Євген Гребінка
Байки

Зозуля та Снігир

     На дубі сидячи, Зозуля куковала:
     «Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
     Одколи, як тепло вже стало,
     А гусені нема, черви зовсім так мало.
     Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».
     «Нащо вам так квилить, мій боже милий? —
     Снігир Зозулю перебив, —
     Коли б я мав ваш стан і сили,
     Оцю я погань би не їв,
     Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
     Собі щодня шматок м’ясця.
     От кобець – менший вас, а їсти як захоче:
     Летить – і душить горобця.
     Зате він з голоду ніколи не нудився».
     «Дурний! дурний! а в школі вчився! —
     Зозуля Снігиру в одвіт,
     – Замісто горобця я з’їм жуків десяток
     – Да гусені, черви десятків три в наддаток
     – І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
     – Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
     Живе собі, як панна,
     Гуляє у садку, нічого не псує,
     По гілочках намистечко кує,
     Да скілько літ кому прожить віщує;
     Нехай же здумаю… да що тобі й казать!
     Хоч злидні в пірї обідрать,
     Ввесь птичий рід зарепетує:
     «Зозуля м’ясо жре,
     Зозуля хищний птах!
     Троха чи не бажа вона Орла і з’їсти!»
     Прощай тоді моє життя в садах!
     Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,
     Так лучче ж тута жить – да зводить черв’ячків».
     Хто хоче полюбить суддю грошозаплода,
     Про його розпитай панів,
     А не питай у простого народа.

Ведмежий суд

     Лисичка подала у суд таку бумагу:
     Що бачила вона, як попеластий Віл
     На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
     Їв сіно, і овес, і сіль.
     Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
     Давай вони його по-своєму судить
     Трохи не цілі сутки.
     «Як можна гріх такий зробить!
     Воно було б зовсім не диво,
     Коли б він їв собі м’ясиво», —
     Ведмідь сердито став ревіть.
     «А то він сіно їв!» – Вовки завили.
     Віл щось почав був говорить,
     Да судді річ його спочинку перебили,
     Бо він ситенький був. І так опреділили
     І приказали записать:
     «Понеже Віл признався попеластий,
     Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
     Так за такі гріхи його четвертувать
     І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,
     Лисичці ж ратиці оддать».

Грішник

     В далекій стороні, в якій, про те не знаю,
     Мабуть, в Німещині, а може, і в Китаї,
     Хтось разом оженивсь на трьох жінках.
     Загомонів народ, почувши гріх великий,
     Й Сінки голосять так, що страх:
     «Глянь, що се коять чоловіки!
     Як їм по три нас можна брать,
     Так хай позволять нам держать їх хоч по п’ять».
     Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.
     Ось сяя вісточка і до царя дійшла,
     А цар був, мабуть, не макуха,
     Розлютувався він, і злість його взяла.
     «О! почекайте лиш, не буде в вас охоти
     За живота чортам служить!»
     – Цар грізно загукав і люльку став палить,
     І в люльку пхав огонь,
     і люлька гасла в роті,
     А далі схаменувсь, за радою послав.
     Як слідує, в празничному наряді,
     Пред очі царськії совіт вельможний став.
     Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив
     І річ таку премудрую сказав:
     «Пре беззаконня на світі завелися,
     А гірше, що в моїй землі!
     Мені до уст сьогодні донесли
     – Один паливода (і цар перехрестився)
     На трьох жінках женився.
     Щоб царству цілому за його не терпіть
     Біди од праведного неба,
     Його вам осудити треба
     І смерть страшну йому зробить.
     Хай царству усьому в науку
     Він витерпить такую муку,
     Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.
     Крий боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!
     Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,
     Коли не поведу на шибеницю всіх!»
     Як річ таку суддя дослухав,
     Низенько поклонивсь, потилицю почухав
     І ну з підсудками про діло мізковать.
     Над ним морочились трохи не тиждень цілий,
     І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,
     І так меж себе присудили,
     Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.
     Народ сміявсь, і всі були в заботах,
     Що раду перевіша цар,
     Аж завтра дивляться,
     а та погана твар,
     Той Грішник,
     сам себе повісив на воротях.

Лебідь і Гуси

     На ставі пишно Лебедь плив,
     А Гуси сірі край його поринали.
     «Хіба оцей біляк вас з глузду звів? —
     Один Гусак загомонів, —
     Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
     Ми попеласті всі, а він один між нас
     Своє пиндючить пір’я біле
     Коли б ви тілько захотіли,
     Щоб разом, стало бить, вся бесіда взялась,
     Ми б панича сього якраз перемастили».
     І завелась на ставі геркотня,
     Гусине діло закипіло:
     Таскають, грязь і глей, зо дна
     Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло.
     Обмазали кругом – і трохи галас стих;
     А Лебедь-плись на дно – і випурнув як сніг.

Будяк та Коноплиночка

     «Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» —
     На Коноплиночку в степу Будяк тукав.
     «Да як рости менi? i сам здоров ти знаєш,
     Що землю у мене з-пiд корiнця забрав».
     Бува i чоловiк сьому колючцi пара:
     Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
     Я бачив сам таких i, може б, показав,
     Та цур йому! розсерджу комiсара!Z

Рибалка

     Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!
     Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
     Вона в Сулу тече у нашій стороні.
     (Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)
     На річці тій жили батьки мої
     І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,
     Народ письменний, страх,
     Бував у всяких школах,
     Один балакає на сотні язиках.
     Арабську цифру, мовляв, закон турецький,
     Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.
     Подумаєш, чого-то чоловік не зна!
     Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму
     Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;
     Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,
     Пригріло сонечко і з поля сніг погнало;
     У річку сніг побіг, і Оржиця заграла,
     І ятір, граючи, водою занесла.
     «Уже ж вона мені отут сидить в печінках,
     Ся річка каторжна! – рибалка став казать. —
     Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,
     жінко:
     Піду я до Сули скажену позивать!»
     І розні деякі казав, сердега, речі,
     Із злості, як москаль, усячину гукав;
     А далі почепив собі сакви на плечі,
     У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв
     І річку позцвать до річки почвалав.
     Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;
     Про те ніколи сам Рибалка не казав;
     А тільки він дійшов, як слідує, до краю.
     Сула шумить, гуляє по степам.
     Рибалка дивиться і очі протирає:
     Не вірить сам своїм очам,
     Бо по Сулі – чорти б їх мучив матір —
     Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам
     І бідного його ниряє ятір!
     Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.
     А що, земляче, пожививсь?
     Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!
     Еге, Охріменко дурний:
     Пішов прохать у повітовий,
     Що обідрав його наш писар волосний.

Пшениця

     Я бачив, як пшеницю мили:
     То щонайкращеє зерно
     У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
     Полова ж, навісна, пливе собі по хвилі.
     Привів мене господь побачить і панів:
     Мов простий чоловік, там інший пан сидів,
     Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили.
     І здумав зараз я, як тільки поглядів,
     Що бачив, як пшеницю мили.

Горобці та Вишня

     Глянь, мянь, летять, да їх летить чимало,
     Куди оце летять з оселі Горобці?
     Дивлюсь, у сад, побрались ївалодці.
     На Вишеньці їх сеть-то насідало,
     І бенкет зараз підняли;
     Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
     Із ранку самого до пізньої пори,
     Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
     Що Вишеньці моїй предобре у саду,
     Що їй превесело, бо як край я йду
     Або і так коли зирну у сад із хати,
     Все звелять горобці по гілочках скакати.
     Ось тиждень як, не був, дивлюсь – кат його ма!
     На. Вишеньці, гостей нема.
     Чого лишень вони літати перестали?
     Як розібрав, бодай – і не казать!
     Ох! поти жевжики вчащали,
     Поки і всі ягоди на Вишні обдзюбали —
     Тепер да бідної ніколи не летять.

Дядько на дзвониці

     Ізліз мій дядько на дзвоницю
     Та, знай, гука: «Оце кумедія яка!
     Всі люди на землі мов ті перепелиці:
     Здається більший з них не більше п’ятака
     Гай, гай! Як же вони дрібненькі!
     Так ось коли я їх як треба розібрав!»
     А мимо йдучи, хтось на дядька показав
     Та, далебі, мене спитав:
     «Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?»

   1840

Євген Гребінка Байки