Богдан-Ігор Антонич
КНИГА ЛЕВА

З циклу «Перша глава»

Знак Лева

     Умерлих квітів царство – спить пустиня
     в піску сорочці золото-червоній.
     Малюк осот – рослинне чортовиння,
     екстазу сонця й блискавок погоні.

     Живі свічки понад землі труною,
     жорсткий бур’ян нараз кущем горючим.
     Немов кущі розхилені рукою,
     розхиляться бездонні віри кручі.

     І бачиш вічність – небо опалеве
     і шум червоних полум’я потоків.
     З-за гір століть веде сузір’я Лева,
     цей знак монархів, воїнів, пророків.

     Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих,
     його вінчають лаври бурі, сині,
     і грім, мов підпис золотий у книзі,
     триватиме на сторінках пустині.

     Автограф грому в царській книзі Левів,
     написаний вітрами з-під Синаю,
     з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий
     вінками божих блискавиць квітчає.

     Синайський вітре, бий в відкриті карти!
     Без тебе я порожній посуд форми.
     Ввесь день над віщим джерелом на варті,
     а ніч – мов біблія червона й чорна.

З циклу «Перше ліричне інтермеццо»

Ars сritica

     Мистецтво – що ж?
     Це надаремне
     в дно дня, дно дна сягати словом,
     в ядро ціляти світла темне.
     Ні, не чорнила – треба крові!

     Хай ваші терези розумні
     відважать форму, зміст, прикраси,
     достоту зміряють безумне
     і скажуть: небагато важить.
     Хай!

     Але в те сутнє, в дно дна срібне
     не сягнуть мірою ні разу
     і сятимуть, мов царство мідне,
     ці строфи щільні і доцільні,
     ці строфи – формули екстази.

Ars рoetica

     Мініатюри сонця – яблуко натхнення
     на дереві життя – на дереві мистецтва,
     і творчість, наче присуд, творчість невмоленна
     і з світом торг красою – муз скупих купецтво.

     За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій
     узором кола вчить про досконалість міри.
     Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi
     із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

     І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами
     краси помильні судді і відважать смуток,
     діапазон п’яніння, думку, слова гаму,
     а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

Гвоздики

     Зелені сутінки. Гвоздики —
     посли весни. П’яній до краю!
     Який цей світ знов став великий!
     І знов твої листи читаю.

     Вгорі зелена яма світла,
     ядро – гвоздика електрична.
     Ні, ми до того ще не звикли,
     що наша молодість не вічна.

     Але колись до цього звикнем…
     Та поки що свята омана —
     ота дружба з життям не никне,
     що нас, моя кохана,
     помазує весни єлеєм.

Дружня гутірка

     Поезія?
     – Ні, не питай,
     який рецепт її есенцій!
     П’ючи свій золотавий чай,
     так пробалакаємо день цей.

     Узори гарних слів, мережка,
     екстракти мови в срібній чаші —
     хай їх краси аптекар зважить!
     Ні, не туди, коханий, стежка!
     Символіка завбога наша,
     і орнаментика засіра.
     Де ж міра мір, єдина міра?

     Чай процідивши, попрощавшись,
     розходимось. Ніч – чорна мушля,
     ті самі зорі в ній, що завжди,
     той самий захват серце душить.
     Тоді, чужі дрібній прикрасі,
     слова, затиснуті у горлі,
     слова, гальмовані в екстазі
     б’ють, мов джерела животворні.

   1936

Літній вечір

     Від спеки місто важко дише,
     й чоло його шорстке й червоне
     під віялом нічної тиші
     поволі стигне і холоне.

     Тремке натхнення віддзвеніло,
     застигло в мудрій вірша брилі.
     Твоє чи не твоє це діло,
     ти сам збагнути вже не в силі.

     Крізь гамір дня незмінне «завжди » .
     Заснеш, заснеш без зір, поете,
     життя на звуки розмінявши,
     мов золото в дрібні монети.

   1936

Пісенька до сну

     Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.
     Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.
     Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний
     і так усього в думці не обгорнеш.

     Прощаючись із спомином останнім,
     що тінню вихиливсь з-за яви краю,
     в солодкім марнотратстві почуваннів
     кохання вицвіле знов прикликаеш.

     Це справді зле, що покохав занадто,
     заміцно, зарозтратно. Захват ясний
     в екстазу чорну ночі не міняти!

     Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?.

   1936

Півонії

     Червона молодість півоній.
     Яка краса! Яке п’яніння!
     Візьми моє чоло в долоні
     й оборони, моя весіння!

     Бо переслідує крізь морок, —
     ще крок, ще крок, мене поцілить
     мій друг найкращий і мій ворог
     найзавзятіший, боже милий!

     Натхнення темне, музо вічна!
     Б’є ніч у тіней чорні дзвони.
     На чорнім тлі, мов кров трагічна,
     півоній молодість червона.

   1936

Подвійний концерт

     Коробка радієва й квіття.
     Крізь чорну скриньку йде музика.
     і душі квітів світлом світять,
     що з нього ясність б’є велика.

     Дрібненька флора звуків, човен
     мелодій на морях етеру
     і світла з квітів вечір повен
     змінив кімнату в чар-печеру.

     А знизу під концертом квіття,
     мов кара за краси провину,
     жде кіш подвір’я – царство сміття,
     де квіти й звуки згодом згинуть.

     Дивись у яму мертвих квітів!
     О, чи зумієш, майстре сяєв,
     своє мистецтво протерпіти?
     Не тільки їх краса карає.

   1936

Сутінь

     Долоні сну в весінніх сінях
     лягли на струн прощальнім шумі.
     В твоїх очах блакитна сутінь.
     Не дно кларнета – дно задуми!
     Мов зустрічі давно забуті,
     подертий шовк твоїх левконій.
     Мембрана пам’яті найтонша,
     не пропустивши світла, дзвонить.
     Навіщо, сестро,
     навіщо пестиш тіні тіней?
     Закрижаніле соло сонця
     мов дно музики у в оркестрі,
     що грає в сну блакитних сінях.

   1936

Троянди

     Пора троянд спізнилась, сестро,
     так довго ждали, аж приходить.
     На милі сонця, світла верстви
     розміряно і землі й води.

     Хоча це світло надто кволе,
     хоч надто рано й сніг упертий,
     ощадне сонце й зелень гола,
     все ж день рясний на чар нестертий.

     В крові з троянд умивши руки,
     під горлиць воркування перше
     ідем, далека, поміж буки,
     зоря з зорею й серце з серцем.

   1936

Три строфи з записника

     Мов птах, співає телефонна трубка,
     мов чорний птах в ліщині срібній дроту.
     Коли покине друг і зрадить любка,
     що вибереш: зненавість чи скорботу?

     О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!
     Музика б’є в обличчя, мов зле птаство.
     Життя нам юний захват відбирає,
     мов скнара, заздрий на своє багатство.

     Вже вмієш зорі на слова міняти,
     вже висловиш вогонь душі страдальний —
     наприкінці на досвід став багатий:
     життя трудне мистецтво не навчальне.

   1936

Тюльпани

     Червоне золото тюльпанів
     на сірім сонці – танці з лика
     і механічний сад мелодій,
     де в чорних дисках спить музика.

     Металу в’язень – людський голос
     засуджений в кружок порожній,
     і світу в’язень – людське серце
     цього збагнути неспроможне.

     Крізь сірий шовк – безбарв’я сіре
     червоне золото тюльпанів.
     Цвісти, горіти й проминати,
     лишати все, йдучи в незнане!

   1936

Фіялки

     Фіялки й телефонна трубка
     заворожливим сяйвом кличе,
     і місяць, мов червона губка,
     змиває попіл дня з обличчя.

     Слимак з ебену, темна мушля
     і вухо ночі – лійка чорна,
     і пахощі духмяні душать,
     мов пальці на кларнеті горла.

     З очей фіялок смутком кришиш
     і пригортаєш, сестро рання!

     Простягнуті долоні тиші
     над нашим вічним проминанням.

   1936

Чому?

     У ванні короп золотистий
     плюскоче, наче з піни панна,
     і в куряві рожевих іскор
     кружляє веретеном ванна.

     Мідниця ранку повна піни
     із мила сонця. Миють хмари.
     На сім ключів замкнулись сіни,
     де ти в блакитному пожарі.

     У ванні короп плеще з дива,
     побачивши тебе – сон ясний.

     Але чому ти нещаслива,
     чому очей фіалки гаснуть?.

   1936

Шлюб

     За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.
     Схилився явір над водою. Коні
     і кругле сонце золотим браслетом
     заплетене у кучері левконій.

     І мох вогню, і вітру ясний галас,
     і буря світла на води дзеркалах,
     мов зламана веселка, що упала
     на камінь і удвоє розламалась.

     Левконій теплий шепіт. Дальній бубон
     червоного майдану, де стрічаєм
     ізнов на гривах куряв дні. О люба,
     браслетом сонця ранок нас вінчає.

   1936

З циклу «Друга глава»

Апокаліпсис

     Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силюети
     тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем
     і в’язнів по ночах відвідують коханки і комети,
     і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.

     Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
     На зорях, мов на стінах, цвіль, черва,
     зелінка й вогкість
     Обличчя в’язнів миє місяць синім і холодним сяйвом
     аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом!

     Підземних рік слизьке, примарне зілля,
     мокрі зорі й змії,
     долини місяця оброслі горіховим гаєм.
     Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
     вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

     Де не оставсь на каменю ні камень, де зрівнялись гори
     знов мулярі нову тюрму будують з брил
     квітчастих.
     Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,
     і мотуз вішальників для живих приносить щастя.

   1936

Арктика

     Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
     червоні шиби моря в олив’яних рамах,
     де скелі льодові під снігом кучерявим
     розсунулись поволі, мов таємна брама.

     На бурунів хребтах качаються тюлені,
     звірята сходять з зодіака, й червоніє
     у сяйві магнетичних піль метал зелений
     морів примарних, що подібні сонній мрії.

     Мов синє оливо, заклякле небо висить,
     і череп місяця розбитий і безбарвний
     упав на сніг, коли отари білих листів
     в країну небуття вела зоря полярна.

Пісня про незниценність матерії

     Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
     накритий небом і обмотаний піснями,
     лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,
     і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

     Рослинних рік підноситься зелена повінь,
     годин, комет і листя безперервний лопіт.
     Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
     і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

     Прокотяться, як лава, тисячні століття,
     де ми жили, ростимуть без наймення пальми
     і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
     задзвонять в моє серце джагани в копальні.

   1936

З циклу «Друге ліричне інтермецо»

Батьківщина

     Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
     як за днів дитинства, в кучерявій млі.
     Вилітають ластівками стріли з лука,
     білі стріли літ.

     Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
     мокрі зорі куряться під сизий вечір.
     Ще горить твоєї молодості світло,
     хоч новий десяток літ береш на плечі.

     Слухай: Батьківщина свого сина кличе
     найпростішим, неповторним, вічним словом.
     У воді відбились зорі і обличчя,
     кароокі люди і співуча мова.

Буря

     Надходить буря. Сиві вільхи
     в тривозі туляться до себе.
     Щоб відідхнути, просить пільги,
     хоч на хвилину, в багрі небо.

     Мов стовп, піднявся вихор тричі,
     і сяють блискавки, аж маки
     червоні сплющують зіниці
     і клоняться хорунжим ляку.

     Кларнетів схлип, і вітру помах,
     і виє лис – нічний астроном.
     Червона неба папілома
     прорізана, мов бляха, громом.

     Це з-понад бурі безкрай вільний,
     схилившись, риє в хмарах ями.
     Тоді слова швидкі й доцільні,
     мов леза, схрещую з громами.

Віщий дуб

     Сніг зеленіє в світлі ночі,
     сніг блакитніє в світлі дня.
     Цей дуб – то дерево пророче,
     корява ліра з його пня.

     Сніг попеліє в сірий вечір,
     щоранку у вогнях цвіте.
     Із рани сонця кровотечі
     б’ють в царство снігу золоте.

     Лиш дуб один крізь біле море,
     дельфін рослинний, вдаль пливе
     і лірою сніг-саван поре,
     віщуючи життя живе.

Диво

     Над ранком. Зорі з вовни мряки,
     мов злоті гудзики з плаща,
     відпоре день і сім’ям маку
     розсипле солов’ям в кущах.

     В сувоях тиші сплять долини,
     де мох задуми й мох імли,
     аж скотиться стозерна диня
     на лопуховий ранку лист.

     Як диню сонця зсуне вітер
     на решето ясних долин,
     розплющують зіниці квіти
     і листя рветься в дальню синь.

     А серце, що, незаспокійне,
     збагнути хоче все до дна,
     тріпочеться і з листям рвійним
     до болю прагне дива дня.

   1936

Дно пейзажу

     Корови й дині. Білий янгол
     на лопуха зеленій плахті.
     Хто будить в серці тужну п’янкість
     і хто колише темний страх твій?

     Ще неоправданий, таємний,
     мов кріт, від дна коріння риє
     і грає, мов кларнет підземний,
     в кипінні форм, у барв завії.
     І як зродився без причини,
     так без причини щезне знагла.
     Природи лоно мрячне й синє,
     і сонця кіш,
     і кіш землі,
     що в ньому
     корови, квіття, дині й янгол.

   1936

До холодних зір

     Накрита неба бурим дахом,
     мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
     Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
     холонуть зорі в сині криги.

     Насуплений, їдкий, запеклий
     заслониш очі лунатичні,
     бо твоє серце – чорне пекло,
     середньовічне і містичне.

     Тремти в цей вечір забобонний,
     мов астролог, дивися в зорі!
     Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
     пригорне ніч, вогонь і море!.

   1936

Забута земля

     Село вночі свічок не світить,
     боїться місяця збудити,
     що жовтим без наймення квітом
     цвіте в садах, дощем умитий.

     Густа вода спливає з гребель,
     де обрії спинились в леті.
     У бурих кублах побіч себе
     звірята, люди і комети.

     Забута земле під дощами,
     під оливом рудого неба!
     Ця пісня серцю наче камінь,
     а все ж її співати треба.

   1936

Коло змін

     Жаркий, духотний день, зомлівши,
     мов стовп, упав на груди ночі.
     Що ти згубив, не знайдеш більше,
     і час надію розхлюпоче.

     Ще піна світла з дзбана сонця
     парує пилом з теплих мурів.
     Не жди від долі оборонця,
     від пазурів в овечій шкурі!

     З-за золотого шумовиння
     ніч блакитніє чиста й вічна.

     Знов знайдеш суть у колі зміннім,
     щоб в зміст незмінний вірить міцно.

   1936

Колодійство

     Вже сонця колесо збиває стельмах,
     ще обруча – до осі полум’яної!
     Цим возом їхатиме завтра Зельман,
     ключар і староста гульби весняної.

     Відносить стельмах сонце ковалеві:
     – Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,
     щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева
     весні трояндній й осені о айстреній!

   1936

Марнотратний гімн

     І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий
     розтратно твореним і нищеним багатством…

     Чергою явищ неповторних в світу кручі
     зростання й проминання сплетені суцільно.
     Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

     Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,
     задумайся на мить про сонця марнотратство!.

   1936

Мій давній голос

     Палкий, нічим незаспокійний,
     ловлю слова, мов барвні скельця.
     Як же ж я терня туги рвійне
     з корінням вирву з штольні серця?

     Терпке похмілля свіжих ранків
     п’янить, як і давніш п’янило.
     Дивлюсь в блакитну призму склянки,
     де заламалось небо в хвилі.

     Рожевий чай, мов піна з сонця,
     зелений морок сном колише.
     Заслуханий у дружній вітер,
     свій давній голос чую в тиші:

     «Аж юне серце затремтить,
     не заспокоєне й несите.
     Устами спраглими в цю мить
     всю хмільність світу хочу спити».

   1936

Молитва до зір

     Не срібло миршаве, не хміль,
     не лавр сумнівний і двозначний,
     не дотепів грайливих сіль,
     не успіх в грі на риск небачній,
     не уст золотомовних мед,
     не почестей солодка манна
     і навіть не чеснот букет,
     що світлість їх не раз оманна,
     не винограду темний сік
     у колі дружньому за чаєм,
     не муз єлей, що на ввесь вік
     тавром людину назначає,
     не вигаданий в хитрий лад,
     щоб мірять душі, вчений лікоть,
     не домохвальців млявий чад,
     нещирих хвальб слизька музика,
     не захист мрій – блаженний дім,
     але молімся зорям дальнім,
     щоб нам дали на світі цім
     життя величне і страдальне.

   1936

Сірий гімн

     Стовпи із попелу угору!
     Міста в дротах – під вітром ліри.
     Це тут, де мурів скупість взором,
     без сяйва навіть сонце сіре.

     Тут люди, мури і бацилі
     тим самим піддані законам
     і тулуби печей похилі,
     де розцвітають іскор грона.

     Хто падає, за ним не тужать,
     бо срібло сліз не для розтрати,
     скупі на скарб навбач байдужий.
     Хвалю життя шорстке й сукате!.

   1936

Уривок

     Боюсь згасити світло лампи,
     бо може стати ще страшніш,
     і ніч, розкладена на ямби,
     у серце вбилась, наче ніж.

     Ніяк заснути! Кличуть півні,
     годинник б’є, і місяць лине.
     Мій сон, мій голос неспокійний
     в моїй трагічній Батьківщині.

   1936

Черемхи

     Мов свічка, куриться черемха
     в побожній вечора руці.
     Вертаються з вечірні лемки,
     до хат задумано йдучи.

     Моя країно верховинна, —
     ні, не забуть твоїх черемх,
     коли над ними місяць лине
     вівсяним калачем!.

   1936

Червона китайка

     Горять, як ватра, забобони
     віків минулих – снів іскристих.
     В китайці заходу червоній
     моєї молодості місто.

     Лопочуть зорі на тополях,
     і люди хрестяться з тривоги,
     коли ножами місяць колють
     хасиди в чорних синагогах.

     Моє містечко таємниче
     в хлоп’ячих споминів заслоні!
     І знов минула юність кличе,
     як давні кличуть забобони.

   1936

Із циклу «Третя глава»

Колискова

     Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.
     Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.
     Скриплять колиски: «Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,

     лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі !»

     Співає на шляху піхота: «Не стелися по землі, барвінку!»
     Пан сотник лютий: «Покрутило б язики вам, покручі прокляті!»
     Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,
     кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.

     Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.
     Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить
     розквітлих квіттям снів дитячих,
     і не бачили, не знали люди,
     коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.

   1936

Слово до розстріляних

     Це правда: кров з каміння може змити дощ,
     червона місяця хустина може стерти,
     але наймення ваші багряніш від рож
     горять у пам’яті на плитах незатертих.

     Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
     кохались у суворості, як ми у гулях,
     і ваші очі сяли вічністю, коли
     у серці, мов зоря, застрягла біла куля.

   Грудень 1934

Слово про полк піхоти

     Ми молодість тверду і кучеряву
     складаємо, мов прапор, на лафетах.
     У куряві цілує очі слава,
     горять на небі кулі і комети.

     Змішалися, у куряві склубившись,
     статуї й люди перед арсеналом.
     Ми, на багнети сонце настромивши,
     виходимо нестримно і зухвало.

     Юрба в вертепах вулиць, наче повінь.
     З-під ратуші зриваються два леви,
     біжать в юрбу, толочать, брук сплив кров’ю,
     юрба кипить, шаліє. Місце левам!

     Під гул, під бряз валторен і тарелів
     виходять леви попереду роти,
     ведуть її. Хай їх вітають трелем
     пузони полку п’ятого піхоти!

     Хай всі, хай всі побачать і почують
     з трибун, з балконів, з брам, з дахів сріблистих:
     востаннє вам піхота салютує!
     Шрапнелі сонця вибухають в місті.

     Ми молодість тверду і кучеряву
     складаємо, мов прапор, на лафетах.
     У куряві на синім небі сяє
     майбутньої Республіки планета.

   1936

Слово про чорний полк

     Об слово дзвонить слово – кусні бронзи віщі.
     – Співаю, не кляну
     розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
     Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,
     а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!

     Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради
     громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.
     Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
     мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.

     Зоріє. В відвороті полк. Анабазис під небом африканським.
     Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,
     і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
     жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого.

     Немає ласки – і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
     у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
     щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,
     щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
     як кріпили владу.

     І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,
     у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.
     Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
     Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!

     Дракони, що бензину п’ють, на птахів схожі і на носорогів,
     дракони, що плюють зміїну слину – оливо й вогонь зернистий,
     являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
     мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

     На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,
     слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматним поцілунком.
     Тюльпани надр підземних – вибухають, мов кущі вогненні, міни,
     салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

     Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,
     зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,
     на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі злиплі потом,
     пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

     Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,
     мов листя сплащені долоні – квіти стоптані життя жагою
     спалахують востаннє й кидають прокльони в небо богоборці.
     Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

     Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,
     лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.
     О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,
     де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

     Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
     де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
     Б’є слово в слово – кусні бронзи дзвонять.
     Так прощальний спів кінчаймо,
     коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

   Лютень 1936

Богдан-Ігор Антонич КНИГА ЛЕВА