-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський
|
| Вибрані поезії
-------
Олександр Афанасьєв-Чужбинський
ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ
* * *
О, як весело глядіти,
Як сміються всі на світі,
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку повненьку,
Вип’ю добре, посмакую
І сам з кого покепкую.
Світ широкий, своя воля,
Хоч і злая моя доля,
А мого тільки на світі —
Як на людей поглядіти,
Їх веселлям упитаться.
Бо з мене хто сміється,
То ніколи не минеться;
Бо я біс такий удався,
Що хто з мене посміявся,
Хай як хоче забуває —
Через десять год згадає,
Бо такеє чудо буде,
Що побачать усі люде —
Не побачать, то почують
Та із того покепкують.
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку маненьку
Та на неї подивлюся,
Вип’ю та й сам посміюся.
Нехай оце оттак буде.
Послухайте, добрі люде,
Хоч я чортеня скажене,
Та не смійтесь тільки з мене.
Хоч я з того й не заплачу —
То все я чую і вибачу,
І як і я вдеру вірші —
Буде, братця, комусь гірше.
* * *
Є.П. ГРЕБІНЦІ
Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне і гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить:
Як горе, мов терен, всю душу проколе,
Коли одцуралось тебе уже все
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе?
– Е, ні! – кажеш мовчки. – Скосивши билину,
Хоч рано і вечір водою полий, —
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй!
Отак і у світі: хто рано почує,
Як серце застогне, як серце зітхне,
Той рано й заплаче, а доля шуткує:
Поманить, поманить та й геть полине.
НАД ГРОБОМ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
Не в степу, не на могилі —
Над Дніпром широким —
Ти заснув єси, Кобзарю,
Вічним сном глибоким.
Над Невою, під снігами,
При похмурім сонці
Ти поліг єси, мій друже,
На чужій сторонці.
У головах не посадять
Червону калину,
Не привіта соловейко
Твою домовину.
Не закує і зозуля
Де-небудь в куточку,
У цвітючім та пахучім
Вишневім садочку…
Круг тебе чужа чужина…
Та не чужі люде:
Є кому тебе оплакать,
Є – і довго буде.
Покоління поколінню
Об тобі розкаже,
І твоя, Кобзарю, слава,
Не вмре, не поляже!
БЕЗТАЛАННЯ
Скажіть мені, добрі люди,
Навчіть мене, братця:
Як у світі поміж вами
З лихом розминаться?
Бо куди я не ударюсь,
У які країни,
То ніколи не минаю
Горя та кручини.
Чи побратаюсь – і радість
Мов душу ухопить,
Аж дивлюся… брат мій милий
Мене перший топить!
Чи зустрінусь з дівчиною —
Серденько озветься,
Я до неї – вона з мене
Глумує й сміється!
Мабуть, згину, так як гине
Травка на морозі:
Бо стою, як той самотній
Горох при дорозі…
Кому треба і не треба,
Всяк стручки зриває,
І кінь топче, і віл топче —
Ніхто не минає.
Гірко знати, добрі люди,
Важко знати, братця,
Що мені між вами з лихом
Та не розминаться.
Чи посію жито в полі —
Всім сонечко гріє.
Літо прийде, жито зійде
Та й зазеленіє.
Ось поспіло, почало вже
Колосся схиляти,
Тай й пов’яне, та й посохне,
Бо нікому жати!
Де ж ти, де ж ти, моє щастя,
Де ти забарилось?
Мабуть же, хоть на годинку
Та й мені судилось!
Аже ж і я народився,
Як усі, од бога,
І мені ж ізмалку снилась
Широка дорога;
І мені ж здавалось часто,
Що круг мене сяє
І моє серденько нишком
З богом розмовляє…
Де ж ти, щастя,
Де сховалось?
Дні без тебе трачу!
Зглянь, нехай тебе у вічі
Я хоч раз побачу!
Глянь крізь чорні оченята
Мені на годину
Та й лети собі од мене,
А я – в домовину.
ВЕСНА
Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися лози.
Скрізь, де глянеш, гарно в полі, —
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить із-за моря.
Світить сонце в чистім небі,
Уже живе гріє,
То і небо скрізь, як глянеш, —
Ясно голубіє…
Так весело, хоч є думка,
Що осінню знову
Вітер буйний розквічає
Байрак і діброву.
Але осінь ще далеко,
Нехай все й пов’яне,
Уп’ять прийде весна божа,
Все радісніш стане.
Тільки я щось дуже смутно
Дивлюсь на сю весну…
Все оживе, а я, бідний,
Серцем не воскресну…
Взяли його розірвали, —
Воно застогнало…
Чують люде та і кажуть,
Щоб воно мовчало.
Задушили його сльози, —
Вже більше не плаче:
Мовчить, тільки глухо болить
Серденько козаче…
І жде води цілющої,
А на те похоже,
Що вже йому на сім світі
Ніхто не поможе.
Цвіте весна, шумлять води,
Тече річка логом,
А я собі дивлюсь мовчки
Та думаю: «З богом!»
Уже ж мені з моїм горем
Та не розлучатись,
Моїм думкам, як сім квіткам,
Та не розпускатись.
Тільки й щастя, що подумать:
Прилинуть морози,
Здавлять душу молодецьку
І висушать сльози…
Аж тут доля де озьметься
Та й словами каже:
«Хто вродився нещасливим,
То так і поляже».
А я кажу своїй долі:
«Тебе не шаную,
Бо смерть моя ходить близько,
Я серденьком чую…
А як з нею побачимось,
Душа горя збуде —
Тоді, доле, бог з тобою,
А буде, що буде».
ДІВОЦЬКА ПРАВДА
Сонце вставало; крізь на небі чисто,
Де-не-где хмарка гуляла на волі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
«Слухай, козаче! – говорить дівчина, —
Як одно сонце у небі святого,
Так ти, мій любий, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого».
Сонце сідало; скрізь на небі чисто,
Місяць з-за гаю випливав поволі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
А вже другому казала дівчина:
«Як місяць у неба святого,
Так ти, козаче, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого».
ДУМКА
Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки, чуєш: над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози,
Піднявшись угору, не чайки кигичуть:
А в тій пісні чуєш і радість і сльози,
Мовби твою душу якісь душі кличуть.
А нема нікого… Очерети гнуться,
В зеленім лататті маківки біліють,
Понад маківками метелики в’ються
І скрізь проти сонця ясно голубіють.
І як придивиться, то між маківками,
Попід тим легеньким вранішнім туманом,
Щось мов виглядає очима-зірками,
Колишеться стиха тонким, гнучким станом.
Оце ж то та думка, що душу тривожить,
Як гляне у серце, – мовби рай укине, —
Й поки тії пісні співака не зложить,
То поти він світом нудить, поти гине.
ЖАЛЬ
Як настане весна божа,
Степ зазеленіє,
Яких тільки нема квіток!
Аж серце радіє;
Ряст, барвінок, чебрець, зорі,
Васильки і рута.
Пахнуть квітки, але в інший
Сховалась отрута.
На все, братця, божа воля,
Всьому є причина;
Так і в світі помішані
Радість і кручина.
Бо як глянеш, то побачиш,
Що не всі сміються:
Більш тих, братця, поміж нами,
В кого сльози ллються.
Всяка біда, горе – в серці,
Мов гадюка, лазить;
Та все ж кине: загоїться
Там, де воно вразить…
А он горе – з його часто
Душу свою гублять:
Коли сохнеш од печалі,
Самі сльози ллються,
Ждеш хоч ласкавого слова,
А з тебе сміються.
МІСЯЦЬ
Як засвітить повний місяць
Ясно над горою,
Щось таке чудне, таємне
Діється зо мною:
Мовби серце хто ворушить,
В небо переносить,
Душу кличе, дає крила,
Геть од землі просить.
Ось і вище сплива місяць,
Притухають зорі…
Він сам собі, як той човен
Без весла у морі;
Ніхто його не проводить,
Ніхто не стріває;
Світлий, ясний, але йому
Дружини немає…
Отак і я на світі
Сам-один бідую,
Чи ясний день, чи погода,
Сам собі сумую;
Отак і я вранці встану —
Вечора бажаю;
Прийде вечір – вже ранка жду,
Чого – й сам не знаю!
Без пригоди, без хуртуни,
Ат собі – живеться!
А ще й часом, бува, нишком
Серденько озветься…
Бо дурне та божевільне,
Чи вже б не мовчало:
Бо кохання, далебі що,
Йому не пристало.
Я вже бачив, як рибоньку
Витягнуть з водиці:
Трепечеться, підскакує
Вона на травиці…
А округ і квітки цвітуть,
І сонечко сяє…
Але рибка зараз гине,
Бо води немає!
Бачив я колись весною
Невеличку птичку,
Як вона з лози густої
Упала у річку.
Так хороше вода біжить,
Ясно сонце гріє,
Але пташка потонула,
Бо плавать не вміє.
Усе в світі сотворено
Од господа бога,
Усякому назначена
Своя путь-дорога:
Птичка літа, рибка плавле,
Вітерець гне лози;
Кому щастя, так і щастя,
А сльози – так сльози.
Я вже знаю свою долю,
Що мені припала,
Вона ж мене, як мачуха,
Змалку сповивала;
Годувала, як мачуха,
На лиху годину,
Та й пронала: «Іди собі,
Куди хочеш, сину!»
Шукай собі, чого хочеш,
Хоч і вітра в полі,
Усе знайдеш, кажу тобі,
Та не знайдеш долі!
Коли ж часом задивишся
На краси дівочі
Або вразять у серденько
Тебе карі очі,
Тікай швидше! Та й нічого
Не скажу вже, сину».
Так нащо ж мені і серце,
На лиху годину?
А воно не мертве в мене,
Трепечеться в грудях,
Тільки нишком, все боїться
Говорить при людях;
А в йому огню багато
Наперекір долі…
Так що ж! Згорить, як забуте
Огнище у полі…
А тим часом года пройдуть,
Як всім по закону,
Посивіє ус козацький,
І я прохолону…
І нікому жаль не буде,
Що я нудив світом
І що повне серце зсохло
Самим пустоцвітом.
МЕТІЛЬ
Шумлять лози над річкою,
Забіліло в полі,
Метіль мете, буйний вітер
Розходивсь на волі.
Гуля собі, нема йому
На світі зупини,
Гуля собі через гори
Та через долини.
Коли б мені, вітре буйний,
На час твої крила,
Тоді б мене людська воля
Нічим не спинила.
Тільки б вечора дождався,
Заховалось сонце,
Полинув би до милої,
До її віконця.
Через садок перекинувсь
З широкого поля
Та й нахилив край віконця
Високу тополю,
Кликнув милу потихеньку…
Чує – хтось-то кличе,
Та і дума: «Чудний вітер,
Чудні його річі».
Я б усе, що є на серці,
Розказав дівчині,
Розказав би, як у світі
Тяжко сиротині;
Як без неї душа болить,
Мов сльозами плаче,
Як за нею вбивається
Серденько козаче.
Розказав би, як горюю
Цілі дні і ночі,
Коли милій не подивлюсь
У яснії очі.
Може б, вітру вислухала
Моя чорноброва,
Може б, вітрові сказала
Хоч ласкаве слово.
А я б тоді, вітре буйний,
Вернув тобі крила,
Коли б знав по щирій правді,
Що думає мила…
Як не любить, тобі б тоді
Оддав я кручину,
А ти б замів, вітре буйний,
Мою домовину.
МОГИЛА
Десь далеко в чистім полі
Могила стоїть,
Округ неї на роздоллі
Та тирса шумить;
Степ широкий розіслався,
Небо та земля;
А над нею листом з вітром
Верба розмовля.
Коло неї шлях-дорога
Аж на три руки,
По тих шляхах весну й літо
Ідуть чумаки.
Та й співають чи про радість,
А чи про журбу.
Тільки, бува, оглянеться
Інший на вербу
Та й спитає товариша:
Хто-то тут ходив,
Що у степу на могилі
Вербу посадив?
А мій товариш той край воза
Могилу мина
Та і каже: давнє діло,
А хто його зна!
ОГНИЩЕ
Квітки пахнуть ясним ранком,
Соловейко свище,
Край дороги догорає
Забуте огнище.
Курить димок; головешка
То сям, то там тліє,
І полум’я, бува, блисне,
Як вітер повіє…
Квітки пахнуть, сходить вечір,
Соловейко свище,
На дорозі догоріло
Забуте огнище…
Тільки й бачиш, як повіє
Вітерець маленький, —
Летить уподовж дороги
Попілець сіренький.
Прохолодало… Ні іскорки!
Лежить попелище.
Чи згадає ж хто-небудь
Забуте огнище?
Нащо ж його та згадувать
Тому, хто покинув:
Було треба – горів огонь,
Не треба – він загинув…
А з попелом яка рада?
Хай собі сіріє,
Поки його буйний вітер
По полю розвіє.
А хто його спалив дарма —
Десь по світу рище,
Іще спалить і забуде
Не одно огнище.
ОСІНЬ
Уже осінь красить листя,
Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.
Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-где козак оре, —
І вже птиця в край тепліший
Одліта за море.
Вже не гріє сонце ясне,
Мовби одцуралась,
Та і небо скрізь, як глянеш,
У туман убралось.
Скучно, правда, – та є думка,
Що весною знову
Лист зелений заквітчає
Байрак і дуброву;
Все оживе, що пов’яне,
Все помолодіє,
Веселіше сонце гляне
І землю пригріє.
Господь верне чоловіку
Усе утішаться —
Квітки, сонце… Його ж весні
Уже не вертаться!
Не вернуться ж і до мене
Літа молодії:
Що день божий, що час божий
І мій лист жовтіє.
Оттак, бува, засумую,
Як серце озветься, —
А я його здавлю горем
Та й скажу: «Минеться!
Бо вже люди не ті стали,
Що були колись-то;
Тепер усе – злото, злото, —
Бажають користі;
Тепер душа, тепер серце
Звелися нінащо:
Буде добре, аби гроші —
Хоть ти і ледащо».
Здавлю ж горем своє серце
Та й скажу: «Минеться!»
Аж і чую, боже милий,
Як доля сміється.
«Ні, козаче, – вона каже, —
То спрежду бувало:
Поки цвів ти, як калина,
То й лихо минало.
Тоді і я, твоя доля,
Була молодою,
Була добра, не хотіла
Говорить з тобою.
Тепер – слухай, мій козаче! —
З серцем горе жити,
Як озветься, що й не знаєш,
Куди його діти.
Чи ти бачиш, як в колодязь
Упустять відерце?
Воно плава само собі —
Ото твоє серце!
Що в колодязі даремно
Мусить вік дожити,
Воно, може, й води повне —
Так нікому пити.
Отак тепер, – скажу правду, —
Як теє вірне серце,
Ані к селу ні к городу
Чоловіку серце».
І знов доля засміялась,
Мені смуно стало,
І важке, як ніби камінь,
Щось у душу впало.
«Бог з тобою, моя доле!» —
Кажу їй у вічі, —
Здихну тяжко, гляну вгору,
Перехрещусь тричі.
Та й подумаю, як кажуть
В світі добрі люде:
«Що було вже, те бачили,
Побачим, що буде».
ПІСНЯ
Ой у полі на роздоллі
Шовкова травиця,
Серед неї край тополі
Чистая криниця.
Тільки туди кониченька
Мені не водити,
Із тієї криниченьки
Водиці не пити.
Травка зв’яне, травка зсохне
Коню вороному, —
Отрутою вода стане
Мені молодому!
На тій шовковій травиці
Багато отрути:
А з тієї криниченьки
Пив мій ворог лютий.
1842. Герваря 30. Чугуїв
ПРОЩАННЯ
Прощай навіки, моя чорноброва!
Бач, я не плачу, бо й ти не заплачеш,
А з нас хтось винен… Бувай же здорова,
Вже на сім світі мене не побачиш.
Різная доля нас випроводжала
На світ широкий, не в одну годину,
І моя доля з мене шуткувала
Та й одурила, як малу дитину.
А твоя доля, мов рідная мати,
Все вибирала щасливі дороги,
Убрала в щастя і, щоб легш ступати,
Все підстилала квіточки під ноги…
Ти йшла весела у квітчастім полі,
Я у пустині з сльозами і страхом,
Все ж наші стежки по чиїсь-то волі
Зійшлись у світі перехресним шляхом.
А хто, голубко, не боявсь пустині?
А хто на путь мій квіточку покинув?
Ні, що бувало, не казать дівчині,
Бо цвіт рожевий вже давно загинув!
Бувай здорова! Пий з повної чаші
Щастя і радість, так нехай всі кажуть —
Прощай навіки: бо вже стежки наші
Більше перехрестям на світі не ляжуть!
РОЗДУМ’Я
Мене часто бере думка,
Чи то так здається,
Що, бува, заплаче радість,
А лихо сміється!
І як бачу сльози щастя —
В душі в мене тихо;
А на серці страшно стане,
Як сміється лихо.
Так і бачиш, що сердега,
Не стерпівши муки,
Сам на себе, божевільний,
Ось наложить руки…
Отак і я сміюсь, братця,
А ніхто не знає,
Що на серці молодецькім
Печаль поростає.
Регочуся між челяддю,
Мов і гадки мало,
Що життя моє давно вже
Бур’яном запало…
Згубив, забув свою долю,
Ніч округ чорніє, —
Та й стою на перехресті:
Відкіль вітер віє?..
І то шлях, і то дорога —
Кого спитать в полі?
Хоть не питай! Куди не йди —
Не стрівати долі.
Вдарю ж лихом я об землю —
Враг не розіб’ється!
Вже ж бачили добрі люди,
Як лихо сміється.
Піду ж іще танцюючи —
Лихо вередує!
Нехай бачать люди добрі,
Як воно танцює!
СПІВАКА
Як блисне думка, у душі засяє,
Пісня мов рветься з серденька на волю,
Тоді, сердега, ввесь світ забуває,
Горе важкеє і нещасну долю…
Хочеться жити в ті ясні години,
Мов щось таємне серденько голубить,
Радісно думать і об тій дівчині,
Котру кохаєш, а вона не любить.
Що ж то за думка, що за пісня, братця,
З котрою серцю не страшні морози,
З котрою в горі можна засміяться,
А в щасті знати солодкії сльози?
Як вам сказати? Ти думка таємна,
На нашій мові мення їй немає, —
Якась хороша, простим людям темна,
А єсть ті люди, котрим вона сяє.
Вона дається співакам, панове,
Не тим, що пісні співають чужії,
А тим, що з серцем своїм у розмові
Пісні складають, що аж серце мліє.
Їх небагато у світоньку, люде,
Гірко їм жити, братця, помеж вами:
Бо поки з серця пісню він добуде,
Вже постаріша кількома годами.
Радість велика ту пісню зложити,
Так з нею ж душу полум’я опалить…
Бо треба б її з ким і розділити —
От тут співаку горе запечалить!
З ким же ділиться? Хіба ж пісня гроші
Або худоба? Геть собі з піснями!
Скажіть же, братця, люди ви хороші, —
Чи я не правду кажу перед вами?
Усяке бачить, як вода весною
Біжить, шумує, греблю напирає;
Ніхто ж не бачить, що там під водою,
Як вона риє греблю й підмиває.
От так і радість або горе, братця,
Сперте у серці – його на дні риє,
Як помеж вами ні з ким поділяться,
Тому хто плаче або хто радіє.
Всі ми співаєм, нічого й казати,
Як нам що-небудь душу затривожить;
Єсть ті години, що хочеш співати,
Але чи всякий пісню собі зложить!
Мале й стареє, усяке співає;
Часом спитають: де пісні навчився;
Тільки ніколи ніхто не спитає:
Хто ж зложив пісню і де він подівся?
От так правда! Співака ж між вами
Часом без шапки у пору осінню
Сам собі, старцем, сліпий, з торбинками,
Ходить, сердега, мовчки попідтинню.
ТОВАРИШЕВІ
Як ти думав, так і сталось,
Ти вже й заручився.
Помагай же тобі, боже,
Щоб швидше женився.
Нехай горе і здалека
Вам не замаячить.
Хотів би я вас щасливих
Укупці побачить;
Подивиться, як житиме
Товариш жонатий…
Коли ж небудь знайду стежку
До твоєї хати.
Дай вам, боже, стільки щастя,
Скільки в світі треба;
Нехай на вас радість ллється
З високого неба.
Любітеся вірно, щиро,
Як досі любилась,
Щоб на вас усі сусіди
Та не надивились.
Живіть, голуб з голубкою,
Щастя наживайте,
Та і часом коли-небудь
Козака згадайте,
Котрий десь-то на чужині,
Сердега убогий,
Піде шукать поміж людьми
Своєї дороги;
Котрий вік свій промандрує
З пустими руками,
Вставаючи й лягаючи,
Вмиється сльозами;
Котрий піде шукать щастя,
Та й серце поколе…
Чи ти бачив, як мається
Перекотиполе?
Біжить собі через степи,
Вітер повіває,
Відкіль, куди, за чим біжить,
І само не знає…
А там, гляди, зачепилось
Побіля могили,
Стоїть, сохне поки його
Сніги білі вкрили.
А весною нема й сліду.
Ісходи все поле —
Вже не знайдеш, куди й ділось
Перекотиполе.
Оце, брате, моя доля…
Де ж то я спочину?
А може, й я коли-небудь
Своє щастя стріну.
ШЕВЧЕНКОВІ
Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче:
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у бого просить,
І чогось сумує.
Ні, не люди тебе вчили:
Мабудь, сама доля,
Степ, та небо, та могили
Та широка воля!
Мабудь часто думка жвава
Труни розкривала
І козацька давня слава
Як сонечко, сяла;
І вставали з домовини
Закуті в кайдани
Вірні діти України:
Козаки й гетьмани.
І святі кістки біліли
Спалених в Варшаві;
І могили кровавили
Прадіди безглаві.
Мабудь, ти учивсь співати
На руїнах Січі,
Де ще рідна наша мати
Зазирає в вічі;
Де та бідна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по світу кобзу носить,
Щоб співати миру
Про козацтво незабутнє,
Вірне, стародавнє,
Про життя козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знаю ж, братику рідненький,
Як учивсь ти грати:
Ти послухав теї неньки —
Тай став нам співати.
1841, Чугуїв.