Марко Вовчок
Інститутка

I

   Т. Г. Шевченку

   Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так i моє лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у людях. Хоч не було дiла важкого, – так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я…
   На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить – тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде – охає та стогне. А за молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж колись i перестати.
   За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви одпросимось, а в недiлю й не думай. «Розволочитесь, – було, каже панi гнiваючись, – не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, – не зараз вам умирати».
   Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, – аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по iнших чуємо.
   А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало… Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою; iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, – крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не виробляємо!
   У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Києвi обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, – i попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!
   Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля краснi!. Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись, далеко… Любо на волi дихнути!
   Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з себе, позакидаємо, – та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!

II

   Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!.. Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
   Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i частує: «Може, тобi того з'їсти? може, того спити?» Наїдкiв, напиткiв понастановлювала; сама сiла коло неї, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, – чи не дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.
   – Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? – питає стара. – Ти менi не кажеш нiчого.
   – Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
   – Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
   – От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
   – Голубочко моя!.. Звiсно вже – чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
   – Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
   – Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?
   – Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас – та все дурницею. I те вчи, i друге, й десяте, й п'яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi себе мiж людьми показати…
   – Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки – на що вже бiдота, а й тi верещать по-францюзькiй.
   – Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французької мови i до музики добре i я бралась, – до танцiв тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше – тiльки морока… Учись та й забудь! I тим, що учать – нуда, i тим, що вчаться – бiда. Багацько часу пропало марно!
   – Так як же оце? Погано вчать?
   – Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?
   – Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж, як ти далi i все позабуваєш?
   – Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур їй!
   – А як же часом хто в тебе спитає, як там тiї зорi по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
   – Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю, а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я зо всього викручусь, iще й їх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспiваю? Слухайте!
   I заспiвала, затягла, – наче теє срiбло пересипається. Стара її цiлувати: «Серденько моє! Втiхо моя!» А панночка до неї ласиться та просить:
   – Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
   – Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царiвна над панночками!
   Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А найбiльш, бачця, людей туманити!

III

   – Ходiм лишень, голубко, – говорить стара панi, – я хочу, щоб ти собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
   – Се ваша панночка, – промовляє до нас панi. – Цiлуйте її в ручку.
   Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
   Стара всiх нас показує, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха…
   – Боже мiй! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в долонi сплеснувши: – Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
   Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.
   – Чому? – каже стара. – Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
   – Як тебе зовуть? – питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панiї: – Ся буде менi!
   – Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.
   – Ходiм уже, бабуню; годi вже! – перехопила панночка; сама скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця зривається, – от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…
   – Треба ж, голубко, – каже стара, – її на розум навчити: се дурнi голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
   – Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати до мiста.
   Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
   – Ой, Устечко! – журяться дiвчата, – яково-то буде тобi, що вона така непривiтна!
   – А що ж, – кажу, – дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде – побачимо.
   Та й собi задумалась.

IV

   Увечерi кличуть: «Iди до панночки – розбирати». Ввiйшла; а панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
   – Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
   Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
   – Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
   – Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? – питає.
   – Нi, не вмiю.
   – Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
   Дiвчата вже мене дожидають:
   – А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
   – Дурна я, – кажу, – дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

V

   Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
   – Дома я! – каже. – Дома! Усе менi вiльно!
   Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
   – Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас наїдуть?
   – Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
   – Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що приїду додому – весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила, люба!
   – Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму.
   Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається…
   – Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся?
   – Як заручишся, дитино моя, – одказує стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
   А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
   Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, – панночка й зiтхне:
   – Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!
   – Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

VI

Та й справдi перхнуло до нас гостей, – як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, – так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, – кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, – а бiльше що?

VII

   Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, – життя i господарство.
   – Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
   – Та нудно без роботи, дитино! – одказує стара.
   – Вiзьмiть книжку почитайте.
   – Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
   – То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!
   – Та добре ж, добре, угамуйся!
   Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi – вона напоготовi, привiтає їх.
   Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
   – Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!

VIII

   Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
   Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, – засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.
   Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси – не так! Знов розплiтую та заплiтаю, – знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!
   Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї, – страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, – дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь – дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, – аж їй у ротi чорно.
   – Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!
   А панночку вмовляє:
   – Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
   – А тобi, ледащице (знов свариться на мене), – а тобi буде!..
   Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, – так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.
   Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
   – Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?

IX

   Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
   Лежу сама, – усi на панщинi, – лежу та все собi думаю:
   «Таке молоде, а таке немилосердне, господи!»
   У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками – як у свiтi жити! Рада, було – боже мiй, як рада! – коли зашумить садок, стемнiє свiт i загурчить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:
   Зiйди, зiйди, сонечко,
   На попове полечко,
   На бабине зiллячко,
   На наше подвiр'ячко!
   Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.
   Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать – хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха…
   Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
   – Устино! Голубко!
   – А що там у вас дiється, сестрице? – спитаю її.
   – Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
   – Про мене нiчого?
   – Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

X

   Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
   – Iди, иди, хутенько иди, Усте!
   – Куди йти?
   – До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
   – Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
   – Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!
   Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
   – Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
   Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
   На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Почалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) – панночка бiжить до старої: «Бабуню, мене не шанують!» Чи хто заплаче: «Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!» Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, – молодий вiк iзгадала!

XI

   Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них – ляскотить по-пташиному, привiтна, люба – i що то? – не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.
   – Которий-то з них попадеться? – говоримо, було, дівчата… – Дознає неборак, почiм кiвш лиха!
   Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: – не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла – i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

XII

   Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, – i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…
   Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
   – Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, – нехай побачу, який!..
   А стара, було, на те:
   – Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво – полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?
   – Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.
   – Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, – бодай ви виказились!
   От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: «Привеземо, привеземо», кажуть.
   – А коли ж ви нас одвiдаєте? – питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?
   – Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.

XIII

   Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:
   – Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.
   Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. «Дякує, – кажуть, – за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, – лiчить».
   – I не силуйте його, – каже стара, – нехай лiчить з богом!
   Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
   Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
   Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, – по його!
   Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, – дожидає.
   Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: «Завтра навiдаюсь».
   Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: «Що, як лiкар? Показався як?», то вона стрепенулась: «Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!»
   Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, – постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.
   Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нічого не врадить: «Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете – умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!»
   Стара й годi, тiльки охає.

XIV

   Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, – все сидить та думає.
   Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: «Здорова була, дiвчино! А що панночка?»
   Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
   Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
   – Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
   – Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!
   – Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
   – Для мене немає у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: «ось поберетесь», – унучечка свою долю проклинає:
   – Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi запобiгти, не знаю.
   Молодий став помiчати, турбується:
   – Що таке? Чого смутна?
   – Та я не смутная…
   – Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цiлує.
   – Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!
   – От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
   – Бач, ти об менi й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: «от живуть-бiдують!»
   Та й заплаче.
   – Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!
   I почнуть отак обоє собi журитись.

XV

   Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:
   – Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?
   – Вважайте самi, – одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.
   – Слухайте, – каже до його, – їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
   Вiн зараз їде, купує там, що казано.
   – Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!
   Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, – вона:
   – Не пийте, не пийте!
   – Чому?
   – Я не хочу! Не пийте!
   – Та коли ж я хочу пити!
   – А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
   I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає – трохи не плаче.
   Панночки приїжджi дивуються:
   – Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?
   Наша панночка тiльки всмiхається.
   Питають, що вiн їй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:
   – Це вiн мене обдарував!
   Чудне панське кохання!
   А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!
   Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.
   – Дитино моя! В його хутiр є!
   – Справдi? – покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. – Де? Хто казав?
   – Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.
   – Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!
   Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, – хуторець вiтають!

XVI

   Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, – аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
   Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:
   – Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!
   Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:
   – Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
   – Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.
   – Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
   Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:
   – Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
   – Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiється.
   – Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
   – Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, – недурно сказано.
   – Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!
   – То будь же в мене веселенька, – не плач…
   – Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:
   – Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!
   Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:
   – Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
   А вона йому:
   – Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!
   Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…
   – Що ж? – питає панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
   I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:
   – Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!

XVII

Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, – купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi – смерть!
На весiлля панiв, панiй понаїздило, – гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: «Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!» Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XVIII

   За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
   Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне.
   Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.
   – З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi… Швидко-швиденько бiгли конi, – тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…

XIX

   Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.
   Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей дав – пообiдай, а про мене й байдуже.
   Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: «Гей, хорошая, вродливая!» Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявся – зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.
   – А кого вам треба? – питаю його.
   – Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.
   Дуже я змерзла, а пiти, – думаю, – як його пiти? Ще панi бучу знiме!
   – Спасибi вам, – одказую, – я не хочу їсти.
   Вiзника всмiхнувся: «Як собi знаєш, дiвчино!» – та й пішов.

XX

   Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли пани. Пан тодi зирк на мене!
   – А що ти сидиш тут, Устинко? – питає. – Чи обiдала ти?
   – Гей! – крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати!
   Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.
   – Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми її ждатимемо?
   – А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й намерзлась добре!
   – То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
   – Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
   Панi почервонiла по саме волосся.
   – Час їхати!
   – Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
   – Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикує!
   – Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
   Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, – стоїть.
   – Що ж? – питає панi. – Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
   А хазяїн бородатий:
   – Дiвцi абєду не прикажете?
   Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

   Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
   – Спасибi, спасибi, – дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. – Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаєте?
   Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
   А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.
   Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
   Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
   – Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!
   – Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! – викрикне наостатку.
   – Серце моє! Люди добрi, простi…
   – Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. – Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.
   – Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
   – Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
   – Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую – поцiлувались.
   – Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!
   – Буду, серденько, буду!

ХХII

   Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. «Се чи не од нас повтiкали?» – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: «Здорова була, дiвчинонько!» – як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
   – Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?
   – Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!
   Та швиденько в дверi.
   – Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.

XXIII

   А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:
   – Що це таке?
   – Се баба божничок уквiтчала.
   – Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
   – Добре, серденько.
   Тодi вона його цiлує:
   – Голубе мiй!
   От, находились, наговорились.
   – Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
   – А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
   – Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
   – Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.
   – Та де вона була?
   – Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
   – А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
   Я стала перед нею.
   – Де була?
   – Ось у цiй кiмнатi.
   Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

XXIV

   Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
   – А що вам треба, пане?
   Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
   – Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.
   – Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
   Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
   – Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурнiше.
   – Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказує бабуся.
   – Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
   – Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
   – То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.
   – То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
   – Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! – загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
   – Добре, паночку!
   Вклонилась i пiшла собi.

XXV

   Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. «Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?» I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
   Не втерпiв – пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
   – А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твої слуги – не то що – i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

XXVI

   Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. «Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi – чужа сторона, i душi нема живої…»
   Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
   Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
   – А хто се тут? – питаю.
   – Я, дiвчино-горличко!
   – Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
   – То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
   – Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
   – Дiвчино! Дiвчино!
   – Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

XXVII

   Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
   – Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на вечерю, зозулько!
   – Спасибi, бабусю!
   – То й ходiмо.
   – Ось я панiї спитаюся.
   – Чого питатись, любко? То ж вечеря!
   – Чи звелить iти.
   Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
   – То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
   Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
   – Чого сунешся?
   – Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.
   – Iди собi – вечеряй!

XXVIII

   Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
   – Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.
   А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушником навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
   – Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились.
   – Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар.
   – Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
   – А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
   – Хiба поночi! – одмовила йому весело молодичка.
   Славна була то жiночка, – звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.
   – Ну, ну! – каже їй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
   Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
   Назар моргнув на мене.
   – Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!

XXIX

   Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
   – А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодiй панiї давненько служиш?
   – Яка вона гарна! – закинула молодичка.
   – Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що аж молоко кисне!
   Бабуся зiтхнула важенько:
   – Годi тобi, годi, Назаре!
   – А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
   – Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.
   – Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
   А я мовчу.
   – Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.
   – Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?
   Та й моргнув на мене.
   – Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!
   Тодi молодичка до мене:
   – Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi…
   Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.
   – Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.
   – Недобра! – кажу їй.
   – Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
   Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.
   – Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
   А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.
   – Годi, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?
   Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.

XXX

   Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
   – На добранiч, дiвчино!
   – На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, – серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi…
   Ой мiсяцю-мiсяченьку,
   Не свiти нiкому!..
   Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…

XXXI

   Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
   А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото розумна! Дарма що молоденька, – добре б нам усiм у неї вчитись!
   Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надiї й думки. Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, – нiщо з його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути на сю рiч боявся, – мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан – не б'є, не лає, та нічим i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: «А щоб вас! А бодай вас!.. От уморять менi друга!»
   – Не буде з його нiчого, – каже Назар. – Я одразу побачив, що квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував… Якби таку жiнку та менi – я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!
   Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
   А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.
   I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.
   – Оце ж бо якi ви смутнi! – кажу йому одного разу (се було ввечерi, присмерком). – Чого ви такi смутнiї?
   А вiн мене за руку, – пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась, його вже й немає.

XXXII

   Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як не лає, як не кричить на неї панi, – бабуся не лякається, не метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, – от як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.
   – Не плач, моя дитино, не плач! – промовить бабуся стиха, ласкаво. – Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?
   Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу людського. У двiр душа жива не навiдається, – хiба за дiлом, – та так боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись од звiра лютого йдеться.
   Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. «I чому хоч Прокiп не прийшов вечеряти!» – думаю. Коли вiн так i вродивсь перед очима моїми! Переймає мене i оббігти не пускає.
   – Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!.. Обiймає, пригортає, та все питає: «Чи любиш?» Такий чудний!..
   Посiдали, поговорили, покохались, – усе лихо забулось. Весела душа моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й панi постерегла: «Що це тобi? – каже. – Чого ее так розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

XXXIII

   Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти – Прокiп мене дожидає. Перейме та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i стрiнемось, – тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
   – На лихо ви покохались! – каже було Катря.
   – З бiса розумна ти, моя люба! – кепкує з неї Назар. – Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!
   – Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як подумаю-погадаю…
   – Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? – озветься бабуся. – Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.

XXXIV

   А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась, забарилась: «Де була?», та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
   Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить – несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, – така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i сорочка на менi бiла, – нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.
   Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, – не знать, що й робити, що починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари та город скопай, обсiй, – та ще панi гримає: «Нiчого не робиш, ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!»
   Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, – до роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї винесе, то сама вийде та розкаже: «стихла мала!» або «спить мала!» I такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
   – Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? – кажу їй.
   – Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
   Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, – до дитини, а дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки вхопила його до серця, – воно й переставилось.
   I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
   – Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, – лиха не знатиме моє рiднесеньке! – А далi й заголосить: – А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
   Назар – нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком заспокоює, а в самого вже пом'якшав гучний голос, – потай усiх сумує.
   По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:
   – Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
   – Тепер я вже не боюсь вас! – одказала Катря. – Хоч мене живцем iз'їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..
   – Прокопе! – кажу я. – Що оце з нами буде!
   – Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..

XXXV

   Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловiка-вiзнику.
   Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; вiн положив їй на плече, – скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той карбованець на мурiг, – i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
   – Се, певно, ти грошi сiєш? – каже на пана. – Ой, боже мiй, боже мiй!
   Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
   А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось i втопилась бiдолашна.
   Пан дуже зажурився; а панi:
   – Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй, що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все не путнє…
   – I справдi, – вхопився пан за те слово, – не повно в неї ума було!
   Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки та й спокiйненькi собi…

XXXVI

   Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний! Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та свище, та свище, та раптом як спiвоне! – дзвiнко-тоненько, помiсь пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає: «Сьогоднi бито? – та й додасть: – Iначий i не можна: на те служба!»
   Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
   – Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
   Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: «Ловив я рябе порося; втекло рябе порося у бур'яни; то я до чорного поросяти; вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…» Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
   А панi йому раз по раз:
   – Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, – не розледащiй мiж моїми вовкодухами.
   – Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiє! Вклониться їй низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву – i знов свище.
   – Бодай вас! – кажу йому якось. – Коли вже ви перестанете того свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…
   – Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас копитан… ух!
   Та тiльки ухнув.
   – А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий боже!
   Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю гепнув.
   – Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! – гримнув на москаля, аж той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. – Не така в мене вдача! – каже Прокiп. – Я так: або вирятуйся, або пропади!
   – А в мене така знов удача: утечи! – зареготав Назар. – Мандрiвочка – рiдна тiточка.
   – Пiймають! – скрикнув москаль, схопившись. – Пiймають – пропав!
   Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
   – Нe кожний копитан швидкий удасться, – каже Назар, – iнший побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…
   Та все пани, та все дуки… – заспiвав, як у дзвiн ударив.

XXXVII

У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви, святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла свiчечка, – велiла дiвчинку ту висiкти: «Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!»

XXXVIII

   Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
   – Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, – каже пановi, – яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч – не псуй менi людей.
   – Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу хотiв вiн її розважити та й каже:
   – Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi скажу: я вже кума пригласив.
   – Кого ж ти просив? – перехопила його панi.
   – Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
   – Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
   А сама у плач ревний.
   – Серденько, не плач! – благає пан, – серденько, занедужаєш!. Не буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого ти хочеш, того й завiтаю.
   – Полковника треба прохати, – от кого!
   – Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач менi, любонько, що я тебе засмутив!
   – Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе мене журиш!
   – Голубко моя! – промовив пан стиха, – пожалуй i ти мене. Ти, знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався..
   Та як заридає!
   Панi до його:
   – Чого се ти, чого?
   За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!.. Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
   – Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! – просить його.
   – I сам не знаю, моя любо, – одказує пан, нiби всмiхаючись, – так чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я, наче маленький, розплакався.
   А сам зiтхнув.
   – Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? – говорить панi.
   – Нi, любиш.
   – Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба господарювати, моє серце!
   Та й поцiлувала його.
   Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.

XXXIX

   Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та плечима все напинається вгору.
   Я рада, що менi трошки вiльнiше, – вибiгла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, – веселий такий, як ще був за свого женихання з панiєю.
   – Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – смiється.
   А Прокiп йому:
   – Пане, оддайте за мене дiвчину!
   – Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть собi любенько.
   – А панi? – каже Прокiп.
   Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
   – Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!
   Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стискаючи мою руку.
   – Любо! – сказав пан, – я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?
   А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
   Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
   – Що се таке?
   Прокiп кланяється, просить.
   – Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав нам господь щастя, – нехай i вони щасливi будуть!
   Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде, як на трубi:
   – До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? – питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.
   Усi пани за ним пiдхопили:
   – Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…
   Тодi вже й панi:
   – Та нехай собi!
   Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
   Дуже вона гнiвалась на пана:
   – Як ти мене пiдвiв! – дорiкає. – Я сього не можу тобi подарувати, як ти мене пiдвiв!
   – А тобi, – свариться на мене, – тобi буде!
   «Нехай уже буде що буде, – думаю, – та вже ми побралися!» Велико тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже – мiй!

XL

   Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона, ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:
   – А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
   Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг би – крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, – весело й любо; усе лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж менi серце болить.
   – Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
   Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
   – А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
   – О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога – догани тобi та муки!.. А боронити – несила… Важко, Усте!
   – Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвiйзi легш.
   – А може, й справдi так, рибонько!
   Та й усмiхнеться i пожалує мене.
   Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!

XLI

   Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…
   Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи вже й притомилась бабуся, – сiла одпочити.
   – От уже й лiтечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще свiтить, та вже не грiє.
   Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
   – Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? – питає мене.
   Я гляну – аж справдi коло тину купка дiток.
   – А що, дiтки? – питає бабуся, – Чого прийшли, мої соколята?
   Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
   – Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже на їх бабуся.
   Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину, а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас: звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
   – А то що?
   Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, – тiльки залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:
   – Се, – каже, – я по яблучку дiткам дала.
   – Ти дала? Ти смiла? – заверещить панi (сама аж труситься). – Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!
   – Я – злодiйка!? – вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй засяли, i сльози покотились.
   – Бiльш красти не будеш! – кричить панi. – Я тебе давненько пристерiгаю, – аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!
   – Не крала я зроду-вiку мого, панi, – одмовляє стара вже спокiйно, тiльки голос її дзвенить. – Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?
   – Мовчи! – писнула панi, наскакуючи.
   Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
   – Злодiйка! Злодiйка! – картає панi бабусю, вкогтившись їй у плече, i соває стару, i штовхає.
   – Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк iзвiкувала чесно, панi!
   – Ти ще зо мною заходиш?
   Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
   Захиталась стара: я кинулась до неї; панi – до мене; мiй чоловiк – до панiї.
   – Спасибi, моя дитино, – промовляє до мене бабуся, – Не турбуйся, не гнiви панiї.
   А панi вже вчепилась у мої коси.
   – Годi, панi, годi! – гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi руки. – Цього вже не буде! Годi!
   А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:
   – Що? Як? Га?
   Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
   – Нi, годi!
   Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.
   – Що се?
   Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
   – От твої щирiї душi! – ледве промовила панi. – Дякую тобi!.. Та чого ж ти мовчиш? – скрикнула ще голоснiш. – Менi мало рук не вломили, а ти мовчиш!
   – Що се поробилось? – питає пан на всi сторони у великiй тривозi.
   Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, – такого вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.
   – Розбишака!
   – Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! – озвався мiй понуро.
   – Е, бачу, – каже пан, – тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях – скiльки хотя!
   Панi аж верещить:
   – У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi; зараз i вези його!
   – Вiзьмiть його! – крикнув пан на людей. – Зв'яжiть йому руки!
   Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд той гук до мене:
   – Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, – не знаю…

XLII

   Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, – далi каже:
   – Устино! Сядь коло мене!
   – Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! – говорю йому.
   – А що я сподiяв? Будеш вiльна, – от що! Будеш вiльна, Устино!
   – Воля, – кажу, – та без тебе! Так менi гiрко стало!..
   – Воля! – покрикне вiн, – воля!.. Та на волi i лихо i напасть – нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
   Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була, схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:
   – Нехай вам мати божа допомагає, дiти! – А сльози тихi так i бiжать з очей ласкавих.
   Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!
   Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки серце моє колотиться, серце моє трепечеться…
   Пiд'їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В'їхали в мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
   Випустив Прокiп мою руку:
   – Усте, не журися.
   Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
   – Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Бiс бiду перебуде: одна мине – десять буде.
   А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
   Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене замерло; а вiн веселий, як на Великдень…

XLIII

   Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як свята iскра спахнула, та довiку не забуду!
   Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому, iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
   От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:
   – Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.
   Дядько кашлянув, плюнув:
   – Ходiм!
   – Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! – каже менi Прокiп. Та й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:
   – А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?
   Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.
   Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я всмiхнулась i нiби чогось радiла.
   Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звiдки? Продати нiчого. Я поїхала – нiчого не взяла. Та й не великi скарби були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати, а послi вже панi не оддала. От я й надумала собi: «Пiду я поденно робити!» Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповiстили, питаємо, чи буде її рада на те, щоб ми поденно за хату їй сплачували.
   – Добре, – каже, – будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть, то я й пiдожду вам.
   Ми й перебрались до неї в хату.

XLIV

   Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що – ось ми молоденькi, ось ми i хорошi – нівроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!
   А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити, анi його спитати.
   – Що се за чоловiк у свiтi! – каже, було, стара. – Який же вiн грiзний та неласкавий – нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав, чи що такеє? Бог його знає!
   Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
   Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає тихенько:
   – Чи добре натомилась, Усте?

XLV

   От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось – стук-стук; а далi: – Здоровi були! – гукнуло щось за дверима.
   Се ж Назар!
   Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
   – Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
   – Спасибi! Милостi вашої просимо! – вiтає його стара.
   – Звiдки се ти взявся, Назаре? – питає Прокiп. – От наче з землi вийшов!
   – Я звiдти, – каже, – звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
   Дядько поворушивсь, – поглядає на дверi.
   – А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, – не цурайся.
   Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
   – Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй – не пiймаєш. А лучче дай менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? – питає нас. – Почому в мiстi молодицi моторнi та гарнi? – моргає на мене.
   – А в вас там як? – питаю в його.
   – Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
   – Ох, менi лишечко! Годино моя! – зажурилась хазяйка.
   Дядько тiльки вуса покрутнув.
   – А стара? – питаю.
   – Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що там панi казала.
   – Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: «Через твiй, – каже, – розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?» – се все панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й трошки не походив.
   Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи пляшку горiлки i поставив на столi.
   – Вип'ємо, – каже, – по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi, в кого чорнi брови!
   А дядько:
   – Що се, – каже, – за горiлка? Лучче води напитись, як такої горiлки!
   – Коли хто схоче, то нап'ється й води, – озвавсь Назар.
   – Горiлочка, здається, добра, – каже хазяйка.
   – Бодай тому шинкаревi таке життя добре! – одгримнувсь дядько. А проте випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.
   Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпіла:
   – Що ж ви так її гудите?
   – Не твоє дiло, бабо! – гукнув дядько. – Для приятелiв п'ємо всяку.
   – Та на здоров'ячко ж!
   – Знайте нашу московську добрiсть! – додав Назар. Вечеряємо, говоримо; а дядько п'є та й п'є, та й п'є. Зблiд на лицi й на стiл схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
   – Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували – i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, – вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, – на всiх розкошах!
   А стара тодi до його:
   – А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
   – З кантонiстiв! – одказав похмуро москаль. – 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
   – А матуся ваша?
   – Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
   – Отакеньки i я тепер безрiдна! – каже хазяйка хлипаючи.
   – Iще й вона мiж люди! – гукнув москаль. – Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! – мовляв (до Назара)… – Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!
   А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
   – Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! – каже Назар. – Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: п'ять карбованцiв. Поживай здоров!
   – Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
   – Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi – братерськi: ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не пiймають.
   Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.

XLVI

   Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, – нiкого не боюся; робитиму чи нi, – нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.
   Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
   – Неправда сьому! – вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
   Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, – будемо вiльнi.
   – Так, так! – кажу, – так, мiй голубе!
   А серце моє болить, сльози ринуть.
   Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.
   – Чого ти плачеш, моя голубко? – питає мене стиха.
   – Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!
   – Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.
   – Та до смертi терпiтимете?
   – I терпiтиму, пташко.
   Поблагословила вона нас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим мала. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко…

XLVII

   Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
   – Не суши себе слiзьми, серденько! – приказував. – Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
   Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, – зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки – i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. «Це лихо дочасне, не вiчне!» – думаю.
   То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь – байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!

Марко Вовчок Інститутка

I

II

III

IV

V

VI

VII