-------
| bookZ.ru collection
|-------
| Народное творчество (Фольклор)
|
| Ліричні пісні Давнього Єгипту
-------
Збірка Ліричні пісні давнього Єгипту
Переклад Л. Українки
1
Ой далеко до берега того,
До розкошів закохання мого!
Поміж нами річка протікає,
На мілизні крокодил чигає.
Я пущуся річкою тією.
Та й поплину низом течією.
Не боюся я лихої долі,
Мчу по хвилях, мов по суходолі.
Від кохання виростає сила!
Маю чари, бо навчила мила.
2
//-- (Уривок) --//
Як вона уста розкриє, щоб напитись поцілунку,
Я п’янію і без трунку!
Як надійде час вечірній, щоб для неї постіль слати,
Ой слуго, май пильнувати!
Ти повий тонким серпанком постать любу чарівниці,
Постели їй, мов цариці.
З полотна царського хуста маєш милій постелити,
Ще й олієм покропити…
3
Ох, якби я був при милій негритянкою тією,
Я б ходив слідком за нею!
Ох, тоді б на любу постать досхочу я надивився,
То б то радощів напився!..
4
Так любов до тебе всю мене проймає,
як вино водицю,
пахощі живицю,
Мов солодкий сік, що наскрізь проникає.
Ти ж, ти так спішишся, щоб уже скоріше
бути нам з тобою, —
рветься так до бою
Огир, що вбігає на побойовище.
По наказу неба милої кохання,
як вогонь, палає,
милого бажання
списом пробиває.
5
Чи ж моє серденько не пристало щиро
до твого кохання?
Я б тебе не кинув, хоч би дізнавав я
щодень катування,
Хоч би мене гнали в Сірію киями,
в Нубію різками,
Хоч би проганяли вгору канчуками,
в доли колючками.
Я ж би не послухав нічиєї ради,
Зроду б я не зрікся любої відради!
6
Ой ляжу я долі посеред осади,
уже ж бо я хворий з тяжкої досади.
Ось ідуть одвідать сусіди зблизенька,
а помежи ними йде моя миленька.
Оступись, лікарю, хай мила лікує,
тільки мила знає, що мені бракує.
7
На хуторі в коханої моєї,
де серед двору є нова криниця,
відскочив засув, двері відчинились, —
я чую – милая моя гнівиться.
Що, якби я був тим рабом придверним
і то б на мене сердилась дівчина!
Якби почув той гнівний голосочок,
від страху я б зробився, мов дитина.
8
Мій хороший! Серце прагне
господарити для тебе,
годувати, доглядати,
забуваючи про себе.
Щоб моя рука спочила на руці твоїй!
Якби ж ти мені відмовив
цілування-милування,
говорило б серце потай,
притлумляючи благання:
«Я самотнє серед ночі, зник величний мій!
Я тепера наче мертве, мов лежу в труні,
бо хіба ж не ти здоров’я і життя мені?…»
А якби ти привернувся
до мене близенько,
«От, знайшлося любе щастя!» —
мовило б серденько.
9
Кличе голос голубиний:
«Світ осяйний та милий!
Ой куди б нам полинути?»
Ні, голубоньку білий,
Ні, не клич, я ж тут, край нього,
я його обіймаю,
Ми так любо розмовляєм,
ми щасливі без краю!
Не розлучимось довіку,
ручка ручку стискає,
Де хороше походити,
він мене проводжає.
Між усіма дівоньками
я найкраща на вроду,
Бо не журив мого серця
мій коханий ще зроду.
10. Напис на стовпі
//-- (Хвала царівні) --//
Люба! Любе кохання її!
Люба! Любе кохання її перед всіми царями!
Люба! Любе кохання її перед всіми мужами!
Мила вона перед всіми жінками!
Люба в коханні царівна!
Ні з жінок, ні з дівчат щонайкраща не буде їй рівна!
В неї коси від темряви ночі темніші,
від ягід тернових чорніші.
В неї зуби міцніші від зубців кремінних в серпочка,
а рукою прислонені груди – немов два квітчасті віночки…
Далі напис розбито.
11
Спів, що вибито в храмі нагробнім покійного царя Антефа, що стоїть там перед співцем з арфою [Сей спів (під таким заголовком) знайдено переписаним у кінці одного збірника ліричних пісень про кохання, що тут перекладені].
Єсть же то Доброго Владаря [1 - Озіріс, що вважався переважно богом над мертвими.] наказ, хороша встанова,
щоб наше людськеє тіло зникало із часом минущим,
іншії ж речі величні тривали від літ предковічних.
Навіть боги [2 - Тут поет, може, мав на увазі не справжніх богів, а фараонів, що вважалися втіленням богів на землі.], що колись панували, спочили в гробницях.
Люди, в шанобу заквітчані, розумом сяючі, й тії
в гробах поховані. Той, хто творив собі храми, —
де він тепер? Де поділись його всі діла?
Чув я слова Імготепа, слова Гордудуфа [3 - Імготеп і Гордудуф (або Дадуфгор) – славні в давньому Єгипті царі-мудреці.],
тож-бо за тії слова прославляють їх так по всім світі, —
де ж тепер місто царів тих і що їм тепера належить?
Мури їх знищено, міст їх немов не бувало ніколи.
І вістовець не приходить од їх, щоб за їх розказати
та призвести наше серце податись у тії місця,
звідки вони одійшли на той світ…
Заспокой своє серце,
щоб не вражалось воно, не журилось думками такими,
слухай бажання його, поки ти ще живеш на сім світі!
Пахощі лий на волосся твоє, із найтоншого льону
хай тобі буде одежа, покроплена сутим
соком чудовим, пахучим з усякого божого зілля.
Більше утіх заживай, аніж досі, нехай твоє серце
буде невтомним. Йому потурай і тому, що хороше.
Справи свої на землі так рихтуй, як наказує серце,
поки надійде до тебе той день, повний смертної муки,
день, коли бог нерухомого серця [4 - Озіріс.] не вчує благання.
Слізьми життя не вернути людині, що зложена в гробі.
Отже, святкуй собі радісний день, не бажай відпочинку.
Бачиш, не дано людині забрати з собою маєтків,
бачиш, ніхто ж, одійшовши туди, ще назад не вертався.
12
Щиро народними проф. Відеман уважає отсі дві невеличкі пісеньки, написані над барельєфами. Одна написана над пастухом, що жене отару по залитих Нілом луках, а друга над волами, що гарманують (молотять). Наводжу їх тут у примітці, бо вони не належать до загального характеру тих, що уміщені в тексті.
А. Пісня пастуха до отари
Ваш пастух живе з бідою,
день у день бреде водою;
він з рибою вітається,
з німиною змовляється.
Б. Пісня до волів
Молотіть собі, молотіть собі,
гей, ви, волики, молотіть собі!
Дбайте соломи собі на обрік,
а господарю пшениці на рік.
Не приставайте, не спочивайте,
бо не гаряче, сонце не пече.
1.01.1910
«Був собі в соляній оазі соляр…»
З книги «Народні казки давнього Єгипту»
Був собі в соляній оазі соляр. Мав він жінку, мав троє дітей; мав ослів і навантажував тих ослів товаром з оази та їздив продавати його до міста Хінінсутон. А продавши свій товар, він накуповував усякого доброго товару в Хінінсутоні, навантажував знов своїх ослів, вертався додому і проводив щасливий день з жінкою і дітьми. А потому знов збирав добрий товар з соляної оази, навантажував ослів і їхав в Хінінсутон. От що він робив.
Отож одного дня він навантажив ослів лозою та очеретом, содою, сіллю, дровами, гарбузами, ганусом, зерном і всіма найкращими товарами з соляної оази. Так той купець поїхав на південь до Хінінсутона, а як він доїхав до місця, що зветься Пафіфі, недалеко від містечка Маденіта, він здибав чоловіка, що стояв над водою. Тотнахуїті було йому на ймення, був він син чоловіка, що звався Азарі, підданий великого управителя Маруітенсі. Сей Тотнахуїті, ледве побачив ослів того купця, сказав, дивуючись в своєму серці: «Оце добрий час, щоб захопити собі добро сього купця».
Отже хата сього Тотнахуїті стояла при дорозі і виступала на дорогу так, що аж дорога в тому місці була не ширша від полотна; а по один бік дороги була вода, а по другий бік – нива. Сей Тотнахуїті сказав своєму слузі: «Принеси мені мерщій шматок полотна з дому». Слуга зараз же приніс. Він розстелив полотно по дорозі так, що один край торкався води, а другий – ниви.
Отож ледве той соляр ступив на битий шлях, сей Тотнахуїті сказав: «Будь ласка, соляру, чи то ти маєш ступити на моє полотно?» Соляр сказав: «Будь ласка, се ж добра дорога». І він трохи збочив з дороги. Але сей Тотнахуїті сказав: «То се ти маєш іти по моєму збіжжі замість дороги?» Той соляр каже: «Я йду, як треба, та узбіччя високе, збіжжя заходить на дорогу, а ти застелив нам дорогу своїм полотном. Невже ж ти не даси нам пройти дорогою?» Аж тут один осел набрав повен рот колосків. Тотнахуїті сказав: «Я тобі заберу твого осла, соляру, бо він їсть моє збіжжя, і я його пущу в роботу, бо він сильний». А соляр сказав: «Я йшов просто дорогою. Щоб не було суперечки, я одвів набік осла, а тепер ти забираєш його за те, що він раз ухопив колосків! Але ж я знаю пана сеї маєтності, се – великий управитель Маруітенсі, а він же якраз той, хто нищить кождого злодія у всій цілій Землі, – невже ж мають мене ограбувати задля нього на його маєтності?» Тотнахуїті сказав: «Се ж я до тебе говорю, а ти думаєш про великого управителя Маруітенсі». Узяв зелену галузку з тамариска і збив йому ціле тіло; забрав йому всі осли і загнав їх у своє поле. Соляр же став плакати гірко з того жалю, що з ним таке зробили, а той Тотнахуїті сказав: «Не голоси, соляру, а то підеш у місто бога-володаря мовчання». А соляр сказав: «Ти мене набив, ти загарбав моє добро, а тепер ще й одбираеш скаргу від уст моїх! Божественний володарю мовчання, верни мені моє добро, щоб я не скаржився на твою жорстокість».