-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Хвильовий Микола
|
|  Вибрані поезії
 -------

   Микола Хвильовий
   Вибрані поезії


   ЗЕЛЕНА ТУГА


   І


     Напередодні злив
     сумніву голубого
     на кучері весни
     я голову
     кладу.
     Хто не погас на зоряну дорогу,
     а каравели дум
     в пустелю не веде?


     Ах, пам’ятаю я
     – повстання на Вкраїні,
     заграви, дзвін пожеж
     – на барикади, – крик,
     тривожні ночі, степ,
     такий, як ночі, синій,
     і армії на Крим.


     Та все це промайнуло,
     і поклик
     не сурмить.
     І чую я, як десь скиглить минуле:
     – Амінь!


     І чую я… а серце стогне в тузі,
     ах, що цей, що цей сум?
     Це спогадів мара…
     Я бачив, як лосунь
     підстрелений у лузі
     весною умирає…
     Я знаю його біль!


     Напередодні злив
     сумніву голубого
     я б з місяцем пішов
     в заулки сірих хмар,
     де на мільйони гін
     заблакитнів горохом
     і снить Волосожар.


     Але та путь далека…
     І завжди я в журбі
     похмурий на путях,
     а навкруги мене —
     кублиться-б’ється мряка
     і шмаття від життя.


     Але та путь далека…
     І темна-темна ніч,
     і спогад, як лелека
     в забутому маєткові
     самотній заблукавсь.



   II


     Секунди, дні і роки,
     а з ними і віки
     у вічі вічності глибокі
     задивились.


     Скоро прийде квітень.
     Зелений кінь
     в імлі рожевій забасує,
     і золоті коштовні вила
     положе сонце на стіжки.
     Що ж я?
     Я тихий, як озерна заводь.


     І на журби моєї танки
     скоро буря не підведе руки…
     …Із персі свій огонь
     – о люба, о коханко!
     у мозок
     кинь!



   ІІІ


     На Сумській
     запаштетився
     гул.
     На Московській
     регіт.
     А край міста
     стогін,
     і я, колишній регент [1 - Регент (від латин. – керуючий) – наставник духовного хору, його диригент.],
     стою без дороги.


     І знаю я тепер,
     – о Валер’яне, о Михайле! —
     чого зажурні ви
     напередодні квітня —
     дороги зацвіли
     і в туманах зів’яли,
     як стоси листя восени
     досвітні.


     І не присняться мені
     оті пахучі ночі,
     криваві і святі,
     орлині, як орли.
     А може… може, так —
     розірвана на клоччя
     майбутнього мета?


     І бачу я —
     конають і вагранки
     на степових полотнах гін.
     …Із персі свій огонь
     – о люба, о коханко! —
     у мозок
     кинь!



   IV


     Моя люба любовнице!
     Підійми моєї творчості дух,
     положи у мої груди сонце
     заголи свої перса на мить!


     Слухай —
     шумує!
     Слухай —
     гримить!
     Повінь прорвала греблю
     біля млина.
     Цілуй скаженіше!
     На божевілля!
     (На божевілля!)…
     …За шелюгою
     в заснулий вечір
     пливе весна.


     За нею вітер,
     за нею гуси —
     увесь вирій.
     Коханко люба!
     У тьмяній тузі
     умру!


     Моя люба любовнице!
     Підійми моєї творчості дух,
     положи у мої груди сонце,
     заголи свої перса на мить!




   КАТЕРИНКА


     За вікном зелена.
     Зелена? Дивно!
     Падають, падають
     Крашенки з неба,
     З неба голубого
     в сонячний день
                 катеринка грає,
                 грає-виграває…
                 а розпука вулична
                 – де?
     А далеко потяги і гудки,
     а на думці качка в осоці,
     я підстрелив качку в осоці,
     каченята плакали в осоці.
     А медова молодість
     одійшла
     за темнії обрії в тумани.
                       …Почекай-но, що це з димарем?
                       Зачепився місяць за димар?
                       І неначе бачимо золоту ріку.
                       Ай було та й буде ще на віку.
     Катеринка грає,
     грає-виграває,
     а розпука вулична
     – де?..



   НА ПОЗИЦІЇ


     Які простори
                            – Буревій!
     Іде із лісу
                            – Буревій!
     І сосни на узліссі стогнуть.
     Рішуча ніч – і буде морок,
     і упаде на груди стріл,
     і відгукнуться Трансільванські гори.
     Шляхи в тривозі (без шляхів).
     А тут – потоки, бук,
     потоки, бук,
     бук!
     – Так монотонно із-за дроту
     …прокинувсь вартовий.
     …Які простори
                           – Буревій!
     Іде із лісу
                           – Буревій!
     І сосни на узліссі стогнуть.
     Рішуча ніч – і буде морок,
     і упаде на груди стріл,
     і відгукнуться Трансільванські гори.



   ПІСНЯ З ТРАКТУ


     Битий шлях. Життя.
     Тюпали верхів’я
     …тюпали, потюпали
                                             – далі.
     Похнюпливі коні поштові,
     пісок і батіг в колесо
     …Чи то – передок, чи то – човен,
     а хвилі-задума крізь сон.
     Кажуть, була революція…
     – Не знаю – я волосний…
     Куди це мої коні пнуться
     напередодні весни?
     Куди це? Коні! Куди це?
     …В вербах станційні огні
     …За далиною станиця
     …Думи мої неясні.
     Ну-бо, мої любенькі!
     Знову звертайте на тракт —
     знову послухаю дзенькіт
     під дрижулою цебра.
     Коні, поштові коні!
     Знаєте й ви про мету —
     пісню про верстви і гони
     нам телефони гудуть.
     …Битий шлях. Життя.
     Тюпали верхів’я
     …тюпали, потюпали
     – далі…



   * * *


     Поле. Шляхи. Могили
     і чебреці, чебреці.
     Ліс, цукроварні, села,
     ніж і одріз у руці.
     З братом пішов я в повстанці
     (брата тепер нема!
     за Перекопом на станції
     плакав по нім туман).
     Вийшли з оселі, веселі
     коні іржали на путь,
     грузди озерні далі
     у золотім меду.
     Хлопці! За вільну волю!
     Хлопці-повстанці, в гурт…
     й серце забилось пістолем
     в темний дубовий мур.
     В лісі засіли білі
     (ніч за рікою йшла).
     Зорі в синяву бились
     і витикались на шлях.
     Змовкли на мить рушниці.
     Був в тім чеканні жах,
     й темно-таємною птицею
     в небі блукала душа.
     ……………………………………….
     Що це? Дух баговиння?…
     Брате, я досі там…
     Ах мої кінні, кінні
     дум моїх буйні жита.



   * * *


     Прийде сюди холодна, вечірня,
     де метелить, метелить одуванчика пух,
     і запахне пожаром далеким загірним,
     і тебе я згадаю на возі, в степу.
     Упаду, упаду в розпуці на роси,
     лебединно прокинусь туди, на вирій.
     Ах, із білих гречок підвелася осінь
     і на пасіку лине останній рій.
     Чи це ти, чи не ти – золотії рамена.
     На устах огірок і баштан крізь туман.
     Чи не прийдеш, як осінь, коханко, до мене,
     положу на рамено тобі діамант.
     Зараз згадую очі – горлиці очі
     (кропива, і тини, і кілки в сум).
     Під сорочкою груди, мов дух огірочний,
     і стрічки, і вінок, і гадючку-косу.
     Упаду, упаду в розпуці на роси.
     За серпневим баштаном не легіт горить —
     то бреде по ланах у задумі осінь,
     то в червінцях загрузли бори.



   ПУТЬ


     Мороз у зорях блимав
     безкольорово —
                                  …сон.
     Співали сани на путі
     Сріблясту пісню про сніги.
     Співали сани на путі.
     І сни далекі (сни весни)…
     і снилась осінь у осоках…
     Про сині роси на світанку
     Співали сани на путі…
     Мороз у зорях блимав.
     Ми їхали
                    на північ
                                    полем
                                              сніговим.



   * * *


     Співає тиша десь,
     квітніє у просторах,
     у мертвій шахті я —
     затоплена вона,
     а потім дзвін-удар,
     і от гудуть мотори —
     то по Вкраїні йде
     електрики весна.


     А потім знову кокс,
     і рейки, й вагонетки,
     вузькоколійки дух
     (як у Карпатах сніг).
     А на світанку хрест,
     розіп’ятий на нетрі,
     і за горбами смерть,
     й осіннії пісні.
     ……………………………….
     Невже було це так?
     А може, то примара?
     Не знаю! Не скажу!
     І пахне бур’янами,
     а може, й чебрецем…
     а по ярках – огні!
     …огні…
     …огні…



   * * *


     Та невже ніколи не забуду
     Ці шляхи, цю тирсу, широчінь,
     Не заб’ю в собі зміюку люту,
     Що хитренько про степи сичить?
     Як орган в костьолі, на молитві,
     Ці уперті спогади з села
     Знову кажуть: «Ти послухай, рід твій
     Нас до тебе, зраднику, послав».
     Що ти робиш? Де ти забарився?
     Чи забув, як явори шумлять
     На тому хихлатому узліссі,
     Відкіля розходяться поля?
     Ми прийшли до тебе із оселі,
     Де весною присмерк, мов мара,
     Де за клунею в синяві невеселій
     Молодик химерний умирав.
     За весною – червень, липень, серпень
     На озерах, на пустелі чорногуз.
     …Пам’ятаєш, як дзвонили верби
     Про хрусталь надуманих медуз?
     А цю осінь, в злоті, оксамиті…
     Та невже ти враз її забув?
     Що ти краще десь найшов на світі
     За осінню далечінь в степу?
     За вітрами падають сніжинки,
     І на стріхах білий сніг лежить.
     Всюди тиша. Лиш собаки дзвінко
     На церковній заливаються межі.



   ТРАМВАЙНИЙ ЛИСТ


   І


     Поспішала кудись на мітинг,
     вже смеркало і люкси цвіли,
     і здавалось: в далекім столітті
     недалеко трамвай плив.
     Погасала прозора осінь,
     і бадьоро дзвенів крок.
     Я чомусь одкидала коси
     й почувала: бунтує кров.
     Повернула до трамвая круто,
     раптом стала: що таке?
     На ганку стоїть не кондуктор,
     а мій милий зняв кашкет.
     Так і кинулась я на східці…
     Але ні, то був не ти:
     мій коханий ще більш білолиций,
     мій коханий ще більш молодий.
     – Прошу квиток? – Нате! —
     я сказала (народ шумів)
     і поставила раптом дату
     – на листі – тобі.
     Пишу на коліні, в вагоні
     (кондуктор знов пройшов), —
     туди, на твої льони,
     де ти кажеш – «так хорошо».
     Пишу я тобі про радість,
     про вечірній присмерк в огнях
     (і до речі: без тебе грати
     розлетілися в два дня),
     я побачила східний город
     і японські вітрини крамниць.
     Це далеко краще за море
     і твої вечорниці.
     Така логіка тих, що мріють
     про сади химер в цвіту:
     коли треба, то зробиш з повії
     кабріолети золотих дум.
     Така логіка тих, що знають,
     як за смертю йде життя:
     це ж вони золотими снами
     прозаїчні болота мутять.
     Отже, друже, пишу в вагоні
     під духмяний електричний шум
     і плюю на твої льони, —
     це від серця тобі кажу.
     Зараз трамвай підходить
     до стоянки (горить ліхтар).
     …між іншим: попала в боти
     на центральній станції вода…
     Задзвенів, підлетів, зупинився,
     виходять, входять, ідуть,
     і здається, що все це сниться,
     що я в прекраснім бреду.
     Звякнув різко дзвоник,
     мій кондуктор: – Ваш квиток…
     Тоді знову виринає й тоне
     вечірніх годин манто.



   II


     Ти писав мені: що то буде,
     коли завагітнію я…
     Але це ж, мій коханий, будень,
     сірий, нудний яв.
     Твого сина (дочку, може?)
     однесу я в третій інтернат,
     а ти пришли мені кошик
     виноградного вина.
     Буду така вдячна,
     цим і забудемо нашу связь.
     Слово честі: за тим не плачу,
     що ти мене взяв.
     А з тієї полинної ночі,
     коли в стрісі стримів молодик,
     зараз тільки темні клоччя,
     що летять сюди й туди.
     Все забула, бо треба забути,
     як не бачу й зруйнований млин:
     це була узамітна сутінь
     і під нею – вдвох – ми.
     Пам’ятаєш «часи пантеїзму»
     на могилах (оселі, ріка).
     Я дала тобі душу чисту,
     коли ти мене там погукав.
     А що далі? Абстракція – тільки,
     голубої тоски вага…
     Я і досі чую крики,
     ти до мене: «ага! ага!»
     Пам’ятаєш мої розмови
     про комуну загірних людей?
     Ти тоді позіхав від утоми
     і казав: «не те! не те!»
     І тоді я пішла від тебе
     і до тебе вже не прийду,
     бо ніколи серед степу
     Не найду свою мету.



   III


     Скоро станція, там вилізати,
     і спішу я кінець найти…
     Я працюю тепер у Раді
     і цікавлюсь, де ж – ти?
     Ти питаєш, чи я марксистка?
     Не скажу тобі: «так, така»…
     Комунарка я… щось близько…
     як ти кажеш,
     біля державного пайка.
     І тебе уявляю зараз,
     як – порожній гнилий смішок,
     і не дивно: ти ж жив на базарі
     і від мене давно одійшов.
     А втім, я забігла далеко,
     не про це я хотіла сказать.
     (От і маєш: жодної спеки,
     а пройшла така гроза!)
     Мій кондуктор біля мене знову,
     та не в ньому справа, кажу:
     я нарешті найшла те слово,
     що родив його буйний шум.
     Це, власне, не слово – легенда.
     Прекрасна легенда з легенд.
     Її розказав мені Тенда,
     в перекладі (з скіфської) Генд.
     Про синій вечірній город,
     де вічно кричить муедзин,
     що в нім мінарети – гори,
     що в нім, як симфонія, дзвін.
     Найшла, хоч і довго шукала,
     ці сині оселі міські…
     І там, де блукають шакали,
     я вже бачу вітчизни ескіз.
     Геніальне азіатське місто
     (без бруду, без повій, без брехні).
     У ніч засурмить вісті,
     що гряде останній гнів.
     ……………………………………..
     Тепер бачиш моє лихо,
     це не лихо – сміх один…
     Не турбуйся, що під серцем тихо
     повернувся твій син.
     Йому ліжко найду в інтернаті,
     та тобі от вже місця нема…
     Тисну руку. Прощай, мій завзятий,
     проживу я й сама.



   IV


     Трамвай зупинився. Досить.
     Кондуктор у присмерку зник…
     Мене зустрічає не осінь,
     а тільки осінні сни.




   * * *


     Увечері проходжу по майданах
     і гамір залишаю позаді.
     І слухаю (за містом, на горі),
     як шелестить трава
     і коні хвиль басують
     на заводях ріки
     мовчазної.
               І от —
                          тривога, коні, зойк
     чаїний,
     і бунтом пахне баговиння.
     У золотих обіймах сонця
     я бачу марево примар.
     А там, за хуторами,
     вітри і гони
     (бій! тромбони!),
     гудуть тривожно телефони
     і серце так холоне…
     Й курить, і гонить
     в безвість…
     …Увечері я чую,
              як шелестить
                                      трава.



   * * *


     У полі тиша – літній день.
     Кургани, далі – легіт.
     Куди дорога нас веде
     Крізь океани спеки?
     Йдемо. Марія у вінку,
     І я, такий химерний,
     все далі й далі за ріку,
     Що у безмежність верне.
     Прийдемо ми? Так, певний я.
     А сонце дзвонить в хмарах.
     Та все біжить, спішить рілля
     Та фаркають примари.



   * * *


     Я тепер покохав город
     так весняно, як дуб цвіте.
     Вже не ляже на скроню скоро
     цей прекрасний безмежний степ.
     Не піду на стіжки сіна
     і забуду озерну косу,
     де ширяв неможливо синій
     моїх дум і мрій лосунь.
     Я тепер не той, що в юність.
     Цукроварні духмяна путь
     одійшла за безбрежні дюни,
     що могилами шведськими звуть,
     Не побачу ніколи, ніколи
     ні доріжки (на ліс веде),
     ні поляни, де грають бджоли,
     де горить золотий день.
     Це одходить од мене навіки.
     Як і младість моя одійшла.
     Чи не радість? Я знаю тільки,
     що то був Чумацький Шлях.
     А тепер я кохаю город,
     цей сторожкий трамвайний дзвін.
     Він в мені неможливо скоро
     дорогим димком зацвів.
     Отже, вибачте, сизі далі,
     я свій вік доживу й тут…
     І співають мені тротуари
     про далеку прекрасну мету.



   ЕХ ОRІЕNТЕ LUХ [2 - Зі сходу світло (латин.)]

   Присвята Правобережжю


     Громи… а може, й не громи?
     …вози у північ брукували
     і з’їхали на грунт м’який…
     Навіяв вітер тишу.
                    …тишу.
     І гаснуть блискавиці.
     Заколоратурила кольорами веселка,
     закрапала —
                     рудий,
                          фіолетовий,
                                 синій.
     І от земля відчула
                  теплінь крокуючого ранку,
     як річці воду в дощ…
     Зі сходу
            …кучугури кучугурили там.
               Зі сходу
               струмкує дим.
     Зі сходу горлиця летить —
                        на зяб!
     Затріпотіла крилами
                        на зяб!
     А я прозірний вийшов на Полтавську
                           та на Велику Могилу
     і —
     – Е-гей!
     – Сюди!
     ………………………………………………..
     Над країною, над пшеничною,
     жовтоцвітною, голубиною,
     піднялись списи
     димарів.
     Та й зашуміла зелена туга —
                                 заметушилася.
     Пішли по луках перегуки,
     полинула луна.
     Аж до самотнього далекого млина
                                        полинула луна.
     А з Криворізького
                                        та Донецького
     на степи, на поля Запорізькії
     голоси-гудки, ніби повінь нот,
     та скликали світ під своє шатро.
     Чуєш, Дніпре!
     …на сході в сум вплелося світло,
     вплелося світло – в сум.
     …Коса.
     Зі сходу
                        …кучугури кучугурили там.
     Зі сходу
                    дим!
     …клаптиками, струмочками
     по голубих полях, з надхмарні,
     забутим спогадом доби архейської
                              (період гнейсів),
     клаптиками, струмочками…
     Зі сходу
                дим.
     …………………………………………..
     Ми стали на грунт,
     на грунт індустрії-комуни.
     (А ви?)
     І нас ніхто не переможе.
     Ми захлинули простір,
     і подих вітру (зі сходу вітру)
     погладив нам долоні.
     (А вам?
                          Ах, бризни, кров,
                          бо ми є ви із іншим змістом!)
     Так знайте —
                          біля жердин горить мета,
     як діамант в гущавині темряви.
     Тримаймо стяг міцніш
                          індустрії-комуни!
     Не проза це, а пісня відродження!
     Нас не сотні, а мільйони
     шукають вищих берегів
                           цивілізацій
     в різноманітних переливах
     сопілок різних.
     Тримайте стяг міцніш
                               індустрії-комуни!
     ……………………………………
     І зашумів у лісі потяг…
     ……………………………………
     То перший був.
     …Галюциную я чи ні?
     Зі сходу
     кучугури кучугурили там.
     Зі сходу
              струмкує
                           дим!