&nbsp;-------<br>|&nbsp;bookZ.ru collection<br>|-------<br>|&nbsp;&nbsp;Іван&nbsp;Андрусяк<br>|<br>|&nbsp;&nbsp;Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії<br>&nbsp;-------<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Андрусяк<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Закоханий Бурундук та інші розбишацькі історії<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Завдання з фізики<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повість<br></h3><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ перший<br></h3>&nbsp;//--&nbsp;У Центрштаб&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Шифрограма № 1&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;29 березня, 14.32 за київським часом&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Доповідає агент Гридень&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Завдання: відстежити маршрут Об’єкта, його контакти й, по можливості, місце дислокації.&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Звіт про виконання:&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Прийняв Об’єкт на виході з пункту Ш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Об’єкт не сам – з ним особи Л. К. і О. З., присутність яких ускладнює виконання завдання. Особливо О. З. – якщо вона мене помітить, будуть непереливки, адже О. З. – моя однокласниця й знає, де я живу. Скаже, що нам по дорозі, і доведеться щось вигадувати – пояснювати, чому йду не додому, а сам не знаю куди…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Треба бути обережним!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага, ледь не забув. Прикмети: Об’єкт у пальтечку світло-зеленого кольору, на ногах темно-червоні чобітки, на голові червона шапочка з кількома чорними смужечками. З-під шапочки визирають дві каштанового кольору косички завдовжки сантиметрів… гм… хтозна, скільки там сантиметрів! Одне слово, не довгі й не короткі – саме впору…<br>
<br><img border=0 src="pic_1.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;(Ото було б дивно, якби я на перерві кинувся вимірювати їх лінійкою – одразу всі щось би запідозрили, а сам Об’єкт мав би мене за ідіота…)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стоп! Не відволікатися! Продовжую опис прикмет: косички закріплені не бантиками, а гумочками з пластмасовими прикрасами у формі квіточок червоного кольору.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;При собі Об’єкт має темно-зелений наплічник із фабричною наліпкою на клапані – здається, там зображений Ґарфілд. До замкa наплічника припасований брелок у формі м’якої іграшки – здається, кошеняти, але точно встановити складно, бо я тримаюся віддалік, щоб не потрапити на очі Об’єкту, а тим паче О. З.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Осіб супроводу, Л. К. і О. З., описувати не буду – їхні прикмети не мають стосунку до операції. Скажу коротко: обидві – істоти капосні, і справ із ними краще не мати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так, що далі?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага: Об’єкт рухається правим боком вулиці Карпенка-Карого до перехрестя з вулицею Петлюри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Авжеж, мені краще перейти дорогу заздалегідь – оперативне чуття підказує, що далі Об’єкт зверне ліворуч на Петлюри, а О. З. піде прямо по Карпенка-Карого. Я теж мав би йти прямо, вслід за О. З., лише на наступному повороті звернув би праворуч на Липову. Але тепер мені туди не треба, тепер у мене інше завдання…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;(Яке, в біса, оперативне чуття?! Просто мені додому на Липову, а вона завжди звертає на Петлюри. Але цього у звіті про операцію вказувати не будемо.)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Добре, що на Карпенка-Карого не так багато машин і можна перейти дорогу, не привертаючи надмірної уваги. На Петлюри це б не вдалося – там рух набагато інтенсивніший.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та-а-ак, підійшли до перехрестя. Я вчасно сховався за великим деревом. Що це? Тополя, мабуть. Без листя відразу й не скажеш, але за корою – ніби тополя. От цікаво: досі ніколи не придивлявся, які тут дерева ростуть…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Еге ж, розійшлися: О. З. перейшла на світлофорі вулицю Петлюри й пішла прямо по Карпенка-Карого. От нахаба – ще й озирається! Чи не мене виглядає? Дякую тобі, тополе, за те, що ти така розлога!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Об’єкт і супровідна особа Л. К. звернули ліворуч на Петлюри.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, виходити з-за тополі ще не час – можуть мене помітити. Хай вони спершу зайдуть за ріг будинку. Звісно, я їх тоді на якийсь час загублю з очей – але нічого, так надійніше. Той будинок довгий, нікуди вони від мене там не дінуться. А Петлюри – вулиця людна, легко затесатися поміж натовпу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага, зайшли. Ну, уперед!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так і є – вони й до половини будинку ще не дійшли. І людей на вулиці не так вже й багато виявилося. Треба було ще трохи під тополею постояти. Бо оглянуться – а я тут, мов на долоні…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чого ж вони такі повільні?! Про щось собі базікають, вирегочуються, аж підстрибують… Хоч-не-хоч, доводиться стовбичити посеред тротуару, привертаючи увагу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що в таких випадках має робити справжній розвідник? Розглядати афішу? Так і афіш тут немає. Навіть галімої реклами – скрізь вона, тільки не там, де потрібна! І газети немає, щоб удати, ніби читаю, а насправді нишком проробити в ній дірку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага! Це ж елементарно, Ватсоне! Шнурівки! Як же я відразу не здогадався…<br>
<br><img border=0 src="pic_2.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Присідаю, старанно перев’язую шнурівки на обох черевиках. У бік Об’єкта й супровідної особи принципово не дивлюся – хай пройдуть якомога далі, це не страшно, я їх наздожену. Якщо йтиму швидко, і навіть якщо доведеться підбігти – це все ж менше привертатиме увагу, ніж коли б я плівся й витріщався на все довкола, ніби вперше бачу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, досить – тепер можна й підводитися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;От блін!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Авжеж, я знаю, що у звітах про оперативне стеження не пишуть «от блін», та й казати так негарно – але вибачте, вихопилося. Бо що ти тут гарного скажеш, коли ні Об’єкта, ні особи супроводу я попереду не бачу, зате раптом звідкись узялося ціле стадо людей, хоч перед тим на вулиці майже нікого не було… Це ж справжнє западло, що не кажіть!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Якомога прудкіше петляючи поміж перехожими, я проминаю один будинок, другий… Куди ж вони могли подітися? Не може бути, щоб Об’єкт мешкав так близько… Ага! Онде, у дверях господарчого супермаркету, мигнуло щось схоже на каштанового кольору косички завдовжки хтозна скільки сантиметрів. Усе ще роззираючись – а раптом я помилився – повільно суну до тих дверей. Де б тут заникатися? Звісно, за кіоском. Роблю вигляд, що старанно вивчаю виставлений у його вітрині ширнепотріб: жувальні гумки, шоколадні батончики, чіпси, сухарики, газовані напої, пиво, шкарпетки… Гм, щось тут виразно зайве, – мимохідь завважую боковим зором, а сам «пасу» двері супермаркету. Хвилини повзуть, продавчиня з-поза кіоскового товару зиркає на мене підозріло – звісно, їй дивно, що можна так довго вибирати серед отих жувидел і плямидел. Може, купити якого «Снікерса», щоб не витріщалася? Та ні, ще зуби поламаю…<br>
<br><img border=0 src="pic_3.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, трохи ще покрутився, а тоді – будь що буде – вирішив зайти всередину й перевірити. Та ж навіть якщо «спалюся», ніхто мене там не з’їсть! Кому відомо, що в мене тут операція, а не просто мама послала купити якого-небудь прального порошку…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спершу роззирнувся, чи немає Об’єкта в черзі до кас. Ні, немає… Певно, вона десь там, у нутрощах магазину – за стелажами не видно. Тут же купа стелажів з усілякою косметикою та іншими дівчачими прибамбасами. Вони ж, дівчиська, на ті цяцьки можуть годинами витріщатися. Можна десять «Снікерсів» згризти, доки дочекаєшся. А так хоч напевне знатиму, щоб даремно не стовбичити…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бондарук! А ти що тут шукаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отакої! Це ж Коза, себто Керя! Ото вляпався!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоча, чому вляпався? Це ж магазин – мало що мені тут може бути потрібно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Доброго дня, Маріє Іванівно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Керя – це ми так скорочено нашу класну керівничку позаочі називаємо. Або ж Коза – бо в неї дівоче прізвище Козинюк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ж бачилися ми сьогодні, Іване, – якось так дивно усміхається вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справді, лоханувся я…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну-ну, не шарійся. Що ж ти тут шукаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ось, мама пральний порошок попросила купити, – кажу перше, що спало на гадку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А-а-а, то ти теж блукаєш поміж стелажами. У цих супермаркетах є така погана звичка час від часу переставляти товар на прилавках. Це в них називається мерчандайзинг чи якось так… Щоб люди купували не лише те, до чого звикли, а й на новий товар звертали увагу. По-своєму вони, певно, праві, але ж це страшенно незручно! – довірливо заторохтіла мені Керя. – Та нічого, я тобі допоможу. Я вже знаю, куди вони відділ побутової хімії перенесли.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дякую, Маріє Іванівно. Я сам, – пробую відбитись, але це марна справа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні-ні, Івасю, не переймайся. Мені зовсім не важко. Навіть приємно. Ось тут він, цей відділ… А твоя мама яким порошком користується?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та я не пам’ятаю його назву. Я тільки з вигляду впізнаю упаковку…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ет, хлопчики-хлопчики, – добродушно всміхається на це Керя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ось цей, – показую на перший-ліпший.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чудовий вибір! – несподівано тішиться Керя. – Я теж цим користуюся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Ранкова свіжість з ароматом лимону»! Але знаєш, краще відразу брати велику упаковку, так набагато дешевше виходить. Чи, може, у тебе грошей не вистачить?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вистачить, – кажу я, і слухняно беру чималий пакетисько, майже мішок, бо все ще сподіваюся відклеїтись від Кері й залишити його десь перед касою, не купивши. Звісно, у кишені в мене новісінька п’ятдесятка, але ж я на айфон збираю, а не на пральний порошок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак відклеїтися не вдається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А у твоєї мами яка знижка на дисконтній картці? – робить «хід конем» Керя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це ще шах, мат чекає мене попереду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Три відсотки, – бовкаю я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О! А в мене п’ять! Ну, ти за моєю дисконтною карткою купиш. Усе ж економія. Життя тепер непросте, Івасю, так що мама лише зрадіє…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А оце вже мат!<br>
<br><img border=0 src="pic_4.png"><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ другий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У шкільній куртці, з наплічником, повним підручників, і одночасно з великим пакунком, майже мішком, прального порошку я був схожий на придурка. І кисла міна, з якою я плентався, час від часу перекладаючи той мішок з руки в руку, ніби він був бозна-який важкий, виказувала мене сповна.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, мішок таки важкенький, ясна річ, але ж не настільки, щоб аж так коло нього згинатися. Насправді значно важчим було розуміння того, що я вляпався. Може, не по вуха – але по шию точно. Тому що мама вже мала би бути вдома, у неї сьогодні лише дві перші лекції, за часом це як мої чотири уроки, а їх у мене було шість, плюс іще й операція, яка так невдало закінчилася. Так що була лише примарна надія на те, що мамі вляпають якесь незаплановане засідання кафедри чи іншу дурню, яка затримає її на роботі; або що вона вирішить Любу зі школи-садочка трохи швидше, ніж зазвичай, забрати (Люба – це моя менша сестричка, першокласниця, але її перший клас і далі в садочок ходить: до обіду уроки, а по обіді ігри); ну, або мама саме тепер здогадається в магазин вийти, чи, може, до перукарки – учора вона казала татові, що на носі весна, а отже, саме час покращити собі настрій новою зачіскою. Ось якби й у мене від такої дурнички міг настрій покращуватися…<br>
<br><img border=0 src="pic_5.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але, швидше за все, мама вдома – і скажіть, будь ласка, як я поясню їй появу мішка цієї гидкої «Ранкової свіжості з ароматом лимону», формула якої ідеально збалансована для вашої пральної машини»? Ну як поясню?! Що такого придумаю, щоб мама в це повірила й не ставила дурних питань?! А якщо раптом удома ще й тато – о, я знаю, що він зробить. Він принесе термометр і з цілком серйозною міною змусить мене, як маленького, міряти температуру. Тато в таких випадках уміє всмак познущатися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тут раптом забелькотів мій мобільний. Невже мама справді на роботі затримується? Пожбуривши під ноги остогидлий мішок, я похапцем дістав слухавку. Ні, це не мама – це, чорт забирай, Іванюк. Як завжди, невчасно – карма в нього така. Ой! А може, тим часом у нього мішок переховати, доки якусь переконливу версію придумаю? Його ж батьків зазвичай цілими днями вдома не буває.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Агов! Ти вдома? – одразу ж кричу йому в слухавку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та яке вдома! Ти чо, з дуба довбнувся? На треніровкі я, – чую добре знайомий суржик. – А ти вже прийшов?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Суну ще… – зітхаю я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чо-то ти затормозив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знову зітхаю. Це ж треба було так забембатися, щоб забути, що я й операцію сьогодні планував саме тому, що в Іванюка тренування, і він після уроків іде на стадіон, футболіст хрінів. А якби не це, то довелося б разом додому сунути, як зазвичай, і операції настав би кирдик. Капут, себто. Хоча, він їй і так настав…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іванюк – це мій однокласник і типу друг. Колись ми з ним увесь час билися – точніше він мене щоперерви діставав, за винятком хіба тих днів, коли в нас бувала якась контрольна і її треба було в мене списати – тоді мусив піддобрюватися. Та контрольні бувають не так і часто, а бажання вивищитися в Іванюка виникало постійно, бо в мене ніяк не виходило дати йому здачі. Як не старався, що не вигадував – а не виходило, і край. І так тривало доти, доки я не спробував вигріти собі з яйця маленького чортика. [1 - Ця історія описана в повісті Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» (окреме видання: К.: Грані-Т, 2012).] Тоді був великий скандал, мене навіть до директора тягали й батьків у школу викликали – одне слово, я на кілька днів став шкільною знаменитістю. Ото після цього якось так вийшло, що ми з Іванюком подружилися. Точніше, він перестав мене діставати й почав спілкуватися. Виходить це в нього трохи кумедно – ну, та хто як уміє…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Альо! Ти чо, заснув? – чую в слухавці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ще ні, – знову зітхаю. – Але можу заснути. Так що швидко кажи, чого тобі треба, доки хропіння не почув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та я тут вспомнив… Ти моїх предків по дорозі не встрічав?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Неандертальців, – питаю, – чи кроманьйонців?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну шо ти за чєловєк, Бурундук! Я до тебе дєло імєю, а ти понти ганяєш! Кажи: встрічав чи ні?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ніби ні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– От і добре. Як встрітиш, і вони спросять про контрольну з алгебри – то ми ще не знаємо оцінок. Ну, тіпа, вчителька ще не провірила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та гаразд, – знизую плечима. – А тобі це нащо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та надо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І це все?! – роблю вигляд, що обурююся. – Хіба так чесно?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я заради тебе брехати мушу, а ти навіть не поясниш, навіщо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та надо, кажу! У п’ятницю діскач у школі, а тут мені три бали вліпили. А мене з трьома балами той… предки не пустять. Грозилися! А я там на одну дєвочку запав… Ну, вопшем, тіпа плани в мене, ніззя мені на діскач не йти, вона неправильно поймьот.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну-ну…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та мені хотя би до четверга продержаться. Там папа у відрядження їде, а мама добра, вона й так відпустить. Я їй здєлаю шось хороше по дому, то вона відпустить. А папа казав, що ще раз оцінку нижче «шістки» принесу – капєц!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кажеш, дискотека… – задумався я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ага. Ну ти поняв…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гаразд. Домовилися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І своїй мамі скажи! Чуєш, Бурундук? Шоб вона моїм не проболталась при случайній встрєчі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Добре. А ти коли з тренування повертаєшся?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як завжди, в шесть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зазирни до мене увечері. Поговорити треба. Може, і я з тобою на дискотеку піду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ти шо! Ето інтіресно… – аж крізь слухавку чути, як він там від вуха до вуха либиться. – Зазирну. Замьотано! – І короткі гудки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та-а-ак, ну й заінтригував я його!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ж на дискотеки не ходжу – ні на шкільні, ані в місті. Нічого там цікавого немає… А якщо по правді сказати, то я танцювати не вмію. А ще гірше – не знаю, як себе в таких місцях поводити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, якби вмів бодай танцювати – то це б іще було, як то кажуть, півбіди. Але ж там, розповідають хлопці, треба вміти чіпляти дівчатам на вуха локшину. Що довшу вдається вчепити – то більший маєш успіх.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Насправді я, звісно, знаю багато цікавого, що можна на вуха навішати. От хоч би й про пташок – зяблик саме мені перед носом пурхнув. Красивий такий, у шлюбному вбранні. У нас дівчатка люблять причепурюватись, а в пташок – чомусь хлопчики. Атож – звичайнісінькі пташки, яких довкола багато й уваги на них ніхто не звертає – а якщо придивитися, то там стільки відкриттів можна зробити, що ого-го!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але хто на дискотеці буде розводитися про пташок? Тим паче, у тій какофонії, яку там називають музикою. Адже музика – це не лише ритм, це мелодика – а там про мелодику й мови бути не може… Ні, на дискотеці десь у місті я, може, і знайшов би, кому начіпляти локшину. Але туди йти лячно, тим паче самому. Туди й Іванюк, певно, сам піти побоїться – хтозна, на кого там можна нарватися. А мені про таке не варто й думати, тим паче, немає жодної гарантії, що там буде вона. А без неї – роботи мені немає, тільки по дискотеках шастати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та й у школі – які в мене шанси? Там же будуть наші дівчата, вони мене як облупленого знають. Кого я хочу обманути – сам себе? Але ж і вона там буде майже неодмінно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, та побачимо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ще раз зітхнувши, я підняв свого дурнуватого мішка з пральним порошком і поплентався додому – здаватися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, мама була вдома. Звісно, вона здивувалася. Але найгірше не це – найгірше те, що вона образилася:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Якщо ти так натякаєш, що я не встигла випрати твої улюблені джинси, то май совість! У мене зі статтею на конференцію завал, із курсовими купа мороки, студенти нічого вчити не хочуть… І взагалі: ти вже не маленький, міг би й сам закинути джинси в пралку, засипати порошок й натиснути аж три кнопочки. Не бозна-яка морока, щоб чекати, доки це зробить хатня робітниця!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, мамо! Що ти! Я про таке й подумати не міг…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що правда, то правда: нізащо не здогадався б, що мама так мою дурну покупку може сприйняти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тоді до чого оце? – мама люто зиркнула на мішок «Ранкової свіжості з ароматом лимону».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, ти розумієш… Я йшов… І побачив… І подумав, що воно ж удома згодиться. Ти ж мене часто посилаєш по пральний порошок. То я, щоб зайвий раз не бігати… Тим паче, зі знижкою. Ось, аж п’ять відсотків, – і я простягнув мамі завбачливо збережений чек.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ану-ну, – мама взяла чек і заходилася його читати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іноді вона мене дивує: ну, що можна вичитати в чеку?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так-так… п’ять відсотків… Мартиненко… Який Мартиненко? Це ваша класна керівничка?<br>
<br><img border=0 src="pic_6.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чорт забирай! Оце так спалився! Хто ж знав, що магазин прописує на чеку прізвище власника дисконтної картки… Виявляється, на чекові інколи теж можна щось вичитати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Відповідай!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, так…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вона що, пральним порошком у своєму класі приторговує?! Ну, я завтра піду в оту твою школу – і таке-е-е влаштую…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тут я злякався по-справжньому. Досить того, що мама на мене через цю дурну ситуацію сердиться, так бракувало ще й із Керею горшки побити на рівному місці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні-ні, мамо! Керя тут ні до чого! То все я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як ні до чого? Це ж за її дисконтною карткою куплено?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, але я сам…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тут на мене зійшло осяяння!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І я швидко-швидко забалаболив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У мене ж борода росте! Ось, – показую на ледь помітний пушок на підборідді. – То я хотів собі лезо надивитися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не таке, як у тата, а інше – я його в рекламі бачив. Ну, і пішов після уроків у той супермаркет, де вся ця чортова побутова фізика і хімія… Там можна самому роздивитися. Не треба продавцеві весь час казати: покажи се, покажи те… А туди саме Керю чорт приніс! І «Чого ти тут?» То що я їй мав казати про леза? Я бовкнув перше, що на гадку спало: ніби ти мене по пральний порошок послала. Ну, а ти знаєш Керю з її вічними добрими намірами… Ще й дисконтну картку мені нагилила й чекала на касі, поки я розплачуся. Інакше від неї б не відв’язався…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маму це чомусь розчулило.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ох, який ти в мене… сором’язливий… І як виріс уже… Але де ще тут борода? Тут ще й… Ну, та якщо ти так уважаєш… – чомусь знітилася вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І заходилася мене пестити. Так, ніби я маленький…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ третій<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доки я поїв, доки те-се, доки з уроками посидів – дзвінок у двері.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага, ось і Іванюк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Натренувався? – питаю з порога.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Еге, – крякнув він задоволено. – Хоч, прийомчик покажу?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні! Тренуйся краще на… Васі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вася – це скелет у кабінеті біології, вічний об’єкт наших жартів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Душно в тебе, – каже Іванюк і підморгує. – Пішли, погуляєм. Весна надворі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не пішли, а ходімо, – відповідаю йому, одягаючись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справді, краще на вулиці поговорити. І заодно продовжити операцію. Адже справжня розвідка – це не лише візуальне спостереження, а передовсім збір даних. Різноманітних. З усіх можливих джерел. Ось хоч би й від Іванюка. Не те щоб він був дуже компетентною особою, але щось трохи знає. Оце «щось трохи» ми в нього й вивудимо. І буде він у нас «інформатор І», або ІІ, якщо коротко.<br>
<br><img border=0 src="pic_7.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тільки треба дуже обережно, щоб він не пронюхав про справжню мету моїх розпитувань. Бо Іванюк – та-а-акий базікало… Ще й потім знущатися з мене буде, якщо забагато дізнається.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже:<br>
&nbsp;//--&nbsp;У Центрштаб&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Шифрограма № 2&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;29 березня, 18.49 за київським часом&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Доповідає агент Гридень&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Завдання: провести переговори з інформатором І.&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Не виказуючи своїх справжніх намірів, вивідати в нього все, що йому відомо про Об’єкт.&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Звіт про виконання:&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щойно ми вийшли з під’їзду, як Іванюк за своє:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, колися! На кого ти запав?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ні на кого, – пробую відбріхуватись я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Головне: відбити перший натиск і розговорити інформатора, а далі буде легше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чо ти морозишся? Ми ж друзі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Про те, що «ми ж друзі», він зазвичай згадує перед кожною контрольною, коли треба списати. Для справжнього розвідника надто елементарний прийом, щоб на нього купитися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Правда, ні на кого, – переконую я. – Просто хочеться дізнатися, що на тих дискотеках такого відбувається. А то я все, знаєш, удома сиджу. А життя, як то кажуть, проходить мимо…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знущаєшся? – підозріло зиркає Іванюк, уловивши мій звичний насмішкуватий тон.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ні, – намагаюся щиро дивитися йому у вічі. – Справді цікаво. Треба ж колись починати. А від кого я дізнаюся правду про те, що мене там чекає? Лише від тебе. Ми ж друзі, – кажу до Іванюка його ж тоном.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І хоч він і футболіст, а розуміє, що піймався… Зрештою, футболіст – це майже те саме, що й боксер, лише мізки трішки ціліші. Іноді це дається взнаки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ладно, – махає він рукою. – Так що тобі розказать?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, хто туди ходить?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та всі. Коля Музичук, Вітя Боронило… Весь наш клас. Тебе тільки всі чекають, ги-ги…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А з інших класів? – не ведусь я на його кпини.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ж кажу: всі! І паралельний, і старші, і навіть менші декотрі. Наталка Плугатарка з сьомого – думає, що вона дівка, хе-хе… Ти конкретно кажи, а то ходиш вокруг та около!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, скажімо, Люда Костенко, Анжеліка Петренко, Віолетта Кравчук…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;(NB: Люда Костенко– особа супроводу Л. К., подруга Об’єкта.)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Анжелка?! – аж скинувся на радощах Іванюк. – То ти на Анжелку запав?! – і зареготав так промовисто…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та нічого, хе-хе… Усе правильно. Анжелка – женщина опитна. А з опитними краще, хе-хе, половую жизнь починати.<br>
<br><img border=0 src="pic_8.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ну? – не йму віри я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти не знав? – тішиться Іванюк. – Ото тюхля! Та з Анжелкою вже весь наш клас і весь паралельний перецілувався. Крім тебе, хіба. А коє-хто, кажуть, і єщьо шо-то… Хе-хе… Я теж її на минулій дискотеці трохи прижав в углу й позажимав. Там у пазусі, я тобі скажу, таке можна намацати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, Анжелка мене мало цікавить, – якомога недбаліше махнув рукою я, хоча про те, що можна намацати в пазусі, не відмовився б і далі послухати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А хто? Людка? Теж не святая! Хоча тормозну жидкость у башку залити встигла – цілуваться ще сяк-так, а далі не пускає. Хоча, може, не всіх – там Вітя Боронило коло неї топчеться, клинці підбиває, – то з ним вона постоянно й лижеться…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А інші дівчата з тієї компанії?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та які там дівчата! – щиро здивувався Іванюк. – Наша Лєнка і Зірка ота дурнувата? Я з Лєнкою в садочку на одному горшку сидів – як я після цього можу її сприймати за дівчину?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А Зірка?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ота кікімора?! Ну, то вопше! З нею ніхто цілуватися не хоче, бо в неї язик як бритва.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я остовпів!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Колеться при поцілунку, чи що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ги-ги! Ну ти й дурак, Бурундук! Бритва ріже, а не коле – пoйняв? Больно умна вона і триндить багато. Ну, як ото ти іноді, коли на тебе найде… Скаже два слова – як обпече! До такої недотроги й не підступишся, де вже там тіпа цілуваться… Хоча танцювати вона вміє, це факт. Але ж так мір устроєн, що і в кікімори должна буть якась позитивна риса…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чекай! А чого ви взагалі на ті дискотеки ходите? Цілуватися, чи що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого ж іще?! Бурундук, наконєц-то ти прозрєл! Діскач для того ж і є, щоб мальчікі-дєвочкі, шури-мури…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А потанцювати?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Танцювать туди хіба такі, як твоя Зірка, ходять. Прибацані! Ну, або ті, яким нєчєво тєрять, але, може, вони ще на шось надєються. А нормальні люди ходять туди з совєршенно другою метою, ги-ги… Це хорошо, шо ти нормальним чєловєком стаєш. А то я вже, знаєш, думав шо-то підозрювать. Придивлявся, чи в тебе часом голубізна в очах не світиться…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Що світиться? – здивувався я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, що, може, ти ето… сінєнькій.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Баклажан, чи що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ги-ги! Баклажан! Ето ти класно сказав, Бурундук! Надо запомнить, – аж підскочив на радощах Іванюк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я стенув плечима – подумаєш…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кстаті, – додав Іванюк, – зря ти з «Контакту» видалився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там дуже зручно домовлятися, хто куда ідьот, а главноє – з ким…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ четвертий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Дивно, як життя в книжках відрізняється від справжнього. Відколи в мене все це почалося, я перечитав стільки книжок про кохання, що вже й лік їм загубив. Усі, які були в нашій домашній бібліотеці – у шкільній чи міській брати їх усе ж не наважувався. Та й домашніх вистачало – чого-чого, а книжок у домі, де тато – комп’ютерник, а мама – викладач вишу, ніколи не бракувало – і паперових, і електронних. Але всі вони якісь дивні: кохання в них або велике і смертельно нещасне, або велике і страшенно сопливе, або велике і… взагалі не кохання. Чого тільки не вигадають ці письменники замість того, щоб написати правду…<br>
<br><img border=0 src="pic_9.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоч правда – вона теж якась дурнувата виходить. Не дивно, що для книжки така правда не дуже годиться. У книжці ж люблять, щоб інтрига була, щоб купу вузлів позав’язувати, проблем нагромадити, перешкод понаставляти, і лише на останніх сторінках раз – і весілля. «Любов до гроба – смертельна хвороба» – таке я колись, іще в класі третьому, вичитав у «Зошиті друзів» Оленки Зайко (кодова назва – особа супроводу О. З.), і мене ледь не знудило, так що я раз і назавжди відмовився собі такого зошита заводити. Бо це ж справжній клондайк банальностей: що тупіше висловишся, то більшою популярністю це користується. Набере, себто, більше лайків «ВКонтактє». Я через це свій акаунт звідти й видалив. Бо напишеш щось цікаве й важливе – і ніхто не звертає уваги. Зате баналюки нарозхват – лайки, перепости:<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Поиграем?! Пришли мнe имя пaрня, aэтo смс oтпрaвь 8дeвушкaм.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тeпeрь слушaй)!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кoгдa тeбe oтпрaвят имeнa, знaй, чтo:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;1 имя– любит, нo вaм нe суждeнo быть вмeстe;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;2 имя– скoро пoявится втвoeй жизни;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;3 имя– будущий пaрeнь;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;4 имя– муж;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;5 имя– врaг;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;6 имя– тaйный пoклoнник;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;7 имя– бeзумнo любит;<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;8 имя– никoгдa нe зaбудeт».<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отаке на Оленчиній сторінці знаєте скільки лайків зібрало? Більше сотні! Тьху!..<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось минулого літа мені вдалося сфотографувати жовну зелену – рідкісну в наших краях птаху. Виставив фото на своїй сторінці «ВКонтактє». День, другий – жодного лайку. На третій день – перший коментар: «а чо вона зелена? ще не созрєла?». Тоді ще один: «хІ-хІ» – і все…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Коментар «хІ-хІ» був, до речі, від Оленки Зайко – саме тієї, яку Іванюк обізвав Лєнкою і сказав, що не сприймає її як дівчину. І він тут правий на всі сто! Я й сам так би сказав, якби про це подумав. Тому що до Оленки можу навіть не підійти, а підбігти. І смикнути, буцнути, обняти за плечі, поборюкатися, а то й шпіца дати. Не всерйоз, ясна річ. А так – по-дружньому. Що в ній від дівчини, крім довшого, ніж у мене, волосся? Ну, так, груди є – і, здається, уже чималенькі, – але хіба я на них колись звертав увагу? То ж Оленчині груди, а не дівчини… До них, борюкаючись, можна ненароком торкнутися – і нічого. Як до плеча торкнувся чи до ліктя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зате їй навіть до ліктя торкнешся – і таким струмом проб’є, що мало не видасться! Я знаю – у мене так було… У дверях шкільної їдальні: я заходив, вона виходила, і ми раптом зійшлися ніс до носа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я остовпів!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, це й секунди не тривало – хоч мені здалося, що так, застиглий, кілька хвилин стою, як статуя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Привіт», – сказала вона й пішла собі, не спиняючись.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Авжеж, вона завжди каже «привіт», а не «прівєт». Як на мене, це дуже важливо. Мій тато каже, що людина така, як її мова. А її мова мені дуже подобається…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, та я відволікся… Застиг – а вона «привіт» – і пішла собі спокійно. Лише там, у дверях, вузько було – то вона, проходячи, ледь торкнулася мене ліктем – і знаєте, таке було відчуття, як тоді, коли мене в дитинстві вдарило струмом. Лише набагато приємніше, звісно, але таке ж сильне, гостре відчуття. І до того ж, пригадую, струмом мене відкинуло, я впав, – а тут і не ворухнувся, усе відбулося десь усередині. Усю силу удару не тіло, а душа прийняла.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І відразу за цим відчув, як межи плечі мене – гуп! – так, що я аж улетів у ту їдальню. І голос звідкись, далекий-далекий, мов з іншого світу:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не тормозі, Бурундук! Ого… А чого ти вдруг такий блідий зробився? Тобі плохо? Може, тебе в медпункт?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І до мене нарешті доходить, що це Іванюк говорить, що ми з ним разом у їдальню йдемо на перерві.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні-ні, усе добре, – я зібрався з силами й посунув до прилавку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Странний ти якийсь… – підозріло зиркнув мені вслід Іванюк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отак усе це відбувається не в книжці, а в житті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А Іванюк, до речі, має рацію – даремно я свою сторінку «ВКонтактє» видалив. Ну, бо як після такого до неї підійти? Як заговорити? Що говорити? А там по її сторінці пошарюся, статуси почитаю, лайкну те-се, фотку собі збережу (а то у мене досі навіть її фотки немає!). А тоді, може, і меседж якийсь відправлю, якась розмова зав’яжеться… Воно ж писати завжди легше, ніж говорити очі в очі – пальцям мову не відбирає, та й кожне слово обдумати можна, перш ніж натиснути клавішу Enter.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А якщо в її статусах теж буде «Любовь до гроба – смертельна хвороба»?! Я цього не переживу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та ні! Не може бути… Вона не така…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я – тугодум, а не розвідник! Бо як можна проводити таку серйозну операцію, покладаючись лише на візуальне спостереження, себто на «топтуна», як це в оперативній роботі називається, а про сучасні технології забути?! Ех, а ще син програміста…<br>
<br><img border=0 src="pic_10.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тож я відклав книжку, якою маскував своє думання (бо якщо раптом зайде мама й побачить, що я банально лежу на дивані, утупившись у стелю, то відразу ж і почнуться розпитування, чи зі мною все гаразд; а якщо в мене в руках книжка, то які можуть бути питання – хто здогадається, що вона на випадковій сторінці розгорнута?). Увімкнув комп і найперше відкрив чистий «вордівський» файл. Зберіг його як «Sh3», себто «Шифрограма № 3», у папку «Завдання з фізики» – теж маскування, але вже не від мами й тата, які ніколи по моїх файлах не шастають, а від Люби, яка хоч і першокласниця, але читати вже добре вміє і з комп’ютером давно на «ти». У нас із нею, власне кажучи, поки що один комп’ютер, тому пересторога не зайва, адже папка «Завдання з фізики» точно її не зацікавить; до того ж, я туди ще файликів із різними формулами понакидав…<br>
&nbsp;//--&nbsp;У Центрштаб&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Шифрограма № 3&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;29 березня, 21.12 за київським часом&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Доповідає агент Гридень&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Завдання: використовуючи комп’ютерні технології, зокрема соціальні мережі в Інтернеті, зібрати й проаналізувати інформацію про Об’єкт, його зацікавлення, звички, поведінку, характер, оточення.&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;//--&nbsp;Звіт про виконання:&nbsp;--//&nbsp;<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сторінку Об’єкта в соцмережі «ВКонтактє» виявити не вдалося…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Атож, великий облом вийшов мені з Іванюкової підказки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Свою сторінку я відновив легко – це маніпуляції нехитрі. До того ж, там усе збереглося – і старі записи, і френди, тож не треба ні від кого чекати підтверджень, афішуючи таким чином своє «відновлення» й наражаючись на кпини однокласників. Іванюк першим би мене й «спалив», завтра ж перед усім класом урочисто оголосивши: «Народ, вніманіє! Інформація к размишлєнію! Наш Бурундук відновився «ВКонтактє». Щось у лісі здохло. Ги-ги». Ну, рано чи пізно все одно розкриють, але біс із ним…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Проте її серед моїх френдів ніколи не було. Що ж, зараз ми це виправимо…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Увів прізвище в пошуку – людей багацько, але всі хтозна-звідкіля, а її немає. Перепробував різні комбінації імені: Зірка, Зореслава – повне ім’я, навіть Зоряна, хоча це нібито не її стиль, та все марно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гаразд, якщо тут не контачить, хай попрацює дядечко Ґуґл.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Однак і цей всезнайко не дуже допоміг. Видав «список талановитих дітей школи № 2 міста N» на сайті міськвідділу освіти. О, виявляється, я теж є в цьому дивному списку, причому тут же домашня адреса й номер татового мобільника вказаний – кину цей файл у закладки, треба буде татові показати, хай він їм влаштує веселе життя за викладення у вільний доступ приватної інформації.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ага, тут і її телефон! Теж мобільний. Ну, хоч якась інформація для оперативного звіту. Хоч практичного значення це не має – номер так само, певно, когось із батьків. А ось адреса – це добре. У добу комп’ютерних технологій «топтуни» непотрібні – досить було поритися в Інтернеті замість того, щоб палитися з тим ідіотським пральним порошком… Дурбецало я, а не розвідник…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ану, що там іще показує дядечко Ґуґл? Репортаж із обласного конкурсу шкільних хорів. Наш Степлер, учитель музики, з усякого підручного матеріалу на кшталт мене й моїх однокласників умудрився зразково-показовий хор зліпити. Лише Іванюку пощастило уникнути цієї муштри – завдяки футбольній секції. А я мушу тупо стояти в третьому ряду й поважно відкривати рота…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це, до речі, на одній із репетицій уперше й сталося. Ми з Вітькою Боронилом на гальорці бавилися, як завжди, – стояли з дурнуватими пиками й напозір витріщалися на Степлера, а тим часом за спинами другого ряду тихенько орудували ліктями, намагаючись один одного з підставки назад за куліси зіпхнути. Ну, це гра в нас така, у неї завжди всі бавляться, хто на хорі в третьому ряду стоїть. Аж тут вона як заспіває – вона ж у нашому хорі солістка – і я мов остовпів. Вітько бух мене ліктем раз, другий – а мені й байдуже. Якби дужче бухнув, то я, мабуть, і справді б за куліси звалився. Але тут саме на приспіві хор мусив вступати, то Вітько й притих. Ну, я й вступив… Мені в той момент раптом захотілося так заспівати, щоб виділитися з хору, – щоб вона теж мене почула. Може, Степлер тоді двох солістів поставить…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Не знаю, почула вона чи ні, але Степлер справді почув. Він зупинив хор, підійшов до мене й каже:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ану, Бондарук, сам цей приспів заспівай.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вітько поруч пирскає в кулак, а я глибоко вдихнув – радий же, що раптова мрія може отак зненацька здійснитися, – і як завів…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Степлер поморщився й каже:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти, Бондарук, тихіше співай. Або знаєш… Краще просто відкривай рота, коли інші співають…<br>
<br><img border=0 src="pic_11.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усі довкола регочуть, Боронило мене ліктем «підбадьорює», а вона обернулася й теж усміхається… А я надувся, почервонів як індик і того разу вже навіть рота не відкривав – Степлер зиркав на мене час від часу, але не казав нічого… Уже навіть Боронило перестав мене чіпати, а я стояв із міцно стуленими вустами й думав про те, що ось закінчу школу, вступлю в консерваторію, і Снісар (це його прізвище, тому ми його, за співзвучністю, Степлером і прозвали) ще пошкодує, що закривав мені рота…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрештою, він теж, певно, про щось таке подумав, тому що наприкінці репетиції сказав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бондарук, ти не ображайся. Просто в тебе вже почав голос ламатися, чоловіком стаєш. А в такий час голосові зв’язки не треба перенапружувати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, краще б він цього не казав, бо після того з тиждень у класі згадували, що «Бурундук чоловіком стає», але я в результаті передумав вступати в консерваторію й вирішив, що розвідником бути все ж краще. Тим паче, ми з татом саме декілька шпигунських детективів вечорами подивилися, доки мама з Любою в телевізорі за якимось дівчачим пісенним конкурсом стежили…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, та я знову відволікся. Що ж іще мені покаже дядечко Ґугл? О, є фотографія нашого хору. Якість поганенька, зате солістка на першому плані. Зберігаємо в папку «Завдання з фізики».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І, як не дивно, це все. Негусто, та все ж краще, ніж пусто. Треба лягати спати. Зрештою, не такий я вже й кепський розвідник – за один день, якщо подумати, усе ж чимало інформації вивудив…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ось лише яка мені з усієї цієї інформації користь?<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ п’ятий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наступного ранку, як зазвичай, по дорозі до школи я відвів Любу в її школу-садок – і там у дверях ніс до носа зіткнувся з Оленкою Зайко. Нічого дивного в цьому не було – ми частенько тут зустрічалися, бо Максим, Оленчин братик, ходив разом із Любою в садок, а тепер був її однокласником.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але цього разу вигляд в Оленки був якийсь такий підозріло таємничий, що я й не подумав, як це частенько бувало, вигадувати термінову розмову з Любиною вчителькою чи якусь іншу дурню, щоб відправити Оленку вперед, а тоді вже спокійно собі йти до школи самому. Зрештою, Оленка дружить із нею – то, може, вдасться щось цікавеньке вивідати. Треба лише бути дуже обережним, бо прислів’я «язик кісток не має» ніби з моєї однокласниці списане – не дай Боже, щось запідозрить, то ще до першого уроку про це знатиме вся школа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти знову «ВКонтактє»! – нетерпляче заявила Оленка, щойно ми вийшли з дверей садочка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Маєш тобі! Ледве встиг зробити дурницю, як одразу ж це стало відомо всьому світові.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та це так, від нічого робити, – розчаровано зітхнув я. – А як ти дізналася?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я вчора бачила тебе онлайн. Хотіла щось написати, а ти відключився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Вчасно» – подумав я, а вголос буркнув:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нічого цікавого не знайшов, то й відключився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бо не знав, де шукати, – хитро блиснула очима Оленка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гм, невже там якісь придурки про мене базікають? Ніби ж ніяких підстав не було… Чи Іванюка вже дідько встиг за язика смикнути після вчорашньої розмови?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, і де шукати? – награно байдуже запитав я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А, я й забула, що ти нічого не знаєш… – відмахнулася Оленка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, здається, мова не про мене, бо тоді вона поводила б себе інакше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Якщо почала, то вже кажи, – наполіг я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тобі ж завжди байдуже до того, що в класі твориться. Ти в нас сам по собі, – відрізала Оленка, хоча помітно було, що її аж розпирає від бажання поділитися новиною.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Що ж, дам їй таку можливість.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коли байдуже, а коли й ні…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та невже?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, як уже є.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То ти справді не бачив, як Людка Костенко і Коля Музичук статусами спілкуються? Я думала, ти для цього свій акаунт відновив…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мене попустило – значить, Іванюк справді нічого ще не розпатякав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ні, – кажу, – я на їхні сторінки й не заходив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти ще скажи, нібито не знаєш, що вони півроку ходили!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Куди ходили?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бурундуче, не придурюйся! – скипіла Оленка. – Тобі треба пояснювати, що означає «ходили»?! Може, ти ще машинками вдома тихцем бавишся?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чому машинками? У мене на компі «Контр страйк» стоїть і «FIFA-2012», – усміхнувся я. А тоді подумав, що дратувати Зайчиху не варто, бо вона ж її подруга, ще наверзе їй бозна-чого.<br>
<br><img border=0 src="pic_12.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вже серйозно, без звичної насмішки сказав: – Не треба пояснювати. Я пожартував. Але про Люду й Колю я справді вперше чую.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну ти даєш! – миттю відтанула Оленка. – Як можна жити на світі, нічого не знаючи?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та вже якось живу, – усміхнувся я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То слухай! – ну, тут Зайчиха опинилася у своїй стихії. – Півроку вони, отже, ходили. На дискотеках завжди разом, зі школи за ручки йшли, він їй наплічника носив, цілувалися під тополею…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Під якою тополею? – здивувався я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Під тією, що навпроти школи, через дорогу. Я сама бачила!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але це несуттєво, не перебивай… Головне, що на мопеді він її мало не щовечора катав. От! А тепер у нього мопед поламався, і вона його кинула!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мопед кинула? У канаву?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не клей дурня, Іване! Ну, чому ти нічого не можеш нормально вислухати, без цих твоїх жартів?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я підняв руки – здаюся, мовляв, продовжуй, – і Оленка зацокотіла далі:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, це він так каже, що через мопед кинула. (Тут я уявив собі Колю, якого Людка борцівським прийомом кидає через мопед, але не прокоментував, стримався.) А вона каже, що він її зрадив. Але не зізнається, як зрадив, а головне – з ким. От! І тепер вони одне з одним не розмовляють, а статусами «ВКонтактє» спілкуються.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як це «статусами»? – аж тут я вже по-справжньому зацікавився.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як-як? А отак! Вона пише: «Давай, лей на меня грязь. Твоя жизнь скучна, как и ты, мразь». А він їй відповідає: «Меня поражают люди, способные предать, а потом вести себя так, будто это их предал ты».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чекай, – здивувався я. – А чого це вони російською спілкуються?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нібито ж обоє на уроках російської «потому что» пишуть разом і через «ш». А тут раптом такі філософські сентенції…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Який же ти дурбецало, Іване, – майже ніжно проворкотіла Оленка. – Хто ж «ВКонтактє» своїми словами пише?! Хіба ти, хі-хі, пташок постиш. А нормальні люди, коли хочуть щось важливе сказати, знаходять потрібну цитату з картинкою і роблять перепост.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А картинка навіщо?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Для привернення уваги, дурнику!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут на перехресті Карпенка-Карого й Петлюри загорілося зелене світло світлофора, і Оленка рвонула через перехід, залишивши мене самого. З того боку дороги на неї вже чекали Людка Костенко і… і вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А я поплентався за ними до школи, прикипівши очима до двох косичок завдовжки хтозна скільки сантиметрів…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ шостий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На перший урок у біологічному кабінеті на нас чекав не лише Вася, а й «підвасьник» – великий, на дві третини дошки, плакат «Сечостатева система людини». Поруч про щось жваво шепотілися Іванюк і Боронило, причому Іванюк однією рукою ніжно погладжував Васю по лисині, себто по черепу, а другою час від часу тицяв йому кудись в область сечостатевої системи. Але було очевидно, що їхня розмова має дуже мало спільного з сьогоднішнім домашнім завданням, як і взагалі з анатомією, тому що Боронило не гигикав, як завжди, коли про це заходила мова, а зосереджено чухав потилицю й мав трохи причмелений вигляд людини, яка взагалі міркувати не звикла, але тут раптом виникла така нагальна потреба.<br>
<br><img border=0 src="pic_13.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрозуміло: замислюють якусь капость.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іншого Васі – учителя біології Василя Васильовича, на честь якого й отримав своє прізвисько шкільний скелет, ще не було. І Зайчихи досі не було – певно, десь під гардеробом усе ще обговорює з Костенчихою оте дурнувате «спілкування статусами<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«. Невже й вона з ними це обговорює? Невже їй це може бути цікаво?! Та ні, вона ж не така! Вона не може бути такою! Але ж чомусь водиться з ними… Ну, та і я он з Іванюком воджуся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легкий на згадку, Іванюк плюхнувся поруч за парту, буцнув мене кулаком у плече замість привітання й заходився діставати з наплічника потертий підручник, пожмаканий зошит і склеєну скотчем ручку. Щоденника в нього, здається, уже другий рік не було взагалі, навіть першого вересня… Мене завжди в Іванюкові дивувала ця риса – виняткова акуратність в одязі: сорочка чистесенька, ні плямки на рукавах, навіть джинси напрасовані (причому я знаю, що він сам собі джинси прасує, а не вічно зайнята мама) – і водночас абсолютна недбалість до всього, що в наплічнику (крім м’яча, зрозуміло). У мене все зазвичай навпаки: байдужість до зовнішнього вигляду й максимальна акуратність в усьому, що стосується навчання чи інших моїх занять. У старенькому Іванюковому компі, так забитому іграми, що він, працюючи, аж скрипить, був суцільний хаос, у якому хіба сам Іванюк, притому не з першої спроби, міг знайти потрібний файл чи програму, – зате його далеко не нові черевики завжди були начищені до блиску. У мене ж усі файлики акуратно розкладені по папках за добре продуманою системою, і мене дратує, коли Люба ненароком якийсь ярлик на робочому столі на інше місце пересуне, – а водночас, отак зльоту, не глянувши на них, я навіть не скажу, якого кольору мої черевики, і вже годі й думати про те, щоб чистити їх кожного ранку…<br>
<br><img border=0 src="pic_14.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Певно, річ у тому, що якась ділянка мозку в людини розвивається активніше, і більшість енергії йде на те, щоб підживлювати саме цю ділянку, тоді як усім іншим дістаються крихти, необхідні лише для підтримування життєдіяльності. Причому в кожної людини краще розвиваються різні ділянки – так і формується індивідуальність. В Іванюка активніші ті, що відповідають за футбол і зовнішній вигляд; у мене – ті, що за навчання і… Ну, і за ще дещо…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За цими роздумами я й незчувся, як прийшов Вася – Василь Васильович, звісно, бо його кістлявий тезко нікуди з кабінету вийти не міг – і почався урок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гм, цікава ця система автоматичних рухів: заходить Вася – я встаю – кажу «Добрий день» – сідаю – розгортаю підручник, – а мій мозок тим часом працює в зовсім іншому режимі. Усі ці рухи я виконую «на автоматі», навіть їх не завважуючи, вони звичні, щоденно повторювані, мозок їх контролює сам, даючи приховану команду різним частинам тіла, а я тим часом, проробляючи все це, не відволікаюся від головного: думання про те, що мене в цей момент переймає. Як це в біології називається? Безумовний рефлекс? Чи умовний? Сьогодні ж пориюсь у Вікіпедії – ці речі не варто плутати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від «головного» мій мозок усе ж відволікли, причому не вчитель, який уже розгорнув журнал і збирався почати опитування, і не Іванюк, який у цей відповідальний момент звично принишк і наче змалів за партою, пошепки повторюючи як мантру: «Тільки не мене, тільки не мене…» Відволік якийсь малявка з 5-Б, де Вася був класним керівником. Він раптово розчинив двері й вигукнув:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Василь Васильович, мене Наталка побила!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Заледве вгамувавши наш регіт (Іванюка так корчило, що він мало під парту не звалився), розлючений Вася посунув мирити своїх підопічних, залишивши нас на свого кістлявого тезку. І ми вже думали, що урок зірвано – але прорахувалися. Василь Васильович повернувся ще більш розлюченим і спересердя відразу ж викликав до дошки Іванюка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ану, розкажи нам, що таке сечостатева система.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Система органів, які виконують репродуктивну та сечовидільну функції й анатомічно та функціонально пов’язані між собою, – тут же старанно зашепотів я.<br>
<br><img border=0 src="pic_15.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;На диво, Іванюк повторив це вголос, майже не збившись – видно, підручник удома принаймні розгортав. Ще б пак: сам же казав, що хоче піддобритися до мами, щоб відпустила його на дискотеку в п’ятницю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вася скоса зиркнув на мене, підозріло – на Іванюка й простягнув йому указку:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Покажи на схемі органи сечовивідної системи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нууу… – Іванюк узяв указку з острахом, ніби вона могла ожити в його руці. Трохи подумав і тицьнув нею в центр «підвасьника». – Дві нирки осьо… оце дві трубочки… сечовий міхурець… а далі отой…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На слові «міхурець» клас тихенько пирснув, а коли прозвучало «отой», то навіть Василь Васильович не стримав сміху.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Добре думай, щоб отой сюди з іншої системи не застрибнув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іванюк почервонів як рак (а клас регоче) і випалив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, не той! А отой… ну… як його… снісар!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Незворушним залишався лише скелет Вася. А в учителя Васі від сміху аж сльози з очей бризнули. Тим паче, що вся школа знала, Вася зі Степлером, себто вчителем музики Снісаром, були не лише колегами, а й конкурентами – обидва дуже хотіли стати директором школи після того, як теперішній директор піде на пенсію. Так що оцінку за цей експромт Вася Іванюкові точно не знизить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Підказувати не було сенсу (однаково регіт стояв такий, що розчути підказку було неможливо), тож я підняв руку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бондарук, – крізь сміх ледве видушив із себе Вася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я так розумію, що Іванюк мав на увазі сфінктер. Це такий м’язовий клапан, який відповідає за те, щоб людина, коли приспічить, могла дійти до туалету, а не намочити штани.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Правильно. Сідайте обидва. Як не знаннями, то почуттям гумору ти, Іванюк, свою «вісімку» сьогодні заробив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На радощах, що день почався так вдало, Іванюка «понесло». На уроці літератури він сам зголосився розповісти про Ліну Костенко. Від самого цього факту Керя вже «розтала» й навіть не звернула увагу на те, що містечко Ржищів він обізвав селом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але далі було веселіше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Батько Ліни Костенко був той… дуже просвіченим.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Лампою», – подумки додав я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Він знав дуже багато цих… мов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Поліглот, – шепнув я йому «на автоматі».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Да… а звали його Поліглот, – випалив Іванюк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І знову це йому зійшло з рук. Натомість мені Керя прочитала нотацію про те, що підказувати теж треба вміти – принаймні розуміти, що й кому підказуєш. А Іванюкові в результаті поставила «сімку».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Натхненний такими успіхами, Іванюк по дорозі додому старанно розписував мені всі, на його думку, принади майбутньої дискотеки й знову наголошував, щоб я, не дай Боже, не проговорився його батькам про «трійку» з контрольної – так, ніби я тільки те й роблю, що з його «предками» спілкуюся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А вдома все було, як зазвичай: обід, уроки, допомога Любі з підготовкою домашнього завдання з математики (мамі було ніколи), півгодини на комп’ютерні ігри, година читання, вечеря, перегляд із татом чергової серії нового англійського «Шерлока Холмса»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Аж відтак я подумав про те, що за весь день у папці «Завдання з фізики» не з’явилося жодного нового файлика, жодного нового запису. Тож перед сном я вирішив зазирнути у Вікіпедію, щоб пригадати про умовні й безумовні рефлекси, а відтак знову понишпорити «ВКонтактє» – може, я щось усе ж пропустив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, та й справді – людина ж не конче мусить реєструватися там під справжнім іменем і прізвищем. Може бути яка-небудь «Зоря Надії» чи «Мавка Лісова» – звісно, вона таким баналюком не назветься, але ж цілком могла придумати щось цікавіше. Проте що б не придумала, а від соціальної комунікації нікуди не дінеться – у френдах однаково будуть ті ж люди, з якими спілкується в житті. Себто Людка Костенко і Оленка Зайко – може, навіть у статусі «сестер». А від перестановки доданків сума не змінюється: якщо Оленка є серед її френдів, то й вона є серед френдів Оленки. І вичислити там її під яким завгодно ніком – справа п’яти хвилин. А тоді додати до своїх френдів… чи не поспішати? Ну, там вирішу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Утім, старанно перебравши всіх спершу Оленчиних, а відтак і Людчиних френдів, я не знайшов серед них нікого ні під розумним, ані під дурнуватим ніком – більшість людей була мені знайома, а ті, кого не знав, найімовірніше, були родичами дівчат чи їхніми друзями з інших міст. Принагідно я завважив, що «статусний роман» Люди й Колі розвивається – новий Людчин статус навіть мене усміхнув: «Ви кричите, що без любові важко. Повірте, коли в мене немає вдома цукерок – мені ще гірше».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, та це все дурниці. Головне інше: вона виявилася розумнішою за мене, бо власної сторінки в цій клоаці не має…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Від цієї думки мені стало водночас і прикро, і радісно. Прикро за себе і радісно за неї…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Що ж, – вирішив я, – тепер не залишається нічого іншого, як учинити повторне віртуальне самогубство!»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але не встиг…<br>
<br><img border=0 src="pic_16.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: Іване!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вистрибнуло мені на екрані віконечко чату.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: ти не спиш?:):):)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: Ні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: а чим займаєшся?:)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: Готуюся до віртуального самогубства.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: та ну тебе:(<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко::):):)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: вічно ці твої жартики:(<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: А що таке?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: ну я тут подумала:)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: якщо ти вже став майже нормальною людиною:):):)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: то може ти й на дискотеку в п’ятницю прийдеш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: Дякую за «майже нормальну людину».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко::)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: та не ображайся :)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: япожартувала :):):)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: Яподумаю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: ну от<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: ти не можеш щоб не подумати :)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: Така моя доля…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: приходь<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: зтобою одна дівчина дуже хоче поспілкуватися :):):)<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У мене серце так і тенькнуло<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: Іхто ця дівчина?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: не скажу :):):)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка Смайлик Зайко: прийдеш побачиш :)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іван Іванович Бондарук: Гаразд. Яподумаю.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вимкнувся.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ сьомий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я сна річ, після цього я довго не міг заснути. Усе перебирав у голові можливі варіанти, – а варіантів і не було. Виходило так, що єдиною дівчиною, про яку могла так писати Оленка, була вона. Справді, не Людка ж Костенко з її «статусним романом» і вечірніми катаннями на мопеді з Колею Музичуком. Хоч Людці зараз, може, і хотілося б кимось замінити Колю, а чи викликати його ревнощі, але годі й уявити, щоб це був я. Ні, абсолютно неможливо! Модниця Людка, яка в паралельному класі вважається першою красунею, ніколи в мій бік і не дивилася, я завжди для неї був порожнім місцем. Та й сам, правду кажучи, ніколи не розумів, що в ній аж такого красивого. Ну, дорогий і модний «прикид», ну, фарбоване волосся з якимсь переливом, чи як воно там у біса зветься… Повна фігня! Та й мопеда я не маю, і їздити на ньому не вмію. Ні, Людка радше «пересіла» б з мопеда на мотоцикл, а чи відразу на автівку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ж більше близьких подруг в Оленки немає – лише Людка і вона. Тим паче, усі знають, що Оленка не з тих, хто вміє берегти навіть свої таємниці, не кажучи вже про чужі. Хто, крім близької подруги, міг довірити їй таку операцію? Хіба хтось, хто хотів би з мене посміятися, але ж на розіграш це нібито не скидається…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, усе знову впирається в неї – і тоді виходить, що моя операція перетворюється на якийсь фарс. Не може бути, щоб отак раптом, не доклавши фактично жодних зусиль, я отримав те, чого бажаю… і чого боюся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так, боюся – бо якщо це вона, то що я їй скажу? Про що я взагалі говоритиму з нею на тій дискотеці? Не можна ж так одразу почати цілуватися – мусить бути якась прелюдія…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І взагалі: як це воно – цілуватися?… Одна справа – маму, чи бабусю, чи Любу цмокнути в щічку, а зовсім інша – оце… Там же має бути якась технологія, має якось працювати язик… А хіба воно не гидко? І зуби треба перед тим почистити… Чи після того?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Може, узагалі не йти на ту дискотеку? Ось просто зараз устати з ліжка, увімкнути комп, видалити свій акаунт «ВКонтактє», повбивати файлики з папки «Завдання з фізики» – хай там самі лише справжні завдання з фізики залишаться – і спокійно заснути, а завтра, мов ніде нічого, піти до школи… І коли запитає Зайчиха чи Іванюк, то сказати, що вибачте, ми в п’ятницю плануємо в село до бабусі їхати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ж Зайчиха тоді всім розтриндякає, що дівчина мене на дискотеку кликала, цілуватися зі мною хотіла, а я злякався й утік до бабусі під спідницю…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, так теж не можна…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це пастка, з якої немає виходу…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отже, на дискотеку треба йти. Але перед тим прокрутити в голові всі можливі ситуації й варіанти поведінки. Може, накопати в Інтернеті якихось приколів чи анекдотів – там має щось таке бути, звідки вони всі оці свої статуси з картинками перепощують. Господи, я ж ніколи в житті такої дурні не запам’ятаю! Ну, та не конче штук сто – для початку й десять згодиться. Десять анекдотів і десять приколів – роз-друкувати й визубрити, як занудний урок з фізики, якої я ніколи до пуття не розумів, але ж свої «десятки» якось заробляв…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, уявімо: приходжу я на дискотеку. Це шкільний спортзал: мати, баскетбольні корзини, канати, у центрі козел, через якого стрибають по черзі Іванюк, Оленка Зайко, Вітько Боронило, Людка Костенко…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Стоп! Який козел?! Там же темно й грає музика… Темна така музика грає… І на матах танцюють якісь люди. Я йду по центру зали, довкола розставлені мати і на них танцюють…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як можна танцювати на матах – вони ж м’які, у них ноги провалюються?… Але ж це шкільна дискотека, вона в спортзалі…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я об щось перечепляюся й падаю на мат, просто комусь під ноги. Мене підхоплює Боронило.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ги-ги, – каже він голосом Снісара. – Ти, Бондарук, тихіше співай. Або знаєш… Краще просто відкривай рота, коли інші співають.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І щосили штовхає мене ліктем.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я провалююся за куліси, але знову падаю на мат. Там танцює Іванюк, а біля нього ще хтось, але в темряві не розбереш, хто саме.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Усе правильно, – каже мені Іванюк. – Анжелка – женщина опитна. А з опитними краще, хе-хе, половую жизнь починати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І плескає в долоні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мовби за цим знаком, звідкись згори б’є прожектор – і освітлює Анжеліку Петренко, яка танцює на маті.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– З тобою одна дівчина дуже хоче поспілкуватися, – чую голос Оленки Зайко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тут Анжеліка починає роздягатися. Один по одному розстібає ґудзики модної кофточки – такої, як у Людки Костенко. Знімає кофточку й викидає її в темряву. Прожектор виразно освітлює її груди, якісь неприродно великі – не груди, а справжні цицьки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тут я бачу, що це вже не Анжеліка, а Людка Костенко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де твій мопед? Я буду з тобою цілуватися, – каже мені вона якимось чужим голосом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І раптом торкається мене там… І мені стає якось неймовірно добре…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У тебе зараз сфінктер відкриється, – лунає звідкись згори голос Іванюка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Піднімаю очі – і бачу, що це світить не прожектор, а зірка… Зірка?!<br>
<br><img border=0 src="pic_17.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Я прокинувся весь мокрий. Краплини поту на грудях, здавалося, аж блищали. Мені було дуже добре, але водночас якось… соромно. Так, ніби я зробив щось заборонене…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;За вікном уже зарожевіло – скоро прокинуться батьки. Я швиденько застелив ліжко й пішов у душ.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ восьмий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;День тягнувся довго, але минув без пригод. Оленка нічого більше мені не казала, – зрештою, і бачив я її лише на уроках. Люба вночі засопливила й мама залишила її вдома, тож заходити в садок я не мав потреби. Мало того: мав поважну причину відпроситися з традиційної четвергової репетиції Снісаревого хору – у мами лекції в універі були в другу зміну, і вона просила мене швидше прийти додому, щоб не залишати Любу саму.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іванюк на уроках більше не чудив, а на перервах усе щось тихцем обговорював із Боронилом. Мене у свої плани вони не посвячували – то й добре. Зрештою, і голова в мене була якась порожня – не хотілося думати ні про Оленку, ні про Іванюка, ні про дискотеку, ані про щось інше. Навіть про неї чомусь думати не хотілося – я наче впав у якийсь душевний ступор. До всього, що іще вчора ввечері здавалося таким складним і важливим, я тепер почувався байдужим – і, правду кажучи, навіть радів із цього.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Лише після вечері, наче між іншим, я повідомив мамі, що хотів би піти завтра на шкільну дискотеку. Мама чомусь цим дуже перейнялася й кинулася прасувати мої футболки, вибираючи, котра з них найкраще б мені для такої події личила, а тато по-доброму приколювався з нас обох. Люба, певно, теж би поприколювалася, і не лише по-доброму, але їй перед цим зробили інгаляцію й вона образилася на весь світ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;П’ятниця також минула без пригод – принаймні перша її, шкільна половина.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дискотека мала початися о шостій. Іванюк пообіцяв, що на шосту до мене зайде, і ми підемо разом. На питання про те, чи не запізнимося, він лише усміхнувся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не знаєш ти жизні, Бурундук. В таке врем’я там сама малишня дриґається. А ми, як бєлиє люді, підтягнемося к сємі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У тебе бабки є? – перше, що запитав мене Іванюк після того, як ми вийшли з дому.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та є трохи, – відповів я. (Хотів звично додати «на лавочках біля під’їзду», але змовчав. Правду кажучи, мені було трохи лячно й жартувати зовсім не хотілося.)<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але з фінансами в мене справді було все гаразд – напередодні мама (здається, навіть трохи ніяковіючи) повернула мені гроші за отой злощасний пральний порошок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Утім, я не поспішав вивертати кишені. Для початку витяг десятку – хтозна, скільки там треба…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Замьотано, – усміхнувся Іванюк, так само діставши десятку. Акуратно склав обидві купюри й заховав у кишеню куртки. – Какраз на бутилку хватіт.<br>
<br><img border=0 src="pic_18.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені це не дуже сподобалося. Але я вирішив прийняти правила гри такими, як вони є.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не дрейф, Бурундук! – Іванюк буцнув мене кулаком у плече. – Треба ж трохи согрітися, інакше кайфу не буде. Дєвочки люблять кураж, а ти вон який напряжонний. Стаканчик опрокинеш, і знімеш мандраж.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кураж, мандраж, – відгиркнувся я. – Хто тобі пляшку продасть? У тебе ж на лобі написано, що до вісімнадцяти ще рости й рости.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А це вже мойо дєло! – огризнувся Іванюк. – Подожди мене тут, – і звернув у бік ганделика, біля якого завжди товклися місцеві алкаші.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені це ще дужче не сподобалося, але я знову сказав собі: зі своїм статутом у чужий монастир не пхаються. Узявся бути грибом – лізь у кошіль. Зрештою, ніхто мені насильно в горло нічого не заливатиме. А там побачимо…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Іванюк повернувся хвилин за п’ять. Його куртка з лівого боку підозріло випиналася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Шмурдяк, – буркнув він. – Але лучше, чим нічого.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Під тополею навпроти школи на нас чекав Боронило.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Узяли? – найперше запитав він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А то! – гордо випнув груди Іванюк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Молодці! – зрадів Боронило. – А в мене лише пиво…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нічо, – поблажливо поплескав його по плечу Іванюк. – І пиво сойдьот.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На дверях у школу чергували одинадцятикласники, але їм не було жодного діла до того, що в нас під куртками. Біля гардеробу товклося кілька малявок із сьомого чи, може, навіть шостого класу, а від спортзалу, що за гардеробом, чулося гупання й завивання – музика. Але Іванюк із Боронилом туди й не глянули. Вони відразу ж звернули на сходи на другий поверх, і я потрюхикав за ними. Роззираючись, чи нікого немає (а коридор був напівтемний і порожнісінький), Іванюк дістав із кишені куртки ключа й відімкнув кабінет біології.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Учись, салага! – просяяв він до мене, знімаючи куртку й хвацько жбурляючи її на вчительський стіл. – Я для таких дєлов давно зробив дублікат ключа.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Боронило хотів примостити шапку на череп Васі, але Іванюк запротестував:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Васю не обіжай. Він наш товаріщ.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вино було найдешевше, справді «шмурдяк». Тато якось брав таке для маринаду, коли в бабусі на селі готував шашлик, – казав, що ні для чого іншого воно не годиться. Для того, щоб відкрити пляшку, штопор був не потрібен – Іванюк легко обійшовся складаним ножиком. Смачно відсьорбнув першим, скривився й віддав пляшку Боронилу. Той теж приклався й простягнув її мені.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Знаєте… Я краще пиво.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопці зареготали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Да ла-а-адно, – протягнув Іванюк.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але взяв у Боронила запальничку й відкрив пиво. Кришечка закотилася Васі під ноги.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Як це не дивно, холодна рідина виявилася дуже доречною. Я майже не відчував смаку, але втамував спрагу лише тоді, коли вицмулив майже півпляшки. Іванюк на це лише либився:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, попустило?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я відчув, що справді попустило – по тілу розлилося приємне тепло, лише горло звело від холодного пива.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Боронило дістав цигарки:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Будеш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я заперечно похитав головою. Іванюк мене підтримав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Філософи і спортсмєни не курять.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну ось, був Бурундук, а став філософ…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Боронило курив, струшуючи попіл у вазон на підвіконні.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хорошо, – сказав він, потягуючись. – Зараз покурю, і підем до дєвочек.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ага, – реготнув Іванюк і знову приклався до пляшки. – Твоя Наташка тебе вже заждалась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Да, і Наташка тоже, – Боронило затягнувся димом і закашлявся.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти, Вітя, ізвіні, але вона в тебе така дура. Я не понімаю, як ти можеш з нею ходити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хай дура, – незворушно відповів Боронило, – а я її люблю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ха, любить він! Нє, ти уяви, Бурундук: стоять пацани за майстернями. Отими, шо за школою, – Іванюк тицьнув пальцем у стіну. – Курять, разговарівають, як положено. Я не курю, але теж стою. Ну, і дєвкі десь за вуглом ржуть. Може, теж курять, я не смотрєв. І тут раптом оттуда приходить Наташка й голосно, прі всєх питає: «Вітя, а що таке самотик?» Тьху!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нє, ну вона ж не знала, – відбивався Боронило, затоптуючи пальцями недопалка у вазон. – Дєвки сказали їй нове слово, то вона й прийшла спросить. Шо тут такого?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Да ладно, – махнув рукою Іванюк. – Не мені з нею няньчитись, а ти як хоч. Ну шо, ще по глотку, мужики, і пойдьом.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони з Боронилом ще приклалися до пляшки, а я вирішив, що мені досить. Пиво подіяло на мене якось дивно: я не те щоб сп’янів, але справді відчув кураж. Мені навіть раптом захотілося танцювати – чи принаймні порухатися в такт ритму.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У спортзалі немилосердно гупало з колонок і не в такт гупанню виблискувала світломузика. Коли очі трохи звикли до миготливої темряви, я завважив, що танцювали тут лише дівчата, а хлопці гуртами товклися по кутках. За діджейським пультом стояв Степлер, а поруч на лавочці сиділа Керя – аякже, контроль мусить бути.<br>
<br><img border=0 src="pic_19.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;До Боронила одразу ж підбігла Наталка з сьомого «Б», і вони, обнявшись, вийшли в коридор. Іванюк, кивнувши в їх бік, сально до мене підморгнув, а тоді півником підстрибнув до гурту дівчат з паралельного класу й заходився щось шепотіти на вухо Віолетті Кравчук. Вона при цьому так дурнувато заусміхалася, що мене аж пересмикнуло.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я залишився сам і уважно, наскільки дозволяла світломузика, придивлявся до дівчачих гуртів під стінами й до тих кількох дівчат, які танцювали. Її'ніде не було…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тут мені раптом хтось іззаду затулив очі руками. Дотик був ніжний, дівчачий, але я все одно виборсався. «Невже вона?» – мигнула думка. Але то виявилася всього лише Оленка Зайко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти все ж прийшов, Іванку! – радо зойкнула вона, намагаючись перекричати колонки. – Молодець! Ходімо танцювати! – і, схопивши мене за руку, потягла на танцпол, себто ближче до центру спортзалу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я не вмію! – намагався відбиватись я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нічого! Я тебе навчу! Це легко! Ось так! Просто рухайся в такт музиці!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені не залишалось нічого, як тільки послухатися. Бо справді – не вириватися ж від Зайчихи на очах у всієї школи…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Роби як я, – кричала вона до мене, і я спробував рухатися так, як вона. Виходило незграбно, та Оленка на це не зважала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Молодець! – кричала вона. – Як добре, що ти прийшов! Ти ж досі ніколи не приходив на дискотеки, правда?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я ствердно хитнув головою, а сам тим часом намагався роззирнутися довкола. Може, вона десь тут, а я просто не помітив…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А даремно! Бачиш, тут гарно! Правда? – кричала Зайко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я знову хитнув головою – не тому, що так думав, просто сперечатися тут було марною справою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так тривало доволі довго: ми танцювали, точніше дриґались, і Оленка мені щось кричала, я «на автоматі» хитав головою, а сам тим часом роззирався довкола. Її ніде не було.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Мені почав уриватися терпець.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ти писала, що одна дівчина хоче зі мною поспілкуватися, – спробував я, пересилюючи бумцикання, докричатися їй на вухо. – У неї не вийшло прийти?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чому не вийшло? – засміялася Оленка Зайко. – Вона прийшла!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Де?! – остовпів я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оленка теж зупинилася. У музиці саме трапилася кількохсекундна пауза, мовби динаміки хотіли глибоко вдихнути перед тим, як накинутися на мене з новою силою. І в цій паузі я почув, як Оленка Зайко, либлячись від вуха до вуха, прошепотіла:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Який же ти дурненький, Іване…<br>
<br><img border=0 src="pic_20.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;І раптом я все зрозумів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але ж це обман! Обман! – крикнув я водночас із динаміками й кинувся до виходу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На когось наткнувся, хтось вилаявся мені вслід, але це мене вже не переймало.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я вибіг із спортзалу, проминув гардероб і рвонув сходами на другий поверх. Там біля вікна в коридорі цілувалися Людка Костенко і Коля Музичук. Ще хвилину тому це мене б здивувало, але тепер я їх просто обминув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Обман! Обман! Обман!» – стукотіло мені в скронях.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так, усе обман…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я рвонув на себе двері кабінету біології, навіть не подумавши про те, що вони мають бути зачинені. Але двері зачинені не були. Там за вчительським столом на колінах в Іванюка сиділа Віолетта Кравчук і сьорбала з пляшки пиво. З тієї пляшки, з якої перед тим пив я.<br>
<br><img border=0 src="pic_21.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Обидвоє витріщилися на мене й застигли.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я схопив свою куртку, вліз у рукави і хотів уже вийти, але тут мій погляд упав на пляшку Іванюкового «шмурдяку». Одним духом я вицмулив усе, що в ній залишалося, – майже півпляшки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тоді – сам не знаю чому – схопив в оберемок Васю, виніс його в коридор і зачинив за собою двері кабінету.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вася був легенький – зрештою, це не справжній кістяк, а лише пластмасовий муляж.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Музичук і Костенчиха застигли й витріщилися на мене точнісінько так само, як перед тим Іванюк і Кравчучка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я поніс Васю сходами вниз. Проминув гардероб, двері спортзалу. Виніс на середину танцполу, акуратно встановив там і швидко пішов до виходу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ніхто мене не наздоганяв. Одинадцятикласники, що чергували на вулиці, тихо курили.<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Р озділ дев’ятий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Було ще не пізно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По дорозі сновигали автівки, на будинках рекламно світилися назви крамниць, туди-сюди нипали перехожі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Додому йти не хотілося. На перехресті я невідь чому звернув ліворуч, на Петлюри, і повільно побрів крізь натовп.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У скронях уже не стугоніло, а мовби скрипіло: «Цеееоооб-мааан, цеееоообмааан…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, завтра буде скандал. А може, аж у понеділок. А може, ще й сьогодні – Керя ж усе бачила. Тобто не все, а лише те, що я виніс Васю. Ну, та їй і цього досить. Може, саме в цю мить вона телефонує моїм батькам. Отже, з хвилини на хвилину запищить мій мобільник і я почую в слухавці розлючений голос тата. Або в’їдливо іронічний Або стурбований. Так, найпевніше стурбований – в’їдливо іронічним він буде вже потім, коли я прийду додому…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але мобільник чомусь не пищав, і я тупо брів між перехожих по вулиці Петлюри, а в скронях усе повільніше скрипіло: «Цеееоообмааан, цеееоообмааан…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отямився я біля кіоска з усяким ширнепотребом: жуйки, шоколадні батончики, чіпси, сухарики, газовані напої, пиво, шкарпетки… «Гм, щось тут виразно зайве», – тупо завважив я і згадав, що колись таке вже завважував. Як давно то було – певно, ще в минулому житті…<br>
<br><img border=0 src="pic_22.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Може, купити якого «Снікерса»? Та ні, ще зуби поламаю. Краще зайду в отой злощасний супермаркет і куплю собі лезо для гоління. «Жилет мак-3» – таке, як у тата.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;У супермаркеті було жарко. А на вулиці, виходить, холодно – чому ж там я цього не відчував?…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тепла хвиля від випитого «шмурдяку» впереміш із пивом піднімалася по грудях усе вище й вище, цілячи в голову. Я повільно нипав поміж стелажами, вже не вповні тямлячи, чому я сюди прийшов.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І раптом звідкись збоку почув адресоване мені тихеньке:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Привіт.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– П-привіт, – пробурмотів я і глянув у той бік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ні, це марево! Цього не може бути! Я напився «шмурдяку» і в мене ґалюцинації…<br>
<br><img border=0 src="pic_23.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У проході між стелажами стояла вона, тримаючи в руках великий пакет «ранкової свіжості з ароматом лимону».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тебе теж по вечірні покупки послали?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ага… – ледве вичавив я із себе, – мама… по пральний порошок…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нічого дивного, – якось так просто зітхнула вона. – Завтра субота, день великого прання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я усміхнувся у відповідь і подумки наказав «шмурдяку»: сиди в шлунку, навіть не думай зараз пхатися в голову… «Шмурдяк» не слухався, і я струснув головою, намагаючись його вивітрити…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ааа, – здогадалася вона, – ти не знайшов стелажу з порошками. Вони тут вічно все переставляють. Це називається мерчандайзинг чи якось так… Ходи, я тобі покажу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я слухняно посунув за нею і, як за рятувальну соломинку, схопився за пакет «Ранкової свіжості…»<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ми розплатились на касі і вийшли на вулицю. Свіже весняне повітря глибоко увірвалося мені в груди і трохи притамувало «шмурдячну» хвилю.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зірко, – це ж я вперше в житті звернувся до неї'на ім’я, – а тебе немає «ВКонтактє»?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, – усміхнулась вона. – Я у «Фейсбуку». Там цікавіше. Гм, як же це я не здогадався…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То бувай, – сказала вона.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Бувай. Я тебе знайду… у «Фейсбуку»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Добре. Тільки вводь латинкою, а не кирилицею, – знову усміхнулась вона і пішла в ніч.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;«Треба її наздогнати, провести! Треба допомогти їй доплу-ганити той пакетисько», – судорожно думав я. Але хвиля «шмурдяку» знову незворушно підступала до голови…<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розділ десятий<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Івасю, а що таке «гридень»?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Княжий воїн, – буркнув я «на автоматі» й повернувся на інший бік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дуже боліла голова і трохи нудило. Мені було страшенно зле. Що ж, це й не дивно після вчорашнього… І тут мене мов ошпарило!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Стій! Який «гридень»?! – я миттю зіскочив з ліжка. – Любо, де ти це читаєш?!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ось, тут у тебе такі цікаві завдання з фізики…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як завдання, Любо?! – я вихопив у неї з руки мишку. Ні, так не можна! Треба будь-що опанувати себе. Якщо Люба щось запідозрить…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Я глибоко вдихнув і зробив вигляд, що витріщаюся на екран монітора, де світилася моя «шифрограма».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ааа, – мовив якомога байдужіше, – це я з історії колоквіум готував і випадково не в ту папку зберіг.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Легенько відсунув Любу і, пересилюючи нудоту, сам сів до компа. Повбивати ці файли до біса! Усі повбивати, вичистити корзину й «темпи»! Узагалі перезавантажити систему!!!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Це ж треба, якою ви фігньою в тих старших класах займаєтеся, – багатозначно хіхікнула сестричка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Любо! Негарно казати «фігньою»! Тим паче, правильно буде «фігнею»…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Подумаєш! – стенула плечима Люба. – А твій гридень казав «от блін», і нічого!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вона, ще раз хіхікнувши, вистрибнула з кімнати…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Травень 2012,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Березань-серпень 2013,<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гелон<br>
<br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розбишацькі історії<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оповідання<br></h3><br><img border=0 src="pic_24.png"><br><br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спецназ<br></h3><img border=0 src="pic_25.png">&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Отой яр захопила Росія. І наше завдання – його відбити. В атаку підемо всі. І ти теж, – кивнув Шашко в бік трирічного Михася, що стояв у кінці шеренги. Автомат у малого був трохи вищий від нього самого й мушка на кінці ствола була погризена.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І пам’ятайте: ми не якісь там «колоради». Ми спецназ! – гордо продовжував Шашко, аж раптом голос його змінився: – Атас! Бомбардувальник!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І «спецназ» із реготом кинувся хто куди.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Звісно, Шашко може збирати свою ватагу й деінде, хоч би й у тому ж яру за хатою, де повно солодко дикої малини (атож – хіба «Росія» захоплювала б його просто так?). Але тут, під старою вербою в кінці городу, збиратися значно цікавіше, і то саме через оці «бомбардування». Бо на вербі – лелече гніздо, а лелекам час від часу хочеться до вітру. І хто не встиг ухилитися – той під регіт і улюлюкання «спецназівців» мусить бігти додому митися й перевдягатися. І навіть малий Михась при цьому не має права ревіти – бо хочеш бути «спецназівцем», то не лови ґав…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А чого ж, колись він і сам не раз потрапляв «під обстріл» – ще коли звук «с» не вмів вимовляти, через що його Шашком і прозвали. А тепер він уже перейшов у четвертий, і автомата має як справжнього – на батарейках, туркоче й світиться, коли стріляє, – і на голову вищий від усіх сусідських хлопчаків. Одне слово, командир. І ще з рік покомандує – бо коли піде в старшу школу, то вже йому не пасуватиме з малявками бавитися…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Командире! – звідкись із-за верби раптом почувся радісно збуджений крик Василя, Шашкового заступника. – Тут ворожий лазутчик! Я його в полон узяв!<br>
<br><img border=0 src="pic_26.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шашко підійшов неквапом, як і годиться командирові. Хлопці, що миттю кинулися на крик, розступилися, і біля Василевих ніг Шашко побачив лелеченя.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Воно все, від сіренького ще дзьоба й до кінчика хвоста, трусилося й блимало на «спецназівців» великим наляканим оком.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кажу ж: лазутчик! Наші таємниці вивідував! Ууу, я т-тобі, – замахнувся на нього Василь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гвинтівка в нього не купована, дерев’яна, дідо вистругав. Такою якщо вдарить – то все…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зачекай. Який же це лазутчик? Це дитина. Бач, перелякане.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Шашко присів і простягнув до лелеченяти руку. Воно миттю націлилось дзьобом – і руку мусив відсмикнути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ага, кусається! – вишкірився Василь. – Кажу ж: прикінчити його!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та воно голодне, – заперечив Шашко. – Із гнізда випало.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Подумав і вирішив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Отже так, спецназ. Слухай мою команду! Штурм яру переноситься. Маємо інше завдання: врятувати рядового лелеку. Є ідеї?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Треба б його назад у гніздо закинути, – Василеву войовничість уже мов вітром здуло. – Але як ти тут вилізеш… – примірявся він до верби.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ніяк. Тато всі гілки пообрубував. Щоб красиво було й гніздо далеко видно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А по длабині? – вийнявши пальця з рота, запитав Михась.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Малий діло каже, – вирішив Шашко. – У нас там під оборогом саме така драбина й лежить. Василь і ви двоє, – обрав найкремезніших, – за мною. Удвох не донесемо, вона важка. А ви тут стежте за ним, – кивнув на лелеченя, – але не ображайте.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Драбину несли крадькома, щоб мама не бачила. Ухекалися добряче. А ще дужче вхекалися, доки її встановили. Дорослих лелек на гнізді не було, лише малі.<br>
<br><img border=0 src="pic_27.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, тепер треба швидко, доки старі не прилетіли. Хтозна, як вони поведуться, – Шашко підійшов до лелеченяти, але воно до рук не давалося, шипіло й цілилося дзьобом по руках. Він зняв сорочку, накинув на маля й так узяв, замакуцавши в тканині голову.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тримайте драбину міцно! Воно брикається, – мовив до хлопців, мостячи лелеченя під лівою пахвою, щоб звільнити праву руку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доки заліз, двічі мало не впустив. А ще двічі мав разом із лелеченям униз летіти – ледве втримався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трійко лелеченят на гнізді зашипіли до нього, забили ще не вповні опереними крилами, повигинали шиї. Не зважав – хутенько витрусив із сорочки «рядового лелеку» й уже за мить був унизу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А тепер знімаймо драбину – і миттю всі на оборіг. Звідти гніздо як на долоні, – хотів надягнути сорочку, але вчасно побачив, що вона закаляна, і відкинув убік.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оборіг огорнув «спецназівців» солодким і сонним запахом теплого сіна. Хлопці припали до шпарин між дошками й прикипіли очима до гнізда. Шашко, як і слід командирові, з єдиного малесенького віконця під дахом націлив на гніздо бінокль. Крізь іграшкові скельця видно було погано, але нічого не вдієш – усі командири у фільмах стежать за ворожими позиціями в біноклі, тож мусить і він… Утім, Шашко дуже швидко знайшов вихід – трохи посунувшись, він відступив лівий окуляр своєму заступникові Василеві. Атож, командири так часто роблять. А гніздо він і самим лише правим оком добре бачить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чекати довелося недовго – уже за кілька хвилин на гніздо сів дорослий лелека.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Увага! – пошепки скомандував Шашко. – І тихо мені, щоб ніхто ані писнув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але хлопці й без того поприлипали очима до шпарин, затамувавши дихання.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Малі в гнізді заметушилися, а дорослий лелека лише стояв на краю і, злегка повертаючи головою туди-сюди, уважно до них приглядався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Так тривало хвилини зо три, а може, і довше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нарешті лелека витягнув дзьоба, акуратно схопив за шию так щасливо повернуте до рідного дому лелеченя – і викинув його з гнізда. Тоді закинув голову, голосно заклептав, а далі відригнув трохи їжі трьом малятам, які залишилися, і повагом узявся поправляти шкоду, яку гніздові завдала драбина.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Після двох падінь лелеченя було геть приголомшене й ледве живе. Василь грозив кулаком дорослому лелеці (Шашко аж мусив осмикнути його: «Не чіпай, бо хату спалить») і переконував, що воно не виживе. Нарешті запропонував згодувати його собаці. Але тут рішуче запротестував малий Михась – навіть наставив на Василя свого погризеного автомата. Шашко мусив утрутитись і приструнити малого («Ніколи не піднімай зброю на своїх!»), та лелеченяти було йому жаль.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Нагодувати його треба, – сказав Василь. – Тоді, може, і виживе. Що там лелеки їдять? Жаб, гадюк…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І Шашко вирішив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Спецназ, шикуйсь! Слухай мою команду! Малина нікуди від нас не дінеться, яр визволятимемо завтра. А тепер Росія захопила ставок і болото за ним. Наше завдання: очистити територію від ворога й узяти якомога більше полонених. Полоненими будуть жаби – гадюк не брати, а то ще вкусить, і відповідай потім за вас. Старшим призначається Василь. А я віднесу цього знайду додому, покажу мамі. Може, він зламав собі щось, падаючи, то мама перев’яже…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І дбайливо загорнув лелеченя в закаляну сорочку.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Жаб принесли з десяток – невеличких, з бурими бородавчастими спинками й жовтими животами. Весь улов «спецназівців» Василь зібрав у свою стару бейсболку – і так разом з нею й поклав перед самим дзьобом лелеченяти.<br>
<img border=0 src="pic_28.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Побачивши їжу, маля миттю пожвавилося. Воно зіп’ялось на ноги й одну за одною проковтнуло трьох жаб, кумедно вигинаючи шию.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чим це ви його годуєте, капосники?! Отруїти хочете бідолаху? Воно, мале-дурне, ще не знає, чого йому їсти не слід, але ж ви мали б знати, що то кумки! Ану заберіть!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Це Шашкова мама вийшла до них з казанком у руках – і дуже вчасно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого? – Василь знехотя відсунув від лелеченяти бейсболку, з якої навсібіч порскали жабки. – Лелеки ж мають їсти жаб.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але не таких! Ану ті, хто їх ловив, зізнавайтеся: руки печуть?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Свелбить тлохи, – зізнався малий Михась, показуючи почервонілі долоньки.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так отож! У кумок в отих бородавках на спині – кислота. Жоден розумний лелека їх не чіпатиме. Он, погляньте…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справді, лелеченя вже корчилося в спазмах, намагаючись виблювати отруйну їжу.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та нічого, воно багато не з’їло, виживе, – зм’якшилася мама. – А ви, якщо допомогти хочете, звичайних йому ставкових жаб ловіть, а не кумок і не ропух. Іще черв’яків можна або мишей, якщо спіймаєте, – усміхнулася вона. – А лелеченя, коли трохи оклигає, хай краще картопельки поїсть, – поклала перед хлопцями казанок. – Картопелька нікому не шкодить…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;У стайні, поряд із курячими сідалами, лелеченяті вмостили із сіна гніздо. Шашко переніс його туди, поклав перед ним кілька картоплин у кожушках і наказав «спецназівцям» розходитися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не треба його лякати. Хай звикнеться, тоді приходьте в гості. Тільки з нормальними жабами приходьте, а не з порожніми руками!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Командиле, то він тепел у вас зитиме? – не йняв віри малий Мишко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– У нас, доки не окріпне й не полетить. А коли полетить, то зів’є собі гніздо, де захоче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тоді його тлеба назвати!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого ж… Малий правду каже. Ану, як би ви його назвали, хлопці? – Шашко окинув оком своїх «спецназівців».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Як-як? Спецназ! – випалив Мишко, і всі засміялися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, Спецназ, то й Спецназ, – Шашко й собі усміхнувся. – Не забувайте: завтра маємо яр відбити. А то я чогось давно малини не їв…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Липень 2014, Вербовець – Березань<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Яблуко від яблуні<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кат! Істий кат!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ігорко аж почервонів від обурення, і на його рожевощокому, засмаглому личку проступили білі плями. Поморщившись, хлопчик почухав ногу над коліном.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Він сидів на колоді, і ноги задерикувато визирали з коротких сірих штанців. Звичайні хлопчачі ноги – з подряпаними колінами, донизу всі в пилюці, з розтоптаних сандалів визирало по великому пальцю. Однак від колін і вище вони аж пашіли неприродним рум’янцем, густо вкритим маленькими білими пухирцями.<br>
<br><img border=0 src="pic_29.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Кат! Істий кат! – повторив Ігорко. – Достеменний! – І знову почухав оті пухирці, тепер уже на іншій нозі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ет, со твій… – просипів у відповідь Сашко й погладив коліно. Його штаненята – зранку, видно, ще чорні й навіть напрасовані – тепер були закасані вище колін, де-не-де визеленилися од трави й побуріли від пилу. Сидів він обіч колоди, просто на траві, обійнявши гострі коліна, що сягали підборіддя. Коліна ті були мов чимось подзьобані – густо-густо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що твій? – блиснув чорними очима третій із компанії, Макс. Він не сидів – стояв, немов нависав над друзями. Утім, голову так само похнюпив, як і вони; лише час від часу зиркав спідлоба вовченям то на друзів, то довкола, – певно, видивлявся, чи ніхто не наближається, щоб підслухати їхню бесіду. Ніг його було не видно – вони сховалися за спортивними штанами.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А со мій? – тріпнув вибіленим на сонці чубчиком Сашко. – Пливів додому й посяв сєтати нотасії. Як з підлуцника! Я думав, на тому й скінсється, як завзди, – в голосі почулися мало не плаксиві нотки. – А він ні! Він знаєте, со злобив? Таке-е-е злобив…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну що? – нетерпляче зиркнув на нього Макс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Він голоху в кутку насипав, і мене колінами на той голох поставив! І я там, у кутку, аз п’ять хвилин колінкував!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Аж п’ять хвилин? – недовірливо перепитав Ігорко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ага, – швидко-швидко закивав Сашко. – А мав аз п’янтнасять!!! Мене мама влятувала…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Добре тобі, – буркнув Макс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А тобі со? – знизу вгору зиркнув на нього Сашко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А мій бив. Ременем, – люто стиснув кулаки Макс. – І слова всякі казав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Які слова? – зацікавився Ігорко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Погані – огризнувся Макс і роззирнувся спідлоба. – Не скажу. Але я запам’ятав…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та-а-ак… – затягнув Сашко. – Леменем – це селйозно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Угу, – поважно підтакнув Ігорко. – Навіть мій, хоч який кат, а за ремінь не береться. Каже, що в нього рука важка, нашкодити може.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То що ж твій кат зробив? – зиркнув на нього Макс.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мій так-е-е, – Ігорко аж стріпнувся від обурення й знову почухав пухирці над коліном. – Таке-е-е зробив, що я йому цього ніколи не пробачу! Він нарвав кропиви – і мене кропивою, кропивою! Кат! Істий кат! Достеменний!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Години ж зо дві тепер тим, як трапилася ця розмова, усі троє розбишак – Ігорко, Макс і Сашко – никалися в кущах при дорозі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;План був готовий – лишилося його здійснити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Дядько Микола, сусід-фермер, завжди з поля додому приїжджав обідати на тракторі. Хата його стояла на горбку, і він зупиняв трактора перед самісінькою брамою на обочині дороги, голосно хряцав дверцятами, навіщось обходив довкола й обдивлявся колеса, незмінно цокав язиком, зсував бейсболку на потилицю й твердими, задоволеними кроками заходив у двір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А трактор лишався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Цілих, може, півгодини лишався стояти собі на обочині – такий поважний і принадний.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну як цим не скористатися?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ото трійко розбишак старанно заникалися в кущах із протилежного боку дороги й чекали, коли приїде дядько Микола.<br>
<br><img border=0 src="pic_30.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чекати довелося недовго – трактор прифуркотів саме тоді, коли хлопці добряче вмостили собі спостережне «гніздо». Був якийсь розпашілий і радісний. Синя кабіна виблискувала на сонці й, здавалося, аж спітніла від роботи.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Трактор задерикувато фиркнув, спинився перед ворітьми, пчихнув кілька разів і затих. Дядько Микола вискочив із кабіни, потягнувся, задоволено крекнув, оглянув колеса. Біля одного – лівого заднього, велетенського – затримався, придивився, почухав потилицю, перекрутив бейсболку козирком назад, і невдоволено мовив:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А їндріть твою дивізію!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тс-с-с! Пригнись! – шикнув тим часом у кущах Макс на Сашка, який із цікавістю до нового слівця висунув із засідки білого чуба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ет, – сам до себе махнув тим часом рукою дядько Микола й, звичним рухом зсунувши бейсболку на потилицю, пішов у двір.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ігорко відразу ж почав підводитись, але Макс його стримав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Зачекай. Чуєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Із двору долинули голоси й почувся віддалений плюскіт води – певно, дядько Микола вмивався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Минуло кілька довгих хвилин, поки все затихло. Аж тоді Макс закомандував:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Уперед!<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Три тіні з шелестом і тріском виповзли з кущів, роззирнулися перед дорогою й кинулися до трактора.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першим на приступці опинився прудкий Ігорко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гей, ти! – прикрикнув на нього заводіяка Макс, та було пізно: Ігорко вже схопився за клямку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але, щоб відчинити дверцята, довелося зіскочити з приступки, і Макс скористався цим, щоб прослизнути до трактора поперед друга.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так не чесно! – обурився Ігорко. – Я був перший!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Був, – огризнувся Макс. – А тепер я перший. – І поліз за кермо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ігорко за ним, а останнім Сашко, зачинаючи дверцята.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не треба, – спинив його Ігорко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Цого не тлеба? – Сашкові біля розчинених дверцят було незатишно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А як тікати доведеться?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А-а-а, – погодився Сашко, зметикувавши, що першим і втече. Йому було лячно…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Др-др-др, – Макс тим часом діловито закрутив кермо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Давай разом! Др-др-др! – схопився за кермо зі свого боку Ігорко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Чух-чух! Чого це разом? Давай я, а тоді ти! – Макс крутнув на себе.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То пускай! – Ігорко рвонув у свій бік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Кермо не подавалося.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О! – раптом зареготав Сашко. Він, виявляється, роззирнувся по кабіні, нагледів за сидінням запасну дядькову бейсболку й нап’ялив її собі на лоба.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дай мені! – крикнув Ігорко. Вихопив бейсболку, насунув собі на потилицю й писнув, наслідуючи інтонацію дядька Миколи:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Їндріть твою дивізію!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Віддай! Моя сапка! – накинувся на нього Сашко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А тепер моя! – реготнув Макс, вихоплюючи її з Ігоркової голови.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ігорко цим одразу ж скористався, притиснувши Макса до протилежних дверцят і хапаючись за кермо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Дайте й мені, я тез хоцу, – потягся до керма Сашко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Макс тим часом зіперся ногою на якусь педаль, щоб зручніше відштовхнути Ігорка, і схопився за кермо зі свого боку.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ігорко не здавався – затиснений між двома друзями, він схопився рукою за якийсь важіль, щоб зручніше було, і заходився розштовхувати Сашка й Максима.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І тут важіль раптом піддався…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І трактор повільно зрушив з місця й посунув з горбка вниз…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопці завмерли…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тікаймо! – крикнув Макс, але й сам мов заціпенів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Найближче до дверцят сидів Сашко – але про те, щоб він вистрибнув, не могло бути й мови…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Повільно, мов велетенські черепахи, повзли секунди. Трактор ліниво, знехотя сунув із горбка вниз…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Їндріть-передріть вашу, скурві сини! – вивів хлопців з оціпеніння голос дядька Миколи.<br>
<br><img border=0 src="pic_31.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чолов’яга барсом вистрибнув із хвіртки й кинувся навздогін тракторові.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Наздогнав.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Утиснувся в кабіну, боляче вдавивши в сидіння всіх трьох розбишак, і хапнувся однією рукою за кермо, а іншою – за того злощасного важеля…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А тоді на його крик позбігалися тати. Час був обідній, і всі виявилися вдома.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Максів тато, дільничний міліціонер, провчив сина ременем, спересердя й зо страху за малого виваливши при цьому кільканадцять міцних словечок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Сашків тато, учитель, прочитав синові нотацію й настановив його в кутку колінами на горох.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ігорків тато, сільський лікар, нарвав добрячий жмут кропиви, цвьохкав по срачині й приказував:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Йолоп! Істий йолоп! Достеменний! Уб’єшся, дурню, то щоб пам’ятав…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…– Кат! Істий кат! Достеменний! – обурювався Ігорко. – Я йому цього ніколи не забуду.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Угу, – зиркав спідлоба Макс. – І я не забуду. Це ж треба таке: ременем…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– От вилосту великий, і я йому показу голох… – бурчав Сашко. Тут зоддалік почувся мамин голос:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Максиме?! Де тебе чорти носять?! Ану додому!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хлопці перезирнулися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зітхнули.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І посунули кожен у свій бік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хло? – раптом обернувся Сашко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Індліть-пеледтіль васу, скулві сини!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вибухнули реготом.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;25.05.2011, Березань<br>
<br><br><h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Гойдалка<br></h3>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Нібито ж і нехитра штука ота гойдалка, а стільки щастя!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Панотець Василь її ще влітку на горісі обіч хліва прилаштував. Тільки й мороки, що взяти старі конопляні віжки, – аби міцні ще, та гілку зручну знайти, – щоб більш-менш рівна, та під нею інших гілок не було, та достатньо високо. І головне, щоб витримала дитину, не розчахнулася. Ну, а тоді вже діло нехитре: віжки до тої гілки обома кінцями прив’язати, а посередині прилаштувати дощечку, щоб умоститися зручно – і гойдайся собі донесхочу! Треба ж отих двох лобуряк, Пилипа з Тарасом, чимось зайняти в святочні дні, коли роботи коло хати немає, а то клопоту з ними, шибениками, не оберешся, усе якусь нову капость вигадають. Ну, та й Улясі малій також забавка – коло гойдалки братики її й доглянуть краще.<br>
<br><img border=0 src="pic_32.png"><br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тому, хоч уже й западолистило, а панотець гойдалки все не знімав. Доки дні ще не такі холодні, доки ще снігом не завіяло – хай собі бавляться діти. Он-о і всі сусідські в неділю після Служби Божої до них на обійстя посходилися. Це панотець любив – ближче діти, то ближче й паства…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Доки ж мала Уляся вигойдується, старші вже й ігор завели.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гуси, гуси, додому! – це Пилипко, старшенький панотців, він завжди в компанії заводієм.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А чого? – хором відповідають решта.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Вовк за горою!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тарасик першим за вовка. Стоїть збоку, сміється мовби цілком собі безпечно, мов і не думає ні про що, – а насправді одним оком лиш зиркає, хто де стоїть і куди бігти буде – щоб переловити зручніше. Ну, недовго йому вовкувати…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діти далі:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А що він робе?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гуску скубе!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Яку та яку?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Сіру, білу, волохату. Тікайте, діти, в хату!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;На цей клич і кидаються діти до Пилипа, – а Тарас уже тут як тут, де й поділася ота безпечність. Та не дівчат вибирає, котрих ловити легше, ні, він он-о Дмитрика вполював, сина козака Ситника. Добрий козак Ситник, і синок у нього славний росте – а бач, уполював його «вовк»-Тарас!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Розчулений панотець – іще б пак, який батько хвацьким та прудким сином не пишатиметься – розгортає книжку й заглиблюється в читання. Ще в Академії роздобув він собі «Четьї Мінеї», Димитрієм Тупталенком писані. Грубі гроші виложив, як на спудея, за ці чотири мудрих томи; хлопці, однокашники, ще й підсміювалися – звісно, крім Грицька та Євдокима. З ними він найбільше дружив. І що ж – мудрий чоловік Грицько все собі місця ніяк не нагріє – то по світах блукав, а то по Вкраїні тепер блукає. Торік і сюди навідувався – посиділи, погомоніли любісінько, як колись в Академії… Розказав, між іншим, що Євдоким постриг під іменем Івана прийняв у Мотронинській пустині. Цікаво, який-то з нього чернець? Він же завжди таким забіякою був! Ото Грицькові б у монахи з його мисливим життям. А Євдокиму – на Січ, там таких одчайдухів тепер бракує. Ну, але людина чинить, а Бог поправляє. Лише Йому відомо, де кожного з нас місце на світі… Ось його, отця Василія, дякувати Богу, місце тут, на парафії – службу правити, та паству на богоугодне життя навертати, та дітей ростити – добрі будуть священики з Пилипа й Тараса… І «Четьї Мінеї» читати – тепер ці чотири томи з ним на все життя лишилися, і дітям своїм передасть. Уже тут, у Куземині, посівши парафію, у добру шкіру їх оправив, щонеділі душу відводить…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оце ж колись, в Академії, і макарівські Житія читав, і грецькі – а душа однак до цих тягнеться. Ну, бо свої, рідні – козацьким сином писані. Хіба ж хто краще від українця українську душу прочує? Казав йому нещодавно митрополит, що чував, ніби в Ростові мощі Димитрія нетлінні відкрилися. Не здивувався цьому отець Василь – давно-бо почував, що лише свята людина таку книгу створити може. Ось лише скільки українських святих у далекій чужині мусили голови свої зложити…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;…«А що ж це ви коїте, анциболоти?!» – мало не скрикнув уголос, зиркнувши у вікно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Там дітлахам «Гуси, гуси, додому» вже набридли, то вони почали в сракача грати. Не дуже милозвучно зветься оця гра – ну, але не він таку назву вигадав, то не йому її й міняти.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І Уляся – ото пуцьвірінок – уже нагойдалася, уже й собі до старших ігор тягнеться. Очі їй хустиною зав’язали, рученята під поперечок долоньками вгору склала – і цілий гурт дітлахів іззаду й замахується… Усі замахуються, а хтось один і вперіщить! Спробуй-но відгадай, хто саме…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оце панотця й обурило: замахуються на маленьку, мов на ґевала якого! І любі ж старші братики найдужче!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Але ж ні – як не замахувалися, а Пилипко легесенько вдарив. Та й не вдарив навіть – торкнувся лише. Має тяму хлопець!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Відлягло панотцеві Василю. Знову хотів схилитися над книгою, та завважив зоддаля на вулиці дві постаті. Із зіньківського шляху йшли подорожани. Один невисокий, простоволосий, у свитині, полотняна торба через плече та палиця у руці. А інший у чернечій одежі, та широкоплечий, дужий – ну викапаний тобі козак, якби не ряса…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Чи то ж не Грицько із супутником?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Їй-бо Грицько!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І як був, навіть на плечі нічого не накинувши, вибіг панотець Василь на поріг.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А у хвіртці вже:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Здоров був, пане-брате!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Грицьку! Який я радий! Оце щойно тебе згадував – а ти й на поріг!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Почоломкались.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А отця Йвана хіба не признаєш?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Глянув Василь на козака в рясі – й аж нестямився:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Євдокиме!..<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;…Із появою гостей діти на трохи відірвалися від ігор. Особливо їх зацікавив дивний козак-монах, якого вони бачили вперше, – ну, бо з дядьком Григорієм Пилипко, Тарасик і Уляся вже спілкувалися. Він приходив до них чи не втретє, останнього разу торік – іще літо ледь догорало, і він мав у торбі грушки, маленькі такі, ну малюсінькі, а чомусь дивовижно смачні – може, тому що з торби…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Та все ж, незважаючи на ті груші, діти його побоювалися. Бо хоч тато й казали, що Григорій Сковорода – чи не найбільший мудрець на всьому білому світі, одначе ж поводив він себе радше як дивак. Дістане з торби якусь дивну сопілочку – та все собі грає, нічого довкола не добачаючи. А то вийде в село, зупинить посеред вулиці дядька, який йому чимось сподобається, і нумо тлумачити щось книжними словами. Дядько стоїть, та слуха, та з ноги на ногу переминається, а Григорій Савич править своє…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Може, дивак і мудрець – то одне й те ж? – питався тоді Тарасик старшого брата.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, це навряд, – відповідав Пилипко. – У нас же в Куземині своїх диваків повно. Хоч би той же Омелько Скубент, якому наука в голову вдарила. Чи баба Кислиця… Та їм не мудрістю, а хіба дурістю одне з одним змагатися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Якщо не кожен дивак – мудрець, тоді кожен мудрець – дивак! – зареготав Тарас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрештою, може, він у чомусь і мав рацію…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Одне слово, дядька Грицька діти не те щоб боялися – та остерігались. Ну, бо хтозна, що тому мудрецеві може в голову стрельнути.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А раптом зупинить тебе посеред вулиці й скаже віршу читати. Воно то й незлецька штука, ті вірші – та раптом зіб’єшся. А він раптом як насупиться… А тата ж засмучувати не хочеться – тато дядька Грицька так шанують. Їм же неприємно буде, коли зіб’єшся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тож із мудрецями клопіт більший навіть, як з диваками. Інша річ – отой козак у чернечій одежі. Що козак – це Пилипко зразу примітив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гля! – каже Тарасові. – Оце сила! – та на гостеві ручища очима показує.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Умгу, – одзивається Тарас, косячи оком на широченні гостеві плечі.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Щось тут не так! Не личить йому ряса…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А як тепло вони з татом почоломкалися!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Оце так батечко! – перезирнулися хлопці.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Вони й подумати не могли, що їхній татусь із такими козарлюгами може дружбу водити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Григорій Савич дітей і не завважив – на батькове запрошення одразу ж і до хати вступив. А козарлюга обернувся, блиснув очима до хлопців, та ще й підморгнув.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ух!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, бо чого роти пороззявляли…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– І як же його звуть? – мовив нарешті Тарас. – Чи то Іваном, чи то Євдокимом…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Коза-а-ак, – поважно протягнув Пилип. – Справжній, із Січі. А таких знаєш, як звуть? Вітер у полі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Подумаєш, – буркнув на це Дмитрик Ситник. – Я теж козацького роду!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Брати переглянулися, але нічого не сказали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, бо грушок сьогодні не буде. Але є речі, набагато цікавіші від грушок.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І навіть від гойдалки…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Діло я до тебе маю, отче Василю. Велике діло, у якому тільки на давнього друга й можна покластися. Сам пан Біг мені допоміг у дорозі Григорія Савича зустріти, щоб він мене до тебе відпровадив. Бо я вже й не знав, чи зможу що вдіяти… – заговорив отець Іван, коли вже пообідали, і паніматка частувала гостей вишневою наливкою, яку вона готувала неперевершено. Куземин на всю околицю славився вишнями, тож, як вона казала, гріх цим не скористатися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Діти, яких, за сільським звичаєм, теж запросили до спільного столу, уже проказали пообідню молитву й знову пішли надвір до друзів та ігор – проте не всі. Попередньо умовившись із братом, Тарасик тихесенько шаснув у запічок і там старанно робив вигляд, ніби грається «дядьками». Так він називав свищики та інші глиняні іграшки, яких назбиралася в нього ціла колекція, бо ж опішнянські гончарі до таких штук удатні, а Опішне – тут рукою подати, менше тридцяти верстов. Були там півники, волики, вершники, пташки, навіть маленькі гривасті леви – та хлопчик іще малесеньким чомусь вирішив, що все воно «дядьки», і коли підріс, то розігрував із ними цілі вистави, тішачи маленьку сестричку. Ну, бо вже ніби й великий, самому «дядьками» гратися хоча ще й хочеться, та вже ніби якось соромно, а з сестричкою можна, тут навіть старший братик не дорікне…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;То цим хлопці й скористалися – надто вже їм кортіло дізнатися, що воно за птиця, отой козак-чернець – тож Пилипко й вирішив, що його як старшого неодмінно з хати поженуть, а менший Тарасик, мамин мазунчик, може коло «дядьків» і схитрувати, а відтак, ясна річ, і Пилипкові все перекаже. Так воно спершу й було: мати, звісно, все завважила, але не перечила.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А діло таке, що не далі, як сеї ночі кляті московити будуть отут недалеко, через Котельву, Максима Залізняка везти. Обдурили вони нас в Умані, [2 - Мова йде про придушення гайдамацького повстання 1768 року, відомого під назвою Коліївщина. Спрямоване воно було проти окупації православної України католицькою Польщею і його ватажки схильні були вважати так само православних росіян своїми союзниками. Однак розмах українського національно-визвольного руху занепокоїв Росію не менше, ніж Польщу. Тож 27 червня 1768 року російське військо під командуванням полковника Ґур’єва оточило табір повстанців в Умані. Гайдамаки не чинили спротиву «православним братам», за що жорстоко поплатилися: більшість повстанців на чолі з Іваном Гонтою, які були підданими Речі Посполитої, росіяни передали полякам, і ті їх стратили. Тих же, хто походив з Лівобережжя і вважався підданим Російської імперії, – зокрема й ватажка Коліївщини Максима Залізняка, – росіяни ув’язнили в Києво-Печерській фортеці, піддали жорстоким тортурам і присудили на довічне ув’язнення на шахтах Нерчинська в Забайкаллі. 1 листопада в слободі Котельні під Котельвою українські патріоти напали на конвой і зуміли звільнити Залізняка та кількох його побратимів. Подальша доля очільника повстанців невідома – російські джерела стверджують, що його спіймали і знову ув’язнили, однак за народними переказами втеча була успішною. – Прим. автора.] ой, як обдурили! Ми думали, що вони свої, брати православні… А вони тихцем пов’язали нашу старшину, і Гонту полякам на страту віддали, а Залізняка самі мордували тяжко й тепер на каторгу в Сибір везуть. У клітці везуть, мов звіра дикого! Ото я й…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А зачекай-но, Євдокиме, – це Григорій Савич озвався. – Тут діло таке, що хай краще діти надворі граються, – і кивнув у бік Тарасика, який так і принишк у запічку коло своїх «дядьків».<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Біда з цими розумаками, усе вони добачають…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;– О-о-о-он воно що, – протягнув Пилипко, коли Тарас біля гойдалки доповів про результати своїх коротких, та все ж доволі успішних вивідин. – Визволяти свого ватажка зібрався наш козак-чернець. Ох і непросто це йому буде…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та чого ж непросто? Перестріти десь у яру, напасти на сторожу зненацька, та й по всьому, – запальний Ситник махнув рукою в бік лісистого яру, що починався відразу за священиковим обійстям і тягнувся попри гору Замок (на якій колись, подейкують, і справді був замок) аж до Ворскли.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ет, не скажи, – заперечив розважливіший Пилипко. – Якщо в клітці, то ясно, що не ведуть, а везуть. А отже, по ярах не проберуться, їм битий шлях потрібен. А на битому шляху місць для засідки не так і багато.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та й не самого його, певно, везуть, а багатьох. Отже, військо охороняє. А на військо так здуру не наскочиш, порубають умить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То він, виходить, на вірну смерть іде! Та ще й панотця на це підбити хоче! – обурився Ситник.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ну, на дурня він точно не схожий, – виснував Пилипко. – Тим паче, з Григорієм Савичем прийшов. Та й однокашник батьків. Ні, хлопці, він план має, і то певний план. Інакше б на такий ризик не зважувався.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Якби вони Тараса так швидко не спровадили, то ми б знали той план, – зітхнув Ситник. – А може б, і самі чимось допомогли. З нас непогані вивідники б вийшли, га, хлопці?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Навіть і не думай про це! – застеріг Пилипко. – І взагалі: ми нічого не чули й нікого не бачили. Уявляєш, якщо той план вигорить, скільки тут москалів тинятиметься й випитуватиме? Хай хто тільки писне комусь чужому, хто до нас приходив та куди пішов – усі вуха пообриваю!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тим часом господар і гості вийшли з хати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Може, Грицьку, усе ж залишишся? – мовив отець Василь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ні, друже. У цьому світі кожен на своє вдатний. Комусь шаблю в руках тримати, а комусь Біблію. У кожної голови свій розум і своє призначення.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але принаймні знатимеш, що в нас вийшло, – усміхнувся отець Іван, чи то пак, козак Євдоким.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Я й так знатиму. А Василеві завтра краще вдома гостей не мати. Тим паче, таких непевних, як я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Друзі обнялися, і Григорій Савич, закинувши на плечі сакви, звернув на дорогу до Груні. Однокашники провели його очима, перехрестилися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А тепер до Ситника, – мовив отець Василь. І козак-чернець, перш ніж рушити за ним, обвів поглядом розбишак, що принишкли перед гойдалкою, і хвацько їм підморгнув.<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Улянка давно заснула, а хлопці принишкли в себе на печі й чекали, що буде. Час від часу будили одне одного стусаном, коли хтось уже починав сопіти, але мовчали.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Батько прийшов щойно по тому, як вони лягли, швиденько про щось пошепотівся з матінкою, а тоді довго молився. Дуже довго… Може, й усю ніч – бо, прокинувшись зранку (атож, сон їх невдовзі таки зморив), вони так і застали його за молитвою.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По буднях Службу Божу в сільському храмі не правлять, то відтак, поснідавши, усі зайнялися хатніми справами. Паніматка порала худобу, отець узявся лагодити воза, а дітям загадав нагребти листя, щоб утеплити хлів на зиму. Лише наказав, щоб далеко від хати не відходили і все, що було вчора ввечері, забули.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Ну, то хлопці й гребли на схилах яру під дубами, де листя більше, і по черзі допомагали одне одному закинути на плечі носилки, які й волокли до горіха під гойдалкою, а там листя й висипали на купу. І той, хто ніс, неодмінно окидав оком вулицю, – але там не відбувалося нічого незвичного.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Улянка звично крутилася коло братиків, трохи допомагаючи гребти, трохи гойдаючись на гойдалці, а потім попросилася збігти нижче яром, де вони нещодавно збирали опеньки, і подивитися, чи не виросли нові. Це було близенько, то Пилипко й не заперечував – саме його черга була гребти, а Тарасик поніс носилки. Але малої не було довше, ніж він сподівався, то Пилипко вирішив і собі зійти вниз – аж тут захехана Улянка мало не наскочила на нього, щодуху вистрибнувши з-за дерева.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Він… там! Упав! – прошепотіла і притулилася до братика. Круглі зо страху оченята аж світилися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хто впав?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не знаю… дядько якийсь… мокрий весь… і обдертий… Біг і впав! Він тікав від когось!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тут саме нагодився Тарасик, і Пилипко сказав малій:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Будь тут, нікуди не відходить. Ось, сядь на носилки й віддихайся. А ми глянемо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Справді, унизу в яру обіч ледь помітної стежки долілиць лежав чоловік.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Мертвий, – шепнув Тарас.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хтозна… Може, й живий. Бач, криваві сліди на ногах. Це від кайданів. Отже, свій – гайдамака. Треба підійти ближче.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Але ж лячно… Може, батька привести?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні, батька не треба. Він казав нам нікуди не відходити, а ми не послухалися. Лаятиме. Краще самі гляньмо. Якщо живий, то його сховати треба. За ним, певно, женуться.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А якщо мертвий?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тоді вже доведеться казати батькові. Хтось же мусить його поховати. Я, звісно, потрібні молитви знаю, але ж іще не священик. А без священика буде неправильно.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гаразд, – придумав Тарас, якому аж надто лячно було підходити до незнайомця. – Ти йди, а я повартую. Бо раптом хтось надійде. Або він тебе схопить… То треба ж буде комусь про поміч подбати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пилипко тихесенько, навшпиньках підійшов до чоловіка. Той не рухався. Торкнувся його руки й зашепотів Тарасові:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Живий. Не холодний…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Спробував перевернути лицем до сонця. Незнайомець злегка застогнав. Обличчя його було геть заросле й усе в синцях і подряпинах.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Поранений, – уже голосніше зашепотів Пилипко. – Ось, із грудей кров сочиться. І рана якоюсь ганчіркою затулена, але вся в крові.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тарасик зважився підійти ближче:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Треба його нагору винести, ближче до хати. І маму покликати, щоб рану перев’язала.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Гм… Але як тут винесеш? Він важкий…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А лантух?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Справді. Біжи по нього. І хай Уляся з граблями прийде і слід заволочить.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Хоч і на лантусі, а двом хлопчакам виволокти з яру пораненого було дуже нелегко. Та все ж – із перервами, геть мокрі й мало не падаючи від утоми – до гойдалки якось дотягли. Поклали на листя й ще довго відхекувалися.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– То хто піде мамі казати? – запитав нарешті Тарас. Іти не хотілося, бо мама ж, певно, лаятиме, але поранений гайдамака й далі був непритомний, за весь час не сказав ані слова, лише іноді тихенько стогнав. Ясно було, що допомога потрібна йому якомога швидше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та я піду, – махнув рукою Пилипко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Зрозуміло: він же старший, однаково за все йому відповідати найбільше.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;І вже звівся на ноги – але раптом застиг і прислухався. Зоддалік на вулиці загавкали собаки й почулися чужі голоси.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Солдати, – зблід він.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тікаймо! – скинувся Тарасик.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ні! Зачекай… А як же він? – показав на пораненого. – І хто нам повірить, що батьки нічого не знали?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Усі троє – і мала Уляся теж – застигли, не знаючи, що робити.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Першим знайшовся Пилипко:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Засипаймо його листям! Нумо, швидше! А ти, Улянко, миттю на гойдалку – і гойдайся, гойдайся…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;Листя вже нанесли чималеньку купу, тож засипали нею пораненого дуже швидко. Але ноші були в крові, й Пилипко сказав їх не чіпати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тарасе, берімо граблі й згрібаймо тут, з-під сусідніх дерев. А ти гойдайся, Улянко, гойдайся…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;По вулиці тим часом уже йшли солдати. По троє заходили в сусідні двори. Ось і в них хвіртка відчинилася.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Греби, не зважай, – шепнув Тарасикові Пилипко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Не можна не зважати, запідозрять, – озвався Тарас і став, зіпершись на граблі й зоддаля витріщаючись на непроханих гостей.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Єсть кто здєсь? – крикнув один із солдатів, певно, старший, а двоє інших уже посунули хто в хату, а хто в хлів.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Слава Ісусу Христу, служиві, – назустріч їм із повітки вийшов отець Василь у самому підряснику та з рубанком у руках. – Чи сталося що?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Здрастуйтє, батюшка, – побачивши священика, солдат трохи присмирнів. – Бєґлєца іщєм. Каторжніка. Сбєжал, праклятий. Не відалі каво?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та ні, – стенув плечима отець Василь. – Я ото в повітці майструю, а матінка в стайні коло худоби порається. Лише діти надворі. Агов, Пилипку, ти де?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Пилипко розгублено мовчав. Тарасик заїхав йому ліктем у бік і зашепотів:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Озивайся, бо запідозрять!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ми тут, тату, – Пилипко нарешті видобув із себе потрібні слова. – Листя згрібаємо.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Солдат і отець Василь вийшли з-за рогу хати.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Тільки б не застогнав, – шепнув Тарасикові Пилипко.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Говори щось. Бачиш, до нас ідуть, – просичав той у відповідь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ми нікого не бачили, тату, – Пилипко взяв граблі напереваги, але так і стояв. – Тільки он солдатів, а більше ніхто тут не ходив.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Харашо, – усміхнувся до них солдат. – Єслі увідітє, скажітє мне. Работящіє ані у вас, – це вже до отця Василя. – Вон какую кучу навалілі!<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Та воно ж як водиться, пане служивий, – мовив на те священик. – У селі без роботи не проживеш.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Тим часом до них вийшли й солдати, які обшукували хату, хлів і повітку. Похитали головами старшому – нічого не знайшли.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ладно, пайдьом дальше. Будь здоров, батюшка.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ідіть з Богом, – мовив їм услід отець Василь.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;А коли вони вже виходили за хвіртку, шепнув до Пилипка:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Ви його в ли&#769;сті сховали?<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Так, тату. А звідки ви…<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– Хіба я ваших мармиз не знаю? – усміхнувся отець Василь. – Гребіть, доки вони не пройдуть.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Солдати вже обшукували сусідське подвір’я.<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;Отець Василь зітхнув і рушив до хати. Тоді зупинився, глянув на дітей і додав:<br>
&nbsp;&nbsp;&nbsp;– А ти гойдайся, Улянко, гойдайся…<br>
<br>&nbsp;&nbsp;&nbsp;серпень 2010, Куземин – липень 2014, Березань<br>
<br><br><br>