Микола Хвильовий
СОЛОНСЬКИЙ ЯР

І

   До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
   Стоять стіною, хмуряться.
   В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.
   Солонський Яр: як і село.
   В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
   Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.
   Тоді горить, чарує папороть.
   Солонський Яр – природна фортеця.
   – Солонські острожники казали:
   – Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…
   А в Млинківській волості скаржилися:
   – І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
   Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
   – Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
   …Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
   Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».
   …Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків перехиляється на ділянку молодняку.
   …У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.
   Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.
   – Ну, що? І сьогодні обібрано кого?
   – Аякже: Матвія Юхименка.
   Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
   – Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують.
   У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.
   Савко вдарив себе по чолі:
   – От напасть… Прийдеться воювати.
   Згодились.
   – Дивіться, вам видніше… А що напасть – то правда.
   Але Савчин сусіда попередив:
   – Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то… може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.
   …А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:
   – Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде…
   Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.
   …Пахло дубовим молодняком.

II

   «…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах».
   Такий папірець від повітового військового комісара.
   Савко подумав: «Дійсно пора».
   Зібрав міліціонерів:
   – Гайда!
   Міліціонери – старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
   Рудий міліціонер, старшина, каже:
   – А що, того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?
   Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
   …Скоро в'їхали в ліс.
   Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.
   Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.
   Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.
   – Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
   – Це кого? Солончан?
   – Авжеж!
   Савко сказав:
   – Наказ єсть з уїзду. Ніззя.
   – Ага… Ну, то інше діло.
   А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
   – Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?
   – А тобі що з того?
   – Та як же: все таки слабода…
   Савко скрушно похитав головою:
   – Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?
   – Звісно, що ні.
   – Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся.
   Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.
   …Під'їжджали до Солонського Яру.
   Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.
   Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс.
   Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.
   Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.
   Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.
   …Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру).
   Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти.
   Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.
   Нарешті загін вискочив на ріжу.
   …Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.
   – Стій! Куди біжиш? Стій!
   Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни.
   Савко скрикнув:
   – Стріляй у повітря!
   Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.
   Під'їхали до голохватських будівель.
   – Дома хазяї?
   Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.
   – А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали —і справді комунія наскочила.
   Савко суворо подивився і спитав:
   – Де ваш предсідатель?
   – Та староста ж!
   – Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.
   Незабаром прийшов голова. До нього:
   – Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
   Усміхається:
   – Де ж я їх візьму… Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі – є де сховатися.
   А потім заморгав підсліпуватим оком:
   – Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.
   Савко рішуче одрізав:
   – Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
   Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю:
   – Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!
   Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу.
   Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».
   Зашумів Солонський Яр.
   У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвастівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки.
   Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.

IIІ

   У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.
   Бігали, лопотіли перекупки.
   А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини.
   Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:
   – Люди добрі, пізнавайте своє добро!
   Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.
   В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.
   …До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.
   Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:
   – Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї… Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:
   – А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?
   А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе:
   – Конешно, Дуньчина…
   …Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.
   – Люди добрі, пізнавайте своє добро.
   …Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.
   Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.
   Іще з годину походили – ніхто не признає…
   – Що за напасть!
   Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.
   …В Раді повно народу.
   Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:
   – Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.
   – Чому це?
   Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
   – Тут вони.
   – Хто це?
   – Та солончани ж, голохвастівці.
   Вдарив себе Савко по потилиці:
   – Так он воно чого ніхто не визнає!
   Покликав рудого міліціонера:
   – Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.
   Похитав головою рудий:
   – Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.
   Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.
   Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра.
   А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре – до коней пішли.
   Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
   Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.
   – Гай, держи!
   Савко націлився й вистрілив.
   Галас! Галас! Галас!
   Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.
   Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера – й гайда за солончанами.
   …Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.
   Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.
   Десь кричала перекупка:
   – Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!

IV

   …Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.
   …Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…
   …Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:
   – Втекли!
   В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був. мов та цибуля.
   Втирав хусткою піт.
   – Повернемо, мабуть, додому, чи що?
   – Ні! Гайда на Солонський Яр.
   – Та чого ж ми поїдемо?
   – А того, що треба видивитись, осточортіли вже.
   Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.
   Поїхали. За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село – усе ховалося в зеленій тиші.
   Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
   Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.
   (…Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь).
   …Казав міліціонер:
   – А може б, помирилися… Слиш, Савко?
   – Ніззя…
   – А то, їй-богу, могорич запили б…
   Савко гостро дивився в гущавину.
   Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.
   Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.
   Коні рвонулись і кинулися з лісу.
   Засвистів вітер.
   Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.
   Рудий міліціонер зупинив коня:
   – Братці, не бийте!
   Але Савко розумів, що йому милостй не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.
   – Цок! Цок! Цок!
   Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.
   – Цок! Цок! Цок!
   Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)
   …Свистить вітер.
   …Нарешті Савко вискочив у поле.
   На заході жевріло (конало) небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.
   Знову гримнув випал – то вискочила на узлісся ватага солончан.
   Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.
   Захропла.
   Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.
   Ватага зупинилася.
   Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.
   Тоді Савко рачки поліз до Млинків.
   Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати.
   Ускочивши у двір, він заліз під комору…
   …Скоро в дворі були й солончани.
   …Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
   Голохвастівці витягли з хати хазяїна:
   – Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався?
   – Та я ж… їй-богу… Свиснув чмілем у повітря нагай.
   Хазяїн заплакав і вказав на комору.
   Заревли солончани, оточили будівлю.
   Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!
   І наставили під комору одрізи.
   …Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.
   Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.
   Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
   Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.
   …Млинки мовчали.
   …За вітряками голохвастівці зупинились;
   – Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!
   …А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні.
   …На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни.
   Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.
   – Рятуйте! Рятуйте!
   …А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.
   …Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром.
   І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни, і гостро пахло дубовим молодняком.

Микола Хвильовий СОЛОНСЬКИЙ ЯР

І

II

IIІ

IV

Микола Хвильовий
СОЛОНСЬКИЙ ЯР