Стендаль
Пармський монастир

Передмова
Наипоетичнішии роман Стендаля

   Така репутація роману «Пармський монастир» давно встановилась на батьківщині письменника і була стверджена французьким літературознавством XX століття. Чи не найвідоміший вчений-стендалезнавець А. Мартіно в 1956 році опублікував статтю «Поезія Стендаля», в якій показав, що поезія проймає всю художню творчість письменника і найяскравіше втілення знаходить у романі «Пармський монастир». Інший відомий літературознавець М. Бардеш твердить у книзі «Стендаль-романіст», що в цьому романі «поезія всюди» і називає його автора «одним із найсправжніших (plus véritables) поетів XIX століття». Названі та інші дослідники констатують, що роман має два основні аспекти – поетичний і політично-побутовий, але домінуючим, визначальним вони вважають перший із них. До цього слід додати, що художня стратегія твору полягає у зниженні другого, політично-побутового аспекту і піднесенні, своєрідній апології аспекту поетичного.
   Тут доцільно надати слово авторові. Підходячи до фінальної частини «Пармського монастиря», Стендаль вибачається перед читачами за те, що змушений залишити на певний час перший його аспект і зануритися «в політику». «Політика в літературному творі, – пише він, – це постріл з пістолета серед концерту, річ груба, але така, що її неможливо обійти увагою.
   Нам доведеться зараз говорити про огидні речі, про які з різних причин воліли б промовчати, але про них необхідно сказати перш ніж перейдемо знову до подій, що належать до нашої сфери, до того, що розігрується в серцях наших героїв».
   «Сфера вдачі наших героїв» і є поетичним світом роману «Пармський монастир» і воднораз домінуючим аспектом в його структурі. Та й загалом поезія Стендаля саме в серцях героїв, їхньому внутрішньому світі, але героїв не звичайних, тобто таких, що не сходять до середовища, його ницості й мізерії, а протистоять йому. Але про це мова далі.
   Сказане тут усіляко розбігається з тими інтерпретаціями «Пармського монастиря», яких дотримувалося радянське літературознавство, вбачаючи в ньому передусім соціально-політичний роман і цінуючи його головним чином за «нищівне викриття реакційного режиму Реставрації». Це надміру соціологізоване й політизоване тлумачення, яке чітко прив'язувало роман до політичної історії початку XIX століття й редукувало його позачасовий загальнолюдський зміст, перетворилося на стійкий стереотип, що й нині позначається у нас на його прочитанні. Це засвідчується, зокрема, навчальними посібниками, котрі успішно регенерують названий стереотип.
   «Пармський монастир» був останнім завершеним романом Стендаля, створеним десь за три роки до його смерті. Небезпідставно він вважається підсумковим твором письменника, в якому його життєвий досвід, духовні шукання й колізії, характерні теми й мотиви творчості знайшли завершене, найбільш повне і вільне вираження. А це тим більш зобов'язує хоча б у загальному обрисі представити життєвий і творчий шлях його автора.
   Справжнє ім'я і прізвище письменника Анрі Бейль, а Фредерік Стендаль – один з його псевдонімів, до якого він найчастіше вдавався. Народився Анрі Бейль 23 січня 1783 року в Греноблі на півдні Франції, в сім'ї адвоката. Йому було сім років, коли померла його мати, яку він, за його спогадом, «любив божевільно». З батьком, людиною освіченою, але сухою й педантичною, стосунки не склалися ще в дитинстві, і вони лишилися чужими на все життя. Власне, в дитячі роки він не мав сім'ї, і ця «бездомність» позначилася на його характері, на «кочівному» стилі життя без постійного пристанища чи домашнього вогнища. Освіту майбутній письменник здобував у гренобльській Центральній школі, новому навчальному закладі, створеному революцією 1789–1799 років, де основна увага приділялася природничим та точним наукам і громадянському вихованню. Найбільшу любов і здібності він виявив до математики, – «науки, яка не терпить лицемірства» за його пізнішим визначенням, – і після закінчення Центральної школи був направлений у столичну Політехнічну вищу школу.
   Восени 1799 року Анрі Бейль приїхав до Парижа, якраз на другий день після 18 брюмера, державного перевороту, вчиненого генералом Наполеоном Бонапартом, який проголосив себе першим консулом. В Політехнічну школу він так і не вступив, натомість записався в армію і взяв участь в італійському поході генерала Бонапарта 1800 року. Це була його перша зустріч з Італією, країною, яка назавжди причарувала його і посіла визначне місце в його житті і творчості. Та ще перед італійським походом він почав писати і в нього визріло рішення стати письменником. Самому собі він уявлявся як «спостерігач, прикомандировании до армії, але покликаний писати комедії…»
   Наприкінці 1801 року Анрі Бейль йде у відставку і повертається в Париж з твердим наміром присвятити себе літературі, «зрівнятися з Мольером». В його біографії настає трирічний «період самовиховання», заповнений інтенсивною самоосвітою й літературними вправами. Він вивчає філософію, естетику, літературу, театр, починає працювати над кількома комедіями, але жодну з них не завершує. У філософії він схиляється до сенсуалістичного матеріалізму, який назавжди стане філософським підґрунтям його світогляду. В естетиці й літературній творчості дотримується класицистичних орієнтацій, але не на «старий класицизм» XVII століття, а на так званий революційний класицизм, який був домінуючим напрямком французької літератури й мистецтва періоду Революції. Онтологічні підвалини класицистичної доктрини ним не заперечуються, але на перший план виходять громадсько-політичні завдання і виховання «республіканських чеснот». Від цієї естетико-художньої системи Стендаль згодом відійде, приєднавшись до романтичного руху, залишиться хіба що стильовий постулат, за яким письменник має з «математичною точністю» вивчити «мову пристрастей», «людське серце» і відтворювати їх з можливою адекватністю.
   Однак Бейль був діяльною й енергійною натурою і «період самовиховання» довго тривати не міг. До того ж треба було думати про заробіток та про майбутнє, і він у 1806 році повертається в армію. Цього разу служить у військовому інтендантстві, яким відав його віддалений родич маршал Дарю. Виконуючи обов'язки імперського військового функціонера, він об'їздив усю Середню Європу, вступав з французькими військами в Берлін і Відень, а північнонімецьке місто Стендаль, у якому він певний час перебував, стало згодом його літературним псевдонімом. У 1812 році він брав участь у поході Наполеона на Росію, став очевидцем пожежі Москви, залишеної жителями, й панічного відступу «великої армії», рівнозначного катастрофі. Небезпеки й страждання, пов'язані з цими подіями, він переносив мужньо, але загубив рукопис розпочатої раніше «Історії живопису в Італії» й щоденники.
   У 1814 році, після вступу союзних армій у Париж і падіння Імперії, Бейль, не сподіваючись на продовження кар'єри в поновленій монархії Бурбонів, подає у відставку і виїздить в Італію, де залишається до 1821 року. Розпочинається новий етап його біографії, на якому література стає основною справою життя письменника Стендаля. Він багато подорожує по Італії, вивчає пам'ятки культури й мистецтва, але живе переважно в Мілані, де постійно відвідує оперу Ла Скала, спілкується з молодими літераторами, що групувалися навколо часопису «Concüiatore» і відігравали значну роль у становленні італійського романтизму. Власне, в Італії він стає професійним літератором, але починає не з художньої літератури, а з біографічної, критичної, історико-культурної тощо. Зазначу мимохідь, що в його творчій спадщині ця література кількісно значно переважує художню. Його першою друкованою книжкою були «Життєписи Гайдна, Моцарта і Метастазіо» (1814), в якій він мав на меті ознайомити французів з музичним життям Австрії та Італії. Проте, не бажаючи вдаватися до копіткої дослідницької роботи, в ній він вдався й до відвертого плагіату, зокрема в життєписі Гайдна.
   Стендаль належить до письменників, яких вирізняє широта мистецьких зацікавлень. Наступною його книжкою була «Історія живопису в Італії» (1818), написана заново, де він «вторгається» в інше мистецтво, не менш йому близьке, ніж музика, в мистецтво живопису; за своїми жанровими прикметами вона найбільш близька до живописного трактату. До живопису й музики він звертається й далі, і можна з певністю сказати, що постійний інтерес до них та ґрунтовна обізнаність плідно позначилися на його художній творчості, збагативши її художню мову, її зображально-виражальний потенціал, що знову ж таки найяскравіше проявилося в романі «Пармський монастир».
   Того ж 1818 року Бейль видав ще одну книжку – «Рим, Неаполь і Флоренція», в якій повернувся до змалювання сучасної Італії, її суспільно-політичного устрою, побуту і звичаїв різних верств, культури тощо. Ця книжка примітна й тим, що в неї введено чимало сценок і замальовок з італійського життя, які за своїм стилем належать до художньої прози. Слід зазначити й те, що це був перший твір письменника, що з'явився під псевдонімом Стендаль («Барон де Стендаль, кавалерійський офіцер» – значилося на її титулі).
   В Італії Стендаль спілкувався з карбонаріями, таємні організації яких (венти) були розсіяні по всій країні. Це був національно-визвольний рух за визволення Італії від іноземного (австрійського) панування і створення республіки, прообразом якої служила республіка давньоримська. На зламі 20-х років австрійський уряд вдався до жорстоких репресій карбонаріїв, залишатися далі в Італії стало для Стендаля небезпечним, і 1821 року він повертається на батьківщину. Героїку карбонарійського руху він згодом відтворить, у неповторному романтично-поетичному стилі, в повісті «Ваніна Ваніні» (1929) і романі «Пармський монастир», в образі поета і «народного трибуна» Ферранте Палла.
   Повернувшись в Париж, Стендаль цілковито поринає в бурхливе літературне життя французької столиці. В ній розпочиналася знаменита «романтична битва» – завершальний акт боротьби романтиків з класицизмом і зміни літературних епох, яка у Франції затягнулася на кілька десятиліть, головним чином з політичних причин – і Республіка, і Імперія, і Реставрація, з різних мотивів, підтримували класицизм і негативно або й вороже ставилися до романтизму. В наскрізь політизованій атмосфері Парижа 20-х років XIX століття літературна боротьба перепліталася з політичною боротьбою проти режиму Реставрації, нав'язаною окупантами після падіння Наполеона. Існував негласний альянс романтиків і лібералів, що було притаманно й позиції Стендаля, у якого названий режим викликав відразу й протест.
   Цей період життя письменника, що завершився 1830 року, позначений великою активністю літературної діяльності, до чого спонукали й матеріальні утруднення, які доводили його до відчаю. Для творчості Стендаля цього періоду характерна велика тематична й жанрова розмаїтість. Він активно виступає як критик, регулярно друкує статті у французьких і англійських часописах. У 1822 році видає трактат «Про кохання», в якому розвиває, спираючись і на власний досвід, оригінальну теорію цього почуття, його «кристалізації» і трансформації в різних соціальних середовищах і в різні історичні епохи. Через рік виходить його книжка «Життя Россіні» – про видатного італійського композитора, який тоді почав «завойовувати» Париж; цим пояснюється й певний успіх цього твору Стендаля. Того ж 1823 року з'явився перший випуск трактату «Расш і Шекспір», продовжений другим випуском 1825 року; цей трактат був його відвертим втручанням у літературні баталії романтиків з класицистами і рішучим запереченням класицизму як «мистецтва минулого». В 1826 році вийшов перший роман Стендаля «Арманс», який не був сприйнятий ні критикою, ні читачами. У 1829 році йому запропонували написати путівник по Риму, і він, ще раз відвідавши «вічне місто», швидко компонує «Прогулянки по Риму» і водночас пише на основі свіжих римських вражень згадувану повість «Ванша Ваніні». Його творчість плідних 20-х років увінчується знаменитим романом «Червоне і чорне», який був завершений у переддень Липневої революції 1830 року, а його вихід у світ дещо затримався через те, що працівники друкарні, де набирали цей роман, пішли на барикади.
   Липневу революцію, яка покінчила з режимом Реставрації, Стендаль зустрів із захопленням і надіями, яким не судилося збутися. На зміну монархії Бурбонів прийшла Липнева монархія з королем-буржуа Луї-Філіппом на троні, до якої він досить швидко пройнявся критично-скептичним ставленням, що з усією переконливістю засвідчує його наступний роман «Люсьєн Левен» (1835). Та Липнева монархія приймає його на державну службу й він отримує посаду французького консула в Трієсті; однак австрійський уряд не погодився прийняти «неблагонадійного» представника, і призначення його було змінено на Чівіта-Векк'ю, приморське місто неподалік від Риму. Це було невелике місто, в якому Стендаль «помирав від нудьги». Рятували постійні вояжі до Риму та інших італійських міст, а також тривалі відпустки, які він проводив у Парижі. Його служба була необтяжлива і залишала багато вільного часу, але з'ясувалося, що в тихій Чівіта-Векк'ї письменник майже втрачав здатність творити. Для інтенсивної творчої діяльності йому була необхідна динамічна й напружена атмосфера Парижа, заряджена духовною енергією. В 1834–1835 роках він працює з невластивою йому повільністю над наступним великим романом «Люсьєн Левен», але не завершує його, третя частина так і лишилася ненаписаною. Така ж доля спіткала й автобіографічний твір «Життя Анрі Брюлара», розпочатий 1835 року. Наступного року він отримує тримісячну відпустку, яка завдяки протекції міністра іноземних справ графа Моле перетворилася на трирічну. В Парижі до нього повертається творча активність, він пише низку повістей і новел, зокрема майже весь цикл «Італійські хроніки», ще більше творів розпочинає, а увінчується ця відпустка романом «Пармський монастир», написаним, а вірніше надиктованим в листопаді – грудні 1838 року.
   У серпні 1839 року Стендаль повертається на місце служби, де коригує «Пармський монастир», пише роман «Лам'єль», який теж не був завершений. 15 березня 1841 року він переніс перший апоплексичний удар, але переміг у цьому «поєдинку з небуттям». Наступний удар трапився через рік, під час чергової відпустки в Парижі, і він виявився смертельним. 22 березня 1842 року не стало одного з найкращих письменників Франції, який так і не був визнаний за свого життя.

   Як видно з біографічного начерку, Стендаль був активним учасником романтичного руху й борцем за створення «нового мистецтва» у Франції. Самого себе він усвідомлював романтиком і подібним чином усвідомлювався іншими. Відомий критик Ш. де Сент-Бев назвав його «гусаром романтизму», маючи на оці те, що в тогочасній воєнній тактиці гусари були передовими загонами війська, що зав'язували бої. Більше того, він сам і його молодший друг та однодумець Проспер Меріме вважали себе «справжніми романтиками» і відмовляли в цьому Гюго та його оточенню. Так, після повної публікації трактату Стендаля «Расін і Шекспір» Меріме заявив у листі до нього: «Сподіваюся, тепер не будуть називати романтиками Гюго, Ансло і всю їхню братію».
   Очевидно, абсолютна більшість обізнаних з французькою літературою XIX століття приєднається до думки, що «справжніми романтиками» все-таки скоріше були Гюго та «його братія», а не Стендаль та Меріме. Але це аж ніяк не означає, що вони лише номінували себе романтиками, будучи насправді реалістами, як на цьому категорично наполягало радянське літературознавство. «Стендаль і Меріме називали себе «справжніми» романтиками, тому що в них не було терміна, який допоміг би їм точно визначити всю особливість, всю своєрідність їхньої позиції, їхнього реалістичного методу», – пояснював, наприклад, Я. Фрід у своїй монографії про Стендаля.
   Безперечно, в естетиці й творчості Стендаля є немало аспектів і тенденцій, котрі виводять його за межі романтизму, – як він визначився і був експлікований літературознавцями. Багато було сприйнято ним з ідейної і естетичної спадщини Просвітництва, в тому числі й такого, що аж ніяк не узгоджується з парадигматикою романтизму. Як зазначалося, ще в «період самовиховання» він засвоїв філософію сенсуалістичного матеріалізму, яка й надалі залишилася філософським підґрунтям його світогляду. За цією доктриною, відчуття є основою всякого пізнання, вони пов'язують людину зі світом і визначають її поведінку. В цій філософії людина постає як фізіологічна машина, детермінована й керована відчуттями. Всім людям, вважав Стендаль, властиво уникати страждань і прагнути щастя, що перетворює життя на загальну «погоню за щастям». Однак щастя люди розуміють по-різному, і тут творець «Червоного і чорного» та «Пармського монастиря» входить у суперечність з постулатами просвітницького антропологізму: виявляється, що на кшталт «фізіологічної машини» діють індивідууми типу Вально чи Рассі, тоді як герої, близькі й симпатичні авторові, керуються іншими, одухотвореними почуттями й прагненнями. Зафіксуємо, що саме цих героїв письменник відносив до категорії «романтиків».
   Просвітницький антропологізм позначився і на естетичних поглядах Стендаля. Пов'язуючи розуміння краси з суспільствами різних епох, умовами життя і системами цінностей, він доходив висновку, що люди зрештою вважають за прекрасне те, що є для них необхідне й корисне в практичному житті. Більший інтерес становлять його міркування про те, яким має бути сучасне мистецтво, що є його головним предметом і як цей предмет воно виражає. І тут Стендаль входить в поле романтизму, тих дискусій і полемік, що велися навколо нього, і пристає до багатьох принципово важливих постулатів та штенцій романтичного руху.
   Тут передусім слід вказати на те, що, за визначеннями Стендаля, предметом мистецтва сучасності має бути внутрішній світ людини, її духовне й емоційне життя. Цей висновок письменника вписується в загальну стратегію романтизму, який у центр уваги поставив внутрішній світ, відкрив «внутрішню безкінечність» особистості, «суб'єктивну людину» в її глибині, складності й неоднозначності (О. Анікст). Ці ж інтенції притаманні й творчості Стендаля, а з найбільшою повнотою та інтенсивністю проявилися вони в його вершинних творіннях, в романах «Червоне та чорне» та «Пармський монастир». Другим принципово важливим аспектом естетико-художньої програми Стендаля, що вводить її в загальну парадигму романтизму, є надання переваги вираженню над зображенням, що в широкому плані означало відхід від міметичних художніх систем попередніх епох, чим теж ознаменувалася епоха романтизму.
   Знайомство Стендаля з романтизмом відбувається в перший італійський період його життя і творчості (1814–1821), коли він самовизначився як письменник. Але ще в 1813 році він читає «Лекції про драматичну літературу й мистецтво» А. В. Шлегеля (1809–1811), що належать до засадничих праць з теорії романтизму. Тут його увагу особливо привернуло розмежування класицизму й романтизму як різних систем художньої творчості і розгорнута характеристика останньої. В Італії він спілкується з молодими італійськими романтиками і повідомляє друзям, що «в Мілані відбувається запекла боротьба між романтиками й класиками […]. Я – несамовитий романтик, тобто я за Шекспіра й проти Расіна, за Байрона й проти Буало». Слід зазначити, що італійський романтизм виявився особливо близьким та співзвучним Стендалю і мав на нього значний вплив, що знаходить свій вияв не тільки в його творах на італійські теми.
   У зв'язку з цим необхідно нагадати, що в різних країнах Європи романтизм набирав специфічних рис та інтенцій і в цілому характеризується яскраво вираженою національною своєрідністю. Це можна пояснити тим, що на відміну від класицизму, зорієнтованого на рівнях естетики й поетики на наднаціональну систему, виведену із античних взірців і «законів краси», романтизму притаманне звернення до національних джерел і традицій, які набувають значення провідних структу-роутворюючих чинників. В колі західноєвропейських літератур італійський романтизм вирізнявся тим, що, по-перше, він був втягнутий у національно-визвольний рух і означився високою напругою почуттів і пристрастей, енергією і сильними характерами, а по-друге, він не втрачав зв'язку з ренесансно-класичною традицією, яку багато хто з італійських романтиків розумів як іманентну традицію національної культури. І те, і друге було близьке Стендалю й високо ним цінувалося, особливо перша з названих особливостей італійського романтизму.
   Повернувшись з Франції 1821 року, Стендаль активно включається в літературну боротьбу, яка там розгоралася. В 1823 і 1825 роках він видає двома брошурами літературний маніфест «Расін і Шекспір», в якому піддає безапеляційній критиці класицизм і виступає палким поборником романтизму. Проте в поняття романтизму він вкладає зміст, який в істотних моментах має розбіжність із загальноприйнятим у французьких романтиків. Він називає його, як це прийнято в італійців і англійців, романтицизмом, щоб відмежувати його від консервативних містичних течій. Для нього романтизм – це передусім мистецтво сучасності, що виражає її зміст і дух, тоді як класицизм – це мистецтво минулого, «маркізів XVII століття у розшитих камзолах». «Романтизм, – пише він, – це мистецтво давати народам такі літературні твори, які при сучасному стані їхніх звичаїв та вірувань можуть принести їм найбільшу насолоду.
   Класицизм, навпаки, пропонує їм літературу, яка приносила найбільшу насолоду їхнім прадідам».
   Щоб бути романтиком, провадить далі Стендаль, треба бути сміливим, власне, треба бути новатором, відкривати нові шляхи в мистецтві, вміти ризикувати, знаходити нові засоби й форми вислову – на відміну від обережного класициста, котрий кроку не ступить без оглядки на непорушні правила і цитування авторитетів. Категорично заперечуються ним незмінні для всіх часів і народів ідеали й взірці мистецтва, його позачасові канони, що теж у природі класицизму. «Існує стільки ідеалів прекрасного, скільки різних форм носа і різних характерів», – заявляє Стендаль. Прапором і зразком «нового мистецтва», тобто романтизму, Стендаль проголошує Шекспіра, в чому він не має розбіжності з загальною думкою романтиків. Але аргументація цього вибору має в нього свої акценти: на перший план виходить «правдивість», з якою Шекспір змальовує звичаї свого часу й пристрасті людського серця. «Все-таки він найправдивіший митець, якого я тільки знаю», – резюмував Стендаль у листі до сестри Поліни. Уособленням «старого мистецтва» і відповідно об'єктом критики виступає в нього Расін, який мав тоді репутацію взірцевого митця класицизму. Втім тут передусім дається взнаки дія загального дискурсу романтизму, а не воля автора, який любив Расіна, хоч і заперечував його у своєму маніфесті.
   Разом з тим Стендаль визнавав існування «залізних законів» реальності й необхідність їх пізнавання митцем. Він проголошував: «Необхідно, щоб уява засвоїла залізні закони реального світу» і коригувалася ними; це виводило його за межі романтизму, в тих його іманентних засадах і формах, що склалися в 10 – 20-х роках XIX століття. Як відомо, уява для романтиків була не лише вимислом, фантазією, а й чимось незрівнянно більшим: і засобом пізнання світу, і художньою реалізацією цього пізнання. Вважалося, що вона володіє здатністю проникати в речі та явища, їхні сутності й виражати все це в поетичних образах і картинах. Словом, для романтиків уява була головною креаційною силою творчості і, скажімо, Шеллі проголошував, що вона в загальному сенсі може бути визначена як «вираження уяви», а Кітс твердив: «Уяву можна порівняти зі сном Адама: прокинувшись, він пересвідчився, що все в ньому правда».
   Стендаль не задовольнявся уявою в усіх її креащйних та епістемологічних можливостях і вважав, що вона має спиратися на пізнання «залізних законів реальності», на спостереження й аналіз, виявляв він інтерес і до «наукових методів», зокрема у фізіології і психології. А це вже ті атрибутивні риси, ті шляхи, якими характеризується реалізм, що розвивався в першій половині XIX століття. На відміну від романтиків, реалісти, аж ніяк не заперечуючи роль і значення уяви у творчому процесі, як основний обрали шлях спостережень, вивчень та аналізів життєвої емпірії, і їхні твори дедалі більшою мірою виростають із цих спостережень і аналізів.
   Так ким же був Стендаль – романтиком чи реалістом? Очевидно, єдиною достовірною відповіддю може бути: і тим, і тим, і романтиком, і реалістом, ці два первні поєднуються в його творчості, виливаючись в неповторний індивідуальний стиль, якому неможливо відмовити в цілісності й органічності. А саме індивідуальні стилі, а не «загальні стилі», тобто стилі напрямків, течій, шкіл тощо, слід брати за основну атрибутивну категорію літературного процесу.
   Щодо напрямків і течій літератури, то вони не є чимось завершеним і чітко окресленим, таким, що має визначену, «матеріалізовану» структуру. Насправді це скоріше маркери наявності певних повторюваних елементів і тенденцій у творах певного кола митців тієї чи іншої епохи, абстракції, якими означається ця дискретна присутність. Індивідуальні стилі митців не вкладаються в умоглядно розроблені моделі «-ізмів», як правило, в індивідуальних стилях маємо поєднання елементів стилів різних течій, що, однак, не перетворює їх на щось еклектичне, не руйнує їхню художню єдність. Особливо це стає характерним для художньої творчості XIX–XX століть, коли вона остаточно звільняється від регламентації та нормативності, від канонізації жанрових і стильових структур.

   Перший художній твір Стендаля, роман «Арманс», був написаний 1826 року, а вийшов 1827-го. В час загального захоплення історичним романом, яке у Франції припадає на 20-ті роки XIX століття, це був роман про сучасність. Більше того – про сьогодення, що підкреслювалося підзаголовком: «Сцени із життя одного паризького салону 1827 року». Виходило, що час дії твору й час його появи цілком збігалися і твір відбивав біжучий момент життя. Зазначу, що подібна синхронізація притаманна більшості романів Стендаля, те ж знаходимо в «Червоному та чорному», і в «Люсьєні Левені», винятком щодо цього є «Пармський монастир».
   Втім слід зауважити, що наведений підзаголовок формулює лише одну з двох основних тем роману, яку можна визначити як соціально-побутову, друга, психологічна, ним не охоплюється. В першій темі представлене столичне аристократичне середовище, яке подається в різко критичному висвітленні. Ці родовиті аристократи, вигнані революцією, повернулися в обозі інтервентів, їм були виплачені урядом Бурбонів величезні суми («еміграційний мільярд»), і вони знову вважають себе хазяями країни й елітою суспільства. Але ці їхні претензії, показує Стендаль, нічим не виправдані, за зовнішнім лиском та бездоганними манерами ховається розумова й духовна убогість, порожнє існування нероб, дріб'язковість інтересів і корисливий егоїзм, той же, що й у зневажуваних ними багатих буржуа, – словом, ті якості та риси, що їх відомий французький літературознавець А. Тібоде означив як «кінець породи».
   До родовитої аристократії належить і головний герой роману Октав де Малівер, але від оточення він відрізняється тим, що усвідомлює невиправданість багатства та привілеїв свого класу і морально страждає від цього. Більше того, він розуміє механізм руху сучасного суспільства і те, що аристократія приречена й неминуче поступиться місцем промисловій буржуазії. «З того часу, – розмірковує він, – як світом стала правити парова машина, титули перетворилися на безглуздість, але що робити? Ця безглуздість звалилася на мене у той час, коли я побачив світ. Якщо я спробую її скинути, вона мене розчавить».
   Октав закохується в Арманс, свою кузину, котра, як і він сам, є винятком в середовищі, що їх оточує. Так входить в роман друга тема, психологічна, історія любові двох молодих людей, але любові неможливої. І неможливої не тому, що перед закоханими постають непоборні соціальні чи сімейні перепони, а з причин фізіологічних: автор досить прозоро натякає на імпотенцію Октава. Це був любовно-психологічний роман нового типу, що будується на фізіологічній колізії любовної драми, що, як і глибокі соціологічні аналізи, не було сприйнято читачами і критиками. Не був ними сприйнятий і стиль письма автора, сухуватий і точний, підкреслено аналітичний, що суперечив тогочасним літературним смакам, вихованим емоційною і барвистою романтичною прозою. Після виходу твору Стендаль записав на полях авторського примірника: «Ця книга приводить у відчай. Повний провал».
   Наступним твором Стендаля був роман «Червоне і чорне», який справедливо вважається одним з його шедеврів. Це теж роман про сучасність, про французьке суспільство періоду Реставрації, але взяте воно в набагато ширшому діапазоні: тут перед нами не лише «життя одного паризького салону», а провінції і столиці, різних класів та прошарків – провінційної і столичної аристократії, буржуазії, духовенства, навіть якоюсь мірою соціальних низів, бо головним героєм твору є син селянина-тесляра Жюльєн Сорель. Роман має підзаголовок «Хроніка XIX століття», який, проте, не означає дистанціювання від зображуваного в його нарації. «Під XIX століттям, – пояснює Б. Реїзов, – слід розуміти період Реставрації, а «хроніка» просто означає тут намір давати історично правдиву розповідь без прагнення до більш точного датування дії». Роман писався в останні місяці існування режиму Реставрації, в передчутті його близького краху, і був своєрідним підсумком цього періоду і вироком йому.
   Роман сповнений соціальної динаміки, що укладається в основний вектор руху історії. Виводячи персонажів із аристократії і буржуазії, Стендаль відображає їхнє протистояння на суспільній арені, витіснення аристократії, що спирається на родовитість та підтримку уряду, буржуазією, для якої головною орудою є гроші. З особливою наочністю це проявляється в провінції. В маленькому Вер'єрі теж киплять політичні пристрасті, за посаду мера відбувається запекла боротьба між дворянином де Реналом і буржуа-вискочкою Вально. В кінці роману автор повідомляє про обрання Вально і оцінює це як перемогу активного шахрая над пасивним честолюбцем. Аж ніяк не симпатизуючи аристократії (все-таки він належав до партії лібералів), Стендаль суцільно чорними фарбами змальовує буржуа: відсутність виховання і культури, будь-яких моральних гальм, здатність до будь-якої ницості та підлості заради вигоди, вульгарність почуттів і смаків.
   В другій частині твору дія переноситься в Париж, в середовище столичної аристократії, яка подається в тому ж освітленні, що і в романі «Арманс». Молоді аристократи чудово вишколені, але безликі, нездатні самостійно мислити і діяти, чи не найбільше вони занепокоєні тим, щоб в усьому дотримуватися норм і приписів, прийнятих у вищому світі. Старше покоління пережило революцію й еміграцію, але так нічого й не зрозуміло й нічому не навчилося. Замість того, щоб думати про збереження здобутого завдяки Реставрації, ці люди затівають провокаційну змову, спрямовану на те, щоб покінчити з «лібералами» і повністю поновити «старий порядок».
   Це той аспект твору, в якому він постає як соціально-політичний роман, що містить глибокий і точний аналіз режиму Реставрації, ненависного авторові. Але в структурі «Червоного і чорного» цей аспект, зрештою, виглядає розгорнутим і активним фоном, на якому розіїрується основне дійство, драматична доля головного героя Жюльєна Сореля, який вступає у поєдинок з суспільством Реставрації. В цьому аспекті «Червоне і чорне» розгортається як соціально-психологічний роман, для якого характерні глибина і точність психологічного аналізу.
   Чи не з перших років існування режиму Реставрації він викликав у французької громадськості відчуття нетривкості, тимчасовості, яке поєднувалося з думкою про неминучість нової революції і повторення дев'яносто третього року. Особливо посилилися ці умонастрої в останні роки Реставрації. Притаманні вони були й Стендалю, який до того ще полюбляв займатися соціально-політичними аналізами й прогностикою. В даному разі його особливо цікавило питання: де, в якому соціальному прошарку накопичується революційна енергія, виростають нові Дантони й Робесп'єри. І він приходив до висновку, що таким прошарком є молодь, яка вийшла із соціальних низів, освічена й енергійна, честолюбна й ображена в своїй індивідуальній і становій самосвідомості, якій реставрована дворянська монархія Бурбонів перекрила всі шляхи в житті.
   До цієї молоді належить головний герой роману, селянський син «з вражаюче своєрідним лицем». Виходець із найнижчого прошарку суспільства, Жюльєн одержимий прагненням зайняти в ньому місце, відповідне його здібностям, волі та енергії. Але для досягнення цієї мети в його розпорядженні немає жодних засобів і можливостей, крім пристосування до ненависного середовища й лицемірства, «мистецтвом» якого він змушує себе оволодівати. Постійно відчуваючи себе в оточенні ворогів, він змушений пильно себе контролювати, обдумуючи кожний крок і кожне слово.
   Але вся справа в тому, що ця «тактика» йому чужа й огидна, від природи він зовсім не кар'єрист і не лицемір, тож йому доводиться постійно чинити над собою насилля заради поставленої мети. Це вносить в долю Жюльєна глибокий внутрішній драматизм, який дедалі поглиблюється і під кінець роману набирає трагічного звучання. Мета, до якої він прагнув, виявляється йому непотрібною, породженою його багатою уявою, загостреним відчуттям приниженості й нерозумінням дійсної природи суспільства, в якому він хотів зайняти гідне місце. Згодом Стендаль напише: «Десять років тому автор, бажаючи намалювати чутливого і чесного молодика, здійснив намір, створивши Жюльєна Сореля, молодика не лише честолюбного, але й з головою, переповненою уявою та ілюзією».
   Фундаментальна риса Жюльєна, що відрізняє його від оточення, полягає в тому, що він вступає в боротьбу з суспільством не заради самої кар'єри і самого збагачення. В сутності він не кар'єрист і, зазначу до речі, «Червоне і чорне» не є «романом кар'єри», як його нерідко витлумачують за аналогією з бальзаківськими романами. Все-таки стимули героя і його поведінки інші. Вони у свідомості своєї приниженості як плебея, одержимості ствердженням особистості, прагненням довести de facto, що він ні в чому не поступається титулованим аристократам і розбагатілим буржуа, а як особистість переважає їх. Стендаль невипадково назвав мотиви й вчинки Жюльєна «безумством» і пишався тим, що, при всій "їхній незвичайності, вони такими не здаються. Тут слід завважити, що, називаючи Жюльєна «безумцем», він ставав на точку зору розважливих обивателів, тоді як у його очах це була позитивна якість героя, однорідна з романтизмом, в тому розумінні, яке було притаманне письменникові.
   Багатьма гранями свого характеру й своєї долі Жюльєн Сорель вписується в систему романтичних героїв Стендаля, таких як Фабріціо дель Донго, Лам'єль та інші. Ця гомогентність з особливою виразністю проявляється у фіналі короткого життя Жюльєна. Після фатального пострілу в мадам де Реналь у стані афекту він опиняється у в'язниці й має постати перед судом. І тут, за ґратами, відбувається його прозріння, котре водночас можна кваліфікувати як його повернення до самого себе, своєї людської сутності. Відбувається не тільки звільнення від ілюзій, а й радикальна переоцінка всіх життєвих цінностей, усвідомлення непотрібності всього того, до чого він так одержимо поривався. До цього modus vivendi він вже не може повернутися, але й іншого варіанту життя для нього немає. Своєю промовою перед судом присяжних він цілком свідомо виносить сам собі смертний вирок.
   Наступний свій роман «Люсьєн Левен» Стендаль писав уже після Липневої революції, в 1834–1835 роках. Цей роман суттєво відрізняється від двох попередніх як на рівні ідейно-тематичному, так і на рівні художньому за своєю структурою і поетикою. Після Липневої революції у Франції ще раз усе круто змінилося, дворянство було відсунуто в тінь, до влади прийшли ділки, активні й цинічні, для яких темні афери й брудні політичні інтриги були рідною стихією. «Тепер все є товаром: патенти, клятви, стиль», – скаржився популярний поет-пісняр Беранже, який зіграв неабияку роль у підготовці названої революції. Беззастережне панування меркантильних інтересів, суцільна корумпованість чиновників, голодні робітники й окремі благородні ентузіасти, що теж ведуть злиденне існування, – таким постало перед письменником суспільство після «славних липневих днів». У романі «Люсьєн Левен» він поставив перед собою завдання змалювати його з можливою достовірністю, в стилі, що найбільшою мірою, серед його романів, вписується в контекст реалістичної літератури XIX століття.
   Інший у цьому романі й головний герой – не честолюбний молодий простолюдин, а син банкіра, одного з фінансових олігархів, для образу якого послужив прототипом на свій лад відомий банкір Лаффіт. Люсьєн чесна і благородна людина, світ, що його оточує, викликає в нього відразу, але він вірить, що й серед загальної ницості можна служити людям і сприяти змінам на краще. За допомогою батька він спершу отримує офіцерський чин, мріючи про воїнську славу, але йому доводиться придушувати бунт голодних робітників, після чого він йде у відставку. З тим, щоб вилікувати сина від «ідеалізму», банкір Левен влаштовує його в міністерство, попереджаючи, що йому доведеться виявити крутійські здібності, щоб утриматися на цій посаді. Та надовго Люсьєна не вистачило, і після виконання «делікатного доручення» під час виборів, коли йому довелося «валити» чесну людину й «протягувати» негідника, він сам від неї відмовляється.
   Роман «Люсьєн Левен» написано в іншій манері, можна навіть сказати, манері не суто стендалівській. Тут велике місце посідають описи побуту й звичаїв епохи, значна увага приділяється другорядним і фоновим персонажам, дія втрачає стрімку динамічність, а головний герой – політ уяви й пристрасність почуттів, напругу внутрішнього життя, яке не є в цьому романі сюжетно-тематичною домінантою. Не позбавлена сенсу думка, що нарація цього роману наближається до нарацїї бальза-ківської прози і багато що переймає від неї.
   Гадаємо, що зазначеними моментами пояснюється повільність роботи Стендаля над цим романом, численні виправлення, скорочення і доповнення в чорнових варіантах, переробки й викреслення цілих розділів. Роман лишився незавершеним, із запланованих трьох частин були написані перша й друга. Очевидно, письменник не знав, куди далі вести героя в пошуках ніші, яку можна було б знайти для нього в сучасному світі.

   Зате другий із своїх шедеврів, роман «Пармський монастир», Стендаль створив за дивовижно короткий час, почасти надиктувавши, почасти написавши його за п'ятдесят два дні. Це роман, який визрівав у нього давно, яким він був захоплений і який, зрештою, спонтанно вилився з його душі. «Я імпровізував, диктуючи; я ніколи не знав, диктуючи розділ, що буде в наступному розділі», – занотовував він на полях рукопису. А в листі до Бальзака він зізнавався, що цілі надиктовані розділи пішли до друку без правок та шліфувань. Слід думати, такий «метод» роботи над романом був можливий тому, що в ньому Стендаль відтворював світ, який давно дифузно існував скоріше в його душі, аніж в реальності, причому в статусі, близькому до світу ідеального, і, творячи роман, письменник воднораз виражав себе, а точніше, ту свою глибинну поетичну субстанцію, яку називають іноді «Бейлем-романтиком». Стендаль також зазначав, що роман створювався ним у стані самозаглиблення, коли його ніщо не відволікало, і він, не забуваючи й про аналіз політичного життя й боротьби в Пармському князівстві («постріл серед концерту»), марив про світ і людей, сильних і цільних, котрі, підносячись над жалюгідним вовтуженням придворних і міщан, живуть палкими пристрастями й прекрасними почуттями. Це був романтичний ідеал Стендаля на «ренесансний» кшталт.
   Цікава творча історія цього роману, яка багато що в ньому висвітлює. В 30-х роках, навідуючись у Рим, Стендаль збирав італійські рукописні хроніки XVI–XVIII століть і переробляв їх у повісті та новели. Початок цьому жанровому різновиду його творчості був покладений повістю «Ваніна Ваніні» (1829), яка, щоправда, написана на сучасний сюжет і відображає героїку карбонарійського руху. В 30-ті роки з'явилися повісті й новели, які вже справді є переробками старовинних хронік – «Вітторіа Аккорамбоні», «Родина Ченчі», «Герцогиня ді Палліано», «Абатиса із Кастро» та інші. До рукописних хронік, які обробляв Стендаль, потрапила і невелика, на кілька сторінок, хроніка «Походження злету родини Фарнезе», де його увагу привернула розповідь про пригоди бурхливої молодості Алесандро Фарнезе, майбутнього папи Павла III (1534–1549), зокрема про його втечу із фортеці Святого Ангела, що вважалася в'язницею, із якої неможливо втекти. Спершу Стендаль мав намір переробити цю хроніку в повість, потім у нього виникає задум роману на сюжет про Алесандро Фарнезе. Але роботу довелося припинити на два місяці, після чого задум знову змінився: дія була перенесена в XIX століття, Алесандро Фарнезе перетворився на Фабріціо дель Донго, з'явилося також Пармське князівство і фортеця, перенесена письменником в Парму із сусідньої Модени. Одне слово, з'явився «Пармський монастир», який, проте, зберіг деякі сюжетні мотиви повісті з часів Ренесансу: кохання героя, його ув'язнення і сенсаційна втеча з фортеці.
   Втім все це в романі «Пармський монастир» набагато глибше й складніше. Перенесення його дії в XIX століття аж ніяк не було механічною акцією, багато в ньому залишилося від епохи Ренесансу: в сюжеті і характері героїв, в їхньому духовному складі і їхній пасіонарності, в колориті багатьох сцен, де вони діють, нарешті, в їхніх портретних характеристиках. За свідченням автора й прямими посиланнями та алюзіями в тексті, портрети головних героїв якщо не «списувалися», то навіювалися творами великих живописців італійського Відродження: Джіна Сансаверіна нагадує полотна Леонардо да Вінчі, Клелія – Гвідо Рені, а Фабріціо – Корреджо, одного з улюблених митців Стендаля.
   Дія твору розгортається на початку XIX століття, в композиції він зберігає ознаки хроніки, але це не означає, що він належить до історичного роману вальтерскоттівського типу, який у той час домінував у Європі. «Пармський монастир» не замикається в рамках певної історичної епохи і не є її художнім «дослідженням», що має служити ключем до сучасності. У відомому «Листі до Бейля» Бальзак дорікав його авторові, що його малюнку бракує визначеності, локальної і темпоральної точності. Але річ у тому, що Стендаль до неї і не прагнув, в його «Пармському монастирі» маємо накладання одного часу на інший, а вірніше змішування часів, коли їх контури розпливаються і в сучасності проступає минуле, сказати б, ренесансна субстанція, а сучасне починає вбиратися в ренесансні шати. В певних своїх діях і особливо їх перечуваннях Фабріціо і Джіна Сансаверіна нагадують героїв Аріосто і Тассо, у Клелії проступає ментальність італійки часів Ренесансу й бароко, а у Ферранте Палла виявляється прототип, антиклерикальний памфлетист Феррано Паллавічіно, вбитий у 1644 році. Та й у зображенні політичного життя Пармського князівства часів Меттерніха сучасність відзвучує минулим, князь Ранунціо Ернесто, його міністри й придворні не відрізняються суттєво він дрібних італійських деспотів XVI–XVII століть та їх оточення. За спостереженням французького вченого М. Крузе, ліберал Стендаль несподівано показує Італію менш сучасною і менш цивілізованою, ніж вона була насправді в першій третині XIX століття, відтворення країни великою мірою обертається в нього актуалізацією її минулого, її первнів і передусім специфічного й водночас незмінного «італійського характеру».
   У результаті виникає нечіткий, двоїстий образ Італії, в якому поєднується сучасне і минуле. Ми в Італії часів Священного союзу, але тут люблять і ревнують, снують інтриги і вбивають, нарешті – правлять так само, як і в часи Челліні та Банделло. Тут здійснюється «жіноча вендета», тобто помста Джіни князю Ранунціо, дуже схожа на ті, про які читаємо в давніх хроніках та новелах. Словом, у «Пармському монастирі» знаходить втілення стендалівський міф Італії, в якому не тільки та Італія, яку він спостерігав, а й Італія спогадів та інтуїції, та, яку він вигадував і вимарював протягом життя, починаючи з дитячих літ, коли він слухав захоплюючі розповіді матері, в якій, за його словами, «текла італійська кров».
   У «Пармському монастирі» Стендаль повертається до однолінійного сюжету, цілісного й динамічного, в основі якого життя і пригоди головного героя Фабріція дель Донго, його «погоня за щастям», так не схожа на ті погоні, що стали нормою для «меркантильного» XIX століття, особливо за Альпами. Але розпочинається роман розгорнутою картиною піднесення й ентузіазму, що були викликані вступом французьких республіканських військ в Італію у 1796 році. Ця фреска безпосередньо не пов'язана з головним героєм та його сюжетом, але вона багато що в них зав'язує і прояснює. Безперечно, Фабриціо був далекий від політики, більше того, він стає цілковито аполітичною людиною, але ж буремні історичні епохи формують не тільки громадсько-політичних діячів та революціонерів – вони породжують також романтично-ентузіастичні натури, якою є герой роману. Атмосфера епохи, а також вплив тітоньки Джіни, дружини республіканського генерала П'єтранери, визначають виховання Фабріціо, який стає палким прихильником Наполеона, ототожнивши його з республікою. І коли навесні 1815 року до нього доходять звістки, що його кумир втік з острова Ельби і розпочав похід на Париж, шістнадцятилітній Фабріціо пробирається у Францію і бере участь у битві при Ватерлоо.
   Але в цих розділах тональність оповіді міняється, на перший план виходить тема зіткнення юного героя з грубою реальністю і новаторське змалювання війни. Прочитавши розділи про битву при Ватерлоо в одній з паризьких газет, Бальзак написав у листі авторові, що він в абсолютному захопленні «цим чудовим та правдивим описом» і «впав у гріх заздрості». Згодом Лев Толстой скаже, що ці розділи мали для нього особливе значення у створенні «Війни і миру»: «Я більше, ніж будь-кому, багато зобов'язаний Стендалю. Він навчив мене розуміти війну. Перечитайте в «Chartreuse de Parme» розповідь про битву при Ватерлоо. Хто до нього описав війну такою, якою вона є насправді? Пам'ятаєте Фабріціо, який переїжджає коло битви і «нічого» не розуміє…»
   Справді, це був радикальний переворот у літературній баталістиці: війна тут зображена не з високої і узагальнюючої, «генеральської» точки зору, в якій проглядає стратегія, а такою, як її сприймає рядовий учасник – хаотичне нагромадження епізодів, в яких він не знаходить ніякого сенсу, не може пов'язати кінці з кінцями. Для такого нового змалювання війни знадобився специфічний досвід Стендаля, учасника багатьох наполеонівських війн. Щодо Фабріціо, то після Ватерлоо «про те, що відбулося, він думав так багато, що став ніби іншою людиною. Дитиною він лишився в тому, що йому дуже хотілося знати: чи те, що він бачив, було справді битвою і саме битвою при Ватерлоо».
   Однак ні прикрощі у Франції, де його прийняли за австрійського шпигуна й кинули у в'язницю, ні битва при Ватерлоо не вплинули суттєво на його характер і не розвіяли його романтичний ентузіазм. Найсерйозніші випробування чекали його на батьківщині. І річ не лише в тім, що йому тривалий час довелося переховуватися від поліції та її добровільних помічників, включаючи й батька, Маркіза дель Донго. Найтяжчою виявилася для нього та мертвотна атмосфера Реставрації, в її італійському варіанті, яка облягла його на батьківщині. Він не стає в політичну опозицію до режиму і не прилучається до карбонаріїв, у нього, пише Стендаль, «не було ніякого бажання приєднатися до змовників. Він любив Наполеона і, належачи до знаті, вважав себе вправі бути щасливішим за інших, а буржуа здавалися йому смішними».
   Але в умовах режиму Реставрації, який в роздрібленій Італії перетворювався на дрібну деспотію, немає місця й таким людям, як Фабріціо, – людям з вільною душею і багатою уявою, з палкими почуттями і таким же прагненням свого щастя. Спостережливий граф Моска думає, дивлячись на Фабріціо: «Справді, його лице поєднує велику доброту і якусь наївну й чуттєву життєрадісність. Воно ніби промовляє: «Любов і те щастя, яким вона обдаровує, – найсерйозніша річ у світі». Поза його волею й бажанням Фабріціо був утягнений, як знаряддя, в придворні політичні інтриги й жорстку боротьбу за владу, яка забезпечувалася впливом на князя. Та й сам князь, щоб зламати горду й незалежну герцогиню Джіну, дає наказ кинути Фабріціо у в'язницю, де над ним невідступно нависає загроза вбивства.
   Докладно розповідаючи про ці інтриги, Стендаль розгортає широку картину політичного життя Пармського князівства, де закони підміняються сваволею і примхами дрібного деспота, котрий при цьому панічно боїться карбонаріїв. У князівстві є дві партії, консервативна й ліберальна, варті одна одної. Вирізняється в цьому середовищі граф Моска, розумна й порядна людина, який обіймає посаду першого міністра не лише з утилітарних мотивів, а й з тим, щоб утримувати князя від крайнощів, на які його підштовхують Рассі та йому подібні. Загалом політико-викривальний аспект виходить на перший план у серединних розділах «Пармського монастиря», вносячи в нього риси політичного роману. Тут слід зауважити, що цей його аспект особливо цінувався в радянському літературознавстві як за критично-викривальний пафос, так і за переважно реалістичний характер письма.
   У заключній своїй частині роман знову входить в основне його річище після затяжного «пострілу серед концерту». Фабріціо кидають у в'язницю і замикають у камері, вигадливо облаштованій її комендантом, генералом Конті і поетично названим ним «Сліпою покорою». Відчайдушну боротьбу за нього ведуть Джіна Сансаверіна й граф Моска, і в її перипетіях знаходить продовження друга тематична лінія роману. Сам же Фабріціо, зустрівши при вході Клелію, дочку коменданта, входить у фортецю, ніби в казковий замок. Силою почуття, що спалахнуло відразу (подібне відбулося з Ромео, коли він зустрів Джульетту; загалом у цій частині твір набуває виразно ренесансного колориту), ув'язнення перетворюється для нього «в чудове життя, в єдину можливість щастя» – бути поряд з Клелією й щоденно бачити, хоч і крізь ґрати, як вона поливає квіти та годує птахів, і від цього щастя він не бажає відмовитися навіть заради збереження життя. Парадоксальним чином у в'язниці він знаходить те, що було для нього найціннішим – любов і щастя, що нею даруються, і він зневажає тим, що його оточує і загрожує йому смертю. «Небо відкривалося мені серед цих огидних тварюк», – думає Фабриціо, зустрівши Клелію.
   З рідкісною тонкістю психологічного аналізу розкриває Стендаль цю метаморфозу, що відбувається з Фабриціо, і вона не виглядає чимось незвичайним, бо цілком відповідає натурі героя і логщі образу. Разом з тим тут присутня й міфологізація Італії та «італійського характеру», про яку йшлося вище, це також істотний складник створюваного в романі «міфу Італії».
   Після сенсаційної втечі Фабриціо із фортеці й смерті Ранунціо Ернесто IV, вигадливо влаштованої «народним трибуном» Ферранте Палла, наш герой був «реабілітований» наступником князя і отримав високий сан пармського архієпископа. Але Клелія була ним втрачена, її змусили вийти заміж за маркіза Крешенці, і єдиним сенсом життя для Фабриціо стає повернення втраченого щастя. Але на заваді стала обітниця, яку Клелія в критичну хвилину дала Мадонні – ніколи більше не бачити коханого. Вихід був нею знайдений, як зауважує Стендаль, цілком італійський – її побачення з Фабриціо відбувалося лише в темряві. Та приходить кінець і цьому потаємному щастю в темряві: Клелія помирає, а «глибока любов і глибока віра утримали Фабриціо від самогубства; він сподівався зустрітися з Клелією в кращому світі, але усвідомлював, що заради цього немало треба спокутувати». Він постригається в ченці в пармській чартозі – домініканському монастирі з особливо суворим уставом (тут ченці давали обітницю мовчання), де помирає через рік.
   Цей монастир був винесений автором у заголовок роману (в оригіналі він так і називається – «La chartreuse de Parme»), де набрав узагальнюючого символічного змісту. Це саме той образ-символ, який полюбили романтики, – широкий, багатозначний і непрояснений у своїй глибині, здатний ввібрати різнорідний зміст – і загальний характер епохи, забарвленої в чорні тони, і долю головного героя та її в сутності трагічний фінал, і темне тло загальної картини, що пробивається крізь італійську барвистість та життєлюбство. Все це присутнє в даному образі-символі як імплщгйна змістова глибина.
   Роман «Пармський монастир» поділив загальну долю творчості Стендаля у сучасників, тобто він теж не мав у них успіху. Але його запримітив і дав захопливу оцінку Бальзак у відомому «Листі до Бейля». Та на час створення цього роману Стендаль вже втратив надію на широке визнання і вирішив, за його висловом, «працювати для XX століття». Він пророкував собі, що читати його почнуть під кінець XIX століття, а відомим письменником він стане в 1935 році. Цікаво, що це пророцтво збулося з рідкісною точністю: справді, його «відкрили» в останній третині XIX століття, а всесвітньо відомим письменником, класиком французької і світової літератури він став уже в XX столітті. Настає час його глибокого й інтенсивного впливу на літературу. Як засвідчує Н. Саррот, «його стиль, сухуватий, ясний, абсолютно природний, ніби імпровізуючий, вільний від будь-якої красивості й манірності, оголений до крайності, прозорий до невловимості, що неухильно веде до самої суті твору, став у той час (в середині XX століття – Д. Н.) еталоном сучасного письма».
   Чи не найпопулярншшм його твором, однаковою мірою як у «елітарного», так і «звичайного» читача, став роман «Пармський монастир», який, за словами Марселя Пруста, «зачаровує своєю красою».
   Дмитро НАЛИВАЙКО

Вступне слово автора [1 - Сюжетну схему роману «Пармський монастир» запозичено з неаполітанської хроніки XVI ст. про пригоди Олександра Фарнезе, з 1534 р. папи римського Павла III (про нього згадується в розд. 6-му та 13-му першої частини роману). З цією хронікою Стендаль ознайомився 1834 р. Згодом на її основі було написано нарис, згадуючи який, у серпні 1838 р. Стендаль у своєму щоденнику занотував. «Зробити з цього роман». А в вересні того ж таки року створив епізоди битви при Ватерлоо (част. 1, розд. 3-й). Роман було закінчено 26 грудня 1838 р. і опубліковано в скороченому вигляді в квітні 1839 р. З серпня того ж року й до самої смерті Стендаль редагує й доробляє роман, остаточну редакцію якого було опубліковано 1846 р.]

   Цю повість було написано взимку 1830 року, [2 - 1830 р. – навмисна неточність, певно з огляду на цензуру.] за триста льє [3 - Льє – французька міра довжини, прибл. 4 км.] від Парижа, отож у ній немає жодного натяку на події 1839 року.
   За багато років до її написання, ще за тих часів, коли наша армія колесила по всій Європі, волею випадку потрапив я на постій до одного каноніка. [4 - Канонік – титул католицьких священиків, відповідає посаді церковного старости.] Було це в Падуї, чарівному італійському місті. Квартирування моє затяглося, і ми з господарем заприязнились.
   Проїжджаючи Падую наприкінці 1830 року, я поквапився в дім доброго каноніка. Я знав, що його вже немає серед живих, проте мені хотілося знову побачити вітальню, де ми провели стільки приємних вечорів, за якими я відтоді не раз жалкував. Тепер там жив каноніків небіж із дружиною; вони привітали мене як давнього друга. Надійшло ще кілька гостей, і розсталися ми досить пізно. Господар звелів принести з кав 'ярні Педроті прекрасного zambaione. [5 - Ґоґоль-моґоль (італ.)] A засиділись ми перш за все через те, що слухали історію герцогині Сансеверіна, про яку згадав хтось із присутніх, а господар з пошани до мене взявся розповісти її всю повністю.
   – В тій країні, куди я їду, – сказав я своїм друзям, – не ждуть мене такі приємні вечори, як цей, і, щоб скоротати довгі вечірні години, я за цією історією напишу повість.
   – В такому разі, – сказав небіж каноніка, – я вам дам дядечкові записки, де в розділі, присвяченому Пармі, [6 - Парма – місто, засноване етрусками на річці Пармі, притоці річки По, центр провінції Парма.] він згадує про деякі інтриги тутешнього двору, що плелися за часів, коли там неподільно владарювала герцогиня. Проте будьте обачні! Ця історія аж ніяк не повчальна, і тепер, коли у вас у Франції так ревно дбають про євангельську непорочність, [7 - Тобто про зовнішнє дотримування релігійних традицій, що стало особливо характерним для Франції кінця 1830-х років.] вона може створити вам славу справжнього вбивці.
   Я друкую цю повість за рукописом 1830 року, не вносячи до неї ніяких змін, і з цього може постати дві прикрості: перша для читача, – італійці, що виступають як дійові особи, можуть становити для нього менший інтерес, бо серця жителів цієї країни надто відмінні від сердець французів; італійці – люди щирі, добродушні, не боязливі, у них що на серці, те й на язику, марнолюбству вони піддаються рідко, але тоді воно переходить у пристрасть, що називається puntiglio. [8 - Питання честі (італ.)]Нарешті, вони не сміються з убозтва.
   Друга прикрість стосується автора.
   Признаюсь, я насмілився зберегти за своїми героями усю різкість їхніх характерів, але голосно заявляю, що найрішучіше засуджую багато їхніх вчинків. Навіщо приписувати їм високу моральність і обхідливість, властиву французам, які над усе люблять гроші й ні за що не вчинять гріха з ненависті чи любові? Італійці в моїй оповіді становлять чи не цілковиту протилежність французам. Зрештою, мені здається, що досить проїхати якихось двісті льє з півдня на північ, як ми станемо свідками нового краєвиду і нового роману. Люб'язна небога каноніка добре знала і навіть щиро любила герцогиню Сансеверіна і просить мене, щоб я нічого не міняв хай і в гідних осуду герцогининих пригодах.
23 січня 1830 року.

Частина перша

Gia mi fur dolci mviti a empir le carte і luoghi ameni.
Anosto, Sat IV [9 - Давно вже цей любий край лагідно закликав мене написати про нього (італ.) – Аріосто, IV сатира.Епіграф узято з IV сатири великого італійського поета епохи Відродження Лодовіко Арюсто (1474–1533).]

Розділ перший
Мілан 1796 року

   15 травня 1796 року генерал Бонапарт вступив до Мілана на чолі молодої армії, яка перейшла місту Лоді, [10 - Місту Лоді. – 10.V.1796 р. відбувся переможний штурм військами Наполеона Бонапарта мосту через р. Адду біля м. Лоді в Північній Італії, зайнятого австрійськими військами.] показавши світові, що у Цезаря [11 - Цезар Гай Юлій (100 – 44 до н. є.) – видатний римський полководець, наприкінці життя диктатор Риму.] й Александра по багатьох сторіччях з'явився спадкоємець. Чудеса відваги й геніальності, свідком яких стала Італія, за кілька місяців розбудили зі сну її народ; ще за тиждень до вступу французів міланці вбачали в них лише зграю розбишак, що звикла втікати од військ його імператорської й королівської величності, [12 - Його імператорської королівської величності – тобто австрійського імператора, який водночас був і міланським королем.] – принаймні так твердила тричі на тиждень місцева, з долоню завбільшки, газетка, що її друкували на поганенькому папері.
   В середні віки республіканці Ломбардії виявили були таку саму хоробрість, як і французи, і за те німецькі імператори геть сплюндрували їхнє місто. [13 - У 1162 р. германський імператор Фрідріх Барбаросса після тривалої облоги захопив і вщент зруйнував Мілан.] А ставши вірнопідданцями, [14 - Мілан з 1535 р. перебував під владою спочатку германських, а згодом австрійських імператорів.]вони вважали своїм важливим заняттям друкувати на носовичках з рожевої тафти сонети з нагоди одруження якої-небудь дівчини шляхетного чи багатого роду. Через два-три роки після цієї визначної дати у своєму житті молода жінка брала собі вірного поклонника; інколи ім'я чічісбея, [15 - Чічісбей (італ.) – супутник заміжньої жінки під час іі прогулянки.] котрого обирала родина нареченого, займало досить почесне місце в шлюбному контракті. Які ж далекі були від цих розніжених звичаїв глибокі хвилювання, що їх спричинила несподівана навала французької армії. Невдовзі склалися сповнені пристрасті звичаї. 15 травня 1796 року цілий народ побачив, яким нікчемним, а то й огидним було все, що досі він шанував. З відходом останнього австрійського полку старі погляди зазнали цілковитого краху, скоро стало модою ризикувати власним життям. По багатьох віках дрібних почувань людям стало ясно, що, тільки щиро люблячи батьківщину й пориваючись до героїчних подвигів, можна здобути щастя. За часів тривалого ревного деспотизму Карла П'ятого та Філіппа Другого [16 - Карл V (1500–1568) – германський імператор, а також іспанський імператор, імператор Священної Римської імперії (1519–1556) з династії Габсбурпв, Філіпп II (1523–1598) – іспанський король, відомий своїм релігійним фанатизмом та підозріливістю.] все поринуло в цій італійській провінції у глибокий морок ночі. Але народ повалив їхні статуї, і раптом ринув цілий потік світла. Тим часом, коли «Енциклопедія» [17 - «Енциклопедія» – 35-томна філософсько-наукова праця французьких просвітителів другої половини XVIII ст., спрямована проти феодально-монархічноі та католицької реакції.] та Вольтер [18 - Вольтер Франсуа (1694–1778) – визначний французький письменник і філософ-просвітитель, один з авторів «Енциклопедії».] руйнували монархічний лад Франції, ченці впродовж п'ятдесятьох років втовкмачували в голови доброму міланському народові, що навчатися грамоти чи будь-чого іншого – цілковито марна річ, бо, мовляв, досить лише ретельно платити своєму священикові десятину, [19 - Десятина – одна з феодальних повинностей, десята частина врожаю, яка відбиралася в селян на потребу церкви.] відверто признаватися йому на сповіді в усіх своїх дрібненьких грішках – і можна бути майже певному, що дістанеш гарне місце в раю. А щоб зовсім знесилити цей, колись грізний і мудрий народ, Австрія продала йому за дешеву ціну привілей не ставити рекрутів для її армії.
   1796 року міланська армія складалася з двадцяти чотирьох вбраних у червоні мундири телепнів, які охороняли місто разом з чотирма прекрасними полками угорських гренадерів. Розбещеність дійшла самого краю, але вияви пристрасті були рідкістю; адже кожен мусив у всьому признаватися на сповіді під страхом загибелі навіть на цім світі. До того ж сердешний міланський люд був улеглий іще деяким, здавалося б, незначним, проте утяжливим заборонам монархії. Так, наприклад, ерцгерцог, [20 - Ерцгерцог – титул принців австрійської імператорської сім'і.] що мав свою резиденцію в Мілані й правив провінцією від імені австрійського імператора, свого двоюрідного брата, вдався був до прибуткової торгівлі хлібом. А через те селянам заборонялося продавати збіжжя, аж доки його високість не наповнить своїх комор.
   У травні 1796 року, по трьох днях після вступу французів, один прибулий з армією молодий художник-мініатюрист і трошки шалапут, що згодом став відомим митцем, на прізвище Гро, [21 - Гро Антуан-Жак (1771–1835) – барон, відомий французький художник, 1796 р. служив у армії Наполеона.] зайшовши до місцевої кав'ярні Серві (на той час досить модної) і наслухавшись там розмов про торгові подвиги товстуна ерцгерцога, узяв аркуш поганенького жовтого паперу, на якому було надруковано список різних Гатунків морозива, і тут же на звороті намалював, як французький солдат проткнув багнетом товстунові черево і з нього замість крові річищем ринуло збіжжя. Те, що називають шаржем чи карикатурою, було невідоме у цім краю лукавого деспотизму. Рисунок, що художник залишив на столі кав'ярні Серві, видався чудом, яке впало з неба; вночі з того рисунка зробили гравюру і на другий день розпродали двадцять тисяч відбитків.
   Того ж таки дня по місту було розклеєно оповіщення про стягнення шести мільйонів контрибуції на потреби французької армії, яка виграла останнім часом шість битв, завоювала двадцять провінцій, але відчувала потребу в черевиках, панталонах, мундирах і шапках.
   Разом з французькою голотою до Ломбардії ринув такий потік щастя й радості, що тільки священики та кілька дворян помітили тягар шестимільйонної контрибуції, за якою невдовзі було накладено й чимало інших. Французькі солдати цілими днями співали; їм було не більше як по двадцять п'ять років, а їхній головнокомандуючий, [22 - Головнокомандуючий… – тобто Наполеон.] якому сповнилось двадцять сім, вважався найстарішим в армії… Ці веселощі, молодість, безтурботність були приємною відповіддю на злостиві казання ченців, що вже з півроку проголошували з церковних амвонів, нібито французькі солдати – страхітливі нелюди, що під карою смерті усе повинні палити, стинати геть усім голови. Мовляв, неспроста на чолі кожного свого полку вони везуть гільйотину! [23 - Гільйотина – машина для страти в часи Великої французької революції 1789–1794 pp., створена 1792 р. французьким лікарем Гільйотеном.] А насправді по селах люди бачили, як біля дверей їхніх халуп ті самі солдати бавили діток своїх господарів і трохи не щовечора той чи той барабанщик, що вмів грати на скрипці, влаштовував гулянку. Контрданси [24 - Контрданс – англійський народний танок у XVIII – на початку XIX ст., популярний у багатьох європейських країнах, пізніше став називатися «кадриль».] були надто хитромудрі й складні, щоб солдати, які, до речі, й самі не вміли їх танцювати, могли навчити тих танців місцевих дівчат, зате італійки зразу ж показали молодим французам, як танцювати монферіну, дрібушечку та інші народні танці.
   Офіцерів, наскільки було можливо, ставили на квартири до заможних людей, – командирам був конче потрібний спочинок. Отож один лейтенант, на прізвище Робер, дістав квиток на постій у палац маркізи дель Донго. Коли цей молодий, новоспечений і досить меткий офіцерик входив до палацу, у нього за душею було тільки одне шестифранкове екю, [25 - Екю – французька золота і срібна монета, була в обігу з XIII ст. до 1793 р.; у XIX ст. – п'ятифранкова монета.] щойно отримане у П'яченці. [26 - П'яченца – місто в Північній Італії на р. По.] Після взяття Лодійського мосту він стягнув з австрійського красеня офіцера, вбитого гарматним ядром, чудові, зовсім новенькі нанкові панталони, – і ніколи ще жодна частина одягу не ставала чоловікові так у пригоді. Роберові офіцерські еполети були вовняні, а сукно на рукавах мундира – приметане до підкладки, щоб не обвисали його клапті; проте інші деталі туалету становили ще сумніше видовище: підошви черевиків були з шматків трикутного капелюха, також підібраного на полі бою при Лоді. Ці похапцем викроєні підметки були прив'язані до черевиків надто помітними поворозками; тож коли лакей увійшов до кімнати лейтенанта Робера й запросив його пообідати з маркізою, сердега запав у смертельну ніяковість. Разом із своїм вістовим він упродовж двох годин, що залишалися до фатального обіду, морочився зі своїм мундиром, намагаючись хоч трохи впорядкувати його й зафарбувати чорнилом оті жалюгідні поворозки на черевиках. Нарешті страшна хвилина настала.
   «Ніколи в житті я не почувався так ніяково, – казав мені лейтенант Робер, – дами думали, що я їх налякаю, а я сам тремтів більше за них. Я дивився на свої черевики й ламав голову, як мені в них граціозно підійти до господині. Маркіза дель Донго, – додав він, – була тоді у повному розквіті вроди; ви пам'ятаєте її чудові очі, її прекрасне темно-русе волосся, що чудово обрамляло чарівний овал обличчя. В моїй кімнаті висіла «Іродіада» Леонардо да Вінчі, [27 - «Іродіада» Леонардо да Вінчі. – Кілька портретів Іродіади – коханки галілейського правителя Ірода Антши (перша половина І ст.), приписуваних великому італійському художникові Леонардо да Вінчі (1452–1519), насправді були створені його учнями.] здавалося, що то її портрет. З Божої ласки я був так вражений тією надприродною вродою, що забув і про свої шати. Пробувши два останні роки під Генуєю і надивившись там на убозтво й потворність, я набрався сміливості висловити їй своє захоплення.
   Однак мені вистачило здорового глузду не надто розводитись із компліментами. Розсипаючи їх, я бачив довкола мармурові панелі їдальні, понад десяток лакеїв і камердинерів, [28 - Камердинер – слуга, лакей у дворянській родині.] вбраних, як мені тоді видалось, з неймовірною пишнотою. Уявіть собі: на ногах у цих лобурів були черевики не лише цілі, а й із срібними пряжками. Я краєчком ока помітив, як ця челядь дурнувато витріщувалась на мій мундир, та, певно, й на мої черевики, а вже це шпигало мене в самісіньке серце. Я міг одним словом нагнати страху на них, але ж як збити пиху отим лакейчукам, не ризикуючи воднораз налякати й дам? Адже маркіза, щоб почувати себе хоробрішою, – як потім разів сто сама признавалась мені, – забрала додому з монастирського пансіону чоловікову сестру, Джіну дель Донго, що згодом стала прекрасною графинею П'єтранера; в спокійні щасливі дні її ніхто не міг перевершити веселістю й люб'язністю, як ніхто не перевершив її мужністю та душевною рівновагою в дні випробувань.
   Джіні було тоді років тринадцять, а на вигляд – усі вісімнадцять; жвава й щиросерда, як ви знаєте, вона, бачачи моє вбрання, так боялась вибухнути сміхом, що не наважувалася їсти; маркіза, навпаки, була вимушено люб'язна, від чого я почував себе вкрай ніяково; вона дуже добре помічала в моїх очах сум'яття й нетерпеливість. Одне слово, я був у страшенно дурному становищі: мусив терпіти зневагу, що для француза – річ неможлива. І тут мені сяйнула думка, послана самим небом: я взявся розповідати дамам про моє бідування, про те, скільки ми за два роки настраждалися в горах біля Генуї, де нас тримали старі бовдури генерали. Ми, – казав я, – діставали платню асигнаціями, [29 - Асигнація – паперові гроші.] що не ходили в тому краю, а хліба видавали нам по три унції [30 - Унція – стара міра ваги, прибл. 30 г.] на день. Не минуло й двох хвилин від початку моєї розповіді, а в доброї маркізи з'явилися на очах сльози, та й Джіна посерйознішала.
   – Як, пане лейтенанте, – спитала вона мене, – три унції хліба?
   – Так, мадемуазель. До того ж тричі на тиждень нам нічого не давали; а що селяни, в яких ми були розквартировані, бідували ще більше за нас, то ми ділилися з ними куснем хліба.
   Коли ми вийшли з-за столу, я запропонував маркізі руку, провів її до вітальні, а тоді швидко вернувся і дав лакеєві, котрий слугував мені при столі, оте єдине шести-франкове екю, володіючи яким, я так захоплено будував собі надхмарні палаци.
   – Через тиждень, – розповідав далі Робер, – впевнившись, що французи й не думають нікого гільйотинувати, маркіз дель Донго вернувся з берегів Комо, [31 - Комське озеро (озеро Комо) – мальовниче озеро на півночі Італії.] із родинного замку Гріанта, куди він хоробро шаснув з наближенням нашої армії, покинувши на поталу війни свою молоду вродливу дружину та сестру. Маркізова ненависть до нас дорівнювала його боягузтву, тобто була безмірна; смішно було дивитися на бліде, опасисте обличчя цього святенника, коли він аж стелився переді мною. Тільки-но він повернувся в Мілан, як на другий день мені видали три лікті [32 - Лікоть – старовинна «природна» міра довжини, дорівнювала приблизно довжині людської ліктевоі кості, від 38 до 48 см.] сукна й двісті франків з шестимільйонної контрибуції, – я знову вбився в пір'я і став за кавалера своїм господиням, бо почалися бали».
   Історія лейтенанта Робера була подібна до історії всіх французьких солдатів, – замість кепкувати зі злиднів відважних цих вояків, до них відчували жаль і полюбили їх.
   Пора несподіваного щастя й сп'яніння тривала лише два коротких роки; шаленство, яке охопило усіх людей, було таке безмірне, що пояснити його можна тільки одним історичним і глибоким міркуванням: цей народ нудьгував ціле століття.
   Колись у дворах Вісконті й Сфорца, [33 - Вісконті, Сфорца – правлячі міланські герцоги з кінця XIII – початку XIV до середини XVI ст.] славетних герцогів міланських, панувало любострастя, притаманне південним краям. Але від 1624 року, коли Мілан захопили іспанці, мовчазні, бундючні й недовірливі правителі, яким скрізь увижався бунт, веселість пропала. Низи, наслідуючи своїх повелителів, більше поривалися мстити за найменшу кривду ударом кинджала, ніж тішитися кожною миттю життя.
   З 15 травня 1796 року, коли французи вступили до Мілана, і до квітня 1799 року, коли їх звідти вигнали після поразки під Кассано, [34 - Кассано – місто в Ломбардії, під яким 27.IV. 1799 р. французьке військо було розбите російсько-австрійською армією.] всюди панувала шалена радість, веселощі, насолода, забуття всіх гнітючих приписів чи принаймні здорового глузду, і навіть старі купці-мільйонери, старі лихварі, нотарі перестали якийсь час супитися і ганятися за наживою.
   Лише кілька родин високої знаті, ніби роздратовані повсюдною веселістю і буянням усіх сердець, повід'їжджали до своїх маєтків. Щоправда, ці благородні й заможні родини були вирізнені невигідним для них чином при розкладці контрибуції на потреби французького війська.
   Обурений такими святковими веселощами, маркіз дель Донго один із перших сховався до свого пишного замку Гріанта, неподалік міста Комо, куди дами незабаром привезли й лейтенанта Робера. Цей замок колись був фортецею, і за розташуванням, мабуть, не має собі рівного в світі, бо стоїть на високому плоскогір'ї, що здіймається на сто п'ятдесят футів [35 - Фут – міра довжини, прибл. 0,3 м.] над чудовим озером, більшу частину якого можна бачити з вікон. Предки маркіза дель Донго збудували замок ще в п'ятнадцятому сторіччі, як про це свідчили мармурові плити з дворянським гербом; там збереглися підйомні мости і глибокі рови, правда, вже без води. А проте мури в вісімдесят футів заввишки і в шість футів завтовшки могли служити добрим захистом від раптового нападу, і тому підозріливий маркіз цим замком дуже дорожив. Оточивши себе двадцятьма п'ятьма – тридцятьма лакеями, яких він вважав відданими служниками, певне, за те, що вони від нього не чули іншої мови, крім лайки, маркіз потерпав тут за свою шкуру менше, ніж у Мілані.
   Його страх не був безпідставний: маркіз досить жваво листувався із шпигуном, якого Австрія тримала на швейцарському кордоні, за три льє від Гріанти, щоб він сприяв утечі військовополонених, захоплених французами в битвах, а це могло не дуже припасти до смаку французьким генералам.
   Свою молоду дружину маркіз залишив у Мілані. Вона керувала там родинними справами, мала за обов'язок домовлятися про розміри контрибуцій, накладених на casa del Dongo, [36 - Палац дель Донго (італ.)] як кажуть в Італії, і намагалася зменшити їх, що змушувало її зустрічатися з магнатами, які погодились обійняти громадські посади, а також з іншими впливовими, хоч і не родовитими, особами. Тим часом у родині дель Донго сталася неабияка подія. Маркіз знайшов нареченого для своєї юної сестри Джіни, чоловіка дуже багатого й знатного. Але жених пудрив волосся, і тому Джіна завжди зустрічала його вибухом реготу, а незабаром вона вчинила шаленство – одружилася з графом П'єтранерою. Був він, треба визнати, чоловік статечний і вродливий з лиця, але зубожілого дворянського роду і, на довершення нещастя, палкий прихильник нових ідей. П'єтранера був молодшим лейтенантом італійського легіону, [37 - Італійський легіон – один з іноземних легіонів (військових загонів від 3 до 6 тисяч солдатів), створений після першого італійського походу Наполеона (1795–1797). Легіони входили до складу французької армії.] що збільшувало маркізову досаду.
   Минуло два роки, сповнені щастя й шалених веселощів. Паризька Директорія, [38 - Директорія – уряд Франції з 1795 по 1799 p… виконавча влада належала п'яти директорам.] намагаючись показати себе вже досить міцною владою, почала виявляти смертельну ненависть до всіх, хто не був пересічною особою. Генерали-нездари, поставлені нею на чолі італійської армії, програвали битву за битвою на тих самих веронських рівнинах, які два роки тому були свідками чудес, здійснених під Арколе і Лонато. [39 - Арколе і Лопато – селища в Північнії Італії, де Наполеон 1796 р. переміг австрійські війська.] Австрійці підійшли до Мілана. Лейтенант Робер, уже призначений командиром батальйону і поранений у битві під Кассано, востаннє гостював у своєї приятельки маркізи дель Донго. Прощання було сумне. Разом з Робером поїхав і граф П'єтранера, який супроводжував французів у їхньому відступі до Нові. [40 - Нові – місто в Ломбарди, під яким у серпні 1799 р. австрійська армія розбила французькі війська.] Молодій графині брат відмовився виплатити половину батьківської спадщини, і вона поїхала за армією звичайним возом.
   Настала та доба реакції й повернення до давніх поглядів, яку міланці називають «і tredici mesi» («тринадцять місяців»), оскільки, на їхнє щастя, цей рецидив мракобісся справді тривав лише тринадцять місяців – до битви під Маренго. [41 - Маренго – село в Ломбарди, під яким у червні 1800 р. Наполеон розбив австрійську армію, після чого оволодів усією Північною Італією.] Все старе луб'я, всі понурі святенники позводили голови, захопили стерно влади й заходились орудувати суспільством. Незабаром ці добромисні люди, що зберегли вірність давньому режимові, пустили чутку, ніби Наполеона повісили в Єгипті мамелюки, [42 - Мамелюки – в час єгипетського походу Наполеона (1798) феодальні володарі Єгипту.] адже він давно заслуговував шибениці.
   Серед дворян, які досі відсиджувались по своїх замках і після повернення прагнули крові, особливо скаженів маркіз дель Донго. А завдяки своїм вкрай реакційним поглядам маркіз швидко став на чолі партії. Члени цієї партії, люди пристойні, коли не мали чого боятися, але нині все ще охоплені страхом, зуміли обплутати австрійського генерала. Генерал, людина загалом не злостива, піддавшись на їхні умовляння, вирішив, що суворість – найуміліша політика, і звелів заарештувати сто п'ятдесят патріотів, а то були на той час найкращі люди Італії.
   Незабаром їх вивезли в бухти Каттаро, [43 - Каттаро – австрійська фортеця в Далмації (територія нинішньої Югославії); 1800 p. y цій фортеці було ув'язнено 32 міланських ліберали. Ті з них, хто залишився живим, повернулись до Мілана у серпні 1801 р.] кинули в підземні печери, і вогкість, а головне голод, швидко й бездоганно винесли вирок цим «лайдакам».
   Маркіз дель Донго дістав високу посаду. А оскільки до численних його чудових рис долучалася й огидна скнарість, то він прилюдно вихвалявся, що не послав жодного шеляга сестрі, графині П'єтранера. Все ще безтямно закохана, вона, не бажаючи розлучатися з чоловіком, разом із ним пухла з голоду у Франції. Добра маркіза дель Донго була в розпуці; нарешті їй поталанило викрасти кілька дрібних діамантів зі своєї шкатулки з коштовностями, які її чоловік відбирав у неї щовечора і замикав у кованій скрині, що стояла під його ліжком. Маркіза принесла чоловікові вісімсот тисяч франків посагу, а діставала від нього щомісяця вісімдесят франків на особисті витрати. Всі тринадцять місяців, коли французів не було у Мілані, ця несмілива жінка ходила в чорній сукні, знаходячи різні приводи для жалоби.
   Признаємося, що, за прикладом багатьох маститих письменників, [44 - Мається на увазі роман англійського письменника-сентименталіста Лоренса Стерна (1713–1768) «Життя й переконання Трістрама Шенді» (1767), дія якого починається задовго до народження героя.] ми почали оповідь про свого героя за рік до його народження. Власне, головною дійовою особою цього роману є не хто інший, як Фабріціо Вальсерра marchesino [45 - Вимовляється – «маркезіно». За місцевими звичаями, запозиченими з Німеччини, цей титул надається маркізовим синам, «контшо» – графовим синам, «контессіна» – графовим донькам тощо (Прим. автора).] дель Донго, як кажуть у Мілані. Він побажав з'явитись на світ саме тоді, коли прогнали французів, і волею випадку був другим сином маркіза дель Донго, того самого вельможі, про якого читачеві вже дещо відомо, а саме, що в нього було пухке й бліде обличчя, облеслива посмішка і безмежна ненависть до нових ідей. Спадкоємцем усього родинного маєтку маркіза був старший син дель Донго, Асканьо, – викапаний батько. Йому було вісім років, а Фабріціо два, коли генерал Бонапарт, якого всі родовиті особи вважали давно повішеним, зненацька перейшов Сен-Бернарський перевал [46 - Сен-Бернарський перевал – в Альпах, між Італією та Францією (малий) і Швейцарією (великий).] і вступив до Мілана – унікальний випадок в історії; уявіть собі цілий народ, ошалілий від радості. За кілька днів Наполеон виграв битву під Маренго. Все інше зрозуміло без слів. Сп'яніння міланців сягнуло межі, але тепер до радості долучалася думка про помсту: цей добрий народ навчили вже ненавидіти. Незабаром вернулися з вигнання ті з небагатьох патріотів, що вижили в бухтах Каттаро; їхнє повернення перетворилося в національне свято. Бліді, схудлі в'язні, з великими, здивованими очима дивно вирізнялися на тлі нестримної радості, що буяла довкола. Для найзаплямованіших вельмож їхнє повернення стало сигналом до втечі. Маркіз дель Донго один із перших утік до замку Гріанта. В багатьох родовитих сім'ях батьки були сповнені ненависті й страху, зате дружини й доньки, згадуючи, скільки втіхи приніс їм перший вступ французів у Мілан, з жалем думали про тодішні веселі бали і відразу після взяття Маренго заходилися влаштовувати їх у Casa Tanzi. [47 - В Бальному палаці (італ.).] Через кілька днів після перемоги французький генерал, [48 - Французький генерал – генерал Гійом-Марі Брюн (1763–1815), згодом маршал, прийняв командування італійською армією Наполеона в серпні 1800 р.] чиїм обов'язком було підтримувати спокій у Ломбардії, помітив, що всі орендарі дворянських земель і всі сільські баби вже й думати забули про блискучу перемогу під Маренго, яка змінила долю Італії і повернула французам за один день тринадцять фортець; у всіх тільки й було на думці пророцтво святого Джовіти, першого покровителя Брешії. За цим священним пророцтвом виходило, ніби фортуні Наполеона та французам прийде край рівно через тринадцять тижнів після Маренго. На виправдання маркіза дель Донго та інших лихих, озлоблених землевласників треба сказати, що вони щиро повірили пророцтву. Всі ті людці не прочитали за своє життя і чотирьох книжок. Тепер вони відверто готувалися в дорогу, збираючись повернутись до Мілана через тринадцять тижнів. Але час минав і приносив нові успіхи Франції. Повернувшись до Парижа, Наполеон мудрими декретами врятував революцію від внутрішніх ворогів, як він врятував її під Маренго від навали чужинців. Тоді ломбардські дворяни, що поховалися по своїх замках, дійшли переконання, що спочатку не зрозуміли передбачення святого покровителя Брешії: йшлося не про тринадцять тижнів, а, звісно, про тринадцять місяців. Збігло тринадцять місяців, а успіхи французів, здавалося, множилися з кожним днем.
   Згадаймо мимохідь про десятиріччя поступу і добробуту, що тривало від 1800 до 1810 року. Майже все це десятиріччя Фабріціо провів у замку Гріанта серед селянських дітлахів, бився з ними навкулачки і нічого не вчився, навіть грамоти. Потім його послали до Мілана в колегію отців єзуїтів. Маркіз вимагав, щоб сина познайомили з латиною не за творами давніх авторів, де тільки й мови, що про республіку, а за пишним фоліантом, оздобленим понад сотнею гравюр, шедевром майстрів XVII сторіччя; то була історія роду Вальсерра маркізів дель Донго; видрукував його латинською мовою 1650 року Фабріціо дель Донго, архієпископ пармський. [49 - Архієпископ – у католицькій церкві керівник кількох церковних округів.] Представники роду Вальсерра прославилися на війні; гравюри зображували сцени битв, на яких той чи інший носій цього імені рубав мечем ворогів. Книжка дуже подобалася хлопцеві. Мати, що обожнювала його, діставала іноді від чоловіка дозвіл поїхати до Мілана провідати сина, та оскільки маркіз ніколи не давав їй грошей на такі поїздки, вона їх позичала в невістки, доброї графині П'єтранера. Після повернення французів графиня стала однією з найблискучіших дам при дворі принца Євгенія, [50 - Принц Євгеній – пасинок Наполеона Євгеній Богарне (1781–1824), з 1805 по 1814 pp. віце-король створеного Наполеоном Італійського королівства.] віце-короля Італії.
   Коли Фабріціо пішов до першого причастя, вона домоглася від маркіза, який усе ще був у добровільному вигнанні, дозволу вряди-годи забирати небожа з колегії до себе. Вона вирішила, що цей своєрідний, розумний хлопчик, дуже поважний і вродливий, аж ніяк не псуватиме вітальні світської жінки, хоча він неприторенний неук і ледве вміє писати. Графиня в усе вкладала притаманну їй палкість і пообіцяла свою підтримку ректорові колегії, якщо її небіж Фабріціо досягне блискучих успіхів у навчанні і дістане наприкінці року нагороди. Мабуть, саме щоб дати йому змогу заслужити ці нагороди, вона брала його з колегії щосуботи, а назад відвозила лише в середу або в четвер. Єзуїти, хоч і користалися заступництвом принца Євгенія, були вигнані з країни [51 - Заснована 1534 р. Ігнатієм Лойолою католицька церковна організація (орден) єзуїтів (тобто товариство Ісуса), відома своїми мерзенними інтригами. На початку XIX ст. формально вигнані з більшості європейських країн, вони все ж напівлегально проникали в них, зокрема в Італію, нерідко виступаючи в ролі вихователів молоді.] за законами королівства. Отож ректор колегії, неабиякий політик, збагнув, як корисно для нього приятелювати з впливовою придворною дамою. Він утримався нарікати на прогули Фабріціо, і хлопець, залишаючись усе тим самим неуком, отримав наприкінці року перші нагороди з п'яти дисциплін. Звичайно, графиня П'єтранера в супроводі свого чоловіка, дивізійного гвардійського генерала та кількох сановників із почту віце-короля прибула до отців єзуїтів і спостерігала церемонію роздачі нагород відмінникам. Ректор дістав похвалу від свого начальства.
   Графиня забирала небожа на всі пишні свята, якими було ознаменовано надто коротке правління доброго принца Євгенія. Своєю владою вона зробила Фабріціо гусарським офіцером, і він у дванадцять років уже носив гусарський мундир. Якось графиня, захоплена його хвацьким виглядом, попросила принца призначити його пажем, [52 - Паж – почесний придворний служитель, юнак-дворянин.] що означало б примирення роду дель Донго з новим урядом. Наступного дня графині довелося пустити в хід увесь свій вплив, щоб ублагати принца забути про її прохання, хоча для виконання його бракувало лише батьківської згоди майбутнього пажа, але в згоді, безперечно, було б відмовлено і дуже різко. Сестрин вибрик перелякав маркіза-фрондера, [53 - Фрондер – феодальний дворянин, який був в опозиції до влади абсолютного монарха; «фронда» – реакційний дворянський рух у Франції середини XVII ст. проти абсолютизму Людовіка XIV.] і він знайшов привід, щоб вернути юного Фабріціо до Гріанти. Графиня глибоко зневажала брата, вважаючи його понурим дурнем, що може стати лихим, коли дати йому волю. Але вона до нестями любила Фабріціо і, порушивши задля нього десятилітню мовчанку, написала маркізові, вимагаючи прислати до неї небожа. Лист залишився без відповіді.
   Таким чином, Фабріціо повернувся до грізного замку, збудованого його найвойовничішими предками, і вся здобута ним наука обмежувалася рушничними прийомами та вмінням гарцювати верхи: граф П'єтранера, що так само, як і його дружина, обожнював Фабріціо, часто садовив хлопця на коня і брав із собою на паради.
   Коли Фабріціо приїхав до Гріанти, очі його були ще червоні від сліз, що їх він пролив, розлучаючись із тіткою та її пишними вітальнями, а вдома тільки мати й сестри зустріли його палкими пестощами. Батько зачинився в кабінеті зі старшим сином маркезіно Асканьо. Вони складали шифровані листи, які мали честь бути посланими до Відня. Батько і син з'являлися тільки за столом. Маркіз поважно запевняв, що навчає свого спадкоємця, як вести подвійні записи прибутків, що надходили натурою з кожного маєтку. Насправді він занадто дорожив своєю владою, щоб утаємничувати в такі справи навіть сина і спадкоємця всіх його майоратних володінь. Він посадив Асканьо шифрувати депеші – на п'ятнадцять-двадцять сторінок кожна, – які надсилав двічі-тричі на тиждень до Швейцарії, звідки їх переправляли до Відня. Маркіз гадав, що він знайомить своїх законних володарів із внутрішнім становищем італійського королівства. І, хоча цього становища він і сам не знав, його листи мали великий успіх. І ось чому: маркіз посилав надійного агента на битий шлях рахувати солдатів якогось французького чи італійського полку, що міняв гарнізон, і в своєму донесенні віденському двору намагався принаймні на чверть применшити їхню кількість. Такі листи, до речі, вкрай безглузді, мали одну добру рису: вони заперечували правдиві донесення, і тому подобалися монархові. Недарма ще до повернення Фабріціо в Гріанту камергерський мундир [54 - Камергерський мундир – особливий мундир, який носять камергери (придворне звання чиновників).] маркіза прикрасила п'ята зірка вищого австрійського ордена. Правда, він, на свій превеликий жаль, не насмілювався вбиратися в мундир поза стінами кабінету, але ніколи не дозволяв собі диктувати депеші інакше, як у цьому гаптованому золотом парадному костюмі і при всіх орденах. Інший одяг означав би недостатню пошану до монарха.
   Мати була зачарована вродою свого меншого сина. Проте вона зберегла звичку писати кілька разів на рік генералові графові д'А ***, як звали тепер колишнього лейтенанта Робера, а брехати тим, кого вона кохала, маркіза не вміла. Добре перевіривши сина, вона вжахнулася з його неуцтва.
   «Якщо навіть мені, хоча я нічогісінько не знаю, він здається неосвіченим, то Робер, людина така вчена, вважав би, що він зовсім невіглас, а сьогодні годі зробити кар'єру без особистих заслуг», – думала вона.
   Не менше її вразила і ще одна особливість Фабріціо: він дуже дбав про всі догмати віри, прищеплені йому єзуїтами. Маркіза й сама була вельми побожна, проте фанатична святобливість хлопця налякала її. «Якщо маркізові стане розуму скористатися цим засобом впливу, він відніме в мене синову любов». Вона вилила чимало сліз, і її палка прив'язаність до Фабріціо зросла ще більше.
   Життя в замку, де снувало тридцять-сорок служників, було страшенно нудне. Отож Фабріціо цілі дні пропадав на полюванні або катався в човні на озері. Незабаром він зійшовся з візниками і стаєнними, всі вони були завзятими прихильниками французів і відверто кепкували з набожних лакеїв, що несли службу при особі маркіза чи його старшого сина. Головною темою глузування з цих поважних лакеїв був їхній звичай пудрити волосся на зразок своїх панів.

Розділ другий

   Як Веспер [55 - Веспер – латинська назва планети Венери, тобто – вечірня зірка.] обрій нам пітьмою пригаса,
   Дивлюсь я з гадкою про завтра в небеса:
   Там пише Бог розбірливо доволі
   Усіх створінь майбутні судьби-долі.
   Іноді, зглянувшись на нас, на сіромах,
   Береться він згори показувать нам шлях.
   Світила в небесах – то знаки променясті
   Про те, які нас ждуть утіхи і напасті;
   Та людям, простим смертним, не дано
   Читати це його вогненне письмено. [56 - Епіграф узято з 4-і строфи «Елепі» великого французького поета епохи Відродження П'єра де Ронсара (1524–1585).]
Ронсар

   Маркіз відчував люту ненависть до освіти. «Ідеї, тільки ідеї, – казав він, – занапастили Італію». Він не уявляв, як погодити цей священний жах перед наукою з обов'язковою потребою вдосконалювати освіту Фабріціо, так блискуче почату в єзуїтській колегії. Він вважав, що найбезпечніше доручити доброму абатові Бланесу, священикові гріантської церкви, далі навчати сина латинської мови. Але для цього треба було, щоб панотець сам її знав, а він ставився до неї зневажливо, і його знання латини обмежувалося тим, що панотець читав напам'ять молитви, подані в молитовнику, та вмів так-сяк розтлумачити їхній зміст своїм парафіянам. А проте абата шанували і навіть побоювалися в усій парафії: він завжди казав, що славетне пророцтво святого Джовіти, заступника Брешії, справдиться не через тринадцять тижнів і навіть не через тринадцять місяців. Розмовляючи про це в гурті вірних приятелів, він додавав, що цифру тринадцять слід тлумачити зовсім інакше, і багато хто неабияк здивувався б, якби можна було про все говорити відверто (1813)!
   Річ у тім, що абат Бланес, чоловік виняткової порядності й чесноти, до того ж розумний, цілі ночі проводив на дзвіниці: він схибнувся на астрології. Весь день просиджував він над складними підрахунками, з'ясовуючи сполучення і взаєморозташування зірок, а більшу частину ночі стежив за їхнім рухом у небі. Через убогість священик мав до своїх послуг лише один прилад – підзорну трубу з довгим картонним циліндром. Можна уявити, як зневажав вивчення мов той, хто ставив за мету життя визначати точні строки краху імперій і приходу революцій, що перетворюють лице світу. «Хіба я щось більше довідався про коня, – казав він Фабріціо, – відтоді як мене навчено, що латиною він називається equus?»
   Селяни боялися абата Бланеса, вважаючи його великим чаклуном. Він не розвіював цієї ілюзії: страх, який будила його нічна вахта на дзвіниці, перешкоджав їм красти. Священики сусідніх церков, заздрячи впливу свого співбрата на паству, ненавиділи його. Маркіз дель Донго ставився з презирством до нього тому, що як на людину низького стану він, мовляв, забагато мудрує. Фабріціо шанував його як Бога і на догоду йому іноді займався цілі вечори обчислюванням, додаючи і множачи величезні числа. Потім він видирався на дзвіницю: була то велика ласка, якої абат Бланес ніколи не робив нікому, але він любив хлопця за його щирість. «Якщо з тебе не вийде лицемір, – казав він вихованцеві, – то виростеш справжньою людиною».
   Двічі-тричі на рік Фабріціо, одчайдух і вигадник у дитячих іграх, тонув в озері і лише чудом рятувався. Він верховодив у всіх ризикованих наскоках селянської дітлашні Гріанти та Каденабії. Ці пустуни добували ключі і під покровом темної ночі відмикали колодки біля ланцюгів, якими рибалки прив'язують човни до прибережних дерев і каменюк. Треба зауважити, що на озері Комо рибалки закидають перемети далеченько від берега. До верхнього кінця волосіні у них прив'язана дощечка, прикріплена на корку, а на дощечці прилаштований гнучкий ліщиновий прут з дзвіночком, який теленькає щоразу, як риба клює.
   Головною метою таких нічних експедицій, очолюваних Фабріціо, було оглянути перемети, перш ніж рибалки почують попереджувальне калатання дзвіночків. Для цих зухвалих походів обирали буряну пору і випливали човном за годину до світання. Сідаючи в човен, хлопці уявляли, що наражаються на велику небезпеку, – від цього їхня пригода ставала романтичнішою, і, наслідуючи своїх батьків, вони щиро бубоніли «Ave, Maria». [57 - «Радуйся, діво Маріє» (лат.)] Отож часто траплялося, що перед відчалюванням, а відчалювали одразу після молитви, Фабріціо дуже бентежила та чи інша прикмета. Забобони були єдиним наслідком його участі в астрологічних сеансах абата Бланеса, чиїм пророцтвам він, одначе, анітрохи не вірив. Наділений буйною уявою Фабріціо бачив у цих прикметах безперечний успіх або неминучу невдачу, а що в усій ватазі вдачу він мав найрішучішу, товариші потроху призвичаїлися вірити його ворожбі. І якщо тієї миті, коли хлоп'ята залізали в човен, берегом проходив священик або ліворуч злітав крук, вони поквапливо замикали колодку причального ланцюга й вертались додому спати. Отож абат Бланес не поділився з Фабріціо знаннями в такій важкій науці, як астрологія, але, сам того не відаючи, прищепив йому безмежну віру в різні прикмети.
   Маркіз добре усвідомлював, що через якусь прикру випадковість при шифрованому листуванні він може потрапити в цілковиту залежність від сестри. Тому щороку до дня святої Анджели, тобто до іменин графині П'єтранера, Фабріціо дозволялось на тиждень з'їздити до Мілана. Сподіванням на цей тиждень або спогадом про нього він жив цілісінький рік. Маркіз давав синові для такої поїздки, дозволеної в ім'я політики, чотири екю і, як завжди, нічого не давав дружині, яка супроводила хлопця. Але напередодні подорожі посилали через місто Комо кухаря, шестеро лакеїв і візника з двома кіньми, отож у Мілані маркіза мала до послуг карету, а обід щодня готували на дванадцять персон.
   Спосіб життя фрондера маркіза дель Донго був, звісно, не вельми веселий, зате дворянські родини, що наважувались так жити, неабияк багатіли. Маркіз мав понад двісті тисяч ліврів [58 - Лівр – старовинна французька грошова одиниця до введення в 1799 р. франка.] ренти, але не витрачав і чверті цих грошей: він жив надіями. Цілих тринадцять літ, від 1800 до 1813 року, він був постійно і твердо впевнений, що не мине й півроку, як Наполеона скинуть. Легко уявити, як він зрадів, довідавшись на початку 1813 року про крах на Березині. Почувши звістку про взяття Парижа [59 - Розгром наполеонівської армії в листопаді 1812 р. російськими військами та партизанами на р. Березині в Білоруси. В квітні 1814 р. російська армія зайняла Париж, а 12 квітня того ж року Наполеон зрікся престолу.] і зречення Наполеона, він мало не збожеволів. Тут він дозволив собі найобразливіші вихватки проти своєї дружини й сестри. І нарешті після чотирнадцяти років чекання йому випала невимовна радість бачити, як вертається до Мілана австрійська армія. Австрійський генерал за вказівкою, отриманою з Відня, привітав маркіза дель Донго вельми поштиво, навіть шанобливо. Йому одразу запропонували одну з найголовніших адміністративних посад, і він прийняв її як заслужену нагороду. Старший син його в чині лейтенанта був зарахований до аристократичного полку австрійської монархії, проте молодший ні за що не хотів прийняти запропоноване йому звання кадета. [60 - Кадет – солдат-дворянин.] Тріумф, яким маркіз тішився вкрай зухвало, тривав лише кілька місяців, а потім фортуна відвернулася від нього. Хистом державного мужа маркіз ніколи не відзначався, а чотирнадцять років сільського життя в товаристві лакеїв, нотаря і домашнього лікаря та дратівливість, викликана початком старості, зробили з нього зовсім таки нікчему. А проте під австрійським врядуванням неможливо було утриматися на важливій посаді, не маючи особливих талантів, необхідних за такої повільної і складної, але суворо продуманої системи правління цієї старої імперії. Помилки маркіза дель Донго обурювали його підлеглих, а іноді навіть гальмували весь перебіг справ. Промови цього запеклого монархіста дратували населення, яке бажано було приспати й тримати в безпечній байдужості. Якось маркіз довідався, що його величність задовольнив його прохання про відставку і звільнив з посади, але водночас дав йому пост помічника головного мажордома Ломбардсько-венеціанського королівства. [61 - Мажордом… королівства – управитель королівських палаців у королівстві, з 1814 р. залежному від Австрії.] Маркіз був обурений, вважав себе жертвою кричущої несправедливості і навіть надрукував у газеті «Лист до друга», дарма що люто ненавидів свободу друку. Нарешті він написав імператорові, що всі його міністри запроданці, бо всі вони якобінці. [62 - Якобінці – революційні демократи-республіканщ часів французької революції 1789–1794 pp., члени клубу, що засідав у приміщенні святого Якова.] Потім він із сумом повернувся до свого замку Гріанта. Тут його чекала втішна новина. Після повалення Наполеона деякі могутні в Мілані особи влаштували вбивство на вулиці графа Пріни, [63 - Пріна Йосиф (1766–1814) – міністр фінансів при владі Наполеона в Італії, вбитий після його падіння натовпом, підбуреним дворянами та духівництвом.] колишнього міністра італійського короля і людини вельми поважної. Граф П'єтранера, важачи головою, намагався врятувати міністра, якого юрба била парасольками, до того ж мордування тривало п'ять годин. Графа Пріну міг врятувати один міланський священик, сповідник маркіза дель Донго, відчинивши ґратчасті двері церкви Сан-Джованні, коли волокли нещасного міністра і навіть ненадовго залишили біля церкви, кинувши його в риштак. Проте священик глумливо відмовився відчинити браму, і за це маркіз через півроку радо виклопотав для нього велике підвищення.
   Маркіз ненавидів графа П'єтранеру: не мавши навіть п'ятдесяти ліврів ренти, його зять почував себе щасливим та ще вперто зберігав вірність тому, чому поклонявся усе життя, і зухвало обстоював дух безсторонньої справедливості, що в маркізових очах було мерзенним якобінством. Служити австрійцям граф відмовився. Ця відмова дістала належну оцінку, і через кілька місяців по смерті Пріни ті, хто оплатив його вбивство, домоглися ув'язнення генерала П'єтранери. У відповідь графиня, його дружина, взяла подорожну й зажадала поштових коней, збираючись скакати до Відня і розповісти всю правду імператорові. Вбивці графа Пріни злякалися, один із них, кузен пані П'єтранери, опівночі, за годину до її від'їзду у Відень, приніс наказ про звільнення її чоловіка. Другого дня австрійський генерал викликав до себе графа П'єтранеру, дуже ласкаво прийняв його і запевнив, що невдовзі питання про пенсію йому, відставному офіцерові, розв'яжеться в найвигідніший спосіб. Хоробрий генерал Бубна, [64 - Бубна – граф Бубна-Літщ Фердінанд (1772–1825), австрійський фельдмаршал; після падіння Наполеона командував австрійською армією в Італії.] людина розумна і щира, був вражений убивством Пріни та графовим ув'язненням.
   По тій бурі, відверненій непохитністю вдачі, подружжя перебивалось пенсією, якої їм не довелося довго чекати завдяки сприянню генерала Бубни.
   На щастя, уже п'ять чи шість років графиня приятелювала з багатим молодиком; той, будучи також і графовим другом, залюбки надавав до послуг подружжя найкращу в Мілані упряжку англійських коней, власну ложу в театрі Ла Скала [65 - Ла Скала – уславлений театр опери та балету в Мілані, збудований 1778 р.] і свій заміський палац. Проте палкий на вдачу граф, що був свідомий своєї доблесті, в хвилини гніву дозволяв собі гострі вихватки. Якось на полюванні один з молодих людей, що воював під іншими прапорами, висміяв хоробрість вояків Цізальпінської республіки. [66 - Цізальпінська республіка – створена 1797 р. Наполеоном у Північній Італії, проіснувала до 1805 р.] Граф дав йому ляпаса, тут же на місці противники стрілялися; в оточенні цих молодих людей граф вийшов до бар'єру сам, без секундантів, і був убитий. Багато чуток ходило про цю дивну дуель, і ті, хто брав у ній участь, передбачливо вирушили подорожувати по Швейцарії.
   Зате графині аж ніяк не була властива безглузда мужність, яку називають покірністю долі, мужність дурнів, ладних, не кажучи й слова, дати себе повісити. Чоловікова смерть надзвичайно її розгнівила. Вона зажадала, щоб Лімеркаті, тому багатому молодикові, який був її приятелем, теж заманулося вирушити в подорож, щоб він розшукав у Швейцарії вбивцю графа П'єтранери і відплатив йому рушничним пострілом чи ляпасом.
   Лімеркаті визнав цей план безглуздим, і графиня переконалася, що презирство убило в ній любов. Та все ж вона подвоїла увагу до Лімеркаті. Їй захотілося розпалити в ньому кохання, а потім кинути його і цим довести до розпачу. Щоб такий задум помсти зрозуміли французи, скажу, що в Ломбардії, краю досить віддаленому від нашої Франції, через нещасливе кохання ще й досі впадають у розпач. Графиня П'єтранера, яка навіть у жалобі затьмарювала всіх суперниць, почала кокетувати з найблискучішими салонними левами, і один із них, граф H ***, який завжди казав, що Лімеркаті трохи незграбний, трохи мішкуватий для такої розумниці, до безтями закохався в неї. Тоді вона написала Лімеркаті:

   «Чи можете ви бодай раз у житті вчинити як розумна людина? Уявіть, що ви ніколи не знали мене.
   Прошу прийняти запевнення в деякій зневазі до вас.
Ваша покірна слуга
Джіна П'єтранера»

   Прочитавши цю записку, Лімеркаті поїхав до одного зі своїх маєтків. Кохання його спалахнуло з новою силою, він шаленів, нахвалявся пустити собі кулю в лоб, а це річ нечувана в тих краях, де вірять у пекло. Прибувши до села, він одразу написав графині, пропонуючи їй руку, серце і двісті тисяч ренти. Листа вона повернула нерозпечатаним, пославши його з грумом графа H***. Цілі три роки провів Лімеркаті в селі; кожні два місяці він приїздив до Мілана, але не мав одваги залишитись там і набридав приятелям патяканням про своє палке кохання до графині і її колишню прихильність до нього. Попервах він завжди додавав, що з графом H*** вона занапастить себе, що такий зв'язок її безчестить.
   Насправді графа H*** графиня нітрохи не кохала і заявила йому про це, як тільки цілком переконалася в розпачі Лімеркаті. Граф, людина світська, просив графиню не розголошувати гіркої правди, яку вона йому повідомила.
   – Будьте великодушні, – додав він, – приймайте мене, виявляючи всі зовнішні знаки уваги, якими вщедряють щасливих коханців, і, може, мені тоді пощастить зберегти належне місце в світському товаристві.
   Після такої геройської заяви графиня відмовилась користуватися екіпажем і ложею графа H ***. Проте за п'ятнадцять років вона призвичаїлася жити на широку ногу, і нині їй доводилось розв'язувати вельми важку, точніше – нерозв'язну проблему: жити в Мілані на пенсію в півтори тисячі франків. Із палацу вона перебралася в дві кімнатки на п'ятому поверсі, розрахувала всю челядь і навіть покоївку, замінивши її старою прибиральницею. Ця жертва була, власне, не така вже й геройська та важка, як нам здається: в Мілані з бідності не сміються, а, отже, вона не лякає, як найгірше лихо. В цій шляхетній бідності Джіна прожила кілька місяців. Лімеркаті і навіть граф H ***, теж претендент на її руку, постійно бомбардували графиню листами. Та ось маркіз дель Донго, скнара, яких мало, подумав, що його недруги, бачачи сестрине убозтво, можуть позловтішатися. Як? Уроженка дель Донго змушена животіти на пенсію, яку призначає генераловим удовам віденський двір, що виявив таку несправедливість до нього!
   Він написав Джіні, що в замку Гріанта її чекають палати й утримання, гідні її як його сестри. Думку про новий спосіб життя графиня сприйняла з захватом, душа в неї була мінлива. В цьому статечному замку, що велично височів серед столітніх каштанів, посаджених ще в добу герцогів Сфорца, Джіна не гостювала вже двадцять років. «Там мене чекає спокій, – казала вона собі. – А хіба в моєму віці це не можна назвати щастям? (Джіні пішов тридцять другий рік, і вона гадала, що їй пора на відпочинок.) На березі чарівного озера, де я народилася, я віднайду нарешті щасливе, мирне життя».
   Не знаю, чи помилилась вона, але, безперечно, ця палка душа, яка легко відмахнулася від двох величезних маєтків, принесла щастя до замку Гріанта. Обидві її небоги нетямилися з радості. «Ти мені вернула чудові дні молодості, – приказувала маркіза, цілуючи її. – А перед твоїм приїздом мені було сто років!» Разом з Фабріціо графиня знов одвідала чарівні околиці Гріанти, справжній рай для мандрівників: віллу Мельці на тому боці озера, саме навпроти замку, з вікон якого розгортається краєвид на неї, священний гай Сфондрата, розташований вище по крутосхилу, і гострий виступ того мису, що поділяє озеро на два рукави: один звернутий до Комо, чудовий млосною розкішшю своїх обрисів, і другий, простелений до Лекко серед похмурого бескеття. З цими величезними й затишними ландшафтами може зрівнятися, але аж ніяк не перевищує їх мальовничістю найславетніший куточок у світі – Неаполітанська затока. Графиня захоплено відчувала, як воскресають у ній спогади ранньої юності, і зіставляла їх із свіжими враженнями. «Довкола озера Комо, – думала вона, – не видно, як на берегах Женевського озера, широких полів, тут нема родючих нив, обнесених огорожею, оброблених за найкращими способами рільництва, що, знай, нагадують про гроші та зиск. Тут звідусіль підносяться високі й невисокі горби, на них довільно розкидані купи дерев, і рука людська ще не зіпсувала їх, не обернула в статтю прибутку. Мальовничими узбіччями збігають до озера ці горби з дивовижними обрисами, і переді мною, як живі, постають принадні картини природи, змальовані Тассо [67 - Тассо Торквато (1544–1595) – видатний італійський поет, автор поеми «Визволений Єрусалим» (1580).] та Аріосто. Все тут шляхетне і лагідне, все промовляє про кохання, ніщо не нагадує про потворність цивілізації. Тонуть у рясному листі села, притулені на гірських спадах, а над кронами дерев бовваніють стрункі дзвіниці, тішачи зір своєю архітектурою. Якщо нивка завширшки в п'ятдесят кроків оброблена де-не-де між каштанниками і заростями дикої вишні, то як любо бачити, що все там росте буйніше, вільніше, ніж деінде. А ген за тими високими узгір'ями, чиї гребені ваблять самітними будиночками, такими затишними, що в кожному з них хотілося б оселитися, здивованому оку відкриваються піки альпійських вершин, укриті вічним снігом, і ця сувора картина, нагадуючи про пережиту недолю, посилює втіху від усього теперішнього. Уява зворушена далеким благовістом у якомусь хутірці, захованому за деревами, звуки линуть над озером і тануть, навівають солодку меланхолію, покору і ніби кажуть: «Життя минає, не носися так високо, бери щастя, доступне тобі, і тішся».
   Те, що промовляли ці чарівні, ні з чим незрівнянні береги, повернуло душі графині її шістнадцять років. Їй здавалось неймовірним, як вона могла прожити стільки часу, ні разу не приїхавши помилуватися цим озером. «Невже, – думала вона, – щастя чекало мене на порозі старості?» Вона купила човна; Фабріціо, маркіза і сама Джіна оздобили його власноруч, оскільки їм завжди було сутужно на гроші, хоча в домі панувала розкіш: після опали маркіз дель Донго нічого не шкодував задля аристократичної пишноти. Так, наприклад, він звелів насипати греблю, витративши на це вісімдесят тисяч франків, щоб відвоювати в озера прибережну смужку завширшки в десять кроків перед славетною каштановою алеєю, що тягнеться в бік Каденабії. В кінці греблі підносилась капличка з циклопічних гранітних брил, споруджена за проектом відомого маркіза Каньоли, а в цій капличці модний міланський скульптор Маркезі споруджував тепер усипальницю для маркіза – численні барельєфи на гробниці повинні були зображувати подвиги його предків.
   Супроводити дам у прогулянках хотів і старший брат Фабріціо, маркезіно Асканьо, але тітка бризкала водою на його пудрене волосся і щодня вигадувала, як би уїдливіше дошкулити цьому чванькові. Нарешті веселе товариство, що боялося сміятись при ньому, перестало бачити в човні його бліде пухке обличчя. Ні для кого не було таємницею, що він бігає до свого таточка зводити наклепи, а всі однаково мусили остерігатися того деспота, який після своєї вимушеної відставки просто казився з люті.
   Асканьо дав слово помститися Фабріціо.
   Якось схопилася буря, і човен мало не перекинувся; хоча грошей було обмаль, перевізникам заплатили щедро, щоб вони не сказали про це маркізові: той і так бурчав, що його обидві доньки катаються в човні. Згодом їх ще раз захопила буря, на цьому гарному озері борвії налітають раптово і бувають дуже небезпечні: з двох гірських ущелин на протилежних берегах понесуться раптом шквали і зітнуться між собою на воді. В самий розпал хвищі і громових ударів графині закортіло висадитись на самотню скелю посеред озера, площею не більше, ніж кімнатка; вона казала, що звідти перед нею розгорнеться незвичайне видовище: вона побачить, як звідусіль розбиваються об острівець скажені вали; проте, вискочивши з човна, графиня упала в воду. Фабріціо кинувся її рятувати, і обох занесло далеченько. Що й казати, топиться не дуже приємно, але нудьгу, на її превеликий подив, було прогнано геть із феодального замку. Графиня любила простакуватого абата Бланеса й дуже захопилася астрологією. Після купівлі човна залишилися гроші, всі вони пішли на придбання маленького телескопа, що трапився випадково. Майже щовечора, разом з небогами й Фабріціо, Джіна вмощувалася з цією трубою на майданчику готичної замкової вежі. [68 - Готична вежа – тобто побудована в готичному стилі, характерному для західноєвропейської архітектури XII–XVI ст. (гостроконечні склепіння, стрілчасті вікна тощо).] Фабріціо ділився своїми знаннями, і товариство дуже весело проводило кілька годин на вежі, далеко від підслухачів.
   Щоправда, бували дні, коли графиня не хотіла озиватися ні до кого й словом. Задумана, вона самотньо блукала під розлогими каштанами. Вона була надто розумна, щоб іноді не відчувати, як важко, коли нема кому відкрити душу. Але назавтра після такої душевної кризи графиня вже сміялася, як і раніше. Звичайно до похмурих роздумів цю невсипущу натуру спонукували нарікання маркізи, її невістки.
   – Невже в цьому понурому замку минуть останні дні нашої молодості? – вигукувала маркіза.
   До графининого приїзду їй ніколи не спадали такі скорботні думки.
   Так минула зима 1814–1815 років. Незважаючи на своє убозтво, графиня двічі їздила на кілька днів до Мілана: треба було подивитися чудові балетні вистави Вігано [69 - Вігано Сальваторе (1769–1821) – славетний італійський балетмейстер.] в театрі Ла Скала, і маркіз не забороняв дружині супроводжувати зовицю. Одержавши в Мілані тримісячну пенсію, вдова генерала Цізальпінської республіки кілька цехінів [70 - Цехін – золота венеціанська монета, що вперше з'явилася в кінці XIII ст. З середини XVI ст. розповсюджується по всіх країнах Європи під назвою дукату.] позичала пребагатій маркізі дель Донго. Поїздки були чарівні, жінки запрошували на обід старих приятелів і тішилися, сміючись з усього, як діти. Повна запалу й щирості італійська веселість дозволяла їм забувати, як гнітюче діяли в Гріанті криві погляди маркіза та його старшого сина. Фабріціо, уже шістнадцятилітній хлопчак, виконував обов'язки гостинного хазяїна дому.
   Сьомого березня 1815 року дами, повернувшись напередодні з чудової подорожі до Мілана, прогулювались гарною платановою алеєю, недавно продовженою до самого берега. З боку Комо показався човен, з його борту хтось подавав дивні знаки. Скоро на греблю вискочив маркізів агент: у бухті Жуан щойно висадився Наполеон. [71 - Це відбулося 1 березня 1815 р. біля французького міста Канни.] Такій події простодушно здивувалась Європа, але маркіза дель Донго вона нітрохи не вразила. Він одразу написав цісареві листа, сповненого вірнопідданських чуттів, запропонував свої здібності та кілька мільйонів і повторив, що міністри його величності – якобінці, які злигалися з паризькими бунтарями. Восьмого березня, о шостій годині ранку, маркіз, убравшись у мундир при всіх орденах, переписував з голосу старшого сина чернетку вже третьої депеші і статечно мережив своїм гарним охайним письмом папір, оздоблений августійшим портретом у вигляді водяного знака. А в цей самий час Фабріціо, звелівши доповісти про себе, входив до покою графині П'єтранера.
   – Я іду, – заявив він. – Хочу пристати до імператора, адже він також і король Італії, і він так прихильно ставився до твого чоловіка! Я вирушаю через Швейцарію. Цієї ночі мій приятель Вазі, торговець барометрами з Менаджо, дав мені свій паспорт. Дай мені кілька наполеондорів, [72 - Наполеондор – золота французька монета часів Наполеона.] я маю тільки два золотих, але якщо доведеться, я піду пішки.
   Графиня заплакала з радощів і туги.
   – Отче небесний! Як тобі спала така божевільна думка? – вигукнула вона, стискаючи руки Фабріціо.
   Вона встала з ліжка і добула з одежної шафи старанно прихований гаманець, розшитий бісером – усе її добро.
   – На, – сказала вона Фабріціо. – Але Богом святим благаю – бережи себе. На кого ти залишиш безталанну матір і мене, якщо тебе вб'ють? А сподіватися на перемогу Наполеона годі: ці панове зуміють його з світу зігнати. Хіба ти не чув тиждень тому в Мілані розповіді про те, як його двадцять три рази пробували вбити? Замахи були так добре підготовлені, що вцілів він лише дивом. А тоді ж він був усемогутній. Тобі добре відомо, що наші вороги сплять і бачать його мертвим. Після його вигнання Франція геть занепала.
   З глибоким хвилюванням говорила графиня про долю, що чекає Наполеона.
   – Дозволяючи тобі їхати до нього, я жертвую найдорожчою для мене істотою на світі, – промовила вона.
   Очі Фабріціо зволожилися, і він заплакав, обіймаючи графиню, але воля його ні на мить не схитнулася. Він із запалом розтлумачив своїй дорогій приятельці, які мотиви схилили його до такої постанови; ми дозволимо собі вважати їх вельми потішними.
   – Учора ввечері за сім хвилин перед шостою ми, як ти пам'ятаєш, прогулювалися платановою алеєю на березі озера, під Каза Соммаріва, і простували в південному напрямку. Саме в цей час я помітив здалеку того човна, що плив з боку Комо і ніс нам велику новину. Я дивився на човна, зовсім не думаючи про імператора, я лише заздрив долі тих, хто має змогу подорожувати, і раптом глибоке хвилювання пройняло мене. Човен пристав до берега, агент батька щось прошептав йому, батько раптом пополотнів, відвів нас убік і переказав нам моторошну новину. Я одвернувся і почав дивитись на озеро лише для того, щоб приховати сльози радості, які бризнули з моїх очей. І тут високо-високо вгорі, по праву руку, я вгледів орла, Наполеонового птаха. Орел велично летів у бік Швейцарії, а отже – Парижа. І я одразу сказав собі: «Я теж перетну Швейцарію з прудкістю орла, пристану до цього великого мужа і запропоную йому, що в моїй змозі, – підтримку моєї кволої руки. Він хотів повернути нам вітчизну, він любив мого дядька!» Перш ніж орел зник, у мене раптом висохли сльози, – ось доказ, що ця думка послана мені згори: тільки-но я ухвалив цю постанову, як одразу побачив, яким чином можна її здійснити. І одразу весь смуток, що, як тобі відомо, отруював мені життя, де й подівся, ніби розвіяний Божественним подихом. Великий образ постав перед моїм зором: Італія підводиться з того болота, куди втоптали її німці; вона простягає до свого короля і визволителя знівечені, ще закуті в кайдани руки. [73 - Ці пишномовні слова віддають прозою вірша славетного Монті (Прим. автора).Монті Вінченцо (1754–1828) – італійський поет, якого прозвали хамелеоном за вміння пристосовуватись до всякого уряду.] І я подумки сказав собі: «Я, досі незнаний син нашої багатостраждальної матері, піду, щоб померти чи перемогти з тим, кого послала сама доля, хто хотів змити з нас ганьбу від погорди, з якою на нас дивляться всі, навіть найпідліші, найпоневоленіші жителі Європи».
   – Знаєш, – додав він тихо, дивлячись на графиню розпаленілим поглядом, – знаєш той каштан, який у рік мого народження мати власноручно посадила напровесні на березі струмка в нашому ліску, за дві милі від Гріанти? Так ось, перш ніж вирушити в похід, я пішов подивитись на своє дерево. «Весна тільки почалася, – сказав я собі, – якщо на дереві є вже листячко, це буде добра призвістка для мене». Я теж повинен скинути з себе заціпеніння, в якому животію тут, у цьому похмурому й холодному замку. Хіба ці старі зчорнілі мури, що колись правили за знаряддя деспотизму і тепер залишилися його символом, не є символом понурої зими? Для мене вони те саме, що зима для мого дерева.
   І от, чи повіриш, Джіно, але вчора ввечері, о пів на восьму, я прийшов до мого каштана: на ньому було листячко, воно вже розпустилося величеньке! Я цілував листочки тихенько, щоб не пошкодити їх. Потім обережно обкопав моє улюблене дерево. І, одразу сповнений нового запалу, подався гірською стежкою до Менаджо: мені потрібен паспорт, щоб перейти Швейцарію. Час летів, була вже перша ночі, коли я прийшов до дому Вазі. Я гадав, що мені доведеться довго стукати, щоб розбудити його. Але він не спав, а розмовляв з трьома приятелями. Після перших моїх слів він кинувся обіймати мене й гукнув: «Ти хочеш пристати до Наполеона!» Його приятелі й собі палко обняли мене. «Ех, чому я жонатий!» – зітхав один із них.
   Пані П'єтранера замислилася; вона вважала за свій обов'язок щось заперечити. Якби Фабріціо не був такий зелений, він одразу б зрозумів, що графиня сама не вірить тому, що намагається довести. Але попри недосвідченість він був людина рішуча і пропустив повз вуха ці докази. Зрештою графиня обмежилася проханням, щоб він бодай повідомив матір про свій намір.
   – Вона перекаже сестрам, а те жіноцтво, як завжди, несамохіть зрадить мене! – гукнув Фабріціо з якоюсь бундючною зневагою.
   – Відгукуйся про прекрасну стать шанобливіше, – сказала графиня, усміхаючись крізь сльози. – Саме прекрасна стать допоможе тобі домогтися кращої долі. Чоловіки тебе ніколи не любитимуть, у тебе забагато вогню – це дратує прозаїчні душі.
   Довідавшись про синові химерні задуми, маркіза заридала; вона не побачила в них нічого геройського й намагалася будь-що утримати його дома. Але, переконавшись, що ніякими перепонами, окрім в'язничних мурів, сина не утримати, вона віддала Фабріціо весь свій невеличкий запас грошей. Потім згадала, що напередодні маркіз довірив їй вісім чи десять діамантів, вартістю близько десяти тисяч франків, попросивши замовити для них оправу в міланського ювеліра. Сестри ввійшли до материної кімнати саме тоді, коли графиня зашивала діаманти в підшивку подорожнього вбрання нашого героя. Він повернув бідолахам кілька їхніх монет. Сестри зустріли таким бурхливим захватом намір Фабріціо, з такою галасливою радістю кинулися обіймати його, що він схопив ще не зашиті в підшивку діаманти і вирішив негайно рушити в путь.
   – Ви несамохіть зрадите мене, – сказав він сестрам. – З такою силою грошей мені зовсім зайве брати ще якісь пожитки, їх скрізь можна купити.
   Обнявши востаннє дорогих рідних, він пустився в дорогу, не заходячи навіть до своєї кімнати. Побоюючись кінної погоні, він ішов так швидко, що того самого вечора опинився в Лугано. [74 - Лугано – місто в Швейцари.] Хвалити Бога, він уже в Швейцарії! Тепер нема чого боятися, що підкуплені батьком жандарми схоплять його на безлюдному шляху. З швейцарського міста він написав батькові патетичного листа – хлоп'яча слабість, лист лише розпалив маркізову лють. Потім поштовими кіньми Фабріціо подолав Сен-Готардський перевал [75 - Сен-Готардський перевал – вершина в Альпах.] і, їдучи дуже швидко, перетнув французький кордон біля Понтарльє. Імператор був у Парижі. Але тут Фабріціо спіткала халепа. Він вирушив з непохитним наміром особисто поговорити з імператором. Йому й на думку не спало, що це не так легко. У Мілані він разів десять на день бачив принца Євгенія і при бажанні міг би заговорити з ним. У Парижі він щоранку бігав на двір Тюїльрі, [76 - Тюільрі – палац французьких королів, тоді резиденція Наполеона, побудований на місці старих черепичних майстерень, звідки й назва палацу «тюіль» (франц.) – черепиця.] бачив, як оглядає військо Наполеон, але ні разу не зумів наблизитись до імператора. Герой наш думав, що всі французи, так само як і він, глибоко схвильовані небезпекою, що загрожує вітчизні. Обідаючи у готелі, де він зупинився, Фабріціо щиро говорив про свої наміри і свою любов до Наполеона. За столом йому трапились милі й товариські молодики, ще більші ентузіасти, ніж він сам, і за кілька днів вони обдерли його як липку. На щастя, із скромності він не заїкнувся про діаманти, які дала йому мати. Одного ранку, після нічної гулянки, він побачив, що його обібрали до нитки. Тоді він купив двоє чудових коней, найняв служника – відставного солдата, що був за конюха в баришника і, сповнений зневаги до юних парижан-базік, подався до війська. Він знав тільки одне: армія збирається десь в околиці Мобежа. [77 - Мобеж – місто на півночі Франції, біля бельгійського кордону.] Прибувши на кордон, він, одначе, вважав смішним влаштуватися в якійсь господі і грітися при коминку, коли солдати отаборилися в полі. Хоч як його розраджував служник, людина не позбавлена здорового глузду, Фабріціо нерозважно вирушив у табори, розташовані біля самого кордону на шляху до Бельгії.
   Ледве він добрався до першого від шляху батальйону, солдати втупилися в нього: цей молодий буржуа здався їм одягнутим не по-військовому. Вечоріло, тягнув холодний вітер. Фабріціо підійшов до багаття і попросив погрітися, пообіцявши заплатити за гостинність. Здивовані його наміром платити, солдати перезирнулися, проте добродушно посунулися і дали йому місце біля багаття. Служник влаштував йому заслону од вітру. Але через годину, коли повз табір проходив полковий писар, солдати доповіли йому про появу невідомого, який поганенько говорив по-французькому. Писар допитав Фабріціо, той заговорив про свою палку любов до імператора, але з таким підозрілим акцентом, що писар запропонував йому піти разом до полковника, командир квартирував на сусідній фермі. З двома кіньми на поводу підійшов служник Фабріціо. Побачивши цих чудових коней, писар вирячив очі і, миттю передумавши, заходився розпитувати служника. Воїн-ветеран, одразу збагнувши стратегію співрозмовника, сказав, що його хазяїн має високих заступників і що, звісно, ніхто не наважиться поцупити його чудових коней. Писар тут же гукнув солдатів – один схопив за комір служника, другий узяв за повід коней, а писар суворо звелів Фабріціо беззастережно йти слідом.
   Прогнавши піхтурою Фабріціо добру милю [78 - Миля – міра довжини, морська дорівнювала 1,85 км, російська стара – 7,43 км.] в пітьмі, яка здавалася ще темнішою від табірних багать, що звідусіль осявали обрій, писар передав Фабріціо жандармському офіцерові, і той суворим тоном зажадав у нього паперів. Фабріціо показав паспорт, де він називався роз'їзним торговцем барометрами.
   – От йолопи! – вигукнув офіцер. – Пишуть таке, що й на голову не налізе!
   Він почав допитувати нашого героя, той вкрай захоплено заговорив про імператора, про свободу, але жандармський офіцер зареготав.
   – Сто чортів! А з тебе хитрун нікудишній! – вигукнув він. – Мабуть, нас уже зовсім за бовдурів мають, якщо засилають сюди таких шмаркачів, як ти!
   І що Фабріціо не говорив, силкуючись довести, що він і справді не торговець барометрами, офіцер відправив його під вартою до в'язниці сусіднього містечка Б., куди наш герой дістався лише о третій ранку, не тямлячи себе з обурення і падаючи з утоми.
   Фабріціо просидів у цій жалюгідній в'язниці тридцять три довгих дні, спершу дивуючись, потім обурюючись, а головне, зовсім не розуміючи, чому з ним так учинили. Він строчив комендантові фортеці листа за листом, і дружина тюремного наглядача, гожа тридцятишестилітня фламандка, зголосилася передавати листи за адресою. Та оскільки їй зовсім не хотілося, щоб розстріляли такого гарного та ще й щедрого хлопця, – він платив їй за послуги, – то всі його листи попадали в грубку. Вона приходила до в'язня о пізній вечірній порі і терпляче вислуховувала його скарги. Чоловікові вона сказала, що шмаркач при грошах, і обачливий тюремник дозволив їй діяти на свій розсуд. Скориставшися з цієї поблажливості, вона заробила у Фабріціо кілька наполеондорів: писар забрав у нього лише коней, а жандармський офіцер не конфіскував нічого. Одного червневого полудня Фабріціо почув виразну, але далеку канонаду. Нарешті почалося! З нетерпіння серце в Фабріціо так і затьохкало. Знадвору теж долинув гамір: справді почався великий рух армії, і через містечко проходили три дивізії. Близько одинадцятої вечора прийшла поспівчувати Фабріціо дружина наглядача, і цього разу він зустрів її привітніше, ніж завжди. Стискаючи їй руки, він сказав:
   – Допоможіть мені звідси вибратися. Честю присягаюсь, я вернуся до в'язниці, як тільки скінчиться битва.
   – Ет, казна-що плетеш! А мастило маєш?
   Фабріціо стурбувався, він не збагнув, що означає мастило. Зауваживши його тривогу, наглядачка подумала, що він на бобах. Замість говорити про золоті дукати, як збиралася спершу, вона вже заговорила про самі франки.
   – Слухай, – сказала вона. – Якщо ти можеш дати мені сотню франків, я парою подвійних наполеондорів закрию очі капралові, коли він прийде вночі міняти варту, то капрал і не побачить, як ти майнеш. Він погодиться, якщо його полк повинен виступати завтра.
   Вони сторгувалися. Тюремниця навіть запропонувала сховати Фабріціо у своїй спальні: вранці звідти йому легше втекти.
   На зорі, ще не розвидніло, розчулена жінка сказала Фабріціо:
   – Дорогенький, ти замолодий для такої паскудної справи. Послухай мене, кинь ти все це!
   – З якої речі? – відповів Фабріціо. – Хіба захищати вітчизну – злочин?
   – Годі-бо! Ніколи не забувай, що життя тобі врятувала я. Справа твоя очевидна – тебе напевне розстріляли б. Але ж дивись, не пробалакайся, а то через тебе ми з чоловіком втратимо місце. І краще нікому не повторюй вигадки, що ти міланський дворянин, переодягнений на торговця барометрами, це чисте безглуздя. А зараз слухай мене уважно. Я тобі дам мундир того гусара, який позавчора помер у нашій в'язниці. Намагайся менше розмовляти, а вже як якийсь вахмістр чи офіцер причепиться, почне допитувати, кажи, що ти занедужав у дорозі й лежав у селянському домі, що селянин з жалю підібрав тебе, коли ти тіпався від лихоманки в придорожньому рові. Якщо тобі не повірять, додай, що ти відстав від полку. Тебе, хоч-не-хоч, можуть арештувати, бо в тебе вимова не наша, то ти скажи, ніби ти п'ємонтець, [79 - П'ємонтець – житель П'ємонту, італійської області, яка межує зі Швейцарією та Францією.] призваний до війська, залишився торік у Франції, – словом, ще вигадай що-небудь.
   Вперше по тридцяти трьох днях обурення Фабріціо зрозумів, через що йому довелось поневірятися. Його вважали за шпигуна! Він почав переконувати наглядачку, настроєну того ранку ніжно. І поки фламандка, озброєна голкою, вшивала гусарський мундир, для Фабріціо заширокий, він досить доладно розтлумачив цій жінці свою історію. Вона слухала вражено, але на хвилинку повірила: вигляд він мав такий наївний, і гусарське обмундирування так личило йому!
   – Якщо тобі вже закортіло воювати, – мовила вона, наполовину переконана в його щирості, – треба було в Парижі записатись до якогось полку. Поставив би вахмістрові вина, і він би тобі все влаштував.
   Багато корисних порад, як поводитися надалі, дала тюремниця Фабріціо, і нарешті, коли на світ благословило, випустила його надвір, сотні разів змусивши заприсягтися, що він ніколи і ні за яких обставин не згадає її імені.
   Не встиг Фабріціо, з гусарською шаблею при боці, бадьорим кроком вийти з містечка, як його огорнули сумніви. «Ну ось, – думав він, – я іду в мундирі і з подорожньою якогось гусара, померлого в тюрмі. А його, кажуть, запроторили за те, що він украв корову й срібний столовий набір. Я, так би мовити, вліз у його шкуру, хоча цього нітрохи не хотів і ніяк не передбачав. Тут пахне тюрмою!.. Прикмета цілком ясна. Мені доведеться довго поневірятись за ґратами».
   Не минуло й години після розлуки Фабріціо з його рятівницею, як линув дощ та такий рясний, що свіжоспечений гусар ледве витягував з болота ноги в чоботиськах, явно не на його міру. Зустрівши селянина верхи на сухоребрій конячині, він купив у хазяїна цю шкапу, домовляючись на мигах, бо пам'ятав пораду тюремниці говорити якнайменше через чужоземну вимову.
   Того дня армія, здобувши перемогу під Ліньї, [80 - Ліньі – село в Бельгії біля Брюсселя, де 16 червня 1815 р. Наполеон здобув перемогу над прусськими військами, очолюваними Блюхером.] марширувала на Брюссель, це було напередодні битви під Ватерлоо, [81 - Битва під Ватерлоо за 17 км від Брюсселя, де було розбито наполеонівську армію, відбулася 18 червня 1815 р.] їдучи під безперервною зливою, близько полудня Фабріціо почув гуркіт гармат. На радощах він одразу забув про довгі й тоскні хвилини розпачу, пережиті в несправедливому ув'язненні. Їхав він, поки смеркло, і, навчений гірким досвідом, вирішив заночувати в селянській хатинці, що стояла обіч дороги. Господар побивався, запевняв, що в нього все позабирали. Фабріціо дав йому екю, і в господі зразу знайшовся овес. «Юнь у мене нікудишній, – думав Фабріціо, – але якийсь писар ще зазіхне на нього». І він уклався спати в стайні, поряд з жолобом. Назавтра, за годину до світання, Фабріціо вже їхав шляхом і, лагідно поплескуючи шкапу, зумів пустити її трюхом. Близько п'ятої [82 - Близько п'ятої… – у Стендаля неточність, битва під Ватерлоо почалася о пів на дванадцяту.] він почув канонаду: починалась битва під Ватерлоо.

Розділ третій

   Незабаром Фабріціо трапились маркітантки, [83 - Маркітантка – торговка, яка йшла за армією під час військового походу.] і велика вдячність, яку він відчував до тюремниці з містечка Б., спонукала його звернутись до них. Він запитав однієї, де йому шукати четвертий гусарський полк, в якому він служить.
   – А ти б ліпше не поспішав, лебедику! – відповіла маркітантка, зворушена блідістю й гарними очима Фабріціо. – Бій сьогодні буде запеклий, а подивитись на твою ручку: де вже тобі шаблею рубати! Якби ти мав рушницю, ще сяк-так, бабахкав би з неї нарівні з усіма.
   Ця порада не сподобалась Фабріціо, він ударив коня, але хоч як поганяв його, так і не випередив маркітантського воза. Вряди-годи гармати ніби ревіли ближче, і тоді рев заважав розмові. Не тямлячи себе від захвату, Фабріціо знов заговорив з маркітанткою. З кожним її словом він радів усе більше. І жінка ця здавалась йому такою доброю, що він, зрештою, розповів їй геть усе, приховавши лише своє справжнє ім'я і втечу з в'язниці. Маркітантка була здивована й нічого не тямила в тому, що їй набалакав цей гарненький солдатик.
   – Ага, ясно! – вигукнула вона з переможним виглядом. – Ти – панич і, мабуть, закохався в дружину якогось капітана четвертого гусарського полку. Твоя любка справила тобі мундир, ти його надів і тепер їдеш навздогін за нею. І ось хрест святий: таж ти зроду не був солдатом! А оскільки ти хоробрий, а твій полк пішов в огонь, ти не хочеш пасти задніх і собі рвешся в бій.
   Фабріціо погоджувався з усім – тільки так можна було почути розумну пораду. «Звичаї у цих французів мені зовсім не відомі, – міркував він, – і якщо хтось не візьметься мною керувати, я, чого доброго, знову попаду в тюрму та ще й позбудуся коня».
   – Насамперед, лебедику, – сказала маркітантка, все більше проймаючись до нього симпатією, – насамперед признайся, що тобі нема ще й двадцяти одного року. Тобі десь од сили сімнадцять.
   То була правда, і Фабріціо залюбки визнав її.
   – Виходить, ти ще навіть не рекрут і ладен важити головою лише задля гарних очей твоєї капітанші. Сто чортів, і вона не прогадала! Так ось, якщо в тебе залишилося трошки золотих кружалець із тих, що вона тобі подарувала, ти мусиш передусім купити іншого коня. Дивись, як твоя шкапа стриже вухами, тільки-но гармата ревне ближче: це селянський кінь, через нього, скоро потрапиш на передову, тебе вб'ють. Стривай, бачиш оно-но, над живоплотом, білий димок? Це, хлопче, палять із рушниць. Отож готуйся; як засвистять кулі, душа твоя майне в п'яти. Поки є час, попоїж, підкріпися.
   Фабріціо послухався і дав маркітантці наполеондора, попрохавши взяти з нього, скільки належить.
   – Отакої! Дивитися на тебе жаль! – вигукнула жінка. – Дурненький! Не вміє навіть грошей витрачати. Треба було б тебе провчити. Ось покладу до кишені твою монету та як чкурну своєю Красунею. Попробуй наздогнати своєю шкапою! Що б ти робив, недотепо, якби я погнала щосили! Знай: коли ревуть гармати, золота нікому не показуй. Ось тримай здачу – вісімнадцять франків п'ятдесят сантимів. Сніданок твій коштує тільки тридцять су. [84 - Сантим – дрібна мідна французька монета; су – дрібна мідна і срібна французька монета.] А коней тут незабаром можна буде купити скільки заманеться. За доброго коника давай десять франків, у кожному разі, не більше двадцяти, навіть якби це був огир чотирьох Емонових синів. [85 - Тобто чарівний кінь Баяр, який неодноразово врятовував чотирьох Емонових синів, героїв французької середньовічної поеми.]
   Коли Фабріціо закінчив снідати, безугавне базікання маркітантки урвала якась жінка, що ріллею зненацька виїхала на шлях.
   – Гей, Марго! Агов! – гукнула вона. – Бери праворуч. Твій шостий єгерський [86 - Єгерський (полк) – кіннота.] стоїть там.
   – Ну, хлопче, доведеться розлучитися, – сказала маркітантка нашому героєві. – Мені, їй-богу, шкода тебе. Сподобався ти мені, хай тобі грець! Нічогісінько ти не знаєш, кожен тебе пошиє в дурні, бігме! Їдьмо краще зі мною до шостого єгерського.
   – Я й сам розумію, що не знаю нічогісінько, – відповів Фабріціо, – але я хочу битися і пощу он туди, де білий димок.
   – Та ти поглянь, як твій кінь стриже вухами! Тільки-но туди над'їдеш, тобі його не втримати, – хоч який він захльостаний, подасться галопом і бозна-куди тебе занесе. Хочеш послухати доброї ради? Ось як зроби: тільки-но під'їдеш до цепу, спішся, підбери з землі рушницю і ладунку, ставай у лаву й роби все так, як солдати. Але ж, Боже милосердний! Ти, мабуть, і набою не вмієш скушувати!
   Зачеплений за живе, Фабріціо мусив признатися своїй новій подрузі, що вона вгадала.
   – Бідолаха! Заб'ють тебе одразу, істинний Бог! Заб'ють. Чи довго до лиха! Ні, тобі неодмінно треба їхати зі мною! – владно заявила маркітантка.
   – Але я хочу битися!
   – А ти й будеш битися! Ще й як! Шостий єгерський – бравий полк, а роботи сьогодні всім вистачить.
   – А скоро ми розшукаємо ваш полк?
   – Найбільше десь за чверть години.
   «Ця добра жінка відрекомендує мене, – міркував Фабріціо, – мене через мою недосвідченість не приймуть за шпигуна, і я зможу взяти участь у битві».
   Раптом гуркіт канонади посилився, постріли почастішали. – Ніби чотки перебирають, – сказав собі Фабріціо.
   – Ось уже й рушничні залпи чути, – сказала маркітантка, поганяючи коня, підбадьореного звуками бою.
   Жінка звернула праворуч і рушила путівцем через луки; болото тут було до колін, віз мало не загруз. Фабріціо підпихав колеса. Кінь його двічі упав. Незабаром під ногами стало сухіше, але дорога перейшла на стежку, що плуталася в траві. Не встиг Фабріціо проїхати нею кроків з п'ятсот, як кінь його став мов укопаний: поперек стежки лежав труп, що злякав і коня, і верхівця.
   Обличчя Фабріціо, звичайно бліде, позеленіло. Маркітантка глянула на мерця і буркнула собі під ніс: «Не з нашої дивізії». Потім, зиркнувши на нашого героя, пирхнула сміхом.
   – Ха-ха-ха! Ну що, хлопче? Це тобі не цяцьки! – гукнула вона.
   Фабріціо скам'янів із жаху. Найбільше його вразили босі брудні ноги, вже роззуті, та й сам труп роздягли, залишивши тільки подерті, обляпані кров'ю штани.
   – Ближче, ближче! – сказала маркітантка. – Спішуйся, тобі треба звикати. Ти диви! – гукнула вона. – В голову влучило!
   Так і є, куля влучила біля носа і вийшла через ліву скроню, огидно спотворивши обличчя. Вціліле око залишилося розплющене.
   – Чого став? Злазь! – повторила жінка. – Підійди, привітайся, поручкайся! Може, він тобі відповість.
   Фабріціо від огиди млоїло, проте він скочив з коня, підійшов до трупа, взяв його за руку й міцно труснув. Але відійти вже не міг, ніби закляк. Він відчував, що йому забракне сили сісти в сідло. Особливо жахало розплющене око.
   «Маркітантка вважатиме мене за боягуза», – гірко подумав він. І все-таки не міг ступити й кроку: одразу упав би. Для нього то була страшна хвилина. Він справді був майже непритомний. Помітивши це, маркітантка жваво скочила з воза і мовчки піднесла йому чарку горілки. Фабріціо одним духом вихилив її, потім виліз на коня і, ні слова не кажучи, поїхав далі. Маркітантка вряди-годи зиркала на нього спідлоба.
   – Завтра, хлопче, підеш у бій, – сказала вона нарешті, – а сьогодні залишайся зі мною. Сам бачиш, тобі ще треба призвичаїтися до солдатського ремесла.
   – Навпаки, я зараз же хочу битися! – вигукнув наш герой із таким завзяттям, що це здалося маркітантці добрим знаком.
   Гарматний гуркіт дужчав і ніби ближчав. Постріли лунали поспіль, звук зливався в безперервну басову ноту, і на тлі цього безугавного протяглого реву, подібного до далекого шуму водоспаду, дуже чітко вирізнялись рушничні залпи.
   Саме цієї хвилини дорога привела їх до гайка. Маркітантка побачила, як назустріч прожогом біжать четверо французьких солдатів. Вона скочила з воза і, відбігши кроків двадцять від шляху, сховалася в ямі, що залишилась після викорчуваного дерева. «Ага, – сказав собі Фабріціо, – зараз побачимо, чи боягуз я». Він став біля покинутого воза і видобув шаблю. Не звертаючи на нього ніякої уваги, солдати побігли краєм гайка, по ліву руку від шляху.
   – Це наші, – спокійно сказала маркітантка, повертаючись, геть засапана, до свого візка. – Якби твій кінь міг бігти чвалом, я б сказала тобі: скачи до краю гайка, поглянь, чи є хто на луках.
   Просити себе двічі Фабріціо не змусив. Він виламав тополину гілку, обчухрав її і заходився щосили шмагати свою шкапину. Вона понеслася галопом, але за хвилину знову потрюхикала. Маркітантка пустила свого коня учвал.
   – Стій, почекай! – кричала вона Фабріціо.
   Невдовзі обоє виїхали з гаю. Зупинившись посеред луків, вони почули страшенний гуркіт, гармати й рушниці гатили звідусіль: справа, зліва, ззаду. В далечині їм відкрився куточок битви, – гайок, із якого вони виїхали, ріс на пагорбі, що височів на вісім-десять футів над луками, але на самих луках не було ані душі. Луки на відстані тисячі кроків од них були облямовані довгою смугою рясних верб. Білий дим підносився над вербами, іноді клубочачись і вихрячись у небі.
   – Аби ж то знаття, де наш полк, – мовила заклопотана маркітантка. – Їхати навпростець луками не можна. Послухай-но, – сказала вона Фабріціо, – якщо ти наткнешся на ворога, штрикай його одразу шаблею, а не показуй, який ти рубака.
   Та в цю мить маркітантка помітила тих чотирьох солдатів, про яких ми щойно згадували. Вони показалися з лісу, що по праву руку од шляху. Один їхав верхи.
   – Ось і кінь для тебе, – сказала вона Фабріціо. – Гей, повертай сюди! Агов! – гукнула вона вершникові. – Вихили склянку горілки.
   Солдати рушили до воза.
   – Де шостий єгерський? – крикнула жінка.
   – Тут поряд. П'ять хвилин ходу. Он біля рову, за вербами. Там оце полковника Макона вбили.
   – Хочеш за коня п'ять франків?
   – П'ять франків? Та ти, матінко, жартуєш. Юнь же офіцерський! Я за чверть години продам його за п'ять золотих.
   – Дай-но мені золотого, – стиха мовила маркітантка Фабріціо. Відтак, підійшовши до вершника, скомандувала:
   – Злазь! Мерщій! На тобі золотого.
   Солдат спішився. Фабріціо весело скочив у сідло. Маркітантка заходилась відв'язувати скрутку шинелі, приторочену до сідла його шкапини.
   – Нуте, допоможіть мені! – гукнула вона солдатам. – Жінка надривається, а вони стоять собі, руки в боки.
   Та як тільки впійманий кінь відчув на собі тороки, він забасував. Фабріціо, хоч і вершник добрий, на превелику силу втримав його.
   – Зразу видно породу, – мовила маркітантка. – Не призвичаєний, щоб хребтину йому в'юком муляло.
   – Генеральський кінь! – гукнув вояк, що продав скакуна. – Такий кінь вартий десять золотих, та й то мало.
   – Ось тобі ще двадцять франків, – сказав йому Фабріціо, нетямлячись на радощах, що під ним справжній огир.
   Тут по вербах ударило навскіс гарматне ядро. Фабріціо з цікавістю дивився, як навсібіч, ніби косою стяті, полетіли галузки.
   – Еге, стрілянина наближається, – сказав солдат, беручи у Фабріціо двадцять франків.
   Було десь близько другої дня.
   Фабріціо все ще захоплено згадував незвичайне видовисько, як раптом через широку луговину, край якої він стояв, проскакали вершники – кілька генералів у супроводі почту з двадцяти гусарів. Кінь Фабріціо заіржав, кілька разів ставав дибки, потім почав люто шарпати вуздечку. «Ет, нехай!» – подумав Фабріціо.
   Юнь, пущений на свою волю, ринув з копита і наздогнав генеральський ескорт. [87 - Ескорт – військовий загін, який супроводжує й охороняє в дорозі високих воєначальників.] Фабріціо нарахував чотири капелюхи з перами. За чверть години з кількох слів, зронених сусідами-гусарами, він збагнув, що один з генералів – славетний маршал Ней. Від щастя Фабріціо відчув себе на сьомому небі, але ніяк не міг угадати, котрий з чотирьох генералів маршал Ней. Щоб довідатись, він віддав би все на світі, але вчасно згадав, що йому краще не балакати. Ескорт зупинився, збираючись перехопитися через широкий рів, що заповнився водою після вчорашньої зливи. Обсаджений високими деревами, цей рів перетинав з лівого боку луговину, край якої Фабріціо купив коня. Майже всі гусари позлазили з коней. Рів був крутий і слизький, вода текла на кілька футів нижче луків. Фабріціо, нетямлячись з радощів, більше думав про маршала Нея [88 - Ней Мішель (1769–1815) – найближчий соратник Наполеона, маршал, князь Московський.] і про славу, ніж про свого коня, і скакун, розходившись, шубовснув у воду. Бризки злетіли високо вгору. Одного генерала облило з ніг до голови, і він лайнувся:
   – Чорт би взяв цю кляту худобину!
   Фабріціо до живого дійняла ця образа. «Чи можу я зажадати від нього сатисфакції?» – подумав він. А тим часом, аби довести, що він не такий уже бевзь, наш герой вирішив виїхати верхи на той бік. Проте берег піднімався круто, та ще й на п'ять-шість футів угору. Довелося зректись цього наміру. Тоді Фабріціо, пустивши коня водою, що сягала до храпа, нарешті знайшов місце, де, мабуть, був водопій. По цьому положистому схилу він легко виїхав на той бік лугу. Він перехопився перший з усього почту і гордо затрюхикав понад канавою. Гусари, потрапивши в халепу, борсалися в рівчаку, бо в багатьох місцях глибина сягала п'яти футів. Деякі коні, схарапудившись, пробували пливти і розбризкували цілі фонтани води. Вахмістр [89 - Вахмістр – унтер-офіцерське звання в кавалери.] помітив маневр жовторотого хлопчини, в якого не було й сліду армійської виправки.
   – Агов, назад! Повертайте ліворуч, там водопій! – гукнув він.
   Незабаром усі перебрели на той бік.
   Виїхавши в поле, Фабріціо застав генералів самих, без супроводу. Гуркіт гармат ніби подвоївся. Він ледве чув голос генерала, котрого оббризкав був водою, дарма що той кричав йому в вухо:
   – Де ти взяв цього коня?
   Фабріціо, розгубившись, відповів по-італійському:
   – L'ho comprato росо fa. (Тільки що купив його.)
   – Що ти сказав? Не чую! – крикнув генерал.
   Але тут над головою загуркотіло так, що Фабріціо не міг відповісти. Мусимо визнати – цієї хвилі наш герой мав дуже мало геройського. Але страх посідав у його почуттях друге місце, найбільше діймав хлопця цей гуркіт, від якого мало не лопали барабанні перетинки. Кінний ескорт пустився вскач, їхали ріллею – виоране поле тяглося зразу ж за канавою і було всіяне трупами.
   – Червоні мундири! Червоні мундири! [90 - Червоні мундири – тобто французькі солдати.] – радісно закричали гусари почту.
   Спершу Фабріціо не розумів, але, нарешті, помітив, що справді майже на всіх трупах червоні мундири. І раптом його пройняв дрож, він зауважив, що багато хто з цих червономундирників ще живі. Вони кричали, очевидно, волаючи про допомогу, але ніхто не зупинявся, щоб допомогти. Наш герой, на вдачу жалісливий, всіляко намагався, щоб його кінь не вдарив копитом якогось із цих червономундирників. Ескорт зупинився. Фабріціо, не дуже дбаючи про дотримання дисципліни, все ще галопував, задивившись на якогось пораненого.
   – Стій, жовторотий, стій! – гукнув йому вахмістр.
   Фабріціо зупинився й побачив, що він випередив кроків на двадцять генералів і що вони дивляться в цей бік у підзорні труби. Повернувши назад, щоб стати на своє місце у хвості почту, за кілька кроків позаду начальства, він помітив, як один генерал, найгладший, повернувся до свого сусіда, також генерала, і владно щось каже, ніби лає його і навіть сипле чортами. Тут Фабріціо не зумів стримати цікавості. Забуваючи про раду своєї подруги-тюремниці мовчати, він озвався до сусіда, склавши коротку, досить правильну, досить гладеньку французьку фразу:
   – Хто цей генерал, який шпетить свого сусіда?
   – Як хто? Маршал.
   – Який маршал?
   – Маршал Ней, дурило! Де це ти досі служив?
   Фабріціо, людина образлива, і гадки не мав сердитись за образу. З дитинним подивом він вирячився на славетного «князя Московського», найхоробрішого з хоробрих. Раптом усі помчали учвал. Через кілька хвилин Фабріціо побачив, що за двадцять кроків попереду рілля якось дуже дивно ворушиться. Борозни стояли залиті водою, а мокра земля на їхніх гребенях злітала чорним груддям. Фабріціо глянув на цю дивну картину і знову задумався про маршальську славу. Позаду коротко зойкнуло: то впали з сідла двоє гусарів, стяті гарматним ядром. Коли він озирнувся назад, ескорт уже був за двадцять кроків. Найжахливіше було бачити, як борсався на зораному полі кінь – увесь закривавлений, заплутавшись ногами у власних кишках, він усе ще силкувався звестися й бігти слідом за своїми бойовими товаришами. По болоту рікою текла кров.
   «О, нарешті я під обстрілом! – думав Фабріціо. – Я – в бою! – повторював він, задоволений. – Тепер я справжній солдат!»
   Ескорт помчав щодуху, і наш герой збагнув, що це ядра піднімають з усіх боків земляні бризки. Але марно він вдивлявся туди, звідки летіли ядра, він бачив лише білий дим: батарея стояла дуже далеко. Серед рівного, безперервного гуркоту, в який зливалися гарматні залпи, Фабріціо ніби розрізняв, набагато ближче, рушничну перестрілку. Проте він не міг нічого збагнути.
   Тут генерали з ескортом з'їхали на вузеньку, залиту водою стежку, що тяглася під косогором, футів за п'ять нижче поля.
   Маршал зупинився і знов навів свою підзорну трубу. Цього разу Фабріціо міг добре роздивитись його. Виявилось, що в того зовсім світле волосся й широке рожеве обличчя. «У нас в Італії немає таких облич, – думав Фабріціо. – Я ось, наприклад, блідий, а волосся в мене каштанове, зроду мені таким не бути!» – сумно додав він подумки. Для нього ці слова означали: ніколи не бути мені таким героєм. Він позирнув на гусарів: окрім одного, у всіх були рудуваті вуса. Фабріціо дивився на гусарів, а вони дивились на нього. Він зашарівся під їхніми поглядами і, щоб приховати збентеження, повернувся у бік ворога. Він побачив довгі лави червоних постатей, і його здивувало, що вони такі дрібненькі, їхні ряди, а складали вони полки чи дивізії, здалися йому не вищі за кущі живоплоту. Одна лава червоних вершників клусом наближалася до тієї стежки в низині, якою їхали ступою маршал і ескорт, чвакаючи в болоті. Дим усе оповив у тому напрямку, куди вони їхали. Лише вряди-годи на тлі цього білого диму пролітали вчвал вершники.
   Зненацька Фабріціо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав він, але потім помітив, що двоє вершників під'їхали до маршала і щось кажуть йому. Один генерал з маршальського почту помчав у бік ворога, слідом – два гусари з ескорту і ті чотири вершники, що прискакали звідти. Потім на шляху трапився рів і вони форсували його. Фабріціо опинився поряд з вахмістром, людиною, як подивитися, досить простодушною. «Треба з ним побалакати, – подумав Фабріціо, – може, вони тоді перестануть так розглядати мене». Він довго міркував, що сказати вахмістрові.
   – Пане, – мовив він нарешті, – я вперше опинився в бою. Скажіть, це справжня битва?
   – Та ніби. А ти хто такий?
   – Я брат дружини одного капітана.
   – А як його звати, того капітана?
   Такого запитання герой наш не передбачав і геть спантеличився. На щастя, маршал і ескорт знов пустилися чвалом. «Яке французьке прізвище назвати?» – думав Фабріціо. Зрештою йому згадалося прізвище хазяїна заїзду, де він мешкав у Парижі. Він під'їхав до вахмістра впритул і щосили крикнув йому:
   – Капітан Меньє!
   Вахмістр, погано розчувши в гарматному реві, відповів:
   – А, капітан Тельє? Так, його вбито.
   «Браво! – сказав собі Фабріціо. – Не забути: капітан Тельє. Треба удати смуток».
   – Ох, Боже мій! – промовив він із жалібним виглядом.
   З бічної стежки виїхали на луки; скакали щодуху, ядра свистіли знову; маршал повернув до кавалерійської дивізії. Ескорт мчав серед трупів і поранених, але це видовище вже не вражало нашого героя так, як раніше. Його думки витали десь-інде.
   Коли ескорт зупинився, Фабріціо помітив маркітантського воза, і ніжні почуття до цього шанованого об'єднання переважили все, – він рушив учвал просто до воза.
   – Куди ти? Стій, сто чор…! – гукав позаду вахмістр.
   «Що він може мені зробити?» – подумав Фабріціо, скачучи до маркітантського воза. Він підострожував коня, сподіваючись побачити свою знайому – славну жінку, яку зустрів уранці. Кінь і віз були досить схожі, але хазяйка їхня була зовсім інша, і нашому героєві здалося, що обличчя в неї дуже лихе. Під'їжджаючи до воза, Фабріціо почув, як маркітантка сказала комусь:
   – А який з нього був красень чоловік!
   Прикре видовище чекало нашого свіжоспеченого солдатика: відрізали ногу кірасирові, [91 - Кірасир – солдат-кіннотник, який носив кіраси – металеві лати на спині та грудях.] молодому й гарному чоловікові сажневого зросту. Фабріціо зажмурився і вихилив одну за одною чотири чарки горілки.
   – Ач, як дудлить, хирляк! – гукнула маркітантка.
   Під впливом горілки Фабріціо сяйнула блискуча думка: «Треба купити прихильність гусарів, товаришів з ескорту».
   – Продайте мені всю почату пляшку, – сказав він маркітантці.
   – Всю? А знаєш, скільки це коштує такого дня, як сьогодні? Десять франків!
   Зате, коли Фабріціо наздогнав галопом ескорт, вахмістр гукнув:
   – Ха-ха! Горілочки нам привіз! Того ти й чкурнув? Давай!
   Пляшка пішла по руках, останній, хто допив, підкинув пляшку в повітря й гукнув Фабріціо:
   – Дякую, товаришу!
   Тепер усі дивились на Фабріціо прихильно. З серця його ніби камінь спав: серце він мав ніжне, чутливе до людської доброзичливості. Нарешті супутники перестали косувати на нього, і вони знайшли спільну мову. Фабріціо зітхнув на повні груди і вже невимушено запитав у вахмістра:
   – А якщо капітан Тельє загинув, де ж мені тепер шукати сестру?
   Кажучи так сміливо «Тельє» замість «Меньє», він уявляв себе юним Макіавеллі. [92 - Макіавеллі Пікколо (1469–1527) – італійський державний діяч і політик, якому належить крилатий вислів. «Мета виправдовує засоби».]
   – Дізнаєшся сьогодні ввечері, – відповів вахмістр.
   Ескорт рушив знову і слідом за маршалом помчав до піхотних дивізій. Фабріціо, випивши зайве, відчував, що геть сп'янів, його похитує в сідлі. Але тут йому дуже доречно згадалась порада кучера, що возив його матір: «Якщо перебрав через край, рівняйся на коня попереду, і роби те, що робить сусід».
   Маршал рушив до кавалерійських частин, довгенько пробув там і наказав іти в наступ. Проте наш герой уже годину-другу не зовсім тямив, що діється навколо. Непереборна дрімота змагала його, і, коли кінь пускався чвалом, він гуцав на сідлі, як лантух.
   Тут вахмістр крикнув своїм гусарам:
   – Гей, сучі діти, повилазило вам, чи що?… Імператор!
   Вершники, як стій, гаркнули на все горло:
   – Хай живе імператор!
   Герой наш, звісно, отямився і витріщив очі, але побачив тільки генералів, що скакали верхи на чолі ескорту. Обличчя заважали розгледіти довгі гриви, розмаяні на шишаках драгунів [93 - Драгуни – кінні полки, здатні діяти і як піхотинці.] імператорського почту.
   «Так я й не побачив, не побачив імператора на полі бою. А все через оту кляту горілку!»
   На цю думку Фабріціо зовсім протверезів.
   Спустились на залитий водою шлях. Коні жадібно тяглися мордами до калюж.
   – То це імператор проїхав? – запитав Фабріціо в сусіда.
   – Авжеж. Той, у котрого мундир без усяких прикрас. Як же це ти не помітив його? – доброзичливо промовив гусар.
   Фабріціо страх як кортіло наздогнати імператорський кортеж і пристати до нього. Яке щастя бути на війні, битись разом з таким героєм! «Адже саме для цього приїхав я до Франції. І я мав право це зробити: генералів я супроводжую лише тому, що моєму коневі заманулось поскакати слідом за ними».
   Залишитися з ескортом Фабріціо вирішив лише тому, що його нові товариші дивились на нього привітно. Він почав уже вважати себе щирим приятелем цих солдатів, з якими скакав кілька годин. Він уже уявляв, як їх поєднає шляхетна приязнь героїв Тассо та Аріосто. А якщо пристати до імператорського почту, доведеться знов шукати знайомства. Та ще там його зустрінуть зле, імператора оточують драгуни, а на ньому гусарський мундир, як і на всіх, хто супроводив маршала. Гусари ж дивились на Фабріціо так лагідно, що він раював, він би тепер і небо прихилив своїм новим товаришам; душею й думками він витав у високості. Відколи він відчув себе серед приятелів, усе довкола зразу змінилося. Він умирав від бажання розпитати гусарів. «Ні, хміль ще не вивітрився, – переконував він себе. – Не забувай, що тобі казала тюремниця!»
   Коли ескорт вибрався з яру, Фабріціо помітив, що маршал Ней десь зник, загін вів інший генерал, високий, щуплий, з суворим лицем і грізним поглядом.
   Генерал цей був не хто інший, як граф д'А ***, той, хто 15 травня 1796 року звався лейтенантом Робером. Як би він радів зустрічі з Фабріціо дель Донго!
   Перед очима Фабріціо уже давно не бризкало чорне груддя під градом гарматних ядер. А коли під'їхали до кірасирського полку й зупинились позаду, він почув, як картеч заторохтіла по панцирах. Кілька душ упало.
   Сонце вже сідало, коли загін, вискочивши з глибини улоговини, видерся на положистий пагорб заввишки три-чотири фути і поїхав виораним полем. Фабріціо почув позаду дивний звук. Він обернувся й побачив, що четверо гусарів попадали разом із кіньми. Сам генерал теж звалився додолу, але підвівся на ноги, весь забризканий кров'ю. Фабріціо подивився на гусарів, троє билися в корчах, четвертий опинився під конем і гукав: «Витягніть мене, витягніть!» Вахмістр і троє гусарів позлазили з коней, щоб підсобити генералові, генерал, спираючись на плече ад'ютанта, спробував ступити кілька кроків. Він намагався відійти від свого коня, – той, лежачи на землі, несамовито бився в корчах.
   Вахмістр підійшов до Фабріціо, і тієї хвилини наш герой почув, як позаду, над самим його вухом, хтось сказав:
   – Тільки оцей-от ще здатний скакати.
   І раптом він відчув, як його схопили за ноги, підтримуючи під пахви, підняли, посунули по кінських крижах і пустили. Фабріціо, ковзнувши, упав додолу.
   Коня Фабріціо взяв за гнуздечку ад'ютант, з допомогою вахмістра генерал сів верхи й помчав учвал. Слідом поскакали всі шестеро вцілілих гусарів. Розлючений Фабріціо схопився на ноги й побіг слідом, вигукуючи:
   – Ladri! Ladri! (Злодії! Злодії!)
   Кумедно було гнатись за злодіями посеред поля бою.
   Незабаром загін і генерал, граф д'А ***, пропали за рядами верб. До цих верб і добіг знавіснілий Фабріціо, зупинився перед глибоким ровом, перехопився через нього. Опинившись на тому боці, він знов заходився лаятись, побачивши, як за деревами, правда, вже далеченько, мигтіли генерал та його ескорт.
   – Злодії! Злодії! – репетував він тепер по-французькому.
   Нарешті він упав на землю край канави, ледь живий з утоми і голоду, в цілковитому розпачі – не стільки через те, що в нього відібрали коня, як через зраду товаришів. Якби цього гарного скакуна забрав ворог, Фабріціо не хвилювався б зовсім, але серце йому краяла думка, що його зрадили й пограбували друзі: вахмістр, якого він так полюбив, і гусари, яких мав за рідних братів. Думаючи про таку ницість, наш герой ніяк не міг заспокоїтися і плакав дрібними сльозами, припавши до стовбура верби. Він прощався з своїми прекрасними мріями про лицарську, високу дружбу, схожу на дружбу героїв «Визволеного Єрусалима». Смерть зовсім не страшна, коли довкола тебе геройські й ніжні душі, благородні приятелі, що потискають тобі руку в останню твою годину! Але як зберегти в душі святий запал, коли довкола самі підлі ошуканці? Як кожна обурена людина, Фабріціо все перебільшував.
   За чверть години, помітивши вибухи ядер біля смуги дерев, у затінку яких він роздумував, хлопець отямився від своїх переживань. Він звівся на ноги і спробував зорієнтуватися. Попереду стелилися великі луки, скраю яких тягся широкий рівчак, обсаджений буйними вербами. Фабріціо здалося, ніби місцина ця йому знайома. Якась піхотна частина почала перебиратись через рівчак, виходячи на луки за чверть льє від нашого героя. «Я трохи не заснув тут, – сказав собі він. – Ще чого доброго, опинюся в полоні!» І він прудко рушив уздовж рівчака. Незабаром, розпізнавши мундири, він заспокоївся: полк був французький, і нема чого боятися, що його відріжуть від своїх. Щоб наздогнати солдатів, Фабріціо узяв праворуч.
   Окрім моральної муки на думку, що його так підступно було обібрано й зраджено, тепер все дужче давалася взнаки мука фізична: він умирав з голоду. Пройшовши, точніше, пробігши хвилин десять, він, на превелику радість, побачив, як полк, що теж ішов дуже швидко, зупиняється і ніби займає позицію. За кілька хвилин він уже був серед солдатів.
   – Чи не продасте мені шматок хліба, товариші?
   – Ти ба! Він думає, що ми пекарі!
   Цей ущипливий дотеп і дружний регіт, викликаний жартом, зовсім спантеличили Фабріціо. Виходить, війна – зовсім не той благородний і одностайний порив сердець, закоханих у славу, як він уявляв, начитавшись закликів Наполеона? Він опустився, вірніше, впав у траву і геть сполотнів. Солдат, який говорив з ним, зупинився за десять кроків, щоб протерти бойок рушниці хустиною, а потім підійшов до Фабріціо й кинув йому окраєць хліба. Побачивши, що він не підняв його, солдат відламав шматочок і встромив йому в рот. Фабріціо розплющив очі й мовчки заходився жувати хліб. Від кволості він не міг здобутись на слово, а коли нарешті отямився і пошукав очима солдата, щоб заплатити йому, довкола вже нікого не було. Навіть ті, хто, здавалося, щойно стояли біля нього, були вже за сто кроків і йшли колоною. Фабріціо механічно підвівся й рушив слідом. Він увійшов до лісу і, ледве тягнучи з утоми ноги, шукав, де б йому лягти, аж раптом, на велику радість побачив добре знайомого воза, коня і нарешті саму маркітантку, яка зустрілась була йому вранці. Налякана його виглядом, вона підбігла до нього.
   – Ти можеш ще трохи пройти, лебедику? – запитала вона. – Ти що, поранений? А де ж твій красень кінь?
   З цими словами вона підвела його до воза, потім, узявши під руки, висадила його на васажок. Герой наш, розбитий втомою, вмостився на воза й заснув глибоким сном. [94 - 1 Para V. P. у Е. 15.Х.38.Скорочена примітка Стендаля розшифровується так. для Вас. Пакіто і Євгеніє (ісп.). Адресовано дочкам графині Монтіхо, з якими Стендаль познайомився через їхнього спільного друга відомого французького письменника Проспера Меріме. Наведена дата пов'язана, мабуть, з якоюсь розповіддю Стендаля дівчатам про війну, яка нагадувала пригоди Фабріціо в епізоді битви під Ватерлоо.]

Розділ четвертий

   Ніщо не могло його збудити: ні рушничні постріли, що лунали біля самого воза, ні галоп коня, якого маркітантка щосили періщила батогом. Цілий день полк вірив у перемогу, а тепер, несподівано атакований цілою хмарою прусської кавалерії, відступав, точніше, тікав у бік Франції.
   Полковник, гарний, чепурний молодий офіцер, що заступив убитого Макона, був зарубаний. Перебравши на себе командування, сивоголовий старий командир батальйону наказав полкові спинитися.
   – Хай йому лихо! – сказав він солдатам. – За часів республіки втікали тільки тоді, коли вже не було іншої ради. Бороніть кожну п'ядь цієї землі, стійте на смерть! – вигукнув він і міцно вилаявся. – Ви захищаєте тут землю батьківщини, пруссаки хочуть її загарбати!
   Візок спинився, і Фабріціо одразу прокинувся. Сонце зайшло давно, Фабріціо здивувався, що вже споночіло. Врізнобіч безладними гуртами тікали солдати. Це безладдя вразило нашого героя. Він помітив, що всі розгублені.
   – Що сталося? – спитав він у маркітантки.
   – Пусте! Розбили нас, голубчику! Прусська кавалерія січе нас, як капусту. Оце і все. Бовдур генерал гадав спершу, що це наші гусари скачуть… Нумо, вставай мерщій, підсоби мені посторонки зв'язати. Красуня порвала їх.
   За десять кроків гримнули постріли. Наш герой, що спочив і почував себе досить бадьоро, сказав собі: «Власне, я по-справжньому ще не бився, цілісінький день тільки ескортував генералів».
   – Я повинен битися! – заявив він маркітантці.
   – Не хвилюйся! Битимешся, скільки тобі заманеться і навіть більше. Нам капець… Обрі, голубе! – гукнула вона капралові, [95 - Капрал – унтер-офіцерське звання в піхоті.] що квапився мимо. – Позирай вряди-годи, де я, де мій віз.
   – Ви зараз підете в бій? – запитав Фабріціо у капрала.
   – Ні! Взую лаковані черевики й подамся на бал!
   – Я з вами.
   – Можеш узяти й цього юного гусара, – гукнула маркітантка. – Він хоч і буржуа, а зух.
   Капрал мовчки йшов швидким кроком. Вісім-десять солдатів наздогнали його, і він повів їх до кремезного дуба, оточеного ожинником. Так само мовчки порозставляв їх на узліссі довгим цепом: кожний стояв принаймні за десять кроків од свого сусіда.
   – Слухайте, хлопці! – нарешті озвався капрал, уперше порушивши мовчанку. – Не стріляти без команди. Пам'ятайте: у вас лише по три набої.
   «Що ж усе-таки сталося?» – запитував себе Фабріціо. І коли нарешті залишився сам на сам з капралом, сказав:
   – У мене нема рушниці.
   – По-перше, мовчи! Йди он туди: кроків за п'ятдесят від узлісся знайдеш когось із наших, зарубаного шаблею. Зніми з нього рушницю й ладунку. Тільки дивись – не здумай узяти в пораненого! Бери в того, хто напевне вбитий. Та спіши, а то нарвешся на кулі своїх же.
   Фабріціо побіг і скоро вернувся з рушницею й ладункою.
   – Заряди рушницю і стань он за те дерево. Не забувай: без моєї команди не стріляти… А хай йому чорт! – вилаявся капрал, урвавши свої вказівки. – Він і рушниці не вміє набити!
   Капрал допоміг Фабріціо зарядити рушницю і заговорив знов:
   – Якщо ворожий вершник наскочить на тебе з шаблею, ти крутися навколо дерева, а стріляй лише впритул, коли він опиниться за три кроки від тебе: треба, щоб твій багнет майже торкався його мундира. Та покинь ти свою шаблю! – гукнув капрал. – Ще спіткнешся об неї і зариєш носом!.. Трясця його матері! Ну й вояків дають нам тепер! Сказавши це, він сам відчепив шаблю Фабріціо і з серцем пожбурив її геть.
   – Ну ж бо, обітри хустиною кремінь у замку. Та ти хоч раз у житті стріляв з рушниці?
   – Я мисливець.
   – Слава тобі господи! – гукнув капрал, полегшено зітхаючи. – Головне – не стріляй без моєї команди!
   І він пішов. Фабріціо раював. «Нарешті я битимуся по-справжньому, нищитиму ворогів! – думав він. – Сьогодні вранці по нас палили з гармат, а я тільки голову підставляв під ядра: безглузде заняття!»
   Фабріціо з великою цікавістю озирався довкола. Незабаром зовсім близько від нього гримнуло кілька пострілів. Але команди стріляти не було, і він стояв, причаївшись, за стовбуром. Уже смеркло. Йому примарилося, ніби він у засідці на ведмежій облаві в Трамецінських горах, над Гріантою. Фабріціо згадався мисливський прийом: він дістав з ладунки набій і витягнув з нього кулю. «Якщо він з'явиться, треба вбити його наповал», – і наш герой шомполом забив другу кулю в рушницю. Раптом він почув біля самого свого дерева два постріли, і в ту ж мить побачив синьомундирного вершника, який вихопився конем справа і поскакав повз нього ліворуч. «Він ще не за три кроки від мене, – сказав собі Фабріціо, – але я не схиблю, я певен». Поводячи дулом рушниці, Фабріціо старанно цілився і нарешті натиснув курок. Вершник упав разом з конем. Нашому героєві ще ввижалося, ніби він на полюванні, і він весело побіг до вбитого звіра. Він уже був зовсім близько від ворога, видно, смертельно пораненого, як раптом з неймовірною швидкістю прискакало ще два пруссаки, вимахуючи над його головою шаблями. Фабріціо щодуху припустив до лісу і, щоб легше було бігти, кинув рушницю. Пруссаки були вже за три кроки від нього, коли він домчав до молодого дубняка на узліссі. Ці дубки з прямими рівними стовбурами, завтовшки з руку, на хвильку затримали кавалеристів, але пруссаки зуміли проїхати і погналися за Фабріціо галявиною. Вони знов мало не наздогнали його, але шлях їм перепинила купа грубезних дерев, а Фабріціо гайнув між стовбурами. І тут назустріч йому гримнув рушничний залп, стріляли так близько, що спалахами мало не обсмалило йому обличчя. Він пригнув голову і, коли звів її, побачив перед собою капрала Обрі.
   – Одного убив? – спитав він Фабріціо.
   – Так, але загубив рушницю.
   – Дарма, рушниць тут навалом. А ти все-таки молодець, хоч здаєшся дурнем, день у тебе не пропав марно. Зате он ті роззяви маху дали і проґавили двох, що гналися за тобою, а вони ж були у них перед самим носом. Я їх не помітив. Ну, гаразд. А зараз берімо ноги на плечі, полк десь недалеко, за десять хвилин знайдемо. До речі, тут є непоганий моріжок, на ньому зручно зібратися і залягти півколом.
   Так говорячи, капрал швидко йшов на чолі загону з десяти чоловік. За двісті кроків справді трапився великий моріг; ступаючи по траві, вони зустріли пораненого генерала, якого несли ад'ютант і служник.
   – Дайте мені чотирьох людей, – сказав він капралові кволим голосом. – Хай віднесуть мене до лазарету, – в мене нога роздроблена.
   – Іди до…! – крикнув капрал. – І ти, і всі ваші генерали! Всі ви сьогодні зрадили імператора.
   – Що?! – люто гаркнув генерал. – Ти не виконуєш моїх наказів?! Та ти знаєш, з ким розмовляєш? Я граф Б***, генерал, командир вашої дивізії! – і так далі і тому подібне. Він ще довго репетував.
   Ад'ютант кинувся до солдатів. Капрал багнетом штрикнув його в руку біля плеча і швидко рушив далі зі своїми підлеглими.
   – Бодай вам усім руки-ноги потрощило! Зграя пройдисвітів! Усі генерали продалися Бурбонам [96 - Бурбони – королівська династія у Франції з 1589 до 1792 pp., скинута з престолу під час французької революції 1789–1794 pp. За часів Наполеона перебувала в еміграції, після його падіння повернулась до влади у Франції.] і зрадили імператора!
   Фабріціо з подивом слухав таке страхітливе звинувачення.
   Близько десятої вечора маленький загін приєднався до полку біля входу в село з кількома вузенькими вуличками. Проте Фабріціо помітив, що капрал Обрі уникав розмовляти з офіцерами.
   – Тут ніяк не пройти! – вигукнув капрал.
   Усі вулиці були забиті піхотою, кавалерією, а головне артилерійськими передками та фургонами. Капрал Обрі звертав то в ту, то в ту, то в ту вуличку, але щоразу за двадцять кроків уже годі було пробитися. Лихі окрики й лайка стрясали повітря.
   – І тут командує якийсь запроданець! – вигукнув капрал. – Якщо у ворога стане кебети оточити село, всіх нас переловлять як собак. Гайда за мною, хлопці!
   Фабріціо озирнувся: з капралом ішло тепер лише шестеро солдатів. Розчиненою брамою вони ввійшли в загороду, з загороди – в стайню, а звідти через хвіртку – до саду. Якийсь час вони блукали навмання то туди, то сюди, нарешті перебрались через живопліт і опинилися в гречанищі. За неповні півгодини простуючи на крик і галас, вони знову вийшли на битий шлях, але вже за селом. Кинута зброя купами валялася в придорожніх ровах. Фабріціо вибрав собі рушницю. Але шлях, хоч який широкий, був такий забитий втікачами й возами, що за півгодини капрал і Фабріціо просунулися ледве кроків п'ятсот. Казали, що цей шлях веде до Шарлеруа. [97 - Шарлеруа – місто в Бельгії.] На сільській дзвіниці вибило одинадцяту.
   – Гайда знову полем! – гукнув капрал.
   Тепер загін складався лише з трьох солдатів, Фабріціо та капрала. Не встигли відійти від битого шляху на чверть льє, як один солдат гукнув:
   – Далі несила!
   – І мені також! – сказав другий.
   – Отакої! Усім нам важко, – зауважив капрал. – Але слухайте мене, і все буде гаразд.
   Він помітив кілька дерев, що росли на межі посеред великого лану.
   – Під дерева! – скомандував він. А коли підійшов до дерев, додав: – Лягайте тут і не галасуйте. Але перед сном треба було б підкріпитися. Хто має хліб?
   – Я, – озвався один солдат.
   – Давай сюди, – владно звелів капрал.
   Він покраяв хліб на п'ять куснів і собі взяв найменший.
   – Хвилин за п'ятнадцять перед світанням, – сказав він, жуючи хліб, – наскочить ворожа кавалерія. Треба стерегтися, щоб нас не порубали. Якщо від кавалерії тікатимеш сам-один такою відкритою рівниною – тобі капут, а вп'ятьох можна врятуватися. Тримайтеся дружно при мені, стріляйте лише впритул, і я обіцяю привести вас завтра надвечір у Шарлеруа.
   За годину перед світанням капрал збудив свій загін і звелів перезарядити рушниці всім. З битого шляху, як і раніше, долітав гук, що не втихав цілу ніч. Здавалося, віддалік реве водоспад.
   – Тікають, наче барани, – простодушно сказав Фабріціо капралові.
   – Замовкни, шмаркачу! – обурено гукнув капрал.
   А троє солдатів – уся його армія – глянула на Фабріціо так, ніби почули блюзнірство. Він зневажив націю.
   «Це вже чортзна-що! – думав наш герой. – Я помітив це ще раніше, у віце-короля в Мілані. Вони ніколи не тікають! О ні! Французам не можна казати правди, якщо вона зачіпає їхнє марнославство. А мені начхати, що вони світять на мене такими злими очима. І я їм це доведу».
   Загін рушив у дорогу, як і раніше, тримаючись за п'ятсот кроків від потоку втікачів, що ринув битим шляхом. На відстані одного льє від місця ночівлі капрал і його загін перетнули путівець, що виходив на битий шлях, де покотом спали солдати. За сорок франків Фабріціо купив тут доброго коня, а серед зброї, що валялася скрізь, ретельно вибрав собі довгу пряму шаблю.
   «Це буде найкраще, раз кажуть, що треба колоти, а не рубати», – думав він.
   Так озброївшись, він пустив коня галопом і незабаром наздогнав капрала, що встиг відійти далеко вперед.
   Звівшись на стременах і піднявши лівою рукою шаблю, він заявив, озираючи четвірку французів:
   – Ці люди тікають дорогою, ніби отара баранів… ніби отара наполоханих баранів.
   Слово барани Фабріціо вимовляв з притиском, але його товариші вже зовсім забули, як годину тому це слово їх розсердило. Тут виявилася різниця між італійцями і французами. Французи щасливішої вдачі, вони ковзають по поверхні подій і не таять образи.
   Своїм натяком на баранів Фабріціо, треба сказати, залишився дуже задоволений. Загін рухався полем, гомоніли про всяку всячину. Відмахали ще два льє, капрал усе дивувався, чому не показується ворожа кавалерія. Він сказав Фабріціо:
   – Наша кавалерія – ти. Скачи он до тієї халупи на белебні й запитай у господаря, чи не дасть він нам поснідати за плату. Не забудь сказати, що нас лише п'ятеро.
   Якщо він завагається, дай йому п'ять франків завдатку зі своїх грошей. Не турбуйся: після сніданку ми грошики відберемо.
   На обличчі капрала, коли Фабріціо зиркнув на нього, був вираз такої незворушної поважності, навіть своєрідної моральної переваги, що наш герой послухався. Все відбувалося так, як передбачив головнокомандуючий, тільки Фабріціо умовив товаришів не відбирати в селянина тих п'яти франків, які дав йому авансом.
   – Це мої гроші, – заявив Фабріціо, – я плачу не за вас, а за себе: тут дали вівса моєму коневі.
   Фабріціо так погано говорив по-французькому, що його товаришам причулася зверхність у його словах. Це їх дійняло до живого, і вони почали виношувати думку наприкінці дня провчити його, викликавши на дуель. Він здавався їм чужаком, білою вороною, і це їх дратувало. Зате Фабріціо все більше проймався прихильністю до них.
   Вони йшли дві години мовчки, та раптом капрал глянув па шлях і радісно вигукнув:
   – Наш полк іде!
   Усі кинулися до битого шляху. Але, на жаль, біля орла на держаку було чоловік двісті, не більше. В юрбі Фабріціо угледів маркітантку: очі в неї були червоні, вона чвалала пішки і час від часу схлипувала, її воза й Красуню Фабріціо так ніде і не побачив.
   – Пограбували, занапастили, обікрали! – закричала маркітантка, зустрівшись поглядом з нашим героєм.
   Фабріціо мовчки спішився; взяв за вуздечку коня і сказав маркітантці:
   – Сідайте.
   Умовляти її не довелося.
   – Підкороти стремена, – сказала вона.
   Вмостившись у сідлі, вона заходилася розповідати Фабріціо, яка халепа спіткала її минулої ночі. Після безконечно довгої оповіді, що її з почуття ніжної дружби наш герой слухав дуже уважно, хоча нічого в ній не второпав, маркітантка додала:
   – Подумати лишень, адже мене пограбували, побили й розорили французи.
   – Як? Французи? А я думав – пруссаки! – вигукнув Фабріціо з простодушним виглядом, що надавав його гарному, але серйозному і блідому личку дитячої чарівності.
   – Який же ти ще дурненький! – сказала маркітантка, усміхаючись крізь сльози. – А все ж ти дуже милий.
   – Та ще й неабиякий зух – ухекав пруссака, – додав капрал Обрі. Серед загальної веремії він випадково опинився біля коня, яким їхала маркітантка.
   – Тільки гордій він! – додав Обрі.
   Фабріціо досадливо махнув рукою.
   – А як твоє прізвище? – спитав капрал. – Може, доведеться подати рапорт, то я згадаю й тебе.
   – Моє прізвище Вазі, – трохи затинаючись, відповів Фабріціо, – тобто ні – Було, – похопився він.
   Прізвище Було значилося в подорожній, яку дала йому тюремниця в Б. Починаючи вже дещо метикувати і менше дивуватися всьому, що відбувалося довкола, він позавчора дорогою добре затямив це ім'я. Окрім подорожньої гусара Було, він пильно зберігав італійський паспорт, за яким мав право на шляхетне прізвище Вазі, продавця барометрів. Коли капрал звинуватив його в гордині, він трохи був не бевкнув: «Я – гордий? Я, Фабріціо Вальсерра, маркезіно дель Донго, що згодився носити прізвище якогось Вазі, торговця барометрами!»
   Поки він міркував і подумки казав собі: «Треба добре запам'ятати: моє ім'я – Було, а то не уникнути мені в'язниці, якою загрожує мені доля», капрал і маркітантка перекинулись кількома зауваженнями щодо його особи.
   – Не гнівайтесь, я питаю не з простої цікавості, – промовила маркітантка, переставши раптом тикати йому. – Я вам хочу добра. Признайтеся, хто ви такий насправді?
   Відповів Фабріціо не зразу. Він думав про те, що навряд чи знайде вірніших друзів, ладних допомогти йому доброю порадою, а йому так потрібна добра порада. «Ми незабаром ввійдемо в фортецю, комендант захоче довідатись, хто я такий, і мене посадять за ґрати, якщо з моєї відповіді побачать, що в четвертому полку гусарів я нікого не знаю, хоча й ношу мундир цього полку». Кому-кому, а Фабріціо, австрійському підданцеві, було добре відомо, як багато важить паспорт. Навіть його рідні, родовиті дворяни, святенники та ще прибічники переможців, разів двадцять мали халепу через паспорт. Тому запитання маркітантки не образило Фабріціо. Підшукуючи французькі слова, щоб розтлумачити все зрозуміліше, він відповів не відразу, а зацікавлена маркітантка додала, щоб заохотити його:
   – Капрал Обрі і я дамо вам добру пораду, як поводитися.
   – Я не маю сумніву в цьому, – відповів Фабріціо. – Мене звати Вазі, я генуезець. Моя сестра, відома в Генуї красуня, вийшла заміж за французького капітана. Мені лише сімнадцять років, і сестра запросила мене пожити в неї, щоб подивитися Францію і трохи обтесатися. В Парижі я вже її не застав і, довідавшись, що вона супроводжує військо, приїхав сюди. Я шукав її скрізь і не міг знайти. Мій акцент здався солдатам підозрілим, і мене заарештували. Гроші тоді в мене водилися, я сунув жандармові золотого, і він дав мені чужу подорожню, мундир і сказав: «Тікай! Але дай слово, що ніколи не назвеш мого імені».
   – А як його звати? – спитала маркітантка.
   – Я ж присягнувся! – відповів Фабріціо.
   – Він має рацію, – втрутився капрал. – Звісно, той жандарм пройдисвіт, але наш товариш не повинен виказувати його. А як звати капітана, чоловіка твоєї сестри? Ми можемо розшукати його, якщо знатимеш прізвище.
   – Тельє, капітан четвертого гусарського полку, – відповів наш герой.
   – Виходить, тебе підвів акцент? – якось лукаво запитав капрал. – Солдати подумали, що ти шпигун?
   – Авжеж. Яке паскудство! – вигукнув Фабріціо, світячи очима. – Це я шпигун! Коли я люблю імператора і французів! Ця образа обурює мене найбільше!
   – Помиляєшся, образи тут нема. Нічого дивного, що солдати засумнівалися, – поважно заперечив капрал.
   І він повчальним тоном розтлумачив, що в війську кожен повинен належати до якоїсь частини й носити її мундир, інакше подумають, що ти шпигун. Шпигунів ворог підсилає безліч, у цій війні кругом запроданці. З очей Фабріціо спала полуда. Хлопець уперше зрозумів: він сам винний у всьому, що сталося з ним за останні два місяці.
   – Стривай, хай він усе розповість сам, – втрутилась маркітантка, чия цікавість розпалилася ще дужче.
   Фабріціо послухався. Коли він закінчив розповідь, маркітантка поважно сказала капралові:
   – Власне, він ще хлопчак і ніякий не вояк. А після того, як нас зрадили й розколошматили, нам тепер сутужно буде на цій війні. Ляже він тут кістками. А навіщо? Gratis pro deo, [98 - На славу Божу (лат.)] чи що?
   – Та він навіть не уміє набити рушниці, – додав капрал, – ні на дванадцять темпів, ні вільно. Адже це я сам забив шомполом кулю, якою він коцнув пруссака.
   – До того ж він показує кожному зустрічному свої гроші, – додала маркітантка. – Обдеруть догола, як тільки нас не буде з ним.
   – Якийсь вахмістр, – підхопив капрал, – затягне до себе в ескадрон, щоб випивати за його гроші, а там, чого доброго, й ворог завербує, – адже кругом самі запроданці. Перший-ліпший скомандує йому іти слідом, і він піде. Найкраще йому до нашого полку записатися.
   – Ні, будь ласка, капрале! – гукнув Фабріціо. – Конем куди зручніше, ніж пішки. До того ж я не вмію набити рушниці, а ви самі бачили – вершник з мене непоганий.
   Цією промовою Фабріціо вельми пишався.
   Не будемо переказувати довгу суперечку між капралом і маркітанткою щодо подальшої долі нашого героя. Фабріціо зауважив, що вони в цій суперечці не раз повторювали всі подробиці його пригод: як запідозрили його солдати, як жандарм продав йому подорожню й мундир, як учора опинився він у маршальському почті, як побіжно побачив імператора, як поцупили в нього коня тощо.
   З чисто жіночою цікавістю маркітантка все поверталась до обставин крадіжки купленого за її допомогою доброго скакуна.
   – То ти відчув, як тебе за ноги схопили, тихенько підняли, пронесли над хвостом твого коня і посадили на землю?
   «Навіщо торочити без кінця те, що усім добре відоме?» – думав Фабріціо. Він ще не знав, що прості французи саме в такий спосіб доходять якоїсь ради.
   – Скільки ти маєш грошей? – зненацька спитала в нього маркітантка.
   Фабріціо відповів без запинки, переконаний у великодушності цієї жінки, – ось що вигідно відрізняє Францію.
   – Залишилося біля тридцяти наполеондорів і вісім чи десять п'ятифранкових екю.
   – Тоді ти вільний птах! – вигукнула маркітантка. – Кидай це розбите військо, повертай праворуч, виберися на перший-ліпший путівець, поганяй коня і скачи якнайдалі від армії. Принагідно купи собі цивільний одяг. Як відмахаєш вісім-десять льє та побачиш, що довкола жодного муштрованого, їдь поштовими до якогось містечка, відпочинь там тиждень, попоїж біфштексів. Тільки не бевкни нікому, що ти був у війську, жандарми схоплять тебе як дезертира, а ти хоч і славний хлопчина, але ще не досить метикований, щоб замовляти жандармам зуби. Як тільки знов одягнешся в цивільне, порви на клапті подорожню й назвися своїм справжнім прізвищем – Вазі. А що йому казати, звідки він приїхав? – звернулася вона до капрала.
   – З Камбре на Шельді, це чудове містечко, може, чув? Там ще є собор і пам'ятник Фенелонові. [99 - У Стендаля неточність, пам'ятник видатному французькому письменникові Франсуа Фенелону (1651–1715) у французькому місті Камбре було відкрито лише через десять років після битви під Ватерлоо.]
   – Слушно, – сказала маркітантка. – Дивись – нікому ні слова, що ти був у битві, не пробалакайся про Б. і жандарма, який продав тобі солдатську подорожню. А закортить вернутись до Парижа, їдь спершу до Версаля [100 - Версаль – колишня резиденція французьких королів за 18 км від Парижа.] і пройди з того боку через заставу і то пішки, ніби вертаєшся з прогулянки. Золоті свої заший у черес штанів, а головне, при купівлі чогось, не показуй усіх грошей: діставай стільки, скільки треба заплатити. Прикро мені, що тебе живцем облуплять і пустять голого. А що робитимеш без грошей? Ти ж собі ради не даси, – і так далі і тому подібне.
   Довго ще торохтіла добра маркітантка. Капрал кивками схвалював її поради, не встигаючи вставити бодай слово. Зненацька юрми, що сунули битим шляхом, спершу додали ходи, потім метнулися ліворуч через придорожній рівчак і щодуху кинулись тікати.
   – Козаки! Козаки! – кричали з усіх боків.
   – Бери назад свого коня! – заволала маркітантка.
   – Боже борони! – сказав Фабріціо. – Скачіть, рятуйтеся, я вам його дарую. Хочете, дам грошей на нового воза? Половина того, що маю, ваша.
   – Кажу тобі, бери свого коня! – гнівно кричала маркітантка і хотіла була спішитися. Фабріціо вихопив шаблюку.
   – Тримайтеся міцно! – гукнув він, двічі-тричі плазом ударив шаблею коня, і він галопом подався слідом за втікачами.
   Герой наш поглянув на шлях. Тільки що тут простувало кілька тисяч людей, лава за лавою, як селяни в церковній процесії. Після крику «козаки» дорогу немов вимели, втікачі покидали на землю ківери, рушниці, шаблі та іншу амуніцію. Вражений Фабріціо звернув праворуч на пагорб, що підносився на дванадцять-тринадцять футів, обвів поглядом битий шлях і рівнину, але не побачив і сліду козаків.
   «Ці французи якісь диваки! – подумав він. – Оскільки мені все одно йти праворуч, то найкраще рушити негайно, – сказав він собі. – Мабуть, є ж якась причина, коли вони всі кинулись навтікача».
   Фабріціо підібрав кинуту рушницю, перевірив, чи набита вона, підсипав на полицю пороху, почистив кремінь, потім вибрав собі повну ладунку і ще раз оглянувся довкола. Серед рівнини, недавно такої людної, він був сам-один. Ген у далечині, поступово зникаючи за деревами, все ще мчали не озираючись утікачі. «Чудасія, та й годі!» – думав він. І, згадавши, як учора вчинив капрал, сів на землю серед пшеничного лану. Маючи надію побачити своїх приятелів – маркітантку та капрала Обрі, Фабріціо вирішив триматись дороги.
   Сидячи на лану, він порахував гроші: виявляється, в нього залишилося не тридцять золотих, як він гадав, а тільки вісімнадцять. Проте в нього зберігалися про запас ще дрібні діаманти, які він засунув за підшивку свого гусарського чобота в кімнаті тюремниці того ранку, коли покидав її дім. Він старанно сховав золото і знову задумався над причиною такої раптової втечі.
   «Може, це лиха прикмета для мене?» – думав він. Та найбільше Фабріціо побивався тим, що не запитав у капрала Обрі, чи справді він брав участь у битві. Йому здавалося, що брав, і якби він переконався в цьому, то почував би себе найщасливішою людиною.
   «А проте, – думав він, – у битві я був під іменем якогось в'язня, у мене в кишені його подорожня, ба навіть гірше – на мені його мундир. Для мого майбутнього це фатальна призвістка. Що сказав би абат Бланес? А той бідолаха Було сконав у тюремній камері! Все це лиховісні прикмети; напевне, доля готує мені в'язницю!»
   Щоб довідатись, чи справді гусар Було був винний, Фабріціо віддав би все на світі. Він став пригадувати: здається, тюремниця казала йому, що за ґрати гусар потрапив не лише за крадіжку столового срібла, а ще й за те, що вкрав селянську корову й побив її господаря. Фабріціо не мав сумніву, що його також колись ув'язнять за такий самий злочин, як гусара Було. Він згадав про свого приятеля, абата Бланеса. От би порадитися з ним! Потім згадав, що ні разу не писав тітці, відтоді як покинув Париж. «Сердешна Джіна!» – подумав він, і на очах у нього забриніли сльози. Зненацька почув позаду шерех: якийсь солдат, розгнуздавши трьох коней, пустив їх попасти на лан. Коні, мабуть, були дуже голодні. Фабріціо схопився, як куріпка. Солдат сторопів. Помітивши його збентеження, наш герой захотів удати з себе справжнього гусара.
   – Один із цих коней мій, сучий сину! – гукнув він. – Ну та гаразд, я дам тобі п'ять франків за те, що ти привів його сюди.
   – Ти що, кепкуєш з мене? – сказав солдат.
   З відстані шести кроків Фабріціо прицілився в нього.
   – Віддавай коня, а то пристрелю!
   Рушниця була в солдата за плечима, він потягнувся рукою, щоб зняти її.
   – Як ворухнешся, тут тобі й капець! – гукнув Фабріціо й кинувся до солдата.
   – Гаразд, давай п'ять франків і забирай коня, – буркнув солдат, з жалем озираючи безлюдний шлях.
   Лівою рукою тримаючи напереваги рушницю, Фабріціо правою кинув йому три п'ятифранкові монети.
   – Злазь, якщо дорожиш своєю шкурою… Загнуздай вороного й забирайся геть з двома іншими… Опинатимешся – дістанеш кулю.
   Солдат, щось бурмочучи під ніс, послухався. Фабріціо підійшов до коня й лівою рукою взявся за гнуздечку, стежачи за тим, як солдат віддаляється. Той відійшов кроків на п'ятдесят, коли Фабріціо легко скочив у сідло. Та тільки-но він сів на коня, правою ногою шукаючи стремено, як над його вухом свиснула куля: по ньому з рушниці стрельнув солдат. Нетямлячися з гніву, Фабріціо поскакав до нього. Солдат кинувся тікати й незабаром, скочивши в сідло, поскакав уже верхи на одному з тих коней, що залишилися. «Ба! Його вже не наздоженеш!» – подумав Фабріціо. Куплений кінь був добрячий, але, мабуть, страшенно голодний. Фабріціо повернувся на битий шлях, де все ще не було жодної душі, перетнув його і пустив коня клусом ліворуч, на пагорб, де мав надію знайти маркітантку. Проте, виїхавши на пагорб, він на відстані цілого льє довкола побачив лише поодинокі солдатські постаті.
   «Отже, зустрітися з цією славною, доброю жіночкою мені не судилося!» – подумав він, зітхаючи. Віддалік, по праву руку від шляху Фабріціо помітив ферму і рушив туди. Не спішуючись, він заплатив гроші наперед і звелів дати коневі вівса. Юнь так зголоднів, що гриз жолоб. Через годину, сподіваючись на випадкову зустріч з маркітанткою чи бодай з капралом, Фабріціо трюхикав уже по битому шляху. Так він їхав і їхав, роззираючись навсібіч, поки добрався до багнистого берега якоїсь річечки з вузьким дерев'яним містком. Перед містком, праворуч від шляху, на відшибі стояла корчма під вивіскою «Білий кінь».
   «Пообідаю», – сказав собі Фабріціо. Біля в'їзду на міст понуро сидів на коні кавалерійський офіцер з рукою на черезплічнику. За десять кроків від нього троє кавалеристів без коней натоптували собі люльки.
   «Еге, ці люди можуть купити в мене коня ще дешевше, ніж він коштував мені», – подумав Фабріціо.
   Поранений офіцер і троє солдатів очікували, поки він під'їде.
   «А навіщо мені міст? – спитав себе наш герой. – Краще взяти праворуч і їхати берегом. Щоб вискочити з халепи, маркітантка, мабуть, порадила б мені рушити саме цією дорогою… Все це так, але якщо я дремену, завтра мені буде дуже соромно. Тим паче, що мій кінь прудконогий, а кінь у цього офіцера, мабуть, підтоптався. А надумає він зсадити мене з коня, я проскакаю геть».
   Так міркуючи, Фабріціо притримував коня і їхав дуже повільною ступою.
   – Гусаре, швидше! – владним голосом гукнув офіцер. Фабріціо проїхав кілька кроків і зупинився.
   – Хочете забрати в мене коня? – крикнув він.
   – Та ні! Під'їжджайте.
   Фабріціо подивився на офіцера, – у нього були сиві вуса і найчесніші очі. Хустка, яка перев'язувала ліву руку, червоніла від крові, права також була забинтована кривавою ганчіркою.
   «Ну, не він, так ці солдати схоплять коня за гнуздечку», – подумав Фабріціо. Але, придивившись, помітив, що солдати також поранені.
   – Ім'ям честі, – промовив офіцер з полковницькими еполетами, – стань тут на чатах і кажи всім зустрічним драгунам, кінним єгерям і гусарам, що в цій корчмі полковник Лебарон і він наказує їм приєднатись до нього.
   Старий полковник виглядав страшенно пригніченим і з перших же слів сподобався нашому героєві, який відповів вельми розважливо:
   – Мосьє, мене не послухають. Я замолодий. Тут потрібний ваш власноручний наказ.
   – Це правда, – сказав полковник, пильно придивляючись до Фабріціо. – Лароз, пиши наказ, у тебе здорова права рука.
   Лароз мовчки дістав записника з пергаментними аркушиками, черкнув кілька рядків і, видерши чвертку паперу, віддав її Фабріціо. Полковник повторив нашому герою наказ і додав, що через дві години, як належить, його заступить один з поранених кавалеристів. З цими словами він пішов зі своїми людьми до харчевні. Фабріціо нерухомо завмер при в'їзді на міст і дивився їм услід, вражений німою й похмурою скорботою трьох поранених солдатів. «їх ніби зачакловано лихими чарами», – подумав. Нарешті він розгорнув складений аркушик і прочитав наказ:

   «Полковник шостого драгунського полку Лебарон, командир другої бригади першої кавалерійської дивізії чотирнадцятого корпусу, наказує всім кавалеристам, драгунам, кінним єгерям та гусарам не переїздити через міст і приєднатись до нього в його штабі, в корчмі «Білий кінь».
Дано в штабі біля мосту через Сенту 19 червня 1815 року.
За полковника Лебарона, пораненого в правицю і за його розпорядженням
вахмістр Лароз».

   З півгодини простоявши на чатах біля мосту, Фабріціо побачив шістьох кінних єгерів і трьох піших. Він оголосив їм полковниковий наказ.
   – Ми зараз вернемось, – відповіли чотири верхівці і жвавим клусом проскочили міст.
   Фабріціо звернувся до двох вершників, що залишилися. Спалахнула запальна суперечка, а тим часом через міст перейшли троє піших єгерів. Один вершник зажадав у Фабріціо показати писане розпорядження, взяв папір і сказав:
   – Зараз я покажу його товаришам, і вони неодмінно повернуться. Чекай тут нашого повернення.
   І він рушив галопом, товариш його поскакав слідом. Усе це сталось за одну мить.
   Розлючений Фабріціо гукнув одного пораненого солдата, що саме показався у вікні харчевні. Фабріціо помітив у нього нашивки вахмістра. Вахмістр вийшов з харчевні і, підходячи до Фабріціо, крикнув:
   – Шаблю наголо, сто чортів! Ти ж на чатах!
   Фабріціо вихопив з піхов шаблю і сказав:
   – Вони забрали наказ.
   – Ще сердиті за вчорашню битву, – похмуро відповів вахмістр. – Я тобі дам свій пістолет. Якщо тебе не слухатимуться, стріляй у повітря, я вискочу сам або вийде полковник.
   Фабріціо помітив, як здивовано звів брови вахмістр, почувши, що наказ забрали. Він зрозумів, що йому завдано особистої образи, і присягнувся вдруге не пошитися в дурні.
   Фабріціо, озброєний сідельним вахмістровим пістолетом, гордо став на чатах. Незабаром семеро гусарів під'їхали верхи до мосту. Фабріціо заступив їм шлях і оголосив полковників наказ. Гусари слухали його невдоволено, а найсміливіший з них спробував проїхати. Згадавши мудру пораду приятельки-маркітантки колоти, а не рубати, Фабріціо опустив лезо своєї довгої прямої шаблюки і вдав, ніби збирається штрикнути того, хто порушив наказ.
   – А, він хоче нас убити, цей шмаркач! – гукнули гусари. – Невже мало посікли наших учора?
   Всі семеро, як по команді, оголили шаблі й кинулись на Фабріціо. Він подумав, що тут йому й смерть, але згадав здивований погляд вахмістра і поклав собі не давати нового приводу для зневаги. Відступаючи до мосту, він намагався колоти вістрям шаблі. Гусари швидко збагнули, з ким вони мають справу: так кумедно вимахував він довгим і прямим кірасирським, для нього важким палашем. Не завдаючи йому шкоди, вони намагались порізати на ньому весь мундир. Кілька разів гусари дряпнули йому передпліччя. Дотримуючись науки маркітантки, Фабріціо дуже завзято силкувався колоти клинком тих, хто нападав. На своє лихо, штрикаючи шаблею, він і справді поранив у руку одного гусара. Вершник розсатанів, що його зачепив вістрям такий шмаркач, зробив випад і поранив Фабріціо у стегно. Сталося це тому, що кінь нашого героя не лише не уникав бою, а, мабуть, знаходив втіху у цьому й кидався назустріч напасникам. А ті, побачивши, що в Фабріціо тече з правого плеча по рукаву кров, і, боячись, як би не зайшла надто далеко гра, відтіснили його ліворуч, до поручнів, і поскакали геть. Опинившись сам-один, Фабріціо пальнув у повітря, щоб попередити полковника.
   В цей час до мосту наближалося четверо кінних гусарів і двоє піших з того самого полку, що й попередні. Коли гримнув постріл, вони були ще за двісті кроків і пильно стежили за тим, що діється на мосту. Подумавши, що Фабріціо стріляв у їхніх однополчан, усі четверо з оголеними шаблями кинулися просто на нього. Це була справжня кавалерійська атака. Попереджений пострілом, полковник Лебарон відчинив двері корчми і кинувся до мосту саме тоді, коли туди прискакали вершники, і звелів їм зупинитися.
   – Тут немає більше ніяких полковників! – гукнув один з гусарів і підострожив коня.
   Полковник обурився, урвав свої докори й пораненою рукою схопив за гнуздечку його коня.
   – Стій, нікчемний солдате! – гукнув він гусарові. – Я знаю тебе, ти з ескадрону капітана Анріє.
   – Ну й що! Хай наказ дає мені сам капітан! Капітана Анріє вбили вчора, – додав він з ущипливим сміхом. – А ти йди до…
   Сказавши це, він вирішив прорватися і погнав коня на полковника, той упав на поміст. Фабріціо, що стояв за два кроки на самому мосту, але обличчям до корчми, бачив, як кінь штовхнув грудьми полковника і той упав, не випускаючи з рук повода. Обурений Фабріціо клинком шаблі завдав гусарові сильного прямого удару. На щастя, гусарів кінь, почуваючи, що його тягне до землі гнуздечка, затиснута в полковниковій руці, шарахнув убік, і довгий клинок кірасирської шаблі Фабріціо, черкнувши по гусаровому доломану, тільки сяйнув біля самих його очей. Гусар люто повернувся, з усього маху вдарив шаблею, і лезо, розітнувши рукав Фабріціо, вп'ялося йому в руку. Герой наш упав.
   Побачивши, що двоє оборонців мосту лежать на землі, один піший гусар скористався з нагоди, захопив коня Фабріціо і, скочивши в сідло, поскакав по мосту.
   Із корчми вискочив вахмістр, побачив, як упав полковник, і подумав, що його важко поранили. Він погнався за гусаром, котрий забрав коня, і загнав йому в крижі шаблю. Той повалився додолу. Бачачи, що біля мосту залишився тільки піший вахмістр, гусари підострожили своїх коней і поскакали геть. Другий піший гусар майнув у поле.
   Вахмістр підійшов до поранених. Фабріціо вже звівся на ноги, болю він не почував, хоч і втратив чимало крові. Полковник встав на превелику силу, він не був поранений, а лише забився, падаючи.
   – Пусте! – сказав він вахмістрові. – Тільки рука болить від старої рани.
   Гусар, котрого поранив вахмістр, конав.
   – Ну й біс із ним! – гукнув полковник. – Краще потурбуйся про цього хлопця, я даремно важив його життям, – сказав він вахмістрові і двом солдатам, які підбігли сюди. – Я сам стану на мосту і спробую зупинити цих біснуватих. Відведіть хлопця до харчевні і перев'яжіть руку. Візьміть для цього мою сорочку.

Розділ п'ятий

   Вся ця пригода тривала одну мить. Рани у Фабріціо були легкі, руку йому перев'язали, порвавши на бинти полковникову сорочку. Покласти його збирались на другому поверсі корчми.
   – Але поки я вилежуватимуся нагорі, – сказав Фабріціо вахмістрові, – мій кінь знудиться сам у стайні й поскаче геть під іншим хазяїном.
   – Як на новобранця, то голова в нього варить, – сказав вахмістр.
   І Фабріціо поклали на свіжій соломі просто в жолобі, де стояв його кінь.
   Бачачи, що Фабріціо дуже кволий, вахмістр приніс йому мисочку підігрітого вина і залишився поговорити з ним. У розмові він вихваляв нашого героя, і той почував себе на сьомому небі.
   Прокинувся Фабріціо лише на світанні; коні протягло іржали, рвалися і тупотіли. Стайню наповнював дим. Спершу Фабріціо не міг уторопати, звідки цей галас, не тямив навіть, де він сам. Нарешті, мало не задихнувшись від диму, здогадався, що горить дім. За мить Фабріціо був уже на подвір'ї і сидів на коні. Він підвів голову – дим валив із двох вікон над стайнею, дах повивали чорні клуби завихреного диму. Вночі не менше сотні втікачів набилося в корчму «Білий кінь», усі вони кричали й лаялися. П'ятеро-шестеро, як устиг розгледіти Фабріціо, були зовсім п'яні. Один з юрби хотів затримати його і кричав:
   – Ти куди ведеш мого коня?
   Відмахавши чверть льє, Фабріціо обернувся й побачив, що його ніхто не переслідує. Будинок палав. Фабріціо впізнав міст, згадав про свою рану і лише тоді відчув, як пашить рука і боляче стягують її бинти.
   «А що сталося із старим полковником? Він дав свою сорочку, щоб перев'язати мені руку».
   Але цього ранку наш герой поводився напрочуд спокійно: звичних романтичних поривань позбавила його велика втрата крові.
   «Праворуч! – скомандував він собі. – І гайда!»
   Фабріціо спокійно поїхав понад берегом по дорозі, яка нижче мосту звертала праворуч. Йому згадалися поради доброї маркітантки. «Оце друг! – думав він. – Яка щира душа!»
   Після години їзди він відчув кволість. «Що це зі мною? Невже я зомлію? – подумав він. – Якщо я втрачу свідомість, у мене вкрадуть коня, та, може, ще й роздягнуть, і тоді прощавай, моя скарбнице!» Йому вже бракувало сили правити конем, він лише намагався якось утриматися в сідлі. Його блідість помітив якийсь селянин, що копав біля дороги, і поспішив піднести йому склянку пива і кусень житнього хліба.
   – Подивився я на вас, – сказав селянин, – думаю: блідий який! Мабуть, із тих, що були вчора поранені у великій битві.
   Допомога прийшла як ніколи доречно. Коли Фабріціо підніс до рота хліб, в очах йому вже потемніло і в голові запаморочилося. Підкріпившись, він подякував селянинові і спитав:
   – Де я зараз?
   Селянин пояснив, що звідси три льє до містечка Зондерс, [101 - Зондерс – містечко в Бельгії, населене фламандцями.] де він може знайти допомогу. Фабріціо дістався туди, майже нічого не тямлячи, намагаючись лише не впасти з коня. Побачивши розчинену браму, він в'їхав у двір. То була корчма «Скребло». З будинку одразу вибігла опасиста господиня. Тремтячим з жалю голосом добра жінка гукнула на допомогу. Дві молоді дівчини допомогли йому злізти з коня, і ледве він спішився, як одразу зомлів. Покликали хірурга, той пустив йому кров. Кілька днів Фабріціо не відчував, що з ним роблять: він лежав у забутті.
   Колота рана в стегні могла загноїтися. Повертаючись до тями, хлопець просив подбати про його коня. Він раз у раз повторював, що добре заплатить, і це ображало добру господиню та її дочок. Його дбайливо доглядали, і через два тижні хворий трохи оклигав. Аж одного вечора він помітив, що в його господинь досить стурбований вигляд. Незабаром до кімнати зайшов німецький офіцер; він щось розпитував, йому відповідали мовою, незнайомою Фабріціо. Проте хлопець здогадався, що цікавляться його особою, і вдав, ніби спить. Згодом, вирішивши, що офіцер уже пішов, він покликав хазяйок.
   – Чого приходив цей офіцер? Невже мене збираються внести до списку військовополонених і заарештувати?
   Господиня зі слізьми на очах кивнула головою.
   – У мене в доломані [102 - Доломан – офіцерський плащ, який носили гусари.] сховані гроші, – вигукнув він, зводячись на ліжку. – Купіть мені цивільне вбрання, і сьогодні вночі я своїм конем пощу звідси. Ви врятували мені життя, дали мені притулок, коли я міг звалитися мертвий на дорозі. Врятуйте мене ще раз, допоможіть мені вернутись до матері.
   Обидві дочки так уболівали за Фабріціо, що тут же розплакалися. По-французькому вони розуміли кепсько, і тому підійшли до його ліжка, щоб розпитати. Потім вони по-фламандському затіяли суперечку з матір'ю, раз у раз жалібно позираючи на нашого героя. Фабріціо здогадався, що його втеча може завдати їм великих прикрощів, проте задля нього вони ладні ризикнути. Притискаючи руки до серця, він палко дякував їм. Місцевий єврей роздобув і о десятій вечора приніс потрібне вбрання. Та коли хазяйські дочки порівняли принесеного сюртука з доломаном Фабріціо, то побачили, що його треба вшити. Часу було обмаль, і обидві негайно взялися за роботу. Фабріціо показав, де в нього заховані наполеондори, і попрохав зашити їх у куплене для нього вбрання. Разом з сюртуком єврей приніс і пару добрих новісіньких чобіт. Фабріціо, не вагаючись, показав дівчатам, де треба розрізати його гусарські ботфорти, щоб дістати діаманти, і їх сховали у підшивку нових чобіт.
   Велика втрата крові і спричинена цим кволість викликали дивне явище: Фабріціо майже забув французьку мову. До своїх господинь він звертався по-італійському, а вони розмовляли фламандською мовою, – отож, співрозмовники спілкувалися одне з одним лише на мигах. Хоча дівчата були зовсім безкорисливі, побачивши діаманти, вони застрибали від захвату: Фабріціо видався їм перебраним принцом. Анікен, молодша і наївніша з двох сестер, просто розцілувала Фабріціо. Хлопцеві ж обидві сестри здавалися красунями. Опівночі, коли хірург, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, дозволив йому випити трохи вина, Фабріціо майже перехотілося їхати.
   «Де мені буде краще, ніж тут?» – думав він. А проте о другій ночі він устав і одягнувся. Тут він довідався від хазяйки, що його коня забрав той самий офіцер, який кілька годин тому приходив з обшуком.
   – От негідник! – вилаявся Фабріціо. – Пограбував пораненого!
   Молодий італієць не був філософом, він зовсім забув, як йому самому дістався кінь.
   Анікен, умиваючись слізьми, сказала, що для нього найняли коня. Їй було жаль розлучатися з ним. Прощання було дуже ніжне. Фабріціо підняли і посадили в сідло два кремезні молодики, родичі доброї господині. Щоб він не звалився з коня, вони притримували його дорогою, а за кількасот кроків попереду маленького каравану йшов третій проводир і підозріливо дивився, чи нема на шляху патрулів. Через дві години зробили зупинку в домі хазяйчиної небоги. Хоч як умовляв Фабріціо своїх супутників розпрощатися з ним, вони ні за що не погоджувались, запевняючи, що ніхто ліпше за них не знає лісових доріг.
   – Але вранці помітять мою втечу, а коли з'ясується, що й вас нема вдома, дорого вам обійдеться ваша відсутність! – казав Фабріціо.
   Рушили далі. На щастя, перед світанням густий туман повив рівнину. До містечка прибули близько восьмої ранку. Один з молодиків пішов дізнатися, чи ворог не захопив поштових коней. Виявилося, що станційний наглядач устиг їх заховати, роздобувши десь жалюгідних шкап і поставивши їх у стайні. Подалися шукати коней у болотах, де вони були сховані, і через три години вже зміцнілий Фабріціо сів до благенького кабріолета, [103 - Кабріолет – двоколісний, найчастіше однокінний екіпаж.] запряженого одначе парою добрих поштових коней. До нашого героя уже вернулася сила. Зворушливим було прощання з провожатими, родичами господині. Гроші прийняти вони відмовилися, хоч як старався Фабріціо підшукати нагоду, щоб заплатити.
   – Пане, гроші вам зараз потрібніші, ніж нам, – відповідали ці славні хлопці.
   Нарешті вони вирушили назад додому. Збадьорений дорогою Фабріціо послав з ними листи, в яких висловив свої почуття добрим господиням. Фабріціо писав зі слізьми на очах, і його лист до юної Анікен, безперечно, дихав любов'ю.
   Решта подорожі відбулася без особливих пригод. Після прибуття до Ам'єна [104 - Ам єн – місто у Франції на р. Соммі.] він відчув сильний біль від рани в стегні. Сільський ескулап прочистив рану недбало, і, незважаючи на кровопускання, вона загноїлася. Поки Фабріціо два тижні лежав у готелі, який утримувала облеслива й жадібна родина, союзники захопили Францію. Фабріціо так багато міркував над усім пережитим, що став іншою людиною. Дитиною він залишився тільки в одному: йому дуже кортіло з'ясувати, чи справді те, що він бачив, було битвою і чи була це битва під Ватерлоо? Вперше в житті читав він з великою втіхою, сподіваючись відшукати в газетах або в розповідях про цю битву, опис тих місць, де він їздив в ескорті маршала Нея та іншого генерала. З Ам'єна Фабріціо майже щодня писав своїм любим приятелькам, господиням «Скребла». Після одужання він одразу подався до Парижа і в колишньому своєму готелі знайшов десятків зо два листів од матері та тітки, в яких обидві благали його швидше вертатися. В останньому листі графині П'єтранера були загадкові натяки, які дуже його стурбували. Цей лист розвіяв усі ніжні мрії Фабріціо. Щоб побачити велике для себе попереду лихо, людині його вдачі досить було одного слова, і розбуджена уява малювала йому це лихо в усіх моторошних подробицях.
   «Ні в якому разі не підписуй листів, у яких ти подаєш звістку про себе, – попереджувала графиня. – Не приїжджай прямо на озеро Комо, зупинися в Лугано, на швейцарській території».
   Прибути до цього містечка він повинен під прізвищем Каві; в найкращому готелі його чекає графинин лакей, він скаже, що робити далі. Лист завершувався словами:
   «Приховуй від людей свою шалену витівку і, головне, не тримай при собі ніяких паперів: ні писаних, ні друкованих. У Швейцарії за тобою ходитимуть друзі святої Маргарита. [105 - Стараннями пана Пелліко ця назва стала відома на всю Європу так зветься в Мілані вулиця, де розташовані будинок поліції і в'язниця (Прим. автора).Пелліко Сільвю (1789–1854) – італійський письменник-карбонарій. В примітці Стендаля йдеться про спогади Пелліко «Moi в'язниці» (1833), де міланську поліцію часто називають за назвою вулиці, на якій був будинок поліції і містилась в'язниця.] Якщо я матиму досить грошей, – писала графиня, – я пошлю когось до Женеви, в готель «Терези»: там ти взнаєш деякі подробиці, про які я писати не можу, однак тобі треба їх знати до повернення. Але Богом святим благаю: не затримуйся в Парижі жодного дня, бо тебе впізнають наші шпики».
   Уява Фабріціо малювала фантастичні картини, і його цікавило тепер лише одне: на які загадкові обставини натякала йому тітка. Він негайно вирушив на батьківщину, дорогою до Франції його двічі затримували, але йому вдалося викрутитися. Цих прикрощів завдав йому італійський паспорт і дивний титул торговця барометрами, що ніяк не пасував до його юного личка й забинтованої руки.
   Нарешті Фабріціо прибув до Женеви, зустрівся з графининим служником, і той від імені тітки розповів, що міланській поліції донесли, ніби Фабріціо послали до Наполеона з якимись пропозиціями від таємного товариства змовників, організованого в колишньому Італійському королівстві. «Якби мета його подорожі була інша, – говорилося в доносі, – навіщо тоді йому було б прибирати чуже ім'я?» Мати Фабріціо намагається довести істину, а саме: по-перше, її син Швейцарії ніколи не покидав, а по-друге, він раптово виїхав з замку після сварки із старшим братом.
   Вислухавши цю розповідь, наш герой запишався. «Виходить, мене вважають начебто за посла при Наполеоні, – сказав він собі. – Мені начебто випала честь розмовляти з цим великим мужем. От дав би Господь!» Він згадав, що його предок у сьомому коліні – онук дель Донго, прибулого до Мілана в почті Сфорца, сподобився честі бути обезглавленим, бо герцогові вороги схопили його, коли він подався до Швейцарії домовлятися з кантонами про вербування вояків. Перед очима Фабріціо постала гравюра в родоводі дель Донго, присвячена цій події. Розпитуючи служника своєї тітки, Фабріціо довідався про одну подробицю, яка вихопилась у служника в пориві обурення, хоч графиня не раз веліла про це мовчати; в міланську поліцію доніс його старший брат Асканьо. Почувши цю страшну вістку, наш герой знавіснів. Шлях з Женеви до Італії іде через Лозанну. Хоча через дві години до Лозанни [106 - Лозанна – місто у Швейцари.] мав вирушити диліжанс, Фабріціо ухвалив вирушити негайно і пройти пішки відстань десять-дванадцять льє. На прощання в Женеві, в одній понурій швейцарській кав'ярні, він завів сварку з хлопцем, який, на думку Фабріціо, дуже дивно до нього приглядався. Була то щира правда: молодий женевець, людина флегматична, розважлива, заклопотана лише думками про гроші, сприйняв його за божевільного: Фабріціо вовком поглядав на всіх клієнтів і облив свої штани кавою, яку йому принесли. У цій сварці перший порив Фабріціо був цілком у дусі шістнадцятого сторіччя: замість викликати женевця па поєдинок, він вихопив стилет і хотів його заколоти. Фабріціо в запалі обурення забув усі завчені правила честі, в ньому озвався інстинкт або, краще сказати, дитячі спогади.
   Графинин повірник, з яким він зустрівся в Лугано, ще дужче розпалив його лють, повідомивши нові подробиці. В Гріанті Фабріціо любили, там не проговорився ніхто, – всі вдавали, ніби вірять, що він поїхав до Мілана, і якби не люб'язна братова послуга, міланська поліція його відсутності б не помітила.
   – Ваші прикмети, мабуть, повідомлено митникам, – сказав Фабріціо тітчин посланець, – якщо ми вирушимо гостинцем, нас затримають на кордоні Ломбардо-Венеціанського королівства.
   В горах, що відокремлюють Лугано від озера Комо, Фабріціо та його люди добре знали кожну стежку. Вони перебралися на мисливців, тобто на контрабандистів, а оскільки їх було троє і вигляд у них був суворий, сторожа при зустрічі тільки привіталася з ними. До замку Фабріціо постарався заявитись близько півночі: о цій порі вже давно спали його батько і всі лакеї з пудреним волоссям. Він легко спустився в глибокий рів і дістався до замку крізь віконце льоху. Там на нього вже чекали мати і тітка, тут же набігли й сестри. Оханням, ніжностям, сльозам не було кінця-краю, і, коли ці щасливці, що не вірили своєму щастю, змогли нарешті розважливо розмовляти, перші промені світання попередили їх, що час не стоїть на місці.
   – Про твоє повернення, сподіваюся, твій брат не здогадується, – мовила пані П'єтранера. – Я перестала з ним розмовляти після його прекрасного вчинку, і, на мою превелику честь, це допекло його до живого. Сьогодні за вечерею я вирішила звернутись до нього: мені треба було якось приховати свою шалену радість, інакше вона могла збудити в нього підозру. Він явно запишався нашим вдаваним примиренням, а я скористалася з його доброго настрою і за столом підпоїла його. Сьогодні він не стане чаїтися десь у засідці й шпигувати, як завжди.
   – Треба сховати нашого гусара в твоїх покоях, – сказала маркіза, – йому не можна зараз їхати. На радощах ми самі не свої, а треба зібратися з думками і обміркувати, як нам перехитрити страшну міланську поліцію.
   Так і вчинили. Проте наступного дня маркіз та його старший син помітили, що маркіза весь час сидить у невістчиному покої. Не будемо описувати поривів ніжності й радощів, які хвилювали жінок, охоплених безмежним щастям. Серця італійців куди дужче, ніж наші, краються підозрами і навісними химерами, породженими буйною уявою. Натомість і радість вони переживають дужче і довше за нас. Того дня графиня й маркіза немов збожеволіли. Фабріціо знов довелося розповідати про всі свої митарства. Врешті постановили вирушити до Мілана, щоб там сховати свою радість; таїтися від нагляду самого маркіза та його сина Асканьо здавалося їм занадто важким.
   Дістатись до Комо вирішили власним човном: інший транспорт збудив би тисячу підозр. Але коли припливли в гавань Комо, маркіза раптом згадала, що забула в Гріанті важливі папери й послала по них перевізників. Природно, ті не могли нікому розповісти, як провели час у Комо обидві дами. А вони, прибувши на місце, найняли карету, – такі екіпажі чекають на гостей біля високої середньовічної вежі, яка височить над брамою міланської застави. Перше ніж візник устиг перекинутися з ким-небудь слівцем, вирушили з міста. За чверть милі на дорозі трапився знайомий молодий мисливець; побачивши, що дами ідуть без кавалера, він люб'язно запропонував провести їх до міланської застави, бо сам хотів пополювати в його околицях. Усе йшло гаразд, дами щебетали зі своїм молодим подорожнім, аж раптом на повороті, де шлях оббігає чудове лісисте узгір'я Сан-Джованні, коней схопили за гнуздечку троє переодягнених жандармів.
   – Ох, нас зрадив чоловік! – вигукнула маркіза й зомліла.
   До карети, заточуючись, підійшов вахмістр, що стояв неподалік, і сказав п'яним голосом:
   – Я дуже шкодую, що мені доручено таку місію, але я мушу арештувати вас, генерале Фабіо Конті.
   Фабріціо подумав, що вахмістр для сміху величає його генералом. «Ти ще поплатишся за це», – сказав він собі. Позираючи на перебраних жандармів, Фабріціо чекав нагоди, щоб вискочити з екіпажу і втекти полем.
   Про всяк випадок графиня посміхнулася й сказала вахмістрові:
   – Голубе мій! Невже ви вважаєте за генерала Конті цього шістнадцятилітнього хлопчака?
   – А ви хіба не генералова донька? – запитав вахмістр.
   – Погляньте-но на мого батька, – сказала графиня, показуючи на Фабріціо.
   Жандарми зайшлися реготом.
   – Тільки без розумувань! Покажіть ваші паспорти! – звелів вахмістр, роздратований загальними веселощами.
   – Наші дами, їдучи до Мілана, паспортів не беруть, – з філософським спокоєм відповів візник. – Вони ідуть зі свого замку Гріанта. Ось ця пані – графиня П'єтранера, а та – маркіза дель Донго.
   Геть спантеличений вахмістр підійшов до своїх людей, що тримали коней, і став радитися з ними. Нарада тривала добрих п'ять хвилин, але графиня втрутилась, попросивши дозволу проїхати кілька кроків і поставити карету в затінку. Хоча була лише одинадцята ранку, сонце пекло немилосердно. Фабріціо пильно оглядався довкола, міркуючи куди тікати, і побачив, як на курний гостинець польовою стежкою вийшла юна дівчина чотирнадцяти-п'ятнадцяти років; затуляючи хусточкою личко, вона тихо плакала. Йшла вона між двома жандармами в формі, а слідом теж у супроводі двох жандармів велично виступав сухорлявий високий чоловік, ніби той префект у процесії.
   – Де ви їх перейняли? – запитав вахмістр, якого зовсім розвезло від вина.
   – Тікали через поле, а паспортів при них ніяких.
   Вахмістр став ні в сих ні в тих. Йому треба було затримати двох арештантів, а в нього на руках опинилося аж п'ятеро. Зі своїм штабом він відійшов на кілька кроків, залишивши одного вартувати величного полоненого, а другого – держати коней.
   – Сиди! – тихо сказала графиня Фабріціо, побачивши, як він вискочив з екіпажу. – Все обійдеться.
   Було чути, як один із жандармів вигукував:
   – Дарма! Паспортів вони не мають, отже, ми затримали їх цілком слушно.
   Вахмістр, здавалося, вагався. Його турбувало прізвище графині П'єтранера, генерала П'єтранеру він знав, але про генералову смерть йому не було відомо.
   «Граф П'єтранера не з тих, хто простить кривду, якщо я недоречно заарештую його дружину!» – подумав він.
   Поки тривали розмови, графиня озвалась до молодої дівчини, що стояла на курному шляху біля карети, – її врода вразила графиню.
   – Синьйорино, у вас розболиться голова від сонця. Цей бравий вояк, – додала вона, киваючи на жандарма при конях, – звісно, дозволить вам сісти в коляску.
   Фабріціо, який крутився біля коляски, підійшов, щоб підсадити дівчину. Він підтримував її за лікоть, і дівчина вже була стала на приступку, як раптом імпозантний її супутник, а він стояв за шість кроків від карети, загув густим від пихи басом:
   – Стій на шляху, сідати до чужої коляски незручно!
   Цього наказу Фабріціо не розчув. Дівчина зразу повернулася і скочила з приступки, але її все ще підтримував Фабріціо, і вона впала йому в обійми. Він усміхнувся, вона спаленіла, і, коли вже ступила додолу, вони ще якусь мить дивились одне на одного.
   «У в'язниці я мав би прегарну приятельку! – подумав Фабріціо. – Яке в неї високе і горде чоло! Вона уміла б щиро кохати».
   Підійшов вахмістр і владно запитав:
   – Котра з дам Клелія Конті?
   – Я, – відповіла дівчина.
   – А я – генерал Фабіо Конті, – вигукнув величний старець. – Я камергер його величності принца Пармського. [107 - Принц Пармський – тут Ранунцю-Ернесто IV, вигадана дійова особа роману, прототипом якого був герцог Моденський Франціск IV (1779–1846). В дійсності на той час Парма була під владою Марії-Луізи, колишньої другої дружини Наполеона, австрійської принцеси.] Це неприпустимо, щоб з людиною мого стану поводились, мов з якимсь злодюжкою.
   – Позавчора, сідаючи до човна в гавані Комо, ви послали к бісу поліцейського інспектора, коли він зажадав од вас паспорта. А сьогодні він пошле вас прогулятись під вартою.
   – Човен уже відчалив від пристані, я квапився, бо заносилося на бурю. З берега якийсь чоловік у цивільному гукнув мені, щоб я вернувся, я назвав йому себе, і ми попливли.
   – А цього ранку ви втекли з Комо.
   – Людина мого стану, їдучи з Мілана подивитись на озеро, паспорта не бере. Нині вранці в Комо мені сказали, що мене заарештують на заставі. З міста я вийшов пішки разом з дочкою, сподіваючись зустріти на шляху коляску, щоб поїхати до Мілана. Я збираюся подати там скаргу генерал-губернатору провінції.
   Вахмістрові, мабуть, камінь з серця спав.
   – Отож, генерале, ви заарештовані, і я відвезу вас до Мілана. А ви хто такий? – звернувся він до Фабріціо.
   – Мій син, – відповіла графиня, – Асканьо, син дивізійного генерала П'єтранери.
   – Безпаспортний, графине? – спитав жандармський вахмістр уже лагіднішим тоном.
   – Він ще хлопчак і паспорта не брав. Він ніколи не подорожує сам, а лише зі мною.
   Під час цієї розмови генерал Конті сперечався з жандармами, все більше стаючи в ображену позу.
   – Чого марнувати стільки слів? – сказав один із жандармів. – Ви заарештовані, та й годі.
   – Ви повинні дякувати, – зауважив вахмістр, – що ми дозволяємо вам найняти в якогось селянина коня, а то, незважаючи на спеку та куряву, на ваш камергерський чин, довелося б вам котити на своїх, а ми їхали б обабіч кіньми.
   Генерал почав сваритися.
   – Ану замовкни! – урвав його жандарм. – Де твій генеральський мундир? Так хто завгодно може назватися генералом.
   Генерал просто не тямив себе з люті. А в кареті тим часом справа складалась куди краще.
   Графиня уже командувала жандармами, як своєю челяддю. Вона дала екю одному з них і послала в корчму, що виднілась за двісті кроків, щоб він приніс вина й передусім холодної води. Принагідно вона заспокоїла Фабріціо, який усе поривався тікати до лісу, що вкривав узгір'я. «Пістолети в мене добрі», – думав він. Графиня домоглася від розсердженого генерала, щоб він дозволив дочці сісти в екіпаж. Генерал, великий любитель побалакати про себе та про свою рідню, повідомив дам, що його доньці минуло лише дванадцять, бо вона народилася 27 жовтня 1803 року, але вона така розумниця, що всі дають їй чотирнадцять і навіть п'ятнадцять.
   «Яка обмежена людина!» – промовляли графинині й маркізині очі. Завдяки графині все влаштувалось після переговорів, що тривали цілу годину. Один із жандармів, коли графиня сказала йому: «Нате вам десять франків», згадав про якусь пильну справу в сусідньому селі і віддав свого коня генералові Конті.
   З генералом поїхав вахмістр, а всі інші жандарми повсідалися під деревом у товаристві чотирьох величезних обплетених сулій, – посланий до корчми жандарм приніс з допомогою селянина вино. Щоб вернутися до Мілана, достойний камергер дозволив Клелії Конті сісти до жінок у карету, а сина славного генерала П'єтранери ніхто й не думав затримувати. Коли подорожні перекинулись першими ввічливими словами й обговорили несподівану пригоду, Клелія Конті зауважила, що вродлива графиня дивиться на Фабріціо захоплено, – виходить, вона не мати. Особливо зацікавили дівчину неодноразові натяки на якийсь геройський, сміливий і дуже небезпечний вчинок, що його він недавно здійснив. Але при всій своїй кмітливості юна Клелія не могла здогадатися, про що йдеться.
   Вражено розглядала вона молодого героя, чиї очі, здавалося, ще палають вогнем недавніх подвигів. А він був вражений дивною вродою цієї дванадцятирічної дівчинки, яка зашарілась від його захоплених поглядів.
   За льє до Мілана Фабріціо сказав, що хоче провідати дядька, і попрощався з дамами.
   – Якщо викручуся з цієї халепи, – сказав він Клелії, – приїду до Парми оглянути її чудові картинні галереї. Запам'ятайте, будь ласка, моє ім'я: Фабріціо дель Донго.
   – Отакої, – гукнула графиня. – Це так ти умієш зберігати своє інкогніто! Синьйорино, будь ласка, запам'ятайте, що цей шибеник – мій син і звати його П'єтранера, а не дель Донго.
   Пізнього вечора Фабріціо вернувся в Мілан брамою Ранца, ці ворота ведуть до бульвару, модного місця для прогулянок. Дрібні заощадження маркізи та її сестри підірвала відправка двох служників до Швейцарії; на щастя, Фабріціо ще зберіг кілька золотих і один діамант, який було ухвалено продати.
   В місті обох дам знали й любили. Клопотати за Фабріціо перед бароном Біндером, начальником поліції, почали найзначніші і найсвятобливіші представники австрійської партії.
   – Ці панове, – запевняли вони, – не розуміли, як можна серйозно сприймати вибрик шістнадцятирічного хлопчака, який посварився з братом і втік з батьківського дому.
   – Мій обов'язок усе сприймати серйозно, – лагідно відповів барон Біндер, людина розважлива і смутна. Він саме організував горезвісну міланську поліцію й поставив перед собою мету відвернути революцію, на зразок тієї, що 1746 року вигнала з Генуї австріяків. [108 - Мається на увазі переможне повстання жителів італійського міста Генуї проти австрійського гніту в грудні 1746 p., внаслідок якого Геную було проголошено республікою.] Міланська поліція, яку прославили пригоди панів Пелліко та Андріана, [109 - Андріан Олександр (1797–1862) – італійський революціонер, автор «Спогадів державного в'язня» (1838).] не була така вже й жорстока. Вона послідовно й суворо дотримувалась драконівських законів. Імператор Франц II [110 - Франц II (1768–1835) – австрійський імператор Священної Римської імперії (1792–1806) з династії Габсбургів, один з організаторів «Священного Союзу», головних керівників європейської феодальної реакції в боротьбі проти революційної Франції та її впливу на інші країни.] хотів нажахати зухвалі уми італійців.
   – Дайте мені, панове, засвідчені показання того, що робив юний маркезіно дель Донго, – відповів барон Біндер захисникам Фабріціо, – і то день по дню, починаючи від восьмого березня, коли він покинув Гріанту, і до прибуття, вчора ввечері, до нашого міста, де він нині переховується в кімнаті своєї матері, і я ладен вважати його за наймилішого пустуна з молодих міланців. Якщо ж ви докладно не вкажете, де він пропадав після зникнення з Гріанти, то, незважаючи на його високий рід і всю мою пошану до приятелів його дому, як ви розумієте, мій обов'язок – заарештувати його. І мені доведеться тримати його за ґратами доти, доки він не доведе, що не їздив до Наполеона з місією від тієї купки невдоволених, які є в Ломбардії серед підданців його імператорської й королівської величності. Зважте ще, панове: коли молодий дель Донго зуміє це обвинувачення спростувати, все одно він залишиться винний у тому, що подався за кордон без обов'язкового в таких подорожах паспорта, під чужим прізвищем, свідомо скориставшись паспортом простого ремісника, тобто людини низького стану, що неприпустимо для дворянина.
   Цю безжально ясну заяву начальник поліції зробив з усією ґречністю й шанобливістю, як того вимагало суспільне місце маркізи дель Донго та її вельможних покровителів.
   Довідавшись про відповідь барона Біндера, маркіза впала в розпач.
   – Фабріціо ув'язнять! – гукнула вона, заливаючись слізьми. – А якщо він опиниться за ґратами, тільки Господь Бог знає, коли його випустять на волю. Батько його зречеться.
   З двома-трьома близькими приятелями пані П'єтранера і її братова скликали нараду. Незважаючи на їхні умовляння, маркіза наполягала, щоб син виїхав тієї самої ночі.
   – Але ж ти бачиш, – казала графиня, – баронові Біндеру відомо, що твій син тут. Він чоловік зовсім не лихий.
   – Не лихий, але йому хочеться догодити цісареві Францу.
   – Одначе якби для кар'єри барон вважав корисним запроторити до в'язниці Фабріціо, він би вже зробив це. Влаштувати втечу Фабріціо означало б виявити образливу недовіру баронові.
   – Одначе, коли він натякнув, що знає, де Фабріціо переховується, він цим сказав: йому треба тікати! Ні, жити з невідчепною думкою: «За чверть години мого сина, може, кинуть за ґрати!» я не можу. Хоч би які честолюбні наміри виношував барон Біндер, – додала маркіза, – йому для зміцнення свого становища в країні вигідно підкреслювати свою доброзичливість до таких людей, як мій чоловік. Хіба дивна відвертість, з якою він повідомив, що знає, де шукати мого сина, не доводить усе це? Більше того, він вельми люб'язно розтлумачив, у яких двох злочинах обвинувачують Фабріціо за доносом його брата-нікчеми, і додав, що кожен з цих злочинів карається тюрмою. Хіба цим він не сказав нам: «Може, ви волієте за краще вигнання? Самі вибирайте!»
   – Якщо ти вибереш вигнання, – наполягала графиня, – ми більше ніколи не побачимо Фабріціо.
   Фабріціо, а він був на цих переговорах разом з давнім маркізиним приятелем, нині радником при трибуналі, запровадженому Австрією, рішуче висловився за втечу. І покинув палац того самого вечора, сховавшись у колясці, – цей екіпаж повіз до театру Ла Скала його матір і тітку. Візник довірою не користувався, але коли він пішов, як завжди, в таверну, а при конях залишився лакей, людина надійна, перебраний на селянина Фабріціо вискочив з коляски і пішов з міста. Другого дня він так само щасливо перетнув кордон і за кілька годин прибув до п'ємонтського материного маєтку, біля Новари, в Романьяно, де поліг Баярд. [111 - Романьяно, де поліг Баярд. – Італійське містечко на р. Сезіі, де загинув французький полководець П'єр дю Террайль, синьйор де Баярд (1476–1524).]
   Можна уявити, як уважно слухали оперу графиня та її невістка, сидячи в ложі Ла Скала. До театру вони вибрались лише для того, щоб порадитися з приятелями, членами ліберальної партії, бо поліція в разі їхньої появи в палаці дель Донго могла щось запідозрити. На нараді в ложі ухвалили ще раз удатись до барона Біндера. Про підкуп не могло бути й мови, цей сановник відзначався чесністю, до того ж обидві дами зовсім зубожіли: вони змусили Фабріціо взяти всі гроші, виручені від продажу діамантів.
   Дуже важливо було почути від барона останнє слово. Приятелі нагадали графині про такого собі каноніка Борду; цей надзвичайно ґречний молодик колись залицявся до неї і повівся дуже негарно: діставши одкоша, він доніс генералові про її роман з Лімеркаті і за це його виставили за двері як негідника. Нині цей канонік щовечора грав у тарок з баронесою Біндер і, звісно, був близьким другом її чоловіка. Хоч як це було прикро для графині, вона наважилась навідати каноніка і наступного ранку, ранньої пори, коли він ще не виходив з дому, звеліла доповісти про себе. Коли єдиний служник каноніка вимовив ім'я графині П'єтранера, той від хвилювання спав з голосу і забув навіть причепуритися, хоча вбраний був досить недбало.
   – Проси, а сам забирайся геть, – сказав він кволим голосом.
   Графиня ввійшла, Борда опустився навколішки.
   – Тільки навколішках нещасний шаленець має слухати ваші повеління, – промовив він.
   Того ранку, вбрана, щоб не привертати до себе уваги, зумисно скромно, вона була чарівна. Глибокий сум, спричинений вигнанням Фабріціо, насильство над собою, яке вона вчинила, наважившись прийти до того, хто повівся з нею підло, – все це запалило сліпучим вогнем її очі.
   – Навколішках я хочу вислухати ваші повеління! – вигукнув канонік. – Очевидно, ви бажаєте просити мене про якусь послугу, інакше ви не вшанували б своєю появою дому нещасного шаленця. Колись, палаючи коханням і ревнощами, втративши надію завоювати вашу прихильність, я вчинив вам підлоту.
   Слова ці були щирі і тим великодушніші, що нині канонік мав велику владу: вони до сліз зворушили графиню. Досі її душу гнітили приниження і страх, і от за мить їх витіснили розчулення й проблиск надії. Щойно вона була глибоко нещасна і раптом відчула себе майже щасливою.
   – Поцілуй мені руку, – сказала вона канонікові, – і встань. (Треба знати, що в Італії звертання на «ти» свідчить про щиру дружбу, так само як і про найніжніші почуття.) Я прийшла просити тебе про помилування мого небожа Фабріціо. Як давньому своєму приятелю, я розповім тобі все як на духу. Фабріціо, шістнадцятирічний хлопець, вчинив нечуване шаленство. Ми були в замку Гріанта, над озером Комо. Якось о сьомій вечора човен з Комо привіз нам вістку, що в бухті Жуан висадився імператор. Другого ж ранку Фабріціо вирушив до Франції, взявши паспорт у свого товариша, простолюдина на ім'я Вазі, торговця барометрами. На торговця барометрами Фабріціо ніяк не скидався, і ледве він проїхав по Франції десять льє, його заарештували: його захоплені промови ламаною французькою мовою здалися підозрілими. Невдовзі він утік і дістався до Женеви; ми послали назустріч йому в Лугано…
   – В Женеву, ви хочете сказати, – з усмішкою поправив її канонік.
   Графиня доказала свою історію.
   – Для вас я зроблю все можливе й неможливе, – із запалом сказав канонік. – Можете розраховувати на мене. Я ладен навіть піти на ризик. Вкажіть, що мені зробити з тієї хвилини, коли з моєї вбогої вітальні зникне небесне видиво, що осяяло мені життя.
   – Підіть до барона Біндера, скажіть йому, що ви любите і знаєте Фабріціо з пелюшок, що він ріс у вас перед очима, бо ви постійно гостювали в нашому домі. Іменем дружби, якою вшанував вас барон, благайте його, щоб він через своїх агентів з'ясував, чи мав Фабріціо перед від'їздом до Швейцарії хоч одну зустріч із якимсь піднаглядним лібералом. Якщо помічники в барона кмітливі, він переконається, що тут ідеться лише про хлоп'яцтво. Звісно, ви пам'ятаєте, що в моїх пишних апартаментах у палаці Дуньяні висіли на стінах гравюри, де були зображені виграні Наполеоном битви. Мій небіж навчився читати, розбираючи по складах підписи під отими гравюрами. Мій покійний чоловік розповідав п'ятирічному синові про ці битви. Ми надівали йому на голову шолом мого чоловіка, малий тягав по підлозі його шаблюку. І от одного прекрасного дня він дізнається, що імператор, на якого молився мій чоловік, вернувся до Франції. Щоб прилучитися до свого кумира, Фабріціо мчить туди, як навіжений, але йому це не вдалося. Спитайте в барона, як він збирається покарати Фабріціо за це хвилинне шаленство.
   – Я забув вам дещо показати! – вигукнув канонік. – Ви зараз побачите, що я хоч трохи вартий того пробачення, яке ви мені подарували. Ось, – сказав він, порпаючись у паперах на столі, – ось донос отого ницого coltorto (лицеміра), гляньте на підпис: Асканьо Вальсерра дель Донго – він і заварив усю цю кашу. Вчора у канцелярії поліції я взяв його донос і вирушив до Ла Скала, маючи надію зустріти когось з одвідувачів вашої ложі і через нього дати знати вам про цей документ. Копія цього доносу вже давно у Відні. Ось ворог, з яким треба боротися.
   Канонік прочитав графині донос. Вони домовилися, що вдень через надійного посередника він надішле їй копію. До палацу дель Донго графиня вернулася з радістю в серці.
   – Колишній негідник став цілком порядною людиною, – сказала вона маркізі. – Сьогодні ввечері ми поїдемо до Ла Скала. Коли годинник покаже за чверть одинадцяту, ми випровадимо з нашої ложі всіх гостей, загасимо свічки, замкнемо двері, а об одинадцятій прийде сам канонік і розповість, що йому пощастило зробити. Ми з ним вирішили, що так буде для нього найбезпечніше.
   Канонік був дуже розумний. На це побачення він з'явився вчасно, виявив велику турботу й цілковиту щирість, що трапляється лише в тих країнах, де людські почуття не забиває марнославство. Його жорстоко мучив спогад про донос на графиню, який він зробив чоловікові, генералу П'єтранері. Тепер він дістав змогу очистити своє сумління.
   Вранці, коли графиня пішла від нього, він сказав собі: «Не інакше, як у неї роман з небожем!» Від колишньої жаги він іще не зцілився, і йому стало гірко. «Така горда жінка і раптом прийшла до мене!.. Пропозицію послуг, дуже шанобливу і делікатно передану їй від мене полковником Скотті, її колишнім коханцем, вона обурено відкинула після смерті бідолашного П'єтранери. Красуня П'єтранера воліла за краще жити на пенсію в півтори тисячі франків! – згадував канонік, снуючи по кімнаті. – Потім вона поїхала до замку Гріанта й опинилася в нестерпному товаристві огидного seccatore [112 - Нудна, нестерпна людина (італ.)] маркіза дель Донго!.. Тепер усе ясно. Справді, Фабріціо чарівний: високий, стрункий, завжди усміхнений, до того ж погляд у нього млосний і вираз личка, як на картинах Корреджо [113 - Корреджо Антоніо (1489–1534) – відомий італійський художник.]», – гірко думав канонік.
   «Вікова різниця?… Не така вже й значна… Фабріціо народився після приходу французів, здається, дев'яносто восьмого року, графині зараз двадцять сім чи двадцять вісім, і нема вродливішої й милішої за неї. Наш край славиться красунями, а вона всіх затьмарює. Маріні, Герарді, Руга, Арезі, П'єтрагруа [114 - Міланські жінки, відомі своїми сумнівними пригодами.] не витримують з нею порівняння… Закохані жили щасливо вдалині від світу, над гарним озером Комо, і раптом цей хлопець кидає все і поспішає до Наполеона… Ще не перевелися сміливці в Італії, хоч як її топтали!.. Люба вітчизна!.. Авжеж, – підказувало йому розпалене ревнощами серце, – інакше годі пояснити цю покірну готовність животіти в селі і щодня з огидою бачити за кожною трапезою страхітливу фізіономію маркіза дель Донго і ницу бліду личину Асканьо, – маркезіно ще паскудніший за татуся!.. Ну, гаразд, послужу їй вірою і правдою. Принаймні матиму втіху дивитися на неї в театрі не лише в лорнет».
   Канонік Борда пояснив дамам дуже докладно, як стоять справи. В душі Біндер ставиться до них добре. Він дуже радий, що Фабріціо утік, перш ніж надійшла вказівка з Відня. Вирішувати своєю владою барон не має права: в цій справі, як і в кожній іншій, він чекає розпорядження. Точні копії всіх донесень він щодня надсилає до Відня й чекає наказів.
   У цьому добровільному вигнанні в Романьяно Фабріціо треба:
   1. Неодмінно щодня ходити на месу, взяти собі за сповідника людину спритну і віддану монархії і на сповіді висловлювати лише добромисні почуття.
   2. Не водитися ні з ким, хто має славу дуже розумного, і принагідно говорити з жахом про бунти як про дії зовсім не припустимі.
   3. Не відвідувати кав'ярень, не читати газет, окрім двох офіційних листків – турінського та міланського, і взагалі виявляти нехіть до читання, а надто не читати ніяких книжок, виданих після 1790 року, на виняток заслуговують лише романи Вальтера Скотта. [115 - Тобто не читати книжок, позначених впливом революційних ідей. Романи великого англійського письменника, творця європейського історичного роману Вальтера Скотта (1771–1832) названо як виняток через їхню віддалену від сучасності тематику або ж через консервативні політичні погляди Скотта. Але на той час іх ще не було перекладено італійською мовою.]
   – Нарешті, – додав канонік не без ущипливості, – йому треба відкрито впадати коло якоїсь місцевої кралі, звісно, дворянки. Це доведе, що він не вирізняється понурою й бентежною вдачею, властивою майбутнім конспіраторам.
   Перед сном графиня й маркіза понаписували Фабріціо довгі листи, і обидві із зворушливою запопадливістю передали йому всі канонікові поради.
   Пошитися в конспіратори Фабріціо не мав ніякої охоти: він любив Наполеона і, правом дворянина, вважав, що народився для того, щоб жити щасливіше за інших. Буржуа здавались йому смішними. Відтоді, як його забрали з колегії, він не розгорнув жодної книжки, та й у колегії читав лише літературу, видану в обробці єзуїтів. Він оселився під Романьяно в пишному палаці, одному з шедеврів славетного архітектора Сан-Мікелі, [116 - Сан-Мікелі Мікеле (1484–1549) – італійський архітектор і інженер, будував фортеці навколо Парми.] але ці чудові апартаменти стояли пусткою вже тридцять років, тому там протікали всі стелі й не зачинялося жодне вікно. Не церемонячись, Фабріціо взяв в управителя коней і цілі дні їздив верхи. Він ні з ким не розмовляв і все думав. Порада підшукати собі полюбовницю в родині якогось запеклого рояліста здалася йому цікавою, тож він так і зробив. Сповідником обрав молодого священика, інтригана, який пнувся в єпископи (як духівник Шпільберга [117 - Духівник Шпільберга – маються на увазі спогади Андріана, в яких розповідається про капелана фортеці Шпільберг у Моравії (територія нинішньої Чехословаччини), котрий за виконання провокаторської ролі при в'язнях став єпископом. В авторській примітці спогади Андріана порівняно з творами великого римського історика-республіканця Публія Корнелія Таціта (бл. 58 – 117).]). [118 - Дивись цікаві мемуари мосьє Андріана, вони втішні, як казка, і залишаться дли нащадків, як Таціт (Прим. автора).] А проте він ходив пішки за три льє, аби лише в непроникній, як йому, здавалося, таємниці читати «Констітюсьйонель» [119 - «Констітюсьйонель» – французька ліберальна газета, заснована 1815 p., опозиційна до монархи Бурбонів.] – цю газету він вважав відкриттям. «Це так само гарно, як Альф'єрі [120 - Альф'єрі Вітторіо (1749–1803) – видатний італійський поет і драматург, борець проти тиранії.] і Данте! [121 - Данте Аліг'єрі (1265–1321) – великий італійський поет, автор відомої поеми «Божественна комедія».]» – любив він вигукувати. Фабріціо мав одну рису, властиву французькій молоді: до свого улюбленого коня та улюбленої газети він ставився серйозніше, ніж до добромисної коханки. Але в цій щирій і твердій душі ще не було наміру наслідувати інших, тим-то він не зумів здобути друзів у товаристві маленького містечка Романьяно. Його простоту називали пихою і не знали, що й думати про його вдачу. «Це молодший син, скривджений тим, що він не старший», – відгукувався про нього кюре. [122 - Кюре – сільський священик.]

Розділ шостий

   Визнаємо щиро: ревнощі каноніка Борди були небезпідставні. Графині П'єтранера Фабріціо після повернення з Франції здався прегарним незнайомцем, якого вона колись добре знала. Вона покохала б його, якби він заговорив про кохання: хіба його вчинок, та й сам він не викликав у неї палкого, сказати б, безмежного захвату? Але поцілунки й розмови Фабріціо були такі невинні, сповнені такої палкої вдячності, щирої до неї дружби, що вона вжахнулася б самої себе, якби намагалась шукати якогось іншого почуття в цій майже синівській відданості. «Як уже на те пішло, – сказала собі графиня, – лише небагато приятелів, з тих, хто знав мене шість років тому при дворі принца Євгенія, можуть ще вважати мене гарною, навіть молодою. Але для нього я жінка старша і, якщо говорити щиро, не тішачи свого самолюбства, просто літня жінка». Міркуючи так про ту пору життя, в яку вступала графиня, вона помилялася, але помилялася зовсім інакше, ніж звичайнісінька кокетка. «Тим паче, в його віці, – додавала вона, – дещо перебільшують ті спустошення, яких завдає жінці час. Зате людина зріліших літ…»
   Переставши снувати по вітальні, графиня заглянула в дзеркало і всміхнулася. Річ у тім, що серце пані П'єтранера вже кілька місяців зазнавало досить завзятих атак з боку особистості непересічної. Скоро після від'їзду Фабріціо до Франції графиня, яка майже несвідомо була всіма помислами з ним, зажурилася, її тепер не тішили звичні заняття, вони стали, так би мовити, прісними. Вона гадала, що Наполеон, бажаючи прихилити до себе італійців, зробить Фабріціо ад'ютантом. «Для мене він втрачений! – вигукувала вона, заливаючись слізьми. – Я вже ніколи не побачу його! Він мені писатиме, але що од мене залишиться через десять років?»
   В такому душевному стані графиня поїхала до Мілана, вона сподівалась почути там новини про Наполеона, а з них якось непрямо довідатися щось про Фабріціо. Сама собі не признаючись, ця діяльна натура вже нудилась одноманітним сільським життям. «Тут тільки що не вмирають, а життям це не назвеш, – думала вона. – Щодня бачити фізіономії цих пудрених: брата, небожа Асканьо, їхніх лакеїв! Прогулянки без Фабріціо по озеру – не прогулянки». Єдину втіху знаходила вона в дружбі з маркізою. Але з деякого часу щира близькість з матір'ю Фабріціо, жінкою куди старшою за неї і втомленою життям, стала не такою приємною.
   В дивному становищі опинилась пані П'єтранера: Фабріціо поїхав, на майбутнє надії вона майже не мала, серце її прагнуло втіхи і розваги. Вона захопилася міланською оперою, тоді дуже модною; в театрі Ла Скала вона проводила довгі години, сидячи в ложі генерала Скотті, давнього свого приятеля. Чоловіки, з якими вона зустрічалася, щоб дізнатись новини про Наполеона та його військо, здавалися їй вульгарними й брутальними. Повернувшись додому, вона до третьої години ночі імпровізувала на фортепіано.
   Одного вечора в Ла Скала, коли вона завітала до ложі своєї подруги, щоб почути новини з Франції, їй відрекомендували графа Моску, пармського міністра. Це був дуже люб'язний чоловік, а те, що він розповів про Францію та Наполеона, дало її душі нову поживу для надій і побоювань. Наступного дня, зайшовши знову до ложі, вона побачила там цього розумного чоловіка і з утіхою сиділа в його товаристві до кінця вистави. Жодного вечора вона не провела так приємно відтоді, як поїхав Фабріціо. Той, хто зумів її розважити, граф Моска делла Ровере Соредзана, був тоді військовим міністром, міністром поліції і фінансів знаменитого принца Пармського, Ернесто IV, відомого своєю суворістю, яку міланські ліберали називали жорстокістю. Мосці було тоді років сорок – сорок п'ять. У нього були великі риси обличчя, ніякої пихи, навпаки, вигляд простий і веселий, що прихиляв до нього. Він був би ще гарний з себе, якби йому не доводилося, на догоду принцові, пудрити волосся для доказу вірнопідданських почуттів. Чужого марнославства італійці зачепити не бояться, розмова в них швидко набуває невимушеного тону й переходить на особисті теми. Образившись на когось, люди можуть більше не зустрічатися, – це вносить до такого звичаю якусь поправку.
   – Чому ви, графе, пудрите волосся? – спитала пані П'єтранера Моску на третій день їхнього знайомства. – Пудрене волосся! В такої людини, як ви, люб'язної, ще молодої та ще й у того, хто воював разом з нами в Іспанії! [123 - Мається на увазі війна Наполеона з Іспанією 1808–1813 pp.]
   – Бачте, я нічого не вкрав у тій самій Іспанії, а жити на щось треба! Я так мріяв про славу, похвала нашого командира, французького генерала Гувйон-Сен-Сіра, [124 - Гувйон-Сен-Сір Лоран (1764–1830) – французький маршал, брав участь у поході Наполеона в Іспанію.] була для мене все. Але, як виявилося після падіння Наполеона, поки я проживав своє багатство на його службі, мій батько, людина з уявою, що в мріях уже бачив мене генералом, заходився будувати для мене в Пармі палац. 1813 року всі мої статки складалися з недобудованого палацу і пенсії.
   – Пенсії? Три тисячі п'ятсот франків, як у мого чоловіка?
   – Граф П'єтранера був дивізійним генералом, а я скромним командиром ескадрону. Мені поклали лише вісімсот франків, та й ті почали виплачувати лише тоді, коли я став міністром фінансів.
   Оскільки в ложі сиділа тільки її господиня, дама досить ліберальних переконань, розмова точилася й далі так само щиро. Моска розповів, відповідаючи на розпити пані П'єтранера, про своє пармське життя.
   – В Іспанії під началом генерала Сен-Сіра я підставляв себе під кулі, щоб здобути орденського хреста і дещицю слави, а нині я одягаюсь як блазень, бажаючи мати платню в кілька тисяч франків і дім на широку ногу. Затіявши своєрідну шахову гру, я, вражений бундючністю тих, хто стояв вище мене, постановив посісти перше місце й домігся свого. Але найщасливіші для мене ті дні, які я вряди-годи можу провести в Мілані. Тут ще жива душа вашої італійської армії.
   Щирість, disinvoltura, [125 - Невимушеність (італ.)] з якою говорив міністр такого грізного владаря, пробудили графинину цікавість. У цьому сановникові вона сподівалася зустріти чванькуватого педанта, а побачила, що він соромиться свого високого становища. Моска пообіцяв повідомити їй усі роздобуті новини про Францію. За місяць до Ватерлоо в Мілані це була неабияка сміливість. У ті дні, здавалося, вирішувалась доля Італії: бути їй чи не бути, і міланці горіли гарячкою надії чи страху. В такій обстановці загального хвилювання графиня намагалася більше довідатися про того, хто безпечно сміявся зі своєї завидної посади – єдиного засобу до існування.
   Багато цікавого, курйозного, незвичайного почула про Моску пані П'єтранера. Граф Моска делла Ровере Соредзана, розповідали їй, невдовзі стане прем'єр-міністром і фаворитом Ранунціо-Ернесто IV, пармського монарха, одного з найбагатших суверенів у Європі. Якби граф поважніше поводився, він уже посів би цю високу посаду. Подейкують, з цього приводу принц часто читає йому настанови.
   – Ваша високість, якщо я добре слугую вам, чого вас так обходять мої манери? – сміливо відповідав Моска.
   – Щастя цього фаворита, – додавали знавці, – не без колючок. Він повинен догоджати самодержцеві, людині розумній і проникливій, але схибнутій відтоді, як вона посіла монарший трон, – наприклад, самодержця мучать підозри, гідні лише боягузливої жінки. Ернесто IV поводиться хоробро тільки на війні. В битвах він разів з двадцять вів колону в атаку, як бравий генерал. Але він мов збожеволів, почав виголошувати гучні промови проти лібералів і свободи, коли по смерті свого батька, Ернесто III, повернувся до Парми і, на своє нещастя, став абсолютним монархом. Незабаром він забрав собі в голову, що його ненавидять, і в хвилину лихого настрою звелів повісити двох лібералів, винних у дрібних злочинах. Вчинив він так з намови одного негідника, на ім'я Рассі, який при ньому ніби міністр юстиції.
   З цієї фатальної хвилини принцове життя зовсім змінилося, найдикіші підозри мучать володаря. Йому нема ще й п'ятдесяти років, але зі страху він так підупав, якщо можна так висловитися, що йому іноді можна дати вісімдесят, надто коли він просторікує про якобінців та про заміри їхнього паризького комітету. Безглузді страхи малої дитини вернулись до нього. Тільки завдяки страхові свого володаря має вплив фаворит Рассі, головний фіскал (тобто головний суддя), і варто йому побачити, що його вплив слабне, як він негайно розкриває якусь химерну зловорожу змову. Зберуться, наприклад, три десятки необережних людей, щоб прочитати свіже число «Констітюсьйонеля», як Рассі оголошує їх конспіраторами і саджає в славетну Пармську фортецю – пострах усієї Ломбардії. Цю фортецю видно дуже далеко на широченній ломбардській рівнині; висота її, за чутками, сто вісімдесят футів, а вежа, про яку розповідають моторошні речі, бовваніє так грізно, що нагонить жах на всіх жителів рівнини, від Мілана до Болоньї.
   – Хочете вірте, хочете ні, – казав графині інший мандрівник, – Ернесто Четвертий ночами тремтить зі страху, хоча його опочивальня на четвертому поверсі, а входи до палацу охороняють вісімдесят вартових, які кожну чверть години перегукуються, протягло викрикуючи цілу фразу.
   Принц страшенно боїться якобінців: усі двері позачинювані на десять засувів, кімнати, розташовані над спальнею і під спальнею, повні солдатів. Варто рипнути паркетній шашці, як він хапається за пістолети, – а що, як під ліжком ховається ліберал? Негайно дзеленчать дзвінки по цілому палацу, і черговий ад'ютант біжить будити міністра поліції графа Моску. Міністр поліції, прибувши до палацу, аж ніяк не заперечує наявності змови, навпаки, озброєний до зубів, він разом з принцом оглядає кожен закуток палат, зазирає під ліжка, одне слово, витворяє всілякі дурниці, простимі лише старій жінці. Всі ці остороги здалися б і самому принцові досить принизливими в ті щасливі часи, коли він воював і вбивав людей лише в бою. Людина він недурна і, вдаючись до цих пересторог, сам свідомий їхньої сміховинності. Завдяки дипломатичній спритності Моски принцові не доводиться червоніти за своє боягузтво: в цьому й полягає величезний вплив графа. Як шеф поліції, Моска сам наполягає на обшуку: зазирає під ліжка, канапи, столи, крісла і, як кажуть у Пармі, навіть у футляри контрабасів. А принц усе те заперечує й кепкує з такої запопадливості міністра.
   – Це питання нашого престижу, – відповідає йому граф Моска. – Якщо ми допустимо, щоб вас убили, уявіть, які ущипливі сатиричні сонети строчитимуть якобінці. Ми боронимо не лише ваше життя, а й свою честь!
   Щоправда, принц вірить цьому лише наполовину. Якщо другого дня в місті хтось наважиться сказати, що в палаці знов провели безсонну ніч, головний фіскал Рассі запроторить зухвалого жартівника до фортеці. А вже як хто потрапить до тієї високої оселі, як кажуть парм'яни, на протяг, то пиши пропало – звідти можна вийти лише чудом. Граф Моска служив у війську; в Іспанії разів з двадцять з пістолетом у руці він одбивався од раптових наскоків, тим-то принц і віддає йому перевагу перед холуєм Рассі. Нещасні в'язні фортеці сидять у камерах-одиночках, про які розповідають моторошні історії. За вказівкою Рассі, як запевняють ліберали, дозорці і сповідники раз на місяць оголошують в'язням, що одного з них такого-то дня поведуть на страту. Того дня їх виводять на горішній майданчик вежі, влаштований на висоті сто вісімдесят футів, і звідти вони бачать процесію, в якій один зі шпиків грає роль смертника.
   Ці та двадцять інших розповідей в такому самому дусі і менш вірогідних дуже зацікавили пані П'єтранера. На другий день вона заходилася розпитувати графа Моску і жартома, весело доводила, що він справжній ірод, хоча не усвідомлює цього. Якось, вертаючись до себе в готель, граф подумав: «Графиня не лише чарівна жінка, – сидячи ввечері в її ложі, я навіть забуваю про всі прикрі пармські справи». Незважаючи на зовнішню легковажність і ґречні манери, цей міністр не мав душі французького крою; він не умів забувати прикрощів. «Якщо в узголів'ї його ложа були колючки, йому доводилось ламати їх або притуплювати вістря, ранячи об них свої трепетні руки». Перепрошую читача за цю тираду, перекладену з італійської. Другого дня після свого відкриття граф помітив, що, незважаючи на важливі справи, які привели його до Мілана, час тягнеться безконечно довго. Він не міг усидіти на місці і, їздячи по місту, загнав коней. Близько шостої вечора він скочив у сідло і подався на Корсо, [126 - Корсо – тут. вулиця в Мілані.] сподіваючись зустріти графиню. Не знайшовши її, він пригадав, що Ла Скала відчиняється о восьмій. Коли міністр зайшов до величезної зали, то побачив лише якихось десять осіб. Йому стало соромно, що він з'явився так рано. «Чи ж це можливо? – думав він. – Мені сорок п'ять років, а я роблю такі дурниці, що їх соромився б навіть молодий підпоручик. На щастя, про них ніхто не здогадується». Щоб скоротати час, він пішов поблукати гарними вулицями, прилеглими до театру. Там на кожному кроці трапляються кав'ярні, де в цю пору багато людей. Цікаві сидять за столиками на тротуарах перед кав'ярнями, їдять морозиво і критикують перехожих. Графа не могли не помітити, і його оточили знайомі. Нагодою дістати аудієнцію у всесильного міністра скористалось кілька докучливих осіб з числа тих, кого прогнати незручно. Двоє вручили йому прохання, а третій почав давати досить докладні поради стосовно його політики.
   «Розум не дає нам спати, а влада – прогулюватися собі на втіху», – подумав граф і повернувся до театру. Йому спало на думку взяти ложу в третьому ярусі: там його ніхто не помітить, і він зможе досхочу дивитись на ложу другого яруса, де він сподівався побачити графиню. Цілі дві години довелось чекати, але закоханому міністрові вони не здалися надто довгими. Переконаний, що його ніхто не бачить, він з утіхою віддавався своєму шаленству. «Старість, – казав він собі подумки, – передусім виявляється в тому, що людина вже нездатна на таке чарівне хлоп'яцтво».
   Врешті графиня з'явилася. Він захоплено розглядав її, озброївшись лорнетом. «Молода, пишна, легка, як пташка, їй не даси більше двадцяти п'яти років, – думав він. – Вона чарівна не лише своєю вродою: у кого ще зустрінеш таку душу? Це сама щирість, ніколи вона не дбає про розважливість, вся віддається враженню хвилини, завжди тягнеться до чогось нового! Розумію тепер усе шаленство графа Нані».
   Поки граф думав про те, як завоювати щастя, що витало перед його очима, він знаходив своєму безумству чудове виправдання. Але згадуючи про свій вік і клопоти, іноді вельми обтяжливі, що сповнювали його життя, він втрачав певність у своїй правоті. «Людина розумна, але перелякана на смерть, дає мені купу грошей і змогу розкішно жити за те, що я ходжу в її міністрах. Але якщо завтра він прожене мене, я залишуся тільки старим жебраком, тобто останнім нікчемою. Оце-то супутник життя для графині!»
   Такі думки гнітили, він знов починав дивитись на пані П'єтранера і, щоб думати про неї вволю, не квапився до її ложі.
   «Вона, як мені розповідали, взяла в коханці Нані лише на те, щоб дошкулити бовдурові Лімеркаті, який побоявся розправитися з убивцею її чоловіка ударом шпаги або принаймні з допомогою найманого кинджала. А я задля неї двадцять разів бився б на дуелі!» – захоплено казав собі граф. Раз у раз він позирав на театрального годинника, де світні цифри, кожні п'ять хвилин змінюючись на чорному тлі, уже показували той час, коли глядачі могли відвідувати в ложі приятелів. Граф міркував так: «В її ложі я можу пробути од сили півгодини – ми ще з нею малознайомі. Я себе зраджу, якщо залишусь довше. А при моїх літах та ще при цьому клятому пудреному волоссі я матиму не ліпшу міну, ніж Кассандр. [127 - Кассандр – дурний довірливий дідуган, традиційний персонаж італійської комедії масок.] І тут наважитися змусило його одне міркування: «А що, як графиня піде одвідати когось в іншій ложі! Добра ж мені буде нагорода за те, що я не даю собі втішатися повною мірою!» Він підвівся, збираючись іти до графининої ложі; і раптом йому перехотілось іти туди. «От чудасія! – сміючись із себе, міркував він, зупиняючись на сходах. – Я боюся, боюсь, та й годі! Такого зі мною не траплялося вже двадцять п'ять років!»
   Переборовши себе, він усе-таки зайшов до ложі і як людина мудра вирішив скористатись із свого збентеження. Він аж ніяк не силкувався поводитися невимушено і вразити дотепністю в якійсь цікавій розповіді. Навпаки, він мав мужність бути несміливим і вжити свій тонкий розум на те, щоб його хвилювання стало помітним, але аж ніяк не смішним. «Якщо їй це не сподобається, – сказав собі граф, – я пропав. Втішна картина: несміливий поклонник з пудреним волоссям, в якому без пудри світилася б сивина! Але ж хвилювання моє щире і, отже, може здатися смішним лише тоді, коли я підкреслюватиму його або хвалитимусь ним».
   Проте на зачіску свого нового залицяльника графиня вже не зважала, хоча пудрені голови брата, небожа і нудних добропристойних сусідів їй набридло бачити в Гріанті за столом. В неї була причина, що заважала їй сміятися при появі графа в ложі: вона нетерпляче ждала новин про Францію, що їх Моска повідомляв наодинці, звичайно, все вигадуючи. Того вечора під час обговорення чергових новин вона помітила, що в нього гарні й добрі очі.
   – По-моєму, – сказала вона, – в Пармі, серед ваших невільників, ви не маєте такого приємного погляду, адже він усе зіпсує: ті бідолахи почнуть сподіватися, що їх не повісять.
   Простота цього чоловіка, на загальну думку, першого італійського дипломата, приємно вразила графиню, вона побачила в ньому якийсь чар. До того ж він говорив гарно й палко, тому її не образило, що на один вечір йому спала охота вдавати з себе закоханого, вона гадала, що цим усе й обмежиться.
   Одначе то був великий і дуже небезпечний крок. На щастя, для міністра, розбещеного успіхами в пармських дам, графиня щойно прибула з Гріанти, де її розум ніби застиг од нудьги сільського життя. Там було не до жартів, і вишуканість світського життя здавалася їй якоюсь чудесною новизною. Вона не була схильна сміятися з будь-чого, навіть із сором'язливого сорокап'ятирічного закоханого. А через тиждень графові зальоти могли б зустріти зовсім інший прийом.
   В Ла Скала з візитом у сусідню ложу приходять не більше, ніж на двадцять хвилин, – такий тут звичай. Граф цілий вечір провів у ложі, де мав щастя зустріти пані П'єтранера. «Ця жінка, – думав він, – вернула мені всі шаленства молодості!» Але він відчував, що це небезпечно. «Може, мені вибачать цю дурницю через моє становище всемогутнього паші, який панує за сорок льє звідси. Адже в Пармі така нудьга!» Одначе кожну чверть години він давав собі слово негайно піти.
   – Признаюся, синьйоро, – зі сміхом казав він графині, – в Пармі я помираю від нудьги і тому мені не грішно тішитися радістю, коли вона зустрічається на моєму шляху. Отож дозвольте мені на один лише вечір, без усяких розрахунків на майбутнє, виступити перед вами в ролі закоханого. На жаль, через кілька днів я буду так далеко від цієї ложі, де забуваю всі прикрощі і навіть, як ви слушно зауважили, всі правила пристойності.
   Через тиждень після цього неймовірно довгого візиту в ложі Ла Скала і після низки дрібних подій, розповідь про які обтяжила б цей роман, граф Моска вже безтямно закохався, а графиня стала думати, що вік – не завада, якщо людина тобі подобається. В такому настрої вони й розлучилися, коли Моску через кур'єра викликали до Парми. Принц, очевидно, без свого міністра потерпав від страху. Графиня повернулась до Гріанти; чудовий цей куточок здавався їй тепер пусткою, бо його вже не прикрашала уява. «Невже я прихилилася душею до цього чоловіка?» – питала вона себе.
   Моска написав їй, цілком щиро запевняючи в тому, що розлука відібрала в нього предмет усіх його думок. Листи його були цікаві й дістали добрий прийом. Граф придумав гарний вихід, щоб не розсердити маркіза дель Донго, який не любив платити за доставку листів у маєток: він посилав листи кур'єром, який здавав їх на пошту в Комо, Лекко, Варезе або в якомусь іншому гарному містечку на березі озера. Відповідь граф сподівався одержувати з тим самим кур'єром і домігся мети.
   Для графині дні приїзду кур'єра скоро стали подією. Кур'єр привозив квіти, фрукти, маленькі подарунки, що не мали цінності, але були зворушливі. Спогад про графа пов'язувався з думкою про його велику владу. Графиня зацікавлено слухала всі відгуки про нього. Його здібностям віддавали належне навіть ліберали.
   При пармському дворі граф вважався головою партії запеклих монархістів, і звідси йшла його лиха слава, тоді як партію лібералів очолювала маркіза Раверсі, багатійка й інтриганка, здатна на все, навіть на успіх. Партію, усунену від влади, принц намагався не позбавляти надій. Він знав, що, навіть сформувавши кабінет міністрів з гостей салону пані Раверсі, він завжди залишиться володарем. Про ці інтриги в Гріанті розповідали безліч подробиць. Відсутність графа Моски, людини, на загальну думку, обдарованої та енергійної, дозволяла забувати про його пудрене волосся – символ усього косного й нудного. Це була дрібниця, просто нісенітниця, один з придворних обов'язків, тоді як сам Моска грав дуже значну роль при дворі.
   – Двір – це щось безглузде, але потішне, – казала графиня братовій дружині. – Це як цікава картярська гра: в ній треба дотримуватися певних правил. Хіба правилами гри в віст хтось стане обурюватися? А звикнувши до них, як приємно оголосити противникові великий шлем.
   Про автора численних люб'язних послань графиня думала часто, і той день, коли надходив лист, ставав для неї святом. Вона брала човна й вирушала читати листа в якомусь чарівному куточку над озером: у Пліньяну, в Белано або у Сфондратський гай. У розлуці з Фабріціо ці листи ніби трохи її втішали. Не виникало сумніву, що граф дуже закоханий, і через місяць вона вже думала про нього з почуттям ніжної дружби. Граф Моска зі свого боку майже щиро запевняв у листах, що ладен подати у відставку, кинути міністерський портфель і прожити з нею життя до кінця днів у Мілані чи десь-інде. «Мої статки – чотириста тисяч франків, – додавав він, – отже, ми матимем п'ятнадцять тисяч ліврів прибутку».
   «Знову ложа, своя карета і таке інше», – подумала графиня. Це були приємні марення. Вона знову втішалася чудовими краєвидами озера Комо. Вона приходила тепер на берег, щоб марити про повернення до блискучого й незвичайного життя, яке, всупереч усій очевидності, ставало для неї можливим. Графиня бачила себе на міланському Корсо щасливою й веселою, як за правління віце-короля. «Молодість чи принаймні кипуче життя знов повернеться до мене!»
   Буйна уява іноді приховувала від неї дійсність, але ніколи вона не мала свідомого самообману, викликаного боягузтвом. Ця жінка насамперед була щира з собою. «Шаленства уже трохи не для мого віку, а заздрощі, такі ж сліпі, як і кохання, можуть отруїти мені життя в Мілані. Моя шляхетна бідність і відмова руки двом багатіям після чоловікової смерті викликали пошану до мене. Мій бідолашний Моска не має й двадцятої частки того багатства, яке клали до моїх ніг два бовдури – Лімеркаті і Нані. Скромна вдовина пенсійка, вибита на превелику силу, ніяких служників (скільки це викликало розмов!), кімнатка на шостому поверсі, а біля брами двадцять екіпажів – усе це становило колись небуденне видовище. Але хоч би як уміло я поводилася, мені доведеться пережити чимало прикрих хвилин, коли я вернуся до Мілана, маючи лише вдовину пенсію, а житиму заможно, як буржуа, на п'ятнадцять тисяч ренти, яка збережеться у графа Моски після відставки. Мої заздрісники дістануть грізну зброю: граф одружений, хоча давно вже не живе з дружиною. В Пармі про розлучення всі знають, але міланці почують про нього вперше, і цей розрив припишуть мені. Тож прощавай, чудовий театре Ла Скала, прощавай, предивне озеро Комо!»
   Незважаючи на всі ці можливі прикрощі, графиня прийняла б графову пропозицію піти у відставку, якби мала хоч маленький маєток. Вона вважала себе немолодою жінкою і боялася двора. Але ось що здасться неймовірним по цей бік Альп: ради неї граф справді охоче подав би у відставку, принаймні він зумів переконати в цьому свою кохану. В кожному листі він із шаленою, з дедалі більшою жагою благав її про нове побачення в Мілані і нарешті домігся її згоди. «Присягатися, що я палко кохаю вас, я не буду, я не хочу брехати, – сказала йому графиня, прибувши до Мілана. – Я була б рада покохати так, як кохала в двадцять два роки, але мені вже за тридцять. Я бачила, як на очах розвалювалося те, що здавалось мені вічним! Але я відчуваю до вас ніжну дружбу, безмежну довіру і ставлю вас над усіх чоловіків». Графиня гадала, що каже цілком щиро, а проте наприкінці своїх запевнень вона дещо покривила душею. Фабріціо, при бажанні, можливо, взяв би гору над усіма іншими в її серці. Зате в очах Моски Фабріціо був лише дитям. Через три дні по від'їзді юного шаленця до Новари граф прибув у Мілан і поспішив одвідати барона Біндера, щоб поклопотатися про хлопця. Одначе сам він вважав вигнання неминучим.
   Моска прибув до Мілана не сам, він привіз у своїй колясці герцога Сансеверіну-Таксіса. Це був гожий шістдесятивосьмирічний дідок, шпакуватий, досить ґречний і охайний, дуже багатий, але не дуже родовитий. Дід його на посаді головного відкупника податків пармського князівства нажив мільйони. Його батько домігся призначення посланником пармського принца при H *** дворі завдяки таким доказам: «Ваша високість, ви даєте послові при H *** дворі тридцять тисяч франків платні, і він там здається постаттю досить жалюгідною. Якби ви призначили на цю посаду мене, я задовольнився б шістьма тисячами франків на рік, видатки ж мої при H *** дворі не опускатимуться нижче ста тисяч франків. Крім того, мій управитель вноситиме щороку до каси пармського міністерства закордонних справ двадцять тисяч франків. На таку суму можна при мені утримувати будь-якого секретаря посольства, і я нітрохи не цікавитимуся дипломатичними таємницями, якщо він такі матиме. Моя мета лише додати блиску своєму свіжоспеченому дворянству і надати йому ваги, діставши таку важливу посаду в нашій країні».
   Теперішній герцог, син цього посла, зовсім по-дурному записався в напівліберали і ось уже два роки був сам не свій. За Наполеона він втратив два чи три мільйони, вперто бажаючи не вертатись на батьківщину, а проте після відновлення ладу в Європі не зумів добитися орденської стрічки, що оздоблювала груди його батька, і його сушила туга за цією нагородою.
   В Італії слідом за коханням приходить щирість, і в стосунках між коханцями вже нема ніякого марнославства. Тому граф сказав коханій жінці відверто:
   – Я хочу поділитися з вами двома-трьома планами влаштування спільного життя. Всі вони добре розроблені, я думаю над цим уже три місяці.
   Перший план: я йду у відставку, і ми живемо собі з буржуазним достатком у Мілані або у Флоренції чи Неаполі, коротше, де захочете. Ми матимем п'ятнадцять тисяч ліврів ренти, не рахуючи добродійства принца, яке припиниться не зразу.
   Другий план: ви приїжджаєте до князівства, де я маю владу, купуєте якийсь маєток, наприклад, Сакку, там гарний будиночок на лісистій горі над По. Купчу можна оформити через тиждень. Принц наблизить вас до двору. Але тут постає неабияка завада. При дворі вас приймуть добре – побоюючись мене, ніхто й оком не моргне. До того ж принцеса вважає себе нещасливою, а я, маючи вас на оці, зробив їй недавно деякі послуги. Однак я мушу попередити вас про одну дуже відчутну перешкоду: принц – великий святенник, а я, як знаєте, на моє нещастя, все ще одружений. Звідси мільйон дрібних прикрощів для вас. Одначе ви вдова, і цей ваш гідний титул треба замінити іншим – саме це й лежить в основі моєї третьої пропозиції.
   Для вас можна підшукати нового чоловіка, звісно, такого, щоб він не заважав вам. Але передусім він має бути людиною похилого віку: ви ж не захочете позбавляти мене надії посісти колись його місце. Отож з герцогом Сансеверіною-Таксісом я уклав цю своєрідну угоду, хоч він, звичайно, не відав імені майбутньої герцогині, лише знає, що його призначать послом і дадуть йому стрічку через плече, як його батькові, і він перестане бути найнещасливішим з усіх смертних. Якщо не брати до уваги цю манію, герцог не такий уже й дурний: вбрання й перуки він виписує з Парижа. На зловорожі підступи така людина зовсім не здатна. Він свято вірить, що дістати стрічку через плече – дуже велика честь і соромиться свого багатства. Торік, щоб удостоїтися стрічки, він запропонував мені заснувати його коштом лікарню. Я посміявся з нього. Але, коли я запропонував йому цей шлюб, він з мене не сміявся. Зрозуміло, як першу умову я висунув, щоб у Пармі й ноги його ніколи не було.
   – А ви розумієте, що штовхаєте мене на аморальний вчинок? – спитала графиня.
   – Не аморальніший, ніж усе те, що коїться при нашому дворі і двадцяти інших дворах. Абсолютна влада зручна тим, що в очах народу вона все освячує, а оскільки смішного не помічають, то його й нема. Нашою політикою, як тепер, так і на цілих двадцять років наперед, буде страх перед якобінцями. Та ще й який страх! Щороку ми вважатимемо себе напередодні дев'яносто третього року. [128 - Тобто напередодні найвищого піднесення французької революції 1789–1794 pp.] Сподіваюсь, ви ще почуєте, які промови з цього приводу я виголошую на прийомах. Промови просто чудові! В очах аристократів і святенників усе, що хоч крихту може зменшити цей страх, буде високоморальним. А в Пармі кожен, хто не аристократ і не святенник, сидить за ґратами чи сушить сухарі, чекаючи, що за ним прийдуть. Дивним ваш шлюб видасться лише тоді, коли я опинюсь в опалі, це вже повірте мені. В цій угоді ніхто нікого не ошукає, а це, по-моєму, найголовніше. Принц, чиїми милостями ми торгуємо й живемо, дає згоду лише з однією умовою: майбутня герцогиня Сансеверіна повинна бути високого роду. Торік, за моїми підрахунками, я витратив на міністерському посту сто сім тисяч франків, а загальний мій прибуток: сто двадцять дві тисячі. Двадцять тисяч я поклав до Ліонського банку. Отож вибирайте: життя на широку ногу, змога щороку витрачати сто двадцять дві тисячі, а в Пармі на такі кошти можна жити не гірше, ніж у Мілані на чотириста тисяч, але при цьому шлюб з досить пристойною людиною, яку ви побачите лише раз, під вінцем, або скромне міщанське життя на п'ятнадцять тисяч ренти у Флоренції чи в Неаполі. Я з вами згоден: у Мілані надто вами захоплювалися, тут вас переслідуватимуть заздрісники і, може, їм пощастить порушити ваш спокій. Розкішне життя в Пармі, сподіваюся, видасться вам чимось новим, хоча ви бачили двір принца Євгенія. Розумно було б, перш ніж закривати собі двері в це життя, ознайомитися з ним. Не думайте, що я хочу вплинути на вашу постанову. Мій вибір уже зроблено. Я волію жити на п'ятому поверсі з вами, ніж самітником нудитися в багатстві.
   Можливість цього дивного шлюбу стала щоденною темою розмов між коханцями. Герцога Сансеверіну-Таксіса графиня побачила на балу в Л а Скала, і він здався їй досить показним. В останній розмові з нею Моска підбив підсумок своїм пропозиціям:
   – Якщо ми хочемо безжурно прожити решту життя і не постарітися завчасно, треба нарешті зважитися на якусь ухвалу. Згоду принц уже дав. Сансеверіна скоріше добра, ніж погана партія, у нього пишний палац у Пармі і величезне багатство. Йому шістдесят вісім років, і він прагне дістати орденську стрічку. Але цьому заважає і не дає спокійно жити один великий гріх: колись він купив за десять тисяч погруддя Наполеона роботи Канови. [129 - Канова Антонів (1757–1822) – славетний італійський скульптор.] Існує ще одна провина, здатна звести його в могилу, якщо ви йому не допоможете: колись він позичив двадцять п'ять золотих Ферранте Паллу – нашому бардові, шаленцеві, не позбавленому іскри геніальності. Незабаром після цієї позички Ферранте засудили у нас до страти, на щастя, заочно. Ферранте написав дві сотні незрівнянних віршів – я колись прочитаю вам його поезії, – це так само чудово, як Данте. Отож принц призначить Сансеверіну послом при H *** дворі, в день від'їзду його обвінчають з вами; на другий рік герцогового вигнання, званого посольством, йому пов'яжуть стрічку, без якої йому не миле життя. Він буде вам за брата і не завдасть вам ніяких прикрощів. Він ладен наперед підписати будь-які папери, до того ж ви бачитимете його дуже рідко, а якщо захочете, не побачите ніколи. Показуватися в Пармі, де всі пам'ятають про його діда-відкупника і про його горезвісний лібералізм, він не бажає і сам. Рассі, наш кат, твердить, що герцог нишком з допомогою поета Ферранте Палли передплачував «Констітюсьйонель», і ця обмова була перешкодою для принцової згоди на цей шлюб.
   Чи можна вважати злочином, коли історик звичаїв докладно передає подробиці переказаної йому оповіді? Хіба його вина, що герої цієї оповіді, в полоні пристрастей, на нещастя, йому чужих, роблять такі неморальні вчинки? Правда, в тих краях, де єдина пристрасть, що пережила все, – прагнення грошей, цього знаряддя задовольняти марнославство, таких учинків більше не побачиш.
   Герцогиня Сансеверіна-Таксіс, через три місяці після описаних подій, вражала пармський двір привітністю своєї вдачі і шляхетною ясністю розуму. У місті найприємнішим був її дім. Саме це й обіцяв своєму володареві граф Моска. Принц на троні Ранунціо-Ернесто IV і принцеса, його дружина, яким герцогиню відрекомендували дві найзнатніші дами, прийняли її дуже ласкаво. Герцогині було цікаво подивитися на принца, того, хто вершив долю її коханого. Вона поклала собі сподобатися йому і домоглася в цьому більшого, ніж прагнула.
   Вона побачила чоловіка високого зросту, але трохи огрядного. Біляве його волосся, вуса і величезні баки, за словами придворних, мали дуже гарний відтінок. Цю рослинність бляклого кольору в усякому іншому колі охрестили б зневажливим словом – клоччя. Маленький, майже жіночий носик несміливо стирчав посеред круглого обличчя. Проте герцогиня зазначила в думці, що негарні риси в принцовій зовнішності впадають в очі лише при уважному розгляді. А взагалі він здавався людиною розумною і твердої вдачі. Постава його і манери не позбавлені були величі, але часто, коли йому хотілося справити на співрозмовника враження, він несподівано розгублювався і від збентеження тупцював на місці. А втім, Ернесто IV мав проникливий і владний погляд, благородні жести і вмів висловлюватися стримано і коротко.
   Герцогиню Моска попередив, що принц дає аудієнції у великому кабінеті, де висить портрет Людовіка XIV [130 - Людовік XIV (1638–1715) – французький король, за якого абсолютна влада монарха була у Франції найміцнішою.] на весь зріст і стоїть гарний інкрустований столик флорентійської роботи. Вона подумала, що наслідування дуже помітне кожному: піднесеною мовою і поглядом принц намагався скидатися на Людовіка XIV, а на столик він опирався так, як Йосиф II [131 - Йосиф II (1741–1790) – германський імператор, представник так званого «освіченого» абсолютизму.] на портреті. Після найперших слів, звернутих до герцогині, самодержець сів, щоб дати їй змогу скористатися правом табурета – привілеєм високопоставлених дам. Лише герцогині, княгині і дружини іспанських грандів мали право сидіти на прийомах при пармському дворі. Інші жінки могли сісти тільки за окремим запрошенням принца або принцеси, і, щоб підкреслити різницю в рангах, найясніші особи змушували дам, позбавлених герцогського звання, цього запрошення трохи почекати. Пані Сансеверіна зауважила, що іноді принц надто старанно копіював Людовіка XIV, скажімо, коли він доброзичливо усміхався, гордо скидаючи голову.
   Ернесто IV звичайно носив фрак, пошитий за останньою паризькою модою. Щомісяця з Парижа, який він так ненавидів, йому присилали фрак, редингот та капелюх. Але в день прийому герцогині в його вбранні химерно поєднувалися моди різних епох: паризький фрак, короткі червоні штани, шовкові панчохи і закриті черевики, модель яких можна побачити на портретах Иосифа II.
   Принц прийняв пані Сансеверіна привітно, розмовляв з нею люб'язно і дотепно, але вона відчула, що ця аудієнція не відзначалася особливою прихильністю.
   – А знаєте чому? – спитав її Моска, коли вони вернулися з прийому. – За Парму Мілан куди більший і красивіший, і принц боявся, що, прийнявши вас тепліше, як я сподівався, і як він сам подавав мені надію, він нагадуватиме провінціала, зачарованого грацією столичної левиці. Безперечно, одна обставина його дратує, і про неї я ледве наважуюся вам сказати: принц бачить, що вродою з вами не може змагатися жодна придворна дама. Принаймні в інтимній розмові з старшим камердинером Перніче, який прихильний до мене, він тільки й говорив про це вчора ввечері, перед сном. У придворному етикеті я передбачаю маленьку революцію. Треба вам сказати, що при дворі мій найлютіший ворог – такий собі дурень на ім'я Фабіо Конті, генерал. Цей блазень за все своє життя був на війні один день і тому наслідує манери Фрідріха Великого. [132 - Фрідріх II (1712–1786) – король прусський, проводив завойовницьку зовнішню політику.] Більше того, він намагається також наслідувати благородну простоту генерала Лафайєта, [133 - Лафайєт Марі-Жозеф (1757–1834) – маркіз, французький політичний діяч, поміркований ліберал.] бо вважається у нас ватажком ліберальної партії (бозна-які це вже ліберали!).
   – Фабіо Конті я знаю, – сказала герцогиня. – Недалеко від Комо ми недавно зустріли його, він лаявся з жандармами.
   І вона розповіла Мосці маленьку пригоду, яку, можливо, читач не забув.
   – Коли-небудь, пані, якщо тільки ваш розум осягне глибоку премудрість нашого етикету, ви довідаєтесь, що при дворі у нас панночки з'являються лише після одруження. Але принц такий великий патріот, так йому хочеться довести перевагу Парми над усіма іншими містами, що він – можу заприсягтися! – знайде спосіб допустити до двору Клелію Конті, дочку нашого Лафайєта. Вона справді чарівна і ще тиждень тому вважалася в князівстві першою красунею.
   – Не знаю, – вів далі граф, – чи доходили до Гріанти моторошні плітки, які розпускають про нашого володаря вороги: його малюють іродом, людожером. А насправді Ернесто мав колись безліч дрібних чеснот, і можу додати, що він і нині б залишався зразковим монархом, якби був невразливий, як Ахіллес. [134 - Ахілл, або Ахіллес, – герой стародавнього грецького міфу; став невразливим після того, як його мати, морська богиня Фетіда, занурила сина в чарівні води р. Стіксу.] Але якось, наслідуючи Людовіка Чотирнадцятого, що наказав відрубати голову герою Фронди, що мав зухвалість через п'ятдесят років після Фронди спокійно доживати віку в маєтку під Версалем, знуджений і розгніваний Ернесто IV звелів повісити двох лібералів. Здається, ці необачні люди сходилися в певні дні, щоб клясти принца і палко благати в неба звільнити їх від тирана, наславши на Парму моровицю. Слово «тиран», як було встановлено на допитах, вимовлялося. Рассі назвав це змовою, виніс обом смертний вирок, а страта одного з них, графа Л., була страхітлива. Все це діялося ще до мене. Від того судного дня, – додав граф, стишивши голос, – у принца бувають напади страху, зовсім негідні чоловіка, але прихильний він до мене тільки завдяки їм. При нашому дворі, де роєм рояться дурні, якби не було цього найяснішого страху, мене вважали б надто різким, надто зухвалим. Подумайте лишень! Принц не лягає, поки не зазирне під ліжка у своїх покоях, і витрачає мільйон – а в Пармі це все одно що чотири мільйони в Мілані – на утримання грізної поліції. Шефа цієї поліції, герцогине, ви бачите перед собою. Завдяки їй я став міністром військових справ і фінансів, тобто завдяки страху його високості. Підпорядкована поліція міністрові внутрішніх справ, моєму номінальному начальнику, тому за моїм наполяганням цей портфель віддали графові Дзурла-Контаріні, працьовитому ослу, який дістає втіху від того, що власноруч строчить по вісімдесят листів щодня. Сьогодні вранці я отримав папір, на якому граф Дзурла-Контаріні з насолодою вивів сам вихідний номер: 20715.
   Пані Сансеверіна також відрекомендували меланхолійній принцесі Пармській, Кларі-Паоліні; її чоловік мав коханку (досить гарненьку даму, маркізу Бальбі), тому принцеса вважала себе найнещаснішою жінкою у світі і стала дуже нудною особою. Герцогиня побачила високу, худорляву жінку, що не мала ще й тридцяти шести років, а виглядала на п'ятдесят. Якби погляд зовсім короткозорих круглих очей не порушував гармонії благородних і правильних рис і якби вона не занедбала свою зовнішність, її можна було б назвати гарною. З герцогинею вона поводилася так несміливо, що деякі придворні, недруги графа Моски, наважилися стверджувати, що принцеса нагадувала рекомендовану до двору даму, а герцогиня – владарку. Вражена, майже приголомшена, пані Сансеверіна не знаходила потрібних слів, щоб загладити прикре враження і стати на належне місце. Бажаючи підбадьорити бідолашну принцесу, власне, жінку розумну, герцогиня не знайшла нічого кращого, як завести довгу розмову про ботаніку. Принцеса дуже кохалася в цій науці і мала прегарні оранжереї з силою-силенною тропічних рослин. Герцогиня намагалася лише виплутатися з складного становища, а завоювала собі прихильність принцеси Клари-Паоліни. Та потроху позбулася скутості і несміливості і під кінець так пожвавішала, що цей перший прийом, усупереч приписам етикету, тривав понад годину. На другий день герцогиня звеліла накупити різних екзотичних рослин і оголосила себе великою шанувальницею ботаніки.
   Чимало часу проводила принцеса в товаристві превелебного отця Ландріані, архієпископа пармського, людини вченої, розумної і славної. Треба було його бачити, коли він сидів у пурпуровому оксамитовому кріслі (за правом свого сану) навпроти крісла принцеси, оточеної фрейлінами і двома компаньйонами. Сивоволосий прелат був ще сором'язливіший, ніж принцеса, вони бачилися щодня, і кожна аудієнція починалася мовчанкою, що тривала з добру чверть години. Одна компаньйонка, графиня Альваці, стала фавориткою принцеси за те, що вміла змусити їх порушувати мовчанку і розговоритися.
   Церемонія прилучення герцогині до двору завершилася аудієнцією в його високості принца, наступника трону, цей юнак зростом перевершував батька, а сором'язливістю – матір. Він мав шістнадцять років і кохався в мінералогії. Побачивши герцогиню, юнак спаленів, зовсім розгубився і не міг жодним словом озватися до цієї гожої дами. Він був гарний на вроду і проводив життя в лісі з геологічним молотком у руці. Коли герцогиня підвелася, щоб покласти край цьому мовчазному прийому, наступник трону вигукнув:
   – Боже мій, пані, які ви гарні!
   І відрекомендована йому дама не вважала це за велику нетактовність.
   За кілька років до прибуття до Парми герцогині Сансеверіна маркіза Бальбі, молода двадцятип'ятирічна жінка, ще вважалася взірцем італійської вроди. Чудові очі й чарівні гримаси в неї були навіть тепер, але зблизька помітно було, що все личко її в дрібних зморшках, і тому вона на вигляд була досить підстаркувата. Красунею її люди ще називали, побачивши здалеку, наприклад у театральній ложі, і партерна публіка вважала, що принц має добрий смак. Він проводив у маркізи Бальбі всі вечори, але часто цілий вечір не пускав пари з уст, і вражена тим, що йому в її товаристві нудно, бідолашна жінка зовсім схудла. Вона претендувала на особливу тонкість розуму і завжди посміхалася, знаючи, що в неї гарні зуби, і до того ж бажаючи показати лукавою посмішкою, що говорить вона не без задньої думки. Граф Моска запевняв, ніби обличчя її так побрижилося саме від цих безупинних посмішок, які приховували внутрішнє позіхання. Бальбі втручалася в усі справи: державна скарбниця не могла укласти угоди на суму в тисячу франків, щоб при цьому маркіза не дістала сувенір (делікатний термін, вигаданий у Пармі). Як стверджували поголоски, Бальбі перевела до Англії шість мільйонів франків, але насправді її багатство, збите недавно, не сягало за півтора мільйона. Граф Моска домігся портфеля міністра фінансів саме для того, щоб убезпечити себе від її хитрощів і тримати її в залежності. Єдиною пристрастю маркізи була огидна скнарість, спричинена страхом. Іноді вона казала принцові: «Я помру на соломі», і ці слова ображали його. Пані Сансеверіна помітила, що роззолочений передпокій у палаці Бальбі освітлений єдиною лойовою свічкою, що отікала на коштовний мармуровий стіл, а двері в залі заяложені брудними пальцями лакеїв.
   – Вона прийняла мене так, ніби чекала, що я їй тицьну п'ятдесят франків, – сказала герцогиня своєму приятелеві.
   Тріумф герцогині був дещо потьмарений прийомом, який їй влаштувала найспритніша при дворі жінка, славетна маркіза Раверсі; ця завзята інтриганка стояла на чолі партії, ворожої партії графа Моски. Вона хотіла усунути його, і це її бажання особливо зміцніло в останні місяці: Раверсі доводилася небогою герцогові Сансеверіну і боялася, як би чари нової герцогині не зменшили її шансів дістати спадщину.
   – Раверсі жінка дуже небезпечна, – казав граф своїй приятельці. – Я вважаю її на все здатною і навіть з дружиною розлучився саме через те, що їй заманулося взяти собі за полюбовника кавалера Бентівольо, одного з друзів Раверсі.
   Ця чорнява висока козир-жінка, в густих рум'янах і в діамантах з самого ранку, заздалегідь оголосила себе ворогом герцогині і, приймаючи її в себе, зразу розпочала воєнні дії. В листах, отримуваних від герцога Сансеверіни, видно було, що він своїм постом посла просто зачарований, а головне, зачарований надією одержати нарешті орденську стрічку, і його близькі побоювалися, що він частину свого багатства відпише дружині, тим паче, що він уже тепер засипав її подарунками. Раверсі, дарма що негарна, мала за коханця графа Бальді, першого красеня при дворі; вона завжди домагалася успіху в усьому, що задумувала.
   Дім герцогині вражав пишнотою. В Пармі і раніше одним з найрозкішніших був палац Сансеверіни, а після призначення послом і сподівань на стрічку через плече герцог не жалів коштів на його опорядження. Роботами керувала пані Сансеверіна.
   Граф як у воду дивився: через кілька днів після прийому герцогині при дворі там з'явилася молода Клелія, її зробили канонісою. [135 - Каноніса – дворянка-черниця в католицьких жіночих монастирях, яка мала певні привілеї в порівнянні з простими черницями.] Щоб відбити удар, завданий цією несподіваною ласкою графовому впливу, пані Сансеверіна влаштувала бал. Бажаючи показати гостям свій новий сад, вона з притаманною їй люб'язністю зробила королевою свята Клелію, яку називала своєю новою приятелькою з озера Комо. На головних транспарантах нібито випадково світилися ініціали Клелії. Юна Клелія на святі була трохи задумана; вона дуже мило згадувала про пригоду біля озера і висловила палку вдячність господині. Подейкували, ніби вона дуже набожна і схильна до самоти. «Закладаюся, що вона соромиться свого батька, – казав граф. – Зразу видно, яка це розумниця». З цією дівчиною герцогиня заприязнилася. Вона симпатизувала їй, не хотіла показатися заздрісною, а тому залучала її до всіх своїх розваг. Коротше кажучи, вона поставила за мету пом'якшити ненависть, що оточувала графа.
   Герцогині всміхалися всі. Придворний світ, де завжди треба побоюватися раптової бурі, тішив її, вона жила ніби заново. До графа вона відчувала ніжну прихильність, і він нетямився від щастя. Такий блаженний стан давав йому витримку в усьому, що торкалося питань честолюбства, а тому через неповні два місяці після приїзду герцогині він уже посів посаду прем'єр-міністра. Тепер його повинні були шанувати майже так само, як самодержця. На свого монарха граф мав безперечний вплив, і недавній доказ цього вразив усю Парму.
   На південний схід, за десять хвилин їзди від міста, підноситься фортеця, своєю лихою славою відома на всю Італію. Розміри цієї вежі, збудованої на взірець римського мавзолею Адріана на початку шістнадцятого сторіччя герцогами Фарнезе, онуками Павла III, [136 - Публій Елій Адріан (76 – 138) – римський імператор, мавзолей на честь якого з XV ст. став в'язницею. Тут у Стендаля неточність, оскільки Павло III став папою 1534 р., то його онуки збудувати згадану вежу на початку XVI ст. не могли.] такі величезні, що на горішній терасі навіть спорудили палац для коменданта фортеці і нову в'язницю, названу Фарнезькою вежею. Вона була збудована для старшого сина Ранунціо-Ернесто II, що зайшов у любовні зв'язки з мачухою, і славилась на все князівство своєю своєрідною красою. Пані Сансеверіна захотілося одвідати її. В день її візиту панувала задушна спека, але на вершку башти, високо над землею, віяло прохолодою. Герцогині це так сподобалося, що вона провела там кілька годин. Для неї запобігливо повідчиняли всі камери Фарнезької вежі.
   Герцогиня зустріла на терасі головної вежі в'язня: бідолаху ліберала вивели туди на півгодинну прогулянку, яку йому дозволяли раз на три дні. Після повернення до Парми герцогиня, ще не навчена потайливості, узвичаєної при монаршому дворі, згадала про того в'язня, який розповів їй про свою долю. Необачні герцогинині слова підхопила партія маркізи Раверсі і ширила їх усюди, сподіваючись, що вони викличуть принцове невдоволення. Справді, Ернесто IV часто казав, що карати треба так, щоб нажахати уяву людей.
   – Навіки, – це страшне слово, – мовив він, – а в Італії воно лякає ще більше, ніж деінде.
   Ось чому він ні разу не милував в'язнів. Проте через тиждень після огляду фортеці пані Сансеверіна дістали наказ про пом'якшення кари, в документі стояли підписи принца й міністра, однак імені засудженого не значилося. В'язневі, чиє ім'я вона могла вписати сама, верталося все його майно і дозволялося виїхати до Америки, де він міг доживати віку на волі. До указу герцогиня вписала прізвище того ліберала, який розмовляв з нею. На жаль, він був негідником, легкодухом: саме на підставі його зізнання засудили до смертної кари відомого Ферранте Паллу.
   Це незвичайне помилування незмірно підняло авторитет пані Сансеверіна. Граф Моска нетямився від щастя. В його житті це була чудова пора, що справила вирішальний вплив на долю Фабріціо. Хлопець, як і раніше, жив поблизу Новари в Романьяно, сповідався духівникові, полював, нічого не читав і, як це приписувала одержана інструкція, упадав за дамою високого роду. Остання пересторога трохи дратувала герцогиню. Була й інша ознака, небезпечна для графа: завжди і в усьому щира зі своїм приятелем, – вона навіть думала при ньому вголос, – герцогиня ніколи не говорила з ним про Фабріціо, не зваживши наперед своїх слів.
   – Якщо хочете, – сказав їй одного разу граф, – я напишу вашому люб'язному братові, який живе на березі Комо, і схилю маркіза дель Донго просити про помилування вашого славного небожа, – я і мої приятелі можемо легко це залагодити. Якщо Фабріціо, в чому я не сумніваюся, на голову вищий від молодих шалапутів, які гарцюють на англійських конях міланськими вулицями, то що це за життя для вісімнадцятирічного хлопця? Неробство, і попереду також вічне неробство! Якби небо дало йому щире захоплення чимось, бодай рибальством, я ладен шанувати це захоплення. А що він робитиме, навіть діставши помилування, в Мілані? Випише коня з Англії, в певні години їздитиме верхи, а в інші години неробство штовхне його до коханки, яку він любитиме менше, ніж свого коня… Але, якщо ви накажете, я постараюся дати вашому небожу змогу вести таке життя.
   – Я б хотіла бачити його офіцером, – відповіла графиня.
   – Хто ж порадив би принцові довірити пост, який може мати колись вагу, тому, хто, по-перше, легко захоплюється, а по-друге, вже виявив любов до Наполеона і воював на його боці під Ватерлоо? Якби Наполеон переміг під Ватерлоо, уявляєте, що б з нами сталося? Щоправда, лібералів нам би не довелося боятися, але монархи давніх династій могли б утриматися на троні, лише одружившись із дочками його маршалів. Отож військова кар'єра для Фабріціо – це доля білки в колесі: багато метушні і ніякого просування. Йому буде гірко бачити, як плебеї випереджають його. Перша чеснота молодої людини в наш час, та ще, мабуть, років п'ятдесят, поки тремтітимуть зі страху монархи і поки не відновлять релігію, – це не знати поривань і не мати розуму. Я ось що подумав… Тільки боюсь, що це зразу викличе у вас обурення, а мені завдасть багато клопоту, і не на один день! Це, власне, шаленство, але ради одної вашої усмішки я ладен піти на будь-яке шаленство.
   – Що ж ви подумали? – спитала герцогиня.
   – А ось що: Парма мала трьох архієпископів з вашого роду – Асканьо дель Донго, висвяченого тисяча шістсот… коли саме не пам'ятаю, Фабріціо – тисяча шістсот дев'яносто дев'ятого року і другого Асканьо – тисяча сімсот сорокового року. Якщо Фабріціо захоче стати прелатом і відзначиться високими чеснотами, я де-небудь зроблю його єпископом, потім архієпископом Пармським – природно, якщо не втрачу влади. Але тут може постати одне питання: чи встигну я за свого врядування здійснити цей чудовий план? Принц може померти або (з примхи) звільнити мене. Але, зрештою, це єдина можливість зробити для Фабріціо щось гідне вас.
   Почалася довга суперечка, – герцогині зовсім не сподобався такий план.
   – Доведіть мені, що всяка інша кар'єра для Фабріціо неможлива, – мовила вона.
   Граф довів.
   – Ви шкодуєте за пишним мундиром, – додав він, – але тут я нічим не можу допомогти.
   На роздуми герцогиня зажадала місяць, а потім, зітхаючи, погодилася з розумними доказами міністра.
   – Гарцювати з пихатим виглядом на англійському коні в якомусь великому місті, – повторював граф, – чи посісти становище, гідне такого знатного роду. Я не бачу іншої ради. На жаль, дворянин не може бути ні лікарем, ні адвокатом, а наша доба – це доба адвокатів. [137 - Адвокатами глузливо називали у військових колах членів республіканського уряду, а потім – членів палати депутатів.] Якщо хочете, – вів далі граф, – ви можете дати своєму небожу змогу вести в Мілані такий спосіб життя, який доступний лише найбагатшим його ровесникам. Добившись його помилування, ви призначите йому на прожиття п'ятнадцять, двадцять, тридцять тисяч франків, для вас це байдуже: складати гроші не збираємося ні ви, ні я.
   Герцогиня любила славу і не хотіла, щоб Фабріціо виріс пустоцвітом. Вона вернулася до плану, що його запропонував коханець.
   – Між іншим, – сказав їй граф, – я не збираюся зробити з Фабріціо зразкового пересічного священика. Ні, передусім він повинен бути вельможею. При бажанні він може залишитися цілковитим неуком і все-таки стане єпископом і архієпископом, якщо тільки принц і надалі потребуватиме моїх послуг. Ваша воля закон для мене, – будь ласка, розпоряджайтеся. Але бачити нашого улюбленця в малих чинах Парма не повинна. У Пармі він повинен з'явитися уже в фіолетових панчохах [138 - В Італії молодих чоловіків з протекцією чи теологічною освітою називають прелатами і монсиньйорами, що ще не означає – єпископ, і вони носять фіолетові панчохи. Щоб стати монсиньйором, не треба висвячення, фіолетові панчохи можна скинути і одружитися (Прим. автора)]і в багатій колясці. Тоді всяк здогадається, що вашого небожа чекає єпископський сан, і ніхто не обурюватиметься. Послухайте мене, пошліть Фабріціо на три роки до Неаполя вивчати теологію. [139 - Теологія (богослов'я) – сукупність релігійних доктрин про помисли, дії і сутність Бога, стосується іудаїзму, християнства та ісламу.] Під час канікул він може поїхати до Парижа і Лондона, але в Пармі йому краще не з'являтися.
   Почувши ці слова, герцогиня вся похолола. Вона негайно послала кур'єра до небожа і призначила йому побачення в П'яченці. Звичайно, кур'єр повіз із собою чималі гроші та необхідний дозвіл.
   Прибувши до П'яченци першим, Фабріціо побіг назустріч герцогині. Він так радо обійняв її, що вона залилася слізьми. Як добре, що при цьому не було графа – таке почуття в неї виникло вперше, відколи вони зблизилися.
   Довідавшись про плани герцогині щодо його майбутнього, Фабріціо був глибоко зворушений і до того ж засмучений: він усе ще мав надію стати військовим, коли історія з його втечею до Ватерлоо забудеться. Герцогиню потішила і зміцнила її романтичне уявлення про небожа одна обставина: він рішуче відмовився вести життя завсідника кав'ярень у якомусь великому італійському місті.
   – Уяви собі, як ти басуєш конем на Корсо у Флоренції чи в Неаполі, – казала йому герцогиня. – Під сідлом чистокровний англійський скакун, а ввечері – карета, виїзди у світ, гарно прибране помешкання і таке інше.
   Вона захоплено малювала йому це банальне щастя, але бачила, що Фабріціо з погордою відкидає його.
   «Він – справжній герой», – думала вона.
   – А чого я досягну, ким стану через десять років такого безпечного життя? – казав Фабріціо. – Перезрілим молодиком і муситиму поступитися першістю перед будь-яким вродливим хлопцем, що тільки вступатиме у світ і теж басуватиме верхи на англійському коні.
   Спершу Фабріціо з обуренням відкинув і духовну кар'єру, заявивши, що поїде до Нью-Йорка і стане американським громадянином, республіканським солдатом.
   – І зробиш велику помилку! Там тобі також не доведеться воювати, і тебе чекає те саме життя завсідників кав'ярень, тільки позбавлене вишуканості, музики і кохання, – заперечила герцогиня. – Повір мені, і ти, і я в Америці страшенно нудилися б.
   Вона розтлумачила йому, що в Америці панує культ одного божества – долара, а крім того, там треба запобігати перед вуличними торговцями і ремісниками, які своїм голосуванням вирішують усе. Потім розмова знову повернулася до церковної кар'єри.
   – Перш ніж обурюватися, – сказала герцогиня, – гаразд зрозумій, чого жадає від тебе граф. Бути бідним священиком, більш чи менш зразковим і чеснотливим, як абат Бланес, тобі зовсім не треба. Згадай, що твої предки були пармськими архієпископами, перечитай у додатку до нашого родоводу їхні життєписи. Носій цього славетного імені має бути насамперед вельможею, благородним, ревним оборонцем справедливості, готовим стати на чолі свого стану. Якщо в житті тобі доведеться злукавити, то лише один раз, і то задля важливої мети.
   – Виходить, прощавайте всі мої мрії, – сказав Фабріціо, глибоко зітхаючи. – Важка жертва! Признаюся, якось не думав я, що запал і розум навівають самодержцям жах навіть тоді, коли ці якості можуть стати їм у пригоді.
   – Але ж палку людину може захопити якась відозва або порив серця, і вона поверне проти тих, кому служила все життя.
   – Палку? – перепитав Фабріціо. – А я хіба палкий? Дивне звинувачення! Я навіть не можу закохатися.
   – Невже? – вигукнула герцогиня.
   – Якщо я маю честь упадати коло якоїсь родовитої й набожної красуні, я думаю про неї лише тоді, коли бачу її.
   На герцогиню це визнання справило надзвичайне враження.
   – Дай мені місяць часу, – сказав Фабріціо. – В Поварі мені треба попрощатися з пані С. і, що іще важче, з моїми повітряними замками, з надією всього життя. Я напишу матері, щоб вона приїхала побачитися зі мною в Бельджіраті, на п'ємонтському березі Лаго-Маджоре, а через місяць я прищу інкогніто до Парми.
   – Не смій і думати про це! – вигукнула герцогиня. Вона не хотіла, щоб на її побаченні з Фабріціо був присутній граф Моска.
   Вдруге вони зустрілися в П'яченці. Цього разу герцогиня була дуже схвильована: при дворі зчинилася буря, і партія маркізи Раверсі вже майже взяла гору; цілком імовірно, що графа Моску заступить генерал Фабіо Конті, вожак тієї партії, яку в Пармі називали ліберальною. Генерал домагався все більшої ласки у принца. Герцогиня розповіла все Фабріціо, не називаючи тільки імені графового суперника. Вони знов обміркували різні перспективи для Фабріціо, передбачивши при цьому навіть утрату могутньої графової підтримки.
   – Отже, мені доведеться провести в неаполітанській духовній академії три роки! – вигукнув Фабріціо. – Але оскільки мені треба бути молодим аристократом і ти не змушуєш мене вести пісне життя чеснотливого семінариста, це не так і страшно, – в кожному разі, не гірше, ніж життя в Романьяно: тамтешнє товариство вже починає вважати мене за якобінця. Як на те, у вигнанні я зробив відкриття: виявляється, я не знаю нічогісінько, навіть латини, навіть правопису. Я вже збирався в Новарі якось поповнити свою освіту. Тому я залюбки вивчатиму в Неаполі теологію: це складна наука.
   Герцогиня була у захваті від його слів.
   – Якщо нас із Москою виженуть, – промовила вона, – ми приїдемо навідати тебе до Неаполя. Та оскільки, поки не сталися якісь зміни, ти згоден надіти фіолетові панчохи, граф, а він добрий знавець теперішньої Італії, просив передати тобі таке: можеш вірити чи не вірити в те, чого тебе навчатимуть, але ніколи не сперечайся. Уяви собі, що ти вчишся грати у віст: хіба ти виступиш проти правил цієї гри? Я сказала графові, що ти набожний, і він дуже радий за тебе, – це корисно і в земному житті, і в потойбічному. Але навіть якщо ти набожний, не впадай у банальні крайнощі: не говори з жахом про Вольтера, Дідро, [140 - Дідро Дені (1713–1796) – французький історик і філософ – матеріаліст.] Реналя [141 - Реналь Гійом (1713–1796) – французький історик і філософ-матеріаліст.] та інших шаленців-французів, провісників двох палат. Уникай згадувати ці імена, а якщо вже доведеться, говори про них зі спокійною іронією, – їхні твердження давно спростовано, і всі їхні витівки нічогісінько не варті. Сліпо вір усьому, що тобі казатимуть в академії. Пам'ятай, що там знайдуться такі, що докладно запишуть кожне твоє заперечення; тобі пробачать любовну інтрижку, якщо ти обачно поведеш її, але не пробачать сумнівів: любовний запал з віком згасає, а сумніви віри поглиблюються. Не забувай про це навіть на сповіді. Тобі дадуть рекомендаційного листа до єпископа, який є довіреною особою кардинала, неаполітанського архієпископа; тільки йому можеш розповісти про свою прогулянку до Франції й про те, що вісімнадцятого червня ти був під Ватерлоо. Та навіть йому говори про все коротко, спробуй применшити цю пригоду, признайся в ній лише настільки, щоб тобі не можна було закинути, ніби ти її приховав, – ти був тоді ще такий юний!
   Крім того, граф переказує тобі ще одну пораду: якщо тобі в розмові спаде на думку неспростовний доказ, нищівна репліка, ні в якому разі не піддавайся спокусі похизуватися нею, умій мовчати. Кмітливі люди побачать і по твоїх очах, що ти розумний. Коли станеш єпископом, тоді й покажеш свій розум.
   До Неаполя Фабріціо прибув непоказною коляскою, з чотирма служниками, бравими міланцями, що їх прислала тітка. Після першого року навчання в академії його талантів ніхто не вихваляв, його вважали старанним, щедрим, але трохи легковажним вельможею.
   Цей рік, досить веселий для Фабріціо, був страшний для герцогині. Кілька разів граф був на волосину від загибелі. Принц часто хворів, тому став ще боягузливішим, ніж досі, і був не проти звільнити графа, щоб звалити на нього вину в моторошних стратах, вчинених одначе до його приходу на службу. Справжнім фаворитом, з яким він ніколи б не розлучився, був Рассі. Небезпека, що загрожувала графові, пробудила в герцогині падку прихильність до нього; про Фабріціо вона вже не думала. Щоб якось виправдати можливу відставку графа, вона раптом виявила, що пармський клімат, справді дещо вогкий, як і по всій Ломбардії, шкідливий для її здоров'я. Нарешті, після кількох спалахів неласки, які доходили до того, що граф, прем'єр-міністр, по три тижні не переступав порога принцового кабінету, Моска переміг і добився призначення генерала Фабіо Конті, так званого ліберала, комендантом фортеці, куди за вироком Рассі саджали лібералів.
   – Якщо Конті поставиться до в'язнів поблажливо, – казав Моска своїй приятельці, – він опиниться в опалі, як якобінець, який знехтував обов'язками коменданта на догоду своїм політичним переконанням. А якщо він покаже себе суворим, невблаганним, до чого, як на мене, в нього великий нахил, він перестане бути головою ліберальної партії і накличе на себе ненависть тих родичів, у яких сидить хто-небудь з близьких. Цей бідолаха уміє запобігати перед принцом, ладен по чотири рази на день переодягтися у відповідні до випадку костюми, дуже обізнаний з правилами етикету, але не з його розумом плисти серед підводного каміння і не скрутити собі в'язів. У всякому разі, йому зі мною не впоратися.
   Другого дня після призначення генерала Фабіо Конті – події, якою завершилася міністерська криза, – стало відомо, що в Пармі друкуватиметься ультрамонархічна газета.
   – Скільки чвар посіє така газета? – мовила герцогиня.
   – Авжеж, думка видавати її – це мій найкращий тактичний хід, – відповів зі сміхом граф. – Керівництво газетою невдовзі в мене заберуть найзавзятіші монархісти, ясно, всупереч моїй волі. Я вже подбав про те, щоб редактори одержували добру платню. Багато хто добиватиметься цих посад, і це захопить придворних місяців на два, а тим часом усі забудуть, яка мені загрожувала небезпека. Бути кандидатами вже зголосилися такі важливі особи, як П. і Д.
   – Але ваш листок друкуватиме обурливі нісенітниці!
   – Я на це й розраховую, – заперечив граф. – Щоранку його читатиме принц і радітиме моїм поглядам, – адже засновник газети я. Він хвалитиме чи ганитиме окремі дрібниці, і так минуть дві години з тих, які він присвячує роботі. Звичайно, газета викличе нарікання, та коли надійдуть серйозні скарги, себто місяців через вісім-десять, вона вже цілком перейде до рук запеклих монархістів, їм і доведеться відповідати. Мені ця партія заважає, і я виступлю проти її газети. Але, зрештою, краще писати найдикішу бридню, ніж послати на шибеницю хоч одну людину. Хто через два роки після випуску номера пам'ятає видрукувану в офіційній газеті нісенітницю? Зате сини і родичі повішеного відчувають до мене ненависть, яка не згасне, доки я сам живу, а то й скоротить мені віку.
   Герцогиня завжди чимось захоплювалася, завжди чимось була поглинута, не терпіла безділля, а розуму мала більше, ніж цілий пармський двір, однак для успіху в інтригах їй бракувало терпіння й витримки. Вона стежила з великою цікавістю за змаганням різних придворних партій і навіть сама починала впливати на принца. Оточена пошаною, але скута приписами старосвітського етикету, принцеса на троні Клара-Паоліна вважала себе за мученицю. Герцогиня Сансеверіна виявляла їй велику увагу і вирішила переконати її, що вона не така нещасна, як їй здається. Треба сказати, що з дружиною принц бачився лише півгодини на день, за обіднім столом, і траплялося, цілі тижні не озивався до неї ані словом. Поламати такий порядок і спробувала пані Сансеверіна; вона розважала принца і робила це тим успішніше, що зуміла зберегти цілковиту незалежність. Навіть якби герцогиня старалася, вона не могла не зачіпати самолюбства дурнів, яких аж кишіло при дворі. Милувати ж їх вона зовсім не вміла і накликала на себе ненависть придворних лакуз, усіх графів і маркізів, котрі мали не більше п'яти тисяч ліврів ренти. Цю обставину вона помітила з найперших днів і намагалася догодити лише монархові та його дружині, яка мала необмежений вплив на свого сина, спадкоємного принца. Пармського самодержця герцогиня вміла зацікавити дотепною розмовою і, користуючись тим, що він ловить кожне її слово, спритно кепкувала зі своїх придворних недругів. Принц нерідко тремтів зі страху, а частіше нудився і катувався заздрощами відтоді, як через Рассі наробив дурниць, а криваві дурниці непоправні. Жилося йому невесело, і коли принц помічав, що інші розважаються, він ставав понурим. Його страшенно лютило видовище чужого щастя.
   – Нашу любов треба приховувати, – казала пані Сансеверіна своєму коханцеві. І вона дала зрозуміти принцові, що хоча все ще вважає графа за людину, гідну пошани, проте зовсім збайдужіла до нього.
   Це відкриття на цілий день ощасливило його високість. Вряди-годи герцогиня згадувала між іншим про свій намір щороку брати кількамісячну відпустку, щоб об'їздити Італію, їй, власне, невідому, оглянути Неаполь, Флоренцію, Рим. Таке намагання втекти засмучувало принца над усе в світі: це була його явна слабість, йому болів кожен учинок, який могли б тлумачити як зневагу до його столиці. Він розумів, що утримати пані Сансеверіна не в змозі, а в Пармі вона була, безперечно, найблискучіша жінка. На її четверги – річ неймовірна, – незважаючи на італійську лінь, з'їжджалася вся місцева знать; дні, коли приймала пані Сансеверіна, стали справжнім святом: майже завжди герцогиня вигадувала щось нове й цікаве для гостей. На одному з її четвергів дуже кортіло побувати принцові. Але як це зробити? Відвідати дім приватної особи! Ні його батько, ні він сам ніколи не допускали такого порушення етикету.
   Одного четверга дощило, було холодно; ввечері принц раз у раз чув, як по бруку на замковій площі туркотіли колеса – це поспішали екіпажі до палацу Сансеверіна. Принц не витримав – інші розважаються, а він, самодержавний монарх, той, хто має право розважатися більше, ніж прості смертні, нудиться! Він подзвонив, викликав чергового флігель-ад'ютанта: [142 - Флігель-ад'ютант – ад'ютант при королі.] треба було спішно порозставляти десяток надійних агентів на вулиці, що веде від палацу його високості до палацу Сансеверіна. На це пішла година, час тягнувся для принца безконечно довго, і йому разів двадцять кортіло вийти на вулицю на одчай душі, зневаживши кинджали, без ніяких застережних заходів. Нарешті він з'явився в першій вітальні пані Сансеверіна. Якби у вітальні вдарив грім, він не викликав би такого переполоху. Коли яскраво освітленими покоями проходив принц, гамір і веселощі миттю змінювалися розгубленою мовчанкою, всі дивилися, вирячивши очі, на володаря. Придворні були збиті з пантелику, і лише господиня дому нітрохи не здивувалася. Врешті гості здобулися на слово і заходилися обговорювати важливе питання: чи знала герцогиня про августійший візит, чи він теж був для неї такою самою несподіванкою, як і для всіх гостей?
   Принц веселився від душі, а закінчився вечір невеличкою подією, що добре відбиває щиру вдачу герцогині і ту безмежну владу, якої вона досягла, спритно натякаючи на свій близький від'їзд.
   Проводжаючи принца, який на прощання розсипався в компліментах, вона раптом наважилася підказати йому думку, що виникла в неї зненацька, і зробила це так просто, ніби щось звичне.
   – Ваша високість, якби ви захотіли порадувати принцесу люб'язностями, що їх ласкаво висловлюєте мені, ви ощасливили б мене куди більше, ніж похвалою моїй вроді. Я нізащо в світі не хотіла б, щоб принцеса скоса подивилася на приємний знак уваги, яким ви цього вечора вшанували мене.
   Принц зміряв її поглядом і сухо відповів:
   – Мені здається, я маю право бувати скрізь, де мені подобається.
   Пані Сансеверіна зашарілася.
   – Я лише хотіла позбавити вашу високість зайвих турбот, – сказала вона, – цей четвер останній: я збираюся на кілька днів поїхати до Болоньї і Флоренції.
   Коли герцогиня повернулася, в вітальні всі гадали, що вона досягла найбільшої монаршої ласки, а насправді вона наважилась на те, на що ніхто й ніколи в Пармі не наважувався. Господиня кивнула графові, той залишив партію в віст і пішов за нею до яскраво освітленої вітальні, де не було ні душі.
   – Ви вчинили дуже сміливо, – сказав він Джіні, – я б вам цього не порадив. Але в щиро люблячому серці, – додав він усміхаючись, – щастя посилює кохання, і якщо ви поїдете завтра вранці, я ввечері пощу слідом. Мене затримають лише турботи, пов'язані з передачею міністерства фінансів, яке я мав необережність узяти на себе. Але, добре попрацювавши чотири години, можна здати касу будь-якої скарбниці. Вернімося, серце моє, до гостей, і давайте пишатися нашим міністерським марнославством без усякого сорому, адже це може бути остання вистава, яку ми даємо в Пармі. Від принца можна чекати будь-чого, якщо він вважатиме себе ображеним. Він називає це: провчити. Після від'їзду гостей ми обміркуємо, як вам на цю ніч міцно забарикадуватися, але, мабуть, краще їхати без зволікання на береги По, до нашої вілли Сакка, звідти, на щастя, лише півгодини їзди до австрійських володінь.
   Для кохання й честолюбства герцогині настала райська хвилина, – вона дивилася на графа, і на очах у неї забриніли сльози. Ради неї цей всемогутній міністр, оточений підлабузниками, ладен був відмовитися від своєї влади, від почестей, майже рівних тим, які віддавали монархові.
   Вона вернулась до віталень, сяючи від радості. Біля неї впадали всі.
   – Як змінило герцогиню щастя, – перешіптувалися придворні. – Її не впізнати. Нарешті ця погордлива особа, яка так пнеться вгору, оцінила незмірну ласку, виявлену їй монархом.
   Наприкінці вечора граф підійшов до неї і мовив:
   – Мені треба дещо вам сказати.
   Ті, хто юрмився біля неї, тут же відійшли вбік.
   – Повернувшись до палацу, – вів далі граф, – принц звелів доповісти про себе дружині. Уявіть її подив! «Я прийшов розповісти вам, – сказав він принцесі, – який приємний, дуже приємний вечір провів я у пані Сансеверіна. Вона сама просила докладно описати вам, як опоряджено її старий закіптюжений палац». Потім принц сів у крісло і почав змальовувати всі ваші вітальні. Понад двадцять хвилин провів він у своєї дружини. На радощах принцеса плакала і при всьому своєму розумі не могла здобутися й на слово, щоб підтримати розмову в легкому тоні, якого їй надав його високість.
   Хоч би там що казали про принца італійські ліберали, він був не такою вже й лихою людиною. Щоправда, він звелів запроторити багатьох лібералів до в'язниці, але зробив він це зі страху, – часто повторював, ніби бажаючи приглушити деякі спогади: «Сатану ліпше вбити самому, ніж чекати, поки він уб'є тебе».
   На другий день після описаного вечора принц мав чудовий настрій, адже він спромігся на два добрі вчинки: побував у палаці Сансеверіна і порозмовляв з дружиною. За обідом він знов озвався до принцеси – одне слово, четверги пані Сансеверіна здійснили в палаці домашню революцію, про яку роздзвонили на всю Парму. Раверсі побивалася, а герцогиня раділа подвійно: вона стала в пригоді своєму коханому й переконалася, що він кохає її ще дужче, ніж раніше.
   – А все через одну необачну думку, що прийшла мені в голову, – казала вона графові. – Звичайно, в Римі чи в Неаполі я б мала більше волі, але хіба я знайду там таку цікаву гру? Ні, звісно, ні! До того ж ви, мій любий графе, даєте мені щастя.

Розділ сьомий

   В історії чотирьох наступних років теж неабияке місце займають дрібниці придворних інтриг, таких самих, про які ми розповіли читачеві. Щовесни до Парми приїздила маркіза дель Донго з обома дочками і два місяці гостювала в палаці Сансеверіна та в помісті Сакка на березі По; жінки зазнали чимало приємних хвилин, і багато говорили про Фабріціо; але за всі ці роки граф ні разу не дозволив йому приїхати до Парми. Іноді герцогині й міністрові доводилося загладжувати хлоп'ячі вибрики Фабріціо, але загалом він поводився досить обачно, виконував вказівки і справді здавався молодим вельможею, який вивчав теологію, проте не має наміру стати взірцем усіх чеснот. У Неаполі він захопився вивченням античної старовини та розкопками, і це захоплення витіснило в нього любов до коней. Він навіть продав своїх англійських скакунів, щоб вести далі розкопки в Мізені, [143 - Мізен – мис на березі Неаполітанської затоки, де помер римський імператор Клавдій Нерон Тіберій (42 до н. є. – 37 н. е.).] де знайшов погруддя Тіберія, – це зображення ще молодого цезаря посіло чільне місце серед пам'яток античного світу. Знахідка бюста принесла йому найбільшу радість з усіх, яких він зазнав у Неаполі. Фабріціо мав надто високу душу, щоб намагатися наслідувати своїх ровесників, скажімо, захоплюватися любовними інтрижками. Звичайно, коханок йому не бракувало, але жодна з них по-справжньому не прихилила його до себе, отож, незважаючи на свою молодість, він, можна сказати, не спізнав кохання. Ніщо не заважало йому діяти напрочуд спокійно: всі молоді й гарні жінки були для нього рівні між собою, і міняв він коханок лише з цікавості до новизни. В останній рік його неаполітанського життя чимало шаленств робила через нього одна найвідоміша в місті красуня; спершу це втішало його, а потім страшенно набридло, і він був дуже радий поїхати з цього міста, щоб спекатися настирливої уваги гарненької герцогині д'А***. Іспити Фабріціо склав 1821 року досить пристойно, його наставник, тобто керівник навчання, одержав хреста й подарунок, і Фабріціо поїхав, щоб нарешті побачити Парму, про яку так часто думав. Тепер його величали монсиньйором, він їхав екіпажем, запряженим четвериком; одначе на останній станції він звелів закласти лише одну пару, а після прибуття до Парми наказав спинитися перед церквою Сан-Джованні. В цьому храмі була розкішна усипальниця архієпископа Асканьо дель Донго, його прадіда і автора латинського родоводу. Він помолився біля гробниці і пішки подався до палацу герцогині, яка чекала його лише через кілька днів. У неї в вітальні було чимало гостей, але незабаром їх залишили віч-на-віч.
   – Ну що, ти мною задоволена? – спитав він, кинувшись обіймати її. – Завдяки тобі я чотири роки прожив щасливо в Неаполі, замість нудитися в Новарі з коханкою, схваленою поліцією.
   Від подиву герцогиня не могла отямитися: вона не впізнала б Фабріціо, зустрівши його на вулиці. Їй здавалося, що він став одним з найкрасивіших молодих людей в Італії, і це була правда: в ньому з'явилась якась особлива чарівність. Коли вона посилала Фабріціо до Неаполя, він поводився як молодий шибайголова, і канчук, з яким він ніколи не розлучався, здавався невіддільною часткою його істоти; тепер при сторонніх його манери вирізнялися благородною стриманістю, а в родинному колі вона знов побачила в ньому молодечий запал. Він, мов діамант, тільки виграв від шліфування. Не минуло й півгодини після прибуття Фабріціо, як з'явився граф Моска; він прибув трохи завчасно. Фабріціо так ґречно говорив із ним про Пармський хрест, яким був удостоєний його вихователь, так палко дякував за інші добродійства, про які не посмів говорити відверто, що міністр з першого ж погляду склав про нього прихильну думку. Він тихо сказав герцогині:
   – Ваш небіж буде окрасою всіх тих високих посад, яких ви для нього доб'єтеся.
   Досі все йшло якнайкраще; міністр, дуже задоволений молодим Фабріціо, зважав лише на його слова й манери. Та ось, глянувши на герцогиню, він помітив, що в неї дивний вираз очей. «Хлопець справив тут сильне враження», – подумав він. Думка ця була гірка; графові вже було за п'ятдесят, а весь тягар цих жорстоких слів може відчути лише безтямно закоханий чоловік. Якщо не рахувати графової суворості на посту міністра, людиною він був дуже доброю і цілком гідною кохання. Але тепер йому здавалося, що фатальні слова «п'ятдесят років» кидають чорну тінь на ціле його життя, і це могло озлобити його. З того часу, як п'ять років тому він умовив герцогиню переїхати до Парми, він нерідко ревнував її, надто на перших порах, але для ревнощів ніколи не було поважних підстав. Граф навіть гадав, і гадав цілком слушно, що герцогиня виявляє прихильність до когось із придворних красенів лише про людське око, лише для того, щоб зміцнити свою владу над його серцем. Він, наприклад, був певний, що вона дала відкоша самому принцові, який при цій нагоді вирік досить повчальні слова:
   – Коли б я відгукнулася на увагу вашої високості, – сказала, сміючись, герцогиня, – як би мені було дивитися в очі графові?
   – Я так само бентежився б, як і ви. Любий граф! Він же мій приятель! Але ці труднощі легко усунути – я вже подумав про це: граф сидітиме в фортеці до кінця своїх днів.
   Герцогиня так раділа приїзду Фабріціо, що її зовсім не обходило, які думки може викликати у графа вираз її очей. Ці думки були болісні, а підозри – незціленні.
   Принц прийняв Фабріціо через дві години після приїзду. Уже два місяці пані Сансеверіна просила про цю негайну аудієнцію, передбачаючи, яке враження справить вона у світі. Така ласка поставила б Фабріціо у виняткове становище; приводом для неї було те, що він у Пармі лише проїздом і поспішає до П'ємонта побачитися з матір'ю. Коли принц дістав од герцогині чарівну звістку, що Фабріціо чекає його розпоряджень, він саме нудився. «Ну, зараз побачимо йолопа і ханжу, – сказав він собі. – Міна у нього, мабуть, улеслива або понура». Комендант міста уже доповів йому, що Фабріціо спершу відвідав усипальницю свого діда-архієпископа. Фабріціо ввійшов. Принц побачив високого молодого чоловіка, що скидався б на офіцера, якби не був у фіолетових панчохах.
   Цей маленький сюрприз розвіяв нудьгу. «Ну, для такого молодця у мене проситимуть бозна-яких милостей, усіх, якими я можу вщедрити його. Він щойно прибув і, звісно, ще схвильований. Заведу розмову про політику, вдам із себе якобінця. Побачимо, що він відповість». Після перших ласкавих слів принц запитав у Фабріціо:
   – Ну, як, монсиньйоре, чи народ у Неаполі щасливий? Любить він короля?
   – Ваша високість, – відповів Фабріціо без вагання, – коли я йшов вулицею, досконала виправка солдатів різних полків його королівської високості захоплювала мене; добре товариство належним чином шанує свого монарха. Але признаюся – з простолюдом я ніколи в житті не розмовляв про щось інше, крім послуг, за які я йому платив.
   «Ач який! – подумав принц. – Оце так пташка! Добре його вимуштрували! Знати руку пані Сансеверіна».
   Захоплений грою, принц дуже спритно намагався змусити Фабріціо висловитися на дражливі теми. Молодий чоловік, збуджений почуттям небезпеки, знаходив чудові відповіді.
   – Відверто висловлювати любов до монарха, – казав він, – це майже зухвальство. Наш обов'язок сліпо коритися йому.
   Принц аж розсердився, бачачи таку обережність. «Здається, до нас з Неаполя прибув великий розумник. Терпіти не можу цього поріддя! У розумної людини, хоч як вона намагається дотримуватися добромисних засад, завжди в щось від Вольтера й Руссо [144 - Руссо Жан-Жак (1712–1778) – великий французький письменник і філософ-демократ.]».
   У бездоганності манер і в цілковитій невразливості відповідей молодої людини, яка щойно зіскочила з шкільної лави, принц угледів якийсь виклик собі, – його припущення не підтвердились. Миттю він змінив тактику і, виголосивши кілька слів про великі засади суспільного й державного ладу, продекламував принагідно кілька афоризмів Фенелона, [145 - Фенелону належить дидактичний роман «Пригоди Телемака» (1699), де йдеться про обов'язки монарха по відношенню до його підданих.] що їх ще в дитинстві змушували його завчити напам'ять для майбутніх прийомів.
   – Засади ці, звичайно, дивують вас, молодий чоловіче, – сказав він Фабріціо (на початку аудієнції він називав його монсиньйором і намірявся повторити це на прощання, але в розмові вважав доречнішим, придатнішим для патетичних тирад удаватись до дружнього звертання), – авжеж, ці засади, звичайно, дивують вас, молодий чоловіче. Признаюся, вони зовсім не схожі на осанну [146 - Осанна (давньоєвр.) – рятуй, Боже, – молитовне звернення.] самодержавству (він так і висловився), яку ви щодня можете бачити в моїй урядовій газеті… Але, Господи Боже мій, що я кажу! Наших газетних писак ви, мабуть, не читаєте!
   – Вибачте, ваша високість, я не лише читаю пармську газету, а й вважаю, що в ній досить добре пишуть, і так само, як ця газета, я гадаю, що все, що сталося після смерті Людовіка XIV, тобто з тисяча сімсот п'ятнадцятого року, було, безперечно, злочином і безглуздям. Найважливіше для людини – це врятувати душу, про це не може бути двох думок, бо раювання це триватиме вічно. Слова: свобода, справедливість, щастя огидні і злочинні, – вони породжують звичку до суперечок і недовіру. Палата депутатів може, скажімо, висловити недовіру до так званого кабінету міністрів. А як тільки з'явиться фатальна звичка до недовіри, через людську слабість її переносять на все. Люди доходять до того, що втрачають довіру до Святого письма, церковних приписів, традицій тощо, і тоді вони занапащені. Припустімо на мить, що недовіра до влади монархів, Божих помазанців, дала б щастя людям – думка ця хибна і злочинна, але допустімо її, – одначе кожна людина може розраховувати на якісь двадцять-тридцять років життя, а що таке піввіку і навіть ціле сторіччя щастя проти вічної муки тощо.
   Фабріціо намагався висловитись якомога ясніше і зрозуміліше для співрозмовника, а не переказував визубрену лекцію, і це було видно.
   Невдовзі принц перестав змагатися з цим молодиком, чия простота і стриманість бентежили його.
   – Прощавайте, монсиньйоре, – раптом кинув він. – Я бачу, що в неаполітанській духовній академії дають чудове виховання, і цілком природно, що добрі засади, коли їх сприймає такий здоровий розум, ведуть до прекрасних наслідків. Прощавайте, монсиньйоре.
   І він показав спину.
   «Цій тварюці я не сподобався», – сказав собі Фабріціо.
   «Тепер треба лише з'ясувати, – подумав принц, як тільки залишився сам, – чи за цим юним красенем водяться якісь пристрасті. Якщо водяться, то його манери – верх досконалості. Як розумно він повторює лекції своєї тітки! Мені здавалося, ніби я чую її голос. Якщо в моїй країні вибухне революція, герцогиня буде редакторкою «Монітора», [147 - «Монітор» – французька урядова газета першої половини XIX ст.] як була Сан-Феліче [148 - Сан Феліче Луіза (1768–1800) – неаполітанська маркіза, прибічниця Наполеона, страчена після повернення монархічного режиму до Неаполя, коли ій було 32 роки (а не 25, як помилково зазначає Стендаль). Редакторкою республіканської газети «Неаполітанський монітор» була не вона, а маркіза Фонсека, також страчена.] в Неаполі. Але Сан-Феліче, таку вродливу і молоду – вона мала лише двадцять п'ять років, усе-таки повісили. Для розумних жінок – це осторога».
   Вважаючи Фабріціо за учня своєї тітки, принц помилявся. Люди, народжені на престолі чи біля нього, скоро втрачають спостережливість і чуття, вони не терплять, щоб з ними розмовляли невимушено, це їм здається зухвальством. Вони хочуть бачити довкола себе лише маски, а намагаються судити про колір обличчя. І найцікавіше, що вони вірять у свою проникливість. Ось, скажімо, цей випадок: Фабріціо й справді вірив майже всьому, що він набалакав принцові, хоча й двох разів на місяць не думав про «великі принципи». Він був палкий, розумний, але вірив у Бога.
   Поривання до свободи, нові ідеї і культ щастя для більшості, що захоплювали дев'ятнадцяте століття, в його очах були модою, єрессю, недовговічною, як усяка єресь, і неминуче мали зникнути, занапастивши при цьому чимало душ, подібно до того, як губить людську плоть моровиця, що на певний час запанувала в якомусь краї. Але, незважаючи на все це, Фабріціо з цікавістю читав французькі газети і навіть допускався необачних вчинків, щоб роздобути їх.
   Коли Фабріціо, збурений до краю, вернувся з прийому в палаці і переповів тітці принцові хитрощі, пані Сансеверіна вигукнула:
   – Тобі треба йти негайно до отця Ландріані, нашого славного архієпископа. Рушай до нього пішки, піднімися тихо сходами, в приймальні сиди терпляче, і, якщо тебе змусять чекати, тим ліпше, в тисячу разів ліпше. Одне слово, покажи апостольське смирення.
   – Ясно, – сказав Фабріціо. – Наш святий отець – Тартюф. [149 - Тартюф – тип лицемірного святенника, чиє ім'я стало прозивним, герой однойменної комедії (1669) великого французького драматурга-сатирика демократа Мольєра (Жан-Батіста Поклена, 1622–1673).]
   – Аж ніяк, він – сама чеснота.
   – Незважаючи на його участь у страті графа Паланци? – здивувався Фабріціо.
   – Так, моя дитино, незважаючи на це. Батько нашого архієпископа – урядовець міністерства фінансів, дрібний буржуа; цим усе й пояснюється. У монсиньйора Ландріані жвавий, широкий і глибокий розум, він людина щира, він любить чесноту. Я переконана, що, якби імператор Децій [150 - Децій Гай Мессій (3 ст.) – римський імператор 249–251, жорстокий переслідувач християн, один з головних персонажів опери великого італійського композитора Гаетано Донщетп (1797–1848) «Полієвкт» (1838). Стендаль пересунув дату іі постановки на 20 років назад.] вернувся у світ, Ландріані загинув би мучеником, як Полієвкт у тій опері, яку давали минулого тижня. Це показний бік медалі, а є і зворотний: у присутності повелителя чи бодай прем'єр-міністра він сам не свій, він засліплений їхньою величчю, він бентежиться, червоніє і навіть фізично не в змозі сказати «ні». Ось причина його вчинку, який ославив його на всю Італію як жорстоку людину. Але жодна душа не знає, що, як тільки громадська думка з'ясувала підґрунтя суду над графом Паланцою, він наклав на себе покуту і сидів на хлібі й воді дванадцять тижнів, тобто стільки тижнів, скільки літер в імені Давід Паланца. Тут при дворі орудує страшенно хитрий пройда, на прізвище Рассі, головний суддя або головний фіскал. Він ніби зачарував отця Ландріані, домагаючись смертного вироку. Під час дванадцятитижневої єпітимії граф Моска з жалю, а почасти з лукавства запрошував його до себе на обід раз, іноді двічі на тиждень. На догоду йому славний архієпископ їв за столом, як і всі: якби він відкрито виконував спокуту, накладену на себе за провину, схвалену самодержцем, він вважав би себе за бунтаря і якобінця. Але відомо, що після кожного такого обіду, коли йому з обов'язку вірнопідданого доводилося їсти, він додавав зайвих два дні до суворого свого посту.
   Монсиньйор Ландріані – світла голова, великий учений, але в нього є одне слабке місце: він хоче, щоб його любили. Тому дивися на нього розчуленим поглядом і вже за третім візитом вияви до нього щиру пошану. Монсиньйор одразу запалає до тебе любов'ю, адже ти парость знатного роду. Не показуй здивування, якщо він проведе тебе аж до сходів; вдай, ніби до такого поводження ти призвичаєний, – ця людина від народження побожно шанує аристократів. В усьому іншому будь апостольськи скромний, [151 - Апостольськи скромний – подібний до апостолів – за біблійним міфом перших учнів Христа.] не хизуйся розумом, не сип дотепами. Якщо ти його не сполохаєш, твоє товариство буде йому приємне, не забувай, що він з власного почину повинен зробити тебе головним вікарієм. Ми з графом будемо здивовані і навіть прикро вражені такою стрімкою кар'єрою: за нашого самодержця це необхідна політика.
   Фабріціо поквапився до архієпископського палацу, там йому пощастило: глухуватий камердинер бравого прелата не розчув імені дель Донго і доповів про молодого священика Фабріціо. Архієпископ приймав у себе каноніка, якого він викликав покартати за аж ніяк не взірцеве поводження. Для архієпископа ці пастирські повчання були прикрим обов'язком і, бажаючи позбутися цього тягаря, він несамохіть змусив троюрідного небожа великого архієпископа Асканьо дель Донго просидіти три чверті години в приймальні.
   Отож можна уявити, як побивався і як перепрошував архієпископ, коли, провівши каноніка до передпокою і вертаючись до своїх палат, він запитав мимохідь у молодика, що чекав у приймальні, чим може йому прислужитися, але раптом помітив на ньому фіолетові панчохи і почув ім'я Фабріціо дель Донго. Наш герой так був потішений цією маленькою пригодою, що вже в перші відвідини пройнявся розчуленістю до його превелебності і навіть поцілував йому руку. Треба було чути, як гірко і досадливо архієпископ мурмотів:
   – Дель Донго змусили чекати в моїй приймальні!
   На виправдання він вважав за потрібне розповісти всю історію каноніка, його провини, його виправдання тощо.
   «Чи ж можливо, – питав себе Фабріціо, повертаючись до палацу Сансеверіна, – щоб ця людина прискорила страту бідолашного графа Паланци?»
   – Ну, що скажете, ваша превелебність? – зі сміхом спитав граф Моска, коли Фабріціо зайшов до покоїв герцогині. (Сам граф не дозволяв, щоб Фабріціо називав його «ваша ясновельможність».)
   – Я ніби з неба впав! Я зовсім не знаюся на людях! Якби не відав імені цього старого, я б заклявся, що для нього несила бачити, як ріжуть курча.
   – І ви виграли б! – підхопив граф. – Але в присутності володаря, чи принаймні в моїй присутності, він не вміє сказати «ні». Щоправда, мені доводиться надягати мундир і жовту орденську стрічку через плече, щоб вплинути на нього. Якби я був у фраку, він, може, сперечався б зі мною. Тому я завжди приймаю його в мундирі. Не нам підривати авторитет влади: французькі газети і без нас руйнують його досить успішно. Навряд чи манія шанобливості переживе нас, а вже вам, дорогий небоже, доведеться жити без неї і бути покладистою людиною.
   Фабріціо дуже подобалося розмовляти з графом: це був перший непересічний муж, який говорив з ним відверто, без облуди, до того ж вони обидва цікавилися античною старовиною і розкопками. З другого боку, графові було приємно, що молода людина слухає його з великою увагою. Але йому заважало одне: Фабріціо мешкав у палаці Сансеверіна, проводив багато часу в товаристві герцогині, наївно показував, як він цій близькості радий, і до того ж Фабріціо мав обурливо гарні очі і свіжий колір обличчя.
   Ранунцо-Ернесто IV майже не діставав одкоша від жінок, і вже давно дувся на герцогиню за те, що її цнота, добре знана всьому двору, не зробила винятку для його особи. Ми бачили, що розум і витримка Фабріціо роздратували його з першої ж зустрічі. Він хибно витлумачив ніжну дружбу герцогині з її небожем, яку вони безпечно афішували, і дуже пильно прислухався до невтомних пліток придворних. Приїзд молодого священика і незвичайна аудієнція, дарована йому, цілий місяць дивували і цікавили пармський двір. Аж ось принцові спала одна думка.
   Лейб-гвардія мала простого солдата, який міг пити вино бочками, не хмеліючи. Гвардієць тільки й знав, що сидів у шинках і доповідав прямо самому володареві про дух армії. Карлоне бракувало освіти, а то він би давно зробив кар'єру. Щодня, коли куранти на вежі вибивали полудень, він повинен був приходити до палацу. Одного разу, перед полуднем, принц власноруч опустив, як було домовлено, жалюзі на вікні антресолей, суміжних із його вбиральнею. Незабаром після того, як вибило дванадцяту годину, він вернувся на антресолі і застав Карлоне. Ернесто IV приніс аркуш паперу, кишенькову чорнильницю і продиктував солдатові такого листа:

   «Ваша ясновельможність!
   Ви людина, безперечно, дуже розумна, і саме завдяки вашій мудрості так добре здійснюється керівництво вашою державою. Але, любий графе, ваші блискучі успіхи не можуть не викликати крихту заздрощів, і я боюся, що ви станете посміховиськом, якщо лише ваша мудрість не допоможе вам угадати, що якийсь молодий чоловік мав щастя навіяти, сам того не бажаючи, вельми незвичайне кохання одній дамі. Цей щасливий смертний, кажуть, має тільки двадцять три роки, а ми з вами, любий графе, на превеликий жаль, вдвічі старші. Увечері і на певній відстані ви, графе, чарівний, у вас стільки жвавості, дотепності, галантності. Але вранці, в домашній обстановці, недавно прибулий друг здається куди милішим. Ми, жінки, так цінуємо юність і свіжість, надто, коли нам уже за тридцять. Хіба вам не кажуть про те, що цього приємного хлопця треба утримати при дворі, давши йому якесь видне місце? А хто найчастіше веде з вами мову про це, ваша ясновельможність?»

   Принц узяв листа і дав гвардійцеві два екю.
   – Це тобі додаткова платня, – сказав він понуро. – Але дивись: нікому не заїкнися, інакше: фортеця, найвогкіший підземний каземат.
   В бюро принца зберігалася ціла колекція конвертів з адресами майже всіх придворних, написаними рукою того самого гвардійця, хоча він вважався за неписьменного і навіть сам не писав своїх шпигунських рапортів. Принц вибрав конверт з потрібною йому адресою.
   За кілька годин граф Моска отримав поштою листа. Підрахували, коли листа доставлять, і як тільки побачили, що поштар з пакетом ввійшов до міністерства і згодом вийшов, графа Моску викликали до його високості.
   Ніколи ще фаворит не був такий пригнічений, і, щоб досхочу натішитися його гнітючою скорботою, принц вигукнув:
   – Я хочу відпочити й побазікати, сьогодні мені потрібний приятель, а не міністр. У мене страшенно болить голова, мене облягають чорні думки.
   Чи треба описувати, в якому нестерпному стані був прем'єр-міністр граф Моска делла Ровере, коли його нарешті відпустив його найясніший володар? Ранунціо-Ернесто IV добре знався на мистецтві катування – можна сміливо порівняти його з тигром, що грається своєю здобиччю.
   Граф звелів гнати коней галопом. Входячи до своїх покоїв, він гукнув, щоб не пускали жодної живої душі, розпорядився передати аудиторові, [152 - Аудитор – тут. чиновник, який виконував обов'язки секретаря.] що той може йти (будь-чия присутність була йому нестерпна), потім побіг у картинну галерею й зачинився на ключ. Тільки тоді він міг дати волю своєму несамовитому гніву, і цілий вечір, не запалюючи світла, безтямно снував серед картин. Він намагався притлумити голос свого серця і зосередити всі думки на тому, що і як йому робити. Страждаючи від лютої муки, яка викликала б жаль у найзапеклішого його ворога, він казав собі:
   «Ненависна мені людина мешкає у герцогині, весь свій час проводить з нею. А що, як вивідати все через якусь покоївку? Ні, можна наразитись на велику небезпеку. З челяддю вона така щедра, добра, челядь її боготворить. (Та хто ж, Господи, не боготворить її!) І головне, – розлючено думав він, – ось у чому: показати, що мене мучать ревнощі, чи зовсім не згадувати про це?
   Вони не таїтимуться від мене, якщо я промовчу. Я знаю Джіну, вона жінка щира, вона вся віддається пориву, вчинки її несподівані для неї самої. Варто їй заздалегідь виробити для себе лінію поведінки, як вона одразу заплутається. Коли треба діяти, у неї з'являється нова думка, яка здається їй найкращою в світі, вона береться її здійснювати і тільки все псує.
   Не треба видавати свого страждання, тоді вони не критимуться від мене, і я знатиму все, що діється. Це все так, але якщо я скажу, можливо, мені пощастить повернути події на свою користь, вона задумається, і, можливо, це відверне найгірше… Може, його віддалять (граф лише зітхнув), тоді партія буде майже виграна… Якщо Джіна спершу розсердиться, я заспокою її. Авжеж, вона розсердиться, цілком природно! За п'ятнадцять років вона встигла прихилитися до нього, любить його як сина. Ось у чому вся моя надія: любить, як сина… Але вона не бачилася з ним після його втечі до Ватерлоо, а з Неаполя він вернувся зовсім іншою людиною, надто в її очах. Зовсім іншим, – повторив він люто, – звабливим! Головне, в нього такий наївний, лагідний вигляд, і очі його усміхаються, обіцяють стільки щастя! Герцогиня не звикла бачити при дворі таких очей, там у людей погляд понурий або ущипливий. Ось я, наприклад, завжди заклопотаний справами, тримаюся при владі лише завдяки своєму впливу на людину, яка хоче зробити з мене посміховисько, який же може бути у мене погляд? Він, звісно, насамперед видає мою старість, хоч би як я намагався приховати свої літа. А мої веселощі завжди межують з іронією. Скажу більше, тут уже треба бути щирим, хіба крізь ці веселощі не прозирає влада, майже абсолютна, і злість? Хіба я сам не кажу собі, надто коли мене дратують: я можу зробити все, що захочу! – і навіть немудро додаю: я повинен бути щасливішим, ніж інші, бо я маю те, чого не мають вони: безмежну владу в трьох чвертях справ… Ну що ж, будьмо справедливі! Ці звичні думки, мабуть, псують мою усмішку, надають мені егоїстичного, самовдоволеного вигляду. А який чарівний його усміх! Від нього віє легким, світлим щастям юності, і він породжує радість в інших».
   На лихо графові, вечір був гарячий, душний, заходила буря, – така погода штовхає жителів півдня на крайнощі. Як передати всі міркування, всі думки про те, що сталося, всі образи, що три вбивчі години мучили цю палку душу? Зрештою розважливість узяла гору, але завдяки таким міркуванням:
   «Мабуть, я божеволію, мені здається, що я міркую, а насправді я зовсім не міркую, я, як хворий, кручуся з боку на бік, намагаючись знайти таку позу, щоб менше боліло. Але ж є якась рада? Певно, що є, просто я не бачу її, не можу знайти, ніби осліп од жорстокого болю. Отож треба дотримуватись доброго правила всіх мудреців, званого розважливістю. Зрештою, варто мені вимовити фатальне слово «ревнощі», як моя роль визначиться назавжди. А якщо сьогодні нічого не казати, завтра трапиться нагода сказати, і принаймні я залишаюся господарем становища».
   Криза була така болісна, що граф збожеволів би, якби вона тривала довше. На якусь хвилину йому полегшало, думки його повернулись до анонімки. Хто міг її написати? Він перебирав імена. Здогади, припущення розважили його. Нарешті йому згадалося, як злосливо заблищали очі в принца, коли наприкінці прийому він сказав:
   – Так, любий друже, погодьтеся: утіхи і турботи найвдоволенішого честолюбства і навіть необмежена влада – ніщо проти раювання, яке дає взаємне кохання. Я насамперед мужчина, а не монарх, і, коли маю щастя кохати, моя коханка бачить у мені мужчину, а не монарха.
   Граф зіставив ці ущипливо-самовдоволені слова з однією фразою в листі: «Саме завдяки вашій глибокій мудрості так добре здійснюється керівництво нашою державою».
   – Таке міг написати лише принц! – вигукнув він. – Ця фраза, як на якогось придворного, була б надто необережна. Листа послав його високість.
   Отож він розв'язав загадку, але спогади про вроду і чарівність Фабріціо одразу ж потьмарили маленьку графову втіху від своєї проникливості. Вони повернулися знову, і ніби величезний камінь придавив серце безталанного графа.
   – Байдуже, хто послав цю анонімку, – люто вигукнув він, – якщо написане в ній свята правда. Але ж ця примха може перевернути все моє життя, – додав він, ніби шукаючи виправдання своєму шаленству. – Якщо вона кохає його як жінка, хто їй перешкодить поїхати з ним до Бельджірате, у Швейцарію, в будь-який куточок світу? Вона багата, і, зрештою, якби їй випало жити на кілька золотих на рік, це б її не злякало. Хіба тиждень тому вона не призналась мені, що її пишний палац і вся розкіш обридли їй? Вона така молода душею, їй необхідне щось нове. І як просто виникло перед нею це нове щастя. Вона захопиться, перш ніж помітить небезпеку, і навіть не згадає, що треба пожаліти мене. А я такий нещасний! – вигукнув граф і заридав.
   Він дав слово цього вечора не йти до герцогині, але не міг витримати, – ще ніколи він так не прагнув бачити її. Близько півночі він завітав до неї і застав її в товаристві небожа: о десятій годині вечора вона попрощалася з гостями і веліла нікого не приймати.
   Ніжна близькість між цими двома людьми, наївна радість герцогині одразу впали йому в очі. Перед ним миттю постали страшні й несподівані труднощі: за час довгих роздумів у картинній галереї він ні разу не подумав про те, як приховати свої ревнощі.
   Не знаючи, з якого приводу скористатися, він сказав, що принц того вечора зустрів його досить недоброзичливо, заперечував усі його доводи тощо. З болем у серці він бачив, що герцогиня ледве його слухає і зовсім не зважає на ті обставини, які ще позавчора стали б предметом нескінченних обмірковувань. Граф глянув на Фабріціо, – він ніколи не бачив стільки простоти і благородства в щиро ломбардській вроді цього хлопця. Фабріціо слухав куди уважніше, ніж герцогиня, графову розповідь про його неприємності.
   «Справді, – думав граф, – на його обличчі світиться доброта і якась принадна, наївна радість життя. Його обличчя ніби промовляє: «Найважливіше в світі кохання і щастя кохання». Але погляд його пожвавлюється, дивує і бентежить, як тільки розмова торкнеться навіть якоїсь дрібниці, де потрібний розум.
   В його очах усе просте, бо він на все дивиться згори. Боже мій, як подолати такого ворога? А без кохання Джіни мені життя – не життя. Як захоплено слухає вона милі, дотепні жарти цього юного розуму, якому жінки, мабуть, не бачать рівного у світі».
   Графове серце, як лещатами, стисла жорстока думка: «Заколоти його тут же, перед нею, а потім порішити себе».
   Ледве тримаючись на ногах, але судомно стискаючи руків'я кинджала, він пройшовся по кімнаті. Ті двоє на нього зовсім не зважали. Він сказав, що піде віддати розпорядження своєму лакеєві. Його навіть не почули: герцогиня лагідним сміхом сміялась на те, що казав їй Фабріціо. В першій вітальні граф підійшов до лампи, подивився, чи досить гострий його кинджал. «З цим хлопцем треба бути привітним і бездоганно люб'язним», – думав він, вертаючись до великої вітальні і підходячи до них.
   Голова його пішла обертом, йому привиділося, ніби вони нахилились одне до одного і на його очах цілуються. «При мені? Ні, не може бути! – подумав він. – Я божеволію. Треба заспокоїтися. Якщо я буду різкий, герцогиня через саме тільки ображене самолюбство може поїхати з ним до Бельджірате; а там або дорогою якось випадково вихопиться слово, здатне підказати їм, що вони відчувають одне до одного, і тоді станеться неминуче.
   Усамітнення зробить це слово вирішальним. А що буде зі мною після її від'їзду? Якщо я навіть подолаю всі перепони з боку принца і вони побачать у Бельджірате моє старе, похмуре обличчя, яку роль гратиму я між двох коханців, збожеволілих од щастя?
   Адже навіть тут я лише terzo incomodo (чудова італійська мова ніби створена для кохання!). Terzo incomodo (третій зайвий)! Яка це мука усвідомлювати розумній людині, що вона грає цю жалюгідну роль, і все-таки не мати сили підвестися й піти геть!»
   Граф відчував, що лють от-от прорветься або він зрадить свою внутрішню муку виразом обличчя. Він тинявся по вітальні і, підійшовши до виходу, раптом кинувся геть, гукнувши благодушно і лагідно:
   – Прощавайте, дітки!
   «Треба уникати крові», – подумав він.
   На другий день після того жахливого вечора й безсонної ночі, коли граф то перебирав усі переваги Фабріціо, то мучився нападами страшних ревнощів, він велів покликати свого камердинера. Цей хлопець залицявся до однієї покоївки герцогині, її улюблениці Чекіни. На щастя, молодий служник був статечний, скупуватий і мріяв дістати місце швейцара в одному з казенних будинків Парми. Граф звелів, щоб він негайно привів Чекіну, свою милу. Лакей послухався, а через годину граф раптово зайшов до кімнати, де дівчина сиділа з нареченим. Граф дав їй стільки золота, що вони обоє навіть злякалися, і відверто запитав, втупившись у тремтячу Чекіну:
   – У герцогині кохання з монсиньйором?
   – Ні, – відповіла дівчина, трохи подумавши. – Ще ні! Але він часто цілує їй руки, правда сміючись, але цілує дуже палко.
   Потім їй довелося відповісти на сотню лютих запитань графа: бідолахи цілком заробили ті гроші, які їм кинув цей чоловік, охоплений страхом за своє кохання. Зрештою він повірив їхнім словам і відчув себе не таким нещасним.
   – Якщо про цю розмову дізнається коли-небудь герцогиня, – сказав він Чекіні, – я запроторю вашого нареченого на двадцять років у фортецю, і ви його побачите лише сивим дідом.
   Минуло кілька днів, і Фабріціо теж втратив усю свою життєрадісність.
   – По-моєму, граф Моска не любить мене, – сказав він герцогині.
   – Тим гірше для його ясновельможності, – досадливо відповіла вона.
   Але справжня причина неспокою, що прогнала веселість Фабріціо, була не в цьому. «Сам того не бажаючи, я потрапив у нестерпне становище, – думав він. – Сама вона про це ніколи не заговорить, я більш ніж певен. Відверте признання нажахало б її, як кровозмішення. Але колись увечері, після безрозсудного, веселого дня вона зазирне в свою душу, подумає, що я вгадав прихильність, яку вона ніби відчуває до мене, – і ким же я тоді буду в її очах? Справжнім casto Giuseppe [153 - Чеснотливий Йосиф (італ.)За східним міфом дружина Пентефрія, сановника при єгипетському фараоні, марно намагалася спокусити юнака Йосифа.] (італійська приказка, що натякає на смішну роль Иосифа щодо дружини євнуха Пентеферія).
   А якщо чесно і щиро признатися їй, що я нездатний на серйозне кохання? Ні, я не зумію сказати їй про це так, щоб моє признання не скидалося, як дві краплини води, на зухвалість. Залишається тільки заявити про свою небайдужість до дами, що живе в Неаполі. Тоді доведеться на добу поїхати в Мілан. Це досить вдалий вихід, та чи варто завдавати собі клопотів? Такий собі роман можна завести і в самій Пармі. Хоч їй це, мабуть, не сподобається. Але щоб уникнути безглуздої ролі чоловіка, який не бажає вгадати, що його кохають, я ладен на що завгодно. Така поведінка, мабуть, зіпсує мою майбутню кар'єру. Що ж, спробую зменшити небезпеку, шануватимуся, куплю за гроші мовчанку».
   Найжорстокішим у цих міркуваннях було усвідомлення, що герцогиню він справді любить більше, ніж будь-кого на світі. «Треба ж бути таким незграбним, – гнівно картав він себе, – щоб не зуміти переконати її в тому, що є святою правдою». Він журився і переживав, не бачачи ніякої ради. «Господи, – думав він, – що буде зі мною, якщо я посварюся з єдиною істотою, до якої ніжно прихилився душею?»
   А проте Фабріціо боявся якимсь необережним словом занапастити своє щастя. Життя його було сповнене зачарування. Щира дружба з вродливою привабливою жінкою так тішила його. Якщо підходити з грубого житейського погляду, її заступництво створювало йому при дворі вигідне становище. Завдяки її поясненням заплутані придворні інтриги тішили його, ніби якась комедія. «Але жорстоке пробудження може статися будь-якої хвилини, – переконував він себе. – Якщо веселі, затишні вечори на самоті з такою принадною жінкою приведуть до більшої близькості, вона бачитиме в мені коханого, чекатиме від мене захвату, шаленства… А я можу їй запропонувати лише дружбу, найпалкішу дружбу, тільки не кохання: цього прекрасного безумства позбавила мене природа. Скільки докорів через це доводилось мені терпіти! Я так і чую слова герцогині д'А ***, – але що мені було до герцогині! Джіна подумає, що в мене нема щирої любові до неї, тоді як я взагалі нездатний любити щиро. Мене вона ніколи не зрозуміє. Нерідко, коли вона розповідає якусь втішну і повчальну для мене історію з придворного життя, – а оповідач вона цікавий, дотепний, яких мало, – я від захвату цілую їй руки, а іноді й щічку. А якщо вона значуще потисне мені руку, що тоді робити?»
   Щодня Фабріціо з'являвся в найповажніших і найнудніших пармських будинках. Слухаючись мудрих порад герцогині, він спритно впадав біля обох принців, батька і сина, біля принцеси Клари-Паоліни і біля монсиньйора архієпископа. Він мав у них успіх, але це нітрохи не тішило його, – він страшенно боявся посваритися з герцогинею.

Розділ восьмий

   Отож не минуло й місяця з часу появи Фабріціо при дворі, як він уже звідав усі прикрощі придворного, а щира дружба, найбільше щастя його життя, була отруєна. З такими гіркими думками одного вечора він пішов з герцогининої вітальні, де більше скидався на коханця. Блукаючи вулицями, він побачив освітлений театр і ввійшов туди. Для особи його звання це був необачний вчинок, досі в Пармі він не дозволяв собі таких вільностей. Зрештою Парма – невеличке місто, де живе лише сорок тисяч жителів. Правда, Фабріціо скинув вбрання прелата ще в перші дні; вечорами, якщо йому не треба було виїжджати в вищий світ, він ходив у всьому чорному, як у жалобі.
   Щоб його менше помічали, він узяв у театрі ложу третього яруса. Ставили «Хазяйку готелю» Гольдоні. [154 - «Хазяйка готелю» (1753) – прославлена комедія великого італійського драматурга-демократа Карло Гольдоні (1707–1793).] На сцену Фабріціо майже не дивився, а розглядав оздоблення залу. Але численна публіка раз у раз реготала. Фабріціо кинув погляд на молоду акторку в ролі хазяйки, вона йому сподобалася, він придивився до неї уважніше, і вона здалася йому гарненькою, а головне, дуже безпосередньою. Видно було, що ця наївна дівчина перша ладна була сміятися з тих втішних жартів, які написав для неї Гольдоні, і вона вимовляла їх якось здивовано. Фабріціо запитав, як її звати, йому відповіли: «Марієтта Вальсерра».
   «Дивно! Вона взяла моє прізвище!» – подумав він.
   Всупереч своїм намірам він залишився в театрі до кінця вистави. Наступного дня він прийшов знову. Через три дні Фабріціо взнав адресу Марієтти Вальсерра.
   Після того, як Фабріціо ледве роздобув її адресу, він увечері помітив, що граф надзвичайно з ним люб'язний. Тримати себе в межах здорового глузду цьому нещасному ревнивцеві було неймовірно важко, і він послав шпигунів стежити за Фабріціо. Його театральні походеньки дуже порадували графа. Граф нетямився з радості, коли на другий день після того вечора, коли йому вдалося змусити себе бути привітним із суперником, він довідався, що Фабріціо, перебраний у довгий синій редингот, побував у вбогій квартирці Марієтти Вальсерра. Акторка знімала її на п'ятому поверсі старого будинку позаду театру. Радість його стала ще більша, коли йому сказали, що Фабріціо відрекомендувався під чужим іменем і пробудив ревність якогось горлоріза Джілетті, що, виступаючи в місті, був на третіх ролях і грав лакеїв, а в селах танцював на линві. Цей благородний коханець Марієтти заочно лаяв Фабріціо останніми словами й погрожував убити його.
   Оперні трупи звичайно упорядковуються імпресаріо, які набирають у різних містах співців із числа тих, хто їм по кишені і хто залишився без контракту. Така випадково дібрана трупа існує щонайбільше два театральні сезони. З комедійними товариствами справа стоїть інакше. Кожні два-три місяці мандруючи з міста в місто, переїжджаючи з місця на місце, трупа стає однією родиною, члени якої люблять або ненавидять одне одного. В таких товариствах трапляються міцні сімейні стосунки, і джиґунам тих міст, де трупа виступає, іноді досить нелегко розлучати подружні пари. Саме це й сталося з нашим героєм: в нього закохалась молоденька Марієтта, але вона дуже боялася Джілетті, що оголосив себе єдиним її повелителем і пильнував за нею. Він скрізь нахвалявся, що може вбити монсиньйора (він вивідав ім'я Фабріціо, стежачи за ним). Джілетті був справжнім страховиськом, аж ніяк не створеним для кохання: величезного зросту, худющий, рябий, та ще й зизоокий. А втім, для свого театрального амплуа він мав усі дані, і звичайно, влетівши за лаштунки, де збиралися його товариші, крутився колесом або викидав якусь іншу милу витівку. На сцені найбільший успіх він мав тоді, коли з'являвся обсипаний борошном і мусив витримувати і віддавати безліч ударів києм. Благородний суперник Фабріціо одержував тридцять два франки на місяць і вважав себе багатієм.
   Довідавшись із донесень шпигунів про всі ці подробиці, граф Моска ніби воскрес із мертвих. До нього повернувся добрий настрій, в герцогининих вітальнях він був ще веселіший і люб'язніший, ніж досі. Але про цю маленьку любовну пригоду, що вернула його до життя, він, звісно, не прохопився перед нею жодним словом. Граф навіть постарався зробити так, щоб вона дізналася про все якнайпізніше. І нарешті він наважився послухати голос розуму, що цілий місяць повторював йому: якщо в очах коханої високі переваги коханця тьмяніють, коханцеві слід вирушити в подорож.
   Йому раптом довелось поїхати в Болонью у якійсь важливій справі, і двічі на день міністерські кур'єри привозили туди йому не так ділові папери, як новини про амурні пригоди молоденької Марієтти, про гнів грізного Джілетті та витівки Фабріціо.
   На вимогу графового агента в театрі не раз давали п'єсу «Арлекін, скелет і пиріг», [155 - «Арлекін, скелет і пиріг» – італійська імпровізаційна комедія масок з традиційними персонажами простака Арлекіна й шахрая Брігелли.] де з тріумфом виступав Джілетті (він вискакував з пирога в ту хвилину, коли його суперник Брігелла краяв цього пирога, і Брігелла дубасив його кийком). У зв'язку з таким фурором актор дістав у дарунок сто франків. Вічний боржник Джілетті утримався розповідати про подарунок, але став поводитися дуже зухвало.
   Вражене самолюбство підстьобувало примху Фабріціо. Незважаючи на молодість, турботи уже довели його до того, що він став дозволяти собі примхи! Марнославство змушувало його бувати на спектаклях. Марієтта грала дуже мило і тішила його. Вийшовши з театру, він цілу годину бував закоханий. Діставши відомості, що Фабріціо загрожує серйозна небезпека, граф вернувся до Парми. Джілетті колись служив солдатом у одному з найкращих драгунських наполеонівських полків і справді збирався убити Фабріціо. Після цього він готувався втекти в Романью. Наше захоплення графовим благородством, мабуть, обурить молодого читача. Одначе вернутися з Болоньї, щоб рятувати Фабріціо, з боку графа було своєрідним геройством. Вранці колір обличчя в нього бував досить блідий, а його суперник мав стільки юної свіжості, стільки безпечності! Хто міг би дорікнути графові за смерть Фабріціо, якби вона сталася за його відсутності та ще з такої безглуздої причини? Але ця людина була з числа тих, хто вічно катувався б докорами сумління, що ухилився від змоги зробити великодушний вчинок. До того ж думка, що герцогиня журитиметься, та ще з його вини, була йому нестерпна.
   Після повернення він застав її мовчазною і похмурою. А сталося ось що. Від болісного каяття за свій злочин, про розміри якого свідчила величезна сума грошей, одержана від графа, молоденька покоївка Чекіна захворіла. Герцогиня любила цю дівчину і якось увечері піднялася в мансарду провідати хвору. Перед цією добротою Чекіна не могла встояти. Заливаючись слізьми, вона спробувала вернути своїй пані всі гроші, що залишились від одержаного гонорару, і, нарешті, набравшись духу, розповіла, про що розпитував її граф і що вона відповідала. Герцогиня одразу ж погасила лампу, потім заспокоїла Чекіну, сказавши, що прощає її, але з умовою, що вона нікому не прохопиться про цю дивну розмову.
   – Бідолаха граф, – додала вона жартівливим тоном, – як і всі чоловіки, боїться опинитися в смішному становищі.
   Герцогиня поквапилася вернутися до себе. Сльози так і полилися з її очей, як тільки вона зачинилася у спальні. Сама думка про роман з Фабріціо, що народився на її очах, здалася їй жахливою. Як же тоді розуміти її поведінку?
   Оце й було причиною похмурої задуми, в якій застав її граф. Коли він приїхав, у неї з'явилася дратівливість проти нього і навіть проти Фабріціо, їй не хотілось бачити ні того, ні того. Її обурювало, що Фабріціо грає безглузду роль при якійсь Марієтті. Граф, як усі закохані, не вмів зберігати таємниці від коханої жінки і розповів їй усе. З таким нещастям вона ніяк не могла звикнутися: її кумир не бездоганний. В хвилину дружньої прихильності до графа вона попросила поради. Для графа це була райська мить, чудова нагорода за шляхетне почуття, що спонукало його вернутись до Парми.
   – Що ж тут такого? – зі сміхом вигукнув він. – Молоді чоловіки прагнуть мати всіх жінок, а на другий день і не згадують про них. Адже він збирався нібито поїхати в Бельджірате, щоб побачитися з маркізою? Ну що ж, хай їде. А поки я попрошу трупу демонструвати свої таланти в іншому місті і оплачу їй дорожні видатки. Але побачите, він незабаром закохається в іншу кралю. Так воно ведеться, і я, повірте, не хотів би бачити його інакшим… Так ось, якщо треба, попросіть маркізу викликати його листом.
   Для герцогині ця думка, що її підказав граф з цілковитою байдужістю, була рятівною: вона боялася Джілетті. Ввечері граф ніби випадково згадав, що до Відня через Мілан їде кур'єр. Через три дні Фабріціо одержав листа від матері. Він поїхав до неї, досить невдоволений, що через ревнивця Джілетті не може скористатися прихильністю Марієтти. Артистка через mammacia, тобто стару, приставлену до неї в ролі матусі, запевняла Фабріціо в своїй любові.
   Фабріціо зустрівся з матір'ю і однією з своїх сестер у Бельджірате, великому п'ємонтському селі, розташованому на правому березі Лаго-Маджоре. Лівий берег належав міланській окрузі, тобто Австрії. Це озеро тягнеться з півночі на південь рівнобіжно Комо і лежить від нього на десять льє на захід. Гірське повітря, велична і спокійна краса цього дивовижного озера, схожого на Комо, на чиїх берегах минуло його дитинство, – все допомогло Фабріціо розвіяти досаду, якщо не гнів, на зміну яким прийшла тиха журба. З безмежною ніжністю згадував він тепер про герцогиню, і йому здавалося, що віддалік він відчуває те кохання, якого ще не збуджувала в ньому жодна жінка. Найбільшим нещастям уявлялося йому тепер розлучитися з нею, і, якби при такому його душевному стані герцогиня захотіла вдатись до найменшого кокетства, надумала б протиставити йому суперника, вона завоювала б його серце. Однак вона не тільки була далека від таких рішучих дій, а навіть картала себе за те, що постійно думає про молодого мандрівника. Герцогиня обурювалася своєю забаганкою, як вона вперто називала своє почуття, і бачила в ньому щось жахливе. До графа вона тепер ставилася з подвійною увагою і люб'язністю, і він, врадуваний такою ласкою, не послухався голосу розуму, що підказував йому вирушити вдруге до Болоньї.
   Своєму улюбленому синові маркіза дель Донго могла приділити лише три дні: вона готувалася до весілля старшої доньки, яка виходила заміж за герцога Міланського. Ніколи ще син не виявляв такої ніжної прихильності до матері. Душу Фабріціо все більше охоплювала журба, і йому зайшла в голову дивна, навіть смішна думка, яку він негайно здійснив. Йому закортіло – ми ледве наважуємося про це сказати – порадитися з абатом Бланесом. Цей славний старий був зовсім нездатний зрозуміти муки серця, яке краяли всі суперечливі хлоп'ячі пристрасті, майже рівні силою; до того ж потрібний був би цілий тиждень, щоб він хоч невиразно уявив собі всі ті чужі йому інтереси, на які доводилося зважати в Пармі. Але в бажанні Фабріціо порадитися з ним воскресла колишня душевна свіжість шістнадцятирічного хлопця. Чи нам повірять? Фабріціо хотів поговорити з ним не тільки як з людиною мудрою, відданим другом: мета поїздки нашого героя й почуття, що ось уже п'ятдесят годин хвилювали його, настільки безглузді, що, безперечно, моя повість виграла б, якби я про них змовчав. Боюсь, як би читач не розчарувався в Фабріціо через його забобонність. Але такий уже він був, тут нічого не вдієш. Навіщо прикрашати його більше, ніж інших наших героїв? Адже ні графа Моски, ні принца я не прикрашав.
   Отож Фабріціо – якщо вже говорити все відверто – провів свою матір до гавані Ліворно на лівому березі Лаго-Маджоре – на австрійському березі, і вона там висадилася о восьмій годині вечора. (У тих, хто на берег не виходить, паспорта не питають, оскільки озеро вважається нейтральною зоною.) Але як тільки стемніло, він теж висадився на австрійський берег, у молодому ліску, що ріс над самим озером. Він найняв седьолу – щось ніби сільський кабріолет, легкий і швидкий на ходу, і міг їхати за материною коляскою на відстані п'ятсот кроків. На ньому була ліврея дому дель Донго, і ніхто з численних поліцейських чи митників не здогадався б вимагати в нього паспорт. За чверть льє від Комо, де повинні були заночувати маркіза з дочкою, він звернув ліворуч на путівець, що оминає містечко Віко і виводить на вузький шлях, недавно прокладений на самому березі вздовж озера.
   Була вже глупа ніч, і Фабріціо сподівався, що жоден жандарм не трапиться на шляху. Дорога йшла через численні гайки; у зоряному небі, затягненому серпанком, чорними обрисами вимальовувалися дерева. Глибокий супокій огортав усе на воді і в небі. Душа Фабріціо не могла встояти перед красою природи. Він зупинився, потім присів на прискалку, що мисом виступав в озеро. Тишу порушував тільки легкий рівний хлюпіт хвиль, що завмирали в березі. Фабріціо мав душу щирого італійця – даруйте вже йому. Хиба, якою він страждав, зробить його не таким цікавим для читача: марнославство охоплювало його лише поривами, а велична краса краєвиду, викликаючи в нього розчулення, притупляла колючки житейських прикрощів. Оточений нічною пітьмою і глибокою тишею, він сидів на самотній скелі, де можна було розслабитися і забути про поліцейських агентів, і відчував, як на очах йому бриніли солодкі сльози. Неждано-негадано він пережив найщасливішу мить у житті.
   Він поклав собі ніколи не говорити герцогині неправди, а що в цю хвилину він кохав її без тями, то дав собі слово ніколи не признаватися, що кохає її, не вимовляти перед нею слово «кохання» – адже ця пристрасть чужа його серцю. В пориві великодушних і чеснотливих почуттів, що сповнювали його раюванням, він заприсягнувся принагідно признатися їй у тому, що серце його не знає кохання. Тільки-но він ухвалив таку мужню постанову, як на душі йому одразу полегшало. «Можливо, вона згадає про Марієтту? Ну що ж, з крихіткою Марієттою я більше ніколи не побачуся», – весело подумав він.
   Спека, що панувала вдень, спала; повіяв прохолодний досвітній легіт. Альпійські вершини, що здіймались на північ і на схід від озера Комо, вже оббризкала блідим світлом зоря. Гірські велетні, навіть у червні вкриті снігом, чітко відбиваються на тлі ясної небесної блакиті у безмежній вишині. Один альпійський кряж, тягнучись на південь, у благодатну Італію, відокремлює Комо від озера Гарда. Фабріціо озирнув усі бескеття цих могутніх гір; долини між ними висвітлила ранкова зоря, її проміння пронизало туман, що клубочився на дні ущелини.
   Фабріціо уже йшов шляхом; позаду залишився горб, що утворює півострів Дуріні, і нарешті попереду забовваніла гріантська дзвіниця, на якій він разом з абатом Бланесом часто спостерігав зорі. «Яким невігласом я був тоді, – подумав він. – Навіть кумедну латинь тих астрологічних трактатів, які гортав мій учитель, я не розумів і шанобливо ставився до них саме тому, що мені зрозумілі були лише окремі слова і уява сповнювала їх романтикою».
   Невдовзі думки його звернули на інше. «А чи має ця наука щось істинне? Чим вона відрізняється від інших наук? Ось, наприклад, гурт дурнів і спритників змовляються між собою, ніби вони знають мексиканську мову. Це підносить їх в очах людей, суспільство їх шанує, а уряд платить їм гроші. У пошані вони тому, що нетямущі, і владі нема чого боятися, що вони вчинять заколот і захоплять людей високим і благородним пафосом. Взяти хоча б отця Барі – Ернесто IV недавно призначив йому пенсію в чотири тисячі франків і дав найбільший орден за те, що він відновив дев'ятнадцять віршів якогось грецького дифірамба!
   Господи Боже мій! Хіба я маю право вважати безглуздим такий лад? Чому мені ремствувати на них? – подумав він, раптом зупинившись. – Адже такого самого ордена одержав і мій неаполітанський вихователь».
   Фабріціо зніяковів; тільки що його серце билося в прекрасному пориві чесноти, а тепер він відчував нечестиву втіху злодія, що дістав свою пайку краденого. «Ну що ж? – сказав він нарешті, і зір його погас, бо він був невдоволений собою. – Оскільки моє походження дає мені право користуватися цими зловживаннями, не брати своєї частки було б справжнім безглуздям. Але в такому разі можна дозволяти собі таврувати їх прилюдно». Ці міркування були небезпідставні, і все ж Фабріціо упав з висот щирого щастя, на які злинув годину тому. Думка про привілеї зв'ялила той тендітний, ніжний паросток, що зветься щастям.
   «Але якщо не можна вірити астрології, – думав він, щоб позбутися прикрих думок, – якщо ця наука, так само як і три чверті не математичних наук, всього лише винахід захоплених бевзів і спритних пройдисвітів, що їх винагороджують ті, кому вони служать, чому ж я так часто і так схвильовано думаю про одну лиховісну обставину? Адже колись я вийшов з в'язниці в мундирі і з подорожньою солдата, цілком заслужено посадженого за ґрати».
   Але дальші міркування Фабріціо наткнулися на мур, подолати який, незважаючи на всі його спроби, він не зумів. Він був іще надто молодий: на дозвіллі його душа захоплено вбирала в себе враження від романтичних обставин, які його уява послужливо знаходила для нього. Терпляче розбиратися в реальних особливостях життєвих явищ і розгадувати їхні причини йому ще було не до снаги. Дійсність здавалася ницою і брудною. Звичайно, приглядатися до дійсності любить далеко не кожний, але тоді не варто й міркувати про неї. А надто не слід, черпаючи докази у своєму невігластві, сперечатися з нею.
   Так і Фабріціо, хлопчина розумний, усе-таки не бачив, що ця напіввіра в прикмети була для нього справжньою вірою, глибоким враженням, здобутим на порозі життя. Згадувати про такі вірування означало для нього відчувати, бути щасливим. І він уперто намагався розв'язати питання, чи можна їх обернути в науку, в справжню науку, доказову, як геометрія. Він старанно перебирав у пам'яті всі ті випадки, коли слідом за прикметами, поміченими ним, не сталося тих щасливих чи нещасливих подій, які вони нібито провіщали. Але вірячи, що він мислить логічно і прагне істини, він з радістю зупинявся на тих випадках, коли слідом за прикметами явно відбувалися щасливі чи нещасливі події, що їх вони, здавалось йому, провіщали, і душа його щиро розчулювалася. Він неодмінно зненавидів би того, хто не вірив у прикмети, особливо якби цей невіра відгукнувся про них із глузуванням.
   Ці безпорадні міркування так захопили Фабріціо, що він ішов, не помічаючи пройденої відстані, і раптом, звівши голову, побачив мур, яким було обнесено батьківський сад. Цей мур заввишки сорок футів тягнувся праворуч від шляху і підтримував чудову терасу. Карниз із тесаного каменю, що виступав нижче балюстради, надавав йому монументальності. «Непогано, – холодно міркував Фабріціо. – Красива архітектура, майже в римському стилі». Тут він скористався недавніми знаннями античності. І раптом бридливо відвернувся: йому згадалась батькова суворість, а головне донос брата Асканьо напередодні його повернення з Франції.
   «Цей протиприродний донос брата поклав початок моєму теперішньому життю. Я маю право ненавидіти, зневажати Асканьо, але долю мою змінив саме він. У Новарі, куди мене вислали, батьків управитель ледве терпів мене, і що сталося б зі мною, якби коханий моєї тітки не був всемогутнім міністром, якби вона не любила мене з незбагненним для мене захватом. Атож, що сталося б зі мною, якби в герцогині була така сама душа, як у її брата, маркіза дель Донго?»
   Пригнічений важкими спогадами, Фабріціо ступав уже не так упевнено. Нарешті він опинився біля канави, навпроти чудового замкового фасаду. Але Фабріціо ледве глянув на цю величезну, почорнілу від часу споруду. Спогади про батька і брата замкнули його душу для сприйняття краси, і він залишився байдужий до благородної мови стародавнього будівництва. Він внутрішньо весь підібрався, щоб бути насторожі біля цих лицемірних і небезпечних ворогів. Правда, Фабріціо дивився з хвилину, але гидливо на вікно кімнати четвертого поверху, де він прожив кілька літ до 1815 року. Всю принаду спогадів про дитячі дні затьмарила батькова вдача: «Зі своєю кімнатою я розлучився сьомого березня, о восьмій годині вечора. Я вирушив до Вазі попросити паспорт, а другого дня, побоюючись шпигунів, поспішив поїхати геть. А після повернення з Франції я не міг побувати в ній, щоб хоч помилуватися на свої гравюри – цьому перешкодив донос мого брата».
   Здригнувшись, Фабріціо відвернувся. «Абатові Бланесу вже вісімдесят три роки, – сумно подумав він. – У замку, як каже сестра, старий нині майже не буває. Його зламали старечі недуги. З віком прохололо мужнє й благородне серце. На дзвіницю він не піднімався, мабуть, уже давно. Я сховаюся в його підвалі за чанами або за пресом, почекаю, поки він прокинеться: не варто турбувати сон мого старого. Може, він і не впізнає мене. Шість років! У старості це великий відрізок часу. Я побачу лише тінь колишнього мого приятеля, їй-бо, це хлоп'яцтво: прийти сюди, коли батьків замок мені такий огидний!»
   Фабріціо вийшов на церковний майдан і здивовано протер очі. Вузьке високе вікно в третьому ярусі старої дзвіниці світилося від ліхтаря отця Бланеса. Виходячи у свою обсерваторію, розміщену в дощатій клітці, старий звичайно ставив ліхтарика на підвіконня, щоб світло не заважало читати планісферу. [156 - Планісфера – зображення зоряного неба на карті у вигляді двох півкуль.] Ця карта зоряного неба була напнута на великий череп'яний вазон, де колись росло перед замком апельсинове дерево. В дірку на дні вазона вставлялася крихітна засвічена лампочка, дим від неї виходив через вузеньку бляшану рурочку, і тінь від рурочки показувала північ на карті. Згадавши про ці вбогі знаряддя, Фабріціо затрепетав від хвилювання і щастя.
   Майже не задумуючись, він підніс долоню до рота і коротко, неголосно свиснув, цим сигналом він давнім звичаєм просив пустити його на дзвіницю. У відповідь з вишки обсерваторії кілька разів сіпнули за мотуза, щоб підняти клямку на вхідних дверях. Нетямлячи себе від хвилювання, Фабріціо вилетів нагору сходами. На своєму звичному місці в дерев'яному кріслі сидів абат і, мружачи одне око, дивився в підзорну трубу з настінним квадрантом. Він махнув Фабріціо лівою рукою, щоб той не заважав його спостереженням, записав на гральну карту якусь цифру і з розкритими обіймами повернувся в кріслі. Заливаючись слізьми, наш герой кинувся в обійми. Абат Бланес був для нього справжнім батьком.
   Після перших ніжних вигуків Бланес промовив:
   – Я чекав на тебе.
   Що це означає? Чи абат вдавав з себе вченого звіздаря, чи якийсь астрологічний знак випадково звістував йому це побачення через його часті думки про Фабріціо?
   – От і смерть моя прийшла, – сказав абат Бланес.
   – Чому? – злякано вигукнув Фабріціо.
   – Авжеж, – поважно, але ніяк не сумно сказав абат. – З тобою я побачився; і тепер через п'ять з половиною або через шість місяців моє життя, сягнувши межі щастя, погасне соте face al mancar dell'alimento (як світильник, коли в ньому вийде олива). Мабуть, я перед своєю смертю проведу місяць-другий у мовчанні, а потім мене прийме в своє лоно Отець небесний, якщо тільки він вважатиме, що я виконав свій обов'язок на тому посту, де він звелів мені вартувати.
   Тебе змагає сон, ти виснажений утомою і хвилюванням. У великій скрині для інструменту, відтоді як я жду тебе, в мене завжди зберігається хліб і пляшка горілки. Підживися, наберися сили, щоб ще кілька хвилин вислухати мене. Багато чого я можу тобі сказати, але лише до тієї пори, поки нічної пітьми не заступить день. Майбутнє зараз я побачу ясніше, ніж, мабуть, побачу його завтра. Ми всі слабкі, хлопче, і треба завжди зважати на цю слабкість. Можливо, завтра стара людина, земна людина, буде заклопотана думками про свій близький кінець, а нам же з тобою доведеться розлучитися о дев'ятій годині вечора.
   Як завжди, Фабріціо мовчки скорився старому.
   – Скажи, – озвався Бланес, – це правда, що ти по дорозі до Ватерлоо потрапив за ґрати?
   – Авжеж, отче мій, – здивовано відповів Фабріціо.
   – Ну що ж, це рідкісне щастя, бо тепер моє передбачення попередить тебе, і твоя душа може підготуватися до іншої таємниці, ще суворішої і страшнішої. Лише з допомогою злочину ти вийдеш на волю. Але вчинить цей злочин, з ласки Божої хтось, а не ти. Хоч би як сильно спокушав тебе злочин, ніколи не роби його. Здається, задумають убити невинну людину, яка несвідомо присвоїть твої права. Якщо ти подолаєш жорстоку спокусу і не вчиниш убивства, хоча воно здаватиметься виправданим законами честі, твоє життя буде дуже щасливе в очах людей… атож, в очах мудреця досить щасливим, – додав він по роздумах. – Ти помреш, як і я, сину мій, сидячи в дерев'яному кріслі, далеко від усякої пишноти і зрікшись її, і, як у мене, на твоїй совісті не буде важких гріхів.
   Це все, що я можу сказати про твоє майбутнє, додати до цього більше нема чого. Даремно я намагався побачити, скільки триватиме твоє ув'язнення – півроку, рік чи десять років. Відкрити я не міг нічого. Мабуть, я допустився якоїсь помилки, і небо покарало мене цією сумною невпевненістю. Я побачив тільки, що після темниці, а може, саме тоді, коли ти виходитимеш на волю, станеться те, що я називаю злочином, я певен, зробиш цей злочин не ти. Але коли ти виявиш слабкість і візьмеш у ньому участь, усі інші мої підрахунки – тільки довга низка помилок. Тоді ти не умреш у дерев'яному кріслі, вбравшись у білу одіж і віднайшовши душевний супокій.
   З цими словами абат Бланес хотів підвестися з крісла. Тільки тоді Фабріціо побачив, як він постарів: щоб звестися на ноги і повернутися до Фабріціо, йому потрібна була ціла хвилина. Не зважуючись допомогти йому, Фабріціо тільки стояв мовчки, нерухомо. Абат обійняв його і ніжно пригорнув до себе. Потім весело, як у колишні роки, сказав:
   – Влаштовуйся серед моїх інструментів зручніше і трохи поспи. Візьми мої шуби, їх у мене кілька і всі дорогі: чотири роки тому їх прислала мені герцогиня Сансеверіна. Вона просила в мене гороскоп про твоє майбутнє, я їй гороскопа не послав, а подарунок її, шуби і ось оцей чудовий квадрант, [157 - Квадрант – старовинний астрономічний прилад для вимірювання висоти небесних тіл.] залишив собі. Кожне передбачення майбутнього – це небезпечне втручання, воно може змінити передбачені події, і тоді вся наука рушиться, мов карткова будівля. Тим паче, що герцогиня така мила, а мені довелося б жорстоко засмутити її. До речі, уві сні не лякайся: о сьомій дзвонитимуть до ранньої обідні, і над самим твоїм вухом забовкають дзвони. А згодом у нижньому ярусі вдарять у великий дзвін, – від його гулу в мене деренчать усі інструменти. Сьогодні храм святого Джовіти, мученика і воїна. Тобі ж відомо, у нашого села Гріанти той самий святий покровитель, що й у великого міста Брешії, а це, до речі, збило з пантелику мого славетного учителя Джакомо Маріні з Равенни. Він не раз заповідав мені успіх на ниві Божого слова. Він запевняв, що я стану настоятелем чудової церкви Джевіти в Брешії, в великому місті, а я ціле життя був парафіяльним священиком у Гріанті, де лише сімсот п'ятдесят дворів. Та все на краще! Дев'ять років тому я довідався, що, якби я був настоятелем брешійської церкви, мені б випала честь сидіти у в'язниці Шпільберг, що стоїть на одному з горбів Моравії. Завтра я принесу тобі делікатесів з багатого столу, я частую обідом усіх навколишніх священиків, які приїздять правити зі мною урочисту месу. Ці страви я принесу і поставлю внизу, але ти не старайся побачитися там зі мною. Тільки коли почуєш, що я вже пішов, зійди і візьми ці смачні наїдки. Вдень бачитися нам не слід, і ти повинен піти, коли годинам ще ведеться лік від дев'яти, іншими словами, коли не вибило десятої. Завтра сонце сяде о сьомій годині двадцять хвилин, і лише близько восьмої я прийду обійняти тебе. Дивись, щоб тебе не побачили у вікна дзвіниці! Жандармам уже відомі твої прикмети, а ними, так би мовити, орудує твій брат, запеклий тиран. Маркіз дель Донго марніє, – журно додав Бланес, – він, може, дав би тобі дещицю грошей з рук у руки, якби побачився наодинці. Але такій людині, як ти, не личать щедроти, заплямовані ошуканством, бо колись ти будеш дужий чистим сумлінням. Свого сина Асканьо маркіз ненавидить, але весь його маєток, п'ять чи шість мільйонів, дістанеться саме цьому синові. Така несправедливість. А ти після батькової смерті дістанеш пенсію в чотири тисячі франків і п'ятдесят ліктів чорного сукна на жалобу для своєї челяді.

Розділ дев'ятий

   Фабріціо відчував нервове збудження від промов старого, напруженої уваги до них та від крайньої втоми. Він насилу заснув, і сон його тривожили видива, можливо, віщі. Вранці, о дев'ятій годині, його розбудив страшенний гуркіт, уся дзвіниця ходила ходором, ніби гул лунав за її стінами. Спросоння подумавши, що настав кінець світу, а потім, що він у в'язниці, Фабріціо підхопився. Але він одразу впізнав бовкання старшого дзвона, що гудів на честь великомученика Джовіти. Било цього дзвона розгойдували вірьовками сорок селян, хоча досить було б і десяти.
   Фабріціо знайшов зручне місце, де можна було бачити все, самому залишаючись непоміченим. З такої великої висоти добре було видно сади і навіть внутрішній двір батькового замку. Про батька він зовсім забув. Але думка, що ця людина доживає останні дні, змінила його синівські почуття. Фабріціо виразно бачив навіть, як на великому балконі перед їдальнею горобці клювали хлібні крихти. «Мабуть, нащадки тих горобців, яких я колись приручив», – подумав він. Як і всі замкові балкони, цей балкон теж був заставлений апельсиновими деревами в череп'яних вазонах, великих і менших. Він розчулився від цієї картини. Величне видовище являв собою і внутрішній двір, помережаний узором з чітких, різких тіней і яскравих сонячних відблисків.
   Фабріціо згадалося, що батько старіє. «Дивно! – подумав він. – Батько старший за мене на тридцять п'ять років. Тридцять п'ять та двадцять три, виходить йому лише п'ятдесят вісім літ!» Фабріціо задивився на вікна опочивальні, де лежав цей суворий чоловік, що ніколи не любив його, і на очах у нього забриніли сльози. Раптом він здригнувся, по шкірі пішов мороз: йому здавалося, ніби з дверей спальні вийшов батько і йде терасою, заставленою апельсиновими деревцями. Але то був камердинер. Унизу, біля дзвіниці, поділившись на гурти, ціла юрба дівчат у білих сукнях прикрашала узорами з червоних, жовтих і голубих квітів вулиці, готуючись зустрічати урочисту процесію. Однак серцю Фабріціо більше говорило інше видовище: з дзвіниці на кілька льє виднілися обидва рукави озера, і чудовий краєвид змусив його забути про все інше, зачепивши в його душі найвищі струни. Наринули дитячі спогади, і цей день, проведений на вишці зачиненої дзвіниці, здався одним із найщасливіших у його житті.
   Щастя піднесло його на душевну висоту, мало властиву його вдачі. Всі події свого життя він споглядав, ніби в розквіті молодості уже підійшов до останньої його межі. «Признатися, – сказав він після кількох годин солодкої задуми, – признатися, після приїзду до Парми я ні разу не зазнав тієї спокійної, нічим не затьмареної радості, якою я тішився в Неаполі, коли скакав верхи дорогами Вомеро або вештався берегами Мізени. Мене теж зробили злим всі ці заплутані інтриги лихого придворного світу. А проте ненависть не дає мені ніякої втіхи, і навіть принижувати ворогів мені було б нерадісно, якби у мене були такі вороги. Е ні, стій!.. – раптом похопився він. – А Джілетті? Виходить, у мене є ворог. Дивно все-таки! – сказав він. – Я мав би, мабуть, більшу втіху, пославши це страховисько к бісу, ніж домігшись прихильності гарненької Марієтти… Марієтта нітрохи не краща від герцогині д'А ***, яку я мусив любити в Неаполі, після того як сказав, що закоханий в неї. Боже мій, як я часто нудився під час довгих побачень, якими ощасливлювала мене красуня герцогиня. Проте я зовсім не нудився в убогій кімнатці, що правила й за кухню, де двічі приймала мене Марієтта, і обидва рази тільки на дві хвилинки. Але, Господи, що тільки їдять ці люди! Просто жаль дивитися! Мені треба було призначити їй самій і mammacia пенсію – з трьох біфштексів щоденно. Люба Марієтта, – додав він, – вона розважила мене від лихих думок, що їх прищепив мені пармський двір.
   Мабуть, краще було б вести життя завсідників кав'ярень, як каже герцогиня, – вона, здається, схилялась до цієї думки, а вона куди ж розумніша за мене. Завдяки її щедрості або навіть лише на призначену батьком пенсію в чотири тисячі франків і прибуток з тих сорока тисяч, що мати поклала на моє ім'я до Ліонського банку, я завжди міг би мати верхового коня і дещицю грошей на розкопки та на збирання колекції. Для мене це завжди було б невичерпним джерелом радощів, бо для кохання, очевидно, я не створений. А на схилі життя я поїхав би подивитись на поле бою під Ватерлоо і, можливо, впізнав би ті луки, де мене так спритно стягли з коня і посадили на землю. Після такого паломництва я часто приїздив би сюди на це чудове озеро, найпрекрасніше в світі, принаймні для моєї душі.
   Навіщо десь далеко шукати щастя? Ось воно, тут переді мною!»
   – Ба! – вигукнув Фабріціо, ніби сперечаючись із собою, – поліція вигнала мене з берегів Комо… Але ж я молодший за тих, хто керує цією поліцією. Герцогині д'А*** я, звісно, тут не знайду, – додав він зі сміхом, – але, можливо, зустріну одну з молодих дівчат, які щойно прикрашали квітами вулиці, і напевне кохатиму її не менше: лицемірство сковує мене навіть у коханні, а в ваших родовитих дам надто високі вимоги. Наполеон навіяв їм ідеал моральності і сталості.
   – Хай йому чорт! Жандарми! – вигукнув він, одскакуючи од вікна; Фабріціо злякався, що його побачать і впізнають, хоча на нього падала тінь величезного дашка, що прикривав дзвін од дощів. – Процесія жандармів у парадних мундирах!
   Справді в кінці головної вулиці села показалося десять жандармів, у тому числі четверо унтер-офіцерів. Вахмістр розставив жандармів через кожні сто кроків по шляху, яким мала йти церковна процесія.
   «Мене тут усі знають; якщо помітять, з берегів Комо я зразу потраплю в Шпільберг, і мені закують ноги в кайдани вагою двісті двадцять фунтів. Для герцогині це буде страшне горе…»
   Минуло кілька хвилин, перш ніж Фабріціо усвідомив, що, по-перше, він на висоті вісімдесяти футів, а по-друге, там, де він стоїть, темнувато, тоді як людям, які могли б його бачити, б'є в очі яскраве сонце, до того ж вони тиняються вулицями, де на честь храму святого Джовіти побілені всі будинки. Проте хоч як він себе переконував, його італійська душа вже не могла тішитись ніякими радощами, поки він не відгородився від жандармів, запнувши вікно старою полотниною, в якій проткнув дві дірки для очей.
   Гудіння дзвонів уже десять хвилин стрясало повітря, з церкви виходила процесія; затріщали мортареті. Фабріціо, обернувшись, побачив на виступі берега майданчик з поруччям, на який він часто залазив хлопцем, щоб подивитися, як стрілятимуть мортареті. Через це вранці на храмові свята мати ні на крок не відпускала його від себе.
   Треба пояснити, що мортареті (себто маленькі мортири) це рушничні обрізи з люфами завдовжки не більше чотирьох дюймів. Щоб змайструвати ці мортареті, селяни жадібно збирають рушниці, які з 1796 року європейська політика щедро розкидала в ломбардських долинах. Чотиридюймові обрізи набивають порохом, сторч втикають у землю, поблизу шляху, де має проходити урочиста процесія, і між ними насипають порохову смужку, вишиковуючи двісті-триста таких цівок у три шереги, як солдатів у батальйоні. Коли наближається дароносиця, порохову смужку підпалюють, і тоді починається швидкий вогонь: короткі, часті постріли, безладна і дуже втішна пальба. Від захвату жінки просто п'яніють. Не може бути нічого веселішого від пострілів мортареті, які лунають далеко над озером і пом'якшуються колисанням хвиль. Ця своєрідна перестрілка, яка тішила нашого героя в дитинстві, прогнала всі його важкі думки. Він озброївся великою астрономічною трубою абата Бланеса і, скерувавши її на процесію, впізнав більшість чоловіків і жінок, що йшли в ній. Гарненькі дівчатка, які мали одинадцять-дванадцять років, коли Фабріціо пішов з дому, подорослішали, розквітли юною красою і силою. Вони воскресили в душі нашого героя мужність, і він уже не побоявся б і жандармів задля втіхи порозмовляти з ними.
   Процесія пройшла і згодом вернулась до церкви через бічні двері, яких Фабріціо не було видно; незабаром стала нестерпна спека навіть на верхівці дзвіниці; місцеві жителі розбрелись по домівках, і в селі запанувала глибока тиша. Озером пливли човни, в яких верталися приїжджі з Беладжіо, Менаджіо та інших поселень, розташованих на берегах; Фабріціо розрізняв кожен сплеск весел, і ці прості звуки викликали в ньому захват, вони несли спочинок од усіх прикрощів, од усього гніту складного придворного життя. Як було б утішно покататися зараз човном по цьому спокійному озеру, де так гарно відбивається високе небо! Він почув, як унизу стукнули двері на дзвіницю: це стара служниця абата Бланеса принесла для нього великий кошик. Фабріціо насилу стримався, щоб не заговорити з нею. «Адже вона любить мене майже так само, як її господар, – думав він, – а сьогодні ввечері, о дев'ятій годині, я піду геть. Вона, звісно, заприсягнеться зберегти все в таємниці, то невже на кілька годин не стримає клятви?… Ні, не треба, – заперечив він собі, – мій друг залишиться невдоволений, та ще й, чого доброго, матиме халепу з жандармами». І він дав піти старій Гіті, не озвавшись до неї. Він добре пообідав, потім ліг поспати, а прокинувся лише о пів на дев'яту вечора. За плече його термосив абат Бланес. Уже стемніло.
   Бланес, мабуть, страшенно втомився і ніби постарішав на п'ятдесят років. Серйозна розмова була вже йому не до снаги. Опустившись у своє дерев'яне крісло, він сказав Фабріціо:
   – Обійми мене.
   Він пригорнув кілька разів його до грудей і сказав:
   – Скоро смерть покладе край моєму довгому життю, але й вона буде мені не така важка, як ця розлука. Я залишу Гіті гаманець, звелю їй брати з нього на прожиток, але якщо ти колись прийдеш просити допомоги, хай вона все, що залишиться, віддасть тобі. Цього наказу цілком достатньо, щоб вона ради тебе не купувала м'яса навіть чотири рази на рік, якщо ти тільки не даси їй якихось вказівок. Ти можеш зовсім зубожіти, і мідяк старого приятеля стане тобі в пригоді. Від брата нічого не чекай, крім жорстокості, гроші намагайся заробляти працею, корисною для суспільства. Я передбачаю небувалі, великі бурі, – можливо, через п'ятдесят років нероб не схочуть терпіти!.. Ти можеш позбутися матері і тітки, а сестри муситимуть коритися своїм чоловікам… Іди, іди! Біжи! – раптом схвильовано вигукнув Бланес, почувши шипіння у дзиґарях на дзвіниці перед боєм десятої години. Він навіть не дозволив Фабріціо обійняти себе востаннє.
   – Спіши! Спіши! – крикнув він. – Щоб спуститися сходами, тобі треба не менше хвилини. Дивись, не впади, – це було б лихою призвісткою.
   Фабріціо збіг сходами і помчав через майдан. На дзвіниці вибило десяту, коли він досягнув батькового замку. Незвичайним хвилюванням озивався в його серці кожен удар. Він зупинився, щоб трохи подумати, точніше, помилуватися замком, величний вигляд якого викликав у нього палкий захват, хоча напередодні він судив про нього дуже холодно. Раптом його марення урвали чоловічі кроки, він озирнувся і побачив неподалік чотирьох жандармів. У Фабріціо були два чудові пістолети, які за обідом він перезарядив. Він звів обидва курки, їхнє легке клацання привернуло увагу одного жандарма, і той ладен був уже його затримати. Помітивши, що йому загрожує небезпека, Фабріціо вирішив стріляти першим. Це було його право – він не міг чинити опору чотирьом добре озброєним жандармам. На щастя, жандарми обходили таверни, виганяючи підпилих гультяїв, і в шинках їх, звичайно, пригощали, тому виконати свій обов'язок вони не квапилися. Фабріціо кинувся тікати. З криками «Стій! Лови його!» жандарми побігли навздогін. Потім знов запала тиша. Відбігши кроків триста, Фабріціо зупинився, зводячи дух. «Мене мало не згубило клацання курків. Герцогиня, певно, скаже (якщо мені коли-небудь ще доведеться побачити її прекрасні очі), що я люблю уявляти події, які можуть статися через десять років, і я не бачу того, що діється у мене перед самим носом».
   Усвідомивши, якої небезпеки він щойно уникнув, Фабріціо здригнувся. Він наддав ходи, а потім не втримався від спокуси і кинувся бігти. Його поведінка була не дуже розважлива, він привертав увагу селян, які вертались додому. А проте зупинився Фабріціо аж біля схилу гори, пробігши ціле льє від Гріанти, і навіть там, коли він подумав про Шпільберг, у нього виступив холодний піт.
   – Оце-то перепудився! – сказав він уголос. Од цих слів йому стало соромно. «Але Джіна казала мені, що я повинен навчитись прощати собі. Я завжди порівнюю себе з якимсь нереальним взірцем досконалості. Що ж, цей страх треба вибачити, адже я був готовий боронити свою свободу і, звісно, цілі й здорові залишилися б не всі четверо жандармів, щоб одвести мене до в'язниці. А що я роблю зараз? – додав він. – Це зовсім не по-військовому. Своє завдання я виконав і в ворога, мабуть, викликав переполох, але, замість тікати, тішу себе фантазіями, безглуздішими, ніж усі передбачення мого любого Бланеса».
   Справді, замість вийти навпростець до берега Лаго-Мад-жоре, де його чекав човен, він рушив в обхід, щоб подивитись на своє дерево. Читач, певно, пам'ятає, як любив Фабріціо каштан, що двадцять три роки тому посадила його мати. «Можливо, моє дерево звелів зрубати брат – від нього можна всього чекати. Та ні, такі люди не розуміють тонкощів, про це він і не подумав. А втім, якщо і зрубав, це не буде лихою прикметою!» – твердо додав він.
   Через дві години його вразило неприємне видовище: буря чи якісь шибеники зламали одну з головних гілок молодого каштана, вона поникла і всохла. Своїм кинджалом Фабріціо обережно обрубав її і гладенько зачистив обрубок, щоб у стовбур не проникла вода. Світало, час був дорогий, але він ще цілу годину провів біля улюбленого дерева, скопуючи довкола землю. Впоравшись із цією нерозважною затією, він швидко рушив шляхом до Лаго-Маджоре. Взагалі-то він зовсім не журився: дерево росло добре, дало рясне пагіння і за п'ять років піднялося майже вдвоє. Те, що відчахнуто гілку, – невелика біда. «Я її обрубав, і вона вже не може шкодити, а дерево стане ще стрункіше, бо крона починатиметься вище».
   Не встиг Фабріціо пройти льє, як сліпучо-біла смуга вирізнила на сході гострі вершини Резегонді-Лек – знаменитого в цих краях гірського пасма. Багато селян уже з'явилося на шляху, яким ішов наш герой, але, замість войовничих думок, його охопило розчулення, він милувався то величними, то зворушливими лісовими краєвидами, що розгорталися в околицях Комо. Кращих за них, мабуть, немає в цілому світі. Я не хочу цим сказати, що вони, як кажуть у Швейцарії, приносять більше новеньких монет, ніж інші славетні ландшафти, але вони більше промовляють душі. Звісно, слухати їхню мову в тому становищі, в якому опинився Фабріціо, ризикуючи привернути увагу панів жандармів Ломбардо-Венеціанського королівства, було справжнім хлоп'яцтвом. «До кордону ще півльє, – нарешті подумав він, – стражники і жандарми вже пішли в ранковий обхід і напевне зустрінуться мені. Підозру може викликати моє вбрання з тонкого сукна. У мене запитають паспорт, а в паспорті чорним по білому написано, хто я такий: мені гарантована в'язниця; отож переді мною приємна необхідність вчинити вбивство. Якщо жандарми, як завжди, ходять тут по двоє, то я не можу покірно чекати, поки один з них візьме мене за комір, і тільки тоді вистрілити; якщо він, падаючи, затримає мене хоч на мить, – я попаду в Шпільберг».
   Думка про необхідність стріляти першому та ще, можливо, в колишнього солдата свого дядька, графа П'єтранери, жахала Фабріціо. Відбігши від шляху, він сховався в дупло величезного каштана. Там він підсипав на полицю пістолетів пороху і раптом почув, що лісом хтось ще верхи і чудово співає чарівну арію Меркаданте, [158 - Меркаданте Саверю (1797–1870) – популярний італійський композитор.] в ту пору дуже модну в Ломбардії.
   «Добра прикмета», – подумав Фабріціо. Мелодія, до якої він прислухався з якоюсь побожною радістю, пригасила гнів, що вже вкрався в його роздуми. Він уважно окинув поглядом обидва кінці дороги – на ній не було ні душі. «Співак іде якоюсь лісовою стежиною», – подумав він. Тієї самої миті на шлях кроком виїхав вершник – молодий лакей, чепурно одягнений на англійський кшталт. Він простував верхи непоказним конем і вів за гнуздечку чудового скакуна, тільки трохи сухорлявого.
   «Ех, якби я міг погодитися з графом Москою, що небезпека, яка загрожує людині, завжди править за мірило її прав щодо свого ближнього, – думав Фабріціо. – Я пальнув би в лоб цьому лакею, скочив би на його сухорлявого скакуна, і тоді чхати мені на всіх жандармів у світі!.. Повернувшись до Парми, я одразу ж послав би грошей цій людині… або його вдові… Але це було б жахливо!»

Розділ десятий

   Так правлячи собі мораль, Фабріціо вискочив на битий шлях, що веде з Ломбардії до Швейцарії; у цьому місці він ішов під укосом, на чотири-п'ять футів нижче лісу.
   «Якщо цей чоловік з переляку пустить коня галопом, – думав Фабріціо, – я залишуся стовбичити на місці. Якесь просто йолопське становище». Від лакея його відокремлювало кроків десять, той перестав співати. В його очах Фабріціо помітив страх. Здавалося, він хотів повернути коней. Так нічого й не надумавши, Фабріціо підскочив і схопив за гнуздечку сухорлявого коня.
   – Друже мій, – сказав він лакею, – я не якийсь грабіжник. Ви дістанете від мене двадцять франків, але за це я позичу у вас коня. Якщо я не втечу, мене вб'ють. За мною женуться четверо братів Ріва, ви, звичайно, знаєте тих знаменитих контрабандистів. Вони застали мене в спальні своєї сестри; я вискочив у вікно і прибіг сюди. Вони з рушницями й собаками шукають мене у лісі. Побачивши, як один із братів перейшов через шлях, я сховався у дупло он того грубезного каштана; на мій слід нападуть собаки. Я сяду на вашого коня, проскачу чвалом ціле льє у бік від берега Комо, поїду до Мілана і кинуся до ніг віце-короля. Якщо ви добровільно позичите мені коня, я залишу його на поштовій станції разом з двома золотими для вас. Але якщо ви чинитимете мені найменший опір, я пристрелю вас із цього пістолета. А якщо ви пошлете мені навздогін жандармів, мій двоюрідний брат граф Аларі, шталмейстер імператора, звелить попереламувати вам кістки.
   Свою імпровізовану промову Фабріціо виголошував наймиролюбнішим тоном.
   – А втім, – додав він зі сміхом, – моє ім'я не таємниця. Я маркезіно Асканьо дель Донго, наш замок Гріанта недалеко звідси. Ну, сто чортів! – сказав він, підвищуючи голос, – віддасте коня чи ні?
   Сторопілий лакей не пустив пари з уст. Фабріціо переклав пістолет у ліву руку, схопив гнуздечку, яку випустив лакей, скочив у сідло й поскакав. Проїхавши кроків триста, він згадав, що забув дати обіцяні двадцять франків і зупинився. Окрім лакея, що скакав слідом, на шляху все ще не було ні душі. Підкликаючи його, Фабріціо замахав хустиною і, коли той під'їхав на п'ятдесят кроків, кинув на шлях жменьку монет і рушив далі. Здалеку він побачив, як лакей підібрав гроші. «От кмітлива людина! – весело подумав Фабріціо. – Жодного зайвого слова!»
   Він поскакав у напрямі на південь, перепочив у будиночку на узбіччі й за кілька годин знов рушив у путь. На березі Лаго-Маджоре він був о другій ночі. Незабаром Фабріціо побачив свого човна, що плавав по озеру; на умовний сигнал він підплив до нього. Не знайшовши жодного селянина, щоб передати йому коня, наш герой пустив благородного скакуна на волю. Через три години Фабріціо вже опинився в Бельджірате. В цьому дружньому куточку він вирішив трохи перепочити. Настрій у нього був чудовий, усе вийшло якнайкраще. Чи ми наважимося відкрити причину цієї веселості? Дерево Фабріціо росло чудово, а глибоке розчулення від зустрічі з абатом Бланесом освіжило йому душу.
   «Невже він вірить усьому, що віщував мені, чи, може, мій брат зобразив мене якобінцем, тим, хто не вірить ні в Бога, ні в чорта, здатним на все, і старий хотів лише застерегти мене від спокуси розчерепити голову якійсь тварюці, що надумає утнути мені лихий жарт?»
   Через день Фабріціо повернувся до Парми і потішив герцогиню і графа, як завжди, дуже докладно розповівши їм про всю подорож.
   Після приїзду Фабріціо помітив, що воротар і вся челядь у палаці Сансеверіна в глибокій жалобі.
   – Якої ви зазнали втрати? – запитав він у герцогині.
   – Прекрасний чоловік, що називався моїм мужем, щойно помер у Бадені. Як було домовлено, він залишив мені цей палац, але додав до нього, на знак щирої приязні, триста тисяч франків, і ці гроші вельми мене бентежать. Я не хочу від них відмовлятись на користь його небоги, маркізи Раверсі, бо вона щодня влаштовує мені огидні каверзи. Ти мистецтвознавець, підшукай мені доброго скульптора: я на ці триста тисяч побудую герцогові усипальницю.
   Граф заходився розповідати цікаві історії про Раверсі.
   – Я намагалася зворушити цю особу всякими добродійствами, – промовила герцогиня. – Марна річ. Я зробила полковниками і генералами всіх небожів покійного герцога. Вони віддячують тим, що в анонімках пишуть мені щомісяця якісь паскудства. Щоб читати такі листи, мені довелося найняти секретаря.
   – Ці анонімки ще не найбільший їхній гріх, – сказав граф Моска. – Вони фабрикують підлі доноси цілими пачками. Разів двадцять я міг віддати цю кліку під суд, і ви, звісно, розумієте, ваша превелебність, – додав він, звертаючись до Фабріціо, – що мої судді послужливо засудили б їх.
   – Власне, це все й псує, – заперечив Фабріціо з простодушністю, вельми втішною для придворного. – Краще було б, якби вони судили за сумлінням.
   – Чудово! Ось ви подорожуєте, щоб поповнити свою освіту, і тому вам легко дати мені адресу таких суддів. Я сьогодні на сон грядущий напишу їм.
   – Якби я був міністром, відсутність чесних людей серед суддів ображала б моє самолюбство.
   – Ваша превелебність, ви так любите французів і навіть колись підсобили їм своєю непереможною правицею: одначе ви забули мудрий вислів: «Убий сатану, а то він уб'є тебе». Хотів би я бачити, як ви керували б гарячими головами, що цілі дні читають «Історію французької революції», [159 - «Історія французької революції» – очевидно, твір Адольфа Тьєра (1797–1877), де революційні події описано зі співчуттям. Неточність у Стендаля. 1-й том твору було опубліковано на два роки пізніше дії цього розділу роману.] якби судді виправдували тих, кого я обвинувачую. Тоді судді дійшли б до того, що не хотіли б карати відвертих злочинців і вважали б себе брутами. [160 - Брут Марк Юній (85–42 до н. є.) – голова змови римських сенаторів-республгканцш проти диктатури Цезаря.] Але я хочу прискіпатись до вас: невже ваша вразлива душа ні в чому не може дорікнути вам у історії з сухорлявим конем, якого ви кинули на березі Лаго-Маджоре?
   – Я поклав собі, – дуже поважно сказав Фабріціо, – відшкодувати хазяїнові коня всі видатки за оголошенням у газеті та інші видатки на його розшуки. Селяни, напевно, знайшли його і повернуть. Я уважно читатиму міланську газету і, звісно, натраплю там на оголошення про пропажу цього коня, – прикмети його я добре знаю.
   – Яка наївність! – сказав граф Моска герцогині. – Ваша превелебність, а що сталося б з вами, – вів далі він зі сміхом, – якби, у той час, коли ви щодуху мчали на позиченому коні, він спіткнувся б і впав?… Ви опинилися б у Шпільбергу, мій любий небоже, і всього мого впливу ледве вистачило б на те, щоб зменшити на шістдесят фунтів вагу кайданів, у які вас закували б. Років дванадцять ви провели б у цьому приємному місці, ваші ноги, мабуть, понабрякали б, змертвіли, і довелося б їх акуратно відрізати…
   – Ради бога, припиніть цей моторошний роман, – вигукнула герцогиня, і очі її наповнилися сльозами. – Адже він повернувся…
   – І мене це тішить більше, ніж ви гадаєте! – відповів міністр найповажнішим тоном. – Але чому ж цей жорстокий хлопчак не попросив у мене паспорта з якимсь безпечним іменем, раз уже йому так кортіло пробратись до Ломбардії? На першу ж звістку про його ув'язнення я примчав би до Мілана, і мої тамтешні приятелі поблажливо заплющили б на все очі і вважали б, що міланські жандарми затримали простого підданця пармського принца. Розповідь про твої перегони дуже славна, дуже цікава! Охоче визнаю це, – додав граф уже веселішим тоном. – Ваша вилазка з лісу на битий шлях мені подобається. Але, сказати по щирості, оскільки ваше життя було в руках цього лакея, ви мали право не милувати його життя. Пам'ятайте, ваша превелебність, що ми готуємо для вас блискучу кар'єру, принаймні така воля герцогині, а сказати, що я не послухався її розпоряджень, навряд чи наважаться навіть найлютіші мої вороги. А якби в цих перегонах з перешкодами ваш сухорлявий кінь спіткнувся, якого смертельного удару ви б нам завдали! Тоді вже, мабуть, ліпше було б для вас скрутити собі в'язи!
   – Друже мій, ви все сьогодні бачите в трагічних барвах, – схвильовано сказала герцогиня.
   – Але довкола так багато трагічних подій, – теж з хвилюванням відповів граф. – Ми не у Франції, де все закінчується сатиричними пісеньками або ув'язненням на рік, на два. І я даремно говорю з усмішкою про такі справи. Так ось, любий небоже, припустимо, що одного чудового дня мені вдасться зробити вас де-небудь єпископом, бо архієпископом пармським зробити вас одразу я, звісно, не можу, як того бажає, і вельми розумно, присутня тут дама, так ось, скажіть: якою буде ваша політика, коли ви мешкатимете у своїй єпископській резиденції, далеко від наших мудрих порад?
   – Уб'ю сатану, не чекаючи, поки сатана вб'є мене, як слушно кажуть мої приятелі французи, – відповів Фабріціо, блискаючи очима. – Становище, яке ви мені створите, я збережу всіма доступними засобами, навіть пускаючи в хід пістолети. В родоводі дель Донго я прочитав історію одного нашого предка, котрий збудував Гріантський замок. На схилі життя його щирий приятель Галеаццо, [161 - Галеаццо Сфорца (1444–1476) – міланський герцог, відзначався особливою злочинністю й жорстокістю.] герцог Міланський, послав того предка оглянути фортецю на нашому озері: тоді всі боялись наскоку швейцарців. «Треба з ґречності написати кілька слів комендантові», – сказав герцог, прощаючись з моїм предком. Він черкнув два рядки і віддав листа своєму посланцеві, потім попросив листа назад, щоб запечатати. «Так буде чемніше», – додав він. Веспасіан дель Донго рушає в путь. Але, переправляючись через озеро, раптом згадує давню грецьку легенду: був він чоловік учений. Він розпечатує листа свого доброго володаря і знаходить наказ комендантові фортеці умертвити посланця негайно після його прибуття. Захопившись комедією, яку він розіграв з нашим предком, герцог Сфорца з неуважності залишив прогалину між останнім рядком наказу і своїм підписом. Веспасіан дель Донго дописує там наказ про призначення його головним губернатором усіх фортець на берегах озера, а початок записки знищує. Прибувши до фортеці і посівши свою посаду, він кинув коменданта в кам'яний мішок, оголосив війну герцогові і через кілька років обміняв свою фортецю на величезні земельні володіння, які принесли багатство всім гілкам нашого роду, а мені дадуть колись ренту в чотири тисячі франків.
   – Ви міркуєте, як академік! – зі сміхом вигукнув граф. – Ви навели приклад чудової винахідливості, одначе приємна нагода виявити таку винахідливість трапляється раз на десять років. Досить часто над людьми з буйною уявою бере гору обмежена істота, але завжди й незмінно обачна. Саме нерозважлива уява штовхнула Наполеона спробувати досягти берегів Америки замість віддати себе в руки обачного Джона Буля. Джон Буль, мабуть, немало реготав у своїй конторі з Наполеонового листа, в якому той згадує про Фемістокла. [162 - Джон Буль – традиційна назва англійців (буль – бик (англ.), яким здався Наполеон після своєї остаточної поразки в червні 1815 p., порівнюючи своє рішення з наміром Фемістокла (бл. 525 – бл. 460 до н. є.) – афінського полководця, який після вигнання з Афін знайшов притулок у персів – найлютіших ворогів афінян.] Поки віку, плюгавий Санчо Панса завжди тріумфуватиме над величним Дон-Кіхотом. [163 - Санчо Панса, Дон-Кіхот – героі роману «Дон-Кіхот Ламанчський» (1615) великого іспанського письменника Мігеля Сервантеса Сааведри (1547–1616). Тверезості Санчо Панси протиставляються героїчні, хоч і необгрунтовані поривання Дон-Кіхота.] Погодьтеся не робити нічого незвичайного, і я не маю сумніву, що ви станете єпископом, якщо й не вельми шановним, то вельми шанованим. І все ж я наполягаю на своїй думці: в історії з конем ви, ваша ясновельможність, поводились легковажно і були на волосок од довічного ув'язнення.
   Від цих слів Фабріціо здригнувся і поринув у тривожні роздуми: «Чи загроза тюрми стосувалась не цього випадку? – питав він себе. – Можливо, мені треба було утримуватися саме від цього злочину?»
   Пророцтва абата Бланеса, з яких він глузував, набули в його очах ваги істинної ворожби.
   – Що з тобою? – здивовано запитала графиня. – Граф навів тебе на похмурі думки?
   – Нова правда сяйнула мені, і, замість повставати проти неї, мій розум прийняв її. Ви маєте рацію: я був досить близько до довічної тюрми. Але дуже вже гарний був в англійському фраку той молодий лакей! Таку людину просто шкода вбивати.
   Його доброзвичайність захопила міністра.
   – Він напрочуд милий у всьому! – вигукнув граф, глянувши на герцогиню. – Скажу вам, мій друже, що ви здобули перемогу і, мабуть, найціннішу.
   «Ага! – подумав Фабріціо. – Зараз згадає Марієтту». Він помилився, граф додав:
   – Ви здобули серце нашого шановного архієпископа отця Ландріані своєю євангельською простотою. Днями ми зробимо вас головним вікарієм, і найбільша пікантність цієї комедії в тому, що старші вікарії, люди вельми достойні, працьовиті, з яких двоє, по-моєму, були старшими вікаріями ще до вашого народження, самі в переконливім посланні проситимуть архієпископа призначити вас на головного вікарія. Ці панове пошлються, по-перше, на ваші чесноти, а по-друге, на те, що ви правнук славетного архієпископа Асканьо дель Донго. Коли я довідався про таку шанобу до ваших чеснот од наймаститішого з трьох старших вікаріїв, я одразу підвищив у капітани його небожа, який захряс у лейтенантах із часів облоги Таррагони маршалом Сюше. [164 - Іспанську фортецю Таррагона було взято штурмом у червні 1811 р. наполеонівським маршалом Луі-Габрієлем Сюше (1772–1826).]
   – Іди одразу ж до архієпископа, щоб засвідчити йому свої почуття! – вигукнула герцогиня. – Іди, як ти є, в подорожньому вбранні. Розкажи про заміжжя сестри, і, коли отець Ландріані дізнається, що вона скоро стане герцогинею, він знайде в тобі ще більше апостольських рис. Пам'ятай – про твоє майбутнє призначення ти нічогісінько не знаєш.
   Фабріціо поквапився до палацу архієпископа і поводився там просто і скромно: це давалось йому завиграшки, тоді як удавати з себе великого пана було досить нелегко.
   Слухаючи трохи розлогі розповіді монсиньйора Ландріані, він казав собі: «Чи повинен я був вистрелити в того лакея, який вів за гнуздечку сухорлявого коня?» Розум казав йому «так», але серце не могло примиритися з картиною того, як закривавлений, спотворений молодий красень падає з коня. «А тюрма, що загрожувала мені в разі, якби мій кінь спіткнувся? Чи це та тюрма, яку мені провіщає стільки прикмет?»
   Ці питання для Фабріціо мали велику вагу, і архієпископ був радий, що співрозмовник так зосереджено й уважно його слухає.

Розділ одинадцятий

   Вийшовши з архієпископського палацу, Фабріціо побіг до Марієтти. Ще здалеку він почув гучний голос Джілетті, який приніс вина і гуляв зі своїми товаришами – суфлером і лампівниками. На сигнал Фабріціо вийшла стара, що виконувала обов'язки матусі.
   – У нас неабиякі новини! – гукнула вона. – Кількох наших акторів обвинуватили в тому, що вони в день іменин великого Наполеона влаштували пиятику. Бідолашну нашу трупу оголосили якобінською і звеліли забиратися з пармського князівства, ось тобі і «Хай живе Наполеон!». Проте міністр, кажуть, брязнув калиткою. Принаймні у Джілетті грошики завелися, скільки, не знаю, але я бачила в нього жменю грошей. Марієтта дістала од директора п'ять екю на подорожні витрати до Мантуї та Венеції, а я – одне екю. Тебе вона все ще кохає, але боїться Джілетті. Позавчора, на останній виставі нашої трупи, він усе репетував, що неодмінно уб'є її, відважив їй два замашні ляпаси, а найгірше, що подер її голубу шаль. Тобі треба б, голубе, справити їй таку саму голубу шаль, а ми б сказали, що виграли її в лотерею. Завтра тамбур-мажор [165 - Тамбур-мажор (франц.) – керівник військових музикантів та барабанщиків, дослівно, головний барабан.] карабінерів [166 - Карабінери – старовинні війська, назва яких походить від їхньої зброї – карабіна, короткої кавалерійської рушниці без багнета.] влаштовує фехтувальний турнір. Афіші вже розліплені на всіх вулицях, прочитай, о котрій початок, і приходь до нас. Джілетті піде дивитись турнір, і якщо ми узнаємо, що додому він вернеться не скоро, я стоятиму при вікні і подам тобі знак. Принеси нам гарний гостинець. Марієтта кохає тебе всією душею!..
   Спускаючись крученими сходами з цієї огидної нори, Фабріціо був повний скрухи. «Я нітрохи не змінився! – казав він собі. – Які добрі наміри я мав, коли роздумував на березі рідного озера і дивився на життя філософським поглядом. І ось уже й слід їх прохолов!.. Душа моя скинула з себе тоді тягар буденщини. Але все це були марення, як тільки я зіткнувся з грубою дійсністю, вони розвіялися».
   «Треба діяти», – думав Фабріціо, повернувшись об одинадцятій годині вечора до палацу Сансеверіна. Але даремно шукав він у своєму серці мужності поговорити щиро, відверто, хоча це уявлялось йому таким легким у його нічних роздумах на березі Комо. «Я тільки розсерджу цю жінку, яка для мене найдорожча за всіх, і нагадуватиму актора-нездару. Далебі, я вартий чогось тільки в хвилини душевного поривання».
   – Граф просто чудовий зі мною, – сказав він герцогині, склавши їй звіт про свої відвідини архієпископа, – і я тим більше ціную його турботи, що він не симпатизує мені. Я повинен хоч якось йому віддячити. Він, як і раніше, страшенно захоплений своїми розкопками Сангіньї: позавчора, щоб провести там дві години, він проскакав верхи дванадцять льє. Робітники, можливо, знайдуть уламки статуй того античного храму, підмурок якого він знайшов, і він боїться, як би їх не вкрали. Замість нього я залюбки побуду півтора дня в Сангіньї. Завтра о п'ятій годині я маю знову піти до архієпископа, а ввечері вирушу на розкопки. Для цієї поїздки скористаюся нічною прохолодою.
   Спершу герцогиня нічого не відповіла.
   – Таке враження, що ти шукаєш приводу віддалитись від мене, – сказала вона з ніжним докором. – Ледве вернувся з Бельджірате і знов хочеш їхати.
   «Ось чудова нагода сказати все, – подумав Фабріціо. – Але тоді над озером я був сам не свій: у захопленому прагненні щирості я не зрозумів, що компліменти повинні закінчитися зухвалістю. Адже доведеться сказати: «Я люблю тебе любов'ю-відданістю, проте на іншу любов моя душа нездатна». Однак це все одно що сказати: «Вашу любов до мене я бачу, але зрозумійте: платити вам тією самою монетою я не можу». Якщо герцогиня справді кохає мене, вона може розгніватися, що я вгадав це, а якщо вона просто відчуває до мене дружбу, моє зухвальство обурить її… таких образ не прощають».
   Зважуючи ці важливі міркування, Фабріціо несамохіть снував по кімнаті з задуманим і суворим виглядом людини, що бачить за десять кроків від себе нещастя.
   Герцогиня захоплено дивилась на нього. Куди подівся той хлопчак, що ріс на її очах, слухняний небіж, призвичаєний слухатися її; він подорослішав, і таку дорослу людину було б любо бачити біля своїх ніг. Вона підвелася з отоманки і в палкому пориві кинулася в його обійми:
   – То ти хочеш од мене втекти?
   – Ні, – відповів він з міною римського цезаря, – але я хочу шануватися.
   По-різному можна було витлумачити цю відповідь. Фабріціо не наважувався образити чарівну жінку, він ще був занадто молодий, не досить панував над собою, розум не підказував йому слушних слів, щоб висловити те, що хотів. У щирому, мимовільному пориві, забувши всі свої міркування, він обняв цю чарівну жінку і осипав її поцілунками. В цю мить почувся стукіт коліс, у двір в'їхала коляска графа, і сам він одразу з'явився в вітальні. Граф здавався дуже схвильованим.
   – Які незвичайно ніжні почуття викликаєте ви до себе, – сказав він Фабріціо, і той од цих слів ладен був провалитися крізь землю.
   – Архієпископ сьогодні ввечері був у палаці: кожен четвер його високість дає йому аудієнцію. Принц щойно розповів мені, як архієпископ схвильованим голосом виголосив дуже вчену промову, засвоївши її, очевидно, напам'ять, та ще й таку плутану, що принц спершу нічого не второпав. Та, зрештою, отець Ландріані заявив, що для блага пармської церкви головним вікарієм треба призначити монсиньйора Фабріціо дель Донго, а коли йому мине двадцять чотири роки – коад'ютором і майбутнім його наступником.
   – Це прохання, признатись, мене налякало, – додав граф. – Це, мабуть, надмірна поквапливість, і я боявся якоїсь різкої вихватки з боку принца, але він подивився на мене з усмішкою і сказав по-французькому: «Тут знати вашу руку, пане».
   «Можу заприсягтися перед Господом Богом і перед вашою високістю, – вигукнув я з удаваною покорою, – що мені нічогісінько невідомо щодо майбутнього наступника]» І я розповів правду, тобто все те, про що ми тут говорили з вами кілька годин тому. Я з запалом додав, що вважатиму великою ласкою, якщо його достойність вирішить для початку дати йому якусь маленьку єпархію. Мабуть, принц повірив мені, бо знайшов за потрібне розігріти великодушність і сказав з монаршою простотою: «Це справа казенна, ми розберемося в ній з архієпископом самі: вас це не стосується. Старий звернувся до мене, так би мовити, з досить довгою і нуднуватою доповіддю, з якої, одначе, випливала цілком офіційна пропозиція. Я холодно відповів йому, що його протеже занадто молоді і, головне, до мого двору рекомендований недавно; що це його призначення може мати такий вигляд, ніби я плачу за векселем, який мені вручив імператор, запропонувавши надати такий високий пост синові одного з найбільших достойників Ломбардо-Венеціанського королівства. Архієпископ заходився запевняти, що ніяких вказівок щодо цього не одержував. Яка дурниця – казати це мені! Нетактовність з боку такої розважливої людини мене просто вразила, але він, розмовляючи зі мною, завжди бентежиться, а сьогодні ввечері хвилювався ще більше, ніж завжди. Я бачив, як йому дуже хочеться дістати мою згоду на це призначення. Я сказав, що, звісно, знаю краще за нього самого, що відносно дель Донго не було дано сприятливих вказівок з високих сфер, що талантів цього молодика ніхто при моєму дворі не заперечує і не викликає ніяких сумнівів також і його моральність, але я боюсь, як би він не був схильний до захоплених поривів, а призначати на значні пости шаленців такого розбору я не збираюся, бо монарх ні в чому не може на них покластися. Тоді, – вів далі принц, – мені довелося вислухати ще одну пишну промову, майже таку саму довгу, як і перша: архієпископ заходився вихваляти захопленість у справі служіння Господу. «От нездара, – думав я, – ти ступив на хибну стежку. Ти сам заважаєш призначенню, яке я вже ладен був затвердити. Тобі треба було одразу ж урвати свої патякання і палко подякувати мені». Де там! З потішним завзяттям він продовжував своє славослів'я, а я тим часом добирав відповідь, не надто несприятливу для молодого дель Донго. І, як ви зараз побачите, знайшов досить вдалу відповідь. «Монсиньйоре, – сказав я, – Пій Сьомий був великий папа і свята людина: чинити опір тиранові, який бачив біля своїх ніг цілу Європу, наважився з усіх володарів тільки він один. Але, знаєте, він відрізнявся захопленістю і, бувши єпископом Імолійським, дійшов до того, що написав своє славетне пастирське послання громадянина кардинала К'ярамонті, [167 - Георгіо К'ярамонті (1740–1823) був єпископом міста Імоли (Північна Італія). Став папою Пієм Сьомим в 1800 р. Коронував Наполеона в 1804 p., a після приєднання Папської області до Франції (1809 р.) був перевезений до Франції і перебував у полоні до часу падіння імператора – до 1814 р] що славило Цізальпінську республіку». Бідолаха архієпископ був приголомшений і, щоб геть добити його, я сказав суворим тоном: «До побачення, ваша превелебність, над вашою пропозицією я подумаю і завтра дам відповідь». Старий додав кілька прохальних слів, безладних і недоречних, оскільки я сказав: «До побачення». А зараз, графе Моска делла Ровере, доручаю вам передати герцогині, що я не хочу відкладати до завтра відповідь, яка може потішити її. Сідайте, напишіть архієпископу, що я згоден, і покінчимо з цією справою». Я написав згоду, принц розписався і сказав: «Віднесіть це герцогині негайно». Ось, синьйоро, лист, завдяки йому я маю щастя ще раз побачити вас сьогодні ввечері. Листа герцогиня прочитала захоплено. Фабріціо під час довгої графової розповіді устиг отямитись од хвилювання, а раптове підвищення, здавалося, нітрохи не здивувало його: як вельможа він завжди вважав, що має право дістати будь-який високий пост, і ласку, яка потрясла б усякого буржуа, прийняв цілком спокійно. Він з гідністю подякував і наприкінці сказав графові:
   – Придворна мудрість вчить, що треба потурати захопленням своїх покровителів. Учора ви висловили побоювання, як би не вкрали на розкопках у Сангіньї уламків античних статуй. Розкопки я дуже люблю і з вашого дозволу залюбки поїду наглядати за робітниками. Завтра ввечері, висловивши подяку принцові та архієпископу, я вирушу до Сангіньї.
   – Вгадайте, – сказала герцогиня графові Мосці, – звідки в цього добряги архієпископа така раптова любов до Фабріціо?
   – Вгадувати мені не потрібно – старший вікарій, чийого небожа я призначив капітаном, сказав мені вчора: «Отець Ландріані цілком слушно переконаний, що архієпископ рангом вище коад'ютора, і тому нетямиться з радості, що може мати під началом одного з дель Донго і опікуватися ним». Цю зачаєну радість архієпископа посилює все, що підкреслює родовитість Фабріціо: така цяця – і раптом ад'ютантом у нього! Крім того, наш монсиньйор Фабріціо сподобався йому. Старий ніяковіє перед ним. І, нарешті, отець Ландріані уже десять років відчуває цілком законну ненависть до єпископа п'яченцського, той не приховує свого прагнення стати його наступником на посту архієпископа пармського, хоча він усього лише мельників син. Вирішивши стати наступником отця Ландріані, єпископ п'яченцський знайшов спільну мову з маркізою Раверсі, а це змушує архієпископа потерпати за успіх свого наміру мати у себе в штабі представника роду дель Донго і командувати ним.
   Через день рано-вранці Фабріціо вже наглядав за розкопками в Сангіньї проти Колорно (цього Версаля пармських володарів). Розкопки велися на рівнині біля битого шляху з Парми в Казаль-Маджоре – найближчого в австрійських володіннях міста. Робітники копали на рівнині довгу, але дуже вузьку траншею у вісім футів завглибшки. Вздовж давньої римської дороги шукали руїн другого античного храму, який за переказами стояв ще в середньовіччя. Незважаючи на особисте розпорядження принца, на канави, що проходили через їхні володіння, селяни дивилися криво. Хай би там що їм казали, вони вірили, що копають землю, аби знайти скарб, і для запобігання маленькому бунту присутність Фабріціо була дуже корисна. Він не нудився і цікаво наглядав за роботами. Раз у раз відкопували якусь медаль, і він стежив за тим, щоб копачі не встигали змовитися і приховати її.
   Стояла чудова погода, була шоста ранку; Фабріціо позичив у когось стару одностволку і вбив кілька жайворонків: одного він лише підстрелив, і підранок упав на битий шлях. Фабріціо побіг за ним і помітив у далечині екіпаж, що їхав з Парми до кордону біля Казаль-Маджоре. Коні поволі трюхикали, поки Фабріціо перезаряджав рушницю, карета наблизилася. Він побачив Марієтту, вона сиділа між довготелесим Джілетті і старою, яку вона видавала за матір.
   Джілетті подумав, що Фабріціо став посеред шляху з рушницею для того, щоб образити його, а можливо, й викрасти Марієтту. Він був не з лякливих і вискочив з екіпажу. В лівій руці він тримав великого заіржавленого пістолета, а в правій шпагу в піхвах. Цією шпагою він орудував звичайно на сцені, коли трупа хоч-не-хоч доручала йому роль якогось маркіза.
   – А, негіднику! – гукнув Джілетті. – Добре, що ти попався мені так близько від кордону. Тепер я поквитаюся з тобою. Тут тебе не виручать фіолетові панчохи!
   Не звертаючи ніякої уваги на репет ревнивця Джілетті, Фабріціо люб'язно усміхався Марієтті, як раптом побачив майже біля самих своїх грудей дуло заіржавленого пістолета і ледве встиг відбити його, як києм, своєю рушницею, пістолет випалив, але не поранив нікого.
   – Стій же ти, сучий сину! – гукнув Джілетті vetturino; [168 - Візник (італ.)] водночас він спритно вхопився за дуло рушниці і відхилив його вбік.
   Обидва щосили смикали рушницю, намагаючись вирвати її один в одного. Джілетті був набагато дужчий за Фабріціо, він перехоплював дуло то лівою, то правою рукою, все ближче добираючись до курка, і Фабріціо, щоб рушницю розрядити, вистрілив. Він добре бачив, що дуло стирчить на три дюйми вище плеча суперника, але постріл гримнув над самим вухом Джілетті. Той розгубився, але швидко оговтався.
   – А, ти хотів продірявити мені голову, паскудо! Я зараз з тобою розправлюся.
   Джілетті вихопив бутафорську шпагу і навдивовижу моторно кинувся на Фабріціо. Беззбройний Фабріціо подумав, що вже по ньому. Він метнувся до коляски, що стояла од Джілетті за десять кроків, підбіг до неї зліва і, вхопившись за ресору, перелетів на правий бік, де дверці були відчинені. Цибань Джілетті кинувся слідом, але за ресору вхопитись не здогадався, тому не зміг зупинитися і по інерції перелетів на кілька кроків далі. Пробігаючи повз відчинені дверцята, Фабріціо почув, як Марієтта стиха крикнула:
   – Обережно, він уб'є тебе! На, візьми!..
   І миттю на шлях упав довгий ніж, схожий на мисливського. Фабріціо нахилився, щоб підібрати ножа, але тут наскочив Джілетті і ткнув його шпагою в плече. Фабріціо випростався; розлючений Джілетті ударив його ефесом шпаги по обличчю, і то з такою силою, що оглушив нашого героя. В цю хвилину він був на волосок од смерті. На щастя, Джілетті стояв надто близько і не міг завдати удару лезом шпаги. Оговтавшись, Фабріціо помчав уздовж шляху, на бігу скинув чохла з ножа, різко обернувся і опинився за три кроки од переслідувача. З розгону Джілетті не встиг зупинитися. Фабріціо наставив ножа, Джілетті підбив ножа шпагою, але вістря спороло йому ліву щоку. Джілетті відскочив, а Фабріціо відчув гострий біль у стегні: лицедій устиг розімкнути складаного ножа. Фабріціо стрибнув праворуч, обернувся і нарешті супротивники виявились один проти одного на відстані, зручній для двобою. Джілетті лаявся останніми словами.
   – А-а, мерзотнику, клятий попику, зараз я переріжу тобі горлянку! – бурмотів він.
   Фабріціо засапався і не міг говорити; від удару ефесом шпаги в нього сильно боліла щока, з носа цебеніла кров. Майже несвідомо він відбив ножем кілька ударів супротивника і сам зробив кілька випадів. Йому невиразно здавалося, що це прилюдний поєдинок: таку думку підказала йому присутність глядачів; двадцять чи тридцять землекопів оточили забіяк, проте тримались на відстані. Адже кожен щохвилини перебігав з місця на місце і кидався один на одного.
   Бійка ніби вщухала: удари сипалися вже не так затято, але раптом Фабріціо подумав: «Як болить щока! Мабуть, він мені спотворив обличчя». На цю думку він розсатанів і кинувся на ворога, наставивши вперед ножа. Вістря вп'ялося Джілетті в правий бік грудей і вийшло біля лівого плеча, ту ж мить шпага Джілетті наскрізь проткнула руку Фабріціо біля плеча, але майже під самою шкірою, рана була легка.
   Джілетті рухнув. Не зводячи очей з лівої його руки, в якій був ніж, Фабріціо підійшов до нього. Раптом рука смертельно пораненого розтулилася, і ніж випав з неї.
   «Лайдак помер», – подумав Фабріціо і перевів погляд на його обличчя. З рота Джілетті струмком лилася кров. Фабріціо підбіг до екіпажа.
   – У тебе є дзеркальце? – крикнув він Марієтті.
   Бліда як смерть Марієтта тільки мовчки дивилась на нього. Стара дуже спокійно розкрила зелену торбинку з рукоділлям і подала Фабріціо дзеркальце з ручкою, завбільшки з долоню. Фабріціо, дивлячись у дзеркальце, обмацував собі обличчя.
   – Очі цілі, – казав він. – І це добре. – Він розкрив рота, зуби не були вибиті. – Чому ж мені так боляче? – спитав він себе стиха.
   – Ефесом шпаги вам придавило щоку ось до цієї кісточки – до вилиці, – відповіла стара. – Щока у вас страшенно спухла і посиніла. Треба зараз же поставити п'явки, і все як рукою зніме.
   – Поставити зараз п'явки? – повторив, сміючись, Фабріціо, і самовладання вернулось до нього.
   Він побачив, що землекопи обступили Джілетті і дивляться на нього, не наважуючись торкнутися.
   – Рятуйте цього чоловіка! – крикнув він. – Скиньте з нього одяг.
   Він хотів іще щось сказати, але, звівши очі, побачив на шляху, за триста кроків, п'ятьох чи шістьох чоловік, вони неквапливо, рівною ходою простували до місця випадку.
   «Жандарми, – подумав він. – Побачать убитого, арештують мене, і я матиму втіху ввійти до міста під почесною вартою. От кепкуватимуть при дворі приятелі тієї Раверсі! Вони так ненавидять мою тітку».
   Одразу зі швидкістю блискавки він кинув сторопілим землекопам усі гроші, які мав у кишенях, і скочив у коляску.
   – Затримайте жандармів, – крикнув він робітникам, – і я озолочу вас! Скажіть їм, що я не винний, що цей чоловік напав перший і хотів мене вбити.
   – Гони галопом! – сказав він vetturino. – Заробиш чотири наполеондори, якщо переїдеш через міст раніше, ніж ці люди встигнуть наздогнати мене.
   – Добре, – відповів vetturino. – Та ви не бійтеся, вони пішки йдуть, а якщо мої коненята рушать тільки клусом, і то ми їх випередимо.
   І з цими словами він пустив коней навскач.
   Слова «не бійтеся» зачепили нашого героя, він справді неабияк перелякався, коли Джілетті ударив його по обличчю ефесом шпаги.
   – Та от, чого доброго, трапляться нам верхові, – сказав обережний кучер, думаючи про чотири золоті, – і жандарми можуть гукнути їм, щоб нас затримали…
   Ці слова означали: «Зарядіть свою рушницю».
   – Ох, який ти хоробрий, мій любий абате! – вигукнула Марієтта, обіймаючи Фабріціо.
   Стара, вистромивши голову в каретне віконце, дивилась на шлях. Через якийсь час вона обернулася.
   – Ніхто за нами не женеться, пане, – спокійно сказала вона Фабріціо. – І попереду на шляху теж ні душі. Але ж ви знаєте, які причепи ці австрійські поліцаї: якщо ми таким алюром не проскачемо до греблі на По, вас заарештують, можете повірити мені.
   Фабріціо визирнув з віконця.
   – Клусом! – звелів він візникові. – Який у вас паспорт? – спитав він у старої.
   – Цілих три, на кожного окремо, – відповіла вона, – і коштували вони нам чотири франки. Просто жах! Як обдирають бідних акторів, які мандрують цілий рік! Ось паспорт на ім'я пана Джілетті, актора: це будете ви. Ось ще два паспорти – мій і Марієттин. Але всі гроші наші залишилися в Джілетті. Що нам тепер діяти?
   – Скільки було грошей? – запитав Фабріціо.
   – Сорок новеньких екю по п'ять франків, – відповіла стара.
   – Ні, ні! Шість екю і дрібні, – зі сміхом поправила її Марієтта. – Не треба дурити мого любого абата!
   – Пане, – зовсім спокійно сказала стара, – цілком природно, що я намагаюся стягти з вас зайвих тридцять чотири екю. Ну, що для вас означають тридцять чотири екю? А ми ж утратили свою підпору. Хто тепер шукатиме для нас житло, торгуватиметься з кучерами, коли ми подорожуємо, і наганятиме всім страху? Звісно, Джілетті красенем не назвеш, але нам він був дуже корисний. І якби оця дівчина не була дурненька і зразу ж не закохалася в вас, Джілетті ніколи б нічого не помітив, а ви б давали й давали нам золоті екю. Повірте, ми бідняки.
   Фабріціо зворушився, він добув гаманець і дав старій кілька золотих.
   – Бачите, – сказав він їй, – у мене залишилось тільки п'ятнадцять золотих, більше не просіть у мене грошей.
   Марієтта кинулась йому на шию, а стара цілувала руки. Коні трюхикали. Попереду показався жовтий шлагбаум з чорними смугами: австрійський прикордонний пост.
   – Вам із паспортом Джілетті у кишені краще пройти самому пішки, – сказала стара Фабріціо. – А ми ненадовго зупинимось тут, ніби на те, щоб причепуритися. До того ж у митниці оглядатимуть наші речі. Ось послухайте мене, вам треба робити так: спокійно пройдіть кроком через Казаль-Маджоре, навіть зазирніть до кав'ярні, випийте чарку горілки, а ви'щете за місто, чимдуж тікайте! Поліція в австрійських володіннях стежить пильно: про вбивство вона скоро взнає, а ви з чужим паспортом подорожуєте, – самого цього цілком досить, щоб потрапити на два роки у в'язницю. За містом поверніть ліворуч, до берега По, найміть човна і тікайте в Равенну або в Феррару. З австрійських володінь вибирайтеся якомога швидше. За два луїдори ви можете купити в якогось митника паспорт, а то вскочите в халепу: не забувайте, що ви вбили Джілетті.
   Фабріціо пішки рушив до понтонного моста біля Казаль-Маджоре й дорогою уважно прочитав паспорт Джілетті. Герой наш відчув болісний страх: йому згадалися слова графа Моски про те, як небезпечно для нього попасти в австрійські володіння. І ось за двісті кроків од себе він бачив страшний міст, який зараз приведе його на той бік, де столицею в його очах був замок Шпільберг. Але що робити? Згідно з особливою конвенцією, герцогство Моденське, з яким межує на півдні Парма, видає усіх утікачів. Інший кордон проходить у горах з боку Генуї, – до нього далеченько. В Пармі його лиха пригода стане відома раніше, ніж він сховається в горах. Отож залишається тільки пробратися в австрійські володіння на лівому березі По. Австрійські власті, мабуть, тільки через день, через два одержать вимогу про його арешт. Зваживши всі обставини, Фабріціо викурив сигару і підпалив нею свого паспорта: в австрійських володіннях ліпше бути волоцюгою, ніж Фабріціо дель Донго, а цілком імовірно, що його обшукають.
   Окрім цілком зрозумілої огиди, яку викликала в нього необхідність довірити свою долю паспортові нещасного Джілетті, цей документ був незручний чисто практично: зріст Фабріціо був найбільше п'ять футів п'ять дюймів, а зовсім не п'ять футів десять дюймів, як вказувалося в паспорті. Фабріціо йшов двадцять четвертий рік, на око ж він здавався ще молодший, а Джілетті мав тридцять дев'ять років. Признаємося, що наш герой прогулювався добрих півгодини біля греблі поблизу понтонного мосту, не наважуючись спуститися до нього.
   Нарешті він запитав себе: «Що б я порадив тому, хто був би на моєму місці? Звісно, перейти міст. Залишатися в пармській державі небезпечно: можуть послати жандармів розшукувати людину, яка вбила іншу людину, хоча б і захищаючи своє життя». Фабріціо обнишпорив усі свої кишені, пошматував усі папери, залишив при собі тільки коробку з сигарами і носовичок: час митного огляду треба було скоротити до мінімуму. Він подумав також про питання, яке могли йому поставити і на яке він знаходив лише досить непереконливу відповідь: він хотів назватись Джілетті, а вся білизна його була позначена ініціалами Ф. Д. Як бачимо, Фабріціо був з породи мучеників власної уяви – серед розумних людей в Італії це дуже поширена хиба. Французький солдат, хоробрістю рівний Фабріціо і навіть не такий хоробрий, спокійно, безтурботно перейшов би міст. Фабріціо був дуже далекий од спокою, коли в кінці мосту маленький сіромундирний чоловічок сказав йому:
   – Зайдіть до поліцейської дільниці відмітити паспорт.
   Засмальцьовані капелюхи і люльки поліцейських чиновників були почеплені на кілочках по брудних стінах дільниці. Великий сосновий стіл, за яким сиділи ці чини, був заляпаний чорнильними і винними плямами. Два-три грубезні реєстри, оправлені в зелену шкіру, рябіли плямами всіх відтінків, а їхні береги, заяложені пальцями, були геть чорні. На купі реєстрів лежали один на одному три чудові лаврові вінки, що за день перед тим прикрашали канцелярію з нагоди тезоіменитства імператора.
   Всі ці дрібниці вразили Фабріціо, серце в нього стислося: ось як доводилось розплачуватися за пишну розкіш і свіжість оздоблення його гарних апартаментів у палаці Сансеверіна. Він мусив зайти в цю брудну дільницю, стояти тут у ролі прохача та ще й зазнати допиту.
   Чорнявий маленький урядовець простяг жовту руку по його паспорт; в його краватці була мідна шпилька. «Цей канцелярист, мабуть, не в гуморі», – думав Фабріціо. Читаючи паспорт, жандарм дуже дивувався і читав його не менше п'яти хвилин.
   – З вами щось сталося в дорозі? – запитав він, позираючи на щоку Фабріціо.
   – Візник перекинув нас, спускаючись з греблі.
   Знов запала мовчанка. Урядовець кидав грізні погляди на мандрівника.
   «Я вскочив у халепу! – подумав Фабріціо. – Зараз він заявить, що, на превеликий жаль, повинен повідомити мені прикру новину: «Ви арештовані». Які тільки божевільні думки не виникали в нашого героя, який у цю хвилину думав не дуже логічно. Помітивши, що двері відчинені, він, наприклад, вирішив тікати. «Скину з себе одежу і кинуся в По, річку я перепливу. Все що завгодно, тільки не Шпільберг».
   Чиновник пильно дивився на Фабріціо, поки той зважував, чи варто йому це робити. Фізіономії в обох були вельми мальовничі. Людину розсудливу небезпека робить геніальною, вона піднімається, сказати б, вище своїх можливостей. Людині з уявою небезпека підказує романтичні плани, але часто й безглузді.
   Треба було бачити, як обурено витримував наш герой пильний погляд поліцейського писаря, що носив мідні прикраси. «Якщо я уб'ю його, – подумав Фабріціо, – мене засудять на двадцять років галер або до страти, і все ж це не так страшно, ніж потрапити в Шпільберг: стодвадцятифунтовий ланцюг на кожній нозі, а вся їжа – вісім унцій хліба на день. І так триватиме двадцять років, отож я вийду на волю в сорок чотири роки».
   Так міркуючи, Фабріціо геть забув, що свій паспорт він спалив, і поліцейський урядовець не міг здогадатися, що перед ним бунтівник Фабріціо дель Донго.
   Як бачимо, перелякався наш герой не на жарт і настрахався б ще більше, якби знав, що бентежило поліцейського писаря. Чоловік цей приятелював із Джілетті. Як здивувався він, побачивши в чужих руках паспорт лицедія, легко уявити. Першим його наміром було арештувати незнайомця, потім він подумав, що Джілетті міг продати свій паспорт цьому паничеві, який, мабуть, щось накоїв у Пармі. «Якщо я затримаю його, – міркував він, – Джілетті матиме халепу, стане відомо, що він продав свій паспорт. А з другого боку, як мені влетить од начальства, коли відкриється, що я, друг Джілетті, завізував його паспорт, поданий якимсь стороннім». Писар підвівся і, позіхаючи, сказав Фабріціо:
   – Будь ласка, зачекайте.
   І, за звичаєм жандармів, додав:
   – Тут є одна завада.
   Фабріціо подумав:
   «Зараз стане відомо про мою втечу».
   Справді, урядовець вийшов з дільниці, залишивши двері відчинені. Паспорт усе ще лежав на сосновому столі. «Небезпека явна, – думав Фабріціо. – Візьму зараз паспорт і неквапливо піду назад через міст. Якщо жандарм запитає чому, скажу, що забув відмітити паспорт у поліцейського комісара в прикордонному містечку Пармського князівства». Фабріціо вже сягнув рукою по паспорт, але раптом, на превеликий свій подив, почув як писар з мідною шпилькою каже комусь:
   – Присягаюсь, я вже не можу, ця спека мене доконає. Скочу в кав'ярню, вип'ю кави. Коли допалите люльку, загляньте в канцелярію: там чекає візи якийсь чужоземець.
   Скрадаючись, Фабріціо підійшов до дверей і зіткнувся лице в лице з гарним молодим писарем, який бурмотів собі: «Ну що ж, відмітимо паспорт і зробимо розчерк».
   – Ви куди, пане, їдете?
   – До Мантуї, Венеції і Феррари.
   – Гаразд, Феррара, – сказав урядовець і, посвистуючи, прибив на паспорті печатку, намазану синім чорнилом, у пропусках швидко вписав слова: «Мантуя, Венеція, Феррара», потім кілька разів покрутив ручкою, підписався і, вмочивши перо, незвичайно старанно прикрасив підпис розчерком. Фабріціо стежив за кожним рухом пера, писар помилувався своїм розчерком, додав до нього кілька викрутасів і нарешті віддав паспорт Фабріціо, весело мовлячи:
   – Щасливої дороги, пане.
   Намагаючись приховати поспіх, Фабріціо вийшов надвір, як раптом хтось торкнувся його плеча. Він інстинктивно схопився за руків'я стилета, і, якби навколо не було будинків, вчинив би якесь глупство. Бачачи його переляк, людина, що зупинила його, сказала в формі вибачення:
   – Я тричі гукав вам, пане, але ви не відповіли. Маєте що-небудь показати для огляду?
   – Нічого, окрім носовичка. Я йду зовсім недалеко, полювати в маєтку родичів.
   Якби Фабріціо запитали прізвище цих родичів, він би розгубився. Від пекучої жароти й хвилювання він умивався потом і весь змок, ніби скупався в річці. «Битися з комедіантами я не боюся, але мене пантеличать писарі, аматори мідних прикрас. На цю тему складу гумористичний сонет для герцогині».
   Опинившись у Казаль-Маджоре, Фабріціо звернув праворуч, на якусь нерівну вуличку, що спускалась до По. «Мені дуже потрібна допомога Бахуса і Церери [169 - Бахус – бог вина. Церера – богиня плодючості в римській міфології.]», – подумав він і рушив до будинку, над дверима якого висіла на кийку сіра шматина з написом: «Trattoria». [170 - «Трактир» (італ.)] Груба полотнина, напнута на два тонких обручі для захисту траторії від пекучого сонячного проміння, звисала мало не до землі при вході. Гостя досить привітно зустріла напівроздягнена і дуже гарна господиня, потішивши його цим. Він поспішив заявити, що вмирає з голоду. Поки господиня готувала йому сніданок, ввійшов чоловік тридцяти років. Заходячи, він не привітався і по-домашньому вмостився на лаві. Раптом він схопився на ноги і сказав Фабріціо:
   – Eccellenza, la riverisco (моє шанування, ваша величність).
   Фабріціо саме був у доброму гуморі, і, замість похмурих роздумів, його охопив сміх. Він відповів:
   – А звідки ти, достолиха, знаєш мою ясновельможність?
   – Як, ваша ясновельможність! Ви мене не впізнали? Я Лодовіко, служив візником у ясної герцогині Сансеверіна. Але в Саккському маєтку, куди ми їздили щоліта, я завжди хворів лихоманкою, от я й попрохав герцогиню пустити мене на пенсію і кинув службу. Тепер я багатій: я міг розраховувати од сили на дванадцять екю на рік, а герцогиня дала мені пенсію двадцять чотири екю. Вона сказала, що мені треба мати дозвілля для складання сонетів, адже я поет, пишу місцевою говіркою. А граф сказав, що коли я матиму якусь халепу, то можу звернутись до нього. Я мав честь везти вас, монсиньиоре, один прогон, коли ви як добрий християнин їздили на прощу до Веллейського монастиря.
   Фабріціо придивився до цього чоловіка і насилу впізнав його: в casa Sanseverina він був найчепурніший серед візників. Тепер він називав себе багатієм, а одягнений був у подерту сорочку грубого полотна та полотняні штани; колись ці панталони були чорного кольору і ледве сягали йому колін. Вбрання доповнювали грубі черевики та благенький капелюх. До того ж він уже не голився тижнів зо два. Наминаючи омлет, Фабріціо вів з ним розмову, як з рівним. Очевидно, Лодовіко був коханцем господині. Швидко поснідавши, Фабріціо шепнув йому:
   – Мені треба сказати вам пару слів.
   – Ваша величність, можете вільно говорити при господині. Вона, їй-богу, добра жінка, – зауважив ніжним тоном Лодовіко.
   – Гаразд. Друзі мої, – сказав Фабріціо без найменшого вагання. – Я вскочив у халепу, і мені потрібна ваша допомога. Моя справа зовсім не політична, я всього лише вбив чоловіка, який намагався застрелити мене за те, що я розмовляв з його полюбовницею.
   – Бідний панич! – вигукнула господиня.
   – Ваша величність, покладіться на мене! – вигукнув візник, і очі його загорілись палкою відданістю. – Куди ж ви збираєтеся тікати, ваша величність?
   – До Феррари. Паспорт я маю, але волів би уникати жандармів; можливо, їм уже все відомо.
   – Коли ви цього чоловіка уколошкали?
   – Сьогодні вранці, о шостій.
   – Ваша величність, чи ваше вбрання не заляпане кров'ю? – запитала господиня.
   – Я зразу подумав про це, – зауважив колишній візник. – Та й сукно на вас дуже вже тонке, в наших селах не часто зустрінеш таку одежу – вона викличе цікавість. Я піду до єврея, щоб купити для вас якесь вбрання. Зросту ви, ваша величність, майже мого, тільки щупліший.
   – Прошу вас, не називайте мене «величністю»: це може привернути увагу.
   – Слухаю, ваша величність, – відповів кучер, виходячи надвір.
   – Стривай, стривай! – гукнув Фабріціо. – А гроші? Вернися!
   – Навіщо ви кажете про гроші? – сказала господиня. – Він має шістдесят сім екю, і всі вони до послуг вашої величності. В мене самої набереться близько сорока екю, – стишивши голос, додала вона, – і я від щирого серця пропоную їх вам. Коли трапляється такий випадок, людина не завжди має при собі гроші.
   Заходячи до траторії, Фабріціо через спеку скинув редингот. [171 - Редингот – довгий і широкий верхній чоловічий одяг з фалдами.]
   – А ось такий жилет, як на вас, може завдати вам клопоту, коли хтось ввійде сюди. Чудове англійське піке. [172 - Піке – компактна бавовняна тканина з рельєфним візерунком.]Його не можна не помітити.
   З цими словами господиня дала нашому втікачеві чорний полотняний жилет свого чоловіка. В цю хвилину високий і чепурний молодик ввійшов тильними дверима до тратторії.
   – Це мій чоловік, – промовила господиня. – П'єтро-Антоніо, – звернулась вона до чоловіка, – наш гість – приятель Лодовіко. Сьогодні з ним сталося лихо на тому боці річки. Він вирішив тікати до Феррари.
   – Ну й що? Ми переправимо його! – відповів чоловік дуже ввічливо. – Карло-Джузеппе має човна.
   Признаємося в іншій слабкості нашого героя так само просто, як ми розповіли про його страх у поліцейській канцелярії біля мосту: на очах у нього виступили сльози. Незвичайна сердечність, яку він зустрів у селян, дуже його зворушила. Він подумав також про доброту, властиву його тітці. Цих добрих людей йому захотілося озолотити.
   Лодовіко вернувся з клунком у руках.
   – Виходить, прощай, старий одяг? – приязно запитав у нього чоловік.
   – Йдеться не про одяг! – досить стурбовано відповів Лодовіко. – Уже пішли плітки про вас, ваша величність. Люди бачили, як з головної вулиці ви звернули до нашого vicolo [173 - Завулок (італ.)] і при цьому озиралися, – помітно було, що ви хочете зникнути.
   – Швидше підніміться в спальню! – сказав чоловік.
   У спальні, гарній і просторій кімнаті, де замість шибок на обох вікнах було напнуте сіре полотно, по кутках стояло четверо величезних ліжок, кожне шести футів завширшки і п'ять футів заввишки.
   – Швидше, швидше! – підганяв Лодовіко. – У нас тут один нахаба переведений недавно в жандарми. Він спробував залицятись до нашої господині, а я його попередив, що він може дістати кулю під час обходу. Якщо цей пес пронюхає про вашу величність, він захоче вам нашкодити і спробує арештувати вас тут, щоб знеславити траторію Теодоліни.
   – Ого! Той рогсо [174 - Свиня, «скотина» (італ.)] захищався? – спитав Лодовіко, помітивши плями крові, що просякла сорочку Фабріціо, і хустки, якими були перев'язані рани. – Вас затримають! Доказів для цього більш ніж достатньо. А сорочки я не купив.
   Він безцеремонно розчинив шафу, дістав одну сорочку господаря, і невдовзі Фабріціо був уже переодягнений на заможного селянина. Лодовіко зняв рибальську сітку, що висіла на стіні, до кошика на рибу поклав вбрання Фабріціо, скотився сходами й вискочив тильними дверима. Фабріціо поквапився слідом.
   – Теодоліно! – гукнув Лодовіко, минаючи траторію. – Сховай те, що залишилось нагорі. Ми чекатимем у верболозі, а ти, П'єтро-Антоніо, присилай нам швидше човна. Плата буде щедра, так і скажи.
   Лодовіко змусив Фабріціо перебиратися принаймні через двадцять канав. Довгі гнучкі дошки були перекинуті через найширші рівчаки. Проходячи слідом за Фабріціо цими кладками, Лодовіко прибирав їх. Перемахнувши через останній рів, Лодовіко з особливою втіхою прибрав дошку.
   – Трохи перепочиньмо, – сказав він. – Цьому жандармському псу доведеться пробігти понад два льє, щоб наздогнати вашу величність. Який ви блідий! – додав він, глянувши на нашого героя. – Добре, що я прихопив із собою пляшку горілки.
   – Авжеж, це до речі: рана в стегні уже болить, до того ж я набрався страху в поліції біля мосту.
   – Ще б пак! – підхопив Лодовіко. – Адже у вас уся сорочка закривавлена. Просто не розумію, як ви наважились розмовляти з поліцейськими. Я знаюся на ранах. Я відведу вас у прохолодний куточок, годинку передрімаєте. Туди по вас приїдуть човном, якщо лише пощастить його роздобути. А якщо не пощастить, ви трохи перепочинете, і ми ще два льє до млина пройдемо пішечки, а там дадуть нам човна. Вам, ваша величність, краще ніж мені відомо: коли герцогиня довідається про це лихо, вона буде в розпачі, їй передадуть, що ви смертельно поранені, та, може, ще стануть говорити, що ви підступно вбили того чоловіка. Щоб завдати прикрощів вашій тітці, маркіза Раверсі спробує розпустити плітки. Може, ви, ваша величність, напишете герцогині листа?
   – А як його переслати?
   – На тому млині, куди ми підемо, наймити заробляють дванадцять су на день. До Парми можна дійти за півтора дня. Отож посильному за таку дорогу треба заплатити чотири франки і два франки за те, що черевики стопче: всього, шість франків, якщо з дорученням пошле такий бідняк, як я, а коли ясний пан, то треба дати дванадцять франків. Діставшись до місця відпочинку в тінистих верболозах та вільшанику, Лодовіко, щоб принести чорнила й паперу, ще накинув годину дороги.
   – Господи, як тут гарно! – вигукнув Фабріціо. – Прощавай, моя кар'єро! Ніколи я не буду архієпископом.
   Повернувшись, Лодовіко побачив, що Фабріціо спить сном праведника, і не захотів будити його. Човен прибув лише надвечір. Побачивши його здалеку, Лодовіко розбудив Фабріціо, і той написав два листи.
   – Ваша величність, – збентежено сказав Лодовіко, – ви куди вченіші за мене, і я боюся, що в глибині душі ви будете вражені, коли я вам дещо скажу…
   – Я не такий дурний, як ти гадаєш, – відповів Фабріціо. – Хай би що ти казав, для мене ти завжди залишишся вірним служником моєї тітки і тим, хто зробив усе для мого порятунку.
   Щоб підбадьорити Лодовіко, довелося зробити немало запевнень, а коли він нарешті наважився заговорити, то почав з довгого вступу, що тривав хвилин п'ять. Фабріціо вже почав нетерпеливитися, але потім подумав: «Хто тут винен? Ми самі. Цей візник, сидячи на козлах, добре бачив наше марнославство». Висловитись відверто Лодовіко змусила відданість.
   – Щоб перехопити ці два листи, які ви пошлете до Парми, маркіза Раверсі не пошкодувала б ніяких грошей. Їх ви написали власноручно, і, отже, вони можуть бути доказом проти вас на суді. Може, моя пропозиція вам здасться нескромною цікавістю і, може, ви посоромитесь завдавати клопоту герцогині, щоб вона розбирала моє кострубате візницьке письмо, але турбота про вашу безпеку спонукає мене запитати вас, хоча ви, мабуть, вважатимете це зухвалістю: чи не захочете ви, ваша величність, продиктувати мені ці два листи? Тільки тоді я один опинюся під підозрою, а для мене це не страшно: в разі потреби я скажу, що ви з'явилися переді мною в полі з роговим каламарем в одній руці, з пістолетом у другій і змусили мене писати.
   – Дай мені твою руку, Лодовіко! – вигукнув Фабріціо. – А щоб довести тобі, що я не хочу таїтись від такого приятеля, як ти, ось тобі два листи: візьми й перепиши їх.
   Лодовіко високо оцінив такий знак довіри і був дуже зворушений, але, переписавши кілька рядків, зауважив, що човен швидко пливе по річці.
   – Я швидше напишу, якщо ви, ваша величність, побажаєте продиктувати мені.
   Коли листи були переписані, Фабріціо в останньому рядку одного листа поставив літеру «А», в другому – «Б», потім на паперовому клаптику написав по-французькому: Вірте «А» і «Б» і пожмакав папір. Посланець мав сховати його в своїй одежі.
   Човен підплив ближче, почулися голоси. Лодовіко гукнув перевізникам, назвавши їх чужими іменами. Вони не відповіли, але, пропливши п'ятсот сажнів, причалили до берега, дивлячись на всі боки, чи не стежить за ними якийсь митник.
   – Я до ваших послуг, – сказав Лодовіко, звертаючись до Фабріціо. – Хочете, я сам віднесу листи в Парму, а хочете, проведу вас до Феррари?
   – Проведи мене до Феррари. Про таку послугу я не наважувався тебе просити. Адже коли ми висадимось на берег, доведеться пробратися до міста, не показуючи паспортів. Признаюся, що під іменем Джілетті мені вкрай неприємно подорожувати, а хто, окрім вас, міг би купити для мене іншого паспорта, я не знаю.
   – Чому ж ви не сказали про це в Казаль-Маджоре? Я знаю одного агента, він недорого продав би мені пристойний паспорт за сорок чи п'ятдесят франків.
   Один із перевізників народився на правому березі По і, отже, не потребував для подорожі в Парму закордонного паспорта, – він зголосився віднести листа. Лодовіко, непоганий весляр, сказав, що сяде на весла з його товаришем.
   – В пониззі По нам зустрінуться озброєні поліцейські баркаси, але я зумію розминутися з ними.
   Понад десять разів доводилось їм ховатися між маленьких низеньких острівців, порослих верболозом. Тричі вилазили на берег, очікуючи, поки пройде караван порожніх човнів під наглядом поліцейських суден. Лодовіко скористався цими довгими хвилинами дозвілля, щоб прочитати Фабріціо кілька своїх сонетів. Почуття в них були щирі, але ніби не могли пробитися крізь слова і втрачали всю свою силу: перекладати їх на вірші було не варто. Як не дивно, цей колишній візник, обдарований палкою душею і своїм світосприйманням, ставав холодним і пересічним, коли брався за перо. «У світському товаристві ми бачимо зовсім протилежне, – думав Фабріціо, – в ньому тепер уміють виразити все в вишуканій формі, але серцю нема чого сказати». Він зрозумів, що може неабияк потішити цього відданого служника, виправивши граматичні помилки в його сонетах.
   – Коли я показую кому-небудь свій зошит, з мене сміються, – сказав Лодовіко. – Але якщо ви, ваша величність, по літерах продиктуєте мені важкі слова, заздрісники не зможуть до мене присікатися. Правопис не створює таланту.
   Лише на третю добу вночі Фабріціо безпечно висадився в вільшанику за льє од Понте-Лаго-Оскуро. Він просидів у коноплях цілий наступний день, а Лодовіко вирушив один до Феррари. Там він найняв кімнатку в бідного єврея, який зметикував, що можна добре заробити, якщо тримати язик на припоні. Смерком Фабріціо дістався до Феррари верхи на конику: пішки він іти не міг. На річці сонце напекло йому голову, рана на стегні і рана на плечі, яке проткнув йому Джілетті на початку двобою, запалились і викликали пропасницю.

Розділ дванадцятий

   Єврей, власник помешкання, привів надійного хірурга, і той, також почувши поживу, сказав Лодовіко, що сумління наказує йому повідомити поліцію про рани хлопця, якого Лодовіко називав своїм братом.
   – Закон ясний, – додав хірург. – Цілком очевидно, що ваш брат не міг поранитися сам, як він розповідає, упавши з драбини в ту хвилину, коли в його руці був розкритий ніж.
   Лодовіко спокійно відповів сумлінному хірургові, що коли той послухається голосу свого сумління, то, перш ніж покинути Феррару, він, Лодовіко, матиме честь своєю власною рукою показати, як можна порізатись розкритим ножем. Коли про цю розмову повідомив він Фабріціо, той вилаяв його. Одначе треба було, не гаючи ні хвилини, тікати. Єврею Лодовіко сказав, що братові корисно подихати свіжим повітрям, узяв коляску, і в дім вони більше не вернулися.
   Читач вважатиме задовгою розповідь про всілякі хитрощі, до яких змушував брак паспорта. У Франції таких клопотів уже немає, але в Італії, надто біля берегів По, тільки й мови, що про паспорти.
   Вибравшись без перешкод із Феррари, ніби на прогулянку, Лодовіко відпустив екіпаж, потім через іншу браму вернувся до міста і приїхав по Фабріціо в седьолі, яку найняв для подорожі на дванадцять льє. Неподалік од Болоньї наші приятелі звеліли візникові виїхати путівцями на той шлях, що веде з Флоренції до Болоньї. В найубогішій, яку тільки можна було підшукати, харчевні вони провели ніч, а вранці Фабріціо почув себе на силі, щоб трохи пройти пішки. Ніби вертаючись з прогулянки, вони ввійшли до Болоньї. Паспорт Джілетті вони спалили: смерть комедіанта, безперечно, вже відома, і опинитися під арештом через відсутність паспорта було не так небезпечно, ніж за показ паспорта забитого.
   У Болоньї Лодовіко знав кількох служників із багатих будинків. Він подався на розвідку. Він розповів їм, що прийшов з Флоренції, що дорогою його молодший брат, якого він узяв з собою, затримався в харчевні, не бажаючи вставати на зорі, і пообіцяв зустрітися з Лодовіко в селі, де той збирався провести сієсту. [175 - Сієста (італ.) – час після полудня, найгарячіши години дня.] Не дочекавшись брата, Лодовіко пішов назад і знайшов його кинутим на дорозі. Якісь люди, завівши з ним сварку, ударили його каменем, поранили ножем та ще й пограбували. Брат – гарний хлопець, вміє правити кіньми і доглядати їх, знає грамоту. Йому дуже хочеться вступити на службу в якийсь добрий дім. Лодовіко збирався при потребі додати, що, коли брат упав, грабіжники втекли й захопили з собою клуночок, де лежала білизна і паспорти обох братів.
   Прибувши до Болоньї, Фабріціо відчув страшенну втому, але з'явитись без паспорта в готель він не посмів і зайшов до величезної церкви Сан-Петроне. Там була приємна прохолода. Незабаром він зовсім ожив. «Невдячний я, – подумав хлопець, – зайшов до церкви посидіти, ніби до кав'ярні!» Він упав навколішки і палко подякував Богу за очевидну опіку, що супроводжувала його від тієї хвилини, як він, собі на лихо, вбив Джілетті. Наш герой усе ще тремтів, згадуючи, яка небезпека загрожувала йому, якби його впізнали в поліцейській дільниці КазальМаджоре. «У писаря в очах було стільки недовіри, – міркував Фабріціо, – мій паспорт він прочитав тричі, і як він не помітив, що мій зріст зовсім не п'ять футів десять дюймів, що мені не тридцять дев'ять років і обличчя в мене не рябе од віспи? Як я повинен дякувати тобі, Господи! А я не поспішав кинути до твоїх ніг своєї нікчемності! Гордій, я уявляв, що лише завдяки людському розуму мені пощастило уникнути Шпільберга, уже ладного ковтнути мене!»
   Понад годину Фабріціо вкрай розчулено міркував про незмірне милосердя Господнє і не чув, як підійшов Лодовіко і став перед ним. Нарешті Фабріціо відірвав від обличчя долоні, звів голову, і вірний служник побачив, що по щоках у нього котяться сльози.
   – Прийди через годину, – досить сухо сказав йому Фабріціо.
   Лодовіко вибачив йому такий тон ради його набожності.
   Кілька разів Фабріціо прочитав усі сім покутних псалмів, [176 - Псалми – християнські релігійні співи.] які знав напам'ять, і довго задумувався над тими словами, які, здавалося, безпосередньо торкались його нинішнього становища. Багато чого він просив Бога простити, але гідне уваги одне: він зовсім не вважав за гріх свій намір стати архієпископом тільки тому, що граф Моска, прем'єр-міністр, вважає цей сан і пишне існування, забезпечуване ним, гідним небожа герцогині. Правда, досягти цього становища Фабріціо не так уже й прагнув, а все ж думав про нього, як думав би про міністерський портфель чи генеральський чин. Він і гадки не мав, що участь у цих планах герцогині передусім зачіпає його сумління. Тут давалася взнаки дивовижна риса благочестя, прищепленого йому повчаннями міланських єзуїтів. Таке благочестя позбавляє сміливості задумуватись над чимось невказаним і надто забороняє самоаналіз як найстрашніший гріх, бо це перший крок до протестантства. Щоб знати, чим ти згрішив, треба запитати про це сповідника або прочитати список гріхів, видрукуваних у книзі під назвою: «Приготування до таїнства покути». Весь цей складений латинською мовою список Фабріціо знав напам'ять, бо визубрив його в неаполітанській духовній академії. І нині, перебираючи цей перелік і дійшовши до розділу «Вбивство», він скрушно каявся перед Богом у тому, що вбив людину, правда, не навмисне, а захищаючи себе. Але пункти про гріх симонії (одержання за гроші духовних чинів) він пробіг без усякої уваги. Якби йому запропонували заплатити сто луїдорів за посаду головного вікарія архієпископа Пармського, він з жахом відкинув би таку думку, але, хоча він був недурний і вмів логічно мислити, йому ні разу не прийшло в голову, що вплив графа Моски, застосований на його користь, теж був симонією. Ось вам наслідки виховання єзуїтів: вони привчають не помічати явищ, ясніших за день. Француз, вихований в атмосфері користі і паризької іронії, міг би без перебільшення вважати Фабріціо лицеміром, у той час як наш герой надзвичайно щиро і розчулено відкривав усю душу Господу Богу.
   Тільки відчувши себе готовим до сповіді, Фабріціо вийшов з церкви; у нього був намір сповідатись наступного дня. Лодовіко чекав на нього, сидячи на сходах кам'яного перистиля, що височів на майдані перед фасадом церкви Сан-Петроне. Як після бурі повітря стає чистіше, так і на душі у Фабріціо було спокійно, радісно, ніби вона освіжилася.
   – Мені зараз куди краще, я майже не відчуваю своїх ран, – сказав він, підходячи до Лодовіко. – Але передусім мушу просити в тебе пробачення за те, що сердито відповів тобі, коли ти заговорив зі мною в церкві. Я тоді розмовляв із своїм сумлінням. Ну що, як наші справи?
   – Чудово. Я найняв помешкання, правда, не дуже підхоже для вашої величності, у дружини мого друга, але господиня – гарненька і до того ж приятелює з головним агентом тутешньої поліції. Завтра я піду заявити, що у нас украли паспорти, і цю заяву буде прийнято доброзичливо, тільки доведеться заплатити за доставку листа, в якому поліція пошле у Казаль-Маджоре запит, чи мешкає в тій общині такий собі Лодовіко Сан-Мікелі, в якого є брат на ім'я Фабріціо, що служить у герцогині Сансеверіна в Пармі. Все залагоджено, siamo a cavallo (італійська приказка, що означає: «Ми врятовані»).
   Фабріціо споважнів: попросив Лодовіко почекати хвилинку, а сам майже бігом рушив до церкви. Зайшовши до храму, він упав навколішки й поцілував кам'яні плити. «Це чудо, Господи! – шепотів він зі слізьми на очах. – Як тільки ти побачив, що душа моя вернулась на дорогу обов'язку, ти врятував мене. Боже великий, може статися, що хтось уб'є мене в сутичці, згадай у смертну мою годину про те, що зараз переповнює мою душу!» І в пориві радості Фабріціо знов проказав усі сім покутних псалмів. Перш ніж вийти з церкви, він підійшов до баби, що сиділа біля статуї Божої Матері, поблизу залізного трикутника на залізній високій підставці. Краї трикутника були наїжачені вістрями, на які віруючі ставили свічки перед славною мадонною Чімабуе. [177 - Чімабуе Джованні (1240–1302) – італійський художник.] Коли Фабріціо підійшов, горіло тільки сім свічок: цю обставину він постарався запам'ятати, щоб на дозвіллі подумати про неї.
   – Почому свічки? – запитав він у баби.
   – По два бойокко [178 - Бойокко – старовинна італійська монета, була в обігу до 1867 р] штука.
   Справді, свічки були завгрубшки з гусяче перо і менше фута завдовжки.
   – Скільки на цьому трикутнику можна ще поставити свічок?
   – Шістдесят три, бо сім уже горить.
   «Ага! – сказав собі Фабріціо. – Шістдесят три та сім – це буде сімдесят. Треба запам'ятати».
   За свічки він заплатив, сам поставив і запалив сім перших, потім уклякнув, вклонився до землі і, зводячись, сказав бабі:
   – Це подяка за даровану Господом ласку.
   – Я вмираю з голоду, – сказав Фабріціо, звертаючись до Лодовіко.
   – Іти до таверни не можна. Ходімо на квартиру. Господиня купить нам щось на сніданок. Двадцять су вона вкраде, зате старанніше слугуватиме своєму новому квартирантові.
   – Отже, доведеться мучитися з голоду ще зайву годину? – сказав Фабріціо, засміявшись з дитячою безпечністю, і зайшов до шинку біля церкви Сан-Петроне.
   У шинку за сусіднім столиком він, на свій превеликий подив, побачив Пепе, старшого лакея своєї тітки; колись він приїздив у Женеву зустрічати його. Знаком Фабріціо звелів йому мовчати, швидко поснідав і підвівся з блаженною усмішкою. Пепе рушив слідом. Утретє наш герой зайшов до церкви Сан-Петроне. З делікатності Лодовіко залишився на майдані, щоб чекати їх, прогулюючись.
   – Боже мій! Як ваші рани, монсиньйоре? Герцогиня сама не своя. Першого дня вона думала, що вас убили й кинули на якомусь острівці на По. Я зараз же пошлю до ясної пані посланця. Уже шість днів я розшукую вас, три дні провів у Феррарі, оббігав усі готелі.
   – Паспорт мені привіз?
   – Аж три, ваша величність. Один з усіма вашими іменами і титулами, другий лише з вашим іменем, а третій на вигадане ім'я Джузеппе Боссі. В кожному паспорті вказано два маршрути, і ви, ваша величність, можете сказати, що прибули з Флоренції чи з Модени, як захочете. Тільки спершу вам доведеться прогулятись за місто. Граф радив ясному панові зупинитися в готелі «Пілігрим», господар – його приятель.
   Фабріціо, ніби навмання, звернув у боковий вівтар і дійшов до того місця, де горіли свічки, які він поставив. Його очі втупились в мадонну Чімабуе. Потім, уклякнувши, він сказав Пепе:
   – Я хочу подякувати Всевишньому.
   Пепе теж опустився навколішки.
   Вийшовши з церкви, Пепе зауважив, що Фабріціо дав золотого першому жебракові, який попросив у нього милостині. Жебрак так голосно дякував йому, що до щедрого благодійника кинулась ціла ватага жебраків, що оздоблювали собою майдан Сан-Петроне. Свою частку з наполеондора хотіли одержати всі. Жінки, втративши надію пробитися в юрмі, що збилась довкола власника золотої монети, кинулися до Фабріціо, репетували, вимагали, щоб він підтвердив, що гроші дав на всіх убогих. Пепе, вимахуючи ціпком з золотою галкою, звелів дати спокій його ясновельможності.
   – А-а! Ваша ясновельможність! – заверещали жінки ще пронизливіше. – Дайте і нам! Дайте золотого бідним жінкам!
   Фабріціо додав ходи, а слідом з репетом сунули жебраки, чоловіки й жінки, що збіглися зі всіх вулиць. Здавалося, зчинився заколот. Вся ця страшенно брудна й нахраписта юрма волала: «Ваша величність!»
   Фабріціо на превелику силу вибрався з цієї тисняви: жахлива сцена вернула його уяву з неба на землю. «Так мені й треба! – міркував він. – Не слід було зв'язуватися з черню!»
   Дві жінки переслідували його до Сарагоської брами, через ці ворота він вийшов з міста, але тут Пепе нарешті зупинив їх, погрожуючи ціпком і кинувши їм жменьку монет. Фабріціо піднявся на мальовниче узгір'я Сан-Мікеліін-Боско, обійшов частину передмістя, розташованого за міськими мурами, і звернув на стежку, яка через п'ятсот кроків вивела його на флорентійський шлях. Потім він вернувся цим шляхом до міста і поважно показав поліцейському урядовцеві паспорт, де були вказані досить точно його прикмети. Паспорт був на ім'я Джузеппе Босі, студента теології. В правому куточку паспорта Фабріціо помітив червону чорнильну пляму, ніби ненароком посаджену ляпку. Через дві години за ним уже всюди ходив агент: адже супутник Фабріціо назвав його перед ватагою жебраків на майдані Сан-Петроне «ваша ясновельможність», а в паспорті не стояло жодних титулів, що давало право служникам величати його ясновельможністю.
   Фабріціо помітив шпигуна, але це тільки розсмішило його. Про поліцію і про паспорти він уже більше не думав і тішився з усього, як дитина. Пепе мав наказ залишатись при паничеві, але, бачачи, як Фабріціо задоволений з Лодовіко, волів сам привезти герцогині добрі новини. Фабріціо написав довжелезні листи двом своїм дорогим приятелям, потім йому спало на думку написати і шановному архієпископові Ландріані. Лист цей справив чудову дію: він містив точний опис двобою з Джілетті. Добрий архієпископ був зворушений і, звісно, пішов у палац, щоб прочитати його принцові, який ласкаво вислухав усе до кінця. Володареві було цікаво знати, як молодий монсиньйор викручується, виправдуючись у такому моторошному вбивстві. Завдяки численним друзям маркізи Раверсі принц, як і вся Парма, вірив, що Фабріціо взяв собі в помічники двадцять-тридцять селян, щоб убити якогось скомороха, який наважився змагатися з ним за юну Марієтту. При дворі деспота кожен інтриган розправляється з істиною так само, як у Парижі розправляється з нею мода.
   – Отакої! – сказав принц архієпископові. – Подібні речі робляться чужими руками, самому їх робити не прийнято. До того ж таких блазнів, як Джілетті, не вбивають, їх купують, та й годі.
   Фабріціо і гадки не мав, що діється в Пармі. А там, власне, справа стояла так: чи смерть цього комедіанта, що за життя заробляв тридцять два франки на місяць, викличе падіння ультраправого міністерства і голови його кабінету графа Моски.
   Довідавшись про смерть Джілетті, принц, роздратований незалежним поводженням герцогині, звелів головному фіскалові Рассі повести суд так само, як вели його проти лібералів. Фабріціо вважав, що вельможа стоїть вище закону, але він не знав, що в тих країнах, де знатні люди не притягаються до суду, інтрига всесильна навіть проти них. Фабріціо часто говорив Лодовіко, що скоро буде визнана офіційно його цілковита невинність, і певність його випливала з того, що він справді не був винний. Але якось Лодовіко заперечив йому:
   – Я не розумію вас, ваша величність! Ви людина така розумна, така вчена, навіщо ви все це кажете мені? Адже я ваш вірний слуга. Ваша величність, даремно ви такі обережні зі мною. Подібні заяви треба робити прилюдно або на суді.
   «Цей чоловік вважає мене вбивцею, а проте любить мене, як раніше», – сказав собі Фабріціо, вражений таким відкриттям.
   По трьох днях після від'їзду Пепе він, на превеликий свій подив, одержав величезний пакет з печаткою на шовковому шнурку, як за Людовіка XIV; пакет був адресований його величності монсиньйору Фабріціо дель Донго, головному вікарієві пармської єпархії, канонікові тощо. «Невже всі ці титули ще дійсні?» – всміхаючись, подумав він.
   Лист архієпископа Ландріані – то шедевр логіки і ясності, в ньому на дев'ятнадцяти сторінках великого формату чудово викладалося все, що сталося в Пармі у зв'язку зі смертю Джілетті.
   «Якби французьке військо під началом маршала Нея підійшло до міста, це б не справило більшого враження, – писав йому добрий архієпископ. – Крім герцогині й мене самого, улюблений мій сину, всі певні, що ви убили блазня Джілетті з примхи. Якщо вже з вами сталося таке нещастя, то подібні халепи завжди можна легко залагодити з допомогою двохсот луїдорів і шестимісячної подорожі. Але Раверсі хоче скористатися з цієї нагоди, щоб скинути графа Моску. В товаристві вас осуджують не за жахливий гріх убивства, а лише за незграбність чи, вірніше, за зухвале небажання вдатися до послуг duli (тобто своєрідного найманого бретера). Я передаю вам суть, що випливає з розмов, які я чую довкола себе. Після цього нещастя, про яке я не перестану шкодувати, я щодня буваю в трьох найвпливовіших домах нашого міста, щоб принагідно захищати вас. І, можливо, маленький дар слова, даний мені небом, ніколи ще не знаходив собі праведнішого застосування».

   З очей Фабріціо спала полуда. У своїх численних листах, сповнених щирих почуттів, герцогиня ні разу не опустилась до того, щоб розповісти йому про останні події. Вона присягалася: коли він не вернеться незабаром до Парми звитяжцем, вона назавжди покине це місто. «Граф зробить для тебе все, що в людській силі, – писала герцогиня в листі, доданому до архієпископового послання. – Що ж до мене, то вдача моя через твої чудові походеньки зовсім змінилася. Тепер я скупа, як банкір Томбона: я звільнила всіх робітників і більше того – продиктувала графові опис мого маєтку, – він виявився меншим, ніж я гадала. По смерті графа П'єтранери, чудової людини – до речі, тобі краще слід би помститися за нього, ніж битися з таким ницим створінням, як Джілетті, – у мене залишилася рента тисяча двісті франків і боргів на п'ять тисяч. Між іншим, пам'ятаю, я мала тридцять пар атласних черевичків, виписаних з Парижа, і тільки одну пару черевиків для вулиці. Я майже вирішила взяти ті триста тисяч франків, які мені залишив герцог, а раніше я збиралася на ці гроші поставити йому пишну усипальницю. До речі, головний твій ворог, точніше, мій ворог – маркіза Раверсі. Якщо ти нудишся в Болоньї, скажи хоч слово, і я приїду побачитися з тобою. Посилаю тобі ще чотири грошові перекази» тощо.
   Герцогиня не писала Фабріціо ні слова про те, яка думка склалася в Пармі про його справу. Передусім вона хотіла втішити небожа, а крім того, вважала, що смерть такого нікчеми, як Джілетті, – дрібниця і не може бути поставлена на карб носієві імені дель Донго. «Скільки таких Джілетті відправили на той світ наші предки, – казала вона графові, – і нікому й на думку не спадало за це дорікати їм».
   Отож, уявивши вперше справжній стан речей, Фабріціо не міг надивуватись. Він заходився вивчати послання архієпископа. На жаль, і сам архієпископ думав, що найбільший козир маркізи Раверсі – це незмога знайти свідка фатального поєдинку. Камердинер, який перший приніс до Парми звістку про нього, був під час сутички в таверні села Сангіньї. Марієтта й стара, що була при ній за матусю, зникли, а кучера, котрий їх віз, маркіза підкупила, і він давав нищівні свідчення.
   «Хоча слідство оточено найглибшою таємницею, – писав добрий архієпископ своїм ціцеронівським стилем, [179 - Ціцерон Марк Туллій (106 – 43 до н. е.) – прославлений римський оратор.] – і провадить його головний фіскал Рассі, про якого відгукуватись погано не дозволяє мені тільки християнське милосердя, але який зробив собі кар'єру жорстоким переслідуванням обвинувачених, цькуючи жертви, як собака зайців, – хоча саме цей Рассі, людина надзвичайно підступна і продажна, веде процес за дорученням розгніваного принца, мені все-таки пощастило прочитати троє свідчень візника. На моє невимовне щастя, цей негідник сам собі суперечить. І, оскільки я пишу зараз головному своєму вікарієві, майбутньому моєму спадкоємцеві в керівництві єпархією, я додам, що викликав до себе священика тієї парафії, де мешкає цей заблудлий грішник. Скажу вам, улюблений сину мій, але з умовою зберегти таємницю сповіді, що через дружину згаданого візника цьому священикові вже відомо, скільки екю дала йому маркіза Раварсі. Запевняти, що маркіза вимагала від нього обмовити вас, не беруся, проте це річ цілком можлива. Гроші вручив візникові легкодухий пастир, який виконує недостойні обов'язки при маркізі, і я мусив йому вдруге заборонити правити службу. Розповіддю про інші вжиті мною заходи не буду вас утомлювати, бо ви мали право чекати їх од мене, і до того ж вони – моя повинність. Такий собі канонік, ваш колега у соборному капітулі, [180 - Соборний капітул – колегія духовних осіб при католицькому єпископі.] який, до речі, часто вже думає про те, яку вагу надають йому родові маєтки, чиїм єдиним спадкоємцем він став, дозволив собі сказати в домі графа Дзурли, міністра внутрішніх справ, що вважає доведеною вашу вину в цій дріб'язковій справі (він говорив про вбивство нещасного Джілетті). Я викликав його до себе і в присутності трьох інших моїх старших вікаріїв, скарбника та двох священиків, які чекали прийому, попрохав каноніка повідомити нам, своїм братам, на якій підставі він цілком переконався в злочині одного зі своїх колег. Нещасний белькотів якісь безглузді докази; всі повстали проти нього, і, хоча я вважав за свій обов'язок додати всього лише кілька слів, він розплакався і щиросердо визнав свою помилку. Я пообіцяв канонікові від свого імені і від імені присутніх на співбесіді зберегти все в таємниці, з умовою, одначе, що він зробить усе можливе, щоб розвіяти те облудне враження, яке могли справити за останні тижні його розмови.
   Не буду повторювати, улюблений сину мій, те, що ви, мабуть, уже давно знаєте, а саме: з тридцяти чотирьох селян, зайнятих на розкопках графа Моски, і, за твердженнями Рассі, найнятих вами в помічники для здійснення злочину, тридцять два чоловіки копали землю в рівчаку, коли ви підібрали ножа, щоб захищати своє життя від людини, котра наскочила на вас зненацька. Два землекопи, що стояли біля рову, гукнули іншим: «Монсиньйора вбивають!» Уже самі ці слова з цілковитою ясністю доводять вашу невинність! І що ж! Головний фіскал запевняє, ніби обидва ці землекопи зникли! Більше того, розшукали вісім чоловік з тих, хто був у рові. На першому допиті шестеро з них посвідчили, що вони чули крик: «Монсиньйора вбивають!» Стороною я довідався, що на п'ятому допиті, а він був учора, п'ятеро уже заявили, ніби добре не пам'ятають, самі вони це чули чи їм про це розповів хтось із товаришів. Я розпорядився дізнатись, де мешкають ці землекопи, і їхні парафіяльні священики спробують їх переконати, що вони занапастять свою душу, якщо піддадуться спокусі за кілька екю спотворити істину».
   Як це видно з наведених уривків послання, добрий архієпископ вдавався до найменших подробиць. Наприкінці він додав, перейшовши на латину:
   «Справа пояснюється не чим іншим, як спробою змінити міністерство. Коли вас засудять, то вироком буде смертна кара або галери. Але тоді втручуся я і з архієпископської кафедри заявлю, що мені відома ваша цілковита невинність, що ви лише захищали своє життя від розбійника, який зазіхнув на нього, і, нарешті, що я заборонив вам вертатись до Парми, поки в ній узяли гору ваші вороги. Я навіть ладен затаврувати, як він того заслуговує, головного фіскала: ненависть до цього чоловіка настільки одностайна, наскільки рідко можна зустріти пошану до нього. І нарешті перед тим днем, коли фіскал винесе несправедливий вирок, герцогиня Сансеверіна покине місто, а, може, й Пармське князівство. В такому разі граф, безперечно, подасть у відставку. Вельми ймовірно, що тоді міністерство очолить генерал Фабіо Конті, і маркіза Раверсі переможе. Найгірше в нашій справі те, що доказ вашої невинності і припинення підкупу свідків не було доручено якійсь обізнаній людині, котра для цього зробила б потрібні кроки. Граф гадає, що сам виконує цей обов'язок, але він надто великий вельможа, щоб вникати в усі подробиці. Більше того, за обов'язком міністра поліції він мусив першої миті приписати найсуворіші заходи проти вас. Нарешті, чи наважусь я сказати? Наш найясніший володар упевнений у вашій вині або принаймні вдавано висловлює таку впевненість і надає цій справі якоїсь гостроти».
   (Слова наш найясніший володар і вдавано висловлює таку впевненість написані були грецькою мовою, але Фабріціо був безмежно зворушений тим, що архієпископ наважився їх написати. Цей рядок з листа він вирізав складаним ножиком і одразу знищив).
   Фабріціо так був схвильований, що разів з двадцять уривав читання листа. У пориві палкої вдячності він одразу ж відповів архієпископу листом на вісім сторінок. Йому часто доводилось піднімати голову, щоб сльози не капали на папір. Другого дня, збираючись уже запечатати листа, він побачив, що тон його надто світський. «Треба написати латиною, – подумав він, – шановному архієпископу це здасться поштивішим». Але старанно заокруглюючи гарні і сягнисті ціцеронівські періоди, він згадав, як одного разу архієпископ, мовлячи про Наполеона, вперто називав його Буонапарте, [181 - Буонапарте – зневажлива вимова прізвища Наполеона Бонапарта на італійський манір.] і все розчулення, що доводило його до сліз, як рукою зняло. «О королю Італії! – вигукнув він. – Скільки людей заприсягались тобі в вірності за твого життя, а я збережу її й після твоєї смерті. Архієпископ мене, звісно, любить, але любить за те, що я дель Донго, а він – міщанський син». Щоб не змарнувати такого красномовного листа, написаного по-італійському, Фабріціо злегка підправив його і заадресував графові Мосці.
   Того самого дня Фабріціо спіткав на вулиці Марієтту. З радості вона вся зашарілась і подала йому знак іти за нею на відстані. Невдовзі вона ввійшла під якийсь порожній піддашок брами, там вона ще нижче опустила на обличчя чорне мереживо, що за місцевим звичаєм запинало їй голову, так що ніхто її не впізнав би. Потім вона рвучко обернулася.
   – Як же це так? – сказала вона Фабріціо. – Ви ходите по вулицях зовсім вільно?
   Фабріціо розповів їй всю свою історію.
   – Господи боже! Ви були в Феррарі? А я вас так шукала там! Знаєте, з своєю бабою я посварилася. Вона хотіла повезти мене до Венеції, але я розуміла, що ви туди ніколи не приїдете, бо в австріяків ви попали в чорний список. Я продала своє золоте намисто і приїхала до Болоньї. Передчуття підказувало мені, що тут чекає мене щастя, що я зустріну вас. Через два дні слідом за мною приїхала стара. Тому я не кличу вас до себе в готель: ця безсоромна баба знову правитиме з вас гроші, а мені тоді буває так соромно. З того жахливого дня, ви знаєте якого, ми жили цілком заможно, хоча не витратили й чверті ваших грошей. Бувати у вас у готелі «Пілігрим» мені б не хотілось: я боюся виставляти себе напоказ. Постарайтесь найняти на якійсь тихій вуличці кімнатку, а в годину Ave Maria (смерком) я чекатиму вас тут, під цією брамою. Сказавши це, вона втекла.

Розділ тринадцятий

   Всі серйозні думки з несподіваною появою цієї чарівної особи були забуті, Фабріціо проводив дні у Болоньї в радості і спокої. Наївна схильність вдовольнитися тим, що наповнювало його життя, так прозирала і в його листах до герцогині, що вона була роздратована. Фабріціо ледве помітив це. На циферблаті свого годинника він тільки написав скороченими словами: «У листах до Д. не писати: коли я був прелатом, коли я був духовною особою, – це її дратує». Він купив пару коней, які йому дуже сподобалися, їх щоразу запрягали до найманого екіпажа, коли Марієтта бажала поїхати з ним за місто помилуватись одним із тих краєвидів, на які такі багаті околиці Болоньї. Майже щовечора він возив її до водоспаду Рено. Дорогою назад вони зупинялися в гостинного Крешентіні, який вважав себе якоюсь мірою Марієттиним батьком.
   «Якщо саме це і є життя завсідників кав'ярень, їй-богу, даремно я відкидав його, вважаючи таке життя безглуздим для пристойної людини», – думав Фабріціо. Він забував, що сам він до кав'ярні зазирав лише для того, щоб почитати «Констітюсьйонель», що ніхто із світського болонського товариства його не знав, і тому ніякі втіхи марнославства не примішувались до його раювання. Коли він не був з Марієттою, побачили б ви його в обсерваторії, де він слухав курс астрономії. Професор заприязнився з ним, і Фабріціо позичав йому по неділях коней, щоб той міг зі своєю дружиною похизуватись на Корсо в Монтаньолі.
   Йому було неприємно завдавати прикрощів кому-небудь, навіть найнікчемнішій істоті. Марієтта зовсім не хотіла, щоб він зустрічався зі старою. Але одного разу, коли вона була в церкві, Фабріціо з'явився до її матусі. Побачивши його, вона посиніла од люті. «От нагода показати себе справжнім дель Донго», – сказав собі Фабріціо.
   – Скільки Марієтта заробляє на місяць, коли має ангажемент? [182 - Ангажемент – запрошення актора до театру на певний час і певні ролі.] – запитав він з тією поважною міною, з якою молодий парижанин, що шанує себе, входить на балкон театру Буфф. [183 - Театр Буфф – театр італійської опери в Парижі.]
   – П'ятдесят екю.
   – Брешете, як завжди. Кажіть правду, а то не дістанете ані сантима.
   – Ну, гаразд. У Пармі, коли ми мали нещастя познайомитися з вами, вона в нашій трупі заробляла двадцять два екю. Та ще я заробляла дванадцять екю. Правда, третину з того, що одержували ми обидві, давали Джілетті, нашому захисникові й опікунові, але майже щомісяця Джілетті щось дарував Марієтті, і його подарунок коштував, мабуть, не менше двох екю.
   – Знову брехня! Ви, наприклад, одержували лише чотири екю. Але якщо ви будете добрі до Марієтти, я вам пропоную ангажемент, ніби я імпресаріо. [184 - Імпресаріо – театральний агент по найму акторів.] Щомісяця я даватиму дванадцять екю для вас особисто і двадцять два – для Марієтти. Але якщо побачу, що в Марієтти заплакані очі, я оголошу себе банкротом.
   – Ич, який гордій! Та ваша щедрість нас зруйнує, – злісно відповіла стара. – Ми втратимо awiamento (зв'язки). Коли, на велике наше нещастя, ми позбудемось опіки вашої ясновельможності, жодна трупа нас не візьме, скрізь уже наберуть повний склад, і ми не дістанемо ангажементу. Через вас ми помремо з голоду.
   – Іди ти к бісу! – сказав Фабріціо і пішов собі.
   – Ні, к бісу мені нема чого йти, плюгавий безбожнику, а я піду в поліцію і розповім, що ти єпископ-розстрига і маєш стільки само права називатися Джузеппе Боссі, як і я.
   Фабріціо, що вже переступив поріг, вернувся.
   – По-перше, моє справжнє ім'я поліція знає не гірше за тебе. Але якщо ти надумаєш донести на мене, якщо ти насмілишся на цю підлоту, – сказав він суворо, – з тобою побалакає Лодовіко, і ти, стара карга, дістанеш півдюжини, а то й цілу дюжину ножових ран і півроку пролежиш на лікарняному ліжку та ще й без крихти тютюну.
   Стара зблідла і кинулась до Фабріціо, щоб поцілувати йому руку.
   – Я згодна! Спасибі вам, що ви хочете потурбуватись про нас із Марієттою. Ви на око такий добрий, що я вважала вас за простака. І знаєте, інші можуть так само помилитись. Раджу вам поводитися статечніше. – І додала з дивною безсоромністю: – Поміркуйте над цим – за добру пораду зробіть нам подарунок: зима не за горами, купіть мені й Марієтті по гарному салопу з того чудового англійського краму, що продається в гладкого купця на майдані Сан-Петроне.
   Кохання чарівної Марієтти давало Фабріціо всі принади ніжної приязні, і несамохіть він думав, що міг би знайти таке щастя біля герцогині.
   «Проте якось дивно, – казав він собі іноді, – я зовсім нездатний на те всепереможне й палке хвилювання, яке називають коханням! Серед усіх інтрижок, які я заводив у Новарі і в Неаполі, чи мені трапилась бодай одна жінка, побачення з якою навіть у перші дні тішило б мене більше за верхову прогулянку на породистому і ще не знайомому коні? Невже те, що називають любов'ю, знов-таки ошуканство? Я, звісно, кохаю, але так само, як відчуваю апетит о шостій годині вечора! Невже з такого досить вульгарного потягу ошуканці створили любов Отелло, любов Танкреда? [185 - Мається на увазі змалювання палкого кохання Отелло до Дездемони в трагедії «Отелло» (1604) великого англійського драматурга епохи Відродження Вільяма Шекспіра (1564–1616) і Танкреда до Кларінди – в поемі Тассо «Визволений Єрусалим».] Чи треба вважати, що я створений інакше, ніж інші люди? Невже моя душа позбавлена цієї пристрасті? Чому? Дивна доля!»
   В Неаполі, особливо останнім часом, Фабріціо зустрічав жінок, гордих своєю вродою, родовитістю, поклонінням знатних залицяльників, якими вони пожертвували задля нього, і схильних добитися влади над ним. Помітивши такі наміри, Фабріціо вельми безцеремонно і швидко поривав з ними.
   «Одначе, – міркував він, – якщо я коли-небудь піддамся спокусі безперечно зазнати жагучої насолоди взаємин з тією принадною жінкою, що зветься герцогиня Сансеверіна, я вчиню так само нерозумно, як той недалекий француз, котрий зарізав курку, що несла йому золоті яйця. Герцогині я завдячую єдиним щастям, яке можуть дати мені ніжні почуття: моя приязнь з нею – це моє життя. Та й чим би я був без неї? Бідним вигнанцем, приреченим животіти в напівзруйнованому замку біля Новари. Пам'ятаю, як в осінні зливи мені вечорами доводилося, побоюючись прикрої несподіванки, прикріпляти розкриту парасольку над моїм ліжком. Я їздив верхи на конях управителя. З пошани до моєї блакитної крові (високого мого походження) він терпів це, але вже гадав, що я зажився в нього. Батько призначив мені пенсію в тисячу двісті франків і вважав себе великим грішником за те, що годує якобінця. Для того, щоб я міг робити дрібні подарунки моїм коханкам, бідна матуся й сестри відмовлялись від нових суконь. Проявляти щедрість у такий спосіб було мені прикро. Та й про моє убозтво вже здогадувались і люди: сусіди, молоді дворяни, почали жаліти мене. Рано чи пізно якийсь фертик виявив би зневагу до молодого невдахи якобінця – адже в очах усіх цих панів я саме таким і був. Я завдав би або дістав би влучного удару шпаги, який привів би мене в фортецю Фенестрелло, [186 - Фенестрелло – фортеця в Італії біля французького кордону, яка правила за в'язницю.] або мені знов довелося б тікати до Швейцарії, все з тим же пансіоном тисяча двісті франків. Щастям порятунку від цієї долі я завдячую герцогині, і до того ж вона відчуває до мене ту палку дружбу, яку я швидше повинен би відчувати до неї.
   Я вирвався з безглуздого і жалюгідного животіння, що обернуло б мене в тварину, в нудного дурня. Я вже чотири роки живу в великому місті. У мене чудова коляска, я не знаю заздрощів і всіляких ницих почуттів, що процвітають у провінції. Тітка моя занадто добра, вона сварить мене, що в її банкіра я беру мало грошей. Невже я захочу назавжди зіпсувати своє чудове становище? Невже я захочу втратити єдиного на світі друга? Що ж, для цього досить збрехати чарівній жінці, якій нема рівні на всій землі, сказати їй, до якої я почуваю найщирішу приязнь: «кохаю тебе», хоча я так і не знаю, що таке любов. І тоді вона цілі дні картатиме мене, вважаючи злочином, що мені чужі захвати любові. Зате Марієтта нездатна зазирнути в моє серце, пестощі приймає за душевні пориви, гадає, що я її безтямно кохаю, і вважає себе за найщасливішу жінку. А насправді те ніжне хвилювання, яке нібито називають коханням, я трохи відчував лише біля юної Анікен із корчми в Зондерсі, коло бельгійського кордону».
   Тепер нам з жалем доведеться розповісти про один із найгірших учинків Фабріціо. Серед цього спокійного життя жалюгідна марнота раптом вколола його серце, невразливе для кохання, і завела його дуже далеко. Одночасно з ним у Болоньї жила знаменита Фауста Ф., безперечно краща співачка нашого сторіччя і, можливо, наисвавільніша з усіх жінок. Чудовий поет венеціанець Буратті [187 - Буратті П'єтро (1772–1832) – італійський ліберальний поет-сатирик.] скомпонував про неї відомого сатиричного сонета, який у ту пору був у всіх на вустах, від князів до останніх вуличних шибеників.
   «Хотіти і не хотіти, обожествляти і ненавидіти одного й того самого дня, бути щасливою лише в несталості, зневажати те, чому поклоняється світ, тоді як світ поклоняється їй, – ти знайдеш у Фаусти всі ці хиби, а також багато інших. Не дивись на цю змію! Безумцю, побачивши її, ти забудеш усі її примхи. А якщо тобі випаде щастя почути її, ти забудеш і самого себе, в одну мить кохання зробить з тобою те, що колись Цірцея зробила з Одіссеєвими товаришами [188 - Мається на увазі римський варіант міфа про Одіссея (Уліса), чиї товариші, потрапивши на острів чарівниці Цірпеі, були обернені на свиней.]».
   0 тій порі це диво краси було так зачароване величезними баками і зухвалою спесивістю молодого графа М., що навіть терпіло його огидну ревність. Фабріціо бачив графа на вулицях Болоньї і був обурений виглядом вищості, з якою той гарцював на коні, поблажливо дозволяючи глядачам милуватися на його граційність. Молодий граф був дуже багатий і вважав, що йому все дозволено, та оскільки його prepotenze [189 - Зарозумілість, пиха (італ.)] накликали на нього ворожнечу, він завжди з'являвся з почтом із восьми одягнених у лівреї buli (горлорізів), що виписав їх зі своїх маєтків в околицях Бреши. Одного разу, коли Фабріціо випало почути Фаусту, погляд його двічі схрестився з грізним поглядом графа. Ангельська ніжність голосу славетної співачки вразила Фабріціо: він навіть не міг уявити собі чогось подібного. Він завдячував їй хвилинами високого щастя, що становили чудовий контраст з благодушною одноманітністю його тодішнього життя.
   «Невже це кохання?» – подумав він. З цікавості намагаючись звідати де почуття, а також бажаючи подратувати графа М., що лякав усіх виглядом грізнішим, ніж у будь-якого тамбурмажора, наш герой почав із хлоп'ячих пустощів дуже часто прогулюватись перед палацом Танарі, що його граф найняв для Фаусти.
   Якось увечері, коли Фабріціо проходив повз палац Танарі, намагаючись, щоб його помітила Фауста, він почув зумисне гучний регіт, – це сміялися з нього графські buli, що зібрались біля брами. Він побіг додому, прихопив надійну зброю і ще раз пройшовся перед палацом. Фауста очікувала його, сховавшись за жалюзі, і оцінила його сміливість. Граф М., що ревнував Фаусту до всіх на світі, найбільше став ревнувати до пана Джузеппе Боссі і в люті вибухнув безглуздими погрозами. Після цього наш герой почав щоранку надсилати йому записочки такого змісту; «Пан Джузеппе Боссі зводить докучливих комах, мешкає в готелі «Пілігрим», віа Ларга, № 79».
   Граф М., звиклий до пошани, яку він завдячував своєму величезному багатству, своїй блакитній крові і хоробрості тридцяти своїх служників, не бажав збагнути, на що натякали ці листи.
   Фабріціо посилав Фаусті зовсім інші записки. Граф М. оточив шпигунами суперника, якому, можливо, схильні були відповісти взаємністю. Передусім він узнав його справжнє ім'я, а потім і причину, через яку Фабріціо не можна було з'являтися в Пармі. За кілька днів граф М., його buli, його чудові коні й Фауста подались до Парми.
   Захопившись грою, Фабріціо наступного ж дня рушив слідом за ними. Даремно його умовляв в патетичних виразах добрий Лодовіко. Непроханого наставника Фабріціо послав до дідька, і Лодовіко, сам не з полохливих, пройнявся до нього пошаною. До того ж ця подорож обіцяла йому зустріч з гарною його коханкою, що жила в Казаль-Маджоре. Завдяки старанності Лодовіко вісім чи десять колишніх наполеонівських солдатів вступили служниками до пана Джузеппе Боссі. Наважившись на шалену затію поїхати слідом за Фаустою, Фабріціо міркував так: «Аби тільки не мати ніяких взаємин з міністром поліції графом Москою та з герцогинею, – тоді тільки мені одному загрожуватиме небезпека. А згодом я скажу Джіні, що подався на пошуки кохання, – прекрасного почуття, якого я зроду ще не відчував. Адже про Фаусту я думаю постійно, навіть коли не бачу її. Але що ж я кохаю? Її саму чи спогад про її голос?»
   Залишивши всі помисли про духовну кар'єру, Фабріціо запустив вуса і величезні баки, майже такі самі грізні, як у графа М., і це трохи змінило його зовнішність. Штаб-квартиру він влаштував не в Пармі, що було б надто вже необачно, а в одному з сусідніх сіл, що притулилося в лісі, біля шляху в Сакку, де була садиба його тітки. За порадою Лодовіко він назвався в селі камердинером знатного й багатого англійця, великого дивака й завзятого мисливця, що витрачав на полювання сто тисяч франків на рік, і казав, що його хазяїн незабаром приїде з озера Комо, де він затримався, щоб половити форель. На щастя, невеликий гарний палац, який граф М. найняв для Фаусти, був на південній околиці міста, якраз біля дороги в Сакку, і вікна Фаусти виходили на ту чудову алею густих дерев, що тягнеться повз високу фортечну вежу. В цьому пустельному кварталі Фабріціо зовсім не знали. За графом М. він встановив нагляд і одного разу, коли той вийшов од прекрасної співачки, зухвало з'явився на її вулиці серед білого дня. Правда, він приїхав верхи на чудовому скакуні і був озброєний до зубів. Негайно під вікнами Фаусти розташувалися зі своїми контрабасами мандрівні музики, а серед них в Італії трапляються справжні артисти. Вони зіграли прелюдію, а потім дуже непогано проспівали кантату на честь красуні. Біля вікна показалась Фауста і, звісно, зразу ж пізнала ґречного молодика, що красувався на коні посеред вулиці. Спершу він їй вклонився, а потім почав кидати на неї досить промовисті погляди. Незважаючи на підкреслено англійський костюм Фабріціо, вона незабаром упізнала автора палких листів, які спричинили її виїзд з Болоньї. «От дивак! – подумала вона. – Здається, я закохаюся в нього. В мене відкладено про запас сто луїдорів, чому б мені не кинути цього жахливого графа М. Що я в ньому знайшла? Ні дотепності, ні фантазії, тільки й утішного, що люті пики його челяді».
   Наступного дня Фабріціо довідався, що вранці близько одинадцятої Фауста слухає месу в місті, в тій самій церкві Сан-Джованні, де усипальня його двоюрідного діда, архієпископа Асканьо дель Донго, і він наважився піти туди. Лодовіко роздобув йому чудову перуку вогненно-рудого кольору, як чуприна англійця. Фабріціо написав сонет, де порівняв яскраву барву цього волосся з полум'ям, що палило його серце. Сонет дуже сподобався Фаусті, – чиясь доброзичлива рука поклала його на фортепіано. Тиждень тривала облога, але Фабріціо бачив, що всупереч його всіляким маневрам, чогось істотного він не домігся: прийняти його Фауста відмовлялася. В своїх дивацтвах він не знав міри. Згодом вона призналася, що боялась його. Лише квола надія спізнати, що ж таке любов, утримувала Фабріціо в Пармі, але він часто нудився.
   – Пане, їдьмо звідси, – казав йому Лодовіко. – Ви аж ніяк не закохані, слово честі! Я бачу у вас надмір спокою й здорового глузду. Зрештою успіхів у вас ніяких. Краще втекти далі від сорому!
   Роздосадуваний, Фабріціо зібрався був їхати, аж раптом довідався, що Фауста співатиме в герцогині Сансеверіна. «Може, цей божественний голос зуміє запалити моє серце», – сказав він собі і сміливо пробрався, переодягнутий, до палацу, де його всі знали.
   Легко уявити, як схвилювалась герцогиня, коли наприкінці концерту в дверях великої вітальні з'явився чоловік, вбраний як виїзний лакей, – у його поставі було щось їй знайоме. Вона розшукала графа Моску, і лише тоді він розповів їй про нечуваний, навіжений вибрик Фабріціо. Сам він до цієї витівки ставився досить поблажливо. Він радів, що Фабріціо кохає не герцогиню, а іншу жінку. Граф, поза політикою людина цілком порядна, керувався правилом, що герцогинине щастя – його власне щастя.
   – Я врятую Фабріціо від нього самого, – сказав він своїй приятельці. – Подумайте, як раділи б наші вороги, якби його затримали в вашому домі! Тому зі мною тут понад сотня моїх людей, і я недарма попросив у вас ключа од водонапірної башти. Фабріціо вбив собі в голову, що без душі закохався в Фаусту, але досі ніяк не може відбити її в графа М., який оточив цю свавільницю королівською пишнотою.
   По цих словах герцогиню охопила глибока зажура. Виходить, Фабріціо звичайнісінький зальотник, нездатний на серйозне, ніжне почуття.
   – І він не захотів побачитися з нами! Цього я ніколи йому не пробачу! – сказала вона нарешті. – А я щодня пишу йому до Болоньї!
   – Зате я таку стриманість цілком схвалюю, – заперечив граф. – Він не хоче своїм вибриком нас скомпрометувати. Цікаво буде почути потім розповідь про цю пригоду.
   Свавільна Фауста не вміла приховувати того, що її вражало. Другого дня після концерту, на якому всі свої арії вона очима присвячувала високому молодикові в лакейській лівреї, Фауста розповіла графові М. про незнайомого зітхальника.
   – Де ви його бачите? – люто спитав граф.
   – На вулиці, в церкві, – відповіла Фауста, збентежившись.
   Вона схаменулась і спробувала виправити свій промах чи принаймні відвернути підозру од Фабріціо, – почала докладно описувати якогось рудого блакитноокого хлопця. Це, безперечно англієць, дуже багатий і дуже незграбний, а, можливо, й якийсь принц крові. Почувши слово «принц», граф, людина не дуже кмітлива, подумав чомусь (це так потішило його марнославство!), що суперник його не хто інший, як наступник пармського трону. Цей нещасний меланхолійний хлопець, що його опікували п'ять-шість гувернерів, помічники гувернерів, наставники тощо, які тільки після наради між собою дозволяли йому піти на прогулянку, кидав дивні погляди на всіх гарненьких жінок, до яких йому можна було наближатись. На концерті в герцогині він за етикетом сидів у кріслі попереду всіх, за три кроки од красуні Фаусти, і дивився на неї такими очима, що граф М. обурювався до глибини душі. Кумедна фантазія цього марнославного йолопа, який вважав своїм суперником наслідника трону, дуже потішила Фаусту, і вона залюбки підтвердила такий здогад, нібито наївно повідомивши безліч подробиць.
   – Отже, ваш рід такий самий давній, як у цього юнака, а він, здається, з фарнезького роду? – запитала вона.
   – Теж сказали! Такий самий давній!.. У нас незаконнонароджених [190 - П'єтро-Луїджі, перший герцог із роду Фарнезе, відомий своїми чеснотами, був, як відомо, позашлюбним сином найсвятоблившюго папи Павла III. (Прим. автора).Примітка Стендаля іронічна. Пєтро-Луіджі Фарнезе (1503–1547) був украй розпусним.] не було.
   Вийшло якось так, що граф ні разу не роздивився як слід свого гаданого суперника, і він справді повірив, що його супротивник саме принц. Справді, коли зальоти Фабріціо не приводили його в Парму, він перебував у лісах біля Сакки і на березі По. Граф М. з того дня, як повірив, що змагається за серце Фаусти з принцом крові, запишався ще більше, але водночас став іще обачнішим. Він дуже наполегливо просив Фаусту шануватися. Як належить палкому і ревнивому коханцеві, він впав перед нею навколішки і прямо заявив, що його честь буде занапащена, якщо Фауста дасть себе спокусити юному принцові.
   – Дозвольте! Чому «спокусити»? А якщо я сама його покохаю? Я ще ніколи не бачила жодного принца біля своїх ніг.
   – Якщо ви поступитеся перед його домаганнями, – заперечив він бундючно, – я, можливо, не зможу помститися принцові, але вам неодмінно помщуся.
   І він пішов, щосили грюкнувши дверима. Якби в ту хвилину поблизу був Фабріціо, він би вийшов переможцем.
   – Якщо вам дороге життя, – сказав граф М. увечері, провівши Фаусту з театру, – стережіться, як би я не довідався коли-небудь, що принц пробрався в ваш дім. Проти нього я нічого не можу вдіяти, хай йому чорт! Але не змушуйте мене нагадати, що з вами я можу зробити все!
   «О мій любий Фабріціо! – подумки вигукнула Фауста. – Аби я тільки знала, де тебе шукати!..»
   Вражене марнославство може далеко завести молодого багатія, з колиски оточеного лестунами. Щира жага графа М. до Фаусти розгорілася з неймовірною силою. Його не стримувала навіть небезпека змагання з єдиним сином монарха, в чиїх володіннях він був, але йому не спало на думку побачити принца чи бодай вистежити його через своїх підглядачів. Не зважуючись напасти на нього, він спробував висміяти його. «За це мене виженуть з Парми назавжди, – думав він. – Хай! Дарма!» Якби граф М. розвідав позиції супротивника, він довідався б, що бідолаха принц виходив з палацу лише в товаристві трьох-чотирьох старих, нудних ревнителів етикету, а єдиною дозволеною йому втіхою було заняття мінералогією. Вдень і вночі маленький палац Фаусти, де завжди тіснилося краще пармське товариство, був оточений доглядачами. Графові М. годину по годині доносили, що вона робила і, головне, що діялося довкола неї. Треба визнати, що в цих пересторогах ревнивець виявляв чимало спритності: спершу примхлива Фауста зовсім не помічала, що нагляд за нею посилився. З рапортів агентури граф М. знав, що під вікнами Фаусти частенько бачать якогось молодика в рудій перуці й завжди по-різному одягнутого. «Безперечно, це принц, – казав собі М., – інакше навіщо це перевдягання? Достолиха! Така людина, як я, не може йому поступитися! Я теж був би володарем на троні, якби мої права не узурпувала Венеціанська республіка!»
   Донесення шпигунів прибрали ще похмурішого відтінку в день святого Стефана: на залицяння незнайомця Фауста нібито почала відповідати прихильно. «Я можу одразу поїхати з цією жінкою! – думав М. – Та як це можна!.. З Болоньї я втік від дель Донго, а звідси втечу від принца? Що скаже цей молокосос? Ще подумає, що я злякався!.. Сто чортів! Я такого ж знатного роду, як і він!»
   М. навіснів і на довершення лиха мусив критися зі своїми ревнощами, – найбільше він боявся наразитися на Фаустині глузування. Отож у день святого Стефана, провівши годину в її товаристві і вважаючи її ласкавий прийом найбільшим лицемірством, він розстався з нею близько одинадцятої години ранку, коли вона почала одягатися, щоб їхати на месу до церкви Сан-Джованні. Граф М. повернувся до себе, перебрався в чорний приношений одяг студента-теолога і побіг до тієї самої церкви. Він став за однією з гробниць, що оздоблювали третю капличку в правому нефі. З-під руки кам'яного кардинала, вкляклого на своїй усипальниці, ревнивець спостерігав за всім, що відбувається в церкві. Статуя ця, що не пропускала до каплички світла, була йому за прикриття. Незабаром він побачив, як Фауста ввійшла, ще красивіша, ніж завжди. Пишно вбрана, вона була в оточенні двох десятків зітхальників з вищого товариства. В її очах ясніла радість, на вустах блукала усмішка. «Безперечно, вона сподівається зустрітися з коханим, – сказав собі нещасний ревнивець, – через мене вона, мабуть, давно його не бачила». Аж ось Фаустині очі засяяли щастям. «Мій суперник тут, – подумав М., і лють його враженого марнославства уже не знала меж. – Яким жалюгідним, мабуть, здаюся я поряд з перебраним принцом!» Але хоч як він силкувався, він так і не зміг виявити суперника, хоча нишпорив очима по всіх куточках.
   А Фауста, озираючи всю церкву, повертала очі, сповнені любові й щастя, в той темний куточок, де зачаївся М. У серці, розпаленілому жагою, любов здатна перебільшувати найменші натяки і тлумачити їх вкрай безглуздо. Бідолаха М., зрештою, переконав себе, що Фауста побачила його і, помітивши, всупереч усім його намаганням, як він катується нестерпними ревнощами, хотіла потішити його й водночас дорікнути ніжними поглядами.
   Кардиналова усипальниця, за якою ховався М., височіла на чотири-п'ять футів над мармуровою долівкою церкви Сан-Джованні. Модна обідня завершилася близько першої, богомольці розійшлися. Відіславши своїх великосвітських поклонників, Фауста залишилась, ніби прагнучи помолитися. Вклякнувши біля самого ослону, вона повернула до М. погляд, очі її були ще ніжніші, ще блискучіші. Церква збезлюдніла. Фауста уже не озирала, для годиться, всю церкву, а з екстазом, не відриваючись, споглядала кардиналову статую. «Яка делікатність!» – сказав собі граф, думаючи, що вона дивиться на нього. Нарешті Фауста підвелася і, подавши обіруч якісь дивні знаки, швидко вийшла.
   Сп'янівши з кохання і майже відкинувши свої шалені ревнощі, М. покинув місце біля колони з наміром бігти до палацу коханки і дякувати їй. Але раптом, минаючи кардиналову гробницю, він помітив якогось юнака в чорній одежі. Цей лиходій стояв навколішках біля самої епітафії, і тому ревнивий граф не міг побачити його.
   Юнак підвівся і квапливо рушив до виходу. Його тут же оточили семеро-восьмеро досить незграбних постатей, очевидно, його челядь. М. кинувся слідом, але біля дверей, у дерев'яному тамбурі, його ніби ненароком затримали здоровила, суперникові охоронці. Коли нарешті він вийшов надвір, то побачив лише, як зачинилися дверці непоказного екіпажа, запряженого, проте, парою чудових коней. Карета тут же зникла з очей.
   Задихаючись од люті, М. вернувся додому. Незабаром з'явилися його шпигуни й спокійно доповіли йому, що того дня таємничий поклонник, переодягнений на священика, побожно стояв навколішках біля самої усипальниці при вході в темну капличку церкви Сан-Джованні. Фауста залишалась, доки церква майже спорожніла. Ідучи, вона якимись дивними знаками обмінялася з незнайомцем: робила обіруч ніби хрести. М. кинувся до невірної. Вперше вона не змогла приховати свого збентеження. З незграбною брехливістю палко закоханої жінки вона почала запевняти, що, як завжди, була в церкві Сан-Джованні, але зовсім не помітила там того, хто її переслідував. У відповідь М., не тямлячи себе, обклав її брутальною лайкою й розповів усе бачене на власні очі. Що більше він гарячкував, звинувачуючи її, то сміливіше Фауста брехала, і він, нарешті, вихопивши стилет, кинувся на неї. Проте вона дуже спокійно сказала:
   – Ну, гаразд. Усі ваші докори це щира правда. Але я намагалась приховати її од вас, побоюючись, як би ваша нерозумна відвага не підказала вам думки помститися, бо тоді ми обоє пропадемо. Знайте: той, хто переслідує мене своєю увагою, не звик, щоб йому перечили, принаймні в цій країні.
   Потім Фауста дуже тонко натякнула графові, що, зрештою, якихось прав на неї він не має, і насамкінець додала, що, мабуть, до церкви Сан-Джованні вона більше не піде. М. був безтямно закоханий, він відчув себе беззбройним, адже в серці молодої жінки кокетство може поєднуватися з розважливістю. Він подумав про те, щоб поїхати з Парми. При всій своїй могутності молодий принц не може поїхати слідом, а якщо поїде, то опиниться в однаковому з ним становищі. Але гордість знов підказала йому, що такий від'їзд скидатиметься на втечу, і М. заборонив собі навіть думати про нього.
   «Він навіть гадки не має, що мій любий Фабріціо в Пармі, – радісно думала співачка, – і тепер ми зможемо любісінько дурити його!»
   Про свою перемогу Фабріціо й не здогадувався. На другий день він побачив, що всі вікна Фаусти наглухо зачинені, і, ніде не знаходячи її саму, вирішив, що гра триває занадто довго. В нього прокинулись докори сумління. «В яке становище я ставлю графа Моску? Адже він міністр поліції. Ще подумають, що він мій спільник. Мій приїзд сюди може занапастити його кар'єру! Але якщо відмовитися від давно виношуваного наміру, що скаже мені герцогиня, коли я їй описуватиму свої пошуки кохання?»
   Він уже був ладен кинути гру і якось увечері, тиняючись під тінистими деревами, між палацом Фаусти і фортецею, читав сам собі нотації, як раптом побачив, що за ним іде якийсь низенький чоловічок, мабуть, шпигун. Щоб спекатися його, Фабріціо пройшов кілька вулиць, але коротун ішов за ним, як прив'язаний. Втративши терпець, Фабріціо поквапився на самотню вуличку, що тяглася понад берегом Парми, де в засідці сиділи його люди. На знак Фабріціо вони вискочили й схопили бідолашного маленького шпигуна. Той упав перед ними навколішки. Це була Беттіна, Фаустина покоївка. Провівши три дні в нудному ув'язненні, вона перебралась за чоловіка, щоб уникнути стилета ревнивого графа, якого вона і її пані дуже боялися, і вирушила на пошуки Фабріціо з дорученням передати йому, що Фауста його палко кохає й горить бажанням побачитися з ним, але в церкві Сан-Джованні бувати більше не може. «Нарешті! – подумав Фабріціо. – Хай живе наполегливість!»
   Покоївочка була гарненька, і це відірвало Фабріціо од високоморальних думок. Вона пояснила йому, що бульвар і всі вулиці, якими він тинявся того вечора, ретельно й непомітно для перехожих охороняють шпигуни графа М. Вони найняли кімнати в партері чи на бельетажі; причаївшись за жалюзі, вони мовчки спостерігають за всім, що відбувається на нібито зовсім безлюдній вулиці, і чують кожне слово, вимовлене надворі.
   – Якщо шпигуни впізнають мій голос, – сказала юна Беттіна, – мене заколють одразу, тільки-но я вернуся до палацу, а може, така сама доля спіткає і мою пані.
   Небезпека робила її в очах Фабріціо чарівною.
   – Граф М. лютує, – вела вона далі, – і синьйора Фауста знає, що від нього можна всього чекати. Вона веліла передати вам, що хотіла б утекти з вами на край світу.
   Беттіна розповіла про сцену, що сталася в церкві Сан-Джованні, про лють графа М., свідка всіх тих поглядів і знаків, які посилала Фабріціо необачна Фауста, шалено в нього закохана того дня. Граф схопив її за коси, хотів заколоти стилетом, і якби Фауста розгубилася, вона пропала б.
   Фабріціо привів гарненьку Беттіну до помешкання, яке наймав недалеко. Він розповів, що він син турінського вельможі, що батько його зараз у Пармі, через те йому треба бути обережним. Беттіна засміялася й сказала, що він ще більший вельможа, ніж каже. Наш герой не зразу второпав, що гарна дівчина вважає його не ким іншим, як самим наступником трону. Фауста уже починала любити Фабріціо й боялася за нього: вона поклала собі не називати своїй покоївці його імені, а говорила їй про принца. Фабріціо врешті сказав камеристці, що вона вгадала.
   – Але якщо довідаються, хто я, – додав він, – то, незважаючи на мою пристрасть, якій я дав стільки доказів, мені більше не бачити твоєї пані, а міністри мого батька, негідники, яких я колись повиганяю, пришлють синьйорі Фаусті наказ покинути країну, хоча вона так прикрасила її своєю присутністю.
   На світанні Фабріціо з покоївочкою придумали кілька планів для його побачення з Фаустою. Він звелів гукнути Лодовіко та ще одного дуже спритного охоронця і, поки ті домовлялися з Беттіною, написав Фаусті просто шаленого листа: становище дозволяло трагічні перебільшення, і Фабріціо, звісно, скористався цим. Лише вранці розстався він з красунею служницею, дуже задоволеною поводженням молодого принца.
   Було ухвалено, що нині, коли Фауста уже порозумілася зі своїм коханцем, він з'явиться під її вікнами лише в тому разі, коли вона зможе його прийняти і подасть йому знак. Але Фабріціо, закоханий у Беттіну і впевнений у близькій перемозі над Фаустою, не міг усидіти в селі, за два льє від Парми. Назавтра, опівночі, він приїхав верхи і з добрим ескортом, щоб проспівати під вікнами Фаусти модну тоді арію, трохи підправивши її слова. «Мабуть, до цього вдаються всі закохані», – думав він.
   Від тої хвилини, як Фауста погодилася на побачення, вся ця пригода почала здаватися Фабріціо занадто довгою. «Ні, я не закоханий, – міркував він, поганенько виспівуючи арію під Фаустиним вікном. – Беттіна, як на мене, в сто разів миліша, і мені більше хочеться, щоб прийняла мене вона, а не її пані». Фабріціо, досить знуджений, поїхав назад до свого села, як раптом кроків за п'ятсот від Фаустиного палацу звідкись вискочило п'ятнадцять-двадцять напасників. Четверо впіймали за гнуздечку його коня, двоє схопили його за руки. На Лодовіко і його охоронців також напали, але вони встигли втекти, кілька разів випаливши з пістолетів. Усе сталося за одну мить. І зразу ж, як чарами, на вулиці з'явилося п'ятдесята чоловік з запаленими смолоскипами. Усі були добре озброєні. Фабріціо зіскочив з коня, і хоча його міцно тримали, спробував вирватися. Він навіть поранив одного з напасників, котрий стискав йому руки, ніби кліщами. На його превеликий подив, той шанобливо сказав:
   – Ваша високість, ви, звісно, призначите мені добру пенсію за покалічену руку. Це куди краще для мене, ніж учинити державний злочин, добувши шпагу проти володаря.
   «Ось кара за мою дурість, – сказав собі Фабріціо, – навіщо я гублю душу за гріх, який мене аж ніяк не тішить?»
   Тільки закінчилась ця легка сутичка, з'явилося кілька служників у парадних лівреях із позолоченими, незугарно розмальованими критими ношами, [191 - Криті ноші – сидячі ноші для знатних осіб.] – на таких неоковирних ношах носять по вулицях ряджених на карнавалах.
   Шестеро чоловік, кожний з кинджалом у руці, попросили його високість сісти на ноші, кажучи, що нічна прохолода може зашкодити його голосу. Звертались вони дуже чемно і раз у раз викрикували титул «принц». Похід рушив. Фабріціо нарахував на вулиці понад п'ятдесят смолоскипників. Була десь перша година ночі. З будинків визирали у вікна люди, приваблені цією урочистою процесією.
   «А я побоювався, як би граф М. не пустив у хід кинджали, – міркував Фабріціо. – Він же вдовольнився тим, що взяв мене на сміх. Не сподівався, що в нього стільки смаку. Невже він справді подумав, що має справу з принцом? А якщо довідається, що я лише Фабріціо дель Донго, ударів стилета мені не минути!»
   П'ятдесят смолоскипників і двадцять озброєних охоронців довгенько простояли під Фаустиними вікнами, а потім рушили парадом по місту, зупиняючись перед найпишнішими палацами. Мажордоми, а вони йшли обабіч нош, вряди-годи гучно запитували його високість, чи не хоче він дати якийсь наказ. Фабріціо не розгубився, при світлі смолоскипів він зауважив, що Лодовіко зі своїми людьми їде за процесією. Фабріціо сказав собі: «У Лодовіко лише вісім чи десять чоловік, і напасти поки що він не наважується». Визираючи з нош, Фабріціо бачив, що виконавці лихого фарсу озброєні до зубів. З удаваною жартівливістю відповідав він мажордомам, приставленим до його послуг. Після двогодинного тріумфального походу Фабріціо помітив, що вони йдуть у напрямі вулиці, де палац Сансеверіна. Коли звернули на саму вулицю, Фабріціо розчахнув дверцята спереду нош, перестрибнув через ручку, звалив ударом стилета одного зі смолоскипників і сам дістав у плече удар ножем; другий охоронець обсмалив йому смолоскипом бороду, але він уже добіг до Лодовіко і гукнув:
   – Бий їх! Бий кожного, хто із смолоскипом!
   Орудуючи шпагою, Лодовіко визволив його від двох найупертіших переслідувачів. Фабріціо підбіг до палацу Сансеверіна, цікавий воротар, відчинивши прорізані в брамі дверцята, заввишки в три фути, визирнув з них, дивуючись безлічі смолоскипів. Фабріціо шмигнув цими дверцятами, замкнув їх зсередини, кинувся бігти садом і вибіг через хвіртку на безлюдну вуличку. За годину він був уже за містом, на світанку перейшов кордон герцогства Моденського, де відчув себе в безпеці. Ввечері він дістався до Болоньї. «Оце-то пригода! – сказав він собі. – Я навіть не зміг погомоніти з моєю красунею!»
   Він поспішив написати графові та герцогині листи з вибаченням, листи дуже обережні, де йшла мова тільки про те, що відбувалося в його серці, – ті послання нічого не могли виказати ворогам.
   «Я закохався в кохання, – писав він герцогині, – і намагався всілякими способами звідати його! Але, здається, природа відмовила мені в здатності кохати і журитися. Я не годен піднятися вище за вульгарну насолоду» тощо.
   Годі описати, скільки галасу наробила ця пригода в Пармі. Таємниця пробудила загальну цікавість. Багато свідків бачили ноші і факели. Але кого вкрали? Кому виявляли таку підкреслену шану? Наступного дня на місце події з'їхалася вся міська знать.
   Мешканці тієї вулиці, якою втік бранець, запевняли, що хтось бачив труп. Але на світанку, коли люди наважилися вийти надвір, єдиними слідами сутички були плями крові на бруківці. Вдень на тій вулиці побувало понад двадцять тисяч роззяв. Такі видовища італійським містам не дивина, але люди завжди знають, що і як усе сталося, а в даному разі Парму обурювало те, що навіть через місяць, коли процесія з факелами перестала бути єдиною темою розмов, ніхто, завдяки спритності графа Моски, не міг угадати імені суперника графа М., який хотів відбити у нього Фаусту. А сам ревнивий і мстивий коханець утік із міста на самому початку прогулянки. З наказу графа Фауста опинилася в фортеці. Пані Сансеверіна щиро сміялася з цієї маленької несправедливості, до якої вдався граф, щоб погамувати цікавість принца, інакше випливло б на поверхню ім'я Фабріціо.
   На той час у Пармі з'явився вчений муж, прибулий з півночі писати історію середньовіччя. В місцевій бібліотеці він розшукав старовинні манускрипти, і граф видав йому для цього відповідний дозвіл. Але науковець, ще дуже молодий, відзначався великою дратівливістю. Він думав, наприклад, що всі в Пармі сміються з нього. Правда, вуличні збитошники іноді бігали за ним, вражені його довжелезною і гордо відпущеною до пліч рудою гривою. Науковець вважав також, що в готелі з нього правлять утридорога і, розплачуючись за який-небудь дріб'язок, завжди перевіряв його ціну в «Подорожі пані Старк», [192 - «Подорожі пані Старк» – мається на увазі книга англійської мандрівниці Меріен Старк «Листи з Італії» (1800).] опублікованій двадцятим виданням, бо метиковані англійці дізнаються з цієї книжки, скільки коштує індичка, яблука, склянка молока тощо.
   Того самого вечора, коли Фабріціо не своєю волею відбув прогулянку в критих ношах, історик з рудою гривою в своєму готелі вчинив скандал. Cameriere (офіціант) зажадав з нього два су за нікчемний персик, і розлючений гість вихопив два маленьких кишенькових пістолети. Його затримали: носити при собі навіть маленькі пістолетики – великий злочин.
   Гнівливий науковець був довготелесий і худющий, і от другого дня графові Мосці спала блискуча думка видати його в очах принца як того самого сміливця, який хотів відбити Фаусту у графа М. і за це став жертвою містифікації. В Пармі носіння кишенькових пістолетів карається трьома роками галер, але ця кара ніколи не застосовується. Два тижні науковець провів у в'язниці, куди допускали до нього лише адвоката, який залякав його драконівськими законами, що ними боягузливість можновладців бореться проти таємного носіння зброї; а потім з'явився до нього другий адвокат і розповів про прогулянку, до якої граф М. змусив свого невідомого суперника. Поліція не хотіла признатися принцові, що вона безсила розкрити ім'я цього суперника.
   – Признайтеся, що ви залицялись до Фаусти, що п'ятдесят розбійників викрали вас, коли ви співали романс під її вікном, і понад годину носили вас по місту в критих ношах, але ставились до вас вельми поштиво. Для вас нема нічого принизливого в такому признанні. Скажіть тільки слово. Цим признанням ви виведете поліцію з халепи, вас негайно посадять у поштову карету, довезуть до кордону і побажають вам щасливої дороги.
   Науковець одмагався цілий місяць. Двічі-тричі принц ладен був звеліти привезти його до міністерства внутрішніх справ і самому взяти участь у допиті. Коли принц перестав і думати про нього, історик, знудившись у в'язниці, вирішив признатися в усьому, після чого його відвезли на кордон. Принц же зберіг тверде переконання, що у суперника графа М. на голові ціла копиця рудого волосся.
   Через три дні після своєї гучної прогулянки Фабріціо, осілий у Болоньї з вірним Лодовіко, пустив у хід усі засоби розшукати графа М. і дізнався, що той також ховається в гірському селі біля флорентійського шляху і що при ньому лише троє охоронців. Наступного ж дня, коли граф повертався з прогулянки, його схопили вісім вершників у масках, назвавшись агентами пармської поліції. Йому зав'язали очі, відвезли далі на два льє в гори, допровадили до готелю, де його чекали ввічливий прийом і досить багата вечеря. За столом йому подавали добірні італійські та іспанські вина.
   – Мене арештовано як державного злочинця? – запитав граф.
   – Аж ніяк, – дуже ввічливо відповів Лодовіко, не скидаючи маски. – Ви образили простого смертного, змусивши його через своїх найманців зробити прогулянку в критих ношах. Він бажав завтра вранці битися з вами на дуелі. Якщо ви уб'єте його, ви матимете до своїх послуг двох добрих коней, гроші і підставних коней, запряжених на дорозі в Геную.
   – А як звати цього забіяку? – запитав розгніваний граф.
   – Його звати Бомбаче. Вибір зброї за вами. Секундантами будуть добрі, цілком чесні люди. Але один із вас двох повинен загинути.
   – Та це ж звичайнісіньке вбивство! – злякано вигукнув граф М.
   – Боронь боже! Це тільки поєдинок не на життя, а на смерть з тим самим молодим чоловіком, якого ви змусили вночі прогулятися пармськими вулицями. Якщо ви залишитеся живим, його ім'я буде знеславлено. Один із вас зайвий на землі, тому спробуйте вбити його. Ви матимете шпаги, пістолети, шаблі, одне слово, будь-яку зброю, що її пощастило роздобути за кілька годин, – адже треба поспішати: болонська поліція метка, в чому ви, мабуть, переконалися. Годі допустити, щоб вона встигла завадити дуелі, необхідної для честі юнака, з якого ви зробили посміховище.
   – Але ж цей юнак – спадкоємець трону?
   – Він простий смертний, як і ви, і навіть не такий багатий, як ви, але вимагає поєдинку не на життя, а на смерть і змусить вас битися: пам'ятайте це.
   – Я нічого на світі не боюся! – вигукнув граф М.
   – Чудово. Ваш суперник буде цьому дуже радий, – відповів Лодовіко. – Завтра вранці будьте готові боронити своє життя від того, хто має всі підстави гніватись на вас, – він вас не помилує. Повторюю: вибір зброї за вами. Напишіть заповіт.
   Близько шостої години ранку графу М. подали сніданок, потім відімкнули двері кімнати, де його стерегли, і попросили вийти на подвір'я заїзду, обнесене живоплотом і височеньким парканом. Ворота були зачинені наглухо.
   В одному кінці подвір'я стояв стіл. Графа запросили підійти до нього, там він побачив кілька пляшок вина і горілки, два пістолети, дві шпаги, дві шаблі, папір і чорнило. Душ із двадцять селян дивилися з готельних вікон, що виходили на подвір'я. Граф жалібно гукнув свідкам:
   – Рятуйте! Мене хочуть убити!
   – Ви обманюєте себе або ж хочете обманути інших! – озвався Фабріціо, що стояв у другому кінці подвір'я, також біля столу зі зброєю. Він скинув із себе фрак, обличчя його було затулене дротяною маскою, які вживаються для фехтування.
   – Прошу вас, – додав Фабріціо, – надіти дротяну маску, вона лежить перед вами на столі, а потім підійти до мене ближче зі шпагою або з пістолетами. Вибір зброї, як уже було сказано, за вами.
   Граф М. висував безконечні заперечення і, мабуть, не мав ніякого бажання битися. Фабріціо ж побоювався появи поліції, хоча вони перебували в горах і до Болоньї було не менше п'яти льє. Нарешті йому пощастило найущипливішими образами розізлити графа. Той схопив шпагу і рушив на Фабріціо. Поєдинок почався досить мляво.
   За кілька хвилин бійку урвав великий галас. Герой наш добре розумів, що ця затія може до кінця віку стати за підставу для докорів чи наклепницьких обвинувачень. Він послав Лодовіко до села привести свідків. Лодовіко дав грошей прийшлим дроворубам, що працювали поблизу в лісі. Вони прибігли ватагою, з гучним гамором, гадаючи, що той, хто заплатив їм, найняв їх, щоб убити свого ворога. Коли вони з'явились до заїзду, Лодовіко попросив їх пильно дивитися, чи не користується в поєдинку котрийсь із суперників підступними прийомами і недозволеними перевагами.
   Дуель, урвана погрозливими криками цих очевидців, довго не поновлювалася. Фабріціо знов зачепив графове самолюбство.
   – Графе, – гукнув він, – нахабі слід бути хоробрим. Я розумію, що вам це важко, ви волієте діяти через найманих сміливців.
   Граф, розлютившись, почав кричати, що він довго в Неаполі брав уроки фехтування у славетного Баттістіні і зуміє покарати Фабріціо за зухвальство. Розійшовшись, він нарешті напав на суперника досить рішуче, що не перешкодило Фабріціо спритно штрикнути шпагою в його груди. Цей удар на кілька місяців прикував графа до ліжка. Лодовіко, подаючи першу допомогу пораненому, сказав йому на вухо:
   – Якщо донесете поліції про дуель, я звелю заколоти вас у ліжку.
   Фабріціо утік до Флоренції; в Болоньї він ховався від усіх і тому лише у Флоренції дістав докірливі листи од герцогині. Вона не могла подарувати йому, що, пробравшись у її дім на концерт, він навіть не спробував порозмовляти з нею. Фабріціо був захоплений листами графа Моски, сповненими щирої приязні і найшляхетніших почуттів. Він здогадався, що граф писав у Болонью, щоб відвести підозри, які могли впасти на нього через поєдинок. Поліція виявила дивовижну безсторонність, вона констатувала, що двоє чужоземців билися на шпагах. Відомий тільки один із них – поранений граф М. Дуель відбувалась перед очима понад трьох десятків селян, серед них наприкінці був і священик, який марно намагався розборонити дуелянтів. Оскільки ім'я Джузеппе Боссі не було згадано, через два місяці по дуелі Фабріціо наважився вернутись до Болоньї, остаточно переконаний, що іронією долі йому не судилося спізнати глибокого й високого кохання. Він залюбки досить просторо написав про це герцогині. Тривала самотність набридла йому, він прагнув повернення тих милих вечорів, які проводив у розмовах із графом та своєю тіткою. Розлука з ними позбавила його радощів приємного товариства.
   «Спроба звідати любов і вся пригода з Фаустою завдала мені стільки прикрощів, – писав він герцогині, – що якби ця свавільниця все ще була до мене прихильна, я не поїхав би й за двадцять льє, щоб зажадати від неї виконання обіцяного. Даремно ти боїшся, що я пощу за нею до Парижа, де вона, кажуть, співає з великим успіхом. Але я проїхав би безліч льє, щоб провести бодай один вечір з тобою і з графом, таким гарним і добрим приятелем».

Частина друга

Криками про республіку нам намагаються перешкодити користатися перевагами найкращої з монархій.
«Пармський монастир» (Розділ XXIII)

Розділ чотирнадцятий

   Поки Фабріціо шукав любові в селі біля Парми, головний фіскал Рассі, і гадки не маючи про таке близьке сусідство, вів далі слідство в його справі, так само як вів процеси лібералів. Він нібито не міг розшукати свідків захисту, а насправді залякав їх. Нарешті майже після річної ревної праці, місяців через два по поверненні Фабріціо до Болоньї, однієї п'ятниці маркіза Раверсі, нетямлячись із радощів, прилюдно заявила в своєму салоні, що годину тому молодому дель Донго ухвалено вирок, який завтра буде запропонований принцові на підпис. За кілька хвилин герцогині вже стали відомі слова її суперниці.
   «Графові агенти, мабуть, погано працюють, – сказала вона собі. – Ще сьогодні вранці він казав, що вирок буде ухвалено десь лише через тиждень. Може, він не проти тримати далі від Парми мого любого головного вікарія? Але, – додала вона, наспівуючи, – він ще вернеться до нас і колись стане нашим архієпископом».
   Герцогиня подзвонила.
   – Зберіть у приймальні всю челядь, навіть кухарів, – сказала вона камердинерові. – Сходіть до коменданта міста, попросіть дозволу найняти четверик поштових коней і дивіться, щоб через півгодини ці коні були запряжені до мого ландо.
   Всі покоївки заходились пакуватися, а герцогиня похапцем переодяглася в подорожнє вбрання, але ні про що не повідомила графа, її сповнювала радістю думка трохи покепкувати з нього.
   – Друзі мої, – сказала вона челяді, що зібралась, – я довідалася, що мого бідного небожа мають заочно засудити за те, що він наважився боронити своє життя від шаленця: Джілетті хотів убити і його. Ви всі з власного досвіду знаєте, який Фабріціо добрий та лагідний на вдачу. Такою жорстокою зневагою я обурена і іду до Флоренції. Кожний із вас протягом десяти років діставатиме, як і раніше, платню. Якщо ви потрапите в біду, напишіть мені. Поки у мене знайдеться бодай один цехін, я поділюся з вами.
   Герцогиня говорила це цілком щиро, отож на останні її слова служники залилися сльозами. Хазяйка теж мала вогкі очі, вона додала, зворушена:
   – Моліться за мене і за його превелебність Фабріціо дель Донго, головного вікарія нашої єпархії: завтра його засудять до галер або до смертної кари, – це все-таки не так по-дурному.
   Плач служників посилився і поступово перейшов у бунтівні крики. Пані Сансеверіна сіла в екіпаж і звеліла везти себе до принцового палацу. Незважаючи на пізню годину, вона попросила аудієнції через генерала Фонтану, чергового ад'ютанта. Побачивши, що вона з'явилася не в придворному одязі, ад'ютант не міг з дива вийти. Щодо принца, то він цього прохання про аудієнцію чекав і тішився заздалегідь.
   «Зараз побачимо, як покотяться з прекрасних очей сльози, – сказав він собі, потираючи руки. – Вона прийшла просити про помилування. Нарешті ця вродлива гордійка скориться. Вона була нестерпна: постійно цей незалежний вигляд! І на найменшу образу її промовисті очі ніби казали мені: «В Неаполі або Мілані жити було б куди краще, ніж у вашій мізерній Пармії» Та ось, дарма що я не міланський чи неапольський монарх, доведеться цій пишній дамі просити мене про те, що залежить лише від мене і чого вона палко прагне. У мене було передчуття, що з прибуттям цього небожа мені пощастить приборкати їй крила».
   Усміхаючись на свої думки і віддаючись приємним гадкам, принц походжав по кабінету, а генерал Фонтана стояв при дверях виструнчений, ніби солдат на варті. Помітивши блискучі очі принца і згадуючи про подорожнє вбрання герцогині, він подумав, що монархія розвалюється. Подив його не мав меж, коли принц сказав йому:
   – Попросіть герцогиню, щоб вона зачекала чверть години.
   Генерал-ад'ютант зробив різкий поворот, як солдат на параді. Принц знов усміхнувся.
   «Фонтана не звик, – подумав він, – щоб ця гордійка чекала в приймальні. Його здивоване лице, коли він скаже: «Почекайте чверть години», добре підготує перехід до зворушливих сліз, які поллються в моєму кабінеті».
   Ці чверть години були розкішні для принца, він прогулювався по кабінету рішучим і рівним кроком, він владарював.
   «Тільки не треба казати їй якихось недоречних слів. Хоч би які були мої почуття до герцогині, я повинен пам'ятати, що вона одна з найзнатніших дам мого двору. Цікаво, як розмовляв Людовік Чотирнадцятий з принцесами, коли був незадоволений ними?» І принцові очі затримались на портреті короля-сонця.
   Найцікавіше, що принц зовсім не думав, чи помилує він Фабріціо і в чому це помилування полягатиме. Нарешті, хвилин через двадцять, вірний Фонтана знову з'явився у дверях, але не пустив навіть пари з уст.
   – Герцогиня Сансеверіна може ввійти! – крикнув принц театральним голосом.
   «Зараз почнуться сльози», – сказав принц собі і, ніби готуючись до цього видовища, витяг із кишені носовичка.
   Ніколи ще герцогиня не була така легка і вродлива, їй не можна було дати й двадцяти п'яти років. Бачачи, як вона швидко йде, ледве торкаючись килима, бідолашний ад'ютант трохи не зомлів.
   – Дуже прошу, ваша високість, дарувати мені, – весело й невимушено сказала вона, – я дозволила собі з'явитися до вас у вбранні, не зовсім придатному для цього, але ви, ваша високість, привчили мене до вашої доброти, і я маю надію, що й зараз не відмовите в ній.
   Герцогиня сказала ці слова досить повільно, щоб натішитися цікавим видовищем: принцове обличчя виражало великий подив, а поворот голови й положення рук усе ще були сповнені величі. Принц стояв, як громом прибитий, і раз у раз вигукував фальцетом:
   – Як? Як?
   А герцогиня, вибачившись, помовчала, ніби очікуючи з поваги, коли принц підшукає відповідь, а потім додала:
   – Маю надію, що ви, ваша високість, пробачите мій невідповідний костюм.
   Та коли вона казала це, її глумливі очі блищали так яскраво, що принц не витримав їхнього блиску і втупив погляд у стелю, що було в нього ознакою остаточного збентеження.
   – Як? Як? – вигукнув він ще раз, і аж потім йому пощастило здобутися на таку фразу:
   – Сідайте ж, герцогине, прошу вас!
   Він сам люб'язно присунув для неї крісло. До такої ґречності герцогиня не залишилась байдужою і трохи згасила блиск своїх очей.
   – Як? Як? – повторював принц, нервово соваючись у кріслі, ніби перевіряючи його міцність.
   – Я зараз їду. Хочу скористатись нічною прохолодою для подорожі на поштових, – озвалася герцогиня. – Моя відсутність, мабуть, буде довга, і я не хотіла покинути володіння вашої високості, не подякувавши за ту ласку, яку ви виявляли до мене протягом п'яти років.
   Тільки тут принц нарешті все збагнув і пополотнів: у цілому світі не знайшлося б людини, яка б страждала більше за нього, коли він помилявся в своєму передбаченні. Потім він прибрав величної пози, гідної портрета Людовіка XIV, що висів у нього перед очима:
   «Браво! – подумала герцогиня. – Згадав, що він чоловік!»
   – А що за причина цього раптового від'їзду? – спитав принц досить твердим тоном.
   – Такий намір я мала вже віддавна, а прискорити від'їзд змусила мене жалюгідна зневага, завдана монсиньйору дель Донго, якого завтра засудять до смертної кари або до галер.
   – А куди ви їдете?
   – Думаю вирушити до Неаполя. – І, підводячись, додала: – Мені залишається тільки попрощатися з вашою високістю і чемно подякувати вам за вашу колишню доброту.
   Вона й собі сказала це твердим тоном і рішуче рушила до дверей. Принц збагнув, що через дві секунди вже буде по всьому: примирення неможливе, якщо від'їзд набуде розголосу. Герцогиня не з тих жінок, які відступають од своїх постанов. Він побіг за нею.
   – Герцогине, – сказав він, узявши її за руку, – ви знаєте, що я завжди любив вас як друг, і лише од вас залежало надати цьому почуттю іншу назву. Вчинено вбивство, це неможливо заперечувати, слідство в цій справі я довірив моїм кращим суддям.
   На ці слова герцогиня випросталася: де й поділась удавана шанобливість і навіть ґречність. Перед принцом стояла скривджена жінка, і було ясно, що вона переконана в його ворожості. З виразом гніву, а то й погорди, вона сказала, підкреслюючи кожне слово:
   – Я назавжди покидаю володіння вашої високості, щоб ніколи більше не чути про фіскала Рассі та інших нікчемних убивць, які засудили до смертної кари мого небожа і багатьох інших людей. Якщо ви, ваша високість, не хочете, щоб я з гіркотою згадувала про останні хвилини, проведені в товаристві монарха, такого люб'язного і проникливого, коли його не ошукують, покірно прошу вас не нагадувати про цих підлих суддів, яких можна купити за тисячу екю або за орден.
   Ці сповнені гідності, а головне щирості, слова викликали у принца трепет, на мить він злякався, як би його гордість не принизили безпосереднішим закидом, а взагалі він спізнав скоріше приємне почуття. Він милувався на герцогиню, в цю хвилину вся її особа світилася величною вродою.
   «Боже мій! Яка вона чарівна! – сказав собі принц. – Треба щось вибачити такій незвичайній жінці, рівної їй, може, не знайти в цілій Італії. Гм, пустимо в хід дипломатію, можливо, з часом вона стане моєю коханкою. Яка різниця між такою істотою і тією лялькою, маркізою Бальбі, котра ж до того краде щороку в моїх бідолашних підданців принаймні триста тисяч франків. Але чи добре я почув? – згадав він раптом. – Вона нібито сказала: «Присудили до смертної кари мого небожа й багатьох інших людей?» Гнів знов узяв у ньому гору, і принц заговорив уже пихатим монаршим тоном:
   – А що ж треба зробити, пані, щоб ви залишилися?
   – Те, до чого ви не здатні, – відповіла герцогиня з відтінком гіркої іронії й найодвертішої погорди.
   Принц ладен був вибухнути гнівом, однак великий досвід у ремеслі самодержця допоміг йому опанувати себе.
   «Треба здобути цю жінку, – міркував він, – це мій обов'язок перед самим собою, а потім знищити її презирством… Якщо вона вийде зараз із мого кабінету, я більш ніколи її не побачу».
   Але, сп'янілий у цю хвилину од ненависті, він не міг здобутись на слово, яке могло б водночас відповідати його обов'язку перед самим собою і утримало б герцогиню од наміру покинути його двір.
   «Не можна, – сказав він собі, – ні повторяти спробу двічі, ні робити її смішною». Він став на порозі, заступивши герцогині шлях. В цей час він почув легке дряпання в двері.
   – Який ще там йолоп, – закричав він на повен голос, – який ще йолоп з'явився набридати мені!
   Просунулося бліде, злякане обличчя генерала Фонтани; завмираючи з переляку, він пробелькотів:
   – Його ясновельможність граф Моска просить честі бути прийнятим вашою високістю.
   – Впустіть! – гукнув принц і, коли Моска ввійшов і вклонився, він сказав йому:
   – Ну ось, полюбуйтеся! Герцогиня Сансеверіна бажає цієї ж хвилини виїхати з Парми й оселитися в Неаполі і до того ж грубіянить мені.
   – Що?! – вигукнув Моска, весь сполотнівши.
   – Як? Ви не знали про її намір?
   – Не чув ні словечка! Я попрощався з герцогинею о шостій вечора, вона була весела й щаслива.
   Ця відповідь справила на принца разюче враження. Передусім він пильно глянув на графа і з виразу його блідого обличчя збагнув, що Моска щирий і не є спільником герцогині в її намірах.
   «В такому разі, – подумав принц, – я втрачу її назавжди. Насолода і помста стануть мені недоступні. В Неаполі вона зі своїм небожем Фабріціо складатиме епіграми про великий гнів маленького володаря Парми».
   Він глянув на герцогиню; гнів і найбільше презирство переповнювали її серце в цю хвилину, очі були втуплені в графа Моску, а делікатно окреслені уста виражали гірке розчарування. Все її лице говорило: «Підлий царедворець!»
   «Отож, – думав принц, уважно придивляючись до неї, – втрачений і цей спосіб повернути її в моє князівство. За хвилину, якщо тільки вона вийде з мого кабінету, вона буде для мене втрачена. Бозна-що вона там розкаже в Неаполі про моїх суддів… А з її розумом і дивовижною силою переконувати, даною їй од природи, їй повірять усі. Через неї я заживу слави смішного тирана, який встає ночами і дивиться, чи не ховаються під ліжком змовники…»
   Спритним маневром – ніби проходжаючись у хвилюванні по кабінету, щоб заспокоїтися, – принц знов опинився на порозі. Граф стояв праворуч, за три кроки, блідий, пригнічений, і так тремтів, що мусив спертись на спинку крісла, в якому на початку аудієнції сиділа герцогиня, охоплений гнівом, принц далеко відкинув це крісло. Граф був закоханий. «Якщо герцогиня поїде, – казав він собі, – я вирушу слідом. Але чи побажає вона бачити мене? Ось у чому питання».
   Герцогиня стояла ліворуч од принца, випростана, з руками схрещеними на грудях, і з чудовою зухвалістю дивилась на нього. Воскова блідість змінила яскраві барви, що недавно грали на її вродливому обличчі.
   Принц, на відміну від обох відвідувачів, увесь почервонів і мав стурбований вигляд. Лівою рукою він нервово перебирав орденські хрести на широкій стрічці, яку завжди носив під фраком, а правою погладжував підборіддя.
   – Що робити? – запитав він графа майже несвідомо, за звичкою радитися в усьому з міністром.
   – Справді не знаю, ваша високість, – відповів граф з таким виглядом, ніби от-от мав померти.
   Він ледве видавив із себе ці слова і то таким упалим голосом, що гордість принца, не раз приниженого під час аудієнції, вперше дістала винагороду. Ця скромна радість підказала йому репліку, рятівну для його самолюбства.
   – Гаразд, виходить, з нас трьох я найрозсудливіший. Я ладен залюбки забути про свій сан, говоритиму як приятель. – І додав із ласкавим усміхом, добре наслідуючи прихильну поблажливість щасливих часів Людовіка XIV. – Я говоритиму як приятель зі своїми приятелями. Герцогине, що треба зробити, щоб ви забули про своє нерозважне рішення ?
   – Сказати по щирості, я й сама не знаю, – відповіла, глибоко зітхаючи, герцогиня. – Не знаю. Парма мене просто жахає.
   В цих словах не було бажання дошкулити, відчувалося, що її устами промовляє сама щирість.
   Граф рвучко обернувся, душа придворного була збентежена. Потім він благально глянув на принца. З великою гідністю і спокоєм принц витримав паузу, а потім сказав графові:
   – Я бачу, що ваша чарівна приятелька втратила голову, це цілком природно: вона обожнює свого небожа. – Адресувавши герцогині наймилішу усмішку, він додав жартома, ніби цитував тираду з комедії:
   – Що треба зробити, щоб ці гарні очі всміхнулися ?
   Герцогиня мала час зібратися з думками. Поважно й рішуче, ніби диктуючи ультиматум, вона відповіла:
   – Ваша високість, ви повинні написати мені милостивого листа і з притаманною вам доброзичливістю заявити в ньому, що нітрохи не переконані у винності Фабріціо дель Донго, першого головного вікарія архієпископа Пармського, і тому не підпишете вироку, коли його подадуть вам на схвалення, і що ця несправедлива судова справа не матиме ніяких наслідків у майбутньому.
   – Що? Несправедлива ?! – вигукнув принц, весь спаленівши і знов закипаючи гнівом.
   – Це не все, – гордо відповіла герцогиня, як справжня римлянка. – Сьогодні ж увечері, а зараз чверть на дванадцяту, – додала вона, позираючи на годинник, – сьогодні ж увечері ви, ваша високість, накажете повідомити маркізі Раверсі, що ви радите їй поїхати до села відпочити од втомливих клопотів, зв'язаних з відомим їй процесом, про який вона сьогодні говорила в своєму салоні на початку вечора.
   Принц люто походжав своїм кабінетом.
   – Бачив хто-небудь таку жінку? – гукнув він. – Вона безцеремонно поводиться зі мною!
   Цілком невимушено герцогиня відповіла:
   – Ваша високість, мені й на думку не могло спасти нечемно поводитися з вами. Щойно ви, ваша високість, зволили зауважити, що говорите як приятель зі своїми приятелями. Зрештою я не маю найменшої охоти залишатися в Пармі, – додала вона, дивлячись на графа з безмежною погордою.
   Погляд цей змусив принца погодитись, досі він ще вагався, хоча своїми словами ніби зобов'язав себе. Та слова для нього нічого не важили.
   Вони перекинулися ще кількома фразами. Нарешті граф Моска дістав вказівку написати милостивого листа, як того жадала герцогиня. Він опустив слова: «Ця несправедлива судова справа не матиме ніяких наслідків у майбутньому».
   «Досить того, – подумав граф, – що принц обіцяє не схвалювати вироку».
   Ставлячи підпис, принц поглядом подякував йому.
   Граф допустився неабиякого промаху: зморений принц зараз би підписав будь-яке зобов'язання. Він вважав, що вибрався з халепи, та й у всій цій історії головною для нього була одна думка: «Якщо герцогиня поїде, через тиждень при моєму дворі пануватиме смертельна нудьга». Граф помітив, що його володар змінив дату й позначив лист наступним днем. Міністр вбачав у цій поправці лише педантичне бажання бути точним, як належить доброму монархові. Щодо вигнання маркізи Раверсі, то заперечень ніяких не було, – принц любив посилати людей у вигнання.
   – Генерал Фонтана! – гукнув він, одчиняючи двері.
   З'явився генерал. На його обличчі був такий кумедний подив і цікавість, що граф і герцогиня весело перезирнулися, – цей погляд примирив коханців.
   – Генерале Фонтана, – сказав принц, – сідайте в мою карету, яка чекає під колонадою, їдьте до маркізи Раверсі. Звеліть доповісти про себе. Якщо вона вже в ліжку, додайте, що ви приїхали від мого імені, зайдіть до неї в опочивальню і скажіть їй так – саме так, а не інакше: «Пані маркізо, його високість велить вам завтра, до восьмої ранку, виїхати у ваш маєток Веллейя. Його високість повідомить вас, коли вам можна буде вернутись до Парми».
   Принц зазирнув в очі герцогині, але замість дякувати йому, як він сподівався, вона зробила дуже шанобливий глибокий реверанс і швидко вийшла.
   – Що за жінка! – сказав принц графові Мосці.
   Той, врадуваний вигнанням маркізи Раверсі, що набагато полегшувало його міністерську діяльність, добрі півгодини розмовляв із принцом. Як спритний царедворець він зумів потішити монарше самолюбство і відкланявся, лише коли переконав принца, що в зібранні анекдотів з життя Людовіка XIV не знайдеться сторінки прекраснішої за ту, яку принц підготував сьогодні для майбутніх своїх істориків.
   Повернувшись додому, герцогиня замкнулася в себе, звелівши нікого не приймати, навіть графа. Їй хотілось побути самій і поміркувати над недавньою сценою. Вона діяла наосліп, щоб потішити свою гординю, але хоч би до якої постанови привів її цей крок, вона виконала б її неухильно. Навіть тепер, коли до неї вернувся спокій, вона зовсім не дорікала собі і нітрохи не каялася. Таку вона мала вдачу, завдяки якій вона і в тридцять шість років залишалась найчарівнішою жінкою при дворі.
   Маркіза почала обмірковувати, які втіхи може дати їй Парма, ніби повернулася з довгої мандрівки. Від дев'ятої до одинадцятої години вечора вона була певна, що назавжди покине цю державу.
   «Бідний граф! Який смішний був у нього вигляд, коли він у присутності принца дізнався, що я їду. Власне, людина він дуже гарна і рідкісної душі. Він кинув би всі свої міністерські портфелі і помчав би слідом за мною… Звісно: цілих п'ять років він не міг кинути мені докору в невірності. А чи багато жінок, повінчаних перед вівтарем, могли б сказати те саме своєму панові й повелителю? Правда, мені не хотілось його обманювати, в ньому немає ні чванства, ні педантизму, біля мене він завжди соромиться своєї влади… Який же він був смішний у присутності свого монарха; якби він був тут, я б його розцілувала. Але нізащо на світі я не погоджусь розважати відставного міністра: це невиліковна хвороба, від неї умирають. Яке це, мабуть, нещастя стати міністром замолоду! Треба написати йому: хай знає, що я про це думаю, перш ніж посваритися з принцом. Але я забула про мою челядь. Добрі люди!»
   Герцогиня подзвонила. Покоївка вже пакувалася, коляска стояла перед ґанком, і її вантажили. Вся челядь, не заклопотана роботою, оточила коляску, у всіх на очах бриніли сльози. Всі пі подробиці повідомила Чекіна, що в важливих випадках одна мала до неї доступ.
   – Поклич усіх нагору, – сказала їй герцогиня. За хвилину вона вийшла в приймальню.
   – Мені пообіцяли, – сказала вона, – що вирок, винесений моєму небожу, не дістане підпису самодержця (так кажуть в Італії). Свій від'їзд я відкладаю. Побачимо, чи мої вороги настільки впливові, щоб змінити цю нову постанову.
   По короткій мовчанці челядь почала кричати: «Хай живе наша герцогиня!» – і несамовито плескати в долоні.
   Господиня, яка вже була в сусідній кімнаті, з'явилася знову, як актриса, що виходить на біс, чарівно вклонилася і сказала:
   – Друзі мої, дякую вам!
   Якби в цю хвилину вона сказала лише слово, всі кинулися б до палацу на штурм. Герцогиня поманила одного свого форейтора, колишнього контрабандиста і віддану людину. Той пішов слідом за нею.
   – Переберись на заможного селянина і як-небудь вислизни з Парми, найми седьолу [193 - Седьола (італ.) – італійський кабріолет.] і мчи до Болоньї. Ввійди до міста пішки через Флорентійську браму, ніби повертаєшся з прогулянки. Розшукай у готелі «Пілігрим» Фабріціо й передай йому пакет, якого зараз тобі вручить Чекіна. Фабріціо переховується, в місті він живе під іменем Джузеппе Боссі. Не видай перед кимось його з легковажності і знаку не подавай, що знаєш його. Мої вороги, можливо, пошлють шпигунів за тобою. Через кілька годин чи кілька днів Фабріціо пошле тебе назад: повертаючись, будь вдвічі обережніший, щоб не видати його.
   – Ба! Боятись людей маркізи Раверсі? – вигукнув форейтор. – Хай тільки поткнуться, ми покажемо їм, де раки зимують.
   – Зараз не треба. Може, згодом… Але без мого наказу ніяких вибриків, якщо вам дороге життя.
   Пані Сансеверіна хотіла послати Фабріціо копію принцового листа. Вона хотіла потішити його й надумала розповісти кількома словами про сцену, що завершилася цим листом. Кілька слів виросли в послання на десять сторінок. Нарешті вона звеліла покликати форейтора.
   – Тобі доведеться вирушити лише о четвертій ранку, коли відчинять браму, – сказала вона.
   – Я вирішив пробратись через головний риштак, води там по шию, але перебратися можна.
   – Ні, – заперечила герцогиня. – Я не хочу наражати на лихоманку найвірнішого мого служника. Чи ти знаєш когось у домі архієпископа?
   – Молодший візник – мій друг.
   – Ось лист до святобливого прелата. Проберись непомітно до його палацу, попроси провести тебе до камердинера. Тільки не треба будити його превелебність. Якщо він уже буде в опочивальні, проведи ніч у палаці. Звичайно він устає на світанні, і ти о четвертій годині ранку попроси, щоб доповіли про тебе. Скажи, що ти прийшов од мене, попроси архієпископа благословити тебе, віддай йому цього пакета, а від нього візьми листи, які він, можливо, пошле з тобою до Болоньї.
   Герцогиня переслала монсиньйорові оригінал милостивого принцового листа, а оскільки лист стосувався головного вікарія архієпископа, просила зберегти цей папір в єпархіальних архівах, висловивши надію, що пани старші вікарії та каноніки, колеги її небожа, захочуть ознайомитися зі змістом документа, звісно, з умовою дотримання якнайсуворішої таємниці.
   Герцогинин лист до його превелебності отця Ландріані був написаний невимушеним тоном, що мало зачарувати цього добропорядного буржуа, зате підпис був на цілих три рядки, наприкінці її приятельського послання красувалося:
//-- Анджеліна-Корнелія-Ізотта --//
//-- Вальсерра дель Донго --//
//-- герцогиня Сансеверіна --//
   «Давно не підписувалась так розтягнено, здається, від дня весілля з покійним герцогом і шлюбної нашої угоди, – подумала герцогиня з усмішкою. – Але цих людей можна вразити лише такими витребеньками: в очах міщанина смішне здається прекрасним».
   Для гідного завершення цього вечора герцогиня поступилася спокусі написати ще послання бідоласі графові і повідомила його «до відома в його стосунках з вінценосцями», як вона висловилася, що аж ніяк не відчуває себе здатною розважати опального міністра.
   «Принц викликає у вас страх, та коли позбудетеся щастя споглядати його, очевидно, мені доведеться викликати у вас трепет».
   Вона звеліла негайно віднести листа графові.
   О сьомій ранку принц викликав до себе графа Дзурлу, міністра внутрішніх справ.
   – Ще раз пошліть усім подеста, [194 - Подеста – представник поліцейської та судової влади в Італії.] – сказав він, – найсуворіший наказ арештувати й ув'язнити дворянина Фабріціо дель Донго. Нам доносять, що він, можливо, наважиться з'явитися в наших володіннях. Утікач цей перебуває зараз у Болоньї, де він глузує з нашого суду. Візьміть сбірів, які знають його в обличчя, і розставте їх: по-перше, в селах уздовж усього шляху з Болоньї в Парму, по-друге, довкола замку герцогині в Сацці і круг її дому в Кастельнуово, а по-третє, довкола садиби графа Моски. Я знаю вашу кмітливість і маю надію, що, незважаючи на проникливість графа Моски, ви зумієте приховати од нього вказівку вашого володаря. Пам'ятайте, що Фабріціо дель Донго повинен бути ув'язнений, – така моя воля.
   Як тільки міністр вийшов, потайними дверима до кабінету ввійшов фіскал Рассі, з кожним кроком догідливо вклоняючись мало не до землі. Фізіономію цього негідника слід було намалювати фарбами, вона цілком відповідала його мерзенній ролі: тривожний погляд блудливих, метких очей показував, що він знає, яка в нього репутація, але губи його кривилися зухвалою самовпевненою усмішкою, ця усмішка свідчила, що він уміє переборювати презирство.
   Оскільки цей сановник незабаром виявить досить великий вплив на долю Фабріціо, треба присвятити йому кілька рядків. Він був високого зросту, очі мав гарні й досить розумні, однак лице йому псувало ряботиння од віспи. Щодо розуму, то Рассі мав його немало, і то вельми тонкого. Його вважали знавцем права, але в ньому він найбільше вражав своїм крутійством. У найважчій судовій справі фіскал миттю знаходив законні мотиви добитись як засудження, так і виправдання обвинуваченого; найбільше він славився як майстер на прокурорські викрути.
   Цей державний муж, через якого чимало великих монархів могли позаздрити принцові Пармському, мав тільки одну пристрасть: вести інтимні розмови з вельможами й потішати їх блазнюванням. Йому було байдуже, сміється вельможа з його слів чи з нього самого, а чи дозволяє собі брудні дотепи на адресу пані Рассі, – аби лише вельможа сміявся й поводився з ним запанібрата. Часом принц, не знаючи, як ще принизити свого головного суддю, частував його штурханами. Якщо штурхани були дошкульні, Рассі починав плакати. Але блазенська натура в ньому була така сильна, що він щодня відвідував салон міністра, де його брали на глум, віддаючи перевагу салонові перед своєю власною вітальнею, в якій він міг деспотично панувати над армією суддівських тог і перук усієї країни. Рассі створив собі зовсім особливе становище: принизити його не міг би навіть найзухваліший вельможа. За зневаги, яких фіскал зазнавав цілий день, він мстив тим, що розповідав про них принцові, користаючись зі свого привілею одверто говорити йому геть усе. Щоправда, нагородою за таке базікання нерідко був замашний намордень, але головний фіскал на це нітрохи не ображався. Навіть у хвилини найгіршого настрою принца розважало товариство вищого судді: він тоді собі на втіху збиткувався з Рассі.
   Одне слово, Рассі був майже ідеальним царедворцем: ні честі, ні обурення.
   – Таємниця – над усе! – крикнув принц, не відповідаючи на його поклони і тримаючись із ним вкрай брутально, хоча за своїм звичаєм був з усіма досить ввічливим. – Яким числом датовано вирок?
   – Вчорашнім, ваша ясновельможність.
   – Скільки суддів підписали його?
   – Всі п'ятеро.
   – А яке покарання?
   – Двадцять років ув'язнення в фортеці – як ви мені наказали.
   – Кара смертю викликала б обурення, – сказав принц, ніби розмовляючи сам із собою, – а шкода! От що вплинуло б на цю жінку! Тільки ж він – дель Донго, а це ім'я шанують у Пармі, бо три дель Донго були архієпископами, що майже в спадщину діставали один від одного цей сан… То кажете – на двадцять років фортечного ув'язнення?
   – Так, ваша ясновельможність, – відповів запопадливий Рассі, згинаючись удвоє, – з попереднім прилюдним каяттям перед портретом вашої світлості; крім того, щоп'ятниці й напередодні великих свят засуджений мусить дотримуватись посту: лише хліб і вода, – адже він прославився як нечестивець. Це записано до вироку, щоб пошкодити його майбутньому.
   – Пишіть, – мовив принц: – «Його ясновельможність, милостиво зваживши на смиренне піклування маркізи дель Донго, матері злочинця, та герцогині Сансеверіна, його тітки, які підкреслюють, що в час вчинення злочину їхній син і небіж був іще зовсім молодий, до того як запаморочений шаленою пристрастю до дружини сердешного Джілетті, – зволив, незважаючи на жах, навіяний таким лиходійством, пом'якшити вирок, винесений Фабріціо дель Донго, скоротивши термін фортечного ув'язнення до дванадцяти років». Дайте я підпишу.
   Принц розписався, позначив указ вчорашнім числом і, подаючи його Рассі, сказав:
   – Під моїм підписом додайте: «Герцогиня Сансеверіна, дізнавшись про пом'якшення вироку, знову була припала до стіп його ясновельможності, і принц дозволив злочинцеві щонеділі й четверга одногодинну прогулянку на майданчику чотирикутної фортечної вежі, що в просторіччі називається Фарнезькою вежею». Розпишіться, – мовив принц, – і тримайте язик за зубами, які б розмови не почули ви в місті. Передайте радникові дель Капітані, який пропонував лише два роки фортечного ув'язнення і навіть розводив теревені, наполягаючи на цій безглуздій пропозиції, що я зобов'язую його перечитувати закони й регламенти. Нагадую ще раз – мовчати! Бувайте.
   Рассі тричі повагом низенько вклонився, але принц і не глянув на нього.
   Сталося це о сьомій ранку. За кілька годин по місту й по всіх кав'ярнях поширилася звістка про висилку маркізи Раверсі. Всі раптом заговорили про цю велику подію. Немилість щодо маркізи на якийсь час витіснила із Парми нудьгу, цього невблаганного ворога маленьких міст і маленьких дворів. Генерал Фабіо Конті, що вже мав себе за міністра, виправдуючись подагрою, протягом кількох днів не виїжджав із фортеці. Буржуа, а за ними і простий люд дійшли висновку, що принц, ясна річ, вирішив зробити монсиньйора дель Донго архієпископом Пармським. Пронирливі політики кав'ярень навіть запевнювали, ніби Лан-дріані, нинішнього архієпископа, змушено, щоб він, покликаючись на недугу, подав у відставку, за що йому, без сумніву, буде призначено значну пенсію з прибутків од тютюнової монополії; такі чутки, дійшовши до архієпископа, дуже занепокоїли старого, і на кілька днів турбота його про нашого героя дуже послабилась. Місяців через два ця важлива новина з'явилась у паризьких газетах із невеличкими змінами: нібито на архієпископа мають призначити графа Моску, небожа герцогині Сансеверіна.
   Маркіза Раверсі скаженіла в своєму замку Веллейя. Вона аж ніяк не була з тих безхарактерних жінок, які мстять своїм ворогам лише образливими словами. Тільки-но маркіза впала в неласку, кавалер Ріскара і троє інших друзів опальної тут же з її наказу з'явилися до принца просити дозволу навідати вигнанницю у власному замку. Його ясновельможність прийняв маркізиних друзів вельми прихильно, і їхня поява у Веллейя була для маркіза великою розрадою. Під кінець другого тижня вона вітала у своєму замку вже тридцятьох гостей, – усі вони мріяли посісти теплі місця при ліберальному міністерстві. Щовечора маркіза влаштовувала справжню раду з найобізнанішими зі своїх прибічників. Якось вона дістала багато листів із Парми та Болоньї і ввечері рано полишила гостей: улюблена покоївка спершу привела до неї в опочивальню її найближчого коханця, графа Бальді, молодого пишного красеня і зовсім нікчемну людину, а згодом – його попередника, кавалера Ріскару, з темним лицем і душею пройди, що почав кар'єру репетитором геометрії при дворянській колегії Парми, а нині став державним радником і кавалером багатьох орденів.
   – У мене добра звичка, – сказала маркіза двом своїм прихильникам, – ніколи не знищувати ніяких паперів, і це стало мені в пригоді; ось дев'ять листів, що їх написала мені Сансеверіна з різних приводів. Поїдьте в Геную, відшукайте там серед галерних каторжників колишнього нотаріуса, прізвище якого Буратті, як і великого венеціанського поета, чи Дуратті. Графе Бальді, сідайте до письмового столу і пишіть, що я диктуватиму:
   «Мені запала в голову гарна думка. Пишу тобі про неї. Я іду в свою хижку під Кастельнуово. Буду щаслива, якщо забажаєш приїхати й побути якийсь день зі мною; гадаю, тепер, коли все минуло, в цьому немає вже великої небезпеки; хмари розвіюються. Однак не приїжджай просто в Кастельнуово, – зупинись, не доїжджаючи; на шляху тебе чекатиме один із моїх служників, всі вони безтямно люблять тебе. Для цієї невеличкої мандрівки, звичайно, збережи прізвище Боссі. Кажуть, ти запустив бороду, як у справжнісінького капуцина, а в Пармі бачили тебе тільки у статечному вигляді головного вікарія».
   – Ти зрозумів, Ріскара?
   – Прекрасно зрозумів, але поїздка до Генуї – зайва розкіш. Я знаю в Пармі одного чоловіка, який, правда, ще не на каторзі, проте не забариться туди попасти. Він прекрасно підробить почерк Сансеверіна.
   На ці слова граф Бальді широко розплющив свої чудові очі, – тільки зараз він усе второпав.
   – Якщо ти знаєш цього поважного громадянина Парми, на якого покладаєш таку надію, – звернулась маркіза до Ріскари, – то, очевидно, і він з тобою також знайомий. Його коханка, його сповідач, його друг можуть бути підкуплені герцогинею Сансеверіна. Гадаю, що краще відкласти такий жарт на кілька днів і не ризикувати. Вирушайте через дві години, тримайтесь обачно, щоб вас у Генуї ніхто не помітив, і негайно повертайтеся.
   Кавалер Ріскара засміявся, майнув з опочивальні і, по-блазенськи стрибаючи, прогугнявив, як Пульчінелла: [195 - Пульчінелла – один з персонажів італійської комедії масок.] «Гайда лаштуватися». Він хотів залишити Бальді на самоті з дамою. Через п'ять днів Ріскара привів маркізі її графа Бальді, всього подряпаного: щоб скоротити дорогу на шість льє, його змусили перебратися через гори верхи на мулі: він заприсягнувся, що більше ніколи не поїде в далеку мандрівку. Бальді передав маркізі три примірники того листа, якого вона продиктувала йому, і ще п'ять-шість листів, написаних тою ж таки рукою, – склав їх сам Ріскара: згодом вони могли пригодитися. В одному з них дуже потішно висміювалися страхи, що почали опадати принца, і жалюгідна худорлявість його полюбовниці, маркізи Бальбі, яка своїми кістками могла враз проткнути подушку хоч би якого крісла. Можна було заприсягнутися, що всі ці листи написані рукою герцогині Сансеверіна.
   – Тепер я цілком певна, – мовила маркіза, – що друг її серця, Фабріціо, ховається в Болоньї або десь в околицях…
   – Я тяжко занедужав, – вигукнув граф Бальді, обриваючи її мову, – благаю вас, майте милосердя – звільніть мене від другої мандрівки, чи принаймні дайте кілька днів перепочити й оклигати.
   – Я виручу вас, – озвався Ріскара; він підвівся і стиха сказав щось маркізі.
   – Гаразд, погоджуюсь, – відповіла маркіза, усміхаючись. – Заспокойтеся, нікуди ви не поїдете, – звернулась вона до Бальді з досить зневажливим виглядом.
   – Дякую! – щиросердо вигукнув граф.
   Ріскара вирушив справді сам-один у поштовій кареті. Пробувши в Болоньї зо два дні, він помітив Фабріціо, що їхав з Марієттою в колясці. «Сто чортів! – мовив сам до себе Ріскара. – Здається, наш майбутній архієпископ ані трохи не соромиться. Треба повідомити про це герцогиню – яка ж то їй буде втіха!» Ріскара поїхав слідом за Фабріціо, щоб дізнатися, де він мешкає. Другого дня вранці Фабріціо дістав по пошті листа, скомпонованого в Генуї; він видався йому закоротким, проте не викликав ніяких підозр. Думка побачитися з герцогинею та графом збудила в ньому невимовну радість, і, хоч як збивав його Лодовіко, він узяв на пошті коня та й помчав навскач. Фабріціо й гадки не мав, що за ним на деякій віддалі іде кавалер Ріскара, який прибув до станції Кастельнуово, що була за шість льє від Парми, і з радістю помітив там великий натовп на майдані біля в'язниці; туди щойно привели нашого героя: на поштовій станції, де він міняв коня, його впізнали два здоровила сбіри, що їх прислав сюди граф Дзурла.
   Маленькі очиці кавалера Ріскари радісно блищали: він з великою пильністю розвідав усе, що сталося в цьому невеличкому селі, і послав гінця до маркізи Раверсі. Потім метнувся нишпорити по вулицях, нібито бажаючи оглянути вельми цікаву тутешню церкву та розшукати картину Парміджаніно, [196 - Пармінджаніно (справжнє ім'я Франческо Маццуолі, 1503–1540 – італійський художник, який працював у Пармі.] що, мовляв, міститься вона десь тут, аж, нарешті, зустрів подеста, який поспішав засвідчити свою пошану державному радникові. Ріскара висловив здивування, що подеста, якому поталанило затримати змовника, не відправив його одразу ж до Пармської фортеці.
   – Є побоювання, – додав Ріскара з холодним виглядом, – що жандарми зіткнуться з його численними друзями, які з позавчорашнього дня розшукують цього вбивцю, щоб допомогти йому перебратися через володіння його високості; бунтарів було яких дванадцять-п'ятнадцять, і всі вони були верхи на конях.
   – Intelligent! pauca, [197 - Розумний збагне з півслова (лат.)] – вигукнув подеста з лукавим виглядом.

Розділ п'ятнадцятий

   Через дві години бідолашного Фабріціо, закутого в ручні кайдани, посадовили в седьолу, прив'язали довгим ланцюгом до неї і під конвоєм восьми жандармів відвезли в Пармську фортецю. Конвоїрам було наказано посилити охорону, залучивши до неї всіх жандармів, що були по селах, якими мав проходити загін; злочинець був такий важливий, що його супроводжував сам подеста. Перед сьомою годиною вечора седьола, яку ескортували всі пармські хлопчаки і тридцять жандармів, перетяла красивий бульвар, проїхала повз особняк, де кілька місяців тому мешкала Фауста, і, нарешті, досягла зовнішньої фортечної брами саме тоді, коли з неї виїжджав генерал Фабіо Конті з дочкою. Комендантова карета зупинилась перед звідним мостом, щоб пропустити седьолу, до якої був прив'язаний Фабріціо; генерал гукнув, щоб замкнули фортечну браму, і, зійшовши з карети, швидко подався в канцелярію довідатись, кого привезли.
   Він вельми здивувався, впізнавши арештанта, що геть закляк, бувши всю дорогу прив'язаним до седьоли. Четверо жандармів підвели його й на руках віднесли до тюремної канцелярії. «Отже, знаменитий Фабріціо дель Донго, з яким, можна сказати, близько року панькався вищий світ Парми, – подумав марнославний комендант, – нарешті попався мені!»
   Генерал разів двадцять зустрічався з ним при дворі, в вітальні герцогині та в інших домах, проте зараз удавав, ніби зовсім його не знає: він боявся скомпрометувати себе.
   – Складіть детальний протокол, – гукнув комендант до тюремного писаря, – про те, що цього в'язня передав мені шановний подеста Кастельнуово.
   Писар Барбоне, особа, що наганяє страх своїм бородищем і розбійницьким норовом, прибрав іще поважнішого вигляду, ніж звичайно, – справжнісінький німецький тюремник. Вважаючи, що його начальник не став військовим міністром головним чином з вини герцогині Сансеверіна, він іще нахабніше, ніж завжди, поводився з арештантом, звертаючись до нього на voi, [198 - Ви (італ.) «Ви» – в італійській мові неввічливе чи зневажливе звернення до співбесідника (прийнято звертатися до нього у 3-й особі однини).] що в Італії можливе в розмові тільки зі слугами.
   – Я прелат святої римської церкви і головний вікарій вашої єпархії, – рішуче заявив йому Фабріціо, – саме моє ім'я дає мені право вимагати од вас пошани.
   – Нічого не знаю! – зухвало відрізав писар. – Покажіть документи і грамоти, що засвідчують ваше право на такі високі титули.
   У Фабріціо не було жодних документів, і він промовчав. Генерал Фабіо Конті, стоячи біля писаря, дивився, як той складає протокол, і не зводив очей на арештанта, аби уникнути необхідності підтвердити, що це справді Фабріціо дель Донго.
   Клелія Конті, що чекала в кареті на батька, раптом почула страшенний шум у тюремній канцелярії. Писар Барбоне, складаючи нахабний і досить докладний опис арештантових прикмет, наказав йому порозстібати одежу, намагаючись знайти й занести до протоколу наявність шрамів від ран, що їх дістав Фабріціо в сутичці з Джілетті.
   – Я не можу виконати вашого наказу, пане писарю, – гірко, посміхаючись, відказав Фабріціо, – кайдани заважають.
   – Що! – з наївним виглядом вигукнув генерал. – Заарештований і досі в кайданах? Всередині фортеці? Це протизаконно, на це потрібна особлива постанова. Скиньте з нього кайдани.
   Фабріціо глянув на генерала. «Ото втішний єзуїт! – подумав він. – Цілісіньку годину бачить, що я в кайданах, що вони мені страшенно заважають, а вдає, ніби він здивований».
   Жандарми скинули з нього кайдани. Узнавши, що Фабріціо – небіж герцогині Сансеверіна, вони поспішили тепер виявити йому солодку люб'язність, яка була різким контрастом до брутальності писаря; це, видно, розізлило Барбоне, і він крикнув до арештанта, що стояв нерухомо.
   – Ну, досить стовбичити! Ворушіться жвавіше! Покажіть нам ті подряпини, що ви дістали їх від бідолашного Джілетті, коли вбивали його.
   Одним стрибком Фабріціо сягнув писаря і вліпив йому такого ляпаса, що той упав із стільця генералові під ноги. Жандарми схопили Фабріціо за руки; він не пручався. Сам генерал і два жандарми, що стояли пообіч нього, поспішили підняти писаря, лице якого було геть закривавлене. Два інші жандарми, котрі стояли поодаль, кинулись замикати двері, гадаючи, що арештант надумав тікати. Бригадир, начальник конвою, розумів, що молодий дель Донго, перебуваючи в фортеці, не міг серйозно думати про втечу; однак начальник, покірний жандармському інстинктові, про всяк випадок, для більшої пильності, підійшов до вікна. Навпроти відчиненого вікна, за два кроки від нього, стояла генеральська карета. Клелія скулилась в її кутку, щоб не бути свідком сумної сцени, яка відбувалася в тюремній канцелярії; почувши якийсь шум, вона виглянула.
   – Що там діється? – спитала дівчина бригадира.
   – Та оце, мадемуазель, молодий дель Донго затопив у пику нахабі Барбоне.
   – Що? То це пана дель Донго привезли в тюрму?
   – Еге ж, його, – відповів бригадир. – Через високе походження цього бідолашного молодика нам довелося таки добре тут пововтузитись. Я гадав, що ви, мадемуазель, знаєте…
   Клелія тепер не зводила погляду з тюремного вікна. Коли жандарми, що стояли біля столу, трохи відступилися, вона побачила в'язня. «Кому б могло прийти в голову, – подумала дівчина, – що я побачу його в такому сумному становищі вперше після нашої зустрічі на шляху біля озера Комо. Тоді він подав мені руку, помагаючи сісти в коляску його матері. З ним була герцогиня! Може, в ту пору й почалася їхня любов?»
   Треба довести до відома читача, що в таборі лібералів, де верховодили маркіза Раверсі та генерал Конті, було прийнято не допускати сумніву щодо любовних зв'язків між Фабріціо й герцогинею. Граф Моска, якого ліберали ненавиділи, був об'єктом їхніх постійних кпин як обдурений коханець.
   «Отже, – думала Клелія, – він тепер став в'язнем своїх ворогів; адже граф Моска, хоча б він був ангелом, повинен радіти з цього ув'язнення».
   В канцелярії розлігся вибух гучного реготу.
   – Якопо, – тривожно спитала Клелія в бригадира, – що там коїться?
   – Генерал суворо спитав арештанта, за віщо він ударив Барбоне. Монсиньйор Фабріціо спокійно відповів: «Він назвав мене вбивцею, – хай покаже документи і грамоти, які дають йому право називати мене цим титулом». Тут усі й засміялися.
   Один із тюремників, котрий умів писати, замінив Барбоне; Клелія бачила, як вийшов писар, витираючи хусточкою кров, що рясно стікала з його бридкого обличчя; він безбожно лаявся. «Цей сучий син Фабріціо, – горланив він, – сконає тільки від моєї руки. Я його перехоплю у ката» і так далі і тому подібне. Він зупинився між вікном канцелярії та генеральською каретою, щоб побачити Фабріціо, і заходився лаятись іще брутальніше.
   – Ідіть своєю дорогою, – сказав йому бригадир, – негоже так лаятись при дівчині.
   Барбоне підвів голову, щоб заглянути в карету; очі його зустрілися з очима Клелії, і вона, жахнувшись, скрикнула; їй ніколи ще не випадало бачити зблизька такої звірячої морди. «Він уб'є Фабріціо! – подумала дівчина. – Треба попередити дона Чезаре». Дон Чезаре – її дядько, один із священиків, найщиріше шанованих у місті. Генерал Конті, його брат, домігся для нього посади економа і першого капелана [199 - Капелан – священик католицької церкви, переважно хатньої (від італ. слова «капелла» – невеличка церковна будова типу каплиці).] в'язниці.
   Генерал сів у карету.
   – Чи не хочеш ти залишитися вдома? – звернувся він до дочки. – Бо тобі доведеться, мабуть, довго чекати на мене перед під'їздом палацу. Я мушу про все доповісти його ясновельможності.
   В цю хвилину з тюремної канцелярії під конвоєм трьох жандармів вийшов Фабріціо; його вели в призначену для нього камеру; Клелія дивилась на нього крізь віконце карети; коли арештант був зовсім близько від неї, вона відповіла батькові: «Я буду з вами». Фабріціо, почувши ці слова, мовлені біля нього, звів очі й зустрівся з поглядом Клелії. Найбільше його вразив смутний вираз її обличчя. «Яка вона стала гарна з часу нашої зустрічі біля Комо, – подумав він, – яку глибоку думку виражає її погляд!.. Слушно порівнюють її з герцогинею. Яке ангельське лице!..» Закривавлений писар Барбоне никав біля карети не даремно: подавши знак, щоб конвоїри Фабріціо зупинилися, він, оббігши ззаду карету, наблизився до дверцят, коло яких сидів генерал.
   – Оскільки в'язень учинив акт насильства в фортеці, – сказав писар, – то чи не слід би, згідно зі сто п'ятдесят сьомим параграфом статуту, забити його на три дні в кайдани?
   – Геть к бісу! – гримнув генерал, якого цей арешт вельми непокоїв. Йому не хотілось доводити до крайнощів ні герцогиню, ні графа Моску. А потім, як граф подивиться на цю справу? По суті, вбивство якогось там Джілетті – дурниця, і зробили з того подію тільки через інтриги.
   Упродовж цієї короткої розмови Фабріціо стояв посеред жандармів як уособлення гордості та благородства; тонкі й гарні риси його обличчя, зневажлива посмішка, що грала на устах, становили чудовий контраст із грубими пиками жандармів, які його оточували. Однак усе це становило, сказати б, лише зовнішність його, сам же він був вражений небесною вродою Клелії; про це виразно говорили його очі. Глибоко задумавшись, вона не відвертала голови од віконця карети; Фабріціо з поштивою напівусмішкою вклонився їй і за якусь мить сказав:
   – Мені здається, мадемуазель, що я колись мав честь зустрітися з вами біля одного озера і також в оточенні жандармів.
   Почервонівши, Клелія від ніяковості не могла знайти у відповідь жодного слова. «Якою шляхетністю сяє його лице навіть під вартою цих брутальних істот», – думала вона, коли Фабріціо заговорив до неї. Глибокий жаль і, можна сказати, майже ніжність охопили її, позбавивши сміливості, необхідної для відповіді; вона помітила свою мовчанку й почервоніла ще більше. В цей час загуркотів засув головної фортечної брами; карета його величності очікувала вже не менше хвилини. Під кам'яним склепінням арки відлунював такий шум, що, якби Клелія навіть знайшлась на відповідь, Фабріціо все одно не почув би її жодного слова.
   Тільки-но проїхали підйомний міст, коні пустилися клусом, і Клелія, сидячи в кареті, подумки сказала собі: «Певно, я здалася йому досить дурною. – І тут же додала: – Ні, не лише дурною; він міг подумати, що в мене ница душа, і я не відповіла на його уклін тільки тому, що він арештант, а я – дочка коменданта фортеці».
   Для дівчини з піднесеною душею ця думка була невимовно болісна. «Ах, як гидко я повелася! – не могла заспокоїтись вона. – А коли ми зустрілися вперше також в оточенні жандармів, як він сказав, я ж була під арештом, і дель Донго зробив мені послугу, врятувавши од дуже великої неприємності. Авжеж, треба признатися, я вчинила негідно, – в цьому виявилась моя брутальність і воднораз невдячність. Бідолашний хлопець! Тепер він у біді і від усіх бачитиме саму лише невдячність. А він іще питав мене тоді: «Чи пам'ятатимете моє ім'я в Пармі?» Як він мене, певно, зневажає тепер! А так просто ж було відповісти хоч єдиним прихильним словом! Що й казати, поставилась я до нього жорстоко. Якби тоді його мати люб'язно не запропонувала мені сісти з ним у коляску, я була б змушена під конвоєм жандармів іти пішки запилюженою дорогою, а то й гірше – сісти за спиною жандарма на його коня; тоді ж і мій батько був заарештований, і я була беззахисна. Що й казати, повелась я паскудно. І як болісно така людина повинна це відчувати. Який контраст між його шляхетністю та моїм вчинком! Як гідно він тримався! Який спокій! Який геройський вигляд у нього, навіть оточеного підлими ворогами! Тепер мені зрозуміла пристрасть герцогині: коли він такий у халепі, що може мати жахливі наслідки, то який він повинен бути, коли душа його щаслива!»
   Карета коменданта фортеці стояла години півтори перед під'їздом палацу, а проте, коли генерал, нарешті, вийшов од принца, очікування не здалося Клелії надто тривалим.
   – Яка воля його ясновельможності? – спитала Клелія.
   – Слова його кажуть «в'язниця», а погляд – «смерть»!
   – Смерть? О Господи! – скрикнула Клелія.
   – Ну, замовчи! – сердито кинув генерал. – Який я дурень, що відповідаю дитині.
   Тим часом Фабріціо здіймався на висоту у триста вісімдесят сходинок до Фарнезької вежі, нової в'язниці, збудованої на верхній площадці головної вежі. Ні разу він не подумав, принаймні виразно не подумав, про велику переміну у власній долі. «Який погляд! – подумки казав він собі. – Як багато він виражає! Яке глибоке співчуття! Здавалося, ніби вона хоче сказати: «Все життя – низка страждань. Не побивайтесь над тим, що спіткало вас. Хіба ми живемо не для того, аби лише страждати?» А як пильно дивились на мене її чудові очі навіть в останню хвилину, коли коні з таким шумом уже мчали під аркою брами!»
   Фабріціо зовсім забув про власне горе. Клелія разом із батьком побувала в кількох салонах. Під вечір ще ніхто не знав новини про арешт великого злочинця, – так через дві години називали необачного молодого бідолаху всі придворні.
   Того вечора всі помічали, що в Клелії якийсь незвично пожвавлений вигляд, а жвавості, зацікавлення тим, що її оточує, саме й бракувало цій чарівній дівчині. Коли її вроду порівнювали з вродою герцогині, то саме ця оманлива байдужість, вигляд людини, що витає десь далеко над усіма, схиляла шальку терезів на користь її суперниці. В Англії і Франції, в країнах марнослав'я, певно, трималися протилежної думки. Клелія Конті – ще зовсім юне дівча з тоненьким станом, а лице її можна було порівняти з прекрасними образами Гвідо. [200 - Гвідо Рені (1575–1642) – італійський художник.] Не станемо приховувати: проти античної вроди риси її обличчя, скажімо, губи, що зворушували своєю пухлістю, були занадто виразно окреслені.
   Своєрідною чарівністю цього обличчя, яке вражало простосердою грацією і віддзеркаленням ангельської душі, було те, що при рідкісній незвичайній вроді воно нітрохи не скидалося на грецькі статуї. Герцогиня ж, навпаки, визначалася досить знаним ідеалом краси; її достоту ломбардське обличчя нагадувало солодку усмішку та млосну тугу прекрасних «Іродіад» Леонардо да Вінчі. Наскільки герцогиня вражала жвавістю, лукавою гостротою розуму і, якщо можна так сказати, пристрасно віддавалася всьому, що в захоплюючій розмові поставало перед зором її душі, настільки Клелія здавалася спокійною, не схильною до хвилювань, – чи то зневажаючи своє оточення, чи то сумуючи по якійсь неіснуючій химері. Тривалий час гадали, що вона, кінець кінцем, піде в монастир. В двадцять років дівчина виявляла зневагу до балів і бувала на них разом з батьком лише із послуху, не бажаючи зашкодити його честолюбним інтересам.
   «Як прикро! – часто казав собі генерал, людина брутальної душі. – Небо послало мені в дочки найкращу, найдоброчеснішу дівчину в країні нашого володаря; та яка користь із того? Видно, не домогтися мені з її допомогою підвищення. Я самітний, крім неї – нікого в світі. А мені конче потрібні родичі, які б могли підтримувати в суспільстві, відчинити мені двері впливових салонів, де мої достоїнства, а, головне, здібність керувати міністерством, були б визнані незаперечною основою для будь-яких політичних прицілів. І що ж! Моя дочка, вродлива, розумна, доброчесна дівчина надає своєму обличчю неприступного виразу, тільки-но якийсь молодик, добре прийнятий при дворі, зачне виявляти до неї прихильність. Коли вона відшиє претендента на її руку, лице в неї тут же стає не таке похмуре, навіть радісне, аж доки не з'явиться натомість новий жених. Першому красеню при дворі, графові Бальді, – і тому відмовила. На зміну йому прийшов маркіз Крешенці; найбагатша людина в володіннях його високості, а вона заявляє, що буде з ним нещаслива».
   «Справді, – думав генерал іншим разом, – очі в моєї доньки гарніші, ніж у герцогині, особливо в ті рідкісні хвилини, коли в них з'являється вираз глибокого почуття. Тільки ж коли і хто бачить цей чудовий вираз? Ніколи не бачать його в салонах, де б він міг принести їй шану, а лише на прогулянках, наодинці зі мною, коли вона, скажімо, розчулиться, помітивши убозтво якогось огидного шарпака. «Ти збережи хоч якусь подобу цього ангельського погляду для салонів, де ми появимося сьогодні ввечері», – бувало, кажу я їй. Де там! Якщо вона і зволить поїхати зі мною в якесь шляхетне товариство, то її благородне, чисте лице завжди прибирає надто гордовитого й відлякуючого виразу холодної покори». Генерал, як бачимо, не шкодував зусиль, щоб знайти підходящого зятя, але він казав правду.
   Придворні, яким нічого бачити у власній душі, завжди пильнують за іншими: вони помітили, що саме в ті дні, коли Клелія не могла відірватись від дорогих їй марень і вдавала, ніби цікавиться чимось іншим, герцогиня тут же шукала нагоди підійти до дівчини й зав'язати з нею розмову. У Клелії було попелясто-біле волосся, що так приємно підкреслювало ніжний колір обличчя, може, дещо заблідого. Саме тільки окреслення чола могло підказати пильному спостерігачеві, що цей благородний вигляд і манери, такі далекі від вульгарної манірності, походили з глибокого нехтування всім вульгарним. Це була байдужість до оточення, а не байдужість натури. Відтоді, як батько став комендантом фортеці, Клелія в своїх покоях, що височіли над кількома поверхами, почувала себе щасливою чи принаймні відмежованою від прикростей. Страшенна кількість сходинок, якими треба було добиратися до комендантського палацу, що містився на майданчику великої вежі, відстрашувала набридливих відвідувачів, і завдяки цьому Клелія втішалася монастирською самотністю; вона майже досягла вершини того щастя, про яке один час мріяла, мавши намір знайти його в чернечому житті, її охоплював страх на саму думку віддати втіху своєї самотності і свої потаємні думки примхам якогось молодика, який, користуючись правами чоловіка, втручатиметься в її духовне життя. Якщо в самотності вона не знаходила повноти щастя, то хоча б мала можливість уникнути багатьох життєвих знегод.
   Того дня, коли Фабріціо привезли до фортеці, герцогиня зустріла Клелію на вечорі у міністра внутрішніх справ, графа Дзурли; всі юрмилися довкола них. На тому вечорі Клелія затьмарила своєю вродою герцогиню. В очах молодої дівчини відбивався якийсь дивний, глибокий, майже нескромний своєю відвертістю вираз: погляд її виражав і жалощі, і обурення, й гнів. Часом здавалося – веселий вигляд герцогині, її блискуча дотепність збуджують у Клелії скорботу, що доходила до жаху. «Як ця бідолошна жінка стогнатиме й побиватиметься, – думала Клелія, – коли дізнається, що її коханий, молода людина такої прекрасної душі й шляхетного вигляду, кинутий до в'язниці! А цей погляд володаря, що прирік його до смерті! О необмежена монарша владо, коли Італія скине твій гніт? О продажні, о ниці душі! Подумати лише; я – дочка тюремника! І я – гідна цього високого звання, я навіть не зволила відповісти Фабріціо, а він же колись виявив до мене прихильність. Що він, самотній, в одинокій камері, думає про мене, сидячи перед маленькою лампочкою?» Мордуючись цими думками, Клелія обурено дивилась на залиті яскравим світлом вітальні міністра внутрішніх справ.
   – Ніколи вони ще не розмовляли так жваво і так задушевно, – збившись навколо цих модних красунь, гомоніли між собою придворні, сподіваючись прилучитись до їхньої бесіди. – Може, герцогиня, що давно вже намагається вгамувати ненависть до прем'єр-міністра, надумала підшукати якусь вигідну партію для Клелії?
   Ці здогади підтверджувались обставинами, яких ніколи не помічали при дворі: в очах молодої дівчини було більше вогню і навіть, якщо можна так висловитись, більше пристрасті, ніж у прекрасної герцогині. Навіть і сама герцогиня була здивована і, треба віддати їй належне, захоплена небувалою чарівністю, яку вона відкрила в юній відлюдниці. Протягом цілої години дивилась вона на Клелію з задоволенням, а рідко коли приносить жінці задоволення врода її суперниці. «Що ж сталося? – запитувала вона себе. – Ніколи ще Клелія не була така гарна і, можна сказати, така зворушлива. Може, в неї заговорило серце?… Але в такому випадку це, звісно, не щасливе кохання, – адже в її незвичайній жвавості відчувається хмура скорбота… Тільки ж нещасливу любов приховують. Чи не хоче Клелія успіхами в світі вернути зрадливого коханця? – І герцогиня пильно оглянула молодих мужчин, що стояли навкіл. Ні в кого вона не помітила якогось особливого виразу, – на їхніх обличчях завсідне, більше чи менше самовдоволення. – Диво, та й годі! – думала герцогиня, прикро вражена тим, що не може розгадати таємниці. – Де ж граф Моска? Тут потрібен його проникливий розум. Ні, я не помиляюсь, – Клелія так пильно дивиться на мене, ніби я становлю для неї якийсь особливий інтерес. Невже тут криється якесь доручення батька, отого ницого придворного лакузи? Ні, не думаю, щоб ця молода чиста душа здатна була принижуватись заради користолюбства. А може, генерал Фабіо Конті має наміри вдатися до графа з якимсь проханням?»
   Близько десятої вечора один із друзів герцогині підійшов до неї і сказав щось упівголоса; вона вся пополотніла. Клелія наважилася взяти її руку і стиснути.
   – Дякую, тепер я зрозуміла вас… у вас добра душа, – сказала герцогиня, ледве опанувавши себе.
   Вона з великим зусиллям вимовила цих кілька слів. І тут же щедро усміхнулася господині дому, яка встала, щоб провести гостю до дверей вітальні, – таку шану віддавали тільки принцесам, і вона здавалася герцогині безглуздям у її теперішньому становищі. Вона щедро усміхалася до графині Дзурла, та, попри всі старання, не могла мовити їй жодного слова.
   Очі Клелії наповнилися слізьми, коли вона дивилась, як герцогиня простує через людні вітальні, де зібралось найблискучіше товариство. «Що буде з цією бідолашною жінкою, – думала дівчина, – коли вона опиниться сама в кареті? Може б, запропонувати провести її? Але ж це виглядатиме нескромно. Я не наважусь… А яка втіха була б сердешному в'язневі, що сидить десь при маленькій лампочці в ненависній камері, коли б він узнав, що його люблять! До якої страшної самотності приречено його! А ми бавимо час отут, у розкішних вітальнях. Який жах! Чи є хоч найменша можливість передати йому бодай єдине слівце? Боже милий! Це означало б зрадити батька; його становище поміж двох партій – таке дражливе! Що буде з ним, коли на нього впаде люта герцогинина зненависть? Адже вона має вплив на волю прем'єр-міністра, який заправляє трьома чвертями державних справ. З другого ж боку, принц невпинно стежить за тим, що діється в фортеці, в таких справах володар жартувати не любить; зі страху він став жорстокий. Та хай там що, а Фабріціо (вона вже не казала «пан дель Донго») треба пожаліти насамперед!.. На нього чигає щось жахливіше, ніж втрата вигідного місця!.. А герцогиня!.. Яке страшне почуття – любов!.. І однак усі ці великосвітські криводушники кажуть, любов – джерело щастя. Літніх жінок жаліють, бо вони вже нездатні відчувати любові чи збуджувати її. Ніколи я не забуду того, що побачила зараз; яка раптова переміна! Як швидко згасли такі чудові, такі сяючі герцогинині очі, тільки-но маркіз N… приніс їй лиху вість!.. Видно, Фабріціо справді вартий любові!..»
   Ці важкі роздуми охопили всю душу Клелії, і надокучливі компліменти навколишніх молодих людей стали їй ще осоружніші, ніж звичайно. Щоб звільнитися від них, дівчина підійшла до одчиненого вікна, напівзаслоненого шовковою фіранкою; вона сподівалася, що ніхто не наважиться піти за нею в цей закуток. Вікно виходило в сад. Перед вікном невеличкі помаранчеві деревця росли просто в ґрунті, правда, на зиму необхідно було щоразу ставити над ними навіс. Клелія з задоволенням вдихала тонкі пахощі їхнього цвіту, і ця розкіш, здавалося, поволі заспокоювала її душу. «Вигляд у нього досить шляхетний, – думала вона, – але як він міг збудити глибоку пристрасть у такої достойної жінки? Герцогиня з гордістю відхилила принцові залицяння, а зволила б прийняти їх, вона б стала королевою в його володіннях. Батько каже, ніби принц загорівся такою пристрастю, що ладен би й одружитися з нею, коли б став вільний… А любов до Фабріціо триває вже давно; вже ж, певно, років п'ять минуло відтоді, як ми зустрілися біля озера Комо… Авжеж, п'ять років, – сказала вона собі, трохи подумавши. – Мене ще тоді все це вразило, хоча відбувалося воно перед моїми ще мало тямущими дитячими очима». А як тоді її мати й вона милувалися Фабріціо!..
   Клелія з радістю помітила, що ніхто з молодих людей, які завжди так запобігливо розмовляли з нею, не наважується підійти до балкона.
   Один із них, маркіз Крешенці, ступив був кілька кроків у напрямі до неї, але зупинився біля ломберного столика. «Якби під своїм віконцем, – думала вона, – єдиним у фортечному палаці, де буває тінь, я могла милуватися на такі самі прекрасні помаранчеві дерева, то й думки мої були б не такі сумні; а перед очима в мене тільки й того, що величезне тесане каміння Фарнезької вежі. Ах! – стрепенувшись, вигукнула Клелія. – Може, саме до тієї вежі його й запроторили! Швидше б поговорити з доном Чезаре. Він не такий суворий, як батько. На зворотному шляху до фортеці батько, звичайно, нічого не скаже, та я все вивідаю в дона Чезаре… В мене є гроші, я б змогла купити кілька помаранчевих дерев у діжках і поставити їх під вікном моєї вольєри, щоб не бачити отих грубезних мурів Фарнезької вежі. Вони будуть мені ще осоружніші тепер, коли я знаю одного з тих, кого ті мури позбавили сонячного світла! Я бачила його тричі; на придворному балу, в день народження принцеси і сьогодні під конвоєм трьох жандармів, і ще тоді, біля озера Комо. Це було п'ять років тому. Яким він тоді виглядав шибеником, як задирливо позирав на жандармів, і які дивні погляди кидали на нього мати і тітка. Безперечно, того дня вони ховали якусь таємницю, в них трапилося щось незвичайне: пригадую, мені спало тоді на думку, що й він також боїться жандармів… – Клелія здригнулась. – Яка ж я була тоді сліпа! Звісно, вже на той час герцогиня захоплювалась ним… А як він смішив нас, коли обидві дами, незважаючи на своє видиме занепокоєння, трохи освоїлися з незнайомою супутницею. І от маєш, сьогодні я не змогла промовити й слова, коли він звернувся до мене… О недосвідченість і сором'язливість!.. Як часто ви буваєте подібні на щонайчорнішу ницість! Он яка я в свої двадцять років! Я таки мала рацію, думаючи піти в монастир; справді-бо я родилась для келії. «Гідна дочка тюремника!» – он що він скаже про мене. Він зневажає мене; тільки-но пощастить йому передати герцогині листа, він розкаже їй, як я ганебно повелася з ним, і герцогиня буде вважати мене лицемірним дівчиськом, думаючи, що сьогодні ввечері даремно повірила в моє співчуття».
   Клелія помітила, що хтось наближається, певно, маючи намір стати поруч із нею біля залізних перил вікна; вона була незадоволена, хоча й докоряла собі за це; мрії, від яких хотіли її відірвати, не позбавлені певної насолоди. «Яка настирливість! – думала вона. – Заждіть, я ж вас привітаю!» Дівчина повернула голову і, погордливо глянувши в бік, побачила постать архієпископа, що ніяково, дрібненькими кроками наближався до вікна. «В цього святого чоловіка аніякого такту, – подумала Клелія. – Навіщо набридати бідолашній дівчині? Адже спокій – єдина моя втіха». Вона вклонилась йому шанобливо, але глянула згорда. Прелат запитав її:
   – Мадемуазель, ви знаєте жахливу новину?
   Очі молодої дівчини тут же прибрали зовсім іншого виразу, проте, тримаючись напучувань, що їх сотню разів повторював батько, вона відповіла з виглядом цілковитого невідання, хоча погляд і говорив протилежне:
   – Нічого не знаю, монсиньйоре.
   – Мій головний вікарій, сердешний Фабріціо дель Донго, що винен стільки ж, як і я, в убивстві розбійника Джілетті, заарештований в Болоньї, де він жив під прибраним ім'ям Джузеппе Боссі; його запроторили у вашу фортецю, допровадивши туди прикутим до візка. Такий собі тюремник на ім'я Барбоне, який убив рідного брата і був помилуваний, намагався вчинити над Фабріціо фізичне насильство, тільки ж мій молодий друг не з тих людей, котрі покірно терплять образу. Він шпурнув собі до ніг підлого супротивника, за що його кинули в підземелля, та ще й одягли кайдани.
   – Кайданів не одягали.
   – О! То ви дещо знаєте! – вигукнув архієпископ, і з його старечого лиця зник вираз глибокого занепокоєння. – Але сюди можуть підійти й обірвати нашу розмову. Будьте милосердні, передайте особисто дону Чезаре мого пастирського персня.
   Дівчина взяла персня, але не знала, куди його заховати, щоб не загубити.
   – Надягніть на великого пальця, – сказав архієпископ і сам надягнув його. – Чи можу я бути певен, що ви передасте персня?
   – Так, монсиньйоре.
   – Чи не будете ви ласкаві пообіцяти мені, що збережете в таємниці те, що я вам скажу, навіть якщо й вважатимете за неможливе прийняти моє прохання?
   – Обіцяю, монсиньйоре, – відповіла дівчина й затремтіла, помітивши, яке раптом стало нахмурене й суворе обличчя старого. – Наш поштивий архієпископ, – додала вона, – не може давати мені наказів, які були б негідні його й мене.
   – Скажіть дону Чезаре, що я поручаю йому свого прийомного сина. Мені відомо – сбіри, котрі арештували Фабріціо, не дали йому часу взяти з собою молитовника, отож я прошу дона Чезаре дати йому свого, а якщо монсиньйор, ваш дядько, захоче послати взавтра кого-небудь до мене, я заміню молитовника, що його довірить він ув'язненому, іншим. Воднораз прошу дона Чезаре передати панові дель Донго персня, який зараз на оцій чарівній ручці.
   Мова архієпископа обірвалась: підійшов генерал Фабіо Конті, щоб провести дочку до карети; ще якусь хвилину точилась розмова, в якій не бракувало спритності з боку прелата: жодним словом не прохопившись про нового в'язня, він повів розмову в цілком природному напрямі і міг висловити при цьому звичайні в його устах моральні й політичні сентенції, як, наприклад, думку, мовляв, у придворному житті бувають критичні хвилини, що надовго визначають кар'єру найповажніших осіб, і тоді було б надто нерозважливо керуватися особистою неприязню в ставленні до політичного неоднодумства, яке часто-густо є наслідком різниці в становищі. Архієпископ, виведений з рівноваги глибоким хвилюванням, до якого призвів його несподіваний арешт Фабріціо, навіть сказав, що, звісна річ, потрібно дбати й про власне становище, однак було б великою необережністю накликати на себе люту ненависть потуранням у таких справах, яких ніколи не забувають.
   Уже сидячи в кареті поруч із дочкою, генерал сказав їй:
   – Це можна вважати за погрозу… погрозу такій людині, як я!
   Він замовк, і протягом хвилин двадцяти батько й дочка не мовили жодного слова.
   Взявши в архієпископа його пасторський перстень, Клелія мала намір сказати батькові, коли вони сядуть у карету, про невеличку послугу, з якою вдався до неї прелат. Але після гнівно мовленого слова «погроза» дочка була певна, що батько не дозволить виконати доручення; вона прикрила персня лівою рукою, міцно притиснувши долоню. Впродовж усього часу, поки вони їхали від міністерства внутрішніх справ до фортеці, дівчина міркувала над питанням, чи не буде злочином нічого не сказати батькові. Вона була дуже побожна, дуже сумлінна, і серце її, завжди таке спокійне, тепер сильно билося; нарешті з вежі над брамою пролунав вигук вартового «Хто іде?», а Клелія й досі не змогла підібрати належних слів, щоб уласкавити батька, – так вона боялась дістати його відмову. Навіть беручись на висоту триста шістдесяти сходинок, що вели до комендантового палацу, вона так нічого й не придумала.
   Вернувшись додому, дівчина кинулась поговорити з дядьком, але той, вилаявши її, відмовився від будь-яких доручень.

Розділ шістнадцятий

   – Ну от! – вигукнув генерал, побачивши свого брата дона Чезаре. – Тепер герцогиня не пошкодує і ста тисяч екю, аби тільки влаштувати втечу в'язневі й пошити мене в дурні.
   Але тут ми змушені на якийсь час залишити Фабріціо в тюрмі на вежі Пармської фортеці; вартують його пильно, і, згодом повернувшись до нього, ми ще застанемо його там, хоча, може, в ньому стануться й деякі зміни. Зараз нам треба найперше придивитись до двору, де його долю мають вирішити досить складні інтриги і передусім палка любов нещасної жінки. Піднімаючись на триста дев'яносто сходинок Фарнезької вежі до своєї в'язниці, що була постійно перед очима коменданта, Фабріціо, який так боявся цієї хвилини, помітив, що він не встиг і подумати про власне лихо.
   Вернувшись додому з вечора в графа Дзурли, герцогиня жестом відпустила покоївок і, як була одягнена, впала на ліжко.
   – Фабріціо в руках наших ворогів, – голосно вигукнула вона, – і, може, з моєї вини його отруять!
   Як описати відчай, що під таку хвилину охопив цю нерозважливу жінку, рабиню власних безпосередніх вражень, яка, сама того не відаючи, безтямно закохалась у молодого в'язня! Тут були безладні викрики, судомні рухи, але – жодної сльози. Випровадивши покоївок, щоб сховати від них сльози, вона думала, що вибухне риданням, як тільки залишиться на самоті. Проте сліз – цього найпершого полегшення у великому горі – раптом їй забракло. Лють, обурення, почуття власного безсилля супроти принца опанували цю гордовиту душу.
   «Як мене зневажено, принижено! – раз по раз вигукувала вона. – Мало того, над життям Фабріціо нависла небезпека, а я не можу відомстити! Почекай-но, принце! Ви вбиваєте мене. Гаразд. Ви маєте на те владу. Але я відберу і в вас життя. Лишенько, бідолашний Фабріціо, хіба це допоможе тобі? Яка різниця з тим днем, коли я залишила Парму! А однак і тоді я вважала себе нещасною!.. Яка сліпота! Я тоді мала намір тільки-но порушити звичне, приємне життя, не маючи й гадки, що наближаюся до подій, які назавжди визначать мою долю. Якби граф не піддався звичній і ганебній улесливості царедворця і не пропустив слів несправедливий вирок у тій фатальній записці, яку принц погодився підписати з марнолюбства, ми були б урятовані. Мушу визнати, мені помогло радше щастя, ніж спритність, коли я грала на марнолюбстві принца щодо його дорогоцінного пармського двору: я погрожувала покинути двір і могла це зробити, бо тоді була вільна! Боже милий! Хіба це не рабство! Я ж тепер прицвяхована до цієї огидної клоаки, бо Фабріціо забитий у кайдани фортеці, що для багатьох шляхетних людей була порогом до смерті, я більше не можу тримати цього тигра в покорі, – він уже не боїться, що я покину його лігво. Йому не забракне глузду зрозуміти, що я ніколи не зможу далеко відірватись від цієї осоружної вежі, де приковане моє серце. Тепер вражена гордість цього лихого чоловіка може підказати йому найнесподіваніші наміри, і їхня безглузда жорстокість буде втішати його дивне марнолюбство. А що як він знову візьметься до своїх огидних залицянь, що, як він скаже мені: «Вшануйте ласкою вашого раба, або Фабріціо загине». Ну що ж! Стара історія Юдіфи!.. [201 - Юдіф – біблійна героїня, яка для врятування рідного міста Ветулгі спокусила вождя ворогів Олоферна, а потім убила його.] Так, але якщо для мене вона скінчиться самогубством, то для Фабріціо – вбивством? Бовдур спадкоємець, наш наступний самодержець, і огидний кат Рассі повісять Фабріціо як мого спільника».
   Розпачливий зойк герцогині не втихав: становище, з якого вона не бачила жодного виходу, завдавало бідолашному серцю невимовних катувань. Затьмарений розум не знаходив у майбутньому ні найменшої надії. Кілька хвилин вона металась, як неприкаяна. Нарешті цей гнітючий стан, вичерпавши її життєву снагу, змінився на важкий сон. Невдовзі вона, здригнувшись, проснулася й сіла на ліжку: їй приснилося, ніби принц наказав у її присутності відрубати Фабріціо голову. Яким безтямним поглядом вона озиралась довкола! Коли ж, нарешті, впевнилася, що перед нею нема ні принца, ні Фабріціо, майже безтямно знову впала на ліжко. Вона була така знеможена, що не мала сили й повернутися. «Господи Боже! Якби мені померти! – казала вона. – Але це слабодухість! Покинути Фабріціо в біді? В мене маячіння. Треба опам'ятатись, повернутись до дійсності. Розглянемо спокійно прикре становище, в яке я ніби навмисне поставила себе. О, яка необачність! Оселитися при дворі необмеженого володаря, тирана, що добре знає всі до єдиної свої жертви. Кожен їхній погляд видається тиранові зухвалим викликом його владі. На жаль, ні граф, ні я не зважили на те, коли я залишила Мілан; мені марилися втіхи люб'язного двору, щось на зразок чудових днів принца Євгенія, хай і не таких пишних.
   Здалека ми не уявляли собі, що таке влада деспота, який знає в обличчя всіх своїх підданців. Зовнішня форма деспотизму – така ж сама, як і за іншого ладу: є, наприклад, судді; але вони подібні до Рассі, а він – страхіття, що ладне з принцового наказу повісити й рідного батька… Він назвав би це своїм обов'язком… Підкупити Рассі? Нещасна я! У мене нема на це коштів. Що я можу йому запропонувати? Хіба що сто тисяч франків. Але, кажуть, після невдалого замаху, коли небо, розгніване на нещасну Італію, відвернуло від нього удар кинджала, принц послав йому в шкатулі десять тисяч золотих цехінів. Та й якими грішми його підкупити? Досі ця брудна душа, яка стрічала лише огиду в людських очах, тепер утішається, бачачи в них страх, ба навіть пошану; він може стати міністром поліції, – чому б і ні? Тоді три чверті населення цієї країни леститимуть йому і тремтітимуть перед ним, як він сам тремтить перед своїм державцем.
   А що я не можу покинути цього осоружного краю, я мушу допомогти Фабріціо. Жити самотньо, відгородитися від світу, піддатися розпуці! А що я зможу тоді зробити для Фабріціо? Отже, дій, сердешна жінко! Виконуй свій обов'язок, бувай у товаристві, вдавай, що більше не думаєш про Фабріціо… що я забула тебе, мій ангеле!»
   При цих словах у герцогині потекли сльози; нарешті вона могла плакати. За годину, віддавши належне людській слабості, вона трохи заспокоїлась і відчула, що думки в неї починають прояснюватися. «Ото б, маючи килим-само-літ, – мріяла вона, – викрасти б із фортеці Фабріціо, майнути з ним у якийсь благодатний край, де б нас не могли переслідувати, наприклад, у Париж. Спершу жили б ми там на тисячу двісті франків, що їх повірник його батька переказує мені з такою дивною акуратністю. Сто тисяч франків я могла б зібрати, продавши рештки свого скарбу…» Уява герцогині, даруючи їй кілька хвилин невимовного блаженства, малювала всі подробиці того життя, яке б вона провадила за триста льє від Парми. «Там, – казала вона собі, – Фабріціо міг би під вигаданим ім'ям поступити на військову службу. Зарахований до якогось полку хоробрих французів, молодий Вальсерра швидко зажив би доброї слави і, нарешті, був би щасливий».
   Ці райдужні картини викликали знову в неї сльози, на цей раз приємні. Виходить, якесь щастя ще існувало! Так було тривалий час. Бідолашній жінці страшно було повертатись до лихої дійсності. Аж нарешті, коли ранкова зоря почала окреслювати на посвітлілій смузі неба верхівки дерев у саду, вона опанувала себе. «За кілька годин, – думала вона, – я буду на полі бою, потрібно буде діяти, а якщо мене щось обурить, якщо принц почне зі мною розмову про Фабріціо, я не певна, що зможу триматися спокійно. Отже, треба зараз-таки, не зволікаючи, поміркувати над тим, як слід діяти.
   Якщо мене оголосять державною злочинницею, Рассі накаже забрати все, що є в моїм палаці. Першого числа цього місяця ми з графом, як це заведено, спалили всі папери, які поліція могла б використати нам на шкоду, а він же – міністр поліції, ото втішно! У мене є три досить цінні діаманти. Взавтра ж Фульдженціо, мій колишній весляр у Гріанті, поїде в Женеву і там покладе їх на збереження. Якщо Фабріціо пощастить колись утекти (милий Боже, допоможи мені! – і вона перехрестилась), маркіз дель Донго, людина це безмірно ница, вважатиме за гріх посилати гроші на хліб людині, що її переслідує законний монарх, отоді Фабріціо, отримавши мої діаманти, матиме кусок хліба.
   Треба розставатися з графом, адже зустрічатися мені з ним наодинці після того, що сталося, аж ніяк неможливо. Сердега! Він зовсім не лихий, навпаки; але він м'якосердий. Це звичайна душа, не здатна піднятись до нас. Бідолашний Фабріціо! Зміг би ти хоч на хвильку побути тут зі мною, щоб разом порадитись, як уникнути небезпеки, що нависла над нами!
   Боязлива обережність графа сковуватиме всі мої плани, крім того, не слід втягувати його в мої згубні діла. Адже цей бундючний тиран любісінько може запроторити мене в тюрму. Мене назовуть змовницею. Це найлегше зробити. Якщо мене посадять у фортецю і якщо я коштом золота зможу хоча б хвилину поговорити з Фабріціо, відважно піду з ним на смерть. Але кинемо ці марення, – Рассі порадить принцові покінчити зі мною за допомогою отрути… Моя поява на вулицях міста Парми в катафалку схвилює серця його дорогих парм'ян… Та що я! Знову роман! Лишенько! Треба ж прощати безглузді мрії жінці, коли й справді доля її така сумна. В усякому разі, одно певно: принц не пошле мене на страту; але йому найлегше кинути мене у в'язницю і тримати в ній; він накаже приховати в якомусь закутку його палацу підозрілі папери, як це було зроблено бідоласі Л… А далі впорається з цим і троє суддів, навіть не надто підлих, бо в них будуть речові докази та більше десятка лжесвідків. Отже, мене як учасницю змови можуть приректи на смерть, а принц із безмірного свого милосердя, та зваживши на те, що я колись мала честь належати до двору, пом'якшить вирок, замінивши його на десять років фортечного ув'язнення. Я ж, неухильно тримаючися своєї непокірної вдачі, про яку стільки безглуздя верзли маркіза Раверсі та інші мої вороги, хоробро прийму отруту. Принаймні люди охоче повірять у те; але б'юсь об заклад, що Рассі явиться до мене в тюрму й люб'язно запропонує мені від імені принца флакончик стрихніну чи перуджійського опію.
   Так, треба цілком відверто порвати з графом, – я не хочу втягувати його в мої згубні діла, це було б нечесно, бідолаха, здається, щиро любив мене. Хоча з мого боку безглуздям було б вірити, ніби в справжнього царедворця вистачило б душі на велику любов. Певна річ, принц знайде якийсь привід кинути мене до в'язниці; він боятиметься, щоб я не схилила громадську думку на користь Фабріціо. Граф – людина гідності, і негайно вчинить те, що придворні бовдури в безмірному здивуванні назвуть божевіллям, – він зоставить двір. Я кинула виклик монаршій владі того вечора, коли домоглася од принца записки, і тепер можу сподіватися всього від його враженого марнослав'я: хіба вроджений принц може коли-небудь забути ті почуття, що я збудила в нього того вечора? Зрештою, коли граф розстанеться зі мною, він опиниться в найкращому становищі, щоб допомагати Фабріціо. А що, коли граф, у відчаї від мого рішення, вдасться до помсти? Та ні! Йому ніколи таке й на думку не спаде. Граф може, важко зітхаючи, підписати якийсь ганебний декрет, однак він не позбавлений почуття честі. Та й за віщо б мені мстити? За те, що я п'ять років його любила, аж ніяк не зневаживши його кохання, а сьогодні кажу йому: «Дорогий графе, я мала щастя любити вас; цей промінь погас; я більше вас не люблю, проте, добре знаючи ваше серце, я збережу до вас глибоку шану, і ви завжди будете кращим моїм другом».
   Що може відповісти порядна людина на таку щиру заяву?
   Я візьму нового коханця, в кожному разі так думатимуть у світі. Я скажу цьому коханцеві: «По суті, володар мав рацію, коли покарав Фабріціо за легковажний вчинок, але в день власного тезоіменитства, безперечно, він помилує його й поверне йому волю». Таким чином я вигадаю півроку. Мабуть, найрозважливіше буде взяти в коханці оцього продажного суддю, цього огидного ката Рассі. Це надасть йому певної ваги, – по суті, я відкрию йому доступ у порядне товариство… Дорогий Фабріціо, прости мене, це – над мої сили, не можу. Як! Ота почвара, що вся покрита кров'ю графа П. і Д.? Тільки-но він наблизиться до мене, я від жаху тут же впаду непритомна або, швидше всього, вихоплю ножа й засаджу його в те огидне серце… Не проси в мене неможливого!
   Авжеж, головне – забути Фабріціо. І – ні тіні гніву проти принца. Здаватися, як і колись, веселою, що буде до вподоби цим брудним душам, бо, по-перше, виглядатиме, ніби я скорилась монаршій волі, а по-друге, я перестану глузувати з них і знову славитиму їхні дрібненькі вартості; графові Дзурлі, скажімо, похвалю білу пір'їну на його трикутному капелюсі, за якою він посилає кур'єра в Ліон і яка становить для нього велику втіху.
   Обрати коханцем когось із прибічників Раверсі?… Якщо граф подасть у відставку, ця партія прийде до влади. Котрогось із друзів Раверсі призначать комендантом фортеці, а Фабіо Конті вискочить у прем'єр-міністри. Але як же принц, людина світська, розважлива, що звикла до приємної праці з графом, як зможе він обмірковувати справи з цим биком, із цим королем блазнів, що все життя заклопотаний важливою проблемою: скільки ґудзиків – сім чи дев'ять – повинно бути на мундирі в солдатів гвардії його високості. Це жорстоке бидло заздрить мені, – ось що небезпечно для тебе, любий Фабріціо! Саме ці брутальні тварини вирішуватимуть твою й мого долю. Отже, не допустити, щоб граф подав у відставку; хай тримається, навіть терплячи приниження. Він гадає, що піти у відставку – найбільша жертва, яку може принести прем'єр-міністр. І щоразу, коли дзеркало каже йому, що він старіється, добряк пропонує мені цю жертву. Отже – повний розрив! Примирення лише в тому разі, коли не буде жодної можливості залишитись йому на службі. Звичайно, я розстануся з ним якомога пізніше; але після того, коли він з догідливістю царедворця пропустив у принцовій записці несправедливий вирок, я без ненависті не зможу бачити його упродовж кількох місяців. Того вирішального вечора я не мала жодної потреби в його розумі. Єдине, що від нього вимагалося, – це написати під мою диктовку саме ті слова, яких я домоглася рішучістю своєї вдачі. Проте звичка царедворця перемогла. Другого дня він запевнював мене, що не міг дати принцу на підпис оту нісенітницю, що, мовляв, у такім разі потрібен був указ про помилування. О господи! Чого там панькатися з цими істотами, з цими бундючними й злопам'ятними нелюдами, прозваними Фарнезе!»
   На саму лише цю думку в герцогині ожив увесь її гнів. «Принц обдурив мене, – казала вона собі, – і як ганебно обдурив!.. Цій людині не можна простити: хай принц і дотепний, і кмітливий, і розважливий, проте в нього ниці пристрасті. Двадцять разів ми з графом помічали: тільки-но в нього виникне підозра, що його хочуть образити, як він тут же стає брутальним. Ну та й хай! Але ж злочин Фабріціо далекий від політики. Це звичайнісіньке вбивство, таких сотні трапляються в щасливих володіннях його величності, до того ж граф заприсягнув мені, що він зібрав найповніші відомості, які засвідчують невинність Фабріціо. Джілетті аж ніяк не позбавлений був хоробрості; бачивши за два кроки кордон, він раптом піддався спокусі позбутися щасливого суперника».
   Герцогиня довго розмірковувала, чи є підстави вірити, що Фабріціо винуватий; зрештою, вона не вважала б тяжким гріхом, коли б така шляхетна людина, як її небіж, розправився з нахабним скоморохом, проте відразу ж у своїм відчаї вона невиразно відчула – їй доведеться боротися, доказуючи, що Фабріціо не винен. «Ні, – подумала вона нарешті, – ось найпевніший доказ: він, як і бідний П'єтранера, завжди носить у всіх кишенях зброю, а того дня при ньому була тільки поганенька одноствольна мисливська рушниця, та й ту позичив у котрогось із грабарів.
   Мені огидний принц, бо він обдурив мене і то обдурив у найганебніший спосіб: написав записку про помилування, а тоді наказав схопити бідолашного хлопчину в Болоньї. Та він поплатиться за це!»
   Близько п'ятої години ранку герцогиня, вкрай знеможена тривалим нападом відчаю, подзвонила своїм покоївкам. Побачивши господиню, служниці зчинили лемент: вона лежала на ліжку одягнена, в діамантах, геть сполотніла, з заплющеними очима, і здавалася покійницею на смертній постелі. Вони подумали, що господиня непритомна, але ж вона щойно дзвонила їм. Час од часу краплинки сліз котились по її нечутливих щоках. Вона подала знак. Покоївки зрозуміли: господиня хоче, щоб її роздягли і вклали до ліжка.
   Після вечора в міністра Дзурли граф двічі приїжджав до герцогині; його не прийняли, і він написав, що хоче просити в неї поради, як йому бути: невже він повинен триматися служби після того, коли йому насмілились завдати образи? Далі граф писав: «Фабріціо не винен; проте якби він і був винен, як могли його заарештувати, не попередивши мене, його явного заступника?» Герцогиня прочитала листа лише на другий день.
   Граф не визнавав доброчинства. Можна додати, що доброчинність як її розуміють ліберали (прагнення до щастя більшості), здавалася йому лицемірством. Він вважав себе зобов'язаним передусім домагатися щастя для графа Моски делла Ровере, але він був сповнений почуття честі й цілком щиро говорив про відставку. Ні разу в житті він не сказав герцогині неправди. Зрештою, вона не звернула жодної уваги на його листа, її рішення – важке рішення: вдавати, ніби забула Фабріціо; після цього насильства над собою їй усе було байдуже.
   Другого дня граф, що вже разів десять приїздив до палацу Сансеверіна, нарешті десь опівдні був прийнятий. Його вразив вигляд графині… «їй сорок років! – сказав він подумки. – А вчора ж вона так сяяла, була така молода! Всі казали мені, що протягом тривалої розмови з Клелією Конті в неї був такий самий молодий вигляд, тільки значно принадніший».
   Голос, тон герцогині так само дивно змінилися, як і її вигляд. Почувши цей тон, позбавлений всякої пристрасті, найменших ознак гніву, цілком байдужий до людських справ, граф поблід. Усе це нагадало йому, як кілька місяців тому один його друг перед смертю, після причастя, захотів погомоніти з ним.
   Лише за кілька хвилин герцогиня спромоглася звернутись до нього. Вона звела на графа згаслий погляд.
   – Розстанемось, мій дорогий графе, – мовила вона кволим голосом, проте досить виразно, намагаючись водночас говорити лагідно. – Розстанемось, так потрібно. Клянуся небом, протягом п'яти років нашої приязні моє поводження щодо вас було бездоганним. З вашої ласки я вела блискуче життя, а не скніла в Гріантському палаці під тягарем нудьги і смутку. Якби не ви, я б зустріла старість на кілька років раніше. Щодо мене, то єдиною моєю турботою було принести й вам щастя. Саме тому, що ви мені дорогі, я хочу розстатися, як мовлять французи, полюбовно.
   Граф не розумів; їй довелось повторювати кілька разів. Він смертельно зблід і, кинувшись на коліна перед її ліжком, висловив усе, що глибоке здивування, а за ним і болісний відчай могли навіяти розумній, палко закоханій людині. Раз по раз він пропонував подати у відставку й поїхати слідом за своєю подругою в якийсь куток якнайдалі від Парми.
   – Ви насмілюєтесь пропонувати мені кудись виїхати тоді, коли Фабріціо залишається тут! – вигукнула вона, підіймаючись на ліжку. Але побачивши, що ім'я Фабріціо справило на графа болісне враження, вона по короткій мовчанці додала, легко стискаючи йому руку, – дорогий друже, я не запевнятиму, що любила вас занадто палко, та й зазнають, гадаю, такого захоплюючого кохання лише до тридцятилітнього віку, а я вже давно переступила цю межу. Вам, певно, казали, що я люблю Фабріціо; мені відомо, що такі чутки поширювано при цьому злостивому дворі (коли вона мовила слово «злостивому», її очі блиснули вперше від початку розмови). Присягаю вам перед Богом, присягаю життям Фабріціо, – ніколи між нами не було й тіні чогось такого, що неприпустиме на очах третьої особи. Не можу сказати, що я люблю його, як сестра. Я люблю його, сказати б, інстинктивно. Люблю в ньому мужність, таку шляхетну, таку природну, що, певно, він і сам її не помічає. Пам'ятаю, що це захоплення почалося після його повернення з-під Ватерлоо. Він був іще зовсім хлоп'ям, не зважаючи на свої сімнадцять років; найбільше непокоїло його, чи справді він був у бою і якщо так, то чи може він казати, що воював, він, який не ходив в атаку ні на одну батарею або колону ворога. Ми довго обмірковували з ним ці важливі питання, і тоді я почала помічати в ньому щиру безпосередність. Мені відкрилась його велика душа. До якої майстерної брехні вдалася б на його місці добре вихована людина! Одне слово: якщо він нещасливий, я не можу бути щасливою. Ці слова найповніше малюють усе, що почуває моє серце. Може, воно й не так, у кожному разі це те, що я в ньому бачу.
   Підбадьорений щирим, сердечним тоном, граф хотів поцілувати герцогині руку, але вона з якоюсь відразою висмикнула її.
   – Всьому край, – сказала вона, – мені тридцять сім років, я на порозі старості, я вже відчуваю всю її безпросвітність і, може, навіть наблизилась до самої могили. Кажуть, це страшна хвилина, а проте вона мені здається жаданою. Я відчуваю гіршу з прикмет старості: серце моє захолонуло від цього жахливого горя, я вже не можу любити. В вашій особі, мій любий графе, я бачу лише тінь людини, що колись була мені дорога. Скажу більше: тільки із вдячності за все, що ви зробили для мене, я пускаюся в ці розмови з вами.
   – Що буде зі мною? – повторював граф. – Адже я вас люблю ще палкіше, ніж у перші дні, коли зустрів у Ла Скала.
   – Скажу вам відверто, милий друже, говорити про любов здається мені нудним, ба, навіть непристойним. Ну, – додала вона, марно силкуючись усміхнутися, – кріпіться. Будьте людиною мудрою, розважливою, здатною володіти собою в усяких обставинах. Будьте зі мною тим, ким насправді виглядаєте в очах сторонніх: наймудрішим, найвизначнішим політиком з усіх, яких знала Італія за останні століття.
   Граф устав і кілька хвилин проходжувався мовчки.
   – Це неможливо, дорога моя, – сказав він нарешті. – Мене роздирають найбуйніші пристрасті, а ви пропонуєте мені слухатися розуму. В мене нема вже розуму!
   – Не треба говорити про почуття, прошу вас, – сказала вона сухо; це перший раз по двогодинній розмові голос її набрав деякої виразності.
   Граф, і сам у відчаї, пробував утішати її.
   – Він обдурив мене! – вигукнула графиня, не відповідаючи на доводи, якими граф намагався вселити їй надію. – Він обдурив мене в найганебніший спосіб.
   І смертельна блідість герцогині на мить зникла. Проте граф помітив, що навіть у хвилину шаленої ненависті їй бракує сили підняти руки.
   «Боже мій! Може, вона просто-напросто хвора, – подумав він, – у такому разі це – початок якоїсь тяжкої недуги». Сповнений тривоги, він запропонував покликати знаменитого Радзорі, [202 - Радзорі Джоваині (1766–1837) – італійський лікар і патріотичний діяч-ліберал.] кращого лікаря в Пармі і навіть в Італії.
   – Виходить, вам хочеться, щоб чужа людина зазнала втіхи, побачивши весь безмір моєї розпуки?… Що це – порада ворога чи друга? – І вона окинула його якимсь незвичним поглядом.
   «По всьому! – подумав він з відчаєм. – Вона мене розлюбила, більше того, навіть не бачить у мені самої звичайної порядності».
   – Мушу сказати вам, – поспіхом заговорив граф, – мені насамперед хотілося з'ясувати всі подробиці арешту, що завдав нам стільки горя. І дивна річ! Я ще й досі нічого як слід не знаю. Я наказав опитати жандармів сусідньої станції; вони бачили, як дорогою з Кастельнуово привезли арештанта і дістали вказівку супроводити седьолу. Тоді я негайно послав Бруно, вірність і старанність якого вам відома; йому наказано проїхати від станції до станції і вивідати, де та як арештували Фабріціо.
   Як тільки герцогиня почула ім'я Фабріціо, лице її злегка пересмикнулося.
   – Перепрошую, друже мій, – мовила вона до графа, ледве спромігшись на слово. – Такі подробиці дуже цікавлять мене. Розкажіть усе якнайдокладніше.
   – Отже, мадам, – почав граф, намагаючись прибрати безтурботного вигляду, щоб хоч трохи підбадьорити її. – Я хочу послати певну людину до Бруно і через неї наказати йому, щоб він дістався до Болоньї, – може, саме там схопили нашого молодого друга. Коли він писав вам востаннє?
   – У вівторок, п'ять днів тому.
   – Листа не розпечатували на пошті?
   – Ні, слідів непомітно. Треба зазначити, лист – на паскуднім папері; адресу написано жіночою рукою й на ім'я старої прачки, що доводиться родичкою моїй покоївці. Прачка гадає, що це якась любовна інтрига. Чекіна платить їй за доставку листів, нічого не пояснюючи.
   Граф перейшов на тон цілком ділової людини, став міркувати з герцогинею, якого дня могли схопити Фабріціо в Болоньї. Попри всю свою тактовність, він лише тепер збагнув, що йому слід було триматися саме такого тону. Ці подробиці захопили бідолашну жінку і, здавалося, трохи відвернули увагу від болісних думок. Якби граф не був такий закоханий, він би збагнув це відразу, ледве ввійшов до кімнати. Згодом герцогиня виправила його з тим, щоб він негайно відіслав вірному Бруно нові розпорядження. Під час їхньої розмови постало питання, чи вирок було винесено до того, як принц підписав листа герцогині, і вона скористалася з цього приводу, сказавши графові:
   – Я не докоряю вам, що в записці, яку подали принцові на підпис, було пропущено слова «несправедливий вирок»; у вас заговорив інстинкт придворного: ви, не задумуючись, поставили інтереси свого володаря над інтересами вашої подруги. Ви, дорогий друже, давно підпорядкували свої вчинки моїй волі, але вам несила змінити власну природу. У вас великий талант для ролі міністра, проте у вас також укорінився й інстинкт царедворця. Пропущене в листі слово «несправедливий» завдало вам згуби. Однак я не кину вам жодного докору – в тому винен інстинкт, а не ваша воля.
   Запам'ятайте, – додала вона, змінивши тон, у якому вже відчувався наказ, – мене анітрохи не засмучує арешт Фабріціо, і я не маю найменшого бажання покидати Парму, я сповнена пошани до принца. Ось що ви маєте говорити, а ось що я маю сказати вам: надалі в мене наміри чинити на власний розсуд, і тому я хочу розстатися з вами полюбовно, тобто як добрий давній друг. Вважайте, що мені шістдесят років, молода жінка в мені померла, нічого в світі мене не може захопити, любити я вже нездатна. Але я буду ще нещасніша, якщо завдам шкоди вашій кар'єрі. Може, згідно зі своїми планами я змушена буду вдавати, ніби взяла собі якогось молодого коханця, – нехай це не хвилює вас. Можу заприсягтися щастям Фабріціо, – і вона, мовивши це ім'я, на хвильку замовкла, – я за п'ять років ні разу не зганьбила вашої честі. Це довгий строк! – сказала вона, силкуючись усміхнутись. Бліде обличчя її сіпнулося, але губи не змогли розтулитися: – Присягаюсь вам, ніколи не було в мене ні такого наміру, ні бажання. Тепер усе розв'язано. Залиште мене.
   Граф у розпачі вийшов з палацу Сансеверіна: він бачив, що герцогиня твердо вирішила розстатися з ним, тоді як він ще ніколи не палав такою згубною жагою. На цих почуттях я ще наголошуватиму, бо властиві вони лише в Італії. Повернувшись додому, граф порозсилав шістьох своїх людей з листами по кастельнуовських та болонських дорогах. «Але це не все, – думав сердешний граф, – принцові може стукнути в голову фантазія стратити бідолашного хлопця, щоб відомстити герцогині за її зухвалий тон, на який вона зважилась того дня, коли був написаний фатальний лист. Я відчував, що герцогиня переступила межу, за яку ніколи не слід виходити; щоб виправити її хибу, я вчинив неймовірне безглуздя, пропустивши слова «несправедливий вирок» – єдине, що зв'язувало принца… Та де там! Хіба цих людей може що-небудь зв'язати? Це, безперечно, була найбільша помилка в моїм житті. Я кинув на волю випадку все, що становило для мене найбільшу вартість. Треба швидко й рішуче виправити допущену хибу. Зрештою, якщо я й не зможу нічого домогтися, навіть поступившись трохи власною гідністю, я кину цього деспота. Побачимо, як він обходитиметься без мене, намагаючись вести високу політику і пнучись до трону конституційного короля Ломбардії. Фабіо Конті всього-на-всього бовдур, а весь талант Рассі зводиться лише до вміння, тримаючись закону, вішати людей, неугодних владі.
   Твердо постановивши відмовитись від міністерського портфеля, якщо кара Фабріціо не обмежиться простим ув'язненням, граф сказав собі: «Коли мій зухвалий виклик, кинутий бундючності цієї людини, коштуватиме мені щастя, то принаймні я збережу власну гідність. Оскільки я чхав на міністерський портфель, то можу тепер дозволити собі сотні таких вчинків, які ще сьогодні вранці здавались мені неприпустимими. Наприклад, я попробую зробити все, що в людських силах, аби влаштувати втечу Фабріціо… Боже мій! – вигукнув сам до себе граф, обриваючи свої думки, і очі його широко відкрилися, ніби перед ним несподівано постало видиво щастя. – А герцогиня ж ні словом не прохопилась про втечу! Невже вона вперше в житті зреклася своєї щирості? Може, вона пориває зі мною, тільки прагнучи, щоб я зрадив принца? З радістю! Хоч зараз!»
   Погляд графа знову набрав свого тонкого сатиричного виразу. «Любий фіскал Рассі дістає від свого володаря платню за всі вироки, що неславлять нас в очах Європи, але ж така людина не відмовиться дістати платню й від мене, викравши за те секрети свого господаря. В цієї худобини є полюбовниця і сповідач, але полюбовниця його надто низького штибу, і мені не личить з нею розмовляти, – на другий же день вона роздзвонить про нашу зустріч усім сусіднім перекупкам». Граф, оживши від нових надій, подався до собору; він, дивуючись на свою легку ходу, усміхався, хоч йому було й сумно: «Он що означає не бути вже міністром», – подумав він. Собор, як і багато італійських храмів, правив за перехід з однієї вулиці на другу. Граф здалеку помітив одного із старших єпископських вікаріїв, що простував до криласа.
   – Оскільки мені пощастило зустрітися з вами, – сказав йому граф, – то ласкаво прошу звільнити подагрика од важких зусиль – братися східцями до його превелебності.
   Я буду в безмірному боргу перед ним, якщо він вволить зійти в ризницю.
   Архієпископ був у захопленні від цього прохання: йому треба було багато сказати міністрові такого, що стосувалось Фабріціо. Проте міністр, здогадуючись, що все це порожня балаканина, не став його вислуховувати.
   – Скажіть, що за людина абат Дуньяні, вікарій церкви Сан-Паоло?
   – Малий розум і велике честолюбство, – відказав архієпископ, – брак делікатності й надмірне убозтво. А все – розбещеність!
   – Ого, монсиньйоре! – вигукнув міністр. – Ви майстер живописати, як Таціт! – і, усміхаючись, попрощався.
   Повернувшись у міністерство, граф одразу наказав викликати абата Дуньяні.
   – Ви – сповідник мого любого друга, головного фіскала Рассі. Чи не хотів би він мені що-небудь сказати? – І без зайвих слів та церемоній граф відпустив Дуньяні.

Розділ сімнадцятий

   Граф уже вважав себе поза міністерством. «Побачимо, – казав він подумки, – скільки ми зможемо тримати коней, упавши в неласку, – саме так називатимуть мою відставку». І граф підрахував свої статки. До його праці в міністерстві вони становили вісімдесят тисяч франків. Тепер, підбивши рахунки, він, на превеликий свій подив, побачив, що весь його набуток не сягав й п'ятисот тисяч франків. «Це принесе мені не більше двадцяти тисяч ліврів річного прибутку, – подумав він. – Треба признатися, що я великий марнотрат. Не знайдеться в Пармі жодного буржуа, котрий не вважав би, що в мене сто п'ятдесят тисяч ліврів прибутку. Принц у таких припущеннях переважить хоч би якого з буржуа. Побачивши мене в злиднях, почнуть говорити, що я спритно приховую своє багатство. Сто чортів! – вигукнув він, – коли я побуду ще міністром місяців зо три, багатство моє подвоїться». Міркуючи так, граф побачив привід написати герцогині й жадібно за нього схопився. Але щоб виправдати написання листа за нових своїх стосунків, заповнив його цифрами та обчисленнями. «У нас буде всього двадцять тисяч ліврів ренти, на які ми в Неаполі зможемо прожити втрьох: Фабріціо, ви і я. Ми вдвох з Фабріціо обійдемось одним верховим конем». Тільки-но міністр відіслав листа, як тут же доповіли, що з'явився головний фіскал Рассі. Граф прийняв його зневажливо, майже брутально.
   – Що це таке, добродію? – звернувся він до фіскала. – Ви зволили заарештувати в Болоньї змовника, котрий перебуває під моєю протекцією; більше того, ви маєте намір відтяти йому голову й нічогісінько мені про це не доповідаєте! Знаєте ви принаймні ім'я мого наступника? Хто він – генерал Конті чи ви самі?
   Рассі був приголомшений. Він не був призвичаєний до манер вищого світу і тому не міг второпати, жартує граф чи говорить серйозно. Він густо почервонів і промимрив щось незрозуміле; граф дивився на нього, втішаючись із його розгубленості. Зненацька Рассі стрепенувся і вигукнув, усміхаючись, зовсім невимушено, ніби той Фігаро, застуканий на гарячому з Альмавівою. [203 - Фігаро, Альмавіва – спритний слуга і недалекий дворянин, персонажі комедії «Одруження Фігаро» (1784) великого французького драматурга П'єра-Карона де Бомарше (1732–1799).]
   – Будем відверті, чого там ходити околясом! Що ви дасте мені, коли я на всі ваші запитання відповім як на сповіді?
   – Хреста святого Павла (це пармський орден), а можна й гроші, якщо ви знайдете привід до винагороди.
   – Краще хреста святого Павла, адже він дає право на дворянство.
   – Як, любий фіскале, ви ще надаєте якоїсь ваги нашому жалюгідному дворянському званню?
   – Був би я дворянином, – відповів Рассі з усією безсоромністю, гідною свого ремесла, – родичі тих людей, яких я посилаю на шибеницю, ненавиділи б мене, але не погорджували мною.
   – Гаразд, я врятую вас од їхньої погорди, – сказав граф, – а ви за це вилікуйте мене від невідання. Що ви думаєте вчинити з Фабріціо?
   – Їй-богу, принц у великому сум'ятті: він боїться, що, зваблені прекрасними очима Арміди [204 - Арміда – героїня поеми Тассо «Визволений Єрусалим», яка своєю красою причарувала Ршальда і змусила його покинути своє військо.] – даруйте мою нескромність, але це достотні слова владаря, – авжеж, боїться, що, зваблені прекрасними очима, які вразили і його самого, ви покинете Парму, а хто, крім вас, може дати раду ломбардським ділам? Скажу більше, – додав Рассі, притишивши голос, – тут вам випадає така оказія, за яку, їй-богу, варто дати мені хреста святого Павла. Принц ладен дати вам у вигляді державної винагороди прекрасний маєток вартістю в шістсот тисяч франків із власних володінь або грошовий подарунок – триста тисяч екю, якщо ви погодитесь не втручатися в діла Фабріціо дель Донго чи принаймні не говорити з принцом про те приватно.
   – Я сподівався на щось краще, – сказав граф. – Не втручатися в справи Фабріціо – це означає посваритися з герцогинею.
   – Авжеж, принц так і сказав; він страшенно сердитий на герцогиню. І боїться, що у вигляді відшкодування за розрив з цією чарівною дамою ви, чого доброго, попросите, бо ж тепер овдовіли, руки його двоюрідної сестриці, старої принцеси Ізотти, якій всього п'ятдесят років.
   – Він угадав! – вигукнув граф. – Наш владар – наймудріша людина в своїх володіннях.
   Ніколи графові й на думку не спадав безглуздий намір одружитися зі старою принцесою, тим паче, що придворні церемонії наганяли на нього смертельну нудьгу.
   Він узявся постукувати золотою табакеркою по мармуровому столику, що стояв біля його крісла. Рассі побачив у тому ознаку ніяковості, можливість вигідної оборудки. Його очі заблищали.
   – Тільки ж будьте ласкаві, – гукнув він, – якщо ваша світлість захоче прийняти маєток на шістсот тисяч франків, прошу вас узяти в посередники тільки мене. Я докладу всіх зусиль, – додав він, понизивши голос, – щоб домогтися збільшення грошової винагороди або добавки до нарізуваних земель досить значних лісових угідь. Якщо ви, ваша світлість, зволите ласкавіше, обачніше говорити з принцом про того шмаркача, якого запроторили до буцегарні, то, гляди, вдячна батьківщина нагородить вас ще й герцогським титулом. Повторюю, ваша світлість, принц тепер ненавидить герцогиню, але сам вельми розгублений; мені інколи спадає на думку: а чи не криється тут якась таємниця, що її не насмілюється він довірити мені. По суті, це може бути золотим дном: я вам продаватиму найпотаємніші секрети принца; робити це мені буде досить легко, бо він вважає мене вашим заклятим ворогом. Зрештою, якщо він і сердитий на герцогиню, то, як і всі ми, добре розуміє, що тільки ви один можете здійснити всі його задуми щодо міланських володінь. Чи дозволите мені, ваша світлість, точнісінько повторити володареві слова? – спитав, розпалившись, Рассі. – Саме розташування слів буває інколи таке значуще, що в простому переказі його не віддати; а ви, певно, зможете побачити й те, чого я не запримітив.
   – Дозволяю все, що завгодно, – відповів граф, і далі з неуважним виглядом постукуючи золотою табакеркою по мармуровому столику, – дозволяю і буду вдячний.
   – Дайте мені крім хреста грамоту на спадкове дворянство, і я буду цілком задоволений. Коли я починаю перед принцом домагатися дворянства, він відповідає: «Таку, як ти, погань – у дворяни? Це ж на другий день довелося б закрити крамничку; вже ніхто в Пармі не захотів би пробитися в дворянство». Але вернімось до міланських справ. Не більше, як днів три тому, принц мені сказав: «Крім цього дурисвіта, ніхто не здатний плести тенета наших інтриг. Якщо я його прожену чи він самохіть подасться за герцогинею, мені доведеться зректися надії коли-небудь побачити себе ліберальним і обожнюваним правителем всієї Італії».
   На ці слова граф полегшено зітхнув: «Фабріціо не загине!» – подумав він.
   Ніколи в житті Рассі не мав можливості стати до інтимної розмови з прем'єр-міністром; він не тямив себе від щастя: йому вже здавалася близькою година, коли він зможе позбутись імені Рассі, що стало в країні синонімом усього мерзенного й гидкого. Іменем Рассі називають скажених собак; недавно якісь солдати билися на дуелі за те, що товариш назвав їх «Рассі». Не минало й тижня, щоб цього нещасного імені не згадували в якомусь уїдливому сонеті. А сина Рассі, молодого й тихенького шістнадцятирічного школяра, виганяли з кав'ярень тільки через його імення.
   Палючі спомини про всі такі втіхи свого становища штовхнули й його на необачну відвертість.
   – У мене є маєток, – сказав він, підсунувши свого стільця до міністрового крісла. – Називається він Ріва. Я хотів би стати бароном Ріва.
   – А чому б і ні, – відповів міністр, – можна.
   У Рассі голова пішла обертом.
   – Ну, ваша світлість, я дозволю собі нескромність і насмілюся розгадати мету ваших домагань: ви хочете дістати руку принцеси Ізотти – це шляхетне честолюбство. А коли ви породичаєтесь із принцом, неласка вам не страшна: ви його укоськаєте. Не ховатиму од вас: шлюб ваш із принцесою Ізоттою завдає принцові страху. Та якщо ви довірите вести цю справу людині спритній та ще й добре їй заплатите, можна сподіватись на успіх.
   – Дорогий бароне, я не маю надії на успіх і заздалегідь заперечую все, що ви передасте від мого імені. Але того самого дня, коли цей славний шлюб нарешті увінчає мої бажання й забезпечить мені таке високе становище в державі, я подарую вам триста тисяч франків із власних коштів, або ж намовлю принца виявити вам знак прихильності у тій формі, якій ви дасте перевагу перед грошовою винагородою.
   Ця розмова видасться читачеві занадто довгою, проте ми помилували його, скоротивши її наполовину, – вона могла б тривати ще години зо дві.
   Рассі вийшов з кабінету очманілий від щастя, а граф залишився із зміцнілою надією на врятування Фабріціо. Він остаточно постановив подати у відставку. Він гадав, що потрібно підняти собі ціну, залишивши при владі таких людей, як Рассі та генерал Конгі; він утішався з можливості споглядати свою помсту над принцом. «Він зможе змусити герцогиню до виїзду, але – сто чортів! – вигукнув граф, – нехай у такому разі попрощається з мрією стати конституційним королем Ломбардії». (Це була смішна химера, проте принц, хоча людина й при розумі, стільки мріяв про неї, що вона зовсім його засліпила).
   Граф, не тямлячи себе од радощів, примчав до герцогині розповісти про свою розмову з фіскалом. Його не прийняли. Портьє насилу зібрався з духом промовити, що це наказ самої господині. Граф засмучений вернувся в міністерську резиденцію. Від цього несподіваного удару потьмарилась його радість, якої зазнав він, розмовляючи з принцовим повірником. Серце не лежало ні до яких занять; він понуро тинявся по картинній галереї, коли за хвилин п'ятнадцять несподівано принесли йому ось такого листа:
   «Дорогий і добрий мій друже, – адже ми тепер лише друзі, – потрібно, щоб ви бували в мене всього тричі на тиждень. По двох тижнях ми скоротимо ці відвідини, завжди дорогі моєму серцю, до двох разів на місяць. Якщо хочете зробити мені ласку, піддайте розголосу наш розрив, а хочете, щоб я вас любила так само, як і перше, оберіть собі іншу подругу. В мене ж досить широкі плани легковажного способу життя: я маю намір часто бувати в світі, може, навіть зустріну якусь розумну людину, що допоможе мені забути всі мої знегоди. Можна не сумніватися – на першому місці в моїм серці завжди будете ви, але я не хочу, щоб казали, ніби мої вчинки продиктовані вашою мудрістю; а насамперед хочеться, щоб усі бачили, що я вже втратила будь-який вплив на ваші ухвали. Одне слово, дорогий графе, пам'ятайте, що завжди будете моїм найдорожчим другом, але ніким більше. Не плекайте, прошу вас, жодної надії на повернення того, що було, всьому край. Завжди розраховуйте на мою дружбу».
   Ця остання прикрість дуже позначилась на мужності графа. Він майстерно склав листа з проханням про відставку, де відмовлявся від усіх своїх посад, і послав його герцогині для передачі принцові. Незабаром граф отримав своє прохання назад, розірване начетверо. На чистому краєчку листа герцогиня удостоїла написати: «Ні, тисячу разів ні!»
   Важко було б описати розпач бідолашного міністра. «Вона мала рацію, – повторював він раз у раз. – Я визнаю вину: пропустивши слова «несправедливий вирок», я спричинив велике горе. Можливо, воно принесе Фабріціо смерть, а це означатиме – й мені». Граф, що не хотів показуватися в палаці, поки його не покличуть, притлумив сердечний розпач і власноручно написав motus proprio [205 - Указ, рескрипт (лат.)] про нагородження Рассі орденом святого Павла та надання йому спадкового дворянства; до указу він додав доповідну записку на півсторінки, де висловив принцові державні міркування, що підказували потребу такого заходу. Він скопіював ці два документи й послав їх герцогині, знаходячи в тому якусь похмуру втіху.
   Граф губився в припущеннях, намагаючись розгадати, які дальші наміри любої жінки. «Та вона й сама ще нічого не знає, – думав він. – Незаперечно одне: вона нізащо в світі не відступиться од свого рішення, яке мені об'явила». Йому додавало ще більшого горя те, що він не міг закинути герцогині жодного звинувачення. «Вона зробила мені ласку, полюбивши мене, а тепер розлюбила за мою хибу, щоправда незумисну, але таку, яка може призвести до жахливих наслідків. Отже, я не маю ніякого права ремствувати». Другого дня вранці граф довідався, що герцогиня поновила світський спосіб життя: напередодні вона відвідала всі доми, де тоді були прийоми. Що буде з ним, коли вони стрінуться в якомусь салоні? Як із нею розмовляти? Який має бути тон? А хіба можна не заговорити?
   Наступний день був хмурий: повсюдно пішли чутки, що Фабріціо стратять; місто хвилювалося. Додавали, ніби принц із пошани до його високого походження наказав не вішати, а стяти голову засудженому.
   «Це я його вбивця, – думав граф. – Тепер мені – жодної надії на зустріч з герцогинею». Незважаючи на ці зрозумілі міркування, він не міг утриматися й тричі пройшов повз її двері. Правда, щоб не так було помітно, граф подався до неї пішки. У розпачі сердега навіть набрався хоробрості написати їй. Він двічі посилав по Рассі. Фіскал не явився. «Негідник зрадив мене», – подумав граф.
   Другого дня вранці три важливі новини збентежили вище товариство Парми, ба навіть простих городян. Про страту Фабріціо говорили вже з цілковитою певністю. На додачу до першої новини була досить дивна й друга: нібито герцогиня не виявляє ані найменшої розпуки. Як глянути на її поведінку, то вона не надто й побивається за своїм молодим улюбленцем, зате з артистичною тонкістю використовує свою блідість, що появилася через якусь серйозну недугу, котра збіглася з арештом Фабріціо. По цих ознаках городяни ще більше впевнилися в безсердечності великосвітських дам. Це ж лише задля пристойності, ніби складаючи жертву перед тінню загиблої душі Фабріціо, герцогиня порвала стосунки з графом Москою.
   – Яка безпутність! – вигукували пармські янсеністи. [206 - Янсеністи – прибічники янсенізму, опозиційної течії в католицькій релігії XVII–XVIII ст. Тут вживається в іронічному розумінні (носи високої моральності).]
   Герцогиня – річ зовсім неймовірна! – прихильно вислуховувала компліменти молодих красенів придворних. Серед інших її дивацтв помічали, що вона занадто весело розмовляла з графом Бальді, теперішнім полюбовником маркізи Раверсі, і довгенько жартувала з приводу його частих поїздок у замок Веллейя. Дрібні буржуа й простий люд вельми обурювалися зі страти Фабріціо, яку ці добрі люди приписували графовим ревнощам. Придворне товариство багато уваги приділяло графові, але воно глузувало з нього. Ба й справді: третьою із важливих новин, про які ми згадували, була відставка графа, і всі кепкували з пошитого в дурні полюбовника, що в віці п'ятдесяти шести років поступився прекрасним становищем, страждаючи, що його покинула безсердечна жінка, котра вже давно віддала перевагу якомусь молодикові. Лише один архієпископ знайшовся на розум, чи радше на добре серце, щоб збагнути: почуття честі не дозволяло графові залишитись прем'єр-міністром у країні, де намірились, навіть не порадившись із ним, відтяти голову юнакові, який був під його заступництвом. Новина про відставку графа відразу зцілила Фабіо Конті від подагри, про що ми розповімо згодом, коли піде мова про те, як бідолашний Фабріціо коротав час у фортеці, а все місто намагалось довідатись про годину його страти.
   Другого дня до графа явився Бруно, вірний агент, якого він посилав у Болонью. Побачивши його, граф на мить розчулився: він нагадав, яким щасливим був, коли виправляв цього посланця до Болоньї, майже в згоді з герцогинею. Бруно вернувся, нічого там не вивідавши. Він не міг розшукати Лодовіко, бо кастельнуовський подеста тримав його в сільській буцегарні.
   – Я знову пошлю вас у Болонью, – сказав граф, – треба зробити герцогині сумну приємність: хай вона узнає всі подробиці горя, що зазнав наш Фабріціо. Зверніться до бригадира, начальника жандармського поста в Кастельнуово… – Хоча ні! – вигукнув граф, обриваючи сам себе. – Відразу ж їдьте в Ломбардію, роздайте побільше грошей усім нашим агентам. Моя мета – дістати од цих людей найвідрадніші відомості.
   Бруно добре зрозумів сенс доручення й заходився писати собі подорожню довідку. Граф давав уже останні вказівки, аж тут принесли йому листа, звичайно, фальшивого, але вправно складеного: скидалося на те, ніби якийсь друг просив у свого товариша допомоги. Другом-прохачем був не хто інший, як сам принц. Дізнавшись із чуток про наміри графа Моски піти у відставку, він упрошував свого друга не покидати міністерства, благав не робити цього в ім'я дружби та порятунку батьківщини, над якою нависла загроза, і він наказував йому, як його володар. Він додавав, що король *** виділив у його розпорядження два свої ордени, один з яких принц бере собі, а другий посилає своєму дорогому другові графові Мосці.
   – Ця тварина завдала мені горя! – вигукнув розлютований граф перед остовпілим Бруно. – Вона ще сподівається звабити мене такими ж лицемірними фразами, які ми разом вигадували, щоб заманити в пастку якогось бовдура. Граф відмовлявся від ордена, посилаючись у своїй відповіді на стан здоров'я, що на досить тривалий час відібрав у нього надію виконувати важкі обов'язки міністра. Граф скаженів. Незабаром доповіли йому про фіскала Рассі. Міністр повівся з ним зневажливо, ніби з якимсь негром.
   – Ну от! Я зробив із вас дворянина, і ви тут же почали нахабніти! Чому ви, пане хаме, не зволили прийти вчора, щоб виконати свій прямий обов'язок – подякувати мені?
   Рассі був недоступний для образ, – щоденно, розмовляючи з ним, принц тримався саме такого тону. Але Рассі дуже кортіло стати бароном, і він спритно викрутився. Йому не було нічого легшого.
   – Принц учора весь день тримав мене за письмовим столом, я не міг вийти з палацу. Хоч у мене й поганий прокурорський почерк, його високість примусив мене скопіювати силу-силенну дипломатичних паперів, таких безглуздих і таких розтягнених, аж мені й справді здалося, що єдиною метою доручення було тримати мене в полоні. Нарешті, десь уже близько п'ятої, коли я помирав з голоду, він одпустив мене, наказавши йти просто додому і ввечері нікуди не виходити. Я й справді помітив, що по моїй вулиці до пізньої ночі походжали два добре мені відомі особисті шпигуни його високості. Сьогодні вранці я звелів подати карету і приїхав до собору. Там, не кваплячись, зійшов з карети, а далі швидко прошмигнув через церкву й ось я тут. Ваша світлість – єдина людина на світі, котрій я найбільше прагну догодити.
   – А я, пане шахраю, не йму віри цим байкам, хоч би як хитро вони були сплетені. Позавчора ви відмовились говорити зі мною про Фабріціо: я поставився з пошаною до вашої делікатності і до присягань берегти таємницю, хоча для такого створіння, як ви, присягти – тільки спосіб викрутитись. Сьогодні я хочу знати правду: звідкіля пішли безглузді чутки, нібито бідолашного хлопця приречено до страти, як убивцю скомороха Джілетті?
   – Ніхто не зможе краще за мене пояснити вашій світлості цих чуток, бо сам я роздзвонив їх з наказу нашого владаря, і, мабуть, саме тому тримав він мене вчора цілісінький день ув'язненим, щоб я не зміг повідомити вас про оту затію. Принц, знаючи, що я не ликом шитий, ані трохи не сумнівався: я принесу вам свій орден і проситиму власноручно причепити його мені до петлиці.
   – Приступайте до справи! – гукнув міністр. – Досить теревень.
   – Звичайно, принц дуже хотів би, щоб монсиньйорові дель Донго винесли смертний вирок, але його, як ви знаєте, засудили всього на двадцять років тюремного ув'язнення в кайданах, а другого ж таки дня після суду принц пом'якшив вирок, замінивши його на дванадцять років фортеці з голодним пайком по п'ятницях – хліб і вода – та з дотриманням інших церковних приписів.
   – Я чудово знаю, що за вироком – лише фортечне ув'язнення, і саме тому мене схвилювали чутки, що ходили по місту, про близьку страту. Я пригадую, як спритно ви підтасували страту графа Паланци.
   – Ще тоді я мав би отримати хрест! – без жодної ніяковості вигукнув Рассі. – Треба було тільки натиснути на кнопку, що саме опинилася в мене під рукою, коли всесильна особа захотіла цієї смерті. Я тоді був іще бевзь, а тепер, уже тертий калач, насмілюся порадити вам не йти моїм слідом.
   Таке зіставлення здалося співрозмовникові найбезцеремоннішим нахабством, і він ледве втримався, щоб не копнути фіскала.
   – Перш за все, – вів далі Рассі з логічністю юриста і впевненістю людини, недоступної образам, – перш за все не може бути й мови про страту вищезгаданого дель Донго, – принц не наважиться, часи змінилися! До того ж я, тепер дворянин, сподіваюся з вашою допомогою стати бароном і не думаю прикладати рук до такого діла. Як ви знаєте, ваша світлість, кат може тільки від мене діставати накази, а я присягаю вам, що кавалер Рассі ніколи не дасть наказу скарати пана дель Донго.
   – І мудро зробите, – відказав граф, змірявши його суворим поглядом.
   – Але внесімо ясність, – сказав Рассі з усмішкою. – Я відповідаю тільки за смерть, вчинену згідно з судовим вироком, а якщо пан дель Донго зненацька вмре од кольок у животі, не закидайте того мені. Принц – я й сам не знаю, чому – вкрай зненавидів Сансеверіна (трьома днями раніше Рассі сказав би «герцогиню», але тепер він, як і все місто, знав про її розрив із прем'єр-міністром). – Граф остовпів, почувши з таких уст ім'я герцогині без титулу, і можна собі уявити, який він був задоволений з того. Граф кинув на Рассі погляд, сповнений палкої ненависті. «Дорога моя ангелице, – подумав він, – я можу довести любов свою, тільки сліпо скоряючись твоїм наказам».
   – Признаюсь вам, – мовив він до фіскала, – мене нітрохи не цікавлять всілякі там примхи герцогині. Та з огляду на те, що вона представила мені цього шибеника Фабріціо, якому слід було залишатися в Неаполі, а не являтися сюди заплутувати наші справи, я не хочу, щоб йому було заподіяно смерть, доки я тут у начальстві. Даю вам слово, що ви станете бароном через тиждень по тому, як він вийде з тюрми.
   – В такому разі, графе, я буду бароном лише через дванадцять років, бо принц страшенно лютий і ненависть його проти герцогині така велика, що він намагається її приховати.
   – Його високість надто ласкавий. Яка йому потреба приховувати свою ненависть, коли його прем'єр-міністр не заступається більше за герцогиню? Проте мені не хочеться, щоб мене звинувачували в ницості, а надто в ревнощах: адже ж саме я умовив герцогиню переїхати в Парму. І якщо через мене Фабріціо тепер загине в тюрмі, знайте – бароном вам не бути, а то, дивись, вас іще проткнуть кинджалом. Ну, та залишмо такі дрібниці. Є справи важливіші; підрахувавши свої статки, я виявив, що в мене ледве набереться двадцять тисяч ренти, і через те я надумав найпокірніше просити його високість про відставку. В мене є деяка надія стати на службу в неаполітанського короля. Неаполь – місто велике, багате на потрібні мені тепер розваги, яких у такій дірі, як Парма, не знайти. Я залишився б тут лише в тому разі, коли б ви допомогли мені домогтися руки принцеси Ізотти і так далі.
   Така розмова тривала в них довго. Коли ж, нарешті, Рассі підвівся, граф з байдужим виглядом сказав:
   – Знаєте, кажуть, ніби Фабріціо дурив мене, – був одним з коханців герцогині. Я зовсім не вірю в такі чутки і, щоб їх заперечити, хочу, щоб ви якось передали цього гаманця Фабріціо…
   – Але ж, графе, – мовив зляканий Рассі, глянувши в гаманець, – тут величезна сума, а за правилами…
   – Як на вас, мій дорогий, ця сума може здатися величезною, – сказав граф із зневажливим виглядом. – Такий буржуа, як ви, пославши своєму другові в тюрму десять цехінів, вважає, що він розорився; а я хочу, щоб Фабріціо отримав ці шість тисяч франків і, головне, щоб у фортеці ніхто про це не знав.
   Переляканий Рассі хотів був заперечити, але граф з нетерпінням зачинив за ним двері. «Такі люди, – сказав він подумки, – бачать владу тільки тоді, коли з ними поводяться брутально». Після цього вельможний міністр дозволив собі таку витівку, що якось не випадає й говорити про неї; він метнувся до стола, дістав маленький портрет герцогині і вкрив його палкими поцілунками.
   – Прости мене, мій дорогий ангеле, – вигукнув він, – що я власними руками не викинув крізь вікно цього нахабу, коли він насмілився говорити про тебе фамільярним тоном. Якщо я й дію з надмірним терпінням, то тільки скоряючись твоїй волі.
   По довгій розмові з портретом графові, чиє серце ще завмирало в грудях, спала на думку втішна витівка, і він узявся здійснювати її з дитячим захватом. Звелівши подати мундир зі всіма орденами, граф одягнув його й подався з візитом до підстаркуватої принцеси Ізотти. Досі він бував у неї лише з нагоди нового року. Вона прийняла його в оточенні зграї собачок, пишно вбрана і навіть у брильянтах, так ніби зібралась їхати до двору. Граф висловив побоювання, що невчасним візитом порушив наміри її високості, яка, можливо, думала кудись їхати, її високість відповіла міністрові, що принцеса Пармська з пошани до самої себе повинна завжди мати такий вигляд. Вперше за дні своїх лихих пригод у графа появився веселий настрій. «Добре я зробив, що завітав сюди, – подумав він, – треба сьогодні освідчитись їй у коханні». Принцеса була в захопленні, що бачить у себе такого прославленого розумника, самого прем'єр-міністра. Бідолашна стара діва не звикла до таких відвідин. Граф ловко почав здалеку, мовляв, безмірна віддаль завжди одмежовуватиме простого дворянина від членів правлячої династії.
   – Треба пам'ятати різницю, – мовила принцеса. – Скажімо, дочка французького короля ніколи не може плекати жодної надії на успадкування корони, проте зовсім інша річ в пармській фамілії. Тим-то ми, дами фарнезького роду, мусим завжди зберігати гідність, навіть у своїй зовнішності; хай я, як бачте, бідна принцеса, а проте цілком можливо, ви коли-небудь станете моїм прем'єр-міністром.
   Ця думка своєю несподіваною химерністю принесла графові ще якусь хвилину щирої втіхи.
   Вийшовши од принцеси Ізотти, що вельми зашарілася, слухаючи прем'єр-міністрові освідчення в палкій пристрасті, граф зустрів фур'єра [207 - Фур'єр – тут. посада людини, яка мала забезпечувати мешканців палацу продуктами харчування і при потребі – житлом.] з палацу: принц викликав його негайно до себе.
   – Я хворий, – відповів міністр, радий, що може нечемно повестися зі своїм володарем.
   «О! Ви довели мене до розпачу, – з люттю думав він, – і хочете, щоб я вам служив! Знайте ж, принце: в наш вік не досить отримати від провидіння владу, потрібний іще світлий розум та дужий характер, щоб, будучи деспотом, домогтися успіхів».
   Відіславши фур'єра, вкрай зніяковілого й обуреного цілком здоровим виглядом цього хворого, граф демонстративно пішов навідати двох придворних, що мали великий вплив на генерала Фабіо Конті. Найбільшого страху завдавало міністрові й позбавляло всякої мужності те, в чому звинувачувано коменданта фортеці: свого часу він спекався якогось капітана, свого особистого ворога за допомогою перуджійської aquetta. [208 - Водички (італ.)]
   Граф знав, що вже тиждень герцогиня шалено сипала грішми, прагнучи завести знайомства з тими, хто був при фортеці. Проте, як йому здавалось, надії на успіх було мало: там повсюдно пильнували недремні очі. Ми не станемо розповідати читачеві про всі способи підкупу, до яких вдавалась ця бідолашна жінка; вона вже впадала у відчай. У неї були всілякі агенти, цілком щирі помічники, але при дворах дрібних деспотів, певне, тільки з однією справою здатні впоратися якнайкраще: це вартування політичних в'язнів. Герцогинине золото призвело до єдиних наслідків – із фортеці вигнали вісім-десять тюремників усяких рангів.

Розділ вісімнадцятий

   Отже, при цілковитій своїй відданості в'язневі герцогиня і прем'єр-міністр не змогли для нього зробити майже нічого. Принц був лихий, двір і світське товариство гнівались на Фабріціо й раділи, що його, нарешті, спіткало горе, – надто він був щасливий досі! Незважаючи на золото, яке герцогиня кидала повними жменями, вона і на крок не пробилася через облогу фортеці. Не минало жодного дня, щоб маркіза Раверсі або кавалер Ріскарда не давали якоїсь нової ради генералові Фабіо Конті: людина м'якої вдачі, він потребував підтримки.
   Як ми вже казали, першого дня ув'язнення Фабріціо відвели спочатку в комендантський палац, невеличкий гарний будинок, споруджений минулого сторіччя за рисунками Ванвітеллі [209 - Ванвітеллі Луі (1700–1773) – італійський архітектор.] на майданчику велетенської круглої вежі в сто вісімдесят футів заввишки. З вікон цього маленького палацу, що самотньо стримів на великій вежі, неначе горб на верблюдячій спині, Фабріціо побачив поля і далекі Альпи. Він стежив поглядом, як у підніжжі фортеці рине бурхлива Парма, що за чотири льє від міста повертає праворуч і впадає в По. За лівим берегом ріки, що ряхтіла великими світлими плямами серед зелених ланів, він ясно розрізняв кожну вершину альпійського хребта, який закривав Італію з півночі. Ці висоти, завжди вкриті снігами, навіть у серпні, що саме стояв тоді, навівали серед випалених під сонцем рівнин приємні спомини про холодок; око могло помітити найменші їхні зазубні, хоча гори віддалені од Пармської фортеці більше ніж на тридцять льє. Краєвид, що простягався від красивого комендантського палацу, з південного рогу заступала Фарнезька вежа, в якій похапцем готували камеру для Фабріціо. Як читач, мабуть, пам'ятає, ця друга вежа, що височіла також на площадці головної вежі, була споруджена на честь наслідного принца, котрий, на відміну від Іпполіт [210 - Іпполіт – герой давньогрецького міфу, син царя Афін Тезея, відхилив кохання своєї мачухи Федри.] а, Тезеєвого сина, не відхилив прихильності своєї молодої мачухи. Принцеса померла наглою смертю, а принц дістав волю лише через сімнадцять років, посівши престол по смерті батька. Фарнезька вежа, куди за три чверті години привели Фабріціо, досить потворним шпилем зводиться вгору футів у п'ятдесят над площадкою головної вежі; вона убезпечена багатьма громовідводами. Принц, невдоволений своєю дружиною, збудувавши цю тюрму, помітну зі всіх боків, пройнявся дивним бажанням переконати своїх підданих, ніби вона височить отут з давніх-давен, і тому назвав її Фарнезькою. Про будівництво вежі заборонялося говорити, хоча зі всіх боків міста Парми та довколишніх рівнин було добре видно, як муляри кладуть кожен камінь, зводячи цю п'ятикутну споруду. Аби доказати, що її збудовано в далеку давнину, над дверима у два фути завширшки помістили чудовий барельєф, де було зображено, як знаменитий полководець Олександро Фарнезе змусив Генріха IV відступити від Парижа. [211 - Правнук Павла III Олександро Фарнезе (1545–1592), військовий діяч, служив у Іспанії. 1590 p., воюючи у Франції за наказом іспанського короля Філіппа II на боці католиків проти протестантів (гугенотів), примусив керівника гугенотів, Генріха Бурбона, майбутнього короля Генріха IV, зняти облогу з Парижа.] Нижня частина Фарнезької вежі, так гарно розташована, становила собою приміщення, не менше сорока кроків завдовжки і пропорційної ширини, геть усе заставлене приземкуватими колонами, бо ця безмірно простора озія була щонайбільше п'ятнадцять футів у висоту. Тут міститься кордегардія, а посередині, довкола однієї з колон, в'ються легкі ажурні, у два фути заввишки, залізні східці. Цими східцями, що дрижали під важкими кроками тюремних наглядачів, Фабріціо дістався до просторих, понад двадцять футів заввишки, покоїв, які становили прекрасний другий поверх. Покої колись були пишно обставлені для молодого принца, що скоротав там сімнадцять років – кращу пору свого життя. В дальшому кінці поверху новому в'язневі показали пишно облагоджену каплицю. Стіни та склепінчаста стеля її облицьовані чорним мармуром; уздовж стін, не торкаючись їх, височів ряд також чорних колон щонайдосконаліших пропорцій, а стіни були оздоблені багатьма майстерно вирізьбленими з білого мармуру величезними черепами, кожен на двох перехрещених кістках. «Он які хитрі вигадки ненависті, що не наважується вбити! – думав Фабріціо. – І що за диявольська думка показати оце мені!»
   Залізні ажурні східці, так само оповиваючи колону, вели на третій поверх тюрми. Обладнанням кімнат цього поверху п'ятнадцятифутової висоти генерал Фабіо Конті вже протягом року випробовував свій хист. Насамперед під його керівництвом у цих кімнатах, колись призначених принцовим слугам, міцно заґратували вікна, що в висоту сягали на тридцять футів над плитами кам'яної площадки круглої вежі. До кімнат, кожна з яких мала двоє вікон, можна було попасти тільки темним вузьким коридором, який проходив посередині споруди. В ньому Фабріціо зауважив троє масивних, ґратчастих, кованих із заліза дверей, що одні за одними зводилися до самого склепіння. Перебудова, плани, креслення всіх отих прекрасних вигадок протягом двох років становили генералові честь щотижневих аудієнцій у свого володаря. Змовник, ув'язнений в одній з цих камер, не зміг би волати до громадської думки та скаржитись на нелюдське ставлення, як і не міг би ні з ким спілкуватися чи бодай ворухнутися, щоб його не почули. За наказом генерала в кожній кімнаті поклали грубезні дубові колоди, щось на зразок лав по три фути заввишки. Це була головна його затія, що дала йому право на пост міністра поліції. На колодах комендант звелів поставити дощаті, надзвичайно гучні десятифутової висоти камери, що торкалися лише тієї стіни вежі, де було вікно. З трьох боків, під тюремним муром, складеним із величезного каміння, та дощатою стінкою камери залишено прохід чотириметрової ширини. Чотири стінки камери з подвійних горіхових, дубових та соснових дощок були скріплені між собою залізними болтами й густо поцвяховані.
   Фабріціо завели до одної з цих камер, що була вершиною творіння генерала Фабіо Конті; її збудовано рік тому, й дано їй поетичну назву «Сліпа покора». В'язень кинувся до вікна; за ґратами простягався чудовий краєвид; лише маленький окрайчик його з північно-західного боку затуляла дахівка галереї комендантського палацу, що складався з трьох поверхів; у нижньому містилася канцелярія фортечної охорони. Погляд Фабріціо насамперед привернуло одне з вікон третього поверху, де виднілося в гарненьких клітках багато птахів усякої породи. Тим часом як тюремники порались довкола в'язня, він утішався, прислухаючись до співу птахів, що, здавалось, вітали останнє проміння вечірнього сонця. Вікно вольєри було за двадцять п'ять футів од його вікон і футів на п'ять-шість нижче, тому, дивлячись на птахів, він скеровував погляд донизу.
   Коли Фабріціо ввійшов у свою камеру, місяць вже був на небі, він велично здіймався з правого боку обрію, над пасмом Альп, біля Тревізо. [212 - Тревізо – місто в однойменній італійській провінції поблизу Венеції.] Було тільки половина дев'ятої вечора, на заході палав оранжево-червоний обрій, і на його тлі чітко окреслювались Монте-Візо та інші альпійські верхів'я, що тягнуться від Ніцци до Мон-Сеніса й Туріна. [213 - Ніцца – місто на півдні Франції, біля Генуезької затоки. Мон-Сеніс – гора в Альпах на франко-італгйському кордоні. Турін – місто в Італії, на північному заході країни.] Фабріціо зовсім не думав про власне горе, – його зворушило й захопило це прекрасне видовище. «Он у якому чарівному світі живе Клелія Конті! Дівчину з такою мрійливою й глибокою душею ця картина повинна вражати більше, ніж будь-кого. Тут почуваєш себе ніби в пустельних горах, за сто льє від Парми». Більше двох годин Фабріціо провів біля вікна, милуючись краєвидом, що так багато говорив його душі, зчаста зупиняв погляд на красивому палаці коменданта і раптом вигукнув: «Невже це тюрма? І це я так її лякався?» Не помічаючи жодних прикрощів і приводу для прикрощів, які траплялися тут на кожному кроці, наш герой піддався чарам цієї тюрми.
   Раптом його увагу силоміць привернув страшенний шум: гучна дощата камера, вельми схожа на клітку, вся задрижала; до незвичайного шуму приєдналася собача гавкотня і пронизливий виск. «Що таке! Невже я міг би коли-небудь звідціля втекти?» – подумав Фабріціо. І за мить він так зареготав, як, мабуть, ніколи ще не реготали в тюрмі. За наказом генерала водночас із тюремниками стерегти особливо небезпечних злочинців приводили сюди клятущого англійського пса, який ночами повинен був чатувати в проході, так хитромудро влаштованому навколо клітки Фабріціо. І собака, і тюремний наглядач, щоб їм чути було кожен крок в'язня, змушені лежати в підпіллі, три фути заввишки, між кам'яною долівкою камери та дерев'яним помостом клітки.
   В камері «Сліпої покори» до Фабріціо водилися сотні величезних щурів, які тепер порозбігались на всі боки. Собака, покруч од спанієля та англійського фокстер'єра, був непоказний з вигляду, але дуже спритний. Його прип'яли до кам'яної долівки під дощатою камерою, та він, почувши, що довкола шастають щури, почав рватися, аж поки не висмикнув із ошийника голову. Тоді й сталась оця сміховинна баталія, і шум її розбудив Фабріціо, що поринув у ажніяк не сумні мрії. Щури, котрим пощастило уникнути собачих зубів у першому нападі, повтікали в дощату камеру; собака метнувся за ними й перестрибнув шість сходинок, що вели від кам'яної долівки до буди Фабріціо. Тут почалася неймовірна катавасія; камера до самих основ ходила ходором. Фабріціо, як навіжений, реготав до сліз. Тюремник Грілло, сміючись не менше, ніж він, зачинив двері. Собака вільно ганяв по буді, бо тут не було ніяких меблів, – єдиною завадою для полювання була в кутку залізна пічка. Коли собака розправився з усіма своїми ворогами, Фабріціо підкликав його, погладив і, видно, сподобався йому. «Якщо цей пес побачить колись, як я перелажу через мур, – подумав Фабріціо, – він не гавкатиме». Проте ця тонка політика була тільки приводом: йому під добрий настрій хотілось погратися з собакою. З якогось дива, над яким він не замислювався, в його душі панувала таємна радість.
   – Як вас зовуть? – захеканий од біганини з собакою спитав Фабріціо тюремника.
   – Грілло. Ладен слугувати вашій вельможності, наскільки це дозволено тюремним режимом.
   – Так от, дорогий Грілло, одна людина, на прізвище Джілетті, хотіла мене зарізати на великій дорозі. Захищаючись, я її вбив. І якби мені довелось почати все знову, я все одно вбив би його. Проте, доки я ваш квартирант, мені хочеться жити весело. Попросіть у свого начальства дозвіл сходити в палац Сансеверіна по білизну для мене, а ще – купіть мені побільше асті.
   Асті – досить приємне шипуче вино, яке виробляють у П'ємонті, на батьківщині Альф'єрі, і воно високо цінується, особливо в тому розряді знавців, до яких належать тюремники. Вісім-десять таких добродіїв вовтузились тут, переносячи в камеру Фабріціо якісь старовинні, позолочені меблі, взяті з колишніх покоїв принца на другому поверсі; всі тюремники святобожно зберегли в пам'яті слова, що стосувались асті. Хоч як вони старалися, а на першу ніч улаштували Фабріціо препогано, проте він удавав, ніби невдоволений лише з того, що йому не вистачає плящини.
   – Видно по ньому – він хлопець непоганий, – казали тюремники, – єдине, чого треба побажати, щоб наші хазяї дозволили передати йому гроші.
   Залишившись сам-один, Фабріціо трохи отямився від гамору. «Та невже це тюрма? – подумав він, озираючи широкий обрій від Тревізо до Монте-Візо, довге пасмо Альп, вкриті снігом верхів'я, зорі й таке інше. – І це перша ніч у тюрмі! Я розумію: Клелії Конті подобалась ця самотність високо в повітрі; живучи тут, вона перебуває за тисячу льє над усім ницим і злостивим, що оточує нас унизу. Якщо ці птахи під моїм вікном належать Клелії, то я й побачу її. Чи почервоніє вона, помітивши мене?» Міркуючи над такими важливими питаннями, в'язень пізньої ночі заснув.
   Вранці після цієї ночі, першої в тюрмі, де його ще й разу нічого не роздратувало, Фабріціо міг порозмовляти лише з англійським псом Фоксом. Тюремник Грілло, як і раніше, поглядав на нього вельми люб'язно, але, діставши від начальства певний наказ, тримався мовчки і не приніс ні білизни, ані асті.
   «Чи побачу я Клелію? – подумав Фабріціо, прокинувшись. – Цікаво, чи це її птахи?» Пернаті вже почали щебетати й співати, і на такій висоті це були єдині звуки, що лунали в повітрі. Глибока тиша, яка панувала тут, була для Фабріціо відчуттям, сповненим новизни і вдоволення. Він із захопленням слухав пташиний дрібний щебет, переривистий і грайливий, яким його сусіди-птахи вітали день. Якщо ці пташата її, то вона на якусь хвилину покажеться в тій кімнаті, нижче мого вікна». Він узявся розглядати навпроти величезне альпійське пасмо, і Пармська фортеця, здавалось, виступає, ніби його передній прискалок; проте погляд Фабріціо раз у раз повертався до чудових кліток помаранчевого та червоного дерева з позолоченим дротиком, які стояли посеред досить світлої кімнати, що правила за вольєру. Згодом Фабріціо дізнався – на третьому поверсі палацу тільки ця кімната була в затінку між одинадцятою годиною ранку та четвертою годиною дня: Фарнезька вежа захищала її від сонця.
   «Як мені буде сумно, – думав Фабріціо, – коли замість небесного замисленого личка, яке я виглядаю і яке, можливо, почервоніє, помітивши мене, раптом у вікні з'явиться грубе обличчя такої собі опасистої покоївки, котрій доручено доглядати птахів. Та якщо я й побачу Клелію, чи помітить вона мене? Ні, справді треба, не дбаючи про делікатність, стовбичити в вікні, доки не помітить вона. Мусить же моє становище давати мені якісь вигоди. Крім того, обоє ми тут на самоті, так далеко від світу. Я – в'язень, один із тих, кого генерал Конті та інші його гатунку негідники називають своїми підлеглими… Але вона така розумна, чи точніше сказати, такої великої душі, що, певно, як гадає граф, і справді гидує ремеслом свого батенька. Може, через це вона й сумує. Благородна причина смутку! Та попри все я їй – зовсім не знайома людина. З такою скромною грацією вона вчора ввечері відповіла на мій уклін! Добре пам'ятаю, що за першої нашої зустрічі біля Комо я сказав їй: «Якось я навідаюсь до Парми подивитися на ваші чудові картини; чи не будете ласкаві запам'ятати моє ім'я: Фабріціо дель Донго? Певно, вона забула моє імення, – вона була така молоденька!
   От так штука, – здивовано сказав він сам собі, раптом обриваючи свої думки, – я ні трохи не бідкаюсь. Невже я один з тих хоробрих людей, що мужньо терплять життєві негоди, як ті античні мудреці, що показали приклад усьому світові? Може, я, сам того не відаючи, герой? Ба й справді, я, що так боявся тюрми, потрапивши в неї, і не подумав, що мушу тим побиватися! Правду кажуть: страх перед бідою сто разів важчий, ніж сама біда. Дивно! Я повинен переконувати себе, що це ув'язнення – велике горе, бо, як запевнював Бланес, воно може тривати не то десять місяців, не то десять років. Чи це незвичність нових обставин відвертає мою увагу від страждань, які я повинен би терпіти? А, може, цей добрий настрій, незалежний од моєї волі й розуму, раптом розвіється, і за якусь мить опаде чорна розпука, звичайна в такім становищі?
   В кожному разі, дуже дивно, опинившись у тюрмі, самому запевнювати себе, що мусиш тим бідкатися. Далебі, я повертаюсь до свого попереднього припущення: в мене, мабуть-таки, неабиякий характер».
   Міркування Фабріціо були обірвані появою фортечного столяра, що прийшов зняти мірку на віконні козирки: цю камеру заселили вперше і забули доповнити її таким важливим обладнанням.
   «Виходить, – подумав Фабріціо, – я буду позбавлений можливості милуватись цим чудовим краєвидом».
   – Що, – гукнув він до столяра, – то це я вже не побачу тих чудових пташенят?
   – А-а, то пташки пані Клелії! Вона їх дуже любить, – привітно сказав столяр, – сховають їх од вас, заслонять, відгородять, як і все на світі. – Столярові, як і всім тюремникам, було суворо заборонено розмовляти з арештантами, проте йому стало жаль молодого в'язня; він пояснив йому, що ці величезні козирки, прибиті знадвору до обох вікон і зверху відхилені від муру, дають в'язням можливість побачити хіба що цяточку неба. – Все це – піклування про ваш настрій, щоб печальніша була ваша самотність, щоб схилити до покути в'язневу душеньку. А ще придумав генерал, – додав столяр, – замінити на вікнах шиби проолієним папером.
   Фабріціо дуже вподобав цей іронічно-дошкульний тон, такий рідкісний в Італії.
   – Дуже хотілося б мені завести пташину, щоб розвіювала нудьгу, – я дуже люблю пташок; купіть мені одну в покоївки мадемуазель Клелії Конті.
   – Що? Ви знаєте її? – вигукнув столяр. – Навіть добре запам'ятали її ім'я?
   – А хто не чув про таку славетну вроду? Але я мав честь неодноразово стрічати її при дворі.
   – Бідолашна дівчина нудьгує тут, – підкинув столяр. – Усе життя вона проводить біля своїх пташок. А це сьогодні попросила купити пару гарненьких помаранчевих дерев у діжках, щоб поставити їх при дверях вежі під вашим вікном; якби не було карниза, ви могли б їх побачити.
   В цьому повідомленні були слова, дорогі для Фабріціо; йому трапилася слушна нагода дати столярові якийсь гріш.
   – Виходить, я маю дві провини, – мовив майстер. – Розмовляв із вашою вельможністю і взяв од вас гроші. Післязавтра, коли прийду навішувати козирки, я принесу в кишені пташку. Якщо прийду не сам-один, ніби ненароком випущу її в камері. А ще принесу молитовник: вам, певно, вельми тяжко, що не можете читати молитов.
   «Отже, – подумки мовив Фабріціо, зоставшись на самоті, – це її пташата, але через два дні я не зможу милуватись на них!» На саму цю думку погляд його потьмарився смутком. Та кінець кінцем на його невимовну радість після довгих очікувань і виглядань десь опівдні він побачив Клелію, що навідалась до вольєри – поратися біля своїх пташок. Фабріціо, не рухаючись і не дихаючи, стояв перед грубезними віконними ґратами. Він помітив, що Клелія не зводить на нього погляду, проте її рухи ніби сковані, – здавалося, вона відчуває, що на неї дивляться. Попри всі його намагання бідолашна дівчина не могла забути ласкавої усмішки, яка вчора блукала на арештантових устах, коли тюремники вели його в караульню.
   Очевидно, Клелія дуже пильно стежила за кожним своїм жестом, але, підійшовши до вікна вольєри, раптом геть зашарілася. Фабріціо стояв, припавши до віконних ґрат, і враз прийшла йому в голову думка постукати рукою по залізній скабі, щоб дівчина могла почути той глухий звук; та вже сама думка про таку безцеремонність налякала його. «Подібним зухвальством я заслужив би того, щоб вона цілий тиждень не з'являлась у вольєру доглядати своїх пташок, а посилала замість себе покоївку». Така делікатність аж ніяк не була властива йому в Неаполі чи Новарі.
   Фабріціо жадібно стежив очима за дівчиною. «Звісна річ, – казав він подумки, – вона зараз піде назад, не зболивши кинути й погляду на це нещасне вікно, хоча воно перед самими її очима». Проте, вертаючись із глибини кімнати, що її згори було йому добре видно, Клелія не змогла втриматись, щоб на ходу краєчком ока не глянути на хлопця; цього було досить, щоб Фабріціо вважав собі дозволеним уклонитися. «Хіба ж ми тут не самі на цілий світ?» – думав він, щоб додати собі відваги. Помітивши його уклін, дівчина зупинилась і потупила очі; по тому Фабріціо побачив, як вона досить повільно звела погляд і, видно, роблячи над собою зусилля, схилила голову й відповіла якомога стриманішим, відчуженим уклоном; однак дівчина не могла змусити до мовчання свої очі, – мабуть, незалежно від її волі, в них на мить відбилось найщиріше співчуття. Фабріціо помітив, що її кинуло в такий жар, аж вона почервоніла по самі плечі: вони були відкриті, бо вона, ввійшовши до душної кімнати, скинула чорну мереживну шаль. Палкий погляд, яким Фабріціо несамохіть відповів на її уклін, ще більше збентежив дівчину. «Яка щаслива була б сердешна жінка, – подумала Клелія про герцогиню, – коли б змогла побачити його, як оце бачу я».
   У Фабріціо була квола надія ще раз уклонитися Клелії до того, як вона піде з вольєри, але вона, щоб уникнути цієї повторної люб'язності, спритно ступила вбік і, переходячи від клітки до клітки, нібито пораючись біля птахів, наблизилась до дверей і, нарешті, вийшла. Фабріціо й далі стояв непорушно, дивлячись на двері, в яких вона зникла, – він став іншою людиною.
   З цієї хвилини єдиним його помислом було якось умудритися й надалі бачити її, навіть тоді, коли поставлять на вікна оті страшні козирки, що заслонятимуть комендантський палац.
   Напередодні ввечері, перед тим як лягати спати, він змусив себе до тривалої й нудної справи – позаховувати в численні щурячі нори, які оздоблювали камеру, більшу частину грошей, що мав при собі. «Потрібно цього ж таки вечора сховати й годинника. Кажуть, ніби при наполегливості з допомогою зазубленої пружини годинника можна перепиляти дерево і навіть залізо. Отже, я маю змогу перепиляти козирок!» Добрих дві години морочився він, поки заховав годинника, але цей час не видався йому довгим. Потім він міркував, добираючи способу, як домогтись мети, пригадував свої знання зі столярного діла. «Якщо я вміло візьмуся, – думав він, – то любісінько зможу вирізати отвір у дубовій дошці козирка саме там, де він спирається на віконну лутку. При потребі можна буде витягувати й знову ставити на місце випиляний шматок дошки; я віддам Грілло все, що маю, аби він лише згодився не помічати моїх хитрощів». Тепер усе щастя Фабріціо залежало від можливості виконати цю роботу, – ні про що інше він не мріяв. «Якщо я зможу її бачити, я буду щасливий. Ні, – додав він, – ще треба, щоб вона також бачила, що я бачу її». Цілу ніч ламав він голову над столярними пристосуваннями і, мабуть, ні разу не згадував про пармський двір, про гнів принца і таке інше. Правду кажучи, Фабріціо не думав і про горе, що гнітило герцогиню. Він з нетерпінням чекав ранку, але столяр не появлявся: видно, він славився в тюрмі як людина поблажлива. Натомість прислали іншого, досить похмурого чолов'ягу, що відповідав лише лиховісним бурмотінням на всі люб'язні слова, яких добирав Фабріціо, звертаючись до нього.
   Деякі з численних спроб герцогині обмінятися з Фабріціо писульками були виявлені цілою зграєю шпигунів маркізи Раверсі, і через неї Фабіо Конті щоденно попереджували, залякували, били на його амбіцію. У великій стоколонній залі нижнього поверху стояли в караулі шість солдатів, що мінялись кожні вісім годин; крім того, комендант при кожних із трьох залізних дверях у коридорі поставив по одному тюремникові, а бідолашному Грілло, єдиному, хто бачився з в'язнем, дозволялось виходити з Фарнезької вежі лише раз на тиждень, що його вельми дратувало. Свій настрій він дав відчути Фабріціо, на що в'язень розважливо відповів йому лише словами: «Побільше вихиляй асті, друже мій», і дав тюремникові грошей.
   – Еге! Навіть цю втіху у всіх наших знегодах нам заборонено тримати, – з обуренням вигукнув Грілло, ледве підвищивши голос, щоб його чув лише в'язень, – я повинен би відмовитись, але все-таки візьму… Зрештою, це викинуті гроші, – адже я нічогісінько не можу вам сказати. А, виходить, ви накоїли добрячих гріхів, що через вас у фортеці вчинилась така веремія; спритні каверзи герцогині нам вилазять боком – трьох наших уже геть поперли.
   «Чи поставлять до обіду козирки?» Це важливе питання так непокоїло Фабріціо, що серце його калатало весь довгий ранок; він рахував кожні чверть години, що їх вибивав дзиґар на фортечній вежі. Нарешті вибило три чверті по одинадцятій, а козирків ще не принесли. Клелія зайшла до вольєри порати своїх пташок. Жорстока необхідність надала Фабріціо великої відваги: небезпека більше не побачити Клелії здавалась настільки вищою за все інше, що він наважився, дивлячись на неї, зробити пальцем жест, ніби пиляє козирок. Щоправда, тільки-но вона помітила ці рухи, такі зухвалі з боку в'язня, як тут же, похапцем уклонившись йому, пішла геть. «На тобі! – здивовано подумав Фабріціо. – Невже вона така нерозважлива, що побачила звичайну безцеремонність у жестах, підказаних крайньою необхідністю? Я лише хотів її попросити, щоб вона, пораючи своїх пташок, удостоювала мене хоча б тим, що іноді кидала б погляд на моє вікно навіть тоді, коли побачить, що воно затулене великим дерев'яним щитом; я хотів показати, що зроблю все, доступне людським силам, лише б мати змогу бачити її. Господи боже, невже вона, вважаючи зухвалими мої жести, не появиться взавтра?» Побоювання, що не дали Фабріціо заснути, повністю справдились: на другий день Клелія не показувалась до третьої години, доки не поставили на обох вікнах великих козирків. Різні частини цієї споруди, користуючись блоками й линвами, прив'язаними до залізних віконних ґрат, підіймали з майданчика головної вежі. Правда, Клелія, причаївшись за жалюзі своїх покоїв, зі смутком стежила за кожним рухом робітників; вона чудово бачила смертельну тривогу Фабріціо, та їй забракло мужності дотримати даного собі слова.
   Клелія була затята лібералка; ще зовсім юною вона серйозно сприймала всі ліберальні тиради, що їх наслухалась у товаристві батька, який тільки й марив що про власну кар'єру; саме це спричинило її зневагу, майже огиду до плазування придворних; з цього ж і походить її відраза до шлюбу. Та відтоді, як появився тут Фабріціо, її мучили докори сумління. «Он яке нице серце моє! – думала вона. – Горнеться воно до людей, які бажають згуби моєму батькові. Фабріціо насмілився жестами показати мені, що перепиляє двері!.. Але ж усе місто дзвонить про його близьку страту, – тут же казала вона собі, і серце її рвалося з горя. – Може, й взавтра настане цей жахливий день! За таких нелюдів, як наші правителі, можна сподіватися всього на світі. Яка доброта, який героїчний спокій у його очах, що, може, незабаром закриються назавжди. Господи, як, мабуть, побивається герцогиня! Кажуть, вона в розпачі. Якби на мене, то я заколола б принца кинджалом, як хоробра Шарлотта Корде [214 - Шарлотта Корде (1743–1793) – французька дворянка, учасниця контрреволюційної змови, вбивця вождя якобінців Жана-Поля Марата.]».
   Упродовж усього третього дня своєї неволі Фабріціо палав гнівом, але тільки тому, що не міг побачити Клелії. «Ні за що прогнівилась; було б мені сказати, що я її люблю, – подумав він, бо вже зробив для себе це відкриття. – Ні, те, що я зовсім не думаю про тюрму й заперечую Бланесові віщування – аж ніяк не свідчення душевної величі, – така честь не для мене. Я згадую той ніжний погляд, що його кинула на мене Клелія, коли жандарми вели мене в кордегардію. Той погляд знебарвив усе моє минуле життя. Хто мені міг сказати, що я зустріну такі ніжні очі в такому місці і в хвилину, коли мій погляд опоганювали фізіономії Барбоне та пана коменданта! Саме небо відслонилося мені серед отих гидких створінь. Як же не любити красу й не прагнути милуватися нею? Ні, не завдяки душевній величі я байдужий до всіх дріб'язкових прикростей, що пригнічують мене в тюрмі». Уява Фабріціо пробігла всі можливості й нарешті дійшла до думки вирватися на волю. «Нема сумніву, що герцогинина приязнь здійснить задля мене чудеса. А я заледве подякую їй. Це не такі місця, до яких повертаються! Як тільки я вийду з тюрми, мені вже ніколи не бачити Клелії, – ми ж бо люди різних громадських кіл. А по суті, чим мені кепсько в тюрмі? Якщо Клелія зласкавиться й не завдаватиме болю своїм гнівом, чого мені ще просити в неба?»
   Ввечері того дня, коли він не зміг побачити своєї чарівної сусідки, йому прийшла в голову чудесна думка; він заходився, і то з успіхом, просвердлювати в козирку дірку з допомогою залізного хреста, який був на шнурку між чоток, що їх видавали кожному в'язневі, коли він переступав поріг камери. «А може, необачно, – думав він, беручись до роботи. – Столяри казали при мені, що взавтра на їх місце прийдуть маляри. Якої заспівають вони, помітивши в козирку просвердлену дірку? Але, не зважившись на таку необережність, я взавтра не зможу споглядати Клелії! Що? Зі своєї вини не бачити її весь день, та ще після того, коли вона пішла розгнівана!» Необережність Фабріціо була винагороджена: після п'ятнадцяти годин тяжкої праці в'язня око його вловило Клелію, і, на довершення щастя, вона, гадаючи, що той її не бачить, довго стояла, вп'явшись поглядом у великий козирок. Фабріціо тим часом побачив у її очах найніжніший жаль. Наприкінці відвідин вольєри вона, видно, й зовсім забула про пташок і стояла непорушно й дивилась на вікно. Душа її була глибоко зворушена, – вона думала про герцогиню, болісне страждання якої збуджувало в дівчини безмірний жаль, а проте вона починала ненавидіти її. Клелія не могла зрозуміти причину своєї гнітючої туги і злилася на саму себе.
   Протягом того часу, поки вона стояла в вольєрі, Фабріціо кілька разів ладен був термосити козирок; йому здавалося, – він не зможе бути щасливий, доки не покаже Клелії, що бачить її. Однак, – думав він, – вона така соромлива, стримана і тільки-но взнає, що мені досить легко стежити за нею, як тут же, безперечно, сховається від моїх поглядів».
   Другого дня він був щасливіший (в яких тільки дрібничках любов не знаходить щастя!). Тим часом, коли Клелія сумно дивилась на великий козирок, Фабріціо просунув в отвір, просвердлений залізним хрестом, дротинку і подавав нею знаки, які дівчина, звичайно, зрозуміла саме так, як йому хотілося: «Я тут і бачу вас».
   В подальші дні Фабріціо зазнав прикрощів: він хотів відважити в великому козирковому щиті одну, завширшки, як долоня, дощину з тим, щоб можна було відхиляти її за своїм бажанням, щоб бачити одне одного і бодай знаками показати їй, що діється в його душі; але шум дуже примітивної пилочки, яку він змайстрував з годинникової пружини, сяк-так позубивши її хрестом, стривожив Грілло, і той годинами стримів у його камері. Фабріціо зауважив: суворість Клелії нібито зменшується в міру того, як виникають перешкоди на шляху їхнього спілкування. Хлопець добре помітив, що вона вже не опускає погляду і не оглядає пташок, коли він пробує подати їй знак з допомогою якоїсь нікчемної дротини; він з приємністю відзначив для себе, що вона появляється в вольєрі точно в той час, коли годинник виб'є три чверті по одинадцятій, і хлопцеві вистачило зухвальства гадати, що це він став причиною такої точності. З якої речі? Думка, здавалося б, нерозумна, проте любов помічає відтінки, невидимі для байдужого ока, і робить із них численні висновки. Наприклад, відтоді як Клелія не бачила в'язня, вона, ввійшовши до вольєри, тут же зводила погляд на його вікно. Це було в скорботні дні, коли ніхто в Пармі вже не сумнівався, що Фабріціо незабаром віддадуть на страту, – не знав того лише він. Але ця жахлива думка не покидала Клелію, та й чи могла вона не прощати собі надмірного захоплення в'язнем? Адже він на порозі смерті! І то загине за волю! Бо ж надто безглуздо було б стратити нащадка роду дель Донго за те, що він проткнув шпагою якого там скомороха. Правда, цей улюблений молодик захоплювався іншою жінкою! Клелія була глибоко нещасна, вона, не знаючи як слід, чому саме так побивається над його долею, думала: «Якщо його стратять, я, звичайно, піду в монастир і ніколи не появлюся в придворному товаристві, – воно викликає в мені огиду. Поштиві вбивці!»
   На восьмий день після ув'язнення Фабріціо Клелія зазнала великого сорому. Вона, поглинута сумними думками, пильно дивилась на козирок, що заслоняв вікно камери; цього дня в'язень ще не подавав жодного знаку своєї присутності. Раптом у козирку відтулився шматок дошки, трохи ширший долоні, і Клелія побачила веселе обличчя Фабріціо, що вітав її поглядом. Вона не могла витерпіти цього несподіваного випробування і, швидко відвернувшись, стала поратись біля пташок; дівчина так тремтіла, що розлила принесену їм воду, і Фабріціо міг легко помітити її хвилювання; Клелії бракувало сил залишатися й далі в такому становищі, і вона, рятуючись, вибігла геть.
   Це була найкраща, ні з чим незрівнянна мить у житті Фабріціо. Якби йому в цю хвилину дали волю, він радісно відкинув би її.
   Наступний день став для герцогині днем невимовного розпачу. Вся людність міста була певна, що Фабріціо настав кінець. Клелії бракувало печальної мужності виявляти суворість, якої не було в її серці, – вона пробула в вольєрі півтори години, стежила за всіма знаками і часто відповідала на них, принаймні виражала щире найсердечніше співчуття. Час від часу вона відверталася, щоб сховати від нього сльози, її жіноче кокетство досить добре відчувало недосконалість мови, до якої вона вдавалася: коли б можна було говорити словами, вона знайшла б якийсь спосіб вивідати, які насправді почуття Фабріціо до герцогині. Клелія вже майже не дурила себе, – вона ненавиділа пані Сансеверіна.
   Якось уночі Фабріціо досить довго думав про тітку і був вельми здивований: образ герцогині так змінився в його пам'яті, що він ледве впізнавав її – тепер вона здавалась йому п'ятдесятилітньою жінкою.
   – Господи боже! – радісно вигукнув він. – Як добре, що я ніколи не говорив їй про любов! – Тепер йому було невтямки, як він міг вважати її за красуню. З цього погляду враження про любу Марієтту зазнали менших змін; адже він ніколи не уявляв, що любов до неї вражає його душу, тоді як йому часто здавалось, ніби вся його душа належить герцогині. Герцогиня д'А *** і Марієтта справляли враження двох юних голубок, втішних своєю слабкістю й простодушністю, а величний образ Клелії Конті заповнив усю його душу, ба навіть збуджував трепет. Він досить добре відчував, що безмірне щастя його життя – в руках комендантової дочки, і в її волі зробити його найнещаснішим із людей. Щодня опадав його смертельний страх, як би раптом з примхи випадку, незалежно від її волі, не обірвалось це дивне й чудове життя, що він знайшов його обіч неї; в кожному разі, вона вже сповнила раюванням два перші місяці його ув'язнення. Саме в цей час генерал Фабіо Конті двічі на тиждень доповідав принцові: «Ваша високість, можу запевнити вас власною честю, що ув'язнений дель Донго не розмовляє з жодною живою душею, перебуває в гнітючому стані, мордується в глибокому розпачі або спить».
   Клелія двічі або тричі на день заходила до своїх пташок, інколи всього на кілька хвилин. Якби Фабріціо не так палко любив її, він добре бачив би, що й вона любить його, але він вельми страждав, сумніваючись у тому. Клелія звеліла поставити в вольєру фортепіано. Легенько торкаючи клавіші, щоб мелодійними звуками повідомити в'язня про свою присутність і відвернути увагу вартових, що походжали під її вікнами, вона очима відповідала на питання Фабріціо. Тільки на одне з них вона ніколи не озивалась, а то й, бувало, не раз утікала геть і цілий день не появлялась у вольєрі. Таке траплялось тоді, коли Фабріціо виявляв свої почуття жестами, які важко було не зрозуміти, – в цьому вона була непохитна.
   Отже, навіть міцно закритий у малій клітці, Фабріціо провадив досить активне життя, – він був цілком поглинутий розв'язанням дуже важливої проблеми: «Чи любить вона мене?» На основі численних спостережень, що весь час поновлювались і тут же піддавалися сумнівам, він дійшов певності: «Всі її свідомі жести кажуть «ні», а проте поглядом вона, нібито несамохіть, освідчується в своїй приязні».
   Клелія була впевнена, що ніколи не признається йому в своєму коханні, і, щоб уникнути такої небезпеки, з безмірним гнівом відхиляла благання, з якими Фабріціо багато разів звертався до неї. І все-таки доступні бідолашному в'язневі мізерні засоби зв'язку, здавалось, розчулили Клелію. Він намагався спілкуватися з нею, пишучи на долоні літери дорогоцінною вуглинкою, знайденою в грубі. Пишучи послідовно, а потім стираючи літеру за літерою, він склав би слова. Такий винахід замінив би розмову й допоміг би ясніше виражати думку. Його вікно було футів за двадцять од вікна Клелії. Вести розмову вголос над головами вартових, що походжали перед комендантовим палацом, було дуже небезпечно. Фабріціо сумнівався, що його люблять. Якби він мав хоч якийсь досвід у коханні, в нього не було б найменших сумнівів. Але жодна жінка досі не панувала над його серцем. До того ж він не підозрював пастки, від якої його могло кинути в розпач: дедалі загрозливіше поставало питання про одруження Клелії Конті з маркізом Крешенці, найбагатшою людиною при дворі.

Розділ дев'ятнадцятий

   Невдачі, що лягли тінню на кар'єру прем'єр-міністра Моски і, здавалося, провіщали його відставку, до нестями розпалили честолюбство генерала Конті, і він став улаштовувати дочці буйні сцени, – без кінця-краю злісно товкти своєї, нібито вона зруйнує його щастя, якщо нарешті не зважиться зробити вибір, – мовляв, дівчині в двадцять років пора вийти заміж, тим самим покласти край згубній самотності й відірваності од світу, до яких прирікає його нерозважлива впертість дочки і таке інше.
   Рятуючись од повсякчасних нападів батькового гніву, Клелія втікала до вольєри: туди можна було дістатись лише вузенькими, досить незручними дерев'яними східцями, які подагричним комендантовим ногам становили неабияку перепону.
   Протягом кількох тижнів душа Клелії була в такому сум'ятті, і так мало розуміла Клелія саму себе, що майже пристала на батькові умовляння, хоч і не дала ще остаточної згоди. Якось у нападі гніву генерал вигукнув, що не завагається віддати її до якогось із найпохмуріших монастирів, і вона нидітиме там, доки не зволить зробити вибору.
   – Ви знаєте, що, незважаючи на давність нашого роду, у нас ледве набереться й шість тисяч прибутку, тоді як маркізові Крешенці його маєтки приносять понад сто тисяч екю щорічно. Він ніколи не давав приводу, щоб хтось на нього прогнівався. При дворі всі визнають, що він – людина винятково лагідної вдачі, до того ж вродливий, молодий і в великій ласці принца, їй-богу, треба зовсім втратити глузд, щоб відмовлятися од такого жениха! Якби це була перша відмова, може б, я й промовчав, та ви, як оте дурне дівчисько, відхилили п'ять чи шість найкращих при дворі партій! А що буде з вами, дозвольте запитати, коли мене випхнуть у відставку, призначивши пенсію розміром у половину отримуваної платні? Яка-то втіха буде моїм ворогам, коли мені доведеться оселитися десь на третьому поверсі; подумать – мені, кого так певно рядили в міністри? Ні, сто чортів! Занадто довго я зі своєї доброти грав роль Кассандра. Наведіть мені якийсь вагомий аргумент проти цього сердешного Крешенці, що пошанував вас своєю любов'ю, ладен взяти вас без посагу й відписати вам за шлюбною угодою тридцять тисяч ліврів ренти, а це принаймні дало б мені змогу найняти пристойне помешкання. Відповідайте щось врозумливе, чорти б його взяли! Я вас за два місяці видам!..
   Єдине з цієї промови, що вразило Клелію, це загроза віддати її в монастир, а значить віддалити од фортеці, та ще в такий час, коли життя Фабріціо, здавалось, висить на волоску, – адже ж і по місту, і при дворі ходили чутки про його близьку страту. Як не намагалася Клелія напоумити себе, вона ніяк не могла зважитись на рішучий крок, – розлучитися з Фабріціо саме тепер, коли щохвилини тремтіла вона за його життя. В її очах це було страшенне горе, в кожному разі, на найближчий час.
   Клелія боялася розлуки з Фабріціо аж ніяк не тому, що серце її не бачило попереду щастя, – вона гадала, що герцогиня кохає його, і душу дівчини мордували смертельні ревнощі. Вона без кінця-краю думала про переваги цієї жінки, яку геть усі обожнювали. Крайня стриманість у поводженні з Фабріціо, мова знаків, у яких вона обмежувала його з боязні видатись нескромною, не давали їй змоги вияснити характер стосунків Фабріціо з герцогинею. Тому вона з кожним днем терпіла страшні муки, підозрюючи суперницю в серці Фабріціо, з кожним днем у неї зменшувалась відвага піти на небезпеку й дати йому привід сказати всю правду про те, що діється в його серці. Та яка б то була втіха почути його зізнання в щирих почуттях. Яке б то було щастя Клелії, коли б розвіялися страшні підозри, що отруювали її життя!
   Фабріціо був гульвіса. В Неаполі він зажив слави джиґуна, що досить легко міняв полюбовниць. Незважаючи на скромність, властиву дівчині, Клелія відтоді, як її зробили канонісою і представили до двору, ні про що не розпитуючи, лише уважно прислухаючись до розмов, узнала про репутацію молодиків, котрі один за одним домагались її руки. І маєш! Проти них усіх Фабріціо в сердечних ділах був куди легковажніший. Тепер він попав у тюрму. Йому було нудно, і він заходився розважатися з єдиною жінкою, з якою мав можливість говорити. «Що може бути простішого і воднораз що може бути банальнішого?» – з болем у серці думала Клелія. А якби вона в цілковитій відвертості взнала, що Фабріціо розлюбив герцогиню, чи могла б вона повірити його словам? Ба навіть повіривши в щирість його запевнень, хіба могла вона покластися на сталість його почуттів? І на довершення сердечної розпуки поставали питання: хіба не пробився Фабріціо досить далеко в духовній кар'єрі? Хіба не близький уже час, коли він має зв'язати себе вічною обітницею? Хіба не ждуть його високі почесті на цій ниві? «Якщо в мене ще залишилась крихта здорового глузду, – міркувала бідолашна Клелія, – чи не повинна я сама уникати його? Чи не повинна сама благати батька, щоб він запроторив мене в якийсь далекий монастир? Тільки ж, на моє велике горе, мене найбільше страхає опинитися далеко від фортеці, в якомусь монастирі, і цей страх керує всіма моїми вчинками, змушує прикидатися, пускатися на огидну ницу брехню, вдавати, ніби я приймаю відверту увагу і залицяння маркіза Крешенці».
   Клелія була вельми розважлива, за все своє життя вона не могла кинути собі найменшого докору в якомусь необачному вчинку, а тепер її поводження було вершиною безглуздя: можна собі уявити її страждання!.. Вони були тим болісніші, що Клелія анітрохи не тішила себе жодними ілюзіями. Вона прихилилася до молодика, якого шалено кохає перша красуня при дворі, жінка, що з кожного погляду стояла вище за неї. І цей молодик, якби він навіть був вільний, все одно не здатний на серйозну прив'язаність, тоді як вона дуже добре відчувала, що ніколи в житті не полюбить когось іншого.
   Отже, Клелію мучили докори сумління за ті кожноденні відвідини вольєри; коли вона мимохіть заходила туди, хвилювання її влягалося, докори сумління на мить розвіювались, і вона з невимовним калатанням серця ждала хвилини, коли Фабріціо зможе відтулити щось подібне до кватирки, яку змайстрував у великому козирку, що заслоняв його вікно. Часто присутність сторожа Грілло не давала в'язневі змоги поговорити знаками зі своєю подругою.
   Одного вечора, близько одинадцятої години, Фабріціо почув у фортеці якийсь незвичний гамір; він примостився на вікні, вткнув голову в свою кватирку і до нього долинув гучніший шум, який лунав на довжелезних східцях, що їх називали триста сходинок; вели вони з першого двору до кам'яного майданчика, на якому зводився комендантський палац і тюрма, де був ув'язнений Фабріціо.
   Десь посередині маршу, на сто вісімдесятій сходинці, сходи повертали з південного боку широкого двора на північний; тут був легкий залізний місток, на середині якого завжди стояв вартовий. Його змінювали кожні шість годин; щоб пропустити прохожого по мосту, він мусив, виструнчившись і підібравшися всім тілом, притиснутись до перил. Досить було двічі повернути важіль, ключ від якого комендант завжди носив при собі, і місток тут же звисав донизу над безоднею глибше ста футів. Інших східців у фортеці не було, мотуззя від фортечних колодязів начальник варти щоночі приносив комендантові в кабінет, куди можна було ввійти лише через спальню. Завдяки таким застережним заходам комендант був у цілковитій неприступності, до Фарнезької вежі також ніхто не міг проникнути. Все це добре помітив Фабріціо першого ж дня, тільки-но ступив до фортеці, та й Грілло, що любив, як і всі тюремники, вихваляти свою в'язницю, не раз казав йому те ж саме. Отже, в Фабріціо не залишилося на втечу майже ніякої надії. Проте він частенько згадував слова абата Бланеса: «Полюбовник більше метикує над тим, як пробратися до коханки, ніж чоловік про те, як устерегти дружину; в'язень більше думає про втечу, ніж тюремник про замки на дверях. Тому, незважаючи ні на які перешкоди, і полюбовник, і в'язень повинні домагатися свого».
   Того вечора Фабріціо виразно чув тупотіння багатьох людей по залізному містку, який називали містком раба, тому що колись далматинський раб, скинувши з нього тюремника, втік із фортеці.
   «Прийшли по когось, може, по мене, а може, там зчинився бунт, – треба скористатися з такої зручної нагоди». Фабріціо озброївся, витягнув зі схованки золото і раптом зупинився.
   – Дивне створіння людина, – вигукнув він. – Що сказав би невидимий глядач, побачивши мої приготування? Що я робитиму на другий же день, вернувшись до Парми? Хіба, нехтуючи всім на світі, не повернувся б я знову сюди, щоб тільки бути біля Клелії? Якщо це бунт, скористаюся нагодою і прослизну в комендантський палац; а раптом пощастить поговорити з Клелією, може, під цей гармидер я насмілюся поцілувати їй руку?
   Генерал Конті, надзвичайно підозріливий і не менш марнославний, поставив при палаці п'ять вартових: по одному в кожному кутку, а п'ятого – біля дверей. Та, на щастя, ніч була темна. Фабріціо, нечутно ступаючи, пішов перевірити, що робить Грілло і де його собака Фокс; тюремник спав мертвим сном у гамаку з волової шкури, простеленої по грубій сітці, гамак був підвішений на чотирьох мотузках; собака Фокс розплющив очі, встав і тихенько підійшов до Фабріціо полащитись.
   Наш в'язень нечутно піднявся по шістьох сходинках у свою дощату камеру. Гучно розлігся гамір біля підніжжя Фарнезької вежі саме перед вхідними дверима, і Фабріціо побоювався, що може прокинутись Грілло. Приготувавши свою зброю, він уже ладен був діяти, гадаючи, що цієї ночі на нього чекають великі випробування, аж раптом почув прелюдію пречудової симфонії: це була серенада, яку давали на честь генерала або його дочки. Фабріціо вибухнув шаленим реготом. «А я вже думав орудувати кинджалом!» Серенада – річ набагато звичайніша, аніж бунт чи викрадання, для якого необхідно, щоб на в'язницю напали чоловік вісімдесят. Музика була чарівна й приносила Фабріціо невимовну втіху: скільки тижнів душа його не знала ніякої розради! Сльози радості навернулися йому на очі; в захопленні він подумки звертався до прекрасної Клелії з найпалкішими ораціями. Другого дня, в обідню пору, вона з'явилася до вольєри, пойнята важким смутком, пригнічена та бліда, і звела на Фабріціо погляд, в якому він прочитав такий гнів, що не зважився спитати її про серенаду; він боявся видатись нечемою.
   Клелія мала поважні підстави сумувати. Серенаду влаштував для неї маркіз Крешенці; такий прилюдний вчинок був певною мірою офіційним оголошенням сватання. Цілий день, коли сталася ця подія, аж до дев'ятої години вечора, Клелія зі всіх сил опиралась і, нарешті, поступилася лише перед батьковою погрозою негайно віддати її в монастир.
   «Що? Більше не бачити його!» – плачучи, казала вона сама собі. Даремно здоровий глузд додавав: «Не бачити людини, яка може спричинити мені саме горе, не бачити вже коханого герцогині, цього вітрогона, який завів собі в Неаполі аж десять полюбовниць і всіх їх зраджував, не бачити цього молодого честолюбця, котрий прийме духовний сан, коли тільки уникне вироку, що чигає на нього! Та мені ж буде гріх і дивитися на нього, коли він вийде з фортеці, – зрештою, його вроджена несталість врятує мене від тієї зваби. Бо що я для нього? Нагода кілька годин на день зазнавати в тюрмі меншої нудьги!» Раптом серед цих образливих припущень пригадалась Клелії його усмішка, з якою він поглядав, коли жандарми вели його з тюремної канцелярії до Фарнезької вежі. Очі її наповнилися слізьми. «Дорогий друже, чого б тільки я не зробила задля тебе! Знаю, ти занапастиш мене. Така вже моя доля. Я сама занапастила себе в найжорстокіший спосіб, погодившись цього вечора терпіти ту осоружну серенаду. Зате завтра опівдні я побачу твої очі!»
   Саме на другий день після великої жертви, яку вона принесла, аби тільки побачити молодого в'язня, якого любила з палкою пристрастю, навіть бачачи всі його вади, заради якого важила власним життям, саме на другий день Фабріціо був у розпачі від її холодності. Хоч вони, розмовляючи, користувалися лише недосконалою мовою знаків, та при найменшій спробі Фабріціо проникнути в душу Клелії, певно, вона не змогла б втримати сліз і призналась у всьому, що відчувала до нього. Та йому бракувало сміливості, він смертельно боявся прогнівити дівчину, вона могла його суворо покарати. Одне слово, Фабріціо не мав жодного досвіду в питаннях любові, він ні разу навіть у найменшій мірі не звідав її хвилювання. Йому після тієї серенади потрібний був цілий тиждень, щоб відновити колишні дружні взаємини з Клелією. Сердешна дівчина прибирала суворого вигляду, страшенно боячись виявити свої почуття; Фабріціо здавалося, що вона з кожним днем все віддаляється.
   Уже близько трьох місяців Фабріціо провів у в'язниці, позбавлений будь-якого зв'язку із зовнішнім світом, а проте не почувався нещасним. Якось уранці Грілло довго стримів у камері; Фабріціо, не знаючи, як його здихатися, був у розпачі. Вже вибило половину першої, коли, нарешті, випала йому можливість відтулити два маленькі, по одному футу заввишки, отвори, вирізані в козирку. Клелія стояла в вольєрі, втупивши очі в вікно Фабріціо; лице її виражало безмірну скорботу. Побачивши Фабріціо, вона тут же подала знак, що все пропало, а потім кинулась до фортепіано і, вдаючи, ніби наспівує речитатив із модної тоді опери, заговорила до нього, раз по раз обриваючи мову то від надмірного хвилювання, то з побоювання, що її думку вловлять вартові, які походжали під вікном.
   – Боже правий, ви ще живі! Яка вдячна я небу! Барбоне, тюремник, якого ви провчили за нахабство того дня, коли ступили сюди, зник і довго не показувався в фортеці. Позавчора ввечері він повернувся; з учорашнього дня в мене є підстави підозрівати, що він хоче вас отруїти. Барбоне весь час вештається коло палацової кухні, в якій вам готують страву. Нічого певного я не знаю, але моя покоївка гадає, що ця жорстока людина заходить на кухню тільки з метою відібрати у вас життя. Я до смерті тривожилась, не бачивши вас, – думала, що ви вже загинули. Уникайте їжі до нових вказівок. Я зроблю все можливе, щоб передати трохи шоколаду. В кожному випадку сьогодні, о дев'ятій вечора, якщо з ласки неба у вас знайдеться мотузка або ви зможете зробити тасьму з простирадла, спустіть її з вікна на помаранчеве деревце; я прив'яжу до неї поворозку; потягнете її; таким способом я передам хліб і шоколад.
   Фабріціо беріг, як скарб, вуглинку, знайдену в грубці своєї камери; він поспішив скористатися з хвилювання Клелії і заходився писати в належній послідовності літери, складаючи такі слова:
   «Я вас люблю й дорожу життям лише тому, що бачу вас. Найперше передайте мені паперу й олівця».
   Як і сподівався Фабріціо, невимовний жах, що його прочитав він на обличчі Клелії, пошкодив їй обірвати розмову після зухвалих слів «я вас люблю», – вона тільки виразила велике невдоволення. У Фабріціо вистачило кмітливості додати: «Сьогодні великий вітер, я не дочув остороги, що ви зласкавились передати співом, – фортепіано заглушувало голос. Що, наприклад, означає отруєння, про яке ви щось казали?»
   По цих словах дівчину знову опанував несказанний страх; вона хапливо заходилася писати великі літери на вирваних із книжки листках. Фабріціо дуже зрадів, побачивши, як по трьох місяцях марних зусиль нарешті налагодився такий жаданий спосіб розмови. Він і далі тримався своєї досить успішної хитрості і, прагнучи листування, раз по раз удавав, ніби не зміг второпати слів, складених із літер, що їх Клелія одну за одною показувала йому.
   Почувши батьків голос, дівчина змушена була втекти з вольєри, – найбільше вона боялася, щоб генерал сам не пішов розшукувати її. Схильний до підозріливості, він аж ніяк не був задоволений з того, що вікно вольєри досить близько від козирка, який затуляв вікно в'язня. За кілька хвилин до появи Фабріціо поглинутій смертельною тривогою Клелії спало на думку, що можна кинути камінця, обгорненого папером, за відхилений вгорі козирок; якби волею випадку на цей час у камері не було тюремника, приставленого стерегти Фабріціо, такий спосіб спілкування був би цілком певний.
   В'язень поспіхом заходився майструвати з простирадл тасьму; ввечері, уже по дев'ятій годині, він виразно почув легкий стукіт по діжках з помаранчевими деревами, що стояли під його вікном. Він опустив тасьму, потім витягнув з нею довгу тонку мотузку і побачив на ній пакуночок із шоколадом, а далі, на свою невимовну радість, скручений трубкою папір та олівець: він знову опустив мотузку, але не витягнув нічого, – очевидно, до помаранчевих деревець наближався вартовий. Проте Фабріціо сп'янів од радості. Він тут же взявся писати Клелії довжелезного листа, а скінчивши, відразу прив'язав до мотузки й опустив. Більше трьох годин він чекав, чи не прийде Клелія за листом, кілька разів підіймав його, щоб дещо виправити. «Якщо Клелія не візьме листа цього вечора, – думав Фабріціо, – поки її тривожить підозра про отруєння, то взавтра вона, можливо, виб'є з голови навіть думку про наше листування».
   Клелія ніяк не могла ухилитись од виїзду з батьком до міста. Фабріціо майже здогадався про це, почувши, як о пів на першу ночі в двір вернувся каретою генерал, – в'язень уже впізнавав тупіт його коней. За кілька хвилин він почув, як генерал пройшов площадкою, як вартові, брязнувши рушницями, віддали йому честь; та як же він зрадів, коли невдовзі по тому смикнулась мотузка, кінець якої він намотав собі на руку! До неї щось прив'язали і, двічі смикнувши, подали сигнал тягнути вгору. Та це не легко було зробити, бо пакунок зачепився за широкий виступ подвійного карниза.
   В тому вузлику, що його Фабріціо кінець кінцем витягнув, була обмотана шаллю карафка води. Бідолашний молодик, що так довго жив у цілковитій самотності, покрив захопленими поцілунками ту шаль. Важко описати його почуття, коли він після багатьох марних сподівань знайшов, нарешті, пришпилений до шалі клаптик паперу.
   «Пийте лише цю воду, вживайте тільки шоколад. Завтра зроблю все можливе, щоб передати вам хліба; з усіх боків помічу його чорнильними хрестиками. Страшно говорити про це, але вам потрібно знати, що Барбоне, мабуть, доручено отруїти вас. Як ви не розумієте, що питання, котре ви порушили в листі, написаному олівцем, завдає мені прикрощів? Я й не писала б вам, якби вам не загрожувала небезпека. Сьогодні бачила герцогиню. Вона і граф почувають себе гаразд, однак вона дуже змарніла. Не торкайтеся більше в листах цього питання, – невже вам хочеться дратувати мене?» Клелії потрібно було чимало добродійних зусиль, щоб написати передостанню фразу: «Все придворне товариство гадало, ніби пані Сансеверіна виявляє надмірну прихильність до красеня графа Бальді, колишнього влюбленця маркізи Раверсі. В кожнім випадку, він рішуче, в найскандальніший спосіб порвав стосунки з маркізою, яка на протязі шести років впадала коло нього, як мати, і ввела його в світське товариство».
   Клелія мусила вдруге переписувати свою коротеньку цидулку, бо в першій редакції проскочив натяк на нову любов, яку зломовний світ закидав герцогині.
   «Яка це ницість з мого боку, – вигукнула вона подумки, – погано говорити про жінку, котру він любить!»
   Ранком, задовго до світання, Грілло ввійшов у камеру до Фабріціо, поклав досить важкий вузол і, не мовивши й слова, вийшов. У вузлі була велика паляниця, зі всіх боків поцяткована хрестиками, надряпаними пером. Фабріціо припав до них поцілунками; він був закоханий! Крім хліба, виявився обмотаний кілька разів стосик монет на суму в шість тисяч цехінів, нарешті, Фабріціо знайшов там прекрасний, зовсім новий молитовник; на берегах уже знайомим почерком було написано:
   «Трутизна! Стерегтися води, вина – всього, споживати тільки шоколад. Намагатися, щоб обід споживав собака, – самому до нього не торкатися. Не виявляти підозри, – ворог вдасться до іншого способу. Ради бога, жодної необачності, жодної легковажності!»
   Фабріціо негайно знищив ці дорогі рядки, – вони могли скомпрометувати Клелію. А тоді повиривав із молитовника багато листків і понаписував на них кілька алфавітів. Кожну літеру він старанно виводив чорнилом, яке зробив, розчинивши в вині потерту на порошок вуглину. Коли Клелія близько дванадцятої дня з'явилася в двох кроках за вікном вольєри, літери вже висохли. «Тепер найголовніше, – думав Фабріціо, – щоб Клелія дозволила користуватися цим алфавітом». На щастя, їй потрібно було багато чого сказати в'язневі про спроби отруїти його; собака однієї служниці, лизнувши з посуду, призначеного для нього, тут же здох. Клелія й не думала забороняти вживання алфавіту, – вона й сама написала чорнилом прекрасний алфавіт. Розмова, що велася таким чином і спочатку, здавалося, досить трудна, тривала півтори години, – доки не вичерпався весь той час, протягом якого Клелія могла залишатися в вольєрі. Два-три рази Фабріціо дозволив собі торкнутися забороненої теми – вона, нічого не відповідаючи, на хвилину відходила, вдаючи необхідність порати птахів.
   Фабріціо домігся обіцянки, що ввечері разом з водою вона передасть один із своїх алфавітів, писаних чорнилом, – їх легше розібрати здалеку. Він не поминув написати дуже довгого листа, не висловлюючи в ньому ніжних почуттів, принаймні в такій формі, яка могла б розсердити її. Маневр був успішний: листа прийнято.
   Другого дня, розмовляючи з допомогою алфавіту, Клелія не дорікала йому. Вона дала знати, що небезпека отруєння зменшилась: на Барбоне напали і збили трохи не на смерть хлопці, що впадали за дівчатами з палацової кухні. Клелія призналась йому, що вона зважилась викрасти в батька і зараз передає засіб проти отрути; головне – якийсь час уникати всякої страви, що матиме незвичний присмак.
   Клелія всіляко намагалася випитати в дона Чезаре, звідки взялися ті шість тисяч цехінів, що їх отримав Фабріціо; хай їй і не вдалося вивідати, однак у тому добра прикмета, – режим став не такий суворий.
   Спроба отруєння просунула далеко вперед сердечні діла нашого в'язня. Хай йому не вдалося домогтися од Клелії найменшого знака, подібного на вияв любові, проте він був щасливий дружніми взаєминами з Клелією. Щоранку, а часто й вечорами, вони довго розмовляли, користуючись алфавітами. Раз у раз о дев'ятій вечора Клелія отримувала від нього довгі листи й інколи відповідала кількома словами; вона посилала йому газети, а то й книжки; Грілло так роздобрився, що навіть приносив в'язневі вино й хліб, які щоденно давала йому покоївка Клелії: тюремник зробив висновок, що комендант не погоджується з тими людьми, котрі доручили Барбоне отруїти молодого монсиньйора; він був дуже радий з того, як і всі його товариші, – адже в тюрмі навіть склалося прислів'я про щедрість молодого дель Донго: «Монсиньйору глянь лиш в очі, і він гроші дасть охоче».
   Фабріціо геть змарнів; цілковита відсутність рухів відбивалася на його здоров'ї, однак ніколи не почував він себе таким щасливим; тон його розмов із Клелією був сердечний, а бувало, й зовсім веселий. Це були єдині хвилини в її житті, коли вона не знала лихих передчуттів і мордувань сумління. Якось вона необережно сказала Фабріціо:
   – Я захоплена вашою делікатністю. Не забуваючи, що я комендантова донька, ви ніколи не кажете мені про своє бажання вирватися на волю.
   – Я далекий від такого безглуздого бажання, – відповів Фабріціо. – Коли б я й повернувся до Парми, як міг би я бачити вас? Віднині життя моє буде нестерпне, якщо я не зможу говорити вам всього, що почуваю… ні, не всього, – ви тримаєтесь такого суворого звичаю! І все-таки, незважаючи на вашу немилосердність, жити й не бачити вас щоденно, було б мені мукою, важчою за найлютішу тюрму. А тут я цілком щасливий. Чи не диво – щастя чекало мене в тюрмі?
   – Про це багато чого можна б сказати, – промовила Клелія, і вигляд її раптом став надзвичайно серйозний, трохи не похмурий.
   – Що! – вигукнув вельми стривожений Фабріціо. – Невже мені судилося втратити і той маленький куточок, який я мав щастя зайняти в вашому серці і який був мені єдиною втіхою в цьому світі?
   – Так, – відказала вона, – я маю всі підстави думати, що ви нечесні щодо мене, хоча ви й зажили слави в світі досить порядної людини, але сьогодні мені не хочеться торкатися цього питання.
   Такий несподіваний виступ вніс велике сум'яття в їхню розмову, і їм обом раз у раз наверталися на очі сльози.
   У головного фіскала Рассі тільки й думки було, як би змінити своє ненависне прізвище, що так йому допікало, і стати бароном Рівою. Граф Моска зі свого боку, докладаючи всіх зусиль, намагався підтримати в цьому продажному судді палке прагнення до баронського титулу, так само як розпалював божевільну надію принца стати конституційним королем Ломбардії. Це був єдиний спосіб, до якого він міг додуматися, щоб відтягнути смерть Фабріціо.
   Принц казав своєму фіскалові:
   – Два тижні розпачу, а за ними – два тижні надії, – ось тактика, терпляче тримаючись якої, ми зламаємо твердий характер цієї гордої жінки. Вдаючись то до ласки, то до суворості, приборкують найноровистіших коней. Дійте з непохитною рішучістю!
   І от що два тижні виникали в Пармі чутки про близьку страту Фабріціо. Ці чутки доводили нещасну герцогиню до крайнього відчаю. Постановивши собі не тягнути разом із собою в прірву і графа, вона бачилася з ним всього двічі на місяць; але за свою жорстокість до цієї сердешної людини вона каралась нападами тривалого розпачу. Марно граф Моска, долаючи люті ревнощі, що їх збуджували наполегливі залицяння красеня графа Бальді до герцогині, писав їй, коли не міг бачити, і в листах передавав відомості, зібрані завдяки майбутньому баронові Ріві. Щоб легше терпіти страшні чутки про Фабріціо, якими невпинно гуло все місто, герцогині потрібно було жити побіч мудрої й сердечної людини, якою був граф Моска. Нікчема Бальді не здатний розвіяти тривожних думок, що робили її життя нестерпним, а граф тепер не міг вселити їй надію.
   За допомогою всіляких майстерно вигаданих приводів прем'єр-міністр схилив принца до згоди віддати на збереження в один цілком певний замок поблизу Сароно, в самому центрі Ломбардії, архів зі всіма документами, що свідчили про досить складні інтриги, користуючись якими Ранунціо-Ернесто IV мав божевільну надію стати конституційним королем цього чудового краю.
   Понад двадцять компрометуючих документів цього архіву були написані або підписані власноручно принцом, і коли б життю Фабріціо загрожувала серйозна небезпека, граф мав намір заявити його високості, що передасть папери одній могутній державі, яка одним словом могла б його знищити.
   Граф Моска цілковито покладався на майбутнього барона Ріву й боявся лише отруєння; замах Барбоне глибоко стурбував його, і він зважився на вчинок, що здавався безглуздим. Якось уранці він приїхав до фортечної брами і звелів викликати генерала Фабіо Конті; комендант зійшов на бастіон, що був над брамою. По-дружньому походжаючи тут з генералом, граф після невеличкого холоднувато-ввічливого вступу сказав:
   – Якщо Фабріціо загине за підозрілих обставин, смерть його припишуть мені, мене ославивши як ревнивця, виставлять на посміх, а такої наруги я не стерплю. Отже, якщо він помре від загадкової хвороби, я, щоб змити з себе підозри, уб'ю вас власноручно, так і знайте.
   Генерал Фабіо Конті відповів прекрасно і нагадав про свою хоробрість, але графів погляд дався йому втямки.
   Кілька днів пізніше, ніби змовившись із графом, Рассі дозволив собі необережність, досить незвичайну для такої людини. Громадське презирство до його імені, що ввійшло в прислів'я простолюду, завдавало йому страшенного болю відтоді, як у нього появилась досить певна надія на можливість позбутися його. Він послав генералові Фабіо Конті офіційну копію вироку, за яким Фабріціо було засуджено на дванадцять років фортечного ув'язнення. Згідно закону зробити це належало другого ж таки дня після того, як Фабріціо переступив тюремний поріг. Однак у Пармі, в країні секретних заходів, такий вчинок працівників юстиції без особливого на то дозволу монарха розцінювався б як нечуване зухвальство. Ба й справді, хіба можна було мати якусь надію зламати, як казав принц, горду вдачу герцогині, посилюючи що два тижні її жах, якби офіційна копія вироку вийшла за стіни судової канцелярії? Напередодні, коли Фабіо Конті отримав офіційний пакет од фіскала Рассі, йому доповіли, що писаря Барбоне, який досить пізно вертався до фортеці, по дорозі побили. Із цього комендант зробив висновок, що вже нема намірів здихатися Фабріціо. Під час найближчої аудієнції він із обережності нічого не сказав принцові про отримання копії вироку, і це врятувало Рассі від неминучих наслідків його божевільного вчинку. На щастя, для заспокоєння бідолашної герцогині граф вивідав, що невдалий замах Барбоне був спробою особистої помсти, і дав наказ напоумити цього служаку вищесказаним способом.
   Фабріціо був приємно здивований, коли на сто тридцять шостий день ув'язнення в тісній камері тюремний священик, добрий дон Чезаре, повів його прогулятися по майданчику Фарнезької вежі. Не минуло й десяти хвилин, як на свіжому повітрі Фабріціо стало млосно.
   Дон Чезаре, користуючись цим випадком, домігся для в'язня дозволу на щоденні прогулянки. Це було нерозважливо: часті прогулянки невдовзі повернули нашому героєві сили, які він використав собі на шкоду.
   Серенади тривали й далі. Комендант, ревний охоронець тюремного режиму, терпів їх тому, що вони зв'язували з маркізом Крешенці його дочку Клелію, чий характер завдавав йому чимало страху: комендант невиразно відчував, що в нього з дочкою нема нічогісінько спільного, і постійно боявся, щоб вона не вдалася до якогось навіженого вибрику. Втече, наприклад, у монастир, і він залишиться обеззброєний. Зрештою, генерал воднораз боявся й музики: адже ті звуки могли проникнути в найглибші підземелля в'язниці, призначені для особливо затятих лібералів, і правити їм за умовні сигнали. Та й самі музиканти будили в нього підозріння. Тому, тільки-но кінчалася серенада, їх замикали у великих нижніх кімнатах комендантського палацу, що вдень правили за канцелярію фортечного гарнізону, і випускали звідти лише пізнього ранку. Сам комендант, стоячи на містку раба, стежив, як обшукують музикантів, і, перше ніж випустити їх, кілька разів повторював, що негайно повісить кожного, хто наважиться взятись навіть за дріб'язкове доручення до кого-небудь із в'язнів. А всі знали, що, зі страху впасти в неласку, він таки може здійснити обіцяну погрозу, – тим-то маркіз Крешенці мусив потрійно платити музикам, вельми невдоволеним нічлігами в буцегарні.
   Герцогиня насилу спромоглась умовити одного з цих наляканих музик, щоб він передав комендантові листа. Лист адресовано Фабріціо; в ньому герцогиня нарікала на долю, волею якої Фабріціо вже більше шести місяців перебуває в тюрмі, а його друзі не можуть налагодити з ним ніякого зв'язку.
   Ввійшовши в фортецю, підкуплений музикант упав до ніг генерала Фабіо Конті і признався, що якийсь невідомий священик так просив його передати листа, адресованого синьйорові дель Донго, що він не зміг одмовитись; але, вірний своєму обов'язкові, спішить віддати листа до рук його вельможності.
   Його вельможність був вельми задоволений; він добре знав, які великі можливості мала в своєму розпорядженні герцогиня, і дуже боявся, щоб його не ввели в оману. З невимовною радістю генерал подався до двору і вручив листа принцові; той дуже зрадів.
   – Ну от! Суворість мого правління дала мені можливість помститися. Ця зарозуміла жінка страждає вже п'ять місяців. А на цих днях ми накажемо спорудити шибеницю, і буйна герцогинина уява наведе її на думку, що цю споруду призначено для молодого дель Донго.

Розділ двадцятий

   Якось опівночі Фабріціо, лежачи на підвіконні і вткнувши голову в віконечко, що випиляв у козирку, споглядав зорі та безмірний обрій, які видніли з висоти Фарнезької вежі. Блукаючи поглядом по обширах, що простягалися до низини По та Феррари, в'язень випадково помітив маленький, але досить яскравий вогник, – здавалося, він ряхтів на якійсь вежі. «Цього вогника, певно, знизу не видно, – подумав Фабріціо, – вежеві мури дуже грубі, то з землі його непомітно». Раптом він зауважив, що вогник то появляється, то зникає через короткі проміжки часу. «Мабуть, якась дівчина перемовляється з коханим із сусіднього села. Це літера «і», – вирішив він. – Адже «і» – дев'ята літера нашого алфавіту». Потім, після тривалої перерви, – чотирнадцять блисків. «А це літера «Н». Знову інтервал, і вогник блиснув один раз. «Це «А». Разом виходить «ІНА».
   Як же він зрадів і здивувався, коли з послідовних блисків, розмежованих інтервалами, склалися слова:
//-- INA PENSA A TE --//
   Зрозуміло: «Джіна думає про тебе».
   Він тут же відповів, раз по раз підносячи лампу до отвору в козирку:
//-- ФАБРІЦІО ЛЮБИТЬ ТЕБЕ --//
   Розмова тривала до світання. Це було сто сімдесят третьої ночі ув'язнення Фабріціо, і лише тепер він узнав, що вже протягом чотирьох місяців щоночі подають йому сигнали. Та їх могли помітити й зрозуміти сторонні; через те віднині вони вирішили вдаватись до скорочень: три зблиски – означатимуть «герцогиня», чотири – «принц», два – «граф Моска»; два короткі і два затяжні – «втеча». Домовились надалі користатися давнім шифром «ALLA МОNACA», щоб нічого не второпав хтось із невтаємничених, навмисне міняється звичайний порядок літер в алфавіті, – наприклад, літері «а» привласнюється десятий порядковий номер, «б» – третій. Отже, десять зблисків означають «а», три – «б» і так далі. Між словами – тривала перерва. Вирішено було поновити розмову наступної ночі о першій годині, і герцогиня сама з'явилася на вежу, що височіла на чверть льє од міста. Коли вона побачила сигнали Фабріціо, на її очі навернулися сльози: як часто вона думала, що він уже мертвий! Герцогиня за допомогою лампи сказала йому: «Я тебе люблю. Кріпись. Пильнуй здоров'я. Є надія. Роби в камері вправи, – тобі потрібна буде в руках неабияка сила».
   «Я не бачила його з того вечора, коли Фаустіна співала в моїм салоні, – подумала герцогиня, – він появився біля дверей в одежі слуги. Хто б міг тоді сказати, що нас чекає така доля!»
   Герцогиня знаками сповістила Фабріціо, що його скоро звільнять з ласки принца (ці сигнали могли бути зрозумілі); по тому вона заговорила про ніжності й ніяк не могла розстатися з ним, та Лодовіко, що з огляду на колишнє вірне слугування Фабріціо, став герцогининим повірником, умовив її, щоб вона припинила подавати сигнали, бо вже починало дніти, і вони могли привернути увагу якогось ворога. Кілька разів повторювана звістка про близьке звільнення кинула в'язня в глибокий смуток. Другого дня Клелія, помітивши його печаль, необережно запитала про її причину.
   – Певно, мені доведеться дати герцогині привід до невдоволення.
   – Чого ж вона домагається від вас, у чому ви їй думаєте відмовити? – з найжвавішою цікавістю спитала Клелія.
   – Вона хоче, щоб я втікав із тюрми, – відказав Фабріціо, – а я на те ніколи не погоджуся.
   Клелія не могла нічого відповісти, лише глянула на нього, і з очей її покотилися сльози. Якби Фабріціо заговорив з нею, стоячи поруч, певно б, він вислухав освідчення в почуттях, у яких сумнівався і від яких часто впадав у глибокий смуток. Фабріціо добре відчував, що життя без її любові буде для нього суцільним стражданням і нестерпною тугою. Тепер йому здавалося, що це катування – жити задля втіх, які надили його, поки він не звідав любові, і хоча в Італії самовбивство ще не ввійшло в звичай, уже марив про нього, як про єдиний вихід, коли доля розлучить його з Клелією.
   На другий день він одержав од неї довгого листа:
   «Друже мій, потрібно вам узнати правду. З часу, відколи ви попали сюди, в Пармі вважають, що настав ваш останній день. Вас засуджено лише на дванадцять років фортечного ув'язнення, та, на лихо, вас, без сумніву, невпинно переслідує ненависть всемогутньої особи, і я двадцять разів потерпала, як би отрута не обірвала вашого життя. Скористайтеся всіма можливими засобами, щоб вийти звідси. Як бачите, я нехтую задля вас найсвятішими обов'язками; зважте самі, яка страшна загроза, коли я здобулась на слова, що ніяк не пасують моїм устам. Якщо вже необхідно, якщо нема жодного іншого способу врятуватися, – втікайте. Кожна зайва хвилина вашого перебування в тюрмі загрожує вашому життю; пригадайте, що при дворі є партія, яка інколи не зупинялася перед злочином, аби лише здійснити власні задуми. Хіба ви не знаєте, що тільки велика спритність графа Моски раз у раз ламала всі підступи цієї партії? І вони зрозуміли: найповніший засіб вигнати його з Парми – це довести герцогиню до розпачу, заподіяти смерть молодому в'язневі. Самі ці слова незаперечно доводять, як ви мусите оцінювать ваше становище. Ви признаєтесь мені в своїй приязні, та найперше подумайте про ту страшну прірву між нами, що ніколи не дасть зміцніти нашій дружбі. Ми зустрілися в юнацьку пору, ми в горі простягли одне одному руку допомоги; доля закинула мене в це лихе місце, щоб полегшити ваше горе, та я завжди каратимусь, якщо заради мрій, нічим не виправданих і ніколи нездійсненних, ви не скористаєтеся будь-яким можливим способом, аби врятувати власне життя від такої жахливої небезпеки. Я втратила душевний спокій, відколи нерозважно обмінялася з вами кількома знаками дружби. Якщо ваша дитяча забавка з алфавітами вселила в вас примарні надії, які можуть стати для вас фатальними, марно я на своє виправдання згадуватиму про замах Барбоне. Це я сама штовхнула вас на згубу, ще страшнішу, ще неминучішу, гадаючи, ніби врятувала вас од тієї небезпеки. Ніколи мені не проститься моя необачність, якщо вона збудила в вас почуття, через які ви ладні чинити опір герцогининим порадам. Бачите, що ви змушуєте мене повторити вам: втікайте, я вам наказую…»
   Лист був дуже довгий; деякі фрази, як наприклад «я вам наказую» принесли закоханому Фабріціо невимовну втіху і вселили деяку надію. Йому здавалося, що в них, хай і надто обережно, висловлені досить ніжні почуття. В інші хвилини Фабріціо розрахувався за своє цілковите невідання в такого роду поєдинках: він бачив у цьому листі лише просту дружбу, а то й вияв звичайнісінької людяності.
   Зрештою, все, що вона сповістила, не похитнуло його намірів, – хай небезпека, яку вона малювала, цілком реальна, – хіба якась хвилева непевність – це висока ціна за щастя бачити її щоденно? А яке життя доведеться йому вести, знову ховаючись у Болоньї чи в Флоренції? Адже, втікши з тюрми, він не зможе сподіватися на дозвіл оселитися в Пармі. Якщо навіть принц так перемінився, що випустить його на волю (а це малоймовірно, бо Фабріціо став для могутньої кліки засобом скинути графа Моску), на яке животіння він буде приречений у Пармі, коли його розлучить із Клелією вся ненависть, що розділяє обидві партії. Раз, а може, двічі на місяць він випадково стрінеться з нею в якомусь салоні; а про що він зможе тоді поговорити з нею? Як повернути цю сердечну прихильність, якою він тепер щоденно втішається годинами? Хіба салонні теревені можна прирівняти до цих розмов, які вони ведуть за допомогою алфавітів? Хіба не варто ціною якихось нікчемних небезпек зазнати неповторно прекрасного життя? А доказати їй у такий спосіб свою любов – хіба саме вже це не є щастя?
   Фабріціо побачив у листі Клелії привід просити в неї зустрічі: це був єдиний і постійний предмет його мрій; він говорив із нею лише один раз, лише коротку мить, коли його привели в тюрму, і відтоді минуло вже понад двісті днів.
   Для побачення з Клелією випала досить слушна нагода: добрий абат дон Чезаре щочетверга дозволяв Фабріціо вдень півгодинну прогулянку на терасі Фарнезької вежі; але в інші дні ця прогулянка на очах усього люду Парми та її околиць могла серйозно скомпрометувати самого коменданта, і тому в'язня виводили тільки тоді, коли вже западала ніч. Вийти на терасу Фарнезької вежі можна було не інакше, як східцями, що вели на маленьку дзвіницю каплички з тими похмурими оздобами чорного та білого мармуру, які читач, певно, пам'ятає. Грілло приводив Фабріціо до цієї каплички й відмикав двері на вузенькі східці дзвіниці; він повинен був неухильно супроводити його, але тому, що вечори наставали холодні, тюремник давав в'язневі одному виходити на вежу, а сам замикав двері дзвіниці, що сполучалася з терасою, і вертався грітись до своєї комірчини. А чи не змогла б Клелія якось увечері зайти разом зі своєю покоївкою до чорної мармурової каплички?
   Увесь довгий лист, яким Фабріціо відповідав на цидулку Клелії, був спрямований на те, щоб домогтися цієї зустрічі. Воднораз він із цілковитою щирістю, ніби це стосувалося не його самого, а когось іншого, перерахував усі причини, які спонукали його не покидати фортеці.
   – Я ладен щоденно улягати тисячам смертельних небезпек заради щастя говорити з вами за допомогою алфавітів, які тепер ні на хвилину не затримують нашої розмови, а ви хочете, щоб я, ошукавши себе, самохіть подався на вигнання до Парми, чи, може, Болоньї, а то навіть Флоренції! Ви хочете, щоб я розлучився з вами! Знайте: вчинити над собою таке насильство я не здатний. Намарне давав би я вам слово, – мені його не дотримати.
   Це домагання зустрічі кінчилося тим, що Клелія не показувалась протягом п'яти днів: вона заходила в вольєру лише в ті хвилини, коли знала, що Фабріціо не може відтулити отвору в щілині. Фабріціо був у розпачі. З того, що Клелія не показувалась, він зробив висновок: незважаючи на прихильні поглядання, які вселили в нього божевільні надії, в неї ніколи не було до нього інших почуттів, крім звичайної приязні. «В такому разі, – думав він, – навіщо мені жити? Якщо принц звелить одібрати в мене життя, я буду йому вдячний. В цьому ще одна підстава не покидати фортеці». І він з великою нехіттю відповідав ночами на світові сигнали. Герцогиня вже подумала, що він з глузду збився, коли в записі сигналів, які щоранку приносив Лодовіко, прочитала оці химерні слова: «Я не хочу втікати. Я хочу померти тут!»
   Протягом п'яти днів, занадто гнітючих для Фабріціо, Клелія страждала ще більше за нього. Вона дійшла висновку, болісного для такої добросердої натури: «Мій обов'язок – втекти до якогось далекого від фортеці монастиря. Коли Фабріціо дізнається, що мене тут нема, – а я перекажу йому про це через Грілло та інших вартових, – тоді він зважиться на спробу втекти». Але піти в монастир – означало ніколи вже не бачити Фабріціо, та ще покинути його після того, коли він так переконливо довів, що в нього вже нема тих почуттів, які, можливо, колись і були до герцогині! Чи може молодий хлопець зворушливіше довести свою любов? Після довгих семи місяців ув'язнення, що підточили його здоров'я, він зрікається волі. Легковажний вітрогон, яким його змалювали в очах Клелії лихі язики придворних, поступився б двома десятками полюбовниць, аби лише одним днем раніше звільнитися з фортеці, а вже на що б тільки не пішов такий джиґун, щоб вирватися з тюрми, в якій отрута першого-ліпшого дня може покласти край його життю!
   Клелії не вистачало мужності, і вона зробила велику помилку, не шукаючи втечі в монастир, вона водночас утратила цілком звичайний привід порвати з маркізом Крешенці. Допустившись хиби, чи могла вона чинити опір цьому молодикові, такому любому, такому простосердому й ніжному, який поставив власне життя під жахливу небезпеку заради скромного щастя інколи бачити її біля вікна? Після п'яти днів лютої внутрішньої боротьби, хвилинами відчуваючи зневагу до самої себе, Клелія зважилась відповісти на лист, в якому Фабріціо наполегливо благав про щастя поговорити з нею в чорній мармуровій каплиці. Щоправда, вона відмовила йому, і то в досить рішучий спосіб, але з того часу втратила всякий спокій, – раз у раз уява малювала їй смерть Фабріціо від отрути. Шість-вісім разів на день приходила вона до вольєри, прагнучи на власні очі побачити, що він іще живий.
   «Якщо Фабріціо залишився в фортеці, – думала вона, – якщо він наражає себе на всі жахи, що їх, видно, готує для нього кліка Раверсі з метою прогнати графа Моску, то тільки через те, що мені бракує мужності втекти в монастир! Яка б у нього була причина залишатися тут, коли б він упевнився, що я назавжди пішла звідсіля?»
   Нерішуча й воднораз гордовита дівчина дійшла до того, що звернулася по допомогу Грілло, ризикуючи дістати відмову; більше того, він міг всіляко витлумачити її дивне поводження. Клелія пішла на таке приниження, – звеліла покликати тюремного наглядача і тремтячим голосом, який зраджував її таємницю, сказала, що Фабріціо за кілька днів випустять на волю, що герцогиня Сансеверіна, покладаючи на те надію, ревно клопочеться про нього; що часто виникає необхідність негайно дістати від ув'язненого відповідь на запропоновані йому пропозиції, і тому вона просить у Грілло дозволу зробити для Фабріціо отвір у козирку для того, щоб вона могла знаками передати йому відомості, які по кілька разів на день присилав їй пані Сансеверіна.
   Грілло усміхнувся й запевнив Клелію в своїх шанобі та послуху. Вона була безмежно вдячна йому за те, що він не додав жодного зайвого слова. Очевидно, наглядач добре знав усе, що тут діялось протягом кількох місяців.
   Тільки-но тюремник пішов, Клелія подала умовний сигнал, яким викликала Фабріціо в особливо важливих випадках; вона призналась йому у всьому, що вчинила. «Ви хочете загинути від отрути, та я сподіваюся, що мені вистачить духу одного з найближчих днів покинути батька і втекти до якогось далекого монастиря. Я мушу зробити це заради вас. Я сподіваюся, що тоді ви не опиратиметесь планам утечі, що їх можуть вам запропонувати. Доки ви перебуваєте тут, я переживаю страшні хвилини, я втрачаю тяму. Ніколи в житті я не завдала нікому горя, а тепер мені здається, що я стану причиною вашої смерті. Така думка довела б мене до розпачу навіть тоді, якби вона стосувалася зовсім не знайомої людини; то ж міркуйте самі, як я терплю, коли уявляю в передсмертних корчах вас, хто завдає мені прикрощів своїм безглуздям, але є моїм другом, з яким я щоденно бачилась протягом тривалого часу. Іноді мене пориває побачити вас, щоб упевнитися, що ви ще живі.
   Щоб звільнитися від цих жахливих страждань, я принизилась до того, що просила ласки в батькового підлеглого, який міг відмовити мені, а то ще, можливо, й викаже мене. Зрештою, я навіть буду рада, якщо він донесе батькові. Тоді я подамся в монастир і вже не буду невільною спільницею ваших жорстоких безумств. Але ж зрозумійте, це не може тривати довго, – ви мусите пристати на герцогинині поради. Невже ви вдоволені, жорстокий друже? Подумати – я сама благаю вас завдати халепи моєму батькові. Покличте Грілло і зробіть йому дарунок».
   Фабріціо був такий закоханий, найменше бажання, яке висловлювала Клелія, збуджувало в ньому таке тремтіння, що навіть усе сказане нітрохи не вселило певності в її любові. Він покликав Грілло і щедро віддячив наглядачеві за колишню поблажливість, а надалі пообіцяв платити по цехіну за кожний день, коли він дозволятиме йому відкривати в козирку отвір. Грілло був дуже радий з цієї оборудки.
   – Я вам скажу, як на сповіді, монсиньйоре. Чи погодитесь ви щоденно споживати на обід холодні страви? Є куди простіший спосіб уникнути отруєння. Але я прошу вас тримати це в найглибшій таємниці. Тюремник мусить усе бачити й ні про що не здогадуватись. Замість одного пса я заведу декількох, і ви їм даватимете на пробу кожну страву, яку захочете з'їсти. А вина я вам приноситиму свого, і ви не торкайтеся жодної пляшки, окрім тієї, з котрої питиму я. Але якщо ви, ваша ясновельможність, прохопитесь про це хоч словом, навіть пані Клелії, мені – каюк. Жінка – це жінка. Варто їй завтра погиркатися з вами, і післязавтра вона, щоб помститися, геть усе вибовкає татусеві, а йому ж – найбільша втіха прискіпатись до чого-небудь, а там, дивись, і наглядача в зашморг. Після Барбоне – найлихіша людина в фортеці – він; на вас і справді чигає небезпека: адже він – мастак застосовувати отруту і ніколи не простить мені, що я завів трьох-чотирьох песиків.
   Серенада повторювалася знову. Тепер Грілло відповідав на всі питання Фабріціо, не забуваючи при цьому про обережність: йому аж ніяк не хотілося зраджувати панну Клелію, яка, на його думку, хоча й мала намір вийти заміж за маркіза Крешенці, найбагатшу людину в пармських володіннях, однак захоплювалась, наскільки це дозволяли тюремні мури, вродливим монсиньйором дель Донго. Грілло відповідав на його розпити про серенаду, та якось необачно додав: «Кажуть, вони невдовзі поберуться». Можна собі уявити, як ці звичайні слова приголомшили Фабріціо. Вночі на сигнали, що їх подавала герцогиня лампою, він відповів лише: «Я хворий». Вранці, близько десятої години, коли Клелія появилась у вольєрі, він спитав із манірною чемністю, небувалою в їхніх взаєминах, чому вона не сказала йому відверто, що любить маркіза Крешенці й має намір одружитися з ним.
   – Бо все це неправда, – з обуренням відповіла Клелія.
   Проте в подальших її словах відчувалося менше певності. Фабріціо звернув на це її увагу і, користуючись нагодою, знову почав просити побачення. Клелія помітила його сумніви в її щирості й майже відразу погодилась, сказавши при цьому, що вона тим самим назавжди знеславить себе в очах Грілло. Увечері, коли вже зовсім споночіло, вона в супроводі покоївки ввійшла в чорну мармурову каплицю й зупинилась посередині, де блимала лампадка. Покоївка й Грілло відійшли кроків на тридцять і поставали біля дверей. Клелія вся тремтіла; вона приготувала добру промову і тільки й думала, як би не виявити своїх почуттів. Проте логіка пристрасті наполеглива; прагнення дізнатися правду зводить нанівець усяку обережність, в той же час безмежна відданість любій істоті визволяє від страху образити її. Фабріціо передусім засліпила врода Клелії. Майже вісім місяців він бачив біля себе самих лише тюремних наглядачів. Але ім'я Крешенці викликало в ньому лють, яка зросла ще більше, коли він помітив, що Клелія відповідає йому з мудрою обережністю. Вона й сама розуміла, що, замість розвіяти підозри, тільки збільшує їх. Ця думка була їй нестерпно болісна.
   – Невже для вас є втіхою змусити мене до самозневаги, – мовила вона мало не з гнівом і слізьми на очах. – До третього серпня минулого року я трималася подалі від чоловіків, котрі намагалися сподобатись мені. Я відчувала безмежну, можливо, й надмірну зневагу до вдачі придворних, – усі улюбленці двору були мені огидні. І, навпаки, я знайшла рідкісну гідність у в'язневі, якого третього серпня запроторили до цієї фортеці. Спочатку я, не даючи собі звіту, катувалася ревнощами. Дивна врода добре знаної мені жінки, як кинджал, ранила моє серце, бо я думала, та й досі мені іноді так здається, що той в'язень був до неї прихильний. Невдовзі залицяння маркіза Крешенці, який домагався моєї руки, стали ще наполегливіші. Він вельми багатий, а в нас – ніякого статку. Я, рішуче висловивши свою волю, відхилила його домагання, але батько на те кинув фатальне слово «монастир». І я збагнула, що, вивезена з фортеці, не зможу далі оберігати життя в'язня, доля якого викликала в мене співчуття. Завдяки моїй обережності він і досі не підозрівав, яка страшна небезпека зависла над його життям. Я дала собі слово ніколи не зраджувати ні батька, ні своєї таємниці. Але та жінка, в'язнева заступниця, з дивовижною запопадливістю, великим розумом і непохитною волею, як я гадаю, запропонувала йому якісь плани втечі; він відхилив їх і забажав переконати мене, що відмовляється покинути фортецю, аби тільки не розставатися зі мною. Тоді я зробила велику хибу, – я боролася з собою протягом п'яти днів, хоча повинна була негайно покинути фортецю й податися в монастир: це був би найпростіший спосіб порвати з маркізом Крешенці. Та мені не вистачило рішучості покинути фортецю, і тепер я пропаща дівчина. Я прихилилась до легковажної людини, – мені відома його поведінка в Неаполі; а які ж я маю підстави гадати, що вдача його змінилася? Він попав до суворої в'язниці, де була єдина жінка, яку він міг тут бачити, і з нудьги заходився за нею упадати, – вона стала йому за розвагу. А що він міг говорити з нею тільки з великими труднощами, така забава прибрала для нього подобу любові. Цей в'язень зажив собі в світі слави одчайдуха, і він, щоб довести, ніби його жага не просте, минуще захоплення, наражає себе на жахливу небезпеку тільки заради того, аби й надалі бачитися з особою, що її, як йому здається, любить. Та тільки-но цей в'язень опиниться в великому місті, серед спокус вищого товариства, як тут же знову стане колишнім світським зальотником, кинеться шукати втіх та любовних пригод, а бідолашна тюремна супутниця закінчить свої дні в монастирі, забута цим вітрогоном, тяжко каючись, що звірила йому серце.
   Цю значущу промову, яку ми подаємо в головніших рисах, Фабріціо, як того й слід сподіватися, переривав разів з двадцять. Він був безмежно закоханий і цілком певний, що до зустрічі з Клелією нікого не любив, що йому судилося жити лише для неї.
   Читач, мабуть, добре уявляє собі, які прекрасні речі говорив Фабріціо, коли покоївка попередила свою пані, що вже вибило половину по одинадцятій, і кожної хвилини генерал може вернутися додому. Прощання було болісне.
   – Можливо, я бачу вас востаннє, – сказала Клелія в'язневі. – Крайні заходи, до яких відверто вдається у своїх інтересах кліка Раверсі, ймовірно, дасть вам нагоду в жорстокий спосіб довести свою вірність.
   Клелія розсталася з Фабріціо, задихаючись від ридання і страшенно соромлячись, що не може приховати їх від покоївки, а надто від тюремного наглядача Грілло. Друге побачення могло відбутися лише в тому разі, коли б генерал заздалегідь сказав про свій намір провести вечір у гостях. Та ув'язнення Фабріціо в фортеці розпалило інтерес придворних, і тому обережний комендант, покликаючись на тривалі приступи подагри, вважав за доцільне сидіти вдома, а коли хитромудрі політичні махінації вимагали його виїзду в місто, це трималося в таємниці до хвилини, коли він сідав у карету.
   Після вечірньої зустрічі в мармуровій каплиці життя Фабріціо сповнилося суцільною радістю. Щоправда, на шляху до щастя, здавалося, ще стоять великі перепони; та, нарешті, він дістав невимовне блаженство й несподівано впевнився, що його любить це небесне створіння, яке посіло всі його помисли.
   Третьої ночі після побачення світлові сигнали припинилися досить рано – близько півночі. Відразу ж по тому в голову Фабріціо мало не влучила велика олов'яна кулька, яка пролетіла в верхню відтулину козирка і, пробивши папір, що заміняв скло, упала в камеру.
   Куля хоч була й велика, проте не така важка, як можна було сподіватися по її обсягу. Фабріціо легко розгорнув її й побачив там листа від герцогині. З допомогою архієпископа, якому вона всіляко догоджала, їй удалося підкупити солдата фортечного гарнізону. Цей вояк, затятий пращник, обдурив вартових комендантського палацу, а, може, й змовився з ними.
   «Тобі необхідно втікати, користуючись мотузом. Я тремчу, даючи таку страшну пораду; більше двох місяців я не наважувалась мовити цих слів; але в офіційних колах щодень хмари згущуються, і можна сподіватися найгіршого. До речі, негайно подай лампою сигнал, щоб ми знали, що ти одержав цього небезпечного листа. Користуйся знаками Р В G за алфавітом monaca, тобто: чотири, двадцять і двічі. Я не дихатиму, доки не побачу сигналу. Чекаю на вежі. Відповідатимем NO – сім і п'ять сигналів. Діставши відповідь, більше не сигналізуй. Пильно перечитай листа, щоб добре все зрозуміти».
   Фабріціо тут же заходився виконувати вказівки, – він подав умовлений сигнал, а діждавшись відповіді, читав далі листа:
   «Можна сподіватися найгіршого: так мені заявили три особи, – яким я цілком довіряю, – після того, як на мою вимогу вони присягнули на Євангелії, що скажуть чисту правду, яка б вона жахлива не була для мене. Один із цих людей – той самий, котрий у Феррарі з ножем у руках погрожував хірургові-донощикові; другий – отой, який після твого повернення з Бельджірате сказав, що найрозважливіше було б тобі застрелити лакея, котрий їхав лісом і наспівував, ведучи на поводі породистого сухорлявого коня; третього ти не знаєш, це грабіжник з великого шляху, один із моїх друзів, людина рішуча й така сама відважна, як ти; тим-то саме його я розпитувала, як тобі діяти. Всі три, не змовляючись між собою, порадили одне, – навіть ризикуючи скрутити собі в'язи, краще втікати, аніж нидіти в фортеці ще одинадцять років і чотири місяці під постійним страхом цілком можливого отруєння.
   На протязі місяця ти повинен робити вправи в камері, підтягуючись і опускаючись на вузлуватій мотузці. А потім якогось святкового дня, коли гарнізон буде добряче почастований вином, ти підеш на велику випробу. Тобі передадуть три мотузки з шовку та прядива, завгрубшки, як великий стержень лебединого пера, – одна з них вісімдесят футів завдовжки для спуску на тридцять п'ять футів – од вікна до помаранчевих дерев; друга – триста футів, – її трудно буде передати, бо занадто важка, – для спуску по муру головної вежі на сто вісімдесят футів; за допомогою третьої мотузки, завдовжки тридцять футів, спустишся з валу… Я тепер день у день обстежую грубезний східний мур, тобто мур з боку Феррари; після землетрусу на ньому утворилась тріщина, яку залатали, спорудивши впритул похилий контрфорс. Мій грабіжник з великого шляху запевнює, що він без великих труднощів, відбувшися лише кількома подряпинами, спустився б саме з цього боку: ковзати похилим контрфорсом легше; прямовисна ж його двадцятиметрова частина – в самій основі; крім того, цей бік не так пильно охороняють.
   Однак, усе зваживши, мій грабіжник, що тричі втікав з тюрми і, певно б, сподобався тобі, якби ти з ним познайомився, хоча він і ненавидить людей твого стану, – так от, повторюю – мій грабіжник з великого шляху, метикований і спритний, як ти, каже, що він волів би спускатися із західного боку, точнісінько навпроти добре знаного тобі маленького палацу, де колись мешкала Фауста. Він вибрав би саме цей бік, – хоча там не такий похилий мур, зате суціль заріс кущами: якщо не берегтись, їхні гілки, завгрубшки в палець, можуть подряпати, але за нього дуже зручно притримуватись. Ще нинішнього ранку я оглянула західний мур у прекрасну підзорну трубу. Треба вибирати місце для спуску саме там, де два-три роки тому вмурували новий камінь. Прямовисно донизу, футів двадцять од цього каменя тобі трапиться зовсім голий відтинок муру; тут потрібно спускатися дуже повільно (мені серце крається, коли я пишу тобі ці страшні настанови, але хоробрість полягає в тому, щоб обирати найменше зло, хай би там яке воно було жахливе); після голого відтинку, футів на вісімдесят-дев'яносто нижче, ти досягнеш муру, зарослого великими кущами, де було видно в трубу, як літають птахи; далі футів на тридцять піде проміжок, на якому росте трава, жовті фіалки та помурник; футів на двадцять іще нижче – зарості кущів і, нарешті, на двадцять п'ять – тридцять футів над землею – наново потинькований мур.
   Як на мене, найкраще обрати для спускання саме цей бік, від нового каменя в балюстраді: там, долі, стоїть рублена хатина, що її збудував у саду якийсь солдат. Капітан інженерної служби при фортеці хоче її зруйнувати. Хатина – заввишки футів із сімнадцять, покрита соломою, поставлена впритул до фортечного муру. Саме ця покрівля і приваблює мене; в разі нещасного випадку вона при падінні послабить удар. Діставшись туди, ти опинишся біля фортечного валу, який охороняють досить недбало. Якщо тебе там перепинять, стріляй із пістолета; захищаючись, протримайся кілька хвилин. Твій феррарський друг і той одчайдух, котрого я називаю грабіжником з великого шляху, прихопивши драбини, перемахнуть через невисокий вал і примчать тобі на виручку.
   Вал не вище двадцяти трьох футів із похилим укосом. Біля підніжжя цієї останньої перепони я чекатиму на тебе із загоном озброєних людей.
   Маю надію передати тобі тим же таки способом п'ять-шість листів. Я в них повторюватиму одне і те ж, висловлюючись іншими словами: мусимо про все домовитись. Ти здогадуєшся, з яким серцем я пишу… Той, хто казав тобі, що слід було стріляти в лакея, людина, попри все, чудова і дуже шкодує, що допустився помилки; він гадає, – ти відбудешся переламом руки. Злодюга з битого шляху, метикований у таких ділах, вважає, що, спускаючись повільно і, головне, спокійно, ти добудеш волю коштом кількох подряпин. Залишається найтрудніше – переправити тобі мотуззя. Це питання мені з думки не сходить ось уже два тижні, відтоді як великий задум наш заповнив усе моє життя до останньої хвилини.
   Я не відповідаю на безглуздя, яке ти висловив єдиний раз за все своє життя: «Я не хочу втікати». Особа, яка радила тобі застрелити лакея, вигукнула, що ти з нудьги втратив розум. Не критимусь перед тобою, – ми боїмося близького лиха, яке, можливо, прискорить твою втечу. Щоб повідомити тебе про це лихо, лампа кілька разів повторить:
   «В замку пожежа!»
   Ти відповіси:
   «Чи згоріли мої книги?»
   В листі було ще сторінок п'ять-шість, де йшлося про всілякі дрібниці; написаний він мікроскопічним почерком на дуже тонкому папері.
   «Все це прекрасно й мудро придумано, – подумки сказав Фабріціо. – Я повинен бути навіки вдячним графові й герцогині. Вони, певно, подумають, що я злякався. Однак я не буду втікати. Нечувана річ: втікати звідтіль, де зазнаєш таких розкошів, і податись на вигнання, де тобі всього бракуватиме, навіть повітря, щоб дихати. Що я робитиму, пронидівши якийсь місяць у Флоренції? Та я ж, переодягнувшися, повернусь назад, тинятимусь під фортечною брамою, прагнучи впіймати бодай погляд її!
   На другий день Фабріціо злякався; близько одинадцятої години він стояв біля вікна і, милуючись чудовим краєвидом, очікував щасливої хвилини, коли зможе побачити Клелію, як зненацька до камери заскочив захеканий Грілло.
   – Швидше! Швидше, монсиньйоре… Падайте в ліжко і вдавайте, ніби ви хворий; ідуть троє суддів. Ану ж захочуть допитувати вас! Добре зважуйте кожне слово. Вони думають вас заплутати.
   Грілло говорив і швидко закривав отвір у козирку, потім, підштовхнувши Фабріціо до ліжка, вкрив його кількома плащами.
   – Вдавайте тяжкохворого й говоріть якомога менше, а, головне, заставляйте повторювати запитання, щоб мати час обміркувати відповідь.
   Ввійшло троє суддів. «Троє каторжників-утікачів», – подумав Фабріціо, побачивши їхні огидні пики. Судді були в довгих чорних мантіях. Вони, поважно привітавшись, мовчки посідали на трьох стільцях.
   – Монсиньйоре Фабріціо дель Донго, – почав старший віком, – ми глибоко засмучені покладеною на нас місією. Ми прийшли сповістити вас, що помер ваш батько, його світлість маркіз дель Донго, другий великий мажордом Ломбардо-Венеціанського королівства, кавалер орденів Великого Хреста… і таке інше і таке інше.
   Фабріціо залився слізьми; суддя вів далі:
   – Маркіза дель Донго, ваша матінка, пише вам про це в листі, та з огляду на те, що вона воднораз додала недоречні міркування, суд учора виніс постанову ознайомити вас лише з окремими уривками листа, які секретар суду, пан Бона, зараз вам зачитає.
   Читання закінчилося, і суддя підійшов до Фабріціо, що й далі лежав у ліжку, і дав йому для певності перевірити ті місця в листі, які читав секретар. Фабріціо встиг вловити й такі слова: «несправедливе ув'язнення», «жорстоке покарання за невчинений злочин» і зрозумів причину цих відвідин. Нарешті, зневажаючи нечесних суддівських чиновників, він промовив:
   – Я хворий, панове, і геть ослаб. Вибачте, що не можу встати.
   Судді пішли; Фабріціо довго плакав. Потім спитав себе: «Невже ж я лицемір? Мені здавалося, що я нітрохи не любив його».
   Того дня і в подальші дні Клелія була дуже сумна. Кілька разів вона викликала його, та ледве зважувалась промовити йому якусь пару слів. Вранці, на п'ятий день після першого їхнього побачення, вона сказала, що ввечері прийде в мармурову каплицю.
   – Ми зможемо поговорити лише кілька хвилин, – пошепки сказала Клелія.
   Вона так тремтіла, що мусила опертися на руку покоївки; потім відіслала її до дверей.
   – Дайте мені слово, – ледь чутно звернулась вона до Фабріціо, – що послухаєтесь герцогині і того ж самого дня, який вона вам призначить, і тим способом, який вона запропонує, спробуєте втікати, або ж узавтра я піду в монастир, і, присягаюсь вам, ви ніколи в житті не почуєте від мене жодного слова.
   Фабріціо мовчав.
   – Обіцяйте, – сказала Клелія зі слізьми на очах, здавалося, втрачаючи всяке терпіння, – або ж розмовляємо ми востаннє. Через вашу впертість життя моє стало нестерпним, – заради мене ви залишаєтесь тут, і кожен день може бути для вас останнім.
   У цю мить Клелія мало не втратила свідомості, – вона так ослабла, що змушена була прихилитися до великого крісла, яке стояло на середині каплиці і колись призначалося для принца-в'язня.
   – Що я маю обіцяти? – спитав Фабріціо з пригніченим виглядом.
   – Ви знаєте.
   – Гаразд. Присягаюся, що свідомо піду на жахливе горе і приречу себе на життя вдалині від тієї, котру люблю найбільше в світі.
   – Обіцяйте щось точніше.
   – Заприсягаю скоритися герцогині й тікати того ж дня, який вона призначить, і тим способом, який вона скаже. Але що станеться зі мною, коли я буду далеко від вас?
   – Присягніть втікати, що б там не сталося!
   – Як! Виходить, ви постановили одружитися з маркізом Крешенці, як тільки мене тут не стане?
   – О господи! Як ви погано думаєте про мене!.. Заприсягніться, а то я не матиму й хвилини душевного спокою.
   – Гаразд. Присягаюсь втікати того ж дня, коли накаже пані Сансеверіна, що б там не сталося за цей час.
   Домігшись цієї клятви, Клелія геть уже знемоглась і змушена була піти; вона подякувала Фабріціо й попрощалася з ним.
   – Все вже готово, щоб мені вранці втікати в монастир, якщо б ви опиралися й далі. Це ми бачилися б востаннє у житті – таку обітницю дала я мадонні. Тепер, тільки-но випаде мені можливість вийти зі своєї кімнати, я піду оглянути той страшний мур під новим каменем у балюстраді.
   На другий день він побачив її такою зблідлою, що йому й світ став немилий. Вона сказала йому з вікна вольєри:
   – Не будемо складати собі жодних ілюзій, дорогий друже. Оскільки дружба наша була гріховна, я не сумніваюся, що на нас чигає нещастя. Вашу спробу втекти викриють, і вас чекає довічне ув'язнення, якщо не щось гірше. В кожному випадку потрібно скоритися здоровому глуздові – він наказує нам іти на все. Щоб спуститися зовнішнім боком з великої вежі, вам потрібен міцний мотуз більше двохсот футів завдовжки. Як я не намагалася, відколи взнала про герцогинині задуми, мені не вдалося нічого роздобути, окрім кількох шматків, що, зв'язані між собою, заледве сягнуть п'ятдесяти футів. Кожну мотузку, яку побачать у фортеці, за наказом батька спалюють. Криничні мотузи щовечора відв'язують, до того ж вони такі неміцні, що часто рвуться навіть тоді, коли ними тягнуть якесь відро води. Але моліть Бога, щоб простив мене, – я зраджую власного батька. Я, віроломна дочка, зроблю те, що завдасть йому смертельного горя. Моліться за мене і, якщо врятуєте моє життя, складіть обітницю присвятити кожну його хвилину на славу Господню.
   Он що спало мені на думку: за тиждень я поїду на весілля однієї із сестер маркіза Крешенці. Як і належить, я вернуся ввечері, але докладу всіх зусиль, щоб приїхати пізніше і, може, Барбоне не насмілиться придивлятися до мене надто пильно. На весілля маркізової сестри поз'їжджаються найзнатніші придворні дами і, безперечно, – пані Сансеверіна. Ради бога, зробіть усе, аби одна з тих дам передала мені пакуночок з мотузками, не дуже грубими й туго зв'язаними, щоб обсяг був якнайменший. Я ладна піти на будь-яку небезпеку, прийняти смертельні тортури, аби лишень пронести пакуночок з мотузками до фортеці. Я нехтую – о лишенько мені! – всіма своїми обов'язками. Якщо дізнається про це батько, мені вже ніколи не бачити вас. Хай би яка судилася мені доля, я буду щаслива, як друг, як сестра, коли допоможу вас урятувати.
   Тієї самої ночі, перемовляючись за допомогою лампи, Фабріціо сповістив герцогині, яка трапляється виняткова нагода переправити йому в фортецю достатню кількість мотузок. Але він благав зберігати все те в таємниці навіть перед графом, що видалося герцогині досить дивним. «Він і справді втратив глузд, – думала вона. – В'язниця геть його перемінила, він зі всього робить трагедію!» Наступного дня олов'яна кулька, закинута пращею, принесла в'язневі звістку про велику небезпеку. Особа, яка береться пронести в фортецю мотузки, писалося в листі, і справді рятує йому життя. Фабріціо поспішив передати цю думку Клелії. Олов'яна кулька принесла йому також вельми точний план західного муру, по якому він мав спуститися з головної вежі в проміжку двох бастіонів; перебратися через фортечний вал було зовсім легко: висота його в цьому місці – не більше двадцяти трьох футів, і пильнували його досить недбало. На звороті плану дрібненьким зграбним почерком було написано прекрасний сонет: якась шляхетна душа благала Фабріціо тікати, бо за одинадцять років ув'язнення серце його від постійних переживань зачахне, а тіло геть занидіє.
   На цьому нам необхідно тимчасово урвати розповідь про сміливий намір і повідомити одну подробицю, яка частково пояснює, чому герцогиня запропонувала Фабріціо такий небезпечний план втечі.
   Як і в кожній партії, що не стоїть при владі, в партії Раверсі не було одностайності. Кавалер Ріскара ненавидів Рассі, вважаючи, що з вини головного фіскала програв важливий позов, у якому, правду кажучи, закон був не на його боці. Заходами Ріскари принц дістав анонімного листа, з якого дізнався, що комендантові фортеці послано офіційне повідомлення про вирок, винесений Фабріціо. Маркізу Раверсі, спритну провідницю партії, прикро вразив цей хибний вчинок, і вона негайно дала знати про нього своєму другові, головному фіскалу. Маркіза вважала цілком звичайним прагнення Рассі домогтися якихось послуг од графа Моски, поки той іще при владі. Рассі сміливо явився в палац, добре знаючи, що відбудеться кількома копняками. Принц не міг обійтися без меткого юриста, а Рассі добився виселення як лібералів кращих у країні правників – судді та адвоката, що могли посісти його місце.
   Принц, нетямлячись од гніву, вилаяв його й кинувся на нього, щоб побити.
   – Та ну ж бо! Все те накоїв неуважний писар, – спокійнісінько відповів Рассі. – Вирок об'являють за приписами закону, і зробити це належало другого ж дня після ув'язнення дель Донго у фортеці. Унадливий писар подумав, що виконати цю формальність просто-напросто забули, і підсунув мені на підпис супровідні документи.
   – І ти гадаєш, що я повірю таким незграбним вигадкам? – люто закричав принц. – Краще скажи, що ти продався отому дурисвітові Мосці, і саме за це він дав тобі хреста. Але, сто чортів, тобі не відбутися лише побоями, – я віддам тебе під суд, я тебе ганебно прожену з роботи!
   – Ручаюся, що ви цього не зробите! – впевнено відказав Рассі; він добре знав, що це кращий спосіб заспокоїти принца. – Закон – на моїм боці, і в вас нема другого Рассі, який умів би спритно обходити закони. Ви не звільните мене, бо жадаєте крові в ті хвилини, коли шаленієте од гніву; та водночас вам хочеться й користуватися шаною всіх розумних італійців: ця шана для вашого честолюбства – sine qua non. [215 - Неодмінна умова (лат.)] Отже, при першій потребі вдатися до суворих заходів ви мене вернете, і я, заведеним звичаєм, складу вам цілком законний вирок, а судді – люди вельми чесні, але нерішучі – на мою вимогу винесуть його й погамують ваші пристрасті. Ану попробуйте знайти в своїй державі таку корисну людину, як я!
   Сказавши це, Рассі кинувся втікати; він скуштував тільки замашного удару лінійкою та п'ятьох-шістьох носаків. Вискочивши з палацу, Рассі подався до свого маєтку Ріва. Доки не улігся перший вибух принцової люті, фіскал потерпав, сподіваючись удару кинджала, проте не сумнівався, що не мине й двох тижнів, як із столиці до нього приїде кур'єр. У селі, користуючись дозвіллям, він дібрав певного способу зв'язатися з графом Москою. Рассі безтямно прагнув баронського титулу, але гадав, що принц дуже високо ставить таке, колись блискуче дворянське звання і ніколи не пошанує ним фіскала, тоді як граф Моска, який вельми пишався своїм високим походженням, визнавав лише ті дворянські грамоти, котрі були видані до XIV сторіччя.
   Головний фіскал аж ніяк не ошукався в своїх передбаченнях: він прожив у маєтку всього тиждень, доки випадково не заїхав туди прибічник принца і не порадив йому негайно вернутися в Парму; принц зустрів його, посміхаючись, і, тут же прибравши суворого вигляду, звелів Рассі заприсягнути на Євангелії, що той берегтиме таємницю, яку йому звірять. Рассі з дуже серйозним виглядом поклявся, і принц, злісно поблискуючи очима, вигукнув, що не почуватиме себе справжнім володарем, поки живе Фабріціо дель Донго.
   – Я не можу, – додав він, – ані вигнати герцогині, ані далі терпіти її присутності; своїм поглядом вона кидає мені виклик, заважає мені жити.
   Вислухавши принца до кінця, Рассі виявив крайню ніяковість і, нарешті, вигукнув:
   – Я, відома річ, ладен послухатися вашої високості, але ж це страшенно важка справа. Засудити до страти особу з родини дель Донго за вбивство якогось там Джілетті – це щось неймовірне. Скільки потрібно було мудрості, щоб тільки запакувати його на дванадцять років до фортеці! Крім усього, я маю підозру, що герцогиня розшукала трьох селян, котрі працювали на розкопках у Сангіньє і перебували поблизу дороги саме в ту хвилину, коли розбишака Джіллеті напав на дель Донго.
   – А де ті свідки? – роздратовано спитав принц.
   – Сховані в П'ємонті, думаю. Добре було б вигадати замах на життя вашої ясновельможності…
   – Ні. Це небезпечний захід, – вихопився принц. – Чого доброго, підкаже якусь думку…
   – Ну, що ж, – сказав Рассі з робленого наївністю, – іншого законного способу в моїм арсеналі нема.
   – Залишається отрута…
   – А хто ж її підсуне? Не той же йолоп Конті!
   – Проте, кажуть, він у таких ділах має досвід.
   – Але потрібно добре розізлити його, – додав Рассі. – Зрештою, йому не було й тридцяти років, коли він спровадив на той світ якогось капітана, але тоді він був закоханий і не такий боязливий, як тепер. Звісно, все повинно бути підпорядковане державним інтересам, та такі діла постали переді мною несподівано і вперше; отож, окрім однієї особи, я не бачу нікого, хто міг би виконати монаршу волю, – це Барбоне, писар, якого дель Донго звалив з ніг, затопивши йому в пику того ж таки дня, коли попав у тюрму.
   Принца охопив добрий гумор, розмова тривала довго, і монарх дав головному фіскалові місячний термін. Рассі просив два місяці. На другий день він отримав секретну винагороду на тисячу цехінів. Протягом трьох днів він ламав собі голову, а на четвертий дійшов свого попереднього висновку, який здавався йому цілком слушним:
   «Тільки в графа Моски вистачить рішучості дотримати слова і зробити мене бароном, бо такі титули не вважає за почесні; по-друге, попередивши його, я, очевидно, уникну злочину, за який мені вже заплатили; по-третє, я помщуся за всі штурхани, образливі для кавалера Рассі». Наступної ночі він передав графові Мосці всю свою розмову з принцом.
   Граф потай бачився з герцогинею; щоправда, він бував у неї всього двічі на місяць, зате майже щотижня, а то й частіше, коли йому траплялася нагода поговорити про Фабріціо, герцогиня в супроводі Чекіни пізно ввечері проводила кілька хвилин у графовім саду. Вона так спритно обдурювала навіть свого кучера, людину віддану, що той гадав, ніби господиня гостює в сусіднім домі.
   Можна легко здогадатися, що граф, діставши од фіскала страшні секретні відомості, негайно подав графині умовний сигнал. Хоча було вже й за північ, вона через Чекіну попросила його на часинку до себе. Граф, ніби той закоханий хлопчисько, був зворушений виявом цієї ймовірної дружби, однак вагався сказати всю правду, – він боявся, щоб герцогиня від горя не втратила розуму.
   Він почав здалеку, щоб пом'якшити цю фатальну звістку, але мусив, нарешті, сказати геть усе, бо не міг таїтися, коли вона стала розпитувати. Безмірні страждання упродовж дев'ятьох місяців так зміцнили полум'яну душу герцогині, що вона вже й не плакала, і не ремствувала.
   На другу ніч вона звеліла дати Фабріціо сигнал страшної небезпеки:
   «В замку пожежа».
   Він відповів, як і умовились!
   «Чи згоріли мої книги?»
   Тієї ж таки ночі їй пощастило передати йому в олов'яній кульці листа. За тиждень по цьому на весіллі сестри маркіза Крешенці герцогиня допустилася великої необачності, про яку ми розповімо в свій час.

Розділ двадцять перший

   Десь за рік до початку цієї халепи в герцогині трапилась незвичайна зустріч: якось, коли на неї найшла luna, [216 - Примха (італ.)] як кажуть у тих краях, вона зненацька надвечір поїхала в свій замок Сакка, що стояв за Калорно на пагорбі, який височів при березі По. Герцогиня любовно прикрашувала цей маєток, любила великий ліс, який увінчував пагорб, і доходив до самого замку; її турботами були прокладені стежини у всі мальовничі місця.
   – Вас, прекрасна герцогине, колись украдуть розбійники, – якось сказав їй принц. – Коли стане відомо, що ви любите гуляти в лісі, хащі його не залишатимуться пустельними.
   Принц кинув погляд на графа, бажаючи збудити в нього ревнощі.
   – Мені, ваша високість, не страшно прогулюватись у моїм лісі, – відповіла графиня з простодушним виглядом. – Я заспокоюю себе такою думкою: «Я нікому не робила зла, хто мене може ненавидіти?»
   Така відповідь вважалася сміливою, – вона нагадувала образливі висловлювання тутешніх лібералів, людей вельми зухвалих.
   В день тієї зустрічі, про яку ми казали, на думку герцогині спали принцові слова, коли вона помітила якогось чоловіка в нужденній одежині, що віддалік ішов лісом. Герцогиня прогулювалась далі, а коли стежина несподівано звернула вбік, незнайомець опинився так близько від неї, що вона аж злякалася. Занепокоївшись, вона гукнула лісового сторожа, якого залишила далеко позаду в квітнику, що був біля самого замку. Тим часом незнайомець наблизився до неї і впав їй до ніг. Це був молодий, дуже гарний чоловік, але страшенно вбого одягнений; на ньому висіло саме лахміття, а в очах світився вогонь палкої душі.
   – Мене засуджено до страти, я лікар Ферранте Палла, я і п'ятеро моїх дітей помираємо з голоду.
   Герцогиня помітила, що він страшенно худий, але очі в нього такі гарні і світилися такою ніжністю й захопленням, що розвіяли всілякі підозри про злочинство. «От якими очима наділив би Палладжі [217 - Палладжі Пеладжіо (1775–1860) – італійський художник, працював у Пармі.] написаного для собору Іоанна Хрестителя [218 - Іоанн Хреститель – біблійний пророк.] в пустелі!» Думку про святого Іоанна навіяла їй неймовірна кощавість Ферранте. Герцогиня дала йому три цехіни, все, що було в неї в гаманці, і вибачилась, що мало, – вона перед цим заплатила садівникові. Ферранте щиро подякував їй.
   – Горе мені! – сказав він. – Колись я жив у містах, бачив гожих жінок, та з того часу, коли виконав громадянський обов'язок, за що приречений до страти, живу по лісах; пішов я слідом за вами не з тим, щоб канючити милостиню чи пограбувати вас, а ніби той дикун, засліплений ангельською вродою. Мені так давно не траплялося бачити прекрасних білих рук!
   – Встаньте! – мовила герцогиня, бо незнайомець усе ще стояв навколішках.
   – Дозвольте мені залишатися на колінах, – відказав Ферранте, – така поза показує мені, що зараз я не займаюся грабіжництвом, і це заспокоює мене. Адже я живу крадіжками, відколи мені не дають працювати за своїм фахом. Та в цю хвилину я – простий смертний, який обожнює чисту красу.
   Герцогиня помітила, що він трохи звихнувся, проте зовсім не відчувала страху; вона бачила по очах цієї людини, що в неї палка добра душа, до того ж їй подобались незвичайні обличчя.
   – Отже, я – лікар. Я впадав за дружиною пармського аптекаря Саразіне; якось він застукав нас і прогнав жінку з трьома дітками, небезпідставно запідозрюючи, що діти мої, а не його. Згодом у нас народилося ще двоє. Мати і п'ятеро малят животіють у невимовних злиднях, скупчені в хижці, яку я зліпив власними руками, десь за льє звідціля в лісовій глушині, бо змушений ховатися від жандармів. А ця бідолашна жінка не хоче розставатися зі мною. Мене засуджено до смертної кари і то цілком по заслузі: я брав участь у змові. Мені осоружний принц, – він тиран. За браком коштів я не міг утекти за межі пармських володінь. Та мене спіткало ще більше лихо, і я вже тисячу разів ладен був заподіяти собі смерть: я розлюбив сердешну жінку, яка родила мені п'ятеро діток і через мене занапастила себе; я вже покохав іншу. Та якщо я покінчу з собою, п'ятеро дітей і жінка помруть достоту голодною смертю.
   В голосі цієї людини відчувалася справжня щирість.
   – З чого ж ви живете? – співчутливо запитала герцогиня.
   – Мати пряде; старша дочка на хлібах у фермерів-лібе-ралів: вона пасе їхніх овець, а я займаюсь грабіжництвом на битім шляху між П'яченцою та Генуєю.
   – Як же ви поєднуєте грабіжництво зі своїми ліберальними принципами?
   – Я записую, кого пограбував, і, якщо колись матиму змогу, верну пограбовану суму. Гадаю, що народний трибун, як я, виконує працю, котра, з огляду на небезпечність, має оплачуватися по сто франків на місяць, отже, я пильную, щоб ніколи не взяти більше, ніж тисячу двісті франків на рік. Хоча я помиляюсь: іноді беру трохи більше, бо мені потрібно друкувати свої твори.
   – Які твори?
   – Ну, як, наприклад, «Чи буде колись у… бюджет і палата?»
   – Як? – здивовано вигукнула герцогиня. – Ви – один із найбільших поетів нашого віку, славетний Ферранте Палла?
   – Славетний? Можливо. А що дуже нещасний, – то певно.
   – І людина вашого таланту, пане, змушена жити з грабунків?
   – Може, я саме тому і змушений, що в мене є якась іскра таланту. Досі всі наші письменники, котрі зажили собі слави, продавалися тим же таки правителям або церкві, що їх хотіли були попервах підірвати. А я, по-перше, важу власним життям, по-друге, подумайте, пані, які думки хвилюють мене, коли я йду на грабіж. «Чи маю я рацію? – запитую я себе. – Чи й справді трибун робить суспільству послугу, варту ста франків на місяць?» Я маю лише дві сорочки, одежину, яку ви бачите на мені, деяку нікчемну зброю і певен, що скінчу життя на шибениці. Смію думати, що я – людина не користолюбна. Я був би щасливий, якби не фатальне кохання, яке прирекло мене на страждання біля матері моїх дітей. Злидні пригнічують мене лише своєю потворністю. Я люблю ошатний одяг та білі руки.
   Він кинув такий погляд на герцогинині руки, що їй стало страшно.
   – Прощайте, пане, – промовила вона. – Чи можу я чим-небудь допомогти вам у Пармі?
   – Задумуйтесь іноді над таким питанням: його призначення – будити серця й не давати їм хиріти в цьому облудному матеріальному щасті, що його приносять монархії. Чи варте його слугування суспільству ста франків на місяць? На своє горе, я вже два роки люблю вас, – сказав він сумирно, – два роки душа моя живе лише вами, але досі я бачив вас, не завдаючи вам страху.
   І він кинувся втікати з неймовірною швидкістю, що здивувало і воднораз порадувало герцогиню. «Жандармам трудно буде впіймати його, – подумала вона. – Справді він божевільний».
   – Авжеж, він таки божевільний, – сказали їй слуги. – Всі ми давно вже знаємо, що цей бідолаха закоханий у нашу пані. Коли ви, пані, буваєте тут, ми бачимо, як він тиняється в лісі по найвищих пагорках, а від'їде пані, і він неодмінно прийде посидіти на тих самих місцях, де ви зупинялись на прогулянках; бувало, любовно підбере якусь квіточку, що випала у вас із букета, і довго носить її, причепивши до свого нужденного капелюха.
   – І ви нічого не сказали мені про ті безумства! – майже з докором сказала герцогиня.
   – Ми боялися, щоб ви не сказали міністрові Мосці. Бідолаха Ферранте така добра дитина, нікому не робить зла, а його за те, що він любить нашого Наполеона, засудили до страти.
   Герцогиня нічого не сказала міністрові про цю зустріч; за чотири роки їхньої приязні це була перша прихована від нього таємниця, і вона разів з двадцять мусила обривати себе на півслові, щоб не прохопитися про неї. Згодом вона поїхала в Сакку, взявши з собою золото, але Ферранте не появлявся. Два тижні по тому герцогиня знову навідалась у замок. Цього разу Ферранте якийсь час ішов лісом слідом за нею на відстані ста кроків, перестрибуючи через повалені дерева, а потім яструбом метнувся до неї і впав навколішки до її ніг, як і при першій зустрічі.
   – Куди ви зникли два тижні тому?
   – В гори, біля Нові, щоб пограбувати погоничів мулів; вони, продавши оливкову олію, поверталися з Мілана.
   – Візьміть цього гаманця.
   Ферранте відкрив гаманець, витяг один цехін, поцілував його і, сховавши за пазуху, віддав їй гаманця.
   – Ви повернули гаманця, а самі грабуєте.
   – Відома річ. Я взяв собі за принцип ніколи не мати більше ста франків. Але зараз у матері моїх дітей вісімдесят франків та в мене двадцять п'ять, – виходить, п'ять франків зайвих, і якби мене в цей час повели на шибеницю, я страждав би від докорів сумління. Я взяв цехіна лише тому, що його дали ви, і тому, що люблю вас.
   Слова «я люблю вас» він сказав дуже просто і щиро. Герцогиня подумала: «Він і справді любить мене».
   Того дня Ферранте мав зовсім божевільний вигляд. Він казав, що якісь люди в Пармі винні йому шістсот франків, а на такі гроші він міг би полагодити свою хижку, бо його бідолашні дітки геть позастуджувалися.
   – Я вам позичу шістсот франків, – сказала розчулена герцогиня.
   – Але ж я – громадський діяч. Ворожа партія може ославити мене, скаже, що я продався.
   Зворушена герцогиня запропонувала йому таємне сховище в Пармі, якщо він заприсягне, що не чинитиме правосуддя в цьому місті і не здійснить жодного смертного вироку, які він, за його ж словами, виніс in petto. [219 - В душі (італ.)]
   – А якщо мене через мою необережність схоплять там і повісять? – суворо запитав Ферранте. – Тоді, виходить, уся ця погань, така шкідлива для народу, житиме й житиме? На кого впаде за це вина? Що мені скаже Отець, зустрівши мене на небі?
   Герцогиня довго переконувала його, казала, що його маленькі діти, ще небезпечніше позастуджувавшись, можуть померти; нарешті він пристав на пропозицію скористатися сховищем у Пармі.
   Герцог Сансеверіна, зоставшись після весілля всього на півдня, показав молодій дружині між усім іншим і надзвичайний тайник у південному кутку палацу, названого його ім'ям. Фасадний мур, що зберігся ще з середньовіччя, був вісім футів заввишки, але всього в два фути шириною. Тут же обіч неї – водоймище, про яке захоплено згадують усі мандрівники. Цю знамениту водойму спорудив у XIII сторіччі, під час облоги Парми, імператор Сигізмунд, [220 - Сигізмунд (1368–1437) – імператор Священної Римської імперії з 1410 р. і германський імператор з 1433 р. (отже, датування XII ст. – неточність у Стендаля), воював у Північній Італії, з чим і пов'язана тут згадка про облогу Парми. 1431 р. оголосив себе королем Ломбарди.] і пізніше вона опинилася в загорожі палацу Сансеверіна.
   Вхід у тайник затулявся велетенським каменем, що повертався на залізній осі, укріпленій по центру цієї брили. Герцогиню так зворушило безумство Ферранте і доля його дітей, для яких він затято відмовлявся прийняти значний подарунок, що вона дозволила йому користуватися цим сховиськом досить тривалий час. Через місяць вона знову зустріла його в лісах Сакки. Цього дня він був трохи спокійніший і прочитав герцогині один із своїх сонетів, який видався їй таким самим, а може, й майстернішим за всі найкращі вірші, створені в Італії за два останні сторіччя. Однак його палка любов стала для герцогині обтяжливою. Вона помітила, що ця пристрасть підлягає законам усякої любові, якщо її живить якась надія. Тоді вона відіслала Ферранте назад у його ліси й заборонила йому навіть розмовляти з нею. Він тут же послухався з великою лагідністю. Все це було ще до арешту Фабріціо. Трьома днями пізніше до брами палацу Сансеверіни пізно ввечері підійшов капуцин; він сказав, що має передати господині дому важливу таємницю. Герцогиня була вбита таким горем, що звеліла впустити його, – то був Ферранте.
   – Тут сталося ще одне беззаконня, з яким народний трибун повинен бути обізнаний, – сказав їй цей чоловік, схибнутий на коханні. – 3 другого боку, діючи, як приватна особа, – додав він, – я можу віддати пані герцогині Сансеверіна лише своє життя, і я вам його приношу.
   Щира відданість напівбожевільного безумця глибоко вразила герцогиню. Вона довго розмовляла з тим, хто вважався найвизначнішим поетом Північної Італії, і гірко плакала. «Ось той чоловік, котрий розуміє моє серце!» – казала вона собі. Другого вечора він, переодягнений лакеєм, знову появився о тій порі, коли дзвонять до вечірні.
   – Я не залишав Парми. Я чув такі страшні розмови, що вуста мої не можуть їх повторити. І я прийшов сюди. Подумайте, пані, що ви одкидаєте! Ви бачите перед собою не таку собі придворну ляльку, а людину.
   Стоячи перед нею на колінах, він говорив ці слова з таким виглядом на обличчі, що це надавало їм особливої ваги.
   – Вчора я подумав, – додав Ферранте. – «Вона плакала переді мною, отже, їй від того полегшало!»
   – Але ж подумайте, добродію, яка небезпека підстерігає вас, коли ви перебуваєте в Пармі!
   – Трибун відповість вам: «Що важить життя, коли говорить обов'язок?» А нещасна людина, яка на горе собі вже не почуває снаги слугувати доброчинству, відколи палає любов'ю, додасть: «Пане герцогине, Фабріціо, людина хоробра, можливо, загине, не відвертайтесь од іншої відважної людини, котра віддає себе вашій волі!» Я з заліза, а душа моя не боїться нічого в світі, крім одного, – не подобатись вам.
   – Якщо ви ще раз говоритимете мені про свої почуття, двері мого дому зачиняться для вас назавжди.
   Того вечора в герцогині була думка сказати Ферранте, що вона призначить його дітям невеличку пенсію, але боялася, щоб тим не довести його до самогубства.
   Тільки-но Ферранте пішов, герцогиню охопило гнітюче передчуття; вона подумала: «Адже і я можу померти, і дай боже, щоб це сталося скоріше; от тільки б знайти людину, гідну цього імені, я віддала б під його захист мого бідолашного Фабріціо».
   Тут герцогині сяйнула думка: взявши аркушик паперу і пригадавши деякі юридичні терміни, вона написала розписку про те, що отримала від громадянина Ферранта Палла двадцять п'ять тисяч франків, із яких зобов'язується виплачувати щорічно ренту в розмірі тисячу п'ятсот франків громадянці Саразіне та п'ятьом її дітям. Вкінці вона додала: «Крім того, я заповідаю кожному з п'яти дітей ренту в розмірі триста франків з умовою, що Ферранте Палла пильнуватиме, як лікар, мого небожа Фабріціо дель Донго і буде йому за брата. Я прошу його про це». Вона розписалась, і, позначивши документ минулим роком, заховала його.
   По двох днях Ферранте з'явився знову. Саме в цей час усе місто було схвильоване чутками про близьку страту Фабріціо. Де відбудеться ця сумна церемонія, – за мурами фортеці чи під деревами бульвару? Того вечора юрби простолюду прогулювались перед фортечною брамою, намагаючись зазирнути, чи не споруджують там ешафота. Це видовище збентежило Ферранте. Він застав герцогиню в сльозах; вона не могла говорити, вона, кивнувши головою, привітала його й показала на стілець. Ферранте, переодягнений цього дня капуцином, був прекрасний. Замість того, щоб сісти, він упав навколішки і став пошепки ревно молитися. Коли герцогиня, здалося, трохи заспокоїлась, він, і далі стоячи на колінах, урвав на мить молитву й вигукнув:
   – Я знову пропоную вам своє життя!
   – Подумайте над тим, що ви кажете, – озвалась герцогиня з суворим блиском в очах: після ридання гнів у неї ще переважував гідну печаль.
   – Я жертвую власним життям, щоб урятувати Фабріціо або відомстити за нього.
   – Становище таке, – зауважила герцогиня, – що я можу прийняти вашу жертву.
   Вона глянула на нього з суворою пильністю. Іскра радості спалахнула в погляді Ферранте. Він схопився на ноги і простягнув руки до неба. Герцогиня підійшла до великої горіхової шафи й витягнула з потайної шухляди папір.
   – Прочитайте, – сказала вона Ферранте.
   То був дарчий лист його дітям, про який ми говорили попереду. Сльози й ридання заважали Ферранте дочитати до кінця. Він упав на коліна.
   – Віддайте мені цей папір, – мовила герцогиня і тут же спалила його над свічкою.
   – На випадок, якби вас упіймали, не потрібно, щоб побачили папір із моїм іменем: ви поплатилися б головою.
   – Я охоче прийму смерть, відомстивши тиранові, і ще з більшою радістю помру за вас. Запам'ятайте це і звольте ніколи не згадувати про якісь там гроші, – для мене такі розмови – образливе недовір'я.
   – Якщо ви погубите себе, тим самим занапастите й мене, а там – і Фабріціо, – сказала герцогиня. – І тільки щоб не сталося цього, а не через брак у мене віри в вашу мужність, я вимагаю, щоб людину, котра проткнула мені серце, було отруєно, а не вбито. З тієї самої, важливої для мене, причини я й наказую вам за всяку ціну врятувати собі життя.
   – Я виконаю все вірно, точно й обережно. Передбачаю, пані герцогине, що моя помста з'єднається з вашою. А коли б я й помилився, все одно ваш наказ буде виконано вірно, точно й обережно. Може мене спіткати невдача, однак я зроблю все, що в моїх силах.
   – Знаєте, кого треба отруїти? Вбивцю Фабріціо.
   – Я здогадався. За двадцять сім місяців гіркого бродячого животіння мене частенько поривало до такого способу відплати.
   – Коли б мене викрили й засудили як спільницю, – зухвало мовила герцогиня, – я б не хотіла, щоб мені приписували, ніби я вас підкупила. Отож наказую вам не шукати зустрічі зі мною, доки не настане час нашої помсти. Чекайте на мій сигнал, тепер карати його не можна: передчасна смерть була б не лише марна, а й згубна для мене. Можливо, страту його доведеться відкласти на кілька місяців, але здійснити її необхідно. Я вимагаю, щоб його отруїли: вже краще дарувати йому життя, аніж бачити його вбитим із рушниці. З причин, яких мені не хочеться пояснювати, я вимагаю, щоб ви берегли своє життя.
   Ферранте захоплював владний тон, яким говорила з ним герцогиня; в очах його світилася невимовна радість. Як ми вже казали, він був страшенно худий; проте було видно, що за ранньої молодості він сяяв пишною вродою, і йому здавалося, що та врода не зів'яла й досі. «Чи не безумець я? – думав він. – Чи герцогиня й справді хоче одного прекрасного дня, коли доведу їй свою відданість, зробити мене найщасливішою людиною? А чому б і ні? Хіба я гірший за оту ляльку, графа Моску, який не спромігся нічим зарадити їй, навіть не влаштував утечі монсиньйора Фабріціо?»
   – Може, складуться так обставини, – вела далі герцогиня тим же владним тоном, – що я взавтра зажадаю його смерті. Ви знаєте, що в кутку палацу, біля самого тайника, в якому вам доводилося не раз переховуватися, є величезна водойма. За допомогою секретного способу всю ту воду можна випустити на вулицю. Оце й буде сигналом моєї помсти. Ви побачите самі, якщо будете в Пармі, або почуєте від людей, коли ховатиметесь у лісах, що в палаці Сансеверіни прорвало водойму. Тоді негайно дійте, але пускайте в діло тільки отруту і передусім якомога менше піддавайте небезпекам своє життя. Пам'ятайте: ніхто ніколи не повинен знати, що я причетна до цієї справа.
   – Цього можете не казати, – відповів Ферранте, ледве гамуючи запал. – Я вже обрав засіб, до якого мушу вдатися. Життя цієї людини стало мені ще огидніше, ніж було досі, – адже я не смію вас бачити, доки він живий. Я ждатиму сигналу, коли вода з водойми рине на вулицю.
   Він поклонився й рвучко вийшов. Герцогиня дивилась йому вслід. Коли він був у суміжній кімнаті, вона гукнула його:
   – Ферранте, шляхетний мужу!
   Він вернувся, вдаючи нібито відчуває прикрість, що його зупинили. В цю мить обличчя Ферранте було прекрасне.
   – А ваші діти?
   – Мадам, вони будуть багатші за мене. Ви, певно, призначите їм невеличку пенсію.
   – Візьміть, – сказала герцогиня, даючи йому карнавку з маслинового дерева. – Тут усі діаманти, які в мене залишились, – вони коштують п'ятдесят тисяч франків.
   – О пані! Ви мене принижуєте! – злякано сказав Ферранте і відсахнувся від неї; лице його відразу змінилося.
   – Я не бачитиму вас, доки не настане час діяти. Беріть, я так хочу, – наполягала герцогиня, прибравши суворого вигляду, що приголомшив Ферранте.
   Він засунув карнавку в кишеню і вийшов.
   Ледве зачинилися за ним двері, як герцогиня гукнула його знову. Він вернувся, вигляд у нього був стривожений. Герцогиня стояла посеред кімнати. Раптом вона кинулась йому в обійми. Якусь мить Ферранте мало не втратив свідомості від щастя. За хвилинку вона звільнилася з його обіймів і очима показала на двері.
   «Ось той єдиний, хто мене розуміє, – подумала вона, – так чинив би й Фабріціо, якби міг мене чути».
   Вдачу герцогині визначали дві особливі прикмети: раз чогось запрагнувши, вона ніколи не відступала від свого бажання; прийнявши якесь рішення, вона ніколи вже не обмірковувала його. Герцогиня часто повторювала слова свого першого чоловіка, славного генерала П'єтранери: «Яка зневага до самого себе! Чому, – казав він, – у мене сьогодні має бути більше розуму, аніж тоді, коли я зважився на це?»
   Віднині герцогинин характер перемінився, – вона повеселішала. Доки не було прийнято фатальної ухвали, про що б вона не думала, на що б не дивилась, у неї було почуття цілковитої залежності від принца, від своєї безпорадності й сумнівів; вона була певна, що принц пошив її в дурні, а граф Моска, вірний духові царедворця, хай і мимохіть, сприяв принцові. Але, зважившись на відплату, вона відчула власну силу, і кожна думка про помсту приносила їй невимовну втіху. Я гадаю, що неморальні радощі, яких завдає італійцям помста, походить з великої сили уявлення, властивого цьому народові; люди інших країн, власне кажучи, не прощають кривди, вони забувають її.
   Герцогиня побачилась із Ферранте Паллою тільки під кінець ув'язнення Фабріціо. Читачі, мабуть, уже здогадалися, що це Ферранте подав їй думку про втечу. В лісі, за два льє від Сакки, стоїть напівзруйнована середньовічна вежа заввишки більше ніж сто метрів. Перед тим як почати вдруге розмову з герцогинею про втечу, Ферранте умовив її послати Лодовіко з п'ятьма чоловіками, щоб вони приставили до муру тієї вежі кілька сточених між собою драбин. В присутності герцогині він виліз по них на вежу і спустився назад за допомогою звичайної вузлуватої мотузки. Ферранте тричі повторив цей дослід, а тоді пояснив свій задум. Через тиждень Лодовіко, за власним бажанням, також спустився по вузлуватій мотузці з вежі. Після цього герцогиня поділилась думкою про свій план із Фабріціо.
   В останні дні перед втечею, що з багатьох причин могла скінчитися смертю в'язня, герцогиня трималася більш-менш спокійно тільки тоді, коли з нею бував Ферранте. Відвага цієї людини підбадьорювала її, але, видима річ, вона приховувала від графа таку дивну приязнь, її лякало не те, що він обуриться, – вона радше боялась його заперечень, які могли прикро вплинути на неї і лише збільшити її тривогу. «Як! Узяти собі в найближчі порадники людину, наперед знаючи, що вона божевільна, та ще й засуджена до смертної кари! Так! До того ж, – додала герцогиня, розмовляючи сама з собою, – людину, що може згодом накоїти чимало химерних витівок!»
   Коли граф приїхав передати герцогині розмову, яка відбулася між принцом і Рассі, Ферранте був у вітальні, а коли граф пішов, герцогині на превелику силу вдалося втримати цього божевільного, що поривався негайно взятися до здійснення страшних задумів.
   – От коли я дужий! – вигукнув шаленець. – Тепер я не сумніваюся в законності таких дій.
   – Але в хвилину гніву, неминучого після цього, Фабріціо стратять!
   – Що ж, тим самим його буде звільнено від небезпечного спуску. Спуститися з вежі можна, але молодому хлопцеві забракне на те сил.
   Почалося знамените весілля сестри маркіза Крешенці, І герцогині випала нагода зустрітися на весільному бенкеті з Клелією; вони могли поговорити, не збуджуючи підозрінь у родовитих зівак. У саду, куди на хвилину вийшли обидві дами подихати свіжим повітрям, герцогиня власноручно віддала Клелії пакунок з мотузками. Ці вузлуваті мотузки, досить тонкі й гнучкі, було щонайстаранніше зсукано пополам із конопель та шовку.
   Лодовіко пильно перевірив міцність кожної мотузки на всю довжину. Вони могли витримати вантаж вісім кінталів. Їх щільно вклали в кілька пакунків – кожен завбільшки в том in-quarto [221 - В чверть аркуша (лат.)] і такої ж самої форми. Клелія взяла пакунки й пообіцяла герцогині зробити все, що в її можливостях, аби пронести їх у Фарнезьку вежу.
   – Однак непокоїть мене несміливість вашої вдачі. А крім того, – поштиво додала герцогиня, – яке співчуття може викликати у вас незнайома людина?
   – Пан дель Донго нещасний, і я обіцяю вам врятувати його!
   Але герцогиня вважала, що двадцятирічній дівчині не вистачить духу, і вжила інших заходів, про які, однак, не зважилась говорити комендантовій дочці. Як і слід було сподіватися, Фабіо Конті також прибув на весілля сестри маркіза Крешенці. Герцогиня вирішила: якщо дати йому сильного снотворного, то в перші хвилини дії цього засобу можуть подумати, ніби генерала вразив апоплексичний удар, і тоді з певною спритністю пощастить умовити, щоб його відпровадили до фортеці не каретою, а на ношах, які випадково трапляться в домі, де відбуватиметься гуляння. Тут же таки знайдуться кмітливі люди, переодягнені робітниками, найнятими для влаштування учти; вони послужливо зголосяться занести хворого в самісінькі покої височенного палацу. Ці люди, якими керував Лодовіко, пильно позаховували під одягом досить велику кількість мотузок. Видно, в герцогині, відтоді як вона тільки й думала про Фабріціо, і справді запаморочилась голова. Небезпека, що загрожувала дорогій людині, була для її душі надто тяжка, а головне, досить тривала. Надмірна обережність, як читач побачить, трохи не зруйнувала плану втечі. Все сталося, як вона гадала, за винятком одного: дія снотворного виявилась надто сильною. Геть усі, навіть лікарі, дійшли до думки, що в генерала апоплексичний удар.
   Клелія була в розпачі, але, на щастя, вона зовсім не запідозрювала злочинних заходів герцогині. Коли напівмертвого генерала принесли додому, в фортеці зчинився такий переполох, що Лодовіко і його люди зайшли туди без усякої затримки. Лише для годиться їх обшукали на містку раба. А коли вони віднесли генерала до самого ліжка, їх завели в челядницьку, і там слуги щедро почастували носильників. Після гучної вечері, яка тривала мало не до світанку, їм пояснили, що, згідно з заведеним у тюрмі звичаєм, їх до ранку зачинять у кімнатах нижнього поверху і лише вранці комендантів помічник їх звільнить.
   Робітники добрали способу передати Лодовіко мотузки, що були при них, але йому дуже трудно було привернути на якусь мить увагу Клелії. Нарешті, коли вона переходила з однієї кімнати в другу, він показав їй, що поскладав мотузки в темному кутку в одній із віталень другого поверху. Клелію глибоко вразила ця дивна обставина, – раптом у неї виникла підозра.
   – Хто ви? – спитала вона Лодовіко.
   Почувши якусь двозначну відповідь, вона додала:
   – Я мушу наказати, щоб вас заарештували. Ви чи хтось із ваших отруїли мого батька! Зараз же признавайтесь, якої ви підсипали йому отрути, щоб фортечний лікар міг призначити певну протиотруту! Признавайтесь негайно, інакше ви зі своїми спільниками ніколи не вийдете з фортеці!
   – Пані, ви даремно тривожитесь, – відказав Лодовіко з вишуканістю й великою поштивістю. – Про отруєння не може бути й мови; з необережності генералові дали трохи більшу дозу лаудануму; мабуть, лакей, котрому було доручено проробити цю злочинну процедуру, капнув кілька зайвих крапель; ми вік вічний будемо каятися, що вийшла така халепа, але повірте, синьйорино, їй-богу, нема ніякої небезпеки. Пана коменданта потрібно трохи полікувати від помилково даної зайвини лаудануму. Маю за честь повторити вам, синьйорино, лакей, котрому була припоручена ця злочинна процедура, пустив у діло аж ніяк не справжню отруту, як і той Барбоне, що хотів отруїти монсиньйора Фабріціо. Ми й гадки не мали мститися за небезпеку, якій піддавали монсиньйора Фабріціо; роззяві лакеєві дали пляшечку з самим лише лауданумом, – присягаюсь вам, пані. Але, якщо мене почнуть офіційно допитувати, я, звісно, від усього відмовлюся. Зрештою, нехай синьйорина тільки скаже кому-небудь про лауданум і про отруєння – хоча б навіть найдобрішому дону Чезаре, – вона власними руками вб'є Фабріціо. Тим самим назавжди зробить неможливою всяку спробу втекти. Таж синьйорина і сама добре знає, що монсиньйора Фабріціо хочуть отруїти і то не якимось там нешкідливим лауданумом. Вона також знає, що одна особа дала для здійснення цього злочину місячний строк, а минуло вже більше ніж тиждень від дня фатального наказу. Тим-то, якщо синьйорина накаже заарештувати мене чи бодай прохопиться одним словом про це дону Чезаре або комусь іншому, вона відсуне всі наші заходи більше як на місяць, і я маю всі підстави сказати, що вона власними руками вб'є монсиньйора Фабріціо.
   Клелію кинуло в жах від дивного спокою Лодовіко. «Господи, – міркувала вона, – до чого дійшло! Я розмовляю з отруйником свого батька; вбивця, вдаючись до поштивої пишномовності, намагається одурити мене! Це гріховна любов штовхнула мене на всі оті злочини!» Вона так болісно відчувала докори сумління, що ледве спромоглася сказати:
   – Я замкну вас у цій вітальні й побіжу попередити лікаря, що лікувати потрібно від лаудануму… Але, боже милий, як йому пояснити, звідки я дізналася про це?… Я відразу прийду й випущу вас.
   Клелія метнулася до дверей, але раптом вернулась.
   – А Фабріціо знав що-небудь про лауданум?
   – Господи боже! Та він би ніколи не пристав на це. А потім, до чого ця непотрібна відвертість? Ми діємо з найбільшою обережністю. Нам необхідно врятувати монсиньйора, – його ж за три тижні отруять. Наказ дала особа, котра аж ніяк не потерпить непослуху; якщо вже казати чисту правду, синьйорино, це доручення, маємо підстави твердити, покладено на страшну людину – головного фіскала Рассі.
   Клелія, охоплена жахом, вибігла; вона покладалася лише на бездоганну чесність Чезаре і з деякою обережністю наважилася сказати йому, що генералові дано лаудануму, а не чогось іншого.
   Потім Клелія вернулася в ту вітальню, де замкнула Лодовіко; їй не терпілося докладніше розпитати про лауданум. Вона там не застала Лодовіко, – йому пощастило вислизнути. Клелія помітила на столі наповнений цехінами гаманець і карнавку, де були всілякі отрути. Побачивши це, дівчина затремтіла. «Хто може мене запевнити, що батькові дано лише лаудануму? Ану ж герцогиня задумала помститися на те, що Барбоне готує замах на Фабріціо? Боже правий! – вигукнула вона. – Я веду розмови з отруйниками свого батька! Я дала їм повтікати! А може б, ця людина призналася на допиті, що, крім лаудануму, там була ще якась отрута?»
   Клелія, ллючи сльози, впала на коліна і стала ревно молитися Мадонні.
   Тим часом тюремний лікар, вельми здивований повідомленням дона Чезаре, що лікувати слід саме від лаудануму, застосував належні засоби, які незабаром розвіяли найтривожніші симптоми. Тільки-но почало світати, генерал трохи оклигав. Першою ознакою пробудження була люта лайка, якою він обклав свого помічника, полковника, що насмілився дати кілька зовсім дріб'язкових розпоряджень, поки генерал лежав без тями.
   По тому комендант гнівно напав на покоївку, яка, принісши йому бульйон, бовкнула слово «параліч».
   – Хіба в мої роки буває параліч? – гаркнув він. – Лише мої запеклі вороги можуть розпускати такі чутки. Хіба ж мені пускали кров? Та навіть наклепники і ті не наважаться базікати про параліч.
   Фабріціо, заклопотаний підготовкою до втечі, не міг зрозуміти, що за дивний шум зчинився в фортеці, коли саме принесли напівмертвого коменданта. Спершу йому сяйнула думка, що вирок змінено і зараз його поведуть на страту. Проте, бачивши, що ніхто не заходить у камеру по нього, він подумав: певно, виказали Клелію або знайшли в неї мотуззя, яке вона, вертаючись у фортецю, очевидно, мала при собі; тепер усі його плани втечі полетіли шкереберть. Удосвіта до камери зайшов якийсь незнайомий чоловік; він мовчки поставив на стіл кошика з фруктами і зник. Під фруктами лежав лист, в якому було написано:

   «Мордуючись найважчими муками сумління через те, що сталося, дякувати небу, не з моєї згоди, одначе у зв'язку з думкою, яка прийшла в голову мені, я склала обітницю Пресвятій Діві: якщо з її милосердної ласки мій батько буде врятований, я ніколи не опиратимусь його волі; вийду заміж за маркіза Крешенці, як тільки він попросить моєї руки, і ніколи вже не побачу вас. Однак вважаю своїм обов'язком завершити почате. Цієї ж таки неділі, вертаючись із обідні, до якої вас поведуть на моє прохання (потурбуйтеся підготувати свою душу, адже ви можете загинути, здійснюючи свій небезпечний задум), вертаючись із обідні, повторюю, постарайтесь якомога повільніше підійматися у свою камеру; ви там помітите все необхідне для здійснення свого наміру. Якщо ви загинете, душа моя страждатиме в тяжкій скорботі. Невже ж я стану винуватицею вашої смерті? Але ж і сама герцогиня кілька разів повторювала мені, що залишається єдиний вихід, що ви загинете, якщо не зважитесь на цей крок. Мені більше невільно дивитися на вас, – я дала обітницю, та якщо в неділю надвечір ви побачите мене на звичному місці при вікні в чорній сукні, – знайте: це знак, що вночі все буде настільки готове, наскільки вистачить моїх кволих сил. По одинадцятій вечора або опівночі, а може, й о першій ночі, в моїм вікні засвітиться свічка – це звістка, що настала вирішальна хвилина; тоді, здавшись на волю свого святого охоронця, швидко накиньте на себе одяг священика і втікайте.
   Прощайте, Фабріціо. Я молитимусь за вас і гірко плакатиму. Подумайте, ви зараз під великою небезпекою. Якщо загинете, мені не пережити цього. Великий Боже, що я кажу!.. Але якщо вам пощастить урятуватися, я ніколи вас не побачу. В неділю по обідні ви знайдете в своїй камері гроші, отруту й мотузки, що їх передала та страшна жінка, котра палко вас кохає і котра тричі повторила, що іншої ради немає. Хай вас береже Господь і Пресвята Діва!»

   Фабіо Конті, – тюремникові, завжди заклопотаному, нещасному, – раз у раз увижалося, ніби котрийсь із його в'язнів утікав; всі у фортеці ненавиділи його. Але горе сповнює людську душу добротою, і сердешні в'язні, навіть і ті, кого в ланцюгах гноїли по душогубках три фути заввишки і вісім завдовжки, де їм не можна було ні встати, ні сісти, навіть ці, повторюю, сердеги вирішили справити на свої мідяки подячний молебень, коли дізналися, що небезпека, яка нависла була над їхнім комендантом, минула. Два-три з цих нещасливців склали сонети на честь Фабіо Конті. Он як діє на людей горе! Ото б доля закинула їхніх суддів у ті каземати по три фути заввишки, щоб вони помордувалися там хоча б з рік на восьми унціях хліба денно, постячи кожної п'ятниці!
   Клелія, яка тепер виходила з батькової опочивальні хіба лише в каплицю помолитися, сказала, що комендант вирішив одкласти святкування на неділю. Цього дня вранці Фабріціо ходив на обідню та подячний молебень. Ввечері влаштували феєрверк, а в нижніх залах комендантського палацу солдатам роздавали вино, в чотири рази більше тієї кількості, яку призначив комендант; хтось навіть прислав кілька барил горілки, з яких солдати повибивали днища. Великодушні пияки не забули й п'ятьох вартових, що стояли на чатах довкола палацу. Коли зі своїх будок приходила сторожова зміна, слуга, навмисне для того призначений, частував їх вином; а солдати, котрі стояли на варті від дванадцятої до ранку, діставали з чиїхось рук ще й по склянці горілки; порожні пляшки щоразу забували біля будки (як то пізніше було встановлено слідством).
   Цей розгардіяш тривав довше, ніж гадала Клелія, і лише близько першої години ночі Фабріціо, що десь за тиждень до цього перепиляв дві скаби на ґратах того вікна, котре виходило на вольєру, кинувся розбирати дошки козирка. Він орудував майже над головами вартових, що охороняли комендантський палац, проте вони нічого не чули. Він зав'язав іще кілька нових вузлів на довгій мотузці, по якій мав спуститися з небезпечної висоти у сто вісімдесят футів. По тому, розплутавши мотузку, Фабріціо намотав її навколо тулуба, але вона сковувала йому рухи: через вузлуватість сувої вкладалися нещільно і відходили від тулуба більше, як на вісімнадцять дюймів. «Це дуже заважатиме», – подумав Фабріціо.
   Так-сяк упоравшись із тією мотузкою, він узяв другу, по якій мав спуститися тридцять п'ять футів – од свого вікна до майданчика, на якому був комендантський палац. Та хоч які п'яні стриміли там вартові, а просто на голови їм не спустишся; тому він вважав за краще вибратися з вікна камери на дах великої споруди колишньої кордегардії. Через оту загадкову хворобу генерал Фабіо Конті наказав розташувати двісті солдатів у цій старенькій, уже сто років як покинутій споруді. Він казав, що після невдалого отруєння його намагатимуться вбити в ліжку, і тому двісті солдатів мусять оберігати свого коменданта. Можна собі легко уявити, як цей захід приголомшив Клелію. Побожна дівчина досить добре усвідомлювала, що вона зраджує отруюваного батька задля в'язня, якого кохає. В непередбаченій появі тих солдатів їй ввижався знак провидіння, що знаменував заборону сприяти втечі Фабріціо.
   Але в Пармі всі подейкували про близьку смерть в'язня. Про ту сумну новину гомоніли навіть на учті з нагоди одруження синьйори Джулії Крешенці. «Коли за таку дурницю, як нікчемний удар кинджала, що його завдано такому собі скоморохові, Фабріціо, людина високого походження та ще удостоєна протекції прем'єр-міністра, відсидів у тюрмі дев'ять місяців і досі не звільнений, то, видно, нема чого й побиватися за ним, – говорили там. – Якщо вважатимуть за незручне скарати його прилюдно, незабаром він помре від хвороби». Слюсар, якого викликали до палацу генерала Фабіо Конті, запевнював, що Фабріціо давно вже спровадили на той світ і лише з політичних міркувань мовчать про його смерть. Слова цього слюсаря змусили Клелію до рішучих дій.

Розділ двадцять другий

   Вдень Фабріціо опали серйозні, важкі роздуми, але, чуючи бій годинника, що наближував хвилину втечі, він дедалі більше проймався веселою рішучістю. Герцогиня написала йому, що, вибравшись із затхлої малої камери і зненацька опинившись на свіжому повітрі, він буде безсилий спускатися; в такому випадку краще буде попастися в руки тюремників, аніж упасти на землю з висоти сто вісімдесят футів. «Коли зі мною станеться таке лихо, – думав Фабріціо, – я ляжу під парапетною загорожею, годину посплю і спускатимусь далі. Адже я поклявся Клелії, що волію кинутися з високого фортечного муру, ніж до самої смерті обнюхувати кожний шматок піднесеного мені хліба. А яке, мабуть, болісне конання від отрути! Фабіо Конті не буде панькатись, – він звелить підмішати мені до страви миш'яку, який вигублює у фортеці мишей».
   Десь опівночі наліг білий густий туман, як то часто буває на берегах По, він спочатку оповив місто, а там затягнув кам'яний майданчик та бастіони, посеред яких височіє головна вежа фортеці. Фабріціо вирішив: з парапету майданчика вже не видно акацій навколо садків, що їх розбили солдати біля муру сто вісімдесят футів заввишки. «От і чудесно», – подумав Фабріціо.
   Вибило пів на першу, і незабаром у вікні вольєри засвітилася свічка, – сигнал подано! Фабріціо вже стояв напоготові. Він перехрестився, а тоді прив'язав до ніжки свого ліжка тонку мотузку, що нею мав спуститися на майданчик комендантського палацу, до якого було тридцять п'ять футів. Він успішно спустився на дах кордегардії, де напередодні розташувалися двісті солдатів, даних на підмогу, про що вже йшла мова. На горе, солдати ще не спали, хоча було вже три чверті на першу. Легко ступаючи по великих горбатих черепицях, Фабріціо почув, як котрийсь із солдатів сказав, що по даху вовтузиться якийсь чортяка і слід би його пристрелити з рушниці. Почулося кілька голосів: одні застерігали, що таке робити – великий гріх, інші боялися, – мовляв, нікого не вбивши, стріляниною тільки зчинимо марний переполох серед гарнізону, і розлючений комендант усіх запроторить до буцегарні. Ці хитромудрі теревені змусили Фабріціо якомога швидше пройти дахом, і він гримотів іще гучніше. А коли втікач, виснувши на мотузці, замиготів перед вікнами кордегардії, – на щастя, піддашшя було широке, і він сповзав за чотири-п'ять футів од муру, – солдати ощетинились багнетами. Дехто пізніше запевнював, що відомий дурисвіт Фабріціо надумав зіграти роль нечистого і жбурнув солдатам жменю цехінів. Добре було відомо, що він розсипав цехіни по підлозі камери, на майданчику, а також повсюдно, де спускався від Фарнезької вежі до парапету, розраховуючи на те, що тим самим відверне увагу солдатів на той випадок, якщо б за ним пустилися в погоню.
   Діставшись майданчика, в оточенні вартових, що заведеним порядком перегукувались: «На моїм посту все гаразд», – він метнувся до балюстради західного муру і відшукав у ньому новий камінь.
   Все це здається неймовірним, і можна було б сумніватися в успішних результатах втечі, якби все місто, взнавши про це, не гуло, що й справді ніхто зі всіх вартових, розставлених уздовж парапету, не помітив і не затримав Фабріціо. Щоправда, вже згадуваний туман підіймався дедалі вище, на цей час, за свідченням Фабріціо, оповив до половини Фарнезьку вежу. Однак угорі туман був не такий густий, і втікач міг легко помітити вартових; декотрі з них проходжувалися туди й сюди. Фабріціо згодом розповідав, що ніби якась надприродна сила штовхнула його, і він рішуче підійшов до балюстради між двох солдатів, що стояли досить близько один від одного. Потім, не хапаючись, скинув довгий мотуз, який сувоями оперізував йому тулуб; на мотузі затягнулося два вузли і довелося довгенько поморочитися, щоб розплутати й розкласти мотуз по балюстраді. Зі всіх боків чулися голоси вартових, і Фабріціо рішуче постановив проткнути кинджалом першого-ліпшого, котрий наблизиться до нього.
   – Я анітрохи не хвилювався, – розповідав, він, – мені здавалося, що я відбуваю якийсь обряд.
   Він розплутав мотуз і, пропустивши один кінець крізь отвір для стоку води, прив'язав його до балюстради; потім виліз на загорожу, щиро помолився і, як герой рицарських часів, на мить полинув думками до Клелії. «Який я неподібний до того легковажного й розбещеного Фабріціо, що дев'ять місяців тому ввійшов у цю тюрму!» – спало йому на думку. Нарешті він почав спускатися з цієї неймовірної висоти.
   Фабріціо діяв, як згодом розповідав, механічно, ніби, пішовши в заклад, спускався світлої днини перед юрбою друзів. На середині висоти раптом відчув, як мліють руки, і на мить, здавалося, вислизнула із них мотузка, але він тут же стиснув її в руках, а можливо, як він казав, ухопився за кущі, що, дряпаючи його, пропливали перед очима. Були хвилини, коли Фабріціо відчував такий пронизливий біль між лопатками, що йому забивало дух. Мотузка весь час розплутувалась, вдаряючись у пружне гілляччя кущів; тоді, пробудившись у них, вилітали й натикались на Фабріціо цілі зграї якихось великих птахів. Спершу йому здалося, ніби його хапають люди, що в гонитві за ним також ковзають по мотузці, і приготувався до захисту. Аж нарешті він сягнув підніжжя великої вежі без усякої халепи, але побачив, що руки геть закривавлені. За його словами, з середини вежі спускатися стало легше, бо донизу мури були похилі, і його притримувала трава, поросла між камінням. Діставшись до солдатських садків, він упав на акацію, яка зверху здавалася кущем, чотири-п'ять футів заввишки, а насправді виявилася деревом п'ятнадцяти, а то й двадцяти футів. Якийсь п'яниця, що спав під ним, подумав, що це злодій. Падаючи з дерева, Фабріціо злегка звихнув собі ліве плече. Схопившись, він метнувся до валу, але, як згодом сам розповідав, ноги були ніби з вати, – сили його вичерпались. Незважаючи на небезпеку, він сів долі й випив трохи горілки, що залишилась у нього, і так міцно заснув на кілька хвилин, що, прокинувшись, не міг збагнути, чому в камері бачить над собою дерева. Нарешті в пам'яті постала страшна дійсність, і він, не гаючись, пустився до валу й по довгій драбині вибрався на його гребінь. Поруч нього в будці хропів вартовий. Тут Фабріціо наглянув у траві гармату і швидко прив'язав до неї третю мотузку; вона виявилась закоротка, і йому довелося стрибнути в рів, де було по коліна багна й води. Схопившись на ноги, він намагався зорієнтуватись і раптом почув, що його схопили якісь два чоловіки. Це на мить зовсім приголомшило його; аж тут він почув, як хтось тихо промовив йому в саме вухо: «О монсиньйоре!» В голові майнула невиразна думка: «Герцогинині люди!» – і він зомлів. Незабаром Фабріціо повернувся до тями і відчув, що його несуть якісь люди; йшли мовчки, поспіхом. Зненацька зупинились; це його стривожило. Проте він не мав сили ні говорити, ні розплющити очі. Тут його хтось обняв, і він упізнав знайомий запах герцогининої одежі. Ці пахощі оживили його, він розплющив очі, ледве прошепотів: «О дорогий мій друже!» – і знову зомлів.
   За сто кроків у запасі стояв вірний Бруно із загоном відданих графові поліцейських; сам граф перебував у маленькім будиночку, поблизу того місця, де герцогиня очікувала на Фабріціо; якби виникла в тому потреба, він, вихопивши шпагу, кинувся б на підмогу разом із групою щирих друзів, відставних офіцерів. Граф вважав за свій обов'язок врятувати Фабріціо, гадаючи, що тепер його життю загрожує серйозна небезпека; кілька місяців тому принц був би підписав йому помилування, якби він, граф Моска, так безглуздо не підсунув самодержцеві на підпис папір, що стверджував монарше недоумство.
   Уже від дванадцятої години ночі герцогиня, оточена озброєними до зубів людьми, мовчки блукала перед фортечним валом. Вона не могла стояти на одному місці й мучилась від думки, що їм доведеться силоміць відбивати Фабріціо від тюремної сторожі, яка переслідуватиме його. Палка уява підказала їй сотню запобіжних заходів, про які докладно говорити тут довелося б занадто довго; всі вони надзвичайно нерозважливі. Згодом виявилося, що понад вісімдесят її агентів цієї ночі стояли напоготові, очікуючи, коли їх кинуть у битву здійснювати якісь нечувані подвиги. На щастя, всю операцію очолювали Ферранте й Лодовіко, а міністр поліції нічому не перечив. При цьому він упевнився, що герцогиню ніхто не зрадив, – адже він як міністр ні про що досі не знав.
   Побачивши Фабріціо, герцогиня й зовсім втратила тяму; вона, вся тремтячи, стискала його в обіймах, а потім, коли помітила на сукні кров, упала в відчай; та кров текла з подряпин на руках, а вона подумала, що його тяжко поранено. З допомогою одного зі своїх людей вона наважилася тут же таки стягувати з Фабріціо одяг, щоб зробити перев'язку, та Лодовіко, який, на щастя, був поруч, трохи не силоміць посадовив її разом із Фабріціо в невеличку коляску, заховану в саду біля міської брами, і коні щодуху погнали шляхом до Саккського маєтку, там треба було переправитися через По. Ферранте з двадцятьма добре озброєними вершниками становив ар'єргард. Він власною головою заприсягнув затримати можливу погоню. Граф залишився сам-один; він ще дві години блукав довкола фортеці і, лише впевнившись, що там не зчинилося жодної тривоги, пішов додому. «Ну ось я й учасник державної зради!» – сказав він подумки, п'яний від радощів.
   Лодовіко прийшла в голову прекрасна думка посадовити в одну з карет молодого хірурга, що слугував герцогині і з вигляду був вельми похожий на Фабріціо.
   – Гоніть у напрямі Болоньї, – звернувся до нього Лодовіко. – Вдавайте велику розгубленість, намагайтеся так поводитись, щоб вас затримували, тоді плутайтесь у відповідях і, кінець кінцем признайтеся, що ви – Фабріціо дель Донго; головне – виграти час. Докладіть усіх зусиль, щоб удати з себе зніяковілого. Вас протримають місяць у тюрмі, а герцогиня дасть вам п'ятдесят цехінів.
   – Чи можна думати про гроші, коли слугуєш герцогині?
   Хірург подався на Болонью, а за кілька годин його схопили, на безглузду втіху генерала Конті та фіскала Рассі, який у небезпеках Фабріціо вбачав загрозу своєму баронству.
   У фортеці про втечу дізналися близько шостої години і лише о десятій насмілились доповісти про неї принцові.
   Хоча герцогиня, вважаючи глибокий сон Фабріціо за смертельну млість, тричі зупиняла коней, та їй так упадливо слугували, що вже о четвертій ранку вона човном переправлялась через По. На лівім березі на них чекала зміна коней; з величезною швидкістю промчали вони ще два льє, по тому їх більш як на годину затримала перевірка паспортів. У герцогині були всілякі документи як на себе, так і на Фабріціо, але того дня їй так запаморочилось у голові, що в розгубленні вона тицьнула писареві австрійської поліції аж десять наполеондорів, а потім, схопивши його за руку, заридала. Писар зовсім отетерів і заходився був знову порпатись у документах.
   Далі поїхали на поштових; герцогиня за все платила так щедро, що в цім краю, де кожного чужоземця вважають людиною непевною, повсюдно збуджувало підозріння. Лодовіко й тут виручав її; він казав, що герцогиня нетямиться з горя, бо небезпечна пропасниця загрожує молодому графові Мосці, синові пармськото прем'єр-міністра, і вона поспішає до Павії, щоб порадитися з тамтешніми лікарями.
   Лише за десять льє від берега По Фабріціо зовсім отямився. В нього було звихнуте плече і геть подряпані руки. Герцогиня й далі поводилася так незвичайно, що господар сільського заїзду, де вони обідали, гадав, ніби має справу з принцесою імператорської крові, і вже збирався виявити їй належні почесті; але Лодовіко сказав, що принцеса неодмінно накаже запроторити його до буцегарні, якщо він насмілиться проводити її, калантирячи в дзвони.
   Нарешті близько шостої години вечора вони дісталися п'ємонтських володінь. Лише тут Фабріціо був у цілковитій безпеці. Його привезли в невеличке село, подалі од битого шляху, перев'язали рани, і він поспав іще кілька годин.
   У цьому селі герцогиня наважилась на вчинок, страшний з погляду моралі, який відібрав у неї спокій до кінця життя. За кілька тижнів до втечі Фабріціо, того вечора, коли вся Парма ходила до фортечної брами зазирнути, чи в дворі не будують ешафота для його страти, герцогиня показала Лодовіко, що став уже повірником дому, як з ретельно схованих пазів вийняти камінь на дні знаменитої водойми в палаці Сансеверіни, спорудженої, як ми вже казали, в XIII сторіччі. Тим часом, коли Фабріціо спав у тратторії цього невеличкого села, герцогиня покликала Лодовіко. Вона пройняла його таким химерним поглядом, що в слуги майнула думка, чи вона, бува, не з'їхала з глузду.
   – Ви, певно, сподіваєтеся, що я вам подарую кілька тисяч франків, – сказала герцогиня. – Ні, я знаю вас, ви поет, і ті гроші швидко б у вас розійшлися. Я дарую вам невеличкий Річардів маєток, що за льє від Казаль-Маджоре.
   Лодовіко, не тямлячи себе з радощів, упав до її ніг і щиро запевнив, що помагав урятувати синьйора Фабріціо аж ніяк не ради грошей, а тому, що прихилився до нього всім серцем ще відтоді, коли мав честь якось везти його, служивши третім кучером у герцогині. Потім слуга – людина справді шляхетного серця – вважаючи, що непристойно відвертати увагу такої знатної дами, вже намірився був піти, але герцогиня з блиском в очах сказала:
   – Зачекайте.
   Вона мовчки походжала туди й сюди по кімнаті сільської корчми, час од часу кидаючи на Лодовіко якісь незвичайні погляди. Нарешті він, бачачи, що цій дивній прогулянці нема кінця, зважився заговорити до своєї господині:
   – Пані дали мені надмірну винагороду, що перебільшує все, на що міг сподіватися такий бідняк, як я; вона настільки перевищує всі скромні заслуги, які я мав честь вам зробити, що сумління не дозволяє мені прийняти од вас Річардового маєтку. Вважаю за честь, пані, повернути вам цей маєток і просити, щоб ви призначили мені пенсію в чотириста франків.
   – Чи доводилося вам за своє життя, – мовила вона з похмурою гордістю, – чи доводилося вам за своє життя хоч раз почути, щоб я відступила від рішення, яке коли-небудь приймала?
   Після цих слів герцогиня ще якусь хвилину походжала по кімнаті і раптом, рвучко зупинившись, вигукнула:
   – Отже, виходить, життя Фабріціо врятовано завдяки випадкові, тому що він сподобався якомусь там дівчиськові? А якби не було в нього знадливого вигляду, то він би загинув? І ви можете це заперечувати? – питала вона, підступаючи до Лодовіко з очима, в яких палала найпохмуріша лють.
   Лодовіко сахнувся назад, гадаючи, що вона збожеволіла, і, певно, йому не стати володарем Річардового маєтку.
   – Ну, гаразд, – несподівано геть уся перемінившись, заговорила герцогиня найласкавішим, найвеселішим тоном. – Я хочу влаштувати моїм любим жителям Сакки таке бучне гульбище, щоб вони його надовго запам'ятали. Я вас пошлю в Сакку, ви не маєте нічого проти? Як ви гадаєте, вам не загрожує небезпека?
   – Та що ви, пані! В Сацці не знайдеться людини, яка б донесла, що я слугував монсиньйорові Фабріціо. До того ж насмілюся сказати вам, пані, – я згораю від нетерплячки заглянути до свого маєтку: мені так чудно, що я став поміщиком!
   – Твоя втіха мені подобається. Річардський фермер, пригадую, винен мені за три чи, може, чотири роки орендування маєтку; половину боргу я дарую йому, а другу половину – тобі з умовою: ти поїдеш у Сакку і скажеш, що післязавтра мої іменини; на другий вечір по приїзді влаштуєш у замку щонайпишнішу ілюмінацію. Не шкодуй ні грошей, ні праці, запам'ятай, що мені хочеться відсвяткувати найбільшу радість у моєму житті! Я заздалегідь приготувала все для ілюмінації. Більше, ніж три місяці у склепах замку лежить усе, що може знадобитися для цього блискучого свята. Я дала садівникові на збереження всіляке начиння, необхідне для влаштування розкішного феєрверку; накажи пустити ракети з тієї тераси, що виходить на По. В моїх льохах вісімдесят дев'ять бочок вина; розпорядися, щоб у парку влаштували вісімдесят дев'ять винних фонтанів. Якщо на другий день залишиться хоч одна невипита пляшка, це означатиме, що ти не любиш Фабріціо. Коли вдарять винні фонтани, засяє ілюмінація і феєрверк – утікай, бо дуже можливо, і я цього сподіваюся, в Пармі всі мої чудові витівки вважатимуть зухвальством.
   – Це не лише можливо, а навіть цілком певно. Як певне і те, що фіскал Рассі, який підписав вирок монсиньйорові, лусне од люті. От коли б ласкава пані, – несміливо додав Лодовіко, – втішила свого бідолашного слугу ще більше, аніж половиною орендаревого боргу за Річардів маєток, дозволивши йому трошки покпити з Рассі!
   – Ти, Лодовіко, мила людина! – радісно вигукнула герцогиня. – Але я тобі рішуче забороняю чіпати Рассі. Щодо нього в мене є інший план: я зроблю все, щоб його публічно повісили. Це буде згодом. А зараз ти бережи себе; пильнуй, щоб тебе в Сацці не заарештували. Якщо я залишуся без тебе, все зійде нанівець.
   – Мене заарештувати? Не турбуйтеся, пані. Коли я скажу, що влаштував свято на честь ваших іменин, то хай поліція вирядить і три десятки жандармів, щоб розігнати гуляння, – ще не доїдуть вони й до червоного хреста посеред Сакки, як жодного не залишиться на коневі. Тамтешні люди не ликом шиті, не дадуть себе скривдити; всі вони бувалі контрабандисти й обожнюють пані.
   – Гаразд, – мовила герцогиня з якоюсь невимушеністю. – Якщо частувати вином бравих саккських жителів, то мені б хотілося, щоб і парм'яни трохи ковтнули. Отже, як тільки ввечері спалахне в замку ілюмінація, візьми із моєї стайні кращого коня, мчи в Парму і відкрий у палаці Сансеверіни водоспуск.
   – Чудесна думка, пані! – вигукнув Лодовіко, регочучи, мов навіжений. – Добрим саккським людям вино, а пармським буржуям – водичка. Катюзі по заслузі! А які ж вони, поганці, були певні, що монсиньйора Фабріціо отруять, як і бідолаху Л.
   Лодовіко з радощів не міг угамуватися. Герцогиня ласкаво дивилася, як він регоче, раз у раз повторюючи:
   – Саккським людям – винце, а парм'янам – водичка! Пані, звичайно краще мене знає: коли років двадцять тому якось необережно спустили з водоймища воду, деякі пармські вулиці залило по коліна.
   – А парм'янам – водичка! – повторила, сміючись, і герцогиня. – Весь бульвар перед фортецею був би затоплений роззявами, якби Фабріціо відтяли голову. Той пармський набрід називав його небезпечним злочинцем… Але, найголовніше, зроби все з великою спритністю, щоб жодна жива душа не дізналася, що ту повідь влаштував ти з мого наказу. Ні Фабріціо, ні навіть граф не повинні нічого знати про цю химерну витівку… Лишенько, я й забула про саккських бідняків! Піди-но напиши листа моему управителеві, а я підпишу. Накажи йому, хай ради дня мого ангела роздасть саккській бідноті сто цехінів і хай кориться тобі у всьому, що стосуватиметься ілюмінації, феєрверка та вина, а, головне, пильнуй, щоб до ранку в моїх льохах не залишилося жодної пляшки вина.
   – Управителеві, пані, важко буде виконати перший пункт вашого наказу: за п'ять років вашого володіння маєтком, дякуючи вам, у Сацці не набереться й десятка бідняків.
   – А парм'янам – водичка! – наспівуючи, підхопила герцогиня. – Але як ти виконаєш цю затію?
   – Я вже все обміркував: виїду верхи з Сакки о дев'ятій годині вечора, а в десять тридцять мій кінь домчить до корчми «Три телепні», що при шляху на Казаль-Маджоре та до мого маєтку Річарда; об одинадцятій буду в палаці, у відведеній мені кімнаті, а виб'є чверть по одинадцятій – жителі Парми отримають води більше, ніж хочуть, – хай цмулять за здоров'я небезпечного злочинця. Хвилин за десять я виберуся з міста на Болонський шлях. Проїздом віддам низенький уклін фортеці, вітаючи її з тією ганьбою, якою покрилась вона завдяки хоробрості монсиньйора та кмітливості вашої світлості; а там уже, звернувши на добре знаний мені путівець, дістануся до Річарда.
   Лодовіко звів погляд на герцогиню і злякався: вона якось зосереджено дивилася на голий мур, що стримів кроків за сто від неї; погляд її, треба сказати, був страшний. «Ну, прощай, мій маєтку! – подумав Лодовіко. – Їй-богу вона звихнулась!» Герцогиня глянула на нього й розгадала його думку.
   – О пане Лодовіко, великий поете, бачу, ви хочете дістати дарчу. Підіть пошукайте мені аркушик паперу.
   Лодовіко не змушував двічі повторювати цього наказу, і герцогиня тут же власноручно написала докладну розписку, мовляв, отримала від Лодовіко Сан-Мікелі вісімдесят тисяч франків під заставу свого маєтку Річарда. Коли вона через рік не поверне зазначеної суми, вісімдесят тисяч франків, то маєток Річарда перейде у власність Лодовіко. Герцогиня позначила документ минулим роком.
   «Це добре діло, – подумала вона, – я радо віддаю вірному служникові близько третини того, що в мене зосталося».
   – Зачекай, – сказала вона Лодовіко. – Після пустотливої витівки з водоймою я дозволяю тобі лише два дні повеселитися в Казаль-Маджоре. Запам'ятай: щоб цей документ мав юридичну силу, кажи, що його насправді укладено більше, ніж рік тому. Та, дивись, негайно повертайся в Бельджірате. Можливо, Фабріціо вирядиться до Англії, куди доведеться тобі супроводжувати його.
   Другого дня рано-вранці герцогиня й Фабріціо приїхали в Бельджірате. Оселились вони в чарівному селі. Але тут, біля чудового озера, на герцогиню чекало смертельне горе. Фабріціо зовсім перемінився; після втечі, коли він прокинувся зі сну, подібного до летаргії, герцогиня відразу помітила, що з ним діється щось дивне. Глибоке почуття, яке він намагався приховати, справді було дивне: опинившись за мурами тюрми, Фабріціо впав у відчай; він, звичайно, не признавався, яка причина його туги, намагаючись уникнути запитань, що на них не хотілося відповідати.
   – У чім же річ? – дивувалася герцогиня. – Адже це страшне самопочуття: тобі приносили з тюремної кухні огидну страву, яку ти, виснажений голодом, змушений був їсти, щоб не звалитися з ніг, і, відчуваючи дивний присмак, весь час підозрівав: «А може, сюди підсипано отрути?» Невже тебе не брав жах?
   – Я думав про смерть, – відповідав Фабріціо, – так, як, певно, думають про неї солдати: знав, що вона можлива, але сподівався уникнути її.
   Яка тривога, яке горе спіткало герцогиню! Обожнюваний мужчина, надзвичайний, гарячий, ні з ким незрівнянний, на її очах страждав у тяжкій задумі, воліючи самотність навіть над щастя погомоніти про все, відкрити серце перед найщирішою у світі подругою. Фабріціо був увесь час добрий, послужливий, вдячний герцогині, як і колись, ладен сто разів віддати за неї власне життя, але душа його витала деінде. Часто вони пропливали човном по цьому прекрасному озері чотири-п'ять льє, не проронивши ані слівця. Холодний обмін думками, – єдина можлива тепер між ними розмова, – певно, комусь іншому здалася б і приємною, але обоє, особливо герцогиня, ще пам'ятали, які вони вели розмови до того дня, коли фатальний поєдинок з Джілетті розлучив їх. Фабріціо довелося розповісти герцогині історію дев'ятимісячного ув'язнення в страшній тюрмі, але в нього знайшлися на те лише куці, уривчасті фрази.
   «Що ж, це повинно було рано чи пізно статися! – з похмурим сумом думала герцогиня. – Від горя я постаріла, а може, він і справді покохав іншу, і в його серці я тепер на другому місці». Принижена, вбита цим великим, гнітючим горем, вона іноді думала: «Якби-то волею неба Ферранте зовсім був збожеволів або втратив хоробрість, мабуть, я не так би побивалась». Відтоді якесь ніби часткове каяття отруїло їй душу й похитнуло її шану до самої себе. «Отже, – з гіркотою міркувала вона, – я шкодую, що погодилась на здійснення задуму Ферранте. Виходить, я не гідна імені доль Донго!»
   «Це воля неба, – знову думала герцогиня. – Фабріціо закохався, і яке я маю право прагнути, щоб того не сталося?! Хіба ми коли-небудь обмінялися хоча б одним словом справжньої любові?»
   Такі доброзвичайні думки відібрали в неї сон, – усе свідчило про наближення старості, виснаження душі, і вже не тішило її майбутнє видовище помсти; в Бельджірате вона була стократ нещасніша, ніж у Пармі. «А хто спричинився до цієї дивної задумливості Фабріціо – не могло бути жодного сумніву. Клелія Конті, ця побожна дівчина, що зрадила власного батька, погодилася підпоїти гарнізон, а проте Фабріціо ніколи не говорив про неї!» «Адже, – додала герцогиня, розпачливо б'ючи себе в груди, – якби гарнізон не був п'яний, усі мої заходи, всі зусилля пішли б ні на що. Виходить, врятувала його таки вона!»
   З неймовірно великими труднощами герцогиня вивідала в Фабріціо деякі подробиці про події тієї ночі. «Колись, – думала герцогиня, – вони становили б для нас тему безконечних розмов. У той щасливий час він жваво й радісно розповідав би про них цілісінький день, намагаючись пригадати найнезначніші дрібнички, про які б я не спитала».
   Тому що треба було все передбачити, герцогиня поселила Фабріціо в порту Локарно, швейцарському місті, що стоїть на дальньому березі Лаго-Маджоре. Вона щоденно припливала човном до нього, і вони подовгу прогулювалися на озері. Та якось заманулось їй поглянути, чи добре він влаштувався, і вона побачила, що всі стіни його спальні завішані краєвидами Парми, які він виписав із Мілана, ба навіть із Парми, хоча це місто мало бути йому осоружне. Маленька віталенька, яку він перетворив на робітню художника, була геть захаращена всіляким начинням аквареліста; герцогиня застала його за роботою: він закінчував третій етюд Фарнезької вежі та комендантського палацу.
   – Бракує тільки, – сказала вона ущипливо, – щоб ти написав із пам'яті портрет отого любого коменданта, який намагався тебе всього лише отруїти. Думаю, – вела далі герцогиня, – тобі слід було б написати йому листа й попросити вибачення за те, що ти втік із тюрми і тим самим пошив його в дурні.
   Бідолашна жінка й гадки не мала, що слова її такі близькі до правди. Ледве Фабріціо опинився в безпечному місці, він перш за все написав Фабіо Конті вельми поштивого і в певному розумінні досить кумедного листа: він просив вибачення за самовільну втечу, виправдовуючись тим, що мав усі підстави запідозрювати: одному з комендантських підлеглих доручено було отруїти його. Фабріціо нітрохи не цікавив зміст самого листа, – він плекав надію, що ці рядки попадуть на очі Клелії, і, коли він сидів над ними, по обличчю його текли сльози. Закінчувався лист вельми втішною фразою: колишній в'язень насмілюється запевнювати, ніби, вирвавшись на волю, він часто сумує по тісній кімнатині Фарнезької вежі. Це була головна думка листа, і він сподівався, що Клелія вловить її. Під відповідний настрій, розходившись писати, плекаючи ту ж таки надію, що, крім адресата, ще комусь на очі попадуть ці слова, він написав і дону Чезаре, висловивши подяку доброму пасторові, який забезпечував його священними книжками. Через кілька днів Фабріціо попросив локарнського книгаря поїхати в Мілан, де цей крамар, друг відомого бібліофіла Рейна, купив найрозкішніші, які лише можна було знайти, видання тих священних творів, що їх дон Чезаре позичав Фабріціо. Доброму економу принесли ці книги та красномовного листа, де було сказано, що в хвилини розпачу, мабуть, простимі бідолашному в'язневі, він списав береги позичених книжок нікчемними записами. Отож він просить дона Чезаре замінити їх у своїй бібліотеці томами, що їх з найщирішою вдячністю надсилає йому колишній в'язень.
   Фабріціо вельми поблажливо називав нотатками ті безконечні звіряння, які він награмузляв на берегах тому in-folio [222 - В аркуш, складений навпіл (лат.)] творів святого Ієроніма. Сподіваючись на можливість вернути цю книжку добродушному пасторові й дістати в замін іншу, Фабріціо вів на її берегах щоденник, досить докладно записуючи все, що йому довелося пережити в тюрмі; ці великі події становили собою не що інше, як порив божественної любові (епітет «божественна» заміняв інше слово, якого він не насмілювався написати). Божественна любов то кидала в'язня в глибокий відчай, то дарувала йому деяку надію й хвилини раювання, коли він чув любий голос, що линув у повітрі. Все це, на щастя, було написано чорнилом, зробленим у тюрмі, – сумішшю вина, шоколаду та сажі, і дон Чезаре, лише кинувши оком на його помітки, поклав том святого Ієроніма на своє місце в шафу. Якби він сторінка за сторінкою перечитав записи на берегах, то довідався б, як одного дня в'язень, гадаючи, що його отруєно, радів на саму лише думку померти за сорок сходинок од тієї, яку любив понад усе на світі. Та після його втечі ті сердечні звіряння прочитав не добрий панотець, а хтось інший. За зворушливою думкою «померти біля тієї, котру люблю», висловленою на сто ладів, ішов сонет, де було сказано, що душа після тяжких страждань, звільнившись од тлінної плоті, в якій жила двадцять три роки, але прагнучи щастя, властивого всім сущим на цьому світі, вона не полине до неба, де суворий судія, можливо, простить їй гріхи й подарує вічне блаженство в сонмі ангелів, – ні, душа зіллється з тим, що було їй наймиліше упродовж земного існування, і вона зазнає більшої втіхи по смерті, ніж зазнала за життя, знайшовши її біля темниці, в якій довго страждала сама. «І там, – мовилося в останньому рядку сонета, – я на землі знайшов би рай».
   Хай Фабріціо й називали в Пармській фортеці не інакше, як підлим злочинцем, що порушив свій найсвященніший обов'язок, однак добродушний дон Чезаре був дуже зворушений, побачивши чудові книжки, що їх надіслав йому якийсь незнайомець. Фабріціо завбачливо написав листа лише через кілька днів по тому, як відіслав книги, – він боявся, щоб, побачивши його ім'я, адресат із обуренням не вернув пакунка назад. Про цю увагу дон Чезаре жодним словом не прохопився перед братом, який шаленів із люті на саме лише ім'я Фабріціо. Після його втечі панотець знову став сердечним другом своєї любої небоги. А що вона свого часу навчалася в нього латини, то дядько показав їй прекрасні видання. Саме на це й сподівався Фабріціо. Впізнавши його почерк, Клелія раптом густо почервоніла. Між сторінками грубого тому були позалишувані замість закладок довгі смужки жовтого паперу.
   Можна з цілковитою певністю сказати: серед ницих грошових інтересів та холодних, безбарвних думок, які становлять зміст нашого буденного життя, вчинки, що їх надихають справжні пристрасті, майже завжди досягають своєї мети. Клелія, ніби ведена рукою прихильного божества, покірна інстинктам і думкам про те єдине, що залишилося для неї в цілому світі, попросила свого дядька дати їй старий томик творів святого Ієроніма, щоб порівняти його з новим виданням, яке він отримав. Розлучившись із Фабріціо, Клелія жила під тягарем гнітючого смутку, і неможливо описати, як вона зраділа, коли на берегах старенького томика знайшла вже згаданий сонет і перечитала нотатки в'язня, де він день за днем розповідав про свою любов до неї.
   Того самого дня дівчина вивчила сонет напам'ять; вона співала його, спершись на підвіконня в вольєрі й дивлячись на вікно спорожнілої камери, де колись перед її очима частенько відтулявся у дерев'яному козирку маленький отвір. Тепер козирка не було, – його відвезли в канцелярію трибуналу, де він мав правити за речовий доказ на безглуздім судовім процесі, що затіяв Рассі проти Фабріціо: його звинувачено в злочинній втечі, або, як, усміхаючись, казав фіскал: «в ухилянні від милосердя великодушного монарха».
   Все, чим Клелія сприяла втечі, збуджувало в неї муки сумління, від яких вона терпіла ще більше з того часу, коли стала нещаслива. Прагнучи вгамувати ці докори, дівчина пригадувала обітницю ніколи не бачити Фабріціо, яку вона дала Пресвятій Діві, коли трохи не отруїли батька; відтоді Клелія повторювала обітницю щоденно.
   Після втечі Фабріціо генерал занедужав, до того ж мало не втратив служби, коли розлючений принц наказав попроганяти всіх тюремників Фарнезької вежі й кинути їх до міської тюрми. Коменданта частково врятувало заступництво графа Моски, що вважав за краще бачити генерала, замкненого вдома на фортечнім шпичаку, аніж мати в його особі свого активного суперника і придворного інтригана.
   Протягом двох тижнів, доки було невідомо, чи генерал Фабіо Конті не впав у неласку принца, він справді хворів, і Клелії не бракувало рішучості справити жертву, про яку вона казала Фабріціо. Того дня, коли в фортеці було влаштовано пишне свято з нагоди одруження коменданта, – саме під той шум, як читач, мабуть, пам'ятає, втік Фабріціо, – Клелія мудро надумала вдати з себе хвору. Нездужала вона також і другого дня й так ловко грала ту ролю, що ніхто, крім наглядача Грілло, приставленого пильнувати Фабріціо, не підозрівав її причетності до змови, а Грілло й сам потурав у всьому.
   Та тільки-но Клелія збулася необхідності прикидатися, її ще більше мучило сумління. «Хіба є що-небудь на світі, – думала вона, – чим можна було б виправдати злочин дочки, котра зрадила рідного батька?»
   Якось увечері, пробувши весь день за слізною молитвою в каплиці, вона попросила дядька дона Чезаре, щоб пішов до батька разом із нею, бо боялася вибухів його несамовитого гніву, тим паче, що він зі всякого приводу переходив на Фабріціо і, обкладаючи лихою лайкою, люто проклинав отого мерзенного втікача.
   Явившись до батька, Клелія набралася відваги заявити йому, що ніколи не погоджувалася віддати свою руку маркізові Крешенці і, не відчуваючи до нього ніякісінької прихильності, певна: такий шлюб не принесе їй щастя. На ці слова генерал відповів нечуваною люттю, і дочка не могла вставити й слова. Згодом вона додала: якщо її батько зазіхне на велике багатство маркіза, вважає своїм обов'язком таки змусити її до цього одруження, то вона ладна покоритися йому. Генерал, не сподіваючись на її згоду, спершу дуже здивувався, а потім невимовно зрадів.
   – Отже, тепер, – звернувся він до брата, – мені не доведеться тулитися десь на третьому поверсі, коли втрачу місце через лихий вибрик отого пройди Фабріціо.
   Граф Моска, звичайно, всіляко намагався демонструвати своє обурення тим, що негідник Фабріціо втік із тюрми, і при кожній нагоді повторював фразу, яку придумав Рассі щодо ницого вчинку цього, треба відверто визнати, нікчемного молодика, що ухилився од монаршого милосердя. Ця дотепна фраза, яку схвалило добірне товариство, зовсім не прижилася серед простолюду. Тримаючись здорового глузду, він вважав Фабріціо небезпечним злочинцем, а проте захоплювався хоробрістю втікача, що кинувся з такого високого муру. При дворі ця відвага не вразила нікого. А поліція, вкрай зганьблена його втечею, офіційно заявила, ніби два десятки солдатів, котрих великими грішми підкупила герцогиня, – жінка, яка затаврувала себе такою чорною невдячністю, що тепер її ім'я вимовляють лише із зітханням, – підставили Фабріціо чотири сточені між собою драбини, по сорок шість футів завдовжки. Фабріціо спустив мотузку, яку прив'язали до верхнього кінця драбини, і весь його героїзм зводився до того, щоб підтягнути драбину і по ній спокійнісінько спуститися. Кілька лібералів, відомих своєю необачністю, і зокрема лікар С **, агент, який одержував платню з рук самого принца, – запевнювали, ризикуючи скомпрометувати себе, – що підла варварська поліція розстріляла вісьмох із двадцяти нещасних солдатів, котрі сприяли втечі невдячного Фабріціо. Наслухавшись таких поголосок, навіть розважливіші ліберали стали картати Фабріціо, який своєю легковажністю призвів до смерті цих вісьмох бідолашних солдатів. Он як у дрібних деспотіях зводять ні на що вартість громадської думки.

Розділ двадцять третій

   Серед загального шаленства один лише архієпископ Ландріані лишився непохитним у вірності своєму молодому другові; він навіть при дворі принцеси насмілювався казати, що тримаючись закону, потрібно оберігати свій слух від усякого упередження, щоб слухати виправдання обвинуваченого.
   На другий день по втечі Фабріціо багато впливових осіб отримали досить посередній сонет, що прославляв цю втечу як одну з прекрасних подій віку, а Фабріціо прирівнював до ангела, який, розпростерши крила, опустився на грішну землю. А ще через день уся Парма декламувала другий чудовий сонет. Це був монолог Фабріціо, в якому він, спускаючись по довгій мотузці, розповідає різні події з власного життя. Дві терцини сонета звеличували героя в очах громадськості; всі знавці впізнали в ньому стиль Ферранте Палли.
   Проте я мушу дотримуватись епічного стилю, – де ж мені знайти фарби, необхідні для того, щоб зобразити лавину обурення, яка раптом затопила всі добромисні серця, коли стало відомо таке страшне зухвальство, як ілюмінація в Саккському замку? Всі з неймовірним галасом лихословили щодо герцогині; навіть правовірні ліберали і ті вважали, що таким, сказати б, варварством вона тільки нашкодила тим бідолахам, котрі сиділи по різних тюрмах, і, кинувши на них тінь підозри, намарне озлобила серце монарха. Граф Моска заявив, що колишнім герцогининим друзям залишається один вихід: забути про її існування. Одностайний хор хулителів аж захлинався од прокльонів, і який-небудь чужоземець, проїжджаючи містом, був би вражений войовничістю громадської думки. Та в цій країні, де так високо цінується втіха помсти, саккська ілюмінація й свято, влаштовані для більше ніж шести тисяч селян, мали несказанний успіх. Усі жителі Парми запевнювали, ніби герцогиня звеліла роздати своїм селянам тисячу цехінів; цим самим пояснювали вони дещо холодний прийом, даний тридцятьом жандармам, котрих поліція, через недоумство, послала в те невеличке село за півтори доби по гучному гульбищі й похміллю, яке настало після нього. Жандарми, зустрінуті камінням, кинулись навтіки, два з них, що попадали з коней, були кинуті в По.
   Що ж до прорваної водойми в палаці Сансеверіна, то ця подія не набула гучного розголосу; вночі затопило кілька вулиць – ті більше, ті менше, – а на ранок усе виглядало так, ніби там пройшов дощ. Лодовіко завбачливо розбив одну шибку в вікні палацу, і ту подію привинили злодійському нападові, – навіть було знайдено невеличку драбину. Один лише граф Моска розпізнав у цих витівках герцогинину вигадливість.
   Фабріціо рішуче постановив вернутися до Парми, як тільки складуться сприятливі обставини. Він послав Лодовіко, щоб той відніс архієпископові листа; потім вірний слуга здав на пошту в першому п'ємонтському селі Саннадзаро, північніше Павії, відповідь поштивого прелата своєму молодому вихованцеві. Тут ми додамо одну подробицю, що, мабуть, може видатись, як і багато інших, недоречною в країнах, де нема вже потреби в такій осторозі. На листах, писаних до Фабріціо дель Донго, ніколи не писали його імені, всю кореспонденцію адресували на Лодовіко Сан-Мікелі в швейцарське місто Локарно або в п'ємонтське село Бельджірате. Конверта клеїли з грубого паперу, так-сяк засургучували його, адресу писали нерозбірливими карлючками, іноді все це оздоблювали квіточками, гідними такої собі куховарки. Всі листи позначені були Неаполем, а поставлена під ними дата на якийсь тиждень випереджала справжню.
   З п'ємонтського села Саннадзаро під Павією Лодовіко поспіхом вернувся до Парми; Фабріціо дав йому важливе доручення: доклавши всіх зусиль, передати Клелії Конті шовкову хусточку, на якій був надрукований Петрарчин сонет. [223 - Петрарка Франческо (1304–1374) – великий італійський поет епохи Відродження.] Щоправда, одне слово в ньому було замінено іншим. Адресатка знайшла сонет на столі в своїй кімнаті через два дні після того, як маркіз Крешенці висловив їй подяку, заявивши, що він найщасливіша в світі людина. Нема потреби говорити про почуття, які викликав у її серці цей несподіваний знак вірності й сталості.
   Водночас Лодовіко мусив найдокладніше розвідати, що діється у фортеці. Це він повідомив Фабріціо сумну звістку про те, що одруження маркіза Крешенці з Клелією – справа, очевидно, вирішена: не минає дня, щоб маркіз не влаштовував у фортеці свята на честь Клелії. Найпершим доказом їхнього близького шлюбу є хоча б те, що маркіз Крешенці, людина хоч і неймовірно багата, але занадто скупа, а це властиво всякому багачеві Північної Італії, витрачає великі кошти на підготовку весілля, незважаючи на одруження з безприданкою. Правда, ця обставина, що болісно вражала марнославного генерала Фабіо Конті, спала на думку найперше його співвітчизникам, і він поспішив придбати маєток, який коштував понад три тисячі франків! Оскільки в нього такі гроші не водилися, то заплатити мусив жених. Отже, генерал повсюдно розпустив чутку, що за дочкою дає маркізові цей маєток. Однак витрати на оформлення купчої та інших паперів, які перевищували двадцять тисяч франків, здалися маркізові Крешенці, людині вельми розважливій, безглуздим марнотратством. Він, зі свого боку, послав у Ліон замовлення виготовити за рисунками славетного болонського художника Палладжі штофні шпалери, що милували око дуже влучно підібраною гамою кольорів. Шпалери повинні були прикрашати сімнадцять маркізових віталень на нижньому поверсі його палацу. На шпалерах були зображені окремі елементи з герба старовинного роду Крешенці, що, як відомо всьому світові, веде свій початок від прославленого Кресценція, [224 - Кресценцій – італійський патріот (пом. 984 p.), боровся проти германських імператорів та римських пап.] римського консула 985 року. Ці шпалери, накамінний годинник та люстра коштували з доставкою їх у Парму понад п'ятдесят тисяч франків. За дзеркала, прикуплені до тих, котрі вже були в палаці, заплатили двісті тисяч франків. За винятком двох світлиць, що їх оздоблено було знаменитими полотнами Парміджаніно, найвизначнішого з пармських художників, який поступався лише перед божественним Корреджо, всі помешкання другого й третього поверху розписували тепер фресками знамениті митці Флоренції, Рима й Мілана. Великий шведський скульптор Фокельберг, [225 - Фокельберг (Фогельберг) Бенгт Ерланд (1786–1854) – шведський скульптор, жив у Італії.] Тенерані [226 - Тенерані П'єтро (1798–1869) – римський скульптор.] із Рима та Маркезі [227 - Маркезі Помпей (1790–1858) – міланський скульптор.] з Мілана вже протягом року працювали над десятьма барельєфами, що мали увічнити десять преславних подвигів Кресценція, справді великої людини. Епізоди з його ж таки життя алегорично зображалися й на фресках багатьох покоїв. Особливе захоплення викликав плафон, на якому міланський художник Гейєц [228 - Гайєц Франческо (1791–1882) – міланський художник-романтик.] показав, як у Єлісейських [229 - Єлісейські поля – в античній міфологи частина потойбічного світу, де перебувають праведні душі.] полях Кресценція вітають Франческо Сфорца, [230 - Франческо Марія Сфорца (1495–1535) – герцог Міланський, останній представник давньої династії, борець проти французьких загарбників за об'єднання Італії.] Лоренцо Прекрасний, [231 - Лоренцо Прекрасний Медічі (1449–1492) – герцог Флоренції, поет і покровитель мистецтв.] король Роберт, [232 - Роберт Анжуйський (1275–1343) – король неаполітанський, борець проти германського імператора Генріха VII.] трибун Кола ді Рієнцо, [233 - Кола ді Рієнцо (1313–1354) – керівник народного повстання 1347 р. в Римі.] Макіавеллі, Данте та інші великі мужі середньовіччя. Замилування перед розумом цих обранців трактувалось як глум над сучасними можновладцями.
   Вся пишнота обстановки, що так привертала увагу пармської знаті та буржуа, болісно ранила серце нашого героя, коли він читав захоплену розповідь про всі подробиці в листі на двадцятьох сторінках, якого простодушний Лодовіко продиктував митному чиновникові в Казаль-Маджоре.
   «А я такий убогий! – думав Фабріціо. – Все моє багатство – чотири тисячі ліврів ренти. Який я зухвалець: наважуюсь кохати Клелію Конті, задля якої творять усі ці чудеса!»
   В кінці довгого листа Лодовіко незграбним почерком сповіщав свого хазяїна, що якогось вечора йому випала нагода зустріти Грілло, колишнього тюремного наглядача. Бідолаху кинули були в тюрму, але згодом випустили, він зараз переховується. Грілло попросив, Христа ради, цехін; Лодовіко дав йому від імені герцогині чотири цехіни.
   Дванадцять випущених на волю колишніх тюремників мають намір влаштувати кривавий бенкет (trattamento di coltellate) заново найнятим тюремникам, своїм наступникам, якщо коли-небудь вдасться їх застукати за фортечними мурами. Грілло іще розповідав, що в фортеці мало не щодня виконують серенади, що мадемуазель Клелія Конті вельми зблідла, часто хворіє і таке інше і тому подібне. Цей безглуздий вираз примусив Фабріціо послати зворотною поштою наказ Лодовіко негайно вернутися в Локарно. Той приїхав, і подробиці, які він передав усно, ще більше засмутили Фабріціо.
   Не важко уявити собі, якої ласки обіч нього зазнавала герцогиня. Він скорше волів би сто разів сконати, ніж промовити при ній ім'я Клелії Конті. Герцогині була осоружна Парма, а Фабріціо все, що нагадувало це місто, здавалося величним і зворушливим.
   Герцогиня більше, ніж колись, думала про помсту, – адже вона була така щаслива до смерті отого Джілетті. А яке її життя тепер! Вона з хвилини на хвилину чекала страшної події, але перед Фабріціо не наважувалася прохопитися й словом про неї. А ще ж недавно, обмірковуючи з Ферранте свій задум, вона уявляла собі, як зрадіє Фабріціо, дізнавшись про той день, коли вона зможе помститися.
   Можна бодай частково уявити, яка втіха герцогині від теперішніх зустрічей з Фабріціо, коли між ними майже весь час панувала могильна мовчанка. Отож вона, ніби прагнучи збільшити приємність таких взаємин, піддалась спокусі зіграти лихий жарт із дорогим їй небожем. Граф писав герцогині мало не щодня; видно, він посилав листи з гінцем, як у дні їхньої любові, бо на листах були штемпелі котрогось із швейцарських міст. Сердега з болем намагався не виявляти надто відверто своєї ніжності; йому хотілося в листах чим-небудь розважити герцогиню, але вона ледве проглядала їх неуважним поглядом. Що важить для неї вірність колишнього коханця, тепер тільки шанованого, коли серце її зранене байдужістю того, кому віддано перевагу?
   За два місяці герцогиня відповіла на графові листи один раз, та й то доручаючи йому вивідати в принцеси, чи буде їй приємно після саккського феєрверку отримати від неї листа. В тому листі, що його граф мав переслати, якщо вважатиме за доцільне, герцогиня просила принцесу зробити маркіза Крешенці своїм камергером, бо, сподіваючись на вакантність цієї посади, висловлювала бажання, щоб тим призначенням було ознаменовано його одруження. Герцогинин лист становив собою взірець епістолярного стилю: найніжніша поштивість, вишукана форма висловлювання і жодного слівця, що могло здатися бодай найменшим натяком на щось неприємне принцесі. Тим-то відповідь на цей лист була сповнена сердечної приязні, що тяжко страждала від розлуки.
   «З часу вашого несподіваного від'їзду, – писала принцеса, – ні я, ані мій син не провели жодного, хоч трохи пристойного вечора. Дорога моя герцогине, невже ви забули, що лише завдяки вам я дістала право дорадчого голосу при наданні придворних чинів? Невже ви гадаєте, ніби вам потрібно чимось обґрунтовувати своє прохання наблизити маркіза Крешенці до мого двору? Адже мені досить самого лише вашого бажання. Маркіз дістане це місце, доки я маю ще якусь вагу; віднині він буде мені близькою людиною, але перше місце в моїм серці назавжди віддано тільки вам, люба герцогине. Мій син говорить про вас точнісінько те саме, хоча його слова сміливі в устах юнака, якому всього двадцять один рік. Він просив вас прислати йому зразки мінералів Ортської долини під Бельджірате. Можете адресувати листи, – я ж сподіваюся, що ви писатимете часто, – графові, який і досі ненавидить вас, зате я його найбільше люблю. Архієпископ також вірний вам. Усі ми сподіваємося незабаром побачити вас, – пам'ятайте, що це необхідно! Маркіза Гіслері, моя старша статс-дама, лаштується покинути цей світ, щоб перейти в ліпший; ця нещасна жінка завдала мені чимало прикрощів; вона й тут засмучує мене, вмираючи невчасно; її хвороба примусила мене згадати про ту, чиє ім'я з такою приємністю поставила б я на місці її імення, аби лише та незвичайна жінка, що покинула нас, забравши з собою всі втіхи мого маленького двору, згодилася пожертвувати своєю незалежністю», і таке інше, і таке інше.
   Отже, герцогиня щоденно зустрічалася з Фабріціо, добре усвідомлюючи, що вона доклала всіх зусиль, щоб прискорити шлюб, який призведе його до розпачу. Бувало, вони по чотири-п'ять годин у парі плавали човном по озеру, не мовивши одне одному й слова. Фабріціо відчував до неї найщирішу прихильність, але його наївна, проста душа не мала чого сказати герцогині. Вона бачила це й тяжко страждала.
   Ми забули сказати в свій час, що герцогиня найняла будинок у Бельджірате, чарівній місцині, яка ділком виправдувала свою назву – «гожий затон озера». Зі скляних дверей вітальні герцогиня могла ступити просто в човен. Вона купила звичайнісінького човна, розрахованого на чотирьох веслярів, але найняла аж дванадцять, – по одному з кожного довколишнього села. Якось за третім чи, може, четвертим плаванням вона вибралась із цими, добре підібраними веслярами, на середину озера і веліла їм зупинитись.
   – Я всіх вас вважаю своїми друзями, – звернулась герцогиня до них, – і хочу довірити вам таємницю: мій небіж Фабріціо втік із тюрми і, може статися, що, скориставшись із зради, його знову спробують схопити на вашому озері, в вільній країні. Будьте пильні й попереджайте мене про все, що вивідаєте. Дозволяю вам заходити до моєї кімнати вдень і вночі.
   Веслярі відповіли захоплено: вона вміла викликати до себе щиру прихильність… Герцогиня зовсім не думала, що Фабріціо й справді можуть схопити, – вона вживала всіх застережних заходів заради самої себе. Щось подібне ніколи й на думку їй не спадало б до фатального наказу випустити воду з басейну в палаці Сансеверіна.
   Вона завбачливо найняла помешкання для Фабріціо в порту Локарно. Він щодня навідував її, або вона сама вибиралася до нього на швейцарський берег. Які приємні були ці постійні побачення, можна судити ось із чого: маркіза з обома своїми дочками двічі приїжджала побачитися з ними; і Фабріціо, і герцогині було легше в присутності чужих, – адже ж, незважаючи на кревні зв'язки, навіть родича можна вважати за чужого, якщо він нічого не знає про ваше найпотаємніше життя й зустрічається з вами раз на рік.
   Якогось вечора герцогиня була у Фабріціо в Локарно разом із його матір'ю й сестрами. Тамтешній вікарій [234 - Вікарій – церковна посада в католицькій церкві, помічник єпископа.] і канонік прийшли засвідчити дамам свою шану. Вікарій, що був спільником одного комерційного дому і добре знав усі новини, раптом сказав:
   – А знаєте? Помер пармський принц!
   Герцогиня пополотніла; вона ледве набралася духу спитати:
   – Чи відомо, за яких обставин?
   – Ні, – відповів вікарій. – Відомо тільки, що помер. І це цілком певно.
   Герцогиня глянула на Фабріціо. «Я вчинила це заради нього, – подумала вона. – Я ладна зробити щось і в сто разів гірше, а він сидить ось переді мною зовсім байдужий і думає про іншу». Стерпіти цю страшну думку було понад її сили, і вона впала в глибоку млість. Усі заметушилися, намагаючись повернути її до пам'яті, але, отямившись, вона помітила, що Фабріціо не такий стривожений, як вікарій і канонік; він, як і перше, сидів задуманий.
   «Він мріє вернутися в Парму, – думала герцогиня, – і, мабуть, сподівається, що йому пощастить розладнати одруження Клелії з маркізом. Але я цього не допущу». Тоді, згадавши про двох священиків, вона поспішила сказати:
   – Це був мудрий правитель. Даремно зводили на нього наклепи. Яка тяжка втрата для нас!
   Священики попрощалися й пішли. Герцогиня, аби тільки залишитися на самоті, сказала, що ляже.
   «Звичайно, – думала вона, – зараз їхати в Парму не варто, безпечніше буде місяць-два зачекати, але я почуваю, що мені не вистачить терпіння, я тут занадто страждаю. Як болісно вражає мені серце ота постійна задума Фабріціо, оте його мовчання! Хто міг би сказати, що я нудьгуватиму, гуляючи з ним у човні по цьому чудовому озеру? І це тоді, коли я, щоб помститися за нього, вчинила таке, про що й язик не повернеться сказати! Після цього мені смерть – ніщо. Ось як доводиться розраховуватися за щастя й дитячу втіху, яких я зазнала, коли Фабріціо вернувся з Неаполя до Парми! А сказала б я тоді єдине слово, і все склалося б інакше: зблизившись зі мною, він і не подумав би про оте дівчисько. Але мені не вистачило духу промовити те слово. Це було б гидко. І вона забрала його, тепер – її перемога. Та воно й зрозуміло. Їй двадцять років, а я вдвічі старша, турботи геть змінили мене, я хвора… Так, треба вмерти, треба всьому покласти край! Сорокалітня жінка може бути люба лише тим чоловікам, котрі любили її молоду. Тепер мені залишається втішатися хіба що з марнослав'я. Та чи варто задля цього жити? Тим паче, потрібно їхати в Парму й веселитися. А складуться лихі обставини, мене скарають. Ну й нехай! Хіба це страшно? Це буде прекрасна смерть. І перед смертю, в останню хвилину, я скажу Фабріціо: «Невдячний! Це через тебе!» Авжеж, тільки в Пармі я зможу чимось заповнити решту свого життя. Я стану там найзнатнішою дамою. А яке б то було щастя, коли б змогла знову зажити при дворі тієї ласки, що колись завдавала таких страждань маркізі Раверсі! Тоді, щоб побачити своє щастя, досить було глянути в очі моїм заздрісникам. Та добре, що не буде вражена моя гордість: за винятком графа, певно, ніхто не зможе дізнатися, що саме обірвало життя мого серця. Я, звичайно, любитиму й далі Фабріціо, піклуватимусь про його щастя, але ж не можна допустити, щоб він розладнав шлюб Клелії і кінець кінцем одружився з нею!»
   Саме на цих словах сумного монологу в домі розлігся стукіт.
   «Ну от! – подумала герцогиня. – Прийшли мене заарештувати. Все зрозуміло: Ферранте впіймано, і він виказав мене. Ну й гаразд, тим краще. Маю роботу. Стану до самозахисту. Найперше – не датися в руки».
   Герцогиня, напівроздягнена, кинулась у сад. Вона вже намірилась була перелазити через невеликий мур, щоб податися в поле, аж тут помітила, що хтось зайшов до її кімнати. Вона впізнала Бруно, довіреного слугу графа; з ним була покоївка. Герцогиня підійшла до скляних дверей. Бруно саме казав покоївці, що він поранений. Тоді ввійшла герцогиня. Бруно кинувся їй у ноги, благаючи не казати графові, що він явився в таку пізню годину.
   – Тільки-но помер принц, – вів далі Бруно, – граф тут же розіслав по всіх поштових станціях наказ не давати коней нікому із пермських підданців. Тим-то я графовими кіньми погнав до По. А коли переправлявся паром на другий берег, екіпаж мій, перекинувшись, поламався й полетів у воду, а мене так потовкло, що не міг і на коня вибратись! Ну, та вже якось дістався.
   – То й добре, – сказала герцогиня. – Зараз три години ранку, але я скажу, що ви прибули опівдні, тільки ж дивіться, те ж саме кажіть і ви.
   – Дякую за вашу доброту, пані.
   Політика в літературному творі – це пістолетний постріл посеред концерту: щось грубе, однак таке, що вимагає до себе уваги.
   Тепер доведеться говорити про справи досить неприємні, і нам з багатьох причин хотілося б не торкатися їх, а проте ми змушені спинитися на них перед тим, як перейти до подій, що стосуються нашої розповіді, бо місцем їхньої дії будуть серця наших героїв.
   – Але боже правий! Від чого помер славний принц? – запитала герцогиня Бруно.
   – Він полював перелітних птахів на болотах По, за два льє від Сакки, і впав у яму, прикриту травою; принц був увесь мокрий від поту і враз – холодна вода, ну й перемерз; його перенесли в якусь лісову хижу, а за кілька годин він там богу й душу віддав. Подейкують, ніби померли й пан Катена та пан Бороне, а все, кажуть, тому, що мідні каструлі, в яких селянка готувала снідання, взялися зеленню. Знайшлися й запальні голови, всілякі там якобінці, так ті патякають те, чого їм би самим хотілося, мовляв, тут пахне отрутою. Однак я знаю таки певно: мій товариш Тото, придворний кучер, мало не помер, але його врятував один добрий чолов'яга; такий собі селюк, а на медицині вельми тямковитий. Отож він і дав хворому якогось дуже помічного зілля… А про смерть принца вже ніхто й не поминає. Правду сказати, лихий він був чоловік. Оце коли я їхав сюди, на вулиці юрмився народ, щоб розтерзати головного фіскала Рассі. Хотіли також напасти й на фортецю, підпалити браму й випустити в'язнів. Та, кажуть, Фабіо Конті велів бити з гармат. А ще ходила чутка, ніби фортечні пушкарі навмисне підмочили порох, щоб не вбивати своїх. Проте найцікавіше он що: в Сандоларо, коли лікар перев'язував мою бідолашну руку, якийсь приїжджий з Парми розповідав, ніби на вулиці зловили знаменитого Барбоне, фортечного б то писаря, спершу добряче віддубасили його, а тоді повісили на дереві під самісінькою фортецею. Натовп уже метнувся, було, до палацового саду, щоб розтрощити пишну статую принца, але граф викликав гвардійський батальйон, вишикував його перед статуєю і велів сказати юрбі, що кожен, хто насмілиться ступити в сад, назад з нього живий не вийде. Народ злякався. Той же таки приїжджий з Парми – він колишній жандарм – кілька разів запевнював, що граф надавав копняків генералові П., командувачеві гвардії, зірвав з нього еполети й наказав двом солдатам вивести його з саду.
   – Впізнаю графа, – вигукнула герцогиня в пориві радості, якої не могла б сподіватися від себе за хвилину до цього. – Він ніколи не стерпить, щоб образили нашу принцесу. І якщо цей генерал П., вірний законним володарям, не захотів служити «узурпаторам», то граф, людина не така церемонна, відбув усю іспанську кампанію, за що йому часто дорікали при дворі.
   Герцогиня розпечатала графового листа, але раз у раз уривала читання, сто разів звертаючись до Бруно із запитаннями. Лист був дуже втішний; хоча граф, описуючи події, вдавався до найпохмуріших виразів, проте в кожному слові проривалася щонайщиріша радість. Він уникав подробиць щодо смерті принца й закінчив листа словами:

   «Ти, безперечно, незабаром вернешся, мій дорогий ангеле, однак раджу тобі день-два зачекати, – принцеса, сподіваюся, не сьогодні то завтра пошле по тебе кур'єра. Твоє повернення повинно бути таке ж саме прекрасне, як і твій зухвалий від'їзд. Що ж до лиходія, котрий сховався поблизу тебе, то я непохитно постановив віддати його під суд дванадцяти суддів, скликавши їх з усіх округ нашої країни. Але щоб покарати, як того заслужив він, цього недолюдка, мені треба спершу понароблювати папільйоток з колишнього вироку, якщо він зберігся».

   Тут граф, видно, розпечатав листа й дописав:

   «Щойно сталася незвичайна подія: я вже звелів роздати патрони двом гвардійським батальйонам. Іду в бій і виправдаю прізвисько Жорстокий, яким нагородили мене ліберали. Генерал П., стара мумія, насмілився сказати в казармі, що необхідно ввійти в переговори з народом, який затіває повстання. Пишу тобі посеред вулиці. Зараз іду в палац, куди проникнуть хіба що через мій труп. Прощай! Якщо мене спіткає смерть, умру, як і жив: обожнюючи тебе. Не забудь узяти три тисячі франків, покладених на твоє ім'я в Ліонському банку Д…
   З'явився бідолашний Рассі, блідий, як смерть, без перуки. Ти не можеш уявити, яке в нього обличчя! Народ рішуче заповзявся повісити його. Яка невдячність! Негідник заслужив четвертування. Він утік до мого палацу, а потім побіг слідом за мною по вулиці. Я й сам не знаю, що з ним робити. Не хочеться вести його в принців палац, – це означало б скерувати туди вибух народного гніву. Ф. помітив, що я люблю його; насамперед я сказав Рассі: «Віддайте мені винесений панові дель Донго вирок та всі копії з нього і скажіть криводушним суддям, винуватцям отого заколоту, що я їх усіх перевішаю разом іа вами, мій ласкавий друже, коли вони хоч писнуть про те, що вирок цей колись існував. Заради Фабріціо посилаю гренадерський загін для охорони архієпископа. Прощайте, дорогий ангеле! Палац мій, певно, спалять, і я втрачу твої прекрасні портрети. Зараз поспішаю до двору, щоб розжалувати отого негідника генерала П. Залишаючись самий собою, він тепер підлещується до народу, як колись підлещувався до покійного принца. Всі наші генерали – диявольські страхопуди. Бачу, доведеться самого себе призначити на головнокомандуючого».

   Герцогиня з певною зловтіхою не послала розбудити Фабріціо. Вона відчувала до графа почуття захоплення, вельми схоже на любов. «їй-богу, якщо все добре зважити, – думала вона, – то мені треба з ним одружитися». Герцогиня тут же таки й написала йому про це і надіслала листа з одним зі своїх слуг. Тієї ночі в неї не знайшлося часу задумуватися над тим, що вона нещасна.
   На другий день, десь опівдні, вона побачила човна з десятьма веслярами, який стрімко летів озером. Скоро вона й Фабріціо помітили на човні людину в лівреї служників принца пармського. То й справді був один із його кур'єрів. Ще не встигнувши вистрибнути на берег, він вигукнув герцогині:
   – Бунт утихомирили!
   Кур'єр передав їй кілька листів од графа, дуже ласкавого листа від принцеси й написаний на пергаменті указ принца Ранунціо-Ернесто П'ятого про надання їй титулу герцогині Сан-Джованні та звання старшої статс-дами овдовілої принцеси. Молодому принцові, знавцеві мінералогії, якого вона вважала бовдуром, вистачило глузду написати їй коротеньку писульку, що кінчалася натяками на освідчення в любові. В записці сказано:

   «Граф каже, пані герцогине, що він задоволений мною; я всього лише був поруч нього під час рушничної стрілянини, і піді мною поранили коня; через таку дурницю зчинився шум; мене так і пориває взяти участь у справжній битві, але не проти моїх підданців. У всьому я зобов'язаний графові: мої генерали, ніколи не нюхавши пороху, трималися як полохливі зайці. Підозріваю, що два-три з них повтікали в Болонью. Відтоді, як велика й скорботна подія привела мене до влади, нічого не доводилось мені підписувати з такою приємністю, як указ про призначення вас старшою статс-дамою моєї матері. Ми оце вдвох з матір'ю згадали, що ви якось милувалися гарним краєвидом, який відкривається з palazetto [235 - Невеличкий палац (італ.)] Сан-Джованні; колись він належав Петрарці, в усякому разі, так кажуть. Матері захотілося подарувати вам цей невеличкий маєток, а я, сам не знаючи, що вам подарувати, і не насмілюючись запропонувати все, чим ви й так заволоділи, зробив вас герцогинею мого краю; не знаю, чи знаєте ви, що Сансеверіни – герцоги римські. Я вшанував орденською зіркою нашого достойного архієпископа, який виявив твердість, рідкісну для сімдесятирічної людини. Гадаю, ви не прогніваєтесь на мене за те, що я вернув усіх вигнаних придворних дам. Мені сказали, що я тепер під своїм підписом повинен завжди ставити – сердечно прихильний. Як шкода, що мене змушують розкидатися компліментами, котрі справді щиро висловлює лише вам
сердечно прихильний Ранунціо-Ернесто».

   Хто не збагнув би по тону цього листа, що на герцогиню чекає найвища ласка? Тим більше здивували її графові листи, отримані двома годинами пізніше. Не вдаючись у будь-які подробиці, він радив їй на кілька днів відкласти повернення до Парми, написати про це принцесі, зіславшись на те, що вона вельми погано себе почуває. Проте герцогиня й Фабріціо вирушили до Парми відразу ж по обіді. Герцогиня, навіть сама собі не зізнаючись у тому, поспішала туди, щоб прискорити одруження маркіза Крешенці; Фабріціо сподівався незабаром побачити Клелію; він усю дорогу шаленів од щастя і здавався тітці смішним. У нього були наміри викрасти Клелію, навіть усупереч її волі, якби не було іншого способу розладнати шлюб.
   Спільна подорож герцогині та її небожа була досить весела. На поштовій станції перед самою Пармою вони на якийсь час зупинилися, і Фабріціо переодягнувся священнослужителем. Звичайно він одягався як людина, що носить жалобу. Коли Фабріціо увійшов до герцогининої кімнати, вона сказала:
   – У графових листах я відчуваю щось підозріле, таке, що важко пояснити. Послухайся мене, зачекай тут кілька годин. Поговоривши з великим міністром, я негайно пришлю по тебе кур'єра.
   Фабріціо коштувало багатьох зусиль, щоб пристати на цю розсудливу пораду. Граф зустрів герцогиню, яку вже називав своєю дружиною, з радістю, гідною п'ятнадцятирічного хлопчиська. Довго не хотілося йому говорити про політику, а коли нарешті здоровий глузд змусив до цього, вів сказав:
   – Ти дуже добре зробила, що не дала Фабріціо вернутися відкрито: в нас надто розперезалася реакція. Ану вгадай, якого колегу дав мені принц, кого призначив на нового міністра юстиції! Уяви собі – Рассі, моя люба, того самого Рассі, якого в дні великих подій я слушно зневажав як затятого пройдисвіта. До речі, попереджаю тебе, що вже ту справу затерли, все минулося. Якщо ти гортатимеш нашу газету, то знайдеш у хроніці: якийсь Барбоне, фортечний писар, випавши з екіпажа, побився і вмер. Але понад шістдесят баламутів, яких я наказав розстріляти, коли вони кинулися трощити статую принца в палацовім саду, не вбиті, а живі-здорові, тільки й того, що вибралися подорожувати. Граф Дзурла, міністр внутрішніх справ, власною персоною відвідав дім кожного з цих героїв, дав по п'ятнадцять цехінів їхнім родинам чи друзям і звелів казати, що покійник подорожує, рішуче пригрозивши тюрмою, якщо насміляться розпускати чутку, що його вбили. З мого власного міністерства закордонних справ навмисно послано чоловіка в Мілан і Турін домовитися з журналістами, щоб вони нічого не писали про скорботні події – такий тут узвичаєно вираз; ця сама особа мусить поїхати і в Париж та Лондон, щоб там дати по всіх газетах майже офіційне спростування про всі можливі поголоски щодо тутешніх заворушень. Другого агента послано до Болоньї й Туріна. Я тільки плечима знизав.
   Втішно, однак: я в свої роки переживав хвилину піднесення, коли промовляв до гвардійців і зривав еполети з того боягуза, генерала П… В ту хвилину я, не вагаючись, віддав би життя за принца. Признаюся зараз, що то був би вельми безглуздий кінець. Нині молодий принц, по суті, добра людина, дав би сто екю, щоб тільки я, захворівши, помер; він ще не зважується просити, щоб я подав у відставку, але ми намагаємося говорити якомога рідше, і я посилаю йому силу доповідних записок, як то сам завів ще за покійного принца, після ув'язнення Фабріціо. До речі, я так і не накрутив папільйоток з винесеного йому вироку з тієї поважної причини, що негідник Рассі не віддав мені того паперу. Ви добре зробили, що не дали Фабріціо повернутися до Парми відкрито, – адже вирок і досі має силу. Не думаю, однак, щоб Рассі зараз наважився заарештувати нашого небожа, хоча, можливо, тижнів за два міністр юстиції посмілішає. Якщо ж Фабріціо так припекло вернутися до Парми, хай поселиться в мене.
   – А яка все-таки причина цієї небезпеки? – здивовано вигукнула герцогиня.
   – Принцові вбили в голову, ніби я вдаю з себе диктатора й рятівника батьківщини і маю намір командувати ним, як дитиною; більше того, ніби я, говорячи про нього, обронив фатальні слова «ця дитина». Може, щось подібне в мене й вихопилось, – того дня я був занадто збуджений; проте він мені здався справжнім воїном, бо не дуже боявся стрілянини, хоча і чув її вперше. Йому не бракує розуму, і навіть тримається він куди краще за батька, – одне слово, я ладен сто разів повторити, що серце в нього чисте й добре; це молодече й лагідне серце щемить, коли йому кажуть про якісь ниці вчинки, і він запідозрює, що й той, хто помічає їх, такий самий негідник: подумайте, яке він дістав виховання!..
   – Ваша ясновельможність, вам слід би було подумати, що незабаром він стане правителем, і знайти для нього мудрого наставника.
   – По-перше, в нас є вже неприємний приклад: мій попередник, маркіз де Феліно [236 - Феліно Гійом-Леон (1711–1774) – пармський міністр, за походженням француз.] запросив абата Кондільяка, [237 - Кондільяк Етьєн-Бонно (1715–1780) – французький філософ-просвітитель, вихователь онука французького короля Людовіка XV – пармського герцога Фердінанда.] і той зробив зі свого вихованця справжнього йолопа. Святий отець дбав лише про хресні процесії, а тисяча сімсот дев'яносто шостого року не зміг домовитися з генералом Бонапартом, щоб той потроїв його володіння. По-друге, я ніколи не думав залишатися міністром десять років підряд: за останній місяць мені так усе остогидло, що вже хочеться єдиного: протягом місяця зібрати мільйон і кинути напризволяще це скорпіоняче кубло, яке сам я врятував. Коли б не я, Парма на два місяці стала б республікою на чолі з диктатором поетом Паллою Ферранте.
   Почувши це імення, герцогиня почервоніла, але граф нічого не помітив.
   – Ми незабаром вернемося до звичаїв монархії вісімнадцятого віку: духівник і фаворитка. По суті, принц любить лише мінералогію та ще, мабуть, вас, шановна пані. Відколи він посів трон, його камердинер, чийого брата після дев'ятимісячної служби я вивів у капітани, цей камердинер, повторюю, вбиває принцові в голову, що він – найщасливіша людина з-поміж смертних, бо його профіль карбують на золотих монетах. Після навіювання такої глибокої думки настала нудьга.
   Тепер потрібний засіб для лікування від нудьги. Та нехай мені пожертвують жаданий мільйон, такий потрібний нам, щоб осісти десь у Неаполі чи Парижі, я ніколи не погоджуся стати для принца тими ліками проти нудьги і перебувати по чотири, по п'ять годин щоденно при його високості. До того ж я мудріший за нього, і через місяць він вважатиме, що я ірод.
   Покійний принц був лютий і заздрісний, зате бував на війні, командував армійським корпусом, і це дало йому певний гарт, у нього відчувалися нахили монарха, і я міг при ньому бути хай там поганеньким чи гарним, а таки міністром. А при синові, зрештою людині порядній, простодушній і справді добрій, я змушений стати інтриганом. Мені в цьому доводиться вдаватися до суперництва з останньою придворною пліткаркою і, кінець кінцем, стати переможеним суперником, бо я гидую багатьма необхідними засобами. Так, наприклад, три дні тому одна із служниць, котра щоранку розносить чисті рушники по всіх покоях, надумала загубити ключ від одного з англійських бюро принца. І його високість відмовився займатися всіма справами, документи яких були замкнені в тому бюро. Хоча за якісь там двадцять франків можна було витягнути дно шухляди з документами або ж дістати до неї ключа, проте Ранунціо-Ернесто V сказав мені, що це схилило б палацового слюсаря до лихих звичок.
   Молодий принц – людина легковажна: досі він був зовсім не здатний хоч би протягом трьох днів триматися однієї й тієї ж думки. Якби він народився звичайним маркізом і посідав належні статки, він був би щонайпоряднішою людиною при своєму дворі, що нагадує двір Людовіка XVI. [238 - Двір Людовіка XVI – французького короля (1754–1793) – відзначався величезною розпустою.] Але як цьому побожному простакові уникнути всіх підступних пасток, наставлених довкола? Ось чому салон вашого супротивника, маркізи Раверсі, став могутнім, як ніколи; там зробили відкриття, що я, хоча й наказав стріляти в народ і на випадок потреби радше зважився б вигубити три тисячі чоловік, ніж дозволив би зганьбити статую принца, колишнього мого владаря, а проте я затятий ліберал, домагаюся конституції та тому подібних дурниць. Своїми теревенями про республіку ті безумці хочуть позбавити нас благ кращої з монархій. Одне слово, мої вороги зробили з мене голову ліберальної партії, а ви – єдина моя прибічниця, котрої принц іще не позбавив своєї прихильності. Архієпископ, людина сталої порядності, досить обережно нагадав мені, що вчинив я того злощасного дня і за це впав у неласку. Вранці того ж таки дня, якого ще не називали зловісним, хоча бунт іще тривав, принц сказав архієпископові, що вшанує мене герцогом, аби вам, коли поберетеся зі мною, не довелося міняти свій титул на нижчий. А тепер, гадаю, що негідника Рассі зроблять графом, того ж таки Рассі, якому я надав дворянство за те, що він продавав мені таємниці покійного принца. За того підвищення Рассі я гратиму безглузду роль.
   – А сердешного принца пошиють у дурні.
   – Звичайно. Але не забувайте, що він володар, і за два тижні ніхто не насмілиться глузувати з нього. Отже, нам, дорога моя герцогине, як тим гравцям у трік-трак, треба вийти з гри.
   – Але ж ми будемо не досить багаті.
   – Ваша правда, тільки ні вам, ні мені не потрібна розкіш. Якщо я матиму місце у вашій ложі в неаполітанському театрі Сан-Карло і коня для верхової їзди, то й досить для мене, – я буду цілком задоволений. Більше чи менше пишноти – не від цього залежатиме наше становище в товаристві, а від того, що тамтешні розумні люди домагатимуться щастя потрапити до нас на склянку чаю.
   – А до чого б дійшло, – запитала герцогиня, – якби ви того зловісного дня тримались обіч, як будете, гадаю, надалі триматися?
   – Військо перейшло б на бік повсталого народу, три дні тривала б різанина (адже тільки років через сто республіка в цій країні не буде безглуздям), по тому тижнів два тривало б грабіжництво, аж поки два-три полки, прислані з-за кордону, не поклали б край усьому свавіллю. Під час цього бунту серед повсталого народу був Ферранте Палла, як завжди відважний і несамовитий; разом із ним, певно, орудувала б дюжина його друзів. Рассі скомпонує з того прекрасну змову. Добре відомо, що Ферранте, хоч сам він був у дранті, цілими пригорщами роздавав золото.
   Герцогиня, приголомшена цими новинами, тут же пішла до палацу висловити подяку принцові.
   Коли вона ввійшла до приймальні, чергова фрейліна вручила їй золотого ключика, що його належало носити на поясі як знак вищих повноважень у палацових покоях принцеси. Клара-Паоліна поспішила випровадити всіх із салону і, зоставшись наодинці з герцогинею, деякий час всіляко уникаючи пояснень, розмовляла самими лише натяками. Герцогиня, не розуміючи, до чого вона веде, відповідала вельми стримано. Нарешті принцеса заплакала і, кинувшись в обійми герцогині, вигукнула:
   – Знову настають для мене важкі дні. Син ставитиметься до мене ще гірше, ніж його батько.
   – Я цього не допущу! – рішуче сказала герцогиня. – Але спершу будьте ласкаві, ваша високість, прийняти від мене почуття глибокої шани.
   – Що ви хочете цим сказати? – стривожено запитала принцеса, боячись, що герцогиня попросить відставки.
   – Мені хочеться попросити, щоб кожного разу, коли я з вашої ласки поверну праворуч рухливу голову китайського мандарина, який стоїть на каміні, ви дозволили називати речі своїми справжніми іменами.
   – Тільки й того, моя дорога герцогине? – вигукнула Клара-Паоліна. Вона встала і, швидко підійшовши до мандарина, сама повернула йому голову. – Кажіть же все цілком вільно, пані старша статс-дамо, – додала вона ласкавим голосом.
   – Ваша високість, – почала герцогиня, – ви добре знаєте становище: вас і мене підстерігає велика небезпека. Вирок Фабріціо не скасували! Отже, першого-ліпшого дня, забажавши здихатися мене й завдати образи вашій світлості, мого небожа знову запроторять до тюрми. Наше становище залишилося таке ж самісіньке, як було й досі. Що стосується особисто мене, то я виходжу заміж за графа, і ми з ним виїдемо до Неаполя чи до Парижа. Останнє свідчення невдячності, жертвою якого став сьогодні граф, викликало в ньому цілковиту відразу до державних справ, і, якби не ваша високість, я порадила б йому залишатися в цьому болоті лише в тому разі, коли б принц запропонував йому дуже великі гроші. Я прошу в вашої високості дозволу пояснити вам, що в графа, коли він погодився взяти на себе обов'язки міністра, було сто тридцять тисяч франків, а тепер його прибутки ледве сягають двадцяти тисяч. Я вже давно, хоча й безуспішно, радила йому подбати про свої власні статки. За моєї відсутності граф посварився з головними відкупниками принца, великими шахраями, замінив їх іншими шахраями, котрі дали йому за це вісімсот тисяч франків.
   – Що? – вигукнула вкрай приголомшена принцеса. – Боже милий! Як це прикро вразило мене!
   – Ваша високість, – преспокійно мовила герцогиня, – чи не потрібно мандаринового носа повернути ліворуч?
   – Hi! – відповіла принцеса. – Господи боже! Яке неподобство, щоб така порядна людина, як граф, вдавалася до подібної наживи!
   – Якби він не вкрав, його зневажали б усі чесні люди.
   – О господи! Невже це можливо?
   – Ваша високість, – озвалася герцогиня, – за винятком мого друга, маркіза Крешенці, що має триста-чотири-ста ліврів прибутку, тут усі крадуть. А як же не вкрасти в такій країні, де менше ніж за місяць забувають про найбільші заслуги? Єдина справжня нагорода, що витриває і в неласці, це – гроші. Я прошу дозволу, ваша високість, висловити страшну правду.
   – Дозволяю, – сказала принцеса, тяжко зітхнувши, – хоча це завдає мені невимовних страждань.
   – Так от, ваша високість, ваш син – людина кришталевої чесності, але він може зробити вас ще нещаснішою, ніж це робив його батько. В покійного принца був певний характер, якоюсь мірою властивий всякому смертному. А наш молодий володар не може бути певний, що думка його упродовж трьох днів не зміниться. Отже, на нього покладатися аж ніяк не можна, необхідно весь час бути при ньому, щоб оберігати його від лихих нашептів. Збагнути цю істину неважко, і нова партія затятих монархістів, де верховодять мудрі голови – Рассі та маркіза Раверсі, – намагатимуться підшукати йому коханку. Фаворитці дозволять наживатися, роздавати якісь другорядні посади, а взамін вона повинна буде відповідати перед тієї партією за сталість монаршої волі.
   Щоб я могла почувати себе певно при дворі вашої високості, Рассі треба прогнати геть, а його ім'я знеславити. Крім того, я хочу, щоб Фабріціо судили найчесніші судді, яких лише можна знайти; якщо ці панове, в чому я певна, виправдають Фабріціо, буде цілком природним дозволити архієпископові призначити його своїм коад'ютором, [239 - Коад'ютор – католицький священик, помічник єпископа для виконання особливо важливих доручень.] а в майбутньому – наступником. В разі невдачі ми з графом виїдемо, і на прощання я висловлю вашій високості пораду: ніколи не давайте спуску Рассі і ніколи не виїжджайте з володінь свого сина. Живучи в вас під боком, ця добра дитина не завдасть вам серйозних прикрощів.
   – Я з великою увагою вислухала ваші міркування, – мовила принцеса, усміхаючись. – Чи не слід би мені самій підшукати синові коханку?
   – Ні, ваша високість, але найперше подбайте про те, щоб йому було весело в ваших салонах, веселіше, ніж в інших.
   Розмова такого змісту тривала безконечно.
   В простодушної й розумної принцеси упала з очей полуда.
   Кур'єр, якого навмисне послала герцогиня, сповістив Фабріціо, що він може вернутися в місто, але непомітно. В Пармі його майже не бачили. Переодягнений селянином, він день при дні стовбичив у дощатій крамничці продавця каштанів, що стояла під деревами на бульварі, навпроти фортечної брами.

Розділ двадцять четвертий

   Герцогиня влаштовувала чудові вечори при дворі, де ніколи не бувало таких веселощів, та й сама цієї зими була, як ніколи, чарівна, хоч увесь час перебувала під великою небезпекою; але протягом цього не легкого для неї часу вона майже жодного разу не подумала з болем про дивну переміну, що сталася з Фабріціо. Молодий принц приходив досить рано на приємні вечори до матері, і вона казала йому:
   – Ну, йдіть уже правити державою. Можу побитися об заклад, що у вас на письмовім столі більше двадцяти доповідних, які чекають вашого розгляду; я не хочу, щоб Європа обвинувачувала мене, ніби я перетворюю вас на правителя-неробу, аби самій владарювати на вашому місці.
   Ці неприємні для принца напучування вона завжди робила дуже недоречно, коли його високість, переборовши ніяковість, брав участь у якійсь утішній шараді. Двічі на тиждень влаштовувалися прогулянки за місто, на які, під тим приводом, що треба схиляти народ під руку нового володаря, принцеса допускала і найвродливіших дівчат із родин пармських міщан. Герцогиня, яка була душею цього веселого двору, сподівалася, що красиві городянки, смертельно заздрячи збагаченню пролазливого міщанина Рассі, розкажуть принцові про якесь, бодай одне з незчисленних шахрайств міністра юстиції. У принца, крім інших дитячих переконань, було й таке: міністри в нього високої моральності.
   Рассі був досить кмітливий, щоб збагнути, які небезпечні для нього пишні вечори при дворі принцеси, що їх влаштовує його ворог. Він не хотів віддати графові Мосці винесеного Фабріціо вироку, що був складений згідно з усіма приписами. Отже, або він, або герцогиня повинні були зникнути з двору.
   Того дня, коли вибухнуло народне повстання, – подія, що її заперечувати тепер стало ознакою доброго тону, – хтось роздавав бунтарям гроші. Саме за це і вхопився Рассі. Одягнувшись іще гірше, ніж звичайно, він обходив найубогіші в Пармі халупи і цілісінькі години розмовляв з біднотою, що животіла в них; платячи балакливим, незабаром він і сам був винагороджений за свої зусилля: по двох тижнях такого клопіткого життя він непохитно впевнився, що Ферранте Палла був таємним ватажком повстання; навіть більше, цей чоловік, що як великий поет злидарював усе своє життя, продав у Генуї вісім чи дев'ять діамантів.
   Розповідали, ніби серед них було дев'ять каменів вартістю понад сорок тисяч, а проте за десять днів до смерті принца їх уступили за тридцять п'ять тисяч, посилаючись на велику потребу в грошах.
   Як передати незмірну радість міністра юстиції від цього відкриття? Він помічав, що при дворі овдовілої принцеси з нього весь час кепкують; ба навіть – сам принц, розмовляючи з ним про справи, тут же, не криючись, зі всією простодушністю молодості, здіймав його на глузи. Треба визнати, що в Рассі були надзвичайно плебейські звички: наприклад, захопившись якоюсь розмовою, він закидав ногу на ногу і брав у руки свого черевика, або, витягнувши носову хустину з червоного простого полотна, розгортав її на колінах і тому подібне. Принц щиро сміявся, коли одна з найгарніших міщаночок висміювала Рассі, – знаючи, що в неї зграбненькі ніжки, вона мавпувала оті елегантні вправи міністра юстиції.
   Рассі домігся у принца надзвичайної аудієнції і спитав його:
   – Чи не погодиться ваша високість заплатити сто тисяч франків, щоб довідатись про справжню причину смерті вашого найяснішого батька? Маючи в своїм розпорядженні таку суму, міністерство юстиції зможе впіймати злочинців, якщо тут криється злочин.
   Можна не сумніватися в тому, що саме відповів принц.
   Через деякий час Чекіна розповіла герцогині, що їй пообіцяно великі гроші, якщо вона покаже одному ювелірові діаманти своєї господині; вона з обуренням відмовилась. Герцогиня покартала її за те, що вона не погодилась. А через тиждень Чекіні дали діаманти для показу. Того дня, що був призначений для їх огляду, граф Моска поставив біля крамниці кожного пармського ювеліра по два чоловіка і опівночі пішов до палацу сказати герцогині, що цікавим ювеліром виявився не хто інший, як брат міністра Рассі. Герцогиня була дуже весела (того дня при дворі ставили комедію dell'aite, тобто комедію, в якій дійові особи самі імпровізують діалоги, лише дотримуючись змісту п'єси, вивішеного за кулісами). Герцогиня щойно вийшла зі сцени, де вона грала головну роль, а роль чічісбея виконував граф Бальді, колишній друг серця маркізи Раверсі, яка також була присутня на виставі. Принц, найсором'язливіша людина у своїй державі, але хлопець вельми вродливий і наділений найніжнішим серцем, розучував роль графа Бальді, бажаючи грати її наступного разу.
   – Я зараз дуже зайнята, – сказала герцогиня графові Мосці, – в першій яві другого акту мені виступати. Зайдім у залу охорони.
   В цій залі, серед двадцяти лейб-гвардійців, які, насторожившись, пильно прислухалися до розмови прем'єр-міністра зі старшою статс-дамою, герцогиня, усміхаючись, сказала своєму другові:
   – Ви завжди ганили мене, що я без усякої потреби розголошую свої таємниці. І все-таки признаюсь вам: це я поставила на трон Ернесто П'ятого! Мені хотілося відомстити за Фабріціо, якого я любила тоді куди більше, ніж сьогодні, хоча й такою самою чистою любов'ю. Я добре знаю, що ви не вірите в чистоту моїх почуттів, але це нічого не означає, якщо ви любите мене, незважаючи на мої лихі вчинки. Тож знайте, справжній мій злочин ось у чому: я віддала всі свої діаманти такому собі химерному безумцеві, на ймення Ферранте Палла; я навіть поцілувала його за те, що він убив людину, котра наказала отруїти Фабріціо. Що в цьому лихого?
   – О! То от де Ферранте роздобув грошей на здійснення бунту! – сказав граф трохи спантеличений. – І ви все це розповідаєте мені в присутності дворових охоронців!
   – Але ж я змушена до цього: Рассі натрапив на слід. Щоправда, я ніколи й слова не мовила про повстання, бо й сама ненавиджу якобінців. Поміркуйте над цим і після вистави скажете, що мені робити.
   – Я можу сказати це зараз же: вам треба закохати в себе принца… Але, ради всього святого, не надто захоплюйтеся цим самі.
   Герцогиню гукнули на сцену, і вона зникла.
   Кількома днями пізніше герцогиня одержала пересланого поштою довгого й досить химерного листа, підписаного іменням її колишньої покоївки. Ця жінка просила в неї місця придворної служниці, але герцогиня, лише кинувши оком, упевнилась, що почерк та й самий стиль не її покоївки. Коли герцогиня розгорнула той аркушик, щоб прочитати другу сторінку, до її ніг упав чудотворний образок Богоматері, загорнений пожовклим листком з якоїсь старої книжки. Глянувши на образок, вона пробігла кілька друкованих рядків. Очі її заблищали. Ось що вона прочитала:
   «Трибун брав лише сто франків на місяць; решту віддано на те, щоб запалав священний вогонь у душах, які нидіють, сковані кригою егоїзму. Лис напав на мій слід, тому я не шукав нагоди востаннє побачитися з обожнюваним створінням. Я сказав собі: «Вона не любить республіки, а наскільки вища вона за мене і розумом, і вродою! Та й те сказать: як установити республіку без республіканців? Чи, може, я помиляюся? Мине півроку, і я тинятимусь по маленьких містах Америки, з мікроскопом у руках вивчатиму тамтешнє життя, щоб побачити, чи мушу й далі любити своїм серцем єдину вашу суперницю. Якщо ви, герцогине, отримаєте цього листа, якщо жодне блюзнірське око не прочитає його раніше за вас, накажіть зламати одного з молодих ясенків, посаджених за двадцять кроків од того місця, де я набрався зухвальства заговорити до вас. Тоді я звелю закопати в саду карнавку під великим самшитом, що на нього ви в щасливу для мене пору якось звернули були увагу, і в тій карнавці знайдете те, заради чого зводять наклепи на людей моїх переконань. Я зважився на цей лист лише з тим, щоб лис, взявши мій слід, не зміг дістатися до небесного створіння. Самшит навідаєте через два тижні».
   «Тепер він має до своїх послуг друкарню, – подумала герцогиня. – Незабаром ми одержимо збірочку сонетів. Бог знає, якими іменами він у тих сонетах звеличить мене!»
   З кокетства герцогиня надумала спробувати, що з того вийде: тиждень вона вдавала, ніби нездужає, і двір залишився без прекрасних вечорів. Принцеса, страшенно обурена усім, що змушена була робити, боячись сина з перших днів, як овдовіла, провела цей тиждень у монастирі, де поховано її чоловіка. Через тиждень перерви в вечірніх розвагах принц у безконечно довгі години дозвілля страшенно нудьгував, і це прикро позначилося на впливах міністра юстиції. Ернесто П'ятий добре зрозумів, що загрожує йому, коли герцогиня покине двір чи бодай перестане сповнювати радощами вечірні збориська. Та, зрештою, вечори поновилися, і принц виявляв усе більше й більше зацікавлення до комедій dell'arte. Йому страх як хотілося взяти певну роль, та не вистачало духу признатися в такому честолюбному бажанні. Якось він, увесь зашарівшись, сказав герцогині:
   – А чому б і мені не зіграти якоїсь ролі?
   – Ми всі до послуг вашої високості; звольте наказати, і я дам завдання скласти план нової комедії; щонайцікавіші сцени ви, ваша високість, будете грати зі мною, а що всі актори спочатку відчувають певну ніяковість, я вам підказуватиму репліки, але будьте, ваша високість, ласкаві дивитись на мене з деякою увагою.
   Все було влаштовано дуже вправно. Принц, занадто сором'язливий, соромився власної ніяковості. Зусилля, що їх герцогиня докладала до того, щоб його не пригнічувала вроджена сором'язливість, справили на молодого самодержця глибоке враження.
   У день його дебюту вистава почалася на півгодини раніше, ніж звичайно, і в салоні було вісім-десять літніх дам, коли гостей запросили на виставу. Перед цими дамами принц не відчував найменшого страху, до того ж вони пройшли в Мюнхені по-справжньому монархічний вишкіл [240 - Мюнхен – на той час столиця Баварського королівства в Південній Німеччині, один з центрів феодально-монархічноі реакції.] і раз у раз аплодували. Користуючись своєю владою старшої статс-дами, герцогиня замкнула на ключ двері, якими заходили на виставу придворні. Принц, що визначався красномовністю і вродою, досить пристойно грав у перших сценах; він успішно повторював репліки, читаючи їх у герцогининих очах, до того ж вона ще пошепки й підказувала їх. У ту хвилину, коли нечисленні глядачі захоплено аплодували, на знак герцогині відчинили головні двері, і залу вмить заповнили придворні красуні, їм дуже подобалась чудова зовнішність принца, його щасливий вираз обличчя, і вони заходилися аплодувати; принц паленів від задоволення. Він виконував роль коханого герцогині. Принц зовсім оговтався, і герцогині відпала потреба підказувати йому, вона мусила деякі сцени навіть скорочувати. Принц, розтягуючи монологи хвилин на п'ять, з таким запалом говорив про любов, що спантеличена партнерка не знала, як його осмикнути. Герцогиня вже не сяяла такою сліпучою вродою, як рік тому: ув'язнення Фабріціо, а тим більше дні, проведені в його товаристві на Лаго-Маджоре, його похмура мовчазливість на десять років зістаріли прекрасну Джіну. Риси її позначились виразніше, в них тепер було більше мудрості, але менше чарів молодості. Вони лише зрідка виражали веселу вдачу юності; але зі сцени, завдяки гриму та іншим засобам, що до них вдається театральне мистецтво, вона ще й тепер здавалася найвродливішою жінкою при дворі. На палкі тиради принца звернули увагу придворні, – того вечора всі казали: «Ось Бальбі нового владарювання». Граф обурювався у душі. Після вистави герцогиня сказала принцові:
   – Ваша високість, ви граєте занадто добре; можуть, чого доброго, піти поголоски, що ви закохалися в тридцятивосьмирічну жінку, а це може зашкодити моєму шлюбові з графом. Я більше не гратиму з вашою високістю, якщо ви не пообіцяєте говорити зі мною, як зі всякою жінкою поважного віку, наприклад, з маркізою Раверсі.
   Ту саму п'єсу ставили тричі; принц шаленів од щастя; та одного вечора всі помітили велике занепокоєння на його обличчі.
   – Мені здається, що Рассі затіває проти нас якусь каверзу, – сказала старша статс-дама своїй принцесі. – Раджу вам, ваша високість, призначити на завтра виставу; принц гратиме дуже погано і в розгубленості може проговоритися.
   Принц і справді грав досить погано; його ледве було чути, він плутав свої репліки. Під кінець першої дії на очах у нього заблищали сльози. Герцогиня була біля нього, але трималася холодно, скуто. Принц, опинившись наодинці з нею в акторському фойє, кинувся до дверей і взяв їх на ключ.
   – Я безсилий грати другу і третю дію, – заявив він, – і аж ніяк не хочу, щоб мені аплодували, аби тільки догодити. Оплески, якими вшановували мене сьогодні, ранили мені серце. Порадьте, що робити.
   – Я вийду на сцену, віддам глибокий уклін її високості, другий – глядачам і як справжній керівник трупи об'явлю, що через несподівану недугу актора, котрий виконує роль Леліо, [241 - Леліо – традиційний герой-коханець італійської комедії масок.] п'єсу буде замінено невеличкою концертною програмою. Граф Руска та мадемуазель Гізольфі охоче виступлять зі своїми скромними голосами.
   Принц палко поцілував герцогині руку.
   – От якби ви були чоловіком! – сказав він. – Я попросив би у вас мудрої ради. Рассі поклав оце мені на письмовий стіл сто вісімдесят два свідчення проти можливих убивців мого батька. Крім свідчень, лежить там звинувачувальний акт на двісті з чимось сторінок. Тепер оту папку паперів я мушу перечитати сам-один, бо дав слово нічого не казати графові. Тут пахне близькими стратами, – Рассі вже наполягає, щоб я наказав схопити Ферранте Паллу, який переховується десь у Франції біля Антіб під прізвищем Понсе. А я так захоплююсь цим великим поетом!
   – Від того дня, коли ви накажете повісити якого-не-будь ліберала, уряд буде залізними ланцюгами прикутий до Рассі, а він цього найбільше прагне. Та ви, ваша високість, після цього вже не зможете безпечно оголошувати про свою прогулянку за дві години до її початку. Я не скажу ні графові, ні принцесі, який болісний крик вирвався з ваших уст, – але ж я заприсяглася не мати перед нею ніяких таємниць; буду щаслива, коли ви, ваша високість, самі зводите сказати матері те, про що зараз прохопилися переді мною.
   Ця думка притлумила страждання, яких завдав монархові його провал на сцені.
   – Гаразд, попередьте мою матір; я піду в її великий кабінет.
   Принц залишив лаштунки і вибіг у суміжний з театром салон, сердито спровадив геть головного камергера та вартового ад'ютанта, які йшли слідом за ним. Принцеса, в свою чергу, також зненацька покинула виставу; провівши її до великого кабінету, старша статс-дама віддала глибокий уклін і залишила сина з матір'ю самих. Не важко уявити, яке зчинилося при дворі сум'яття, – такі події роблять двір вельми втішним. Через годину сам принц відчинив двері кабінету й гукнув герцогиню. Принцеса була в сльозах, син змінився на лиці.
   «Які кволі люди! – подумала герцогиня. – У них поганий настрій, і вони шукають причіпки, щоб зігнати на кому-небудь свій гнів». Спершу мати й син навперебій розповідали герцогині всілякі подробиці. Герцогиня говорила розважливо, ухиляючись від прямої відповіді. Протягом безмежно довгих двох годин три актори цієї нудної сцени дотримувалися тих ролей, які ми зараз описали. Принц сам пішов по два грубезні портфелі, що їх Рассі поклав йому на письмовий стіл. Вийшовши з кабінету матері, він побачив, що на нього чекає в салоні весь двір.
   – Забирайтеся геть, дайте мені спокій! – вигукнув він досить безцеремонним тоном, якого ніколи ще від нього не чули.
   Принцові не хотілося, щоб хтось бачив, як він нестиме портфелі: монархові не личить що-небудь носити самому. Придворних – ніби вітром здмухнуло. Коли він вертався, на шляху йому трапилися самі лакеї, що вже гасили свічки; він, люто гримнувши, вигнав і лакеїв, і вартового ад'ютанта, бідолашного Фонтану, що з ревної догідливості насмілився залишитися.
   – Цього вечора геть усі неначе заповзялись урвати моє терпіння, – понуро сказав він герцогині, вернувшись у кабінет.
   Принц вважав її за жінку дуже розумну й лютував, що вона підкреслено мовчить, не висловлюючи своєї думки. А герцогиня, в свою чергу, рішуче постановила нічого не говорити, поки її не спитають навпростець. Минуло ще добрих півгодини, доки принц, поступившись власною гідністю, зважився запитати:
   – Але ж, пані, чому ви мовчите?
   – Мій обов'язок слугувати принцесі і якомога швидше забувати все, що говорять при мені.
   – Гаразд, мадам, – мовив принц, густо почервонівши, – я наказую вам висловити свою думку.
   – Злочинства карають для того, щоб не дати їм повторюватись. Чи було принца отруєно? Вельми сумнівно. Чи отруїли його якобінці? Рассі зі всіх сил прагне довести це, бо тоді він назавжди залишиться необхідним знаряддям вашої високості. В такому разі ваша високість від самого початку свого владарювання може сподіватися багатьох вечорів, подібних до нинішнього. Усі ваші підданці в один голос кажуть, і це чиста правда, що у вас добре серце. Доти, доки з вашого наказу не повісять якого-небудь ліберала, така репутація не зміниться і, певна річ, нікому й на думку не спаде отруювати вас.
   – Висновок – цілком очевидний, – роздратовано вигукнула принцеса – ви не хочете, щоб скарали убивців мого чоловіка.
   – Мабуть, ваша високість, я зв'язана з ними почуттям ніжної дружби.
   По очах принца герцогиня побачила: він гадає, що вона ладна разом із матір'ю підказати, як йому поводитися в такому становищі. Аж тут між двома жінками почалася досить жвава перестрілка ущипливими слівцями, після чого герцогиня заявила, що не мовить більше жодного слова; вона і дотрималася цього наміру, але принц по тривалій суперечці з матір'ю знову наказав, щоб герцогиня висловила свою думку.
   – Присягаю, ваша високість, що не зроблю цього.
   – Але ж це справжнісінька дитинність! – вигукнув принц.
   – Прошу вас, герцогине, сказати свою думку, – мовила принцеса з виглядом ображеної гідності.
   – Благаю вас, ваша високість, звільніть мене від цього. Володаре, – звернулася вона до принца, – ви прекрасно читаєте французькою. Щоб угамувати наші збурені уми, чи не були б ви такі ласкаві прочитати нам Лафонтенову байку? [242 - Лафонтен Жан (1621–1695) – великий французький байкар.]
   Принцесі здалося оте «нам» нечуваним зухвальством, проте вона вельми здивувалась і водночас зацікавилась, коли її старша статс-дама цілком спокійно відчинила книжкову шафу, дістала звідти томик Лафонтенових байок, погортала його і, подаючи принцові, сказала:
   – Ваша високість, благаю вас, прочитайте цю байку геть усю, до кінця:
//-- САДІВНИК ТА ПАН --//

     Один завзятий садівник,
     Що жив в селі під самим містом,
     Завів садок, городець, ягідник,
     Тоді тернистим
     Обвів садибку живоплотом…
     І що йому на втіху не росло там!
     Цибуля, кріп, морковка і салат,
     І щоб квітки в дні іменин та свят
     Своїй Марго міг дарувати,
     Він насадив кущі бузку, жасмину, м'яти…
     Та от
     Зайчисько внадивсь на город.
     – Пропала праця! Все звести він може, —
     Господар скаржиться тамтешньому вельможі, —
     І пастку, й капкани проноза обмина,
     Не підійде до них і близько.
     Не заєць, а чаклун, мана!
     – Мана? – сміється пан. – Хай сам чортисько,
     А ми його впіймаємо за мить!
     – Коли? – Та завтра, треба ж поспішить!
     І пан, що до м'ясця був хват,
     Із товпищем явився зрання.
     Ану ж бо, ну – який-то смак твоїх курчат?
     Давай поснідаєм, а там – на полювання…
     Юрба наситилась. Буя мисливський дух,
     Ріжки і труби, шум, репетування, —
     Господар аж оглух.
     І ринула юрба, мов дикунів навала.
     Спустошено садок, грядок як не бувало.
     Прощай, редиска і салат,
     Цибуля та шпинат
     І борщ зелений!
     Господар в відчаї. – О бусурмени!
     Для вас забава, а для мене? —
     Та вже ватаги не спинить.
     Мисливці, та хорти, і слуги
     Такої шкоди завдали за мить,
     Якої всі зайці округи,
     Ані злодюги
     Не натворили б за сто літ!
     Дрібні князьки! Боріться між собою,
     Лиш королів не плутайте до бою.
     Безглуздя – захисту просити в них,
     А надто звать до володінь своїх!

   Після читання настала довга мовчанка. Принц, поставивши на місце книжку, походжав по кабінету.
   – Ну, що ж, пані, – озвалася принцеса, – може, тепер, кінець кінцем, зволите висловитись?
   – Звичайно, ні, ваша високість. Нічого не скажу, поки наш володар не призначить мене міністром. Висловивши свою думку, я ризикую втратити місце старшої статс-дами.
   Знову на добрі чверть години запала мовчанка. І тут принцесі згадалося, яку ролю колись грала Марія Медічі, [243 - Медічі Марія (1573–1642) – королева французька, правила державою, коли її син Людовік XIII був малим.] мати Людовіка XIII: останнім часом за наказом старшої статс-дами придворна лектриса читала вголос прекрасну працю Базена [244 - Базен Анаіс (1797–1850) – французький реакційний історик. Названо його найпопулярнішу на той час працю, опубліковану 1837 р.] «Історія Людовіка Тринадцятого».
   Принцеса, хоча їй і вельми дошкулили ці розмови, боялася, що герцогиня любісінько може покинути Парму, а тоді Рассі, який наганяв на неї невимовний жах, дістане цілковиту можливість удавати з себе Рішельє і намовить сина прогнати матір. У цю хвилину принцеса віддала б усе на світі, щоб хоч чим-небудь принизити свою старшу статс-даму, однак зважитись на це їй не вистачило сміливості. Вона встала і, підійшовши до герцогині з підкреслено люб'язною усмішкою, взяла її за руку.
   – Ну, дорога моя, доведіть мені свою приязнь, говоріть!
   – Гаразд! У двох словах: спаліть у цьому каміні всі папірці, які зібрав отой отруйний гад Рассі, і ніколи не признавайтесь йому, що їх спалено.
   І вона з фамільярним виглядом шепнула на вухо принцесі:
   – Цей Рассі може стати Рішельє! [245 - Рішельє Арман-Жан Дюплессі (1585–1642) – кардинал (з 1622 p.), мав необмежений вплив на французького короля Людовіка XIII, який за порадою Рішельє усунув з двору свою матір Марію Медічі.]
   – Але ж, сто чортів, ті папірці коштують мені понад вісімдесят тисяч франків! – люто вигукнув принц.
   – Мій принце, – рішуче сказала на те герцогиня, – бачите, як дорого обходиться служба негідників низького походження. Дай боже, щоб ви втратили мільйон, але ніколи не йняли віри пройдисвітам, через яких ваш батько не міг спокійно спати протягом останніх шести років свого володарювання.
   Слова «низького походження» дуже сподобалися принцесі. Вона вважала, що граф і його подруга над усе шанують розум, який завжди споріднений з якобінством.
   На хвилину запанувала глибока мовчанка, що схилила принцесу до роздумів; на вежі вибило третю годину. Принцеса встала і, зробивши синові низький реверанс, мовила:
   – Здоров'я не дозволяє мені провадити далі нашу нараду. Проженіть геть міністрів низького походження. Я певна, ваш Рассі вкрав половину тих грошей, які він виманив у нас на шпигунство.
   Принцеса вийняла з канделябра дві свічки, поставила їх у каміні так, щоб вони не погасли, і, підійшовши до сина, сказала:
   – Лафонтенова байка змусила мене притлумити в душі справедливе прагнення відомстити за мого чоловіка. Ваша високість, чи дозволите мені спалити ці кляузи?
   Принц стояв непорушно.
   «А лице в нього й справді тупе, – подумала герцогиня. – Граф мав рацію, казавши: ні риба, ні м'ясо. Покійний принц не змушував би нас не спати до третьої години, поки не скінчить своїх теревенів».
   Принцеса, і далі стоячи перед сином, промовила:
   – Як задере носа той нікчемний прокурор, дізнавшися, що своїми наклепницькими папірцями, вигаданими задля власної кар'єри, він примусив двох найясніших осіб держави провести безсонну ніч.
   Принц, знавіснівши, схопив один з принесених портфелів і витрусив усе, що там було, в камін. Ворох паперів трохи не погасив свічок; помешкання наповнилось димом. Принцеса бачила по синових очах, що він ладен уже вхопити графин з водою й залити вогонь, щоб урятувати папери, які коштували йому вісімдесят тисяч франків.
   – Відчиніть вікно! – роздратовано гукнула вона герцогині.
   Герцогиня поспішила виконати наказ. Раптом усі папери спалахнули. В димарі загуло, і скоро з'ясували, що загорілася сажа.
   У принца була дріб'язкова душа у всьому, що стосувалося грошей. Він уже бачив, як горить його палац і гине все зібране там майно; він метнувся до вікна й почав не своїм голосом волати на допомогу вартових. На той голос у двір збіглись солдати; принц повернувся до каміна, де страшенно гуготіло роздмухане протягом із вікна полум'я; він перелякано поглядав на вогонь, потім, лачись, почав безладно метатися по кімнаті і, нарешті, рвучко вибіг.
   Принцеса й старша статс-дама, мов укопані, стояли мовчки одна навпроти одної.
   «І коли він угамується? – думала герцогиня. – Ну та хай! Дарма! Перемога за мною». Вона вже намірилась була безцеремонно відповідати на їхні докори, аж раптом помітила, що другий портфель уцілів. «Ба! Це – лише половина перемоги!» І вона досить холодно мовила до принцеси:
   – Ваша високість, накажете спалити й решту паперів?
   – А де ж ви їх спалите? – невдоволено буркнула принцеса.
   – В салонному каміні; коли підкидати папірці один по одному, не буде найменшої небезпеки.
   Герцогиня підхопила під пахву натоптаний паперами портфель, узяла свічку й пішла в суміжну кімнату. Влучивши сприятливу хвильку, вона зазирнула в портфель і побачила там протокол свідчень; герцогиня сховала під шаллю п'ять-шість документів, а решту спалила дотла і сама, не попрощавшись із принцесою, зникла.
   «От нечуване зухвальство! – радісно усміхаючись, подумала вона. – Але через кривляння невтішної вдовиці я ризикувала втратити на ешафоті голову».
   Почувши стук герцогининої карети, принцеса страшенно розгнівалась на старшу статс-даму.
   Хоча вже була й досить пізня пора, герцогиня викликала графа; він був на пожежі в палаці, але швидко вернувся і сказав, що все обійшлося щасливо.
   – Цей молоденький принц виявив певну відвагу, і я щиро висловив йому своє захоплення.
   – Ознайомтеся з цими свідченнями, – їх потрібно негайно спалити.
   Граф прочитав і зблід.
   – Їй-богу, вони підійшли до самісінької істини; слідство велося досить вправно. Вони натрапили на слід Ферранте Палли, і якщо він заговорить, наша роль буде не легка.
   – Але він не заговорить, – вигукнула герцогиня. – Це людина честі. В огонь! В огонь папери!
   – Зачекайте! Дозвольте записати дванадцять-п'ятнадцять прізвищ найнебезпечніших свідків; якщо Рассі не схаменеться, я запроторю їх якнайдалі.
   – Нагадую вашій ясновельможності, принц дав слово нічого не казати міністрові юстиції про наші нічні пригоди.
   – З малодушності та з боязні сцен він таки дотримає слова.
   – А тепер, друже мій, скажу вам: ця ніч наблизила день нашого одруження. Мені не хотілося принести вам у посаг судовий процес і змушувати вас розраховуватися за гріхи, які я вчинила не заради вас, а ради іншого.
   Граф був закоханий; взявши руку герцогині, він висловив їй подяку; на очах у нього блиснули сльози.
   – На прощання дайте мені пораду: як я повинна триматися з принцесою? Я геть утомилася: годину грала комедію на сцені і п'ять годин у кабінеті.
   – Своїм зухвалим від'їздом ви вже відомстили принцесі за ущипливість, яка свідчить про її безсилля. Завтра дотримуйтесь тону, яким говорили з нею вранці. Рассі й досі не в тюрмі й не на засланні, та й вироку Фабріціо ми ще не порвали. До того ж ви насмілилися вимагати в принцеси рішучих дій, а це завжди неприємно монархам і навіть прем'єр-міністрам; нарешті, не забувайте, що ви всього лише старша статс-дама, тобто її служниця. Незабаром станеться поворот, як це неминуче буває в безвільних людей, і днів через три той самий Рассі опиниться в такій ласці, яка йому ніколи й не снилася. Він, звичайно, постарається кого-небудь повісити, – не скомпрометувавши принца, той шахрай не може бути ні в чому певен.
   Цієї ночі, гасячи пожежу, постраждав один чоловік; це був якийсь кравець; він виявив неабияку відвагу. Взавтра я умовлю принца, щоб узяв мене під руку й пішов зі мною навістити потерпілого. Хоча принц іще не нажив собі ворогів, але я, добре озброївшись сам, виставлю й охорону. Мені хочеться призвичаїти його до піших прогулянок по вулицях і заодно насолити Рассі, моєму безсумнівному наступникові, якому ніколи не вистачить духу на таку необережність. Вертаючись од кравця, я поведу принца повз монумент його батькові; син, звичайно, помітить на тозі, [246 - Тога – верхній, типу мантіі, одяг римлян.] в яку вирядив монарха недоумкуватий скульптор, сліди від каміння, що його жбурляла юрба. І справді можна буде вважати молодого принца зовсім безклепким, якщо йому не вистачить розуму зробити висновок: «Ось яка нагорода за вішання якобінців!» На це я відповім:
   «Треба вішати їх десятками тисяч або не вішати жодного. Варфоломіївська ніч [247 - Варфоломіївська ніч – ніч на 24 серпня (свято Варфоломія) 1572 p., коли французькі католики вчинили різанину протестантам-гугенотам.] знищила протестантів у Франції».
   Взавтра, друже мій, ще до цієї прогулянки попросіть доповісти принцові про себе і скажіть йому: «Минулої ночі я виконувала при вас обов'язки міністра, – скоряючись вашій волі, я давала вам поради й накликала на себе невдоволення принцеси. Заплатіть мені за це». Він, нахмурившись, чекатиме, що ви станете домагатися грошей. Розтягніть ту хвилину неприємних здогадів якнайдовше, а тоді скажіть: «Я прошу, ваша високість, звеліти, щоб Фабріціо судили з дебатами сторін (тобто з участю обвинуваченого) дванадцять найчесніших у вашій країні суддів». І тут же, не гаючи й хвилини, подайте йому на підпис невеличкий указ, під мою диктовку накиданий вашою прекрасною рукою. Я, розуміється, вставлю туди пункт про скасування попереднього вироку. На це він може висунути одне заперечення, та коли ви, не давши йому отямитись, добряче натиснете, воно не спаде йому на думку. Принц може сказати: «Спершу Фабріціо мусить вернутися до фортеці». На що ви маєте відповісти: «Він повернеться до міської тюрми» (а ви знаєте, що там я повноправний господар, і ваш небіж навідуватиме вас щовечора). Якщо принц буде заперечувати: «Ні, своєю втечею ваш небіж затаврував ганьбою мою фортецю, і я наполягаю, щоб він для годиться вернувся в ту саму камеру, з якої втік», ви, в свою чергу, також заперечите: «Це неприпустимо, бо він попаде до рук мого ворога». І тут, пустивши в діло жіночі слівця, якими ви так вправно орудуєте, натякніть принцові, що, власкавлюючи Рассі, можете дещо розповісти й про нічне аутодафе, [248 - Аутодафе (ісп.) – спалення на вогнищі за наказом інквізиції – католицького церковного суду.] яке сталося в палаці. А коли принц і далі опиратиметься, заявіть, що від'їжджаєте на два тижні в Саккський маєток.
   Покличте Фабріціо і порадьтеся з ним, адже цей шлях може довести його до тюрми. Треба все передбачити: скажімо, і справді його посадовили, тоді Рассі, втративши терпіння, звелить отруїти мене, і над Фабріціо знову нависне давня небезпека. Проте малоймовірно, щоб мене вдалося отруїти: як вам відомо, я виписав з Франції кухаря; він, крім усього іншого, ще й великий веселун, так і сипле каламбурами, а каламбурник і отруйник – щось несумісне. Я вже встиг похвалитися нашому другові Фабріціо, що розшукав усіх свідків його чесної й хороброї поведінки під час поєдинку. Не може бути сумніву, що Джілетті мав намір зарізати його. Я досі й словом не згадував про тих свідків, бажаючи зробити вам сюрприз. Але план мій не вдався: принц не захотів підписати відповідних документів. Я пообіцяв Фабріціо виклопотати йому місце видного духовного сановника, однак мені буде занадто важко виконати обіцянку, коли ворогам удасться перед римською курією [249 - Римська курія – адміністрація і суд при папському дворі.] привинити йому вбивство.
   Запам'ятайте, дорога герцогине: якщо ми не доб'ємося найзаконнішого суду над Фабріціо, ім'я Джілетті все життя завдаватиме йому прикрощів. Коли людина певна своєї невинності, то ухилятися від суду – ганебне боягузтво. Ба навіть був би Фабріціо й справді винен, я домігся б його виправдання. Тільки-но почав я мову про суд, як наш запальний молодик, не давши мені скінчити, взяв офіційного довідника, і ми разом підібрали дванадцять найчесніших і найдосвідченіших суддів. Коли список був складений, ми шістьох осіб викреслили, вирішивши замінити їх суддями з числа моїх особистих ворогів, а що таких знайшлося лише два, то нестачу поповнили підлими прихвоснями Рассі.
   Графова пропозиція збудила в герцогині смертельну тривогу, для якої таки були підстави. Нарешті вона згодилася з доводами графа і під його диктовку написала указ, яким було призначено суддів.
   Граф пішов аж о шостій ранку; герцогиня намагалася заснути, але не могла. О дев'ятій вона поснідала разом із Фабріціо й помітила, що він аж палає від нетерпіння стати перед судом. О десятій вона була у принцеси, але її високість нікого не приймала, і тільки об одинадцятій герцогиня домоглася прийому в принца на його ранковій аудієнції, і той без жодних заперечень підписав указ. Вона відправила той указ графові й лягла в ліжко.
   Яка б то була втіха описати несамовиту лють Рассі, коли граф змусив його в присутності принца скріпити підписом указ, підписаний вранці, але нас підганяють події.
   Граф прискіпливо обмірковував достоїнства кожного з суддів, пропонував замінити деякі імена іншими. Та читача, певно, втомили всі ці подробиці судової процедури так само, як і придворні інтриги. Зі всього випливає мораль: людина, котра зближується з двором, ризикує втратити щастя, якщо вона була щаслива, і, в кожному випадку, її майбутнє залежить від інтриг якої-небудь покоївки.
   З другого боку, в республіканській Америці доводиться цілий день, нудьгуючи, запобігати ласки в кожного вуличного крамаря й конче бути таким самим телепнем, як і вони. І там нема опери.
   Герцогиня, вставши ввечері з ліжка, дуже занепокоїлась: Фабріціо ніде не могли знайти. Нарешті, аж опівночі, коли вона була на придворній виставі, їй принесли від нього листа: замість того щоб явитися в міську тюрму, де господарем був граф, він вернувся у фортецю до колишньої своєї камери, щасливий близьким сусідством із Клелією.
   Цей вчинок міг призвести до тяжких наслідків, – тут, як ніколи, йому загрожувало отруєння. Герцогиня була в розпачі від цього божевільного кроку; вона вже простила його причину – шалене кохання до Клелії, – адже суперниця за кілька днів мала стати дружиною багатого маркіза Крешенці. Безумство Фабріціо повернуло йому всю колишню владу над герцогининою душею.
   «Він загине через отой проклятий папірець, що я дала підписати принцові! Які безглузді чоловіки зі своїми поняттями про честь! Хіба можна дбати про честь у країнах самодержавства, де міністрами якісь Рассі? І чому я не клопоталася про помилування? Адже принц поставив би підпис на моєму клопотанні з такою самою легкістю, як і указ про призначення підібраного трибуналу. Зрештою, яке значення все це має для людини, що носить ім'я дель Дон-го, коли більш-менш справедливо звинувачуватимуть у вбивстві скомороха Джілетті, якого він і справді власноручно проткнув кинджалом!»
   Прочитавши записку, герцогиня кинулась до графа; він був увесь блідий.
   – Боже правий! Дорога моя, я взявся помагати цій дитині, та в мене, певно, нещаслива рука. Ви знову будете гніватись. Можу довести вам, що вчора ввечері я вже не викликав наглядача міської тюрми; ваш небіж міг би щовечора приходити до вас на чай. Найстрашніше те, що ні ви, ні я не можемо признатися принцові, як ми потерпаємо, щоб з наказу Рассі не підсипали Фабріціо отрути. Таке підозріння може здатися принцові вершиною аморальності. Розуміється, якщо ви забажаєте, я ладен зараз же податися до палацу, хоча добре знаю, яка буде відповідь. Навіть більше, я можу запропонувати вам засіб, до якого сам ніколи б не вдався. З того часу, як влада у цій країні перейшла в мої руки, я не погубив жодної людини; адже ви знаєте, з цього погляду я такий дурень, і досі інколи в темряві мені ввижаються два шпигуни, котрих я під гарячу руку наказав розстріляти в Іспанії. Так от, якщо хочете, я вас позбавлю Рассі. Він до останнього свого дня триматиме Фабріціо під загрозою смерті, – це для фіскала найповніший засіб скинути мене.
   Така пропозиція здалася герцогині найкращою, але вона відхилила її.
   – Я не хочу, – мовила вона графові, – щоб за нашого спільного життя вечорами під чарівним небом Неаполя вас опадали чорні думки.
   – Але ж, дорогий друже, мені здається, нам залишається тільки визначити, котрій з чорних думок віддати перевагу. Що станеться з нами, що станеться зі мною в тому разі, коли Фабріціо забере хвороба ?
   З цього приводу знову зав'язалася жвава суперечка, і нарешті герцогиня сказала:
   – Рассі буде зобов'язаний своїм життям тому фактові, що я люблю вас більше, ніж Фабріціо. Ні, я не хочу, щоб у вас були отруєні всі вечори, коли ми в парі доживатимем віку.
   Герцогиня подалась у фортецю. Генерал Фабіо Конті з насолодою відмовився впустити її, посилаючись на військові приписи: ніхто не має права проникати в державну в'язницю без перепустки, підписаної принцом.
   – Але ж маркіз Крешенці і його музиканти щовечора бувають у фортеці!
   – Я маю на це дозвіл од його високості.
   Бідолашна герцогиня не здогадувалася про найстрашніше. Генерал Фабіо Конті вважав утечу Фабріціо за особисту образу. Коли в'язень вернувся до фортеці, комендант не мав права впустити його, не діставши на те наказу. «О ні! – сказав він собі. – Саме небо послало його сюди, щоб я міг змити з себе ганьбу й позбутися глуму, який може згубити мою військову кар'єру. Хіба можна пропустити такий випадок? Нема сумніву, що Фабріціо можуть виправдати, отже, я маю кілька днів, щоб помститися».

Розділ двадцять п'ятий

   Повернення нашого героя кинуло Клелію в розпач: сердешна дівчина, набожна й чесна сама перед собою, добре знала: в розлуці з Фабріціо їй ніколи не зазнати щастя; але того дня, коли було майже отруєно батька, вона дала обітницю Пресвятій Діві, що задля нього пожертвує собою й вийде за маркіза Крешенці. Вона також дала обітницю ніколи не бачитися з Фабріціо й терпіла страшні муки сумління за ті зізнання, які висловила в листі напередодні його втечі. Як описати все, що зчинилося в її сумному серці, коли вона, збайдужіло пораючи в вольєрі пташенят, звела за давньою звичкою ніжний погляд на вікно, з якого колись дивився на неї в'язень, і раптом побачила Фабріціо; він з ласкавою шанобою вклонився їй.
   Клелії здалося, ніби то привид, посланий небом, щоб карати її, та швидко збагнула страшну дійсність. «Його зловили! – пролебеділа вола. – Він загине!» Вона згадала, як обурено гула вся фортеця після його втечі, – останній тюремник вважав себе смертельно ображеним. Клелія кинула погляд на Фабріціо, і проти її волі в ньому відбилася вся її любов, сповнена відчаю.
   «Невже ви думаєте, – здавалося, казав її погляд, звернений до Фабріціо, – ніби я знайду щастя в тому пишному палаці, що його опоряджують для мене? Батько без угаву повторює мені, що ви такі самі вбогі, як і ми. Господи, з якою радістю поділяла б я з вами убозтво! Та лишенько! Нам уже не можна бачитись!»
   Клелії бракувало сил скористатися алфавітами; дивлячись на Фабріціо, вона раптом відчула себе негаразд і впала на стілець, що стояв біля вікна. Голова її схилилася на підвіконня, здавалося, ніби вона хоче до останньої хвилини дивитися на Фабріціо; тому що лице її було повернене до нього, він міг милуватися нею досхочу. За мить вона розтулила повіки і, глянувши на Фабріціо, помітила в його очах сльози, – то були сльози безмежного щастя: він зрозумів, що в розлуці Клелія не забула його. Нещасні молодята якийсь час, мов зачаровані, дивилися одне на одного. Фабріціо насмілився заспівати й, неначе акомпануючи собі на гітарі, імпровізував речитатив: «Я вернувся в тюрму, щоб знову бачити вас. Мене скоро судитимуть».
   Ці слова, здавалося, розбудили її доброчесність, – схопившись, вона затулила долонями очі; потім хапливими жестами намагалася пояснити, що повинна ніколи не бачити його, це її обіцянка Пресвятій Діві, якщо ж сьогодні й дивилась на нього, то тільки тому, що забула дану обітницю. Фабріціо насмілився знову виразити свою любов, тоді обурена Клелія втекла, даючи собі клятву більш ніколи не бачити його, – це були слова даної обітниці: «мої очі не побачать його ніколи». Вона написала їх на клаптику паперу, і її дядько Чезаре дозволив спалити їх на вівтарі, коли приносили жертву під час обідні.
   Та, незважаючи на всі клятви, присутність Фабріціо у Фарнезькій вежі вернула Клелію до колишнього способу життя. Перед поверненням Фабріціо комендантова дочка звичайно всі дні проводила на самоті в своїй кімнаті. Та після того, як знову побачила його в камері, вона, ледь угамувавшись від збентеження, стала навмисне тинятися по фортеці і, так би мовити, відновила знайомства зі своїми приятелями з-поміж тюремного персоналу. Язиката бабка, що мила на кухні посуд, з таємничим виглядом сказала Клелії:
   – Ну, тепер синьйорові Фабріціо вже не вирватись із фортеці.
   – Авжеж, він не повторить своєї помилки і не стане перелазити через мури, – сказала на те Клелія, – його виправдають, і він вийде дверима.
   – Я знаю, що кажу, ваша милість, – його винесуть з фортеці ногами вперед…
   Клелія збіліла, як стіна, стара помітила це й зупинила потік свого красномовства, – вона зрозуміла, що вчинила необережність, патякаючи отаке перед комендантовою дочкою, яка змушена буде розпускати між людьми чутку, ніби Фабріціо вмер од хвороби. Беручися східцями до своєї кімнати, Клелія зустріла тюремного лікаря, людину чесну, але боязливу, і він з переляканим виглядом сказав їй, що Фабріціо тяжко занедужав. Клелія, ледве тримаючись на ногах, кинулася шукати свого дядька, доброго дона Чезаре, й нарешті знайшла його в каплиці, де він ревно молився. Вигляд у нього був стривожений. Задзвонили на обід. За столом брати не перекинулись жодним словом. Тільки під кінець обіду генерал щось ущипливе буркнув братові. Панотець глянув на слуг, і ті вийшли.
   – Пане генерале, – мовив дон Чезаре до коменданта, – вважаю за честь попередити вас, що я покидаю фортецю; прошу звільнити мене.
   – Чудово! Прекрасно! Надумали кинути на мене підозру? Скажіть, будь ласка, що саме вас непокоїть?
   – Моє сумління.
   – Он воно що! Ви звичайнісінький святенник! Хіба ви щось тямите в питаннях честі?
   «Фабріціо загинув, – подумала Клелія. – Його отруїли за обідом, а ні, то отруять узавтра». Вона метнулась у вольєру, надумавши заспівати під акомпанемент піаніно. «Я висповідаюсь, – виправдовувалась вона сама перед собою, – і Господь дарує мені гріх, що я зламала обітницю задля врятування людського життя». Як же вона була приголомшена, коли, прибігши в вольєру, побачила, що обоє вікон позатулювані дошками, прикріпленими до залізних прутів. Сердешна дівчина геть розгубилась, а потім, намагаючись випередити в'язня, стала співати, чи, радше, гукати до нього. Відповіді не було ніякої. У Фарнезькій вежі панувала могильна тиша. «Всьому кінець!» – майнула думка, і Клелія, нетямлячись од горя, пустилася східцями вниз, але раптом схаменулася, вернулась назад, узяла всі, які мала, гроші, діамантові сережки й похапцем дістала з буфету шматок хліба, що залишився від обіду. «Якщо він іще живий, мій обов'язок врятувати його». Вона поважно підійшла до малої фортечної брами; брама була незамкнута, але в нижній колонній залі стояли на варті вісім солдатів. Клелія вирішила звернутися до сержанта, їхнього командира, та його в залі не було. Тоді вона кинулась до невеличких залізних східців, що гвинтом здіймались угору круг колони. Солдати оторопіло дивились на неї, але, здавалося, перед її узорчатою шаллю й капелюшком не наважилися що-небудь заперечити. На другім поверсі не попадалося нікого, лише на третьому, при вході в коридор, що вів до камери Фабріціо, і, як, певно, читач пам'ятає, був перегороджений трьома залізними ґратчастими дверима, вона побачила незнайомого сторожа, що злякано сказав їй:
   – Він іще не обідав.
   – Знаю! – гордо відказала Клелія.
   У сторожа не вистачило духу зупинити її. Але за двадцять кроків далі на дерев'яних сходах перед камерою Фабріціо сидів другий сторож, старий, червононосий; він суворо мовив:
   – Мадемуазель, чи маєте ви перепустку од коменданта?
   – Хіба ви не знаєте, хто я?
   В цю хвилину Клелія була істотою надприродної сили, вона втратила всяку тяму. «Я мушу врятувати мого чоловіка!» – подумки повторяла вона.
   Тим часом, коли старий тюремник вигукував: «Я ж не маю права!», Клелія встигла проскочити шість приступок і метнулася до дверей; там стримів великий ключ; вона, напружившись з усіх сил, повернула його. В цю мить напівп'яний старий ухопив її за край сукні, але вона вскочила до камери й причинила двері, порвавши сукню; тюремник штовхав двері, силкуючись протиснутись слідом за нею, але Клелія намацала засувку і засунула її. Оглянувши камеру, вона побачила, що Фабріціо сидить за маленьким столиком, де був його обід. Вона миттю кинулась до столика і, перекинувши його, схопила Фабріціо за руку:
   – Ти вже їв?
   Це «ти» ощасливило його. Стривожена Клелія вперше забула про дівочу стриманість і не приховувала своєї любові.
   Фабріціо щойно хотів братися до фатальної страви; він обійняв Клелію і вкрив її поцілунками.
   «Обід був отруєний, – подумав він. – Якщо я скажу, що не торкався до нього, переможе релігія, і Клелія втече. А коли вона думатиме, що я зараз помру, мені пощастить ублагати її, щоб вона не покидала мене. Вона й сама жадає дібрати способу порвати з осоружним для неї шлюбом; нагода подає нам цей спосіб: зараз позбігаються тюремники, вони виламають двері, зчиниться такий скандал, що маркіз Крешенці злякається ганьби, і весілля розладнається».
   У хвилину мовчанки зайнятий такими міркуваннями Фабріціо відчув, що Клелія пробує звільнитися з його обіймів.
   – Я ще не відчуваю болів, – сказав він, – але скоро вони почнуться, і я впаду тобі до ніг. Поможи мені вмерти.
   – О мій єдиний друже! – крикнула вона. – Я помру разом із тобою.
   Клелія стиснула його з якимсь конвульсійним тремтінням. Вона була така гарна, напіводягнена, охоплена палкою пристрастю, що Фабріціо не мав сил ні боротися з почуттями, які кипіли в ньому, ні усвідомити їх. Він не зустрів жодного опору!
   В пориві жаги й великодушності, що з'явилася після хвилинного раювання, він необережно сказав їй:
   – Я не хочу негідною брехнею плямувати перші хвилини нашого щастя; якби не твоя мужність, я вже був би трупом або корчився б у конвульсіях, конаючи в лютих муках. Та я тільки збирався їсти, коли ти зайшла, і не торкнувся до страви.
   Фабріціо якомога довше зупинявся на цих жахливих сценах, щоб розвіяти обурення, яке помітив у очах Клелії. Вона якусь мить дивилася на нього, вагаючись між двома протилежними бурхливими почуттями, а тоді кинулась йому в обійми. В коридорі почувся гучний шум, з гримкотін-ням відчиняли й причиняли потрійні залізні двері, долинали розмови і крик.
   – Оце б мені зброя! – вигукнув Фабріціо. – Мене примусили здати її, інакше не дозволяли ввійти до фортеці. Видно, йдуть, щоб порішити мене. Прощавай, моя Клеліє! Благословляю смерть, – вона була причиною мого щастя.
   Клелія поцілувала його й дала маленького стилета з руків'ям слонової кості; лезо його було не довше за кишенькового ножика.
   – Не піддавайся вбивцям, – сказала вона. – Захищайся до останньої хвилини; якщо мій дядько, абат, почує шум, він тебе врятує, він людина відважна й чесна. Я зараз поговорю з ним.
   Із цими словами вона кинулась до дверей.
   – Якщо тебе не вб'ють, – промовила вона в нестямі, вже поклавши руку на дверну засувку, – ліпше помри з голоду, але не торкайся їжі, яку приносять із кухні, їж лише цей хліб.
   Шум наближався. Фабріціо відштовхнув Клелію, став на її місці біля порога, потім люто відчинив двері і кинувся по шести дерев'яних сходинках униз. Тримаючи в руці маленького кинджала з колодкою слонової кості, він мало не проткнув ним жилетку генералові Фонтані, принцовому ад'ютантові, що миттю відскочив і злякано крикнув:
   – Та я ж прибіг рятувати вас, пане дель Донго!
   Фабріціо вернувся по шести сходинках назад і гукнув у камеру: «Це прийшов Фонтана рятувати мене». По тому вернувся до генерала і, стоячи на східцях, спокійно з'ясував йому справу. І довгенько просив вибачення за те, що на початку вибухнув був гнівом.
   – Мене хотіли отруїти. Обід, що зараз принесли мені, отруєний. У мене вистачило глузду не торкнутися до нього. Однак, признаюся, такий вчинок обурив мене. Почувши ваші кроки, я подумав, що це йдуть прикінчити мене кинджалом… Пане генерале, прошу наказати, щоб ніхто не заходив у мою камеру, – з неї можуть забрати отруєну їжу, а наш добрий принц повинен дізнатися про все.
   Генерал, ще й досі блідий і спантеличений, передав тюремникам, що його супроводжували, наказ, якого домагався Фабріціо. Юрба тюремників, налякана тим, що спробу отруєння викрито, стала хапливо спускатися східцями, вдаючи, ніби хоче звільнити перед ад'ютантом вузький прохід, а насправді втікала, щоб уникнути відповідальності. На великий подив генерала Фонтани Фабріціо ще на добрі чверть години затримався, розмовляючи з ним на залізних гвинтових сходах, що оповивали колону нижньої зали: він намагався вигадати час, щоб Клелія встигла сховатися на другому поверсі.
   Генерала Фонтану послали до фортеці після багатьох розпачливих домагань герцогині; добилась вона цього випадково. Розставшись із графом Москою, стривоженим не менше за неї, вона кинулась у палац. Принцеса, яка почувала відразу до всякого вияву енергії, вважаючи його ознакою вульгарності, подумала, що її старша статс-дама звихнулась, і заради неї не хотіла морочити собі голову якоюсь халепою. Герцогиня, зовсім убита горем, гірко плакала і тільки раз у раз повторювала:
   – Але ж, ваша високість, за чверть години Фабріціо сконає від отрути!
   Бачачи цілковиту холоднокровність принцеси, герцогиня божеволіла з горя. Вона аж ніяк не дійшла того морального висновку, якого не уникнула б жінка, вихована в дусі релігії північних країн, що дозволило б чоловікові самому зробити висновок: «Я перша вдалась до отрути і тепер від неї гину сама». В Італії такі думки в хвилини палкого хвилювання здалися б надто плоскими, як у Парижі за подібних обставин видалися б недоречним каламбуром.
   Герцогиня, в крайньому розпачі, безцеремонно ввійшла до вітальні, де був маркіз Крешенці, що того дня чергував при дворі. Після повернення герцогині в Парму він щиро дякував їй за своє призначення камергером – честь, на яку ніколи не міг сподіватися без її клопотання. Тоді він палко запевнював її в своїй безмежній відданості. Герцогиня звернулася до нього:
   – Фабріціо повернувся в фортецю. Рассі хоче отруїти його. Даю вам шоколад і пляшку води. Сховайте їх у кишеню, їдьте в фортецю й поверніть мені життя: скажіть генералові Фабіо Конті, що порвете з його дочкою, якщо він не дозволить вам особисто вручити Фабріціо воду й шоколад.
   Маркіз Крешенці сполотнів; його ані трохи не зворушили герцогинині слова, – лице камергера виражало найжалюгіднішу ніяковість. «Схаменіться, – мовив він, – чи можна повірити, щоб цей жахливий злочин трапився в такому моральному місті, як Парма, за такого великодушного володаря, як наш принц?» і так далі. Ці банальні фрази він промовляв повільно. Одне слово, перед герцогинею стояла людина така собі порядненька, а проте надзвичайно малодушна й нерішуча. Після двадцяти фраз, що їх раз у раз обривала нетерпеливими вигуками пані Сансеверіна, маркіз знайшов прекрасний привід відмовитись: присяга, яку він прийняв, удостоюючись камергерства, забороняє йому втручатися в дії, скеровані проти уряду.
   Годі уявити собі тривогу й розпач герцогині, що болісно відчувала, як невблаганно лине час.
   – То хоч поговоріть із комендантом, – просила вона, – скажіть, що й на тім світі я не дам просвітку вбивцям Фабріціо…
   Відчай збільшив силу природного красномовства герцогині, та весь той запал геть перелякав маркіза, і нерішучість його дедалі зростала; через годину він був іще менше схильний чимось помогти, ніж на початку розмови.
   Нещасна жінка, дійшовши крайнього розпачу і добре знаючи, що комендант ні в чому не відмовив би такому багатому зятеві, впала перед маркізом Крешенці на коліна; тоді малодушність його, здавалося, зросла ще більше. Саме це незвичайне видовище наганяло на нього страх, і він боявся, що вже мимоволі скомпрометував себе. З ним сталося щось чудне: маркіз, насправді людина лагідна, був розчулений і слізьми герцогині, і тим, що в ногах його – така вродлива, а, головне, така всесильна жінка.
   «Ану ж і мені, – подумав він, – незважаючи на мою знатність та багатство, доведеться якогось прекрасного дня валятися в ногах такого собі республіканця!» На очах маркіза блиснули сльози і, кінець кінцем, було досягнуто згоди: герцогиня правами старшої статс-дами приведе його до принцеси, і та дозволить йому передати Фабріціо невеличкого кошика, вміст якого, мовляв, перевірено.
   Напередодні ввечері, ще перед тим, як герцогиня дізналася про безглуздий вчинок Фабріціо – його повернення в фортецю, – при дворі грали комедію dell'arte, і принц, який завжди обирав собі роль герцогининого коханця, був такий палкий, розсипався перед нею в таких ніжностях, що міг здатися смішним, якби в Італії людина, охоплена пристрастю, та ще й до того ж принц, могла коли-небудь скидатися на смішну.
   І от принц, надто сором'язливий, а проте завжди серйозний у питаннях любові, зустрів в одному з коридорів герцогиню, що вела за собою до принцеси дуже збентеженого маркіза Крешенці. Молодого монарха так вразила, так осліпила герцогинина врода, якій відчай надавав якоїсь особливої пристрасті, що він уперше в житті виявив рішучість характеру. Принц владним жестом спровадив маркіза Крешенці і за всіма приписами освідчився старшій статс-дамі в коханні. Видно, він заздалегідь готував свою промову, бо дещо в ній було досить розважливе.
   – Оскільки умовності, пов'язані з моїм становищем, позбавляють мене найбільшого щастя – стати вашим чоловіком, я на святих дарах заприсягну вам ніколи не женитися без вашої на те письмової згоди. Я добре розумію, – додав він, – що стаю на перешкоді вашому шлюбові з першим міністром, людиною розумною й досить приємною. Але йому п'ятдесят шість років, а мені ще й двадцяти двох немає. Я боюсь образити вас і заслужити відмову, якщо скажу і про інші вигоди, крім любові, крім сердечних почуттів; але при моїм дворі всякий, хто знає ціну грошам, захоплюється тими підтвердженнями любові, до яких удався граф, віддавши в ваше володіння все, що він мав. Я буду безмежно щасливий піти за його прикладом, – передам у ваше розпорядження все своє багатство, і ви матимете до своїх послуг усі суми, що їх мої міністри щорічно приносять головному управителеві державної скарбниці. Ви, пані герцогине, на власний розсуд виділятимете щось для моїх щомісячних потреб.
   Всі ці розмови видалися герцогині безконечно довгими, – небезпека, що нависла над Фабріціо, краяла їй серце.
   – Та невже ви не знаєте, дорогий принце, – вигукнула вона, – що цієї самої хвилини у вашій фортеці отруюють Фабріціо? Врятуйте його!
   Ця фраза була така недоречна. На одне тільки слово «отруюють» уся невимушеність, уся ласкавість бідного добросердого принца вмить зникла. Герцогиня помітила хибність свого вчинку, коли виправляти його було вже годі, і розпука її стала ще важча, хоч їй і здавалося, що важчою вона бути не може. «Якби я не згадувала про отруєння, він би погодився звільнити Фабріціо. О дорогий мій Фабріціо! – додала вона подумки. – Мабуть, судилося мені загубити тебе своєю нерозважливістю!»
   Чимало часу й кокетства потрібно було герцогині, щоб вернути принца до любовного красномовства, проте він не міг позбутися ляку. Говорив лише його розум, а душу скувала спочатку думка про отруту, а потім і друга думка, настільки прикра, як перша страшна: «У моїх володіннях отруюють людей, а мені про це нічого не доповідають! Виходить, Рассі хоче мене зганьбити в очах усієї Європи! Сам тільки Бог знає, що я через місяць прочитаю в паризьких газетах!»
   Раптом, коли думка цього полохливого юнака вгамувалась, у голові йому сяйнула думка:
   – Дорога герцогине, ви знаєте, який я прихильний до вас. Мені здається, що ваші страшні підозри про отруєння – безпідставні; але вони, зрештою, підштовхнули мене до роздумів і змусили майже на час забути про мої палкі почуття до вас, моєї єдиної любові. Я розумію, що ви байдужі до мене, – я для вас – всього лише палко закоханий хлопчина. Але піддайте мене випробі.
   Принц дуже запалився, виголошуючи цю промову.
   – Врятуйте Фабріціо, і я всьому повірю! Може, я занадто піддалась безглуздим страхам, що їх збуджує материнське почуття. Але виправте до фортеці посланця, щоб розшукав Фабріціо, щоб я могла його побачити. Якщо він іще живий, накажіть перевести його з фортеці до міської тюрми, і хай він там сидить місяцями, якщо така воля вашої високості, до самісінького суду.
   Герцогиня з жахом побачила, що принц, замість того щоб тут же дати згоду на таку просту річ, нахмурився і весь почервонів; він глянув на герцогиню, потім опустив очі, і щоки його поблідли. Згадка про отруту, та згадка, що її необачно проронила перед ним герцогиня, навела його на думки, гідні покійного батька або Філіппа II, але йому бракувало духу висловити їх.
   – Зачекайте, пані, – зробивши над собою зусилля, сказав він не надто люб'язним тоном. – Ви нехтуєте мною, мов тим хлопчиком, більше того, як немилою вам людиною. Так от, я висловлю вам страшну думку, але її навіяла мені глибока, щира пристрасть. Якби я хоч на крихітку повірив у можливість отруєння, я негайно вжив би рішучих заходів, – до цього змусив би мене мій обов'язок. Але в вашому проханні я вбачаю лише плід палкої уяви і, дозвольте мені сказати, не зовсім його розумію. Ви хочете, щоб у цю справу, не порадившись зі своїми міністрами, втрутився я, правитель, який усього три місяці як посів трон. Ви домагаєтесь від мене рішучого відступу від заведеного порядку, що його, дозвольте признатися, я вважаю вельми розумним. Ви, пані, тут – всевладна повелителька, ви подаєте мені надію на те, що для мене найжаданіше в світі. Та через годину, коли розвіються ці уявні небезпеки отруєння, коли зникнуть ці напади страху, моє товариство стане для вас обтяжливим і ви, пані, позбавите мене своєї уваги. Отож заприсягніть мені: якщо вам повернуть Фабріціо живим-здоровим, ви не пізніше як через три місяці подаруєте мені все, чого зможе запрагнути моя любов. Ви сповните щастям усе моє життя, – віддасте під мою владу лише одну годину вашого життя, і геть уся будете моєю.
   – Присягаю! – вигукнула вона, божевільно водячи очима.
   Принц одразу став іншою людиною; він побіг у другий кінець галереї, де була ад'ютантська.
   – Генерале Фонтана, щодуху мчіть у фортецю. Якомога швидше підійміться в камеру, де тримають пана дель Донго, і привезіть його сюди. За двадцять хвилин, а коли можна – за п'ятнадцять, я мушу з ним розмовляти.
   – О генерале! – вигукнула герцогиня, вбігаючи слідом за принцом. – Одна хвилина може вирішити все мов життя. Донесення, може, й помилкове, змушує побоюватися, що Фабріціо отруять! Гукніть до нього ще зі сходів, щоб нічого не їв. А коли він уже попробував страву, дайте йому блювотного, перекажіть, що я цього вимагаю. Не захоче – силоміць змусьте його випити ліки. Скажіть, що я їду слідом за вами. Повірте, я все життя буду перед вами в боргу.
   – Пані герцогине, мій кінь уже осідланий, з мене, кажуть, непоганий вершник, я мчатиму щодуху – буду в фортеці за вісім хвилин перед вами.
   – А я, пані, – гукнув принц, – прошу у вас із тих восьми хвилин уділити мені чотири.
   Ад'ютант зник; у цієї людини було одне достоїнство, – удатність до верхової їзди. Тільки-но зачинилися за ним двері, як молодий принц, що виявився людиною наполегливою, вхопив герцогиню за руку.
   – Звольте, пані, – сказав він, палаючи пристрастю, – піти зі мною в каплицю.
   Герцогиня, вперше в житті спантеличена, мовчки пішла за ним. Вона і принц швидко перейшли довгою палацовою галереєю; каплиця була в другім кінці. Ввійшовши всередину, принц став навколішки в однаковій мірі перед герцогинею, як і перед вівтарем.
   – Повторіть присягу, – сказав він із пристрастю. – Якби ви були милосердні, якби до цього не був причетний мій злополучний сан, ви, із жалощів до моєї любові, можливо, подарували б мені те, до чого тепер зобов'язала вас присяга.
   – Якщо Фабріціо не отруїли і я побачу його живого-здорового, якщо він залишиться живим і після восьми днів, якщо ви, ваша високість, призначите його коад'ютором та майбутнім наступником архієпископа Ландріані, я ладна зганьбити власну честь, жіночу гідність, геть усе, – і я належатиму вашій високості.
   – Але, дорогий друже, – озвався принц, і в голосі його досить кумедно змішалися страх і ніжність, – я боюсь якого-небудь незрозумілого мені викруту, що може зруйнувати моє щастя; це мене вб'є. А раптом архієпископ, виставивши мені якісь церковні заперечення, зволікатиме справу на цілі роки? Що тоді станеться зі мною? Ви бачите, я граю відверто. Невже ви поставитесь до мене по-єзуїтськи?
   – Ні, кажу цілком щиро: якщо Фабріціо буде врятований, якщо силою своєї влади ви зробите його коад'ютором і наступником архієпископа, я віддам себе на ганьбу і стану вашою. Дайте слово, ваша високість, написати «погоджуюсь» на проханні, яке монсиньйор архієпископ подасть вам через тиждень.
   – Господи! Та я вам розпишусь на чистім аркуші, – владарюйте наді мною, над моєю державою! – вигукнув принц, зашарівшись од щастя і справді втративши всякий глузд.
   Він іще раз примусив герцогиню заприсягнути йому. Він так розчулився, що раптом забув про всю свою вроджену несміливість і в палацовій каплиці на самоті шептав герцогині слівця, які зовсім перемінили б її думку про нього, коли б вона почула їх кілька днів раніше. І відчай, викликаний небезпекою, що загрожувала Фабріціо, поступився місцем жахові перед вирваною в неї обіцянкою.
   Герцогиня була зовсім розчавлена тим, що вона накоїла. Коли вона ще остаточно й не збагнула всього жаху даної клятви, то тільки тому, що її увагу відвертало прагнення швидше дізнатися, чи генерал Фонтана встиг завчасно примчати до фортеці.
   Аби лише не вислуховувати базікання цього хлопчака про безглузді ніжності і якось перемінити розмову, вона похвалила картину славетного Парміджаніно, що висіла над вівтарем каплиці.
   – Будьте ласкаві, дозвольте прислати вам це полотно, – сказав принц.
   – Гаразд, – відповіла герцогиня. – А ви дозвольте мені поїхати зараз назустріч Фабріціо.
   З якимсь шаленством наказала вона кучерові гнати коней навскач. Біля містка через фортечний рів вона зустріла генерала Фонтану й Фабріціо, що виходили пішки з брами.
   – Ти їв?
   – Ні. Чудо втримало.
   Герцогиня кинулась на шию Фабріціо і раптом знепритомніла; млість тривала годину, викликаючи тривогу спершу про її життя, а потім – про розум.
   Перед цим комендант Фабіо Конті, побачивши генерала Фонтану, з люті поблід. Він так повільно виконував принців наказ, аж ад'ютант, гадаючи, що герцогиня тепер посяде панівне місце серед придворних, кінець кінцем розсердився. В коменданта був намір розтягнути хворобу Фабріціо днів на два-три. «І ось зараз, – думав він, – генерал, людина близька до двору, побачить, як цей нахаба корчиться в муках, якими я відомстив йому за втечу».
   Фабіо Конті, замислившись, стояв у караульному приміщенні нижнього поверху Фарнезької вежі, звідки поспішив спровадити солдатів, – йому не хотілося, щоб вони були свідками близької сцени. Хвилин через п'ять він остовпів з подиву, несподівано почувши голос Фабріціо, а потім і побачивши його самого, що, живий-здоровий, любісінько розмовляв із генералом Фонтаною, описуючи йому особливості тюрми. Комендант зник.
   На аудієнції в принца Фабріціо показав себе людиною досить великодушною. Найперше, йому не хотілося виглядати хлопчиною, який перелякався без серйозного на те приводу. Принц люб'язно запитав його, як він почувається.
   – Як людина, ваша високість, що помирає з голоду, – адже я сьогодні, на щастя, не снідав і не обідав.
   Шанобливо висловивши принцові подяку, він попросив дозволу перед своїм ув'язненням у міській тюрмі побачитися з архієпископом. Принц був увесь блідий, – до його дитячої голови тільки тепер дійшла думка, що отруєння – зовсім не химера, яку витворила герцогинина фантазія. Поринувши в ці неприємні роздуми, монарх нічого не відповів на прохання Фабріціо про дозвіл побачитися з архієпископом; потім він, вважаючи себе зобов'язаним загладити свою неуважність, сказав із підкресленою прихильністю:
   – Ідіть до нього, пане; можете ходити вулицями моєї столиці без жодного конвоя. Годині о десятій-одинадцятій вечора вернетеся в тюрму. Гадаю, довго в ній перебувати вам не доведеться.
   Вранці, після цього великого дня, найприкметнішого в його житті, принц уявив себе маленьким Наполеоном: він десь вичитав був, що того великого мужа багато красунь його двору вшановували своєю увагою. Отже, й він, як Наполеон, домігся успіху і так само вже побував під кулями. Серце його було вщерть переповнене гордістю за рішучість, яку він виявив у розмові з герцогинею. Свідомість того, що він здійснив щось трудне, зробила його на два тижні зовсім іншою людиною, – принц тепер став здатним на сміливі ухвали, в нього появлялась певна воля.
   Почалося з того, що тоді ж таки принц спалив рескрипт про надання Рассі графського титулу; цей монарший акт уже місяць лежав на його письмовім столі. Потім він усунув з роботи Фабіо Конті й наказав його наступникові, полковникові Ланге, розслідувати справу про отруєння. Ланге, відважний польський офіцер, нагнав страху на тюремників і незабаром доповів принцові, що спершу були наміри підмішати отруту в сніданок панові дель Донго, але тоді довелося б довірити таємницю багатьом тюремникам. Простіше вдалося зробити все необхідне в обід і, якби вчасно не прибув генерал Фонтана, пан дель Донго напевне загинув би. Все це болісно вразило принца, та він був по-справжньому закоханий і тому міг утішити себе думкою: «Виходить, життя панові дель Донго врятував таки я, і тепер герцогиня не насмілиться зламати даного слова». Потім йому прийшла інша думка: «Мої обов'язки важчі, ніж я думав; усі вважають, що герцогиня надзвичайно розумна, отже, інтереси політики збігаються з поривами мого серця. Добре було б, якби вона погодилась стати моїм прем'єр-міністром».
   Надвечір принца так уже обурювало виявлене злочинство, що він не захотів брати участі в комедії dell'arte.
   – Я буду безмірно щасливий, – сказав він герцогині, – якщо ви захочете правити в моїй державі і в моїм серці. Для початку дозвольте доповісти вам, що я зробив за цей день.
   І принц докладно розповів усе: що спалив рескрипт про надання Рассі графського титулу, що призначив Ланге комендантом фортеці, що отримав од нього доповідь про отруєння і таке інше.
   – Я ще дуже мало досвідчений у керівництві державою, і граф Моска часто принижує мене своїми кпинами, він жартує навіть у раді міністрів, а в світському товаристві висловлює про мене такі думки, яких ви, сподіваюся, ніколи б не схвалили. Граф каже, що я – дитина, якою він правує, як йому заманеться. Я монарх, пані, але ж я й жива людина, і такі штучки – велика образа для мене. Щоб дати відсіч байкам, які розпускав пан Моска, мене вмовили призначити міністром пройдисвіта Рассі. А генерал Конті, який і досі впевнений у його могутності, боїться признатися, що саме цей негідник Рассі (а може, Раверсі) примусив його згубити вашого небожа. Мені дуже хочеться просто-напросто віддати під трибунал генерала Фабіо Конті; судді розберуться, чи винен він у спробі отруєння.
   – Але ж, ваша високість, хіба в вас є судді?
   – Тобто? – вигукнув здивований принц.
   – У вас є вчені правники, які ходять вулицями з бундючним виглядом, але вони завжди судитимуть так, як подобається партії, котра верховодить при дворі.
   Тим часом, поки молодий принц обурено промовляв фрази, які засвідчили радше про його простодушність, аніж про мудрість, герцогиня думала: «Чи варто мені допускати, щоб Конті осоромили? Ні! Звичайно, ні! Бо тоді стане неможливим шлюб його дочки з педантично чесною людиною, маркізом Крешенці».
   На цю тему між герцогинею та принцом зав'язалася безконечно довга розмова. Принц сяяв од захоплення. Лише заради шлюбу Клелії Конті з маркізом Крешенці і тільки на цій неодмінній умові, як принц гнівно заявив колишньому комендантові, він простить йому намагання отруїти Фабріціо, але, за порадою герцогині, прогнав його з країни до дня доччиного весілля. Герцогині здавалося, що вона вже не кохає Фабріціо, як колись, а проте й досі гаряче прагнула, щоб Клелія Конті побралася з маркізом: у неї жевріла квола надія, що тоді тюремне захоплення Фабріціо поволі погасне.
   Безтямно щасливий принц хотів того самого вечора з ганьбою звільнити міністра Рассі. Герцогиня, засміявшись на те, сказала:
   – Чи відомий вам вислів Наполеона: «Хто стоїть високо і на виду у всіх, той не повинен дозволяти собі поривчастих рухів?» Та воно й година пізня, відкладемо справи на завтра.
   Вона хотіла вигадати час, щоб порадитися з графом, і того ж таки вечора найдокладніше передала йому свою розмову з принцом, промовчавши тільки часті його натяки на обіцянку, що отруювали тепер усе її життя. Герцогиня потішала себе надією, що стане необхідною принцові і зможе домогтися відстрочки на невизначений час, заявивши йому: «Якщо у вас вистачить жорстокості так принизити мене, я вам того не прощу і вранці покину вашу країну».
   Даючи герцогині пораду щодо Рассі, граф підказав глибоку філософську думку: генерал Фабіо Конті й Рассі вирушили в подорож до П'ємонту.
   На процесі Фабріціо виникли незвичайні труднощі: судді одностайно хотіли виправдати його на першому засіданні. І графові довелося вдатися до погроз для того, щоб процес тривав хоча б тиждень, щоб судді дали собі труд вислухати всіх свідків. «Ці люди невиправні», – думав він.
   Другого дня після свого виправдання Фабріціо дель Донго посів, нарешті, місце головного вікарія при добросердому архієпископові Ландріані. Того самого дня принц підписав депешу з клопотанням про призначення Фабріціо коад'ютером та майбутнім наступником пармського архієпископа, і менше ніж за два місяці він був затверджений на цій посаді.
   Перед герцогинею всі навперебій вихваляли святобливо-суворий вигляд її небожа; насправді ж він був у розпачі. Другого дня по його виході на волю, за яким відбулося звільнення й виселка генерала Фабіо Конті та щедре уласкавленім герцогині, Клелію взяла до себе її тітка, графиня Контаріні, вельми багата бабуся, що піклувалась єдино про власне здоров'я. Тепер Клелія мала змогу бачитися з Фабріціо, але кожен, хто знав би їхні колишні взаємини і бачив теперішні, подумав би, що разом із небезпеками, які загрожували милому, зникла і її любов до нього. Фабріціо не лише часто, наскільки дозволяла пристойність, прогулювався перед палацом Контаріні, а навіть, чимало поморочившись, умудрився найняти невеличку квартиру навпроти вікон другого поверху того будинку. Якось Клелія, бажаючи подивитися на процесію, що проходила вулицею, необережно виглянула у вікно і раптом злякано відсахнулася: вона побачила Фабріціо. В чорній одежі, немов убогий роботяга, він дивився на Клелію крізь віконце халупини, де замість шибок був проолієний папір, як і в камері Фарнезької вежі. Фабріціо дуже хотілося переконати себе, що Клелія уникає його лише тому, що за поголосками неласка, в яку впав її батько, йшла від герцогині. Проте Фабріціо дуже добре знав справжню причину того відчуження, і ніщо не могло розвіяти смутку.
   Він байдужне поставився і до самого визволення, і до призначення на високий пост, що його посів уперше в житті, і до вагомого становища серед пастви, і, нарешті, до запобігливості всього духовенства та всіх святенників пармської єпархії. Розкішні покої, надані йому в палаці Сансеверіна, здавалися тепер тісними. Герцогиня на великих радощах звільнила йому весь третій поверх та дві пишні вітальні на другому поверсі, в яких тепер завжди юрмилися люди, що приходили на поклони до молодого коад'ютора. Призначення його на майбутнього наступника архієпископа справило надзвичайно велике враження по всій країні; тепер вихваляли Фабріціо за рішучість його вдачі, що колись так обурювала жалюгідних і безглуздих придворних.
   Для Фабріціо правило за великий урок філософії те, що він був зовсім байдужий до всіх цих почестей, і в чудових покоях, де йому слугувало десять лакеїв, які носили його ліврею, почував він себе куди нещасливішим, аніж у дощатій буді Фарнезької вежі під вартою ницих наглядачів і постійним страхом за власне життя. Його мати й сестра, герцогиня У ***, приїхавши до Парми помилуватися на Фабріціо дель Донго в сяйві слави, були вражені з його глибокого смутку. Маркіза дель Донго, тепер звичайнісінька жінка, вельми стривожилася і подумала, що сина отруєно якимось данням повільної дії. Попри всю свою стриманість, вона вважала материнським обов'язком поговорити з ним про його тяжку скорботу; Фабріціо відповів їй слізьми.
   Багато вигод, що їх давало тепер блискуче становище, будили в ньому саме тільки почуття досади. Його брат, славолюбна душа, яку роз'ятрював щонайогидніший егоїзм, надіслав йому вітального, майже офіційного, листа, додавши при цьому чек на п'ятдесят тисяч франків, щоб Фабріціо, мовляв новоспечений маркіз, міг купити коней і карету, гідних імені дель Донго. Фабріціо відіслав ці гроші молодшій сестрі, що по одруженню жила в нестатках.
   Турботами графа Моски було гарно перекладено італійською мовою «Родовід» Вальсерра дель Донго; колись цю фамільну реліквію видрукував латиною пармський архієпископ Фабріціо. Переклад видали досить розкішно, подавши й латинський текст. Старовинні гравюри для цього видання були чудово відтворені в паризьких літографіях. На бажання герцогині поряд із портретом першого єпископа з роду дель Донго помістили чудовий портрет і Фабріціо. Цей твір приписали Фабріціо, над яким він ніби працював за свого попереднього ув'язнення. Та все вичахло в нашому героєві, навіть славолюбство, властиве людській натурі, – він не зволив прочитати ані однієї сторінки праці, яку йому приписано. Змушений теперішнім своїм становищем у світі, Фабріціо підніс принцові примірник «Родоводу» в багатій оправі, і принц вважав за свій обов'язок у винагороду за небезпеки мученицької смерті, що вже була нависла над головою Фабріціо, вшанувати його честю заходити до покоїв монарха – милість, яка надає право називатися ясновельможністю.

Розділ двадцять шостий

   Фабріціо міг лише на короткий час позбутися глибокої печалі; це були ті хвилини, коли в найнятій квартирі навпроти палацу Контаріні, що в ньому, як уже відомо, знайшла притулок Клелія, він крадькома поглядав у вікно, де проолієні паперові шиби на його прохання замінили скляними. Вийшовши з фортеці, він бачив Клелію всього кілька разів і був дуже пригнічений разючою переміною в ній, що, як йому здавалося, віщувала щось лихе. Після гріховного вчинку обличчя її набуло справді прекрасного, суворого благородства й статечності. Виглядала вона років на тридцять. Фабріціо вбачав у цій надзвичайній переміні відображення якихось непохитних намірів. «Клелія, певно, день при дні щогодини присягає перед собою берегти вірність обітниці, що дала мадонні, – клянеться ніколи вже не бачити мене».
   Фабріціо лише частково вгадував її страждання, – адже вона, крім усього, знала й те, що батько, впавши в глибоку неласку, не може вернутися до Парми і з'явитися при дворі (без якого він жити не міг) до дня її одруження з маркізом Крешенці; Клелія написала батькові, що погоджується на цей шлюб. Генерал жив тоді в Туріні й зовсім занедужав з горя. Тож і справді таке важке рішення зістарило її на десять років.
   Клелія швидко виявила, що Фабріціо найняв помешкання навпроти палацу Контаріні, але бачити його мала нещастя лише раз. Відтоді вона, як тільки помічала чоловіка, що загальним виглядом голови чи постаттю скидався на Фабріціо, відразу ж опускала очі. Єдиним її порятунком була глибока віра й надія на заступництво Пресвятої Діви. Клелія, на превеликий свій жаль, втратила повагу до батька, майбутній чоловік здавався їй цілковитим нікчемою, що характером та почуттями підіймався не вище рівня великосвітської юрби; нарешті, вона обожнювала людину, яку обов'язок забороняв їй бачити, а саме ця людина мала на неї право. Такі примхи долі здавалися їй справжнім горем, і, треба сказати, вона мала рацію. Відбувши весілля, їй необхідно виїхати й осісти десь за двісті льє від Парми.
   Фабріціо відома була велика скромність Клелії, він знав, що всякий зухвалий вчинок, який, набувши розголосу, може дати привід до глузливих пліток, буде їй неприємний. Однак, дійшовши крайньої межі меланхолії і помічаючи, що Клелія раз у раз відвертається від нього, він насмілився підкупити двох служників її тітки, пані Контаріні. Якось увечері Фабріціо, переодягнений заможним селянином, появився перед дверима тітчиного палацу, де на нього чекав один із підкуплених слуг. Фабріціо заявив, що він приїхав із Туріна і привіз Клелії листа від батька. Слуга вернувся й доповів про нього, а потім провів його до великого передпокою на другому поверсі. Фабріціо, очікуючи, пробув там чверть години, чи не найтривожніших у своїм житті. Якщо Клелія відштовхне його, то вже не буде ніякої надії на заспокоєння. «Тоді залишиться одним заходом порвати з обтяжливими обов'язками: я звільню церкву від нікчемного священика і під прибраним ім'ям осяду в якомусь монастирі». Нарешті слуга вернувся й сказав, що мадемуазель Клелія Конті погоджується прийняти його. Вся відвага нашого героя раптом зникла; він ледве тягнув ноги, беручися східцями на третій поверх.
   Клелія сиділа за маленьким столиком, на якому горіла лише одна свічка. Впізнавши переодягненого Фабріціо, вона кинулась геть од нього й причаїлась у найдальшому кутку зали.
   – Он як ви дбаєте про моє спасіння! – вигукнула вона, закривши долонями обличчя. – Адже ви знаєте, що тоді, коли мій батько мало не вмер од отрути, я зареклась перед мадонною більш ніколи вас не бачити. Тільки раз порушила я обітницю, найнещаснішого дня в моїм житті, коли за велінням людяності мусила врятувати вас од смерті. Досить того, що я, йдучи на злочинну поступку сумлінню, погоджуюся вислухати вас.
   Останні слова так здивували Фабріціо, що він зрадів лише за кілька секунд. Чекавши найбурхливішого гніву, він думав, що вона втече. Нарешті Фабріціо отямився й погасив єдину свічку. Хоча йому здавалося, що він вловив бажання Клелії, ним аж тіпало, коли поволі ступав він у куток вітальні, де вона принишкла за канапою. Фабріціо боявся, чи не прогнівається Клелія, коли він поцілує їй руку. Та вона сама, палаючи коханням, кинулась йому в обійми.
   – Фабріціо! Дорогий мій! – вигукнула вона. – Як довго ти не приходив! Я можу поговорити з тобою лише хвилинку, бо це ж великий гріх. Коли я дала Пресвятій Діві обіцянку ніколи не бачити тебе, то, звичайно, розуміла, що й говорити з тобою ніколи не буду… Але скажи, як ти міг так жорстоко цькувати мого бідолашного батька за його наміри відомстити тобі? Адже ж і його самого трохи не отруїли, щоб полегшити тобі втечу. Чи не повинен ти був подбати й про мене? Я ж ризикувала своїм добрим ім'ям, аби тільки врятувати тебе. А тепер, прийнявши духовний сан, ти навіки зв'язаний і не зможеш побратися зі мною, навіть якби я й знайшла спосіб відштовхнути цього осоружного маркіза. І потім, як ти насмілився дивитися на мене хоч і ввечері, але завидна, коли йшла процесія? Навіщо змусив мене в найганебніший спосіб порушити святу обітницю, яку я дала мадонні?
   Фабріціо міцно стиснув її в обіймах, забувши про все на світі з подиву і щастя.
   Вони так багато мали сказати одне одному, що ця розмова не могла скінчитися швидко. Фабріціо зі всією щирістю розповів їй усе, що знав про висилку батька, – герцогиня була анітрохи не причетна до цього з тієї простої причини, що в неї й на хвилину не виникало підозри, нібито думка про отруєння належала генералові Конті, вона завжди була впевнена: вся ця затія походила з табору Раверсі, що всіма силами прагнув прогнати графа Моску. Ґрунтовні докази цієї історичної правди вельми порадували Клелію, адже їй було прикро ненавидіти кого-небудь із близьких Фабріціо. Тепер вона вже не дивилась на герцогиню ревнивим поглядом.
   Щастя, що його приніс цей вечір, тривало всього лише кілька днів.
   Із Туріна вернувся добрий дон Чезаре; знайшовши відвагу в кришталевій чистоті свого серця, він наважився зайти до герцогині. Попросивши в неї обіцянку не зловживати виявленим довір'ям, він розповів, що його брат, введений в оману хибними поняттями про честь, гадаючи, ніби Фабріціо завдав йому образи і зганьбив добре ім'я, вважає своїм обов'язком відомстити йому.
   Ще й двох хвилин не говорив Чезаре, як уже заслужив прихильність – герцогиню розчулила його велика шляхетність, така незвична у світському товаристві. Панотець сподобався їй своєю новизною.
   – Прискорте весілля генералової дочки з маркізом Крешенці, і я даю вам слово зробити все можливе, щоб генерала зустріли так, ніби він вертається з подорожування. Я запрошу його на обід; ви задоволені? Відома річ, спочатку до нього поставляться холоднувато, і хай він не поспішає просити місця фортечного коменданта. Ви ж знаєте, що я прихильно ставлюся до маркіза й нітрохи не пам'ятатиму зла проти його тестя.
   Озброєний такою обіцянкою, дон Чезаре прийшов сказати небозі, що тільки в її руках життя батька, який занедужав із горя. Вже кілька місяців він не може появитися при дворі.
   Клелія поїхала навідати батька; він переховувався під чужим прізвищем у селі під Туріном, убивши собі в голову, ніби пармський двір домагається од турінських володарів його видачі, щоб притягти до суду. Клелія, побачивши, що батько й справді хворий і мало не божевільний, того самого вечора написала Фабріціо листа про те, що пориває з ним назавжди. Діставши цього на десяти сторінках листа, Фабріціо, який вдачею став уподібнюватися своїй любій, подався в гори до Веллейського монастиря, за десять льє від Парми. Колись Клелія була заприсяглась йому не виходити без його згоди за маркіза Крешенці; тепер вона просила дозволу на цей шлюб. Із-за мурів Веллейського монастиря Фабріціо відповів їй листом, сповненим найчистішої дружби, що дає їй згоду. Отримавши такого листа, Клелія, треба признатися, розгнівана дружнім тоном його, сама призначила день весілля, яке перевершило пишноту, що нею виблискував цієї зими пармський двір.
   Ранунціо-Ернесто П'ятий визначався неабиякою скупістю; але він був безтямно закоханий і сподівався прив'язати герцогиню до свого двору, тому й попросив принцесу прийняти досить значну суму на влаштування гучних бенкетів. Старша статс-дама зуміла прекрасно скористатися з цієї прибавки для бюджету; пармські бенкети цієї зими нагадували чудові дні міланського двору за правління любого принца Євгенія, віце-короля Італії, що залишив у країні тривку пам'ять про свою добрість.
   Обов'язки коад'ютора змусили вернутися Фабріціо в Парму, але й тоді, посилаючись на приписи побожності, він і далі жив самітником у покоях архієпископського палацу, де поселився за порадою монсиньйора Ландріані. Він замкнувся там із одним лише служником. Фабріціо не з'являвся на жодному з пишних прийомів при дворі і тому в Пармі, як і по всій його майбутній парафії, він зажив собі слави святої людини. Його відлюдькуватість, спричинена лишень глибоким, безнадійним смутком, призвела до несподіваних наслідків, – добродушний архієпископ Ландріані, що завжди щиро любив його і справді лаштував у свої наступники, почав йому трохи заздрити. Архієпископ цілком слушно вважав своїм обов'язком бувати на всіх придворних прийомах, як це узвичаєно в Італії. На такі візити являвся він у пишній одежі, майже такій самій, в якій правив службу в соборі. Сотні двораків юрмилися в колонному передпокої палацу, неминуче вставали з крісел, підходили до нього під благословення, і монсиньйор, милостиво зупиняючись, благословляв їх. Саме під таку хвилину врочистого безгоміння монсиньйор Ландріані почув, як хтось промовив:
   – Наш архієпископ роз'їжджає по балах, а монсиньйор дель Донго зі своєї кімнати не виходить.
   З цієї хвилини кінчилася безмежна прихильність архієпископського палацу до особи Фабріціо; але він уже міг літати й на власних крилах. Після одруження Клелії він запав у глибокий відчай, і тільки цим була викликана вся його поведінка, а люди вважали, що вона походить із великої скромності та благочестя, і святенники читали, як книгу добрих звичаїв, переклад його «Родоводу», наскрізь перейнятий найзухвалішим марнославством. Книгарі випустили літографію з його портрета, що за кілька днів зникла з крамниць, – купував її здебільшого простий люд; гравер-невіглас оздобив портрет Фабріціо багатьма деталями, які пасують лише єпископові, а ніяк не коад'юторові. Один із таких портретів попав на очі архієпископові, і той вибухнув несамовитим гнівом; монсиньйор покликав Фабріціо, безцеремонно відчитав його, під гарячу руку прохопившись кількома брутальними словами. Коад'ютор, звичайно, міг любісінько повестися так, як повівся б у подібному становищі Фенелон. Проте Фабріціо вислухав архієпископа з найбільшою покорою та глибокою поштивістю, а коли прелат замовк, він розповів йому всю історію перекладу «Родоводу», що його було зроблено на замовлення графа Моски ще за першого ув'язнення Фабріціо. Ця книжка видана для мирських потреб, що завжди здавалося йому недостойним людини духовного звання. Що ж до портрета, то він був аж ніяк не причетний ні до першого, ані до другого його видання; коли книгар, знайшовши його в архієпископському палаці, приніс йому двадцять чотири примірники другого видання, він послав слугу купити двадцять п'ятий і в такий спосіб дізнався, що портрети продають по тридцять су; тоді він звелів заплатити книгареві сто франків за двадцять чотири примірники, подаровані йому.
   Всі ці пояснення, викладені найрозважливішим тоном, на який здатна людина, в котрої на серці зовсім інша гризота, довели архієпископа до шаленства, і він обізвав Фабріціо лицеміром.
   «Обивателі – завжди обивателі, – подумав Фабріціо, – навіть тоді, коли вони наділені розумом».
   Тепер гнітили його серйозніші турботи: тітка не давала спокою листами, наполегливо вимагаючи, щоб він вернувся в свої апартаменти в палаці Сансеверіна або хоча вряди-годи навідував її. Фабріціо ж, добре знаючи, що там почує розповіді про пишні учти маркіза Крешенці з нагоди його весілля, не був певний, чи зможе витерпіти такі розмови й не виявити своїх страждань.
   Коли відбулась церемонія вінчання, Фабріціо на цілий тиждень запав у найглибшу мовчанку, заборонивши своєму слузі та архієпископовому почту, з яким доводилося йому спілкуватися, звертатись до нього бодай одним словом.
   Монсиньйор Ландріані, дізнавшись про нове прикидання Фабріціо, став частіше, ніж звичайно, викликати його до себе й вести з ним безконечно довгі розмови; він навіть зобов'язав його розбирати на прийомах скарги деяких сільських каноніків, які вважали, що архієпископ обмежує їхні привілеї. Фабріціо ставився до цього всього з цілковитою байдужістю як людина, заклопотана іншими думками. «Краще б мені погодитись на відлюддя, – думав він. – Я не так страждав би поміж веллейськими скелями».
   Фабріціо навідав свою тітку і, обіймаючи її, не міг стриматися від сліз. Тітка подивилась на нього й заплакала: він так перемінився, на схудлому обличчі очі стали ще більші, весь він здавався таким жалюгідним, нещасним у поношеній чорній сутані позаштатного священика, що герцогиня не могла витерпіти й також заплакала. Але за якусь хвилину, згадавши, що цю переміну в красивому хлопцеві спричинило одруження Клелії, вона раптом спалахнула гнівом, майже таким лютим, яким палав архієпископ, проте зуміла приховати свої почуття, їй не забракло жорстокості докладно розповісти про деякі мальовничі подробиці розкішного бенкету, що його влаштував маркіз Крешенці. Фабріціо мовчав, тільки якось болісно мружив очі і зблід іще більше, хоча це здавалося вже неможливим. В ті хвилини пекучого болю його блідість набрала зеленавого відтінку.
   Надійшов граф Моска. Ця сцена, що видалась йому просто неймовірною, до решти вилікувала його від ревнощів, які Фабріціо й досі збуджував у нього. Прем'єр-міністр, добираючи найтактовніших виразів, вельми спритно намагався розбудити в Фабріціо хоч невеличку цікавість до світського життя. Завжди відчуваючи до небожа велику пошану, граф ставився до нього досить приязно; а тепер, коли на перешкоді цим почуттям не стояли ревнощі, вони стали майже сердечні. «Як дорого заплатив він за свій нинішній успіх!» – подумав граф, пригадуючи всі його лихі пригоди. Нібито бажаючи показати йому картину Парміджаніно, яку прислав принц герцогині, граф відвів його вбік.
   – Давайте, друже мій, поговоримо, як чоловіки. Чи можу я вам чимось зарадити? Не бійтесь, я ні про що не розпитуватиму. Може, вам потрібні гроші або мій вплив? Кажіть, я до ваших послуг. Якщо волієте письмову форму, напишіть про все в листі.
   Фабріціо щиро поцілував його й заговорив про картину.
   – Ваша поведінка – зразок щонайтоншої політики, – сказав граф, повертаючись до легкого тону світської розмови. – Ви готуєте собі досить приємне майбутнє. Принц поважає вас, народ шанує, через вашу чорну сутану мон-синьйор Ландріані не може по ночах спокійно заснути. В мене є деякий досвід у політиці, але щось мудріше за це, присягаюсь, я не міг би вам порадити. На перших кроках у світ ви в двадцять п'ять років майже досягли цілковитої досконалості. При дворі тільки й мови що про вас, – а знаєте, що вам забезпечило цю нечувану в вашому віці шану? Сутана. Поношена чорна сутана. Ми з герцогинею, як вам відомо, стали володарями старовинного Петрарчиного дому, який красується на мальовничому горбі серед лісу при березі По. Якщо коли-небудь ви стомитеся серед нікчемних підступів заздрісного світу, думаю, вам буде корисно стати спадкоємцем Петрарки, – його слава збільшить вашу славу.
   Граф докладав усіх сил, марно намагаючись викликати усмішку на устах затятого анахорета. Переміна Фабріціо вражала тим паче, що зовсім недавно його красиве обличчя тепер псувала істотна вада: на ньому інколи, зовсім недоречно, появлявся вираз чуттєвості й утіхи.
   На прощання граф усе-таки не проминув нагоди зауважити Фабріціо, що, попри все його усамітнення, мабуть, здаватиметься зайвою афектацією, якщо він не покажеться при дворі наступної суботи, – адже це день народження принцеси. Ці слова були для Фабріціо ударом кинджала. «Господи, – сяйнула в нього думка, – і чого я прийшов сюди!» Він не міг без трепету подумати про ту зустріч, яка, чого доброго, трапиться при дворі. Ця думка поглинула всі інші. Єдина рада на те, видалось йому, – явитися до палацу, як тільки відчиняться двері парадних покоїв.
   Так воно й сталося: ввечері на врочистому прийомі про монсиньйора дель Донго доповіли одним із перших, і принцеса прийняла його вельми ласкаво. Фабріціо не зводив погляду з годинника, і коли показало двадцяту хвилину його візиту, встав, щоб уже піти, як раптом увійшов принц. Шанобливо привітавши його, Фабріціо кількома хвилинами пізніше, спритно маневруючи, шаснув до дверей, але тут, на лихо йому, сталася одна з тих незначних придворних подій, які так вдатно уміла влаштовувати старша статс-дама: вартовий камергер, наздогнавши Фабріціо, сказав, що його призначено одним із принцових партнерів до ломберного столу. В Пармі це – неабияка честь, котра не йде ні в яке порівняння зі становищем у світі, що його посідає коад'ютор. Грати з принцом у віст – велика честь навіть і для архієпископа. Камергерові слова ранили Фабріціо в самісіньке серце, – йому були смертельно осоружні будь-які людні сцени, і він уже ладен був піти відмовитися, покликаючись на те, що в нього несподівано запаморочилась голова. Зупинила його тільки думка, що доведеться терпіти розпити, співчуття, ще тяжчі за гру в віст. Того дня будь-які розмови були йому нестерпні.
   На щастя, серед знатних людей, що явилися віддати уклін принцесі, виявився й генерал ордену братів-міноритів. [250 - Мінорити (тобто менші брати), або францісканці, – чернечий орден, заснований католицьким проповідником Франціском Ассізьким (1182–1226).] Цей досить освічений чернець, гідний суперник Фонтани [251 - Фонтана Франческо (1750–1822) – італійський кардинал, автор книг з історії церкви.] та Дювуазена, [252 - Дювуазен Жан-Батіст (1744–1813) – французький єпископ-богослов, прибічник Наполеона.] сидів у дальнім кутку салону. Фабріціо підійшов до нього і, ставши спиною до вхідних дверей, заговорив із ним на богословські теми. Однак не міг він не почути, як доповіли про маркіза й маркізу Крешенці. Нашого героя – він і сам того не чекав – охопив шалений порив гніву:
   «Був би я Борсо Вальсерра (то був один із генералів першого Сфорца [253 - Перший Сфорца – Франческо Сфорца (1401–1465), перший герцог Міланський.]), – подумав Фабріціо, – я проткнув би цього телепня маркіза тим самим стилетом з руків'ям слонової кості, що його дала Клелія нещасного мені дня. Я б його провчив, – хай не з'являється зі своєю маркізою там, де перебуваю я!»
   Фабріціо так перемінився на лиці, що генерал міноритів спитав його:
   – Ваше преосвященство, ви погано себе почуваєте?
   – В мене шалено болить голова… Це від яскравого світла… А піти не випадає, бо мене призначено грати з принцом у віст.
   Дізнавшись про таку честь, генерал братів-міноритів, буржуа з походження, так розгубився, що, не знаходячи слів, тільки вклонився перед Фабріціо, який, у свою чергу, схвильований аж ніяк не тим, чим генерал, зробився надзвичайно балакучим. Раптом він помітив, що позад нього всі затихли, але йому не хотілося оглядатися; потім застукали по пюпітрах смички, полинули звуки ритурнелі, і славетна співачка П. [254 - Джудіта Паста (1798–1865), міланська оперна артистка.] заспівала знамениту колись арію Чімарози [255 - Чімароза Доменіко (1749–1801) – італійський композитор, автор опери «Таємничий шлюб» (1792), в якій виконується названа тут арія.] «Quelle pupille tenere». [256 - «Оті ніжні оченята» (італ.)]
   При перших тактах Фабріціо кріпився, та швидко гнів його розвіявся, і він відчув, що зараз розплачеться. «Боже милий! – подумав він. – Яке безглузде видовисько! Та ще ця сутана!» І він вирішив, що найкраще продовжити розмову з генералом міноритів.
   – У мене бувають напади нестерпного головного болю, і коли я роблю, як цього вечора, над собою зусилля, щоб погамувати їх, – то все кінчається тим, що на очах виступають сльози; це, звісна річ, дуже прикро для людини нашого становища, бо такі сльози можуть дати привід для лихослів'я. Тим-то прошу вас, ваше преподобіє, дозвольте мені, коли я плакатиму, дивитися лише на вас, та ви не звертайте на це ніякої уваги.
   – Отець провінціал нашого ордену в Катандзаро страждає від такої ж самої хвороби, – сказав генерал міноритів і заходився стиха розповідати якусь безконечну історію.
   Втішні подробиці тієї історії про вечірні трапези отця провінціала викликали у Фабріціо посмішку, чого вже давно не траплялося; та незабаром він перестав слухати генерала міноритів. Пані П. з божественним талантом виконувала арію Перголезе [257 - Перголезе Джованні Батіста (1710–1736) – італійський композитор.] (принцеса любила старовинну музику). За три кроки від Фабріціо почувся легенький шурхіт; уперше за вечір він озирнувся: в кріслі, що заскрипіло, коли його посунули по паркету, сиділа маркіза Крешенці; її очі, повні сліз, зустрілися з очима Фабріціо, на яких також бриніли сльози. Маркіза опустила голову. Фабріціо кілька секунд не зводив із неї погляду, ніби впізнавав цю голівку, обтяжену діамантами; проте в погляді його світилися гнів і зневага. Тоді він подумки повторив її слова: «Мої очі вже не побачать тебе ніколи», і, повернувшись до генерала міноритів, промовив:
   – Зараз мій біль такий пекучий, як ніколи.
   І справді, більш ніж півгодини Фабріціо плакав гіркими слізьми. На щастя, заграли Моцартову симфонію, [258 - Моцарт Вольфганг Амадей (1756–1791) – великий австрійський композитор.] як то повелося в Італії, дуже спотворивши її. Це допомогло Фабріціо вгамувати сльози.
   Він тримався міцно і вже не дивився на маркізу Крешенці. Та раптом знову заспівала пані П., і душа Фабріціо, вмита слізьми, цілком заспокоїлась. Тепер життя показалося йому в новому світлі. «Як я міг сподіватися, що зможу отак відразу й назавжди забути її? – здивувався він. – Хіба це в моїх силах?» Потім спало йому на думку: «Чи можна тяжче страждати, ніж страждав я ці два місяці? А коли вже ніщо не може збільшити моїх мук, то чому я маю відмовляти собі в блаженстві дивитися на неї? Вона забула свої клятви, вона легковажна; а хіба ж усі жінки не такі самі? Але хто насмілиться заперечувати її небесну вроду? А її погляд! Він кидає мене в трепет, тоді як інші жінки, яких вважають красунями, такі мені байдужі, що навіть дивитися на них не хочеться. То чому ж мені не милуватися нею? Бодай перепочину на хвилину!»
   Фабріціо трохи знав людей, але не мав жодного досвіду в пристрастях, інакше зрозумів би, що, віддавшись хвилинним радощам, він зведе нінащо свої двохмісячні зусилля, які він докладав до того, щоб забути Клелію.
   Ця бідолашна жінка приїхала на прийом тільки на вимогу чоловіка. За яких півгодини вона, виправдуючись тим, що ніби погано почувається, захотіла їхати додому, але маркіз Крешенці заявив, що викликати карету, коли тільки-но почали під'їжджати екіпажі, – це означає порушувати узвичаєний етикет; чого доброго, такий від'їзд можуть витлумачити як приховану зневагу до свята, що його влаштувала сама принцеса.
   – З обов'язку камергера, – додав маркіз, – я змушений бути в залі до послуг принцеси, поки всі не роз'їдуться. Можливо, а то й напевне, мені доведеться давати накази слугам, – вони такі недбалі. Чи, може, ви хочете, щоб простий шталмейстер [259 - Шталмейстер – чиновник при придворних стайнях.] перехопив у мене таку честь?
   Клелія скорилася. Спершу вона не помітила була Фабріціо і сподівалася, що він не приїде на це свято. Перед початком концерту, коли принцеса дозволила дамам сідати, Клелія, не надто спритна в таких ділах, стояла, поки всі кращі місця біля принцеси не позахоплювали інші, і їй довелося вдовольнитися кріслом у дальнім кутку зали, куди заховався Фабріціо. Коли вона підійшла до крісла, погляд її зупинився на досить незвичному в таких місцях костюмі генерала міноритів; спершу вона не звернула уваги на його співрозмовника, чоловіка з тонкою постаттю, в скромній чорній одежі; а проте якесь невиразне почуття притягувало її погляд до цієї людини. «Всі тут у мундирах, у багато гаптованім убранні. Хто ж цей молодик, так просто одягнений у все чорне?» Клелія дуже пильно придивлялася до нього, аж тут, щоб пропустити якусь даму, посунула своє крісло. Фабріціо повернув голову; вона не впізнала його, – так він перемінився. Спочатку в неї майнула думка: «Який він схожий на нього, певно ж, це його старший брат; та мені здавалося, що брат всього на кілька років старший, а цьому чоловікові років сорок». І раптом вона впізнала його по тому, як у нього ворухнулися уста.
   «Нещасний! Скільки він вистраждав!» – подумала вона й опустила голову, та вже не з вірності своїй обітниці, а під вагою безмірного болю. Серце її розривалося з жалю. Такого вигляду не було в нього навіть після дев'яти місяців тюрми! Вона не дивилася на нього, але, здавалося, й не зводячи погляду, бачила кожен його рух.
   Після концерту Клелія помітила, що він підійшов до ломберного стола, поставленого для принца за кілька кроків од трону. Коли Фабріціо відійшов далі від неї, вона з полегшенням зітхнула.
   Та маркіза Крешенці сильно дошкуляло те, що його дружина відтіснена так далеко від трону. Весь вечір він переконував даму, котра посідала третє крісло від принцеси, дружину свого боржника, що вона мусить помінятися місцем з маркізою. Сердега, цілком зрозуміло, не погоджувалась, тоді він пішов і розшукав її чоловіка, і той примусив дружину скоритися сумному голосові розуму. Маркіз, нарешті, таки домігшись незаконного обміну, пішов по Клелію.
   – Ви завжди надмірно скромні, – сказав він їй. – Чому ви йдете, потупивши очі? Вас іще, дивись, приймуть за одну з тих міщанок, які й самі дивуються, що попали сюди, і на яких усі поглядають з подивом. Це витівки отої старшої статс-дами, – все вона робить наперекір. А ще базікають про боротьбу з поширенням якобінства! Запам'ятайте, що ваш чоловік посідає чільне місце серед придворних мужів принцеси; а якби республіканці коли-небудь і домоглися б знищення двору, навіть аристократії, ваш чоловік усе одно залишиться найбагатшого людиною в державі. Ви цього ніяк не можете взяти собі в голову.
   Крісло, в яке маркіз Крешенці із задоволенням таки посадив свою дружину, стояло кроків за шість од ломберного столу принца. Клелія могла бачити Фабріціо лише в профіль; однак вона помітила, що він дуже схуд і, головне, такий далекий від усього, що відбувається в цьому світі, він, хто колись не міг пройти повз якусь подію байдужим, – аж кінець кінцем дійшла страшного висновку: Фабріціо рішуче перемінився, зовсім забув про неї, а що він став такий кощавий, то причиною цього – суворі пости, яких він дотримується з великої побожності. Клелія впевнилась у цій печальній думці, почувши розмову своїх сусідів, – адже ім'я коад'ютора було у всіх на устах, – сусідів, що не могли збагнути, як він удостоївся такої високої честі: мовляв, зовсім ще молодий, а вже призначений грати з принцом! Придворних дивувала поштива байдужливість і погордливий вигляд, з яким він розкидав карти, ба навіть коли брав взятки з його високості.
   – Але ж це просто неймовірно! – обурювалися бувалі придворні. – Тітка доскочила великої ласки, а йому й голова пішла обертом… Ну, та дасть бог, довго воно так не буде, – наш володар не стерпить, щоб перед ним носа дерли.
   Герцогиня підійшла до принца. Придворні, які стояли поодаль і могли чути лише окремі слова розмови, помітили, що Фабріціо дуже почервонів.
   – Видно, тітонька відчитала його за надмірну бундючність, – гадали вони.
   Насправді ж Фабріціо почув голос Клелії, – вона щось відповідала принцесі, яка, обходячи залу, вшанувала розмовою дружину свого камергера. Настала хвилина, коли в грі Фабріціо мусив мінятися місцем зі своїм партнером. Тепер він, сидячи навпроти Клелії, мав невимовне щастя кілька разів кинути на неї оком. Бідолашна маркіза відчувала на собі його погляд і зовсім втратила самовладання; їй хотілося розгадати, що діється в серці Фабріціо, вона й собі пильно поглядала на нього.
   Нарешті партія в віст кінчилася, дами слідом за принцом повставали і всі рушили до другої зали, де на гостей чекала вечеря. В цій метушні Фабріціо опинився біля самої Клелії. Він ще й досі був сповнений спокійної рішучості, та раптом відчув тонкі пахощі парфумів, що линули від її уборів, і всі його наміри пішли прахом. Він порівнявся з нею і, ніби сам до себе, промовив два рядки Петрарчиного сонета, видрукуваного на шовковій хусточці, яку надіслав їй з Лаго-Маджоре: «Який я був щасливий, коли чернь вважала мене нещасним, і як тепер змінилась моя доля!»
   «Ні, він не забув мене, – з глибокою радістю подумала Клелія. – В такій прекрасній душі несталості бути не може!»

     Вам не побачить перемін в мені,
     Чарівні очі, що любить навчали.

   Клелія насмілилась повторити сама собі ці два рядки Петрарки.
   По вечері принцеса відразу ж пішла в свої покої. Принц, провівши її, вже не з'являвся в прийомних залах. Коли стало відомо, що він не вийде, всі гості ринули до виходу. В передпокої зчинилося справжнє сум'яття, і Клелія знову опинилася обіч Фабріціо; тяжке страждання, що відбивалося на його обличчі, збудило в ній жаль.
   – Забудьмо все минуле, – сказала вона. – Збережіть оце на пам'ять про дружбу.
   І вона поклала своє віяло так, щоб він міг узяти його непомітно.
   В очах Фабріціо змінився весь світ; за одну мить відлюдник став іншою людиною. На другий день він оголосив, що його самітництво скінчилося, й вернувся в пишні покої палацу Сансеверіна. Архієпископ і думав, і говорив, що ласка принца, який запросив Фабріціо партнером до гри в карти, зовсім запаморочила голову цьому новоявленому святому; але герцогиня здогадалася, що він помирився з Клелією. Ця думка подвоювала страждання, яких постійно зазнавала герцогиня, згадуючи свою фатальну обіцянку, і вона остаточно постановила залишити Парму. Всі придворні дивувалися з такого безглуздя. Як! Залишити двір, коли її вшановано безмірною ласкою!
   Граф, цілком щасливий відтоді, як упевнився, що між Фабріціо та герцогинею немає жодних любовних стосунків, сказав своїй подрузі:
   – Наш новий володар – втілена доброчесність, а я навивав його дитиною. Хіба він коли-небудь простить мені таке? Я бачу єдиний спосіб встановити з ним справді добрі стосунки, це – подати у відставку. Я буду з ним вельми люб'язний і поштивий, а тоді, посилаючись на недугу, попрошу звільнення. Оскільки кар'єра Фабріціо забезпечена, ви, сподіваюся, дозволите мені покинути службу. Тільки чи пристанете ви на велику жертву, – додав він, усміхаючись, – проміняти високий титул герцогині на інший, нижчий? Задля втіхи я залишу всі справи у страшенному безладді. У мене в різних міністерствах було чотири-п'ять працьовитих чиновників; два місяці тому я спровадив їх на пенсію за те, що вони читали французькі газети, а на їхнє місце поставив неймовірних бовдурів.
   По нашім від'їзді принц опиниться в такому скрутному становищі, що, навіть боячись підступної вдачі Рассі, безперечно, буде змушений повернути його до двору. Я ж, виконуючи волю тирана, в руках якого моя доля, напишу сповненого ніжної дружби листа моєму другові Рассі й повідомлю його, що маю всі підстави сподіватися на його скоре й заслужене підвищення.

Розділ двадцять сьомий

   Ця серйозна розмова відбулася на другий день після повернення Фабріціо до палацу Сансеверіна. Герцогиня була болісно вражена радістю, що виявлялася у кожному русі Фабріціо. «Виходить, – думала вона, – ця молоденька святенниця ошукала мене. Вона й трьох місяців не змогла чинити опору своєму коханому!»
   Молодому принцові, створінню вкрай малодушному й несміливому, впевненість у щасливому завершенні його домагань надала великої відваги в любовних справах. До нього дійшло, що в палаці Сансеверіна готується до від'їзду, і принців камердинер, француз, який мало вірив у неприступність великосвітських дам, намовив його, щоб той виявив більше сміливості в стосунках з герцогинею. Ернесто П'ятий дозволив собі вчинок, що його суворо засудили і принцеса, і всі розважливі люди при дворі; а народ побачив у цьому свідчення дивної ласки, яку монарх виявив герцогині: принц безцеремонно приїхав до неї в палац.
   – Ви що, виїжджаєте? – мовив він суворим тоном, який видався герцогині вельми образливим. – Ви виїжджаєте! Ви надумали пошити мене в дурники і зламати власну присягу! А проте, якби я всього десять хвилин побарився з виявленням милості, якої ви благали для Фабріціо, він уже давно був би мертвий. Ви мене зробили нещасним. Якби не ваша присяга, я ніколи не насмілився б так палко полюбити вас. Ви не шануєте даного слова!
   – Поміркуйте, принце, тверезо. Чи у вашім житті були іще такі щасливі години, як оці останні чотири місяці? Ваша слава як монарха і, насмілюся гадати, ваше щастя як шанованої людини ніколи не були такі великі. Я вам пропоную угоду: якщо ви зволите пристати на неї, я не буду вашою полюбовницею на скороминущу мить і з обов'язку присяги, вирваної в хвилину страху, зате кожну хвильку свого життя віддам турботам про ваші радощі; я залишуся така ж сама, як була останні чотири місяці, і, можливо, любов увінчає нашу дружбу. Я не заприсягну, що це неможливо.
   – Гаразд, – радісно вигукнув принц, – у такому разі візьміть для себе іншу, значно поважнішу роль: повелівайте воднораз і мною, і моєю державою, будьте моїм прем'єр-міністром. Я пропоную вам морганатичний шлюб, єдино прийнятний для нас через досадливі вимоги мого сану. Приклад маємо під самим боком: неаполітанський король нещодавно одружився з герцогинею Партана. Я пропоную вам такий самий шлюб, – це все, що в моїх силах. Аби довести, що я вже не дитина і все обміркував, я скажу вам про свої наміри, здійснення яких може призвести до сумних політичних наслідків: я ладен бути останнім монархом нашої династії і ще за життя із сумом бачити, як великі держави ділять мою спадщину; і я благословляю ці вельми відчутні неприємності, бо вони дають мені ще одну можливість довести мою пошану до вас і мою любов.
   Герцогині не було над чим задумуватися: з принцом їй було нудно, графа вона вважала приємним другом, і в світі існувала тільки одна людина, якій би вона віддала перевагу. До того ж над графом вона панувала, а принц, улеглий вимогам свого сану, повелівав би нею. До того ж він міг би виявитися людиною несталою і завести полюбовницю, – по кількох роках вікова різниця дала б йому на те право.
   Перспектива неминучої нудьги відразу ж вирішила все, але герцогиня з делікатності попросила дозволу поміркувати над його пропозицією.
   Занадто довго було б передавати тут безмежно люб'язні, майже ласкаві слова й вирази, якими вона прикрашувала свою відмову. Принц лютував; він добре бачив, як щастя вислизає з рук. Що буде, коли герцогиня залишить двір?… А яке то приниження – бути відкинутим. «Що скаже француз-камердинер, коли я признаюсь йому в своїй поразці?»
   Герцогиня ухитрилася вгамувати принца і мало-помалу повести переговори в примирливому тоні.
   – Якщо ви, ваша високість, будете ласкаві не змушувати мене до виконання фатальної обіцянки, на мій розсуд жахливої, бо зробили б мене бридкою у власних очах, я зостануся при вашім дворі, і в ньому завжди пануватимуть мир і радощі, як цієї зими. Кожна хвилина мого життя буде присвячена піклуванню про ваше щастя як людини і вашу славу як монарха. А змусите мене виконати присягу, тобто затаврувати себе ганьбою до самої смерті, я тут же покину вашу державу, щоб ніколи не бачити її. Того дня, коли я втрачу честь, ви побачите мене востаннє.
   Але принц був упертий, як і всі малодушні люди. До того ж його людська й монарша гордість були вражені відмовою взяти з ним шлюб; передбачаючи всі труднощі, які довелося б долати, щоб цей шлюб визнали, він рішуче наважився перемогти їх.
   Цілих три години обидві сторони повторювали одні й ті ж самі аргументи, часто дошкуляючи одне одному терпким слівцем. Нарешті принц вигукнув:
   – Ви хочете переконати мене, що в вас немає почуття честі? Якби того дня, коли генерал Фабіо Конті взявся отруїти Фабріціо, я так довго вагався та зволікав, як оце ви, то вам довелося б тепер клопотатися про спорудження гробниці вашому небожеві в одній із пармських церков.
   – Тільки не в пармських! Не в країні отруйників!
   – Он як!.. Тоді ви можете від'їжджати, пані герцогине, – гнівно вигукнув принц. – Я зневажатиму вас.
   Принц пішов до дверей. Герцогиня мовила ослаблим голосом:
   – Гаразд. Приходьте перед десятою вечора, дотримуючись найсуворішої таємниці. Це буде невигідно для вас. Ви побачите мене востаннє. А я присвятила б усе життя на те, щоб зробити вас щасливим, наскільки може бути щасливий монарх у вік якобінства… Подумайте, в що перетвориться ваш двір, коли не буде тут мене, щоб силоміць витягувати його із притаманних йому ницості та злоби.
   – А ви в свою чергу подумайте, що ви відмовляєтесь од корони, ба навіть більше, ви ж не були б одною з тих, звичайних принцес, на яких женяться з політичних міркувань, нітрохи не люблячи їх. Ви заволоділи б усім моїм серцем і назавжди були б необмеженою повелителькою як моїх дій, так і моєї держави.
   – Але б ваша мати мала право зневажати мене як ницу інтриганку.
   – Дарма. Я призначу їй утримання й вишлю з Парми.
   Ще три чверті години обмінювалися вони прикрими словами. Принц, людина лагідного серця, не зважувався ні скористатись із свого права, ні відпустити герцогиню. Він чув, що головне – будь-яким способом домогтися першої перемоги, а далі жінка поступиться.
   Герцогиня з обуренням прогнала його. О десятій годині без трьох хвилин він, увесь тремтячи, з'явився. Вигляд у нього був жалюгідний. О десятій тридцять герцогиня сіла в карету й вирушила до Болоньї. Виїхавши з володінь принца, вона відразу написала графові:

   «Жертву принесено. Впродовж місяця не сподівайтеся бачити мене веселою. Я більше не побачу Фабріціо. Чекаю вас у Болоньї. Погоджуюся стати графинею Моска тоді, коли ви забажаєте. Прошу лише про одне, – ніколи не змушуйте мене вернутися в країну, яку я покинула. Пам'ятайте, що замість ста п'ятдесяти тисяч ліврів ренти ми будемо мати лише тридцять, найбільше сорок тисяч. Бувало, дурні дивилися на вас, пороззявлявши роти, тепер вони поважатимуть вас тільки в тому разі, якщо ви принизитеся до розуміння їхніх нікчемних думок. Ти ж сам цього хотів, Жорже Дандене! [260 - Ти ж сам цього хотів, Жорже Дандене! – репліка, з якою звертається сам до себе герой комедії Мольєра «Жорж Данден» (1668). У Франції стала прислів'ям, яке означає, що людина повинна сама себе звинувачувати у всіх нещастях, які її спіткали.]»

   Тижнем пізніше вони обвінчалися в перуджійській церкві, де поховані графові предки. Принц був у відчаї. Він три-чотири рази посилав до герцогині кур'єрів. Вона повертала нерозпечатаними всі його листи, вклавши їх у новий конверт. Ернесто V щедро винагородив графа Моску, а Фабріціо вшанував вищим орденом своєї держави.
   – Це мені найбільше сподобалось у нашому прощанні, – сказав граф новій графині Мосці делла Ровере. – Ми розсталися кращими в світі друзями. Він ушанував мене великим хрестом іспанського ордену і діамантами, що коштують більше, ніж сам орден. Сказав, що зробив би мене герцогом, але хоче притримати цей засіб, щоб повернути вас у свою державу. Мені доручено об'явити вам – приємна для чоловіка місія! – якщо ви зволите вернутися до Парми, хоча б усього на місяць, я стану герцогом і отримаю прізвище на ваш вибір, а вам буде подаровано чудовий маєток.
   Усе це герцогиня відкинула з огидою.
   Клелія після зустрічі з Фабріціо на придворному балу, після її, здавалося б, рішучої заяви, вже ніби й не згадувала про кохання, що, правдоподібно, на коротку мить озвалося в її серці; щире каяття люто мучило цю чисту, побожну душу. Фабріціо дуже добре зрозумів це і, як не намагався втішити себе надіями, хмура печаль гнітила його душу. Однак цього разу горе не привело його до відлюддя, як тоді, коли одружилася Клелія.
   Граф просив свого небожа докладно повідомляти його про все, що діється при дворі, і Фабріціо, який починав розуміти, скільки зробив для нього граф, дав собі слово виконувати це прохання з сумлінністю порядної людини.
   Фабріціо, як і все місто та двір, не сумнівався, що його друг мав намір вернутися на міністерський пост і дістати владу, якої не мав досі. Графові передбачення не забарилися справдитись: не минуло й півтора місяця, як Рассі став прем'єр-міністром, Фабіо Конті – військовим міністром, і тюрми, що за графа майже обезлюдніли, знову були повні. Принц, покликавши до влади цих людей, гадав, що мстить герцогині; він навіснів із кохання й ненавидів графа Моску передусім як суперника.
   У Фабріціо було багато справ, – монсиньйор Ландріані, якому вже виповнилося сімдесят два роки, геть підупав на здоров'ї і майже не виходив зі свого палацу, отже, коад'юторові доводилося виконувати мало не всі його обов'язки.
   Маркіза Крешенці, яку гнітили муки сумління й залякував сповідач, знайшла добрий спосіб уникати поглядів Фабріціо. Скориставшись, як приводом, останніми місяцями першої вагітності, вона стала в'язнем у власному палаці. Але тут був великий сад. У нього проник Фабріціо і розклав по її улюбленій алеї букети, в такому порядку зв'язавши квіти, щоб вони виражали певну думку, як то колись робила сама Клелія, посилаючи йому щовечора квіти протягом останніх днів його ув'язнення в камері Фарнезької вежі.
   Маркізу розгнівила така витівка; її душу опановували навперемін то каяття, то щира любов. Протягом кількох місяців вона ні разу не дозволила собі на самоті вийти в сад чи бодай кинути з вікна побіжний погляд на нього.
   Фабріціо вже стало здаватися, що вони розсталися назавжди, і мало-помалу його охоплював одчай. Світське товариство, в якому він змушений бувати, смертельно йому набридло, і коли б не потаємна певність, що графові не знайти душевного спокою без міністерського крісла, він би знову вернувся до своїх колишніх тісних покоїв у архієпископському палаці. Як добре було б цілком віддатися там своїм думкам і чути людські голоси лише в години виконання службових обов'язків!
   «Але, – казав він сам собі, – дбаючи про інтереси графа й герцогині, я мушу бувати при дворі. Замінити мене ніхто не зможе».
   Принц виділяв його з-поміж інших, виявляючи незмінну увагу, що забезпечила йому видне місце при дворі, і цією ласкою Фабріціо завдячує великою мірою самому собі. Його крайня стриманість, яка походила з цілковитої байдужості, ба навіть огиди до всякої криводушності чи дріб'язкових пристрастей, що сповнювали людське життя, відповідала марнославству принца; він часто казав, що Фабріціо такий самий розумний, як і його тітка. Простодушному принцові лише наполовину була відома істина: ніхто з наближених до нього не перебував у такому душевному стані, як Фабріціо. Останні з двораків, і ті не могли не помітити, що пошана, яку виявляли Фабріціо, анітрохи не відповідає скромному званню коад'ютора й перевершує принцову поштивість навіть до особи архієпископа. Фабріціо писав графові: якщо принц набереться колись розуму і помітить, скільки безладдя натворили в державних справах Рассі, Фабіо Конті, Дзурла та подібні до них, то він, Фабріціо, стане посередником, через котрого його високість, не надто принижуючи своє самолюбство, зможе стати до переговорів з графом.
   «Коли б не фатальні слова «ця дитина», – писав він графині Мосці, – якими одна мудра людина образила найяснішу особу, то та найясніша особа давно б уже заволала: «Мерщій вертайтеся і порозганяйте всіх оцих пройдисвітів!» Мудрого чоловіка навіть сьогодні з радістю покликали б, якби його дружина зласкавилася ступити в тому напрямі бодай один крок. Та якщо зачекати, поки визріє овоч, то мудра людина ввійде крізь широко розчинені парадні двері. До речі сказати, в салоні принцеси запанувала страшенна нудьга, тільки й розваги, що безглузді теревені Рассі, який схибнувся на аристократизмі, відколи доскочив графського титулу. Тепер видано суворе розпорядження, щоб усі придворні, дворянство котрих не сягає восьмого коліна, більше не насмілювались (так і сказано в указі!) появлятися на принцесиних вечорах. За всіма, хто користується правом доступу в головну галерею, щоб вітати принца, коли він вранці йде до обідні, зберігаються ці привілеї. Проте кожен, кого вперше представляють дворові, повинен вести дворянство з восьмого коліна; з цього приводу дотепники кажуть, що в Рассі трохи не вистачає…»
   Зрозуміло, такі листи ніяк не можна було довірити пошті.
   Графиня Моска відповіла з Неаполя:
   «Щочетверга в нас концерти, а по неділях у нас збираються, щоб просто погомоніти. У наших вітальнях ніде й повернутися. Граф у захопленні від своїх розкопок; він виділяє на них по тисячі франків щомісяця і вже виписав із Абруццьких гір землекопів, які обходяться йому всього по три су на день. Пора тобі навідати нас. Більше як двадцять разів запрошую тебе. Приїжджай, невдячний!»
   А Фабріціо й не думав приїжджати. Ба навіть листи, які він щоденно писав графові та графині, здавалися йому майже нестерпною повинністю. Читачі простять його, коли довідаються, що вже цілий рік він не може навіть словом перекинутися з Клелією. Всі його спроби налагодити хоч би якесь листування з нею, були відкинуті з жахом. Стомлений нудотним життям, Фабріціо запав у мовчанку: завжди і всюди, крім годин службових обов'язків та прийомів при дворі, він німував, і ця мовчанка в поєднанні з моральною чистотою збудили таку глибоку пошану до нього, що він нарешті вирішив послухатись тітчиної ради.
   «Принц перейнявся такою безмірною шанобою до тебе, – писала вона, – що незабаром чекай немилості. Він буде підкреслено неуважний до тебе, і за його погордою негайно настане найжорстокіша зневага двораків. Дрібні деспоти, навіть і чесні люди, мінливі, як мода, і причина одна – нудьга. В тебе єдиний засіб проти монарших примх – проповіді. Ти ж так майстерно імпровізуєш вірші! Спробуй поговорити півгодини про релігію. Попервах ти наговориш єресі. Заплати якому-небудь ученому й небалакучому богослову, щоб він відвідував твої проповіді і потім вказував на твої хиби; на другий день ти їх виправлятимеш».
   Коли людині гнітить душу безвзаємна любов, то всяке заняття, що вимагає уваги й певних зусиль, здається їй каторжним тягарем. Але Фабріціо гадав, що, домігшися впливу на народ, він зможе колись використати його в інтересах своєї тітки і графа, яких що не день поважав усе більше, в міру того як, виконуючи різні службові обов'язки, пізнавав людську злобу. Якось він зважився на проповідь і мав небувалий успіх, підсилений виснаженим виглядом і старенькою сутаною. Парафіяни визнали, що від його мови віє пахощами глибокої печалі, а в поєднанні з привабливим образом і розповідями про велику ласку, виявлену коад'юторові при дворі, це полонило всі жіночі серця. Жінки пустили поголоску, що Фабріціо – один з найхоробріших офіцерів наполеонівської армії. Невдовзі ця безглузда вигадка вже не підлягала жодним сумнівам. Парафіяни заздалегідь замовляли місця в тих церквах, де він мав виголошувати проповідь; старці стікалися туди з корисливими намірами о п'ятій годині ранку.
   Успіх Фабріціо був такий великий, що кінець кінцем навів його на думку, від якої в нього піднявся дух: можливо, маркіза Крешенці просто з цікавості коли-небудь прийде послухати його проповідь. Аж одного дня захоплені парафіяни помітили, що красномовство його набуло особливої сили. До краю схвильований, проповідник дозволяв собі такі сміливі образи, на які не зважилися б найдосвідченіші оратори. В хвилини самозабуття, охоплений пристрасним натхненням, він так зворушував свою аудиторію, що вся вона заливалася слізьми. Але марно його збурений погляд шукав серед облич, звернених до амвона, обличчя тієї, чия присутність була б для нього великою подією.
   «Та якщо колись і трапиться мені таке щастя, – думав він, – я зомлію або ж, загнувшись, не зможу мовити й слова». Щоб запобігти цій останній прикрості, він написав собі щось на зразок жалісливої і пристрасної молитви і щоразу клав аркушика на стільчику збоку амвона; в нього був намір прочитати накидані рядки в тому випадку, якби, помітивши маркізу Крешенці, раптом розгубив слова проповіді.
   Якось Фабріціо вивідав у маркізиних слуг, котрих удалося йому підкупити, що їм велено приготувати назавтра ложу Крешенці в оперному театрі. Вже рік маркіза не бувала на жодному спектаклі. Вона відступила од своїх звичок, забажавши послухати славетного тенора, через незвичайний фурор якого театр усі вечори був переповнений. Перше почуття, що охопило Фабріціо, була бурхлива радість. «Нарешті я зможу дивитися на неї весь вечір. Кажуть, вона дуже бліда». І він намагався уявити, яким стало її прекрасне обличчя тепер, коли на ньому від душевної боротьби злиняли ніжні барви.
   Його друг Лодовіко, пригнічений таким, як він казав, навіженством свого пана, ледве роздобув для нього ложу в четвертому ярусі, майже навпроти маркізиної ложі. І раптом Фабріціо спало на думку: «Треба домогтися, щоб вона прийшла послухати мою проповідь. Для цього необхідно вибрати якусь тісну церковцю, щоб мені добре було видно її». Звичайно Фабріціо призначав свої казання на третю годину по полудню. Але цього дня, коли маркіза лаштувалася в театр, він зранку велів об'явити, що обов'язки коад'ютора затримають його в архієпископському палаці і, всупереч звичаєві, проповідь відбудеться о пів на дев'яту вечора в церковці Святої Марії при монастирі візантійок; церковця стояла точнісінько навпроти одного з крил палацу Крешенці. Лодовіко від імені Фабріціо приніс візантійкам дуже багато свічок і попросив яскраво освітити їхню церкву. Туди прибула ціла рота гвардійських гренадерів, що мали пильнувати порядку; для захисту від злодіїв при кожній капличці було виставлено по солдату, озброєному рушницею з багнетом.
   Про те, що проповідь почнеться о пів на дев'яту, було об'явлено, а проте з другої години в церкву вже набилося повнісінько люду. Можна легко уявити, який гамір стояв над тихою вулицею, де височів чудової архітектури палац Крешенці. Фабріціо попередив, що на честь заступниці всіх скорбящих він говоритиме про жалість і співчуття, які кожна милосердна душа повинна відчувати до бездольної людини, хоча б вона була й грішником.
   Дуже ловко переодягнувшись, Фабріціо прийшов у свою ложу, тільки-но відчинили двері театру і ще не запалили вогнів. Спектакль почався близько восьмої години, і через кілька хвилин Фабріціо зазнав таких радощів, яких ніхто не зможе збагнути, доки не переживе сам: він помітив, що двері в ложу Крешенці відчинилися і за мить туди ввійшла маркіза; Фабріціо не бачив її так близько з того вечора, коли вона подарувала йому своє віяло; він боявся, що задихнеться з радощів; у нього так бухкало серце, аж майнула думка: «Коли б не вмерти! Який чудовий кінець такого сумного життя! Може, я, зомлівши, впаду в цій ложі; вірні, що посходилися до церкви візантійок, так і не побачать мене, а взавтра почують, що їхнього майбутнього архієпископа знайшли непритомного в ложі оперного театру, та ще й переодягненого в лакейську ліврею! Прощавай тоді, моя репутаціє! Та що мені та репутація!»
   Однак о дев'ятій без чверті Фабріціо переборов себе: він залишив ложу четвертого яруса і, ледве ступаючи, дійшов до того місця, де мусив скинути ліврейський фрак і одягтися, як йому більше подобає. Лиш о дев'ятій з'явився він до церкви святої Богородиці такий блідий і знеможений, що між парафіян пішла чутка, ніби пан коад'ютор цього вечора не в стані виголосити проповіді. Можна собі уявити піклування, як упадливо заметушилися біля нього черниці за ґратчастими дверима внутрішньої вітальні, куди він сховався. Ці жінки зчинили такий лемент, що Фабріціо попросив їх, щоб вони залишили його на кілька хвилин самого; по тому він швидко попростував до амвона. Ще о третій годині один із помічників його сказав йому, що церква повнісінька, але то – все простий люд, видно, приваблений видовищем святкового освітлення. Ставши при амвоні, Фабріціо приємно здивувався з того, що всі стільці зайняла світська молодь і найзнатніші люди.
   Почав він проповідь із вибачення, і по кожній фразі лунали вигуки стриманого захоплення. Потім він став пристрасно описувати страждання якогось нещасливця, закликаючи пожаліти його в ім'я мадонни, заступниці всіх скорбящих, що й сама прийняла стільки мук на землі. Проповідник був дуже схвильований; хвилинами йому бракувало сили говорити досить голосно, щоб його почули у всіх кутках цієї маленької церкви. Він був такий блідий, що жінкам, та й багатьом чоловікам і сам здавався страдником, якого треба жаліти. Кілька хвилин після його вибачення й початку проповіді люди помітили, що з ним діється щось небувале, здавалося, печаль його цього звечора стала ще глибша і ніжніша проти звичайного. Раптом на очах його побачили сльози. Парафіяни вибухнули такими ревними риданнями, що довелося припинити проповідь.
   По тому обривали її ще разів з десять викриками захоплення, голосним плачем та вигуками: «О пресвята Матір Божа! О Господи милосердний!» Всіх цих людей вищого світу опанувало таке непереможне загальне почуття, що ніхто не соромився своїх вигуків, і люди, що впадали в екстаз, не видавалися одне одному смішними.
   Під час кількахвилинного перепочинку, до якого, як часто буває, у середині казання вдаються проповідники, Фабріціо сповістили, що на спектаклі не залишилося ані душі живої, – з жінок одна лише маркіза Крешенці сидить у своїй ложі. В хвилину цієї перерви в церкві несподівано зчинився величезний гамір: то вірні схвалювали пропозицію спорудити статую панові коад'юторові. Друга частина проповіді мала такий шалений успіх чисто світського характеру, що пориви християнського каяття змінювалися таким негоже мирським криком захоплення, що проповідник, вийшовши із-за амвона, вважав своїм обов'язком покарати парафіян. І тут же всі разом лагідно й одностайно рушили до виходу, а на вулиці заходилися нестямно аплодувати й вигукувати: «Е viva del Dongo!» [261 - Хай живе дель Донго!(Італ.)]
   Фабріціо хапливо глянув на годинника і кинувся до ґратчастого вікна, що світилося в вузькому проході між органом і внутрішніми монастирськими приміщеннями. З пошани до небувало великого натовпу, що заповнив вулицю, воротар палацу Крешенці вставив дюжину смолоскипів у залізні патрубки, які стирчали в мурах середньовічної споруди. Через кілька хвилин, ще задовго до того, як припинилися вигуки, сталася подія, на яку з такою тривогою чекав Фабріціо: в кінці вулиці показалася карета маркізи, що верталася з театру; кучер змушений був зупинити коней і лише ступою, гукаючи на людей, щоб дали дорогу, зміг добратися до дверей палацу.
   Маркіза, як це властиво кожній нещасливій душі, була розчулена прекрасною музикою, та ще більше збентежилася вона, довідавшись, чому раптом спорожнів театр. У середині другої дії, коли на сцені був чудовий тенор, люди стали втікати навіть із партера, щоб спробувати щастя й проникнути до церкви візантійок. [262 - Візантійки – жіночий чернечий орден.] І тепер, побачивши, що товпище загородило їй дорогу до палацу, маркіза залилася слізьми. «Ні, я не помилилася в виборі!» – подумки мовила вона.
   Але саме ця хвилина замилування стала причиною того, що вона рішуче противилась наполяганням графа та всіх друзів, які не могли збагнути, чому вона не хоче послухати такого дивного проповідника.
   – Зрештою, подумайте, – казали вони, – що він же перевищив успіхом кращого в Італії тенора!
   «Якщо я побачу його, я загину!» – думала вона.
   Намарне Фабріціо, талант якого, здавалося, з кожним днем блищав яскравіше, виступив іще кілька разів із проповідями в тій самій церковці по сусідству з палацом Крешенці, – він ніколи не бачив там Клелії; вона кінець кінцем навіть розсердилась на його дії: то він прогнав її з саду, а тепер порушує спокій її тихої вулиці.
   Озираючи жінок, що приходять на його казання, Фабріціо вже досить давно помітив дуже миле смагляве личко з палкими очима. Ці чарівні оченята вмивалися слізьми вже звичайно на восьмій чи десятій фразі його проповіді. Коли Фабріціо мусив говорити щось довге й скучне йому самому, він охоче відпочивав поглядом на цій голівці, яка вабила його своєю молодістю. Він узнав, що молоденьку дівчину зовуть Анетта Маріні, що вона єдина дочка і спадкоємиця дуже багатого пармського купця-сукняра, померлого кілька місяців тому.
   Скоро ім'я Анетти Маріні, сукняревої дочки, було у всіх на вустах; вона безтямно закохалася в Фабріціо. Ще до початку знаменитих проповідей вона була засватана за Джакомо Рассі, старшого сина міністра юстиції. Спершу він їй подобався, але, разів два послухавши казання монсиньйора Фабріціо, вона раптом заявила, що не хоче виходити заміж. Коли її спитали про причину такої несподіваної переміни, дівчина відповіла, що негоже чесній дівчині одружуватися з одним, якщо вона до нестями кохає іншого.
   Родичі спочатку даремно намагалися вивідати, хто той інший. Але рясні сльози, що їх проливала Анетта на проповідях, навели матір та її дядьків на правдиву дорогу, і вони запитали, чи, бува, не закохалася вона в монсиньйора Фабріціо. Анетта сміливо відповіла, що, коли вже правду виявлено, не стане ганьбити себе брехнею; при цьому дівчина додала, що, не маючи жодної надії побратися з обожнюваним мужчиною, вона хоче принаймні, щоб її не зневажала дурнувата фізіономія титулованого Рассі. Це смішне становище, в яке попав син людини, котрій заздрила вся пармська буржуазія, через два дні викликало поговір по всьому місту. Відповідь Анетти Маріні вважали за дотепну, і всі повторювали її слова. Як говорили про те повсюдно, так говорили і в палаці маркіза Крешенці.
   Коли в салоні на ту ж тему точилися розмови, Клелія не проронила й слова, але наодинці про все розпитала у своєї покоївки. Наступної неділі, прослухавши вранішню месу в палацовій капличці, Клелія сіла в карету й поїхала з покоївкою на пізню обідню тієї парафії, де жила Анетта Маріні. У церкві вона побачила всіх красенів міста, яких зібрала сюди та ж сама приваба. Ці кавалери з'юрмилися при дверях. По хвилюванню, яке раптом охопило їх, маркіза здогадалася, що до церкви ввійшла синьйорина Маріні. З того місця, де сиділа Клелія, їй добре було видно суперницю, і попри всю свою побожність вона не приділяла належної уваги відправі. Клелія вважала, що в красуні міщаночки вигляд, який чи не більше пасує жінці після кількох років її одруження. Зрештою у неї, незважаючи на невеличкий зріст, була чудова постава, а її очі, як кажуть у Ломбардії, мало не говорять з усім, на що тільки глянуть. Маркіза поїхала додому, не діждавши кінця меси.
   Другого дня друзі дому Крешенці, що сходилися тут вечорами, розповідали про нову кумедну витівку Анетти Маріні. Її мати, побоюючись якого-небудь Анеттиного вибрику, видавала дочці мало грошей. Отож дівчина взяла чудовий діамантовий перстень – батьків подарунок – і запропонувала знаменитому Гайєцу, що приїхав до Парми розписувати вітальні в палаці маркіза Крешенці, за перстень написати портрет монсиньйора дель Донго; вона хотіла, щоб його було зображено в простій чорній одежі, а не в сутані. І ось учора мати молоденької Анетти, надзвичайно здивована і ще більше обурена, побачила в доччиній кімнаті чудовий портрет Фабріціо дель Донго у розкішній рамі, які тільки випадало золотити пармським майстрам за останні двадцять років.

Розділ двадцять восьмий

   Захоплені описом останніх подій, ми не вибрали часу, щоб окреслити бодай у кількох рисах оте смішне плем'я двірських прихвоснів, що роїлося при пармському дворі і правило за втішний коментар до змальованих подій. У цій країні миршавий дворянин з трьома-чотирма тисячами ліврів прибутку міг сподобитися честі стовбичити в чорних панчохах на ранішніх монарших виходах за умови, що він ніколи не читав Вольтера та Руссо, – умови, яку не дуже важко виконати. Потім йому належало зворушливо говорити про монарший нежить або про нову скриньку мінералів, що принц дістав із Саксонії. Якщо ж, до всього, він, не пропускаючи за рік жодного дня, ходить у церкву, якщо водить дружбу з двома-трьома товстими ченцями, то принц за два тижні перед новим роком чи через два після Нового року вшановував його кількома словами. Таке становище забезпечувало ласкавцеві велику вагу в цілій парафії, і вже збирач податків не насмілиться занадто прискіпуватися до нього, коли він запізнювався внести сто франків щорічного податку з його мізерного маєтку.
   Пан Гондзо [263 - Гондзо (італ.) – дурень.] був одним із цієї породи убогих царедворців вельми шляхетного звання, бо, крім маленького маєтку, отримав за протекцією маркіза Крешенці прекрасну посаду з платнею тисяча сто п'ятдесят франків на рік. Ця людина могла любісінько обідати вдома, але його змагала одна пристрасть: він бував задоволений і щасливий тільки в вітальні якого-небудь знатного вельможі, котрий раз по раз казав йому: «Та замовкніть, Гондзо, ви всього-на-всього бовдур!» Таке міркування було продиктовано поганим настроєм, бо Гондзо майже завжди бував розумніший за знатного вельможу. Про все говорив він доречно й досить дотепно; навіть більше, ладен був змінити свою думку, якщо господар дому покривиться. Правду кажучи, хоча Гондзо був надзвичайно спритний там, де йшлося про його власні вигоди, він не мав у голові жодної думки, і коли принц не бував простуджений, недолугий придворний, увійшовши до вітальні, страшенно пантеличився, не знаючи, про що б його завести мову.
   В Пармі Гондзо зажив собі слави завдяки чудесному трикутному капелюхові, оздобленому трохи обскубаною чорною пір'їною, якого він носив, навіть убравшись у фрак. А побачити б, як бундючно надівав він на голову того опереного капелюха або тримав його в руці! Він із щирою тривогою питався про здоров'я маркізиної кімнатної собачки, – і якби в маркізовім палаці вибухнула пожежа, Гондзо, ризикуючи власним життям, кинувся б у вогонь, аби врятувати одне з розкішних крісел, оббитих золотою парчею, за яку впродовж багатьох років чіплявся чорний шовк його коротких панталонів, коли він ненароком насмілювався на хвилинку присісти в ті крісла.
   Вечорами в вітальні маркізи Крешенці близько сьомої години збиралося сім-вісім осіб такого самого розбору. Як тільки вони вмощувалися, виходив пишно вбраний лакей у світло-жовтій лівреї, вмережаній срібними галунами, в червоному камзолі, що завершував його розкішні шати, і забирав капелюхи й ціпки од цих голочваньків. Слідом за ним з'являвся другий лакей і подавав їм каву в крихітних кухликах на срібній філігранній ніжці; а щопівгодини дворецький при шпазі, в ошатному каптані, зшитому на французький кшталт, пропонував гостям морозиво.
   Через півгодини після появи цих зачучверених нахлібників надійшло п'ять-шість офіцерів з військовою поставою; вони занадто голосно розмовляли і, як звичайно, обмірковували важливе питання про кількість і величину ґудзиків, які належить пришивати до солдатських мундирів для того, щоб головнокомандувач міг здобути перемогу. У вітальні маркізи Крешенці було б недоречно заводити розмови про те, що пишуть французькі газети. Хай би там ішлося про найприємніші речі, скажімо, про розстріли в Іспанії п'ятдесяти лібералів, однак оповідач тим самим вибовкав би, що він читає французькі газети. Всі ці люди вважали вершиною спритності виклянчити до власної пенсії кожні десять років надбавку сто п'ятдесят франків. У такий спосіб монарх поділяє зі своїм дворянством задоволення правити над селянством та буржуа.
   Головною персоною в вітальні Крешенці був, безперечно, кавалер Фоскаріні, людина надзвичайно порядна, а тому потроху бувала в тюрмі за всякого режиму. Він числився членом тієї знаменитої палати [264 - Законодавчий корпус італійського королівства, підвладного Наполеонові, на засіданні 1805 р. в Мілані відхилив запропонований Наполеоном законопроект про податки.] депутатів у Мілані, яка заперечувала закон про оподаткування, що його запропонував Наполеон, – випадок досить рідкісний в історії. Кавалер Фоскаріні двадцять років був другом маркізової матінки й залишився впливовою особою в домі. У нього про всякий випадок була на язиці яка-небудь втішна історійка, але від його проникливого ока нічого не уникало, і молода маркіза, вважаючи себе в глибині душі злочинницею, тремтіла перед ним.
   Тому що Гондзо відчував справжню пристрасть до вельмож, котрі поводилися з ним брутально і двічі на рік доводили до сліз, він був одержимий манією робити їм дрібні послуги. І якби його не сковували звички, прищеплені крайнім убозтвом, він іноді міг би досягти певного успіху, бо не був позбавлений деякої дози хитрощів, а ще більше – нахабства.
   Гондзо, натура якого нам уже знана, досить зневажливо дивився на маркізу Крешенці, бо вона ніколи не мовила йому жодного лихого слова; та, зрештою, вона ж була дружина преславного маркіза Крешенці, принцесиного камергера, який, крім того, разів два на місяць казав йому: «Замовкни, Гондзо, ти всього-на-всього бовдур!»
   Гондзо помітив: скоро заходила мова про молоденьку Анетту Маріні, як маркіза тут же на мить прокидалася з задуми й байдужості, в якій звичайно перебувала, доки годинник не виб'є одинадцятої, – тоді вона розливала чай і подавала кожному гостеві, звертаючись до нього по імені. Потім господиня виходила у свої покої, а перед цим, здавалося, на хвилину веселішала; в такі хвилини й читали їй сатиричні сонети. Пишуть їх в Італії досить вправно; це єдиний тут літературний жанр, в якому ще жевріє жива думка; щоправда, він уникає цензури. Нахлібники casa Grescenzi завжди пропонували свої сонети, питаючи: «Пані маркізо, чи дозволите прочитати в вашій присутності досить поганенького сонета?» Коли ж сонет викликав сміх і його двічі-тричі повторювали, тоді котрийсь із офіцерів не проминав випадку, щоб вигукнути: «Міністрові поліції слід би зайнятися цими ганебними віршиками; за їхніми авторами давно вже скучає шибениця». Міщани, простолюд, навпаки, такі сонети зустрічали з найщирішим захопленням, а писарчуки прокуратури переписували їх і розпродували паками.
   Гондзо помітив, як жваво зацікавилась сукняревою дочкою маркіза, і вирішив, що вона заздрить Анетті й морщиться, коли перед нею вихваляють вроду дівчини, молодої, та ще й з мільйонним посагом. А що Гондзо зі своєю завсідною посмішечкою та безсоромним нахабством у стосунках зі всіма незнатними безцеремонно проникав, куди завгодно, то другого ж дня він увійшов і до маркізиної вітальні, тримаючи в руці свого опереного трикутного капелюха з таким переможним виглядом, який бував у нього не більше, як раз або два на рік, коли принц казав йому: «Прощавайте, Гондзо!»
   Шанобливо привітавши маркізу, Гондзо не відійшов, як звичайно, щоб сісти в запропоноване йому крісло. Де там! Він усівся в колі гостей і зухвало вигукнув:
   – Я бачив портрет монсиньйора дель Донго!
   З несподіванки Клелія цупко вхопилась за підлокітники крісла; вона силкувалася опанувати своє збентеження, проте мусила незабаром вийти з вітальні.
   – Треба зауважити, мій ласкавий Гондзо, що він на рідкість безтактний, – звисока зауважив один із офіцерів, доїдаючи четверте блюдце морозива. – Невже ви не знаєте, що коад'ютор, який був одним із найхоробріших полковників наполеонівської армії, встругнув досить лиху штуку маркізиному батькові? Адже він вийшов із фортеці, де генерал Конті був комендантом, так само спокійнісінько, як виходять із Steccata (пармський собор).
   – А що я знаю, дорогий капітане? Я жалюгідний дурник, що ступив, то й ослизнувся.
   Ця репліка, цілком в італійському дусі, викликала кпини з бундючного офіцера. Невдовзі вернулася маркіза. Вона озброїлася мужністю і навіть потайки плекала бліду надію, що їй вдасться помилуватися портретом Фабріціо, що його одностайно хвалили гості. Маркіза з прихильністю відгукнулася про талант Гейєца, котрий написав того портрета. Несвідомо вона звернулася з чарівною усмішкою до Гондзо, який глузливо поглядав па офіцера. Тому що інші нахлібники дозволяли й собі ту ж саму втіху, офіцер не стерпів і пішов геть, перейнявшись смертельною ненавистю до Гондзо; той радів із своєї перемоги, а коли в кінці вечора збирався йти, маркіза запросила його на завтрашній обід.
   – Новини одна за другу краща! – вигукнув Гондзо другого дня після обіду, коли слуги повиходили. – Виявляється, наш коад'ютор закохався в молоденьку Маріні!..
   Можна собі уявити, яке збентеження охопило маркізине серце, коли вона почула цю незвичайну звістку. Навіть маркіз і той обурився:
   – Ну, Гондзо! Ви, добродію, як завше, роздзвонюєте нісенітницю. Слід би вам трохи притримати язика, говорячи про особу, яка сподобилася честі вже одинадцять разів грати в віст із його високістю.
   – Що ж, пане маркізе, – відповів Гондзо з цинізмом, властивим таким людям. – Можу вам заприсягтися, що йому дуже кортить зіграти партію з молоденькою Маріні. Та якщо вам ці новини не до вподоби – мовчу! Для мене їх уже не існує. Нізащо в світі я не посмію зробити якусь прикрість моєму обожнюваному маркізові.
   По обіді маркіз завжди виходив подрімати. Того дня він відступив од заведеного звичаю. Але Гондзо радше відкусив би собі язика, аніж проронив би одне слівце про молоденьку Маріні. Проте він раз у раз починав мову з таким розрахунком, щоб маркіз надіявся, що гість зараз поведе мову про любовні діла молоденької міщаночки. Гондзо був щедро наділений чисто італійським лукавством: йому втішно було дражнити, хитро відтягуючи жадану вістку. Бідолашний маркіз, умираючи з цікавості, змушений був вдатися до лестощів: він сказав Гондзо, що обідати в його товаристві – велике задоволення, бо з'їси вдвічі більше. Гондзо не зрозумів і взявся описувати прекрасну картинну галерею, яку зібрала маркіза Бальбі, колишня полюбовниця небіжчика-принца; разів три-чотири докладно й захоплено говорив про Гейєца. Маркіз думав: «Прекрасно! Зараз перейде на портрет, що його замовила Анетта Маріні». Але Гондзо ухилявся від цього. Вибило п'яту годину, і настрій у маркіза впав, – він звик, одпочивши по обіді, о пів на шосту сідати в карету і їхати на Корсо.
   – Он ви які з вашими дурницями, – буркнув маркіз, звертаючись до Гондзо. – Через вас я приїду на Корсо пізніше за принцесу. А я ж її камергер, і, може, вона зболить дати мені якогось наказа. Ну ж бо! Рапортуйте мерщій! Якщо можете, розповідайте в кількох словах, що воно там за любовні пригоди монсиньйора коад'ютора?
   Але Гондзо хотів притримати свою розповідь для маркізиного вуха, адже ж на обід запросила його вона. Отож він справді досить стисло відрапортував замовлену історію, і півсонний маркіз подався в опочивальню полежати. Та вже в розмові з бідолашною маркізою Гондзо прибрав зовсім іншого тону. При своїм багатстві й високім становищі вона була така молода й по-давньому простодушна, що вважала своїм обов'язком загладити брутальне поводження маркіза з Гондзо. Зачарований цим успіхом, він тут же здобувся на все своє красномовство і під спонукою обов'язку, а ще більше для власної втіхи, пустився в безконечні подробиці: мовляв, молоденька Анетта Маріні платить по цілому цехіну за кожне місце, яке займають для неї на проповіді; приходила ж вона звичайно з двома своїми тітками та колишнім батьковим касиром. Кращі місця, котрі вона замовляла, займалися звечора, і приходились вони майже навпроти амвона, трохи вбік од головного вівтаря. Проте помітили й парафіяни, що молодий проповідник нерідко з люб'язністю зупиняє досить промовисті погляди на юній спадкоємиці та ще такої привабливої вроди; коли він пильно вдивлявся в неї, проповідь його ставала занадто мудра, рясніла силою всіляких цитат, і в ній уже не відчувалося молитовного екстазу, що йде від серця; жінки майже відразу втрачали цікавість до казання, переводили погляди на Анетту й починали лихословити про неї.
   Клелія змушувала тричі повторювати всі ці дивні подробиці; за третім разом маркіза глибоко замислилась; вона вирахувала, що вже рівно чотирнадцять місяців не бачила Фабріціо. «Невже це такий великий гріх, – думала вона, – приїхати на годинку до церкви, не з тим, щоб побачити Фабріціо, а лише послухати славетного проповідника? До того ж сяду я подалі від амвона і гляну на Фабріціо лише раз, коли ввійду, та хіба ще раз, наприкінці проповіді!.. Ні, – заспокоювала себе Клелія, – не дивитися на Фабріціо поїду я в церкву, – мені хочеться послухати чудового проповідника!» На середині цих міркувань маркіза відчула муки сумління; чотирнадцять місяців її поводження було бездоганне. «Гаразд! – вирішила вона, щоб дійти миру з власним сумлінням. – Якщо перша жінка, яка завітає цього вечора, була на проповіді монсиньйора дель Донго, я їду також, якщо ні – утримаюсь».
   Прийнявши таку ухвалу, маркіза, на велику втіху Гондзо, сказала йому:
   – Постарайтесь довідатись, якого дня і в якій церкві має відбутися проповідь коад'ютора. Увечері, перед вашим відходом, я, можливо, дам вам доручення.
   Тільки-но Гондзо рушив на Корсо, Клелія вийшла в сад, що при палаці, подихати свіжим повітрям. Вона й не згадала, що вже десять місяців і нога її не ступала тут. Вона була весела, жвава, зашаріла… Ввечері на появу кожного нудного гостя серце її калатало од хвилювання. Нарешті доповіли про Гондзо, і він з першого погляду зрозумів, що буде тут цілий тиждень необхідною людиною. «Маркіза ревнує Фабріціо до молоденької Маріні; далебі пахне чудовою комедією, – подумав він. – Маркіза гратиме в ній головну роль, Анетта – роль субретки, [265 - Субретка – спритна покоївка; традиційний тип розважальної французької комедії.] а монсиньйор дель Донго – роль коханця, їй-богу, за квиток і два франки не дорого!» Він нетямився з радощів і весь вечір, усіх перебиваючи, розповідав вельми безглузді анекдоти (наприклад, анекдот про відому артистку [266 - Відома артистка – очевидно, мадемуазель Марс (Анаа – Франсуаза Буге, 1778–1847).] та маркіза Пекіньї; Гондзо почув його від проїжджого мандрівника-француза). Клелія не могла всидіти на місці, – вона то походжала по вітальні, то виходила в суміжну картинну галерею, куди маркіз відібрав тільки ті картини, кожна з яких коштувала не менше, ніж двадцять тисяч франків. Того вечора картини говорили з маркізою такою виразною мовою, що серце її знемагало од хвилювання. Нарешті вона, почувши, як відчинилися двері, поспішила в салон. То з'явилася маркіза Раверсі. Звертаючись до неї із завсідною люб'язністю, Клелія відчула, що їй бракує голосу. Тільки за другим разом гостя второпала запитання господині:
   – Ну, що ви скажете про модного проповідника?
   – Я завжди вважала його молодим інтриганом, гідним своєї тітоньки, горезвісної графині Моски; проте останнього разу, коли я була на його проповіді в церкві візантійок, навпроти вашого дому, він говорив так натхненно, що вся моя ненависть до нього зникла. Тепер я вважаю його найбільшим красномовцем; такого я не чула ніколи.
   – То ви бували на його проповідях? – спитала Клелія, вся тремтячи з радості.
   – Отакої! – усміхаючись, мовила гостя. – Виходить, ви мене не слухали… Ну, тепер я нізащо в світі не пропущу жодної проповіді! Кажуть, у нього сухоти, і скоро йому не доведеться вже проповідувати.
   Тільки-но маркіза Раверсі пішла, Клелія покликала Гондзо в галерею.
   – Я майже вирішила, – сказала вона, – послухати хваленого проповідника. Коли він говоритиме?
   – В понеділок, тобто через три дні. Він ніби вгадав наміри вашої світлості, – проповідуватиме в церкві візантійок.
   Вони ще не домовились про все, та в Клелії не вистачило духу говорити. Гондзо подумав: «Заварилося! Ну, вона відомстить. То ж нечуване зухвальство: втекти з тюрми, та ще коли випала честь сидіти під вартою такого героя, як генерал Фабіо Конті!»
   – До речі, треба поспішати, – додав він з тонкою іронією. – Проповідник чахне день при дні, – адже сухоти! Я чув, як лікар Рамбо казав, що йому й року не прожити. Це Бог карає за те, що він, зневаживши свій обов'язок в'язня, по-зрадницькому втік з фортеці.
   Маркіза сіла на диван, що стояв у галереї, і подала знак Гондзо також сісти. Через якусь хвилину вона дала йому гаманця, куди поклала кілька цехінів.
   – Скажіть, щоб зайняли для мене чотири місця.
   – Чи дозволите бідному Гондзо прослизнути слідом за вашою світлістю?
   – Звичайно. Накажіть зайняти п'ять місць… Не конче поблизу кафедри. Я цього нітрохи не прагну. Але мені хотілося б подивитись на мадемуазель Маріні, – кажуть, вона вельми вродлива.
   Маркіза, як у тумані, прожила три дні, що залишались до понеділка, на який було призначено проповідь. Гондзо, гордий з невимовної честі появитись на людях в почті такої знатної дами, вбрався в каптан французького крою і причепив шпагу; мало того, скориставшися сусідством палацу з церквою, він звелів принести туди чудове золочене крісло для маркізи; міщани визнали це за вершину зухвальства. Можна собі уявити, як почувалась маркіза, побачивши те крісло серед церкви, та ще й поставлене навпроти амвона. Вкрай зніяковіла, Клелія забилася в куток величезного крісла, опустила очі й не наважувалась глянути на молоденьку Маріні, на яку Гондзо так нахабно тикав пальцем, що маркіза не знала, куди дітися. Всі, хто не належав до знаті, в очах цього блюдолиза були цілковите ніщо.
   За амвоном з'явився Фабріціо. Він був такий кощавий, блідий, зачахлий, що Клелія тільки глянула на нього, й очі її наповнилися слізьми. Фабріціо мовив кілька слів і раптом замовк, так ніби в нього пропав голос; він силкувався сказати кілька фраз, але не зміг; тоді повернувся і взяв якогось списаного аркушика.
   – Брати мої! – почав він. – Одна нещасна й гідна вашого жалю душа моїми вустами просить вас помолитися, щоб настав край її мукам, які скінчаться для неї тільки разом із життям.
   І Фабріціо почав дуже повільно читати з аркушика; та голос його виражав такі почуття, що вже з половини молитви всі плакали, навіть Гондзо. «Принаймні не звертатимуть уваги на мене», – подумала Клелія, заливаючись рясними слізьми.
   Тим часом, як Фабріціо читав із аркушика, в нього появилося дві-три думки про душевний стан того нещасного, за якого він просив вірних помолитися. Скоро думки його ринули цілим роєм. Звертався він нібито до всіх присутніх, а насправді говорив лише до маркізи. Скінчив Фабріціо проповідь раніше звичайного, бо, не маючи сили над собою, сам душився від сліз і не міг далі говорити виразним голосом. Знавці визнали, що ця проповідь трохи дивна, та своєю патетикою в кожному разі була рівна тій знаменитій проповіді, котру коад'ютор виголосив при святковому освітленні. А Клелія, тільки-но Фабріціо прочитав якийсь десяток рядків написаної молитви, вже вважала важким злочином, що прожила аж чотирнадцять місяців, не бачивши його. Вернувшись додому, вона відразу лягла в ліжко, щоб ніхто не заважав їй думати про Фабріціо; а рано-вранці Фабріціо одержав таку записку:
   «Довіряюсь вашій честі. Знайдіть чотирьох сміливців, що вміють берегти таємницю, і взавтра, коли на Steccata виб'є північ, будьте на вулиці Сан-Паоло, біля хвіртки будинку № 19. Пам'ятайте, що на вас можуть напасти. Сам-один не приходьте».
   Впізнавши почерк цієї божественної цидулки, Фабріціо впав навколішки й заплакав: «Нарешті! – вигукнув він. – Недарма чекав я чотирнадцять місяців і вісім днів. Прощавайте, проповіді!»
   Було б дуже довго описувати шаленство, що опанувало серця Фабріціо й Клелії. Хвіртка, про яку згадано в записці, вела до оранжереї палацу Крешенці, і Фабріціо вмудрився разів десять за день пройти повз неї. Озброївшись, він близько півночі, один, швидким кроком підступив до тієї хвіртки і, на свою невимовну радість, почув, як десь поблизу добре знайомий голос тихо промовив:
   – Заходь сюди, мій сердечний друже.
   Фабріціо обережно ввійшов і справді опинився в оранжереї, навпроти вікна з грубими ґратами, що були в трьох-чотирьох футах над землею. Тут залягла глибока темрява. За вікном почувся якийсь шерех. Фабріціо помацав ґрати, і чиясь рука, просунута крізь них, взяла його руку, піднесла до вуст і поцілувала.
   – Це я, – промовив любий голос. – Я прийшла сюди, щоб сказати, що кохаю тебе, і спитати, чи пристанеш ти на мою умову.
   Можна собі уявити відповідь Фабріціо, радість і здивування його. Після перших хвилин невимовної радості Клелія сказала:
   – Ти добре знаєш, що я дала обітницю Пресвятій Діві ніколи не бачити тебе; саме тому я й прийняла тебе в такій глибокій темряві. Отже, запам'ятай: якщо ти коли-небудь змусиш глянути на тебе при світлі, всьому між нами буде покладено край. Але найперше я не хочу, щоб ти виголошував проповіді для Анетти Маріні; і ще: не думай, ніби це від мене походить безглузда вигадка принести в божий дім оте крісло.
   – Мій любий ангеле, ні для кого я більше не проповідуватиму; все те робилося з надією коли-небудь побачити тебе.
   – Не кажи цього; запам'ятай, що бачити тебе мені не можна…
   Тут ми попросимо дозволу проминути мовчанкою дальші три роки.
   На той час, із якого ми беремося вести далі розповідь, граф Моска вже давно вернувся до Парми і, обійнявши пост прем'єр-міністра, став могутній, як ніколи досі.
   По трьох роках божественного щастя душу Фабріціо сповнила примхлива любов і все перемінила. В маркізи був чарівний дворічний синок Сандріно, що приносив матері величезну втіху; він завжди вертівся біля неї або сидів на колінах у маркіза Крешенці. Фабріціо майже не бачив його; йому не хотілося, щоб дитина прихилялася серцем до іншого батька, і надумав викрасти Сандріно раніше, тоді в нього не збережеться виразних споминів.
   Довгими годинами, за дня, в ту пору, коли маркіза не могла зустрічатися зі своїм другом, єдиною розрадою для неї була присутність Сандріно. Тут потрібно сказати про те, що в Північних Альпах може видатися дивним: хоча Клелія допустилася гріха, вона зберегла вірність обітниці, яку дала Пресвятій Діві. Читач, звичайно, пам'ятає, що вона заприсягався ніколи не бачити Фабріціо, – це були точні її слова; отже, Клелія приймала його тільки вночі і в кімнаті, де ніколи не запалювала світла.
   Вона присвячувала своєму другові всі вечори і, дивна річ, у придворному світі, що його мордували цікавість та нудьга, завдяки обережності Фабріціо, ніхто й не підозрював про цю, як кажуть у Ломбардії, amicizia. [267 - Дружба, любовна близькість (італ.)] Їхня любов була така шалена, що між ними доходило й до незгод. Клелії, бувало, завдавали страждань ревнощі, але суперечки часто виникали з іншої причини. Фабріціо використовував яку-небудь людну церемонію і приходив туди, де була маркіза, щоб помилуватися на неї, – тоді вона під якимсь приводом спішила піти геть і на тривалий час уникала зустрічей.
   При пармському дворі дивувалися, що в жінки такої примітної вроди й такої високої душі нема жодної інтрижки; вона багатьом навівала палкі почуття, які призводили до шалених вчинків, і траплялося, що й Фабріціо не втримувався од ревнощів.
   Добрий архієпископ Ландріані давно помер; поважність, скромне життя, красномовство Фабріціо згладили й пам'ять по ньому. Старший брат Фабріціо помер, і всі родинні володіння перейшли до нього; відтоді він щороку розприділяв між вікаріями й кюре своєї єпархії весь прибуток понад сто тисяч франків, що йому приносив сан пармського архієпископа.
   Нашому героєві годі було й мріяти про життя гідніше, удостоєне більшої шани й корисніше за те, яке він провадив; аж раптом усе перевернула оця зловісна примха кохання.
   – Через твою обітницю, яку я поважаю, хоча вона й робить моє життя нещасливим, бо ти не хочеш бачитися зі мною вдень, я змушений жити самітником, – сказав він якось Клелії. – Єдина моя розрада – праця, та й тої небагато. Життя моє суворе, гнітюче, денні години тягнуться безконечно довго; і в голову мені засіла одна болісна думка, я веду з нею боротьбу вже півтора року: мій син нітрохи не любитиме мене; навіть імені мого ніколи не чує, зростаючи в приємних розкошах палацу Крешенці, мене ледве-ледве знає. Коли мені вряди-годи трапляється побачити його, я думаю про його матір; вона нагадує мені небесну красу, а милуватися на неї я не можу, і тоді лице моє мусить здаватися йому дуже серйозним, точніше кажучи, понурим, як на дитячий розсуд.
   – Зачекай! – не втрималась маркіза. – Куди ти хилиш? Твоя мова лякає мене.
   – Я хочу забрати свого сина; хочу, щоб він жив при мені; я, в свою чергу, хочу любити його, любити не криючись. А що моїй лихій долі, небувалій у всьому світі, любо було позбавити мене щастя, яким розкошує стільки закоханих душ, і мені заказано жити поруч із тією, котру обожнюю, – я хочу, щоб при мені було створіння, яке нагадувало б моєму серцю тебе і хоч трохи тебе заміняло. Справи й люди стали мені утяжливі через вимушену самотність. Ти знаєш, що честолюбство для мене – порожнє слово відтоді, як Барбоне заніс мене до списку в'язнів, а все, що перечить сердечним почуттям, здається нікчемним у тій меланхолії, яка опадає і гнітить мене, коли я далеко від тебе.
   Можна собі уявити, яким глибоким смутком сповнила душу бідолашної Клелії печаль її друга; скорботу побільшувала свідомість того, що Фабріціо мав певну рацію. Дійшлося до того, що вона стала задумуватися, чи не зламати їй обітницю. Тоді б вона могла приймати в себе Фабріціо, як і всіх інших людей вищого світу, – адже слава про її подружню вірність така непохитна, що це не призвело б до зломовності. Клелія заспокоювала себе й тим, що за великі гроші вона зможе домогтися звільнення од обітниці; проте вона почувала, що таке чисто мирське гендлювання, не заспокоївши сумління, можливо, прогнівить небо і тільки призведе до нового гріха.
   З другого боку, якщо здатися на цілком природне бажання Фабріціо, якщо не побільшувати страждання його ніжній, такій близькій душі, що вже багато витерпіла через її дивну обітницю, то як влаштувати викрадення сина в одного з найвизначніших вельмож Італії, не впіймавшись на ошуканстві? Адже маркіз Крешенці не пошкодує величезної суми, сам поведе розшуки, і рано чи пізно все буде викрито. Залишався тільки один спосіб уникнути цієї небезпеки: завезти дитину кудись далеко, скажімо, в Единбург чи Париж; але любов матері не могла на те пристати. Фабріціо запропонував інший план, ніби певніший, проте в ньому було щось зловісне і ще страшніше в очах обезумілої матері.
   – Треба вдатися до обману: об'явити, ніби дитина захворіла, пустити поголоску, що їй дедалі гірше й гірше і, нарешті, коли маркіз Крешенці буде відсутній, сказати, що дитина померла.
   Такий задум Клелія відкинула з огидою, майже з жахом, і це стало причиною їхнього неладу, що не міг тривати довго.
   Клелія казала, що не треба випробовувати Господнього терпіння; мовляв, їхній дорогий синок – плід гріховної любові, і якщо знову накликати на себе гнів неба, то Бог неминуче забере дитину. Фабріціо знову заговорив про свою гірку долю.
   – Сан, що дістався мені волею випадку, – казав він Клелії, – і моя любов засуджують мене на вічну самотність; я позбавлений радощів інтимної близькості, доступної для більшості мені подібних, бо ви приймаєте мене тільки в темряві, та й то на коротку мить, хоч я міг би проводити разом із вами всі дні мого життя.
   Пролилося багато сліз. Клелія занедужала. Вона занадто любила Фабріціо, щоб довго чинити опір, не погоджуючись на страшну жертву, якої він домагався. І нарешті Сандріно нібито захворів. Маркіз тут же покликав найславетніших лікарів. Клелія опинилася у вельми тяжкому становищі, якого ніяк не передбачала: потрібно було не допустити, щоб дорогий синок приймав призначені ліки, а це не так просто.
   Дитину довго тримали в ліжку, що зашкодило її здоров'ю, і вона справді захворіла. Як було признатися лікареві в причині хвороби? Серце Клелії розривали дві суперечливі турботи про двох найдорожчих істот; вона була на грані божевілля. Що робити? Погодитись на вдаване одужання і таким чином втратити вже досягнені наслідки тривалого й утяжливого прикидання? Фабріціо, зі свого боку, не міг простити собі насильства над серцем подруги і не міг відмовитись од свого задуму. Він добрав способу щоночі проникати до хворої дитини, що призвело до нових ускладнень. Маркіза приходила доглядати сина, і Фабріціо кілька разів мимохіть бачив її при світлі свічки, а це бідолашному, знеможеному серцю Клелії здавалося страшним гріхом, який звістував смерть Сандріно. Вона справлялася в найзнаменитіших казуїстів, [268 - Казуїсти – тут майстри штучного вирішення сумнівних чи суперечливих питань богослов'я.] що робити, коли виконання обітниці завдає очевидної шкоди; даремно запевнювали її, що нехтування присяги не можна вважати за злочин, коли особа, зв'язана обіцянкою перед Богом, ухиляється від неї не заради чуттєвих утіх, а уникаючи відвертого зла. Однак маркіза була в розпачі, і Фабріціо бачив, що його химерний задум може призвести до смерті Клелії й сина.
   Він звернувся за порадою до свого кращого друга, до графа Моски; старого міністра зворушила історія цієї любові, про більшу частину якої він нічого не знав.
   – Я влаштую так, що днів п'ять-шість маркіз буде відсутній. Коли в цьому буде потреба?
   Кількома днями пізніше Фабріціо прийшов до графа і сказав, що все готово: тепер потрібно, щоб маркіз кудись відлучився. По двох днях, коли маркіз верхи на коні повертався в Парму зі свого маєтку, що біля Мантуї, на нього напали розбійники, нібито кимось найняті з особистої помсти; вони схопили його, не завдали ніякої шкоди, а посадили в човен та й повезли за течією По, змусивши до цієї мандрівки, яку здійснив свого часу Фабріціо після відомої сутички з Джілетті. На четвертий день розбійники висадили маркіза на пустельному острівці, перед тим обчистивши його і не зоставивши йому жодної вартісної речі. Два дні добирався він до свого пармського палацу. Діставшись додому, він побачив на вікнах траурні заслони і всіх своїх, убитих невтішним горем.
   Вельми спритно влаштоване викрадення призвело до згубних наслідків. Сандріно сховали в великому красивому особняку, де трохи не щодня навідувала його маркіза, та за кілька місяців він помер. Клелія вважала, що це справедлива кара за порушення присяги, яку вона дала Пресвятій Діві: коли хворів Сандріно, вона часто бачила Фабріціо при свічках, а двічі навіть за білого дня; о, які ніжні були ті зустрічі! Клелія всього кілька місяців пережила безмежно любого сина, але їй судилося щастя померти на руках у свого друга.
   Фабріціо не вкоротив собі віку, його втримала від цього велика любов і велика віра; він сподівався зустрітися з Клелією в кращому світі, але добре усвідомлював, що спершу мусить багато спокутувати.
   Через кілька місяців по смерті Клелії він підписав багато документів, якими призначив кожному зі своїх слуг тисячу франків ренти, залишивши собі таку саму суму; графові Мосці він подарував усі свої землі, що давали близько ста тисяч ліврів прибутку; приблизно таку суму він приділив і матері, маркізі дель Донго; решту батьківського статку відписав сестрі, що по одруженню жила досить скромно. На другий день, звернувшись до кого слід із заявою про зречення архієпископського сану та всіх посад, що діставалися йому з ласки Ернесто V й завдяки дружбі прем'єр-міністра, він пішов у пармський монастир, що стояв у лісах поблизу По, за два льє од Сакки.
   Графиня Моска у свій час цілком схвалила чоловікову згоду прийняти пост прем'єр-міністра, але сама рішуче відмовилася повернутися у володіння Ернесто П'ятого. Вона осіла зі своїм двором у Віньяно за чверть льє од Казаль-Маджоре, на лівому березі По, отож у володіннях австрійських. У чудовому віньянському палаці, що його будував для неї граф, вона щочетверга вітала вище товариство, а численних друзів – щоденно. Не бувало дня, щоб Фабріціо не навідувався в Віньяно. Одне слово, всі видимі обставини склалися для графині щасливо, проте не надовго пережила вона обожнюваного Фабріціо, що провів у монастирі лише рік.
   Пармські в'язниці спорожніли, граф вельми розбагатів, підданці обожнювали Ернесто V і порівнювали його правління з правлінням великих герцогів Тосканських. [269 - У XVIII ст. герцоги Тосканські вважались найосвіченішими й найліберальнішими серед феодальних володарів Італії.]
   То the happy few [270 - Для небагатьох щасливців (англ.)Кінцівку запозичено з другого розділу роману «Векфільдський священик» (1766) англійського письменника Олшера Голдсміта (1728–1774).]

Стендаль Пармський монастир

Передмова Наипоетичнішии роман Стендаля