-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Борис Дмитрович Грінченко
|
| Дрібнички
-------
Борис Грінченко
ДРІБНИЧКИ
Каторжна
I
Каторжна – так її всi звали.
– Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! – кричала мачуха.
– Геть з-перед очей, каторжна! – визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi.
– За сцо ти мене стовхнула, католзна! – пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками.
I так усi!… Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна Докiя…"
Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити – i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього – хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня… Так що ж вона – покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче, – найгiрше, що й не заплаче нiколи!
– Докiє! – спершу ще її таки на ймення звали, – чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло.
Мовчить.
– Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?..
Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!
– Чи ти оглухла? – I мачушина рука з усiєї сили б'є її.
Стоїть, мовчить.
– Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!
Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить!
Одного разу мачуха не втерпiла:
– Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки, – аж тодi кине:
– У-у!.. проклята! Каторжна!..
А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати її була – або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її – вона ж таки рiдна дитина, – оце й покличе:
– Докiє!
Пiдiйде, голову похнюпить.
– Докiє! Дочко… – почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: – Ну, каторжна!
А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?
Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться – сидить вона на полу i хлопчика – рокiв пiвтора йому було – мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:
– Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене, – нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли…
Мачуха як скрикне:
– Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…
Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл – трохи дитини не вбила – та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить.
От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися:
– А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
А вона зараз кулаком!
I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог, – каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була.
I все ховається вiд людей – мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить – хто її знає!
Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща – рiс там кущ калиновий великий, – сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже:
– Калинонько, – каже, – моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! – каже, а сама плаче…
Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…
I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:
– I де вона, та каторжна, забiгла?!
Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш – нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини.
Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли?
Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi.
Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату.
– Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину!
Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки – ось ще, ще…
Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.
Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.
– Ти чого прибiгла?
– Не займайте моєї калини!.. Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.
– Ах ти ж падло! Геть!
I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.
– Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!
– Геть, – каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.
– Геть, каторжна!
Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…
Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини, – тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася – бог її святий знає, а вмiла багато – i все жалiбнi, – так, мов самi вони в неї з серця лилися:
Он до кого ж би я прихилилася?
Прихилилась би я до калиноньки,
До калиноньки, до червоної,
А калинонька нахиляється,
Моє серденько розривається…
А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…
I так минали роки…
Минули – iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна – зосталася вона "каторжною", як i була.
Нi, була й вiдмiна.
Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, – нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.
Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:
– Докiйко! Я… я…
Правда, всi вони – i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними – якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:
– Докiйко! Я… менi тебе… я…
Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною подругою Докiї, – але ж цього нiчого не сказала, бо Докiя скрикнула: "Геть!", одiпхнула її i втекла з вулицi.
Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама iнодi була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала вiд людей. I вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадiсне, безлюбовне, за свої молодi лiта, що марно гинули, – за все, за все. I люди були справдi виннi. Однi пекли її, мучили – така була її мачуха. Другi не хотiли зрозумiти її мук, а тiльки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували), – такi були дiвчата, парубки. I вона це все терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась у неї в серцi журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив їй усi груди, не давав спокою нi вдень нi вночi.
Каторжна! Вiд усiх лаяна, вiд усiх зневажена! За що? Навiщо? Господи! Краще й на свiтi не жити!
I вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду i думає про помсту.
Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усiх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вмiло любити i прихилятися до чужого горя.
Вона не дiвувала так, як дiвують iншi дiвчата. На вулицю чи на вечорницi вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге – що вона їх не любила – тих хлопцiв та дiвчат – i… боялася; третє – не мала в чому й пiти, бо всi смiялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Нi, вона не дiвувала! I хоча деякi парубки таки задивлялися на її стан високий, рiвний, на її очi темнi, на коси чорнi, на брови, але ж тiльки задивлялися, а далi йти не зважувались, бо до цiєї каторжної не можна й приступитися – така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долi, – вона цього не знала i не дбала про це, бо про це дiвчата думають i дбають тодi, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякi парубки не згадувалися…
I так вона жила собi вiдлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а iнодi – i останнiми часами дуже часто – iз бажанням помститися…
II
Одного разу мачуха послала її до тiтки Одарки глечика попрохати. У Одарки вечорницi. Увiйшла Докiя в хату, – аж там шахтарi. Усi в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пiстонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселi, один на гармонiю грає, а тi пiснi шахтарської спiвають:
Позавидував мужик,
Що шахтьору добре жить:
Шахтьор пашеньки не пашеть,
Коси в руки не берьоть!
На столi горiлка, ласощi дiвчатам. Це ж сьогоднi на шахтi грошi заробленi давано: рублiв по двадцять, по двадцять п'ять за мiсяць шахтарi взяли та всi отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонiю грає! Та й сам гарний – одежа аж вилискується, а пояс так i сяє весь од блищикiв та вiд гудзикiв. А з лиця? Брови такi!.. Не встигла ще Докiя й добривечiр сказати, вже вiн угледiв її та й крикнув:
– А ось i дiвка йде нова!
Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула – аж поточився, – а сама навтiки. Всi як зарегочуться, а вiн за нею з хати та й пiймав у дворi:
– А стiй, дiвчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?
Та поставив її проти мiсяця – мiсяць ясно свiтив, – та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тiкати знову. А вiн кричить:
– Постiй, дiвчино, пiдожди! От же, їй-бо, ти гарна!
Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
– Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик? Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
Полягали спати – не засне вона. Усе мiсяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться… А вiн нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А вiн же сказав, що гарна… Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Вiн не з Ковалiвки – мабуть, оврамiвський… Та чого вiн на неї так дивився?
I спала й не спала вона… Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а дiла не робить.
Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться, чи там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю – все його нема, i не йде вiн їй з думки. Коли в недiлю смерком iде вона левадою хмизу набрати, аж хтось:
– А здорова, дiвчино! Чия ти?
Глянула – вiн! Так на їй i затрусилось усе. Стоїть – з мiсця не рушить.
А вiн пiдiйшов та:
– Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла?
Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що, – хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув… Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня, – нiчого! Тiльки чула, як їй на губах його поцiлунки горiли.
Що далi було? Те, що вона покохала, її серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось… Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають – байдуже! Їй не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..
Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде, – серце з грудей вирватися хоче. Небо синiє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiмає, – ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!..
Заспiває вона – сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiтає, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться – нiч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив, – вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихiї, зiрки небеснiї! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний!
Минула весна, лiто минає… Чи не мина з ними й щастя?
III
Нi, ще не минуло…
Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжає. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:
– Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?
Осмiхнувся Семен:
– От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься!
– Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тiльки й вiку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене – загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце моє, щастя моє!..
Та й упилась устами йому в уста… I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь:
– Прощавай!
Перестрибнув через тин та й пiшов улицею… Пiшов та знов не прийшов… I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн її кинув. А вже з неї всi дiвчата смiялися… Вона ждала i – дiждалася…
Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього – забула, де й коли це.
– Семеночку, голубчику!
А вiн:
– Тю! Чи ти не здурiла!
Та й пiшов… Краще б вiн її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась – двоє дiвчат з неї смiються.
– Утiк? – кажуть. – Вiн уже давно до Прiськи ходе…
Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд неї, – аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула, – каже вiн:
– I чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з неї смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим – вона зараз би пiдпалила цю хату…
Голова її горiла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила – нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до своєї хати. У вiкнах не свiтиться, – вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату.
– Хто там? – спитався спросоння батько.
– Я! – сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й побiгла з хати.
– Куди ти? – гукнув батько.
Вона не вiдмовила, вибiгла з двору, знову пробiгла вулицею, але не пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто не бачив. Велика повiтка була прироблена до хати. Докiя зупинилася пiд нею. Вона чиркнула один сiрник. Вiн зайнявся i зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь i запалила другий. Вiн горiв. Докiя почала пiдпалювати їм солому у стрiсi. Але солома була мокра, i сiрник знову погас. Те саме було з третiм i з четвертим.
"Нi, треба знайти сухої соломи. Тут єсть – тут, може, як тепло було, вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"
Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку пiд очеретяною стiнкою i запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi.
"Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Вiд повiтки вогонь на хату. I всi вони згорять".
I Докiї згадалася пожежа, що вона бачила, – ух, страшно! Так i тут буде. Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять… I Санька згорить? Санька – маленька дiвчинка, дочка досвiтчаної матерi. Докiя за останнiй час дуже влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила її. Але ж i вона згорить… Така гарна, ласкава. I Докiї в'явилося все: як хата горiтиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докiєчко! витягни мене!"
Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить її? Це ж грiх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?
А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повiтка займеться.
Та боже мiй!.. Та нащо ж це вона?..
Треба гасить, гасить мерщiй, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: "Докiйко, рятуй!.."
Все закрутилось їй у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, пiдгортала пiд себе i силкувалася гасити. Але вже вся одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула:
– Рятуйте, хто в бога вiрує! Рятуйте! – i бiльше нiчого вже не пам'ятала…
Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона i що з нею, – того вона не розумiла.
Її обрятували парубки та дiвчата, вибiгши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка…
Страшно вона мучилась. Усi її розпаленi думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, i вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми пiл, де лежала, кричала:
– Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..
//-- * * * --//
Перед смертю вона очутилась зовсiм. Вона зрозумiла, що вмирає. Бiля неї стояв батько. Мачухи в хатi не було. I бiльше не було нiкого. Вона пiзнала батька, але нiчого не сказала. Промовила тiльки:
– За що? Господи, боже мiй! За що? – пiдвелася i, скрикнувши, впала знову на подушку. За кiлька хвилин вона була мертва.
Її поховано, i нiхто не пожалiв її. Вона всiм осталась каторжною. Санька тiльки плакала. I нiхто й не думав одмовити собi на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стiльки муки, горя та слiз додають людям люди, коли й так життя таке коротке i таке сумне?..
1888.XII.31. У с.Олексiївцi в Катеринославщинi
Украла
Тiльки вчитель увiйшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярi юрмою оточили когось i про щось палко й голосно гомонiли. Гомiн був неласкавий, сердитий. Зрозумiти поки нiчого не можна було. Чуть тiльки було, що на когось дiти сердились, комусь докоряли.
Зараз же дехто побачив учителя, i почулось промiж дiтьми:
– Василь Митрович прийшов… Учитель прийшов.
Дiти стихли i всi повернулись до вчителя. Учитель пiдiйшов i спитавсь:
– Що тут у вас дiється?
Усi мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тiй партi сидiла Олександра. Олександра була школярка першого року, дочка сiльського писарчука-п'янички. Вона сидiла, низько похнюпивши голову i втупивши очi у свiй стiл. Її бiляве, усе у веснянках, обличчя було бiле як крейда. Вона вхопилася руками за стiл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силомiць.
Учитель ще раз спитавсь:
– Що тут у вас сталося?
Озвалась Прiська – подруга й товаришка Олександрина. Батько її був у економiї за прикажчика. Прiська була дiвчина сита, добре годована – вона завсiгди приносила з дому гарну їжу: пирiжки, перепiчки, коржi тощо. Вона погано вчилася, але була дуже весела i не могла говорити не смiючися. Вона й тепер, осмiхаючись, загомонiла:
– Та Олександра… – Прiська почала й засмiялась, не доказавши.
Учитель спитавсь:
– Що Олександра?
– Украла в мене хлiб! – доказала Прiська i зовсiм зареготалася, i її нерозумнi сiро-синi очi з смiху аж сховалися за ситими щоками.
Ця звiстка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школi ще не було. Учитель знав, що деякi з дiтей ще дома, перш нiж у школу почали ходити, були де в чому грiшнi, але в школi поки нiхто в грiх не вскакував. На Олександру вiн теж нiколи нiчого не думав. Вона була просто дiвчина боязка – мабуть, налякав її батько-п'яниця.
Учитель глянув на Олександру й спитавсь:
– Олександре, правда цьому?
Вона мовчала й сидiла нерухомо, як кам'яна. Учитель зрозумiв, що Прiська казала правду. А Прiська вже не мовчала й торохтiла:
– Вона не вперше це краде. Вона кiлька разiв у мене тягала. Тiльки кинеш торбу з пирогами – так i потягне. Та я все мовчала. А оце вже сьогоднi… Бачу, вхопила хлiб та й побiгла з школи у двiр, та зайшла за дерево, та й їсть. Я прибiгла до неї, а вона злякалась. "Не кажи, – каже, вчителевi, я тобi малюнок дам…"
Учитель ще раз спитався:
– Олександре, правда цьому?
Але й тепер Олександра мовчала i сидiла нерухомо. Один великий школяр, не зовсiм розумний i не дуже жалiсливий, загомонiв:
– Та що там її питаться? Хiба й так не видко, що правда. Бач, що вигадала, – красти! її треба прогнати з школи!
Школярi загули:
– Треба! Треба!
Учитель сказав:
– Чому ж то так?
– А тому, що вона краде, а ви або ми на кого iншого думатимемо по-дурному.
Iншi казали:
– Це нiчого не можна буде й положити в школi, якщо крастимуть.
– А хiба воно гарно, як казатимуть на школярiв, що вони крадуть, – додавали третi.
Учитель сказав:
– Ось що, дiвчата й хлопцi. Ви он уже налагодились вигонити Олександру з школи, а ще не знаєте до пуття дiла. А може, воно й не так було? Треба послухати спершу, що Олександра скаже.
Той-таки великий школяр почав був знову:
– Та що там слухати, хiба й так не видко?.. Але його зараз же спинено:
– Цить! Василь Митрович правду кажуть. Вже ж треба знати, що вона скаже.
Усi обличчя повернулися до Олександри, усi очi втупилися в неї. Всi дожидали вiд неї слова. Але вона й тепер сидiла, мов скам'янiвши. Вона сховала голову межи плечi й прищулилась, неначе сподiвалась, що її ось-ось ударять, хоча знала, що в школi не б'ються.
Учитель спитався:
– Ну, Олександре? Кажи, – ми ждемо.
Мовчить. Учитель знову:
– Не думай, що ми всi хочемо нападатися на тебе. Нам треба тiльки знати правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.
Блiде обличчя в Олександри зробилося вiдразу як жар червоне. Але ж вона мовчала.
А вчитель казав далi:
– Еге, я думаю, що це не так. Менi здається, що Прiська якось помилилася i що ти не винна.
Олександрине обличчя нахилилося аж до столу.
– Певне, то ти свiй хлiб їла, бо я нiколи не повiрю, що ти можеш украсти.
Голосне гiрке ридання розiтнулося у школi. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярi вiдразу притихли. Очi їм якось широко порозплющувалися, i вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру. А вчитель казав:
– Не плач! Коли цьому неправда…
– Правда!.. Правда!.. – скрикнула Олександра. – Я вкрала!
I вона заридала ще дужче. У великiй класовiй свiтлицi стояло шiстдесят школярiв мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гiрко плакала маленька бiлява дiвчина. Довго вона плакала, i всi мовчали, аж поки вона трохи заспокоїлася.
Тодi вчитель, сiвши бiля неї, спитавсь:
– Нащо ж ти це зробила?
Вона мовчала знову i знову похнюпилась. Учитель бачив, що сказати те, через вiщо вона це зробила, їй так само важко, як було важко признаватися. Але вона перемогла себе. Кiлька разiв вона починала казати, ворушила губами, але зупинялася. Нарештi промовила:
– Я їсти хотiла.
– Хiба ти дома не їла?
– Не їла.
– Чому?
Вона знову змовкла i… зовсiм несподiвано уп'ять заридала.
– У нас… у нас… нема чого їсти… Батько нiчого… не приносять з волостi… усе пропивають… Ми їмо су… су… сухарi вже другий тиждень.
I бiльше вона нiчого не могла сказати за слiзьми. Давно був час починати вчиття. Учитель тихо взяв Олександру за руку i, сказавши їй кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб вона там заспокоїлась. Як повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглися до його, i в кожнiй руцi була якась їжа.
– Нате! дайте їй! хай попоїсть!
Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих, дiвчата деякi плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс Олександрi. Але вона нiчого не хотiла їсти i все плакала. Вiн, скiльки мiг, розважив її, а сам пiшов у клас i звелiв спiвати молитву перед початком науки. Як заспiвали молитву, вiн непомiтно ввiв у клас Олександру.
//-- * * * --//
Олександра пiсля цього довго соромилась глянути учителевi в вiчi. Але нi вiн, нi школярi нiколи не нагадали їй про те, що було. Та й не треба було їй нагадувати. З того часу вже нiщо не могло спокусити її. Дiвчата-товаришки її люблять i часто дають їй чого їсти – такого, що з дому приносять. Але вона зрiдка бере, хоч i часто сидить на сухому хлiбовi. Цього року вона здасть останнього екзамена i вийде з школи розумною, правдивою i чесною дiвчиною.
1891 р.
Олеся
Це було давно. Це було тодi, як нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв. Тодi на Волинi було невеличке село. Воно заховалося в улоговинi. Круг його були лiси. В селi жили простi люди-хлiбороби. Якби не татари, то їм жити було б непогано. А то часто й густо набiгали татари. Вони грабували, палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю та й продавали рабами на тяжкi роботи туркам. Iнодi гнали татари з України тисячi безщасних людей.
I цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тiльки один раз. Село заховалося в лiсах, i знайти його було не легко.
Край села стояла невеличка хатка. Бiля неї пишався рясний садок. У садку гули бджоли. Там була пасiка.
У хатцi жив старий дiд Данило. Колись вiн козакував, був у неволi турецькiй, але визволився вiдтiля. Тепер жив дома, пасiчникував. Жiнка його давно вмерла. Вiн прийняв до себе двоє сирiт: дiвчину Олесю та хлопца-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дiвчина, рокiв шiстнадцяти.
Дiд був щасливий з дiтьми, а дiти були щасливi з ним. Дiти так любили, як дiд розмовляв з ними. Вiн розказував їм про турецьку та про татарську неволю. Оце, було, сидить дiд у пасiцi, робить що-небудь, граблi чи ще що.
Михайлик-стрибунець i собi щось тут майструє, i дiвчина Олеся з шитвом сидить. Сонце сяє, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:
– Розкажiть, дiдусю, про неволю турецьку.
А дiдусь:
– Та я вже розказував, – ти ж чув. Ще й не раз, – хiба тобi мало?
А Михайлик та Олеся:
– Ще, ще, дiдусю! Так гарно слухати!
I дiд починає оповiдати, а дiти слухають i очей не зведуть з його.
Олеся схилить чорняву головоньку на руку, а Михайлик-стрибунець уже не стриба, а теж сидить, слуха. А дiд розповiда, як був вiн на турецькiй каторзi:
– Три роки вибув я на каторзi турецькiй, прикований до мiсця. Так от за поперек узято ланцюгом та й приковано. Сидiти можна, i встати можна, i лягти, а пiти – нi. А каторга – це корабель такий. Там гребли ми веслами, женучи судину. А за те нашi голi спини раз у раз доглядачi списували нагаями та колючою червоною таволгою…
– А нащо їх списували? – питає Михайлик.
– А щоб ми швидше гребли… Як здасться турковi, що помалу робимо, дак ото й покропить нам голi спини.
– I кров текла? – скрикує Михайлик.
– Текла, – каже дiд.
– Я б їх усiх повбивав, тих татар та туркiв проклятих! – погукне хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки все обличчя їй зблiдне. А дiд далi:
– Покалiчено тодi мене добре. А вже що годували погано бусурмани: цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки – не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших батькiв зазнав: i твого, Олесю, i твого, Михайлику. Ви були сусiди. Тiльки Михайлик був ще тодi дуже малий – рокiв зо два йому було. А тобi, Олесю, вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно. Коли це набiгла татарва… Що тут казати? Одбивались ми завзято, та нiчого не вдiяли. Село татари спалили, багато людей повбивали, багато у бран забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов тут побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли гляну круг себе, аж я на пожаринi, а круг мене все люди лежать… Як розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав i плакав бiля мертвої матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.
– Проклятi! Ой, проклятi! – скрикує Михайлик.
– I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi… А тебе вже я згодом знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди… От i все…
Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В неї обличчя блiде, в очах пала якийсь огонь. Дiд гляне на неї та й похита головою:
– Гай-гай! – каже. – Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж робити! Без лиха не проживеш. Не журiться, дiточки, – вашi батьки полягли доброю смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити вiд усякого ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.
– Еге, не жалiючи свого життя!.. – промовить дiвчина тихо та й замислиться ще дужче i довго замислена ходить.
Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по ягоди, а дiд казав:
– Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.
У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не знаючи, набреде на його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого не було. Олеся каже:
– Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не знаємо?
А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:
– Авжеж, знаємо!
Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь їм услiд.
Iдуть, а Михайлик i каже:
– Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти, бо ж болото там було. А обходити далеко – верстов шiсть. Олеся каже:
– Але ж це далеко.
– Дарма, – каже Михайлик, – так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!
– То й добре! – каже Олеся.
I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку був височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.
Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли це Михайлик скрикнув:
– Глянь, Олесю, що то таке?
Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Усi були верхи. То були не нашi люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей – це були татари. Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або в неволю забирати людей. Ось-ось вони побачать їх i заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi.
– Що то? Що то? – питавсь Михайлик.
– Цить! Татари!
Михайлик так i занiмiв. Страх обняв його такий, що вiн i слова не мiг вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як татари їхали просто на лiс, як поводили сюди й туди головами. Це вони шукають, де село. Ще трохи пошукають та й знайдуть його. Що тодi буде?
Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!.. Боже мiй!.. Треба бiгти, треба сказати!..
Але ж татари їдуть кiньми: вони доїдуть швидше, нiж вона добiжить. Якби вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це їй зробити?
Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари пiд'їздили все ближче та ближче. Уже видко їхнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала… Вона вхопила Михайлика за плече:
– Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що їдуть татари. Чуєш?..
I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i глянув на дiвчину.
– Бiжи, а то дiдуся вб'ють.
– А ти ж? – спитався хлопець.
Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи:
– Я знаю сама, що зроблю, – не бiйсь! Нiколи говорити – бiжи! Та все понад краєм, щоб од багновицi далi!..
Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усiєї сили.
Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кiлька хвилин. Обличчя було блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за куща i пiшла попiд лiсом зовсiм не в той бiк, де було її село.
Iшла так, мов не бачила татар. Але татари її побачили. Вони кинулись до неї. Олеся скрикнула й побiгла щосили далi. Та бiгла вона недовго. За хвилину татари наздогнали її, щось закричали, загукали, їх було чоловiк тридцять. Вони зупинились i почали промiж себе джеркотiти. А далi один високий пiдiйшов до дiвчини. Вiн загомонiв по-нашому, але так погано, що Олеся ледве розiбрала, що вiн каже:
– Хороша дiвчина! Хороша дiвчина! Ми тобi нiчого не зробимо, пустимо на волю, тiльки ти нам скажи, де тут єсть село?
Олеся каже:
– За лiсом. Оцей лiс перейти – то й село по той бiк.
А татарин їй:
– То ти нас проведи цим лiсом, а то ми дороги не знаємо.
Олеся каже:
– Проведу.
А татарин знову:
– Та не одури й не тiкай, а то бачиш оце!
I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у дiвчини.
– Бачиш оце? Голову зрубаю!
– Бачу! – каже Олеся.
Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дiвчину поперед свого коня й сказав:
– Веди!
Олеся повела.
Але вона йшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона ще трохи обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла зо степу, i пiшла нею. Татари їхали слiдком за дiвчиною. Дедалi лiс усе густiшав. Олеся вела ворогiв просто в середину лiсу, де було болото.
Вона вела й думала: "Чи добiг же Михайлик додому? Чи сказав же дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити їх, поки вiн добiжить!"
I вона йшла тихо, iнодi звертала убiк, тодi знов назад верталась.
Татари сердились, а високий кричав:
– Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось! – I вiн показував рукою на шаблюку. Дiвчина казала:
– Ось зараз вийдемо з лiсу, – там i село. I вела далi. Лiс зробився страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землi вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видко. Навкруг було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав лiс, мiг вiдцiля вийти, не загрузши в болотi. Високий татарин скрикнув:
– Чого ж ти стала? Веди!
Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi палали темнi очi.
Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила:
– Я далi не пiду.
Татарин пiд'їхав аж до неї, показав їй нагая й вилаяв.
Дiвчина осмiхнулася:
– Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль.
Тiї ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в груди. Як билина пiдрiзана, впала вона додолу.
Її головонька схилилась i чиста душа покинула тiло. Татарин плюнув на неї, i всi вороги повернули назад.
А Михайлик тим часом добiг додому. Вiн казав, що татар хто й зна скiльки. Люди покидали все i повтiкали у лiс. Дiд Данило думав, що вiн там i Олесю знайде.
День просидiли люди у лiсi. Далi їм не стало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали двох парубкiв подивитися, що в селi. Парубки вернулися i сказали, що в селi все цiле. Люди зрозумiли, що татари їх обминули, i почали вертатись додому.
Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав кiлька чоловiк, i всi, узброївшись, гуртом пiшли шукати її в лiсi. Михайлик привiв їх до того мiсця, де вiн покинув Олесю.
Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли у лiсову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюцi.
Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва.
На шиї в неї був татарський аркан.
Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона своєю смертю обрятувала рiдне село.
Зробили мари з гiлок i понесли дороге тiло додому.
//-- * * * --//
Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата несли труну. В їй лежала Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi у неї був вiнок. Навкруги спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона лежала тиха, спокiйна. Навiть здавалось, що на обличчi в неї сяла якась радiсть.
Еге, їй можна було радiти.
Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам. дiд Данило плакав, плакали всi: i старi й малi, i чоловiки й жiнки, i подруги-дiвчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землi, дiд Данило пiдвiв голову. Вiн уже бiльш не плакав. Обличчя йому було поважне. Вiн простяг руки над могилкою i сказав:
– Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, боже, всякому такої смертi!
1890 р.