-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Богдан-Ігор Васильович Антонич
|
| Поза збірками
-------
Богдан-Ігор Антонич
«Поза збірками»
Батьківщина
«Що це є Батьківщина?» – раз питалась Оля,
а батько радо відповів на це дитині:
«Знай, Батьківщина – це ріка, що серед поля,
поза селом, ген, попід лісом, тихо плине,
це в саді нашому дерева, зілля, квіти,
це на ланах пшениця золотокоса,
це той, що віє з піль, пахучий теплий вітер,
це на левадах скошена трава в покосах,
це наші всі пісні і молитви щоденні,
це рідна мова – скарб, якого ти не згубиш,
це небо, синє вдень, а серед ночі темне,
це, моя Олю, все, що ти так щиро любиш».
16 і 27 березня 1933
* * *
Втомившись жаром, день
обличчя сонця вклав
в дві хмари, як в долоні.
І сонце нам услід
з хмар дивиться на світ,
немов Христос в іконі.
26 липня 1936
Гострим ножем
Муза ударила в груди мене
гострим, холодним ножем.
Юність осяяна блиском жене,
кожним осліплена днем.
Виє вітрами безмежний пустар,
безкрай і вічности тінь.
В творчій гарячці шепочуть уста,
спалені їддю хотінь.
Знов під ногами палає земля,
серце бичем розпече.
Бачиш: народу твойого цей шлях
різьбить століття мечем.
Простору вітер додолу нас гне,
гордо навпроти ідем.
Муза ударила в груди мене
Гострим, блискучим ножем.
31 січня – 1 лютого 1933
* * *
За зорею, що стрілою сяє,
побреду, неначе тінь.
Розгорнулась льодовим розмаєм
синьо-срібна далечінь.
Зоряна безодня, шлях широкий,
в темряві загасне спів.
Тільки місяць – сторож одинокий
береже моїх слідів.
7 і 15 серпня 1933
Заповіт листопаду
Не закопати до могил
цього, що творче та живе,
ні Чорний Янгол лопотом зловісних крил
струни душі не перерве.
Вже сльози й арфи не потрібні,
ні плач за днями, що розбилися об скелю.
Не вішайте на стелю
прикрас жалоби чорно-срібних.
Вже не придавить камінь часу
стихійних мрій, що виросли з землі,
хоча б гірку отрути чашу
подали руки злі.
Ще зацвітуть лани просторії,
забудемо, що пережили.
Ще вирівняє Бог могили
колесами історії.
Не загнуздати вже живла,
не вижере пісок очей,
бо є найвища Влада Влад,
що присуд ізрече.
Не випалить сердець посуха
та не запаморочить сном юрби.
Не закопати у гроби
живого духа.
Понеділок 19 та середа 21 грудня 1932
Зелена віра
Зелений бог рослин і звірів
учить мене пянкої віри,
релігії ночей весінніх,
коли прапервні у кипінні,
у вічній зміні все незмінні.
(Релігії ночей кипучих,
коли гримлять рослинні тучі).
Зелений бог буяння й зросту
зітре на попіл мої кості,
щоб виростало, щоб кипіло
п'янких рослин зелене тіло.
Хто ти, що клониш чола куряв,
вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?
14 березня 1936
Крутянська пісня
Спомянімо в пісні славу Крутів,
Найсвятіше з наших бойовищ!
Крути! Крути! – смолоскип в майбутнє.
Крути! Крути! Це за Батьківщину
Стати муром, шанцем душ і тіл.
Крути! Крути! Мужньо, воєдино
Прямувати в найсвятішу ціль.
Крути! Крути! Час розплати близько,
Вже червоний ворог кари жде.
Крути! Крути! Вічне бойовисько
За майбутній, за світліший день.
Крути! Крути! Мужність і посвята,
Вірність, що міцніша понад смерть.
Крути! Крути! Горда і завзята
Кличе пісня і веде вперед!
Львів, весна 1937
Листопад
Пригадуються дні минулі, давні,
вітри і війни віють понад нами.
Гриміли, ой гриміли бурі славні,
війська, мов ліс, зростали над шляхами.
Походи виступали в довгі лави,
Земля покірно клалась їм під ноги,
і клались голови вояцькі в трави,
в шорсткі обійми подруги-дороги.
Ой, не калина, не червона в лісі,
а людська кров, мов дощ, у голім полі, —
і тільки небо, наче прапор висить
блакитне з сонцем золотим у колі.
Вмирать не ляк, коли за чесну справу,
не зайвий засів крові, хоч буває,
що по роках аж сходить зерном слави
і наслідками буйно розростає.
Роки, що розгортались сторінками,
письмом червоним писаними віщо,
неправда, що вони для нас на ніщо,
дороговказом світять перед нами!
Для Батьківщини жити – обов'язок,
для Батьківщини вмерти – славно й гідно!
Згадаймо світлу пам'ять днів далеких,
і тих, що впали за країну рідну!
1936
* * *
Навпроти тьми, неволі, горя
за честь, за волю, за свободу
ми – лицарі із Чорноморя,
козацького нащадки роду.
Ми друзі, вірні побратими,
не роз'єднало нас життя.
Ми іскрами вогню святими
напишемо свій глузд буття.
Над нами гордий прапор має,
вперед сміливо йдем.
У серці правда лиш одна є,
наснажена дзвінким мечем.
Честь власна й слава України —
нам мріється лицарський чин.
Не вміє пригинати спини
Козацький вільний юний син.
Народини ідеї
За вікнами пливе ніч тиха,
та тиша сутінками диха,
сидить в кімнаті при столі,
десь, мов сичі, сичать жалі,
далекий шепіт лине в вуха,
далека далеч давить духа.
Ступає сумнів сном поволі
та стукає тихцем до волі.
Глухий глузливий глум, пиха
голки гадюк у серце пха
та на чоло бліде піт кволий.
Уста шепочуть: чи ніколи?
Та враз в очах заграв огонь,
гарячу скронь взяв до долонь.
В хитанні мукою своєю
знайшов пророк нову ідею.
Натхнення
Такий бува момент, що в серці полумінь пече,
напруга почуваннів межі розрива,
злітають блискавки з осяяних очей,
та іскрами думок палає голова.
Немов льоди душі твоєї попливли б
увиш,
підносять слова щиріш і правдивіш,
мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
– Тоді стає брехнею кожен вірш.
19 і 20 травня 1932
Ніч
Міх хмар із зорями, мов з житом,
бере на плечі ніч і йде.
У круглім місяця кориті
замісить тісто золоте.
Дівки пяні, мов грім, проходять,
реве із зодіака Бик.
Земля запліднена» і води
у куряві масних музик.
Пісня про ізгоя
Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
чи ви чули коли вже її?
Наболілу, бунтарську й підданчу,
що в ній туга, розпука і їдь.
Ох, зворушення в серці заплаче,
не дає говорити мені.
Чи ви знаєте думи бурлачі,
з криком болю замовклим на дні?
Безпощадні, отруйні, зловісні,
крик зневіри лунає із дна.
Та моєї не бійтеся пісні,
хай до серця промовить вона.
Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
та одначе не збавлять вас сну.
О, моєї не бійтеся пісні,
хоч словами-бичами вас тну.
Світ великий, безмежний, широкий,
не обняти думками його.
Де задержить утомлені кроки
всім байдужий, недужий ізгой?
Світ безкраїй, безмежний, широкий,
має тисячі, тисячі міст.
Де задержить утомлені кроки
занімілий, задуманий гість?
Світ багатий, розкішний, привітний
має тисячі, тисячі міст.
Та одначе є люди самітні,
мов заблукані птахи без гнізд.
О, не витримав стільки би другий,
він надію поніс у душі.
Хай його відцуралися други
та покинули товариші.
Відійшли, не лишився з них жаден,
залишили самого в журбі.
Кожний день, кожна ніч силу краде…
І все сам, і все сам у юрбі.
Хоч надія у серці не гине,
на чолі незатерте тавро:
це чужинець, чужинець, чужинець,
хто його привітає добром?
Хто його привітає як друга,
хто поможе, поможе йому?
Тільки посміх, погорда, наруга…
Лиш байдужність він знайде німу.
Стільки правд, стільки діл є оманних.
Хоч на світі багато людей
нещасливих, сумних, безталанних,
він між ними самітно все йде.
Лиш затиснені з впертістю жмені,
в них ще сила палка, молода.
Щораз слабші та слабші легені…
І заглянула в очі нужда.
У гарячці чоло, у пожарі,
повне гострих, відкривних думок.
На чужиннім, гладкім тротуарі
заломився паломника крок.
Туги серця слова не повторять,
все даремне, даремне на біль.
Чуже місто, чужа санаторія…
І лиш подув далекий із піль.
Тільки подув далекий приносить
свіжий запах німої землі.
Вже цієї мандрівки є досить,
цих блукань в безпросвітній імлі.
Вже спочине, спочине, спочине,
наближається всьому кінець.
Привітання з його батьківщини
принесе легкокрилий гонець.
Привітання землі материне
хай почує останній ще раз.
Хай думками в минуле порине,
бо забути, заснути вже час.
Давлять груди німі, білі стіни
та шпитальна, примар повна ніч.
Хтось надходить, хтось стукає в сіні…
Глухий кашель і з уст кровотіч.
Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
відітхнула глибоко земля.
Ще останній, придавлений шепіт:
– Я вертаюсь, Вкраїно моя.
4-6 червня 1932
Поет
Б. Лепкому
Похилився поет над минулим,
Над життям, що піснями цвіло,
І думки, мов птахи, поринули
У закутане в казку село.
Похилився поет над рікою
Понад сонячним дзеркалом хвиль,
Лиховісною тінню важкою
В нім відбився гірський, синій шпиль.
І подумав поет: все минає,
Це відоме, звичайне таке,
А одначе ця думка страшна є.
В ній щось моторошне та гірке.
Похилився поет над минулим,
Доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
Старосвітське: «Не ввесь я умру».
1933
Похмурий гімн
Похилі чола,
похмурі очі,
розпука гола,
мов свердлом, точить.
Тривожний голос
шепоче стиха,
та зір навколо
шукає лиха.
Тривожні очі:
німим що буде?
І серед ночі
блукають люди.
Зимою, літом,
мороз чи спека —
йде острах світом
та небезпека.
Гарячка й туга
уста спалила,
і кряче пугач —
зла чорна сила.
Стукочуть кузні
десь таємниче,
і усміх дружній
застиг в обличчі.
Заблисне обрій
вогнями зливи,
добі хоробрій
час невмолимий.
Зневіри трійло,
сліпий недогляд,
та неспокійно
у далеч погляд.
І раптом: стукіт,
тупіт,
гул
копит.
Далеко
дудоня.
Стрясеться
долоня.
І раптом: глухо.
І до землі в тривозі вухо:
земля дрижить.
І чути:
з грюкотом гряде далека мить.
Надходять роки,
суворі роки.
Незламні кроки
вже на Нову прямують путь,
Нове
майбутнє
молотом
кують.
«Просвіті»
На варті, на варті поставим
щоденне зусилля невпинне,
і світло «Просвіти» розпалим,
розоремо землю цілинну.
Простуєм, простуєм шляхи
і світло крізь пітьму, крізь морок несем.
Будуєм, будуєм, будуєм мости
в майбутнє, що ними до цілі ведем.
Мов іскру погаслу, ми будим
надію про завтра світліше,
щоб віри не тратили люди,
щоб бачили шлях свій ясніше.
Простуєм, простуєм шляхи
і світло крізь пітьму, крізь морок несем.
Будуєм, будуєм, будуєм мости
в майбутнє, що ними до цілі ведем.
Готуєм, гуртуєм роками
і труд починаєм з основи,
щоб стала «Просвіта» за камінь,
за цемент в майбутній обнові.
Простуєм, простуєм шляхи
і світло крізь пітьму, крізь морок несем.
Будуєм, будуєм, будуєм мости
в майбутнє, що ними до цілі ведем.
1937
Сади
Задзвеніли сади,
задзвеніли піснями.
Я такий молодий,
повний юними днями.
Одяглися сади
в черешневеє плаття.
Рвучий струмінь води,
наче юне завзяття.
Засміялись уста,
засміялися очі.
Грає радість пуста
в весняні, теплі ночі.
Вже зелені сади,
вже весни кантилена.
Ще мій сміх молодий,
і душа ще зелена.
Зашуміли сади,
плине легіт привітний.
Я такий молодий,
а одначе самітний.
Срібні сани
Не мусили писати віршів,
спокійний мати день, спокійну ніч.
Віднині смак вина мені погіршав,
світ помутнів довкола віч.
Не знаєте страждань поета,
для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,
кожна хвиля має гостроту стилета,
переслідують і гонять ненаписані вірші.
Галки, ворони, ґави
лопочуть крилами в ночах і днях.
Рахманна лента слави
за серця не заплатить жах.
Галки, ворони, ґави
клюють усі гадки в сувоях втоми,
в божевільнім гоні, без угаву
їдуть серцем сріблястими саньми.
Дуднить, гуде земля,
лящать і свищуть батоги.
О кругойдучий шлях,
клятьба моєї снаги.
Зайві, зайві остороги,
Трійка диких бігунів
гуляє й гризе остроги,
бере під ноги місяця пів.
Курява срібним клубом
топтаний сніг несе.
З рушниці гримнули їм в зуби,
хай щезнуть, пропадуть на все.
А може, ні… Думки несталі.
Нехай стрілою грудь пробита,
нехай торощать далі
мене їх золоті копита.
Страшна тінь
Немов візник широкі віжки,
підносить ніч імли сувої.
Підходить хтось до мого ліжка
і стукає над головою.
Буджуся, розкриваю очі,
під віями ще сну останки.
Не розумію, хто морочить,
адже далеко ще до ранку.
Підводжуся, питаю, кличу,
а зуби з жаху дзвонять: – Хто ти? —
І чую холод на обличчю
і осоружний дух мертвоти.
Зриваюся, беру пістолю,
кричу: – Пропадь, розвійся, щезни,
а ні, то кулями проколю! —
Та він, мов хмара, величезний.
І пухне, мов пухир надутий,
аж німо кам'яніє погляд,
щоби останній раз майнути,
і розпливається в непроглядь.
І вже не бачу більш нічого,
і знову ніч така, як кожна.
Лиш темрява, лиш миші шорох,
але заснути вже не можна.
І маю сильну постанову
забути те, що раз проклято,
щоб з-за дверей не вийшов знову
в ніч темну вбитий провокатор.
3 травня 1933
Схід сонця
Страшне вино ночей доспілих
по вінця в черепі хлюпоче.
Буджуся сонний, неспокійний,
і місяць чавить мої очі.
Та раптом чую: вище, тонше,
стрункіше дзвонить ясна синь.
Драконе місяцю, загинь!
Ось білий Бог ізходить – сонце.
11 березня 1936
* * *
Тюльпани два, мов ти зо мною
на двох краях життя пустелі
даремне кличуть, лиш водою
йдуть світла золоті тунелі.
Червоне полумя двох квітів
крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.
Так родяться мистецтво й міти
із туги за далеким, вищим…
За кращим, більшим, за незнаним,
що підняло б над світу низом.
Два райські птахи – два тюльпани
карає ніч за мрії безум.
Червоне полумя двох квітів
просвітлює сіряву сутінь,
червоне полумя тюльпанів —
цвісти, горіти, проминути.
Чайник
Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі,
ляга на серце ржа думок.
На стінах тіні вяжуть круглі петлі
в чудний і не розплутаний клубок.
Мов чорний кіт, сів череватий чайник,
годинник, наче джміль, гуде.
Яка ж солодка ця принада тайни
та слово, що, мов камінь, є тверде.
Бляшане небо, оливяний місяць
і ночі попелястий дим.
Невже ж нема на цьому світі місця
поривам нездійсненним та палким?
1934
Шевченко
Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
За бронзу й мідь тривкіше слово – і як
завжди сонце сходить
і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,
дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.
Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
де сплять сповиті у китайку дні минулі
і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.
Це Ти сто літ показував мету і шлях
стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до
дна нам душі.
1936
Щастя
З усіх людей найбільше я щасливий,
будую білий калиновий міст.
Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
Великої моєї філософії
такий безглуздий зміст.
Не заплачу стражданню й горю мита,
люблю риск, небезпеку й сумяття.
Я є рушниця, радістю набита,
якою вистрілю на честь життя.
Я пю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
ніщо, що людське, не є мені чуже,
а що сьогодні я не маю грошей на обід —
байдуже.