-------
| bookZ.ru collection
|-------
|  Іван Якович Франко
|
|  Легенда про вічне життя
 -------

   Iван Якович Франко
   ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ


   1


     Олександер Великий весь світ звоював
     І отсе в Вавілоні мов бог раював.


     А побожний аскет вік в пустині прожив
     І молитвою й постом богині служив.


     Наче сонце, що разом прогонює тьму,
     Так богиня в опівніч явилась йому.


     Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,
     Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

   Аскет мовить:

     «Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
     Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

   Богиня мовить:

     «Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
     На ж тобі сей малий золотистий горіх.


     Одну нічку не спи, один день промовчи
     І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.


     Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
     Дасть тобі молодим вічно жити воно».



   2


     Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
     І готовивсь аскет на великую річ.


     Ось огонь розпалив із пахучих полін,
     І кадило в огонь щедро кидає він,


     І закони господні проходить умом,
     Щоб очистити ум, не схибити притьмом.


     Та ось сумніви в серці повстали страшні:
     «Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?


     Чи вертати у світ, де панує борба?
     Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!


     О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
     Та безцінний твій дар комусь іншому дам.


     У нас цар молодий, богорівний наш цар!
     Богорівним зовсім його зробить твій дар.


     Міліонам він сонце, життя є нове,
     Для добра міліонів хай вічно живе».



   3


     Олександер Великий весь світ звоював,
     Та дівчини рабом себе він почував.


     Персіянки Роксани предивна краса
     В його серці горить, мов пожар, не згаса.


     У обіймах його та красуня горда
     Наче тає, на груди його припада;


     Та хвилина мине, і він чує, що ось
     В її серці вороже ворушиться щось,


     І в очах, ще вогких від любві і жаги,
     Дикі іскри горять, наче злі вороги.


     З її уст вилітають бажання страшні —
     Се бажання пожарів, убійства, різні.


     Їй опертись король не здоліє й на мить:
     Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!


     Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
     День у день із небес його кидає в ад.



   4


     Олександер Великий богині моливсь:
     «Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!


     Або дай, щоб скінчилася мука моя,
     Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?


     Чом міняється так, кілько є в дні годин?
     І чи в серці її я паную один?»


     В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
     І покірно царю до землі поклонивсь.


     «Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
     Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.


     Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —
     Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».


     І він все розповів, відки має сей плід,
     Що робить, щоб богині сповнить заповіт.


     «Міліонам ти сонце, добродій єси, —
     Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».



   5


     «Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»
     І великим, безсмертним почув себе цар.


     «Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
     Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!


     Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
     З нею жить! Або радше ти сам умирай!»


     Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
     «Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»


     І сказав їй усе, відки має сей плід,
     Що робить, щоб богині сповнить заповіт.


     «Коли любиш мене, моє сонце ясне,
     Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.


     А не любиш... – урвав. – Кого хочеш люби!
     Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!»


     Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —
     Олександер не ждав її слова – пішов.



   6


     Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
     Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?


     Не про те! Інший жар в її серці горить!
     Інший бог там живе! Інший цар там царить.


     Він мета її мрій, осолода очей,
     Над усіх милий їй генерал Птолемей.


     Хоч не любить її і холодний, як лід,
     Вона рада свій вік дать за сам його вид.


     «Вічно жить молодій, а без нього? О ні!
     Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!


     Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
     А як ні, то мені краще в світі не буть».


     Птолемея знайшла, і дала йому плід,
     І сказала, який в нім лежить заповіт.


     А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
     Олександру в вино трути-зілля влила.



   7


     Занедужав король, важко стогне, кричить,
     А Роксана при нім не ридає, мовчить.


     Головами хитають старі лікарі,
     І тривога, як ніч, залягла у дворі.


     По всім краю йде вість, наче змора та сон,
     І сумує весь край, і рида Вавілон.


     Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,
     В Олександрів покій куртизана ввійшла.


     «Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
     Ось від мене тобі чудодійний горіх!


     Се богині є дар. Як з’їси те зерно,
     Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».


     Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!
     Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»


     Та дівча не дрижить, не спускає очей:
     «Мені дав його твій генерал Птолемей».



   8


     Олександер у болях жорстоких лежав
     І в руці своїй плід чудодійний держав.


     «Вічно жить і любить! День за днем! День від дня
     А життя – то борня! А любов – то брехня!


     Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
     День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!


     Не для нас, о богине, твій божеський дар!
     Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.


     Міліони людей можу вбить, погубить,
     Та чи змушу кого мене вірно любить?


     Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
     Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?


     А без щастя, без віри й любові внутрі
     Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!


     Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
     Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»



   9


     Серед болю в постелі підводиться цар,
     І побожно цілує чудовний той дар,


     І в тріскучий огонь із пахучих полін
     Чудодійний горіх бистро кидає він.


     І здалось, що вже біль не так люто палив,
     Мовби в збурену кров охолоди налив.


     Прояснів його ум, серце збулось химер,
     А в опівніч саму Олександер умер.