Марко Вовчок
ЧАРИ

І

   Давня то давнина, а наче вчора діялось. Молоді літа – сказано: шо замолоду чуєш або бачиш, до кінця воно тобі привиджується. Стара бабуся, було, розказує нам, дівчаткам, прядучи вовну, а ми, звісно, наче тобі душею всяке слово вбачаємо, як то колись було на світі, якії дива творилися колись-то.
   Жив собі старий козак Задорожко з жінкою (розказує, було, бабуся). Дав їм Господь викохати собі сина, як сокола. Такий же то виріс козак з його хороший! Що до коня, що до зброї, що до звичаїв, мовляв, лицарських! А то ж і дома щира була в його душа до всіх! Батька й матір шанував і поважав – сказати. Старі тішаться та радуються своєю дитиною, та дякують Господові.
   Дожив віку свого старий Задорожко, позвав Господь до себе. Поблагословив він сина й жінку, наказав не журитись, хороше поховати його та й спочив навіки.
   – Годі плакати, мамо, – вмовляє Тиміш стару неньку. – Се ви Бога гнівите.
   – Дитино моя кохана! Як же мені сльози впинити, коли самі з очей ринуть? Я прожила веселий вік молодий з ним тихо та любо, і ось довелось на старості літях осиротіти! Куди не гляну по хаті, чи в садку, чи на дворі, – все його згадаю.
   – Вже час мені до роботи, мамо, – скаже, було, Тиміш. – Піду та й вас проведу до сусідки Ганни, як маєте тут самі побиватись.
   – Та добре ж, добре, мій соколе ясний! Ходім до Ганни, сину!
   А Ганна була, як і вона, удова, мала собі дочку одиначку, звали Химою. Хороша була дівчина, як повна квітка, ясноока. Зросла Хима вкупі з Тимошем, як брат із сестрою; разом гралися, разом і горе приймали, все вкупі, все любенько між собою, та так і поросли, щиро люблячись. Було, як день не побачить Тиміш дівчини, то вже й ніяко йому, а вона й дівочі очі виплаче, виглядаючи свого чорнобрового парубка. Старі помічали: «Нехай, – кажуть, – любляться молодята, може, Господь і зведе їх докупи; будемо сватами!»
   А чи мало ж то було парубків, що ходили за Химою, мов причаровані? Аби ступила за ворота, тут і вродяться, та горда дівчина мине їх і оком не зведе ні на кого. В неї на думці тільки Тиміш чорнобровий, його виглядає рано й вечір. Нема його – візьме дівчину жаль; побачила – то й веселенько, й любо, і на світі хороше живеться.

ІІ

   Без лиха, кажуть, у світі не буває: не минула й Химу лихая година. Нема Тимоша вечір, нема й другий, і третій. Не спить Хима, ходить по садочку, ходить, топче пахучі квіти, що сама садила й поливала; про все їй байдуже, бо велика туга-печаль прийшла до її щирого, вірного серця.
   Почина на світ займатись. Іде Тиміш улицею, веселий, іде просто до своєї хати.
   Вибігла вона та й перейняла його:
   – Промов мені, милий, хоч словечко! І вчора, і позавчора тебе не було. Коли забуваєш мене, скажи щиру правду.
   – О дівчино, дівчино! – каже Тиміш. – Як ти мене запечалила! Мушу сповістити твою лиху годину: не бути нам у парі!
   – Не бути! Хіба ж ти собі другу дівчину знайшов, кращу од мене? Чи любить вона тебе, як я, щиро? Скажи мені, чия вона? Через неї мій вік молодий пропадає, нехай же хоч побачу яка!
   – Не гнівайся на неї, Химо: то смирна й добра душа. Вона й сирота.
   – Се Олена Бондарівна! Вона? Так до неї ти щовечора йдеш? Я очі свої виплакала, світ мені не милий, а ти з нею женихаєшся, обоє щасливі, одно коло ‘дного? Горе моє! Лихо моє несподіване! А що ж ти, може, думаєш брати її за себе?
   – Буду сватів слати в неділю.
   – Чого ж се так поспішаєшся? Може, не все гаразд буде?
   – Бодай ти не діждала таке віщувати, недобра дівчино!
   – Слухай, Тимоше, покинь мою розлучницю! Покинь, коли не хочеш каятись вік! Буде каяння, та вороття не буде!
   – Щоб я її покинув! Дурно тільки слова твої гинуть. Не зраджу своєї дівчини, поки жив буду, поки світ сонця!
   – Не покинеш? Розмисли, Тимоше, та й скажи востаннє: не хочеш покинути?
   – Нехай мені гарячим піском очі засиплються, коли покину!
   – Побачим!
   Та й стрибнула в хату.
   – Враже дівча! – промовив Тиміш та й тяжко задумався. І навернулась йому на думку Олена, що хороша була, як зоря ясна, а покірна, а тиха, як голубка сива! Згадав він її та аж покрикнув:
   – Нехай мене мир не знає, коли я зраджу тебе, моя горличко!

ІІІ

   І поклав у першу неділю сватів засилати. Рано почав з ненькою радитись:
   – Нене, – каже, – полюбив я дівчину, хочу її за себе взяти; благословіть мене!
   – Та нехай же тебе Господь благословить, сину! Одружись, мій соколе! А кого сватати будеш? Химу?
   – Ні, мамо, Олену Бондарівну.
   – Олену? А я все сподівалась, що ти Химу візьмеш. Хороша дівчина і мене шанує. Та вже нічого казати: коли вподобав Олену, бери Олену, а мені кожна невістка буде люба, аби тебе кохала, мій сину.
   Послали сватів, побрали рушники, заручили молодих. Почула се стара Ганна та й каже дочці:
   – Мабуть, тобі, доню, не судилося з Тимошем у парі бути! А я вже певна була, що сеї осени вас повінчаю.
   – А що є певного в світі, нене? – одмовила понуро Хима.
   – Не журись, доню! Найдеться тобі ще кращий. Ти ж у мене, хвалить Бога, молода й хороша, як ягода.
   Ввечері йде Тиміш до своєї дівчини, весело йому й легенько, і світ йому красується; коли – зирк! А перед ним, як мара, стоїть Хима, бліда, похмура, й питає:
   – Покинеш чи ні?
   Він трохи опам’ятувався та й каже:
   – Бог з тобою, нерозсудлива дівчино! Хіба не знаєш – я вже заручився?
   – Не покинеш, питаюсь?
   – Лучче мені вмерти, як без неї вікувати.
   – Востаннє?
   – Востаннє, – не покину!

IV

   Другого дня проситься Хима в матері:
   – Нене, піду я до тітки в гостину.
   (А тітка жила у другому селі, таки недалечко).
   – Іди, доню, iди; може, розважиш своє серденько. – Та й випровадила дочку до царини.
   Не пішла ж Хима до тітки, а пішла в дикий бір. Знала вона там іншу тітку. Не бачила її ніколи, а прочула, що живе стара чарівниця в тому бору. Знадобилась вона тепер бідолашній Химі.
   Вийшла Хима за село – два шляхи в’ються. Поглянула навкруги – нема живої душі, тільки шумить кучерява верба, та чутно, як рве десь воду з лотоків; поглянула та й пішла тим шляхом, що до бору. Іде-йде, минає й кам’яні гори, і зелені луги. Сонце пече її, звернувши з полудня; білі ноги на каміння позбивала; довгою косою за гілля чіпляється; йде, ні на що не вважає. Переходячи мостом бистру річку, якось глянула в чисту воду та й не пізнала самої себе, аж спинилась: «Чи се я? Де ж моя краса дівоча поділася? Та нащо ж тепер мені вона здалася? Нехай гине, аби я свого доказала!»
   Ввійшла в бір; зелений та густий – не проглянеш; темно та глухо в йому. Озирнулась, а сонце вже низенько; небо палаючи починає червоніти.
   Йде бором, прислухаючись: то шурхне щось ізбоку, то захитається береза, то щось гукне: «Химо! Химо!» – та й піде гук по темному бору, аж лунає.
   Чи довго вона йшла, чи недовго, коли дивиться – стоять два превисоченні дуби, а поміж дубами сидить стара жінка, стара-старенезна, аж її мох покрив. В Хими і в очах усе закрутилось; а відьма питає:
   – Чого прийшла, люба дівчино? Чого прийшла така молода й красна?
   – До вас прийшла, бабусю, поможіть!
   Та й розказує своє лихо й пригоду.
   Відьма й каже:
   – Коли хочеш, то я тебе навчу.
   – Навчіть! – просить Хима.
   Знайшла відьма ножа й пірце якесь наговорене:
   – Простягни ж мені ліву руку, дівчино!
   Вона простягнула.
   Тільки лиснув гострий ніж; червона кров закапала з пучки. Відьма встромила в кров пірце й заговорила.
   – Ну, – каже, – тепер іди! Що хочеш, те й зробиш своїм ворогам.
   Виходить Хима з бору, а сонце вже сідає. Чує вона в собі нелюдську силу… Скинулась вона ластівкою та й полинула. Долітає до села – вже вечоріє. Ударилась об землю ластівка – перекинулась старою бабою та й стала під вікном у Олени. Дивиться – сидить Олена між дружок, як повна рожа, хороша, уквітчана; і так-то весело й тихо коло неї, такий-то в неї любий погляд! І дружки молоденькі гудуть коло неї, як ті бджілки золоті; обсіли стола, як свіжі квіточки, а Олена вище всіх на покуті.
   Подивилась Хима, та аж серце в неї повернулось. «О, – каже, – саме зібравсь у неї дівич-вечір; я не спізнилась!»
   Ввійшла в хату; її привітали, питають, звідкіль, частують; а вона одсунула кватирку, простягла серед хати руки та й рече:
   – Лети ж ти, молода, пташкою, а ви, дружки, за нею! Щоб ви до віку вічного літали й щебетали!
   Проказала вона сі слова чарівничі, – вони й випурхнули вікном, одна по другій, тільки крильцями лупотять. Так і полинули ряд по рядочку; Олена повела перед.

V

   Що то плачу, що то гомону було та страху по селу! Нема дівчат! Згинули, мов їх земля поглинула! Тиміш ходить, з туги та з горя несподіваного місця не знайде; ходить із улиці в другу, аж стоїть Хима в воротях; глянув він та й згадав її віщування.
   – Вража дівчино! – каже, – напророкувала мені лихо? Бодай же й ти не діждала довіку веселої години!
   Вона подивилась йому вслід, і жаль її взяв, і всміхнулась! та й промовила:
   – Побачимо!
   Минув рік. Просить Тимоша стара мати:
   – Сину мій, сину! Одружись, мій голубе! Що ти маєш у мене в’янути? Хоч і жаль, та не вернеться. Втіш мене, старую, нехай я свого віку доживу в радості, дякуючи Бога й тебе, моя дитино!
   – Нене моя старая! Трудно мені оженитись! Не знайду я такої дружини, яка була в мене колись!
   – Возьми Химу, сину: то добра дівчина, а мене як поважає! Нехай її Господь щастям і долею наділяє! І тебе вона щиро любить.
   – Химу взяти, мамо! Та се мені перший ворог! Вона мені навіщувала мою недолю!
   – О сину мій любий! Що те згадувати! Все Божа воля. Що дівчина з жалю вимовила, з того пригоди не станеться; так уже – не судилось!
   Як почала то слізьми, то ласкою впадати коло його, то й умовила взяти Химу. Кажуть, вода й камінь довбає; так і се: турчать та турчать щодня, щогодини: оженись та оженись, пожалуй стару неньку, що тебе викохала, що своє здоров’я стратила, тебе доглядаючи. Козак згодився, посватав Химу та й одружився з нею.
   Дождала стара невістки, не нарадується: яка ж то до неї щира та покірна! І вслужить їй що треба, і пожалує, і догодить, як рідна дитина. А вже коло Тимоша, то так і в’ється, так липне до його, з очей не спускає його, хоч він усе понурий і неласкавий. Хима на се не вважає, падає коло його, годить йому, як любій дитині; а як дождеться, що Тиміш усміхнеться, – Боже мій! Як сонце її освітить, і очі блищать, і личко почервоніє!

VI

   Сидить він якось у садку і жінка коло його; сидить мовчки. Вона йому в вічі заглядає, а він голову спустив – сумує. Коли, чують, так щось щебече, так щебече, – дивляться, а над їх головою пташенята в’ються, та одна пташка нижче всіх кружляє над Тимошем. Він чує, як і крильцями паше йому на вид.
   Жінка схопила його за руку.
   – Устрель сю пташку, Тимоше! – каже, а сама побіліла.
   – А нащо я маю безневинну щебетушечку стріляти?
   – Устрель, Тимоше! Устрель, мій любий! – благає, стискаючи його за руку.
   – Не буду стріляти, шкода й говорити!
   – Не будеш? Тобі байдуже, що тебе жінка благає, бо жінка тобі нелюба.
   Говорить, а сльози з очей скотились йому на руку та як огнем палять.
   – О жінко! – каже Тиміш, – се в тебе десь огневі сльози!
   – Бо гіркі, Тимоше! А чи мало я їх виплакала!
   Та й почала знов благати, щоб устрелив пташку. Він таки не послухав.
   – Іди, – каже, – іди собі, недобра людино, необачна!
   Вона зірвалась і вийшла з саду.
   А пташка все нижче та нижче над ним падає. Тиміш дивиться, і так йому чогось мила ся щебетушечка, що очей з неї не звів би; слухав би не наслухався її тихого та любого щебетання! Так-то чогось жаль його обняв: сльози так і ринули з очей. Припав він до землі та й зросив її слізьми.
   Чує, щось високо шумить. Се чорний ворон; розбив пташенят і найкращу настигає. Вона, як стріла, летить, а ворон її крильми обгортає, як хмарою. Скочив Тиміш сам не свій, побіг, ухопив рушницю та й устрелив чорного ворона; так він і вдарився коло Тимоша в землю. Дивиться Тиміш – се не ворон, се його молода жінка; з-під лівої руки чорна кров дзюрчить, а правою держить його першу милу – неживу. Як була на дівич-вечір уквітчана й прибрана, так і лежить поперед його очима Олена, хороша й пишна, як квітка!
   Олену поховали коло церкви під вишнею, та як поставили хрест, то злетілись дрібні пташенята, обсіли його, згори до самого низу, та жалібненько защебетали. І то щовесни прилітають і щебечуть над Оленою. Се її дружечки, що на дівич-вечорі в неї співали.
   Тиміш недовго маявся по світу: нудьга його з’їла. Хата розвалилась, двір заріс бур’яном, і садок усох, і глибока криниця засипалась. Все мохом поросло та пилом припало.

Марко Вовчок ЧАРИ

І

ІІ

ІІІ

IV

V

VI

Марко Вовчок
ЧАРИ