Шарлотта Бронте
Джейн Ейр

Розділ І

   Того дня ми не змогли піти на прогулянку. Щоправда, вранці ми блукали безлистою алеєю аж цілу годину; але по обіді (коли не було гостей, місіс Рід обідала рано) холодний зимовий вітер нагнав такі темні хмари і вперіщив такий дужий дощ, що про прогулянку годі було й мріяти.
   Мене це радувало – я-бо ніколи не любила довгих прогулянок, особливо прохолодними вечорами; я просто ненавиділа ці вогкі сутінки, коли пальці рук і ніг дерев’яніють від холоду, а серце крається від постійних нарікань Бессі, нашої няньки, і від принизливого усвідомлення своєї фізичної неповноцінності перед Елізою, Джоном і Джорджіаною Рід.
   Згадані Еліза, Джон і Джорджіана скупчилися у вітальні навколо своєї матері, яка, відкинувшись на подушки, велично лежала на софі неподалік від коминка; в оточенні своїх милих малят (які нарешті припинили скиглити і плакати) вона здавалася цілком щасливою. Мене не запросили до цього сімейного кола. Місіс Рід зауважила: вона шкодує, що змушена тримати мене на відстані, але позаяк вона помітила, та й Бессі неодноразово це підтверджувала, що я зовсім не прагну бути дружньою і не бажаю поводитися виховано, граційно і природно, вона змушена позбавити мене деяких привілеїв, якими наділені її маленькі щасливі дітки.
   – Що вам Бессі знову про мене наплела? – запитала я.
   – Джейн, ти ж знаєш, що я не люблю, коли до мене чіпляються і починають допитуватися; крім того, діти не повинні говорити таким тоном із дорослими. Йди собі і сиди, і поки не навчишся поводитися чемно, мовчи.
   Я непомітно зайшла у їдальню, яка розташувалася неподалік. Там стояла шафа з книжками, я підійшла і вибрала одну, попередньо переконавшись, що в ній багато малюнків. Я вилізла на підвіконня і схрестила ноги по-турецькому; запнувши цупку червону завісу, я залишилася на самоті.
   Я відгородилася від світу червоною завісою з одного боку, з другого ж була прозора шибка, яка захищала, але не відділяла мене від похмурого листопадового дня. Гортаючи книжку, я час від часу дивилась у вікно і вивчала зимовий вечір. Вдалині все було окутане блідим туманом і хмарами; виднівся мокрий газон і пошарпаний бурями чагарник, лив безперервний дощ, а вітер жалібно стогнав і налітав шаленими поривами.
   Я знову взялася до книжки – «Життя англійських птахів» Б’юїка; правду кажучи, я мало уваги приділяла тексту, проте навіть я, дитина, не могла пропустити деякі вступні сторінки. Там опис ували гнізда морських птахів, заселені ними безлюдні скелі та кручі; узбережжя Норвегії, густо засіяні острівцями від мису Лінденеса, що лежить на крайньому півдні країни, і аж до Нордкапа:

     Де Льодовитий океан шумує
     Круг голих скель, затягує у вир
     Похмурий Туле [1 - Міфічний острів на півночі Європи, описаний грецьким мандрівником Піфеєм у його творі «Про океан». – Тут і далі прим. ред.]; де щораз штурмує
     Атлантика Гебридські острови [2 - Джеймс Томсон, «Осінь» (Тут і далі пер. віршів Наталі Тисовської).].

   Не могла я пропустити розповідь про білі береги Лапландії, Сибіру, Шпіцбергену, Нової Землі, Ісландії, Гренландії, про «безкраї похмурі й самітні простори Арктичної зони – той невичерпний запас холоду і снігу, де потужні глиби льоду – результат сторічної зими – вкривають гірські висоти й оточують полюс». Я уявляла це смертельно-біле царство по-своєму: туманне, як і всі напівусвідомлені уявлення дитини про світ, але навдивовижу чарівливе. Всі ці слова виливалися у послідовні образи і надавали сенсу скелям, які самотньо стоять у морі хвиль і водяного пилу; розбитим човнам, викинутим на безлюдний берег; холодному і блідому місяцю, який зиркає на рештки затонулого корабля крізь хмари.
   Все це навіювало мені згадки про безлюдне кладовище, його могильні надгробки, ворота, двоє дерев, низький горизонт, оточений смужкою розбитої стіни, і молодий місяць – свідчення пізньої пори.
   Два кораблі, які потрапили у штиль, здавалися мені нічим як морськими примарами.
   Сатана, який відбирає у злодія торбу з награбованим, наганяв на мене страх, я не могла дивитися на нього, і тому хутко перегорнула сторінку.
   Такою ж страшною була і чорна рогата істота, яка сиділа на скелі, споглядаючи натовп довкола шибениці.
   Кожна картинка розказувала свою історію, часто незбагненну для моєї бідної уяви і недосконалих почуттів, але напрочуд цікаву, не менш цікаву, ніж казки, які оповідала нам Бессі довгими зимовими вечорами, якщо вона була у гарному гуморі, а таке-бо траплялося вкрай рідко. Вона приносила столик для прасування в дитячу кімнату, ставила його біля вогню і дозволяла нам сидіти навколо, поки вона прасувала мереживні жабо місіс Рід і гофрувала краї її нічного ковпака; Бессі розважала нас різними старими казками і баладами про кохання та пригоди, або (як я помітила останнім часом) історіями з «Памели» [3 - Роман Семюела Ричардсона (1689–1761) «Памела, або Винагорода за чесноти».] та «Генрі, герцога Морландського». [4 - Роман Генрі Брука (1703–1783) «Мостивий простак, або Історія Генрі, герцога Морландського».]
   Отак сидячи на підвіконні з книжкою Б’юїка на колінах, я була щасливою, принаймні так мені здавалося. В той момент я не боялася нічого, хіба одного: мені можуть завадити. Так і трапилося. Двері їдальні відчинилися.
   – Агов! Мадам Занудо! – почувся голос Джона Ріда; раптом він замовк: мабуть, йому здалося, що в кімнаті порожньо.
   – Де в біса вона поділася? – вів далі він. – Ліззі! Джорджі! – гукнув він до сестер. – Джейн тут немає. Скажіть мамі, що вона вибігла на вулицю, в таку хлющу – погана тварюка!
   «Добре, що я засунула завіси», – подумала я, прагнучи всією душею, щоб він не знайшов моєї схованки; Джон Рід не знайшов би мене самотужки, адже він не вирізнявся проникливістю і гострим розумом. Проте Еліза, щойно заглянула в кімнату, зразу ж сказала:
   – Вона на підвіконні, можеш навіть не сумніватися, Джоне.
   Я негайно вилізла зі своєї схованки – мене кидало в жар на одну згадку про Джона, і я боялася, що він силоміць витягне мене звідти.
   – Чого тобі? – спитала я з удаваною байдужістю.
   – Треба казати: «Чого волієте, паничу Рід?» – зробив зауваження Джон. – Я волію, щоб ти підійшла сюди, – він сів у крісло і жестом наказав підійти і стати біля нього.
   Джон Рід був чотирнадцятирічним школярем, на чотири роки старшим за мене, а мені було тільки десять; він був великим і товстим як на свій вік, із прищуватою нездоровою шкірою; риси його обличчя були грубі, тіло масивне, а кінцівки задовгі. Зазвичай він жадібно поглинав їжу за столом, що викликало огиду, а ще він мав тьмяні очі й великі щоки. Зараз він мав бути у школі, але мати забрала його додому на місяць, а може, два, посилаючись на «його слабке здоров’я». Містер Майлз, учитель, припустив, що Джон почувався б набагато краще, якби йому присилали менше тістечок та цукерок із дому; проте лагідне материнське серце не могло погодитися з цим і радше схилялося до думки, що блідо-жовтий відтінок шкіри з’явився через надмірну старанність і, можливо, через тугу за домівкою.
   Не можу сказати, що Джон любив свою матір і сестер, але мене він ненавидів, це точно. Він поводився грубо щодо мене і повсякчас залякував; не раз і не два на тиждень, і навіть не раз і не два на день, а постійно: кожний нерв, кожна часточка моєї плоті до самих кісток тремтіла при його появі. Інколи мене паралізувало від страху, навіяного ним, тому що нікому було мене захистити: слуги не любили ставати на мій бік, цим ображаючи свого панича, а місіс Рід намагалася нічого не чути і не помічати: вона ніколи не бачила, як він кидався на мене, і ніколи не чула, як він кривдив мене, хоча він робив це і в її присутності – щоправда, за її спиною частіше.
   Я звикла підкорятись Джону, тож підійшла до його крісла; кілька хвилин він показував мені язика, вистромляючи його так далеко, як тільки міг. Я знала, що скоро він накинеться на мене, але, здригаючись від страху, і далі мимоволі думала, який він огидний і бридкий. Не знаю, чи прочитав він мої думки, чи ні, але раптом, не промовивши і слова, він щосили вдарив мене. Я похитнулася, але відновила рівновагу і відступила.
   – Це за твоє нахабство і за те, як ти розмовляла з мамою, – сказав він, – і за те, що ховалася за завісою, і за те, що так дивилася на мене… Щуреня!
   Я звикла до того, що Джон Рід ображає мене, і ніколи не відповідала на його репліки; я міркувала про те, як витримати ще один удар, якого слід чекати за першим.
   – Що ти робила за завісою? – спитав він.
   – Читала.
   – Покажи книжку. Я підійшла до вікна і принесла йому книжку.
   – Ти не маєш права брати наші книжки, мама каже, що ти утриманка; у тебе немає грошей, твій батько не залишив тобі нічого; ти маєш просити милостиню, а не жити тут із нами, дітьми справжнього джентльмена, і їсти наші харчі, і носити одяг, придбаний за кошт нашої матері. А зараз я покажу тобі, що означає нишпорити в моїх книжках, – а вони мої; увесь дім належить мені або належатиме за кілька років. Іди й стань біля дверей, подалі від дзеркала і вікон.
   Я послухалася, хоча спершу й не збагнула його намірів; та коли я побачила, що його рука з книжкою зависла у повітрі й він збирається щосили шпурнути її, я інстинктивно відскочила і заволала; проте було запізно: Джон жбурнув книжку, влучивши в мене, я впала і розбила голову об двері. Рана цебеніла кров’ю і сильно боліла, мій переляк змінився іншими почуттями.
   – Ти злий і жорстокий хлопець, – крикнула я. – Ти вбивця, експлуататор, ти як римські імператори!
   Я прочитала «Історію Риму» Голдсміта і склала власну думку про Нерона, Калігулу та інших. Я уже давно провела паралелі, але ніколи не думала, що колись промовлю це вголос.
   – Що? Що? – репетував Джон. – Це вона про мене сказала? Елізо, Джорджіано, ви чули? Я все розкажу мамі. Але спочатку…
   Він стрімко кинувся до мене, схопив за волосся і плечі; він хотів покінчити зі мною. Я справді бачила в ньому тирана, вбивцю. Крап ля крові стекла тонкою цівкою по моїй шиї, і я відчула гострий біль; на якусь мить ці почуття взяли гору над страхом, який переріс у несамовиту злість. Я не пам’ятаю, що робила, але він заскімлив: «Щуреня! Щуреня!» і голосно залементував. Допомога не забарилася: Еліза і Джорджіана привели місіс Рід, вона з’явилася у супроводі Бессі та покоївки міс Еббот. Нас розборонили, і я почула:
   – Ах ви злюка! Звідки у вас стільки люті? І навіщо кидатися на свого хазяїна Джона?
   – Де ж таке бачено! Потім місіс Рід додала:
   – Відведіть її до червоної кімнати і замкніть там. Я відчула, як чотири руки вхопили мене і потягнули нагору.

Розділ ІІ

   Я опиралася щосили, і таке небачене зухвальство з мого боку ще більше похитнуло мою і без того невисоку репутацію в очах Бессі та міс Еббот. Правда в тому, що я була сама не своя, або, як кажуть французи, не при собі. Проте я усвідомлювала, що такий хвилинний спротив потягне за собою покарання, тому, як і кожен повсталий раб, я вирішила боротися до останнього.
   – Тримайте її за руки, міс Еббот. Вона немов сказилася!
   – І як вам не соромно! – кричала покоївка. – Ви поводитесь огидно, міс Ейр. Як ви посміли підняти руку на джентльмена, сина своєї благодійниці! На свого панича!
   – Панича? Мого панича? Що я – служниця?
   – Ні, ви гірше, ніж служниця. Ви живете за чужий кошт. Ось, посидьте тут і поміркуйте над своєю поведінкою.
   Мене вже притягнули в кімнату і посадили на крісло, я підскочила і випросталася, немов пружина, але дві пари рук миттю схопили мене.
   – Якщо ви не сидітимете спокійно, ми будемо змушені прив’язати вас, – сказала Бессі. – Міс Еббот, дайте-но мені свої підв’язки, бо мої вона швидко розірве.
   Міс Еббот розвернулася і почала стягати підв’язку з дебелої ноги. Такі приготування змусили мене усвідомити усю принизливість процедури і привели до тями.
   – Не треба підв’язок! – закричала я. – Я не буду рухатися. Щоб підтвердити свої наміри, я вхопилася руками за крісло.
   – Маю надію, що не будете, – сказала Бессі й, переконавшись, що я справді заспокоїлася, відпустила мене. Потім Бессі та міс Еббот ще довго стояли склавши руки і дивилися на мене з такою недовірою і сумнівом, наче остерігалися, що я збожеволіла.
   – Вона ніколи не чинила так раніше, – нарешті промовила Бессі, повернувшись до Марти.
   – Але вона завжди тримала це в собі, – пролунала відповідь. – Я часто ділилася своїми думками про цю дитину з місіс Рід, і вона підтримувала мене в усьому. Ця дитина дуже скритна, я ще ніколи не бачила такої замкнутої дівчинки її віку.
   Бессі промовчала; потім вона промовила до мене:
   – Міс, ви повинні усвідомлювати: ви завдячуєте місіс Рід усім, що маєте, вона утримує вас, і якби не вона, ви б опинились у притулку!
   Я не знала, що відповісти, хоча чула ці слова уже не вперше: відколи я пам’ятаю себе, мені натякали на мою залежність. Ці докори, наче незрозумілий, але тим не менше болісний і гнітючий мотив, постійно лунали в моїй голові. Міс Еббот також не залишилася осторонь:
   – Хоча місіс Рід і дозволила вам бавитися зі своїми дітьми, ви повинні розуміти, що ви не рівня паничу Ріду і його сестрам. Вони стануть багатими, а у вас ніколи нічого не буде, і вам доведеться з цим змиритися і коритися їм.
   – Ми зичимо вам добра, – додала Бессі трохи лагідніше, – ви маєте бути милою і в усьому допомагати їм, і можливо, тоді цей дім стане вашою домівкою також. Але я впевнена, якщо ви поводитиметеся нечемно, пані просто вижене вас геть.
   – Крім того, – сказала міс Еббот, – Бог покарає її: наступного разу, коли вона лютуватиме, Він пошле їй смерть, і куди полетить тоді її душа? Ходімо, Бессі, залишмо її тут саму. Не хотіла б я мати таку вдачу. А ви моліться, міс Ейр, бо якщо ви не молитиметеся, щось погане може пробратися через комин і забрати вас.
   Вони вийшли, замкнувши по собі двері на ключ.
   Червона кімната являла собою велике квадратне приміщення, в якому рідко спали, а точніше ніхто ніколи не спав, хіба що гостей в Ґейтсгед-Холі було так багато, що їх ніде було розмістити. Це була найбільша й найпишніша кімната в усьому будинку. Посередині стояло величезне ліжко червоного дерева з масивними колонами і червленими заслонами, два високі вікна з постійно опущеними завісами наполовину ховалися за фестонами і пишними портьєрами. Килим був червоний, а столик у ногах ліжка покритий кармазиновою тканиною. Стіни були м’якого жовтувато-брунатного кольору з легким відтінком рожевого, шафа, туалетний столик і крісла – з полірованого червоного дерева. Тут тіні здавалися особливо великими, а перини і подушки, складені великою купою на ліжку, біліли на тлі пурпурної кімнати. Не менш видатним було широке, м’яке крісло з підставкою для ніг, також білого кольору, яке стояло в узголів’ї ліжка і, на мою думку, було схоже на трон.
   У кімнаті було холодно, бо в ній рідко палили; тут було тихо, бо вона містилася далеко від дитячої та кухні; вона здавалася похмурою, бо сюди рідко заходили. Тільки покоївка приходила сюди по суботах, щоб стерти тижневу пилюку з дзеркал і меблів. Інколи заходила місіс Рід для того, щоб перевірити вміст секретної шухлядки в шафі, в якій зберігалися сімейні документи, скринька з коштовностями та мініатюрний портрет її покійного чоловіка. Ось у цих словах і криється таємниця червоної кімнати – чому ніхто не жив у цих покоях, незважаючи на їхню пишноту.
   Містер Рід помер дев’ять років тому саме в цій кімнаті, тут він лежав у труні, і звідси його винесли грабарі. З того часу ніхто не наважувався заходити в цю жахливу кімнату.
   Низенький диванчик, до якого мене прикули Бессі й немилосердна міс Еббот, примостився біля мармурового коминка; переді мною височіло ліжко; праворуч стояла висока, темна шафа, на її полірованих дверцятах відбивалися невиразні, тьмяні фігури; ліворуч були зашторені вікна; велике дзеркало, яке висіло між ними, повторювало обриси ліжка і всієї кімнати. Я не була впевнена, чи мене замкнули на ключ, і зрештою, наважившись, підвелася і рушила до дверей. Замкнено! Я опинилась у справжній в’язниці. Повертаючись назад, я мусила пройти повз дзеркало; я була заворожена глибиною, прихованою в ньому. У відображенні все здавалося холоднішим і темнішим, ніж насправді: маленька дивна фігурка з блідим обличчям дивилася на мене повними страху очима, які бігали туди-сюди, і справді нагадувала привида. Я подумала, що вона схожа на одну з тих напівказкових істот, які живуть у казках Бессі й виходять зі своїх порослих папороттю схованок тільки тоді, коли темніє, щоб лякати подорожніх. Я кинулася до свого місця.
   Мене охопив забобонний жах, але час його тріумфу ще не настав. Моя кров іще не застигла в жилах, а дух бунтівного раба, який усе ще жеврів, підбадьорював мене і додавав снаги. Я повинна була зупинити потік думок, що переслідував мене, і змиритися з цією гнітючою обстановкою.
   Жорстокі цькування Джона Ріда, горда байдужість його сестер, антипатія їхньої матері, упереджене ставлення прислуги – все це глибоко відклалося в моїй свідомості. Чому я завжди страждала, чому мене залякували, постійно в чомусь звинувачували, осуджували? Чим я їм не догодила? Чому я так і не змогла здобути прихильність? Елізу поважали, хоча вона була впертою та егоїстичною. Джорджіану, це зіпсоване, злісне та зарозуміле дівчисько, всіляко балували. Здавалося, що її краса, її рожеві щічки і золоті кучері радували всіх, хто на неї дивився, і допомагали їй уникнути покарання. А Джону взагалі ніхто ніколи не перечив і ніхто його карав, хоча він і вивертав шиї голубам, вбивав маленьких курчат, цькував собаками овець, обривав виноград і нищив пуп’янки найрідкісніших рослин в оранжереї; а ще він називав свою матір «старою», знущався з її смаглявої шкіри (такої ж, як і його власна), сліпо ігнорував її прохання, нерідко дер і псував її шовкові сукні. І незважаючи на це все, залишався «її любим синочком». У мене й на гадці не було щось ламати чи псувати, я чемно виконувала свої обов’язки, а взамін мене постійно називали неслухняною і докучливою, відлюдькуватою і підлою.
   Моя голова все ще боліла, а рана кривавилася. Проте ніхто навіть не дорікнув Джонові за те, що вдарив мене без причини. І тільки через те, що я повстала проти нього і намагалася відвернути подальше безглузде насилля, мене привселюдно зганьбили.
   «Несправедливо! Несправедливо!» – волав мій розум під впливом сильного, але скороминущого імпульсу. Я ухвалила рішення будь-що позбутися цього нестерпного гніту – приміром, втекти з дому або більше ніколи нічого не їсти і не пити, а просто померти.
   Того жахливого вечора моя душа заціпеніла від страху! Мій мозок бунтував, а серце повстало! Але в якій глибокій темряві й байдужості точилася ця боротьба! Я не могла відповісти на запитання – чому я страждаю? Тепер, через кілька років, я знайшла відповідь на нього.
   В Ґейтсгед-Холі я була не на своєму місці, я була ніким. У мене не було нічого спільного ні з місіс Рід, ні з її дітьми, ні з її вірними слугами. Та як могла я полюбити їх, якщо вони не любили мене? Як же вони могли симпатизувати дівчинці, яка ігнорувала їх, яка відрізнялася від них становищем, поведінкою та зневажала їхні погляди? Якби я була життєрадісною, легковажною, галасливою, милою дитиною і залишалася при цьому незалежною і трохи відлюдкуватою, місіс Рід зносила б мою присутність набагато люб’язніше, її діти ставилися б до мене прихильніше, подружньому, а слуги б рідше робили з мене цапа-відбувайла.
   Денне світло поволі висотувалося з червоної кімнати. Було уже по четвертій, і похмурий день почав переходити в недобрі сутінки. Я чула, як дощ безперервно бив по шибі, а вітер безжалісно тріпав дерева. Моє серце закам’яніло, а всю мою відвагу немов рукою змело. Звичне відчуття приниження, невпевненості та пригнічення загасили останні іскри моєї люті. Всі кажуть, що я зла, зрештою, мабуть, так і є: я щойно думала про те, як заморити себе голодом. А це гріх! Та й чи хотіла я насправді померти? Чи склеп під вівтарем ґейтсгедської церкви був тим місцем, куди я хотіла потрапити? Мені сказали, що там похований містер Рід. Згадавши про покійника, я з жахом почала думати про нього. Я не пам’ятала містера Ріда, але знала, що він був моїм дядьком – рідним братом моєї матері. Коли мої батьки померли, він забрав мене у свій дім. При смерті він змусив місіс Рід пообіцяти, що вона роститиме і виховуватиме мене, як рідну доньку. Можливо, місіс Рід вважає, що вона виконала обіцянку. Я б сказала, що вона й справді дотримала слова настільки, наскільки їй дозволила її натура. Але як вона могла полюбити безрідну чужинку, котра після смерті її чоловіка не мала з нею нічого спільного? Мабуть, її дратувало те, що вона повинна дотримати слова і стати матір’ю чужій дитині, яку вона не любила і яку їй нав’язали.
   Раптом мені стала ясна одна річ. Я ніколи не сумнівалася в тому, що якби містер Рід був живий, він любив би мене. Ось так, дивлячись на біле ліжко і затемнені стіни – а іноді злякано поглядаючи в дзеркало, – я почала згадувати все, що чула про покійників, потривожених у могилах, коли не виконується їхня остання воля. Вони повертаються на землю, щоб покарати клятвопорушників і помститися за постраждалих. Я вірила в те, що душа містера Ріда, ображена несправедливістю щодо племінниці, може залишити свій притулок – чи то церковний склеп, чи світ мертвих – і з’явитися в цій кімнаті. Я втерла сльози і заспокоїлася, щоб своїми риданнями не потривожити того, хто почав би розраджувати мене замогильним голосом і схилив би наді мною свою оточену ореолом голову. Спочатку це втішило мене, але згодом я усвідомила увесь жах такої ситуації, й доклала всіх зусиль, щоб позбутись жахливих думок, – я намагалася бути сильною. Забравши волосся з очей, я підвела голову і спробувала оглянути темну кімнату; в цей момент на стіні щось засвітилось. Я запитала себе, чи не було це місячне світло, яке проникло в кімнату крізь якийсь маленький отвір? Ні, місячне світло нерухоме, а це рухалося. Поки я дивилася, воно підскочило до стелі і замерехтіло у мене над головою. Я припускаю, що ця смужка світла була нічим як блиманням ліхтаря, який несли перед будинком. Але тоді мій розум був скутий страхом, а нерви натягнуті, мов струни, і я подумала, що цей слабкий мерехтливий промінь віщує появу чогось потойбічного. Моє серце калатало, голова палала, у вухах гуділо, зрештою мені здалося, що біля мене хтось є. Я задихалася. Мені урвався терпець. Я кинулася до дверей і почала відчайдушно смикати за ручку. В коридорі почулися кроки, нарешті в дверях повернувся ключ, увійшли Бессі та міс Еббот.
   – Вам зле, міс Ейр? – запитала Бессі.
   – Який жахливий звук! Навіщо ви так лементували? – вигукнула міс Еббот.
   – Заберіть мене звідси! Дозвольте піти в дитячу кімнату! – благала я.
   – Навіщо? Ви поранилися? Ви щось побачили? – випитувала Бессі.
   – Я бачила світло, я подумала, що це привид, – я вхопила Бессі за долоню, і вона не висмикнула руки.
   – Вона кричала просто так, – заявила міс Еббот із відразою. – І як кричала! Якби їй щось боліло, це б іще можна було пробачити. Але вона просто хотіла заманити нас сюди: це один з її трюків.
   – Що трапилося? – владно спитав чийсь голос. У коридорі з’явилася місіс Рід, її очіпок здіймався, а сукня грізно шаруділа. – Еббот, Бессі! Я, здається, наказувала замкнути Джейн Ейр у червоній кімнаті й не випускати без мого дозволу.
   – Мем, але міс Ейр так голосно кричала, – сказала Бессі.
   – Пустіть її, – пролунало у відповідь. – Дитино, відпусти руку Бессі, це тобі не допоможе. Я ненавиджу хитрощі, особливо дитячі. Я зобов’язана провчити тебе і довести, що твій трюк не вдався: ти залишишся тут іще на годину, і лише за умови, що сидітимеш тихо. Тільки тоді я випущу тебе.
   – Тітонько! Згляньтеся! Пробачте мені! Я не перенесу цього. Покарайте мене якось по-іншому. Я помру, якщо…
   – Замовкни! Ти просто огидна!
   Вона справді відчувала до мене огиду. В її очах я була малолітньою актрисою. Вона справді вважала, що в мені поєднуються злість, ницість і небезпечна дволикість.
   Бессі та міс Еббот пішли геть, а місіс Рід, яку нервували мої безперервні ридання і дикі крики, запхнула мене назад до кімнати, зачинила двері й, не сказавши ні слова, пішла собі. Мабуть, у мене зразу ж стався напад, і я зомліла.

Розділ ІІІ

   Далі пам’ятаю, що я отямилася, наче після кошмару; перше, що я побачила, це мерехтливе червоне світло за чорними ґратками. До мене долинали невиразні, ніби заглушені шумом вітру або води, голоси. Хвилювання, невпевненість та всеохопне відчуття страху знову заволоділи мною. Незабаром я усвідомила, що хтось тримав мене на руках, потім підняв вище і посадив на ліжку. Зі мною ще ніхто ніколи не поводився так лагідно. Не знаю, де опинилася моя голова, на подушці чи на чиїйсь руці, але точно знаю, що мені ще ніколи не було так затишно.
   За п’ять хвилин я остаточно при йшла до тями. Тепер я чітко усвідомила, що лежу в своєму ліжку, а червоне світло – ніщо як коминок у дитячій кімнаті. Була ніч: на столі горіла свічка. В ногах ліжка стояла Бессі, тримаючи в руках миску, а в кріслі біля моєї подушки сидів чоловік і час від часу схилявся наді мною.
   Коли я побачила, що в кімнаті хтось чужий, хто не належить до Ґейтсгеду і не має нічого спільного з місіс Рід, то відчула невимовне полегшення; тепер я знала, що я в повній безпеці. Відвернувшись від Бессі (хоча вона не була мені така противна, як, скажімо, Еббот), я почала уважно розглядати джентльмена.
   Я впізнала його. Це був містер Ллойд, аптекар, якого місіс Рід викликала до своїх слуг. Для себе і своїх дітей вона наймала лікаря.
   – Хто я? Ви впізнаєте мене? – запитав він.
   Я вимовила його ім’я і простягнула йому руку. Він узяв її, усміхнувся і сказав:
   – Я гадаю, ми станемо друзями.
   Він вклав мене назад у ліжко і наказав Бессі простежити за тим, щоб мене ніхто не турбував уночі. Потім він іще дав якісь настанови і пішов. Мене переповнив смуток: коли він сидів біля мого ліжка, я відчувала, що в безпеці, що біля мене справжній друг, та коли двері за ним зачинилися, моє серце тенькнуло, мене охопив невимовний сум.
   – Може, б ви поспали, міс? – сказала Бессі досить лагідно.
   Я ледве насмілилася відповісти: боялася, що наступні її слова будуть менш люб’язні.
   – Спробую.
   – Може, ви хочете пити? А може, ви голодні?
   – Ні, дякую, Бессі.
   – Ну, тоді я піду спати, бо вже далеко за полуніч. Але якщо вам щось знадобиться, тільки гукніть.
   Небачена люб’язність! Це додало мені відваги, і я запитала:
   – Бессі, що зі мною? Я хвора?
   – Вам стало зле в червоній кімнаті, мабуть, ви сильно плакали. Але я впевнена, що дуже скоро ви видужаєте.
   Бессі пішла до кімнати покоївки, яка була поряд. Я почула її голос:
   – Саро, ходімо. Сьогодні переночуєш в дитячій кімнаті разом зі мною. Я страшенно не хочу залишатися наодинці з цією бідною дитиною: вона може померти. Дивно, що в неї був такий напад… мабуть, вона щось побачила. Хай там як, а пані повелася з нею дуже грубо.
   Сара повернулася разом із нею. Вони лягли в ліжко, але перш ніж заснути, перешіптувалися ще з добрих півгодини. Я чула тільки уривки з їхньої розмови, але цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти, про що вони говорили.
   – Щось біле шмигнуло повз неї і зникло…
   – Позаду стояв величезний чорний собака…
   – У двері кімнати постукали тричі…
   – Світло на цвинтарі, просто над його могилою… Нарешті вони заснули; вогонь догорів, свічка згасла. Для мене ця ніч тягнулася нескінченно довго. Я не могла заснути, все моє тіло, мій розум були напружені від страху – страху, який може відчувати тільки дитина.
   Те, що трапилось у червоній кімнаті, не вразило мене фізично, але стало причиною потрясіння, наслідки якого я відчуваю ще й сьогодні. Так, місіс Рід, саме вам я завдячую своїми душевними стражданнями. Але я повинна пробачити вам, бо ви не відали, що чинили: завдаючи мені гострого болю, ви гадали, що лише викорінюєте мої згубні нахили.
   Наступного дня, ближче до обідньої пори, мене одягнули, закутали в шаль і посадили біля коминка в дитячій. Я почувалася виснаженою фізично і розчавленою морально, але найбільше мене мучив нестерпний душевний біль, який викликав тихі сльози. Не встигала я витерти одну солону сльозу зі щоки, як з’являлася інша. Але я подумала, що мені слід радіти, а не плакати, адже нікого з Рідів не було вдома, вони поїхали кататися в екіпажі зі своєю матір’ю. Еббот шила щось в іншій кімнаті, а Бессі, котра ходила туди-сюди, складаючи іграшки і соваючи шухляди, зверталася до мене незвично лагідно. Все це мало б здаватися мені справжнім раєм, адже я звикла до того, що мені постійно роблять зауваження і дошкуляють. Але мої нерви були настільки розхитані, що ніяка тиша не могла заспокоїти їх, і ніякі потурання не приносили задоволення.
   Бессі пішла на кухню і принесла мені пиріг на яскраво розмальованій порцеляновій тарілці; мені завжди подобалася намальована на ній райська птаха у вінку з берізки і нерозквітлих троянд. Я часто просила дозволу взяти тарілку і роздивитися її уважніше, але, вочевидь, мене вважали негідною такого привілею. І ось цю прекрасну посудину ставлять мені на коліна і ласкаво припрошують з’їсти з неї шматочок пирога. Марні старання! Було вже запізно. Я не могла їсти; і пір’я птаха, і барвисті квіти – все, здавалося, зів’яло. Я відклала тарілку з пирогом. Бессі запитала, чи не хочу я почитати книжку. Слово «книжка» вплинуло на мене дивним чином, і я почала благати Бессі, щоб вона принесла «Мандри Гулівера» з бібліотеки. Цю книжку я перечитувала з задоволенням знову і знову. Я гадала, що в ній описані реальні події, і це цікавило мене більше, ніж будь-яка казка. Оскільки пошуки ельфів не увінчалися успіхом – а я шукала і між листям та дзвіночками наперстянки, і під грибами, і навіть під порослими плющем мурами, – я схилялася до думки, що вони залишили Англію і переселилися в якусь дику країну, де ліси були густі й незаймані, і де жило мало людей. А от Ліліпутія і Бробдігнаг, на мою думку, справді існували; я і хвилини не сумнівалася в тому, що одного дня вирушу в захопливу подорож і на власні очі побачу маленькі поля, будиночки, дерева, ліліпутів, крихітних корів, овець і пташок в одному королівстві, а в другому – височенне, мов ліси, жито, здоровенних собак і велетенських котів, високих, мов вежі, чоловіків і жінок. Але тепер, коли ця безцінна книжка опинилась у моїй руці, коли я почала гортати сторінки і роздивлятись картинки, які мені завжди так подобалися, все здалося мені похмурим і страшним; велетні видалися мені довгов’язими гоблінами, ліліпути – злими і полохливими чортенятами, а Гулівер – самотнім мандрівником, який блукає чужими дикими краями. Мені більше не хотілося читати, я згорнула книжку і поставила її на стіл біля непочатого пирога.
   Бессі закінчила прибирати в кімнаті й, вимивши руки, висунула одну з маленьких шухляд, повну різних обрізків шовку і атлáсу, і почала робити новий очіпок для ляльки Джорджіани. Під час роботи вона співала.

     Ми блукали, мов цигани,
     За старих часів… [5 - Популярна пісня на слова Едвіна Рейнсфорда (1805–1876).]

   Я часто чула цю пісню, і кожен раз отримувала задоволення; у Бессі був гарний голос – принаймні мені так здавалося. Але тепер, хоча її голос був приємним, я вловила в мелодії нотки невимовного смутку. Інколи, заклопотана роботою, вона співала дуже низько і повільно, тому «За старих часів» прозвучало як найсумніша каденція похоронного маршу. Потім вона завела іншу пісню, ще жалісливішу:

     Ноги натерті й утомлені м’язи,
     Шлях мій далекий, а гори круті.
     Присмерк заховує дороговкази —
     Ради нізвідки нема сироті.

     Хто ж так далеко саму мене вислав,
     Де болота й чагариська густі?
     Люди жорстокі – лиш янголи вишні
     З неба указують шлях сироті.

     Вітер нічний – він повіяв здалека,
     В небі сяйнули зірки золоті.
     Вишній Отець і утішить, і легко
     Віру поверне тверду сироті.

     Вломиться міст піді мною, чи вогник
     Звабить в болото і зіб’є з путі —
     Серце Отця благодійності повне,
     Груди розкриті Його сироті.

     Хай не знаходжу ніде я притулок,
     А милосердя вже і поготів —
     Небо для мене ворота розтулить,
     Буде товаришем Бог сироті.

   – Годі, міс Джейн, не плачте, – мовила Бессі, закінчивши. таким самим успіхом вона б могла сказати вогню: «Не гори!» – хіба їй збагнути, який біль я почуваю! Того ранку до нас знову завітав містер Ллойд. – Що! Вже підвелася з ліжка! – сказав він, зайшовши до кімнати. – Ну, як вона?
   Бессі відповіла, що у мене все чудово.
   – Значить, ви повинні бути веселою. Підійдіть до мене, міс Джейн, – адже ваше ім’я Джейн, чи не так?
   – Так, сер, Джейн Ейр.
   – Ви плакали, міс Джейн Ейр; може, скажете мені чому? Вам щось болить?
   – Ні, сер.
   – Я насмілюсь припустити, вона плакала тому, що не змогла поїхати на прогулянку разом із пані, – перебила Бессі.
   – Звичайно, що ні! Вона уже занадто велика, щоб ображатися через таке.
   Я також так уважала, й оскільки моє почуття гідності дещо постраждало від такого зауваження, я відповіла:
   – Я ще ніколи в житті не плакала через такі дрібниці, я ненавиджу прогулянки в екіпажі. Я плачу тому, що я нещасна.
   – Як ви можете казати таке, міс! – обурилася Бессі.
   Добрий аптекар видався мені дещо спантеличеним. Він став навпроти і почав уважно вивчати мене; у нього були маленькі сірі очі, дещо тьмяні. Зараз вони здалися мені хитруватими, а риси обличчя масивними, хоча й добродушними. Уважно роздивившись мене, він запитав:
   – Чому вам стало зле вчора?
   – Вона впала, – знову втрутилася Бессі.
   – Впала! Так, як падають діти? Невже вона не вміє ходити в такому віці? Їй, мабуть, вісім чи дев’ять років.
   – Мене збили з ніг, – невиразно мовила я, роздратована тим, що мене знову принижують. – Але не це стало причиною моєї хвороби, – додала я.
   Містер Ллойд витягнув табакерку, нюхнув тютюну і знову заховав її до кишені. Задзвенів дзвінок, який скликав слуг до обіду, і містер Ллойд добре це знав.
   – Це для вас, няню, – сказав він, – можете йти вниз, а я залишуся тут із міс Джейн, поки ви не прийдете. Хочу дати їй деякі настанови.
   Бессі воліла б залишитися, але вона знала, що в Ґейтсгед-Холі слугам забороняється запізнюватися на обід.
   – Як не падіння, то що тоді стало причиною вашої хвороби? – продовжував випитувати містер Ллойд, коли Бессі вийшла.
   – Мене замкнули в кімнаті, де мешкає привид, і я просиділа там до ночі.
   Я помітила, як містер Ллойд усміхнувся й воднораз насупився.
   – Привид! Ви все-таки ще дитина! Ви боїтеся привидів?
   – Ні, але я боюся привида містера Ріда: він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ніхто, навіть Бессі, не заходить у ту кімнату вночі. Було жорстоко замкнути мене там саму, без свічки. Гадаю, я ніколи не пробачу їм цього.
   – Нісенітниця! І через це ви нещасна? Зараз, удень, ви також боїтесь?
   – Зараз ні, але скоро знову настане ніч. І крім того, я нещасна, я дуже нещасна через щось інше.
   – Через що? Ви можете сказати мені.
   Як я хотіла відповісти на це запитання! Але як важко було підібрати правильні слова! Діти відчувають, але не можуть аналізувати свої почуття; ба, навіть якщо їм вдається проаналізувати їх у голові, навряд чи вони можуть висловити свої думки вголос. Проте я боялася втратити цю першу й останню нагоду поділитися з кимсь своїми переживаннями й по паузі спромоглася дати коротку, але правдиву відповідь.
   – Через те, що в мене немає ні батька, ні матері, ні братів, ні сестер.
   – Але у вас є любляча тітка і кузени. Я засумнівалася, але невпевнено промовила:
   – Але саме Джон Рід вдарив мене, а тітка замкнула в червоній кімнаті.
   Містер Ллойд вдруге витягнув табакерку.
   – Ґейтсгед-Хол – прекрасний дім, хіба ні? – запитав він. – Невже ви не вдячні, що можете жити в такому чудовому місці?
   – Це не мій дім, сер; міс Еббот каже, що я маю тут менше прав, ніж служниця.
   – Але ж ви не настільки дурна, щоб бажати покинути його?
   – Якби я мала куди подітися, я би з радістю залишила цей дім; але я не зможу вибратися звідси, поки не виросту.
   – Хто знає! Все може трапитися. Ви маєте якихось родичів, окрім місіс Рід?
   – Ні, сер.
   – Навіть із батькового боку?
   – Я не знаю. Якось я запитала про це у тітки Рід, і вона відповіла, що, можливо, у мене і є якісь бідні родичі на прізвище Ейр, але вона нічого про них не знає.
   – Якби такі родичі знайшлися, ви б хотіли переїхати до них?
   Я сумнівалася. Якщо бідність лякає дорослих, то дітей і поготів. Вони не усвідомлюють, що бідність може бути поважною, справедливою, чесною, а тільки пов’язують її з лахміттям, скупою їжею, ледве тліючим вогником у печі, грубими манерами і різноманітними вадами. Для мене бідність була рівноцінна приниженню.
   – Ні, я не хочу жити бідно, – відповіла я.
   – Навіть якби до вас добре ставилися? Я кивнула: я не розуміла, як бідні люди можуть бути добрими.
   Та й мені б довелося говорити, як вони, перейняти їхні манери, бути неосвіченою, як ті бідні жінки, яких я деколи бачила на подвір’ях селища Ґейтсгед, де вони гуляли зі своїми дітьми чи прали шмаття. Ні, мені забракло сміливості заплатити за свободу такою ціною.
   – Але чи справді ваші родичі такі бідні? Вони робочі люди?
   – Не знаю. Тітка Рід каже, якщо у мене і є родичі, то вони вбогі. А я не хочу жебракувати.
   – Ви б хотіли ходити у школу? Я знову сумнівалася. Я й уявити собі не могла, що це таке.
   Іноді Бессі розказувала, що в школі до молодих леді ставляться дуже вимогливо, закладають лінійку за спину, щоб не горбилися, вчать, як бути ввічливими й охайними. Джон Рід ненавидів школу і зневажав свого вчителя, але його думка не мала для мене ніякого значення. І хоча розповіді Бессі про шкільну дисципліну (свідчення, які вона зібрала у молодих леді з інших сімей, яким прислуговувала, перш ніж потрапити в Ґейтсгед-Хол) були страшнуватими, було й багато переваг, які приваблювали мене. Вона розказувала, що молоді леді вміли малювати чудові краєвиди і квіти, співати пісні, грати на різних інструментах, в’язати гаманці, читати французькі книжки, – все це викликало у мене заздрощі. Крім того, школа означала цілковиту переміну: довгу мандрівку, розлуку з Ґейтсгедом, початок нового життя.
   – Я думаю, мені сподобається в школі, – вирішила я після роздумів.
   – Ну, ну! Хто знає, що може трапитися? – сказав містер Ллойд і підвівся. – Дітям добре час від часу змінювати обстановку, – сказав він сам до себе, – а особливо коли нерви розхитані.
   В кімнату повернулася Бессі; водночас знадвору долетів стукіт коліс по жорстві.
   – Це ваша пані, няню? – запитав містер Ллойд. – Я б хотів переговорити з нею, перш ніж піти.
   Бессі запросила його до їдальні й показала дорогу. Як свідчать подальші події, під час розмови аптекар наважився рекомендувати місіс Рід, щоб вона відіслала мене до школи; мабуть, тітка з радістю при йняла таку пропозицію. Свідченням цього є розмова між Бессі та Еббот, яку я випадково підслухала. Одного вечора вони шили у дитячій кімнаті, і вважаючи, що я заснула, Еббот сказала:
   – Гадаю, пані вельми зраділа, коли з’явилася можливість здихатися цієї надокучливої, злої дитини. Вона постійно дивиться так, наче щось замишляє.
   Мабуть, Еббот й справді вважала мене таким собі маленьким Ґаєм Фоксом. [6 - Ґай Фокс (1570–1606) – англійський шляхтич-католик, учасник Порохової змови проти короля Якова І у 1605 році. Під тортурами видав своїх спільників. Згодом був четвертований.]
   Саме з цієї розмови міс Еббот і Бессі я вперше дізналася, що мій батько був бідним священиком; що моя мати одружилася з ним проти волі своїх рідних і друзів, які вважали його негожою партією; що мій дідусь був лютий через непослух матері й не підтримував з нею жодних зв’язків; що за рік потому як мої батьки одружилися, тато поїхав ув одне з бідних робочих містечок у його парафії і підхопив тиф; що мати заразилася від батька і померла через місяць після нього.
   По цій розповіді Бессі зітхнула і сказала:
   – Бідна міс Джейн, вона також заслуговує на співчуття, Еббот.
   – Так, – відповіла Еббот, – якби вона була гарненькою дитинкою, їй би можна було поспівчувати, але вона справжнє жабеня.
   – Ваша правда, – погодилася Бессі. – У всякому разі така красуня, як міс Джорджіана, викликала б набагато більше співчуття в схожій ситуації.
   – Так, я просто обожнюю міс Джорджіану, – вигукнула Еббот. – Вона красунечка! Як намальована! У неї такі чудові довгі кучері, голубі оченята і такі ніжні рожеві щічки!.. Бессі, чи не приготувати нам грінок із сиром на вечерю?
   – А чому ж ні – зі смаженою цибулькою. Ходімо на кухню. І обидві вийшли з кімнати.

Розділ ІV

   Бесіди з містером Ллойдом, а також розмови між Бессі та Еббот, яку я випадково почула, виявилося достатньо для того, щоб вселити в мене надію: здавалося, що зміни ось-ось настануть; все, що мені залишалося, – сподіватися та мовчки чекати. І я чекала: минали дні, тижні; я геть-чисто видужала, але ніщо не свідчило про здійснення моїх мрій. Іноді місіс Рід суворо дивилася на мене, та ніколи не заговорювала зі мною: з того часу, як я захворіла, вона провела ще суворішу межу між мною і своїми дітьми, і тепер я спала сама у малесенькій комірчині, їла також на самоті, а весь вільний час проводила у дитячій кімнаті, тоді як мої кузени постійно були у вітальні. Хоча вона жодного разу й не натякнула на те, щоб послати мене до школи, проте я інстинктивно відчувала, що вона не довго терпітиме мою присутність у своєму домі. Коли місіс Рід дивилася на мене, її погляд більше, ніж будь-коли раніше, виказував глибоку, нездоланну відразу.
   Еліза та Джорджіана, очевидячки, виконуючи наказ своєї матері, намагалися зі мною майже не розмовляти; Джон показував мені язика при першій-ліпшій нагоді, а одного разу намагався вдарити мене, але раптом я повстала проти нього, охоплена все тим же почуттям глибокої люті та відчайдушного протест у; Джон вирішив, що краще мене не займати, і втік, проклинаючи мене та репетуючи, що я розквасила йому носа. Я й справді розбила йому носа, вдаривши щосили; більше того, коли я побачила, що удар, а може, й сам мій вигляд, налякав його, у мене виникло непереборне бажання продовжити – жаль, що він втік до своєї матусі. Я чула, як він напівплачучи розказував їй казку про те, як «ненормальна Джейн Ейр накинулася на нього, немов скажена»; мати зупинила його досить грубо:
   – Не нагадуй мені про неї, Джоне; я наказувала тобі навіть не підходити до неї; це дівчисько не варте того, щоб звертати на неї увагу; і я не хочу, щоб ти чи твої сестри спілкувалися з нею.
   Несподівано для самої себе я перегнулася через поруччя і крикнула:
   – Це вони не гідні того, щоб спілкуватися зі мною!
   Місіс Рід була досить огрядною жінкою, але почувши таку дивну, проте відверту заяву, вона легко вибігла нагору, заштовхала мене до кімнати і, кинувши на ліжко, наказала не рухатися і не розтуляти рота аж до кінця дня.
   – Що б сказав дядечко Рід, якби він був живий? – вихопилося в мене. Я й сама не знала, що кажу, здавалося, язик рухався проти моєї волі: щось говорило замість мене, і я не могла цього контролювати.
   – Що? – гаркнула місіс Рід задихаючись; її сірі очі, зазвичай холодні та стримані, палали вогнем. Вона відсахнулася від мене і дивилася так, ніби й справді не знала, хто перед нею – дитина чи сатана? Та мене вже годі було спинити:
   – Мій дядько Рід зараз на небі, він знає про все, що ви чините і думаєте, так само як і мій батько та матір; вони знають, що ви замикаєте мене в кімнаті на цілий день і що ви бажаєте мені смерті. Скоро місіс Рід взяла себе в руки: вона міцно схопила мене і почала трусити, потім вдарила мене по лицю і пішла, не проронивши й слова. Проте Бессі читала мені проповідь аж цілу годину, вона твердила, що я найлютіша і найрозбещеніша дитина у світі. І я майже вірила їй, адже тоді в моїх грудях кипіли тільки найогидніші почуття.
   Минув листопад, грудень і половина січня. Різдво та Новий рік в Ґейтсгеді відзначили, як завжди, по-святковому весело: обмінювалися подарунками, давали святкові обіди та вечері. Я, звичайно, не брала участі у цих веселощах: усе, що мені залишалося, мовчки спостерігати за тим, як чепуряться Еліза та Джорджіана, як вони спускаються сходами у вітальню, одягнені у прозорі муслінові сукні з червоними поясами, зі старанно завитими кучерями; прислухатися до звуків фортепіано й арфи, що долинали знизу; до лакеїв і дворецьких, які то заходили до вітальні, то виходили; до брязкоту бокалів і порцелянового посуду, на якому подавали щедрі наїдки; до невиразного гомону, який чувся з вітальні, коли відчинялися двері. Коли мені це все набридало, я залишала верхню площадку сходів і поверталася до сиротливої, тихої дитячої кімнати: хоча тут було трохи сумно, я принаймні не почувалася такою нещасною. Правду кажучи, я не хотіла б опинитися між гостями місіс Рід, бо вони мене майже не помічали; і якби Бессі була більш привітною і товариською, я б із радістю проводила вечори з нею, а не під пильним наглядом місіс Рід у кімнаті, де повно леді та джентльменів. Але, тільки-но одягнувши молодих леді, Бессі зразу ж ішла на кухню чи в кімнату до економки, де їй було веселіше, і забирала з собою свічку. Отак, з лялькою на колінах, я сиділа сама у дитячій, допоки не згасне вогонь, і час від часу зиркала довкола, щоб переконатися, що в темній кімнаті більше нікого немає. А коли останні жаринки ставали темно-червоними, я поспіхом роздягалася, щосили смикаючи за вузли і зав’язки, і ховалася від холоду й темряви у ліжку. Я завжди спала з лялькою; людина повинна щось любити, і за браком чогось кращого, я ніжно любила свою стару, побляклу ляльку, схожу на опудало. Тепер мені здається дивним і навіть абсурдним те, що я так міцно любила цю маленьку іграшку і вважала, що вона жива і наділена людськими почуттями. Я не могла заснути, поки не закутувала ляльку в свою нічну сорочку; і переконавшись, що вона в безпеці і теплі, я почувалася відносно щасливою сама і вірила, що моя лялька також щаслива.
   Як довго тягнулися години, коли я чекала, поки роз’їдуться гості і я почую кроки Бессі на сходах! Вона заходила деколи, щоб забрати наперсток чи ножиці, або принести мені щось на вечерю – булочку чи пиріжок із сиром, сідала на краю ліжка, поки я їла, а потім загортала мене у ковдру, і навіть двічі поцілувала, сказавши: «Доброї ночі, міс Джейн». Коли Бессі була такою лагідною, вона здавалася мені найкращим, найгарнішим і найдобрішим створінням у світі, і я прагнула всім серцем, щоб вона завжди залишалася такою милою і дружньою і більше ніколи не лаяла мене й не кривдила, як вона це часто робила. Я гадаю, що Бессі Лі мала гарну вдачу; вона робила все жваво і енергійно і, судячи з того, як вона розказувала казки, вміла красиво говорити. Вона була й гарненькою, якщо я правильно запам’ятала її обличчя і фігуру. Я пам’ятаю тендітну молоду жінку, з чорним волоссям, темними очима, дуже тонкими рисами обличчя і рум’яною шкірою. Щоправда, вона мала різку і запальну вдачу і не мала й найменшої гадки про принципи чи справедливість; але незважаючи на все це, я любила її більше, ніж будь-кого в Ґейтсгед-Холі.
   Було п’ятнадцятого січня, приблизно дев’ята година ранку. Бессі спустилася вниз, щоб поснідати, а моїх двоюрідних сестер і брата ще не покликали до мами. Еліза якраз одягала свій капелюшок і старе тепле пальто, щоб погодувати курей, яких вона дуже любила; вірніше, вона любила продавати яйця економці та збирати вторговані гроші. Еліза мала схильність до торгівлі, а також була страшною скупердяйкою. Вона продавала не тільки яйця і курей, а й квіткові цибулини, насіння і розсаду садівникові, торгуючись із ним за кожний пенс; місіс Рід наказала йому купувати в молодої панночки все, що вона продавала, а Еліза продала б своє волосся, якби могла отримати з цього гарний прибуток. Що стосується грошей, то спочатку вона ховала їх по закутках, загортаючи в папірці чи ганчір’я, але потому як покоївка знайшла кілька схованок, Еліза, боячись одного дня втратити всі свої скарби, вирішила довірити їх матері, стягаючи з неї лихварські п’ятдесят-шістдесят відсотків на місяць; всі розрахунки вона акуратно записувала у свою маленьку книжечку.
   Джорджіана сиділа на високому стільці перед дзеркалом і робила собі зачіску, заплітаючи в кучері штучні квіти і вицвіле пір’я, яке вона знайшла у скрині на горищі. Я застеляла ліжко: Бессі наказала мені привести його до ладу перш, ніж вона повернеться (тепер Бессі часто залучала мене до прибирання в дитячій кімнаті: я замітала підлогу, витирала пилюку тощо). Застеливши ліжко покривалом і склавши свою нічну сорочку, я підійшла до вікна, щоб поскладати книжки й іграшкові меблі, розкидані по підвіконню, проте Джорджіана наказала не чіпати її речей (малесенькі крісла і дзеркальця, гарненькі тарілки і горнята – все це було її власністю). Оскільки я не знала, що ще зробити, то почала дихати на морозяні квіти, намальовані на вікні; скоро там утворився кружок, я визирнула крізь нього надвір і побачила, що все застигло від лютого морозу.
   З вікна було видно будиночок воротаря та під’їзну алею, і тільки-но сріблясто-білий орнамент на вікні розтопився й утворився отвір достатньо великий для того, аби побачити, що відбувається назовні, я помітила, як ворота широко розчинилися і на подвір’я в’їхала карета. Я спостерігала за нею без будь-якого інтересу, оскільки до Ґейтсгеду часто приїздили карети, але жодна з них не привозила гостей, які цікавили мене. Карета зупинилася перед входом; голосно подзвонили у двері, і хтось зайшов до будинку. Оскільки цей візит мене не стосувався, скоро мою увагу привернула маленька голодна вільшанка, яка сіла на голу вишню, що росла попід самою стіною будинку, неподалік від вікна, і зацвірінькала. Мій недоїдений сніданок – хліб і молоко – стояв на столі, і покришивши хліб, я саме намагалася відхилити раму і висипати крихти на підвіконня, коли почувся сильний тупіт і до кімнати вбігла Бессі.
   – Міс Джейн, хутко знімайте фартух; що ви там робите? Ви вмивалися вранці?
   Перш ніж відповісти, я ще раз смикнула за раму – я хотіла, щоб пташка таки отримала свій хліб; рама рипнула, і я розсипала крихти по кам’яному підвіконню, а деякі по гілках вишні, і тільки зачинивши вікно, я відповіла:
   – Ще ні, Бессі, я щойно закінчила прибирати.
   – Проблемна, безвідповідальна дитина! А що ви робите зараз? Чому ваші щоки такі червоні? Знову щось замислили? Навіщо ви відчиняли вікно?
   Проте я могла й не відповідати на ці запитання, оскільки Бессі, здавалося, була занадто заклопотана, щоб вислуховувати мої пояснення; вона потягла мене до умивальника і почала безжально, але, на щастя, недовго натирати моє обличчя і руки милом, водою і сушити грубим рушником; потім вона розчесала моє волосся колючою щіткою, зняла фартух і, підганяючи до сходів, звеліла іти вниз, просто в їдальню, оскільки на мене там чекали.
   Я хотіла запитати, хто чекав і чи була місіс Рід там, але Бессі зникла в дитячій і зачинила по собі двері. Я почала повільно спускатися вниз. За останні три місяці місіс Рід не викликала мене жодного разу; увесь час я проводила у дитячій кімнаті, а в їдальню і вітальню боялася навіть заглянути.
   Тепер я стояла в пустому коридорі; переді мною височіли двері їдальні, я завмерла, я страшенно боялася і тремтіла всім тілом. Якою полохливою я стала в ті дні! Я постійно страшилася несправедливого покарання. Я боялася повернутися назад у дитячу, але й зайти у вітальню я теж боялася; ось так, охоплена сумнівами, я простояла хвилин із десять; і тільки коли з їдальні пролунав різкий звук дзвоника, наважилася зайти.
   «Хто б це міг мене кликати? – подумала я, намагаючись обома руками повернути дверну ручку, яка ніяк не хотіла зрушити з місця. – Кого я побачу в кімнаті, окрім тітки Рід, – чоловіка чи жінку?» Нарешті ручка повернулась, і двері відчинилися; я ввійшла і зразу ж присіла в глибокому реверансі; потім підвела очі – переді мною стояла височенна чорна колона, принаймні так мені здалося з першого погляду: струнка, вузька фігура, одягнена в чорне, стояла на килимі; суворе лице, схоже на кам’яну маску, вінчало цю споруду.
   Місіс Рід сиділа на своєму звичному місці біля коминка; жестом вона наказала мені підійти і так представила мене кам’яному незнайомцю:
   – Ось та маленька дівчинка, про яку я вам писала.
   Він – бо це був чоловік – повільно повернувся і глянув туди, де я стояла; з цікавістю оглянувши мене своїми сірими гострими очима, які виблискували з-під густих брів, він сказав поважним грубим голосом:
   – Вона зовсім мала. Скільки їй років?
   – Десять.
   – Вже десять? – засумнівався він, а потім розглядав мене ще кілька хвилин. Далі він звернувся до мене:
   – Як тебе звуть, маленька дівчинко?
   – Джейн Ейр, сер.
   Вимовляючи ці слова, я високо задерла голову: він здавався мені дуже високим джентльменом, але тоді сама я була дуже малою; риси його обличчя були грубими і такими ж різкими і холодними, як і вся постать.
   – Скажи-но мені, Джейн Ейр, ти слухняна дівчинка?
   Я не змогла відповісти «так», бо в тому маленькому світі, в якому я жила, існувала протилежна думка. Я промовчала. Місіс Рід відповіла замість мене: спочатку вона багатозначно похитала головою, а потім кинула:
   – Що менше говорити на цю тему, то краще, містере Броклгерст.
   – Як прикро це чути! Нам із нею слід поговорити, – і зігнувшись перпендикулярно, він сів у крісло навпроти місіс Рід. – Ходи-но сюди, – сказав він.
   Я ступила на килимок; він поставив мене прямо перед собою. Тепер я змогла роздивитися його обличчя, оскільки воно було на одному рівні з моїм. Воно було широким, ніс великим, рот довгим, так само як і зуби, що визирали з нього.
   – Нічого не може бути гіршим за неслухняну дитину, – почав він. – Особливо коли мова йде про маленьку дівчинку. Ти знаєш, куди потрапляють нечемні діти по смерті?
   – В пекло, – мовила я завчену фразу.
   – А ти знаєш, що таке пекло?
   – Це яма, в якій повно вогню.
   – Ти хочеш потрапити до тої ями і горіти там вічно?
   – Ні, сер.
   – А що для цього слід зробити? Якусь мить я сумнівалася, а потім відповіла не до ладу:
   – Мені слід бути здоровою, щоб не померти.
   – Хіба твоє здоров’я в твоїх руках? Щодня помирають діти, молодші за тебе. Два дні тому я поховав дівчинку п’ятьох років, гарну добру дитину, чия душа зараз на небі. Але боюся, про тебе не можна буде сказати те саме, коли тебе покличуть на той світ.
   Я не хотіла перечити йому, тільки дивилася на здоровенні ноги, які він простяг на килимку; я зітхнула, бажаючи всією душею втекти світ за очі звідси.
   – Я сподіваюся, що це зітхання від щирого серця і ти шкодуєш, що завдала стільки прикрощів своїй чудовій благодійниці.
   «Благодійниця! Благодійниця! – сказала я про себе. – Всі називають місіс Рід моєю благодійницею; якщо так, то благодійниця – це жахлива людина».
   – Ти молишся вранці і ввечері? – продовжував випитувати джентльмен.
   – Так, сер.
   – Читаєш Біблію?
   – Інколи.
   – Ти читаєш із задоволенням?
   – Мені подобається читати Апокаліпсис, і Книгу пророка Даниїла, і Самуїла, і Книгу Буття, і Вихід євреїв з Єгипту, і про Йова, і про Йоанна.
   – А псалми? Я сподіваюся, ти їх теж любиш?
   – Ні, сер.
   – Ні? Просто жахливо! Я знаю маленького хлопчика, меншого за тебе, який знає шість псалмів напам’ять, і коли його запитують, що він робитиме з більшою охотою – їстиме імбирний горішок чи вивчатиме новий псалом, – він каже: «Ох! Звичайно ж вивчати псалом! Янголи співають псалми! Я хочу бути маленьким янголом тут, на землі»; і за це він отримує два горішки у винагороду за свою набожність.
   – Псалми нецікаві, – зауважила я.
   – Це зайвий раз доводить, що в тебе зле серце; і ти повинна молитися Господові і просити, щоб Він забрав твоє кам’яне серце і дав тобі нове людське – чисте і добре.
   Я саме збиралася запитати, як Бог замінює одне серце на інше, коли втрутилася місіс Рід і наказала мені сісти; далі мову повела вона.
   – Містере Броклгерст, здається, я згадувала в листі, якого написала вам три тижні тому, що ця маленька дівчинка не відзначається таким характером і вдачею, як мені хотілося б; і якщо ви при ймете її до Ловудської школи, я була б рада, якби ви посприяли тому, щоб директриса та вчительки пильно стежили за нею, але щонайбільше остерігалися її найгіршої риси – схильності до підступу. Я говорю про це в твоїй присутності, Джейн, тож можеш і не намагатися обманути містера Броклгерста.
   Недарма я боялася місіс Рід, недарма я не любила її. Такою вже вона була: завжди жорстоко ранила мене; я ніколи не почувалася щасливою в її присутності; як би наполегливо я не виконувала її наказів, як би не намагалася догодити їй, всі мої старання зводилися нанівець такими ось словами. Такі слова, вимовлені вголос у присутності чужої людини, ранили мене в саме серце; я невиразно усвідомлювала, що вона знищила мою останню надію на щасливе майбутнє; я не могла висловити того, що відчувала, але мені здавалося, що вона сіє огиду і жорстокість на моєму шляху; я побачила, як змінилося ставлення до мене містера Броклгерста, як я перетворилася в його очах на хитру, нещиру дитину. Та що я могла вдіяти, щоб відвести від себе підозру?
   «Мабуть, нічого», – подумала я, стримуючи ридання, і поспіхом втерла кілька сльозинок – слабке свідчення моїх страждань.
   – Схильність до підступу – і справді лиха вада, особливо для дитини, – сказав містер Броклгерст. – Від неї недалеко й до брехні, а всі брехуни горітимуть в пекельному вогні. Не хвилюйтеся місіс Рід, за нею наглянуть. Я поговорю з міс Темпл та іншими вчителями.
   – Я б хотіла, щоб вона виховувалася відповідно до свого становища, – вела далі моя добродійниця. – Зробіть її працьовитою та скромною, а що стосується канікул, то, з вашого дозволу, вона завжди проводитиме їх у Ловуді.
   – Ваші рішення цілком справедливі, мадам, – відповів містер Броклгерст. – Покірність – одна з християнських рис, тому властива учням Ловуду. Я особисто стежу за тим, щоб вихованню цієї чесноти приділялося якомога більше часу. Я вже давно міркую над тим, як викорінити у своїх вихованок цю непотрібну гординю; і тільки нещодавно я отримав докази того, що мої методи справді діють. Моя друга дочка, Августа, разом із матір’ю відвідала школу і, повернувшись додому, вона вигукнула: «Тату, як просто і тихо ведуть себе всі дівчатка в Ловуді! Їхнє волосся гладко зачесане за вуха, а ці довгі фартухи і маленькі полотняні мішечки на поясі – вони виглядають майже як діти бідняків!» А потім додала: «Вони так дивилися на моє і матусине вбрання, наче ніколи не бачили шовкової сукні».
   – Я це схвалюю, – відповіла місіс Рід. – Навіть об’їздивши всю Англію, я б не знайшла школи, більш підходящої для Джейн Ейр. Основне – це суворість, дорогий містере Броклгерст, я завжди за суворість.
   – Звичайно, мадам, суворість – одна з визначальних засад християнства; і на цій засаді будується вся система освіти і виховання у Ловуді: проста їжа, строге вбрання, звичайні кімнатки, терпіння і працьовитість – ось що притаманне нашому дому та його мешканцям.
   – Цілком з вами погоджуюся, сер. Отже, чи можу я покладатися на те, що цю дитину при ймуть до Ловуду і виховають відповідно до її становища та перспектив?
   – Так, мадам, можете: ми помістимо її в цей чудовий квітник обраних паростків, і я впевнений, що вона буде вдячною за таку честь.
   – Тоді я пришлю її якомога швидше, містере Броклгерст, бо мушу визнати, що я з нетерпінням чекаю того моменту, коли позбудусь цієї відповідальності, яка останнім часом стала занадто обтяжливою для мене.
   – Так, звісно, мадам. А тепер, на жаль, мушу розпрощатися з вами. Я повернусь до Броклгерст-Холу за тиждень або два: вікарій, мій старий приятель, не відпустить мене швидше. Я напишу міс Темпл, щоб вона приготувалася при йняти нову дівчинку і щоб не виникло ніяких труднощів. На все добре.
   – До побачення, містере Броклгерст; перекажіть від мене вітання місіс Броклгерст і панянкам, Августі та Теодорі, а також паничу Браутону Броклгерсту.
   – Обов’язково, мадам. Ось, дівчинко, візьми цю книжку під назвою «Провідник дитини», читай її з молитвою, особливо той розділ, в якому йдеться про «Страшну й наглу смерть Марти Дж., неслухняної дитини, схильної до брехні та облуди».
   З цими словами містер Броклгерст простягнув мені тоненьку брошурку в обкладинці, розпорядився подати карету і вийшов.
   Місіс Рід і я залишися сам на сам; кілька хвилин ми мовчали: вона шила, а я спостерігала за нею. Місіс Рід було тридцять шість, а може, тридцять сім років; вона була кремезною жінкою з широкими плечима, масивним тілом, невисокого зросту, і хоча досить дебелою, але не товстою; її обличчя було широке, а підборіддя масивне; чоло було низьке, а рот і ніс звичайні; з-під світлих брів виблискували очі, позбавлені милосердя; її шкіра була темна і матова, а волосся кольору соломи. Вона була дужою і здоровою – хвороба завжди обминала її. Вона чітко і мудро вела господарство; усе хазяйство й орендарі були під її пильним контролем, і тільки діти не визнавали її влади і час від часу посміювалися над матір’ю. Одягалася вона гарно, у неї був смак, і вона вміла вибрати одяг, який їй личив.
   Я сиділа на низенькому стільчику за кілька кроків від її крісла і могла добре її роздивитися й уважно вивчити її риси. В руці я тримала трактат про раптову смерть облудниці, на який звернули мою увагу для застороги. Все, що тільки-но трапилося, що місіс Рід сказала про мене містеру Броклгерсту, увесь жах їхньої розмови, – все це було, наче свіжа, пекуча рана; кожне їхнє слово відлунювало в моїй голові, в мені кипіли образа й обурення.
   Місіс Рід підвела очі, й наші погляди зустрілися; тієї ж миті її пальці заніміли.
   – Вийди з кімнати і повертайся до дитячої, – таким був її вирок. Мабуть, мій погляд або щось інше образило її, бо вона промовила ці слова з сильним, хоча і стримуваним роздратуванням. Я підвелася і пішла до дверей, потім повернулася назад і, попрямувавши через всю кімнату до вікна, зупинилася біля неї.
   Я мусила це сказати: мене безжально поранили, і я мусила відплатити такою ж монетою. Але як? Звідки в мене сила, щоб помститися супротивникові? Я зібрала всю свою відвагу і вклала її в таке речення:
   – Я ніколи не обманюю: якби я робила це, то сказала б, що люблю вас; а я заявляю, що це не так: я ненавиджу вас більше за всіх на світі, якщо не брати до уваги Джона Ріда; а ось цю книжку про облудницю можете дати своїй доньці Джорджіані, оскільки облудниця вона, а не я.
   Руки місіс Рід нерухомо лежали на шитві, її крижані очі продовжували дивитися на мене.
   – Ти хочеш ще щось додати? – запитала вона тоном, яким зазвичай дорослі звертаються до дорослих, а не до дітей.
   – Я рада, що ми з вами не родичі: більше ніколи в житті я не назву вас своєю тіткою. І я ніколи не приїду до вас, коли виросту. А коли хтось запитає мене, як я ставлюся до вас і як ви ставилися до мене, то я скажу, що мене верне на одну думку про вас і що ви ставилися до мене жорстоко, дуже жорстоко.
   – Та як ти смієш казати таке, Джейн Ейр?
   – Як я смію, місіс Рід? Як? А так, бо це правда. Ви думаєте, я не можу відчувати, думаєте, мені не потрібна любов і ласка; але правда в тому, що я не можу жити так, а вам бракує жалощів. Я пам’ятатиму до кінця своїх днів, як грубо і жорстоко ви кинули мене до кімнати і замкнули там, хоча я була у відчаї, хоча я благала: «Згляньтеся! Згляньтеся, тітонько Рід!» І ви змусили мене пройти через все це тільки тому, що ваш бридкий син ударив мене – збив із ніг ні за що. Я розкажу про це всім, хто питатиме. Люди вважають вас доброю, але насправді ви зла, безсердечна людина. Це ви облудниця!
   Ще не встигла я завершити, як відчула, що душу мою сповнює дивне, не відоме мені досі почуття свободи й радості. Неначе я скинула з себе важкі кайдани і вирвалася на волю. Я відчула це не без причини: місіс Рід здавалася наляканою; шитво випало їй із рук на підлогу; вона звела руки вгору і почала хитатися туди-сюди; її обличчя скривилося так, наче вона збиралася заплакати.
   – Ти помиляєшся, Джейн! Що з тобою? Чому ти так тремтиш? Може, вип’єш води?
   – Ні, місіс Рід.
   – Може, тобі ще чогось треба? Повір мені, я хочу бути твоїм другом.
   – Ви не можете бути моїм другом. Ви сказали містеру Броклгерсту, що в мене поганий характер і брехлива натура; я зроблю так, що всі в Ловуді дізнаються, яка ви насправді і що ви зробили.
   – Джейн, ти багато чого не розумієш: дітей слід виховувати і виправляти їхні вади.
   – Схильність до підступу – не моя вада, – крикнула я голосно.
   – Та ти й справді шалена, Джейн; а тепер, люба моя, іди до своєї кімнати і відпочинь трошки.
   – Я вам не люба і я не хочу відпочивати; відправте мене до школи чимшвидше, місіс Рід, бо я ненавиджу цей дім.
   – Я й справді відправлю тебе до школи дуже скоро, – прошепотіла місіс Рід і, піднявши своє шитво, поспішно вийшла з кімнати.
   Я залишилася сама – переможцем на полі битви. Це була моя найтяжча битва і перша перемога, яку я отримала. Я стояла на тому самому килимку, де недавно стояв містер Броклгерст, і насолоджувалася самотністю. Спочатку я усміхалася сама до себе і була у піднесеному настрої; але моя злорадість зникла так само швидко, як і часте калатання серця. Дитина не може сваритися з дорослими так, як це щойно зробила я, не може давати волю неконтрольованим почуттям, як я дала своїм, не відчувши потім докорів сумління і не схаменувшись. Степ, укритий полум’ям, яскравим і всепожираючим, міг би уособлювати стан моєї душі, коли я обвинувачувала і погрожувала місіс Рід; з тим самим степом, чорним і випаленим після пожежі, можна було порівняти мій внутрішній стан, коли, помовчавши півгодини і обміркувавши все, я усвідомила, як скажено я поводилася і як це жахливо, коли ненавидиш сам і ненавидять тебе.
   Вперше я відчула смак помсти; мов духмяне вино, після першого ковтка вона здалася мені теплою і солодкою, але опісля я відчула присмак металу і ржі – я наче ковтнула отрути. Зараз я б могла добровільно підійти до місіс Рід і попросити пробачення; але я знала, частково з власного досвіду, а частково підсвідомо, що вона б відштовхнула мене з подвійною зневагою і я б знову почала бунтувати.
   Я б охоче зайнялася чимось іншим, а не гіркими докорами; я б із радістю знайшла поживу для іншого почуття, не такого злісного, як сліпе обурення. Я взяла книжку – арабські казки – і почала читати. Та я не могла нічого зрозуміти: між мною і сторінками, якими я зазвичай так захоплювалася, снували мої думки. Я відчинила скляні двері, що вели в сад. Надворі було спокійно: кущі стояли нерухомо, всюди панував лютий мороз без сонця і вітру. Я вкрила голову і руки спідницею і пішла прогулятися у віддалену частину саду. Але я не отримувала задоволення, дивлячись на нерухомі дерева, падаючі шишки, скручені червонуваті листочки – згадки про осінь, які безжально збивав на купу вітер і які дерев’яніли від морозу. Я перехилилася через ворота і глянула на порожнє поле, де вже не паслися вівці, а трава замерзла і вкрилася білим інеєм. День був похмурий, і без того сіре небо заволокли снігові хмари. Звідти час від часу падали сніжинки, вони не танули на замерзлій стежці та вкритій інеєм траві. Отак я, мала, нещасна дитина, стояла і повторювала сама до себе знову і знову: «Що мені робити? Що мені робити?» Раптом я почула дзвінкий голос:
   – Міс Джейн, де ви? Ідіть снідати!
   Це була Бессі, я добре знала її голос; проте я й не поворухнулася; почулися її легкі кроки.
   – Ви нечемне дівчисько! – сказала вона. – Чому ви не йдете, коли вас кличуть?
   Присутність Бессі порівняно з думками, які крутилися в моїй голові, була мені приємною, хоча вона й була, як завжди, сердита. Справа в тому, що після мого конфлікту з місіс Рід і після перемоги над нею я не дуже звертала увагу на скороминущу злість моєї няньки, тож мені понад усе хотілося зігрітися в теплі її серця. Я просто обхопила її двома руками і сказала:
   – Годі, Бессі, не лайте мене.
   – Ви дивна дитина, міс Джейн, – сказала вона, дивлячись на мене згори. – Трохи незвичайна, відлюдькувата; і я здогадуюся, що ви їдете до школи.
   Я кивнула.
   – І вам не жаль залишати бідну Бессі саму?
   – А що мені Бессі? Вона завжди лає мене.
   – Тому, що ви дивна, залякана, сором’язлива дитина. Вам слід бути відважнішою.
   – Навіщо? Щоб мене лаяли ще дужче?
   – Нісенітниця! А що з вами обходяться несправедливо – то це так. Коли мати приїжджала навідати мене минулого тижня, вона сказала, що не хотіла б, аби її власна дитина була в такому становищі. А тепер ходімо в дім, у мене є для вас гарна новина.
   – Не думаю, Бессі, що для мене можуть бути гарні новини.
   – Дитино! Що ви таке говорите? Ви так сумно дивитесь на мене. Так ось, пані з молодими панночками і паничем Джоном сьогодні по обіді їдуть у гості на чай, а ви питимете чай зі мною. Я попрошу кухарку спекти маленький пиріг для вас, а потім ви допоможете мені перебрати всі ваші речі, оскільки скоро я збиратиму вас у дорогу. Пані наполягає, щоб ви залишили Ґейтсгед за день чи два, і вам слід вибрати іграшки, які ви хочете взяти з собою.
   – Бессі, але ви повинні пообіцяти, що більше не кричатимете на мене, поки я ще тут.
   – Ну гаразд, не буду; але пам’ятайте, ви повинні бути хорошою дівчинкою, не боятися мене. І не здригатися так при кожному гострому слові – це невимовно дратує.
   – Я не думаю, що колись боятимуся вас, Бессі, бо я звикла до вас, скоро я почну боятися інших людей.
   – Якщо ви боятиметеся їх, вони не любитимуть вас.
   – Так, як ви, Бессі?
   – Чому ви вирішили, що я не люблю вас, міс? Я люблю вас дужче, ніж інших дітей.
   – Ви не показуєте цього.
   – Ви така дивачка! Щось ви іншої заспівали! Чому ви сьогодні така смілива і завзята?
   – Скоро я буду далеко звідси, і крім того… – я збиралася розказати про те, що трапилося між мною та місіс Рід, але за мить вирішила, що краще нехай усе залишиться тільки в моїй голові.
   – Отже, ви раді, що їдете від мене?
   – Не зовсім, Бессі; зараз я й справді трошки жалкую.
   – Тільки зараз! І тільки трошки! Як холодно моя маленька леді вимовляє це. Насмілюсь сказати, що якби я зараз попросила поцілувати мене, ви б не погодилися…
   – Я поцілую вас охоче.
   Нагніть голову. Бессі нахилилася, ми обнялися і пішли в дім, почуваючись цілком затишно. День минув тихо і спокійно, а ввечері Бессі розказувала мені свої найцікавіші історії і співала найкращі пісні. Навіть у моєму житті іноді світило сонце.

Розділ V

   Було дев’ятнадцяте січня, годинник щойно пробив п’яту ранку, як Бессі зайшла до моєї кімнатки зі свічкою в руках. Я вже проснулася і була майже одягнута. Я встала ще за півгодини до її приходу, вмила лице і вбралася при світлі неповного місяця, що його сяйво лилося крізь вузьке віконце біля мого ліжка. Того дня я повинна була поїхати з Ґейтсгеду поштовою каретою, яка проїжджала повз ворота о шостій годині. Бессі була єдиною людиною, яка вже встала; вона розвела вогонь у дитячій, де й готувала мені сніданок. Діти рідко їдять, хвилюючись перед дорогою, не хотіла їсти і я. Бессі марно силувала мене випити кілька ложок кип’яченого молока і з’їсти хліба, який вона приготувала для мене; вона завернула трохи печива в папір і поклала до моїх речей. Потім вона допомогла мені одягнути пальто і чепець, а сама закуталася в шаль, і ми вийшли з дитячої. Коли ми проходили повз спальню місіс Рід, вона запитала:
   – Може, хочете зайти і попрощатися з пані?
   – Ні, Бессі: минулого вечора, коли ви вечеряли, вона приходила до мене в кімнату і сказала, щоб я не турбувала ні її, ні кузенів уранці; а ще вона сказала, щоб я завжди пам’ятала, що вона була моїм найкращим другом, і я повинна говорити про неї тільки добре і завжди бути їй вдячною.
   – І що ви відповіли, міс?
   – Нічого: я затулила голову покривалом і обернулася лицем до стіни.
   – Ви вчинили неправильно, міс Джейн.
   – Ні, Бессі, я все зробила правильно. Ваша пані ніколи не була мені другом: вона була ворогом.
   – Ой, міс Джейн! Більше ніколи такого не кажіть!
   – Прощавай, Ґейтсгеде! – загукала я, коли ми вийшли з холу через парадні двері.
   Місяць уже зайшов, і стало дуже темно; Бессі несла ліхтар, який освічував сходи і посипану гравієм дорогу, мокрі від несподіваної відлиги. Зимовий ранок був сирим і холодним: мої зуби стукотіли від холоду, поки я йшла до дороги. В будиночку воротаря світилося: коли ми підійшли, я побачила, що його дружина саме розводить вогонь; моя валіза, яку принесли сюди ще звечора, стояла біля дверей, обмотана мотузками. До шостої години залишалося ще кілька хвилин, зразу потому як годинник пробив рівно шосту, почувся віддалений шум карети. Я підійшла до дверей і побачила, що її ліхтарі швидко наближаються у темряві.
   – Вона їде сама? – спитала дружина воротаря.
   – Так.
   – І як далеко вона їде?
   – П’ятдесят миль.
   – Неблизька дорога! Дивно, що місіс Рід не боїться відпускати її саму так далеко.
   Під’їхала карета; вона зупинилася біля воріт, запряжена чотирма кіньми і переповнена пасажирами. Кондуктор і кучер голосно нас квапили, мою валізу занесли в екіпаж, а мене відірвали від Бессі, яку я обнімала і палко цілувала.
   – Нагляньте там за нею, – крикнула вона кондуктору, коли допомагала мені залізти всередину.
   – Добре! добре! – пролунало у відповідь; двері захлопнулись, і той самий голос крикнув: «Поїхали!» – і ми рушили. Ось так я розлучилася з Бессі та з Ґейтсгедом і поїхала назустріч невідомому і, як мені тоді здавалося, зовсім інакшому, чарівному життю.
   Про подорож я майже нічого не пам’ятаю; знаю, що день тягнувся надзвичайно довго і ми їхали без кінця-краю. Ми проминули кілька міст, і в одному з них, дуже великому, зупинилися; коней розпрягли, а пасажирам дозволили вийти і пообідати. Кондуктор відвів мене в готель, щоб я пообідала, але оскільки в мене не було апетиту, він залишив мене у великій кімнаті, де було два коминки, зі стелі звисала велика люстра, а під стіною височіли хори з музичними інструментами. Я блукала кімнатою досить довго, мене переповнювали дивні почуття; я боялася, що хтось зайде у кімнату і вкраде мене, бо я вірила в те, що існують викрадачі дітей: я часто чула про них у вечірніх розповідях Бессі. Нарешті повернувся кондуктор; мене знову посадили в карету, а мій захисник, сівши на своє місце, затрубив у ріжок, і ми рушили далі брукованими вулицями Л.
   День був сирим і дещо туманним, і коли він почав переходити у сутінки, я відчула, що ми вже далеко від Ґейтсгеду: ми більше не їхати через міста, місцевість змінилася, за обрієм височіли великі сірі гори; коли ще більше стемніло, ми спустилися в долину, вкриту густими лісами, і потому як на землю спустилася ніч, я ще довго чула, як вітер завиває між деревами.
   Заколисана такими звуками, я нарешті задрімала; та невдовзі карета зупинилася, і я відразу ж прокинулася; двері відчинилися, біля карети стояла жінка, схожа на служницю: я роздивилася її обличчя і сукню в світлі ліхтаря.
   – Чи є тут дівчинка на ім’я Джейн Ейр? – запитала вона.
   Я відповіла: «Так», – і мене висадили, потім зняли валізу, і карета поїхала далі.
   Мої ноги заніміли від довгої подорожі, та й сама я була спантеличена шумом і довгою їздою в кареті. Трохи при йшовши до тями, я роззирнулася. Падав дощ, дув сильний вітер, і було дуже темно, тим не менше я розгледіла перед собою стіну і відчинені двері; саме в ці двері ми й зайшли, а потім моя поводарка замкнула їх на ключ. Тепер переді мною з’явився будинок чи будинки – вони тягнулися ген-ген, – я бачила багато вікон, у деяких горіло світло; ми йшли широкою, вкритою галькою стежкою, ступаючи в калюжі; на нас чекали біля дверей; потім служниця провела мене коридором у кімнату з коминком, де й залишила саму.
   Я стояла біля вогню і гріла свої заціпенілі пальці, потім оглянулася навколо; в кімнаті не було свічки, але вогонь тьмяно освітлював обклеєні шпалерами стіни, килим, штори і блискучі червоні меблі: це була вітальня, не така простора і красива, як у Ґейтсгеді, але досить затишна. Я саме намагалася роздивитися, що зображено на картині, як відчинилися двері та зайшла якась жінка зі свічкою у руці, а за нею друга.
   Перша леді була стрункою, з чорним волоссям і темними очима, з високим, блідим чолом, закутана у шаль. Її обличчя було суворе, а постава пряма.
   – Дитина замала, щоб долати таку далеку подорож, – сказала вона, ставлячи свічку на стіл. Вона уважно роздивлялася мене з хвилину чи дві, а потім додала: – Їй треба відпочити, вона видається стомленою. Ти втомилася? – запитала вона, торкнувшись рукою мого плеча.
   – Трошки, мем.
   – Ну і звичайно ж, вона голодна. Нагодуйте її, перш ніж вона піде спати, міс Міллер. Батьки тебе прислали до школи вперше?
   Я пояснила, що в мене немає батьків. Вона поцікавилася, коли вони померли, потім запитала, скільки мені років, як мене звати, чи вмію я читати, писати і трохи шити. Потім вона ніжно доторкнулася до моєї щоки вказівним пальцем, висловила надію, що я буду чемною дівчинкою, і відпустила мене з міс Міллер.
   Тій жінці, що залишилася у вітальні, було років тридцять; тій, що йшла біля мене, ще менше. Перша вразила мене своїм голосом, виглядом і своїми манерами. Міс Міллер була простішою, її лице було рум’яним, і здавалося, що воно завжди заклопотане; вона була дуже прудкою та повороткою і завжди мала багато справ. Тоді мені здалося, а згодом я в цьому переконалася, що міс Міллер була молодшою вчителькою. Слідом за нею я проходила через кімнати, через коридори, переміщалася з будівлі в будівлю; минувши нарешті ту частину будинку, де панувала мертва тиша, ми почули шум голосів і зайшли у велику довгу кімнату, де стояли довжелезні соснові столи, по два в кожному кінці, і на кожному з них горіла пара свічок, а навколо на лавках сиділо ціле зборище дівчат різного віку, від дев’ятьох-десятьох до двадцятьох років. При тьмяному світлі свічок мені здалося, що їх сила-силенна, хоча насправді їх було щонайбільше вісімдесят. Всі вони були одягнені в однакові форми – довгі сукні коричневого кольору з полотняними фартушками. Вони виконували свої домашні завдання на завтра. А оскільки вчилися вони вголос, то створювали жахливий шум.
   Міс Міллер вказала на лавку біля дверей і попросила мене сісти там, а потім, вийшовши наперед, вона промовила досить голосно:
   – Старости, зберіть підручники і віднесіть їх на місце!
   Чотири високі дівчини підвелися з-за столу і, рухаючись по колу, зібрали книжки. Міс Міллер продовжувала давати настанови:
   – Старости, принесіть таці з вечерею!
   Високі дівчата вийшли і за деякий час повернулися з тацями в руках з порціями якоїсь страви і глечиком води, а в центрі кожної таці стояло горнятко. Тарілки з їжею роздали, а хто хотів, брав горнятко і пив з нього, потім ставив на місце, оскільки воно було одне на всіх. Коли настала моя черга, я зробила кілька ковтків, бо дуже хотіла пити, проте й не торкнулася їжі: я була настільки схвильована і втомлена, що просто не могла їсти. Однак тепер я побачила, що вечеря складалася з тонко нарізаних смужок вівсяної запіканки.
   Коли вечеря закінчилася, міс Міллер прочитала молитву, і дівчата по двоє вийшли з кімнати і почали підніматися нагору. Я навіть не роздивилася спальню, оскільки була страшенно втомлена; єдине, на що я звернула увагу, було те, що вона така ж довга, як і клас. Сьогодні я повинна була спати в одному ліжку з міс Міллер; вона допомогла мені роздягнутися. Вкладаючись, я встигла роздивитися довгі ряди ліжок, у кожне з яких швиденько лягали по дві дівчини. За десять хвилин єдину свічку погасили, й ось так, в абсолютній тиші та темряві, я заснула.
   Ніч минула швидко. Я була настільки втомлена, що мені навіть нічого не наснилось; тільки одного разу вночі я прокинулася від вітру, який лютував за вікном, і дощу, який стікав потоками по шибі, і побачила, що біля мене спить міс Міллер. Вдруге я розплющила очі, коли голосно задзвенів дзвоник; дівчата прокинулись і почали одягатися. Ще не розвиднилося, і в кімнаті горіло дві-три свічки. Я також підвелася; було дуже холодно, я вся тремтіла; я одягнулася і вмилася, коли дівчата звільнили одну з мисок, які стояли рядком посередині кімнати, а це сталося нескоро, бо на одну миску припадало шість дівчат. Знову задзвенів дзвоник; усі дівчата вишикувалися по двоє і такою шерегою спустилися вниз в холодний і слабко освітлений клас. Міс Міллер прочитала молитви, після чого гукнула:
   – Поділіться на класи!
   В кімнаті знявся шалений галас і тривав кілька хвилин, час від часу втручалася міс Міллер і голосно повторювала: «Тиша!» та «Заспокойтеся!» Коли галас стих, я побачила, що всі дівчата поділилися на чотири класи і сиділи півколами навпроти чотирьох крісел; кожна з них тримала в руках книжки, а на столах біля кожного вільного місця стояло по величезній книзі, схожій на Біблію. Пауза тривала кілька секунд, і потім почувся приглушений гомін; міс Міллер ходила від класу до класу і намагалася втихомирити цей шум.
   Десь далеко задзвенів дзвоник, і зразу ж до кімнати зайшли три леді, кожна підійшла до столу і сіла. Міс Міллер посіла вільне місце за четвертим столом, який стояв найближче до дверей і за яким зібралися наймолодші дівчатка: саме сюди я була запрошена і зайняла місце скраю.
   Приступили до діла: проказали коротеньку щоденну молитву, прочитали деякі уривки з Нового Завіту, а потім іще з годину читали інші розділи з Біблії. Поки читали, уже зовсім розвиднилося. Невтомний дзвоник пролунав учетверте; класи вишикувались і рушили снідати до іншої кімнати, – як я зраділа можливості щось попоїсти! Я була зовсім виснаженою: я майже нічого не їла вчора.
   Їдальня являла собою велику похмуру кімнату з низькими стелями; на двох довгих столах парували миски з чимось гарячим, проте, на моє глибоке розчарування, це щось мало не дуже апетитний запах. Я побачила всезагальний прояв невдоволення, коли запах цієї їжі вчули усі, хто мав її з’їсти. Високі дівчата зі старшого класу, які ввійшли першими, зашепотіли:
   – Гидота! Вівсянка знову пригоріла!
   – Тиша! – вигукнув хтось; цього разу це була не міс Міллер, а одна з учительок старшого класу, маленька смаглява жінка, добре одягнена, але дещо похмура з виду; вона сиділа на чолі одного зі столів, тоді як за другим головувала більш огрядна, проте добродушніша пані. Я намагалася відшукати ту леді, яку зустріла вчора вночі, але марно, її ніде не було. Міс Міллер сиділа у протилежному кінці столу, недалеко від мене, а дивна старша жінка, з виду схожа на іноземку, як мені стало відомо пізніше, вчителька французької мови, зайняла таке ж місце за другим столом. Промовили довгу молитву і заспівали гімн; потім служниця подала чаю вчителям, і розпочалася трапеза.
   Голодна і тому дуже ослабла, я жадібно проковтнула ложку чи дві своєї порції, навіть не думаючи про її смак. Але відчуття голоду притупилося, я відчула, що проковтнула якусь гидотну масу; підгоріла вівсянка на смак така ж бридка, як і гнила картопля, її й голодний не їстиме. Ложки рухалися дуже повільно: я бачила, як дівчата куштують кашу і намагаються проковтнути її, але здебільшого вони просто не їли. Трапеза закінчилась, але ніхто так і не поснідав. Подякувавши за те, чого ми не отримали, і заспівавши ще один гімн, ми вийшли з їдальні і повернулися в клас. Я виходила з класу майже останньою; проходячи повз столи, я побачила, як одна з учительок взяла миску і скуштувала каші; вона глянула на інших вчителів, на їхніх обличчях можна було прочитати невдоволення, і одна з них – огрядна – прошепотіла:
   – Каша просто відворотна! Який сором!
   До початку наступного уроку минуло щонайменше п’ятнадцять хвилин, протягом яких класну кімнату переповнював шалений галас. Здавалося, в цей час дозволялося говорити голосніше і свобідніше, і дівчата використовували цю можливість. Всі розмови стосувалися сніданку, всі й кожен нарікали на пригорілу кашу. Бідолахи! У них не було іншої теми для розмови. Міс Міллер була єдиною вчителькою в класі; навколо неї стола група великих дівчат із похмурими, серйозними обличчями, вони жестикулювали і щось говорили. Я почула, як дехто вимовляє ім’я містера Броклгерста, у відповідь на що міс Міллер несхвально хитала головою. Однак вона не дуже намагалася припинити загальний протест, мабуть, також поділяла його.
   Годинник у класі показав дев’яту; міс Міллер вийшла з гурту і, ставши посередині кімнати, гукнула:
   – Тиша! Займіть свої місця!
   Верх взяла дисципліна: за п’ять хвилин хаос змінився порядком, і після шумних нарікань запала відносна тиша. Вчительки старших класів вчасно зайняли свої місця, але здавалося, все ще чогось чекали. З обох боків кімнати на довгих лавках нерухомо сиділи вісімдесят дівчат; мені здалося, що вони мають кумедний вигляд: волосся гладко зачесане за вуха без жодного кучерика, коричневі сукні з вузенькими комірчиками, обшитими мереживом, маленькі полотняні торбинки (схожі на торбинки горян) прив’язані спереду на поясі та призначені для того, щоб носити там шитво; всі одягнені у вовняні панчохи і прості черевики з мідними пряжками. Більше двадцятьох школярок, убраних в таку уніформу, були дорослими дівчатами, юними жінками; таке вбрання не личило їм і надавало безглуздого вигляду навіть найкрасивішим з них.
   Я довго дивилася на них, час від часу поглядала на вчительок – жодна з них мені не сподобалася; огрядна була трошки грубуватою, чорнява – дуже зла, схожа на іноземку – різка і трохи смішна, а міс Міллер – бідолаха – видавалася втомленою і спрацьованою. Поки я роздивлялася вчителів та учениць, всі в класі одночасно встали, немов по команді.
   В чому річ? Я не чула, щоб віддавали якийсь наказ, і була спантеличена. Поки я встигла щось збагнути, всі знову сіли, та оскільки всі дивилися в одну точку, я також спрямувала свій погляд у тому напрямку і побачила пані, яка говорила зі мною минулої ночі. Вона стояла в кінці довгої кімнати біля вогню – тут було два коминки – і дивилася на два ряди дівчат тихо і суворо. Міс Міллер підійшла до неї і, здається, поставила їй запитання; отримавши відповідь, вона повернулася на своє місце і голосно мовила:
   – Староста першого класу, принесіть глобуси!
   Поки виконувалася її вказівка, леді велично ходила поміж рядів. Мабуть, мені притаманне відчуття благоговіння, бо я ще й досі пам’ятаю, з яким обожнюванням я стежила за її кроками. Зараз, за денного світла, вона здавалася високою, стрункою і вродливою. Її карі очі світилися добротою, делікатні, тонкі вії обрамляли очі й підкреслювали білину її високого чола. На скронях її каштанове волосся було завите у великі кучері за останньою модою, бо в той час не носили ані прямого волосся, ані дрібних довгих кучериків. Її сукня червоного кольору, також по моді, на іспанський манір, була обшита чорним вельветом, а золотий годинник (тоді годинники не були такими звичними, як зараз) виблискував на талії. Нехай читач сам доповнить картину, домалювавши в уяві шляхетні риси, чисту бліду шкіру, струнку постать і вишукані манери, і він може уявити собі – наскільки її можна описати словами – міс Темпл, Марію Темпл, – її ім’я я згодом прочитала на першій сторінці у молитовнику, який мені доручили нести до церкви.
   Директриса Ловуду (а саме нею була ця пані) сіла навпроти глобусів, що стояли на столі, й почала урок географії у старшому класі; з молодшими класами займалися інші вчителі: вони проводили уроки з історії, граматики та інших наук; кожен урок тривав рівно годину; на зміну при йшли уроки письма і арифметики; міс Темпл давала уроки музики декому зі старших дівчат. Тривалість уроків визначалася за годинником, який нарешті пробив дванадцяту. Директриса підвелася.
   – Я б хотіла звернутися до учениць, – сказала вона.
   Уже почав здійматися галас, оскільки при йшов час перерви, але він одразу ж ущух, коли дівчата почули її голос. Вона вела далі:
   – Цього ранку вам подали сніданок, який ви не змогли з’їсти; ви, либонь, голодні. Я звеліла, щоб вам подали сир із хлібом на підобідок.
   Вчительки здивовано дивилися на неї.
   – Це цілком на моїй відповідальності, – пояснила вона і зразу ж потому вийшла з кімнати.
   За хвилину принесли хліб та сир і роздали ученицям, які були дуже задоволені і, здається, відновили сили. Потім почулося: «Виходьте в сад!» Кожна учениця одягнула грубий солом’яний чепець із зав’язками з фарбованого ситцю і сірий плащ із довгим ворсом. Я була одягнена так само. Я просто слідувала за натовпом і скоро опинилася просто неба.
   Сад був досить великий, але обгороджений таким високим парканом, що годі було й подумати про те, щоб виглянути назовні або заглянути всередину. З одного боку тягнулася крита веранда; середня частина саду була поділена широкими стежками на безліч квадратів – маленьких клумб; за кожним із них була закріплена дівчинка: у кожної клумби була хазяйка. Коли на них розцвітало безліч квітів, вони, звичайно ж, були дуже красивими, але тепер, наприкінці січня, з них стирчало сухе бадилля, вкрите снігом. Я стояла, роздивлялася довкола і тремтіла всім тілом – день був непідходящим для прогулянки: не дощовим, але похмурим і туманним. А під ногами чвакало після вчорашньої негоди. Міцніші дівчатка бігали довкола і грали в ігри, але слабші школярки, худі та з жовтуватим відтінком шкіри, збилися в кучу на веранді, намагаючись знайти там притулок і тепло. І коли холод почав пробирати їх до кісток, я час від часу чула глухий кашель.
   Оскільки я ще ні з ким не балакала, мене, здається, просто не помічали. Я стояла сама, але відчуття одинокості, до якого я так звикла, не турбувало мене; воно не гнітило мене. Я перехилилася через поруччя веранди, щільніше закуталась у свій сірий плащ і, намагаючись відігнати від себе думки про холод, який проймав до кісток, і голод, який з’їдав мене зсередини, почала роздивлятися довкола і міркувати. Мої думки були занадто туманними й уривчастими, щоб викласти їх на папері: я ледве усвідомлювала, де перебуваю; здавалося, що Ґейтсгед і все, що трапилося зі мною раніше, залишилися десь далеко-далеко в минулому; теперішнє видавалося туманним і дивним, а про те, що буде в майбутньому, я навіть не здогадувалася. Я оглянула сад, схожий на сади при монастирях, а потім сам дім – величезну будівлю; на вигляд одна половина її була сіра і стара, а друга – зовсім нова. В новій частині містилися клас і гуртожиток, вікна були високі та ґратчасті, як у церкві. На кам’яній табличці, що висіла над дверима, красувався напис «Ловудський інтернат. Цю частину будинку було споруджено року Божого… коштом Наомі Броклгерст із Броклгерст-Холу, графства N. / Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі. [7 - Тут і далі біблійні цитати подаються в перекладі митрополита Іларіона.] (Єв. від Матвія, гл. V, вірш 16)».
   Я перечитувала ці слова знову і знову, але відчувала, що не можу зрозуміти їх. Я намагалася збагнути напис «інтернат» і встановити зв’язок між ним та словами зі Святого Письма, коли недалеко від себе почула кашель і повернула голову. Я побачила дівчинку, яка сиділа на кам’яній лавці; вона схилилася над книжкою і, здається, з головою занурилася у читання; зі свого місця я могла побачити напис «Расселас». [8 - «Історія Расселаса, принца Абіссинського» Семюеля Джонсона (1709–1784).] Ця назва видалася мені досить дивною і тому вельми привабливою. Перегортаючи сторінку, дівчинка підняла голову, і я просто запитала її:
   – Цікава книжка? Я вже збиралася попросити, щоб вона дала мені її на кілька днів.
   – Мені подобається, – відповіла вона, попередньо оглянувши мене.
   – А про що вона? – далі випитувала я. Не знаю, як я наважилася завести розмову з незнайомкою, це суперечило моїй натурі та звичкам: гадаю, те, що вона любила читати, зблизило нас і я відчула симпатію до цієї дівчини; я також любила читати, але несерйозно, якось по-дитячому: я не могла зрозуміти і повністю втямити щось справді складне і серйозне.
   – Можеш подивитися, – сказала дівчинка, простягаючи мені книжку.
   Я так і зробила; я трохи погортала сторінки і переконалася, що сама книжка не така захоплююча, як назва. Як на мене, Расселас був нудним, я не знайшла нічого про фей чи духів, і густий, дрібний текст не передвіщав нічого цікавого. Я повернула книжку дівчинці, вона взяла її мовчки і так само мовчки збиралася повернутися до читання, але я насмілилася потурбувати її вдруге:
   – Чи не могла б ти пояснити, що означає той напис над дверима? Що таке Ловудський інтернат?
   – Це дім, у якому ти мешкаєш.
   – А чому його називають інтернатом? Хіба він відрізняється від інших шкіл?
   – Це школа для бідних сиріт: і ти, і я, і всі решта тут на утриманні. Ти, напевно, сирота, чи хтось із твоїх батьків помер?
   – Обоє померли, коли я була зовсім маленькою.
   – Всі дівчата, які мешкають тут, втратили одного чи обох батьків; це навчальний притулок для сиріт.
   – А хіба ми не повинні платити гроші? Ми живемо і вчимося тут задурно?
   – Ні, ми або наші родичі платять п’ятнадцять фунтів щорічно.
   – Тоді чому ми живемо за чужий кошт?
   – Тому що п’ятнадцяти фунтів на рік не достатньо, і решта поповнюється пожертвами.
   – А хто жертвує?
   – Щедрі леді та джентльмени, які живуть в сусідніх графствах і Лондоні.
   – А хто така Наомі Броклгерст?
   – Вона збудувала нову частину інтернату – про це вказано на табличці, а її син наглядає тут за всім і керує інтернатом.
   – Чому?
   – Тому, що він скарбник та інспектор цього закладу.
   – Значить, цей будинок не належить тій високій леді, яка носить годинника і яка наказала дати нам сиру та хліба?
   – Міс Темпл? О, на жаль, ні! Вона повинна звітуватися перед містером Броклгерстом і радитися щодо кожного кроку. Містер Броклгерст сам купує для нас їжу й одяг.
   – Він також тут мешкає?
   – Ні, за дві милі звідси у великому будинку.
   – Він добрий чоловік?
   – Він священик, кажуть, він робить багато добра.
   – Як, ти кажеш, звуть ту високу леді – міс Темпл?
   – Так.
   – А як звуть інших учителів?
   – Ту червонощоку міс Сміт, вона вчить нас кроїти і шити, оскільки ми самі шиємо для себе сукні й пальта. Маленька з темним волоссям – міс Скетчерд, вона викладає історію та граматику і допомагає виконувати домашні завдання другому класові. Леді, яка носить шаль і носовичок, прив’язаний до талії жовтою стрічкою, – мадам П’єрро; вона з Лілю, що у Франції, вона викладає французьку мову.
   – Тобі подобаються вчителі?
   – Ну, подобаються…
   – Ти любиш ту маленьку чорняву і мадам… – не можу вимовити її імені.
   – Міс Скетчерд трохи різка – краще її не злити; а мадам П’єрро досить непогана людина.
   – Але міс Темпл найкраща, правда ж?
   – Міс Темпл дуже добра і дуже розумна, вона на голову вища від усіх, бо знає набагато більше, ніж вони.
   – А ти вже давно тут?
   – Два роки.
   – Ти сирота?
   – Моя мати померла.
   – Ти тут щаслива?
   – Ти ставиш забагато запитань. Я уже й так чимало тобі розповіла. А тепер я б воліла почитати далі, якщо ти не проти.
   Але саме в цей момент задзвенів дзвоник, який сповіщав про обід, і всі рушили до будинку. Запах, який линув із їдальні, був не кращим за той аромат, який лоскотав наші ніздрі вранці. Обід подали в двох олов’яних казанах, над якими стояв запах протухлого масного м’яса. Обід складався з картоплі та обрізків несвіжого м’яса, змішаних разом. Це місиво роздали по черзі всім дівчатам. Я їла, перемагаючи огиду, і запитувала сама себе, чи таке повторюватиметься щодня.
   По обіді ми зразу ж перемістилися до класної кімнати: знову почалися уроки, які тривали до п’ятої години.
   Єдиною подією дня стало те, що міс Скетчерд насварила дівчину, з якою я говорила на веранді, і, вигнавши її з уроку історії, наказала стояти посередині класної кімнати. Таке покарання здалося мені принизливим, особливо для такої великої дівчини – їй було років тринадцять, не менше. Я думала, що вона страждатиме і їй буде соромно; але на мій подив, вона не почала плакати і навіть не почервоніла: спокійно і поважно стояла по центру в усіх на очах. «Як вона може зносити це так спокійно? – запитала я себе. – На її місці я б воліла, щоб земля провалились у мене під ногами». Здавалося, що вона думає про щось інше, а не про те, що її покарано, і перед ким вона стоїть, і що діється довкола. Мені доводилося чути про сни наяву – чи була вона зараз у такому стані? Вона втупилась у підлогу, але я впевнена, що вона нічого не бачила – її погляд був ніби звернений досередини, у власне серце; гадаю, вона думала про те, що з нею трапилося колись, а не про те, що відбувається зараз. Цікаво, яка вона дівчинка – хороша чи погана?
   О п’ятій ми знову їли: цього разу нам дали маленьке горня кави і шматок хліба. Я похапцем проковтнула хліб і випила каву, але не відмовилася б від ще одної порції – я все ще була голодна. Після півгодинної перерви ми почали виконувати домашні завдання; потім ми з’їли по шматку вівсяної запіканки і випили по склянці води, помолилися і пішли спати. Таким був мій перший день в Ловуді.

Розділ VI

   Наступний день почався так, як і попередній: ми прокинулися й одягнулися при тьмяному світлі свічки; проте цього ранку процедура вмивання не відбулася: вода у глечиках замерзла. Минулого вечора погода змінилася, і шпаркий північно-східний вітер задував у всі шпарини у вікнах нашої спальні, від чого ми тремтіли усю ніч, а вода в глечиках перетворилася на лід.
   Поки тяглися півтори години нескінченних молитов і читання Біблії, я задубіла від холоду. Нарешті настав час сніданку, цього ранку вівсяна каша не пригоріла; вона була нормальна на смак, але її було дуже мало. Якою малою здалася моя порція! Якби її можна було б подвоїти!
   Того дня мене при йняли до четвертого класу і визначили мені повсякденні обов’язки і завдання. До цього часу я просто спостерігала за життям у Ловуді, тепер я мала брати в ньому активну участь. Я не звикла до того, що все треба заучувати напам’ять, тому спочатку уроки видалися мені нескінченно довгими і важкими, часті переходи занять від одного до іншого також збивали мене з пантелику, тому я була невимовно рада, коли близько третьої години по обіді міс Сміт дала мені шматок серпанку довжиною в два ярди, а також голку і наперсток, відіслала в тихий куток кімнати і наказала підшити краї. В цей час більшість дівчат також шили; але один клас усе ще стояв навколо крісла міс Скетчерд і читав уголос; оскільки в кімнаті панувала тиша, я могла чути не тільки сам урок, але й те, як саме дівчата читають і що говорить міс Скетчерд – хвалить їх чи сварить. Вони читали історію Англії; серед учениць я помітила мою знайому з веранди: на початку уроку вона стояла серед перших учениць, але через помилки у вимові і неуважність її відіслали в сам кінець. І навіть тоді міс Скетчерд не давала їй спокою: вона постійно зверталася до неї з такими словами:
   – Бернс, – (здається, це було її прізвище: до дівчат тут зверталися на прізвище, як звертаються до хлопців), – Бернс, ти стоптуєш туфлі, негайно випрями пальці… Бернс, ти занадто висуваєш підборіддя вперед, ану припини це… Бернс, я наполягаю, щоб ти тримала голову прямо; не стерплю, щоб ти поводилася так у моїй присутності… – та багато іншого.
   Потому як розділ прочитали двічі, дівчата згорнули книжки і тепер повинні були відповідати на запитання. Урок стосувався правління Карла І Англійського, і міс Скетчерд ставила різні запитання про карго, і грошовий обіг, і корабельне мито; на більшість із цих питань ніхто не міг відповісти, та щойно черга доходила до Бернс, вона справлялася зі всім: здавалося, вона запам’ятала кожну дрібничку з цілого уроку і була завжди готова відповідати. Я сподівалася, що міс Скетчерд похвалить її за уважність, а натомість вона крикнула:
   – Бридке, неохайне дівчисько! Ти навіть нігтів не почистила вранці!
   Бернс не відповіла; я дивувалася, чого вона мовчить. «Чому, – думала я, – вона не хоче пояснити, що не почистила нігтів і навіть не вмила обличчя через те, що вода замерзла?»
   Мене відірвала міс Сміт, яка попросила потримати моток ниток; розмотуючи їх, вона час від часу заговорювала зі мною, запитувала, чи я була у школі раніше, чи вмію мітити білизну, вишивати, в’язати та багато іншого; поки вона розмовляла зі мною, я не могла продовжити свої спостереження за діями міс Скетчерд. Коли я повернулася на своє місце, вона саме віддала наказ, якому я не приділила достатньо уваги; але Бернс зразу ж підвелась і рушила до комірчини, в якій тримали книжки, і повернулася за півхвилини, несучи в руці пучок різок, зв’язаних на кінці. Вона слухняно подала цей жахливий інструмент покарання міс Скетчерд. Потім спокійно і без жодних нагадувань вчительки розстебнула фартух, і міс Скетчерд цими різками завдала з дюжину сильних різких ударів по її спині та шиї. Але Бернс не зронила і сльозинки; вона була зовсім спокійною, її обличчя зберегло свій постійний вираз, тоді як я, побачивши це видовище, затремтіла всім тілом, бо усвідомлювала свою безсилість, мої пальці заклякли, і я перестала шити.
   – От уперта дитина! – вигукнула міс Скетчерд. – Ніхто не може вибити з тебе неохайності! А тепер віднеси різки назад.
   Бернс послухалась; я уважно спостерігала за нею, поки вона виходила з кімнатки; я помітила, як Бернс ховала носовичка до кишені, а на її худій щічці блищав слід від щойно витертої сльози…
   Години відпочинку увечері здавалися мені найприємнішою частиною дня у Ловуді; коли я з’їдала шматок хліба і ковтала кухлик кави о п’ятій годині, то відчувала, що сили відновлюються, хоча це й не втамовувало мого голоду. Ввечері нагляд, який тривав увесь день, трохи послаблювався; в класі було тепліше – вогонь розпалювали сильніше, ніж уранці, щоб можна було обійтися без свічок. Червонуваті сутінки, веселе потріскування полум’я, дозволений сміх, приглушений шум голосів – усе це давало приємне відчуття свободи.
   Увечері того дня, коли я стала свідком несправедливої розправи міс Скетчерд над ученицею Бернс, я, як завжди, блукала туди-сюди сама поміж партами, столами і групками дівчат, які без угаву сміялися, але не почувалася самотньою; коли проходила повз вікна, то час від часу задирала завісу і визирала назовні. Падав густий сніг, уже навіть почало замітати нижні шибки вікна. Коли прикладала вухо до вікна, то незважаючи на радісний гамір, що панував у кімнаті, я все ж могла розрізнити скорботне завивання вітру.
   Можливо, якби я нещодавно покинула рідний дім і люблячих батьків, ці години стали б найтяжчими для мене – годинами, коли б я найгостріше переживала розлуку з рідними. Можливо, чуючи такі жалібні стони, моє серце сумувало б, а безладна метушня ранила мені душу. Але зараз під впливом дивного збудження, нерозсудливо і гарячково я бажала, щоб вітер завівав ще сильніше, темрява стала ще чорнішою, а приглушений гамір перетворився на відчайдушний крик.
   Перестрибуючи через парти і пробираючись попід столами, я опинилася біля одного з коминків; там я помітила Бернс, вона стояла навколішках біля високої решітки і, здається, не помічала нікого навколо – вона уважно читала книжку при тьмяному світлі вогняних жаринок.
   – Ти все ще читаєш «Расселаса»? – запитала я, підкравшись іззаду.
   – Так, – сказала вона. – І я ось-ось закінчу читати.
   За п’ять хвилин вона згорнула книжку, і я була невимовно рада цьому. «Тепер, – подумала я, – я зможу трохи розговорити її». І я сіла біля неї на підлогу.
   – Як тебе звуть? Я уже знаю, що твоє прізвище Бернс.
   – Гелен.
   – Ти приїхала сюди здалеку?
   – Я приїхала з міста, яке розташоване далеко на півночі, майже на кордоні з Шотландією.
   – Ти колись повернешся назад?
   – Надіюсь, що так. Але ніхто не знає напевно, що трапиться з ним у майбутньому.
   – Ти, мабуть, дуже хочеш поїхати геть з Ловуду?
   – Ні! Чому б це мені хотілося поїхати геть? Мене прислали сюди, щоб я здобула освіту; і просто немає сенсу їхати звідси доти, доки я не досягну поставленої цілі.
   – Але та вчителька, міс Скетчерд, така жорстока щодо тебе.
   – Жорстока? Ні, вона просто сувора: їй не подобаються мої недоліки.
   – А якби на твоєму місці була я, то б не любила її; я би опиралася їй. Якби вона вдарила мене тією різкою, я б вихопила її у неї з рук і розламала навпіл у неї перед носом.
   – Гадаю, ти б не зробила цього, а якби й зробила, то містер Броклгерст просто б вигнав тебе зі школи; для твоїх родичів це було б великим горем. Набагато краще мужньо стерпіти біль, який, окрім тебе, більше ніхто не відчує, ніж завдати болю своїм рідним; крім того, Біблія вчить нас платити добром за зло.
   – Але ж це так принизливо, коли тебе б’ють різками і змушують стояти посередині кімнати, в якій повно людей; а ти ж уже така доросла: я набагато молодша за тебе, але я б не змогла стерпіти такого приниження.
   – Але все-таки твій обов’язок витримати все, якщо ти не можеш цього уникнути: тільки людина слабка духом і нерозумна може сказати, що вона не стерпить того, що їй судилося витерпіти.
   Я слухала її і не переставала дивуватися: все ж таки я не могла зрозуміти цієї філософії терплячості, ще менше я розуміла чи схвалювала її стриманість до своєї мучительки. І все ж таки я відчувала, що Гелен Бернс бачить речі в дещо іншому світлі, ніж я. І міркувала, що, можливо, вона має рацію, а можливо, ні; але я довго не роздумувала над цим: як Фелікс, [9 - Ідеться про римського намісника Фелікса, який згадується у Діяннях святих апостолів: «І як розповідав він про праведність, і про здержливість, та про майбутній суд, то Фелікса страх обгорнув, і він відповів: Тепер іди собі, – відповідного ж часу покличу тебе!» (Діяння 24:25).] я вирішила відкласти ці роздуми до сприятливіших часів.
   – Гелен, ти кажеш, що в тебе є недоліки… А які саме? Мені здається, що ти дуже хороша дівчинка.
   – Ось бачиш, перше враження часто буває помилковим. Міс Скетчерд каже, що я неохайна, я рідко кладу речі на місце, і взагалі, у мене всюди безлад. Я безвідповідальна, я забуваю правила, я читаю тоді, коли мені слід готуватися до уроків, я не послідовна і роблю те, що хочу. А деколи, як і ти, кажу, що не можу терпіти ніякого порядку. Все це дуже злить міс Скетчерд, яка завжди охайна, пунктуальна і точна.
   – А ще зла і жорстока, – докинула я; але Гелен Бернс не погодилася зі мною: вона просто промовчала.
   – Міс Темпл поводиться з тобою так само суворо, як міс Скетчерд?
   На одну тільки згадку про міс Темпл на її серйозному обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
   – Міс Темпл – сама доброта. Їй важко бути суворою навіть із найгіршими ученицями в школі; вона бачить мої недоліки і м’яко вказує мені на них, а коли я роблю щось гарне, щось, що заслуговує на схвалення, вона ніколи не забуває похвалити мене. І це ще раз доводить, що я маю дуже погану вдачу: навіть її умовляння та спроби переконати мене, такі несуворі й доцільні, не змогли виправити моїх вад. І навіть її похвала, яка є для мене найважливішою з усіх похвал, не може примусити мене бути завжди старанною і уважною.
   – Дивно, – відповіла я. – Адже бути старанною так легко.
   – Я й не сумніваюся, що для тебе це легко. Сьогодні вранці спостерігала за тобою в класі: ти була такою уважною, ти не думала ні про що інше, поки міс Міллер пояснювала урок і ставила запитання. А мої думки постійно десь блукають. Тоді, коли мені слід слухати міс Скетчерд і ретельно запам’ятовувати все, що вона каже, я іноді взагалі не чую її голосу; я наче засинаю. Деколи мені здається, що я в Нортумберленді, і звуки, які я чую, ніщо інше, як дзюрчання маленького струмочка, що протікає через Діпден біля нашого дому… А потім, коли приходить моя черга відповідати, я ніби прокидаюся від сну. А оскільки я не чула нічого з того, що читали учениці, бо слухала, як дзюрчить уявний струмок, я не знаю, що відповідати.
   – Але сьогодні вранці ти так гарно відповідала.
   – Це трапилося випадково: тема, яку ми сьогодні розглядали, і текст, який читали, зацікавили мене. Сьогодні замість того, щоб мріяти про Діпден, я роздумувала над тим, як чоловік, який прагне робити добро, може діяти так несправедливо і нерозумно, як іноді чинив Карл І. А також я думала: як жаль, що попри свою чесність і щиросердність, він не хотів бачити нічого, крім своїх привілеїв короля. Якби він міг усе передбачити і відчути дух часу, він би побачив, як усе зміниться. Проте він усе одно мені подобається, я поважаю його – але й співчуваю йому, бідолашному королю, якого вбили! Так, його вороги були дуже жорстокими: вони пролили кров, яку не мали права проливати. І як тільки вони посміли вбити його!
   Зараз Гелен говорила сама до себе: вона забула, що я можу її не зрозуміти, – я знала дуже мало, а може, й узагалі нічого по темі, яку вона обговорювала. І я спробувала перевести розмову на якусь цікавішу для мене тему.
   – А під час уроків міс Темпл твої думки також блукають десь далеко?
   – Звісно, що ні. Принаймні нечасто. Тому що міс Темпл завжди розказує щось нове, яскраве; її мова зрозуміла для мене, і часто вона розказує саме те, що я б хотіла знати.
   – Значить, на уроках міс Темпл ти стаєш чемною дівчиною?
   – Так, але несвідомо: це не вартує мені зусиль, я поводжусь так, як мені хочеться. Це не моя заслуга.
   – Ні, ти помиляєшся: це велика заслуга. Ти поважаєш тих, хто добре ставиться до тебе. Саме так і повинно бути. Якщо люди добре ставитимуться до тих, хто поводиться жорстоко і несправедливо, якщо скорятимуться їм, то ці злі люди чинитимуть усе, що їм заманеться. Вони нічого не боятимуться і не зміняться на краще, а ставатимуть дедалі гіршими. Якщо нас б’ють без причини, ми повинні дати здачі; ще й якої – щоб провчити тих, хто кривдить нас, і відбити в них охоту робити це надалі.
   – Я сподіваюся, що ти зміниш свою думку, коли виростеш: зараз-бо ти ще просто маленька неосвічена дівчинка.
   – Але я відчуваю, що це правильно, Гелен; я повинна опиратися тим, хто кривдить мене без всякої на це причини, і протистояти тому, хто карає мене незаслужено. Це так само природно, як і те, що я маю любити тих, хто любить мене, і приймати покарання, якщо я справді його заслужила.
   – Тільки язичники і дикі племена дотримуються такого твердження, але християни і всі цивілізовані нації відкидають його.
   – Як? Я не розумію чому!
   – Не насильством долають ненависть і не помстою лікують рани.
   – А чим?
   – Прочитай Новий Заповіт і побачиш, що каже Христос і як він поводиться. Нехай Його слова стануть для тебе правилом, а Його поведінка зразком для тебе.
   – А що Він каже?
   – Полюби своїх ворогів; благослови тих, хто проклинає тебе; роби добро тим, хто ненавидить і жорстоко використовує тебе.
   – Значить, я повинна полюбити місіс Рід, чого я ніколи не зможу зробити; я повинна благословити її сина Джона, що є неможливим!
   Тепер Гелен попросила пояснити мої слова, і я почала, як уміла, розказувати історію своїх страждань і принижень. Я розхвилювалася, злісно і завзято я говорила те, що відчувала, не пом’якшуючи і не приховуючи нічого.
   Гелен терпляче слухала мене аж до самого кінця. Я сподівалася, що вона прокоментує почуте, але вона промовчала.
   – Ну, – сказала я нетерпляче. – Невже місіс Рід не жорстока, не погана жінка?
   – Певна річ, вона не була доброю до тебе. Розумієш, вона ненавиділа твою вдачу так само, як міс Скетчерд ненавидить мою. Але як детально ти пам’ятаєш усе, що вона зробила і сказала тобі! Здається, її несправедливість так глибоко запала тобі в серце! Я не така злопам’ятна, як ти. Невже б тобі не стало легше, якби ти просто забула її суворість, разом зі всіма негативними почуттями, які вона в тебе викликає? Життя здається мені занадто коротким, аби марнувати його на те, щоб розпалювати в собі злість і згадувати всі образи, яких тобі заподіяли. Ми всі несемо і будемо нести тягар своїх провин аж доти, доки не настане слушний час, а я вірю, що він настане, і тоді ми зможемо звільнитися від цього тягаря, і не тільки від нього, але й від своїх грішних тіл. І тоді разом з обтяжливою плоттю з нас спадуть ницість і гріх, і залишиться тільки духовна іскра – невидимий і ледь відчутний згусток світла і думок, такий чистий, як і тоді, коли Творець надихнув ним своє створіння. Звідки при йшли, туди й повернемося – можливо, для того, щоб поспілкуватися з вищою силою, або вдосконалитися і з блідої людської душі перетворитися у святого серафима! Але чи може душа, навпаки, деградувати і перетворитися у диявола? Ні, я не вірю в це. Я вірю в інше – ніхто мене цьому не вчив, і я рідко про це говорю, – але ця віра дає мені радість, і я твердо дотримуюсь її; бо вона дає надію не тільки мені, але й всім іншим: я вірю, що Вічність – це постійний спокій і відпочинок, це привітна оселя, а не пристанище страху і хаосу. Окрім того, завдяки цій вірі я можу відрізнити злочинця від злочину; я можу щиро пробачити першому, тоді як відчуваю відразу до останнього. Завдяки цій вірі моє серце ніколи не прагне помсти, занепад ніколи не лякає мене, несправедливість ніколи не гнітить занадто важко. Я просто живу в спокої і чекаю свого кінця.
   Коли Гелен замовкла, її завжди трохи опущена голова схилилася ще нижче. Я збагнула, що вона більше не хоче говорити зі мною, а радше зануриться у власні думки. Проте їй не дали багато часу на роздуми: підійшла староста, висока непривітна дівчина, і вигукнула із сильним камберлендським акцентом:
   – Гелен Бернс, якщо ти зараз же не підведешся і не наведеш лад у своїй шухляді, а ще не поскладаєш на своєму столі, я скажу міс Скетчерд, щоб вона при йшла і сама з тобою побалакала!
   Гелен важко зітхнула, прокидаючись від своїх роздумів, і, підвівшись, почала виконувати наказ старости, нічого не відповівши і не заперечуючи.

Розділ VII

   Здавалося, що моя перша чверть у Ловуді тягнулася цілий вік, і був цей вік зовсім не золотий; мені було важко звикнути до нових правил та призвичаїтися до нових обов’язків. Мені було набагато страшніше, що я можу не впоратися з цим, ніж я боялася фізичного покарання; хоча це також було нелегко.
   Протягом січня, лютого і частини березня падав сильний сніг, потім цей сніг танув; дороги були в такому стані, що годі було думати про те, щоб кудись виїжджати, отже ми були повністю відгороджені від світу високими стінами саду – за винятком тих днів, коли ми ходили до церкви. Але незважаючи на нашу ізольованість, ми все ж мусили проводити на свіжому повітрі по годині в день. Наш одяг не міг захистити від суворих морозів: ми не мали чобіт, сніг потрапляв до черевиків і топився там. Наші руки, не одягнені в рукавички, німіли від холоду і репалися, так само як і наші ноги. Я добре пам’ятаю, як пекли вечорами приморожені ноги і якою мукою було щоранку запихати в черевики розпухлі, задубілі, вкриті струпами пальці. Та мізерна їжа, яку нам пропонували, була огидною, а порції просто смішними: у нас був добрий апетит підростаючого підлітка, а того, що ми отримували, ледве вистачало для кволої, хворобливої дитини. Таке недостатнє харчування, що важко переносилося всіма ученицями, стало причиною того, що старші дівчата зловживали своїм становищем і за першої-ліпшої нагоди за допомогою вмовлянь чи погроз забирали порції у молодших учениць. Не раз і не два я ділила дорогоцінний шматок сірого хліба між двома претендентками, а коли мені залишалася третина чашки кави, я жадібно випивала залишки, ковтаючи тихі сльози, що підступали мені до горла від лютого голоду.
   Холодної зимової пори неділі були найгіршими днями. Ми повинні були йти дві милі до броклбриджської церкви, де правив службу наш покровитель. Зі школи ми вирушали уже захололі, по дорозі замерзали ще дужче, а під час ранкової служби взагалі кам’яніли від холоду. Дорога була неблизькою, тому щоб не повертатися назад на обід, між службами нам роздавали шматки холодного м’яса і хліб, порції були такі ж скупі, як і щодня.
   По завершенні обідньої служби ми вирушали назад. Дорога, якою ми верталися, гола і горбата, зусібіч обдувалася пронизливими зимовими вітрами, які віяли з північних засніжених вершин і заледве не здирали шкіру з облич.
   Я пам’ятаю, як міс Темпл ішла легким, швидким кроком поряд із вервечкою знесилених дівчат, щільно загорнувшись у шотландським плащ, що тріпався від сильного вітру, і підбадьорювала нас словами, а також власним прикладом, просила не падати духом і йти далі, «як мужні солдати». Інші вчительки, бідолахи, були самі настільки пригнічені, що й не намагалися підбадьорювати нас.
   Як ми тягнулися до світла і тепла від яскраво палаючого вогню, коли поверталися в інтернат! Проте наймолодшим дівчаткам це було недоступно: тільки-но ми заходили до класу, як біля кожного вогнища шикувалися по два ряди дорослих дівчат, а менші тулилися групками за їх спинами і, присівши навпочіпки, гріли свої обморожені тонкі рученята, замотуючи їх у фартухи.
   Невелика втіха приходила разом із підвечірком у вигляді подвійної порції хліба – цілого шматка замість половинки, до того ж змащеного тонким шаром масла: цього щотижневого лакомства всі чекали з нетерпінням від неділі до неділі. Звичайно, нам доводилося віддавати половину цих ласощів, але я з задоволенням з’їдала те, що залишалося.
   У неділю ввечері ми зазвичай проказували напам’ять катехізис, п’яту, шосту та сьому глави з Євангелія від апостола Матвія, а також слухали довгу проповідь, яку нам читала міс Міллер; судячи з того, як часто вона позіхала, вона була також утомленою і навіть не намагалася це приховати. Менші дівчатка, знесилені до краю, не витримували і засинали, падаючи додолу; їх силою піднімали і змушували сидіти. Якщо ж вони засинали й надалі, від цього були ліки: їх виштовхували на середину класу і примушували стояти там, аж поки не закінчиться проповідь. Іноді їхні коліна підкошувалися, і дівчатка важко падали додолу. Тоді старости піднімали їх попід руки і підпирали високими стільцями.
   Я ще не згадувала про візити містера Броклгерста. Після мого приїзду до Ловуду його не було близько місяця, очевидячки, він залишився у свого старого друга вікарія довше, ніж планував спочатку. Але це не дуже засмучувало мене, а навпаки, було полегшенням: зайве нагадувати, що у мене були свої причини боятися його приїзду, але зрештою він приїхав.
   Якось по обіді (на той час я провела у Ловуді уже три тижні) я саме сиділа з грифельною дощечкою і намагалася розв’язати важкий приклад на ділення, коли мої очі відірвалися від задачі та глянули у вікно: якась фігура щойно пройшла попри шибку. Я впізнала цю худорляву постать майже інстинктивно. А коли через дві хвилина вся школа, включно з учителями, заметушилася і всі дружно підвелися, мені не потрібно було навіть дивитися, чию появу вони так вітають. Широко крокуючи, містер Броклгерст обійшов класну кімнату і зупинився біля міс Темпл, яка також підвелася. Я побачила ту саму чорну колону, яка стояла на килимку біля коминка і так несхвально дивилася на мене у Ґейтсгеді. Я неохоче глянула на цей шедевр архітектури. Так, я не помилилася: це був ніхто як містер Броклгерст. В туго застебнутому пальті він здавався ще вищим, худішим і ще суворішим, ніж зазвичай.
   Мене лякала його поява, і я мала на це свої причини; я добре пам’ятала злі натяки місіс Рід щодо моєї поведінки й обіцянки містера Броклгерста розповісти міс Темпл та іншим учителькам про мою лиху вдачу. Я страшенно боялася, що він виконає свою обіцянку, і кожного дня, коли я чекала його появи, мене переповнював страх, що він може розповісти про мої минулі слова і вчинки щось таке, що затаврує мене як нечемну дитину назавжди. І ось ця мить настала.
   Він стояв поруч із міс Темпл і тихо промовляв їй щось на вухо; я й не сумнівалася в тому, що він розповідає про мою підлу поведінку. Я з острахом дивилася на міс Темпл, я очікувала, що будь-якої миті вона поверне до мене свої сповнені зневаги та презирства темні очі. Я намагалася дослухатися, про що вони шепчуться, а оскільки трапилося так, що я сиділа спереду, то вловила майже все, про що вони говорили. І те, що я почула, значною мірою заспокоїло мене.
   – Я сподіваюся, міс Темпл, що ті нитки, які я придбав у Лоутоні, згодяться. Мені здається, що ними добре шити ситцеві сорочки. Я також підібрав до них голки. Можете переказати міс Сміт, що я забув записати голки для штопання, але їй пришлють кілька пачок наступного тижня. Також передайте їй, що вона ні в якому разі не повинна давати більше, ніж по одній голці кожній учениці. Коли вони мають більше, ніж одну, вони втрачають пильність і гублять їх. А, і ще одне, мем! Я б хотів, щоб краще доглядали за вовняними панчохами! Коли я був тут востаннє, то вийшов у сад і оглянув одяг, який сушився на мотузках; багато панчіх були дуже недбало заштопані: судячи з розміру дір, їх уже давно ніхто не зашивав.
   Промовивши це, він замовк.
   – Всі ваші веління будуть виконані, сер, – відповіла міс Темпл.
   – І ще одне, мем, – провадив далі він. – Праля сказала мені, що деякі дівчата беруть чисті комірці два рази на тиждень; це занадто часто, вони повинні отримувати не більше одного.
   – Гадаю, що зможу дати цьому пояснення, сер. Агнесу і Кетрін Джонстоун минулого четверга запросили на чай у Лоутон, і з цієї нагоди я дозволила їм одягнути нові комірці.
   Містер Броклгерст кивнув.
   – Ну, якщо це трапилося тільки раз, то нічого страшного; але будь ласка, нехай це не повторюється часто. Мене здивувала ще одна річ: коли я переглядав рахунки разом з економкою, то помітив, що за останні півмісяця дівчатам двічі видавали другий сніданок, який складався з хліба та сиру. Як це могло трапитися? Я двічі переглянув інструкції, але там і не згадується про другий сніданок. Хто запровадив такі зміни? І з чийого дозволу?
   – Це цілком на моїй відповідальності, сер, – відповіла міс Темпл. – Сніданок був так погано приготовлений, що учениці просто не подужали з’їсти його; і я не могла допустити, щоб вони залишалися голодними аж до обіду.
   – Так-так, хвилиночку, мадам. Ви знаєте: виховуючи цих дівчат, я не бажаю, щоб вони привикали до розкоші та привілеїв, я хочу виростити їх витривалими, терплячими та самостійними. І якщо трапляється якась неприємність, наприклад, зіпсована страва, в яку чогось не додали або, навпаки, дали забагато, то це не дає приводу для того, щоб згладити цю прикрість і подавати взамін щось смачніше; таким чином ви потураєте їм і тішите їхню плоть, а отже, зводите нанівець усі мої старання і благородне призначення цього виховного закладу. Навпаки: кожна така ситуація повинна служити для того, щоб зміцнити дух учениць і навчити їх стійко зносити тимчасові незручності та прикрощі. Оскільки ми заговорили на цю тему, я, як і кожен мудрий наставник, хотів би виголосити проповідь і нагадати ученицям про те, як страждали перші християни, про тортури святих мучеників, про те, як тяжко було Сину Божому, але Він закликав Своїх учнів взяти кожен свій хрест та йти за Ним; про Його повчання, що людина живе не тільки самим хлібом, але і кожним словом, яке мовить Бог; про Його божественну втіху: «Блаженні є ті, хто терпить голод і спрагу за Мене». Ось так, шановна, коли ви кладете в рот цих дітей хліб із сиром замість пригорілої каші, ви й справді даєте поживу їхній грішній смертній плоті, але ви мало думаєте про те, якою голодною залишається їхня безсмертна душа.
   Містер Броклгерст знову зробив паузу – вочевидь, на нього нахлинули занадто сильні почуття. Коли він тільки почав говорити, міс Темпл потупилася, але зараз вона дивилася прямо перед себе, і її обличчя, що від природи було білим, як мармур, здавалося, стало таким же холодним і кам’яним, особливо вуста: вони були стиснені так міцно, що, здавалося, їх міг розтулити тільки вправний різець скульптора; її суворе чоло також скам’яніло. Тим часом містер Броклгерст стояв біля коминка, заклавши руки за спину, і суворо оглядав клас та учениць. Раптом його око сіпнулося так, наче його засліпило або туди щось потрапило; і він заговорив набагато швидше, ніж до того:
   – Міс Темпл, міс Темпл, що то за дівчина з кучерявим волоссям? Руде кучеряве волосся, мем, – повністю, повністю кучеряве? – і простягнувши свою палицю, він тремтячою рукою вказав на порушницю.
   – Це Джулія Северн, – відповіла міс Темпл дуже тихо.
   – Джулія Северн, мем! А чому в неї, чи в будь-кого іншого, кучеряве волосся? Чому, на якій підставі, вона нехтує принципами цього благородного навчального закладу так відверто? Тут, у цій релігійній, благодійній школі вона дозволяє собі носити цілу кучму кучерявого волосся?
   – Волосся Джулії кучеряве від природи, – відповіла міс Темпл іще тихіше.
   – Від природи! Так, але ми не повинні пристосовуватися до природи; я хочу, щоб ці дівчата були дітьми милосердя. Навіщо стільки кучерів? Я ще раз і ще раз наполягаю на тому, щоб волосся зачісували просто, гладко і скромно. Міс Темпл, волосся цієї дівчини слід обстригти взагалі; завтра я пришлю перукаря. Й уважно огляньте всіх дівчат, мені здається, тут є ще кілька патлатих – ось та висока дівчина, наприклад, – накажіть їй повернутися. Скажіть усім ученицям першого класу, щоб вони підвелися і обернулися лицем до стіни.
   Міс Темпл витягнула носовичка і приклала до губ так, наче намагалася стерти мимовільну посмішку, яка ковзнула ними; однак вона віддала наказ, і коли перший клас нарешті збагнув, що від нього вимагалося, всі вихованки зразу ж підкорилися. Я трошки відхилилася назад через лавку і побачила реакцію дівчат: їхні здивовані погляди і перекривлені чудернацькими гримасами обличчя. Шкода, що містер Броклгерст не міг їх побачити. Можливо, він би втямив, що змінити зовнішній вигляд ще не означає змінити душу.
   Він скрупульозно вивчав зворотний бік цих живих медалей протягом п’яти хвилин, а потім голосно промовив, наче виносячи смертний вирок:
   – Негайно позрізати усі ці патли! Міс Темпл, здається, спробувала заперечити.
   – Мадам, – наполягав він. – Я служу Царю, чиє царство на небі, а не на землі; моїм першим обов’язком є умертвити хтиву плоть цих дівчат, навчити їх одягатися скромно та стримано і в жодному разі не захоплюватися пишними уборами й зачісками. Кожна з цих молодих осіб має косу, і це свідчить про їхнє марнославство. Їх просто необхідно зістригти. Уявіть собі, скільки часу тратиться на те, щоб…
   Тут містера Броклгерста перебили: до кімнати зайшли три нові гості, цього разу жіночої статі. Їм варто було прийти трішки швидше і послухати лекцію про те, як слід одягатися, бо всі троє були одягнені просто розкішно: оксамит, шовк, хутро. Дві молодші (вродливі дівчата шістнадцяти і сімнадцяти років) мали сірі боброві капелюшки, останній писк моди, прикрашені страусовим пір’ям, а з-під цих делікатних головних уборів на плечі спадало густе, світле, старанно завите волосся. Старша пані була закутана в дорогу оксамитову шаль, оздоблену хутром горностая, а на голові красувалися штучні французькі локони.
   Ці леді були ніхто як місіс та дві міс Броклгерст. Міс Темпл шанобливо привіталася з ними і провела до почесних місць. Очевидячки, вони приїхали в одній кареті разом зі своїм високоповажним родичем і уважно вивчали стан спалень, поки він балакав з економкою, допитував пралю і читав мораль директрисі. Тепер вони продовжували кидати різноманітні зауваження та докори на адресу міс Сміт, яка була відповідальна за стан білизни та дотримання порядку у спальнях. Але мені було ніколи слухати, про що вони там говорили. Мене цікавила інша розмова, яка повністю заволоділа моєю увагою.
   Дослухаючись до бесіди між містером Броклгерстом і міс Темпл, я все ж не забула подбати і про свою безпеку; мені здавалося, що найкраще для мене буде залишитися непоміченою. До цього часу я сиділа за партою, низько схилившись над своєю грифельною дощечкою, і вдавала, що переймаюся розв’язанням прикладу; дощечку я тримала так, щоб затулити обличчя. Мене б і не помітили, якби та зрадлива дощечка якимось чином не вислизнула мені з рук і не впала на підлогу з жахливим тріском. Тепер на мене дивилися всі. Я знала, що все було скінчено. Я нахилилася, щоб підняти розламану навпіл дощечку, і приготувалася до найгіршого. А воно не забарилося.
   – Легковажна дитина! – сказав містер Броклгерст і зразу ж додав: – А, бачу, що це новенька.
   І перш ніж я встигла перевести подих, продовжив:
   – Я мало не забув, що маю сказати кілька слів стосовно неї.
   Він заговорив голосніше – о, яким дзвінким здався мені тоді його голос!
   – Нехай дівчинка, яка розбила дощечку, вийде вперед! Сама я б не змогла і ворухнутися. Мене немовби паралізувало.
   Але дві старші дівчини, що сиділи обіруч мене, поставили мене на ноги і підштовхнули до страшного судді. Потім міс Темпл лагідно підвела мене до нього і заспокоїла, тихо прошепотівши:
   – Не бійся, Джейн. Я бачила, що це трапилося ненавмисно. Тебе не каратимуть.
   Ці добрі заспокійливі слова укололи мене в саме серце.
   «Ще одна хвилина – і вона зневажатиме мене як лицемірку», – подумала я, і в моїх жилах закипів гнів на Рідів, Броклгерстів і компанію. Я була далеко не такою стриманою, як Гелен Бернс.
   – Принесіть ось те крісло, – сказав містер Броклгерст, вказуючи на дуже високе крісло, з якого щойно підвелася староста. Крісло принесли. – Поставте дитину на нього.
   І хтось, не знаю хто саме, підсадив мене на крісло: я була не в тому стані, щоб помічати такі дрібниці. Я усвідомлювала тільки, що мене підняли до рівня носа містера Броклгерста, що він стояв за крок від мене і що піді мною коливалися довгі жовтогарячі й пурпурові шовкові мантильї та хмаринки зі сріблястого пір’я.
   Містер Броклгерст наче грався зі словами.
   – Леді, – сказав він, повертаючись до своєї сім’ї. – Міс Темпл, учительки та учениці, чи всі ви бачите цю дівчинку?
   Звичайно, вони мене бачили. Я відчувала, як їхні очі обпікали мою шкіру, наче через запалювальне скло.
   – Ви бачите, що вона ще зовсім маленька, вона така, як і всі діти; милостивий Бог наш дав їй таку саму оболонку, як і всім нам, жодна потворна прикмета не виділяє її з-поміж інших. Хто б міг подумати, що сатана уже заволодів її душею і зробив своїм слугою? Мені сумно це казати, але так воно і є.
   Настала пауза – я відчула, що мої нерви потроху заспокоюються, і зрозуміла, що рубікон перейдено. Мені вже було не уникнути того суду, залишалося єдине: пережити його.
   – Мої любі діточки, – пафосно провадив священик, що, здавалося, був вирізьблений із чорного мармуру. – Це дуже сумно і неприємно, але я вважаю своїм обов’язком попередити вас, що ця дів чинка, яка могла б стати одним із ягнят Божого стада, є маленькою нечестивицею і вигнанкою. Стережіться її. Ні в якому разі не наслідуйте її приклад, уникайте її компанії, не грайтеся з нею і навіть не говоріть до неї. А ви, вчителі, уважно стежте за нею: не зводьте з неї ока, добре зважуйте її слова, оцінюйте її вчинки, карайте її плоть, щоб урятувати її душу – якщо це ще й справді можливо, тому що (у мене язик запинається, коли я говорю це) ця дів чинка, ця дитина, що народилася в християнській країні, гірша за будь-яку маленьку язичницю, яка молиться Брахмі [10 - Перший член індуїстської божественної тріади.] і стає навколішки перед Джаґернаутом, [11 - «Володар світу» в індуїзмі, символ невмолимої сили.] ця дівчинка – брехуха!
   Всі мовчали хвилин десять, протягом яких я уже цілковито оволоділа своїми почуттями і спостерігала за тим, як усі жінки сімейства Броклгерст дістали носовички і почали підносити їх до очей. Старша леді жалісливо хитала головою, а дві молодші шепотіли: «Який жах!» Містер Броклгерст завершив:
   – Я взнав це від її благодійниці, від набожної та милосердної леді, яка взяла її, сироту, до свого дому і ростила, як власну дитину, і на чию доброту та щедрість це нещасне дитя відповіло такою невдячністю, що врешті-решт її прекрасна патронеса була змушена відлучити її від власних дітей, щоб ця дівчинка поганим прикладом не зачорнила їхні невинні душі. Зрештою вона прислала її сюди для зцілення так, як стародавні євреї відсилали своїх хворих до каламутного озера Віфезди. Ось чому, вчительки, директрисо, я благаю вас: не допустіть, щоб ці лікувальні води оминули її!
   Виголосивши таку пишну промову, містер Броклгерст поправив верхнього ґудзика на пальті, прошепотів щось до своєї сім’ї, яка зразу ж підвелася, вклонився міс Темпл, і потім ці величні постаті випливли з кімнати. Уже в дверях мій суддя повернувся і сказав:
   – Нехай постоїть ще з півгодини на кріслі, і нехай ніхто не сміє говорити з нею аж до кінця дня.
   Ось так я стояла на стільці; раніше мені здавалося, що я б не вистояла посеред кімнати на власних ногах: вмерла би з сорому; а тепер я стояла на ганебному п’єдесталі, і це могли бачити всі. Мені не стає слів, щоб описати свої почуття в той момент; та коли вони переповнили мене до краю, здавивши горло, до крісла підійшла дівчинка. Проходячи повз, вона глянула на мене. Яке чудесне світло було в її очах! Які незвичайні відчуття подарувало мені це світло! Як мені полегшало! Так, наче мученик або герой, пройшовши повз раба чи приречену жертву, додав їй трохи сили. Я опанувала свою істерику, підняла голову і твердо стала на стільці. Гелен Бернс поставила кілька незначних запитань міс Сміт стосовно своєї роботи, отримала догану за надмірну цікавість і, повертаючись до свого місця, усміхнулася мені. Яка це була усмішка! Я й досі її пам’ятаю, у ній світився розум, справжня відвага, вона осяяла її тонкі риси, худе обличчя, запалі сірі очі, що Гелен стала схожою на янгола. Гелен Бернс носила на руці «пов’язку нечупари»; приблизно годину тому я чула, як міс Скетчерд лаяла Гелен за те, що вона неохайно переписала завдання, і сказала, що завтра вона сидітиме на воді та хлібі. Такою недосконалою є людська природа! І на сонці є плями, очі ж міс Скетчерд бачать тільки ці незначні дефекти, але не помічають, яким прекрасним є саме сонце.

Розділ VIII

   Перш ніж минуло півгодини, годинник пробив п’яту; заняття припинились, і всі рушили до їдальні на чай. Нарешті я наважилася злізти зі стільця: у класі вже зовсім посутеніло. Я пішла в куток і сіла там на підлогу. Чари, які підтримували мене до цього моменту, розвіялися; реакція не забарилася – скоро, охоплена гіркою журбою, я впала на землю і голосно заридала. Зараз Гелен Бернс не було поруч; ніщо не додавало мені сил; залишена на самоті, я впала у розпач і щедро зросила слізьми підлогу. Я хотіла стати кращою, зробити стільки добрих справ у Ловуді: завести багато друзів, завоювати повагу і прихильність. Дещо мені уже вдалося: того таки ранку мене посадили у першому ряду серед найкращих учениць, міс Міллер похвалила мене, міс Темпл лагідно всміхнулась і пообіцяла, що навчить мене малювати і дозволить приступити до вивчення французької мови, якщо я й надалі робитиму значні успіхи у навчанні ще протягом двох місяців. Зрештою, однокласниці ставилися до мене доброзичливо і при йняли як рівну, ніхто мене не ображав. А тепер усе було втрачено, мене зруйнували і розтоптали. Чи зможу я коли-небудь очиститися від цієї ганьби?
   «Ніколи», – подумала я, і в той момент мені більш за все на світі захотілося померти. Поки я ось так схлипувала і невиразно бурмотіла, до мене хтось наблизився; я подивилася вгору – біля мене була Гелен Бернс; у світлі догораючого полум’я я побачила, як вона перетинає довгий порожній клас. У руці вона несла мою каву і хліб.
   – Ну-бо, з’їж щось, – сказала вона. Але я відмовилася і від першого, і від другого. Мені здавалося, що я захлиснуся першою ж краплиною або подавлюся найменшою крихтою. Гелен здивовано дивилася на мене: я не могла приховати своє збудження, хоча й намагалася. Я продовжувала голосно схлипувати. Вона сіла на землю поруч, обхопила коліна руками, поклала на них голову і сиділа в такій позі, мовчазна, мов індіанець. Я заговорила першою:
   – Гелен, чому ти сидиш біля дівчинки, яку всі вважають брехухою?
   – Ти впевнена, що всі, Джейн? Адже тільки вісімдесят дівчат чуло, як тебе обізвали, а в світі живуть мільйони.
   – А що мені до тих мільйонів? Ті вісімдесят, кого я знаю, зневажають мене.
   – Ти помиляєшся, Джейн. Можливо, взагалі ніхто з вісімдесятьох учениць нашої школи не зневажає тебе, а багато хто з них і співчуває тобі.
   – Як вони можуть співчувати мені після того, що наговорив містер Броклгерст?
   – Містер Броклгерст не Бог. Він навіть не визначна людина, і мало хто в школі любить його. Він ніколи не намагався зробити щось для того, аби його полюбили. Якби він до тебе ставився добре, як до своєї улюблениці, ти б нажила собі тут ворогів, явних або прихованих; а зараз більшість дівчат співчувають тобі, але просто не хочуть цього показувати. Можливо, вчительки та учениці суворо дивитимуться на тебе перший день чи два, але насправді, глибоко в серці, вони бачать у тобі друга; а якщо ти продовжуватимеш гарно себе поводити, дуже скоро ці почуття проявлятимуться дедалі відвертіше. Крім того, Джейн… – вона замовкла.
   – Продовжуй, Гелен, – сказала я, взявши її за руку. Вона почала розтирати мої пальці, щоб ті зігрілися, і повела далі:
   – І навіть якщо увесь світ ненавидить тебе і вважає злою дівчинкою, але твоя совість чиста, і ти сама не вважаєш себе винною, у тебе завжди будуть друзі.
   – Ні; я знаю, що повинна добре думати про себе, але цього не достатньо: якщо інші не любитимуть мене, я радше помру, ніж житиму так – я не знесу самотності й ненависті, Гелен. Ось послухай. Щоб завоювати твою прихильність, чи прихильність міс Темпл, чи когось іншого, кого я по-справжньому люблю, я готова на все: нехай мені зламають руку, нехай мене вдарить бик, нехай кінь залишить слід від копит на моїх грудях…
   – Припини це негайно, Джейн! Ти надто сильно віриш у людську любов. Ти занадто імпульсивна та вразлива. Коли Всевишній створював твою плоть і вдихав у тебе життя, Він дав тобі щось більше, ніж твоє слабке тіло, чи тіла таких самих слабких людей. Окрім видимого світу й окрім людей, існує ще й світ невидимий, в якому живуть духи. Цей світ навколо нас, тому що він усюди. А духи постійно спостерігають за нами, вони оберігають нас. І навіть якщо ми помираємо в муках ганебною смертю, і якщо зневага оточує нас з усіх сторін, а ненависть гнітить, і навіть коли янголи все це бачать, вони знають, що ми не винні (якщо ми й справді не винні, а я знаю, що коли містер Броклгерст виголошував ту пишну промову, він просто повторяв слова місіс Рід; твої очі пристрасні, а твоє чоло ясне, це свідчить про щиру вдачу). Бог тільки чекає, коли наш дух відділиться від плоті, щоб сповна винагородити його. Тоді чому ми маємо тужити, якщо життя таке коротке, а смерть – це крок до щастя і раю?
   Я мовчала; Гелен заспокоїла мене. Але крім спокою, вона навіяла на мене невимовний смуток. В її словах я відчувала скорботу, але не могла сказати, звідки вона. А коли, замовкнувши, Гелен задихала прискорено і кілька разів кашлянула, я миттю забула про своє горе, і мене охопила турбота про неї.
   Поклавши голову на плече Гелен, я обвила руками її талію; вона притягнула мене до себе, й ось так ми сиділи мовчки. Ми просиділи недовго, бо до кімнати хтось зайшов. Вітер, що здійнявся надворі, розігнав важкі хмари, і на небі з’явився місяць; його світло проникло в кімнату крізь вікно і яскраво освітило нас, а також ту постать, що наближалася, – ми зразу ж упізнали міс Темпл.
   – Я шукала тебе, Джейн Ейр, – сказала вона. – Я хочу, щоб ти зайшла до моєї кімнати. Оскільки і Гелен Бернс тут, вона може піти з тобою.
   Ми підвелись і рушили за директрисою. Проминувши кілька заплутаних коридорів і піднявшись сходами нагору, ми нарешті опинилися в її кімнаті. Там горів великий коминок і було затишно. Міс Темпл наказала Гелен Бернс сісти на низеньке крісло біля коминка. Сама вона сіла в інше крісло і покликала мене до себе.
   – Ну що, вже все минулося? – запитала вона, дивлячись на мене згори. – Ти уже виплакала своє горе?
   – Боюсь, що я ніколи не зможу виплакати все.
   – Чому?
   – Тому, що мене обвинуватили несправедливо. І тепер ви, мем, та всі інші вважатимуть, що я зла.
   – Ми думатимемо про тебе так, як ти себе поводитимеш, дитино. Продовжуй бути слухняною, і ми будемо тобою задоволені.
   – Правда, міс Темпл?
   – Так, – сказала вона, пригорнувши мене. – А тепер розкажи мені про ту жінку, яку містер Броклгерст назвав твоєю благодійницею.
   – Її звуть місіс Рід, вона дружина мого дядька. Мій дядько помер, і я залишилася з нею.
   – Хіба вона не при йняла тебе за власної згоди?
   – Ні, мем; вона б ніколи не зробила цього, але я неодноразово чула від слуг: перед смертю мій дядько взяв із неї слово, що вона виховуватиме мене.
   – Так ось, Джейн, ти, мабуть, знаєш, а якщо ні, то я тобі кажу, що кожен, кого в чомусь обвинувачують, має право захищатися. Тебе звинуватили у брехні. Захисти себе, як можеш, переді мною. Розкажи мені все, що пам’ятаєш, але не прикрашай і не перебільшуй.
   У глибині серця я вирішила, що буду щирою і об’єктивною, і помовчавши з хвилинку, я зібралася з думками й розповіла їй усю історію свого невеселого дитинства. Виснажена надмірними емоціями, я говорила тихіше, ніж будь-коли раніше, як говорила на цю тему. Пам’ятаючи застереження Гелен не обурюватися і бути терплячою, я вкладала в свої слова набагато менше злості та гіркоти, ніж зазвичай. Моя розповідь, така стримана і поміркована, звучала правдоподібно: я дедалі сильніше відчувала, що міс Темпл вірить кожному моєму слову.
   Розказуючи свою історію, я згадала про містера Ллойда, який приходив до мене після того припадку: я не забула про жахливий епізод в червоній кімнаті. Я вірила, що певною мірою саме він допоможе розтопити кригу; ніщо не змусить мене забути про нестерпні муки, які переповнили моє серце, коли місіс Рід відхилила моє прохання про помилування і вдруге замкнула мене в темній кімнаті з привидами.
   Я закінчила розповідь. Кілька хвилин міс Темпл мовчки розглядала мене, а потім сказала:
   – Я трохи знаю містера Ллойда, я напишу йому листа. Якщо він підтвердить твою розповідь, з тебе публічно будуть зняті всі обвинувачення. Для мене, Джейн, ти не винна уже зараз.
   Вона поцілувала мене і, все ще не випускаючи з обіймів (мені було так приємно стояти біля неї; я з захопленням роздивлялася її обличчя, сукню, скромні прикраси, її високе біле чоло зі світлими локонами і сяючі темні очі), звернулася до Гелен Бернс:
   – Як ти почуваєшся, Гелен? Ти сильно кашляла сьогодні?
   – Ні, мем, не дуже сильно.
   – А груди все ще болять?
   – Мені уже трохи ліпше.
   Міс Темпл підвелася, взяла її руку і послухала пульс; потім вона повернулася на місце: коли міс Темпл сіла, я почула, як важко вона зітхнула. На кілька хвилин вона впала в глибоку задуму, а потім, отямившись, весело сказала:
   – Сьогодні ви мої гості. Я повинна вас чимось пригостити. І вона подзвонила у дзвоник.
   – Барбаро, – сказала вона служниці, що при йшла. – Я ще не пила чаю сьогодні. Принеси тацю і постав іще дві чашки для цих молодих леді.
   Невдовзі Барбара принесла тацю. З якою радістю я дивилася на порцелянові чашки і різнокольоровий чайничок, що стояли на маленькому круглому столику біля вогню! Який приємний аромат линув від чаю та грінок! Однак, на моє превелике розчарування (я була дуже голодною), грінок виявилося зовсім небагато. Це помітила і міс Темпл.
   – Барбаро, – сказала вона. – Чи не могла б ти принести ще трохи хліба і масла? Тут не достатньо для трьох.
   Барбара вийшла і дуже скоро повернулася:
   – Мадам, місіс Гарден каже, що послала вам звичайну порцію.
   Слід зауважити, що місіс Гарден була економкою, якій містер Броклгерст цілком довіряв; вона вся була змайстрована із заліза та китового вуса.
   – Гаразд, – відповіла міс Темпл. – Дякую, Барбаро, я думаю, що ми якось обійдемося. – І коли служниця вийшла, вона всміхнулася і додала: – На щастя, я можу ще дещо додати до цього скупого частування.
   Запросивши Гелен і мене до столу, вона поставила перед кожною з нас горнятко чаю і по одній чудесній, хоча і дуже тоненькій грінці. Потім вона підвелася, висунула шухляду і витягнула звідти пакунок, завинений у папір. Міс Темпл розгорнула його, і ми побачили великий смачний пиріг із кмином.
   – Я хотіла дати вам по шматку з собою, – сказала вона. – Та оскільки нам принесли так мало грінок, ми з’їмо його зараз, – і вона почала краяти пиріг товстими скибками.
   Того вечора ми наче споживали нектар і амброзію; міс Темпл з усмішкою спостерігала за тим, як ми поглинаємо їжу, запропоновану нею, і це також приносило їй невимовне задоволення. Зрештою ми втамували голод.
   Чаювання закінчилося, і тацю забрали. Міс Темпл знову покликала нас до коминка, і ми посідали обабіч неї. Тепер вона балакала з Гелен. Для мене ж було великою честю стати свідком їхньої розмови.
   Міс Темпл завжди поводилася спокійно і врівноважено, її обличчя світилося добротою і щирістю, мова була правильною і вишуканою, їй зовсім не притаманною була нестриманість, нетерплячість чи збудження: у ній було щось, що приносило задоволення тим, хто дивився на неї і слухав її, сам її вигляд навіював пошану; те саме відчувала і я, але Гелен Бернс мене просто вразила.
   Можливо, поживна вечеря, або яскраве вогнище, або присутність її улюбленої директриси, або, можливо, щось інше, щось унікальне, відоме лише їй самій, повернуло Гелен сили. Вони прокинулися, спалахнули: я побачила, що її щоки, які до цього часу були блідими та безкровними, почервоніли; очі засвітилися, вони стали трохи вологі та сяючі, і раптом здалися мені ще красивішими, ніж очі міс Темпл, – краси їм додавав не гарний колір, і не довгі вії, і навіть не тонкі брови, а гострий розум і жвавість, які світилися в них. Потім вона почала виливати душу, вона говорила і говорила, і звідки вона те все знала? Чи може в чотирнадцятирічної дівчинки бути така велика, сильна душа, з якої бив би струмінь такого чистого, довершеного і пристрасного красномовства? Такою я бачила Гелен того пам’ятного для мене вечора. Здавалося, що її душа поспішає прожити за короткий проміжок часу те, що інші проживають за все життя.
   Вони обговорювали речі, про які я навіть не чувала. Вони говорили про давні часи і народи, про далекі країни, про дива природи, досліджені та ті, про які ще тільки здогадуються. Вони говорили про книжки: як багато вони прочитали! Якими знаннями володіли! Як добре знали історію Франції та французьку літературу! Але найбільше мене вразило, коли міс Темпл запитала Гелен, чи вона хоч іноді згадує латинську мову, якої навчав її батько, і взявши з полиці книжку, попросила її прочитати і дослівно перекласти сторінку з Вергілія. Гелен виконала прохання; моє почуття поваги до неї поглиблювалося з кожним прочитаним рядочком. Щойно вона закінчила, дзвінок сповістив про сон ний час. Нічого не вдієш, ми мусили йти. Міс Темпл обняла нас двох і, пригортаючи до серця, сказала:
   – Нехай вас Бог благословить, діти мої!
   Гелен вона обнімала трохи довше, ніж мене, і відпустила з меншою охотою; саме з Гелен не спустила вона ока, коли ми виходили, через неї міс Темпл зітхнула так важко вдруге, через неї витерла сльозу зі щоки.
   Зайшовши у спальню, ми почули голос міс Скетчерд: вона перевіряла наші шухляди. Вона щойно відчинила шухляду Гелен Бернс, і коли ми зайшли, на Гелен посипалися різкі зауваження. Їй сказали, що завтра до її спини прищеплять півдюжини брудних речей і вона ходитиме так цілий день.
   – Мої речі й справді були розкидані, – прошепотіла Гелен. – Я збиралася поскладати їх, але забула.
   Наступного ранку міс Скетчерд написала великими розбірливими літерами на шматку картону слово «нечупара» і причепила його до високого, розумного і покірного чола Гелен. І вона носила його аж до вечора, терпляче, незворушно, розцінюючи як заслужене покарання. Коли ввечері після уроків міс Скетчерд вийшла з кімнати, я підбігла до Гелен, зірвала ту кляту пов’язку з її чола і жбурнула у вогонь: лють, на яку Гелен була просто нездатна, кипіла в мені з самого ранку, а по моїх щоках котилися гарячі великі сльози, бо її тиха покірність завдавала мені невимовного болю.
   Десь за тиждень після описаних мною подій міс Темпл, яка написала листа містеру Ллойду, отримала відповідь: очевидячки, він підтвердив, що я говорила правду. Зібравши всю школу, міс Темпл оголосила, що обвинувачення, висунуті проти Джейн Ейр, не підтвердилися, і вона рада, що може їх привселюдно зняти з мене. Вчительки тиснули мені руку і цілували мене, а по класу пробіг шумок вдоволення.
   Так, звільнившись від обтяжливої ноші, я негайно взялася до роботи, я вирішила прокладати собі шлях крізь усі труднощі: я важко трудилася, і мій успіх не залишився непоміченим. Моя пам’ять, не надто добра від природи, покращилася завдяки практиці; заняття зробили мій розум гострішим; за кілька тижнів мене перевели до наступного класу; а менше як за два місяці мені дозволили відвідувати уроки французької мови та малювання. В перший же день я вивчила два часи дієслова etre і намалювала свій перший будинок, чиї похилені стіни могли позмагатися хіба що з Пізанською баштою. Того вечора, лягаючи в ліжко, я забула зготувати в уяві гарячу смажену картоплю чи білий хліб зі свіжим молоком, за допомогою яких я зазвичай втамовувала свій голод перед сном: того вечора я наситилася картинами, які ввижалися мені в темноті. Всі вони були намальовані мною: невеличкі будиночки і дерева, мальовничі камені та скелі, великі череди худоби, гарнесенькі метелики, що пурхають над нерозцвілими трояндами, птахи, які збирають стиглі ягоди, гніздо кропив’янки з малесенькими біленькими яєчками, обвите молодими пагінцями плюща. Також я думала над тим, чи зможу коли-небудь самотужки перекласти бодай одне маленьке французьке оповідання з тої книжечки, яку показала мені мадам П’єрро того дня. Ці солодкі думки наситили мене, і я заснула.
   Правильно сказав Соломон: «Ліпша пожива яринна, і при тому любов, аніж тучний віл, та ненависть при тому». [12 - Книга приповістей Соломонових, 15:17.]
   Зараз я б нізащо не проміняла Ловуд з усіма його нестатками на Ґейтсгед з усіма його розкошами.

Розділ ІХ

   Проте нестатки, а точніше, злидні у Ловуді відчувалися дедалі менше. Наближалася весна – вона уже майже настала; люті зимові морози відступали, сніги танули, холодні пронизливі вітри вщухали. Мої нещасні ноги, потріскані та опухлі від лютих січневих морозів, почали видужувати й оживати від теплого, ніжного подиху квітня. Вночі та вранці уже не бувало такої низької, справді канадської температури, коли кров стигне в жилах. Тепер ми з більшою охотою йшли на прогулянку в сад: іноді, в сонячні дні, нам було навіть приємно і весело. На почорнілих клумбах пробивалася зелень, яка з кожним днем ставала буйнішою і наштовхувала на думку про те, що вночі клумбами розгулювала Надія, а вранці залишала все виразніші сліди. З-під листочків пробивалися квіти: проліски, крокуси, ведмежі вушка і золотоокі братки. Кожного четверга по обіді (це було для нас майже свято) ми вирушали на прогулянку і з кожним разом знаходили все більше і більше квітів, які розпускалися вздовж дороги попід парканами.
   Я знайшла для себе ще одну розвагу – вивчати підперті обрієм краєвиди, які даленіли над високими зубчастими стінами, що оточували наш сад. Там благородні гірські вершини обрамляли величезну долину, зелену і тінисту; неподалік дзюрчав веселий струмок, його прозора вода жваво крутилася у вирі поміж темними каменями. Як відрізнявся цей краєвид від того, який я побачила вперше: він простягався під сталево-сірим зимовим небом, усе живе заціпеніло від морозу, гори й долини були вкриті густим снігом! У ті дні з чорних верхів’їв, гнані сильними східними вітрами, на землю спадали холодні, мов смерть, тумани, вони котилися по схилах і зливалися з морозяним туманом, що здіймався над струмком. Та й сам струмок здавався стрімким потоком, нестримним і каламутним: він скажено мчав через ліс, а його дикий рев, до якого часто приєднувався шум проливного дощу або завивання бурі, було чути далеко. А безлистий ліс на його берегах нагадував шерегу скелетів.
   Квітень перейшов у травень, спокійний, ясний і безхмарний. Блакитне небо, тепле сонячне проміння, м’який південно-західний вітерець – все це тішило наші душі цілісінькі дні. Навколо все буяло і цвіло. Ловуд розпустив довгі кучері, він увесь зазеленів, заквітчався. В’язи, ясені та дуби обросли густими кронами; лісові рослини рясно вкрили землю; низинки густо заросли мохом, а з-під цих чудових рослин пробивалися дивні блідо-жовті промінчики. Я бачила, як у затемнених місцинках їхнє бліде сяяння проблискувало тьмяними розсипами. Я часто насолоджувалася цією красою вільно, сповна, коли за мною ніхто не стежив, майже на самоті. Ця несподівана свобода мала свою причину, і якраз настав час розповісти про неї.
   Хіба не чудовим видається те місце, яке я щойно описала, де високо до неба здіймаються пагорби і протікає струмок, де така прекрасна природа? Звичайно, що чудовим, та чи придатним до життя – це вже інше запитання.
   Та лісиста місцина, в якій розкинувся Ловуд, була колискою туманів і породжуваної ними зарази. З приходом весни в сирітський інтернат заповзла епідемія тифу. Вона легко поширювалася у переповнених класах і спальнях, і вже на початку травня школа перетворилася на шпиталь.
   Недоїдання та знехтувані застуди так виснажили учениць, що більшість із них заразилося: сорок п’ять із вісімдесяти дівчат злягли одночасно. Заняття відмінили, дисципліна пом’якшилася. Тим кільком, хто залишався здоровим, дозволяли робити майже все, що вони хотіли. Лікар наполягав на тому, щоб вони проводили якомога більше часу надворі, що могло допомогти уникнути захворювання; але й так ніхто не мав часу наглядати за нами. Увага міс Темпл була повністю прикута до пацієнтів: вона жила в одній кімнаті з хворими і ніколи не полишала її, хіба що для короткого нічного сну. Інші вчительки були також дуже заклопотані, вони пакували речі та робили інші приготування для від’їзду тих дівчат, які, на щастя, мали друзів або родичів, що могли і хотіли забрати їх на деякий час із місця, де панувала пошесть. Багато з них були вже вражені хворобою і їхали додому помирати; деякі помирали в школі. Їх хоронили тихо і швидко, без церемоній, щоб запобігти поширенню зарази.
   Дуже скоро хвороба стала постійним мешканцем Ловуду, а смерть – його частою гостею. Поки в стінах інтернату панував смуток і страх, поки його кімнати та коридори наповнювалися лікарняними запахами, запахами ліків й ароматичних свічок, які застосовували для викурювання смертоносних мікробів, – надворі панував ясний травень, безхмарне небо, яскраве сонце, яке освічувало лисі гори та чудові ліси. В саду також буяли квіти: мальви повиростали заввишки з дерева, порозкривалися лілії, пишно позацвітали тюльпани і троянди; краї маленьких клумб зарясніли рожевими гвоздиками та червоними маргаритками; вранці та ввечері пахла шипшина, поширюючи аромат спецій та яблук. Та вся ця вишукана пишнота не цікавила більшість жителів Ловуду, хіба що іноді ми клали невеликі букетики з трав і квітів на могилки наших померлих товаришок.
   Але я і решта дівчат, які залишалися здоровими, цілком насолоджувалися красою природи. Нас відпускали до лісу, і ми блукали там з ранку до вечора, як справжні цигани. Ми робили, що хотіли, ми йшли, куди хотіли, наше життя стало набагато кращим. Тепер містер Броклгерст та його сім’я обминали Ловуд десятою дорогою. Ніхто не втручався в господарські справи. Зла економка поїхала геть, боячись підхопити інфекцію, а її наступниця, яка доти завідувала Ловудським лазаретом, ще не звикла до наших строгих порядків і була значно щедрішою. Крім того, мало хто міг їсти, хворі їли мало, і тепер наші тарілки були щедро наповнені харчами. Коли не було часу, щоб приготувати обід, а таке траплялося часто, вона давала нам по величезному шматку пирога чи грубу скибку хліба з сиром, і ми брали це з собою в ліс, де кожна вибирала місце, яке було їй до вподоби, – і там ми ласували нашим обідом.
   Моїм улюбленим місцем був плаский широкий камінь, білий і сухий, який стояв у самому центрі струмка і до якого можна було дістатися тільки вбрід, і я йшла туди босоніж. Камінь був достатньо широким, щоб на нього могла сісти я і ще одна моя товаришка; на той час нею була Мері Енн Вілсон, розумна і спостережлива дівчина, з якою мені було приємно спілкуватися частково тому, що вона була дотепна і оригінальна, а частково через те, що я почувалася біля неї легко і невимушено. Вона була на кілька років старшою, знала більше за мене і могла розказати багато чого про те, що я хотіла почути: завдяки їй я задовольняла свою цікавість. До моєї неосвіченості вона ставилася стримано, ніколи не спиняла мене і не повчала. Вона мала схильність до оповіді, а я до аналізу, вона любила розказувати, а я – розпитувати. Отже ми добре ладнали й отримували задоволення від спілкування одна з одною, хоча, можливо, це не приносило нам великої користі.
   А де ж була в цей час Гелен Бернс? Чому я не проводила ці солодкі дні свободи разом із нею? Чи забула я про неї? Чи, може, стала такою зарозумілою, що мені набридла її щира приязнь? Звичайно, Мері Енн Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою товаришкою: вона просто розказувала мені цікаві історії і обмінювалася зі мною всіма свіжими пікантними плітками, про які я хотіла почути; коли ж я балакала з Гелен, вона вміла пробудити в мені, та і в будь-кому іншому, хто мав честь говорити з нею, цікавість до високих духовних матерій.
   Це була правда, читачу, і я це знала і відчувала. І хоча я була неідеальною, з багатьма вадами й зовсім нечисленними чеснотами, все ж я ніколи не втомлювалася від спілкування з Гелен Бернс, в моєму серці завжди жило почуття прихильності до неї – таке сильне, ніжне і шанобливе, як ні до кого іншого. А хіба могло бути інакше, адже Гелен завжди і за будь-яких умов виявляла до мене таку тиху і щиру прихильність, що її не могли зруйнувати ні дрібні непорозуміння, ні навіть роздратування? Але зараз Гелен була хвора: востаннє я бачила її кілька тижнів тому, а тепер навіть не уявляла, в якій вона кімнаті. Мені сказали, що вона лежить окремо від хворих на тиф, оскільки її вразив не тиф, а сухоти. Через свою необізнаність я вважала, що сухоти – це якась несерйозна хвороба, яку можуть вилікувати час і дбайливий догляд.
   За підтвердження цьому правило те, що раз або два в дуже теплі сонячні дні Гелен спускалася вниз і разом з міс Темпл ішла в сад. Дивно, але мені не дозволяли піти туди і поговорити з нею. Я бачила її крізь вікно класної кімнати, але невиразно: Гелен була щільно закутана в чисельний одяг і сиділа далеко на веранді.
   Одного червневого вечора Мері Енн і я затрималися в лісі допізна. Як завжди, ми відділилися від гурту і забрели далеко – так далеко, що заблукали і не могли знайти дорогу назад. Довелося зазирнути в хатину, на яку ми натрапили, і питати дорогу в чоловіка та жінки, що там мешкали і доглядали за стадом напівдиких свиней, які паслися в лісі. Коли ми втрапили додому, на небі уже зійшов місяць. Біля воріт, що вели в сад, ми побачили поні, яке належало лікареві. Мері Енн припустила, що комусь стало дуже зле, якщо за містером Бейтсом послали в такий пізній час. Вона зайшла до будинку, а я залишилася надворі ще на кілька хвилин, щоб посадити на своїй клумбі кілька корінців, викопаних у лісі: боялася, що вони зав’януть до ранку. Потім я ще трошки затрималася. Вже впала роса, квіти пахли солодко, вечір був приємним, спокійним, теплим; на заході червоніли останні промені сонця, що обіцяло ще один гарний сонячний день; на темному сході велично зійшов ясний місяць. Я помічала все це і насолоджувалася, як мала дитина, аж раптом болісно усвідомила: «Як сумно бути зараз хворому, лежати в ліжку і чекати смерті щохвилини! Цей світ такий прекрасний – і як страшно, коли тебе забирають звідси і ти йдеш не знати куди!»
   І тоді вперше я спробувала осягнути своїм дитячим розумом все те, що знала про небеса і пекло; вперше я відсахнулася і зайшла у безвихідь; і вперше, роззирнувшись довкола, я побачила величезну безодню. Мені здалося, що життя лише в одній точці, в тій, де я стою, все решта видалося мені суцільною безформною хмарою над безмежним проваллям. Я здригалася на саму думку про те, що можу оступитися і впасти в цей хаос.
   Все ще роздумуючи над цим, я почула, як рипнули вхідні двері; вийшов містер Бейтс, а за ним доглядальниця. Вона провела його, і потому як він сів на коня і поїхав, вона збиралася замкнути двері, але я підбігла до неї.
   – Як почуває себе Гелен Бернс?
   – Дуже погано, – такою була відповідь.
   – Містер Бейтс приїжджав до неї?
   – Так.
   – І що він сказав?
   – Він каже, що вона вже недовго буде з нами.
   Якби я почула цю фразу вчора, я б подумала, що її збираються відвезти додому в Нортумберленд. Я б і не запідозрила, що вона вмирає. Та зараз я це тямила чітко. Я усвідомила, що Гелен Бернс доживає останні дні в цьому світі й що скоро вона переміститься в царство духів, якщо тільки таке царство справді існує. Спочатку мене паралізував жах, потім страшне горе, а тоді палке бажання – просто необхідність побачити її, і я запитала, в якій кімнаті вона лежить.
   – Вона в кімнаті міс Темпл, – відповіла доглядальниця.
   – Можна мені піти туди і поговорити з нею?
   – О ні! Ні в якому разі, дитино! Це суворо заборонено! А тобі уже час зайти до будинку; ти застудишся, якщо гулятимеш, коли впала роса.
   Доглядальниця зачинила парадні двері, я зайшла через бічний вхід, який вів у класну кімнату; я при йшла якраз вчасно. Була дев’ята година, і міс Міллер кликала всіх дівчат у спальню.
   Приблизно за дві години, десь біля одинадцятої, я все ще не могла заснути. В кімнаті панувала ідеальна тиша, і я подумала, що всі мої товаришки міцно сплять; я тихо встала, одягнула сукню поверх нічної сорочки і, вийшовши босоніж зі спальні в коридор, почала шукати кімнату міс Темпл. Вона містилася в іншому крилі будинку, але я знала, куди йти; місяць на безхмарному небі світив яскраво, і його проміння проникало крізь шибки, освітлюючи коридор, тому відшукати кімнату міс Темпл було неважко. Коли я проходила повз кімнату, де лежали хворі на тиф, мене вразив запах камфори та паленого оцту. І я швидко проминула ці двері, боячись, що доглядальниця, яка сидить там усю ніч, може почути мої кроки. Я боялася, що мене викриють і відправлять назад. А я просто мусила побачити Гелен, я мусила обняти її, перш ніж вона помре, поцілувати востаннє і востаннє обмінятися кількома фразами.
   Спустившись униз сходами, я перетнула довгий коридор на першому поверсі, успішно і без найменшого шуму відчинила і зачинила двоє дверей і наблизилася до ще одних сходів. Цього разу я піднялася вгору – і якраз навпроти були двері, що вели в кімнату міс Темпл. Крізь замкову шпарину і з-під дверей пробивалося світло; довкола було дуже тихо. Наблизившись, я помітила, що двері трошки прочинені, можливо, для того, щоб впускати свіже повітря до кімнати хворої. Я не зволікала, сповнена нетерпіння – моє серце і душа завмирали від болю, – я відчинила двері й заглянула всередину. Мої очі шукали Гелен і боялися побачити її уже мертвою.
   Недалеко від ліжка міс Темпл, напівзатулене білою завісою, стояло дитяче ліжечко. Я побачила обриси тіла під покривалом, проте лиця не було видно за завісою. Доглядальниця, з якою я говорила в саду, була також тут, вона спала, сидячи в кріслі; на столі тьмяно горіла свічка. Міс Темпл не було видно. Пізніше я взнала, що її викликали в тифозну кімнату до дівчинки, яка марила. Я наблизилася, потім зупинилася збоку біля ліжечка. Моя рука лежала на завісі, але я воліла говорити крізь неї, я боялася відсунути її – і знайти там мертве тіло.
   – Гелен! – прошепотіла я. – Ти не спиш?
   Вона заворушилася, сама відсунула завісу, і я побачила її обличчя, бліде, виснажене і зовсім спокійне. Її погляд не змінився, і я була подумала, що все минеться.
   – Невже це Джейн? – запитала вона своїм м’яким голосом. «Добре, – подумала я. – Вона не помре. Всі помиляються: якби вона помирала, то не виглядала і не говорила б так спокійно».
   Я нахилилась і поцілувала її: її чоло було крижаним, а щоки холодними і худими, так само як руки і зап’ястки; але вона усміхалася так само щиро, як завжди.
   – Чому ти при йшла сюди, Джейн? Уже пізно: я чула, як годинник пробив одинадцяту незадовго до твого приходу.
   – Я при йшла, щоб побачити тебе, Гелен: я чула, що ти дуже хвора, і я не могла заснути, не поговоривши з тобою.
   – Значить, ти хочеш попрощатися: ти при йшла вчасно.
   – Ти кудись збираєшся, Гелен? Ти їдеш додому?
   – Так, я вирушаю у довгу мандрівку, до мого останнього дому.
   – Ні, ні, Гелен! – закричала я, вбита горем. Поки я боролася зі сльозами, які підступали до очей, у Гелен стався напад кашлю; але попри все це доглядальниця не прокинулася. Коли кашель минувся, Гелен лежала кілька хвилин виснажена, а потім прошепотіла:
   – Джейн, твої маленькі ніжки босі; лягай біля мене і вкрийся моїм покривалом.
   Я так і зробила, а Гелен обвила мене рукою, і я вмостилася біля неї. Після тривалої мовчанки вона знову прошепотіла:
   – Я дуже щаслива, Джейн; і коли тобі скажуть, що я померла, ти також повинна радіти, а не сумувати, бо немає причини для суму. Одного дня ми всі помремо, а хвороба, яка забирає мене, зовсім не болюча, вона забирає мої сили лагідно і повільно. Я зовсім спокійна. На цьому світі немає нікого, хто б надто жалкував за мною: у мене залишився тільки батько, але він одружився вдруге і не скучатиме за мною. Померши молодою, я уникну багатьох страждань. У мене немає особливих дарувань чи талантів, з якими можна прокласти собі дорогу в житті: у мене б нічого не вийшло.
   – Але куди ти підеш, Гелен? Ти бачиш це місце? Ти знаєш, де воно?
   – Я вірю в Бога і сподіваюся, що йду до Нього.
   – А де є Бог? Хто такий Бог?
   – Це Той, хто створив мене і тебе; і Він ніколи не зруйнує того, що Він створив. Я без вагань покладаюся на Його силу і цілковито вірю в Його доброту. Я рахую години і з нетерпінням чекаю, коли настане час іти до Нього, відкрити Його для себе.
   – Гелен, отже, ти віриш у те, що існує таке місце, як небеса, і що після смерті наші душі потрапляють туди?
   – Я вірю, що є майбутнє життя, я вірю, що Бог добрий; і без найменшого сумніву я можу зректися своєї безсмертної душі заради Нього. Бог мій батько, Бог мій друг; я люблю Його і вірю, що Він також любить мене.
   – А коли я помру, я побачу тебе знову?
   – Ти потрапиш у те саме царство щастя, і тебе зустріне той самий могутній, всюдисущий Батько. Можеш навіть не сумніватися, люба моя Джейн.
   У мене виникали нові й нові запитання, але цього разу лише у думках: «Де те царство? Чи воно й справді існує?» Я все міцніше обнімала Гелен, вона здавалася мені ріднішою, ніж будь-коли. Я не хотіла її відпускати; моє обличчя ховалося в згині її шиї. Раптом вона сказала дуже лагідно:
   – Мені так добре! Той останній напад кашлю трохи виснажив мене; мені хочеться спати, але не йди від мене, Джейн; мені б хотілося, щоб ти залишилася тут.
   – Я залишуся з тобою, Гелен, ніхто не забере мене від тебе.
   – Тобі тепло, люба моя?
   – Так.
   – На добраніч, Джейн.
   – На добраніч, Гелен.
   Вона поцілувала мене, а я її, і дуже скоро ми задрімали. Коли я прокинулася, уже був день. Мене розбудили незвичайні рухи, я оглянулася і зрозуміла, що хтось обвив мене руками. Це була доглядальниця, вона несла мене на руках назад у спальню. Мене не сварили за те, що я вилізла з ліжка; всі були й так заклопотані. Ніхто не відповідав на мої численні запитання, але за кілька днів я довідалася, що повернувшись до своєї кімнати на світанку, міс Темпл побачила мене у ліжечку. Я притулилася лицем до плеча Гелен Бернс і обнімала її за шию. Я спала, а Гелен була мертвою.
   Її могилка на броклбриджському кладовищі. Протягом п’ятнадцяти років після смерті її могилку прикрашав лише маленький горбочок, вкритий травою. Але зараз там стоїть сіра мармурова плита, на якій викарбовано її ім’я та слово «Resurgam».

Розділ Х

   До цього часу я описувала своє мізерне існування до найменших деталей: першим десяти рокам свого життя я присвятила майже стільки ж розділів. Але я не збираюся писати справжню автобіографію. Я хочу згадати тільки ті речі, які, на мою думку, можуть викликати інтерес. Ось чому я випускаю з уваги період тривалістю вісім років. Адже щоб описати події, які трапилися за цей час, достатньо кількох рядків.
   Потому як тиф завершив свою місію і майже винищив Ловуд, він поступово вщух. Але його наслідки, а особливо смертність, привернули до школи увагу громадськості. Було проведено різноманітні дослідження і встановлено походження зарази. Це привело до викриття різних фактів, які викликали хвилю публічного обурення. Шкідлива для здоров’я місцевість, якість, а також кількість їжі, яку ми споживали, солонувата смердюча вода, що використовувалася для її приготування, скромний одяг вихованок, а також убогі кімнатки – все це випливло на поверхню. Таке викриття виявилося згубним для містера Броклгерста, але корисним для школи.
   Кілька заможних благодійників графства пожертвували кругленькі суми на побудову нового, зручнішого приміщення в кращому місці. Було введено нові правила, покращилася якість харчів та одягу. Всі шкільні фонди опинилися у розпорядженні комісії. Хоча містер Броклгерст завдяки своїм статкам і родинним зв’язкам зумів втриматися і все ще посідав посаду скарбника, але ділив свої обов’язки з іншими, щедрішими та співчутливішими членами комісії. Свої обов’язки інспектора йому також довелося ділити з тими, хто вмів поєднувати суворість із розважливістю, ощадність із добротою, непохитність зі співчуттям. Вдосконалена таким чином, школа й справді стала корисним і благородним закладом. Після настання змін я провела в стінах інтернату ще вісім років: шість із них як учениця і два – як учителька. І повинна запевнити вас, що школа приносила чимало користі, а справи в ній йшли дуже добре.
   Протягом цих восьми років моє життя було одноманітним, але не таким уже й нещасливим, тому що воно протікало в русі. Я мала можливість здобути чудову освіту; деякі з предметів мені дуже подобалися, також мною володіло палке бажання проявити себе в усьому; для мене було неабиякою радістю отримувати похвали вчительок, особливо тих, кого я любила. Я повністю розкрила себе для можливостей, які мені пропонували. З часом я стала найкращою ученицею в старшому класі, потім мені запропонували обійняти посаду вчительки, на якій я старанно пропрацювала два роки; але зрештою зі мною відбулася якась зміна.
   Попри всі переміни міс Темпл залишалася директрисою школи; і саме їй я завдячую найкращими роками свого життя. Її дружба і підтримка завжди були для мене втіхою; вона стала мені матір’ю, вихователькою, а згодом хорошим другом. За деякий час вона одружилась і переїхала разом зі своїм чоловіком (священиком, гарною людиною, майже вартою такої прекрасної дружини) в далеке графство, а отже була втрачена для мене назавжди.
   З того дня коли вона поїхала, я вже не була такою, як раніше: всі мої почуття зникли разом із нею, всі спогади, що робили Ловуд таким схожим на рідний дім, розвіялися. Я перейняла дещо з її вдачі та звичок: мої думки стали гармонійнішими, я навчилася краще керувати власними почуттями. Я звикла до виконання обов’язків і до порядку, я була спокійна і вірила, що всім задоволена. В очах інших та й у власних також я здавалася дисциплінованою, стриманою людиною.
   Але доля в особі містера Несміта розлучила мене з міс Темпл. Я бачила, як після весільної церемонії вона сіла у поштову карету у подорожньому вбранні. Я бачила, як карета виїхала на пагорб, а потім зникла на схилі. Тільки тоді я пішла до своєї кімнати і провела там більшу частину дня на самоті, оскільки в честь такої події в школі відмінили уроки.
   Дуже довго я ходила кімнатою туди-сюди. Я не могла думати ні про що, лише про свою втрату, я міркувала над тим, що саме я втратила і як його повернути; та коли нарешті отямилась і побачила, що день змінився сутінками, то зробила для себе ще одне відкриття: щойно я сильно змінилася. Мій розум відмовився від усього того, що перейняв від міс Темпл – вірніше, вона сама забрала все те з собою, забрала й ту атмосферу миру і спокою, якою я дихала в її присутності, – мені ж залишилася моя власна натура, і мене почали хвилювати мої колишні почуття. Не те щоб у мене забрали підпору, а радше не було ніякого внутрішнього мотиву; не те щоб я хотіла заспокоїтися і не могла, а радше більше не було причини для спокою. Протягом кількох років я жила Ловудом: все, що мені було відомо, – це його правила й порядки. А тепер я згадала, що зовні є справжній світ, і він дуже широкий; що безкрає море надії і страхів, радощів і турбот чекає на всіх, хто має сміливість зануритися в нього з головою, шукати справжнього життєвого досвіду поміж його хвиль.
   Я підійшла до вікна, відчинила його і визирнула надвір. Я побачила два крила будівлі, сад, околиці Ловуду, а далі, за пругом, простягалися пагорби. Я проминула все, що було ближче, і зупинила погляд на далеких голубих вершинах: як мені хотілося перелетіти через них! Все, оточене тими горами і скелями, було схоже на темницю, в якій мене ув’язнили. Я поглядом прослідкувала за білою дорогою, яка вилася навколо однієї з гір і зникала в ущелині. Як мені хотілося прослідкувати за нею далі! Мені згадалося, як я подорожувала тією дорогою в кареті; я пам’ятала, як ми спускалися з горба пізніми сутінками. З того часу як я потрапила у Ловуд, здавалося, минула ціла вічність, а відтоді я ніколи його не покидала. Я проводила всі свої канікули в школі: місіс Рід ніколи не забирала мене до Ґейтсгеду; так само ні вона, ні її сім’я ніколи не провідували мене. Ніхто не написав мені жодного листа, не прислав жодної вісточки із зовнішнього світу. Шкільні правила, шкільні обов’язки, шкільні звичаї та уявлення, ті самі голоси, обличчя і фрази, ті самі погляди, уподобання й упередження – це все, що мені було відомо про буття. Але тепер я відчувала, що цього було недостатньо; за один день я втомилася від восьми нудних років перебування тут. Я прагнула свободи, я задихалася без свободи і вимолювала її у Господа, але здавалося, мою молитву розвіював легкий вітерець. Я відмовилася від недосяжних мрій і почала благати чогось меншого – переміни, якогось стимулу; але і це прохання, здавалося, загубилося в просторі.
   – Тоді, – вигукнула я відчайдушно, – пошли мені нову роботу!
   Задзвонив дзвоник, він сповіщав, що вечерю подано, і кликав мене вниз.
   Я не змогла відновити розірваний ланцюжок моїх роздумів, аж поки не пішла спати. І навіть тоді вчителька, яка мешкала зі мною в одній кімнаті, не давала мені можливості продовжити свої роздуми і розважала мене порожніми балачками. Я всією душею бажала, щоб вона заснула. Здавалося, що варто мені було вернутися до думки, яка востаннє вертілася в моїй голові, коли я стояла біля вікна, як я зразу ж знайшла б спосіб полегшити собі життя.
   Міс Грайс нарешті захропла; вона була гладкою валлійкою, і гортанні звуки, які вона завжди видавала, нервували мене, але сьогодні я страшенно зраділа, коли почула перші нотки тієї мелодії. Тепер мені ніхто не заважав! І мої думки швидко завертілися в голові.
   «Нова робота! В цьому щось є, – мовила я сама до себе. – Я знаю, що це так, бо слово «робота» не звучить так солодко, як, скажімо, «свобода», «радість», «утіха», – вони справді звучать чудово. Але це не більше, ніж просто звуки, пусті та швидкоплинні, і прислухатися до них – це ніщо як пуста трата часу. Але робота! Це вже інша справа. Кожен може працювати: я працювала тут вісім років; а тепер усе, що мені необхідно, – це працювати деінде. Невже з цього нічого не вийде? Хіба я хочу чогось надзвичайного? Певно, що ні. Треба тільки придумати, з чого краще почати, і тоді в мене все вийде».
   Я сіла в ліжку, наче хотіла пробудити свій мозок. Ніч була досить прохолодною, і я вкрила плечі хусткою і знову почала напружено думати.
   «Чого я хочу? Нового місця в новому домі, щоб мене оточували нові обличчя, в нових обставинах. Я хотіла цього, бо хотіти чогось кращого було марно. Як люди знаходять нову роботу? Гадаю, вони звертаються до друзів. Але у мене немає друзів. Проте є багато інших людей, які також не мають друзів, і вони повинні дбати самі за себе, і ніхто їм не допомагає. Як же вони дають собі раду?»
   Я не знала: я не могла відповісти на це запитання. Але я наказала своєму розумові будь-що знайти відповідь, і швидко. Він працював дедалі швидше: я відчувала, як кров пульсує в жилах і б’є в голову та скроні. Але близько години всі мої думки перебували в хаосі. У мене нічого не виходило. Вкрай збуджена цими марними зусиллями, я підвелася і почала ходити кімнатою; потім розсунула завісу, на небі я помітила зірку чи дві, тоді добряче змерзла і залізла знову до ліжка.
   Я впевнена, що поки мене не було, добра фея підкинула мені правильну відповідь на подушку. Тільки-но я прилягла, як мені зразу спало на думку: «Ті, хто шукає роботу, дають оголошення в газету. Дай оголошення в «…ширський вісник».
   «Але як? Я нічого не знаю про те, як давати оголошення».
   Відповідь була швидка і точна:
   «Тобі слід надіслати текст оголошення і гроші, щоб оплатити послугу, редактору вісника; потім за першої ж нагоди віднести листа на лоутонську пошту, зворотну адресу вказати наступним чином: «Лоутонська пошта, Джейн Ейр до запитання». За тиждень потому, як відправиш листа, можеш навідатися на пошту знову і взнати, чи не при йшла відповідь».
   Цей план я обдумала двічі, тричі, а може, й більше разів; і обміркувавши кожну деталь, нарешті була задоволена і швидко заснула.
   Я прокинулася рано-вранці, написала оголошення, запечатала конверт і підписала його ще до того, як продзвонив дзвоник, який сповіщав, що пора вставати. Оголошення було таким:

   «Молода леді з досвідом викладача (хіба я не була вчителькою протягом двох років?) шукає роботу гувернантки в сім’ї з дітьми до чотирнадцяти років (я подумала, що оскільки мені щойно виповнилося вісімнадцять, то якось не личить брати собі в учні дітей майже свого віку). Може навчити, окрім загальних шкільних предметів, французької мови, малювання та музики (в ті часи, мій любий читачу, такий скромний перелік предметів вважався досить широким …ширське графство». Адреса: Дж. Е., пошта, Лоутон,

   Цей документ пролежав у моїй шухляді цілий день, а після чаю я попросила в нової директриси дозволу піти до Лоутона для того, щоб купити дещо для себе, а також для двох-трьох моїх колег. Вона охоче дала дозвіл, і я пішла. До Лоутона треба було йти дві милі, а вечір видався дощовим, проте дні були все ще довгими. Я зайшла в кілька крамниць, опустила листа в поштову скриньку і рушила додому. Падала злива, я промокла до нитки, але на серці в мене було легко і безхмарно.
   Тиждень тягнувся невимовно довго, але зрештою і він проминув, як і все на цьому світі. Й одного приємного осіннього вечора я знову вирушила до Лоутона. До речі, дорога, якою я йшла, була дуже красивою, вона пролягала вздовж невеличкої річечки і повторювала всі вигини її русла. Але того дня мені було не до краси, я могла думати тільки про листи, які, можливо, чекають або не чекають на мене в містечку.
   Цього разу я відпросилася для того, щоб зняти мірку на черевики, отже спочатку я рушила до взуттєвої майстерні і, владнавши всі справи, пішла чистою і спокійною вуличкою від майстерні до пошти; там мене зустріла старша жінка в рогових окулярах на носі та чорних рукавичках.
   – Чи є листи для Дж. Е.? – запитала я.
   Вона глянула на мене поверх окулярів, а потім відсунула шухляду і почала перебирати листи, вона робила це так довго, що моя надія почала вмирати. Вона взяла один із конвертів, потім роздивлялася його ще зо п’ять хвилин і нарешті передала мені через віконечко, попередньо оглянувши мене недовірливим поглядом. Лист був адресований Дж. Е.
   – Тільки один? – запитала я.
   – Так, більше немає, – сказала вона.
   Я поклала конверт до кишені й розвернулася: я просто не змогла відкрити його там – згідно з правилами я повинна була повернутися до восьмої години, а було вже пів на восьму.
   По поверненні додому на мене чекали різноманітні обов’язки. Я мала робити з дівчатами домашнє завдання; потім була моя черга читати молитви, відвести учениць спати. А опісля я вечеряла з іншими вчительками. Навіть коли ми пішли спати, міс Грайс все ще не давала мені спокою. У нас залишився маленький огарок свічки у свічнику, і я боялася, що вона догорить швидше, ніж міс Грайс вгамується і засне. Але, на щастя, ситна вечеря розморила міс Грайс, і вона захропіла ще до того, як я встигла роздягнутися. Свічка все ще горіла. Я дістала свого листа, на конверті красувалася літера «Ф». Я розпечатала конверт, лист був досить коротким.

   «Якщо Дж. Е., чиє оголошення опублікували минулого четверга в «…ширському віснику», справді володіє всіма згаданими якостями і якщо вона може надати відповідні характеристики та документи, що посвідчують рівень її знань, то їй може бути запропоновано місце виховательки дев’ятирічної дівчинки. Винагорода складає тридцять фунтів на рік. Дж. Е. просять надіслати рекомендації, вказати своє повне ім’я, місце проживання тощо на таку адресу: місіс Феєрфакс, Тернфілд, неподалік Мілкота,…ширське графство».

   Я довго вивчала лист: почерк був старомодним і нерозбірливим, мені здалося, що він належить літній жінці. Ця обставина трохи заспокоїла мене: в глибині душі я боялася, що діючи ось так, на свій страх і ризик, можу потрапити у халепу. І більш за все я хотіла знайти щось серйозне, пристойне й en règle [13 - Правильне, солідне (фр.).]. І я відчувала, що літня жінка може певним чином бути гарантією цього. Місіс Феєрфакс! Я уявляла її одягнутою в чорну сукню і вдовиний чепець, трохи старомодною, але чемною, зразок староанглійської добропристойності. Тернфілд! Безсумнівно, це була назва її маєтку, охайного, чистого, я була в цьому впевнена, хоча й не могла уявити будівлі повністю. Мілкот,…ширське графство; я намагалася уявити карту Англії, так, я бачила його – і графство, і місто. Графство було на сімдесят миль ближче до Лондона, ніж це Богом забуте місце, де я зараз перебувала, і це, безумовно, було перевагою. Я прагнула вирватися туди, де вирувало життя, а Мілкот був великим індустріальним містом, що лежало на берегах А.; без сумніву, він був достатньо шумним. Тим краще – принаймні це буде цілковита переміна. Не те щоб я радо малювала в уяві високі труби та хмари диму, проте, думала я, Тернфілд, мабуть, далеко від міста.
   Якраз у цей момент свічка догоріла і, блимнувши кілька разів, погасла.
   З завтрашнього дня слід рухатися далі; тепер, якщо я хотіла здійснити свої плани, я не могла приховувати їх від інших. Попередньо домовившись із директрисою про зустріч під час обідньої перерви, я розповіла їй, що хочу влаштуватися на нове місце, де зарплатня вдвічі більша за ту, яку я отримую зараз (в Ловуді я отримувала тільки п’ятнадцять фунтів на рік). Також я попросила її розповісти про моє рішення містеру Броклгерсту чи комусь із комісії для того, щоб мені видали рекомендації. Вона люб’язно погодилася виступити посередницею у цій справі. Наступного дня вона розповіла про все містеру Броклгерсту, на що він відповів, що слід написати місіс Рід і запитати її дозволу, оскільки саме вона є моєю опікункою. Листа було відправлено. Місіс Рід відповіла, що я можу чинити на власний розсуд, оскільки вона уже давно не втручається в мої справи. Цього листа уважно вивчили всі члени комісії, і нарешті після всіх цих процедур, які здалися мені нескінченними, мені було дозволено влаштуватися на кращу роботу, якщо я знайду таку, і крім того, оскільки я показала себе у Ловуді як добра учениця та вчителька, мені пообіцяли видати рекомендації, а також свідоцтво про отримання освіти, підписане інспектором цього закладу.
   Я отримала це свідоцтво приблизно за місяць, відіслала копію місіс Феєрфакс і отримала відповідь. Вона писала, що її цілком задовольняють мої рекомендації і що я можу приступити до виконання обов’язків гувернантки в її домі рівно за два тижні.
   Я почала збиратися в дорогу, і два тижні проминули дуже швидко. У мене не було багато речей – просто достатньо, щоб задовольнити мої потреби. Я спакувала валізу в останній день – ту саму валізу, що я привезла з собою вісім років тому з Ґейтсгеду.
   Валізу перев’язали і приклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, а я повинна була прийти до Лоутона пішки наступного ранку. Я почистила свою чорну дорожню сукню, приготувала капелюшок, рукавички і муфту. Потім іще раз оглянула всі шухляди, щоб востаннє переконатися, що нічого не забула. Мені нічого було робити, я сіла і постаралася відпочити. Але не могла; хоча я й провела на ногах увесь день, мені все одно не сиділося, я була занадто збудженою. Сьогодні ввечері закінчувався відтинок мого життя, а завтра вранці починався новий. Годі було сподіватися на спокійну ніч, я й очей не стулю, спостерігатиму за цим переходом.
   – Міс, – промовила покоївка, котра знайшла мене у вестибюлі, де я тинялася без діла. – Вас хтось шукає там унизу.
   «Звісно, це візник», – подумала я і побігла сходами вниз. Я саме йшла на кухню і проходила повз учительську кімнату, двері якої були напіввідчинені, коли хтось підбіг до мене:
   – Це вона! Я впевнена! Я б її будь-де впізнала! – вигукувала людина, котра спинила мене і вхопила за руку.
   Я глянула на неї: переді мною стояла поважна жінка, одягнена як служниця, хоча все ще молода; вона мала гарний вигляд, її волосся було темним, а щоки рум’яними.
   – Ну ж бо, хто я така? – запитала вона. Її голос і усмішка здалися мені знайомими. – Я думаю, що ви забули мене, міс Джейн!
   За хвилину я обнімала і палко цілувала її. «Бессі! Бессі! Бессі!» – це було все, на що я спромоглася. Вона то плакала, то сміялася; потім ми обоє зайшли до кімнати. Біля коминка стояв маленький трирічний хлопчик у шотландській курточці та штанцях.
   – Це мій маленький синочок, – зразу сказала Бессі.
   – Значить, ти одружилася, Бессі?
   – Так, приблизно п’ять років тому з Робертом Лівеном, візником. Окрім Боббі, у мене є ще донечка. Я назвала її Джейн.
   – Ти більше не живеш у Ґейтсгеді?
   – Ми живемо у будиночку воротаря, бо старий пішов від нас.
   – А як там поживають усі решта? Розкажи мені все про них, Бессі, але спочатку присядь. А ти, Боббі, ходи-но сюди, до мене на коліна, не боїшся?
   Але Боббі підсунувся ближче до матері.
   – Ви майже не виросли, міс Джейн, і зовсім не поправилися, – вела далі місіс Лівен. – Мабуть, вам не солодко жилося в цій школі: міс Еліза Рід на голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі ширша.
   – Джорджіана красуня, чи не так, Бессі?
   – О, вона дуже вродлива. Минулої зими вона поїхала в Лондон разом із матір’ю; там усі захоплювалися нею, а один лорд навіть у неї закохався і хотів на ній оженитися, але його родина була проти. І що ви думаєте? Він і міс Джорджіана вирішили втекти, але їх викрили і завернули. А видала їх сама міс Еліза Рід: мабуть, із заздрощів. Тепер вони живуть із сестрою, як кіт із собакою: увесь час тільки те і роблять, що гризуться.
   – А як там Джон Рід?
   – О, в нього не все так добре, як цього хотіла б його мати. Він вступив до університету, але його звідти відрахували – так, здається, це називається. А потім дядьки захотіли, щоб він був адвокатом, і послали його вчити право. Але він такий непутящий парубок, що з нього навряд чи щось вийде.
   – Який він на вигляд?
   – Він дуже високий, дехто називає його гарним, але я б цього не сказала – у нього занадто товсті губи.
   – А місіс Рід?
   – Місіс трохи погладшала на тілі й на обличчі, але мені здається, що вона увесь час хвилюється. Їй не подобається поведінка містера Джона: він надто легко пускає гроші наліво й направо.
   – Це вона прислала тебе сюди, Бессі?
   – Ні, я сама: я вже давно хотіла побачити вас, а коли почула, що від вас при йшов лист і що ви збираєтеся переїхати в інше місце, то вирішила, що ще раз гляну на вас, поки ви не заїхали занадто далеко.
   – Боюсь, що ти розчаруєшся в мені, Бессі, – я мовила це сміючись, але помітила, що погляд Бессі хоча і був шанобливим, але аж ніяк не виказував захоплення.
   – Ні, міс Джейн, не зовсім: ви елегантна, як справжня леді. Саме такою я й сподівалася вас побачити: ви були далеко не красивою дитиною.
   Я усміхнулася у відповідь на щиру репліку Бессі: я відчувала, що це була правда. Проте не буду приховувати, що її слова мене трохи засмутили, адже у вісімнадцять років кожна дівчина хоче подобатися, і болісно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність.
   – Зате ви розумна, – докинула Бессі, втішаючи мене. – Що ви вмієте робити? Ви граєте на піаніно?
   – Трохи.
   В кімнаті якраз стояло одне піаніно, Бессі підійшла і відкрила його, а потім попросила мене сісти і заграти для неї. Я зіграла вальс чи два, і вона була просто зачарована.
   – Жодна з панянок Рід не вміє грати так гарно! – сказала вона, зловтішаючись. – Я завжди казала, що ви перевершите їх у навчанні… Ви вмієте малювати?
   – Ось там над коминком висить одна з моїх картин.
   Це був пейзаж, намальований аквареллю. Цю картину я подарувала директрисі на знак вдячності за її посередництво між мною і комісією. Картину оправили в раму і засклили.
   – Вона просто чарівна, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель, а про молодих міс я взагалі волію промовчати: дуже вже далеко їм до вас. А ви вивчали французьку?
   – Так, Бессі, я можу читати і говорити французькою.
   – І ви вмієте шити і вишивати?
   – Вмію.
   – Ви справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде: ви завжди домагаєтеся свого, навіть без допомоги рідних… Є ще одна річ, про яку я б хотіла вас запитати. Чи чули ви коли-небудь щось про родичів по батькові?
   – Ні, ніколи в житті.
   – Ну, ви знаєте, пані завжди казала, що вони бідні та зовсім прості люди. Може, воно й так, але я вірю, що вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Одного дня, приблизно сім років тому, до Ґейтсгеду приїздив містер Ейр і хотів побачити вас. Пані сказала, що ви в школі за п’ятдесят миль звідти. Мені здалося, що він дуже розчарувався, але він не міг залишитися: збирався пливти закордон кораблем, який відчалював з Лондона за день чи два. Він виглядав, як справжній джентльмен, мені здається, це був брат вашого батька.
   – В яку країну він їхав, Бессі?
   – На острів за тисячі миль звідси. Туди, де роблять вино. Це розповів мені наш буфетник.
   – Мадейра? – припустила я.
   – Так, точно. Це саме те слово.
   – Отже, він поїхав?
   – Так, він не залишився надовго в будинку: пані поводилася з ним дуже зверхньо, а потім називала його підлим торговцем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином.
   – Дуже на те схоже, – відповіла я. – Або, можливо, він службовець чи агент якоїсь виноробної фірми.
   Ми балакали про старі часи ще з годину, а тоді Бессі була змушена залишити мене. Ми бачилися протягом кількох хвилин наступного ранку в Лоутоні, поки я чекала на поштову карету. Нарешті ми розпрощалися біля дверей з гербом Броклгерстів, і кожна пішла своєю дорогою. Вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав забрати її назад до Ґейтсгеду, а я сіла в поштову карету, яка мала відвезти мене до місця моєї нової роботи і нового життя – в незнані простори Мілкота.

Розділ ХІ

   Новий розділ роману чимось схожий на нову сцену у виставі; і коли я підніму завісу цього разу, ти, читачу, обов’язково побачиш кімнатку, облаштовану як одна з кімнат заїзду «Георг» у Мілкоті: такі самі шпалери з крупним візерунком, такий же барвистий килим і меблі, на полиці над коминком ти побачиш такі ж прикраси, на стіні висітимуть такі ж гравюри, серед них обов’язково портрет Георга ІІІ, а також принца Вельського, а ще зображення смерті великого генерала Вольфа. Все це можна розгледіти завдяки світлу масляної лампи, яка звисає зі стелі, а також завдяки величезному яскравому полум’ю в коминку, біля якого сиджу я, ще так і не знявши свого пальта й капелюшка. Моя парасолька і муфта лежать на столі, а я відігріваюся біля вогню: після шістнадцятигодинної подорожі в поштовій кареті в холодний жовтневий день я добряче змерзла, а мої руки і ноги задубіли. Я вирушила з Лоутона о четвертій годині ранку, а в Мілкоті годинник щойно пробив восьму вечора.
   Проте, читачу, хоча на перший погляд здається, що мені тепло і затишно, насправді на душі у мене неспокійно. Я думала, коли приїду сюди, мене обов’язково хтось зустріне. Я тривожно роззирнулася навколо, потім спустилася вниз дерев’яними східцями, які приставили до екіпажа для моєї зручності. Я сподівалася, що зразу ж почую своє ім’я і побачу екіпаж, який відвезе мене до Тернфілду. Але нічого подібного я не почула і не побачила, ба більше, коли я поцікавилася, чи ніхто не шукав міс Ейр, то отримала негативну відповідь. Мені не залишалося нічого, як попросити, щоб мене відвели до окремої кімнати. Ось там я чекала, а в той час мене починали переслідувати різні сумніви та страхи.
   Важко передати почуття, що оволодівають молодою особою, яка опинилася сама-самісінька у цілому світі, занесена далеко від рідного дому і не впевнена, чи зможе доплисти до місця свого призначення, тоді як вороття уже немає. Але чари пригод трохи підсолоджують ці почуття, а слабкий промінь гордості зігріває недосвідченого мандрівника; але згодом його охоплює страх. Це трапилось і зі мною: коли минуло півгодини, а я все ще сиділа в кімнаті, я не на жарт злякалася. Я подумала і подзвонила у дзвоник.
   – Чи є недалеко звідси маєток під назвою Тернфілд? – запитала я у служника, який при йшов по моєму дзвінку.
   – Тернфілд? Я не знаю, мем, але можу запитати у нашого буфетника.
   З цими словами він зник, але зразу ж вернувся:
   – Ваше прізвище Ейр, міс?
   – Так.
   – На вас чекають унизу.
   Я скочила з місця, вхопила свою муфту й парасольку і поквапилася в коридор: біля відчинених дверей стояв чоловік, а на погано освітленому подвір’ї я побачила однокінний екіпаж.
   – Це, мабуть, ваші речі, – досить різко сказав чоловік, коли побачив мене.
   – Так.
   Він відніс мою валізу в екіпаж, який був чимось схожий на карету, потім сіла я; перш ніж він зачинив двері, я запитала, чи далеко до Тернфілду.
   – Шість миль.
   – Скільки часу потрібно, щоб доїхати туди?
   – Приблизно півтори години.
   Він захлопнув дверцята, зайняв своє місце зовні, і ми рушили в дорогу. Ми просувалися повільно, і я мала доволі часу, щоб поміркувати. Я була рада, що нарешті моя подорож близилася до завершення, отож, відкинувшись у цьому зручному, хоча й не дуже елегантному екіпажі, я поринула у роздуми.
   «Отже, – подумала я, – судячи з простоти служника та екіпажа, місіс Феєрфакс не належить до тих осіб, які люблять хизуватися. Воно й на краще! Я ніколи не жила поміж заможних людей, якщо не брати до уваги моє дитинство: але саме в цей період мого життя я була найбільш нещасною. Цікаво, чи живе з нею ще хтось, окрім тієї маленької дівчинки? Якщо це так і якщо вона хоч трошки товариська, я обов’язково поладнаю з нею. Принаймні я зроблю все, що мені до снаги. Хоча не завжди варто старатися. У Ловуді я вирішила старатися щосили, я робила це і досягнула успіху; але, наприклад, місіс Рід завжди насміхалася над моїми стараннями. Я молю Господа, щоб місіс Феєрфакс не виявилася другою місіс Рід. Але якщо таке станеться, то я зовсім не зобов’язана залишатися з нею у Тернфілді назавжди! Зрештою, я можу подати ще одне оголошення… Цікаво, де ми зараз?»
   Я опустила вікно і виглянула надвір; Мілкот був уже далеко позаду; судячи з кількості вогнів, які горіли десь далеко, він був набагато більшим, ніж Лоутон. Мені здалося, що ми їхали широким вигоном, але довкола було розкидано багато будиночків. Я побачила, що опинилася у місці, зовсім не схожому на Ловуд, більш людному, але не такому мальовничому; цікавому, проте не такому романтичному.
   Дороги були круті й вибоїсті, а ніч туманна; візник їхав увесь час поволі, і півтори години розтяглися до двох, якщо й не довше. Нарешті візник повернувся і сказав:
   – Ми вже зовсім недалеко від Тернфілду.
   Я знову визирнула у вікно: ми проїжджала повз церкву; я побачила її низьку широку дзвіницю проти неба, а дзвін саме видзвонював чверть години. Я глянула на схил і побачила там безліч вогників; мабуть, то було село або хутір. Приблизно за десять хвилин візник зіскочив з сидіння і відчинив браму. Тільки-но ми проїхали, вона зразу захлопнулася за нами. Тепер ми повільно спустилися вниз алеєю і під’їхали до довгого будинку. Крізь завіси одного з вікон блимала свічка, у всіх решта було темно. Екіпаж зупинився біля парадних дверей, які відчинила служниця. Я вийшла з екіпажа і зайшла всередину.
   – Прямуйте за мною, мем, – сказала дівчина. Я рушила за нею великим квадратним коридором, в якому було багато високих дверей. Вона провела мене до кімнати, яскраво освітленої полум’ям коминка і свічок. Спочатку мене осліпило: занадто сильний контраст після двохгодинного перебування в темряві, до якої мої очі цілком звикли. Однак коли я змогла розплющити очі, переді мною постала приємна, затишна картинка.
   Зручна маленька кімнатка, круглий стіл біля яскравого коминка, старомодне крісло з високою спинкою, на якому сиділа акуратна маленька жіночка похилого віку у вдовиному чепчику, чорній шовковій сукні та білосніжному мусліновому фартушку. Саме такою я уявляла собі місіс Феєрфакс, щоправда, менш величною та суворою. Вона в’язала, а біля її ніг ліниво простягся великий кіт – довершена картина домашнього затишку. Годі було придумати більш підбадьорливу картину для зустрічі нової гувернантки; не було ані пишноти, ані обтяжливої величі. Коли я ввійшла, старенька леді підскочила і швиденькими кроками рушила мені назустріч.
   – Доброго вечора, моя люба. Боюсь, що дорога була довгою і виснажливою. Джон їздить так повільно. Мабуть, ви замерзли, ідіть-но до вогню.
   – Ви, певно, місіс Феєрфакс? – запитала я.
   – Так, так, це я. Прошу, сідайте.
   Вона провела мене до крісла, а потім почала знімати з мене шаль і розв’язувати мені капелюшка. Я попросила, щоб вона не завдавала собі клопоту.
   – О, мені не важко; либонь, ваші руки заціпеніли від холоду. Лі, скоріш приготуй гарячого глінтвейну та зроби кілька сандвічів – ось ключі від комірчини.
   З цими словами вона витягнула з кишені величезну в’язку ключів і дала її служниці.
   – А ви тим часом присувайтеся ближче до вогню, – продовжувала вона. – Ви привезли багаж із собою, чи не так, моя люба?
   – Так, мем.
   – Я розпоряджуся, щоб його віднесли до вашої кімнати, – сказала вона і поспіхом вийшла з кімнати.
   «Вона обходиться зі мною, як з гостею, – подумала я. – Я й не сподівалася такого прийому, гадала, він буде прохолодним, а це зовсім не те, що мені доводилося чути про ставлення до гувернанток. Проте не варто радіти завчасу».
   Вона повернулася, власними руками прибрала зі столу в’язання та кілька книжок і звільнила місце для таці, яку Лі зразу ж принесла. Потім власноручно місіс Феєрфакс подала мені сандвічі. Я почувалася трохи збентеженою, мені ніхто і ніколи не приділяв стільки уваги, особливо люди, у яких я працювала і які були вищі за статусом. Але оскільки вона сама не вважала, що робить таке, чого їй не належиться, я вирішила мовчки при йняти її люб’язність.
   – Чи матиму я можливість побачити міс Феєрфакс сьогодні ввечері? – запитала я, скуштувавши їжі.
   – Що ви кажете, люба моя? Я трохи недочуваю, – відповіла добра леді, нахилившись до мене.
   Я повторила запитання голосніше і виразніше.
   – Міс Феєрфакс? О, мабуть, ви мали на увазі міс Варанс. Варанс – ось ім’я вашої майбутньої учениці.
   – Справді? Значить, вона не ваша дочка?
   – Ні, у мене немає дітей.
   Я б із задоволенням продовжила цю цікаву розмову з місіс Феєрфакс, запитавши, ким їй доводиться міс Варанс; але я вчасно згадала, що негарно з мого боку ставити забагато запитань; крім того, я була певна, що взнаю все свого часу.
   – Я така щаслива, – сказала вона, потім сіла навпроти мене і взяла кота на коліна. – Я така щаслива, що ви приїхали; мені буде дуже приємно жити тут із вами. Можете навіть не сумніватися, життя тут прекрасне. Тернфілд – чудовий старовинний маєток, можливо, трохи занедбаний, проте розкішний. Але знаєте, холодної лютої зими, на самоті, почуваєшся жахливо в найкращих покоях. Я кажу на самоті, бо хоча Лі й гарна дівчина, а Джон і його дружина гідні люди, проте вони тільки слуги, з ними не можна поводитися і говорити на рівних: щоб не втратити над ними владу, треба тримати їх на відстані. Пригадую, минулої зими (якщо ви пам’ятаєте, вона була дуже суворою – як не сніг, то дощ або вітер) жодна жива істота не приїздила сюди з листопада по лютий, якщо не брати до уваги м’ясника і листоношу; мені так набридло проводити ті довгі вечори самотиною. Іноді я просила Лі почитати щось для мене, але не думаю, що це приносило бідній дівчині задоволення: це її тільки обтяжувало. Навесні та влітку тут набагато краще: світить сонечко, та й дні довші. А потім на початку осені приїхала маленька Адель Варанс зі своєю нянею, і в домі стало зразу веселіше: діти приносять із собою радість. А тепер, коли й ви приїхали, то буде ще веселіше.
   У мене на серці потепліло, коли я почула такі достойні слова; я підсунула своє крісло ближче до крісла місіс Феєрфакс і сказала, що дуже рада, бо можу скласти їй компанію, звичайно, якщо така компанія її задовольнить.
   – Але я не хочу, щоб ви сиділи сьогодні допізна, – сказала вона. – Скоро дванадцята, а ви подорожували цілий день: мабуть, ви дуже втомлені. Якщо ваші ноги уже зігрілися, то ходімо, я покажу вам вашу кімнату. Я приготувала для вас кімнату поруч із моєю. Вона невеличка, але я подумала, що вона сподобається вам більше, ніж одна з великих парадних кімнат. Меблі там розкішні, але в тих покоях так страшно і незатишно, що я й сама там ніколи не сплю.
   Я ще раз подякувала за турботу й, оскільки і справді була втомлена після довгої подорожі, тож пристала на пропозицію піти до своєї нової кімнати. Вона взяла свічку, і ми рушили. Спочатку вона підійшла до вхідних дверей і перевірила, чи вони зачинені, і витягнувши ключ, рушила сходами нагору. Східці та перила були дубові, високе вузьке вікно на сходовій площадці – з кольорового скла; це вікно і довгий коридор, куди виходили двері спалень, робили цей дім більше схожим на церкву, ніж на людську оселю. В коридорі й на сходах було холодно і пахло сирістю, це навіювало думки про самотність, тому я дуже зраділа, коли ми нарешті при йшли до моєї кімнати і я побачила, що вона невеличка, проте зручна й обставлена у сучасному стилі.
   Місіс Феєрфакс побажала мені доброї ночі і пішла, я зачинила за нею двері й оглянулася довкола. Широкий зал, темні масивні сходи, довгий холодний коридор – все це справило на мене моторошне враження, а привітна кімнатка, в якій я опинилася, трохи пом’якшила його. Я зрозуміла, що після довгої подорожі, після фізичної втоми і розумового виснаження нарешті опинилася в безпечному місці. Гаряча вдячність захлиснула мене і, ставши навколішки біля ліжка, я ревно подякувала Тому, кому слід було дякувати, не забувши попросити в Нього допомоги і підтримки у майбутньому і снаги, щоб стати гідною ласки, якої я ще не заслужила. Тієї ночі моє ліжко було найм’якішим, а кімната – найзручнішою у світі. Виснажена та вдоволена, я швидко заснула; коли я прокинулася, був уже день.
   Кімната здавалася ясною, сонце світило крізь блакитні ситцеві завіси на обклеєні шпалерами стіни та килим на підлозі. Все це було таким несхожим на брудну штукатурку та голі дошки Ловуду, що в мене стало радісно на душі. Зовнішня краса завжди має вплив на молодість: я подумала, що почалася нова сторінка мого життя, де будуть не тільки незгоди і труднощі, але й утіхи та радощі. Зміна оточення, нові надії та сподівання, здавалося, додають мені сили та впевненості. Я не можу точно сказати, чого очікувала, але це мало бути конче щось приємне: воно мало настати не обов’язково того ж таки дня чи місяця, але колись у майбутньому.
   Я встала. Одягалася я дуже дбайливо: змушена одягатися дуже просто – вся моя одежа була скромна, – я від природи мала схильність до витонченості. Нехтувати своїм зовнішнім виглядом і враженням, яке є справляю, не було моєю звичкою; навпаки, я намагалася виглядати якомога краще і здаватися якомога привабливішою. Іноді я шкодувала, що не красуня; мені хотілося мати рожеві щічки, прямий ніс, маленький ротик із червоними губками; я хотіла бути високою, стрункою і мати гарну, розвинуту фігуру; я нарікала на свою долю, що вродилася такою малою, блідою, з такими невиразними і неправильними рисами обличчя. Але чому я так каралася і так переживала? Важко сказати: я й сама цього не знала; проте на це мало бути просте і логічне пояснення. Та коли я гладенько зачесала волосся назад, одягнула свою чорну сукню, дуже скромну, чимось схожу на ті, що носили квакери, проте добре скроєну, і причепила чистенький білий комірець, мені здалося, що вигляд у мене досить пристойний, щоб постати перед місіс Феєрфакс і щоб моя нова вихованка з жахом не відсахнулася від мене. Відчинивши вікно і переконавшись, що всі мої речі на туалетному столику в порядку, я вийшла.
   Перетнувши застелений килимом коридор, я спустилася вузькими дубовими сходами в хол. Тут я зупинилась і почала роздивлятися картини на стінах (пам’ятаю, що на одній із них був зображений суворий чоловік у латах, на другій – дама з напудреним волоссям і намистом із перлин), бронзову лампу, що звисала зі стелі, потертий і почорнілий від часу годинник у дерев’яній оправі з цікавим різьбленням. Все це виглядало дуже велично і справило на мене неабияке враження; тоді я ще зовсім не звикла до розкошів. Засклені до половини вхідні двері були прочинені, і я ступила на поріг. Був гарний осінній ранок; ранкове сонце пестило своїм промінням пожовклі гайки та все ще зелені поля. Вийшовши на лужок, я обернулася, щоб роздивитися фасад маєтку. Будинок мав три поверхи – не величезний, але й не маленький: радше був схожим на маєток джентльмена, ніж садибу дворянина. Зубці, які оточували будинок згори, надавали йому чарівного вигляду. Сірий фасад чітко виділявся на тлі голих дерев, всіяних чорними гайворонячими гніздами. Галасливі мешканці тих гнізд літали в повітрі і каркали. Вони літали над лужком і деревами і сідали на широкій луці, яку від будинку відділяв похилений паркан. Вздовж цього паркана вишикувалася шерега старих тернових дерев, крислатих, вузлуватих і могутніх, наче дуби; і я одразу збагнула, чому цей маєток називається Тернфілд. Далі виднілися пагорби: не такі високі, як навколо Ловуду, і не такі круті, вони не відокремлювали маєтку від навколишнього світу; але все-таки тихі, пустельні гори, що огортали Тернфілд, здавалося, робили його більш відлюдним, ніж я могла собі уявити, незважаючи навіть на близькість такого шумного міста, як Мілкот. На схилі одного з цих пагорбів розкинулося невеличке поселення, і крізь дерева проглядали дахи його хаток; недалеко від Тернфілду стояла церква. Її старенька дзвіниця вистромлювалася з-за схилу поміж будиночками і ворітьми.
   Я все ще насолоджувалася прекрасним краєвидом і вдихала свіже повітря, зачаровано слухала каркання гайвороння, все ще роздивлялася широкий, величний фасад маєтку і думала, в якому чудесному місці живе це самотня і приємна місіс Феєрфакс, аж ось старенька пані з’явилась у дверях.
   – О, ви вже встали? – сказала вона. – Бачу, що ви рання пташка.
   Я підійшла до неї, і вона взяла мене за руку й, ласкаво привітавшись, ніжно поцілувала.
   – Ну, як вам подобається Тернфілд? – запитала вона. Я відповіла, що маєток мені дуже сподобався.
   – Так, – сказала вона. – Це й справді чудове місце; але я боюся, що воно зовсім занедбається, якщо містер Рочестер не надумає приїхати й оселитися тут назавжди або принаймні не відвідуватиме його частіше: розкішні будинки і багаті землі не можуть існувати довго без хазяїна.
   – Містер Рочестер! – вигукнула я. – А хто це такий?
   – Це власник Тернфілду, – спокійно відповіла вона. – Невже ви не знали, що його звати Рочестер?
   Звичайно, що не знала – до цього я ніколи не чула про нього, але, здавалося, старенька пані вважала, що про його існування має знати кожен.
   – Я думала, – продовжила я, – що Тернфілд належить вам.
   – Мені? Боронь вас Боже, дитино. Що за думки! Мені! Я тут тільки економка, так би мовити, управителька. Якщо бути точною, то я є далекою родичкою Рочестерів по матері, або принаймні мій чоловік був. Він був священиком, ось та церква на пагорбі була його церквою, а Гей – маленьке поселення ось там на пагорбі – було його парафією. Мати містера Рочестера була з Феєрфаксів, вона доводилася моєму чоловікові сестрою в другому коліні, та я ніколи не отримувала вигоди від цих родинних зв’язків: для мене це нічого не означає. Мене задовольняє посада простої економки, хазяїн завжди чемний зі мною, а мені більше нічого й не треба.
   – А маленька панночка – моя учениця?
   – Вона – вихованка містера Рочестера; він наказав мені знайти для неї гувернантку. Мені здається, він хоче, щоб вона виховувалася тут. А ось і сама Адель зі своєю bonne – так вона називає свою няньку.
   Отже, загадку нарешті розкрито: ця привітна і добра вдова зовсім не вельможна пані; вона така ж залежна, як і я. Це не змінило мого ставлення до неї на гірше, а навіть навпаки, я була невимовно рада. Ми були справді на рівних, і її добре ставлення до мене не було тільки наслідком поблажливості. Воно й на краще: в такому становищі я почуватиму себе вільніше.
   Поки я роздумувала над своїм відкриттям, по лужку до нас наблизилася маленька дівчинка в супроводі няньки. Я глянула на свою ученицю, яка спочатку, здавалося, й не помітила мене: вона була ще зовсім маленькою, на вигляд їй було сім або вісім років. Вона була щупленька, тендітна і бліда, з дрібними рисами обличчя, а дуже густе кучеряве волосся спадало їй по плечах аж до пояса.
   – Доброго ранку, міс Адель, – сказала місіс Феєрфакс. – Підійдіть і привітайтеся з леді, яка буде вашою вчителькою і одного дня зробить із вас розумну жінку.
   Вона підійшла.
   – C’est là ma gouverante? [14 - Значить, це моя гувернантка? (фр.).] – запитала вона по-французьки, показуючи на мене, але звертаючись до своєї няні, яка відповіла:
   – Mais oui, certainement. [15 - Так, звичайно (фр.).]
   – Вони іноземки? – поцікавилася я. Я здивувалася, коли почула французьку мову.
   – Няня француженка. Адель також народилась у Франції і, наскільки мені відомо, покинула її заледве шість місяців тому. Коли вона приїхала сюди, то не вміла говорити англійською. Тепер вона уже трошки навчилася, але я все одно не розумію її: вона плутає англійські та французькі слова. Але ви, мабуть, зможете розібрати, що вона каже.
   На щастя, французької мене вчила справжня француженка, та й я намагалася якомога частіше розмовляти з мадам П’єрро; окрім того, протягом останніх сімох років я вивчала по великому уривку французького тексту щодня і старанно працювала над своєю вимовою; щоб позбутися акценту, я імітувала вимову своєї вчительки. Тому я добре опанувала цю мову і сподівалася, що здобула достатньо вмінь і навичок, щоб вільно розмовляти з мадемуазель Адель. Коли вона почула, що я її нова гувернантка, то підійшла і потиснула мені руку. Ведучи її на сніданок, я кілька разів звернулася до неї її рідною мовою; спочатку її відповіді були короткими, але потому як ми сіли за стіл, вона протягом десяти хвилин вивчала мене своїми великими карими очима і раптом розбалакалася:
   – О! – вигукнула вона по-французьки. – Ви розмовляєте моєю мовою так само добре, як і містер Рочестер. Я можу говорити з вами так само, як із ним, і Софі також зможе. Вона буде дуже рада: тут її ніхто не розуміє, бо мадам Феєрфакс знає тільки англійську. Софі – моя нянька, вона припливла сюди зі мною морем у великому кораблі з трубою, з якої валив дим – ви би бачили, який то був дим! – а мені було недобре, мене нудило, і Софі було недобре, і містеру Рочестеру було теж недобре. Містер Рочестер лежав на дивані у гарній кімнаті, що називається салон, а Софі і я – на вузьких ліжечках в іншій кімнаті. Я ледь не впала зі свого: воно було таке вузеньке, як поличка. А потім… мадемуазель, а як вас звуть?
   – Ейр. Джейн Ейр.
   – Ейре? Ти ба, я таке й не вимовлю. Отже, наш корабель причалив до великого міста рано-вранці, ще навіть не розвиднилося. Усі будиночки в ньому були чорними, і з них йшов чорний дим; це місто було зовсім не схоже на те гарненьке, чистеньке місце, з якого я приїхала. Містер Рочестер відніс мене на руках по трапу на берег, а Софі йшла позаду. Потім ми всі сіли у карету, яка відвезла нас до красивого великого будинку – більшого, ніж цей, і гарнішого – той будинок називається готель. Ми прожили там приблизно тиждень. Кожного дня ми з Софі гуляли у великому зеленому саду, де багато дерев, той сад називається парком. Окрім мене, там гуляло ще дуже багато дітей, а ще там був ставок із гарними птахами, яких я годувала хлібними крихтами.
   – Ви зрозуміли хоча б щось із того, що вона сказала? – запитала місіс Феєрфакс.
   Я розуміла її дуже добре, бо я звикла до швидкого говору мадам П’єрро.
   – Мені б хотілося, – вела далі добра пані, – щоб ви запитали у неї щось про її батьків: цікаво, чи вона їх іще пам’ятає?
   – Адель, – поцікавилася я. – З ким ти жила у тому гарненькому чистому містечку?
   – Колись давно я жила зі своєю мамою, але тепер її немає, вона пішла до Святої Діви. Мама вчила мене співати і танцювати, і розказувати вірші. До мами приходило багато леді та джентльменів, і я танцювала для них або сиділа в них на колінах і співала. Мені це так подобалося! Хочете, зараз я й вам заспіваю?
   Оскільки вона закінчила снідати, я дозволила їй продемонструвати свої таланти. Вона злізла зі свого стільця, підійшла до мене і сіла мені на коліна, потім скромно склала рученята поперед себе, стріпнула кучерями і, звівши погляд до стелі, почала співати арію з якоїсь опери. Вона розказувала про страждання жінки, яку покинув милий; оплакавши зраду, вона прикликає собі на допомогу гордість і наказує служниці одягнути на неї найдорожчі прикраси і найпишніший одяг: того вечора вона вирішує піти на бал, де буде її милий, і показати своєю веселістю, що їй зовсім байдужа його зрада.
   Дивно, що мала дитина торкнулася такої теми, але, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню для того, щоб розважати гостей матері; мені здалося, що це було зовсім неправильно; принаймні такою була моя думка.
   Адель проспівала канцонету доволі грамотно, хоча наївно, що було цілком притаманно її віку. Закінчивши, вона зіскочила з моїх колін і сказала:
   – А тепер, мадемуазель, я розкажу вам вірш.
   Ставши у відповідну позу, вона почала декламувати байку де Лафонтена «Спілка щурів». Вона розказала невеличкий уривок, приділивши значну увагу пунктуації і логічним наголосам, голосовим переходам і відповідним жестам, що було зовсім не типово для дівчинки її віку; це ще раз свідчило про те, що її старанно тренували.
   – Цього віршика тебе навчила мама? – запитала я.
   – Так, і вона зазвичай вимовляла цей уривок так: «Qu’ avez vous donc? lui ditun de ces rats; parlez! [16 - «Що з вами скоїлось? – питає щур. – Кажіть!» (фр.).]» Вона навчила мене піднімати руку в цьому місці, і щоб я не забувала підвищити голос у запитанні. А тепер я можу станцювати для вас?
   – Ні, дякую, на сьогодні досить. Ти казала, що твоя мама пішла до Святої Діви; з ким ти жила далі?
   – З мадам Фредерик та її чоловіком: вона турбувалася про мене, хоча й не родичка мені. Я гадаю, що вона бідна, бо в неї не було такого гарного будинку, як у мами. Я недовго була з нею. Містер Рочестер запитав, чи я хочу поїхати з ним в Англію і жити там, і я сказала, що хочу; бо я знала містера Рочестера набагато довше, ніж мадам Фредерик. Він був завжди таким добрим до мене і дарував красиві сукні та іграшки. Але він не дотримав свого слова: він привіз мене до Англії, а сам повернувся назад, і я зовсім його не бачу.
   Після сніданку ми з Адель перемістилися до бібліотеки, котру за наказом містера Рочестера тепер використовували, як класну кімнату. Більшість книжок були замкнені за скляними дверцятами, відчиненою залишили тільки одну шафу, де містилися всі книжки, що могли знадобитися для початкового навчання, а також кілька десятків томів художньої літератури: поезії, біографії, пригодницькі та любовні романи. Мабуть, він вирішив, що цього для гувернантки буде цілком достатньо, та й справді, на даний момент мене це влаштовувало. Порівняно з бідною бібліотекою Ловуду, де мені рідко вдавалося щось роздобути, тут було зібрано величезну кількість матеріалу для розваги та поживи для знань. В кімнаті стояв також невеликий рояль, зовсім новий, добре налаштований, а також мольберт і пара глобусів.
   Я зразу відзначила, що моя учениця досить слухняна, але трохи неуважна: вона не звикла робити щось довго. Я усвідомлювала, що було б неправильно занадто навантажувати її спочатку, тому коли я розповіла їй щось нове і змусила дещо вивчити напам’ять, ранок плавно перейшов в обід, і я дозволила їй повернутися до своєї няні. Сама ж вирішила до обіду намалювати кілька ескізів, необхідних для занять з нею.
   Коли я піднімалася нагору, щоб взяти папір та олівці, мене гукнула місіс Феєрфакс:
   – Здається, ваші ранкові заняття з Адель вже закінчилися, – сказала вона. Вона озвалася до мене з кімнати, двері в яку були відчинені. Почувши її голос, я зайшла всередину. Це були великі, пишні покої, з яскраво-червоними кріслами та завісами, на підлозі лежав турецький килим, стіни були оббиті дубовими панелями, широке вікно було засклене кольоровим вітражем, а висока стеля оздоблена ліпниною. Місіс Феєрфакс саме витирала пилюку з гарних ваз червоного каменю, які стояли на серванті.
   – Яка красива кімната! – вигукнула я, роззирнувшись. До цього моменту я не бачила нічого навіть наполовину такого гарного.
   – Так, це їдальня. Я щойно відчинила вікно, щоб впустити свіжого повітря і трохи сонячного проміння. Кімнати, які ми не використовуємо, так швидко сиріють; он у вітальні, наприклад, почуваєш себе, як у підвалі.
   Вона вказала на широку арку, що прилягала до вікна і була також завішена зібганою пурпуровою завісою. Наблизившись і здолавши дві широкі сходинки, я заглянула всередину – мені примарилося, що я потрапила до казки, такою чарівною здалася мені ця кімната; нічого схожого в своєму житті я ще не бачила. І все-таки це була тільки гарно прибрана вітальня; обидві кімнати були застелені білими килимами, на яких, здавалося, розквітли яскраві гірлянди квітів; в обох стелі були прикрашені білосніжною ліпниною у формі виноградних ягід та лози; яскраво-червоні диванчики та оттомани сильно контрастували з цим усім; на коминку з блідого пароського мармуру стояли блискучі кришталеві вази рубінового кольору, а великі дзеркала між вікнами відбивали це поєднання снігу і полум’я.
   – В якому ладі ви тримаєте цю кімнату, місіс Феєрфакс! – сказала я. – Ні пилюки, ні чохла, хіба що повітря трохи вогкувате. Можна подумати, що тут постійно хтось живе.
   – Ну, міс Ейр, хоча містер Рочестер навідується рідко, проте завжди несподівано, як сніг на голову. Я помітила, що він дуже нервує, коли по його приїзді починають знімати чохли і все тут прибирати. Отже я вирішила, що кімнати повинні завжди бути готовими до його приїзду.
   – Невже містер Рочестер такий суворий і вимогливий?
   – Не зовсім, але у нього смаки і звички справжнього аристократа, і він хоче, щоб робили все так, як він звик.
   – Він вам подобається? Взагалі його люблять?
   – О так. Сім’ю Рочестерів завжди поважали. Майже всі землі, що розташовані по сусідству, скільки сягає око, належали сім’ї Рочестерів з незапам’ятних часів.
   – Так, але якщо не брати до уваги всі його землі… Чи поважаєте ви його самого по собі, як людину?
   – У мене не було причини на те, щоб зневажати його. Я впевнена, що мешканці його графства вважають його справедливим та щедрим землевласником, хоча він тут ніколи надовго не затримувався.
   – Хіба немає в нього якихось особливих рис? Яка в нього вдача?
   – О, я вважаю його чудесною людиною! Можливо, він трохи дивакуватий; він багато подорожував і, на мою думку, багато чого бачив. Мабуть, він дуже розумна людина, хоча я й ніколи не розмовляла з ним довго.
   – А що саме в ньому особливого?
   – Не знаю… це не так легко описати… нічого разючого, проте коли говориш із ним, то це відчувається; ти ніколи не знаєш, чи то він жартує, чи каже серйозно, чи він задоволений, чи навпаки; ти не розумієш його до кінця, але не буду багатослівною, скажу лише, що принаймні я не розумію його. Але це не має значення, він дуже хороший хазяїн.
   Це все, що мені вдалося довідатися про свого роботодавця у місіс Феєрфакс. Є люди, котрі, здається, не можуть описати чийсь характер або виділити якісь особливі риси, і старенька леді, очевидячки, належала до цього класу; мої запитання тільки збивали її з пантелику, і я не могла нічого від неї довідатися. Для неї містер Рочестер був містером Рочестером, аристократом, землевласником – і ніким більше: вона нічим не цікавилася і нічого не випитувала; тим більше її дивувала моя цікавість та бажання довідатися якомога більше про містера Рочестера.
   Коли ми вийшли з їдальні, вона запропонувала показати мені решту будинку; я в захваті оглядалася, піднімаючись за нею сходами нагору і спускаючись вниз, бо все, що я бачила, було так гарно умебльовано! Великі парадні зали видалися мені особливо розкішними, а деякі кімнати на третьому поверсі, незважаючи на те, що були темними і низькими, зацікавили мене зібраним у них антикваріатом. Меблі, придбані для покоїв на нижніх поверхах, із часом виходили з моди і переносилися сюди; тьмяне світло, що потрапляло до кімнати через вузенькі вікна, освічувало ліжка, яким було щонайменше сто років, дубові та горіхові скрині, які мали химерний вигляд завдяки різьбленню – пальмовому гіллю і товстеньким херувимчикам, що були тоді в моді, ряди старовинних крісел із вузькими сидіннями та високими спинками, ще старіші крісла, де на подушках виднілися ряди напівстертої вишивки, зробленої руками, які вже два покоління тому обернулася на порох. Всі ці реліквії робили третій поверх Тернфілду схожим на святилище минулого, храмом спогадів. Удень мені подобалися ці тихі, напівтемні кімнати, але нізащо в світі я б не погодилася провести ніч в одному з цих широких ліжок: деякі з них закривалися дубовими дверцятами, інші були завішані старовинними англійськими гобеленами, вкритими малюнками, що зображали дивовижні квіти, ще більш дивовижних птахів і зовсім-таки незвичних людських істот, які при блідому місячному світлі й справді виглядали б дивно.
   – В цих кімнатах сплять слуги? – запитала я.
   – Ні, вони займають невеликі кімнатки на задньому дворі; тут ніхто ніколи не спить: кажуть, якщо в Тернфілді і є привид, то він може мешкати тільки тут.
   – І я так думаю. Виходить, у вас немає привидів?
   – Принаймні я ніколи про них не чула, – відповіла місіс Феєрфакс, усміхаючись.
   – І немає ніяких переказів, легенд чи історій про привидів?
   – Здається, немає. Розповідають, що свого часу майже всі Рочестери були шаленими людьми; можливо, саме через це вони й лежать спокійно у своїх могилах.
   – Так, після несамовитого життя вони сплять міцно, – пробурмотіла я. – А куди ви прямуєте зараз, місіс Феєрфакс? – запитала я, побачивши, що вона кудись іде.
   – Нагору. А ви не бажаєте піти зі мною і глянути на вид зверху?
   Я пішла за нею вузькими сходами на горище, потім вузенькою драбиною через люк ми вилізли на дах. Тепер я була на одному рівні з граками і могла зазирнути до їхніх гнізд. Перехилившись через зубчасті виступи і глянувши вниз, я побачила парк, який розкинувся переді мною, мов карта: м’якенький яскраво-зелений лужок туго підперезував сірий фундамент маєтку; далі поле, ширше, ніж парк, поцятковане подекуди старими деревами; похмурий, зів’ялий лісок ділила навпіл стежка, встелена мохом, що був зеленішим за листя дерев. Церква біля воріт, дорога, спокійні пагорби – все дрімало в променях осіннього сонця; горизонт впирався в блакитне небо, вкрите перламутровими хмаринками. У цьому краєвиді не було нічого надзвичайного, але все було таким чудовим. Коли я повернулася і підійшла до люка, то заледве побачила драбинку; темне горище здавалося справжнім підвалом порівняно з тією яскравою небесною блакиттю, на яку я щойно дивилася, і з осяяними сонцем лісами, пасовищами і зеленими пагорбами, що розкинулися навколо будинку.
   Місіс Феєрфакс затрималася на хвилинку, щоб зачинити люк, а я навпомацки знайшла вихід із горища і почала спускатися вузькими сходами вниз. Я опинилася в довгому коридорі, що розділяв передні та задні кімнати третього поверху. Він був вузьким, низьким і темним, освітленим тільки маленьким вікном з одного боку. Обабіч шикувалися два ряди маленьких чорних дверей, всі вони були зачинені, а сам коридор був схожим на один із коридорів у замку Синьої Бороди.
   Я повільно крокувала вперед, я не знала, чого чекати, але найменше я очікувала почути сміх, він просто оглушив мене. Це був дивний сміх: якийсь сухий, удаваний, безрадісний. Я зупинилася, звук лунав тільки якусь хвилину; потім почався знову, тепер він був гучнішим, бо спочатку хтось сміявся дуже тихо. Потім він наче вибухнув і прокотився луною в кожній порожній кімнаті, хоча долинав він тільки з одної кімнати – я могла показати з якої.
   – Місіс Феєрфакс! – крикнула я, бо я почула, як вона спускається сходами. – Ви чули цей гучний сміх? Хто б це міг бути?
   – Дуже схоже на те, що це хтось із прислуги, – відповіла вона. – Можливо, Грейс Пул.
   – Ви чули цей сміх? – поцікавилася я знову.
   – Так, звичайно. Я часто чую її, вона шиє в одній із цих кімнат. Іноді до неї приходить Лі: вони завжди здіймають шум, коли сходяться вдвох.
   Знову почувся тихий сміх, що перейшов у якесь дивне бурмотіння.
   – Грейс! – гукнула місіс Феєрфакс.
   Я не вірила в те, що Грейс відповість, бо сміх був трагічним і моторошним, я ще такого ніколи не чула. Але була обідня пора, не було ніяких потойбічних знаків, що могли б свідчити про присутність у будинку привида; ані пора дня, ані сама обстановка не навіювали страху – а то забобони взяли би верх наді мною. Проте подальші події показали, що тут я помилялася.
   Двері недалечко відчинилися, і з кімнати вийшла служниця – жінка тридцяти-сорока років, невисокого зросту, досить кремезна, з рудим волоссям і простими, грубуватими рисами обличчя. У ній не було нічого романтичного, ще менше вона скидалася на привида.
   – Занадто шумно, Грейс, – сказала місіс Феєрфакс. – Не забувайте про правила!
   Грейс мовчки присіла і повернулася назад до кімнати.
   – Вона шиє та допомагає Лі по господарству, – продовжила вдова. – Звичайно, вона не ідеальна, але добре справляється зі своїми обов’язками. До речі, як минуло заняття з вашою новою ученицею сьогодні вранці?
   Надалі наша розмова стосувалася Адель, аж поки ми не спустилися у світліші та веселіші покої, де нас зустріла сама Адель; вона загукала:
   – Mesdames, vous êtes servies, – і додала: – J’ai bien faim, moi. [17 - Пані, обід на столі. Як на мене, то я зголодніла (фр.).]
   Коли ми прийшли, обід був уже готовий і чекав на нас у кімнаті місіс Феєрфакс.

Розділ ХІІ

   Надія на спокійне життя, яке віщували мої перші дні перебування у Тернфілд-Холі, не розвіялася й після подальшого знайомства з цим місцем і його мешканцями. Місіс Феєрфакс й справді була такою, якою видалася мені з самого початку, – врівноваженою, щирою, добре вихованою та освіченою. Моя учениця була веселою дитиною, трохи розпещеною та примхливою, іноді зовсім не піддавалася науці; але оскільки її цілковито віддали під мій контроль і ніхто й ніколи не втручався в мої методи виховання, дуже скоро вона позбулася своїх примх і стала слухняною та придатною до навчання. У неї не було якихось певних талантів, чи особливих рис характеру, чи добре розвинутих почуттів та смаків, одним словом, нічого не виділяло її з-поміж маси простих дітей. Але й не було в ній ніяких вад чи хиб, які б ставили її нижче рівня інших. Вона зробила чималий прогрес у навчанні; до мене вона ставилася з прихильністю, була жвавою, привітною, хоча, може, й не дуже щирою. Її простота, веселе щебетання та намагання догодити викликали в мене приязні почуття. Цього було достатньо для того, щоб зробити наше товариство приємним.
   Зауважу лише, що можливо, моя мова здасться черствою особам, котрі пропагують доктрини про те, що всі діти – маленькі янголята і що вихователі повинні захоплюватися ними, але я не ставлю собі за мету лестити батьківському егоїзму, я пишу це не для того, щоб потурати лицемірству чи повторювати всілякі дурниці – я просто хочу сказати правду. Я відчувала відповідальність за Адель, за її виховання та навчання, я по-своєму любила це мале дитя; я була вдячна місіс Феєрфакс за її доброту і приємне товариство, врівноваженість і ласкаве ставлення до мене.
   Мене може звинувачувати кожен охочий, але я маю сказати, що час від часу, коли я прогулювалася в парку, то йшла до воріт і дивилася через них на далеку дорогу; або коли Адель гралася зі своєю нянькою, а місіс Феєрфакс готувала желе у коморі, я піднімалася сходами на третій поверх, відчиняла люк на горищі і, вилізши на дах, вдивлялася у далечінь, на поля і пагорби вздовж лінії обрію – тоді я благала, щоб у мене з’явився зір, який міг би побачити дальше тої лінії, розгледіти людні шумні міста, в яких вирує життя і про які я багато чула, але ніколи не бачила. В ті моменти я воліла здобути більше практичного досвіду, ніж у мене було; більше спілкуватися з людьми такими, як я; познайомитися з новими персонажами, іншими, ніж ті, що мене зараз оточували. Я цінувала всі добрі риси місіс Феєрфакс та Адель, але водночас вірила в існування іншої, палкішої доброти, і я хотіла побачити те, в що вірила.
   Хто звинуватить мене? Поза сумнівом, таких людей багато, вони скажуть, що мені важко догодити. Та я нічого не можу вдіяти: невгамовність у мене в крові; іноді мені доводилося через це страждати. Тоді єдиною моєю розрадою було ходити туди-сюди коридором третього поверху: тут було тихо й безлюдно. І саме тут я споглядала ті яскраві видіння, що поставали в моїй уяві, – безліч видінь, що хвилювали моє серце, я відчувала, як його сповнюють тривожні почуття, охоплює жага до життя. Саме тут я слухала ту нескінченну розповідь, ту казку, створену моєю уявою, в якій було все, чого я жадала і чого мені не вистачало в моєму теперішньому житті.
   Кажуть, що людині потрібне спокійне життя, але це не так: людині потрібен рух, і якщо вона його позбавлена, то обов’язково придумує щось натомість. Мільйони людей приречені на ще нудніше існування, ніж я, і ці мільйони, безумовно, повстають проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, окрім політичних, назріває в людських масах щодня. Вважається, що жінки мусять бути покірні, але жінки такі ж самі, як і чоловіки, вони так само повинні проявити себе в чомусь і тому шукають собі поле діяльності; вони страждають від суворих обмежень та абсурдних заборон так само, як би страждали чоловіки на їхньому місці. Отож неправильну думку висловлює сильна стать, коли каже, що жінки мають повністю присвятити себе кухні, плетінню шкарпеток, грі на фортепіано та вишиванню. Нерозумно ганити або висміювати жінок, які хочуть зробити або вивчити більше, ніж те, що їм належиться за звичаєм.
   Прогулюючись на самоті коридором, я нерідко чула сміх Грейс Пул – той уривчастий, приглушений, повільний сміх, точно такий, який почула тоді, вперше, і який до смерті налякав мене. Іноді вона дивно бурмотіла, і це бурмотіння було ще незвичніше, ніж сміх. Однак бували дні, коли вона мовчала; але були й інші, коли вона видавала звуки, які мене вельми дивували. Іноді я бачила її: вона виходила з кімнати, несучи в руці миску, тарілку чи тацю; вона спускалася на кухню, а за деякий час поверталася назад (романтичний читачу, пробач мені, але зараз я змушена розказати все як було), як правило, з кухлем портеру в руці. Її зовнішність вбивала мою цікавість, викликану її дивним сміхом. Вона завжди була спокійною і врівноваженою і не відзначалася нічим таким, що могло б привертати увагу. Я намагалася заговорити до неї кілька разів, але мені так і не вдалося її розговорити: короткі, трохи різкі відповіді зводили нанівець усі мої старання.
   Всі інші мешканці маєтку – Джон та його дружина, покоївка Лі та французька нянька Софі – були хорошими людьми, проте нічим не виділялися. З Софі я балакала по-французькому, іноді розпитувала в неї про її рідну країну. Проте вона не була схильна розповідати або описувати щось, тому зазвичай давала такі беззмістовні й заплутані відповіді, що відбивала охоту розпитувати далі.
   Минули жовтень, листопад і грудень. Одного січневого дня по обіді місіс Феєрфакс попрохала мене звільнити Адель від занять, оскільки дівчинка трохи застудилася, та й сама Адель підтакувала так наполегливо та завзято, що це нагадало мені, яким щастям були для мене у дитинстві незаплановані канікули, і я поступилася, вважаючи, що вчинила правильно і доречно проявила свою поступливість. Був тихий день, хоча й холодний; мені набридло сидіти цілий ранок у бібліотеці, а місіс Феєрфакс щойно написала листа, який треба було віднести на пошту; я одягнула свій капелюшок і пальто і сама зголосилася віднести його на поштове відділення в Гей. Я подумала, що відстань у дві милі може стати приємною зимовою пообідньою прогулянкою. Переконавшись, що Адель зручно вмостилася на своєму маленькому кріселку біля коминка в кімнаті місіс Феєрфакс, я дала їй найкращу воскову ляльку (яка зазвичай лежала у моїй шухляді, загорнута у сріблястий папір), а також для зміни книжку з казками і пішла, – відповівши поцілунком на її: «Повертайтесь скоріше, моя люба подруго, моя дорога мадемуазель Жаннет».
   Земля під ногами замерзла, повітря було холодним, а дорога безлюдною; я йшла швидко, поки не зігрілася, згодом повільніше, щоб мати можливість насолодитися приємним зимовим днем. Була третя година: коли я проходила попри дзвіницю, церковний дзвін пробив тричі. Вся чарівність цієї пори була в тому, що вже насувалися сутінки, але з-за обрію пробивалося бліде сонце. Я була вже за милю від Тернфілду, дорога, вздовж якої влітку розцвітають дикі троянди, восени ростуть горіхи та ожина, навіть тепер могла похвалитися ягідками шипшини та глоду, але зараз її привабливість була в тому, що взимку тут було тихо і безлюдно. Коли дув легенький вітерець, ніде ніщо не шелестіло, бо тут не росли ні падуби, ні вічнозелені ялиці, а колючі шипшинові кущі та ліщинові віти були такими ж нерухомими, як біле стоптане каміння, яким була вимощена стежка. Далеко, куди око сягає, з двох боків були голі поля, зараз там не випасали худоби, а маленькі коричневі пташки, що сиділи на парканчику, скидалися на самотні пожовклі листочки, що забули впасти.
   Дорога до Гея постійно піднімалася вгору; дійшовши до середини, я присіла на огорожу довкола поля, щоб перепочити. Щільно закутавшись у пальто і заховавши руки в муфту, я не відчувала холоду, хоча мороз усе дужчав. Про це свідчив товстий шар льоду, що вкривав стежку на тому місці, де кілька днів тому протікав струмок, який ожив після раптової відлиги. Зі свого місця я могла бачити Тернфілд: сірий будинок із зубчастими стінами велично височів посеред широкої долини, чітко виділяючись на тлі парку й дерев з гайворонячими гніздами. Я почекала, поки багряне сонце опустилося за дерева, і рушила на схід.
   Над пагорбом зійшов місяць. Спочатку він був блідий, немов хмаринка, але згодом пояскравішав і освітив Гей, що, напівзагублений поміж дерев, пускав блакитні димки зі своїх небагатьох коминів. До селища була ще ціла миля, але в абсолютній вечірній тиші я чула його звуки. Мої вуха вловлювали дзюрчання струмків, що текли десь в ущелинах і долинах. По той бік від Гея було багато пагорбів, і безсумнівно, численні потічки прокладали собі дорогу на їхніх схилах. У той спокійний вечір чувся гомін не тільки близьких, але й віддалених струмків.
   Раптом якісь далекі, проте чіткі звуки розітнули цей приємний гомін і дзюрчання: виразний тупіт, брязкіт металу, який заглушив тиху розмову хвиль; немов на картині, де величезна скеля або товстий старий дуб, намальовані темними грубими лініями на передньому плані, заступають блакитний пагорб удалині, сонячний виднокрай та химерні хмарки, що переливаються різними кольорами.
   Тупіт долинав із дороги: наближався кінь; його не було видно через круті віражі стежки, але він наближався. Я саме збиралася підвестися, та оскільки стежка була вузькою, я вирішила перечекати, поки вершник проїде повз мене. В ті дні я була ще дуже молоденькою, мою уяву полонили різні фантазії, ясні й темні; в моїй голові все ще жили дитячі історії, і коли вони зринали в пам’яті, то юність робила їх іще яскравішими, ніж у дитинстві. Поки кінь наближався і я чекала, що він будь-якої хвилини винирне з темряви, у моїй голові промайнула одна з казок Бессі про привида, що живе на півночі Англії і зветься Ґітраш. Він під виглядом коня, бика або великого собаки блукає безлюдними дорогами і полює на пізніх мандрівців, таких як я.
   Він був дуже близько, але я все ще не бачила його, коли раптом на додачу до тупоту я почула шурхіт попід тином, і недалеко від куща ліщини вискочив великий пес, який чітко вирізнявся на тлі дерев завдяки своєму чорно-білому кольору шерсті. Він мов викапаний був схожим на собаку з казки про Ґітраша – такий як лев, з довгою шерстю та великою головою. Проте він спокійно пробіг мимо, навіть не глянувши на мене своїми дивними очима, як я сподівалася. Потім з’явився кінь, а на ньому сидів вершник. Поява чоловіка, людської істоти, повернула мене до тями: ніхто ніколи не їздив верхи на Ґітраші, він був завжди сам; а духи, хоча, на мою думку, і вселялися в тіла тварин, навряд чи могли б обрати собі притулком людське тіло. Це був не Ґітраш, а подорожній, який поспішав найкоротшим шляхом до Мілкота. Він минув мене і поїхав далі; я пройшла ще кілька кроків і обернулася: я почула, ніби хтось посковзнувся, і вигук: «Ще тільки цього бракувало!» Вершник і кінь впали на дорогу: вони оступилися на вкритій льодом стежці. Пес повернувся назад і, побачивши, що його хазяїн потрапив у скрутне становище, а кінь жалібно стогне, почав гавкати, і його голосне валування, якого й слід було чекати від такого великого собаки, відлунювало у вечірніх горах. Пес обнюхав коня та вершника, що лежали на землі, а потім підбіг до мене; це було все, що він міг зробити, – більше не було до кого звернутися. Я пішла за собакою і скоро опинилася біля подорожнього, який щосили намагався вивільнитися зі стремен. Його рухи були такими жвавими, що я подумала: він не надто постраждав, але все-таки запитала:
   – Ви поранені, сер?
   Я думаю, що він вилаявся, але не впевнена; однак він шепотів якісь слова і не відповів на моє запитання.
   – Чим я можу вам допомогти? – запитала я знову.
   – Просто не підходьте, – сказав він, підвівшись спочатку на коліна, а потім на ноги. Я послухалася і відступила вбік; чоловік почав піднімати свого коня, який бив копитом і ковзав на льоду, собака голосно брехав і бігав довкола. Я відступила ще на кілька кроків, але вирішила залишитися і подивитися, чим це все закінчиться. Нарешті кінь підвівся, а собака перестав гавкати, підкорившись команді свого хазяїна: «Тихо, Пілоте!» Потім вершник обмацав ступню і ногу, ніби перевіряючи, що вони не ушкоджені; мабуть, нога таки боліла, бо він підійшов до того місця, звідки я щойно встала, і сів там.
   Мені кортіло якось допомогти йому чи бодай проявити співчуття, тому я знову підступила ближче.
   – Сер, якщо ви поранені і потребуєте допомоги, то я можу піти до Тернфілду чи Гея і привести когось.
   – Дякую, але я впораюся сам: кістки цілі – це просто вивих.
   Він знову підвівся і спробував наступити на ногу, але тільки болісно застогнав.
   Сонячне світло ще не зовсім сховалося, та й місяць світив яскраво, отож я змогла добре роздивитися його. На ньому була куртка для їзди з хутряним коміром і залізними застібками; його постать було важко розгледіти, але я помітила, що він середнього зросту і досить широкий у плечах. Його обличчя було смагляве, риси суворі, а чоло широке; брови були зведені докупи, а з-під них виблискували сердиті очі. Він був уже не юним, але ще не старим – десь років тридцяти п’ятьох. Я не відчувала страху і майже не соромилася його. Якби він був вродливим молодим джентльменом, схожим на казкового героя, я б нізащо на світі не наважилася розпитувати його і пропонувати свою поміч, хіба б мене попросили. Доти я навряд чи бачила гарного на вроду юнака і з жодним не говорила. Теоретично я вклонялася перед красою, вишуканістю, галантністю, чарівністю, і саме таким бачила справжнього чоловіка; але я інстинктивно відчувала, що якби і зустріла таку людину, то навряд чи змогла б привабити її до себе, та й сама б намагалася триматися якомога далі, як від вогню, чи блискавки, чи ще чогось яскравого, але небезпечного.
   Навіть якби незнайомець усміхався і відповідав на мої запитання ввічливо і лагідно, якби він відмовив мені весело, подякувавши, я б не замислюючись пішла своєю дорогою і більше не надокучала різними запитаннями; але сердитий погляд і грубість подорожнього додали мені сміливості. Коли він махнув рукою, щоб я йшла геть, я не рушила з місця і сказала:
   – Я не можу залишити вас тут, сер, у такий пізній час і на такій безлюдній дорозі; я хочу переконатися, що з вами все гаразд і ви можете осідлати свого коня.
   Коли я мовила це, він подивився на мене; до цього він майже не звертав на мене уваги.
   – Гадаю, вам самій уже давно пора бути вдома, – сказав він. – Звісно, якщо ви живете поблизу. Звідки ви?
   – Я живу внизу і не боюся виходити пізно, коли світить такий ясний місяць. Якщо ви зволите, я з радістю піду в Гей і покличу когось на допомогу. Я саме прямую туди, щоб відправити листа.
   – Ви живете внизу – ви маєте на увазі, в тому сірому будинку із зубчастими стінами? – він показав на Тернфілд-Хол, залитий сріблястим місячним сяйвом; будинок чітко вирізнявся на тлі темних лісів, що зливалися у суцільну масу.
   – Так, сер.
   – А чий це будинок?
   – Містера Рочестера.
   – Ви знаєте містера Рочестера?
   – Ні, я ніколи його не бачила.
   – А хіба він там не живе?
   – Ні.
   – Ви можете сказати мені, де він?
   – Я не знаю.
   – Ви, звісно, не служниця. Ви… – він зробив паузу, оглянув мій одяг, який, як завжди, був дуже простим: чорне мериносове пальто, чорний касторовий капелюшок: і одне, і друге надто скромне навіть для покоївки. Здавалося, він не міг вирішити, хто я така; я допомогла йому:
   – Я гувернантка.
   – А, гувернантка! – повторив він. – Я мало не забув! Гувернантка!
   І знову почав оглядати моє вбрання. За кілька хвилин він підвівся, та коли спробував поворухнутися, його обличчя перекосилося від болю.
   – Я не можу посилати вас по допомогу, – сказав він. – Але якщо ваша ласка, то допоможіть мені самі.
   – Гаразд, сер.
   – У вас бува нема з собою парасольки, щоб я міг спертися на неї, як на палицю?
   – Ні.
   – Тоді спробуйте взяти мого коня за вуздечку і привести до мене. Ви не боїтеся?
   Я б ніколи в житті не торкнулася коня з власної волі, та коли мене попросили, я не вагаючись погодилася. Я відклала в сторону свою муфту і підійшла до коня; спробувала взяти його за вуздечку, та кінь був із полохливих і не підпускав мене до себе. Я спробувала ще раз, потім іще раз, проте все марно; до того ж я страшенно боялася тупання його передніх копит. Подорожній зачекав, трохи поспостерігав за мною і зрештою засміявся.
   – Бачу, – сказав він, – що гора не йде до Магомета, отже доведеться вам допомогти Магомету підійти до гори. Чи не могли б ви підійти ближче?
   Я підійшла.
   – Вибачте, – сказав він. Потім продовжив: – Але я ніяк не обійдуся без вашої допомоги.
   Він поклав руку мені на плече і, досить сильно опираючись на мене, пошкандибав до коня. Тільки-но він схопив вуздечку, кінь зразу змирився, і вершник заскочив у сідло, страшенно кривлячись від болю у вивихнутій нозі.
   – А тепер, – сказав він, закусивши губу, – подайте мені нагайку, вона десь там під живоплотом.
   Я знайшла нагайку і подала йому.
   – Дякую. Тепер несіть свого листа до Гея і повертайтеся додому якомога швидше.
   Він торкнувся коня острогами, і той став дибки, а потім рвонув уперед, собака помчав слідом – усі троє зникли.

     Як верес, що на пустищі
     Змітає суховій [18 - Томас Мур, «Священні пісні».].

   Я підняла свою муфту і пішла далі. Пригода, що трапилася, була просто пригодою; в ній не було нічого особливого, романтичного чи цікавого для мене, вона просто скрасила моє одноманітне існування. Моєї допомоги потребували і попросили; я допомогла: мені було приємно зробити це; хоч яким незначним і випадковим був мій учинок, все ж таки це був учинок, бо я вже втомилася від своєї бездіяльності. Нове обличчя стало новою картинкою, яку я занесла до галереї пам’яті; воно було зовсім не схоже на ті, що вже висіли там: по-перше, тому що належало чоловіку, по-друге, тому що було смагляве, вольове і суворе. Воно все ще було в мене перед очима, коли я заходила в Гей і відносила листа на пошту; я бачила його й тоді, коли швидко спускалася похилою стежкою додому. Наблизившись до місця пригоди, я зупинилася на хвилинку, роззирнулась і прислухалася, сподіваючись почути тупіт кінських копит і побачити вершника в плащі і великого ньюфаундлендського пса, схожого на Ґітраша. Та побачила тільки живопліт і підстрижену вербу, що виструнчилася, ніби намагаючись дотягнутися до місяця. Я почула тільки шум вітру, що гуляв за милю звідси між деревами Тернфілду. І коли я глянула вниз, туди, звідки долинало це шелестіння, то побачила світло в одному з вікон будинку; це нагадало мені, що була вже пізня година, і я поквапилася додому.
   Я не хотіла повертатися у Тернфілд. Переступити його поріг означало знову повернутися у стан застою; знову ходити по мовчазному холу, підніматися похмурими сходами, сидіти у своїй маленькій самотній кімнаті, а потім проводити довгі зимові вечори зі спокійною і тихою місіс Феєрфакс і більше ні з ким, – все це придушувало те слабке відчуття задоволення, викликане прогулянкою; треба було знову поринути в одноманітне і надміру тихе існування, що його привілеї – спокій і безпеку – я вже переставала цінувати. добре було б, якби мене на той час уже спіткали всі труднощі небезпечного життя, якби власний гіркий досвід навчив мене цінувати спокій, від якого я зараз знемагала! Як людина, що довго сиділа на занадто зручному стільці, тішиться можливістю прогулятися, так само б тішилася і я, бо моє бажання рухатися таке ж природне, як і її.
   Я постояла біля воріт, затрималася на лужку, прогулялася туди і назад стежкою. Віконниці на скляних дверях були зачинені, тож я не могла заглянути всередину, та мені й не хотілося ні зазирати туди, ні думати про цей похмурий будинок; мої очі тягло геть од безлічі цих похмурих темниць, на які, здавалося, поділявся маєток; мене вабило небо, що розкинулося наді мною, немов синє море, не затьмарене жодною хмаринкою. По ньому велично плив місяць, що піднімався дедалі вище над вершечками гір, з-за яких щойно визирнув, і рухався далі й далі, немов намагався дотягнутися до зеніту, до темних бездонних глибин десь далеко в космосі. Коли я дивилася на ті мерехтливі зорі, що встелювали йому шлях, моє серце завмирало, а кров пульсувала у жилах. Та достатньо однієї дрібниці, щоб повернути нас на землю: у холі пробив годинник, і цього виявилося досить, щоб відірвати мене від місяця й зір. Я відчинила бічні двері та зайшла всередину.
   В холі було досить ясно: високо під стелею палахкотіла бронзова лампа, до того ж крізь розчахнуті навстіж двері великої їдальні пробивалося світло, яке осяювало частину холу та сходів. Там горів веселий вогонь, який надавав приємного відтінку мармуровому коминку, латунним ґратам, що стояли біля нього, пурпуровим завісам, а також полірованим меблям. У цьому світлі я побачила групу людей біля коминка. Та щойно я помітила їх, щойно вловила веселі голоси, серед яких, здавалося, вирізнила голос Адель, як двері зачинилися.
   Я поспішила до кімнати місіс Феєрфакс; там також горів вогонь, але не було ні свічки, ні самої місіс Феєрфакс. Замість неї я побачила великого чорно-білого собаку з довгою шерстю, схожого на Ґітраша з моєї сьогоднішньої пригоди; він спокійно лежав на килимку і дивився на вогонь. Він був таким схожим на того собаку з дороги, що я підійшла і покликала його: «Пілот!» Він підвівся і, підійшовши, почав мене обнюхувати. Я погладила його, і він завиляв довгим хвостом. Проте у нього був надто похмурий вигляд, щоб залишатися з ним наодинці, до того ж я не знала, звідки він тут узявся. Я подзвонила в дзвоник, бо хотіла, щоб мені принесли свічку, а ще хотіла довідатися щось про нашого відвідувача. З’явилася Лі.
   – Що це за собака?
   – Він при біг із хазяїном.
   – З ким?
   – З хазяїном – містером Рочестером, він щойно приїхав.
   – Справді? То місіс Феєрфакс тепер із ним?
   – Так, і міс Адель також; вони зараз у їдальні, а Джона послали по лікаря. З хазяїном трапилася неприємність: його кінь упав, і він вивихнув собі ногу.
   – Ця неприємність трапилася на шляху до Гея?
   – Так, дорогою вниз; кінь посковзнувся на льоду.
   – А! Лі, принеси мені, будь ласка, свічку.
   Скоро Лі повернулася зі свічкою, за нею до кімнати ввійшла місіс Феєрфакс. Вона розказала все спочатку і додала, що містер Картер, лікар, щойно приїхав і саме оглядає містера Рочестера. Потім вона побігла клопотатися про чай, а я піднялася нагору, щоб роздягтися.

Розділ ХІІІ

   Того вечора за наказом лікаря містер Рочестер пішов спати рано; наступного ранку, мабуть, знову за наказом лікаря, він спав довго. Коли він нарешті зійшов униз, то зразу взявся до справ: для розмови з ним приїхав управитель і декілька орендарів.
   Адель і я були змушені звільнити бібліотеку: тепер її використовували як приймальню для відвідувачів містера Рочестера. На верхньому поверсі в одній із кімнат розвели вогонь, я перенесла в неї книжки і зробила там класну кімнату. Уже з самого ранку я помітила, що Тернфілд-Хол змінився: тут більше не було тихо, як у церкві, щогодини або дві у домі чувся стук у двері чи дзвінок. У холі було чути кроки, і знизу долинали різні незнайомі голоси. Будинок ожив, через нього потік струмочок із зовнішнього світу: нарешті тут з’явився господар; і таким він мені, безумовно, подобався набагато більше.
   Того дня займатися з Адель було неможливо: вона ніяк не могла зосередитися, щохвилини вибігала в коридор, перегиналася через перила і намагалася побачити містера Рочестера. Потім вона шукала привід, щоб спуститися вниз і зайти в бібліотеку, але я точно знала, що її присутність там була небажаною. А коли я розсердилася і наказала їй сидіти на місці, вона далі говорила про свого друга «мсьє Едуарда Феєрфакса де Рочестера», як вона його називала (досі мені не доводилося чути всіх його імен), намагаючись вгадати, які він привіз подарунки: минулого вечора він, мабуть, натякнув, що коли прибуде його багаж із Мілкота, то в ньому знайдеться одна маленька скринька, вміст якої може її зацікавити.
   – А це може означати, – сказала вона, – що всередині є подарунок для мене і, можливо, для вас, мадемуазель. Мсьє згадував про вас: він питав, як звуть мою гувернантку і чи вона не така щупленька худа панянка. Я сказала, що так. Адже так воно і є, правда?
   Моя учениця та я обідали, як завжди, в кімнаті місіс Феєрфакс; день був холодним і вітряним, ми майже увесь час сиділи в класній кімнаті. Коли стемніло, я сказала Адель прибрати книжки і зошити та дозволила спуститися вниз, бо судячи з тиші, яка там панувала, і з дзвінка, який мовчав, містер Рочестер уже звільнився. Залишившись на самоті, я підійшла до вікна, але нічого не побачила: сутінки й лапаті сніжинки затулили виднокіл, навіть кущі на лужку. Я опустила завісу і пішла назад до коминка.
   Я розглядала дивну картину з яскравих жаринок і намагалася знайти в ній схожість із картиною Гайденберзького замку на Рейні, коли зайшла місіс Феєрфакс, зруйнувавши своїм приходом вогняну мозаїку, яка тільки-но почала складатися докупи, і розвіявши невеселі думки, які почали роїтися у моїй голові.
   – Містер Рочестер буде дуже вдячний, якщо ви та ваша учениця вип’єте з ним чаю сьогодні ввечері у вітальні, – сказала вона. – Він був заклопотаний увесь день і не міг зустрітися з вами раніше.
   – Коли він зазвичай п’є чай? – поцікавилася я.
   – О шостій годині: вдома він рано лягає спати. Вам краще переодягтися. Я піду з вами і допоможу. Ось свічка.
   – Невже обов’язково переодягатися?
   – Так, краще надіти іншу сукню; я завжди так роблю, коли містер Рочестер тут.
   Мені здалося, що ця церемонія зовсім не потрібна, проте пішла до своєї кімнати і з допомогою місіс Феєрфакс змінила свою чорну шерстяну сукню на чорну шовкову, найкращу, яка в мене була, якщо не брати до уваги легеньку сіру, яка, за моїми ловудськими поглядами на одяг, була занадто гарна і призначалася тільки для найурочистіших подій.
   – Тут не вистачає брошки, – зауважила місіс Феєрфакс. Я мала тільки одну оздоблену перлами брошку – прощальний подарунок місіс Темпл; я почепила її і пішла вниз. Я не звикла до чужих людей, і появитися в присутності містера Рочестера було для мене справжньою мукою, особливо після такого офіційного запрошення. Я дозволила місіс Феєрфакс зайти до кімнати першою і трималася в її тіні весь час, поки ми йшли через їдальню, а тоді, пройшовши попід аркою, заслоненою завісою, опинилися у вишуканій вітальні.
   На столі стояли дві запалені свічки і ще дві на коминку; гріючись у світлі й теплі коминка, лежав Пілот – Адель сиділа на землі біля нього. Містер Рочестер напівлежав на дивані, закинувши ногу на подушку, і дивився на Адель і собаку. Вогонь освітлював його обличчя; я зразу впізнала вчорашнього подорожнього, його густі чорні брови, широке чоло, яке закінчувалося горизонтальною лінією чорного волосся. Я впізнала його чіткий ніс, що радше свідчив про його рішучу вдачу, аніж вроду, широкі ніздрі, що, на мою думку, були ознакою запальності, різкі риси рота і підборіддя – ознаки похмурої людини. Тепер, без плаща, його постать видалася мені також прямокутною, мабуть, тому вона і гармоніювала з головою. Його статура була досить атлетичною – широкі плечі, тонкий стан, – хоча він був невисокого зросту.
   Напевно, містер Рочестер помітив нашу появу, але, здавалося, не хотів дивитися в наш бік: поки ми йшли, він ні разу не підвів голови.
   – Це міс Ейр, сер, – сказала місіс Феєрфакс тихим голосом. Він уклонився, не відриваючи очей від собаки й дитини.
   – Сідайте, міс Ейр, – сказав він. Його тон був дещо холодний і нетерплячий, хоча і ввічливий; він наче мав на увазі: «А що мені до вашої міс Ейр? Зараз я зовсім не хочу з нею розмовляти».
   Я спокійно присіла. Ввічливий прийом, напевно, збентежив би мене: я б не знала, що відповісти і як поводитися; це грубе, сухе звернення зовсім мене не образило, а така невихованість не накладала на мене ніяких зобов’язань; навпаки, я просто мовчала, що давало мені над ним перевагу. Окрім того, така ексцентричність зацікавила мене: я з нетерпінням чекала, що буде далі.
   Він був наче статуя: не рухався і не говорив. Місіс Феєрфакс подумала, що, мабуть, хтось повинен виявити люб’язність, і заговорила першою. Лагідно, як завжди, – і як завжди, прямолінійно – вона висловила співчуття з того приводу, що йому довелося цілий день приймати відвідувачів, що його вивихнута нога, мабуть, сильно боліла, а потім похвалила його за те, що він так мужньо і терпляче все витримує.
   – Я б не відмовився від чаю, мадам, – такою була єдина відповідь, яку вона отримала. Вона швиденько подзвонила у дзвоник, а коли принесли тацю, то почала швидко і вправно розставляти чашки та ложечки. Адель і я пішли до столу, але хазяїн не зрушив із місця.
   – Подайте, будь ласка, чашку містеру Рочестерові, – мовила до мене місіс Феєрфакс. – Адель може розлити чай.
   Я подала йому чай, і саме тоді, коли він брав його з моїх рук, Адель вирішила, що настав слушний момент кинути кілька слів на мою користь, і закричала:
   – N’est-ce pas, monsieur, qu’il y a un cadeau pour Mademoiselle Eyre dans votre petit coffre? [19 - А правда, мсьє, що у вашій маленькій валізі є подарунок і для мадемуазель Ейр? (фр.).]
   – Хто говорив про подарунки? – сказав він грубо. – Ви сподіваєтеся на подарунок, міс Ейр? Ви любите подарунки? – і він втупився в мене своїми темними, сердитими і недовірливими очима.
   – Не знаю, сер; я на цьому не розуміюся, а взагалі вважається, що отримувати подарунки приємно.
   – Вважається? А що думаєте ви?
   – Перш ніж відповісти на це запитання, сер, мені необхідно поміркувати: подарунки бувають різні, чи не так? Тому треба добре подумати, перш ніж висловити якусь думку.
   – Ви, міс Ейр, не така легковажна, як Адель: вона наполегливо вимагає подарунка, щойно побачить мене; а ви ходите околяса.
   – Це тому, що я менше впевнена в своїх правах, ніж Адель: вона має перевагу давньої дружби, а також право, закріплене звичаєм: вона запевняє, що ви постійно привозите їй іграшки. Мене б такий подарунок здивував і поставив у скрутне становище, адже я тут чужинка і не зробила нічого такого, чим могла б заслужити визнання.
   – О, не будьте занадто скромною! Я перевірив Адель і побачив, що ви добряче з нею попрацювали: у неї немає особливих дарувань чи талантів, однак за короткий час вона зробила значне зрушення.
   – Сер, щойно ви зробили мені найкращий подарунок, я вам безмежно вдячна. Найкращий подарунок для вчителя – успіхи його учнів.
   – Гм, – сказав містер Рочестер і мовчки взяв чашку із чаєм. – Ходіть-но до вогню, – мовив хазяїн, коли тацю забрали. Місіс Феєрфакс вмостилася зі своїм в’язанням у куточку, Адель водила мене за руку по кімнаті й показувала красиві книжки та прикраси на консолях і шифоньєрках. Ми послухалися, оскільки так велів обов’язок. Адель хотіла вмоститися на моїх колінах, але їй було наказано гратися з Пілотом.
   – Ви живете у моєму домі уже три місяці?
   – Так, сер.
   – Ви приїхали з…?
   – З Ловудської школи в…ширському графстві.
   – А, з доброчинного закладу. Скільки часу ви провели там?
   – Вісім років.
   – Вісім років! А ви живуча. Я думав, що половини цього терміну достатньо для того, щоб доконати будь-кого! Не дивно, що у вас такий вигляд, ніби ви постали з того світу. Я здивувався, коли побачив ваше обличчя вперше. Коли ви з’явилися на тій дорозі вчора ввечері, я згадав про чаклунок із казок і хотів був запитати, чи ви бува не зачарували мого коня. Я ще й дотепер не знаю цього напевне. Хто ваші батьки?
   – У мене немає батьків.
   – Я зрозумів, що ви сирота. Ви пам’ятаєте своїх батьків?
   – Ні.
   – Я так і думав. Отже, там на дорозі в Гей під живоплотом ви дожидалися своєї рідні?
   – Кого, сер?
   – Отих чоловічків у зеленому. Та місячна ніч була якраз годящою для них. Невже я перервав один із ваших танків, і за це ви постелили той клятий лід на моєму шляху?
   Я похитала головою на знак заперечення.
   – Я гадала, що чоловічки в зеленому полишили Англію сто років тому, – сказала я серйозно, в тон до його запитання. – Ви не знайдете слідів їхнього існування не тільки на дорозі в Гей, але й в цілій окрузі. Гадаю, що вже ні літній, ні осінній, ні зимовий місяць не світитиме їм.
   Місіс Феєрфакс відклала своє в’язання і, звівши брови догори, уважно дослухалася до нашої розмови.
   – Отже, – мовив містер Рочестер, – якщо у вас немає батьків, мабуть, є якісь родичі: дядьки чи тітки?
   – Ні, немає; принаймні я ніколи їх не бачила.
   – А дім у вас є?
   – Ні, немає.
   – Де живуть ваші брати і сестри?
   – У мене немає ні братів, ні сестер.
   – Хто порадив вам звернутися сюди?
   – Я дала оголошення в газету, і місіс Феєрфакс помітила його і написала мені листа.
   – Так воно і було, – підтвердила добра леді, яка набагато краще зрозуміла цю частину розмови. – Я кожного дня дякую Господові за те, що Він вказав мені зробити це. Для мене міс Ейр стала незамінною компаньйонкою, а для Адель – доброю і ретельною вчителькою.
   – Не обтяжуйте себе, вихваляючи її, – відповів містер Рочестер. – Ваша хвалебна промова не переконала мене. Я сам складу про неї своє враження. Вона почала з того, що завалила мого коня.
   – Як це, сер? – сказала місіс Феєрфакс.
   – Саме їй я повинен подякувати за цей вивих. Здавалося, вдова була спантеличена.
   – Міс Ейр, ви коли-небудь жили у місті?
   – Ні, сер.
   – Ви часто бували у товаристві?
   – Я спілкувалася тільки з ученицями та вчительками Ловуду, а тепер із мешканцями Тернфілду.
   – Ви багато читали?
   – Тільки ті книжки, які потрапляли мені до рук; їх було небагато, та й ті не були дуже вчені.
   – Ви жили, як черниця, і безумовно, дотримуєтеся всіх релігійних обрядів. Адже Броклгерст, що, як я розумію, керує школою, – священик, так?
   – Так, сер.
   – І ви, дівчата, мабуть, обожнювали його, як жіночий монастир обожнює свого настоятеля.
   – О ні!
   – Ваше серце таке холодне! Ні! Що ж виходить: послушниця – і не обожнює свого настоятеля? Це звучить, як богохульство.
   – Я не любила містера Броклгерста, і я була не сама. Він черства, пихата людина, котра пхала свого носа в найдрібніші справи. Він обстригав нам волосся і заради економії купував такі кепські голки й нитки, що ними було неможливо шити.
   – Дуже погана економія, – зазначила місіс Феєрфакс, яка знову вловила суть розмови.
   – І це все, чим він завинив? – запитав містер Рочестер.
   – Поки не призначили комітет, всіма харчами розпоряджався сам містер Броклгерст, а він морив нас голодом. А ще він читав нам довгі проповіді раз на тиждень, і щовечора зачитував уривки з власних книжок про грішників, які вмирали наглою, несподіваною смертю або отримували страшне покарання; після цього ми боялися спати.
   – Скільки вам було років, коли ви потрапили до Ловуду?
   – Близько десятьох.
   – Ви провели там вісім років, отже, зараз вам вісімнадцять? Я кивнула.
   – Як бачите, арифметика є досить корисною штукою; якби не вона, я б навряд чи здогадався, скільки вам років. Важко вгадати вік людини, особливо коли він не співпадає з зовнішністю, як от у вас. І чого ви навчилися у Ловуді? Ви вмієте грати на роялі?
   – Трошки.
   – Ну, звичайно, що трошки: це стандартна відповідь. Ідіть у бібліотеку – я маю на увазі, чи не зволите ви піти до бібліотеки, коли ваша ласка. (Вибачте мій наказовий тон, але я звик казати «Зробіть!» – і мій наказ негайно виконується; і я не збираюся міняти своїх звичок через появу нового пожильця). Отже, ідіть до бібліотеки, візьміть із собою свічку, двері залиште відчиненими, а самі сідайте за рояль і заграйте нам.
   Я підвелася і виконала його вказівку.
   – Досить! – гукнув він через кілька хвилин. – Бачу, що ви й справді граєте трошки, як будь-яка інша школярка, можливо, ледь краще, але все одно поганенько.
   Я опустила кришку на роялі й повернулася до вітальні. Містер Рочестер провадив далі:
   – Сьогодні вранці Адель показала мені кілька ескізів. Вона сказала, що їх намалювали ви. Я не впевнений, що це так, можливо, вам допомагав художник?
   – Зовсім ні! – вигукнула я.
   – А, це зачепило вас за живе. Що ж, принесіть мені своє портфоліо, якщо ви ручаєтеся за те, що всі малюнки в ньому ваші. Якщо ні, то краще помовчіть: я швидко розпізнаю підробку.
   – Тоді я мовчатиму, а ви судитимете самі, сер.
   Я принесла портфоліо з бібліотеки.
   – Присуньте стіл, – наказав він, і я підкотила столик до канапи. Адель і місіс Феєрфакс підсунулися ближче, щоб подивитися на малюнки.
   – Не заважайте, – мовив містер Рочестер. – Можете взяти малюнки потому, як я їх роздивлюся, а зараз не крутіться мені під руками і не заглядайте через плече.
   Він уважно вивчив кожен малюнок і кожен ескіз. Три з них він відклав убік, решту недбало відсунув геть.
   – Покладіть їх на інший стіл, місіс Феєрфакс, – сказав він. – Візьміть Адель і йдіть передивіться, а ви, – сказав він, дивлячись на мене, – сядьте на своє місце і дайте відповідь на кілька моїх запитань. Я бачу, що всі картини були намальовані однією рукою. Дозвольте запитати: це була ваша рука?
   – Так.
   – А коли у вас був час, щоб намалювати їх? Вони потребують багато часу і розвиненої уяви.
   – Я намалювала їх під час двох останніх канікул, які я завжди проводила у Ловуді. В цей час у мене не було ніяких інших обов’язків.
   – Звідки ви брали сюжети?
   – З голови.
   – З тієї, яку я бачу зараз просто себе?
   – Так, сер.
   – А чи знайдуться в ній ще такі думки?
   – Гадаю, що так; я сподіваюся на це.
   Він знову розклав малюнки перед собою і почав вивчати їх удруге.
   Поки він такий заклопотаний, я розкажу тобі, читачу, що на тих картинах. Перш за все, хочу застерегти, що там немає нічого особливого. Сюжети я й справді взяла з голови. Я бачила їх внутрішнім зором, у моїй уяві вони були чіткими, яскравими, але рука не могла поспіти за уявою. Кожна з картин – це лише бліда копія того, що я справді бачила.
   Малюнки були зроблені аквареллю. На першому було зображено синювато-сірі хмари, що пропливали низько над бурхливим морем; увесь простір між ними губився у темряві, вирізнявся тільки передній план, тобто передні хвилі: землі не було взагалі. Один промінь рельєфно освітлював обриси напівзатопленої щогли, на якій сидів великий чорний баклан із вкритими піною крилами. В дзьобі він тримав золотий браслет, прикрашений дорогоцінним камінням; я намалювала його такими яскравими фарбами, як тільки дозволила мені моя палітра, і зробила таким чітким, як дозволив мій олівець. Під щоглою і бакланом у зеленуватій воді виднілося тіло потонулої жінки. Найчіткіше я зобразила делікатну руку, з якої змило чи зірвало браслет.
   На передньому плані другої картини виднілася вершина гори, на якій вітер колихав траву й листочки. Над горою та збоку простягалося темно-синє небо в сутінках, з-за неї тяглася до неба постать жінки до пояса, зображена такими тьмяними і м’якими відтінками, які я тільки змогла дібрати. Затьмарене чоло було увінчане зіркою, риси обличчя проглядали, наче крізь туман, темні очі дико блищали, по плечах спадало темне волосся, мов хмара, роздерта блискавкою чи бурею. На шию лягав блідий місячний відблиск; цей-таки відблиск торкався маленьких хмаринок, із-поміж яких і вставала ця Вечірня Зоря.
   На третій картині айсберг здіймався у полярне зимове небо. Промені північного сяйва густо вишикувалися продовгуватими лініями над пругом. Все це було на задньому плані, на передньому ж була зображена велика, прихилена до айсберга голова. Дві худі руки затуляли чоло і підтримували його; безкровне, біле як кість, воно ніби проглядало крізь імлу; завмерле порожнє око було пройняте розпачем. Над скронями, поміж чорних складок замотаного тюрбана, світилося прозоре і легке, немов хмарка, коло, всіяне яскраво-червоними спалахами. Бліде півколо – то була «подоба царської корони», [20 - З опису сатани в поемі Джона Мілтона (1608–1674) «Втрачений рай».] а те, що вона увінчувала, – «безформна форма». [21 - З опису смерті в поемі Джона Мілтона «Втрачений рай».]
   – Ви були щасливою, коли малювали ці картини? – раптом запитав містер Рочестер.
   – Принаймні я була чимось зайнята, сер. Так, я була щасливою. Правду кажучи, коли я малювала їх, то переживала найрадісніші моменти свого життя.
   – Щось мені нічого не зрозуміло. Ви казали, що радісних моментів у вашому житті було дуже мало. Насмілюсь припустити, що коли ви підбирали і змішували усі ці фарби, перебирали у своїй голові образи, ви просто уявляли себе художником. Скільки часу ви витрачали на них щодня?
   – Під час канікул у мене не було іншого заняття, і я проводила над ними увесь час з ранку до обіду та з обіду до вечора. У довгі літні дні я сиділа ще довше.
   – І ви відчували задоволення, коли дивилися на результат своєї ревної праці?
   – Аж ніяк. Я страждала, дивлячись на свої картини: розбіжність між задумом і результатом роботи моїх рук була такою великою! Я уявляла те, що була безсила намалювати.
   – Не зовсім так: вам вдалося зобразити тінь своєї думки, але, мабуть, не більше. У вас недостатньо навичок художника і знань, щоб яскраво зобразити свої видіння. Проте слід зазначити, що як на школярку, картини досить особливі. Що ж до ваших сюжетів, то вони якісь казкові. Ось, наприклад, тут, де Вечірня Зоря: такі очі ви побачили, мабуть, в одному зі своїх снів. Як це ви зробили їх такими ясними і зовсім не блискучими? Так, наче планета загашує їхнє світло. А що означає їхня таємна глибочінь? І хто навчив вас малювати вітер? Я відчуваю, що він дме ось тут, високо в небі й на вершечку гори. А де ви бачили Латмос? Бо це Латмос?… Ось, візьміть свої малюнки.
   Тільки-но я зав’язала своє портфоліо, як він, глянувши на годинника, кинув грубо:
   – Вже дев’ята година; яка ви гувернантка, міс Ейр, якщо дозволяєте Адель сидіти так довго? Вкладіть її спати.
   Перш ніж вийти з кімнати, Адель поцілувала його: він стійко витримав ці ласки, але, здається, вони йому не вельми сподобалися – одне я знаю точно: Пілотові вони б сподобалися набагато більше.
   – Усім на добраніч, – сказав він, вказуючи рукою на двері на знак того, що він втомився від нашої присутності й хотів, щоб ми залишили його самого. Місіс Феєрфакс зібрала своє в’язання, я взяла своє портфоліо, потім ми чемно вклонилися йому, він стримано кивнув у відповідь, і ми вийшли з кімнати.
   – Місіс Феєрфакс, ви казали, що в містера Рочестера немає ніяких особливих рис, – зауважила я. Я вже вклала Адель в ліжко і тепер приєдналася до місіс Феєрфакс в її кімнаті.
   – А хіба це не так?
   – Мені здалося, що він дуже примхливий, часто змінює свою думку і поводиться досить грубо.
   – Він може здатися таким незнайомцю, але я так звикла до його манер, що просто не звертаю на них уваги; крім того, якщо ви й справді помітили якісь особливості, то вони цілком виправдані.
   – Як це так?
   – Частково через те, що така вже його природа – ніхто з нас не в силі змінити свою природу; а частково через те, що його тривожать болісні думки, вони, безумовно, мучать його і виводять з рівноваги.
   – Чому?
   – Перша причина – сімейні негаразди.
   – Але ж у нього немає сім’ї…
   – Тепер немає, але колись була, принаймні були якісь родичі. Кілька років тому він втратив старшого брата.
   – Старшого брата?
   – Саме так. Містер Рочестер не так давно став власником цього маєтку – тільки дев’ять років тому.
   – Дев’ять років – некороткий термін. Він був так сильно прив’язаний до свого брата, що й досі за ним тужить?
   – Ні, не думаю. Мені здається, що між ними були якісь непорозуміння. Містер Роланд Рочестер повів себе не зовсім гідно щодо містера Едварда і, здається, налаштував батька проти нього. Старий джентльмен дуже любив гроші і хотів утримати сімейну власність вкупі. Він не хотів ділити маєток і водночас бажав, аби містер Едвард також був багатим, щоб не применшувати слави Рочестерів. Скоро потому, як містер Рочестер змужнів, його батько при йняв одне рішення, яке згодом призвело до великого зла. Змовившись, старий містер Рочестер і містер Роланд поставили містера Едварда у дуже скрутне становище, яке, однак, давало йому багатство. Я ніколи не знала деталей тієї справи, але точно знаю, що душа містера Едварда не витримала таких страждань. Він так і не зміг вибачити їм: він порвав із сім’єю і багато років не міг знайти собі притулку. Я не пригадую, щоб він залишався у Тернфілді довше, як на два тижні, відколи брат умер, не зоставивши заповіту, і містер Едвард став хазяїном цього маєтку. Та воно й не дивно, що він тікає з цього старого дому.
   – А чому не дивно?
   – Мабуть, він вважає його дуже похмурим.
   Відповідь була ухильною. Мені б кортіло почути щось ясніше, але місіс Феєрфакс не могла або не хотіла розповідати про страждання містера Рочестера та їхні причини. Вона сказала, що й для неї самої це все було таємницею і вона могла лише здогадуватися. Було очевидно, що вона не бажала продовжувати розмову на цю тему, і я більше нічого не запитувала.

Розділ ХІV

   Кілька наступних днів я рідко бачилася з містером Рочестером. Вранці він був заклопотаний справами, а по обіді до нього приїжджали джентльмени з Мілкота й сусідніх графств, інколи вони залишалися на вечерю. Зрештою, коли нога перестала боліти і містер Рочестер зміг сісти на коня, він багато їздив, мабуть, із візитами у відповідь: як правило, він повертався додому дуже пізно.
   Адель також проводила з ним мало часу: містер Рочестер майже ніколи не кликав її; а мої стосунки з ним обмежувалися випадковими зустрічами в холі, на сходах чи в коридорі, коли він проходив повз мене з байдужим, холодним виглядом, ушанувавши лише стриманим кивком чи крижаним поглядом, тільки час від часу він вклонявся і усміхався, як справжній джентльмен. Такі перепади настрою не ображали мене, бо я бачила, що це жодним чином не пов’язане зі мною. На це були свої причини.
   Якось на обід у нього зібралися гості, і він послав по моє портфоліо. Він хотів показати мої малюнки. Гості роз’їхалися досить рано – за словами місіс Феєрфакс, у Мілкоті мали відбутися громадські збори, – та оскільки вечір видався холодним і дощовим, містер Рочестер не приєднався до них, а залишився вдома. Незадовго потому як гості поїхали, продзвенів дзвоник: нам з Адель було наказано спуститися вниз. Я зачесала й одягнула Адель, сама ж переконалася в тому, що моя простенька квакерська сукня в порядку, що все просто і скромно, а волосся гладенько зачесане назад, і ми спустилися вниз. Всю дорогу Адель хвилювало лише одне запитання: чи прибула нарешті її petit coffre [22 - Маленька скринька (фр.).]. Через якісь непередбачені обставини її досі ще не доставили. Проте нарешті Адель діждалася: коли ми зайшли до кімнати, на столі стояла маленька картонна коробочка з обіцяним подарунком, і Адель інстинктивно відчула це.
   – Ma boite! Ma boite! [23 - Моя коробка! Моя коробка! (фр.).] – кричала вона, підбігаючи до столу.
   – Так, нарешті ти дочекалася своєї «boite»! Неси її в якийсь закуток, ти, справжня дочко Парижа, і патрай собі на втіху, – сказав містер Рочестер глибоким і досить саркастичним голосом, який долинав із глибин м’якого крісла біля коминка. – Але май на увазі, – провадив він, – не відривай мене подробицями цього анатомічного процесу чи станом нутрощів: проводь свою операцію в абсолютній тиші: tiens-toi tranquille, enfant; comprends-tu? [24 - Сиди тихше, дитино, зрозуміло? (фр.).]
   Здавалося, що це зауваження було зайвим, принаймні Адель його уже не слухала: вхопивши свій скарб, вона вмостилася на дивані й намагалася розв’язати шнурочок, що притримував кришку. Відкривши коробку і похапцем витягнувши кілька аркушів сріблястого паперу, вона тільки й спромоглася, що вигукнути:
   – Oh ciel! Que c’est beau! [25 - О небеса! Яка краса! (фр.).] І почала захоплено розглядати подарунки.
   – А міс Ейр також тут? – запитав хазяїн, привставши у кріслі й озирнувшись на двері, де я стояла.
   – А, ви там! Заходьте. Сідайте ось тут, – з цими словами він підсунув ще одне крісло до свого. – Знаєте, я не дуже люблю слухати дитяче базікання. Я старий парубок і не маю приємних спогадів, пов’язаних із їхнім щебетанням. Для мене було б просто нестерпним провести цілий вечір тет-а-тет з цією малою дитиною. Не відсувайте крісла, міс Ейр; нехай воно залишається саме там, де я його поставив, – якщо ваша ласка. К бісу церемонії і чемність! Я постійно забуваю про них. Також мені не до вподоби простодушні старенькі жіночки, проте ними не годиться нехтувати, якщо вже такі є. Все ж таки вона Феєрфакс – чи принаймні була одружена з одним із них. А кажуть, що кров не водиця.
   Він подзвонив у дзвоник і запросив місіс Феєрфакс, яка невдовзі з’явилася з кошичком для в’язання в руці.
   – Доброго вечора, мадам. Я послав за вами заради добродійної мети. Справа в тому, що я заборонив Адель говорити зі мною про свої подарунки, а вона згорає від нетерпіння поділитися з кимсь своєю радістю. Чи не будете ви такі ласкаві прислужитися як її слухачка і співрозмовниця? Це буде неабияким проявом милосердя з вашого боку.
   Справді, щойно Адель помітила місіс Феєрфакс, миттю посадила її на канапу і поскладала їй на коліна цілу купу всіляких дрібничок із порцеляни, слонової кістки і воску – все, що було в її boite. Вона торохкотіла без угаву, намагаючись пояснити що й до чого, і час від часу вигукувала щось ламаною англійською.
   – От я вже й зіграв роль доброго хазяїна, – вів далі містер Рочестер. – Я зробив так, що мої гості самі розважають одне одного, і тепер можу робити те, що приємно мені. Міс Ейр, посуньте свого стільця ще трохи ближче: ви сидите так далеко, що я вас не бачу, хіба що мені доведеться змінити позу, чого робити я не збираюся.
   Я вчинила, як мене просили, хоча воліла б залишитися у тіні; але містер Рочестер звик віддавати такі прямолінійні накази, що просто неможливо було його ослухатися.
   Як я вже згадувала, ми були у їдальні. Люстра, яку засвітили ще перед обідом, наповнювала кімнату яскравим світлом; великий коминок палахкотів червоним полум’ям; пишні пурпурові завіси затуляли високі вікна і ще вищу арку; у кімнаті було тихо, якщо не зважати на приглушену балаканину Адель (вона не насмілювалася говорити голосно) і стукіт зимового дощу об шибки, що чувся в перервах між розмовами.
   Мені здалося, що містер Рочестер, сидячи в оббитому адамашком кріслі, був не таким, як раніше, – він видався мені не таким суворим і не таким похмурим. На його вустах застигла легенька посмішка, очі ж блищали, наче від вина, – я не була певна, але, мабуть, так воно й було. Іншими словами, він був у своєму пообідньому гуморі: відвертіший, привітніший і поступливіший, ніж уранці – тоді, як правило, він бував холодним і різким. Однак ось так відкинувши свою велику голову на спинку крісла, він здавався мені трохи похмурим. Його обличчя було наче вирізьблене з граніту, а в темних, великих очах відбивалися мерехтливі вогники полум’я. Його очі були таки гарні: великі, чорні, задумливі; іноді з самої глибини пробивалося щось, і якщо це була не ніжність, то дуже схоже на неї почуття.
   Хвилини зо дві він не відводив погляду від вогню, а я свого не відводила від нього, аж раптом він різко обернувся і спіймав мене на тому, що я вивчала його обличчя.
   – Ви роздивляєтесь мене, міс Ейр, – сказав він. – Ви вважаєте мене вродливим?
   Була б я трошки подумала, то відповіла б якоюсь загальноприйнятою, розпливчастою фразою, але відповідь сама по собі нагло зірвалася мені з язика:
   – Ні, сер.
   – О! Слово честі! Ви особлива, – сказав він. – У вас вигляд маленької чернички; ви дивна, тиха, сувора і проста. Коли ви сидите ось так, склавши руки на колінах і опустивши погляд долу, то, як правило, дивитесь на килим – за винятком тих випадків, коли пильно поглядаєте мені в лице, як от зараз; а коли хтось ставить вам запитання або робить зауваження, на яке треба щось сказати, то ви даєте відповідь не стільки гостру, скільки несподівану. То як мені розуміти вас?
   – Я була аж занадто відвертою, сер, і прошу за це вибачення. Мені слід було сказати, що досить складно одразу відповісти на запитання, яке стосується чиєїсь зовнішності, що смаки різняться, що краса дуже мало значить і таке інше.
   – Вам не слід було так відповідати. Краса не має ваги – та невже? Отже, ви хочете пом’якшити свій попередній вирок, заспокоїти мене, а тим часом кидаєте ще один камінець у мій город. Ну що ж, продовжуйте. Що вам не подобається в мені? Здається, у мене є руки, є ноги, а решта частин тіла такі ж самі, як і в інших чоловіків?
   – Дозвольте мені забрати свої слова назад, містере Рочестер. Я не хотіла образити вас, а просто бовкнула, так, не подумавши.
   – Справді, не подумавши. А тепер ви маєте поплатитися за це. Отож критикуйте мене: може, вам не подобається моє чоло?
   Він підняв чорне пасмо волосся, яке спадало йому до брів, і показав своє високе чоло, за яким приховувався неабиякий розум, проте його обличчю чогось бракувало – виразу доброти.
   – Ну то що? Може, я дурень?
   – Це зовсім не так, сер. Можливо, ви вважатимете мене невихованою і грубою, але я відповім на ваше запитання іншим запитанням: ви добра людина?
   – Ну от, знову! Ви знову ображаєте мене! А начебто збиралися погладити по голові. І це все тому, що я зізнався: не люблю товариства дітей і старих жінок (про це слід говорити тихіше). Ні, юна леді, я не дуже добра людина, але в мене є сумління, – і з цими словами він вказав на відповідні горбинки, які, подейкують, відповідають за цю рису і які, на його щастя, були досить виразними і надавали верхній частині його обличчя якоїсь чарівної глибини. – Окрім того, колись я був досить співчутливий. У вашому віці я був жалісливим хлопцем, я співчував сиротам, нужденним і нещасним. Але доля жорстоко повелася зі мною: вона добряче пом’яла мене своїми кулачиськами, і я став тугішим і твердішим, ніж гумовий м’яч; хоча десь глибоко-глибоко в мені ще зосталися добрі почуття, до яких можна дістатися. Ну як, можу я сподіватися?
   – Сподіватися на що, сер?
   – З гумового м’яча знову обернутися на людину?
   «Сьогодні він таки хильнув зайвого», – подумала я. Я не відала, що відповісти на його дивне запитання: звідки мені було знати, чи можлива така переміна?
   – Здається, я поставив перед вами нелегку задачу, міс Ейр, ви замислилися. І хоча ви зовсім не вродливіша, ніж я, вам такий вираз до лиця. Крім того, це зручно: тепер ви не дивитеся на мене своїми допитливими очима, а розглядаєте квіти на килимку; отже продовжуйте в тому ж дусі. Юна леді, сьогодні ввечері мені хочеться побалакати з кимсь відверто.
   З цими словами він підвівся з крісла і залишився стояти, спираючись рукою на мармуровий коминок. В такій позі його статуру було добре видно, так само як і обличчя. В око впадали його широченні плечі, які були зовсім не пропорційні до інших частин тіла. Я впевнена, що більшість людей вважали б його зовсім некрасивим чоловіком, однак стільки підсвідомої гордості було в його поставі, стільки невимушеності в його поведінці, стільки байдужості до своєї зовнішності і стільки зарозумілої впевненості в інших своїх якостях, вроджених чи набутих, які компенсували брак фізичної краси, що, дивлячись на нього, кожен і сам починав поділяти його байдужість та сліпо вірити у нього.
   – Сьогодні ввечері мені хочеться побалакати з кимсь відверто, – повторив він. – Ось чому я послав по вас: коминок і люстра не зовсім та компанія, якої б мені хотілося; Пілот також не підходить, бо він не вміє розмовляти. Адель – це уже трішки краще, але вона все одно не годиться на співрозмовницю, так само як і місіс Феєрфакс. Я впевнений, що ви мені підійдете – звісно, якщо ви не проти. Ви зацікавили мене ще того вечора, коли я запросив вас сюди вперше. Відтоді я майже забув про вас: голова була забита іншим, але сьогодні ввечері я вирішив відпочити, викинути з голови все надокучливе і залишити тільки приємне. Мені б хотілося скласти якусь думку про вас, дізнатися про вас більше. Отже, говоріть.
   Замість того, щоб заговорити, я усміхнулася. Й усмішка моя була не вельми радісна чи покірна.
   – Говоріть, – наполягав він.
   – Але про що, сер?
   – Про що бажаєте. Я повністю залишаю за вами вибір теми і манеру її викладу.
   Але я сиділа мовчки. «Якщо він гадає, що я говоритиму тільки заради того, щоб ляпати язиком, то він сильно помиляється, він звернувся не до тієї людини», – подумала я.
   – Може, ви німа, міс Ейр?
   Я все ще мовчала. Він трошки схилив голову до мене, здавалося, його погляд пірнув у глибину моїх очей.
   – Ви така вперта? – сказав він. – І мабуть, розсердилися. Що ж, ви мали на це право. Я висловив своє бажання в абсурдній і майже нахабній формі. Прошу вибачити мене, міс Ейр. Я хочу, щоб ви зрозуміли раз і назавжди, що я не маю наміру поводитися з вами, як зі своєю підлеглою: я маю на увазі, що сподіваюся лише на ту перевагу, яку дають мені двадцять років різниці у віці та ціле століття життєвого досвіду. Це цілком законно et j’y tiens [26 - І я на цьому наполягаю (фр.).] – так сказала б Адель. І користуючись тільки цією перевагою і нічим іншим, я просив би вас зробити таку ласку і трішки побалакати зі мною, щоб відвернути думки, які отруюють мою душу, вгризаючись у неї, як іржавий цвях.
   Він пояснив все дуже чемно, він попросив пробачення, і тепер я не могла знехтувати його проханням, не поговорити з ним.
   – Я охоче розважу вас, сер, якщо це буде мені до снаги. Я зроблю це з радістю. Але я не можу обрати тему для розмови, бо не знаю, чим ви цікавитеся. Ви просто запитуйте, а я постараюся відповісти на ваші запитання.
   – Тоді передусім скажіть мені таке: чи погоджуєтеся ви з тим, що я маю право бути дещо владним, різким, а деколи, можливо, й занадто вимогливим, виходячи з того, що за віком я можу бути вашим батьком, що я здобув свій життєвий досвід, спілкуючись із сотнями людей з різних країн, що я об’їздив півсвіту, поки ви жили спокійним, тихим життям в одному місці, з одними і тими ж людьми?
   – Чиніть, як вам заманеться, сер.
   – Це не відповідь, тобто поганенька відповідь, бо вона дуже ухильна. Висловлюйтесь ясніше.
   – Я не думаю, сер, що ви маєте право командувати мною тільки через те, що ви старший чи бачили більше світу, ніж я. Претендуючи на перевагу, ви повинні брати до уваги й те, чого саме навчили вас ваші роки та досвід.
   – Гм! Гарно сказано. Проте я не беру цього до уваги, тому що ні одне, ні друге нічому мене не навчили, а якщо й навчили, то тільки поганому. Давайте не звертатимемо уваги на всі ці переваги, але все-таки ви повинні погодитися, що, отримуючи ті чи інші накази, ви не ображатиметеся на мене за мій тон. Гаразд?
   Я знову усміхнулася: містер Рочестер видався мені якимсь незвичайним – здавалося, він забув, що платить мені тридцять фунтів на рік за те, щоб я виконувала його накази.
   – Усмішка – це вже добре, – сказав він, упіймавши мій вираз. – Але ви скажіть уголос.
   – Я оце подумала, сер, що мало який хазяїн турбуватиметься через те, що підлегла, якій він платить гроші, може бути ображена його наказом.
   – Моя підлегла! То ви моя підлегла, чи як? А я й забув, що плачу вам гроші! Ну тоді, беручи до уваги цю деталь, чи не дозволите ви мені трохи подратувати вас?
   – Дозволю, сер, але не через цю деталь, а через те, що ви забули про неї, що вам не байдуже, як ваша підлегла ставиться до своєї підлеглості. Так, я з радістю дозволяю вам трошки подратувати мене.
   – І ви не заперечуватимете, якщо я відкину всі ці заведені форми і фрази чемності, і не вважатимете, що з мого боку це зухвало?
   – Я гадаю, сер, що ніколи не сплутаю браку формальності із зухвальством: перше мені до вподоби, на друге не пристане жодна вільнонароджена людина, навіть за гроші.
   – Нісенітниця! Більшість вільнонароджених людей за гроші погодяться на все; тому кажіть лише за себе і не говоріть про те, в чому ви абсолютно нічого не тямите. Однак, мушу визнати, що в душі тисну вам руку за таку відповідь, хоча вона й не вірна, а також за те, як ви відповіли. Ви були щирі й відверті, в наші дні нечасто таке почуєш; навпаки, награна люб’язність, холодність або ж безглузде перекручення – ось це, зазвичай, служить винагородою за щиросердність. Мабуть, із трьох тисяч не знайшлося б і трьох гувернанток, котрі відповіли б мені так, як ви. Але я зовсім не збирався лестити вам: якщо ви не така, як більшість, то це ще не означає, що в цьому ваша заслуга. Всім треба завдячувати природі. Та й зрештою, я занадто поспішаю з висновками: того, що я знаю, не достатньо, аби сказати, що ви краща за інших. У вас іще можуть приховуватися різні вади на противагу кільком гарним рисам.
   «Так само, як і у вас», – подумала я.
   Наші погляди зустрілися саме тоді, коли я подумала це. Здавалося, він прочитав усе в моїх очах. Він відповів так, наче я сказала цю фразу вголос:
   – Так, так, ви маєте рацію, – сказав він. – У мене також багато недоліків: я їх знаю і запевняю вас, що не збираюся їх виправдовувати. Тільки Бог знає, що у мене немає підстав судити інших. Я вже прожив життя, скоїв чимало злих вчинків, та якщо добре все обміркувати, то всі мої глузування та осуд на адресу інших можуть так само стосуватися мене самого. Я ступив, чи радше (бо, як усі грішники, я люблю перекладати половину своєї провини на лиху долю та несприятливі обставини) мене підштовхнули на хибний шлях у віці двадцяти одного року, і з того часу я так і не зійшов із нього. Але я міг би бути зовсім іншим, я би міг бути таким добрим, як ви, – мудрішим, без жодної плямки. Я заздрю вашому душевному спокоєві, вашій чистій совісті, вашій незабрудненій пам’яті. Саме так, маленька дівчинко, чиста, незаплямована пам’ять – це найдорожчий скарб, невичерпне свіже джерело, чи не так?
   – А якими були ваші спогади, коли вам було вісімнадцять, сер?
   – Тільки приємними, чистими, здоровими: тоді в них ще не влився потік затхлої води і не перетворив їх на смердючу калюжу. У вісімнадцять я був таким, як ви, – точно таким, як ви. Взагалі від природи я мав бути хорошою людиною, міс Ейр; однією з найкращих, але, як бачите, я не такий. Ви скажете, що ви цього не помічаєте; принаймні я тішуся, що можу прочитати це у ваших очах (між іншим, стережіться: я швидко читаю ваші думки з очей). Просто знайте, що я не якийсь там негідник, ви не повинні думати про мене так, бодай не приписуйте мені ще одної поганої риси; але я щиро вірю: саме завдяки обставинам, а не моїм природнім нахилам, я перетворився на звичайнісінького типового грішника, який застряг у тому жалюгідному безпутстві, за допомогою якого багатії та нікчемні люди намагаються скрасити своє життя. Ви здивовані, що я такий відвертий із вами? Тож знайте, що в майбутньому ваші знайомі часто довірятимуть вам свої секрети: вони відчують інстинктивно, як і я, що ви не любите розповідати про себе, але уважно вислуховуватимете їхні історії; також вони відчують, що ви слухаєте без зловтіхи та зневаги, а зі співчуттям і симпатією. А це дуже підбадьорює і втішає, бо не награне і не нав’язливе.
   – Але як ви знаєте? Звідки вам це відомо, сер?
   – Я впевнений у цьому; ось чому я говорив так спокійно і вільно, наче просто записував свої думки до щоденника. Ви скажете, що слід бути вищим за обставини; так, слід, слід; але, як бачите, я не зміг. Коли доля обійшлася зі мною несправедливо, я не зміг зберегти холоднокровність: я впав у відчай, а потім змінився на гірше. Тож тепер, коли якийсь нікчема викликає у мене відразу своїми дрібними вадами, я не можу похвалитися тим, що чимось кращий за нього: я змушений визнати, що ми з ним однакові. Якби ж я міг встояти – один Бог знає!.. Стережіться докорів сумління, коли піддаєтесь спокусі, міс Ейр; бо докори сумління – то отрута життя.
   – Кажуть, що найкращі ліки – то спокута, сер.
   – Це не найкращі ліки. Можливо, виправлення – це найкращі ліки; а я зміг би виправитися – у мене достатньо сил для цього, якщо… та яка користь думати про це, якщо я обтяжений, обмежений, проклятий? Крім того, оскільки щастя мені уже не зазнати, я маю право брати від життя усі радощі, і я братиму їх за всяку ціну.
   – Значить, ви ще змінитеся на гірше, сер.
   – Може, й так. Але чому це має статися, якщо кожного разу я отримуватиму нову солодку і свіжу радість? Таку солодку і свіжу, як мед, який бджоли збирають з вересу.
   – Але бджола жалить, і мед гірчить, сер.
   – Звідки вам знати? Ви зроду його не куштували. Яка ви серйозна і поважна! Та ви знаєте про це так само мало, як і оця камея, – (кажучи це, він узяв із кам’яної полиці камею). – Ви не маєте права повчати мене, бо ви тільки новачок у цій справі, який ще не переступив порогу життя, і не знає зовсім нічого про його таємниці.
   – Я тільки нагадую вам ваші слова, сер: ви сказали, що помилка породжує докори сумління, а докори сумління – це отрута життя.
   – А хто говорить про помилки? Навряд чи те, що тільки-но промайнуло в моїй голові, помилка. Гадаю, це радше натхнення, аніж спокуса. Воно дуже приємне та заспокійливе – мені відоме це відчуття. Ось, я знову відчуваю, як воно огортає мене. Це не диявол, запевняю вас, а якщо і диявол, то переодягнений у світлого янгола. Гадаю, коли такий почесний гість стукає в моє серце, я не можу не впустити його.
   – Не довіряйте йому, сер. То не справжній янгол.
   – Знову ж таки: як вам знати? Завдяки якому зі своїх відчуттів ви можете відрізнити впалого у безодню серафима від Божого посланця – справжнього провідника від нахабного звабника?
   – З виразу вашого обличчя, сер. Воно видалось мені стурбованим, коли ви говорили про натхнення, яке охоплює вас. Я впевнена, якщо відгукнетесь на цей поклик, ви станете нещасним.
   – Все зовсім не так: він несе найпрекрасніше в світі послання. Та й зрештою, ви оберігаєте мою совість. Тому не турбуйтеся. Сюди, я запрошую тебе сюди, мій любий мандрівниче!
   Він промовив ці слова так, наче звертався до якогось образу, видимого тільки йому. Потім він згорнув на грудях простягнені вперед руки, немов пригортаючи до себе цей невідомий образ.
   – Ну от, – провадив він, знову звертаючись до мене. – Я прийняв до себе мандрівника. Я щиро вірю в те, що це переодягнене божество. Мені уже зробилося ліпше: моє серце перетворилося з похмурого склепу на священний храм.
   – Правду кажучи, сер, я зовсім не збагну вас; я не можу продовжити цю розмову, бо вона вийшла за рамки мого розуміння. Одне я знаю напевне: ви сказали, що були не таким добрим, як вам би цього хотілося і що вас турбує ваша недовершеність. Ви твердили, що нечисте сумління – це довічне прокляття. І мені здається, якби ви доклали зусиль, то ще змогли б стати іншим, таким, як ви бажаєте. І якщо відсьогодні ви робитимете тільки добрі вчинки і плекатимете лише гарні думки, то за кілька років ви накопичите багато нових чистих спогадів, до яких вам буде приємно повертатися.
   – Дуже справедливо! Правильно сказано, міс Ейр! З цього моменту я починаю мостити пекло.
   – Не розумію вас, сер.
   – Я моститиму його добрими намірами, незворушними і твердими, як камінь. Звичайно ж, мені потрібні нові друзі й нові справи.
   – Тобто кращі?
   – Тобто кращі – настільки, наскільки щире золото краще за жалюгідні шлаки. Здається, ви сумніваєтесь у мені. А я в собі ніскілечки не сумніваюсь: у мене є мета, є мотив. Просто зараз я видаю закон, який не можна обійти, як закони мідян і персів, і затверджую, що моя мета і мотиви правильні.
   – Які ж вони правильні, сер, якщо потребують іще якогось узаконення?
   – Вони абсолютно правильні, міс Ейр, хоча й вимагають нового закону: нечуваний збіг обставин вимагає нечуваних законів.
   – Така заява досить небезпечна, сер; зразу видно, що нею легко знехтувати.
   – Повчальний афоризм! Справді повчальний, але знайте, що я присягаюся усіма своїми богами не нехтувати його.
   – Ви проста звичайна людина, сер, а кожній людині властиво помилятися.
   – Я така ж звичайна людина, як і ви: ну і що з того?
   – Людині, схильній до помилок, не варто претендувати на владу, яку слід доручати лише обраним, довершеним.
   – На яку владу?
   – Наприклад, сер, казати про будь-яку дивну, невизнану поведінку: «Це правильно».
   – «Це правильно» – справді годящі слова: їх вимовили ви, а не я.
   – Що ж, нехай це буде правильно, – сказала я і підвелася, вважаючи безглуздим продовжувати розмову, в якій я нічогісінько не тямила. Крім того, я не могла вловити гумору свого співрозмовника, принаймні зараз, і це додавало мені відчуття невпевненості та збентеженості, які зазвичай супроводжують переконання у власній недогадливості.
   – Куди ви зібралися?
   – Пора вкладати Адель до ліжка: її сонний час уже давно настав.
   – Ви боїтеся мене, бо я говорю загадками.
   – Ваша мова загадкова, сер, та хоча я збентежена, я все одно не боюся вас.
   – Ні, ви таки боїтеся: це все через ваше себелюбство – ви боїтеся помилитися.
   – У цьому сенсі я й справді обачна: я не хочу бовкнути дурницю.
   – Якби ви й бовкнули щось, то певне зробили б це так тихо і поважно, що я б сприйняв його за мудрість. Ви коли-небудь смієтеся, міс Ейр? Не обтяжуйте себе, можете не відповідати: я й так бачу, що смієтеся ви вкрай рідко, проте дуже весело. Повірте – від природи ви не суворіша, ніж я зіпсутий. Заборони, які накладалися у Ловуді, все ще переслідують вас: вони контролюють ваш вираз обличчя, приглушують голос і сковують ваші рухи. В присутності мужчини – брата, батька, хазяїна чи ще когось – ви боїтеся усміхатися занадто весело, говорити занадто розкуто, рухатися занадто жваво, але я гадаю, що з часом ви навчитесь поводитися природно в моєму товаристві, як от я з вами, – без усяких там формальностей. Тоді ви всміхатиметеся, а ваші рухи стануть жвавішими й різноманітнішими, ніж зараз. Іноді ваш погляд нагадує мені погляд цікавої пташки, яка дивиться на світ через ґрати. Вона – наче жвава, невгамовна, повна рішучості полонянка, яка знялася б високо понад хмари, якби була вільна. Ви все ще хочете піти?
   – Годинник уже пробив дев’яту, сер.
   – Не зважайте – зачекайте хвилинку: Адель ще й так не хоче спати. Як ви бачите, міс Ейр, я сиджу спиною до вогню і маю можливість спостерігати за тим, що діється в кімнаті. Розмовляючи з вами, я час від часу поглядав на Адель (у мене є свої причини на те, щоб вважати її цікавим екземпляром для спостереження – і одного дня я, можливо… ні, не можливо, а таки точно розкажу вам про них). Приблизно десять хвилин тому вона витягнула зі своєї коробочки маленьке рожеве шовкове платтячко. Коли вона розгорнула його, її обличчя засвітилось від захоплення: кокетство у неї в крові, воно володіє її думками, проймає всю її плоть. «Я хочу його приміряти, – закричала вона. – І негайно!» З цими словами вона вибігла з кімнати. Можете не сумніватися, зараз вона приміряє сукню у кімнаті Софі, а за кілька хвилин з’явиться тут. Але вже зараз я знаю, що побачу Селін Варанс у мініатюрі, коли та виходила на сцену. Та годі про це. Однак це буде страшним ударом для моїх почуттів. Таке моє припущення. Залишіться, щоб побачити, чи воно справдиться.
   За мить я почула тупіт ніжок Адель у холі, потім вона з’явилася в дверях, і мала саме такий вигляд, як передбачав її опікун. Замість коричневої сукні на ній була рожева, коротка і пишна. Її голівку квітчав трояндовий віночок, на ніжках були шовкові панчішки та білі черевички.
   – Est-ce que ma robe va bien? – вигукнула вона, нахилившись вперед. – Et mes souliers? et mes bas? Tenez, je crois que je vais danser! [27 - Чи личить мені сукня? А черевички? А панчохи? Здається, я зараз затанцюю! (фр.).]
   Поправивши сукню, вона протанцювала через усю кімнату, від дверей до містера Рочестера, повертілася перед ним на пальчиках і, впавши на одне коліно, вигукнула:
   – Monsieur, je vous remercie mille fois de votre bonté, – підвівшись, вона додала: – C’est comme cela que maman faisait, n’est-ce pas, monsieur? [28 - Мсьє, я така вдячна за вашу доброту. Отак робила й мама, правда, мсьє? (фр.)]
   – Точнісінько так само! – пролунало у відповідь. – Саме так вона виманювала англійське золото з моїх кишень. Тоді я був молодий і зелений, міс Ейр, такий зелений, мов трава; я був зовсім такий, як ви зараз. Однак минула моя весна і залишила мені ось цю маленьку французьку квіточку, якої я б іноді волів позбутися. Я перестав цінувати цибулину, з якої вона виросла, бо усвідомив, що вона належить до тієї породи, яка підгноюється тільки золотом. Я збайдужів до квітки, особливо коли вона виглядає так штучно, як от щойно. Я утримую і виховую її головним чином через католицький принцип, згідно з яким одна добра справа може служити спокутою за багато гріхів, малих і великих. Одного дня я розкажу вам про це докладніше. А зараз – на добраніч!

Розділ ХV

   Коли випала нагода, містер Рочестер таки пояснив мені все. Якось по обіді він випадково зустрів мене й Адель у саду. Поки мала грала у волан і бавилася з Пілотом, він запропонував прогулятися довгою буковою алеєю, щоб постійно тримати Адель в полі зору.
   Саме тоді він розповів мені, що вона – дочка французької оперної танцівниці Селін Варанс, до якої, як він висловився, у нього була колись grande passion [29 - Палка пристрасть (фр.).]. Селін начебто відповідала на цю пристрасть ще більшою любов’ю. Він гадав, що вона його обожнює, хоча він і не красень. І щиро вірив, що вона віддає перевагу його taille d’athlète [30 - Атлетичне тіло (фр.).] над вродою Аполлона Бельведерського.
   – І знаєте, міс Ейр, я настільки лестив собі цією перевагою, настільки вірив, що галльська сильфіда обрала британського гнома, що винайняв для неї чудовий будинок, цілу купу прислуги, подарував їй розкішний екіпаж, шовки, діаманти, дорогі мережива, а скільки всього я ще був ладен зробити! Коротше кажучи, я почав руйнувати себе і розорятися, як і будь-який сентиментальний закоханий. Я не вигадав нічого нового, я рухався уже протоптаною стежкою сорому і розорення та боявся оступитися хоча б на дюйм. Мене спіткала та сама доля, що й інших закоханих. І я не жаліюся – я її заслужив. Одного вечора я приїхав до Селін без попередження і не застав її вдома. Ніч була тепла, а я вже стомився від ходіння вулицями Парижа, тож вирішив почекати в її будуарі, щасливий, що можу дихати повітрям, нещодавно освяченим її присутністю. Ні, мабуть, я перебільшую, я ніколи не боготворив її: у повітрі радше витав запах її парфумів, аромат мускусу й амбри, а не дух святості. Я уже почав був задихатися від запаху оранжерейних квітів й ароматичних есенцій, коли раптом вирішив відчинити двері та вийти на балкон. Надворі яскраво сяяв місяць і світили газові ліхтарі, було дуже тихо. На балконі було кілька крісел, і я присів на одне з них, потім закурив сигару… якщо ви не проти, я й зараз закурю.
   Поки він діставав гаванську сигару і прикурював її, панувала тиша. Він затягнувся і, випустивши хмарку запашного диму в морозяне тьмяне повітря, провадив далі:
   – В ті дні, міс Ейр, я полюбляв солодощі, тому (вибачте за вульгарність) я наминав шоколадки, курив сигару і спостерігав за екіпажами, що котилися модними вуличками до опери, яка містилася неподалік. Аж раптом в елегантному закритому екіпажі, запряженому двійкою породистих англійських коней, я впізнав карету, яку нещодавно подарував Селін. Вона поверталася додому: ясна річ, моє серце загримало об залізне поруччя, на яке я спирався грудьми. Як я й очікував, карета зупинилася біля парадного входу, і моя пристрасть (саме це слово підходить для оперної танцівниці) ступила на землю. Хоча вона була закутана в плащ – цілком зайвий у такий теплий червневий вечір – я впізнав її по маленькій ніжці, яка вистромилася з-під сукні, коли вона стрибала додолу. Перегнувшись через балкон, я саме збирався прошепотіти «Mon ange [31 - Мій янголе (фр.).]» – звісно ж, так тихо, щоб це почула тільки моя кохана, – коли раптом із карети вискочила ще одна постать, також закутана в плащ. Однак на ногах у неї дзвеніли залізні остроги, а на голові був капелюх, який плавно проплив під склепінням під’їзду.
   Ви коли-небудь ревнували, міс Ейр? Звісно, що ні: не варто було про це запитувати, адже ви ніколи не кохали. Ці почуття у вас попереду: зараз ваша душа спить, але якось вона зазнає шоку, який пробудить її. Ви думаєте, що життя завжди пливтиме такою спокійною течією, як і у вашій молодості. Пливучи ось так, із заплющеними очима й заткнутими вухами, ви не бачите гострого каміння, яке випинається з-під води, і не чуєте бурхливих хвиль, які з ревом розбиваються об нього. Але я кажу вам – запам’ятайте мої слова, – одного дня ви опинитеся перед вузькою ущелиною, де ваш життєвий потік закрутить і завирує, зареве і зашумить. І тоді одне з двох: або вас розіб’є вщент об скелі, або ж підніме на високій хвилі і перенесе в тихішу течію, як перенесло мене.
   Мені подобається сьогоднішній день – я люблю, коли небо ось такого сталевого кольору, я люблю, коли світ понурий і закляклий від морозу. Я люблю Тернфілд, його старовину, його самотність, старі дерева з гайворонням, кущі глоду, його сірі стіни і ряди темних вікон, у яких відбивається небо, – і все ж таки як довго я ненавидів саму думку про нього, обходив його десятими дорогами! Я й досі його ненавиджу…
   Він заскреготів зубами і замовк, потім зупинився; здавалося, він вріс ногами в землю. Його думками опанувала ненависть, і то така сильна, що він не міг зрушити з місця.
   Коли він ось так завмер, ми саме піднімалися вгору по алеї; будинок був перед нами. Підвівши очі до зубців, він метнув на них такий погляд, який мені досі не доводилося бачити. Здавалося, біль, сором, злість, нетерпіння, відраза і ненависть вели запеклу боротьбу у тих великих очах під чорними бровами. Боротьба була шаленою, але раптом перемогло інше почуття – жорстоке, цинічне, свавільне і рішуче; воно втихомирило його шалений порив і повернуло йому спокій. Містер Рочестер заговорив знову:
   – Кілька хвилин я мовчав, міс Ейр, я зустрічався зі своєю долею. Вона стояла там, ось біля того бука – відьма, схожа на ту, що явилася Макбетові у Форесі. «Ти любиш Тернфілд?» – запитала вона, звівши догори пальця. А потім написала у повітрі зловісні слова, що пробігли вогненними ієрогліфами між верхнім і нижнім рядом вікон: «Люби його, якщо зможеш! Люби його, якщо посмієш!» – «Я буду його любити! – сказав я. – Я посмію його любити», – і він похмуро додав: – І я дотримаю свого слова, я подолаю всі перешкоди на шляху до щастя і добра, так, добра. Я хочу стати кращим, ніж я був до цього. І так само як Йов здолав усі кривди, [32 - Старозавітного праведника Йова, про якого розповідається в Книзі Йова, безліч разів спокушав сатана, але Йов усе мужньо стерпів і жодного разу не дорікнув Богові, за що Бог удвічі помножив його статки, послав довголіття й багато дітей.] так і я здолаю ті перешкоди, що для інших тверді, мов залізо і сталь, а для мене стануть соломою і трухлявою деревиною.
   Якраз в цей момент підбігла Адель зі своїм воланом.
   – Геть звідси! – крикнув він різко. – Грайся деінде, дитино, або ж іди до Софі!
   Ми пішли далі мовчки, і я наважилася повернутися до теми, яку він так несподівано змінив на іншу:
   – Ви залишилися на балконі, сер? – запитала я. – Тоді, коли приїхала мадемуазель Варанс?
   Я була майже впевнена, що він відреагує дуже різко на таке невчасне запитання, але сталося навпаки: прокинувшись від стану забуття, він глянув на мене, і здавалося, його очі проясніли.
   – О, я забув про Селін! Отож слухайте. Коли я побачив свою любку в компанії кавалера, здалося, я почув сичання і зелена змія ревнощів, піднявшись з осяяного місяцем балкона, ковзнула мені під жилет і за якусь мить прогризла шлях до мого серця… Дивно! – вигукнув він несподівано, знову ухиляючись від теми розмови. – Дивно, молода леді, що я обрав вас слухачем моєї сповіді. А ще дивніше, що ви слухаєте так спокійно, наче це звичайна річ, коли такий, як я, розповідає про свої романи з оперними танцівницями недосвідченій дівчині, як оце ви! Але останнє пояснює перше: ви спокійна, поміркована і тактовна, ви створені для того, щоб вислуховувати чужі таємниці. Крім того, я не просто так обрав вас для розмови: я впевнений, що ви не переймете від мене зарази, у вас особливий розум – унікальний. На щастя, у мене немає намірів губити його, а якби такі й були, то ваш розум не піддався б. Що довше ми спілкуємося, то краще: я не можу згубити вас, але ви можете зцілити мене.
   Після цього відступу він провадив далі:
   – Я залишився на балконі. «Без сумніву, вони піднімуться в її будуар, – подумав я. – А я влаштую їм засідку». Отже я просунув руку у відчинене вікно і запнув завіси, залишивши тільки вузьку смужку, крізь яку я міг усе бачити; потім я щільно причинив віконну раму, залишивши тільки вузеньку шпаринку, щоб чути перешіптування закоханих. Відтак я повернувся на своє місце; щойно я присів у крісло, як з’явилася наша парочка. Я зразу ж помітив їх крізь щілину. Спочатку зайшла покоївка Селін, запалила лампу, поставила її на стіл і зразу ж вийшла. Отже, тепер мені було добре видно пару: обоє скинули плащі, і переді мною постала Варанс, вся в шовках і коштовностях – моїх подарунках. Її кавалер був одягнений в офіцерську форму. Я впізнав у ньому розпусного віконта – дурного і розпещеного молодика, з яким мені доводилося зустрічатися у товаристві. Я не міг навіть зненавидіти його, настільки він був жалюгідним, я глибоко зневажав його. Коли я впізнав його, отруйний зміїний зуб зламався, бо в той-таки момент моє кохання до Селін миттю згасло, немов полум’я, загашене струменем води. Жінка, яка зрадила мене з таким суперником, не була варта того, щоб за неї боротися. Вона заслуговувала тільки на презирство, однак менше, ніж я, кого вона так легко обвела навколо пальця.
   Вони почали розмову, і їхня балачка остаточно розчарувала мене: легковажна, корислива, пуста і безглузда, вона радше стомлювала, аніж дратувала слухача. На столі лежала моя візитна картка, і коли вони помітили її, заговорили про мене. Проте жоден із них не зумів дотепно насміятися з мене. Вони тільки лаяли мене образливими словами, ні на що інше вони були нездатні. Особливо старалася Селін, яка обговорювала мої особисті вади – вона називала їх потворністю. Переді мною вона називала їх не інакше, як beauté mâle. [33 - Чоловіча краса (фр.).] Саме цим вона діаметрально відрізнялася від вас: ви під час нашої другої розмови відверто заявили, що не вважаєте мене вродливим. Це протилежність вразила мене тоді, і я…
   До нас знову підбігла Адель.
   – Мсьє, Джон просив передати, що приїхав агент і він хоче бачити вас.
   – А! В такому разі я змушений скоротити свою розповідь. Відчинивши двері, я зайшов до кімнати. Звільнив Селін від свого заступництва, наказав їй виїхати з будинку, дав грошей на необхідні витрати, не зважав на її крики, напади істерики, благання, клятви, конвульсії, і призначив зустріч віконту в Булонському лісі. Наступного ранку я мав приємність зустрітися з ним, залишив на згадку кулю в одній з його біленьких, тонесеньких ручок, кволих, немов крильця курчати, і вирішив, що достатньо поквитався з ними всіма. Але на мій превеликий жаль, за шість місяців до того вона подарувала мені це мале дівча: Адель, якщо вірити її словам, це моя дочка. Можливо, так воно і є, проте я не бачу жодного доказу свого батьківства: вона зовсім на мене не схожа. Пілот більше схожий на мене, ніж вона. Кілька років потому як я порвав з Селін, вона покинула дитину і поїхала до Італії з якимсь музикантом чи співаком. Я ніколи не визнавав ніяких обов’язків щодо утримання Адель і зараз не визнаю, бо я їй не батько. Але коли я почув, що дитина залишилася без засобів для існування, то витяг її з паризького багна і привіз сюди, щоб вона зростала на чистій землі англійського саду. Місіс Феєрфакс знайшла вас, щоб ви навчали її; але тепер, коли ви знаєте, що вона позашлюбна дитина французької оперної танцівниці, ви можете змінити думку про свою посаду й ученицю: одного дня ви прийдете до мене і скажете, що знайшли інше місце і що ви просите мене почати пошуки нової гувернантки. Я правий?
   – Ні: Адель не повинна відповідати за гріхи своєї матері чи ваші. Я опікуюсь нею, як тільки можу, а тепер, коли мені стало відомо, що вона певною мірою сирота – покинута матір’ю і не прийнята вами, – я ще дужче пригорнуся до неї. Чи можу я надавати перевагу розбещеній дитині з багатої сім’ї, яка ненавидить свою гувернантку, над самотньою маленькою сиріткою, яка хилиться до неї, як до друга?
   – А! Ось у якому світлі ви бачите це! Ну що ж, мені час повертатися. Це саме стосується і вас: надворі уже темніє.
   Але ми з Адель і Пілотом залишилися ще на кілька хвилин – бігали наввипередки і грали у волан. Коли ми повернулися додому, я зняла з неї капелюшок і пальто та всадовила собі на коліна. Я тримала її на колінах аж цілу годину і дозволила торохкотіти про все, що заманеться. Я не сварила її за дрібні пустощі, до яких вона завжди вдавалася, коли їй приділяли забагато уваги, і які свідчили про її легковажність, вочевидь, успадковану від матері й навряд чи властиву англійській вдачі. Однак у неї були й хороші риси, і я завжди була схильна до того, щоб перебільшувати їх. Я намагалася знайти у її зовнішності та поведінці схожість із містером Рочестером, але так і не знайшла: ні поведінкою, ні рисами, ні виразом личка вона не скидалася на нього. А жаль: якби вона хоч трошки була схожою на нього, він би ставився до неї набагато краще.
   Ввечері, повернувшись до своєї кімнати, я в деталях згадала те, що мені розповів містер Рочестер. Як він зауважив, у самій історії не було нічого особливого: пристрасть заможного англійця до французької танцівниці і її зрада – це й справді повсякденний сюжет у вищому світі. Але дивно, що його охопило таке неймовірне хвилювання, коли він говорив, що радий знову опинитися у Тернфілді і його оточенні. Я довго міркувала над цим, але потік моїх думок при йняв інше русло, бо я ніяк не могла з’ясувати цю обставину; я почала думати над тим, як хазяїн ставиться до мене. Довіра, якою він наділив мене, здавалося, була наслідком моєї скромності – принаймні так думала я. Протягом останніх кількох тижнів він ставився до мене врівноваженіше, ніж спочатку. Здавалося, я ніколи не заважала йому, а якщо випадково зустрічала його, він не робився зразу холодним і гордовитим, а навпаки, здавалося, був радий таким зустрічам, він завжди знаходив для мене тепле слово й усмішку. Коли ж він кликав мене офіційно, то приймав так тепло, що мені здавалося, наші вечірні розмови приносили задоволення не тільки мені, але і йому самому.
   Справді, я говорила небагато, проте з радістю вислуховувала його. Він був товариським від природи, він любив розкривати перед недосвідченим розумом сцени з життя і побуту інших людей (я маю на увазі не жорстокі й не підлі сцени, а ті, що вносили з собою новизну і дивували мене своїм баченням світу). Я радо сприймала ідеї, які він пропонував, уявляла нові картини, які він змальовував переді мною, перелітала за його думкою до нових місць, які він розкривав для мене, і він ніколи не ставив мене у безвихідь і не бентежив отруйними натяками.
   Його невимушена поведінки звільнила мене від болючої скутості, а дружня відвертість, добра і щира, з якою він ставився до мене, прив’язала до нього. Іноді мені здавалося, що він радше мій родич, ніж хазяїн, хоча деколи він бував дуже владним. Проте я не звертала на це уваги, я бачила, що такий уже він від природи. Я стала така щаслива, така вдячна за цей свіжий інтерес до життя, що припинила сумувати через свою самотність і відсутність рідні: здавалося, мій тоненький місяць потовстішав, життя наповнилося змістом, моє здоров’я покращилося, я набрала кілька фунтів і стала сильнішою.
   Чи був тепер містер Рочестер потворним у моїх очах? Ні, читачу: вдячність, а також добрі та щирі розмови – все це спричинилося до того, що обличчя містера Рочестера стало найбажанішим для мене. Його присутність у кімнаті зігрівала мене дужче, ніж найяскравіше полум’я. Ні, я не забула про його недоліки, просто не могла цього зробити, бо він постійно демонстрував їх переді мною. Він бував гордовитим, злісним, різким із підлеглими: в глибині душі я знала, при всій його безмежній доброті до мене він несправедливо суворий до багатьох інших. А ще він був людиною настрою. Кілька разів, коли він посилав по мене, щоб я почитала йому, я знаходила його у бібліотеці. Він сидів там сам, схрестивши руки і поклавши на них голову, а коли підводив погляд, на його обличчі був похмурий, злісний вираз. Але я вірила, що причиною таких перепадів гумору, причиною грубості й колишніх аморальних вчинків (я кажу колишніх, бо зараз він уже виправився) стали жорстокі жарти долі. Я вірила, що він був людиною з кращими нахилами, вищими принципами і чистішими смаками, ніж ті, що виробилися з результаті збігу обставин, виховання чи примх долі. Я вважала його прекрасною людиною, хіба що трохи зіпсованою і зневіреною. Не заперечуватиму, що я співчувала його горю, яке б воно не було, і багато б чим пожертвувала, щоб його полегшити.
   Хоча я вже загасила свічку і вклалася в ліжко, не могла заснути: я гадала, що міг означати той погляд, яким він зміряв мене під час прогулянки алеєю, і ті слова, що начебто він побачив свою долю, яка наказала йому залишитися в Тернфілді й бути щасливим.
   «А чому й ні? – запитала я себе. – Що жене його з цього дому? Чи скоро він поїде звідси? Місіс Феєрфакс сказала, що він рідко проводить тут більше, ніж два тижні, а минуло вже два місяці. Якщо він поїде, для мене це стане сумною переміною. Можливо, його не буде цілу весну, літо й осінь; якими безрадісними видаватимуться мені сонячні, погожі дні!»
   Не знаю, чи заснула я після цих роздумів, чи ні, в усякому разі я миттю схопилася, коли почула невиразне бурмотіння, якесь дивне і зловісне. Мені здалося, що воно лунало просто наді мною. Я пошкодувала, що загасила свічку: ніч була темна-темнісінька. В мене всередині все захололо. Я підвелася і, прислухаючись, сіла в ліжку. Дивні звуки стихли.
   Я знову спробувала заснути, але у мене на душі було неспокійно. Годинник у холі пробив другу ночі. Саме тоді мені здалося, що хтось торкнувся моїх дверей – так, начебто провів рукою, шукаючи дорогу в темряві.
   – Хто там? – запитала я. Але ніхто не відповів. Мене охопив жах.
   Раптом я згадала, що то міг бути Пілот: коли хтось забував зачинити кухонні двері, він часто пробирався до кімнати містера Рочестера – вранці я сама бачила, як він спить на порозі. Цей здогад трохи заспокоїв мене, і я знову лягла. Тиша заспокоює нерви; й оскільки в усьому будинку панував абсолютний спокій, я знову задрімала. Але тієї ночі мені, мабуть, не судилося заснути. Щойно сон наблизився до мене, як зразу ж утік: я почула таке, від чого аж дух перехопило.
   Це був диявольський сміх – неголосний, приглушений і низький, – здавалося, він лунав через замкову щілину у дверях. Узголів’я мого ліжка було повернуто до дверей, і мені примарилося, що той, хто сміявся, стояв просто наді мною. Я швидко схопилася, сіла у ліжку, оглянулася довкола, але нікого не побачила. Поки я роззиралася, неприродний сміх і далі линув десь із-за дверей. Моїм першим поривом було встати і замкнути двері, а другим – ще раз голосно запитати: «Хто там?»
   Хтось захрипів, а потім застогнав. За якусь мить пішов коридором у напрямку сходів, що вели на третій поверх. Нещодавно там поставили двері, і я почула, як вони відчинилися, потім зачинилися, і стало зовсім тихо.
   «Чи була це Грейс Пул? Може, вона одержима дияволом?» – подумала я. Тепер я боялася залишатися сама і вирішила піти до місіс Феєрфакс. Я поспіхом одягнула сукню і накинула на плечі хустку, відімкнула замок і тремтячою рукою відчинила двері. На підлозі стояла запалена свічка. Мене це здивувало, але ще більше мене вразило те, що повітря в коридорі було якесь непрозоре, наче від диму. Я закрутила головою, намагаючись збагнути, звідки взявся цей голубий димок, коли ще й почула сильний запах горілого.
   Щось скрипнуло – прочинилися двері. То були двері до кімнати містера Рочестера – саме з них валив дим. Я не думала більше ані про місіс Феєрфакс, ані про Грейс Пул, ані про той дивний сміх. За мить я вже була в кімнаті. Червоні язики полум’я огортали ліжко: завіси вже майже згоріли. І посеред цього диму й вогню лежав нерухомий містер Рочестер: він міцно спав.
   – Прокиньтесь! Прокиньтесь! – закричала я і почала трусити його, але він тільки пробурмотів щось і перевернувся на другий бік: мабуть, дим уже одурманив його. Я не могла гаяти ні хвилини – вже зайнялися простирадла. Я поспішила до миски і глека, на щастя, обидва були наповнені до країв. Я вилила воду на ліжко і на сплячого, потім метнулася до своєї кімнати, принесла ще один глечик із водою і теж вилила на ліжко хазяїна. З Божою поміччю мені вдалося загасити вогонь, який пожирав його.
   Сичання згаслого полум’я, брязкіт розбитого глека, який я, спорожнивши, впустила з рук, та й зрештою холодний душ, яким я оросила містера Рочестера, врешті пробудив його. Хоча було темно, я знала, що він прокинувся, бо, несподівано опинившись у калюжі, він почав лаятися якимись дивними словами.
   – Що це, повінь? – вигукнув він.
   – Ні, сер, – відповіла я. – Але була пожежа. Мерщій вставайте, ви промокли до нитки. Я принесу вам свічку.
   – В ім’я всіх святих! Це ви, Джейн Ейр? – запитав він. – Що ви зробили зі мною, ви, відьма, чаклунка? Хто тут є, окрім вас? Ви замислили мене втопити?
   – Я принесу вам свічку, сер. І ради Бога, вставайте. Хтось замислив зле – і вам слід негайно з’ясувати хто і що!
   – Ну, ось я і встав. Але зачекайте, не несіть свічки, нехай-но я одягну якусь суху одіж, якщо така ще залишилася. Ага, ось мій халат. А тепер несіть свічку. Хутчіше!
   Я вибігла і принесла свічку, яка все ще стояла на підлозі в коридорі. Він узяв її з моїх рук, підніс угору й оглянув ліжко, чорне, обгоріле, з мокрими простирадлами, і килим, залитий водою.
   – Що це? І хто це зробив? – запитав він. І я коротко розповіла йому про те, що трапилося: про дивний сміх, який чула в коридорі, про кроки, що піднімалися на третій поверх, про дим і запах горілого, які привели мене до його кімнати, про те, в якому стані знайшла його, і як облила холодною водою, що була під рукою.
   Він уважно вислухав мене, і під час моєї розповіді на його обличчі з’явилася радше тривога, аніж здивування. Коли я скінчила, він заговорив не зразу.
   – Може, варто покликати місіс Феєрфакс? – запитала я.
   – Місіс Феєрфакс? Ні, не треба. Якого дідька кликати її? Чим вона зарадить? Нехай спить спокійно.
   – Тоді я можу покликати Лі й розбудити Джона з дружиною.
   – Не треба: просто залишайтеся тут. Ви маєте хустку? Якщо вам холодно, ви можете одягнути мій плащ: загорніться в нього і вмостіться в кріслі, ось так – я вам допоможу. Тепер поставте ноги на стільчик, щоб не замочити. Я покину вас на кілька хвилин і візьму з собою свічку. Залишайтеся тут, поки я не вернуся, сидіть тихо, як миша. Я повинен піднятися на третій поверх. І пам’ятайте, не рухайтеся і не кличте нікого.
   З цими словами він вийшов: я бачила, як за ним поволі зникало світло. Він пройшов коридором дуже тихо, майже нечутно розчинив і зачинив двері, що вели на третій поверх, і останній промінчик зник. Я залишилася сидіти в абсолютній темряві. Я дослухалася до звуків, але не почула нічого. Минуло багато часу, і я стомилася: незважаючи на плащ, я змерзла і не бачила сенсу в тому, щоб залишатися тут, якщо мені не веліли нікого будити. Я вже зібралася йти, ризикуючи розізлити містера Рочестера своїм непослухом, аж раптом у коридорі блимнуло тьмяне світло, і я почула чиюсь тиху ходу. «Я сподіваюся, що це він, а не хтось інший», – подумала я.
   Він зайшов до кімнати, блідий і дуже похмурий.
   – Я все з’ясував, – сказав він, ставлячи свічку на умивальник. – Все саме так, як я і думав.
   – Як, сер?
   Він не відповів, а просто стояв, склавши руки і втупивши очі в підлогу. За кілька хвилин він запитав досить незвичним тоном:
   – Я забув: ви наче казали, що бачили щось, коли відчинили двері.
   – Ні, сер, тільки свічку на підлозі.
   – Але ви чули дивний сміх? Мабуть, вам доводилося чути його раніше?
   – Так, сер: тут є одна швачка Грейс Пул – вона так сміється. Вона дивна особа.
   – Саме так. Ви правильно здогадалися: це була Грейс Пул. Як ви сказали, вона дивна – дуже дивна. Гаразд, я поміркую над цим. До речі, я радий, що ви єдина людина, крім мене, якій відомі подробиці сьогоднішнього інциденту. Ви вмієте зберігати таємниці: тож нікому ні слова. Я подбаю про це сам, – мовив він, показуючи на ліжко. – А тепер повертайтеся до своєї кімнати. Решту ночі я проведу на дивані в бібліотеці. Уже майже четверта – через дві години встануть слуги.
   – На добраніч, сер, – сказала я, рушивши з місця.
   Здавалося, він здивувався – всупереч власним словам, бо щойно сам звелів мені йти.
   – Що! – вигукнув він. – Ви вже кидаєте мене? Просто так?
   – Ви сказали, що я можу йти, сер.
   – Але ж не так просто: не попрощавшись, не мовивши ні слова співчуття чи розради – у всякому разі, не так коротко і сухо. Ви ж урятували мені життя! Вирвали з пазурів страшної та болючої смерті! І ви полишаєте мене так, наче ми й не знайомі. Принаймні потиснімо одне одному руки.
   Він простяг свою руку, а я свою. Він узяв мою долоню спершу однією, а потім двома руками.
   – Ви врятували мені життя: я радий, що саме вам завдячую так багато. Більшого я не скажу. Я б не стерпів нікого іншого у ролі мого рятівника, але ви, Джейн, – це зовсім інша справа. Я відчуваю, що ваш добрий учинок щодо мене не стане мені тягарем.
   Він замовк і глянув на мене – з його вуст були ладні зірватися якісь слова, але голос зрадив йому.
   – На добраніч, сер. У такому разі не може бути й мови про борги, дяку, тягар чи зобов’язання.
   – Я знав це, – вів далі він. – Я знав, що одного дня ви зробите мені добро. Я прочитав це у ваших очах, коли вперше побачив вас. Їхній вираз і усмішка не дарма… – запнувся він, а потім провадив далі: – не дарма вразили мене до глибини серця. Подейкують, що існує природна симпатія, також мені доводилося чути про добрих геніїв, а в кожній байці є зерно правди. На добраніч, моя дорогоцінна рятівнице!
   В його голосі відчувалася дивна енергія, а погляд горів дивним вогнем.
   – Я рада, що не спала, – сказала я і рушила до дверей.
   – Що! Ви вже йдете?
   – Мені холодно, сер.
   – Холодно? Звісно, адже ви стоїте у калюжі! Тоді йдіть, Джейн, ідіть!
   Але мовивши це, він усе ще не відпустив моєї руки, я не могла її вивільнити. Тоді я знайшла вихід.
   – Здається, йде місіс Феєрфакс, – сказала я.
   – Добре, йдіть, – мовив він, випустивши мою руку, і я пішла.
   Я повернулася у своє ліжко, але про сон не могло бути й мови. До самого світанку я плавала бурхливим, проте радісним морем, де хвилі тривоги змінювалися хвилями радості. Інколи мені здавалося, що я бачу далекий берег, солодкий, наче рай, а деколи в мені оживала надія і швидко несла мене до жаданого берега, але навіть в уяві я не могла дістатися того чарівного берега: зустрічний вітер дув із суходолу і постійно відносив мене назад. Здоровий глузд опирався маренню, розважливість застерігала пристрасть. Я була занадто збуджена, щоб заснути, і встала, щойно зійшло сонце.

Розділ ХVI

   Після тієї безсонної ночі я й бажала, і боялася зустрітися з містером Рочестером: я хотіла ще раз почути його голос, але страшилася глянути йому в очі. Я думала, що побачу його ще вранці, і щомиті чекала його появи. Він нечасто навідувався до класної кімнати, але інколи заглядав на кілька хвилин, і сьогодні в мене було передчуття, що він неодмінно прийде.
   Але ранок проминув, як завжди: ніхто не порушив спокійного плину уроків Адель. Тільки по обіді я почула якусь метушню у кімнаті містера Рочестера, звідти линули голоси місіс Феєрфакс, Лі та куховарки – дружини Джона, а також я впізнала бас самого Джона. «Яке щастя має хазяїн, що не згорів у власному ліжку!» «Небезпечно засинати при запаленій свічці». «Як добре, що біля нього опинився глечик з водою і він здогадався скористатися ним!» «Дивно, що він нікого не розбудив!» «Сподіваюся, що він не застудився, спавши на канапі в бібліотеці…» – тощо, тощо.
   Всі ці розмови супроводжувалися іншими звуками: щось шкребли і пересували – в кімнаті наводили лад. Коли я спускалася вниз, щоб пообідати, то проходила повз прочинені двері й побачила, що все було на своєму місці, от тільки бракувало завіс навколо ліжка. Лі стояла на підвіконні і протирала почорнілі від диму шиби. Я хотіла була запитати, чи знає вона щось про нічну пригоду, але зайшовши до кімнати, я побачила, що біля ліжка сидить іще одна жінка і пришиває петлі до нової завіси. Це була ніхто як Грейс Пул.
   Вона видалася мені похмурою і мовчазною, зрештою, як і завжди; на ній була її буденна коричнева сукня, картатий фартух і біла хустка. Здавалося, її цілковито поглинула робота і ніщо більше її не турбувало. Ні на її низькому чолі, ні в інших рисах обличчя не було й сліду блідості чи бодай натяку на затятість, якої слід було очікувати від жінки, котра замислила вбивство і жертва котрої викрила її тієї ж ночі, навідалася до неї в кубло і, вочевидь, відкрито звинуватила у злочині, який та намагалася приховати. Принаймні так мені здавалося. Я була не просто здивована, а спантеличена. Вона підвела голову і перехопила мій погляд: вона була спокійна і незворушна, не здригнулася, не зблідла і навіть не почервоніла; нічим не виказала себе і не злякалася, що я можу викрити її.
   – Доброго ранку, міс, – сказала вона своїм звичним тоном і, взявши наступне кільце та трохи тасьми, шила собі далі.
   «Я влаштую їй допит, – подумала я. – Аж дивно, що вона така незворушна».
   – Доброго ранку, Грейс, – мовила я. – Тут щось трапилося? Я щойно чула, як слуги тут обговорювали якусь пригоду.
   – Минулого вечора хазяїн читав у ліжку. Він заснув і забув загасити свічку – от завіси й загорілися. Але, на щастя, він прокинувся до того, як зайнялися простирадла та дерево, і загасив вогонь водою з глека.
   – Дивно якось! – сказала я досить тихо. Потім, допитливо дивлячись на неї, запитала: – І містер Рочестер не збудив нікого? І ніхто нічого не чув?
   Вона знову зиркнула на мене. Цього разу в її погляді майнула якась думка. Здається, вона крадькома вивчала мене, а потім відповіла:
   – Ви ж знаєте, міс, що слуги сплять далеко звідси, навряд чи вони могли щось почути. А от кімната місіс Феєрфакс і ваша розташовані неподалік. Проте місіс Феєрфакс запевняє, що нічого не чула: старі люди сплять міцно.
   Вона замовкла, а потім додала підкреслено значущим тоном, хоча і вдавала із себе байдужу:
   – Але ж ви молода, міс; мабуть, ваш сон не такий міцний. Можливо, ви чули якийсь шум?
   – Так, я дещо чула, – сказала я, понижуючи голос, щоб Лі, яка все ще витирала шибки, не змогла почути. – Спочатку я подумала, що то був Пілот, але ж Пілот не може сміятися. А я впевнена, що чула сміх, і то дуже дивний сміх.
   Вона взяла нову нитку, ретельно змастила її воском, упевнено заселила в голку, а потім мовила з підкресленою байдужістю:
   – Навряд чи, міс, опинившись у такій ситуації, хазяїн сміявся. Мабуть, вам щось наснилося.
   – Мені це не наснилося, – сказала я трохи різко, обурена її цілковитим спокоєм. Вона знову глянула на мене тим самим допитливим і вивчаючим поглядом.
   – Ви сказали хазяїнові, що чули сміх? – поцікавилася вона.
   – Я не мала можливості поговорити з ним сьогодні вранці.
   – І вам навіть не спало на думку відчинити двері і визирнути в коридор? – продовжувала випитувати вона.
   Було схоже на те, що Грейс Пул допитує мене і намагається непомітно витягнути з мене інформацію. Раптом мене вразила думка: якщо Грейс Пул довідається, що я все знаю і підозрюю її, то намагатиметься звести рахунки і зі мною; відтепер слід було поводитися обачніше.
   – Зовсім навпаки, – сказала я. – Я вирішила замкнути двері на ключ.
   – То ви не маєте звички замикати двері на ключ, перш ніж лягаєте спати?
   «Дідько б тебе ухопив! Вона хоче вивідати мої звички і поквитатися зі мною!»
   Обурення знову взяло верх над обачністю, і я мовила досить різко:
   – Раніше я часто забувала замикати двері, я не думала, що це конче необхідно. Я не вважала, що в Тернфілд-Холі треба боятися небезпеки, але в майбутньому, – додала я особливо підкреслено, – я обов’язково вживатиму всіх необхідних заходів безпеки, перш ніж лягати до ліжка.
   – Це буде мудро з вашого боку, – відповіла вона. – Як мені відомо, ці краї досить спокійні, і я ніколи не чула про те, щоб на Тернфілд-Хол нападали грабіжники, хоча всім добре відомо, що одного посуду в коморі тут набереться на сотні фунтів стерлінгів. Як бачите, будинок дуже великий, а слуг мало, бо хазяїн ніколи не затримується тут надовго, а коли й буває, то йому, парубку, багато не треба. Але береженого Бог береже. Засунути на дверях засув не довго, але набагато спокійніше від усякої там напасті. Багато людей, міс, покладаються на провидіння. А я вважаю, що провидіння таки помагає побожним, але не варто сидіти, склавши руки, можна й самому собі допомогти, – на цьому вона скінчила своє довге повчання, чимось схоже на напучення квакера.
   Я так і не зрушила з місця, цілковито вражена її неймовірною витримкою, а ще більше безмежним лукавством, – коли зайшла куховарка.
   – Місіс Пул, – сказала вона, звертаючись до Грейс. – Обід для слуг скоро буде подано. Ви спуститеся вниз?
   – Ні, просто поставте на піднос пінту портеру і шматок пудингу – я сама віднесу його нагору.
   – А м’яса вам покласти?
   – Можна, але небагато, і шматочок сиру, ось і все.
   – А каші?
   – Дякую, але поки що не треба. Перед чаєм я зійду на кухню і зварю собі сама.
   Потім куховарка повернулася до мене і сказала, що місіс Феєрфакс уже чекає, тож я вийшла з кімнати.
   За обідом я майже не слухала розповіді місіс Феєрфакс про те, як спалахнула завіса. Мої думки були зайняті загадковою Грейс Пул, ще більше мені хотілося з’ясувати для себе її становище в Тернфілді. Я запитувала себе, чому її не покарано цього ж таки ранку чи принаймні не звільнено з роботи. Минулої ночі він ясно дав зрозуміти, що вважає її винною. Яка ж причина того, що він покриває її? Чому попросив мене також тримати язика за зубами? Дивно якось виходить: гордий, зухвалий і свавільний джентльмен опинився якимось чином під владою однієї зі своїх найнижчих підданих, і то такою мірою, що коли вона зробила замах на його життя, він навіть не насмілився відкрито заявити про це або хоча б покарати її.
   Якби Грейс була молодою і гарною, я б могла припустити, що якісь ніжні почуття, а не обачність і страх змушують містера Рочестера покривати її. Проте уявивши собі цю негарну літню жінку, я зразу ж відкинула таку ідею. «Все-таки, – подумала я, – колись і вона була молодою, вони з хазяїном приблизно однакового віку, а місіс Феєрфакс якось розказувала, що Грейс служить у цьому домі уже дуже довго. Не думаю, щоб вона колись була красивою, але звідки ж мені знати, може, вона оригінальна і наділена сильним характером, а це може замінити жінці красу. Містеру Рочестеру подобаються рішучі та ексцентричні, а Грейс таки ексцентрична. А що як колишня примха (що цілком можливо для такого мінливого та запального чоловіка, як він) повністю ввірила його в руки цієї жінки, і тепер вона має сильний вплив на нього, бо до цього призвела його необачність у минулому, яку він не може ані відкинути, ані забути?» Тільки-но я подумала це, як перед моїми очима чітко постала квадратна, плоска фігура місіс Пул та її некрасиве, сухе і навіть грубувате обличчя, і я зразу ж подумала: «Ні, це неможливо! Моє припущення не може бути правильним»… «Хоча, – припустив мій потаємний внутрішній голос, – ти також не красуня, а містеру Рочестеру, здається, подобаєшся: принаймні ти неодноразово відчувала це. А слова, які він вимовив минулої ночі, пам’ятаєш їх? Пам’ятаєш його погляд? Пам’ятаєш його голос?!»
   Я добре пам’ятала, і здавалося, що на хвилину я знову поновила у пам’яті і його слова, і погляд, і голос. Тепер я була у класній кімнаті; Адель малювала, а я схилилася над нею і допомагала водити олівцем по папері. Вона глянула на мене трохи здивовано:
   – Що з вами, мадемуазель? – запитала вона. – Ваші пальці тремтять, як листочки, а ваші щоки почервоніли: вони такі червоні, як вишні!
   – Я нахилилася, Адель, і в лице мені вдарила кров.
   І вона продовжила малювати, а я – думати. Я намагалася викинути з голови те жахливе припущення стосовно Грейс Пул; воно викликало в мене огиду. Я порівнювала себе з нею і виявляла, що ми зовсім різні. Бессі Лівен сказала, що я на вигляд справжня леді; вона казала правду – я й справді почувалася леді. А тепер я стала ще кращою, ніж тоді, коли Бессі востаннє бачила мене: я стала моторнішою, рум’янішою і трохи погладшала, у мені було більше життя, бо тепер у мене були яскравіші надії та цікавіші розваги.
   «Наближається вечір, – подумала я, виглянувши у вікно. – Сьогодні я ще не чула ні голосу містера Рочестера, ні його кроків. Але я обов’язково побачу його ввечері. Вранці я боялася цієї зустрічі, а тепер я з нетерпінням чекаю її».
   Коли надворі зовсім стемніло і Адель пішла гратися з Софі до дитячої кімнати, я захотіла цієї зустрічі ще більше. Кожної хвилини я чекала, що внизу пролунає звук дзвінка і до кімнати зайде Лі з посланням від нього. Іноді мені здавалося, що я чую кроки самого містера Рочестера, і я оберталася до дверей, сподіваючись: будь-якої миті вони відчиняться і зайде він. Але двері ніхто не відчиняв, тільки через вікно до кімнати вповзала темрява. Було ще не пізно: часто він присилав за мною о сьомій чи навіть о восьмій годині, а зараз іще немає й шостої. Я впевнена, що сьогодні мої сподівання не підведуть мене, адже я маю так багато йому сказати. Я хотіла знову підняти тему Грейс Пул і почути, що він відповість. Я вирішила, що запитаю його прямо, чи вірить він: це саме вона підпалила спальню, і якщо так, тоді чому він тримає її вчинок у секреті. А якщо моя цікавість і розлютить його, то нічого страшного: я частенько, та ще й охоче, полюбляла дражнити його, а потім заспокоювала, проте ніколи не заходила задалеко: я інстинктивно відчувала, коли слід зупинитися. Я ніколи не переступала заборонену межу і вміла зупинитися на самому краєчку прірви. Я завжди була з ним шаноблива, трималася відповідно до свого становища, але впевнено заперечувала йому, коли вважала за потрібне, і це приносило задоволення нам обом.
   Нарешті на сходах почулися кроки. До кімнати зайшла Лі, але вона тільки повідомила, що подано чай у кімнаті місіс Феєрфакс. Я рушила вниз, рада, що нарешті іду туди, мені здавалося, що там я ближче до містера Рочестера.
   – Мабуть, ви дуже хочете чаю, – сказала добра леді, і я приєдналася до неї. – За обідом ви так мало їли. Боюся, – додала вона, – що сьогодні вам нездоровиться: ви аж палаєте, а очі блищать, мов із гарячки.
   – О ні, все гаразд. Я ще ніколи не почувалася краще.
   – Доведіть це і продемонструйте мені свій добрий апетит. Чи не запарите ви чай, поки я доплету цей рядок?
   Завершивши, вона підвелася й опустила штору. Мабуть, вона шила при денному світлі, а оскільки присмерк перейшов у цілковиту темряву, шити біля вікна стало просто неможливо.
   – Сьогодні видався гарний вечір, – сказала вона, глянувши у вікно. – Хоча й не зоряний. Можна сказати, що містер Рочестер вибрав вдалий день для подорожі.
   – Для подорожі! Невже містер Рочестер знову кудись подався? А я й не знала, що його немає.
   – Він поїхав зразу після сніданку! Він вирушив до Ліза – то маєток містера Ештона, він розташований за десять миль по той бік Мілкота. Здається, сьогодні там збирається знане товариство: лорд Інгрем, сер Джордж Лін, полковник Дент та багато інших.
   – І ви очікуєте його повернення сьогодні ввечері?
   – Звісно, що ні. Він приїде навіть не завтра, а залишиться там на тиждень або й довше. Коли ці знатні світські люди збираються разом, їх оточує така розкіш і веселощі, вони мають стільки розваг, що зовсім не поспішають розлучитися. У таких випадках джентльмени особливо в повазі, а містер Рочестер такий цікавий і дотепний у товаристві, що хочете вірте, а хочете ні, а його звідти не скоро відпустять. Особливо від нього шаленіють леді, хоча навряд чи їх вабить його зовнішність. Гадаю, що товариськість і весела вдача, а може, й багатство та аристократичне походження компенсують деякі вади його зовнішності.
   – А у Лізі будуть леді?
   – Буде місіс Ештон із трьома своїми дочками – дуже елегантними молодими леді; також там будуть Бланш і Мері Інгрем – на мою думку, найвродливіші дівчата в світі! Це й справді так: я бачила Бланш шість чи сім років тому, коли їй було тільки вісімнадцять. Вона приїжджала сюди на різдвяний бал, коли містер Рочестер давав бенкет. Бачили б ви нашу їдальню того вечора – як пишно вона була прикрашена, а стільки горіло свічок! Були присутні понад п’ятдесят леді та джентльменів – усі найвідоміші родини графства, а міс Інгрем була принцесою цього балу.
   – Ви кажете, що бачили її, місіс Феєрфакс. Яка ж вона?
   – Так, я бачила її. Двері їдальні були відчинені навстіж, а оскільки був час різдвяних свят, слугам дозволено було заходити до зали, щоб послухати, як грають і співають молоді леді. Містер Рочестер запросив мене до їдальні, і я сиділа в куточку і за всім спостерігала. Ще ніколи я не бачила більшої розкоші: леді були одягнені у чудові сукні, і більшість із них – принаймні молоденькі – мали чудовий вигляд, але поза всяким сумнівом, міс Інгрем була найкрасивішою.
   – Яка ж вона?
   – Висока і струнка, з округлим бюстом і прекрасними плечима, шия довга і гнучка, шкіра чиста і смаглява, благородні риси, очі великі й темні, як у містера Рочестера, і такі ж блискучі, як її діаманти. А ще у неї таке гарне волосся – чорне-чорнезне, зачіска їй до лиця: корона з товстих кіс ззаду, а спереду довгі блискучі кучері, яких я ще зроду не бачила. Вона була вдягнута у все біле. Через плече був пов’язаний яскраво-жовтий шарф, він охоплював її груди і спускався торочками аж до колін. У волоссі в неї була квітка, також яскраво-жовта; у чорних кучерях вона аж світилася.
   – Певна річ, Бланш Інгрем сподобалася всім?
   – О, безперечно! І не так своєю красою, як талантами. Вона співала, а один із джентльменів акомпанував їй на фортепіано. Потім вона співала дуетом із містером Рочестером.
   – Із містером Рочестером? Я й не знала, що він співає.
   – О, в нього чудовий бас, і він добре розуміється на музиці.
   – А міс Інгрем? Який у неї голос?
   – Дуже багатий і сильний: вона співала просто чарівно. Було дуже приємно слухати її. А потім вона грала на фортепіано. Я не тямлю в музиці, але містер Рочестер тямить, а я чула, як він казав, що майстерність її виконання була дуже високою.
   – І ця прекрасна і талановита дівчина ще досі не одружена?
   – Виходить, що ні: гадаю, що ні в неї, ні в її сестри небагато шансів на шлюб, бо в них немає великого посагу. Маєток старого лорда Інгрема не можна ділити, і він чи не увесь пере йшов до старшого сина.
   – І все-таки дивно, що жоден багатий джентльмен із титулом чи без нього не помітив її. Ну, наприклад, містер Рочестер. Він багатий, чи не так?
   – Так, він багатий. Але розумієте, у них велика різниця у віці: містеру Рочестеру майже сорок, а їй тільки двадцять п’ять.
   – Ну і що з того? Щодня укладаються ще нерівніші шлюби.
   – Так воно і є, однак навіть не уявляю собі, щоб містер Рочестер одружився з нею… А чому ви нічого не їсте? Ви ще так нічого й не скуштували?
   – Дякую, але мені тільки хочеться пити. Можна ще одну чашку чаю?
   Я вже хотіла була знову запитати про можливий шлюб містера Рочестера і прекрасної Бланш, але забігла Адель, і розмова перейшла в інше русло.
   Залишившись на самоті, я ще раз обдумала все, що довідалася, зазирнула до свого серця, проаналізувала свої думки і почуття й доклала чимало зусиль, щоб вибрести з темряви та бездоріжжя – на безпечну стежину здорового глузду.
   Посаджена на лаву підсудних, пам’ять зізналася, що останні два тижні я потурала своїй уяві, а відучора ще й своїм надіям і бажанням. А потім прокинувся розум, який тихо і спокійно пояснив, що я відмовилася від реальності та створила собі ідеальний світ. І я винесла такий вирок: «Ще ніколи не жило на цьому світі більшої дурепи, ніж Джейн Ейр, і жодна бовдурка ще не тішила себе таким солодким самообманом і не ковтала отрути так жадібно, як п’ють нектар».
   «Отже, ти, – сказала я собі далі, – подобаєшся містеру Рочестеру? Ти зуміла зачарувати його? Ти для нього щось значиш? Тьху! Яка ж ти все-таки дурепа! Вигадала собі бозна-що, бо, бачте, родовитий джентльмен проявив до своєї наївної підлеглої трохи уваги й елементарної вихованості. І як ти тільки насмілилася? Дурне дівча! І навіть твоє самолюбство не зробило тебе мудрішою? Сьогодні вранці ти ще раз прокрутила в своїй голові сцену вчорашнього вечора? Сховай своє лице, ти, безсоромнице! Він сказав щось про твої гарні очі? Сліпе цуценя! Скинь з очей полуду і подивись на свою неймовірну дурість! Жодній жінці не робить слави прихильність хазяїна, якщо він не має наміру одружитися з нею. І лише божевільна мучить своє серце і побивається через приховане нерозділене кохання, бо, притаєне і неоцінене, воно зруйнує ту душу, що живить його. А якщо буде викрите і виявиться взаємним, то, як облудний вогник, приведе до багнистої трясовини, з якої немає вороття.
   І тепер, Джейн, слухай свій вирок: завтра ти сядеш перед дзеркалом, візьмеш олівець і намалюєш власний портрет, на якому ти будеш такою, як насправді, не пом’якшуючи жодного дефекту, не уникаючи жодної гострої риси, жодної різкої лінії, і підпишеш його так: «Портрет бідної та непоказної гувернантки-сироти».
   Потім візьмеш зі своєї скриньки гарну пластинку слонової кості, палітру і змішаєш найкращі, найяскравіші, найясніші фарби. Потім вибереш найтонший пензлик з верблюжої шерсті і намалюєш найпрекрасніше з личок, яке тільки можеш собі уявити. Намалюй його точнісінько за описом Бланш Інгрем, який склала місіс Феєрфакс. Не забудь про чорні-пречорні кучері та східні очі… Що? Ти хочеш намалювати такі очі, як у містера Рочестера? Вперед! Не вагайся! Годі жалкувати! Годі зітхати! Нехай розум та рішучість візьмуть верх! Пригадай величні та гармонійні риси, грецьку шию та бюст, не забудь про округлі плечі і змалюй голу делікатну руку; не проґав діамантового персня і золотого браслета; змалюй одяг: пишні мережива і блискучий атлáс, чудовий шарф і золотисту троянду. Назви його так: «Портрет прекрасної, родовитої, талановитої Бланш».
   І коли надалі, в майбутньому, ти хоч раз подумаєш, що й справді подобаєшся містеру Рочестеру, візьми ці два портрети і порівняй їх. Скажи сама собі: «Якщо містер Рочестер забажає, то зможе легко домогтися кохання цієї благородної леді. Невже схоже на те, що йому може сподобатися ця бідна і некрасива плебейка?»
   «Я обов’язково зроблю це», – вирішила я. Заспокоєна цим рішенням, я заснула.
   Я дотримала слова. Я малювала власний портрет одну-дві години, а десь за два тижні була готова мініатюра уявної Бланш Інгрем на пластинці зі слонової кості. Вона мала чудесний вигляд, і коли я порівнювала ці два портрети, контраст був настільки разючим, наскільки й потребувало моє самоприниження. Ця робота принесла мені користь: моя голова та руки були чимось зайняті, а новим почуттям, які я хотіла посіяти в серці, додалося стійкості та сили.
   Незадовго я уже могла привітати себе з успіхом, досягнутим завдяки дисципліні, якій я піддала свої почуття. Завдяки цьому я змогла сприйняти наступні події досить спокійно. Якби ж вони захопили мене зненацька, навряд чи б я змогла опанувати свої почуття і вдавати байдужу, принаймні зовні.

Розділ ХVII

   Минув тиждень, потім десять днів, а від містера Рочестера не було жодної звісточки. Місіс Феєрфакс казала, що її б не здивувало, якби він із Ліза поїхав прямісінько до Лондона, а звідти – на континент і не показувався у Тернфілді ще цілий рік, а то й довше. Уже не один раз він покидав ці краї ось так раптово і несподівано. Коли я чула ці слова, мені здавалося, що мене проймає дивна дрож, а серце завмирає у грудях. Мене уже починало охоплювати відчуття дедалі глибшого розчарування, проте, зібравшись з думками і ще раз згадавши про свої принципи, мені якось вдалося втихомирити свої почуття. Мені аж дивно, як просто я зуміла позбутися цього тимчасового збентеження, як легко відкинула хибну думку про те, що справді подобаюся містеру Рочестеру. Не те щоб я принижувала себе рабською думкою про свою неповноцінність, зовсім навпаки, я просто сказала собі:
   «Тебе нічого не пов’язує з хазяїном Тернфілду, хіба що тільки заробітна платня, яку ти отримуєш за службу: ти навчаєш його протежé. І ти повинна бути вдячна за те, що до тебе ставляться з вдячністю і пошаною, бо ти ж таки добре справляєшся зі своїми обов’язками, і немає тут нічого дивного. Можеш бути впевнена, що це єдиний зв’язок, який він визнає між тобою і собою. Тож не роби його предметом свого захоплення, любові, розпачу чи ще чого. Він тобі не пара. Знай своє місце, май гордість і не марнуй свого серця, своєї душі і сил на подарунок тому, хто не потребує його і обов’язково ним погордує».
   Я спокійно виконувала свою щоденну роботу, але час від часу в моїй голові зринали різні думки, і я замислювалася над тим, що скоро доведеться кидати Тернфілд. В думках я уже складала оголошення й уявляла собі, якою може бути моя нова служба. Я подумала, що не варто спиняти цей потік думок: можливо, вони принесуть мені полегшення і розраду.
   Містера Рочестера не було уже понад два тижні, аж раптом місіс Феєрфакс отримала листа.
   – Це від хазяїна, – сказала вона, глянувши на конверт. – Гадаю, що тепер ми знатимемо напевно, очікувати його приїзду чи ні.
   Поки вона ламала печатку і читала листа, я пила каву (це було за сніданком). Кава була гаряча, і раптовий рум’янець, який з’явився на моїх щоках, я приписувала саме цій обставині. Але я б не змогла пояснити, чому моя рука тремтіла і чому я ненароком вилила половину кави з чашки на блюдце.
   – От тобі й новина! Іноді мені здається, що у нас занадто тихо, але скидається на те, що скоро в нас буде багато роботи, принаймні на деякий час, – мовила місіс Феєрфакс, не відводячи очей від листа.
   Я не наважилася вимагати пояснень ось так зразу. Спочатку я зав’язала фартушок Адель. Потім подала їй булочку, налила в склянку молока і нарешті запитала вдавано байдужим тоном:
   – Очевидно, містер Рочестер скоро повернеться?
   – Справді скоро – за три дні. Він пише, що прибуде в четвер, і не сам. Навіть не уявляю, скільки леді та джентльменів приїдуть разом із ним з Ліза, але хазяїн розпорядився, щоб усі найкращі покої були приготовлені до їхнього приїзду. Він велить як слід поприбирати бібліотеку та вітальню, радить найняти побільше людей на кухню. Хоча б із заїзду «Георг» у Мілкоті або деінде. Леді прибудуть зі своїми камеристками, а джентльмени з камердинерами. Тож у нас буде повний дім людей.
   З цими словами місіс Феєрфакс похапцем проковтнула свій сніданок і хутенько взялася до справ.
   Ці три дні, як вона й казала, мешканці Тернфілду не мали часу, щоб перепочити. Я гадала: всі покої в маєтку такі чисті та прибрані, що далі вже нікуди, а виходить, я помилялася. Додатково найняли ще трьох жінок, які допомагали прибирати. Мели, мили, натирали, полірували, витріпували килими, знімали, витирали і чіпляли назад картини, протирали дзеркала та люстри, розпалювали коминки у спальнях і просушували перед ними перини та ковдри. Такого я ще зроду не бачила. Адель носилася посеред усього цього безладу сама не своя. Приготування до свята, а також приїзд численних гостей, здавалося, доводили її до екстазу. Вона змусила Софі передивитися всі свої «туалети», тобто сукні, переробити ті, що passées [34 - Вийшли з моди (фр.).], а всі інші привести до ладу. Сама вона не робила нічого, тільки гасала парадними кімнатами, скакала по ліжках, качалася на матрацах і вилазила на купи перин і подушок, поскладаних перед коминками, які шалено палали вогнем. Її було звільнено від занять. Місіс Феєрфакс знайшла роботу і мені: я цілими днями допомагала або радше заважала їй та куховарці в коморі. Мене вчили робити креми, тістечка, пиріжки з сиром, смажити м’ясо та прикрашати десертні страви.
   Очікували, що гості прибудуть у четвер, десь годині о шостій, саме на обід. Я була така зайнята, що не мала часу на обмірковування своїх нездійсненних мрій. Я була такою ж моторною та веселою, як усі, хіба поступалася своїми веселощами тільки Адель. Щоправда, час від часу щось затьмарювало мою веселість та безтурботність і мимоволі навіювало мені сумніви, здогади і погані передчуття. Це бувало, коли мені траплялося бачити, як двері, що ведуть на третій поверх, повільно розчинялися (останнім часом їх завжди замикали на замок) і в проході з’являлася постать Грейс Пул в накрохмаленому чепчику, білому фартушку та хустинці. Вона безшумно проходила коридором: вона ступала зовсім тихо у своїх кімнатних черевичках із клаптиків і тільки час від часу зазирала до якоїсь кімнати, де все було догори дриґом, щоб порадити жінкам, чим ліпше полірувати коминкові ґрати, чистити мармурові полиці чи як виводити плями зі шпалер, а тоді йшла собі далі. Ось так, раз на день, вона спускалася на кухню, щоб пообідати. Там вона викурювала невеличку люльку і знову поверталася нагору, несучи в руці склянку портеру, мабуть, щоб зігрітися у своїй похмурій кімнатці. Тільки одну годину з двадцяти чотирьох бувала вона з іншими слугами, решту часу проводила нагорі: у низькій кімнаті з дубовими шпалерами. Там вона сиділа, шила і жахливо сміялася сама до себе – як самотній в’язень у своїй камері.
   Проте найдивовижнішим було те, що жодна жива душа у будинку, за винятком мене, не помічала або не хотіла помічати її чудернацьких звичок, нічому не дивувалася; ніхто її не обговорював і не співчував її самотності та відлюдькуватості. Якось я ненароком підслухала уривок розмови між Лі та однією з жінок. Мабуть, вони говорили про Грейс. Лі сказала щось, чого я не почула, а жінка зауважила:
   – Мабуть, їй добре платять?
   – Так, – сказала Лі. – От би мені так добре платили! Не те щоб я нарікала, ні – в Тернфілді платять непогано, тільки ж я не отримую і п’ятої частини того, що платять Грейс. Вона відкладає гроші: що три місяці вона їздить у Мілкот у банк. Я й не здивуюся, якщо вона уже відклала достатньо, щоб жити нормальним життям, коли вона захоче піти звідси. Але мені здається, що вона уже звикла. Крім того, їй немає ще й сорока, вона сильна і не боїться ніякої роботи. Сидіти склавши руки – не для неї.
   – Либонь, вона добре знає свою справу, – мовила жінка.
   – Так, вона знає, що робити, краще, ніж хто інший, – відповіла Лі багатозначно. – Тільки далеко не кожен погодився б на таке… навіть якби йому платили так само багато.
   – Це точно! – відповіла та. – Дивно тільки, чому хазяїн…
   Жінка збиралася продовжити свою думку, але раптом Лі обернулася і, побачивши мене, злегка штовхнула свою співрозмовницю ліктем.
   – А хіба вона не знає? – прошепотіла жінка достатньо голосно, щоб я могла почути.
   Лі кивнула, і розмова, звичайно ж, урвалася. Судячи з того, що мені вдалося підслухати, Тернфілд беріг якусь страшну таємницю. І її навмисне намагалися приховати від мене.
   Зрештою настав четвер. Всю роботу було завершено ще попереднього вечора: розстелено килими, повішено завіси, ліжка застелено сніжно-білими покривалами, на туалетних столиках розставлено все необхідне, протерто меблі, все прикрашено вазами з квітами. І вітальні, і спальні стали такими свіжими і яскравими, як тільки можна собі уявити. Хол був також старанно вимитий і вичищений: великий різьблений годинник, так само як сходи і перила, було відполіровано так, що вони блищали мов скляні. У їдальні в буфеті красувався пречудовий сервіз, а у вітальні та будуарі всюди стояли екзотичні вазони.
   Вечоріло. Місіс Феєрфакс одягнула свою найкращу чорну атласну сукню, рукавички і почепила золотого годинника. Вона повинна була зустрічати гостей, проводити дам до їхніх кімнат і таке інше. Адель також причепурилася, хоча я знала, що навряд чи її покличуть до гостей, принаймні того дня. Проте щоб не розчаровувати дитину, я дозволила Софі одягнути на неї одну з її найкращих атласних суконь – коротеньку і пишну. Мені ж не було потреби переодягатися. Я не збиралася полишати свого пристановища – класної кімнати. А вона й справді стала для мене притулком у ці нелегкі тривожні часи.
   Був ясний і теплий весняний день – один із тих днів, які трапляються в кінці березня або на початку квітня і щедро обігрівають землю своїм сяйвом, сповіщаючи про швидкий прихід літа. І хоча цей день близився до завершення, але вечір був дуже теплим, і я сиділа біля відчиненого вікна і шила.
   – Уже пізно, – сказала місіс Феєрфакс, поспішно зайшовши до кімнати. – добре, що я веліла подати вечерю на годину пізніше, ніж казав містер Рочестер, бо уже по шостій. Я наказала Джонові іти до воріт і дивитися на дорогу: звідти далеко видко шлях на Мілкот, – вона підійшла до вікна. – А ось і Джон! – сказала вона і, перехилившись через підвіконня, гукнула: – Ну що там, Джоне? Є якійсь новини?
   – Уже їдуть, – пролунало у відповідь. – Будуть тут за десять хвилин.
   Адель поскакала до вікна. Я підійшла також, тільки стала збоку, щоб, невидима за фіранкою, я сама змогла побачити всіх.
   Джонові десять хвилин тягнулися майже півгодини, але нарешті таки почувся стукіт коліс. Спочатку показалися чотири вершники, що йшли галопом, а потім два відкриті екіпажі. Над каретами здіймалися серпанки і коливалися пера. Двоє з наїзників були молоді елегантні джентльмени, третій – містер Рочестер на своєму чорному жеребці Мезрурі. Попереду нього мчав Пілот, а збоку їхала молода леді. Вони були на чолі всього цього зборища. Її бузкова амазонка ледь не замітала землю, вітер розмаював її серпанок, із-під прозорих бганок якого вибивалися блискучі чорні-пречорні кучері.
   – Міс Інгрем! – вигукнула місіс Феєрфакс і поквапилася зайняти свій пост нанизу.
   Прямуючи протоптаною дорогою, ця компанія швидко завернула за будинок, і я втратила її з виду. Адель щосили благала дозволити їй спуститися вниз; але я посадовила її собі на коліна і пояснила, що не годиться ні тепер, ані пізніше виходити до тих дам, допоки вони самі її не запросять, бо в іншому разі містер Рочестер дуже розізлиться. Адель пустила кілька сльозинок, але щойно я вдала сердиту, як вона зразу перестала плакати.
   З холу долинув шум веселих голосів: баси джентльменів гармонійно зливалися з дзвінкими голосами дам, але найдужче вирізнявся звучний, хоча й не дуже гучний голос хазяїна Тернфілд-Холу, який запрошував все це шляхетне та елегантне товариство до свого дому. Потім хтось піднявся сходами нагору, з коридору вчулися легкі кроки, веселий сміх. Десь відчинялися і зачинялися двері, а потім запала тиша.
   – Elles changent de toilettes, [35 - Вони змінюють наряди (фр.).] – сказала Адель. Вона уважно прислухалася до кожного звуку, слідкувала за всіма рухами, а потім важко зітхнула: – Chez maman quand il y avait du monde, je le suivais partout, au salon et à leurs chambres; souvent je regardais les femmes de chambre coiff er et habiller les dames, et c’était si amusant: comme cela on apprend. [36 - Коли у моєї мами були гості, мені дозволяли ходити з дамами до вітальні та їхніх кімнат. Я часто спостерігала за тим, як покоївки одягали та зачісували їх, і мені це дуже подобалося. У них є чого навчитися (фр.).]
   – Може, ти зголодніла, Адель?
   – Mais oui, mademoiselle: voilà cinq ou six heures que nous n’avons pas mangé. [37 - О так, мадемуазель. Ми ще від обіду нічого не їли (фр.).]
   – Отже поки леді переодягаються у своїх кімнатах, я швиденько спущуся вниз і принесу тобі щось поїсти.
   Я крадькома покинула свій притулок і спустилася вниз задніми сходами, які вели просто на кухню. Тут усе кипіло і шкварчало, всі слуги метушилися. Суп і риба скоро мали бути готові, й куховарка металася біля плити так збуджено, що могла й сама загорітися. У кімнаті для слуг навколо вогню сиділо два кучери та три камердинери. Покоївки, мабуть, були нагорі разом зі своїми пані. Всюди снували нові слуги, найняті в Мілкоті. Проминувши цей хаос, я нарешті пробралася до комірчини, взяла холодну курку, трохи хліба, кілька солодких булочок, пару тарілок, ніж і виделки – і з цією здобиччю хутенько побігла назад. Я вже була в коридорі другого поверху і щойно зачинила за собою задні двері, як жвавий гомін голосів у кімнатах дав мені зрозуміти, що леді саме збиралися полишити свої спальні. Щоб потрапити до класної кімнати, треба було пройти повз деякі з них, а оскільки я не хотіла потрапляти їм на очі зі своєю ношею, то зупинилася в коридорі: в цій частині, де я стояла, не було вікна, і тепер, коли сіло сонце і зробилося геть темно, тут справді не було нічого видно.
   З кімнат весело і безтурботно почали виходити одна по одній тимчасові мешканки. Їхні сукні світилися і поблискували у темряві. Вони скупчилися в іншому кінці коридору і якусь хвилину стояли там. До мене долетіли їхні веселі жваві голоси. Потім вони спустилися вниз сходами так безшумно, як сизий туман скочується схилами пагорба. Їхня поява справила на мене неабияке враження. Таких елегантних леді я ще в житті не бачила.
   Адель підглядала крізь шпарку прочинених дверей класної кімнати.
   – Які красиві дами! – вигукнула вона по-англійськи. – Я б так хотіла спуститися до них. Може, містер Рочестер пошле по нас після обіду? Як ви гадаєте?
   – Ні, не думаю. Сьогодні містер Рочестер дуже зайнятий. Навіть не надійся побачити тих леді сьогодні; можливо, ти побачиш їх завтра. Ось, бери свою вечерю.
   Вона була й справді голодна, бо на якийсь час курка і пиріжки поглинули всю її увагу. добре, що я подбала про вечерю, бо і ми, і Софі, з якою ми поділилися своїми запасами, мали всі шанси залишитися без їжі взагалі – нанизу всі були занадто заклопотані, щоб думати про нас. Десерт подали не раніше дев’ятої вечора, а о десятій лакеї все ще бігали туди-сюди з тацями і чашками. Я дозволила Адель посидіти набагато довше, ніж звичайно, бо вона заявила, що не може заснути, поки нанизу відчиняються і зачиняються двері і всюди снують люди. Окрім того, вона все ще сподівалася, що містер Рочестер може послати за нею, а вона уже буде роздягнута. Дуже б не хотілося проґавити таку нагоду!
   Я розказувала їй різноманітні історії, поки вона ще могла слухати, а потім для зміни дозволила їй вийти в коридор. Лампу в холі уже засвітили, і їй подобалося перегинатися через бильце і дивитися, як слуги то заходять, то виходять. Уже пізно ввечері з вітальні, куди було перенесено рояль, долинули звуки музики, і ми з Адель сіли на верхню сходинку, щоб послухати. Майже відразу з чарівними звуками інструмента злився милозвучний, багатий голос – співала якась дама, і спів її був дуже приємним. Спочатку вона проспівала соло, тоді дует, а потім іще якусь жартівливу пісеньку. В перервах між піснями кімнату наповнював веселий гомін. Раптом я усвідомила, що уважно дослухаюся до голосів, а моє вухо намагається вирізнити з-поміж усіх голос містера Рочестера. Коли ж мені нарешті вдалося розрізнити його голос у тому шумі, я спробувала розібрати окремі слова.
   Годинник пробив одинадцяту. Я подивилася на Адель – вона схилила голівку мені на плече, а її очі злипалися. Я взяла її на руки і віднесла до спальні. Леді та джентльмени розійшлися по своїх покоях десь близько першої години.
   Наступний день видався таким же чарівним, як і попередній. Гості вирішили присвятити його екскурсії околицями Тернфілду. Вони вирушили рано-вранці, дехто їхав верхи, дехто в каретах. Я бачила, як вони від’їжджали і як поверталися. Міс Інгрем, як і раніше, була єдиною дамою, котра їхала верхи, і, як і раніше, містер Рочестер гарцював біля неї. Вони їхала трохи осторонь від решти. Я звернула на це увагу місіс Феєрфакс, яка стояла зі мною біля вікна:
   – Ви казали, малоймовірно, що вони поберуться, – мовила я. – Але погодьтеся зі мною, що містер Рочестер явно приділяє їй більше уваги, ніж іншим леді.
   – Справді, так воно і є. Поза сумнівом, вона йому подобається.
   – І він їй також, – додала я. – Подивіться, як вона схиляє до нього голову, наче вони балакають про щось особисте. Я б так хотіла глянути на неї. Хоч би одним оком.
   – Ви побачите її сьогодні ввечері, – відповіла місіс Феєрфакс. – Я натякнула якось містеру Рочестеру, що Адель дуже хоче, аби її представили чарівним дамам, на що він відповів: «Нехай вона прийде до вітальні по обіді. І попросіть міс Ейр супроводжувати її».
   – Таж він сказав це просто так, з увічливості. Я впевнена, що моя присутність там зовсім не обов’язкова, – відповіла я.
   – Я так і подумала. І натякнула, що ви не звикли до такого товариства і навряд чи схочете з’явитися у такій веселій компанії – до того ж незнайомій. А він відповів, як завжди, досить грубо: «Нісенітниці! Якщо вона заперечуватиме, передайте їй, що це мій наказ; а якщо вона опиратиметься, я сам приведу її».
   – Я не завдаватиму йому такого клопоту, – відповіла я. – Якщо немає іншого виходу, то я піду, хоча мені це й не до душі. А ви будете там, місіс Феєрфакс?
   – Ні, я відпросилася, і він дозволив мені не приходити. Але я пораджу вам, як поводитися, щоб уникнути цієї неприємної появи перед гостями, бо це таки й справді найважче. Вам слід прийти до вітальні заздалегідь, ще до того, як дами встануть з-за столу. Виберіть собі місцинку в тихому куточку, а коли прийдуть джентльмени, вам не потрібно залишатися там довго, хіба що ви самі того захочете. Просто покажіться на очі містеру Рочестеру, а потім можете тихенько вислизнути – ніхто і не помітить вас.
   – Як ви гадаєте, скільки часу проведуть тут ці люди?
   – Два, а можливо, три тижні. Не більше – це точно. Після великодніх канікул сер Джордж Лінн, якого обрали членом парламенту від Мілкота, буде змушений поїхати до Лондона. Думаю, що містер Рочестер складе йому компанію: він і так на диво багато часу провів у Тернфілді.
   Мене аж трусило від думки, що настала та година, коли мені з моєю підопічною треба з’явитися у вітальні. Адель, почувши, що увечері її представлять дамам, тішилася увесь день, і тільки коли Софі почала наряджати її, Адель трохи втихомирилася. Вона почала усвідомлювати, настільки важливою є ця церемонія, і поки Софі зачесала їй довгі кучері, виклала їх блискучими локонами, одягнула рожеву атласну сукню, поки пов’язала широкий пояс і одягнула мереживні рукавички, Адель стала дуже серйозною. Їй не треба було нагадувати, щоб не м’яла сукню. Одягнувшись, вона акуратно присіла на своє маленьке кріселко, дбайливо піднявши поділ атласної спіднички, і запевнила мене, що не ворухнеться, поки я не буду готова. А мені не треба було багато часу: я хутенько одягнула свою найкращу сукню (сріблясто-сіру, ту, що я придбала на весілля міс Темпл і з того часу не одягала ще жодного разу); гладко зачесала волосся і причепила свою єдину прикрасу – брошку з перлинами. І ми зійшли вниз.
   На щастя, до вітальні можна було зайти іншим ходом і нам не довелося йти туди через їдальню, де всі обідали. Кімната була порожня, у мармуровому коминку спокійно палахкотів великий вогонь, всюди горіли воскові свічі, а столи прикрашали букети рідкісних квітів. Яскраво-червона завіса оздоблювала арку, і хоч якою тонкою була ця перепона між їдальнею і вітальнею, її вистачило для того, щоб заглушити голоси гостей за столом. Долинав тільки невиразний гомін.
   Адель, яка все ще була під впливом цієї урочистої обстановки, тихенько, без жодного слова присіла на ослінчик, який я їй показала. Я сіла біля вікна і, взявши книжку зі столу, почала читати. Адель підсунула свій ослінчик ближче до мене, а за якусь мить торкнула моє коліно.
   – В чому справа, Адель?
   – Est-ce que je ne puis pas prendrie une seule de ces fl eurs magnifi ques, mademoiselle? Seulement pour completer ma toilette. [38 - Можна мені взяти одну з цих прекрасних квіток, мадемуазель? Вона дуже личитиме до моєї сукні (фр.).]
   – Ти занадто багато думаєш про свою сукню, Адель. Можеш взяти квітку.
   З цими словами я взяла з вази троянду і прикріпила їй до пояса. Вона була невимовно рада, аж зітхнула від задоволення, наче чаша її щастя була переповнена. Я відвернулася, щоб приховати мимовільну усмішку: було щось смішне і водночас болісне у ставленні маленької парижанки до свого одягу.
   З сусідньої кімнати долетів легенький шум – дами вставали з-за столу. Підняли завісу, і я побачила їдальню. Люстра залила сяйвом довгий стіл, сервірований сріблом і кришталем. У проході з’явилися дами, вони зайшли до вітальні, і завіса знову опустилася.
   Їх було тільки вісім, та коли вони ось так скупчувалися разом, здавалося, що їх набагато більше. Деякі з них були досить високі, більшість були одягнуті в біле, а пишні сукні з брижами додавали їхнім постатям величності, як от туман звеличує місяць. Я підвелася і вклонилася їм; одна або дві кивнули у відповідь, інші тільки ледь кинули на мене оком.
   Вони розійшлися кімнатою, нагадуючи мені легкістю і граційністю своїх рухів зграю білих пухнастих птахів. Деякі посідали на канапи та оттоманки, інші схилилися над столами, розглядаючи квіти або книжки, решта зібралися біля коминка. Вони розмовляли тихо, але дуже чітко і виразно, так вони звикли. Пізніше я довідалася їхні імена, тому можу розказати про них.
   Перш за все тут була місіс Ештон з двома дочками. Колись вона була красивою жінкою і збереглася досить непогано. Що ж до її дочок, то старша, Емі, була досить невисока на зріст, трохи простодушна, мала майже дитячі риси обличчя, що робило її особливо привабливою. Біла муслінова сукня з блакитним поясом була їй дуже до лиця. Друга дочка, Луїза, була вища на зріст і ставніша. Її гарненьке личко французи назвали б minois chiffoné. [39 - Пікантне личко (фр.).] Обидві сестри були чарівні, немов лілії.
   Леді Лінн була досить ставна, пишна жінка років сорока. Трималася вона дуже рівно і гордовито, була одягнена у розкішну атласну сукню. Її темне волосся ще більше відтіняли блакитні пера й діадема із самоцвітів.
   Дружина полковника Дента була не така показна, але мені здалося, що вона більше скидалася на справжню леді. Вона мала делікатну фігуру, бліде благородне обличчя та світле волосся. Її чорна атласна сукня, дорогий шарф із заморських мережив та перлові прикраси сподобалися мені більше, ніж веселкове сяяння титулованої дами.
   Проте найпоказнішими з усіх – частково через те, що були найвищими, – видалися мені вдова лорда Інгрема та дві її доньки, Бланш і Мері. Всі три були втіленням жіночої краси і величі. Вдові було трохи за сорок, але вона все ще зберегла гарну фігуру. У її волоссі (принаймні при світлі свічки) все ще не було сивини, а зуби вражали своєю білиною. Більшість людей сказали б, що вона чудово збереглася, як на свій вік. Поза сумнівом, так воно і було. Але її поведінка і вираз обличчя свідчили про надмірну пихатість і зарозумілість. У неї був орлиний ніс і подвійне підборіддя, яке плавно переходило у шию; всі ці риси її обличчя видалися мені не просто бундючними, а сповненими пихи. Різко задерте вгору підборіддя також свідчило про її надмірну гордовитість. Вона мала злі очі й черствий погляд, чим і нагадала мені місіс Рід. Під час розмови вона наголошувала кожне слово, говорила дуже помпезно і велично. Червона оксамитова сукня і золотистий тюрбан з індійської тканини мали надати їй (мабуть, так вона гадала) справді царської величі.
   Бланш і Мері були однакові на зріст, високі і прямі, немов тополі. Мері була занадто худенька, як на свій зріст, але Бланш не поступалася фігурою самій богині Діані. Звичайно, я роздивлялася її з подвійною цікавістю. Перш за все я хотіла побачити, чи місіс Феєрфакс правильно її описала; по-друге, мене цікавило, чи намальована мною мініатюра схожа на оригінал; і по-третє (ніде правди діти), чи справді вона така вродлива, щоб бути до пари містеру Рочестеру.
   Щойно вона зайшла до вітальні, як я зразу помітила, що Бланш була точнісінько такою, як її описала місіс Феєрфакс, і на всі сто була схожою на мою мініатюру. Округлі груди і плечі, граційна постава, довга шия, темні очі й чорнезні кучері – все було при ній. Але її обличчя! Воно було точною копією материного, точнісінько таке, як у її матері в молодості: те саме низьке чоло, той самий зневажливий погляд і пихатість. Однак вона була менш велична і постійно сміялася. Та в цій посмішці відчувалася іронія, та сама, що легко читалася у вигині її вигнутих, повних губ.
   Кажуть, що генії самовпевнені. Не знаю, чи була міс Інгрем генієм, але самовпевненою вона була, ще й якою, – це точно. Вона завела розмову про ботаніку з мовчазною місіс Дент. Здається, місіс Дент не вивчала цієї науки, хоча зауважила, що любить квіти, особливо польові. А міс Інгрем її вивчала, і зовсім негарно з її боку було закидати місіс Дент ботанічними термінами, ще й із таким зневажливим виглядом. Я одразу зрозуміла, що вона (як ото кажуть по-простому) «піддіває» місіс Дент або, іншими словами, сміється з її неуцтва. Її «піддівання», може, й було дотепним, але його аж ніяк не можна назвати добродушним. Міс Інгрем сіла за рояль і заграла: її гра була просто чудовою; вона заспівала: її голос був прекрасним; потім вона звернулася до матері французькою: вона розмовляла дуже добре, з гарною інтонацією і правильною вимовою.
   Мері з виду була добріша і відвертіша. Риси її обличчя були м’якші, а шкіра світліша (міс Інгрем була темною, немов іспанка). Проте Мері бракувало жвавості: її обличчя було якесь неживе, а очі тьмяні. Вона майже не говорила, а сівши в кріслі чи на канапі, не рухалася, чим нагадувала статую у ніші. Обидві сестри були в білосніжних сукнях.
   Чи могла я тепер сказати, що міс Інгрем підпадає під смаки містера Рочестера? Не знаю – звідки мені було знати, які жінки йому до вподоби. Якщо йому подобаються величні, то вона – сама велич. Крім того, вона була талановита і весела. Я думаю, що вона подобається чоловікам. Містеру Рочестеру вона також подобається. Я вже мала змогу в цьому переконатися: коли я побачила їх разом, зникла остання тінь сумнівів.
   Не подумай, читачу, що увесь цей час Адель сиділа нерухомо на ослінчику біля моїх ніг. Це зовсім не так. Коли у вітальні з’явилися дами, вона хутенько підвелася, ступила кілька кроків вперед і присіла в глибокому реверансі. Потім поважно мовила:
   – Bon jour, mesdames! [40 - Доброго дня, пані (фр.).] Міс Інгрем насмішкувато глянула на неї згори вниз і вигукнула:
   – Ох! Що це за маленька лялька! Леді Лінн мовила у відповідь:
   – Мабуть, це вихованка містера Рочестера – та маленька французька дівчинка, про яку він розказував.
   Місіс Дент ніжно взяла її за руку і поцілувала. Емі та Луїза Ештон вигукнули майже одночасно:
   – Яке миле дитя!
   Потім вони покликали Адель на канапу. Сівши поміж ними, вона без угаву торохкотіла то по-французькому, то ламаною англійською, і привернула до себе увагу не лише молодих леді, але й місіс Ештон і леді Лінн. Адель просто не могла натішитися.
   Нарешті подали каву, і до жіночої компанії приєдналися джентльмени. Я сиділа в тіні – якщо її можна було знайти в цій сліпуче освітленій кімнаті. Я наполовину заховалася за віконною портьєрою. Завіса в арці знову піднялася, і в проході показалися джентльмени. Як і дами, вони з’явилися гуртом, тому видалися мені дуже показними: всі були в чорних костюмах, більшість високі, деякі з них молоді. Генрі і Фредерик Лінни дуже елегантні, полковник Дент – справжній військовий із рівною поставою. Містер Ештон, окружний суддя, – справжній джентльмен: його волосся геть сиве, а брови і вуса чорні, це надавало йому вигляду père noble de théâtre [41 - Театрального батька (фр.).]. Лорд Інгрем, як і його сестри, дуже високий і такий же красивий, проте погляд його такий же апатичний і тьмяний, як і в Мері. Здавалося, що через свій високий зріст він втратив жвавість і навіть ясність розуму.
   А де ж містер Рочестер?
   Ось він з’являється останнім. І хоча я не дивлюся на арку, та бачу, як він заходить до вітальні. Я намагаюся зосередити увагу на голках і петлях гаманця, який плету, хочу думати тільки про цю роботу і бачити срібний бісер та шовкові нитки, що лежать у мене на колінах. Однак я виразно уявляю собі його постать і все намагаюся згадати той момент, коли я бачила його востаннє; потому як я допомогла йому, він назвав це великою послугою і, тримаючи за руку, дивився мені в лице, дивився очима, що свідчили про його прихильність, про серце, сповнене емоціями, частина яких належала й мені. Тоді я наблизилася до нього впритул! Що могло трапитися з того моменту такого, щоб розділити нас? Якими далекими, якими чужими були ми зараз! Такими чужими, що я й не очікувала, що він підійде і заговорить до мене. Я й не здивувалася, коли він, навіть не глянувши на мене, сів на канапу в іншому кінці кімнати і почав розмову з якоюсь дамою.
   Тільки тоді, коли я переконалася, що його увага повністю поглинута гостями і що я можу непомітно дивитися на нього, я мимоволі почала роздивлятися його обличчя. Я не могла контролювати свої очі – вони самі зводилися до нього. Я дивилася і отримувала від цього неабияке задоволення – солодке і водночас болюче, чисте, як золото смертоносного кинджала. Таке задоволення отримує спраглий мандрівник, коли бачить воду, і хоча він знає, що ця вода отруйна, а все ж п’є і не може напитися тієї жаданої вологи.
   Правду кажуть: «Не тим любий, що хороший, а тим хороший, що любий». Смагляве обличчя мого хазяїна, квадратне масивне чоло, широкі чорні брови, глибоко посаджені очі, суворі риси, тонкий рішучий рот – ознаки завзяття, рішучості й волі – не можна було вважати еталоном краси; але для мене вони були більш, ніж просто красиві. Вони зацікавили мене, впливали на мене, вони полонили мене. Він підкорив собі мої почуття і панував над ними. Я не збиралася закохуватися в нього, читач знає, як ревно я викорінювала зі своєї душі зерна цієї любові. Та варто мені було побачити його знову, як вони зненацька ожили, зазеленіли і зміцніли! Він закохав мене в себе, навіть краєм ока не глянувши в мій бік.
   Я порівнювала його з іншими гостями. Чого була варта галантність і грація Ліннів, апатична елегантність лорда Інгрема, навіть військова постава полковника Дента проти природної енергії та сили містера Рочестера? Жоден із них не подобався мені, я не бачила нічого особливого ні в їхній зовнішності, ані манерах, хоча більшість і вважає їх привабливими, красивими та ставними, а містера Рочестера похмурим і негарним. Я бачила, як вони посміхаються – і що з того сміху? Світло свічі гріє набагато більше, ніж їхні посмішки, а дзенькіт дзвоника розкаже більше, ніж їхній сміх. Я бачила, як сміється містер Рочестер: його різкі риси пом’якшуються, його очі стають блискучі та ніжні, вони випромінюють тепло і радість. Ось зараз він розмовляє з Емі та Луїзою Ештон. Я здивувалася, що вони так байдуже ставляться до його погляду, який здається мені надзвичайно глибоким і проникливим. Я думала, що вони опустять очі і зашаріються, але я навіть рада, що нічого схожого не трапилося. «Він ніколи не стане для них тим, ким є для мене, – подумала я. – Вони не розуміють його. А я розумію. Я відчуваю, що ми споріднені душі. Я розумію мову його поглядів і жестів. Нас розділяє становище у світі і багатство, та дарма, що між нами є ця прірва, я маю щось у голові й серці, у крові й нервах, що об’єднує нас. Невже кілька днів тому я сказала, що у нас немає нічого спільного і я просто працюю на нього, за що отримую зарплатню? Невже я заборонила собі думати про нього інакше як про хазяїна? Це ж знущання над природою! Всі добрі, чесні та щирі почуття, яких я коли-небудь зазнавала, пов’язані тільки з ним. Я знаю, що повинна притупити їх, повинна вбити будь-яку надію, адже він не кохає мене. Бо коли я кажу, що між нами багато спільного, то це не означає, що я можу так само впливати на інших і зачаровувати їх, як він. Я лише маю на увазі, що нас об’єднують спільні смаки і погляди. Я повинна постійно повторювати собі, що ми розлучені навіки. І все-таки поки я живу і думаю, я мушу його любити».
   Подали каву. Щойно з’явилися чоловіки, дами пожвавішали, защебетали, як пташки, розмова ставала дедалі веселіша й веселіша. Полковник Дент і містер Ештон завели бесіду на політичну тему, а їхні дружини уважно слухали. Дві горді вдови – леді Лінн та леді Інгрем – говорили про щось приємне. Сер Джордж (якого я, між іншим, забула описати: це величезний, червонощокий сільський джентльмен) стоїть біля їхньої канапи з філіжанкою кави в руці та вставляє час від часу словечко. Містер Фредерик Лінн примостився біля Мері Інгрем і показує їй книжку з вишуканими гравюрами. Вона недбало дивиться, час від часу посміхається, але говорить, як завжди, мало. Лорд Інгрем, високий і флегматичний, схрестив руки й оперся на спинку крісла, в якому сидить маленька і життєрадісна Емі Ештон. Вона поглядає на нього і торохкотить, мов сорока. Він подобається їй більше, ніж містер Рочестер. Генрі Лінн примостився на оттоманці біля ніг Луїзи. Тут втулилася й Адель. Він намагається говорити з нею по-французькому, а Луїза сміється з його помилок. А хто склав компанію Бланш Інгрем? Вона стоїть сама біля столу, граційно схилившись над альбомом. Здається, вона чекає, що до неї хтось підійде. Але вона не з тих, хто чекає довго. Вона сама обере собі партнера.
   Містер Рочестер, залишивши Ештонів, стоїть біля коминка. Він без пари, так само як і Бланш. Вона поволі наблизилася до нього і зупинилася з другого боку коминка.
   – Містере Рочестер, я думала, ви не любите дітей?
   – Не люблю.
   – Тоді що змусило вас взяти під опіку ось цю малу ляльку? – сказала вона, вказуючи на Адель. – Де ви її знайшли?
   – А я не шукав, її покинули на мої руки.
   – Вам слід було відіслати її до школи.
   – Я не міг собі цього дозволити: школи зараз дуже дорогі.
   – Але ж ви, мабуть, найняли для неї гувернантку. Я бачила тут з нею когось… Вона вже пішла? Ні! Вона ще тут, ховається за портьєрою. Звичайно ж, ви платите їй. Гадаю, це ще дорожче, бо так ви утримуєте аж двох.
   Я боялася – а може, сподівалася? – що згадка про мене змусить містера Рочестера обернутися і глянути в мій бік. І мимоволі я ще дужче подалася в тінь, але він навіть і не подумав бодай зиркнути на мене.
   – Я ніколи над цим не замислювався, – сказав він байдуже, дивлячись поперед себе.
   – Ви, чоловіки, ніколи не застановляєтеся над економією, не вибираєте кращих варіантів. Послухали б ви, що каже мама про гувернанток. Колись у нас із Мері їх було не менше дюжини. Половина з них були огидні, решта – смішні, а всі разом – просто жахливі. Чи не так, мамо?
   – Що ти кажеш, люба моя? Молода леді пояснила, про що йдеться.
   – Найдорожча моя, навіть не нагадуй мені про тих гувернанток. Вже тільки саме це слово змушує мене нервувати. Скільки мук я зазнала від їхньої некомпетентності та примх. Я дякую небесам, що уже все скінчено!
   Місіс Дент нахилилася до цієї побожної леді та прошепотіла їй щось на вухо; судячи з відповіді, нагадала, що одна з цих жахливих осіб все ще перебуває у кімнаті.
   – Tant pis! [42 - Воно й на краще (фр.).] – сказала її величність. – Це піде їй на користь! – а потім додала тихіше, але все одно достатньо голосно для того, щоб я почула: – Я помітила її; я добре розуміюся на людях і стверджую, що вона має всі ті вади, що й інші гувернантки.
   – А які саме, мадам? – поцікавився містер Рочестер.
   – Я скажу це тільки вам на вухо, – відповіла вона, значуще кивнувши своїм тюрбаном три рази.
   – Ви розпалили мою цікавість, тож негайно погасіть її.
   – Спитайте Бланш, вона стоїть ближче до вас, ніж я.
   – О, не відсилайте його до мене, мамо! Я можу охарактеризувати увесь цей рід одним словом – вони просто жахливі. Не те щоб я колись зазнала сильних страждань від них, навпаки, вони страждали через мене. Ми з Теодором так знущалися з різних там міс Вілсон, міс Грей і мадам Жюбер! Тільки Мері, завжди така спокійна і млява, не брала участі в наших забавах. Найбільше ми збиткувалися з мадам Жюбер. Міс Вілсон була занадто слабким, плаксивим створінням, жалюгідною, слабодухою істотою, одним словом, нам було зовсім нецікаво дратувати її, а міс Грей була черства і товстошкіра, ніякі витівки не брали її. А от бідненька мадам Жюбер! Так ніби зараз бачу, як вона лютувала, коли іноді їй вривався терпець. Ми порозливаємо чай або порозкришуємо хліб із маслом, підкидаємо книжки аж до стелі, влаштуємо справжній розгардіяш, щосили б’ємо лінійками по партах або залізними щипцями по коминкових ґратах. Теодоре, ти пам’ятаєш ці веселі дні?
   – Звичайно ж, пам’ятаю, – мовив лорд Інгрем манірно і повільно. – А та стара, бува, як зарепетує: «Шибеники! Негідники!» А потім ми вичитували її за те, що береться вчити таких розумних дітей, як ми, коли сама нічого не тямить.
   – Так, Теодоре. А ще пам’ятаєш, як я допомагала тобі знущатися з твого вчителя містера Віннінга – того хворобливого пастора з блідим обличчям, як ми звикли називати його. Він і міс Вілсон посміли закохатися одне в одного – принаймні так ми думали. Ми швидко помітили їхні ніжні погляди і зітхання, які й розтлумачили, як знаки la belle passion. [43 - Ніжної пристрасті (фр.).] І дуже скоро про наше відкриття довідалися всі. Це й послужило приводом, щоб викинути те сміття з нашого дому. Щойно наша люба матуся довідалася про все це, зразу ж випхала їх, бо побачила в цьому аморальність. Правда, матусю?
   – Правда, моя наймиліша. І я вчинила правильно. Ось чому: є тисяча причин на те, щоб не допускати всяких там любовних зв’язків між гувернантками і вчителями в благопристойному домі. По-перше…
   – О, пощадіть нас, матусю! Не перераховуйте! Ми самі все прекрасно знаємо: поганий приклад для маленьких безневинних дітей, відволікання, а згодом і нехтування своїми обов’язками, далі єднання інтересів, взаємна підтримка і змова, що є першопричиною зухвальства, бунту і цілковитого непослуху. Чи я не права, баронесо Інгрем з Інгрем-Парку?
   – Ти права, ліліє моя. Зрештою, як і завжди.
   – Отже більше немає сенсу говорити про це. Змінімо тему. Емі Ештон, яка, здається, не почула останньої репліки, або просто не звернула на неї уваги, промовила своїм тихим, дитячим голосом:
   – Ми з Луїзою також дражнили нашу гувернантку, але вона була настільки добрим створінням, що терпіла все: ніщо не могло роздратувати її. І вона ніколи нам не перечила. Правда, Луїзо?
   – Ніколи: ми робили все, що заманеться; нишпорили по її шухлядах і робочій торбинці, перевертали все догори дриґом. А вона була дуже лагідна і давала на все, що ми хотіли.
   – Я гадаю, – сказала міс Інгрем, саркастично скрививши губу, – що вечір спогадів про гувернанток можна вважати завершеним. І я ще раз пропоную змінити тему розмови. Ви підтримуєте мене, містере Рочестер?
   – Так, мадам, я підтримую вас у цьому, як і в усьому іншому.
   – Тоді знову доведеться взятися за все самій. Сеньйоре Едуар до, ви сьогодні в голосі?
   – Донно Б’янко, якщо ви наказуєте, то я буду в голосі.
   – Тоді, сеньйоре, віддаю вам королівський наказ: прочистіть свої легені та інші вокальні органи, оскільки вони мають прислужитися короні.
   – Хто ж не захоче зіграти роль Риччо [44 - Давид Риччо (1533–1566) – італієць, особистий секретар королеви Шотландії Марії Стюарт, який привернув її увагу завдяки своїм музичним талантам.] при такій чудовій Марії?
   – Грець із ним, із вашим Риччо, – вигукнула вона, тріпонувши своїми кучерями, і рушила до рояля. – Мені здається, що скрипаль Давид був дуже нудною людиною. Чорний Ботвел [45 - Джеймс Гепберн, герцог Ботвельський (1534–1578) – один із фаворитів Марії Стюарт, згодом – другий її чоловік.] більше мені до вподоби. На мою думку, мужчина повинен мати в собі щось демонічне. Нехай там складають різні історії про Джеймса Гепберна, а я гадаю, що він був саме таким диким і палким героєм-розбійником, якому я б із радістю віддала свою руку.
   – Джентльмени, ви чули? Тож котрий із нас найбільше нагадує Ботвела?
   – З-поміж усіх я б вибрав вас, – відповів полковник Дент.
   – О, слово честі, я дуже вам вдячний, – пролунало у відповідь.
   Міс Інгрем гордо і граційно сіла за рояль, розправила складки своєї сніжно-білої сукні і прекрасно зіграла прелюдію, не перестаючи увесь цей час розмовляти. Сьогодні вона була на висоті. І її слова, і вираз були спрямовані на те, щоб викликати не тільки захоплення, а й обожнювання слухачів. Мабуть, вона збиралася продемонструвати їм усю свою сміливість і рішучість.
   – Ох, я так втомилася від сучасних парубків! – вигукнула вона, з гуркотом відкинувши кришку рояля. – Бідолашні, жалюгідніістоти. Вони не можуть і кроку ступити за межі татусевого подвір’я і ніколи не вийдуть без матусиного супроводу і нагляду! Ці створіння думають тільки про свої гарненькі личка, білі рученята і маленькі ніжки. Так ніби чоловікові потрібна краса! Наче принадність – не виключно прерогатива жінок, їх законно успадковане право! Запевняю вас, що негарна жінка – пляма на вродливому личку природи; а що ж до чоловіків, то нехай вони дбають лише за свою силу і відвагу. Їхній девіз – полювання, стрільба і війна, все інше для них дрібниця. Саме таким був би мій девіз, будь я чоловіком.
   – Якщо я колись одружуся, – продовжила вона після паузи, яку ніхто не наважився порушити, – то мій чоловік буде не моїм суперником, а моєю протилежністю. Я не потерплю претендента на мій трон, де я буду єдиним володарем. Не стерплю, щоб, окрім мене, він милувався ще й своїм віддзеркаленням. А тепер, містере Рочестер, співайте, а я гратиму для вас.
   – Я завжди до ваших послуг, – пролунало у відповідь.
   – Ось вам пісня про корсара. Тепер ви знаєте, як я ставлюся до корсарів, тож із цієї причини, співайте con spirito. [46 - З натхненням, з душею (італ.).]
   – Накази з вуст міс Інгрем надихнули б і глечик із молоком чи водою.
   – Тоді стережіться: якщо ви не зумієте зробити все правильно і задовольнити мене, я присоромлю вас, показавши, як це мається робити.
   – Нехай це буде премією за мою бездарність. Як би я хотів провалитися!
   – Навіть не смійте цього робити! Якщо ви навмисне помилитеся, я призначу відповідне покарання.
   – Міс Інгрем, вам слід бути поблажливою. Ви можете накласти таке покарання, що жоден смертний не витримає.
   – Це як? Поясніть! – наказала молода леді.
   – Прошу вибачення, мадам, але нічого пояснювати. Ваш внутрішній голос, мабуть, підказує, що самі ваші насуплені брови – рівноцінні найжорстокішому покаранню.
   – Співайте! – звеліла вона і, знову торкнувшись рояля, почала віртуозно грати.
   «Саме час збиратися», – подумала я. Але звуки, що переповнили кімнату, зупинили мене. Місіс Феєрфакс казала, що у містера Рочестера чудовий голос. І це була чиста правда. Цей солодкий, могутній бас, в який він вкладав усі свої почуття і силу, прокладав собі шлях крізь вуха до серця і якимось дивним чином пробуджував у ньому ніжні почуття. Я зачекала, поки не зник останній глибокий та потужний звук і поки розмова знову не відновила свій звичайний плин; тільки тоді я вибралася зі свого закутка і рушила до бічних дверей, які, на щастя, були поблизу. Звідти до холу вів вузенький коридор. Перетинаючи його, я помітила, що у мене розв’язався шнурок черевичка, зупинилася біля першої сходинки і, зігнувшись, намагалася зав’язати його. Я почула, як двері вітальні відчинилися, і до мене підійшов джентльмен. Поспішно випроставшись, я опинилася з ним лице в лице: то був містер Рочестер.
   – Як у вас справи? – запитав він.
   – Дуже добре, сер.
   – Чому ви не підійшли до мене у вітальні і не заговорили до мене?
   Я подумала, що таке саме запитання могла поставити і я. Але не наважившись, я відповіла:
   – Я не хотіла турбувати вас, мені здалося, що ви заклопотані, сер.
   – Що ви робили, поки мене не було?
   – Нічого особливого; як завжди, вчила Адель.
   – І стали набагато блідішою, ніж були. Я помітив це з першого погляду. Що з вами?
   – Зовсім нічого, сер.
   – Чи ви бува не застудилися тієї ночі, коли мало не втопили мене?
   – Анітрохи.
   – Поверніться до вітальні: ви пішли зарано.
   – Я втомилася, сер.
   Якусь хвильку він дивився на мене.
   – І трохи засмучені, – сказав він. – Чим саме? Скажіть мені.
   – Нічим. Нічим, сер. Я зовсім не засмучена.
   – А я кажу, що засмучені: так сильно, що варто мовити ще кілька слів, і з ваших очей поллються сльози. Справді, під вашими очима блищать сльози: ось одна зірвалася з вії і впала на килим. Якби у мене був час і якби я не боявся: язикатий слуга застукає нас, то обов’язково довідався б, що все це означає. Ну гаразд, сьогодні я відпускаю вас. Але затямте: я хочу, щоб ви з’являлися у вітальні щовечора, поки мої гості тут. Це моє бажання і, будь ласка, не нехтуйте ним. А тепер ідіть і перекажіть Софі, щоб вона забрала Адель. На добраніч, моя… – він запнувся, прикусив язика і, різко обернувшись, пішов геть.

Розділ XVIII

   У Тернфілд-Холі помітно повеселішало і пожвавішало. Як відрізнялися ці дні від трьох перших спокійних, самотніх і одноманітних місяців, які я провела під дахом цього дому! Здавалося, що всі сумні відчуття було вигнано з дому, а всі неприємні спогади – забуто. Скрізь панувало життя, метушня не стихала ні вдень, ні вночі. Варто було піти коридором, колись таким тихим, або зайти до одного з парадних покоїв, колись таких безлюдних, як одразу натикаєшся на гарненьку камеристку або елегантного камердинера.
   В кухні, в челядницькій, біля чорного ходу, біля парадних дверей – скрізь панувало життя. У парадних покоях бувало тихо і порожньо тільки тоді, коли блакитне небо і чудесна сонячна весняна погода кликала гостей у сад. Іноді погода псувалася, і на кілька днів насували дощові хмари. Але це нікого не засмучувало. Хіба важко знайти цікаву і жваву розвагу в хаті, коли вже не можна вийти надвір?
   Коли одного вечора було запропоновано змінити програму розваг, я здивувалася: що ж вони робитимуть? Запропонували «зіграти в шаради», але через незнання я не зрозуміла цього слова. Спочатку покликали слуг, які порозсували столи, попереставляли підсвічники і поставили крісла півколом перед аркою. Поки містер Рочестер та інші джентльмени вносили зміни в інтер’єр вітальні, леді бігали то вгору, то вниз сходами і кликали своїх покоївок. Покликали місіс Феєрфакс, щоб вона сказала, скільки знайдеться в домі шалей, суконь, різних запон і завіс. Покоївки оглянули всі шафи на третьому поверсі й почали оберемками зносити парчеві, скріплені обручами спідниці, широкі атласні сукні, чорні шовкові плащі, мереживні жабо. З-поміж усіх цих речей вибрали все необхідне і віднесли до вітальні.
   Тим часом містер Рочестер покликав до себе усіх леді й добирав собі групу з-поміж них.
   – Міс Інгрем, звичайно ж, буде зі мною, – сказав він. Потім назвав обох міс Ештон і місіс Дент. Раптом він глянув на мене. Я саме застібала місіс Дент браслет, який сповз, і стояла поблизу.
   – А ви граєте? – запитав він. Я заперечно похитала головою. І він не наполягав, хоча я дуже боялася, що він вчинить інакше. Він дозволив мені повернутись у свій тихий куточок.
   Він і вся його команда заховалися за завісою. Друга команда на чолі з полковником Дентом сіла на крісла, розставлені півколом. Один із джентльменів, містер Ештон, помітивши мене, здається, запропонував, щоб і я приєдналася до них, але леді Інгрем рішуче заперечила.
   – Ні, – почула я. – Вона на вигляд занадто дурна, щоб грати в такі ігри.
   За якусь мить продзвенів дзвоник, і завіса піднялася. За аркою височіла незграбна, закутана у біле покривало фігура сера Джорджа Лінна, якого містер Рочестер також узяв до своєї команди. Перед ним на столі лежала велика розгорнена книжка. Поруч стояла Емі Ештон, вбрана в плащ містера Рочестера, і тримала в руці книжку. Хтось невидимий весело дзеленчав у дзвіночок. Потім вибігла Адель (яка наполягла на тому, щоб її взяли до команди її опікуна), у руці вона тримала кошичок і розсипала з нього по підлозі квіти. Потім з’явилася прекрасна міс Інгрем, вся в білому, з довгим серпанком і вінком із троянд на голові. Поруч ішов містер Рочестер, разом вони попрямували до столу, потім вклякнули. Місіс Дент і Луїза Ештон, також одягнені у все біле, стали за ними. У цій німій сценці, яку розіграли далі, неважко було упізнати церемонію вінчання. По завершенні гри полковник Дент пошепки радився з членами своєї команди і за дві хвилини вигукнув: – Bride! [47 - Наречена (англ.).]
   Містер Рочестер вклонився, і завіса опустилася.
   Піднялася вона знову через доволі тривалий проміжок часу. Тепер сценка була приготовлена набагато краще, ніж попередня. Як я уже казала, вітальня була вищою за їдальню на дві сходинки. Якраз у центрі арки, на відстані ярда чи двох від східців, з’явився великий мармуровий басейн – я впізнала в ньому найпишнішу прикрасу нашої оранжереї. Зазвичай він стояв саме там, оточений екзотичними рослинами і заселений золотими рибками; і зважаючи на його розміри та вагу, мабуть, було нелегко транспортувати його сюди.
   На килимку поруч імпровізованого колодязя сидів містер Рочестер, закутаний у різні хустинки та шалі, і з чалмою на голові. Цей костюм дуже личив до його темних очей, смаглявої шкіри та східних рис обличчя. Він був точною копією східного еміра, героя або жертви якоїсь східної легенди. Раптом на сцені з’явилася міс Інгрем. Вона також була одягнена по-східному: яскраво-червоний шарф служив поясом і оперізував її тонкий стан, вишита хустинка прикрашала голову, а округлі плечі та прекрасні руки були непокритими. Однією рукою вона підтримувала на голові глечик і рухалася дуже граційно. І своїм видом, і поставою вона нагадувала юдейську принцесу патріархальних часів; а саме її вона й намагалася зобразити.
   Вона наблизилася до колодязя і нахилилася, наповнивши глечик водою, знову поставила його собі на голову. Той, хто сидів біля колодязя, здається, заговорив до неї – щось попросив. Вона швиденько зняла глек із голови і дала йому напитися. Тоді він витягнув із-за пазухи скриньку, відкрив її і показав чудові браслети та сережки. Вона вдала здивування і захоплення. Ставши на коліна, він кинув ці скарби їй до ніг. Всім своїм виглядом і рухами вона намагалася зобразити недовіру та захоплення. Незнайомець застібнув браслети на її руках і одягнув їй сережки. Це були Єлеазар і Ребекка; [48 - Див. Книгу Буття, 24:22.] бракувало тільки верблюдів.
   Члени команди, що відгадувала, знову посхиляли голови докупи. Очевидячки, вони не могли визначитися зі словом, яке б позначало цю сцену. Полковник Дент, капітан команди, попросив показати все до кінця, і завіса опустилася.
   Коли вона піднялася втретє, відкрилася тільки частина сцени. Решту сцени відділяла ширма, завішана темною грубою тканиною. Мармурового басейну не було; на його місці стояв великий дубовий стіл і кухонне крісло. Вони виднілися при тьмяному світлі ліхтаря, бо свічки не горіли.
   Посеред цієї темряви сидів чоловік, він обхопив руками коліна і дивився в землю. Я впізнала містера Рочестера, хоча на його обличчі був грим, одяг його був пошарпаний (сорочка звисала з одного плеча, наче її здерли під час бійки). Відчайдушний і сердитий вираз та скуйовджене волосся змінили його до невпізнання. Коли він ворухнувся, почувся брязкіт: його руки були закуті в кайдани.
   – Bridewell! [49 - Bride (наречена) + Well (колодязь) = Bridewell (Брайдвельська в’язниця в Лондоні).] – вигукнув полковник Дент. Шараду було розгадано.
   За деякий час виконавці переодягнулися у свої звичні костюми і повернулися до їдальні. Містер Рочестер вів попід руку міс Інгрем, а вона не переставала вихваляти його блискучу акторську гру.
   – Знаєте, – сказала вона, – з трьох ролей, які ви виконали, найбільше мені сподобалася остання. Ох, якби ви жили трохи раніше, з вас би вийшов такий галантний розбійник!
   – Я змив усю фарбу з обличчя? – запитав він, повернувшись до неї.
   – На жаль, так. А дарма! Ніщо не личить вам більше, як цей червоний бандитський колір.
   – Значить, вам подобаються розбійники – герої великих доріг, так би мовити?
   – Англійський розбійник посідає друге місце, зразу ж за італійським бандитом, якого може перевершити хіба що левантійський пірат.
   – Ким я б не був, пам’ятайте, що ви моя дружина. Нас повінчали годину тому у присутності всіх цих людей.
   Вона усміхнулася і почервоніла.
   – А тепер, Дент, – провадив містер Рочестер, – ваша черга.
   І коли другий гурт пішов, команда містера Рочестера всілася на їхні місця. Міс Інгрем зайняла місце по праву руку від капітана, а всі решта вмостилися обабіч них. Тепер я й не подумала дивитися на акторів, більше не чекала з нетерпінням, коли підніметься завіса. Глядачі повністю заволоділи моєю увагою. Мої очі, які хвилину тому були прикуті до арки, тепер невідривно стежили за півколом відгадників. Я зовсім не пам’ятаю, ні яку шараду загадав полковник Дент зі своєю командою, ані яке слово вони обрали, ані в яких сценках його подали. Але я добре пам’ятаю, як відгадувачі радилися між собою: бачу, як містер Рочестер повертається до міс Інгрем, а міс Інгрем до нього; бачу, як вона нахиляє свою голову до нього, як її чорні кучері майже торкаються його плеча і ковзають по його щоці. Чую, як вони перешіптуються одне з одним. Пам’ятаю, якими поглядами вони обмінювалися. І в моїй пам’яті прокидаються ті самі відчуття, що й колись.
   Як я казала, читачу, я навчилася любити містера Рочестера, і тепер я не могла розлюбити його тільки через те, що він перестав помічати мене – я могла провести в його присутності кілька годин, а він навіть не дивився в мій бік; через те, що всю його увагу полонила родовита леді, яка, проходячи повз мене, вважала принизливим зачепити мене краєчком своєї сукні, а коли й ненароком кидала на мене погляд своїх темних владних очей, то миттю відверталася, ніби побачивши щось, не гідне уваги. Я не могла не любити його, хоч була впевнена, що дуже скоро він одружиться з цією дамою – щодня я помічала в поведінці міс Інгрем горду впевненість в серйозності його намірів стосовно неї: я була свідком, як він щогодини упадає біля неї на свій манір – недбало, він робить так, що вона сама шукає його прихильності, але скільки чарівності було в цій байдужості, якою привабливою, захопливою була його гордовитість!
   Цього було недостатньо, щоб остудити або знищити мою любов, але достатньо, щоб посіяти у моїй душі відчай. І достатньо – ти правильно зрозумів, читачу, – щоб розбудити в мені ревнощі, якщо жінка в моєму становищі насмілиться ревнувати до такої леді, як міс Інгрем. Проте я не ревнувала, майже ніколи. То й біль, який мучив мене, навряд чи можна було назвати цим словом. Міс Інгрем була негідна ревнощів: вона була занадто нікчемною, щоб пробуджувати такі почуття. Прошу пробачення за такий начебто парадокс, але я кажу саме те, що маю на увазі. Вона дуже показна, але нещира; вона гарна зовні, здобула блискучу освіту, але розум її бідний, а серце – кам’яне. Ніщо не розквітло на тому ґрунті, а отже, й не могло потішити нас свіжими плодами. Вона була недобра; вона була якась неприродна й мала звичку повторювати затерті фрази з книжок і ніколи не висловлювала – тому що не мала – власних думок. Вона говорила про високі почуття, але їй невідомі були співчуття і жалість, а ніжність і правдивість були їй чужими. Дуже часто вона виказувала себе надмірною антипатією і показною неприязню, з якою вона ставилася до маленької Адель: щойно дитина підходила до неї, як вона відсилала її геть якимсь образливим словечком. Іноді вона просто виганяла її з кімнати, холодно і байдуже. Проте, окрім моїх, за нею стежила ще одна пара очей, стежила пильно, вперто і хитро, стежила за всіма проявами її характеру. Так, це був майбутній наречений, сам містер Рочестер. Він невпинно наглядав за міс Інгрем. І саме цей уважний погляд, ця настороженість, це усвідомлення і цілковите розуміння всіх її вад, відсутність будь-якої пристрасті чи високих почуттів щодо неї – це і було причиною моїх нелюдських мук.
   Я бачила, що він збирається одружитися з нею з родинних міркувань або з розрахунку, бо її становище у суспільстві і зв’язки важили для нього багато. Але я відчувала, що він не подарував їй ані свого серця, ані своєї любові, і ніщо в світі: ні її краса, ні таланти на зможуть завоювати його. Ось у чому справа, ось що терзало і мучило мене, ось чому моє серце з’їдав невгасимий вогонь впевненості: вона не могла зачарувати його.
   Якби ж вона спромоглася зразу полонити його і якби він скорився і кинув своє серце їй до ніг, я б затулила лице, повернулася до стіни і (образно кажучи) назавжди померла для них. Якби міс Інгрем була добра і благородна жінка, наділена силою, палка, чуйна і розумна, то мені б довелося боротися з двома тиграми – ревнощами і відчаєм. І нехай би моє серце не витримало цього і розірвалося, все одно я б захоплювалася нею, я б усвідомила її беззаперечну перевагу і замовкла до кінця своїх днів. І що дужча була б ця перевага, то нижче я б схилялася перед нею. І то щирішим і спокійнішим було б моє самозречення. Але насправді все було не так. Я бачила, як міс Інгрем щосили намагається підкорити містера Рочестера і, сама цього не усвідомлюючи, щоразу терпить поразку. Жодна з її стріл не досягла своєї цілі, але засліплена вдаваним успіхом, вона не помічає цього, а насправді її гордість і самовпевненість дедалі більше відділяють її від мети. І дивитися на це було нестерпно боляче.
   А все тому, що я бачила її помилки і знала, яким способом вона могла б перемогти. Стріли, націлені в груди містера Рочестера, не долітали до цілі й одна по одній падали йому до ніг. Але я знаю, що пущені вмілішою рукою, вони б пронизали його горде серце, запалили б любов у його суворих очах, пом’якшили б глузливий вираз його обличчя. А ще я знала, що легше полонити це серце без зброї.
   «Чому вона не може вплинути на нього, коли їй випала така можливість бути так близько? – запитувала я себе. – Мабуть, вона не любить його по-справжньому або просто не вміє любити! Якби вона любила його, то не усміхалася б так щедро, не кидала б на нього таких палких поглядів, не прибирала б таких ретельно продуманих поз і не упадала б коло нього. Мені здається, що якби вона просто тихо сиділа біля нього, мало говорила і менше кидала на нього свої погляди, то швидше б завоювала його серце. Мені доводилося бачити зовсім інший вираз на лиці містера Рочестера, ніж оця холодна байдужість, коли вона так беззастережно заграє з ним. Але тоді цей вираз приходив сам собою, його не можна було домогтися удаваними почуттями і наперед спланованими хитрощами. Щоб викликати цей вираз, треба було відверто відповідати на його запитання, звертатися до нього без кривлянь і гримас – і тоді цей вираз ставав виразнішим, добрішим і щирішим і зігрівав, як сонячний промінь. Чи зможе вона догодити йому потому, як вони одружаться? Не думаю, але зрештою, хтозна, як воно буде. Одне знаю точно – його дружина буде найщасливішою жінкою під сонцем».
   Ще жодним словом я не засудила наміру містера Рочестера одружитися задля вигоди чи родинних зв’язків. Я була здивована, коли вперше здогадалася про його наміри. Я вважала, що він належить до людей, які, вибираючи собі дружину, не піддаються таким банальним мотивам. Та що більше я розмірковувала про становище й освіту обох, то менше я винуватила й осуджувала його та міс Інгрем за те, що вони діють згідно з ідеями та принципами, без сумніву, прищепленими їм іще з дитинства. Усі люди їхнього класу дотримувалися цих принципів. Мабуть, на це були свої причини, яких я не розуміла. Мені здавалося, що будь я таким джентльменом, як містер Рочестер, я б узяла собі за дружину жінку, яку кохаю. Та ця незаперечна істина, що чоловік повинен одружуватися з любою йому жінкою, наводила мене на думку, що існують якісь серйозні перешкоди, про які мені нічого не відомо. А то, за моєю теорією, увесь світ мав би слухатися тільки свого серця.
   Але в деяких питаннях, як от і в цьому, я була занадто поблажлива до свого хазяїна; я забула про всі його недоліки, за якими колись уважно стежила. Я мала можливість вивчити усі сторони його характеру: порівняти і зважити все добре та погане і скласти власну думку про нього. Проте тепер я не помічала поганих рис. Його сарказм і грубість, які спочатку вразили мене, тепер здавалися пікантною приправою до вишуканої страви: вона гостра, але без неї їжа здається прісною. А щодо дивного, помітного пильному спостерігачеві виразу в його очах – зловісного чи лукавого, скорботного чи безнадійного, я ще й досі вагаюся, – який то з’являвся, то згасав, і то так скоро, що ви не встигали зазирнути в його таємничу глибінь, – той вираз часто лякав мене і змушував тремтіти: так, наче я блукаю схилами вулкану, і раптом під моїми ногами починає труситися земля, а перед очима відкривається безодня. Деколи я помічала цей вираз ще й зараз, і тоді моє серце пульсувало, але мені не було страшно. І замість того, щоб триматися осторонь, я чимраз дужче намагалася збагнути цей вираз. Я вважала міс Інгрем безмежно щасливою, бо одного дня вона зможе зазирнути в цю безодню, вивчити її секрети і розгадати таємниці.
   Поки я думала тільки про свого хазяїна та його майбутню наречену, бачила тільки їх, чула тільки їхні розмови і стежила тільки за їхніми рухами, надаючи їм особливого значення, решта товариства мали свої розваги. Леді Лінн і леді Інгрем продовжували поважну розмову, кивали одна до одної тюрбанами, здіймаючи чотири руки, щоб виказати або здивування, або обурення, або жах залежно від того, про що йшлося. Вони скидалися на маріонеток із лялькового театру. Тиха місіс Дент вела бесіду з добродушною місіс Ештон. Іноді одна з них усміхалася мені або зверталася добрим словом. Сер Джордж Лінн, полковник Дент і містер Ештон обговорювали останні політичні події, новини графства або судові процеси. Лорд Інгрем залицявся до Емі Ештон; Луїза грала й співала з одним із молодих Ліннів, а Мері Інгрем слухала без будь-якої цікавості промови другого з Ліннів. Час від часу всі, неначе змовившись, кидали свої розваги і прислухалися до головних акторів, бо зрештою, містер Рочестер і така близька до нього міс Інгрем були душею компанії. Коли він виходив з кімнати на якусь часину, здавалося, гості нудьгували, а коли повертався, то приносив з собою свіжий імпульс, з його приходом розмова завжди пожвавлювалася.
   Потребу в його живильній присутності товариство особливо гостро відчуло, коли одного дня містер Рочестер відбув до Мілкота у справах і сказав, що повернеться пізно ввечері. День видався вологим, з обіду пішов дощ, і екскурсію до циган, які нещодавно осіли табором неподалік від Гея, довелося відкласти. Деякі з джентльменів пішли до стаєнь, а юнаки разом із молодими леді грали в більярд. Леді Інгрем і леді Лінн розважалися грою в карти. Бланш Інгрем гордовито мовчала і відкинула всі спроби місіс Дент і місіс Ештон втягнути її в розмову; спочатку вона наспівувала якусь сентиментальну пісеньку та грала на роялі, а потім, взявши з бібліотеки книжку, вмостилася з гордовитою байдужістю на канапі, щоб згаяти час до вечора за читанням цікавої книжки. В кімнаті та й в усьому домі панувала тиша, тільки час від часу з більярдної долітали веселі голоси гравців.
   Сутеніло. Бій годинника уже попередив, що саме час переодягатися на обід, коли маленька Адель, яка була також у вітальні й сиділа на підвіконні, раптом закричала:
   – Voilà, Monsieur Rochester, qui revient! [50 - Ура! Містер Рочестер приїхав! (фр.).]
   Я обернулася. Міс Інгрем миттю підхопилася з канапи, інші також облишили всі свої справи. Саме в цей час почувся скрип коліс і цокання кінських копит по мокрому гравію. Наближалася карета.
   – Чому б це йому повертатися додому в кареті? – сказала міс Інгрем. – Він поїхав на своєму Мезрурі, чи не так? І Пілот також був із ним. Куди ж ділися його кінь і пес?
   З цими словами вона наблизилася до вікна – висока і в пишній сукні, вона стала так близько, що я змушена була відхилитися – замалим не зламала собі хребта. В своєму пориві вона спочатку не побачила мене, але помітивши згодом, миттю скривила губи і рушила до іншого вікна. Карета зупинилася; візник подзвонив у двері, і з карети вийшов джентльмен у подорожньому вбранні. Але це був не містер Рочестер, а якийсь високий елегантний незнайомець.
   – Теж мені, – вигукнула міс Інгрем. – Надокучливе мавпеня! – це вона зверталася до Адель. – Хто дозволив тобі сидіти на підвіконні й обманювати нас? – і вона кинула на мене такий злісний погляд, наче я була в усьому винна.
   В холі почулася розмова, і скоро до кімнати зайшов незнайомець. Він вклонився леді Інгрем, очевидячки, вважаючи її найстаршою дамою з усіх присутніх.
   – Здається, я приїхав трохи невчасно, мадам, – сказав він. – Мого друга, містера Рочестера, немає вдома. Але я подолав чимало миль і гадаю, що беручи до уваги нашу давню дружбу, можу дочекатися його приїзду тут.
   Незнайомець поводився дуже виховано, але його мова видалася мені якоюсь незвичайною – не те щоб він говорив з іноземним акцентом, а якось не зовсім по-англійськи. За віком він був приблизно такий, як містер Рочестер, йому було десь від тридцятьох до сорока років. Його обличчя було незвичного блідо-жовтуватого кольору, а взагалі він був досить симпатичним, особливо на перший погляд. Та уважніше придивившись до його обличчя, можна було помітити щось неприємне, чи радше не зовсім приємне. Його риси були правильні, але неживі, очі були великі і, можна сказати, гарні, але в них не світилося життя, вони були порожніми. Принаймні так мені здалося.
   Дзвоник, який сповіщав, що саме час переодягатися до обіду, розпорошив товариство. І я побачила його знову тільки після обіду. Він поводився дуже впевнено. Але його лице сподобалося мені ще менше, ніж до того: як воно могло бути таким неспокійним і неживим одночасно? Очі блукали, ніби шукаючи чогось, але вони наче не знали, що шукати. Ще ніколи я не бачила такого погляду. Він надавав йому якогось дивного вигляду, і хоча цей чоловік був досить гарний і, на перший погляд, товариський, він чимось відштовхував від себе. У його гладкій шкірі, у правильному овалі його обличчя не було сили, а в орлиному носі й маленькому вишневому роті – рішучості. Низьке рівне чоло не таїло в собі ніякої думки, а в карих очах була сама пустота.
   Я сиділа в своєму звичному закутку і розглядала його при світлі жирандолей, що стояли на коминку, бо він вмостився в кріслі біля вогню і все ближче нахилявся до полум’я, наче йому було холодно. Я порівнювала його з містером Рочестером. Гадаю, що різниця між ними була більша, ніж між спокійним гусаком і гордим соколом чи між покірною вівцею і гострозорим собакою – її вівчарем.
   Він говорив про містера Рочестера, як про давнього друга. Дивна якась у них була дружба: наочна ілюстрація приказки про те, що «протилежності притягуються».
   Два-три джентльмени сіли коло нього, і дуже скоро я вловила уривки їхньої розмови. Спочатку я не могла зрозуміти, про що вони говорять, бо Луїза Ештон та Мері Інгрем сиділи набагато ближче, і їхні балачки заважали мені слухати. Вони саме обговорювали незнайомця; обидві називали його «вродливим чоловіком». Луїза сказала, що він «чарівне створіння» і що вона «обожнює» таких, а Мері додала, що «у нього маленький гарний ротик і тонкий ніс» і що це її ідеал чоловічої краси.
   – А яке в нього чудове чоло! – вигукнула Луїза. – Таке гладеньке, без жодної зморщечки! Ненавиджу поорані лоби! А які в нього очі, а усмішка!
   Потім, на моє превелике щастя, містер Генрі Лінн покликав їх в інший кінець кімнати, щоб порадитися про екскурсію до циганського табору в Геї.
   Тепер я змогла сконцентрувати всю свою увагу на групці, що сиділа біля коминка. І дуже скоро довідалася, що незнайомця звали містер Мейсон, він щойно повернувся в Англію з якоїсь жаркої країни. Це, безумовно, пояснювало, чому його обличчя було таким жовтим і чому він сидів так близько біля коминка та ще й у плащі. Я вловила слова Ямайка, Кінгстон, Спеніштаун, і це означало, що він прибув із Вест-Індії. Я дуже здивувалася, коли згодом почула, що саме там він познайомився з містером Рочестером. Він розповів, що його приятель не зміг витримати палючої спеки, ураганів і затяжних злив, притаманних тим краям. Я знала, що містер Рочестер багато подорожував: місіс Феєрфакс розповідала про це, – але гадала, що його мандрівки обмежилися Європейським континентом. Досі я не чувала, що він їздив у такі далекі краї.
   Я саме міркувала над цим, коли несподівана подія урвала ланцюжок моїх думок. Щоразу, коли відчинялися двері, містер Мейсон щулився і просив докинути ще вугілля в коминок, який і так палахкотів понад міру. На зворотному шляху лакей, який приніс вугілля, зупинився біля крісла містера Ештона і пошепки сказав йому щось. Я розчула тільки слова «стара жінка» та «вчепилася, як реп’ях».
   – Передайте, якщо вона не вступиться звідси, то її посадять до в’язниці, – відповів суддя.
   – Ні, заждіть! – втрутився полковник Дент. – Не виганяйте її, Ештоне. Можна трохи розважитися. Давайте запитаємо в леді, – і вже зовсім голосно він провадив далі: – Леді, ви хотіли поїхати до табору, який цигани розбили в Геї; Сем каже, що одна зі старих ворожок при йшла сюди і просто зараз сидись у челядницькій. Вона хоче поворожити «панам». Вона не просто хоче, а наполягає на цьому. Чи хотіли б ви побачити її?
   – Та що ви дієте, полковнику, – вигукнула леді Інгрем. – Невже ви збираєтеся потурати тим жалюгідним шахраям? Женіть її звідси! І негайно!
   – Але я не можу вигнати її, пані, – сказав лакей. – І ніхто зі слуг також не може. Зараз із нею місіс Феєрфакс, вона намагається вмовити її, щоб та йшла собі геть. Але циганка сіла на крісло біля коминка й каже, що ніхто і ніщо не змусить її зрушити з місця, поки її не проведуть сюди.
   – Чого їй треба? – запитала місіс Ештон.
   – Вона хоче поворожити панам на майбутнє, мем, і присягається, що мусить зробити це і обов’язково зробить.
   – А яка вона з себе? – запитали хором обидві міс Ештон.
   – Просто огидна стара циганка, міс, така чорна, як сажа.
   – А може, вона й справді чаклунка! – вигукнув Фредерик Лінн. – Чому б і справді не впустити її?
   – Точно, – приєднався його брат. – Потім ми сто разів пожаліємо, що проґавили таку нагоду повеселитися.
   – Любі мої діточки, що ви собі думаєте? – вигукнула місіс Лінн.
   – Тільки через мій труп. Я не дозволю цього у моїй присутності, – додала місіс Інгрем.
   – Не дозволяєте, мамо, а самі хочете, – сказала Бланш глузливо. До цього часу вона сиділа мовчки за роялем і вивчала ноти. А тепер вона крутнулася на кріслі й повернулася до всіх лицем.
   – Я хочу знати, що чекає мене у майбутньому. Семе, впустіть ту кралечку.
   – Бланш, люба моя! Подумай тільки…
   – Годі, мамо. Я вже подумала. Все одно буде так, як я захочу. Семе, хутко робіть, як велено!
   – Авжеж-авжеж! – закричали молоді дами та джентльмени. – Впустіть її – ото сміху буде!
   Проте лакей усе ще вагався.
   – Але вона зовні просто потворна, – сказав він.
   – Ідіть! – наказала міс Інгрем, і він вийшов. Товариство значно повеселішало, всі почали жарт увати, підсміюватися одне над одним. Аж раптом знову з’явився Сем і заявив:
   – Тепер вона не хоче йти сюди, – сказав він. – Каже, що не буде ворожити серед такої галасливої компанії (це її слова). Вона попросила, щоб я провів її до порожньої кімнати, а ті, хто хоче знати свою долю, нехай заходять до неї один по одному.
   – Бачиш, люба моя Бланш, – почала леді Інгрем. – Та стара ще вказує нам, як чинити. Послухай мене, янголятко моє, і не…
   – Проведіть її до бібліотеки, – обрубало «янголятко». – Я також не хочу слухати її перед всіма, а волію спілкуватися віч-на-віч. У бібліотеці горить коминок?
   – Так, мем. Але вона така страшна.
   – Припиніть ці балачки, йолопе! І робіть, що наказано. Сем знову вийшов. А відчуття таємничості, очікування, зрештою несподіванки все більше охоплювало товариство.
   – Вона готова, – сказав лакей, знову повернувшись до кімнати. – Вона хоче знати, хто зайде до неї першим.
   – Гадаю, що мені краще самому подивитися на неї, перш ніж туди зайде хтось із дам, – сказав полковник Дент.
   – Скажіть їй, Семе, що першим буде джентльмен. Сем вийшов і знову повернувся.
   – Вона каже, сер, що не бажає бачити джентльменів. Хай вони й не думають іти до неї. Так само, як і дами, – додав він, ледве стримуючи усмішку, – вона ворожитиме тільки молодим і неодруженим.
   – Овва! А у неї непоганий смак! – вигукнув Генрі. Міс Інгрем поважно підвелася.
   – Я піду першою, – мовила вона таким тоном, який би личив ватажкові, що героїчно вселяє надію в своїх солдатів, закликаючи до бою проти ворогів, котрі вже вдерлися до їхнього окопу.
   – О дорога моя! О люба моя! Схаменися! Не йди! – зайшлася її мати, але Бланш мовчки проминула її, вийшла за двері, які відчинив полковник Дент, і всі почули, як вона увійшла до бібліотеки.
   Всі майже замовкли. Леді Інгрем гадала, що саме час «кусати собі лікті», що вона й робила, а Мері заявила: вона нізащо в світі не зайде туди. Емі та Луїза Ештон тихенько гиготіли і, здавалося, були добряче налякані.
   Час спливав дуже повільно: перш ніж відчинилися двері в бібліотеку, минуло щонайменше чверть години. Міс Інгрем пройшла назад попід аркою до вітальні.
   Чи вона сміятиметься? Чи сприйме вона все це, як жарт? Всі присутні звернули до неї допитливі очі, а вона дивилась у відповідь холодно і неприступно, вона не була ні наляканою, ні веселою. Гордо виструнчившись, вона пройшла до свого місця і мовчки сіла.
   – Ну що, Бланш? – сказав лорд Інгрем.
   – Що вона сказала тобі, сестро? – запитала Мері.
   – Що ти відчуваєш? Як ти гадаєш, вона й справді ворожка? – допитувалися обидві міс Ештон.
   – Заждіть, заждіть, любі мої, – сказала міс Інгрем. – Не тисніть на мене. Вас так легко зацікавити. Ви збили навколо неї таку бучу! А разом зі всіма – і ви, мамо. Здається, ви й справді повірили, що в домі зараз справжня відьма, яка спілкується із самим дияволом. Я ж побачила циганку-обідранку, звичайнісіньку шахрайку, яка й сказала мені все те, що говорять за такої нагоди. Я задовольнила свою цікавість. А тепер гадаю, що містер Ештон зробить правильно, якщо завтра-таки вранці запроторить її до в’язниці, як і обіцяв.
   З цими словами міс Інгрем взяла книжку, опустилася в крісло і таким чином припинила подальші розпитування. Я спостерігала за нею десь із півгодини: за цей час вона не перегорнула жодної сторінки, а її обличчя ставало дедалі похмурішим, і на ньому читалося глибоке розчарування та невдоволення. Либонь, вона не почула нічого такого, чого б їй хотілося, а її тривала мовчанка свідчила, що хоча вона і вдавала байдужу, була глибоко вражена тим, що їй сказала ворожка.
   А тим часом Мері Інгрем, Емі та Луїза Ештон заявили, що не підуть туди поодинці, а тільки всі разом. Послом і посередником у розмовах із циганкою був Сем. добряче походивши туди-сюди, – Семові ноги, мабуть, таки добре натрудилися, – він нарешті домігся у вередливої Сивіли дозволу на те, щоб усі три дами зайшли одночасно.
   Їхня розмова з ворожкою була далеко не такою тихою, як розмова міс Інгрем. З бібліотеки подеколи долинав істеричний сміх, хихотіння й вереск, а десь за двадцять хвилин двері бібліотеки з шумом відчинилися, і всі троє вибігли в хол, немов налякані до смерті.
   – Повірте, вона не проста ворожка! – кричали вони одна поперед одну. – Вона нам таке розказала! Вона знає про нас абсолютно все!
   І, задихані, вони повсідалися на крісла, які їм принесли джентльмени.
   Коли їх попросили оповісти все детальніше, вони заявили, що ворожка розповіла про те, що вони робили і казали ще в дитинстві; описала книжки і прикраси, які вони тримають у скриньках вдома, дрібнички, які вони отримали у подарунок від родичів. Вони запевняли, що вона вміє читати думки. Ворожка прошепотіла кожній на вухо імена тих, кого вони найбільше люблять, і сказала кожній її найзаповітніше бажання.
   Звісно ж, джентльмени захотіли довідатися, що сказала їм ворожка, особливо про імена та бажання, та нічого не виходило. У відповідь на свою цікавість вони отримали тільки хихотіння. Панночки то ніяковіли, то сором’язливо зводили очі додолу, а матусі тим часом підсували їм пахучий оцет та обмахували своїх чад віялами, вкотре нагадуючи, що вони попереджали і застерігали їх схаменутися вчасно. Старші джентльмени посміхалися, а молодші пропонували схвильованим панночкам свої послуги.
   Посеред усієї тієї метушні, коли мої очі й вуха були прикуті тільки до цього шумного товариства, я почула, як хтось торкнув мене за лікоть. Я повернулася й побачила Сема.
   – Прошу вибачення, міс, але циганка заявила, що в кімнаті є ще одна молода неодружена леді, яка не була в неї. Вона каже, що не зрушить із місця, поки не побачить усіх. Я подумав, що це ви, бо всі решта уже ходили. Що їй переказати?
   – О, я з радістю піду, – відповіла я, зрадівши, що мені випала така нагода вдовольнити свою цікавість. Я тихенько вислизнула з кімнати і причинила по собі двері. Мене ніхто й не помітив: товариство скупчилося навколо наляканої трійці, яка щойно повернулася від ворожки.
   – Якщо бажаєте, міс, – сказав Сем, – Я зачекаю на вас у холі. І якщо вам стане страшно, просто покличте, і я зайду.
   – Ні, не треба. Дякую, Семе, але краще повертайся на кухню. Я не з тих, що бояться.
   Мені й справді не було страшно, однак мене вельми зацікавило, що скаже мені ворожка.

Розділ ХІХ

   Коли я зайшла до бібліотеки, там було досить тихо, а Сивіла – якщо це була вона – сиділа в кріслі біля коминка. На ній був червоний плащ і чорний капелюх, чи радше широкополий циганський бриль, підв’язаний попід підборіддям смугастою хусткою. На столі стояла погашена свічка. Ворожка схилилася до вогню і, здається, читала при тьмяному світлі маленьку чорну книжечку, схожу на молитовник. Читаючи, вона щось бурмотіла собі під ніс, як і більшість старих жінок; а коли я увійшла, вона не відірвалася від книжки: здається, вона хотіла дочитати до кінця. Я стала на килимок недалеко від коминка і гріла руки: у вітальні я сиділа далеко від коминка і трохи замерзла. Я була така спокійна, як ніколи. У зовнішності циганки не було нічого, що могло б викликати тривогу. Вона згорнула книжечку і повільно підвела очі на мене; хоча крислатий бриль і затуляв її обличчя, коли вона глянула вгору, я все-таки роздивилася його. Воно було якесь дивне: темно-коричневе, аж чорне. З-під білої пов’язки, яка заходила аж за підборіддя і наполовину затуляло і його, і щоки, стирчало скуйовджене волосся. Раптом її очі втупилися в мене впертим, допитливим поглядом.
   – Що, ви також прагнете знати своє майбутнє? – сказала вона голосом таким рішучим, як і її погляд, таким суворим, як і її риси.
   – А це вже від вас залежить: хочете – ворожіть, а не хочете – ні. Але майте на увазі, що я ворожкам не йму віри.
   – Нерозсудливо з вашого боку казати таке, хоча й я чекала цього від вас. Я почула це у ваших кроках, щойно ви переступили поріг.
   – Справді? А у вас добрий слух.
   – Правду кажете. А ще спостережливі очі і кмітливий розум.
   – У вашому ремеслі ніщо не зайве.
   – Ще б пак. Особливо коли маєш справу з такими клієнтами, як от ви. Чому ви не тремтите?
   – Бо мені не зимно.
   – А чому не зблідли?
   – Бо я не хвора.
   – Чому ви нехтуєте мною і моїм ворожінням?
   – Бо я не дурна.
   Стара карга захихотіла під своїм брилем, потім витягла коротку чорну люльку і, запаливши її, почала курити. Покуривши трохи і заспокоївшись, вона випростала спину, витягла люльку з рота і, не зводячи очей із полум’я, поважно мовила:
   – Вам зимно, вам зле і ви дурненька.
   – Доведіть, – заперечила я.
   – Прошу, в кількох словах! Вам зимно, бо ви самотні, і нема кому розпалити вогонь у вашому серці. Вам зле, бо найкращого з почуттів, найвищого і найсолодшого, яке дане людині, ви ще не зазнали. Ви дурненька, бо самі терзаєте себе і страждаєте, але не хочете й поворухнутися, не робите й кроку назустріч своєму щастю.
   Вона знову запхнула до рота свою трубку і з насолодою затягнулася.
   – Ви можете сказати це кожному, хто мешкає в такому великому домі й залежить від когось, як от я.
   – Я можу сказати це кожному, але чи буде це справедливо щодо всіх? Чи буде це правдою?
   – Щодо всіх, хто опинився у моєму становищі.
   – Так, тільки щодо тих, хто опинився у вашому становищі, а чи є ще бодай одна людина з вашою долею?
   – Якщо пошукати, то можна знайти тисячі таких.
   – Навряд чи ви знайдете хоча б одненьку. Якби ви тільки знали, яка у вас незвичайна доля, як близько ви від свого щастя! Просто простягніть руку і візьміть його. Все у ваших руках! Ваше щастя і ваша доля поруч, тож сполучіть їх. Випадок розділив їх, але щойно вони з’єднаються, ви станете найщасливішою людиною в світі.
   – Я не розумію загадок. Я ще жодної не розгадала за все своє життя.
   – Якщо ви хочете почути більше, покажіть мені свою долоню.
   – І я маю позолотити вашу?
   – Звісно.
   Я дала їй шилінг. Вона вкинула його в стару шкарпетку, яку витягнула з кишені і, зав’язавши, пхнула назад, а тоді звеліла простягнути руку. Я простягнула. Нахиливши лице до моєї долоні, ворожка розглядала її, але руками не чіпала.
   – Дуже чиста долоня, – сказала вона. Я не можу нічого на ній прочитати; тут зовсім мало ліній. Та й що таке долоня? Не там написана наша доля.
   – От тепер я з вами згідна, – сказала я.
   – Не там, – вела вона далі. – А на обличчі: на чолі, в очах, у лініях рота. Станьте на коліна і здеріть голову догори.
   – Ага! Тепер це починає скидатися на правду, – мовила я, виконуючи її наказ. – Я починаю вам вірити.
   Я вклякнула біля неї. Вона поворушила вугілля в коминку, й вогонь запалахкотів яскравіше. Тепер вона могла добре роздивитися моє лице. Її ж залишалося у тіні.
   – Цікаво, з якими думками ви при йшли до мене сьогодні, – сказала вона, ретельно вивчивши мене. – Цікаво, чим зайняте ваше серце, коли ви годинами сидите в тій кімнаті, де перед вами сновигають знатні люди, немов тіні від чарівного ліхтаря; ви такі різні, у вас так мало спільного, наче вони й справді тільки тіні, що набрали людської подоби, а не живі істоти.
   – Найчастіше я відчуваю втому, іноді мені хочеться спати, але майже ніколи не буває сумно.
   – Значить, у вас є потаємна мрія, яка додає вам сили і розраджує, нашіптуючи щось про майбутнє?
   – Зовсім ні. Єдина моя мрія – це заощадити трохи грошей зі свого заробітку, винайняти маленький будиночок і відкрити там школу.
   – Бідна пожива для духу. А коли ви сидите на підвіконні (бачите, я знаю ваші звички)…
   – Ви взнали про це від слуг.
   – Ага! Хочете сказати, що у вас гострий розум. Може, й так. Правду кажучи, у мене тут є одна знайома – місіс Пул…
   Коли я почула це ім’я, я скочила на рівні ноги. «Отже… Отже, ви її знаєте? – подумала я. – Тоді це справа рук нечистого!»
   – Не бійтеся, – провадила ворожка. – Вона надійна. Місіс Пул тиха й сумирна. На неї можна покластися… Та вернімося до розмови: коли ви сидите на підвіконні, ви не думаєте ні про що інше, як про свою школу? Невже вас не цікавить ніхто з того товариства, що кожного дня сидить перед вами на канапах і кріслах? Невже вас не цікавить жоден із них? І ви ні за ким не спостерігаєте, не вивчаєте його обличчя, рухів? Не стежите за ним своїм пильним оком?
   – Я люблю спостерігати за всіма обличчями.
   – І ви ніколи не вирізняєте з-поміж решти когось одного, а може, двох?
   – Інколи. Часом рухи і погляди, якими обмінюється одна з пар, розказують мені цілу історію. Тоді я з цікавістю спостерігаю за ними.
   – Які історії ви полюбляєте найбільше?
   – О! У мене невеликий вибір! Останнім часом там розмовляють на одну тему – женихання, і все веде до однієї згубної кінцівки – одруження.
   – І вам подобається оця нудна тема?
   – Мені байдуже. Вона мене зовсім не хвилює.
   – Зовсім не хвилює? Коли молода леді, повна сил і здоров’я, дуже гарна, обдарована, родовита, сидить і всміхається джентльмену, якого ви…
   – Якого я що?
   – Якого ви знаєте і про якого, певне, маєте хорошу думку.
   – Я не знаю жодного з тих джентльменів. Я заледве перекинулася бодай словом з якимсь із них. Що я думаю про них? Деякі вже літні, статечні люди, що заслуговують на повагу; інші – молоді, гарні й елегантні. Але всі вони вільні отримувати усмішки від тих, від кого їм приємно, і це жодним чином не може стосуватися мене.
   – Ви не знаєте тих джентльменів? Ви заледве перекинулися словом з якимсь із них? Те саме ви можете сказати й про хазяїна цього дому?
   – Його зараз немає.
   – Влучне зауваження! Геніальний спосіб, щоб викрутитися! Він поїхав до Мілкота сьогодні вранці й повернеться пізно ввечері або завтра. Невже через це він перестав бути вашим знайомим, перестав для вас існувати?
   – Ні. Але я не бачу, яким чином містер Рочестер причетний до цієї теми.
   – Я згадувала про леді, яка всміхається в очі джентльменові. А останнім часом містеру Рочестеру було подаровано стільки усмішок, що від них йому в очах мерехтить. Ви ніколи не помічали цього?
   – Містер Рочестер має право втішатися товариством своїх гостей.
   – Звісно, це його право. Але чи не помічали ви, що всі ці історії про одруження найбільше і найчастіше стосуються містера Рочестера?
   – Цікавість слухача підточує язика оповідачеві.
   Я сказала це радше до себе, ніж до циганки. Її дивна мова, голос і поведінка навівала на мене якусь сонливість. Щоразу з її вуст злітали зовсім неочікувані слова. Її таємничість окутала мене, немов павутинням. Я дивувалася, який же це невидимий дух тижнями сидів біля мого серця, наглядав за ним і знав кожен його удар.
   – Цікавість слухача! – повторила вона. – Певна річ. Містер Рочестер годинами слухав, що промовляли до нього ті натхненні уста, й отримував від цього неабияке задоволення. І слухав охоче, з вдячністю. Ви не помітили?
   – З вдячністю? Не думаю, що на його обличчі була вдячність.
   – Не помітили. Отже, ви все-таки стежили за ним. Тоді, як не вдячність, то що ви помітили?
   Я змовчала.
   – Ви помітили любов, чи не так? І, заглядаючи вперед, ви побачили його одруження і щасливу наречену?
   – Ну, не зовсім. Іноді ваші відьмацькі навики підводять вас.
   – А що ж, в біса, ви тоді помітили?
   – А яке вам до того діло? Я при йшла сюди, щоб запитувати, а не сповідатися. А хіба відомо, що містер Рочестер одружується?
   – Так. З прекрасною міс Інгрем.
   – Скоро?
   – А це вже від них залежить. І безперечно (хоча ви, така зухвала й зарозуміла, сумніваєтеся в цьому) вони будуть надзвичайно щасливою парою. Він, мабуть, дуже любить таку вродливу, благородну, розумну й обдаровану леді. А вона певне любить його, а якщо не його самого, то принаймні його гаманець. Міс Інгрем вважає, що маєток Рочестерів вельми їй підійде, – я знаю це напевне і десь годину тому поділилася (хай Бог мене простить) деякими своїми здогадками з нею, і це засмутило її. Як вона скривила губи! Я б порадила її темнолицьому кавалеру бути насторожі: якщо з’явиться хтось із більшими або певнішими прибутками, вона зразу ж його покине.
   – Але, матінко, я не при йшла сюди, щоб почути про майбутнє містера Рочестера, я хочу знати свою долю. А ви ще нічого мені не сказали.
   – Ваша доля ще не ясна. На вашому обличчі одна риса суперечить іншій. Я бачу, що в майбутньому доля приготувала вам свою порцію щастя. Я знала це ще до того, як ви зайшли сюди. Вона бережно відклала його вбік. Я бачила, як вона зробила це. А тепер усе залежить від вас: ви можете простягнути руку і взяти своє щастя. Мені ж не відомо, як ви вчините. Станьте ще раз навколішки… Тільки не зволікайте, а то я тут спечуся.
   Я вклякнула. Ворожка не встала і не підійшла до мене, вона просто дивилася. І відкинувшись на спинку крісла, почала бурмотіти:
   – В її очах палає полум’я, вони блищать, мов роса. Вона дивиться на мене лагідно, очима, сповненими почуття, але вона сміється з мене. Її погляд вразливий. В ньому одна по одній зринають нові думки. Коли він перестає сміятися, то стає сумний, а на вії лягає тягарем невидима втома. Це все ознаки меланхолії, яка є наслідком самотності. Вона ховає від мене свої очі, бо не хоче, щоб я вивчала їх. Здається, своїм насмішкуватим поглядом вона заперечує ту правду, яку я розкрила їй, зрікається її, не хоче визнавати ні власну чуйність, ні сум. Ось ця гордість і стриманість служать підтвердженням моєї думки. Такі очі, як у неї, приносять щастя.
   А її рот, іноді він сміється. Він не приховує нічого, що спадає їй на думку, але таїть те, що діється в серці. А ці жваві, виразні уста не створені для того, щоб таїти вічний спокій і мовчанку: вони повинні багато балакати і часто усміхатися, і цим зачаровувати свого співрозмовника. Ця риса також дуже сприятлива для щастя.
   Тільки її чоло є супротивником щасливої долі. Воно наче промовляє: «Я зможу жити сама, якщо самоповага і обставини змусять мене до цього. Я не продам своєї душі заради блаженства. Природа обдарувала мене скарбом, який допоможе вижити, коли мене покинуть усі радощі, або ж коли за них доведеться платити зависоку ціну». Це чоло промовляє: «Мій розум твердо сидить на коні та тримає віжки, і не дозволить серцю взяти верх над собою і не дасть волі почуттям. І якою б шаленою та варварською не була пристрасть, і якими жаданими не були бажання, останнє слово все одно залишиться за розумом, і це слово буде вирішальним. Нехай дмуть урагани, спалахують пожежі, нехай землетруси руйнують землю, я прислухатимуся лише до того тихого внутрішнього голосу, що є речником мого сумління».
   Добре сказано, лобе! Твою думку слід поважати. У тебе свої плани, і я вважаю, що вони правильні, їх погоджено з голосом совісті й розуму. Я знаю, як скоро мине молодість, а цвіт зів’яне, якщо в чаші щастя виявиться бодай одна краплина сорому чи хоча б натяк на докори сумління. Мені не потрібні ні пожертви, ані смуток, ані відчай – все це не для мене. Я хочу будувати, а не руйнувати, я хочу заслужити вдячність, а не викликати криваві сльози. Ні, жодної сльозинки. Нехай мій урожай рясніє усмішками, радощами і ніжністю. А іншого мені не треба. Я наче марю, я кажу все це з гарячки. Як би мені хотілося продовжити цю мить до нескінченності, але я не наважуюся. Я вчинив усе так, як хотів. Але я можу не витримати більше. Підведіться, міс Ейр. Ідіть, комедії кінець.
   …Де я? Я в сні чи наяву? Невже мені це наснилося? А може, я й досі сплю? Голос старої ворожки змінився: її мова, жести – все здалося мені знайомим, ніби моє власне віддзеркалення, ніби слова, що зринули з моїх власних губ. Я підвелася, але не зрушила з місця. Я глянула на ворожку, розворушила вогонь і знову глянула на ворожку. Але вона насунула бриля ще нижче на носа, затулила хусткою обличчя і жестом вказала на двері. Вогонь освітив її витягнуту руку. Збуджена і налякана своїми здогадками, я одразу звернула увагу на ту руку. Вона могла б належати особі, не старшій за мене: округла м’яка долоня, гладенькі пальці, а на мізинці блищить перстень. Наблизившись, я роздивилася його і відразу впізнала – я бачила його сотні разів. Я ще раз глянула на обличчя. Тепер циганка не відверталася від мене, а навпаки – зняла капелюха, розв’язала пов’язку і наставила свою голову.
   – Ну що, Джейн, впізнаєте мене? – запитав знайомий голос.
   – Зніміть той червоний плащ, сер, і тоді…
   – Шнурок затягнувся у вузол – допоможіть мені.
   – Розірвіть його, сер.
   – Ну от. Досить грати комедію. І перед моїми очима постав містер Рочестер.
   – Яка дивна ідея спала вам на думку, сер!
   – Але вийшло непогано? Як гадаєте?
   – У молодих панночок ви мали успіх.
   – А у вас ні?
   – Зі мною ви не поводилися, як циганка.
   – А яку роль я грав? Самого себе?
   – Ні, якусь іншу. Одним словом, ви хотіли розговорити мене і щось випитати. Ви плели нісенітниці та сподівалися, що я також дещо вибовкаю. Не думаю, що це чесно щодо мене, сер.
   – Ви пробачите мені, Джейн?
   – Не знаю. Мені треба згадати, що я вам наговорила. Якщо виявиться, що я наплела не дуже багато дурниць, то постараюся пробачити вам. Але все одно це нечесно.
   – О, ви були дуже коректні – говорили обачно і розважливо.
   Я пригадала нашу розмову і подумала, що й справді не сказала нічого зайвого. Я заспокоїлася. Справді, з самого початку я чомусь була насторожі. Я підозрювала, що це якийсь маскарад, бо циганки і ворожки не вживають таких фраз, як ця стара жінка. Крім того, я помітила, що її голос якийсь дивний, і що вона увесь час ховає своє обличчя. Але я подумала на Грейс Пул – цю живу загадку, нерозгадану таємницю. Я ніколи б і не подумала, що це містер Рочестер.
   – Ну, – сказав він, – про що ви думаєте? І що означає ця сумна посмішка?
   – Просто я здивована і рада за себе. Гадаю, що тепер я можу йти?
   – Ні. Заждіть. Скажіть, що там робиться у вітальні.
   – Мабуть, обговорюють стару циганку.
   – Сядьте і розкажіть, що вони там про мене кажуть.
   – Мені не слід залишатися тут довго, сер. Мабуть, уже близько одинадцятої. О, до речі, містере Рочестер, ви знаєте, що потому як ви поїхали, до вас прибув якийсь незнайомець?
   – Незнайомець? Дивно. Хто б це міг бути? Я нікого не чекав. Він уже поїхав?
   – Ні. Він сказав, що знає вас віддавна і може дозволити собі залишитися тут до вашого приїзду.
   – Хто він в біса такий? Він назвався?
   – Його звуть Мейсон, сер. Він прибув із Вест-Індії, зі Спеніш-тауна. Коли не помиляюся, це на Ямайці.
   Містер Рочестер стояв біля мене, він тримав мене за руку так, наче хотів всадовити у крісло. Коли я назвала ім’я, він міцно стиснув мою долоню. Усмішка застигла на його вустах, і здається, йому перехопило дух.
   – Мейсон! Із Вест-Індії! – сказав він, немов іграшка, яка знає лише ці слова. Потім повторив ще три рази: – Мейсон! Із Вест-Індії! – і за кожним разом дедалі бліднув. Він не тямив, що з ним діється.
   – Вам недобре, сер? – поцікавилася я.
   – Джейн, це такий удар… це такий удар, Джейн! Він похитнувся.
   – Зіпріться на мене, сер.
   – Джейн, якось ви уже підставили мені плече, зробіть це знову.
   – Добре, сер, добре. Візьміть мене за руку.
   Він сів і змусив мене сісти біля нього. Він тримав мою руку в своїх долонях і гладив її. Він дивився на мене якимсь дивним поглядом, в якому читалися страх і тривога.
   – Маленький мій друже! – мовив він. – Як би я хотів опинитися на безлюдному острові, де б були тільки ви і я. І де б нас не тривожили ніякі турботи, небезпеки та неприємні спогади.
   – Чим я можу допомогти вам, сер? Я ладна віддати за вас життя.
   – Джейн, якщо мені буде потрібна допомога, я обов’язково звернуся до вас. Обіцяю.
   – Дякую, сер. Скажіть, що робити, і я постараюся…
   – Джейн, принесіть мені з їдальні келих вина. Мабуть, гості зараз вечеряють. Подивіться, чи Мейсон іще там і що він робить.
   Я пішла. Як і казав містер Рочестер, усе товариство вечеряло в їдальні. Вони не сиділи за столом, вечерю подали на серванті. Кожен брав, що хотів; гості стояли групками то тут, то там і тримали свої тарілки та склянки в руках. Здавалося, вони були в гарному гуморі, у кімнаті лунав сміх і жвава розмова. Містер Мейсон стояв біля коминка; він говорив із полковником Дентом і місіс Дент і здавався таким же веселим, як і всі. Я наповнила один із келихів вином (коли я робила це, то побачила, що міс Інгрем насупила брови: мабуть, вона подумала, що я дозволяю собі забагато) і повернулася до бібліотеки.
   Блідість уже зійшла з лиця містера Рочестера, і тепер він здавався спокійнішим і рішучішим. Він узяв келих із моїх рук.
   – За ваше здоров’я, моє натхнення! – сказав він. Потім проковтнув вино і віддав мені келих.
   – Що вони роблять, Джейн?
   – Балакають і сміються, сер.
   – А може, вони похмурі й мають таємничий вигляд, ніби почули щось дивне?
   – Зовсім ні. Навпаки: вони дуже веселі.
   – А Мейсон?
   – Він також сміється.
   – Якби всі ці люди при йшли сюди й обплювали мене, що б ви робили тоді, Джейн?
   – Вигнала б їх із кімнати, сер. Якби змогла. Він ледь посміхнувся.
   – А якби я пішов до них, а вони тільки б глянули на мене зі зневагою і, глузливо перешіптуючись, покинули мене, що тоді? Ви б також покинули мене?
   – Навряд чи, сер. Мені було б приємніше залишитися з вами.
   – І втішати мене?
   – Так, сер. Я б намагалася втішити вас.
   – А якби вони прокляли вас за те, що ви залишилися зі мною?
   – Гадаю, що я б ніколи й не довідалася про їхнє прокляття, а якби й довідалася, то мені все одно байдуже.
   – І ви б стерпіли це заради мене?
   – Я б зробила це для кожного, хто заслуговує на мою прихильність. А ви, я впевнена, заслуговуєте.
   – Тепер верніться до їдальні, непомітно підійдіть до Мейсона і скажіть йому на вухо, що приїхав містер Рочестер і бажає його бачити. Потім проведіть його до бібліотеки і залиште нас удвох.
   – Гаразд, сер.
   Я виконала його прохання. Коли я ще раз зайшла до їдальні, все товариство витріщилося на мене. Я відшукала містер Мейсона, передала йому послання і вивела з кімнати. Потім провела до бібліотеки і піднялася нагору у свою кімнату.
   Пізно ввечері, вже у ліжку, я почула, як гості розходяться по своїх покоях. І з-поміж їхніх голосів вирізнила голос містера Рочестера, який сказав:
   – Сюди, Мейсоне. Ось твоя кімната.
   Його голос був бадьорий, і почувши ці веселі нотки, моє серце заспокоїлося. Дуже скоро я заснула.

Розділ ХХ

   Тієї ночі я забула засунути завіси і спустити жалюзі, як робила завжди. Отже коли повний і яскравий місяць (тим-то й гарна видалася та ніч) опинився навпроти мого вікна і зазирнув крізь голі вікна, я одразу прокинулася. Збудившись глупої ночі, я розплющила очі й побачила срібно-білий, кришталево-чистий диск. Він був прекрасний, але дуже вже величний. Я сіла в ліжку і простягла руку, щоб завісити вікно.
   Ох! Святий Боже! Що за крик!
   Нічну тишу і спокій розітнув дикий, гострий і пронизливий звук, який, здавалося, прокотився усім Тернфілд-Холом.
   Мій пульс зупинився, серце перестало битися у грудях, а простягнуту руку паралізувало. Крик пролунав раз і більше не повторився. Якою б дужою не була істота, яка спромоглася на той пронизливий зойк, вона не змогла б повторити його. Найбільший кондор в Андах не зміг би двічі повторити такий крик у своєму гнізді на горі, оповитій хмарами. Хто б не видав цей звук, йому слід було перепочити, щоб відтворити його.
   Крик долинав із третього поверху, він пронісся у мене над головою. І саме звідти – так, із кімнати, що містилася над моєю, – до мене долетіли звуки боротьби, боротьби не на життя, а на смерть. Хтось заволав диким голосом:
   – Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть! – тричі поспіль.
   – Невже ніхто не прийде! – закричали знову. І посеред тієї жахливої боротьби і гупання, яке не вщухало, крізь дошки і тиньк до мене долинуло:
   – Рочестере! Рочестере! Заради Бога, рятуйте!
   В одній із кімнат відчинилися двері, і хтось побіг, чи радше помчав коридором. Зверху вчувся тупіт іще чиїхось кроків, потім щось гупнуло – і запала тиша.
   Я одягнулася, хоча всі мої кінцівки й трусилися зі страху, і вийшла з кімнати. Всі вже попрокидалися: з кімнат летіли вигуки і стривожені голоси. Почали відчинятися двері кімнат, один по одному виходили гості, й дуже скоро в коридорі стало людно. Прокинулися всі: і леді, і джентльмени. Звідусіль линули збентежені голоси: «О! Що це?» «Кого поранено?» «Що трапилося?» «Принесіть свічку!» «Невже пожежа?» «Грабують?» «Куди бігти?» Якби не місяць, було б зовсім темно. Гості бігали туди-сюди, збивалися у купки, дехто плакав, дехто спотикався. Одним словом, усі були налякані до смерті.
   – Де в біса подівся Рочестер? – вигукнув полковник Дент. – Його немає в кімнаті.
   – Я тут, – пролунало у відповідь. – Будь ласка, заспокойтеся. Я вже йду.
   Двері в кінці коридору відчинилися, і з’явився містер Рочестер зі свічкою в руці. Він щойно спустився з третього поверху. Одна з дам підбігла до нього і схопила його за руку. Це була міс Інгрем.
   – Що там трапилося? Щось жахливе? – запитала вона. – Говоріть! Не приховуйте від нас нічого!
   – Обережно. Не збийте мене з ніг і не задушіть, – сказав він, коли обидві міс Ештон вчепилися до нього з боків, а дві вдови в широченних білих халатах неслися на нього, немов два кораблі під напнутими вітрилами.
   – Все гаразд! Усе добре! – вигукнув він. – Просто репетиція «Багато галасу даремно». [51 - Комедія Вільяма Шекспіра.] Леді, відступіться, а то я можу розізлитися.
   Він справді виглядав лютим: його темні очі метали блискавки. Стримуючи себе, він спокійно додав:
   – Покоївці наснився кошмар. От і все. Вона неврівноважена і нервова особа: їй здалося, що вона побачила привида чи щось схоже і здійняла істерику. А тепер я змушений попросити, щоб ви розійшлися по своїх кімнатах, бо поки в домі шумно, ми не зможемо заспокоїти її. Джентльмени, будьте такі ласкаві, подайте приклад дамам. Міс Інгрем, я впевнений, що ви не піддастеся цьому безпідставному страху. Емі та Луїзо, повертайтеся до своїх гніздечок, як пара голубок, ким ви і є. А дами, – звернувся він до вдів, – можуть підхопити смертельну застуду, якщо й надалі стоятимуть у цьому холодному коридорі.
   Ось так, за допомогою умовлянь і наполегливих прохань, він змусив гостей розійтися по своїх покоях. Я не чекала, щоб мене просили персонально, і повернулася до своєї кімнати так само тихо і непомітно, як і вийшла.
   Але я не лягла у ліжко, а навпаки, почала ретельно одягатися. Звуки і слова, що пролунали після крику, – а, вочевидь, їх чула тільки я, бо вони долинали з кімнати, що була просто над моєю, – переконали мене в тому, що то не сон покоївки нагнав жах на увесь дім, і пояснення містера Рочестера – звичайна вигадка, щоб заспокоїти гостей. Тому я одягнулася, аби про всяк випадок бути напоготові. Одягнувшись, я сіла біля вікна. Я дивилася на тихий парк і срібні поля і чекала сама не знаю чого. Мені здавалося, що після такого дивного зойку, боротьби і крику мало трапитися ще щось.
   Але ні, навкруги запанувала тиша. Поступово шепіт і метушня стихли, і за годину в Тернфілд-Холі стало так тихо, як у пустелі. Сон і ніч, схоже, повернули собі свої права. А тим часом місяць опустився нижче, от-от і він уже сховається. Мені набридло сидіти в холоді й темряві, і я подумала, що ляжу в ліжко так, як є, не роздягаючись. Я встала і безшумно пройшла по килимку. Коли я нахилилася, щоб зняти черевички, хтось тихенько постукав у двері.
   – Може, потрібна моя допомога? – запитала я.
   – Ви не спите? – відповів голос, який я так сподівалася почути, тобто голос мого хазяїна.
   – Ні, сер.
   – Ви одягнені?
   – Так.
   – Тоді тихенько виходьте з кімнати.
   Я вийшла. Містер Рочестер стояв у коридорі, тримаючи в руці свічку.
   – Мені потрібна ваша допомога, – сказав він. – Ідіть за мною: не поспішайте і не шуміть.
   Мої черевички мали м’які підошви, і я могла пересуватися по килимку тихо, як кішка. Містер Рочестер тихенько пробрався коридором і сходами, що вели на третій поверх, і зупинився в темноті у вузенькому коридорчику. Я рухалася за ним і зупинилася збоку.
   – У вас у кімнаті є губка? – запитав він пошепки.
   – Так, сер.
   – А сіль – нюхальна сіль?
   – Так.
   – Верніться назад і принесіть і те, і те.
   Я вернулася, знайшла на умивальнику губку, а в шухляді сіль, і знову пішла нагору. Він усе ще чекав. У руці він тримав ключ; наблизившись до маленьких темних дверей, він застромив його у замок; потім почекав хвилинку і знову звернувся до мене:
   – Вам не зробиться зле при вигляді крові?
   – Гадаю, що ні, хоча мені ніколи не доводилося її бачити.
   Я тремтіла, відповідаючи йому, хоча й не відчувала ні холоду, ні слабкості.
   – Просто дайте мені руку, – сказав він. – Не ризикуватимемо, а то й справді зомлієте.
   Я поклала свою долоню в його.
   – Ваша рука тепла і тверда, – зауважив він. Потім повернув ключ і відчинив двері.
   Я зайшла до кімнати, яку мені вже доводилося бачити того дня, коли місіс Феєрфакс показувала мені будинок. Вона була завішана гобеленами, але в одному місці гобелен був відхилений, і там виднілися двері, яких я раніше не помітила. Двері були відчинені, і звідти пробивалося світло. Долинали уривчасті звуки, схожі чимось на гарчання собаки. Містер Рочестер поставив свічку на підлогу і сказав:
   – Зачекайте хвилинку.
   І з цими словами він увійшов до іншої кімнати. Там його зустрів сміх. Спочатку голосний, а потім він перейшов у характерне для Грейс Пул гиготіння. Отже, вона була там. Він наказав щось жестами: я чула, як хтось відповів йому пошепки. Потім він вийшов і зачинив по собі двері.
   – Сюди, Джейн! – сказав він. Я обійшла ліжко з другого боку; з опущеною завісою воно займало чимало місця в кімнаті. Біля узголів’я стояло крісло, а на ньому сидів напіводягнений чоловік. Він мовчав, його голова була відкинута назад, а очі заплющені. Містер Рочестер підніс до його обличчя свічку, і я впізнала в цьому блідому і наче мертвому чоловікові містера Мейсона. Я помітила, що крізь його сорочку збоку і на рукаві просочилася кров.
   – Потримайте свічку, – сказав містер Рочестер, і я взяла її. Він пішов до умивальника і приніс миску з водою.
   – Потримайте ось це, – сказав він.
   Я взяла миску. Він намочив губку й обмив бліде обличчя чоловіка, потім попросив у мене пляшечку і підніс її Мейсонові до носа. За якусь мить той розплющив очі й застогнав. Містер Рочестер розстебнув на ньому сорочку. Рука і плече були перев’язані, і він витер кров, що просочувалася крізь пов’язку.
   – Це небезпечно? – прошепотів містер Мейсон.
   – Зовсім ні. Просто подряпина. Візьми себе в руки: будь справжнім мужчиною. Зараз я сам привезу тобі лікаря. Гадаю, вранці ти зможеш звідси поїхати! Джейн, – звернувся він до мене.
   – Сер?
   – Я буду змушений залишити вас тут із цим джентльменом; мене не буде годину, а може, дві. Коли на рані з’являтиметься кров, витирайте її губкою, як це робив я. Коли цьому джентльменові стане зле, дайте йому понюхати ваші солі та прикладіть до губ склянку з водою, яка стоятиме поруч. У жодному разі не говоріть із ним. А ти, Ричарде, знай, що коли заговориш до неї, це може вартувати тобі життя. Якщо скажеш бодай слово, розхвилюєшся, я не відповідаю за наслідки.
   Бідолашний чоловік знову застогнав. Здавалося, він боявся поворухнутися. Страх перед смертю або ще перед чимось майже паралізував його. Містер Рочестер віддав мені закривавлену губку, і я робила те, що і він. Він дивився на мене якусь хвилину, а потім сказав:
   – І запам’ятайте! Ніяких розмов! – і з цими словами він вийшов геть. Мені зробилося якось дивно, коли на дверях клацнув замок і за якусь мить не стало чутно кроків хазяїна.
   Отак серед глибокої ночі я опинилася на третьому поверсі, замкнена в одній із таємничих кімнат будинку. Перед моїми очима – блідий, закривавлений чоловік, а вбивця перебуває за тонкими дверима. Так, це було просто жахливо, але все це я б іще стерпіла, якби мене час від часу не кидало в жар на думку, що Грейс Пул щомиті може накинутися на мене.
   Однак що б не трапилося, я мушу залишатися біля пораненого. Я мушу дивитися на його бліде обличчя, на ці посинілі губи, яким заборонено говорити, на ці очі, які то заплющуються, то блукають кімнатою, то спиняються на мені з виразом жаху. Я мушу знову і знову занурювати руку в миску з кривавою водою й стирати йому з тіла кров. Я мушу дивитися, як поволі гасне нагоріла свічка, а на гобеленах довкруж мене і на широкій завісі навколо ліжка виростають темні тіні й моторошно мерехтять на дверцятах великої старовинної шафи навпроти. На дверцятах на дванадцяти панелях вирізьблено похмурі голови апостолів, кожна з них обрамлена, немов картина. Над ними здіймається хрест чорного дерева і розіп’ятий на ньому Христос.
   У темряві спалахувало нерівне миготіння свічки й освітлювало то бородате обличчя апостола Луки, який низько схилив чоло, то довге кучеряве волосся святого Йоанна, а подеколи й диявольське обличчя Юди, яке раптом наче ожило, і на ньому проступили риси архізрадника-сатани, який, здається, набрав Юдиної подоби.
   І посеред усього цього я повинна була вартувати і слухати, як десь поблизу ворушиться дикий звір чи сам диявол. Проте після візиту містера Рочестера він начебто втихомирився. За цілу ніч я почула тільки три протяжні звуки – і то з тривалими проміжками, – які долинали з-за дверей. Це були обережні людські кроки, уривчасте собаче гарчання і протяжний людський стогін.
   Та й різні думки ніяк не полишали мене. Яке злодіяння зачаїлося у цьому відлюдному маєтку, власник якого не міг ані прогнати, ані спинити його? Що за таємниця хотіла спалахнути пожежею кілька тижнів тому і пролити людську кров цієї ночі? Що то була за істота, що ховалася у подобі жінки і промовляла голосом то глузливого демона, то хижого птаха, який живиться падлом?
   А цей чоловік, біля якого я зараз сиджу, – цей звичайний, тихий незнайомець, – як він вплутався у таке жахливе павутиння? Чому отой звір напав на нього? Що змусило його нишпорити у цій частині будинку в такий пізній час, коли він мав спати? Я сама чула, як містер Рочестер показував йому спальню внизу, – що привело його сюди? І чому тепер він так покірно при йняв насильство чи зраду, жертвою якої став? Чому так спокійно погодився на ув’язнення, що на ньому наполягав містер Рочестер? А чому, власне, містер Рочестер наполягав на ньому? Його гостя навмисне атакували, а нещодавно на життя самого містера Рочестера вчинили замах, і обидві ці події він намагався приховати і не піддавати розголосу! Крім того, я помітила, що містер Мейсон в усьому слухався містера Рочестера, що сильна воля останнього взяла верх над інертністю першого. Вони перекинулися тільки кількома словами, але цього виявилося достатньо, щоб підтвердити мої здогади. Було очевидно, що в їхніх колишніх стосунках пасивна вдача одного, як звичайно це трапляється, потрапляла під вплив вольового завзяття іншого. Тоді чим пояснити тривогу містера Рочестера, коли він дізнався про приїзд свого друга? Чому лише саме ім’я цього слабодухого чоловіка, який слухає його, мов дитина, впало на нього кілька годин тому, як грім із ясного неба?
   О! Я ніколи не забуду ні його виразу, ні зблідлого обличчя, коли він прошепотів: «Джейн, це такий удар… це такий удар, Джейн!» Я ніколи не забуду, як тремтіла його рука, що нею він зіперся на моє плече. А хіба легко зігнути рішучий дух Феєрфакса Рочестера і змусити його могутнє тіло тремтіти?
   «Коли він прийде? Коли він прийде?» – волала я подумки. Ніч тягнулася безкінечно довго, мій закривавлений пацієнт марнів і стогнав, просто згасав на очах, а день не починався, і допомога не прибувала. Я раз у раз прикладала воду до блідих губ Мейсона, знову і знову підносила до носа нюхальні солі. Але, здається, мої зусилля були марними: фізичні та духовні муки, чи втрата крові, чи все разом висотували з нього останні сили. Його стогін був таким жалісливим, а погляд – ослабленим, диким і розгубленим, що я почала думати про його скору смерть. А мені заборонено навіть заговорити до нього.
   Нарешті свічка згасла. В кімнаті стало зовсім темно, і я помітила, що попід віконними завісами пробивається сірувате світло: наближався світанок. Раптом звідкись здалеку до мене долетів гавкіт Пілота – він був десь геть у дворі, – і в мені зажевріла надія. І вона була небезпідставною: за п’ять хвилин клацнув замок і сповістив, що моєму чергуванню при йшов кінець. Воно тривало щонайбільше дві години, а мені здалося, що минув цілий тиждень.
   До кімнати увійшов містер Рочестер, а за ним лікар, по якого він їздив.
   – А тепер, Картере, хутчіш до роботи, – звелів він лікарю. – У вас півгодини на те, щоб промити рану, накласти пов’язки, звести пацієнта вниз і таке інше.
   – Але чи зможе він рухатися, сер?
   – Звичайно! Тут нема нічого серйозного. Він просто рознервувався, і йому треба допомогти. Тож мерщій беріться до діла.
   Містер Рочестер розсунув завіси і підняв полотняні жалюзі, впустивши до кімнати все можливе світло. Я була здивована і водночас рада побачити, що світанок уже зайнявся і на сході палають чудові рожеві смуги. Потім він наблизився до Мейсона, якого вже оглядав лікар.
   – Як ти, мій друже? – запитав він.
   – Боюся, що вона добила мене, – ледь чутно промовив той.
   – Що за вигадки! Кріпися! За два тижні ти зовсім забудеш про цю неприємність. Ти просто втратив трохи крові. Ось і все. Картере, скажіть йому, що небезпека уже минулася.
   – Це правда, уже все позаду, – мовив Картер, знявши пов’язку. – Тільки шкода, що я не зміг приїхати скоріше: він би не втратив стільки крові. Хвилинку, а це що таке? На плечі шкіра не тільки порізана, але й розірвана. Цю рану завдали не ножем, тут поралися чиїсь зуби!
   – Вона кусала мене, – пробурмотів Мейсон. – Коли Рочестер забрав у неї ножа, вона накинулася на мене, немов тигриця.
   – Не слід було піддаватися. Треба було зразу боротися з нею, – сказав містер Рочестер.
   – Що я міг вдіяти в таких обставинах? – відповів Мейсон. – О! Це було просто жахливо! – додав він, здригаючись. – Я не очікував такого повороту. Спочатку вона поводилася так спокійно…
   – Я попереджав тебе, – відповів його друг. – Я казав, що коли ти біля неї, треба завжди бути напоготові. До того ж ти міг зачекати до завтра і взяти мене з собою. Це була просто дурість з твого боку – піти до неї вночі й самому.
   – Я думав, що так буде краще.
   – Думав! Думав! Мене тіпає, коли я чую це. В усякому разі, ти добряче поплатився за те, що не послухався моєї поради. І я не знаю, що ще додати. Мерщій! Мерщій, Картере! Скоро зійде сонце, і до того часу я повинен вивезти його звідси.
   – Гаразд, сер. Плече я вже перев’язав. Тепер залишається оглянути іншу рану на руці. Здається, її зуби побували тут також.
   – Вона смоктала мою кров. Вона сказала, що висмокче моє серце, – сказав Мейсон.
   Я побачила, як містер Рочестер здригнувся. На його обличчі з’явився якийсь особливий вираз відрази, жаху, ненависті, але він тільки мовив:
   – Заспокойся, Ричарде, і ніколи не зважай на її слова і ніколи не повторюй їх.
   – Якби ж я міг забути їх, – пролунало у відповідь.
   – Забудеш, коли залишиш країну. Коли знову повернешся до Спеніштауна, можеш вважати її мертвою і похованою. Просто не думай про неї більше.
   – Неможливо забути таку ніч!
   – Немає нічого неможливого. Зберись на силі, чоловіче. Дві години тому ти гадав, що при йшов твій кінець, але ти ще живий і навіть розмовляєш. Ну ось! Картер закінчив або вже закінчує, а я вмить приведу тебе до тями… Джейн, – він уперше звернувся до мене з часу свого приїзду. – Ось візьміть цього ключа і спустіться в мою спальню, одразу ж ідіть в гардероб, вийміть із верхньої шухляди чисту сорочку і шарф і негайно несіть усе це сюди, хутчіш.
   Я пішла, відшукала шафу, про яку він говорив, взяла потрібні речі й повернулася.
   – А тепер, – сказав він, – поки я одягатиму його, краще почекайте за ліжком. Але не йдіть із кімнати. Ваша допомога може ще знадобитися.
   Я зайшла за ліжко.
   – Чи ви бачили когось, коли спускалися вниз, Джейн? – раптом поцікавився містер Рочестер.
   – Ні, сер. Усі ще сплять.
   – Треба швиденько вивезти тебе звідси, Ричарде. Так буде краще і для тебе, і для тієї нещасної істоти за дверима. Я доклав значних зусиль, щоб уникнути розголосу, й аж ніяк не хочу його тепер. Картере, допоможіть йому одягнути жилет… А де ти залишив свій хутряний плащ? Я знаю, що без нього ти й кроку не ступиш у цьому проклятому холодному кліматі. У твоїй кімнаті? Джейн, біжіть хутчіш до кімнати Мейсона – це та, що поруч із моєю, – і принесіть звідти плащ.
   Я знову спустилася вниз і принесла широченний, обшитий хутром плащ на хутряній підкладці.
   – А тепер я маю для вас іще одну роботу, – сказав мій невгамовний хазяїн. – Вам доведеться знову спуститися в мою кімнату. Яке щастя, що ви так тихо ступаєте, Джейн! За таких обставин неповороткий посланець навряд чи допоміг би. Висуньте середню шухляду мого туалетного столика; там ви знайдете невеличку пляшечку і склянку. Принесіть їх сюди. І хутко!
   Я полетіла туди й назад і принесла все, що звелено.
   – Добре! А тепер, лікарю, я сам вділю йому необхідну дозу, нехай це буде на моїй відповідальності. Я купив ці ліки в Римі в італійського знахура – такого колегу, Картере, ви, мабуть, прогнали б геть. Вживати ці ліки постійно не можна, але при нагоді, скажімо, такій, як зараз, вони можуть бути корисні. Джейн, трохи води. Я взяла маленьку скляночку і наповнила її водою до половини.
   – Досить. А тепер змочіть вінця пляшечки.
   Я зробила і це. Він накрапав у скляночку дванадцять крапель якоїсь червоної рідини і простягнув її Мейсону.
   – Пий, Ричарде. На якийсь час це додасть тобі сил, які ти втратив.
   – А не може зашкодити? Це збуджує?
   – Пий! Пий! Пий! Містер Мейсон скорився: просто не було сенсу опиратися.
   Тепер він уже був одягнений, але ще блідий; проте він уже не стікав кров’ю і здавався не таким виснаженим. Містер Рочестер дозволив йому посидіти три хвилини, а тоді взяв за руку:
   – Я впевнений, що ти уже зможеш звестися на ноги, – сказав він. – Спробуй.
   Хворий підвівся.
   – Картере, беріть його попід руку з того боку. Давай, Ричарде. Ступай! Ось так.
   – Мені уже ліпше, – мовив містер Мейсон.
   – Ось бачиш. Тепер, Джейн, ідіть до чорного ходу попереду нас і відімкніть бічні двері. У дворі або за брамою ви побачите поштову карету – я просив не гуркотіти колесами по гальці, – скажіть візникові, що ми уже йдемо. Джейн, і якщо хтось уже прокинувся, вийдіть на нижню площадку сходів і кашляніть.
   Було уже пів на шосту, і сонце вже мало от-от зійти. Але в кухні було все ще темно і тихо. Бічні двері виявилися замкнені, і я постаралася якомога обережніше відчинити їх. На подвір’ї було тихо, але ворота стояли розчахнені навстіж, і за ними справді чекала запряжена кіньми поштова карета, візник сидів на своєму місці. Я підійшла до нього і сказала, що скоро прийдуть джентльмени. Візник кивнув у відповідь. Потім я оглянулася довкола і прислухалася. Повсюди дрімала ранкова тиша. Вікна у кімнатах слуг були все ще заслонені. Тільки маленькі пташки вже щебетали серед буйного цвіту плодових дерев, чиє гілля перекинулося білими гірляндами через стіну між двором і садом; а в стайні час від часу коні переступали з ноги на ногу. А так усюди було тихо.
   З’явилися джентльмени. Мейсон, якого підтримували містер Рочестер і лікар, ступав досить упевнено. Вони допомогли йому сісти в карету. За ним сів і Картер.
   – Потурбуйтеся про нього, – сказав містер Рочестер лікареві. – Тримайте його в себе, поки він остаточно не одужає. За день або два я заїду подивитися, як у нього справи. Ричарде, як самопочуття?
   – Свіже повітря оживило мене, Феєрфаксе.
   – Картере, не зачиняйте вікно з його боку. Зараз немає вітру. До зустрічі, Ричарде!
   – Феєрфаксе…
   – Що там іще?
   – Нехай про неї подбають, нехай ставляться якомога лагідніше, нехай… – він запнувся і заплакав.
   – Я роблю все, що в моїх силах; і завжди робив і робитиму, – пролунало у відповідь.
   Потім він зачинив двері, і карета поїхала.
   – Як би мені хотілося, щоб усе це закінчилося! – додав містер Рочестер, зачиняючи важку браму і засуваючи колодку.
   Зробивши це, він розгублено попрямував до маленької хвіртки, яка вела в сад. Гадаючи, що вже більше не знадоблюся, я вирішила повернутися в дім, аж раптом почула, що він знову мене кличе. Він відчинив хвіртку і стояв біля неї, чекаючи на мене.
   – Ходіть на свіже повітря, – сказав він. – Цей будинок схожий чимось на тюрму. Ви не відчуваєте цього?
   – Мені здається, що це чудовий маєток, сер.
   – Пелена недосвідченості затулила вам очі, – відповів він. – Ви бачите все, немов крізь чари: ви ще не роздивилися, що позолота – то шлам, а шовкові завіси – павутиння, що мармур – то просто камінь, а поліровані меблі – нікчемна стружка і гниле дерево. А тут, – він показав на рясну зелень, під якою ми стояли, – тут усе справжнє, природне і чисте.
   Він побрів вузькою стежкою, обсадженою самшитом. З одного боку височіли яблуні, груші, вишні, а з другого – різні простенькі квіти: левконія, гвоздики, баранчики, братчики вперемішку з шипшиною, нехворощею та різноманітними травами. Тепер вони були особливо гарні, квітневі дощі та ранкові тумани додали їм такої свіжості, як ніколи. На лінії обрію тільки-но з’явилося сонце й освітило скроплені росою плодові дерева та стежки між ними.
   – Джейн, хочете квітку?
   Він зірвав першу напіврозквітлу троянду і протягнув її мені.
   – Дякую, сер.
   – Чи подобається вам це сонце, Джейн? Це небо з високими і легкими хмаринками, які, мабуть, розтануть, коли надворі потеплішає? А це мирне, пахуче повітря?
   – Дуже, сер.
   – Ви провели дивну ніч, Джейн.
   – Так, сер.
   – Ось чому ви так зблідли. Ви, мабуть, вельми налякалися, коли я залишив вас наодинці з Мейсоном?
   – Я боялася, що хтось може вийти з сусідньої кімнати.
   – Але я зачинив двері, а ключ лежав у мене в кишені. Поганий був би з мене вівчар, якби я залишив свою овечку – свою улюблену овечку – так близько від вовчого лігва. Ви були в абсолютній безпеці.
   – Грейс Пул і далі житиме тут, сер?
   – Звісно! Не тривожте себе думками про неї – просто викиньте це з голови.
   – Але мені здається, що поки вона тут, ви в небезпеці.
   – Не бійтеся. Я сам подбаю про себе.
   – А та небезпека, про яку ви говорили вночі, тепер уже минулася, сер?
   – Я не можу бути зовсім упевненим, поки Мейсон не виїхав з Англії, та й згодом. Жити для мене, Джейн, означає стояти на краю вулкана, який щомиті може запастися і вивергнути вогняну лаву.
   – Мені здається, що на Мейсона просто вплинути, а вашому впливу, сер, він піддається дуже легко. Він ніколи не зазіхне на вашу безпеку і не зрадить вас.
   – О ні. Мейсон ніколи не підведе мене і ніколи не заподіє мені лиха. Але часом, не бажаючи цього, він може одним різким словом позбавити мене назавжди коли не життя, то щастя.
   – Скажіть йому, хай буде обачний, сер. Поясніть, чого ви боїтеся і як найкраще уникнути небезпеки.
   Він засміявся якось іронічно, раптом схопив мене за руку, так само несподівано випустив її.
   – Якби я міг зробити це, наївна ви моя, де б тоді була небезпека? Пропала б миттю. Відтоді як я знаю Мейсона, я просто кажу йому: «Зроби це», – і він робить усе, що я наказую. Але в цьому разі я безсилий наказувати йому: я не можу сказати: «Не нашкодь мені, Ричарде», – бо не можна, щоб він навіть здогадувався, що може заподіяти мені шкоду. Здається, я здивував вас? А зараз я здивую вас іще більше! Адже ви мій маленький друг, чи не так?
   – Я з задоволенням служу вам, сер, і виконую всі ваші накази, які вважаю правильними.
   – Так воно і є. Я бачу це. Я бачу неприховану радість у вашому виразі, погляді, очах і рухах, коли ви допомагаєте мені, виконуєте мої вказівки – коли працюєте для мене і зі мною, коли робите те, що ви слушно назвали «правильним». Бо коли б я змусив робити вас те, що, на вашу думку, є неправильним, ви б не бігали так хутко, не робили б усе з такою легкістю, у вашому погляді не було б стільки радості, а на обличчі життя. Тоді мій маленький друг, спокійний і бліденький, повернувся б до мене і сказав: «Ні, сер, це неможливо. Я не можу зробити це, бо це неправильно». І ніщо б не змінило його переконання. Ви також маєте владу наді мною і можете боляче ранити. Тому я не збираюся показувати вам своє слабке місце, бо яким би вірним та відданим другом ви не були, ви все одно відмовитеся від мене.
   – Якщо ви боїтеся містера Мейсона не більше, ніж мене, то ви в безпеці.
   – Якби ж воно було так! Ось тут є лавочка, Джейн. Сідайте.
   Лавочка стояла в склепінчастій ніші в стіні, оповитій плющем. Вона була трохи грубувата і неотесана. Містер Рочестер сів, однак залишив місце і для мене. Але я й далі стояла перед ним.
   – Сідайте, – сказав він. – Тут достатньо місця для двох. Ви вагаєтеся, сідати біля мене чи ні? Думаєте, чи це правильно, Джейн?
   У відповідь я просто сіла, бо відчула, що буде нерозумно відмовитися.
   – А тепер, мій маленький друже, поки сонце п’є першу росу, поки всі квіти в садку прокидаються і розпускають свої пелюстки, поки пташки шукають сніданок для своїх пташенят, а ранні бджоли беруться до своєї пильної роботи, я оповім вам одну історію, яку ви повинні пережити, так ніби вона трапилася з вами. Але спочатку подивіться на мене і скажіть, що ви не хвилюєтеся, і що вас це не лякає, і ви не маєте нічого проти того, що я вас затримую.
   – Ні, сер. Усе гаразд.
   – Тоді, Джейн, покличте на допомогу свою уяву – тепер ви не врівноважена, дисциплінована дівчина, а розбалуваний змалку, примхливий юнак; уявіть, що ви в якійсь далекій країні і припустилися там страшної помилки – байдуже, якої саме, і байдуже, з якої причини, – такої, що її наслідки все життя переслідуватимуть вас і отруюватимуть ваше існування. Зверніть увагу – я не сказав, що це злочин. Я не маю на увазі пролиття крові чи якийсь інший лихий учинок, який повинен каратися законом. Йдеться про помилку. І результати цієї помилки з часом стають для вас просто нестерпними. Ви вживаєте заходів, щоб полегшити страждання: ці заходи незвичайні, хоча й цілком законні та допустимі. І все-таки ви почуваєтеся нещасною, бо надія покинула вас назавжди. Ваше сонце потемніло, не зійшовши, і ви знаєте, що воно не проясниться уже ніколи. Гіркі й принизливі спогади стають одинокою поживою для вашої пам’яті. Ви блукаєте туди-сюди, шукаючи відпочинку в самотності, щастя у задоволенні – я маю на увазі вульгарне, плотське задоволення, що затьмарює розум і затуплює почуття. І ось у такому стані, з розтерзаним серцем і виснаженою душею, ви повертаєтеся додому після тривалого добровільного вигнання і знайомитеся з людиною – немає значення як і де. І в цій чужій вам людині ви знаходите всі ті добрі та світлі якості, котрі шукали двадцять років і доти ще жодного разу не зустрічали. Ці якості свіжі і здорові, без жодної плямочки і без цвілі. Таке товариство оживляє, додає бадьорості: ви починаєте відчувати, як хороші дні повертаються, як прагнення стають вищими, а почуття чистішими. І ви усвідомлюєте, що готові відродити себе і провести залишки своїх днів більш достойно, як годиться безсмертній істоті. І заради досягнення такої мети невже не можна переступити через загальноприйнятий звичай, через перешкоду, яку не цінує ваша совість і не визнає ваш розум?
   Він замовк, щоб я могла відповісти, але що мені було сказати? О, якби якийсь добрий дух підказав мені правильну і справедливу відповідь! Марні сподівання! Західний вітерець шелестів листям плюща навколо мене, та лагідний Аріель не промовив до мене і слова. На деревах щебетали пташки, але їхня пісня, хоч і приємна, була безсловесна.
   Містер Рочестер пояснив своє запитання:
   – Чи має право блудний і грішний чоловік, який зараз покаявся і хоче спокутувати свою провину, знехтувати загальноприйнятою думкою, щоб назавжди прихилити до себе цю ніжну, добру і щиру істоту, і таким чином забезпечити собі душевний спокій і повернутися до життя?
   – Сер, – відповіла я. – Ні спочинок мандрівника, ні переродження грішника не повинно залежати від інших людей, тільки від нього самого. Чоловіки й жінки вмирають, філософи вагаються у своїй мудрості, а християни забувають про доброту. Якщо той, кого ви знаєте, страждав і помилявся, нехай він гляне вище, а не на собі рівних, і до нього повернуться сили і розрада в зціленні.
   – А знаряддя – ви забуваєте про знаряддя! Бог, що всім цим керує, обирає знаряддя. Мова йде про мене – я кажу вам прямо, що це я, – я застряг у безпутстві і розпусті; а тепер мені здається, що я знайшов засіб від своєї недуги в…
   Він замовк. Пташки й далі весело щебетали, легенько шелестіли листочки. Я дивувалася, що вони не перервали своєї пісні й не прислухалися до цієї перерваної сповіді. Але їм би довелося довго чекати – мовчанка тривала цілу вічність. Нарешті я глянула на свого принишклого співрозмовника: він схвильовано дивився на мене.
   – Мій маленький друже, – сказав він зовсім іншим голосом. Його лице також змінилося: з лагідного і м’якого стало різким та жорстоким. – Ви, мабуть, помітили, як я ніжно впадаю біля міс Інгрем? Чи не здається вам, що коли я одружуся з нею, вона зразу ж воскресить мене?
   Раптом він схопився, мовчки пішов стежкою до кінця, а коли повернувся, наспівував якусь веселу мелодію.
   – Джейн, Джейн, – сказав він, зупинившись переді мною. – Ви така бліда. Розумію, безсонна ніч. Ви не лаєте мене за те, що я порушив ваш нічний відпочинок?
   – Лаю вас? Ні, сер.
   – Дайте мені руку на підтвердження ваших слів. У вас такі холодні пальці! Вночі, коли я торкнувся їх біля дверей таємничої кімнати, вони були тепліші. Джейн, коли ви знову ось так вартуватимете зі мною?
   – Тільки-но знадобиться моя допомога, сер.
   – Наприклад, у ніч перед моїм одруженням! Я впевнений, що не зможу заснути. Ви обіцяєте, що посидите зі мною за компанію? З вами я можу говорити про мою кохану, бо тепер ви бачили і знаєте її.
   – Так, сер.
   – Таких гарних, як вона, мало. Правда, Джейн?
   – Так, сер.
   – Вона така ставна – справжня красуня, Джейн. Висока, смаглява, а яка у неї фігура! А волосся! Коси, як у справжньої карфагенянки!.. Боже мій! Полковник Дент і містер Лінн уже в стайні. Ідіть за кущами, он до тої хвіртки.
   Я пішла в один бік, він – у другий. Згодом я почула його голос, що весело долинав із двору:
   – Мейсон випередив усіх вас цього ранку. Він поїхав вдосвіта: я встав о четвертій, щоб провести його.

Розділ ХХІ

   Іноді важко пояснити лихі передчуття, так само як і симпатії між людьми та знаки. А коли об’єднати їх разом, то отримуєш таємницю, до якої людство ще не знайшло ключа. За все своє життя я жодного разу не глузувала з передчуттів, бо не раз і сама передчувала лихе. Я вірю, що між людьми є симпатії, хоча їхнє існування і не піддається людському розумінню. (Наприклад, симпатії між далекими родичами, які давно не бачилися і стали чужими, але незважаючи на це, їх об’єднує походження з одного спільного джерела). А знаки, як відомо, можна пояснити, як зв’язок людини з природою.
   Коли я була дуже мала (я мала не більше шістьох років), одного вечора я почула, як Бессі Лівен казала Марті Еббот, що їй наснилася маленька дитина, а коли сняться діти – це поганий знак: тебе саму або когось із твоїх родичів спіткає лихо. Можливо, вони стерлися б із моєї пам’яті дуже скоро, якби не подія, яка трапилася незадовго потому і яка не дозволила мені забути ці слова. Наступного дня Бессі поїхала додому до смертного ложа своєї маленької сестри.
   Останнім часом я нерідко згадувала цей знак і цю подію, бо протягом останнього тижня не було й дня, щоб мені не наснилася дитина. Іноді я колихала її на руках, тримала на колінах, іноді спостерігала, як вона бавиться серед квітів на газоні або пхає ручки у холодну воду. Однієї ночі дитина плакала, іншої сміялася; раз мостилася близько біля мене, а раз втікала; але одне залишалося незмінним: в якому настрої і за яких обставин вона б мені не являлася, я бачила її сім ночей поспіль, щойно засинала.
   Мені не подобалося це дивне й настійливе повторення одного образу, і щоразу, коли наближався час іти до своєї кімнати, я страшенно нервувалася. Тієї ночі я знову перебувала в товаристві цього примарного дитяти і прокинулася від його плачу. Наступного дня по обіді мене покликали вниз, сповістивши, що в кімнаті місіс Феєрфакс на мене хтось чекає. Коли я спустилася вниз, то побачила чоловіка, схожого на слугу з багатого дому. Він був одягнений у все чорне, а капелюх, якого він тримав у руці, був обв’язаний жалобною стрічкою.
   – Навряд чи ви пам’ятаєте мене, міс, – сказав він, підвівшись. – Мене звуть Лівен: я служив візником у місіс Рід, коли ви ще жили у Ґейтсгеді вісім чи дев’ять років тому. Я й досі живу там.
   – О, Роберт! Як у вас справи? Я пам’ятаю вас дуже добре: іноді ви дозволяли мені кататися на поні міс Джорджіани. А як там Бессі? Ви ж одружені з Бессі?
   – Так, міс; моя дружина здорова. Дякую. Два місяці тому вона подарувала мені ще одне дитя – тепер у нас троє – і з матір’ю, і з дитиною все гаразд.
   – Як справи у решти, Роберте?
   – Мені шкода, але я не привіз від них гарних новин, міс. Зараз їм дуже зле: у них велике горе.
   – Сподіваюся, всі живі, – сказала я, глянувши на його чорний одяг. Він також глянув на стрічку на своєму капелюсі та сказав:
   – Вчора минув тиждень, як у Лондоні у своєму домі помер містер Джон.
   – Містер Джон?
   – Так.
   – І як його мати перенесла це?
   – Бачите, міс Ейр, це не звичайне нещастя. Його життя було дуже бурхливе: останні три роки він чинив дивні речі, а його смерть шокувала всіх.
   – Бессі казала, що він обрав згубний шлях.
   – Згубний шлях! Та він просто збився на манівці: він змарнував здоров’я і маєток у компанії найгірших чоловіків і жінок. Він був по вуха у боргах і потрапив до в’язниці; його мати відкупила його двічі, але щойно він потрапляв на свободу, зразу повертався до своєї старої компанії та звичок. Він легко потрапляв під вплив інших: ті шахраї, з якими він злигався, крутили ним, як хотіли. Приблизно три тижні тому він приїхав до Ґейтсгеду і хотів, щоб пані віддала йому все. Але вона відмовилася. Її справи і так похитнулися через його марнотратство. Він повернувся назад ні з чим, а за якийсь час помер. Бог його знає, як він помер! Подейкують, наклав на себе руки.
   Роберт Лівен говорив страшні речі. Я мовчала, тож він провадив далі:
   – Останнім часом пані нездоровиться: вона набрала зайву вагу, і це її обтяжує. Також вона втратила багато грошей, почала боятися бідності, і це не пішло їй на користь. А звістка про смерть містера Джона і про те, як він помер, захопили її зненацька, як грім серед ясного неба. За три дні вона не мовила і слова, але минулого четверга їй начебто покращало. Вона намагалася щось сказати, показувала щось на мигах моїй дружині і бурмотіла. І тільки вчора вранці Бессі збагнула, що вона вимовляє ваше ім’я. «Пошліть по Джейн. Привезіть сюди Джейн Ейр. Я хочу поговорити з нею», – вимовила вона нарешті. Бессі подумала, що, можливо, вона схибнулася і не тямить, що каже, але передала її слова міс Елізі Рід та міс Джорджіані і порадила їм послати по вас. Спочатку молоді панночки не хотіли про це і чути, але їхня матір ніяк не могла заспокоїтися і все повторяла «Джейн, Джейн», і нарешті вони здалися. Я виїхав із Ґейтсгеду вчора вранці, і якщо б ви змогли швидко зібратися в дорогу, міс, я відвіз би вас завтра рано-вранці.
   – Добре, Роберте, я швидко зберуся. Мені здається, я не можу не поїхати.
   – Мені також так здається, міс. Бессі сказала, що ви обов’язково погодитеся. Тільки вам, мабуть, треба спитати дозволу?
   – Так. І я негайно зроблю це.
   І провівши його до інших слуг і віддавши під опіку Джонової дружини та самого Джона, я пішла шукати містера Рочестера.
   Його не було в жодній із нижніх кімнат, ні в дворі, ні в стайні, ні в саду. Я запитала у місіс Феєрфакс, чи вона бува не бачила його. Так, бачила: здається, він грав у більярд з міс Інгрем. Я поспішила до більярдної. Містер Рочестер, міс Інгрем, обидві міс Ештон та їхні залицяльники – всі були там і захоплено грали у більярд. Щоб перервати таку цікаву партію, потрібна була неабияка сміливість. Проте моя справа вимагала негайного вирішення, тому я не замислюючись підійшла до свого хазяїна, який стояв біля міс Інгрем. Коли я підійшла, вона повернулася і подивилася на мене звисока; її погляд наче промовляв: «Чого ця нікчема хоче?» – і коли я тихо промовила: «Містере Рочестер», – вона зробила рух, ніби їх хотілося виставити мене за двері. Я пам’ятаю, якою вона була в той момент – дуже величною і гордовитою. На ній була ранкова сукня блакитного кольору, газовий блакитний шарф оповивав її коси. Вона повністю віддалася грі, й роздратування та гнів до мене не стерли з її лиця гордовитого і пихатого виразу.
   – Ця особа до вас? – запитала вона містера Рочестера, і він повернувся, щоб подивитися на цю «особу». Він кумедно скривився – на обличчі з’явився один із його дивних двозначних виразів – він кинув свій кий і вийшов з більярдної за мною.
   – Що трапилося, Джейн? – сказав він, зачинивши двері класної кімнати і спершись на них спиною.
   – Якщо ваша ласка, сер, мені потрібно поїхати звідси на один-два тижні.
   – Що зробити? Поїхати? Куди?
   – До хворої леді, яка послала по мене.
   – До якої хворої леді? Де вона мешкає?
   – В Ґейтсгеді, в…ширському графстві.
   – В…ширському графстві? Це за сто миль звідси! Хто вона така, щоб посилати по вас так далеко?
   – Її прізвище Рід, сер, місіс Рід.
   – Рід із Ґейтсгеду? Був один Рід із Ґейтсгеду, суддя.
   – Це його вдова, сер.
   – А що вам до неї? Звідки ви її знаєте?
   – Містер Рід – мій дядько, брат моєї матері.
   – Хай йому грець! Ви ніколи не розказували мені про це. Ви завжди казали, що у вас немає родичів.
   – Таких, що визнають мене, сер, немає. Містер Рід помер, а його дружина відмовилася від мене.
   – Чому?
   – Бо я бідна і була для неї тягарем. І вона просто не любить мене.
   – Але ж у Ріда є діти. У вас повинні бути кузени! Вчора сер Джордж Лінн згадував про якогось Ріда із Ґейтсгеду, який, за його словами, був негідник із негідників. А Інгрем згадував про Джорджіану Рід із того самого місця, яка рік-два тому зачарувала своєю красою увесь Лондон.
   – Джон Рід також мертвий, сер. Він зруйнував своє життя і майже розорив сім’ю, а тепер, кажуть, наклав на себе руки. Ця звістка так вразила його матір, що її розбив параліч.
   – І чим ви можете їй зарадити? Не розумію вас, Джейн! Я б ніколи не долав відстань у сотню миль, щоб побачити стару леді, яка, ймовірно, помре раніше, ніж ви приїдете. Крім того, ви сказали, що вона відмовилася від вас.
   – Так, сер. Але це вже далеко в минулому. І за зовсім інших обставин. А тепер я просто не можу знехтувати її проханням.
   – І як довго ви там пробудете?
   – Я повернуся якомога швидше, сер.
   – Пообіцяйте, що ви не затримаєтеся довше, як на тиждень…
   – Краще я нічого не обіцятиму, бо можу не дотримати слова.
   – В усякому разі ви повернетеся? Ніщо не змусить вас залишитися з нею надовго?
   – О ні. Якщо все буде добре, я обов’язково повернуся назад.
   – А хто поїде з вами? Ви ж не збираєтеся їхати так далеко сама?
   – Ні, сер. Вона прислала свого візника.
   – Йому можна довіряти?
   – Так, сер. Він служить у родині вже десять років. Містер Рочестер замислився.
   – Коли ви збираєтеся виїжджати?
   – Завтра рано-вранці, сер.
   – Вам знадобляться гроші. Ви не можете їхати без грошей. А мені здається, що їх у вас небагато: я ще нічого вам не платив. Скільки у вас грошей, Джейн? – запитав він, усміхаючись.
   Я витягнула свій плаский гаманець.
   – П’ять шилінгів, сер.
   Він узяв мого гаманця і висипав монети на долоню. Потім засміявся, ніби ця вбогість тішила його. Невдовзі він витягнув свого гаманця.
   – Ось, візьміть, – сказав він, протягуючи мені папірця. Там було п’ятдесят фунтів, а заборгував він мені не більше п’ятнадцяти. Я сказала, що не маю здачі.
   – Мені не потрібна здача, і ви чудово знаєте це. Візьміть свій заробіток.
   Я відмовилася взяти більше, ніж мені належалося. Спочатку він розлютився, але потім щось згадав і промовив:
   – Правильно, правильно! Краще не давати вам усе зразу, а то ви проживете там цілих три місяці. Ось вам десять фунтів. Не замало?
   – Ні, сер. Але тепер ви заборгували мені п’ять фунтів.
   – Тоді поверніться по них. Тепер я буду вашим банкіром – у мене ваших сорок фунтів.
   – Містере Рочестер, оскільки мені випала нагода, я б хотіла поговорити ще про одну справу.
   – Справу? Згораю з нетерпіння! І що то за справа?
   – Нещодавно ви сказали, що скоро збираєтеся одружитися?
   – Так. І що з того?
   – В такому разі, сер, Адель слід віддати до школи. Я впевнена, що ви й самі розумієте необхідність цього.
   – Щоб забрати її подалі від моєї дружини, аби та не знущалася з неї? В цьому є сенс. Не сумніваюся, що так воно і буде. Отже, як ви кажете, Адель має піти до школи, а ви – хіба-що прямісінько до дідька?
   – Сподіваюся, що ні, сер. Просто мені доведеться шукати нове місце.
   – Я так і знав! – вигукнув він несподівано, скривившись при цьому якось неймовірно смішно. Кілька хвилин він дивився на мене. – Я переконаний, що стара мадам Рід або ж молоді панночки, її дочки, допоможуть вам у цій справі.
   – Ні, сер. Я не в таких стосунках із моїми родичами, щоб просити їх про послугу. Я просто дам оголошення в газету.
   – Не робіть цього! – буркнув він. – Навіть не думайте звертатися до газети. Це небезпечно. Шкода, що я не дав вам один соверен замість десяти фунтів. Віддайте мені назад дев’ять фунтів, Джейн. Вони мені знадобляться.
   – Мені також, сер, – відповіла я, ховаючи гаманця за спиною. – На жаль, я не можу поділитися з вами.
   – Скупердяйка, – сказав він. – Відмовляєте мені у проханні. Дайте хоч п’ять фунтів, Джейн!
   – Я не дам вам і п’яти шилінгів, сер; навіть п’яти пенсів.
   – Просто покажіть мені гроші.
   – Ні, сер; я вам не довіряю.
   – Джейн!
   – Сер?
   – Пообіцяйте мені одну річ.
   – Я можу пообіцяти лише те, що зможу виконати, сер.
   – Не давайте оголошення. Довіртеся мені. Я допоможу вам знайти нове місце.
   – Тоді я з радістю дотримаю слова, сер, якщо ви пообіцяєте, своєю чергою, що ми з Адель залишимо цей дім до того, як у нього ступить ваша дружина.
   – Гаразд! Гаразд! Обіцяю! Значить, ви їдете завтра?
   – Так, сер. Рано-вранці.
   – Ви прийдете до вітальні по обіді?
   – Ні, сер. Я повинна готуватися до поїздки.
   – Отже, нам слід попрощатися ненадов го?
   – Мабуть, що так, сер.
   – А як люди прощаються, Джейн? Навчіть мене, я не знаю, як це робиться.
   – Вони кажуть «Прощавайте!» або щось таке.
   – Скажіть це.
   – Прощавайте, містере Рочестер, на все добре.
   – А що я маю казати?
   – Якщо волієте, те саме, сер.
   – Прощавайте, міс Джейн, на все добре. І це все?
   – Так.
   – Як на мене, то таке прощання якесь бідне, сухе і недружнє. Я б хотів щось інше. Освіжити чимось цю стандартну фразу. Наприклад, потиснімо одне одному руки… проте це також не задовольнить мене. Отже, це все, що ви скажете, Джейн, – «Прощавайте»?
   – Цього достатньо, сер. Іноді одним словом можна висловити найщиріші почуття.
   – Може, й так. Але дуже вже воно сухе і холодне – це «Прощавайте».
   «Стільки часу він іще збирається підпирати спиною двері? – запитала я себе. – Мені уже час пакувати речі».
   На щастя дзвоник сповістив, що обід подано, і, не мовивши й слова, містер Рочестер пішов. Того дня я більше не бачила його, вранці вирушила в дорогу ще до того, як він прокинувся.
   Я прибула в Ґейтсгед першого травня, десь о п’ятій годині по обіді. Перш ніж іти до будинку, я зайшла в сторожку, де колись жив воротар із дружиною. Там було чистенько й охайно; фігурні віконця – завішані маленькими білими шторками; на підлозі – ні плямочки; коминкові ґрати і щипці – вичищені до блиску; у коминку палає яскраве полум’я. Неподалік сиділа Бессі, тримаючи на руках найменше маля, а Боббі з сестричкою тихенько гралися у куточку.
   – Слава Богу! Я знала, що ви приїдете! – вигукнула місіс Лівен, коли я зайшла до кімнати.
   – Так, Бессі, – сказала я, поцілувавши її. – Сподіваюся, що я не спізнилася. Як почувається місіс Рід? Жива?
   – Так, вона жива. Тепер їй уже набагато краще. Лікар каже, що за тиждень-два їй стане ще краще, але навряд чи вона одужає остаточно.
   – Вона згадувала про мене останнім часом?
   – Вона говорила про вас сьогодні вранці. Хотіла, щоб ви приїхали. Але зараз вона спить, принаймні спала десять хвилин тому, коли я була у будинку. Як правило, по обіді вона завжди наче непритомніє і приходить до тями десь о шостій-сьомій годині. Може, відпочинете годинку, міс, а потім я піду з вами?
   Саме зайшов Роберт, і Бессі, поклавши сплячу дитину в колиску, пішла привітатися з ним. Потім вона наполягла на тому, щоб я зняла капелюшка і випила трохи чаю, бо, як вона казала, я була бліда і стомлена. Я зраділа такій гостинності й навіть дозволила їй зняти з себе подорожній одяг, як вона роздягала мене у дитинстві.
   Коли я спостерігала за нею, на мене нахлинули дитячі спогади. Все було так само: як колись, вона поставила біля мене тацю з найкращим посудом, покраяла хліб і намастила його маслом, посмажила запашні грінки і час від часу частувала Боббі та Джейн легенькими ляпасами та штурханами, як колись мене. Нічого не змінилося, Бессі залишилася такою ж моторною, запальною і доброю, якою я її знала.
   Чай був готовий, і я підвелася, щоб підійти до столу, але вона наказала мені своїм владним голосом, таким, як і колись, сидіти на місці. Вона хотіла подати мені чай біля коминка і присунула до мене маленький круглий столик, на якому стояли чашка і тарілка з грінками. Точно так само вона частувала мене у дитячій кімнаті, садила на кріселко біля вогню і приносила здобуті на кухні ласощі. Я усміхнулася і скорилася їй, як у давні часи.
   Вона хотіла знати, чи щаслива я в Тернфілд-Холі й що за особа моя хазяйка. А коли я сказала їй, що у мене тільки хазяїн, то вона поцікавилася, чи пристойний він чоловік і чи подобається мені. Я відповіла, що він досить негарний, проте поводиться, як справжній джентльмен. А ще він добре ставиться до мене. Одним словом, я задоволена. Потім я описала їй веселе товариство, яке гостювало в домі. Бессі цікавили всі деталі, вона з охотою слухала всі подробиці. Саме це завжди їй подобалося.
   Непомітно збігла година. Бессі віддала мені капелюшка та інші речі, і разом ми подалися до будинку. Дев’ять років тому, у день мого від’їзду, вона так само супроводжувала мене цією алеєю. Того темного, туманного, вогкого січневого ранку я залишила цей непривітний дім із відчаєм та гіркотою в серці. Вигнана і принижена, я подалася шукати притулку в холодному Ловуді, такому далекому і невідомому. А тепер ця непривітна домівка знову постала перед моїми очима. Моє майбутнє ще також сумнівне, а моє серце ще не заспокоїлося. Я такий самий мандрівник, хоч і здобула певний досвід, віру в себе та свої сили і не боюся чийогось гніту. Болючі рани моїх образ уже остаточно загоїлися, а полум’я обурення і гніву згасло.
   – Спочатку вам варто зазирнути до їдальні, – сказала Бессі, зайшовши разом зі мною до холу. – Молоді панночки зараз там.
   За якусь мить я була в кімнаті. Все виглядало так само, як і того ранку, коли мене вперше познайомили з містером Броклгерстом. Навіть килимок, на якому він стояв, все ще лежав біля коминка. Я глянула на полицю з книжками і помітила, що два томи Б’юїкових «Англійських птахів» усе ще на своєму старому місці на третій полиці. А «Мандри Гулівера» і «Тисяча й одна ніч» – на полицю вище. Неживі речі не змінюються, проте живі зазнали таких змін, що їх важко впізнати.
   Мені назустріч йшли дві молоді леді. Одна з них вельми висока – майже така, як міс Інгрем, – і дуже худа, з блідим похмурим обличчям. В усьому її вигляді було щось аскетичне, і цей аскетизм підсилювався простою чорною сукнею прямого покрою, білим накрохмаленим комірцем, гладко зачесаним назад волоссям та чернечими оздобами: чотками з чорного дерева та розп’яттям. Це, мабуть, була Еліза, хоча в цьому довгуватому блідому обличчі не було жодної риси, яка б нагадувала її в дитинстві.
   Другою була, безперечно, Джорджіана, але зовсім не та Джорджіана, яку я пам’ятала, – маленька одинадцятилітня дівчинка, схожа на ляльку. Тепер це була розквітла, пишна, гарна, як воскова лялька, дівчина з гарними і правильними рисами, млосними блакитними очима та світлими кучерями. Вона була також одягнена в чорну сукню, але не таку пуританську, як у сестри, вона їй дуже личила і гарно сиділа на фігурі.
   Кожна з сестер була чимось схожа на матір: худорлява і блідолиця старша дочка – жовтуватими очима, а квітуча та вродлива молодша дівчина – масивним підборіддям; хоча воно було трохи делікатніше, ніж у матері, все одно надавало її приємному личку якоїсь невимовної жорстокості.
   Коли я ввійшла до кімнати, обидві леді підвелися і рушили мені назустріч. Вони зверталися до мене «Міс Ейр». Еліза привіталася якось різко, уривчасто і навіть не усміхнулася. Тоді відразу сіла і втупила очі у вогонь; здається, вона одразу ж забула про мене. Джорджіана до свого «Як у вас справи?» додала ще кілька загальноприйнятих запитань про мою поїздку, погоду і таке інше. Говорила вона манірно і повільно, а тим часом оглядала мене з ніг до голови. Не випустила вона з уваги ні моєї брунатної вовняної накидки, ані простенького капелюшка. Молоді леді, не вимовивши і слова, вміють показати, що вважають тебе «кумедною». Зверхній погляд, стримані манери, байдужі нотки в голосі продемонструють їхнє ставлення так відверто, що не варто вдаватися до брутального слова чи вчинку.
   Проте ні приховане, ні відверте глузування тепер уже не могли образити мене так, як колись. Сівши між своїми кузинами, я здивувалася, настільки легко мені було на душі, незважаючи на те, що одна з них цілковито мене зневажала, а друга – чи то глузувала, чи то вдавала увагу. Поведінка Елізи зовсім не ображала мене, а Джорджіани – не дратувала. І все це тому, що мене турбували зовсім інші речі. Протягом останніх кількох місяців у мені ожили такі сильні почуття, як ніколи, а страждання і радощі, гострі й витончені, так загартували мене, що ніхто б тепер не зміг ні образити мене, ні втішити, навіть ставлення кузин не викликали в мене ані добрих, ані злих почуттів.
   – Як почуває себе місіс Рід? – запитала я, спокійно глянувши на Джорджіану, яка, здається, обурилася, почувши таке звертання, наче я дозволила собі забагато.
   – Місіс Рід? А! Ви маєте на увазі маму. Їй дуже погано. Сумніваюся, що ви зможете побачити її сьогодні ввечері.
   – Якби, – сказала я, – ви були такі добрі піднятися нагору і сказати їй, що я приїхала, я була би вам дуже вдячна.
   Джорджіана аж підскочила і широко розплющила свої блакитні злі очі.
   – Я знаю, що вона дуже хотіла побачити мене, – додала я. – Тому я б не хотіла примушувати чекати її довше, ніж треба.
   – Мама не любить, щоб її турбували ввечері, – зауважила Еліза.
   Я підвелася, тихенько, не чекаючи запрошення, скинула капелюшок і рукавички і сказала, що піду пошукаю Бессі – яка повинна бути на кухні – і попрошу, щоб вона піднялася до місіс Рід і взнала, чи хоче та при йняти мене сьогодні ввечері. Я так і зробила. Знайшовши Бессі, я попросила її виконати моє прохання, а сама зробила те, що вважала за потрібне. Мене завжди ображала надмірна пихатість: якби рік тому я отримала такий самий прийом, як сьогодні, я б покинула Ґейтсгед наступного-таки ранку. Тепер я розуміла, що це було б украй нерозумно. Я проїхала сто миль заради того, щоб побачити тітку, і я не поїду, поки вона не одужає або не помре. А що ж до її дочок, їхньої гордовитості та нерозсудливості, то мені просто слід не зважати на них. Отож я покликала покоївку, сказала їй, що залишуся тут на тиждень або два і попросила показати мені кімнату і віднести туди мій багаж. А сама рушила за нею. На сходах я зустріла Бессі.
   – Пані вже прокинулася, – сказала вона. – Я повідомила їй, що ви приїхали. Ходімо до неї, нехай вона подивиться на вас… та чи впізнає!
   Мені не треба було показувати дорогу до її кімнати: в дитинстві мене часто викликали туди, щоб покарати чи насварити. Я йшла попереду Бессі й першою відчинила двері. Уже вечоріло, і на столі стояла лампа. Як і колись, в кімнаті стояло велике ліжко із жовтими завісами, неподалік туалетний столик, м’яке крісло й ослінчик для ніг, на який мене неодноразово змушували клякати і просити пробачення за проступки, яких я не чинила. Мій погляд ковзнув у куток, сподіваючись побачити там тонку різку, що, як правило, стояла там, чекаючи нагоди, щоб відшмагати мої тремтячі руки або голу шию. Я підійшла до ліжка, розсунула завіси і схилилася над горою білих подушок.
   Я добре запам’ятала обличчя місіс Рід і тепер намагалася відшукати знайомі риси. На щастя, час придушує палке бажання помсти та заспокоює пориви люті й відрази. Я залишила цю жінку з почуттям гіркоти та ненависті, а тепер, коли повернулася до неї, мене переповнювало тільки співчуття до її великого горя і страждань, і палке бажання забути все і пробачити їй образи, знайти примирення і потиснути одне одному руки.
   Я побачила добре знайоме мені обличчя: суворе й непохитне, як завжди, з такими ж особливими очима, які ніщо не могло зворушити, і трохи піднятими, владними, дещо деспотичними бровами. Як часто вони принижували, метаючи на мене блискавки люті й ненависті! І, щойно побачивши їхні різкі лінії, я одразу згадала свої дитячі муки і страждання. І все-таки я схилилася і поцілувала її; вона підвела на мене очі.
   – Невже це Джейн Ейр? – сказала вона.
   – Так, тітко Рід. Як ваше здоров’я, дорога тіточко?
   Якось я присяглася, щоб більше ніколи не назву її тіткою, але гадаю, що не дотримавши цієї обіцянки зараз, я не вчиню великого гріха. Мої пальці потягнулися до її руки, яка лежала згори на простирадлі, і якби в ту мить вона ніжно потиснула мою руку, я б щиро зраділа цьому. Але незворушну натуру не так легко зворушити, а природну неприязнь не так просто викорінити. Місіс Рід забрала руку і, відвернувшись від мене, зауважила, що вечір видався теплим. Вона при йняла мене так холодно, я одразу відчула, що її почуття, її думка про мене не змінилися і не могли змінитися. Я бачила в її крижаних очах, для яких були чужими і ніжність, і сльози, що вона вважатиме мене поганою і негідною до кінця, бо якби вона визнала, що я стала кращою, це не принесло б їй радості, а тільки почуття сорому.
   Я відчула біль, а потім гнів і вирішила будь-що перемогти її – підкорити собі її природу і злу волю. Як і в дитинстві, на моїх очах виступили сльози, але я стримала їх. Я присунула до узголів’я крісло, сіла й схилилася над подушкою.
   – Ви послали по мене, – сказала я. – І ось я тут; і я не поїду, поки ви повністю не одужаєте.
   – Так, звісно! Ти бачила моїх дочок?
   – Так.
   – Тоді перекажи їм: я хочу, щоб ти залишилася на якийсь час. Я хотіла дещо обговорити з тобою, але сьогодні вже запізно. Та й важко мені пригадати, що я хотіла тобі сказати. Але я щось хотіла – зажди, дай я подумаю…
   Її блукаючий погляд і безладна мова свідчили, що ця жінка пережила велике потрясіння, яке й підкосило її. Вона завертілася і почала натягувати на себе ковдру. Я сперлася ліктем на ліжко і притисла край ковдри. Це розлютило її.
   – Сядь рівно! – сказала вона. – Не дратуй мене і не притискай ковдру. Ти – Джейн Ейр?
   – Так, я Джейн Ейр.
   – Стільки клопоту завдала мені та дитина, важко навіть уявити. За що на мої плечі впав такий тягар? Щодня, щогодини вона дратувала мене своєю неприйнятною поведінкою, своєю поганою вдачею, несподіваними нападами люті та своєю звичкою постійно за кимсь підглядати! А одного разу вона говорила зі мною так, наче сказилася, а може, в неї вселився диявол! Жодна дитина ніколи не розмовляла так і не дивилася на мене, як вона. Я з радістю викинула її з дому. Що з нею сталося у Ловуді? Подейкують, там лютував тиф і багато учнів померло. Однак вона вижила, а я сказала, що вмерла – якби ж вона вмерла!
   – Дивне бажання, місіс Рід. А чому ви ненавидите її так сильно?
   – Я завжди не любила її матір. Вона була єдиною сестрою мого чоловіка, єдиною і улюбленою. Він не схвалював рішення сім’ї зректися її, потому як вона взяла нерівний шлюб, а коли при йшла звістка про її смерть, він плакав, як дитина. Він послав по її дитину, хоча я благала його віддати немовля годувальниці і платити за утримання. Я зненавиділа цю дитину, щойно побачила її – хворобливу, кволу і плаксиву! Вона ревіла у своїй колисці цілими ночами – не верещала, як інші діти, а скиглила і пищала. Рід жалів її і носився з нею, як зі своєю власною, і навіть більше, ніж зі своїми дітьми, коли вони були в такому віці. Він хотів, щоб мої діти прихилилися до цієї жебрачки, але мої любі дітки недолюблювали її, через що він дуже злився і сварив їх. Під час останньої хвороби він остаточно зліг і постійно просив, щоб вона була біля нього, а в смертний час змусив мене пообіцяти, що я не покину те дитинча. Краще б я взяла яку сироту з сирітського притулку… Та він завжди був слабким, його серце було занадто добрим. Джон зовсім не схожий на свого батька, і я рада цьому: Джон такий, як я і мої брати: він Гібсон до останньої краплі крові. Ох, якби ж він перестав мучити мене своїми листами, в яких завжди просить грошей! У мене більше немає грошей: ми так збідніли. Я буду змушена звільнити половину прислуги і зачинити частину будинку або здавати орендарям. Та я ніколи не піду на це. Але все ж таки, як нам жити? Дві третини мого доходу йдуть на сплату відсотків за заставу. Джон любить азартні ігри – і завжди програє, бідненький мій хлопчик! Його оточують самі лише шахраї. Джон опустився на саме дно, деградував, він дійшов до краю. А який жахливий він має вигляд! Мені так соромно, коли я бачу його.
   Вона дуже розхвилювалася.
   – Гадаю, що зараз мені ліпше залишити її, – звернулася я до Бессі, яка стояла з другого боку ліжка.
   – Мабуть, що так, міс. Але вона завжди поводиться так увечері. Вранці вона спокійніша.
   Я підвелася.
   – Стій! – вигукнула місіс Рід. – Я хотіла ще дещо сказати. Він залякує мене – він постійно залякує мене своєю смертю або моєю. Іноді я бачу уві сні, як він лежить із величезною дірою в горлі або з опухлим почорнілим лицем. Я не знаю, що мені робити. У мене великі неприємності. Як зарадити біді? Де взяти гроші?
   Бессі почала вмовляти, щоб вона при йняла заспокійливі крап лі, і, доклавши значних зусиль, таки домоглася свого. Дуже скоро місіс Рід заспокоїлася і задрімала. Тільки тоді я вийшла.
   Минуло понад десять днів, перш ніж я змогла знову поговорити з нею. Вона то марила, то перебувала в летаргічному стані, і лікар суворо заборонив хвилювати її. Тим часом я намагалася вжитися з Джорджіаною та Елізою. Спочатку вони ставилися до мене прохолодно. Еліза могла півдня шити, читати чи писати, не промовивши і слова ні до мене, ні до своєї сестри. Джорджіана годинами балакала зі своєю канарейкою і зовсім мене не помічала. Та я вирішила не сидіти склавши руки і також розважалася: я привезла з собою малярське приладдя і також не нудьгувала.
   Взявши коробку олівців і кілька аркушів паперу, я сідала біля вікна, осторонь від сестер, і робила ескізи, які зринали у моїй пам’яті. На них були зображені картини, що раптом з’являлися в калейдоскопі моєї уяви: шматочок моря між двома скелями; місяць, що сходить, і корабель, який напівзатуляє його срібний диск; зарості очерету і латаття, а серед них голівка наяди, уквітчана лотосом; маленький ельф, що сидить у гнізді вільшанки під кущем цвітучого глоду.
   Одного ранку я захотіла намалювати обличчя. Я не знала, що то за обличчя, та й мені було байдуже. Я взяла м’який чорний олівець, трохи затупила його і почала малювати. Скоро на папері з’явилося широке опукле чоло і квадратні обриси нижньої частини обличчя. Я подивилася і залишилася задоволена. Мої пальці хутенько малювали далі. Під таким чолом повинні бути чіткі горизонтальні брови, потім рівний ніс із широкими ніздрями, жвавий рот, але в жодному разі не з тонкими губами, потім могутнє підборіддя з рішучою ямкою посередині. Звичайно, треба ще домалювати чорні вуса; чорне, як смола, волосся пригладжене на висках і скуйовджене над чолом. А тепер очі: я залишила їх наостанок, тому що намалювати їх було найважче. Я намалювала їх великими й гарними, з довгими темними віями та великими блискучими зіницями. «Добре! Але не зовсім те, що мені хотілося б, – подумала я, оглянувши свій витвір. – Треба додати їм більше сили і волі». Й одним помахом руки я навела темніші тіні, підсиливши цим блиск очей. Тепер на мене дивилося лице друга, і що з того, що ті панночки повернулися до мене спинами? Я глянула на портрет іще раз і усміхнулася, таким він був схожим на оригінал. Робота захопила мене і принесла неабияке задоволення.
   – Це портрет когось, кого ви знаєте? – запитала Еліза, підійшовши непомітно ззаду. Я відповіла, що це просто витвір моєї уяви, і поквапилася заховати аркуш між іншими ескізами. Певна річ, я сказала неправду, бо це було досить-таки схоже на зображення містера Рочестера. Але що воно могло означати для неї чи для когось іншого, окрім мене? Джорджіана також підійшла, щоб подивитися. Інші малюнки їй дуже сподобалися, але, глянувши на портрет, вона тільки зронила: «зовсім негарний мужчина». Здається, їх обох здивувало моє вміння. Я запропонувала намалювати їхні портрети, і вони позували мені по черзі. Потім Джорджіана принесла свій альбом. Я пообіцяла і в ньому зробити малюнок аквареллю, і це зразу повернуло їй гарний гумор. Вона запропонувала мені прогулятися в саду. Не минуло й двох годин, як вона завела зі мною щиру розмову. Вона з охотою описала мені ту чудову зиму, яку провела в Лондоні два роки тому. Не забула згадати про те, як усі нею захоплювалися і як упадали. Я навіть удостоїлася натяків щодо однієї титулованої особи, над якою вона отримала перемогу. Протягом дня і ввечері ці натяки стали прозорішими: мені переказали кілька приватних розмов і описали пару сентиментальних сцен, одним словом, вона зімпровізувала для мене цілий роман із життя аристократії. Ми спілкувалися щодня, проте всі розмови крутилися довкола однієї теми – самої Джорджіани, її захоплень або турбот. Дивно, але її ніколи не турбувала ні хвороба матері, ні смерть брата, ані скрутне становище, що загрожувало сім’ї. Здавалося, що її думки були повністю зайняті спогадами про колишні веселощі та мріями про майбутні. Щодня вона проводила в кімнаті матері щонайбільше п’ять хвилин.
   Еліза й далі говорила мало, вочевидь, у неї не було часу для балачок. Ще ніколи в житті я не бачила більш заклопотаної людини, ніж вона. Але я так і не змогла збагнути, чим вона була така зайнята, і не побачила жодних наслідків її праці. Рано-вранці її будив годинник. Не знаю, що вона робила до сніданку, але опісля вона розподіляла свій час на рівні проміжки, і кожна година мала своє певне призначення. Тричі на день вона читала маленьку книжечку, як виявилося пізніше, це був звичайний молитовник. Якось я запитала її, що їй найбільше до душі у цій книжечці, і вона відповіла: «Служба Божа». Три години вона відводила на гаптування. Вона вишивала золотою ниткою краї червоної квадратної тканини розміром завбільшки з килим. Коли я поцікавилася, яке призначення цієї тканини, вона відповіла, що це обрус для вівтаря в новій церкві, нещодавно збудованій біля Ґейтсгеду. Дві години вона присвячувала своєму щоденнику, дві – роботі на городі, і одну – запису всіх своїх доходів та видатків. Здається, їй не потрібне було товариство, вона не бажала ні з ким спілкуватися. Гадаю, вона була по-своєму щаслива; це одноманітне життя їй подобалося. І ніщо не дратувало її більше, ніж якась непередбачувана подія, яка змушувала її змінити свій погодинний розпорядок дня.
   Одного вечора, коли вона виявила схильність до розмови, Еліза сказала, що поведінка Джона і можливе розорення сім’ї стали для неї джерелом великого горя, але зараз, якщо вірити її словам, вона уже заспокоїлася і вирішила, як жити далі. Вона має власні заощадження, і коли мати помре («А так воно і буде, – зауважила вона спокійно, – адже очевидно, що вона ані видужає, ані протягне довго»), Еліза здійснить свій омріяний план: знайде самотній затишний притулок, де їй буде легко жити і дотримуватися порядку, й остаточно проведе межу між собою і цим легковажним світом. Я запитала, чи візьме вона з собою Джорджіану.
   Звісно, що ні. У них із Джорджіаною немає нічого спільного, і ніколи не було. Нізащо в світі вона не обтяжить себе її товариством. Нехай Джорджіана іде своїм шляхом, а у неї, Елізи, є власний.
   Джорджіана, коли не звіряла мені своїх таємниць, здебільшого гаяла час, розкинувшись на канапі і нарікаючи на нудьгу, що панує в цьому домі. Знову і знову вона мріяла, щоб тітка Гібсон запросила її до Лондона.
   – Там набагато цікавіше, – казала вона. – Якби ж я могла вибратися звідси на місяць чи два, поки все скінчиться!
   Я не запитала її, що вона має на увазі під «все скінчиться», але гадаю, що мова йшла про очікувану смерть матері та сумну похоронну церемонію. Зазвичай Елізу мало турбували сестрині лінощі та нарікання, наче цієї буркотливої лінивої істоти взагалі не було в кімнаті. Проте одного дня Еліза відклала вбік свою книжку обліку доходів і видатків, розгорнула вишивання і раптом звернулася до Джорджіани з такими словами:
   – Джорджіано! В усьому світі немає більш самозакоханої та дурної тварини, ніж ти! Навіщо ти народилася, якщо не приносиш ніякої користі? Замість того, щоб жити самій і для себе, як годиться розумній істоті, ти шукаєш когось сильнішого, щоб сісти йому на шию. А коли ж тобі не вдається знайти когось, хто б забажав обтяжити себе такою вгодованою, слабкою, дурною і непотрібною річчю, ти плачешся, що до тебе погано ставляться, ігнорують і що ти нещасна. В твоєму розумінні життя повинно бути сповнене розваг, в іншому разі світ для тебе – тюрма. Ти хочеш, щоб тобою захоплювалися, домагалися твоєї прихильності, вихваляли твою красу; тобі потрібна музика, танці, товариство, бо інакше ти змарнієш, ти вмреш. Невже тобі бракує клепки, щоб розробити власну систему, яка зробить тебе незалежною від волі інших, тільки від власної? Поділи день на рівні проміжки, і кожну частину займи певною роботою. Не сиди без діла ні десяти, ні п’яти, та й жодної хвилини, розроби свій метод і виконуй всю роботу по порядку, роби своє діло послідовно і точно. Тоді день закінчуватиметься, щойно почавшись, і тобі не треба буде нікого, хто б проводив із тобою час, тобі не треба буде шукати чийогось товариства, розмов, співчуття чи підтримки; одним словом, ти житимеш незалежно, як і годиться розумній істоті. Прислухайся до моєї поради, кажу тобі це вперше і востаннє. Тоді тобі не потрібно буде ні мене, ані кого іншого, що б не сталося. Якщо ж ні – коли будеш і надалі скиглити, рюмсати і ледарювати, – страждатимеш від результатів своєї дурості, якими б важкими і нестерпними вони не були. Я кажу тобі це відверто, слухай уважно, бо я більше не повторюватиму те, що зараз скажу, а просто зроблю це. Коли помре мама, я не дбатиму про тебе: з того дня, як її труну замурують у склепі ґейтсгедської церкви, ти і я розійдемося своїми дорогами, наче ми не знайомі. Не думай, що коли ми народилися від одних батьків, то я терпітиму тебе і твоє скиглення. Ось що я тобі скажу: якби увесь людський рід вимер і на землі залишилися тільки ми з тобою, я б покинула тебе в старому світі, а сама б перейшла до нового.
   І на цьому вона замовкла.
   – Можеш не обтяжувати себе і не виголошувати таких тирад, – відповіла Джорджіана. – Всі знають, що годі знайти егоїстичнішу та безсердечнішу істоту, ніж ти. А я знаю, що ти люто ненавидиш мене. Про це свідчить твоя витівка зі мною і лордом Едвіном Вером. Ти не стерпіла, що я стану вищою за тебе, матиму титул і обертатимуся в таких колах, куди ти й носа не смієш поткнути. Тому ти простежила, а потім виказала нас і цим зруйнувала моє майбутнє.
   Джорджіана взяла носовичка і протягом години підносила його до носа, важко схлипуючи. Еліза ж сиділа холодна, незворушна, повністю занурена в роботу. Справді, для декого щирі почуття не мають ваги. Переді мною сиділи дві різні натури: одна – нестерпно кисла, інша – занадто прісна. І те, і те не добре: серце без розуму – дуже вже слабенький напій, але розум, позбавлений серця – занадто гіркий і черствий шматок, щоб його можна було ковтнути.
   По обіді було вітряно і падав дощ. Джорджіана заснула на канапі з книжкою в руках. Еліза пішла на службу в нову церкву. У релігійних справах вона була страшною формалісткою: кепська погода не могла перешкодити їй робити те, що вона вважала своїм обов’язком. Хай би там лило, як з відра, вона все одно ходила до церкви в неділю тричі, а також і в будень, коли там була яка відправа.
   Я вирішила піднятися нагору і подивитися, як там хвора, що лежала сама-самісінька. Навіть слуги приділяли їй мало уваги. Найнята доглядальниця знала, що за нею не стежать, і тікала з кімнати, тільки-но випадала нагода. Покластися можна було хіба на Бессі, але тепер у неї була власна сім’я, і вона не могла проводити багато часу в будинку. Як я й очікувала, у кімнаті хворої нікого не було. Доглядальниця вийшла, а хвора лежала спокійно, здається, вона дрімала. Її бліде обличчя визирало з купи подушок. Вогонь у коминку майже згас, і я підкинула вугілля, поправила ковдру, уважно глянула на хвору, а потім підійшла до вікна.
   Краплі дощу голосно стукали по шибі, завивав вітер. «Ось тут, – подумала я, – лежить та, що скоро покине цю грішну землю. Куди потрапить її душа, що зараз рветься з тіла, коли стане зовсім вільною?»
   Міркуючи над цією великою таємницею, я подумала про Гелен Бернс, згадала її останні слова, її віру в те, що душа безсмертна. Подумки я слухала її добре знайомий голос, бачила її бліде натхненне обличчя, її худі щоки і тьмяний погляд, коли вона лежала на своєму смертному ложі й шепотіла, що прагне всією душею повернутися до свого Святого Отця. Аж раптом з ліжка долетіло бурмотіння:
   – Хто тут?
   Я знала, що місіс Рід уже кілька днів нічого не говорила. Невже вона одужує? Я підійшла до неї.
   – Це я, тітко Рід.
   – Хто – я? – пролунало у відповідь. – Хто ти? – вона дивилася на мене здивовано і навіть тривожно, але не люто. – Я тебе ніколи не бачила. Де Бессі?
   – Вона в своїй хатині, тітко.
   – Тітко, – повторила вона. – Хто називає мене тіткою? Ти не з Гібсонів. І все-таки я тебе звідкись знаю – це обличчя, очі, це чоло знайомі мені. Ти схожа на… ти схожа на Джейн Ейр!
   Я промовчала. Я боялася, що можу шокувати її, сказавши, хто я.
   – Все-таки, – сказала вона, – боюся, що я помилилася: мої очі підвели мене. Я хотіла побачити Джейн Ейр, і тепер я бачу схожість там, де насправді її немає. Крім того, за вісім років вона, мабуть, дуже змінилася.
   Тепер я лагідно пояснила їй, що я була саме тією особою, яку вона хотіла в мені бачити. І переконавшись, що вона мене зрозуміла і була при пам’яті, я розповіла, як Бессі послала по мене до Тернфілду свого чоловіка.
   – Я знаю, що дуже хвора, – сказала вона за мить. – Кілька хвилин тому я намагалася повернутися – і не змогла поворухнути ні ногою, ані рукою. Але перш ніж померти, я повинна очистити свою совість: те, про що ми так мало дбаємо, коли здорові, вельми обтяжує нас у смертну годину. Доглядальниця тут? Чи є ще хто в кімнаті, окрім тебе?
   Я запевнила її, що ми самі.
   – Двічі я заподіяла тобі зло, про яке зараз жалкую. Перше – це те, що не дотримала слова, яке дала чоловікові, і не виховувала тебе, як власну дитину, а друге… – вона запнулася. – Після всього, що сталося, воно, мабуть, не таке важливе, – пробурмотіла вона до себе. – А тоді мені стане краще. Як важко мені принижуватися перед нею…
   Вона спробувала повернутися, але не змогла. Її лице змінилося. Здається, вона дослухалася до якогось внутрішнього голосу – можливо, передвісника її близького кінця.
   – Я повинна покінчити з цим. Переді мною вічність. Краще сказати їй усю правду. Підійди до мого комода, відімкни його і візьми листа, що лежить там.
   Я так і зробила.
   – Читай його, – сказала вона.
   Він був короткий, там писалось:

   «Шановна пані! Чи не була б ваша ласка вислати мені адресу моєї племінниці, Джейн Ейр? Як у неї справи? Напишіть мені кілька слів про неї. Я хочу запросити її до себе на Мадейру. На щастя, я зумів дещо заощадити, а оскільки я неодружений і не маю дітей, то хотів би удочерити її ще за життя, а по смерті відписати їй все, що маю.
   Щиро ваш
Джон Ейр, Мадейра».

   Лист було написано три роки тому.
   – Чому я так і не довідалася про цей лист? – запитала я.
   – Тому що я ненавиділа тебе так сильно, що не хотіла своєю рукою дарувати тобі щастя. Я не змогла забути, як ти поводилася зі мною, Джейн, – ту злість, з якою ти ставилася до мене, ані твій тон, коли ти заявила, що ненавидиш мене понад усе на світі; а той зовсім не дитячий погляд і голос, коли ти сказала, що на одну думку про мене тебе верне! А ще ти говорила, що я ставлюся до тебе з нелюдською жорстокістю. Я не змогла забути, як важко мені було, коли ти вилила на мене всю свою злість. Мені здалося, що тварина, яку я вдарила чи просто штовхнула, поглянула на мене людськими очима і заговорила людським голосом… Принеси мені води! Швидше!
   – Люба місіс Рід, – сказала я, подавши їй склянку. – Не думайте більше про все це. Просто забудьте. Пробачте мені мою шалену мову: я була просто дитина. З того часу минуло вісім чи дев’ять років.
   Вона не звернула уваги на мої слова, але ковтнувши води й перевівши дух, провадила далі:
   – Кажу ж, я не змогла забути цього. І я помстилася: не допустила, щоб тебе удочерив твій дядько і щоб ти жила в достатку. Я відписала, що на превеликий жаль, Джейн Ейр померла: її забрав тиф у Ловуді. А тепер чини, що заманеться: напиши йому і викрий мою брехню, як захочеш. Мабуть, ти народилася, щоб мучити мене, щоб у свої останні дні я мордувалася і мене гризло сумління за те, чого б я ніколи не зробила, якби не ти.
   – Тітко, якби я змогла переконати вас більше не думати про це і пробачити мені все…
   – У тебе дуже погана вдача, – сказала вона. – До сьогодні я не в силах зрозуміти, як ти могла дев’ять років терпіти, носити все в собі, а на десятому році вибухнути, вилити на мене всю злість. Ніколи не збагну цього.
   – Моя вдача не така погана, як ви гадаєте. Я запальна. Але не мстива. Дитиною я б охоче полюбила вас, якби ви мені дозволили, якби хоч трохи любили мене. А тепер я дуже хочу примиритися з вами. Поцілуйте мене, тітко.
   Я схилилася і наблизила щоку до її вуст, але вона не торкнулася її. Вона сказала, що я тисну на неї, ось так припадаючи до ліжка, і попросила принести ще води. Вклавши її, – я підняла її і підтримувала рукою, поки вона пила, – я взяла її холодну і липку долоню у свою. Її слабкі пальці затремтіли від мого дотику, а тьмяні холодні очі уникали мого погляду.
   – Тоді любіть мене чи ненавидьте, як хочете, – сказала я нарешті. – Я цілковито і щиро пробачила вас. Нехай Бог простить вас і упокоїть вашу душу.
   Бідолашна жінка! Було вже запізно міняти її прикру вдачу. Все життя вона ненавиділа мене, а при смерті, мабуть, ненавидить іще більше.
   До кімнати зайшла доглядальниця, а за нею Бессі. Я просиділа ще півгодини, сподіваючись помітити бодай якийсь знак приязні. Але марно. Скоро вона знову впала у дрімоту, пам’ять так і не повернулася до неї, і того-таки вечора о дванадцятій годині вона померла. Мене не було коло неї, коли стулилися її очі, не було і її дочок. Тільки наступного ранку нам сказали, що все скінчено. До того часу її вже поклали на стіл. Еліза і я пішли подивитися на неї. Джорджіана, голосно розридавшись, сказала, що боїться іти туди. На столі лежала Сара Рід, колись така сильна і жвава, а тепер задубіла й нерухома. Її жорстокі очі були затулені холодними повіками, а її чоло і рішучі риси обличчя все ще свідчили про неабияку волю. Було якось дивно і моторошно дивитися на небіжчицю. Мені було сумно і боляче. Я не відчувала ні ласки, ані ніжності, навіть ніякого жалю. Мені було боляче не через мою втрату, а через її нещастя. Її смерть не викликала у мене навіть сліз, а тільки розпач і страх.
   Еліза дивилася на матір спокійно. Помовчавши кілька хвилин, вона зауважила:
   – З таким здоров’ям вона могла прожити до глибокої старості. Турботи вкоротили їй віку.
   На якусь мить її рот скривився, наче вона збиралася заплакати. Але це тільки на мить. Вона мовчки повернулася до дверей і вийшла з кімнати. Я пішла за нею. Жодна з нас не проронила і сльозинки.

Розділ ХХІІ

   Містер Рочестер відпустив мене на тиждень, однак минув місяць, перш ніж я полишила Ґейтсгед. Я хотіла поїхати зразу після похорону, але Джорджіана вмовила мене залишитися, поки вона не поїде до Лондона, куди її запросив дядько, містер Гібсон, який приїхав на похорон сестри, а також владнати сімейні справи. Джорджіана сказала, що боїться залишатися наодинці з Елізою, бо від неї не отримує ніякого співчуття у своєму горі, ані підтримки у своїх страхах, ані допомоги у підготовці до від’їзду. Отож я мужньо зносила її дитяче рюмсання та егоїстичне бідкання, і робила все, що могла, аби перешити та спакувати її сукні. Щоправда, коли я працювала, вона не робила нічого, і я подумала собі: «Якби нам судилося жити разом, люба моя кузино, все би було зовсім не так. Я б не брала на себе всю роботу і не зносила б усе це так легко. Я б визначила тобі твої обов’язки і змусила б їх виконати. А ще я б не слухала твоїх нарікань і нещирих скарг, я би просто змусила тебе тримати їх при собі. Тільки тому, що наші стосунки тимчасові і спричинені такою сумною подією, я терплю все це і виконую твою роботу самотужки».
   Нарешті я випровадила Джорджіану. Але тепер Еліза попросила, щоб я залишилася ще бодай на тиждень. Вона сказала, що її плани забирають у неї увесь час та увагу. Вона збиралася поїхати в якусь віддалену місцину і проводила увесь час у своїй кімнаті. Замкнувши двері на ключ, вона пакувала валізи, виймала речі з шухляд, палила старі папери і зовсім ні з ким не спілкувалася. Вона хотіла, щоб я доглянула за будинком, приймала гостей і відповідала на співчутливі листи.
   Одного ранку вона сказала мені, що я вільна.
   – І, – додала вона, – я вдячна вам за вашу неоціненну поміч і скромну поведінку! Жити з такою людиною, як ви, – це зовсім не те, що з Джорджіаною. Ви самі собі даєте раду і нікого не обтяжуєте. Завтра, – продовжила вона, – я вирушаю до Європи. Біля Ліля є Божий дім, або, якщо бажаєте – монастир, я сподіваюся, що зможу знайти там притулок. Я житиму там тихо й спокійно. Я присвячу увесь свій вільний час вивченню догматів римо-католицької церкви, а також ознайомлюся з її обрядами. Якщо я відшукаю в цій вірі те, на що сподіваюся, якщо вона принесе мені душевний спокій і я зможу жити розмірено і спокійно, я при йму католицьку віру і, можливо, пострижуся в черниці.
   Таке рішення аніскільки мене не здивувало, і я навіть не спробувала відмовити її від цього задуму. «Це і є твоє покликання, – подумала я. – Воно тобі на користь!»
   Коли ми прощалися, вона сказала:
   – На все добре, кузино Джейн Ейр. Нехай вам щастить. У вас таки є голова на плечах.
   Я відповіла:
   – У вас також, кузино Еліза. Але подумайте лишень, що ви збираєтеся зробити: замурувати себе живцем у французькому монастирі. Проте це не моя справа. Ви вільні робити, що волієте.
   – Ви маєте рацію, – відповіла вона. Промовивши ці слова, кожна з нас пішла своєю дорогою.
   Оскільки я більше не матиму нагоди згадати ні про Елізу, ані про її сестру, то мушу згадати тут, що Джорджіана зробила вигідну партію і одружилася з багатим, хоча й підтоптаним джентльменом, а Еліза таки постриглася у черниці і зараз є настоятель-кою монастиря, в якому довгий час була послушницею і якому відписала все своє майно.
   Я не знала, як почуваються люди, коли повертаються додому після подорожі, чи то тривалої, чи то короткої: мені ніколи не доводилося подорожувати. Ще дитиною я поверталася в Ґейтсгед після довгої прогулянки, і мене лаяли за те, що я змерзла і що маю похмурий вигляд; пізніше я поверталася з церкви до Ловуду, мріючи про смачну їжу та коминок, але не отримувала ні того, ні того. Жодне з цих повернень не було приємним чи бажаним, до жодного з цих місць мене не тягнуло магнітом, сила якого ставала б то більшою, що ближче я до них підходила. Яким же буде моє повернення до Тернфілду?
   Моя подорож видалася дуже нудною: п’ятдесят миль одного дня, ніч, проведена у готельчику, потім іще п’ятдесят миль. Протягом перших дванадцяти годин я думала про місіс Рід в її останні години. Я бачила її змарніле, бліде обличчя і чула її дивно змінений голос. Згадувала день похорону, труну на катафалку, довгу процесію орендарів і слуг – родичів було зовсім мало, – холодний склеп, тиху церкву, урочисту службу. Потім я думала про Елізу та Джорджіану. Я уявляла одну з них посеред великого бального залу, другу – в монастирській келії; я міркувала над тим, якими різними вони стали. Але ввечері ми прибули до великого міста, і мої думки розвіялися, на зміну їм ніч принесла зовсім інші. Коли я лягла перепочити, спогади остаточно покинули мене, і я почала міркувати, що чекає мене у майбутньому.
   Я нарешті поверталася до Тернфілду. Але скільки часу мені судилося провести там? Я була впевнена, що небагато. Місіс Феєрфакс написала у листі, що гості вже роз’їхалися, а містер Рочестер подався до Лондона три тижні тому і мав повернутися найближчим часом. Місіс Феєрфакс припустила, що він поїхав владнати справи та приготуватися до весілля, оскільки говорив про покупку нового екіпажа. Також вона написала, що для неї залишається загадкою, чому це містер Рочестер вирішив одружитися з міс Інгрем. Та судячи з того, що говорять інші, та й з того, що вона сама бачила, місіс Феєрфакс уже й не сумнівається, що весілля таки відбудеться. «Просто неймовірно, що ви ще сумнівалися до цього часу, – сказала я подумки. – У мене уже давно не залишилося й тіні сумніву».
   Отже напрошувалося запитання: «Куди мені податися?» Всю ніч мені снилася міс Інгрем, а вранці я побачила її, немов насправді: вона зачинила за мною ворота Тернфілду і вказала рукою на дорогу, а містер Рочестер стояв, схрестивши руки, і глузливо посміхався, дивлячись то на мене, то на неї.
   Я не повідомила місіс Феєрфакс точний день мого приїзду, бо не хотіла, щоб у Мілкоті на мене чекав екіпаж чи карета. Я вирішила прогулятися на самоті. Червневого вечора десь о шостій годині я залишила свою валізу в заїзді «Георг» і непомітно вийшла на стару дорогу, що вела в Тернфілд. В основному дорога пролягала через поля, і тепер мало хто нею користувався.
   Літній вечір був не те що чудовим чи ясним, зате теплим, лагідним і тихим. Уздовж дороги поралися косарі. Небо хоча й було трохи хмарне, однак віщувало гарну погоду: його ледь видима блакить була тиха та спокійна, а високі хмари лягали тонкими пасмами. На заході було аж гаряче: туманне сяйво не охолоджувало його, і здавалося, що там, десь далеко, на вівтарі, окутаному туманом, палало полум’я і засліплювало своїм золотистим блиском.
   З кожним кроком я наближалася до Тернфілду, і з кожним кроком я ставала щасливішою. Час від часу я зупинялася, щоб запитати себе, що означає ця радість. Здоровий глузд нагадував, що я повертаюся не додому, не до постійного житла, де вірні друзі з нетерпінням чекають мого повернення. «Місіс Феєрфакс обов’язково подарує тобі лагідну усмішку, – сказала я собі. – І маленька Адель плескатиме в долоні й стрибатиме, коли побачить тебе, але кому знати краще, як не тобі самій, що ти думаєш про когось іншого, хто, на жаль, не думає про тебе».
   Та чи є щось впертіше за молодість? І більш сліпе за недосвідченість? Саме вони твердили, що найвищим задоволенням для мене буде побачити містера Рочестера, незважаючи на те, чи гляне він на мене, чи ні; саме вони підбадьорювали: «Біжи! Швидше! Побудь біля нього, поки маєш таку можливість. Ще кілька днів, щонайбільше тижнів, і тебе розлучать із ним назавжди!» І поборовши нестерпний біль, – який я не могла і не хотіла терпіти, – я додала кроку.
   На луках Тернфілду також косять сіно, а може, косарі уже закінчили роботу і саме в цю хвилину повертаються додому, закинувши коси на плечі. Мені ще треба перейти шматок поля, а тоді перетнути дорогу – і я опинюся перед брамою Тернфілду. Як пишно цвіте шипшина! Але у мене немає часу, щоб зірвати бодай квіточку; мені треба якомога швидше дістатися будинку. Я пройшла повз високий кущ шипшини, який простяг свої пишні квітучі гілки над стежкою, побачила вузенький перелаз із кам’яними східцями, а на ньому сидів містер Рочестер. У руках він тримав записник та олівець і старанно щось занотовував.
   Ні, це був не привид, однак кожен мій нерв напружився до краю. На якусь мить я втратила контроль над собою. Що все це означає? Я не думала, що тремтітиму, коли побачу його, я не очікувала, що в його присутності втрачу голос чи не зможу поворухнутися. Тільки-но зможу, я одразу піду назад: не хочу виставити себе на посміховисько. Я знаю й іншу дорогу до будинку. Проте знай я хоч двадцять доріг, було уже запізно. Він побачив мене.
   – Агов! – гукнув він, сховавши записника й олівця до кишені. – Ось ви де! Ну ж бо, йдіть до мене.
   Розуміється, що я йду, але як себе поводити, не знаю. І навряд чи знаю, що робити, щоб здаватися спокійною; найбільше мене видає вираз обличчя, яке завзято повстає проти моєї волі й намагається показати те, що я так хочу приховати. У мене є вуаль. А що як спустити її? Можливо, мені вдасться триматися спокійно.
   – Невже це Джейн Ейр? Ви йдете пішки з Мілкота? Ах, так, так. Це одна з ваших причуд. Чому б не послати по екіпаж, як усі смертні, і не проїхати дорогами і вулицями під стукіт коліс? Ні, ліпше скрадатися до свого дому поночі, немов привид чи тінь… Де ви в біса були цілий місяць?
   – Я була з тіткою, сер. Вона померла.
   – Це відповідь у дусі Джейн Ейр! Хай тобі грець! Вона прийшла з того світу, з дому, де панує смерть, і зустрівши мене наодинці у пізню пору, так спокійно говорить про це. Якби я наважився, то доторкнувся б до вас, щоб пересвідчитися, чи ви жива істота, чи тінь. А може, ельф? Та я радше ухоплю блакитний вогник, що десь блукає посеред боліт, аніж вас… Зрадниця! Зрадниця! – додав він, помовчавши. – Вас не було зі мною цілий місяць, і б’юсь об заклад, що ви й не згадували про мене!
   Я знала, що коли побачу свого хазяїна, буду безмежно щасливою, хоча мене й брав страх, що скоро він перестане бути моїм хазяїном, та й зрештою, хто я йому така? Тільки містер Рочестер умів сіяти (як мені здавалося) навколо себе щастя і радість. І для мене було великим святом куштувати ті крихти, які він кидав самотнім заблукалим пташкам – таким як я. Його останні слова були мені, як бальзам на рану: йому було не байдуже, забула я його чи ні. А ще він говорив про Тернфілд, як про мій дім. Якби ж воно так було!
   Він не відходив від перелазу, а я не хотіла просити його, щоб він вступився з дороги. Я просто поцікавилася, чи їздив він до Лондона.
   – Так. А звідки вам відомо? Мабуть, у вас дар передбачення.
   – Місіс Феєрфакс написала мені про це у листі.
   – А вона написала вам, навіщо я їздив до Лондона?
   – О, так, сер. Всі про це знають.
   – Ви повинні оглянути екіпаж, Джейн, і сказати мені, чи личитиме він місіс Рочестер і чи гарна вона буде в ньому, відкинувшись на сидінні і розпустивши волосся по червоних подушках. Чи буде вона схожа на царицю Боудику? [52 - Цариця Боудика († бл. 61 р.) – дружина вождя бритського племені іценів, яка підняла антиримське повстання.] Джейн, як би я хотів виглядати краще, щоб бути їй гідною парою! Маленька моя чарівнице, чи не могли б ви дати мені якогось любовного напою, чи приворотного зілля, чи ще чогось, аби я став красивішим?
   – Це не підвладно чарам, сер. А подумки я додала: «Все, що вам потрібно, це люблячі очі.
   Для них ви завжди будете найкрасивішим, чи радше ваша суворість їм дорожча за вашу красу».
   Іноді містер Рочестер читав мої потаємні думки, і як він це робить, залишалося для мене таємницею. Так сталося і цього разу, він не звернув уваги на мою коротку відповідь, а просто усміхнувся своєю особливою усмішкою, яка з’являлася на його вустах дуже рідко. Здавалося, він знав, що вона занадто гарна, аби використовувати її щодня. У цій усмішці світилися справжні почуття, і в той момент він дарував її мені.
   – Йдіть, Джанет, – сказав він, даючи мені дорогу через перелаз. – Йдіть додому, і нехай ваші маленькі мандрівні ніжки спочинуть за дружнім порогом.
   Усе, що мені залишалося, – мовчки послухатись його. Який сенс розводити тут балачки? Я переступила через перелаз, не мовивши й слова, я хотіла спокійно піти далі. Але щось зупинило мене, я повернулася і сказала, вірніше, щось сказало за мене, проти моєї волі:
   – Дякую, містере Рочестер, за вашу доброту. Я дуже рада, що повернулася до вас, бо мій дім там, де ви.
   І я пішла так скоро, що навряд чи він зміг би наздогнати мене, навіть якби схотів. Маленька Адель мало не збожеволіла від щастя, коли побачила мене. Місіс Феєрфакс зустріла мене, як завжди, привітно. Лі усміхнулася, і навіть Софі сказала мені радісно: «Bon soir [53 - доброго вечора (фр.).]». Звісно, це було приємно: немає більшого щастя, як усвідомлювати, що тебе люблять і потребують інші люди.
   Того вечора я не думала про майбутнє і намагалася не прислухатися до тих голосів, що наполегливо попереджували мене про близьку розлуку і горе. Після чаю місіс Феєрфакс взяла своє в’язання, а я сіла біля неї на ослінчику; Адель, ставши навколішки на килимок, примостилася близенько біля мене. Здавалося, що взаємна прихильність об’єднала нас золотим кругом миру і спокою. Я подумки благала Господа, щоб нас ніщо і ніколи не розлучило. А коли до кімнати зайшов містер Рочестер і, побачивши таку дружню групку, сказав, що, мабуть, старенька леді нарешті заспокоїлася, отримавши свою прийомну дочку назад, і додав, що Адель ладна «prete a croquer sa petite maman Anglais [54 - З’їсти живцем свою маленьку англійську мамусю (фр.).]», в мені зажевріла надія, що навіть після одруження він дасть нам притулок і не позбавить своєї опіки і що час від часу ми матимемо щастя тішитися його присутністю.
   З часу мого повернення до Тернфілд-Холу минуло два тижні. Увесь цей час у будинку панував відносний спокій, ніхто не говорив про весілля хазяїна, і я не помітила, щоб до цієї події готувалися. Майже щодня я запитувала місіс Феєрфакс, чи знає вона щось конкретне, і вона завжди відповідала: «Ні». Одного разу вона сказала, що прямо запитала містера Рочестера, коли він збирається привести свою дружину у Тернфілд, але замість відповіді він кинув якийсь жарт і подивився якось так дивно, що місіс Феєрфакс нічого не зрозуміла.
   Одна річ дивувала мене – не було ніяких поїздок, візитів до Інгрем-Парку. Слід зауважити, що відстань до нього складала двадцять миль, бо розташований він був на кордоні з іншим графством. Але що то була за віддаль для молодого закоханого? Такий вправний і невтомний вершник, як містер Рочестер, здолає її за ранок. І в мене ожили надії, хоча для них і не було ніяких підстав, що плани змінилися, що чутка була помилковою, або ж хтось із молодят, а ще краще обоє передумали. Я звикла читати по обличчю свого хазяїна, сумний він чи злий, але за останні два тижні не пригадаю, щоб на його обличчі була бодай хмарка суму чи злості. Іноді ми з моєю ученицею проводили вечори з ним, і коли мене охоплював неймовірний смуток і я занепадала духом, він, навпаки, ставав дуже веселим. Ще ніколи він не викликав мене так часто, ніколи не був таким добрим і лагідним. І ще ніколи я не кохала його так міцно!

Розділ ХХІІІ

   Над Англією світило чудесне літнє сонце. Таке чисте небо і такі яскраві сонячні промені, та ще й протягом такого тривалого періоду, бувають у нашій країні, оточеній зусібіч морем, вкрай рідко. Так наче до нас завітали теплі італійські деньки з півдня і, немов зграя перелітних птахів, сіли перепочити на скелях туманного Альбіону. Сіно вже скосили, поля навколо Тернфілду були зелені й обстрижені, дороги білі – випалені сонцем. Дерева пишно буяли, живоплоти і ліси своїм яскраво-зеленим листям і темними густими шатами чітко виділялися на тлі золотистих скошених луків.
   Одного такого літнього вечора Адель, яка півдня збирала суниці навколо Гея і добряче стомилася, лягла спати з сонцем. Я посиділа з нею, поки та не заснула, а потім вийшла в сад.
   Це була найкраща година з усіх двадцяти чотирьох. «Палюче сяйво дня померкло», і на спраглі долини та випалені пагорби впала холодна роса. Незатулене хмарами сонце опустилося за обрій і запалило яскраве полум’я на вершечку пагорба. Від цього небо запалало червонастим кольором самоцвіту, який, розлившись вверх і вшир, надавав небу м’якого відтінку. Схід також мав чим похвалитися – густою блакиттю і одинокою вечірньою зіркою. Скоро там з’явиться місяць, але поки що його ще не видно за пругом.
   Я трохи походила терасою, потім до мене долетів тонкий, добре знайомий мені запах – аромат сигари. Я побачила, що вікно в бібліотеці трохи прочинене. Звідти за мною міг хтось підглядати, тому я подалася в сад. В усьому маєтку не знайдеться затишнішої райської місцини. Там було багато дерев і пахучих квітів. З одного боку сад був захищений муром від двору, а з другого, від левади, – буковою алеєю. Ще з іншого боку похилився старенький паркан, за яким простягалися безмежні поля. До паркана тягнулася обсаджена лаврами стежка. Вона вела до величезного каштана, навколо якого була зроблена лавочка. Тут мене ніхто не міг побачити. Коли падала медова роса, коли панувала така тиша і насувалися сутінки, мені здавалося, що я ніколи не залишу цього затишного місця. Заворожена місячним сяйвом, яке поволі з’являлося на небі, я блукала поміж дерев і квітів у верхній частині саду. Аж раптом зупинилася. І не тому, що почула чи побачила щось – я знову відчула знайомий запах.
   Троянди, нехворощ, жасмин і шипшина дихали на мене своїми вечірніми пахощами, але аромат, який я вловила, линув не від квітів і не від кущів. Це був – я-бо це добре знаю – запах сигари містера Рочестера. Я роззирнулася навсібіч і прислухалася. Я бачила, як гілки на деревах вгинаються під вагою стиглих фруктів. Чула, як за півмилі звідси у лісі тьохкає соловейко. Але я не бачила нічиєї постаті й не чула нічиїх кроків. Проте запах ставав дедалі насиченішим. Треба втікати. Я рушила до хвіртки, що вела до саду, і побачила там містера Рочестера. Я заховалася в куточку, оповитому плющем. Адже він не стоятиме там довго, скоро він піде туди, звідки при йшов, і якщо я сидітиму тихо, він не помітить мене.
   Але ж ні – вечірній час так само до вподоби містеру Рочестеру, старовинний сад також приваблює його. Він походжає туди-сюди, розглядаючись довкола: то підніме гілку аґрусу, щоб подивитися на ягоди завбільшки зі сливу, то зірве стиглу вишню, то підійде до пахучого куща квітів, аби вдихнути їхній аромат і помилуватися краплями роси на пелюстках. Повз мене пролетів величезний метелик і сів на квіточку біля ніг містера Рочестера. Він помітив його і нахилився, щоб краще роздивитись.
   «Зараз він стоїть спиною до мене, – подумала я. – І він зацікавився метеликом. Якщо я ступатиму дуже тихо, то зможу пройти повз нього непомітно».
   Я ступила кілька кроків по краю газону, бо шум гальки на стежині міг видати мене. Містер Рочестер стояв поміж клумб за крок чи два від того місця, де я мала пройти. Вочевидь, метелик полонив усю його увагу. «Я легко пройду повз нього, – подумала я». Я саме переступала через його довгу тінь, яку місяць кидав на стежку, коли він сказав, тихо, навіть не озирнувшись:
   – Джейн, ідіть-но сюди і подивіться на цього метелика. Я йшла зовсім тихо, а у нього не було очей на потилиці. Може, його тінь відчула мене? Якусь мить я не знала, що мені робити. Мені не залишалося нічого іншого, як підійти.
   – Подивіться на його крильця, – сказав він. – Він нагадує мені метеликів, що водяться у західній Індії. В Англії не часто зустрінеш такого великого і кольорового метелика. Ну ось! Утік.
   Метелик полетів. Я також рушила до виходу, але містер Рочестер наздогнав мене, а коли ми наблизилися до хвіртки, сказав:
   – Поверніться. В такий чудовий вечір соромно сидіти вдома. Та й як ви можете спати, коли захід сонця зустрічається зі сходом місяця?
   Та хоч який меткий мій язик на гостру відповідь, одним із його недоліків є те, що в слушний момент він замовкає і не може здобутися на слово тоді, коли це потрібно. І це завжди трапляється в кризову хвилину, коли потрібне влучне слівце або серйозна відмовка, щоб уникнути зніяковіння. Я не хотіла гуляти з містером Рочестером в таку пізню годину в темному саду, але не могла знайти причину, щоб піти геть. Я повільно рушила за ним, а мій розум напружено працював, намагаючись іще якось викрутитися. Однак містер Рочестер виглядав таким спокійним і врівноваженим, що мені зробилося соромно за свої перестороги. Якщо й була загроза чогось недоброго, то вона була в мені. Він нічого не замислив, а навпаки, був дуже спокійний.
   – Джейн, – мовив він першим, коли ми прямували лавровою алеєю до похилого паркана та каштана. – Влітку Тернфілд перетворюється в чудове місце. Вам так не здається?
   – Так, сер.
   – Мабуть, ви уже звикли до нього. Адже ви так добре розумієтеся на природній красі й так легко приживаєтеся на новому місці?
   – Справді, я звикла до нього.
   – І хоча я не збагну чому, але мені здається, що ви встигли прив’язатися і до тої маленької дурненької Адель, і до простодушної місіс Феєрфакс.
   – Так, сер. Я люблю їх. Кожну по-своєму.
   – І вам би не хотілося розлучатися з ними?
   – Ні, сер.
   – Шкода! – сказав він, потім зітхнув і замовк. – У житті завжди трапляються непередбачувані події, – згодом повів далі він. – Не встигли ви ще осісти в цьому чудовому місці і як слід відпочити, як треба вставати і йти далі, бо часина відпочинку минула.
   – Значить мені треба йти геть, сер? – запитала я. – Мені треба покинути Тернфілд?
   – Гадаю, що так, Джейн. Мені шкода, Джанет, але й справді настав час.
   Це був удар, та я не дала зламати себе.
   – Добре, сер. Я зберуся, тільки-но ви накажете.
   – Я наказую зараз. Говорю вам про це сьогодні.
   – Отже, ви збираєтеся одружитися, сер?
   – Саме так… Авжеж… Ваш меткий розум не підвів вас і цього разу.
   – А скоро, сер?
   – Дуже скоро, моя… тобто міс Ейр. Ви ж не забули, Джейн, коли першого разу довідалися від мене або з чуток, що я наважився накласти на свою шию старого парубка священне ярмо і вступити в шлюб – одним словом, пригорнути до себе мою дорогоцінну міс Інгрем… (а з неї вийде добрий оберемок, та що з того – не часто трапляються такі красуні, як моя Бланш)… отже, як я й казав… Слухайте мене, Джейн! Невже ви відвернули голову, щоб роздивлятися нічних метеликів? Дитинко, це ж звичайнісіньке сонечко, – воно полетіло додому. Я просто хотів нагадати, що саме ви перші сказали мені з обачністю, яку я так шаную у вас, і з завбачливістю, обережністю і людяністю, які свідчать про вашу відповідальність та незалежність, що коли я одружуся з міс Інгрем, і вам, і малій Адель краще забратися звідси. Цим ви демонструєте зневагу до моєї коханої, та коли ви будете далеко звідси, Джанет, я постараюся забути про це. Я пам’ятатиму тільки, що ваша пропозиція не позбавлена здорового глузду, і я приймаю її. Адель повинна піти до школи, а вам, міс Ейр, варто шукати нову роботу.
   – Гаразд, сер. Я негайно дам оголошення в газету, а тим часом гадаю, що…
   Я збиралася сказати: «Гадаю, що я можу залишитися тут, поки не знайду собі іншого притулку», – але замовкла, відчувши, що навряд чи подолаю вимовити таку довгу фразу. Мій голос уже не слухався мене.
   – Я сподіваюся, що одружуся десь за місяць, – провадив містер Рочестер. – А тим часом сам знайду вам нове місце і притулок.
   – Дякую, сер. Мені шкода, що я завдаю вам стільки клопотів…
   – Ох! Не варто вибачатися! Гадаю, що коли підлегла так старанно виконує свої обов’язки, як ви, вона може з чистою совістю при йняти маленьку поміч від свого хазяїна. Та й я уже знайшов для вас місце, мені допомогла моя майбутня теща. Сподіваюся, воно вам підійде: виховувати і навчати п’ятьох дочок місіс Діонайзіус О’Голл з Біттернат-Лоджу в Конноті, що в Ірландії. Подейкують, там живуть такі привітні люди…
   – Це ж так далеко, сер!
   – Це не перешкода для такої молодої дівчини, як ви. Людина вашого складу навряд чи заперечуватиме проти подорожі чи відстані.
   – Я не заперечую проти подорожі, тільки проти відстані. Це ж за морем – така перепона…
   – Між чим, Джейн?
   – Між Англією, і Тернфілдом, і…
   – І…?
   – І вами, сер. Я сказала це майже проти волі, і з моїх очей бризнули сльози.
   Звичайно ж, я не ридала вголос і не схлипувала. Однієї думки про місіс О’Голл і Біттернат-Лодж виявилося достатньо, щоб у мене похололо на серці. Ще холоднішою була думка про океан і його пінисті хвилі, що розіллються поміж мною і моїм хазяїном, з яким я зараз гуляла. Але найбільше мене вразив спогад про інший, ширший океан – багатство, привілеї, заведені звичаї, які розділяли мене і того, кого я так природно і беззаперечно любила.
   – Це ж так далеко, – повторила я знову.
   – Й справді далеко. Коли ви поїдете до Біттернат-Лодж у Конноті в Ірландії, я вже ніколи не побачу вас знову, Джейн. Це вже точно. Я ніколи не захоплювався Ірландією і не збираюся навідуватися до цієї країни. Ми були хорошими друзями, Джейн, чи не так?
   – Так, сер.
   – А напередодні розлуки друзям хочеться провести разом той час, що залишився. Ходіть-но сюди. Поговорімо тихенько про вашу подорож і наше розставання з півгодинки, поки на небі не заблимають зорі. Ось там є великий каштан, а навколо нього лавочка. Посидьмо тут тихенько сьогодні, бо вже не судилося нам іще коли-небудь сидіти тут.
   Він всадовив мене і сів сам.
   – До Ірландії неблизька дорога, Джанет, і мені шкода посилати мого маленького друга в таку виснажливу подорож. Та коли нічого кращого не придумаєш, то чим тут зарадити? Як ви думаєте, Джейн, у нас є щось спільне?
   Я не змогла відповісти цього разу: моє серце завмерло.
   – Тому що, – сказав він, – іноді у мене виникає дивне почуття до вас, особливо коли ви біля мене, як от зараз. Так наче з-під мого лівого ребра тягнеться нитка, яка намертво зв’язана з такою самою ниткою, що тягнеться з певного місця вашого маленького тільця. Коли ж нас розділить бурхлива протока, а ще двісті миль суходолу, боюся, що ця нитка не витримає і урветься. І тоді моє серце стікатиме кров’ю. А що ж до вас – то ви мене скоро забудете.
   – Цього ніколи не станеться, сер. Ви знаєте… – я не могла говорити далі.
   – Джейн, ви чуєте, як тьохкає соловей у лісі? Прислухайтеся!
   Слухаючи, я важко схлипувала. Я більше не могла стримуватися. Мені хотілося кричати, мене трусило з ніг до голови. Коли я заговорила, то тільки нарікала на те, що взагалі народилася, і шкодувала, що мені довелося жити в Тернфілді.
   – Тому що ви не хочете полишати його?
   В мені вирували емоції, викликані горем і коханням. Вони хотіли вступити в свої права, боролися за право жити, перемагати, зростати, керувати і зрештою говорити.
   – Я не хочу полишати Тернфілд, я люблю Тернфілд. Я люблю його, бо жила тут повноцінним, радісним життям, принаймні деякий час. Тут мене ніхто не ображав, тут мене ніхто не принижував. Тут мене не змушували спілкуватися з негідними людьми і не забирали в мене все світле, мужнє й високе. Я розмовляла віч-на-віч із тим, кого я глибоко шанувала й ким захоплювалася – з оригінальною, освіченою людиною зі жвавим розумом. Я познайомилася з вами, містере Рочестер. І мені важко усвідомлювати, важко і страшно, що нам треба розлучитися назавжди. Я знаю, що у мене немає іншого виходу, я мушу поїхати звідси, але, мабуть, мені б було легше вмерти!
   – А навіщо вам їхати? – запитав він раптом.
   – Як! Але ж ви щойно повідомили мене про це.
   – А чому вам треба їхати?
   – Через міс Інгрем, благородну і вродливу жінку – вашу наречену.
   – Мою наречену! Яку наречену? У мене немає нареченої!
   – Але ви матимете її.
   – Так. Матиму, матиму, – відповів він, зціпивши зуби.
   – Значить, мені треба їхати звідси. Ви це щойно самі сказали.
   – Ні. Ви залишитеся. Я присягаюся вам! І дотримаю свого слова.
   – А я кажу, що повинна їхати! – заперечила я затято. – Невже ви гадаєте, що я залишуся тут, аби стати для вас нічим? Ви думаєте, що я залізна? Якась машина без почуттів? І що можна вирвати мені з рук останній шматок хліба і вилити з чашки останню краплю цілющої води? Ви думаєте, якщо я бідна, непоказна, проста і маленька, то в мене немає ані душі, ані серця? Ви помиляєтеся! Я маю таку ж саму душу, як ви, і таке ж саме серце! І якби Господь наділив мене симпатичнішим личком і більшими статками, вам би було так само важко розлучитися зі мною, як оце мені з вами. Зараз я говорю з вами, заплющивши очі на звичаї, усталені порядки, переступивши через межу смерті. Зараз мій дух звертається до вашого духу, ніби обоє ми, переживши смерть, стали перед Божим судом, ніби ми рівні – а такими ми й є!
   – Такими ми й є, – повторив містер Рочестер. – Так, – додав він, обнявши мене. Він пригорнув мене до своїх грудей і поцілував у вуста. – Так, Джейн!
   – Авжеж, що так, сер, – відповіла я. – І все-таки ні, бо ви уже майже одружений чоловік, бо ви берете шлюб з особою, яка не гідна вас, до якої у вас немає ніяких почуттів, і я не вірю, що ви її любите. Я бачила і чула, як ви насміхалися з неї. Я б нізащо в світі не погодилася на такий шлюб, цим я й краща за вас. Відпустіть мене!
   – Куди, Джейн? До Ірландії?
   – Так. До Ірландії. Я сказала все, що думаю, і тепер можу податися хоч світ за очі.
   – Джейн, заспокойтесь. Не виривайтесь, немов дика, шалена пташка, що, відчайдушно борсаючись, губить пір’я.
   – Я не пташка, і жодні сіті не зловлять мене. Я вільна людська істота з незалежною волею, яка саме зараз наказує мені покинути вас.
   Я знову почала пручатися і зрештою вивільнилася. Я випросталася перед ним.
   – І ваша воля вирішить вашу долю, – сказав він. – Я пропоную вам свою руку, своє серце і частину всіх моїх статків.
   – Не ламайте комедію, це смішно.
   – Я прошу вас бути біля мене все життя, стати моїм другим я, дружиною і найкращим другом.
   – Ви уже зробили свій вибір. Тож будьте йому вірним.
   – Джейн, помовчіть хоч хвилинку. Ви надто схвильована. Я також помовчу.
   Несподіваний порив вітру засвистів над лавровою алеєю і заворушив гілки каштана, під яким ми стояли. А потім помчав далі, кудись далеко, і зник. В ту мить єдиним звуком було тьохкання солов’я. Слухаючи його, я знову заплакала. Містер Рочестер сидів спокійно. Він дивився на мене якось ніжно і водночас серйозно. Перш ніж він заговорив, минув час. Нарешті він мовив:
   – Ходіть до мене, Джейн. Давайте все роз’яснимо і зрозуміємо одне одного.
   – Я більше ніколи не підійду до вас. Я вирвалася і вже ніколи не повернуся.
   – Але ж, Джейн, я кличу вас, як свою дружину. Я збирався одружитися тільки з вами.
   Я мовчала, я думала, він насміхається з мене.
   – Ходіть, Джейн. Ходіть сюди.
   – Ваша наречена стоїть між нами. Він підвівся і став біля мене.
   – Моя наречена тут, – сказав він, пригортаючи мене до себе. – Тут моя рівня і любов. Джейн, ви вийдете за мене заміж?
   Я все ще мовчала і все ще пручалася у його руках, бо я не йняла йому віри.
   – Ви сумніваєтеся в мені, Джейн?
   – Звичайно.
   – Ви не вірите мені?
   – Аніскілечки.
   – Невже у ваших очах я – ошуканець? – запитав він. – Ви занадто скептично налаштовані. Та це нічого, я вас переконаю. За що мені любити міс Інгрем? Ні за що. І ви добре знаєте це. А за що їй любити мене? Ні за що. А тепер я це доведу. Я розповсюдив плітку про те, що моє багатство не сягає і третини того, в що його оцінюють. Після цього я сам поїхав до неї, щоб подивитися на результат. Як вона, так і її мати зустріли мене досить прохолодно. Я не хочу – я просто не можу – одружитися з міс Інгрем. А вас – дивну, майже неземну істоту – я люблю, як самого себе; вас – бідну і непоказну, маленьку і просту, таку, як ви є, – прошу дозволити мені стати вашим чоловіком.
   – Ви просите мене? – вигукнула я. Він був серйозний, а його грубість свідчила про те, що він говорить щиро. Я починала вірити йому. – Мене, котра не має жодного друга на всьому білому світі, окрім вас, – якщо ви мій друг, – і жодного шилінга, окрім того, що ви мені платите?
   – Вас, Джейн. Ви повинні бути моєю – і нічиєю більше. Чи ви хочете бути моєю? Скажіть «так», швидше.
   – Містере Рочестер, покажіть мені своє обличчя, поверніться до місяця.
   – Навіщо?
   – Бо я хочу прочитати те, що на ньому написано. Поверніться!
   – Будь ласка! Та навряд чи ви зможете прочитати там більше, ніж із пожмаканої, порваної сторінки. Читайте, але покваптеся. Не примушуйте мене страждати.
   Його обличчя було якесь неспокійне, воно постійно сіпалося і пашіло від жару. А очі дивно блистіли.
   – Змилуйтесь, Джейн, ви катуєте мене! – вигукнув він. – Дивлячись на мене так щиро і віддано, ви завдаєте мені невимовних страждань.
   – Хіба я вас катую? Якщо ви не знущаєтеся і не жартуєте з мене, то єдиними моїми почуттями до вас можуть бути вдячність і відданість – а хіба вони можуть катувати…
   – Вдячність! – вигукнув він і схвильовано додав: – Джейн, ну ж бо, погоджуйтеся якомога швидше. Скажіть: «Едварде, – відсьогодні називайте мене так, – Едварде, я згодна одружитися з тобою».
   – Ви чесні зі мною? Ви й справді любите мене? І хочете, щоб я стала вашою дружиною?
   – Так, хочу. І якщо вам потрібна присяга, я можу присягнути.
   – Тоді, сер, я вийду за вас заміж.
   – Не «за вас», а «за тебе, Едварде»! О моя маленька дружина!
   – Любий Едварде!
   – Ходи до мене – тепер ти повністю моя, – сказав він, а потім додав своїм чарівним голосом, притулившись до моєї щоки: – Зроби мене щасливим – і я подарую щастя тобі, – а потім мовив: – Бог простить мені! А люди нехай не втручаються! Я заслужив її і тепер нікуди не відпущу.
   – Нема кому втручатися, сер. У мене немає родичів.
   – Нема – то воно й на краще, – сказав він.
   Якби я любила його менше, то мене, мабуть, здивував би його тон і похмурий вигляд, але сидячи ось так біля нього, усвідомлюючи, що кошмар закінчився і відбулося наше райське возз’єднання, я думала тільки про блаженство, яким він неустанно напоював мене. Він запитував знову і знову:
   – Ти щаслива, Джейн? І я знову й знову відповідала:
   – Так. Після цього він пробурмотів:
   – Так я спокутую все – я спокутую все. Хіба я не знайшов її змерзлу, самотню, покинуту всіма? Хіба я не зможу вберегти, захистити і плекати її? Невже в моєму серці не живе любов, а в намірах немає твердості? Це допоможе спокутувати гріхи на Божому суді. Я знаю, що мій Творець схвалить те, що я роблю. А людський суд – що мені до нього! Я зневажаю думку людей.
   Але що це раптом сталося? Місяць іще не зайшов, а навколо стало так темно, я майже не бачила обличчя свого хазяїна, хоч стояла за крок від нього. А що непокоїть могутній каштан? Він хитається і стогне, а вітер завиває лавровою алеєю і кидається на нас.
   – Треба вертатися в будинок, – сказав містер Рочестер. – Погода міняється. Я б міг просидіти ось так вкупі з тобою аж до ранку, Джейн.
   «І я б могла», – подумала я. Мабуть, я б сказала це вголос, якби з хмарки, на яку я дивилася, раптом не вдарила яскраво-біла блискавиця. Почувся тріскіт, і десь зовсім недалеко загуркотіло. Мене осліпило, і я заховала очі на плечі містера Рочестера.
   З неба посипалися краплі дощу. Ми побігли стежкою через сад і заскочили в дім; однак перш ніж ми прибігли туди, обоє промокли до нитки. Ми зайшли до зали, він зняв з моєї голови шаль і саме викручував моє розпущене волосся, коли місіс Феєрфакс вийшла зі своєї кімнати. Спочатку ні я, ні містер Рочестер її не помітили. Горіла лампа. Годинник пробив дванадцяту.
   – Хутчіш, Джейн, іди в свою кімнату і зніми з себе всю мокру одіж, – сказав він. – Але перш ніж ти підеш, на добраніч, на добраніч, моя люба!
   Він поцілував мене кілька разів. Вирвавшись з його рук, я підвела погляд і побачила вдову, бліду, закам’янілу і здивовану. Я усміхнулася до неї і просто побігла нагору. «Пояснення можна залишити на інший раз», – подумала я. Однак коли я при йшла до кімнати, на якусь мить думка про те, що вона може невірно витлумачити все, що бачила, завдала мені гострого болю. Але дуже скоро радість притупила всі інші почуття. І хоч як голосно завивав вітер, хоч як близько гримів грім і як часто блимала блискавка, а надворі лило як із відра майже дві години, я зовсім не боялася, а в моєму серці не було й тіні тривоги. Тієї ночі містер Рочестер тричі підходив до моїх дверей, щоб запитати, чи я не боюся, і від цього мені робилося спокійно і приємно, це додавало мені сили.
   Вранці, перш ніж я підвелася з ліжка, до мене прибігла Адель, щоб сказати, що в каштан, який ріс у кінці саду, влучила блискавка і розколола його надвоє.

Розділ ХХІV

   Встаючи і одягаючись, я думала про те, що трапилося, і дивувалася, чи це бува не сон. Я не була впевнена, поки не побачила містера Рочестера і знову не почула з його вуст слова кохання й обіцянки.
   Укладаючи волосся, я глянула на себе в дзеркало і помітила, що моє обличчя вже не бліде: в моєму погляді світилася надія, а на щоках палав рум’янець. Здавалося, що мої очі зазирнули до джерела насолоди, і тепер у них горіли блискучі вогники. Досі я не хотіла часто дивитися на мого хазяїна, адже боялася, що можу видатися йому непривабливою. Але тепер я була впевнена, що можу сміливо дивитися на нього, мій вигляд не охолодить його прихильності. Я витягнула з шухляди простеньку, зате чисту і легеньку літню сукню і вбрала її. Здавалося, що жодна сукня не личила мені так, як ця, бо жодну з них я не надівала в такому піднесеному настрої.
   Я ніскілечки не здивувалася, коли, збігши вниз до зали, побачила, що на зміну сильній нічній бурі при йшов чудовий червневий ранок, і крізь відчинені скляні двері відчула подих свіжого легенького вітерцю. Коли я щаслива, природа також радіє! Я побачила, як до будинку наближається жінка-жебрачка і маленький хлопчик – обоє бліді, в лахмітті. Я вибігла їм назустріч і віддала всі гроші, що були у моєму гаманці, – три або чотири шилінги. Не знаю, чи добрі вони люди, чи погані, але нехай вони розділять зі мною моє щастя. Кричали гайворони, навколо співали пташки, але жодна пісня не була такою веселою і мелодійною, як спів мого серця.
   Я трохи здивувалася, коли у вікно виглянула місіс Феєрфакс – вона видалася мені трохи засмученою – і похмуро сказала:
   – Міс Ейр, ви будете снідати?
   Під час сніданку вона була тиха і трохи холодна, але тоді я нічого не могла їй сказати. Я мусила зачекати, поки хазяїн сам дасть пояснення, тому й вона мусить заждати. Я з’їла, що змогла, і хутенько побігла нагору. Біля класної кімнати я зустріла Адель.
   – Куди ти йдеш? Саме час починати заняття.
   – Містер Рочестер відіслав мене до дитячої.
   – А де він?
   – Там, – сказала Адель, показуючи на класну кімнату, і пішла. Я ввійшла до кімнати і побачила, що він і справді там.
   – Підійди і побажай мені доброго ранку, – сказав він.
   Я з радістю наблизилася. Він не звернувся до мене холодним словом, і не просто потиснув мені руку, а пригорнув і поцілував. Це видалося мені таким природним: як добре, що він мене любить і турбується про мене.
   – Джейн, ти цвітеш і усміхаєшся, і ти така гарна, – сказав він. – Ти сьогодні справжня красуня. Невже це мій маленький бліденький ельф? Хіба це моє гірчичне зернятко? Ця маленька дівчинка з сонячним личком, ямочками на щічках та рожевими губками? З шовковистим каштановим волоссям і сяючими карими очима?
   (Читачу, мої очі завжди були зелені, але пробачимо йому цю помилку, сьогодні він усе бачив ув інших барвах).
   – Це – Джейн Ейр, сер.
   – Скоро вона стане Джейн Рочестер, – додав він. – Через чотири тижні, Джанет, і ні днем більше. Ти це чула?
   Я чула, але ніяк не могла зрозуміти до кінця: мене кидало в жар. Відчуття, яке паралізувало мене, було значно сильнішим за радість, воно бентежило і спантеличувало. Я майже впевнена, що це був страх.
   – Твої щоки палали вогнем, Джейн, і враз ти зблідла. Чому?
   – Бо ви назвали мене іншим ім’ям – Джейн Рочестер. Це звучить так дивно.
   – Так, місіс Рочестер, – сказав він. – Юна місіс Рочестер-Феєрфакс, наречена Рочестера.
   – Цього не може бути, сер, воно звучить неймовірно. В нашому світі людським істотам ніколи не випадає повного щастя. І навряд чи мене чекає інша доля, ніж моїх ближніх. Це все щастя, що раптом звалилося на мене, – то наче казка, наче сон.
   – Який я можу і хочу реалізувати. Я почну сьогодні ж. Вранці я написав листа своєму банкіру в Лондон, щоб той прислав мені деякі коштовності, які лежать у нього на зберіганні, – спадкові прикраси господинь Тернфілду. Сподіваюся, що через день або два я зможу покласти їх тобі до ніг, бо тобі належать ті самі привілеї, та сама увага, що і дочці пера, якби я надумав одружитися з нею.
   – О сер! Ніяких коштовностей! Я навіть не хочу нічого чути про них. Прикраси для Джейн Ейр! Звучить якось неприродно і дивно. Краще мені їх не мати!
   – Я сам одягну діамантове кольє тобі на шию і діадему на голову. І це все буде тобі до лиця, бо природа викарбувала на твоєму чолі печать аристократизму, Джейн. Я одягну браслети на ці чудові зап’ястя і прикрашу ці казкові пальчики каблучками.
   – Ні, ні, сер! Давайте поговоримо про щось інше. Не звертайтесь до мене так, наче я справжня красуня. Я ваша проста, схожа на квакерку гувернантка.
   – Для мене ти красуня, ти припала мені до душі. Тендітна і ніжна.
   – Ви мали на увазі, маленька і непоказна. Ви марите, сер, або просто глузуєте з мене. Заради Бога, облиште свою іронію!
   – Я змушу весь світ вважати тебе красунею, – не вгамовувався він. Від його тону мені ставало дедалі гірше, бо я відчувала, що він намагається обманути або себе самого, або мене. – Я одягну мою Джейн в шовки і атлáс, в коси вплету троянди, а голівку, яку люблю найдужче в світі, вкрию найдорожчим серпанком.
   – Тоді ви не впізнаєте мене, сер; я вже більше не буду вашою Джейн Ейр, я стану мавпочкою у смішному вбранні, чудом у пір’ї. Я швидше уявлю вас, містере Рочестер, в клоунському одязі, ніж себе у вбранні придворної дами. Я не кажу, що ви гарний, сер, хоч і люблю вас понад усе на світі. Я люблю вас так сильно, що не можу лестити вам. Тож не лестіть мені і ви.
   Однак він не звернув уваги на мої заперечення і провадив далі:
   – Сьогодні я відвезу тебе в кареті до Мілкота, і ти вибереш собі там кілька суконь. Як я уже казав, ми одружимося через чотири тижні. Вінчання відбудеться тихо, ось там внизу, в невеличкій церкві. А тоді ми одразу поїдемо до міста. Ми зупинимося там ненадовго, а потім я відвезу свій скарб туди, де більше сонця: до французьких виноградників та італійських рівнин. Ти побачиш старовинні й сучасні місця, посмакуєш життя у великому місті й навчишся цінувати себе в порівнянні з іншими.
   – Я подорожуватиму? І з вами, сер?
   – Ти побуваєш у Парижі, Римі, Неаполі, Флоренції, Венеції та Відні. Ти відвідаєш всі ті міста, в яких побував я. Де ступало моє копито, туди мусить стати твоя маленька ніжка сульфіди. Десять років тому я гасав по всій Європі, наче з гарячки. Моїми постійними супутниками були відраза, ненависть та лють. Тепер, зцілившись і очистившись, я знову повернуся туди, але цього разу в супроводі свого янгола-охоронця.
   Коли він сказав це, я усміхнулася.
   – Я не янгол, – запевнила я. – І не стану ним, аж поки не помру. Я буду сама собою! Містере Рочестер, не чекайте і не шукайте в мені нічого янгольського – ви нічого такого не знайдете. Так само, як і я не знайду цього у вас. Я сподіваюся від вас зовсім іншого.
   – Чого ж ти сподіваєшся від мене?
   – Мабуть, деякий час ви будете таким, як зараз, – але це триватиме зовсім недовго. А потім ви охолонете до мене, станете вередливим і суворим. Мені треба буде докладати чимало зусиль, щоб догоджати вам. Та коли ви звикнете до мене, то, можливо, знову знайдете в мені розраду. Саме так, я кажу: знайдете розраду, а не полюбите. Гадаю, що ваше кохання перегорить десь місяців за шість або й менше. Це мені відомо з книжок, написаних чоловіками. Як правило, шість місяців – найдовший можливий термін чоловічого захоплення жінкою. Однак, незважаючи на все це, я сподіваюся, що ніколи не набридну своєму хазяїнові в ролі друга і компаньйона.
   – Набриднеш? Потім знову знайду розраду? Гадаю, що знаходитиму в тобі розраду раз за разом. І я змушу тебе визнати, що я не просто люблю – я кохаю тебе, вірно, щиро і назавжди.
   – А хіба ви не примхливий, сер?
   – Для жінок, які приваблюють мене тільки обличчям, я справжній диявол, коли довідуюся, що у них немає ні серця, ні душі, коли вони так невміло приховують свою дурість, безсоромність, а можливо, й тупість, невихованість та погану вдачу. Але для розумних очей і щирої мови, для палкої душі, для натури, яка гнеться, але не ламається, гнучкої та стійкої, слухняної та постійної, я завжди ніжний і вірний.
   – Чи зустрічали ви таку натуру, сер? Чи кохали ви коли-небудь таку жінку?
   – Я кохаю її зараз.
   – А ще до мене – якщо я й справді дотягую до вашого ідеалу?
   – Я ще не зустрічав такої, як ти, Джейн. Ти догоджаєш мені і водночас керуєш мною, ти підкоряєшся сама і підкоряєш мене. І коли я обмотую навколо пальця цю тоненьку шовкову ниточку, то відчуваю, як від руки до серця проходить імпульс. Ти маєш на мене сильний вплив – ти перемогла. Твій вплив такий солодкий, такий любий мені, що й не передаси словами. І поразка, якої я зазнав, набагато солодша за перемогу. Чому ти усміхаєшся, Джейн? Що означає цей таємничий, хитрий вираз твого обличчя?
   – Я подумала, сер (вибачте мені цю думку, вона була мимовільною), я подумала про Геркулеса та Самсона…
   – Ти подумала, мій маленький ельфе…
   – Заждіть, сер! Щойно ви говорили не надто мудрі речі – такі точно, як були вчинки тих джентльменів. Все-таки якби вони одружилися, то напевне в ролі чоловіків відплатили б надмірною суворістю за надто ніжні залицяння. Боюся, що так само вчините й ви. Цікаво, яку відповідь я отримаю, коли десь за рік звернуся до вас з проханням, яке завдасть вам клопоту і яке ви не захочете виконати.
   – Попроси в мене щось зараз, Джейн, – найменшу дрібницю. Я хочу, щоб ти мене попросила.
   – Добре, попрошу, сер. Моє прохання вже готове.
   – Кажи! Але якщо ти так дивитимешся й усміхатимешся, присягаюся, я пообіцяю все заздалегідь, і цим самим пошию себе у дурні.
   – Зовсім ні, сер. Я прошу тільки одного: не посилайте по коштовності і не уквітчуйте мене трояндами. Це те саме, що пришити найдорожче золоте мереживо до простенького носовичка, ось такого, як ви тримаєте у руці.
   – Це те саме, що вкривати чисте золото позолотою. Я знаю. Отже твоє прохання виконане. Я напишу своєму банкірові й на деякий час відміню свій наказ. Але ти ще так нічого й не попросила. Ти просто не захотіла при йняти мій подарунок. Тепер проси.
   – Тоді, якщо ваша ласка, сер, задовольніть мою цікавість. Мене турбує одна річ.
   Він виглядав схвильовано.
   – Що, що? – запитав він поспішно. – Цікавість – небезпечний прохач. добре, що я не присягався виконати будь-яке твоє прохання.
   – В цьому немає нічого небезпечного.
   – Питай, Джейн! Хутчіш! Проте я волів би, щоб замість питання про якийсь, може, секрет ти попросила у мене половину всіх моїх статків.
   – Заждіть, царю Артаксеркс! [55 - Артаксеркс І Довгорукий († 425 до н. е.) – цар Персії, відомий м’яким правлінням і мирною політикою.] Навіщо мені половина ваших статків? Невже ви гадаєте, що я, як єврей-лихвар, шукаю наживи де тільки можна? Я була би вдоволена, маючи вашу цілковиту довіру. Ви ж не позбавите мене своєї довіри, впустивши до вашого серця?
   – Ти отримаєш усю мою довіру, всю до останньої краплі, Джейн. Тільки, заради Бога, не клади собі на плечі непосильний тягар! Не тягнися до отрути, не перетворися на Єву, взявши з моїх рук яблуко спокуси!
   – А чому б і ні, сер? Щойно ви розказували мені, що любите бути скореним, як вам приємно отримувати поразку. Як гадаєте, чи не варто витягнути з вас іще одне зізнання? От почну просити і благати, якщо доведеться, то й заплáчу і розгніваюся, щоб випробувати свою владу над вами.
   – Я застерігаю тебе від цього. Почнеш наполягати, вимагати – тоді всьому кінець.
   – Уже кінець, сер? Як швидко ви здалися. І як спохмурніли! Ваші брови стали завтовшки з мій палець, а ваше чоло нагадує мені «синє пристанище громів», саме так названо його в одній дивній поемі. Гадаю, так ви дивитиметеся на мене після одруження?
   – Якщо ти дивитимешся на мене так, то я, як справжній християнин, буду змушений відмовитися від спілкування з таким духом чи радше саламандрою. Однак про що ти хотіла запитати, бестіє? Покінчимо з цим мерщій!
   – Отакої! Це неввічливо з вашого боку. Проте грубість мені більше до вподоби, аніж лестощі. Краще я буду бестією, ніж янголом. Ось що я хотіла запитати: навіщо вам було переконувати мене, що ви думаєте одружитися з міс Інгрем?
   – І це все? Дякувати Богові, це не так страшно, як могло бути!
   Тепер його брови опустилися, чоло проясніло. Він глянув на мене й усміхнувся, потім погладив по голові; він зрадів так, наче йому вдалося уникнути якоїсь небезпеки.
   – Що ж, доведеться мені в усьому зізнатися, – вів далі він. – Гадаю, Джейн, тебе це може трохи обурити – а я знаю, як легко ти спалахуєш, коли обурюєшся. Минулої ночі при місячному світлі, коли ти повстала проти своєї долі й доводила, що ми з тобою рівні, ти просто палала. Зрештою, Джанет, ти першою освідчилася мені й запропонувала руку і серце.
   – Звісно, що це була я. Але не змінюйте теми, сер, – міс Інгрем?
   – Я так упадав біля міс Інгрем, бо хотів, щоб ти закохалася в мене так само сильно, як я кохав тебе. Я знав, що ревнощі стануть моїм найкращим спільником у тому, чого я хотів досягти.
   – Прекрасно! Тепер ви опустилися в моїх очах – ви ніскілечки не більші за кінчик мого пальця. Який сором, яка ганьба! А ви не подумали про почуття міс Інгрем, сер?
   – Всі її почуття сконцентровані в одному місці – в гордощах. А гордощі треба приборкувати. А ви ревнували, Джейн?
   – Це не так важливо, містере Рочестер, нехай це вас не турбує. Дайте відповідь на ще одне запитання. Тільки чесно! Гадаєте, міс Інгрем не страждатиме через ваше нещире залицяння? Хіба вона не почуватиметься зрадженою і покинутою?
   – Це неможливо! Я ж казав тобі, що все навпаки, що це вона відштовхнула мене: чутка про моє зубожіння миттю остудила чи радше загасила її полум’я.
   – Ви мислите якось дивно, підступно, містере Рочестер. Боюся, що ваші погляди дещо ексцентричні.
   – Ніхто і ніколи не виховував ані моїх поглядів, ні засад, Джейн. На них ніхто не звертав уваги, тому вони дещо викривилися.
   – Але все ж таки, сер, чи зможу я насолоджуватися тим великим щастям, яке випало мені, знаючи, що хтось інший страждає і переживає біль, якого я й сама недавно зазнала?
   – Звісно, що зможеш, моя маленька дівчинко. Ніхто в світі не любить мене такою чистою любов’ю, як ти. Я вірю в неї і прикладаю цю віру до своєї душі, Джейн, як бальзам до рани.
   Я доторкнулася губами до руки, що лежала на моєму плечі. Я любила його дуже сильно – так сильно, що мені бракувало слів, аби висловити це вголос.
   – Попроси ще щось, – сказав він згодом. – Коли ти просиш, мені так приємно виконувати твої прохання.
   А у мене вже було нове прохання.
   – Розкажіть про свої наміри місіс Феєрфакс, сер. Минулої ночі вона бачила нас у залі, вона була просто вражена. Поясніть їй усе ще до того, як я побачу її знову. Мені боляче, коли така хороша жінка думає про мене зле.
   – Йди до своєї кімнати й одягни капелюшка, – мовив він. – Я хочу, щоб сьогодні вранці ти супроводжувала мене до Мілкота. І поки ти збиратимешся, я все поясню старенькій. Чи не подумає вона, що ти пожертвувала всім заради кохання, Джанет, і цим самим погубила себе?
   – Гадаю, вона подумала, що я забула про своє становище і про ваше, сер.
   – Становище! Становище! Тепер твоє становище у моєму серці. І ніхто не посміє ображати тебе! Йди!
   Я швиденько одягнулася і, почувши, що містер Рочестер вийшов із кімнати місіс Феєрфакс, поспішила туди. Як і кожного ранку, старенька леді читала Святе Письмо. Перед нею лежала розгорнута Біблія, а на ній – окуляри. Здається, почувши оголошення містера Рочестера, вона забула про своє заняття і тепер сиділа, мовчки втупивши погляд у білу стіну. Несподівана звістка здивувала її і принесла бурю у її спокійну душу. Побачивши мене, вона підвелася. Доклавши чималих зусиль, вона усміхнулася і вимовила кілька слів у привітання. Але її посмішка видалася мені якоюсь натягнутою, а поздоровлення незакінченим. Вона одягнула окуляри, згорнула Біблію й відсунулася від столу.
   – Я така здивована, – почала вона. – Я навіть не знаю, що й сказати, міс Ейр. Ви певні, що це не сон, так? Іноді я майже засинаю, коли сиджу ось так на самоті, мені сняться різні речі, яких ніколи не було. Кілька разів, коли я дрімала, до мене приходив мій любий чоловік, який помер п’ятнадцять років тому, і сідав поруч; мені навіть вчувалося, що він називає мене на ім’я, Аліса – він завжди говорив так. А тепер, будь ласка, скажіть мені, чи то правда, що містер Рочестер попросив вашої руки? Не смійтеся з мене. Але мені й справді здалося, що п’ять хвилин тому він заходив сюди і сказав: за місяць ви станете його дружиною.
   – Те саме він сказав і мені, – відповіла я.
   – Не може бути! І ви вірите йому? Ви при йняли пропозицію?
   – Так.
   Вона усміхнулася якось спантеличено.
   – Я б ніколи й не подумала. Він гордий чоловік – усі Рочестери були такими. А його батько ще й любив гроші. Та й містер Рочестер був завжди таким розсудливим. Він і справді хоче одружитися з вами?
   – Принаймні так він каже.
   Вона уважно подивилася на мене: в її очах я прочитала, що вона не знаходить в мені тієї краси, яка б допомогла розгадати цю таємницю.
   – Нічого не розумію! – продовжила вона. – Але оскільки й ви кажете те саме, то це, поза сумнівом, правда. Важко сказати, що з того буде. Я й справді не знаю. В таких випадках завжди краще рівність у становищі та статках. Крім того, між вами двадцять років різниці. Він міг би бути вашим батьком.
   – Зовсім ні, місіс Феєрфакс! – вигукнула я, мов ужалена. – Він нічим не схожий на мого батька! Ніхто, побачивши нас, не подумає цього. Містер Рочестер виглядає молодо, йому можна дати років двадцять п’ять, він і є молодий.
   – Він і справді хоче одружитися з вами по любові? – запитала вона.
   Мене так вразила її холодність та скептицизм, що мені на очі навернулися сльози.
   – Мені дуже шкода засмучувати вас, – провадила далі вдова. – Але ви ще така молода, ви так мало знаєте про чоловіків. Я б хотіла застерегти вас. Є така стара приповідка: «Не все те золото, що блищить». Боюся, щоб не трапилося чогось такого, що не повинно статися, і не розвіяло наших із вами сподівань.
   – Невже я така потворна? – вигукнула я. – І невже не може бути, що містер Рочестер має до мене щиру прихильність?
   – Ні, ні. Ви дуже гарненька. А останнім часом стали ще кращою. І мені здається, що містер Рочестер захопився вами.
   Я помітила, що він завжди потурає вам. Іноді, помічаючи його прихильність, я хотіла застерегти вас, заради вашої ж безпеки, і вберегти. Я не хотіла, щоб трапилося щось неправильне. Я знала, що це вразить, а можливо, й образить вас. А ви поводилися так стримано, скромно, були такі розсудливі, що я сподівалася: ви й самі зможете захистити себе. Важко передати словами, що я пережила минулої ночі, коли обшукала увесь дім і не знайшла ні вас, ні хазяїна. А потім опівночі побачила вас удвох.
   – Не зважайте на це зараз, – перебила я нетерпляче. – Достатньо того, що вже все гаразд.
   – Я сподіваюся, що врешті-решт все буде добре, – сказала вона. – Але повірте мені, обачність не зашкодить. Постарайтеся тримати містера Рочестера на певній відстані: не довіряйте собі, так само як і йому. Як правило, джентльмени в його становищі не одружуються зі своїми гувернантками.
   Місіс Феєрфакс почала дратувати мене не на жарт. На щастя, прибігла Адель.
   – Дозвольте, дозвольте й мені поїхати до Мілкота! – кричала вона. – Містер Рочестер не дозволяє, хоча в новій кареті так багато місця. Попросіть, щоб він дозволив і мені поїхати, мадемуазель.
   – Добре, Адель, попрошу.
   І я поспішила вийти з кімнати за нею, рада, що покинула свою сувору наставницю. Карета була готова. Вона стояла біля парадного входу, хазяїн ходив туди-сюди тротуаром, а Пілот бігав за ним.
   – Адель може поїхати з нами, чи не так, сер?
   – Я сказав їй, що ні. Жодних дітей! Їдете тільки ви!
   – Дозвольте і їй поїхати, містере Рочестер, будь ласка: так буде краще.
   – Ні. Вона тільки заважатиме.
   Його вигляд і тон були дуже владні. Враз я згадала про застереження місіс Феєрфакс, і мене охопили сумніви: мої надії стали враз нездійсненними і безпідставними. Я майже втратила владу над ним. Я скорилася йому без заперечень. Та коли він підсаджував мене до карети, то глянув мені в лице.
   – В чому справа? – запитав він. – Сонце зайшло за хмарку. Ви й справді хочете, щоб вона поїхала? Вам буде зле, якщо вона залишиться тут?
   – Краще б вона поїхала, сер.
   – Тоді хутчіш мчи по свого капелюшка і миттю назад! – гукнув він до Адель.
   Вона побігла щодуху.
   – Зрештою, один втрачений ранок нічого не значить, якщо незабаром я збираюся претендувати на всі ваші думки, розмови і товариство, – мовив він.
   Забравшись до карети, Адель почала цілувати мене, демонструючи таким чином вдячність за те, що я втрутилася. Та її одразу ж пересадили до містера Рочестера. Вона лише поглядала на мене і на місце, де я сиджу. Суворість містера Рочестера впливала на неї дивним чином. Вона не насмілювалася ні шепотіти своїх спостережень, ані запитувати його про щось.
   – Нехай вона сяде біля мене, – втрутилася я. – Вона може завдати вам клопоту, сер. З цього боку багато місця.
   Він передав її мені, мов цуценя.
   – Я таки пошлю її до школи, – сказав він, усміхаючись.
   Адель почула його слова і запитала, чи вона поїде туди sans mademoiselle [56 - Без мадемуазель (фр.).]?
   – Звичайно, що sans mademoiselle, – відповів він. – Бо я збираюся забрати мадемуазель з собою на місяць. Там я знайду печеру серед білих долин і високих вулканів, і мадемуазель житиме в ній разом зі мною.
   – Вона не матиме, що їсти. Ви заморите її голодом, – зауважила Адель.
   – Вранці і ввечері з збиратиму для неї манну небесну. А ти знала, що на місяці всі долини і гори вкриті манною?
   – Вона захоче зігрітися. А як їй розвести вогонь?
   – У місячних вулканах завжди палахкотить вогонь. Тож коли вона замерзне, я візьму її на руки, віднесу на вершечок однієї з гір і покладу на краю кратера.
   – Oh, qu’ elle y sera mal – peu comfortable! [57 - О! Їй там буде дуже незручно! (фр.).] А одяг? Він зноситься. А де взяти новий?
   Здається, містер Рочестер трохи розгубився.
   – Гм! – сказав він. – А що б зробила ти, Адель? Ану подумай. Як гадаєш, чи підійшла б їй на сукню біла або рожева хмарка? А з веселки можна зробити гарний шарф…
   – Так, як зараз, їй набагато краще, – сказала Адель, трохи подумавши. – Крім того, їй би набридло жити на місяці тільки з вами. Якби я була на місці мадемуазель, я б ніколи не погодилася поїхати з вами.
   – А вона погодилася, ще й пообіцяла, що поїде.
   – Але ви не можете повезти її туди. Адже до місяця нема дороги. Та м всюди повітря. А ні ви, ні вона не вмієте літати.
   – Адель, подивись на це поле.
   Ми виїхали за браму Тернфілду, наш екіпаж повільно котився дорогою, що вела до Мілкота. Вчорашня злива прибила всю пилюку, і низенькі парканчики та берези, що виструнчилися вздовж дороги, ожили після цілющого дощу і дивували своїм зеленим кольором.
   – Якось пізно ввечері, Адель, два тижні тому, я прогулювався цим полем – це було того дня, коли ти допомагала мені збирати сіно в саду. Я гріб його увесь день, тому дуже втомився. Я сів перепочити на перелазі, витягнув свого маленького записничка й олівець і почав писати про те нещастя, яке трапилося зі мною давно-давно, і про свої надії на краще майбутнє. Я писав дуже швидко, хоча день уже поволі згасав, аж раптом щось незвичайне підійшло до мене стежкою і зупинилося за два кроки. Я глянув на нього. Це була маленька істота з прозорим серпанком на голові. Я попросив, щоб вона підійшла до мене, і вона наблизилась і стала біля мене. Я не говорив до неї, і вона не говорила до мене, ми порозумілися без слів: я читав у її очах, а вона – в моїх. І ось що мені стало відомо з нашої безсловесної розмови.
   Це була фея, яка при йшла з країни ельфів, так вона сказала. Вона при йшла для того, щоб зробити мене щасливим. Для цього мені потрібно покинути цей шумний світ і піти з нею в якесь тихе місця – як от місяць. Говорячи це, вона кивнула своєю голівкою в бік місяця, що якраз сходив над Геєм. Саме вона розповіла мені про алебастрову печеру та срібні долини, в яких ми можемо замешкати. Я сказав, що з радістю піду за нею, але й не забув нагадати про те, що в мене немає крил, як от щойно зауважила й ти.
   «О, – відповіла фея. – Це не має значення! Ось тобі талісман, що усуне всі перешкоди, – з цими словами вона дала мені гарний золотий перстень. – Одягни його на четвертий палець лівої руки, і я стану твоєю, а ти – моїм; і ми покинемо землю і житимемо ось там на небі». І вона знову кивнула на місяць. Цей перстень, Адель, лежить зараз у моїй кишені, як монета, але скоро я знову обміняю її на перстень.
   – Але до чого тут мадемуазель? І що мені до тої феї? Ви казали, що хочете забрати з собою на місяць мадемуазель, а не фею?
   – Мадемуазель і є та фея, – прошепотів він загадково.
   Я сказала Адель, щоб вона не вірила жодному його слову, а вона, в свою чергу, виявила типовий французький скептицизм, назвавши містера Рочестера un vrai menteur [58 - Справжнім байкарем (фр.).], і заявила, що вона ніколи в світі у contes de fée [59 - Казки про фей (фр.).] не повірила б, du reste, il n’y avait pas de fées, et quand même il y en avait [60 - Зрештою, фей не існує, а навіть якби й існували (фр.).], запевнила вона, то ніколи б не являлися йому, і не дарували перснів, і не пропонували б йому жити на місяці.
   Година, проведена в Мілкоті, видалася мені справжньою мукою. Містер Рочестер змусив мене зайти до крамниці, де продавали різноманітні шовки, і наказав вибрати з півдюжини суконь. Мені цього дуже не хотілося, і я просила відкласти купівлю на потім. Ні, це обов’язково треба зробити зараз. Проте за допомогою довгих вмовлянь, висловлених пошепки, мені вдалося зменшити кількість суконь до двох. Але він заявив, що ці дві вибере сам. Я схвильовано стежила за його очима, які блукали строкатими полицями. Вони зупинилися на багатому аметистовому шовку та темно-рожевому атласі. Я знову пояснила йому пошепки, що з таким самим успіхом він може купити мені золоту сукню та срібного капелюшка, бо я нізащо не наважуся одягнути їх. Доклавши чималих зусиль – він-бо був упертий, як віслюк, – я переконала його зупинитися на простенькому чорному атлáсі та сріблясто-сірому шовку.
   – Цього разу тобі все зійшло з рук, – сказав він. – Але я ще одягну тебе так, що ти світитимешся, як квітник.
   Я була невимовно рада, коли ми вийшли з крамниці шовків, а потім із ювелірного салону. Що більше він купував мені, то сильніше палали мої щоки з досади і приниження. Коли ми знову повернулися до карети і, стомлена та виснажена, я відкинулася на сидінні, раптом згадала про те, що в усьому цьому вирі подій, сумних і радісних, я зовсім забула про лист мого дядька Джона Ейра до місіс Рід, і про його намір удочерити мене і зробити своєю спадкоємицею. «Це й справді б допомогло, – подумала я. – Якби я мала хоча б трохи незалежності. Я не можу терпіти, щоб містер Рочестер одягав мене, як ляльку, і щоб на мене щодня сипався золотий дощ, як на другу Данаю. Щойно я повернуся додому, тут-таки напишу до свого дядька Джона на Мадейру і розкажу, що виходжу заміж і за кого. Якби я знала, що колись зможу внести свою, хоча й невелику, лепту в його багатство, то зараз мені було б набагато легше жити на його утриманні». Ця думка мене дещо заспокоїла (листа я написала того ж таки дня), і я глянула в очі своєму хазяїнові і коханому, які наполегливо ловили мій погляд, хоча я й відвертала обличчя та ховала очі. Він усміхнувся, і ця усмішка нагадала мені посмішку султана, який в хвилину блаженства й ніжності обдарував свою рабиню. Я стиснула йому руку, яка щохвилини шукала моєї, аж вона почервоніла, а потім відштовхнула її.
   – Не треба дивитися так, – сказала я. – Якщо ви продовжуватимете в такому дусі, я не носитиму нічого, окрім своїх ловудських суконь. Я стану до вівтаря в оцій бузковій сукні: з того сріблясто-сірого шовку можете пошити собі халат, а з чорного атлáсу – дюжину жилетів.
   Він тихо усміхнувся і потер руки.
   – Невже я не щасливий, що можу бачити і слухати її? – вигукнув він. – Хіба вона не оригінальна? Хіба вона не пікантна? Я б нізащо в світі не проміняв цю маленьку англійку на цілий турецький сераль із його полохливими темними очима, ідеальними формами і всім іншим.
   Така згадка про східні традиції вразила мене.
   – Я не збираюся замінити вам сераль, – сказала я. – Отож, будь ласка, не порівнюйте мене з ним. Якщо вас це так зацікавило, то в чому затримка? Можете хоч зараз поїхати на базари Стамбула і на ті гроші, які ви так прагнете розтринькати тут, накупити собі скільки заманеться рабинь.
   – А що робитимете ви, Джанет, поки я вестиму торги за тонни живого м’яса і вибиратиму найкращі з чорних очей?
   – Я готуватимуся стати місіонеркою, щоб проповідувати ідеї свободи поміж рабами, зокрема рабинями вашого гарему. Я підніму у вашому сералі повстання, і ви, суворий паша, а таким ви і є насправді, опинитеся в наших руках і проведете там стільки часу, скільки потрібно. І ніхто, навіть я, не зніме з вас кайданів, аж поки ви не підпишете найліберальніший у світі указ, який коли-небудь доводилося підписувати тиранові.
   – Я здамся на вашу милість, Джейн.
   – Ви б не викликали в мене ані співчуття, ані милості, якби благали її такими очима, як от зараз. Якби ви дивилися таким поглядом, це б переконало мене на сто відсотків, що який би указ ви не підписали під примусом, після звільнення насамперед ви б порушили його умови.
   – Що вам потрібно, Джейн? Боюся, що окрім вінчання перед вівтарем, ви ще змусите мене підписати якусь угоду в нотаріуса. Бачу, що ви хочете поставити ще якісь умови. Які?
   – Я тільки хочу, щоб на душі у мене було легко, сер, щоб мене не обтяжували різні зобов’язання. Чи пам’ятаєте ви, що розказували мені про Селін Варанс? Про діаманти і шовки, якими обдаровували її? Я не стану вашою англійською Селін Варанс. Я залишуся гувернанткою Адель і поводитимуся відповідно. Так я зароблятиму собі на харчі та житло, а ще тридцять фунтів стерлінгів щорічно. Я сама купуватиму собі одяг із зароблених грошей, від вас мені не треба нічого, окрім…
   – Окрім чого?
   – Окрім поваги. І якщо я поважатиму вас у відповідь, ми не будемо одне одному нічого винні.
   – О, вам із вашою холодною зухвалістю та вродженою гордістю немає рівних, – сказав він. Ми були уже недалеко від Тернфілду. – Чи не складете ви мені сьогодні компанію за обідом? – запитав він, коли ми проїхали браму.
   – Ні, дякую, сер.
   – А можна поцікавитися, що означає це ваше «Ні, дякую»?
   – Я ніколи не обідала з вами, сер, і не бачу причини, з якої щось має змінитися, поки…
   – Поки що? Ти полюбляєш недоговорювати до кінця.
   – Поки не можна буде робити інакше.
   – Невже ти думаєш, що я їм, як людожер або вовкулака, і боїшся сидіти зі мною за одним столом?
   – Ні, нічого такого я не думаю, сер. Але я б хотіла, щоб найближчий місяць все залишалося так, як було.
   – Але ти принаймні повинна полишити цю рабську роботу гувернантки.
   – Перепрошую, сер, але цього не станеться. Я працюватиму й надалі, наче нічого не трапилося. Ми не бачитимемося протягом дня, так було заведено досі. Ви можете посилати по мене ввечері, якщо схочете побачити мене, і я прийду. Але аж ніяк не частіше.
   – Я б із радістю закурив, Джейн, чи понюхав тютюну, щоб заспокоїтися, або, як каже Адель, pour me donner une contenance [61 - Щоб додати собі духу (фр.).]. На жаль, у мене немає з собою ні портсигара, ні табакерки. Але послухайте уважно, ось що я вам скажу. Цього разу ваша взяла, маленький тиране, але прийде ще й мій час. Тоді я схоплю вас і триматиму, образно кажучи, на такому ось ланцюжку, – (він торкнувся рукою до свого годинника), – так, люба моя, я носитиму тебе на грудях, а то боюся, що можу втратити мій скарб.
   Говорячи це, він допомагав мені вибратися з карети. А поки він знімав Адель, я хутенько зайшла в дім і заховалася від нього нагорі.
   Ввечері в належний час він запросив мене до себе. Я приготувала для нього заняття, адже не збиралася просидіти з ним тет-а-тет увесь вечір. Я пам’ятала, який у нього чудовий голос, і подумала, що він любить співати, – як і всі хороші співаки. Сама ж я не була обдарована вокальними даними, а на його думку, була ще й нікудишньою музиканткою, проте я любила слухати майстерних виконавців. Коли на світ опустилися сутінки, найромантичніша пора, і землю вкрило блакитне зоряне покривало, я підвелася, відкрила кришку рояля і попросила його в ім’я неба подарувати мені пісню. Він сказав, що я примхлива чаклунка і що він краще заспіває іншого разу. Але я переконала його, що зараз саме годящий час.
   – Тобі подобається мій голос? – запитав він.
   – Дуже.
   Я в жодному разі не хотіла заохочувати в ньому марнославство і пішла на це один раз, як виняток.
   – Тоді, Джейн, я хочу, щоб ти акомпанувала мені.
   – Добре, сер. Я постараюся.
   Я спробувала, але одразу ж мене зігнали зі стільчика і назвали маленькою партачкою. Він безцеремонно відштовхнув мене від рояля, а я тільки цього і бажала. Він зайняв моє місце і почав акомпанувати собі сам: грав він так само добре, як і співав. Я сіла на підвіконні. І поки я сиділа там і дивилася на тихі дерева і туманний луг, кімнату переповнили солодкі звуки любовного романсу:

     У серці щирому любов
     Притулок знайде свій,
     Вона у жилах збурить кров,
     Немов морський прибій.

     Щодня молив її: прийди!
     Без неї меркнув світ.
     Вона бариться – жди біди:
     У жилах стигне лід.

     Я сліпо вірив: полюблю —
     Полюблять і мене,
     Шляхи відкриті кораблю
     В блаженство осяйне.

     Та ліг між нами океан,
     Дві долі розлучив,
     Над хвилями стоїть туман,
     Нуртується приплив,

     І тягне течія на дно —
     То влада, й лихо, й лють,
     Й обов’язок злучитись знов
     Двом душам не дають.

     Та небезпеки я здолав,
     Закреслив знак лихий,
     У море я пірнув уплав,
     Зборовши злий прибій.

     Веселка сяяла мені —
     Назустріч я летів
     Дитині безтурботних днів,
     І сонця, і дощів.

     Між хмарами важких часів
     Ліг промінь золотий,
     Понад біду, і страх, і гнів
     Я звів міцні мости.

     У цю солодку, світлу мить
     Не вірю я – і все,
     Що знову вітер лихоліть
     У помсту принесе

     Палку ненависть – корінь зла,
     Обов’язок твердий,
     Незламну владу, – бо імла
     Розвіється, як дим.

     Кохана руку дасть мені —
     І віру враз вдихне,
     Священний обруч давніх днів
     З’єднає нас в одне.

     В житті і смерті разом – шлюб
     Навіки приверне
     Блаженство світле: я люблю —
     Кохають і мене!

   Він підвівся і підійшов до мене. Я побачила, що його обличчя палає, великі соколині очі блищать, а в кожній рисі світиться ніжність та пристрасть. Спочатку я злякалася, потім взяла себе в руки. Я б не хотіла ніжних сцен, бурхливого прояву почуттів, а до того воно і йшло. Слід приготувати зброю для оборони. Я наточила язика, і коли він підійшов до мене, запитала, з ким це він збирається одружитися?
   – Якесь дивне ти ставиш питання, люба моя Джейн.
   Справді? Як на мене, воно цілком природне і доцільне. Він заявляє, що його майбутня дружина помре разом із ним. Що він хотів показати, висловлюючи таку язичницьку ідею? Особисто я не збираюся помирати разом із моїм майбутнім чоловіком – нехай і не сподівається.
   Все, про що він мріє і просить, щоб я жила з ним! Смерть не для таких, як я!
   – Я також помру. Але у мене є право померти тоді, коли настане мій час, і я не збираюся наближати його. Я не збираюся спалювати себе живцем, як язичницька вдова, яка спалює себе разом із трупом чоловіка.
   – Чи пробачиш ти мені таку егоїстичну думку і чи не поцілуєш мене на підтвердження твого прощення?
   – Ні, вибачте, але цьому не бути.
   Тут я почула, як він пробурмотів, що я холодна, наче з каменю, а потім додав:
   – Будь-яка інша жінка розчулилася б, почувши такі вірші в свою честь.
   Я запевнила його, що я від природи черства і дуже жорстока і він іще матиме змогу переконатися в цьому. Окрім того, я висловила намір продемонструвати йому деякі негативні риси мого характеру протягом наступних чотирьох тижнів, адже він повинен знати, з ким зв’язується, поки ще не пізно передумати.
   – Заспокойся і не мели всяких дурниць, – сказав він.
   – Якщо ви бажаєте, я можу заспокоїтися, а щодо всяких дурниць, то я насмілюсь підлестити собі, що нічого такого я не говорю.
   Він сердився, фиркав і бурчав. «Дуже добре, – думала я. – Можеш сердитися та кипіти від злості, якщо хочеш, але я певна, що зараз це найправильніша поведінка. Я люблю тебе більше, ніж це можна висловити, але я не впаду в безодню сентиментальності й цими гострими шпильками втримаю і тебе на краю прірви. Ба більше, з їхньою допомогою я збережу ту відстань, яка необхідна нам, щоб підтримувати взаємну приязнь».
   Потроху я сильно його роздратувала, а потім, коли він, образившись, відійшов у другий кінець кімнати, я підвелася і спокійно сказала: «На добраніч, сер». Я промовила це повагом, як завжди, і вислизнула через бічні двері у коридор.
   Так тривало й надалі, я поводилася таким чином аж до самого шлюбу. І отримувала непогані результати. Іноді він бував дуже злий і брутальний, але взагалі я помітила, що для нього це стало розвагою і що овеча покірність та голуб’яче туркотіння тільки б заохочували його деспотизм, навряд чи тішили б його здоровий глузд та почуття, та й були йому зовсім не до вподоби.
   В присутності інших людей, як і до цього, я трималася шанобливо і спокійно. Навряд чи було б доречно поводитися якось по-іншому. Тільки під час наших вечірніх зустрічей я дозволяла собі дражнити і нервувати його. Він і надалі посилав по мене, щойно годинник вибивав сьому. Тепер, коли я приходила до нього, він більше не називав мене «любов моя» чи «наймиліша». Найкращі слова, яких я тепер удостоювалася, були «вередлива лялька», «злючка-фея», «мара», «зухвале бісеня» тощо. Замість проявів ніжності мені тепер дарували гримаси, замість потиску руки – штурхан у плече, замість поцілунку в щічку мені викручували вухо. Цього я й домагалася. Зараз такі прояви ніжності влаштовували мене набагато більше, ніж будь-що інше. Я бачила, що місіс Феєрфакс схвалює мою поведінку, а її хвилювання та страхи щодо мене повністю зникли. Тому я була певна, що веду себе правильно. Тим часом містер Рочестер твердив, що я уже цілком довела його, і залякував, що дуже скоро на мене чекає жахлива помста за мою теперішню поведінку. Я лише крадькома сміялася з його погроз. «Тепер я знаю, як стримувати тебе, – міркувала я. – І я впевнена, що зможу робити це й надалі, а коли цей засіб перестане діяти, я знайду інший».
   Зрештою, моє завдання було не з легких. Іноді мені самій хотілося не дратувати його, а бути з ним лагідною. Мій майбутній чоловік був для мене цілим світом; навіть більше, ніж цілим світом: він був надією на рай. Він стояв між мною і моєю вірою, як затемнення стоїть між людиною і ясним сонцем. В ті дні я не могла думати про Бога, бо між нами стояло Його творіння, з якого я зробила собі ідола.

Розділ ХХV

   Закінчувався передшлюбний місяць, спливали його останні години. Завтра має відбутися вінчання, і ніщо не може зашкодити цьому. До нього все було готове. Принаймні я не мала що робити. Усі мої валізи були спаковані, закриті й перев’язані шнурками, і всі вони стояли рядочком попід стіною в моїй маленькій кімнаті. Завтра в цей час вони вже будуть далеко звідси, десь на півдорозі до Лондона, так само як і я – ну, якщо не я, то принаймні Джейн Рочестер, особа, якої я поки що не знаю. Залишалося тільки почепити карточки з адресами: чотири маленькі квадратики лежали на тумбочці. Містер Рочестер сам написав на кожній із них: «Місіс Рочестер, готель…, Лондон». Я не могла змусити себе почепити їх самотужки або попросити когось, щоб зробили це. Місіс Рочестер! Її ще не існувало: вона народиться аж завтра, десь після восьмої ранку. Я волію зачекати, поки вона з’явиться на світ жива-здорова, перш ніж відписати їй усе моє майно. Досить уже й того, що он там, у шафі навпроти мого нічного столика, висить її одяг, що замінив мої чорні ловудські сукні та солом’яний брилик. Не мені належали ці весільні шати – сріблясто-перламутрова сукня та прозорий серпанок. Вони спокійно висіли в шафі, і я захряснула дверці, щоб не бачити дивної, примарної одежі. В цю вечірню пору – була уже дев’ята година – сукня якось дивно переливалася і світилася в темній кімнаті. «Залишу тебе на самоті, біла примаро, – сказала я. – Мене трусить. Чую, що надворі дме вітер. Вийду з дому і відчую його».
   Мене трусило не тільки від поспішних приготувань і не від очікування великої переміни в моєму житті – новому житті, яке мало початися завтра. Хоча обидві ці причини, поза сумнівом, мали вплив на мій неспокій та збуджений настрій, які й погнали мене з дому в сад у таку пізню годину. Проте була третя причина, яка турбувала мене більше, ніж дві попередні.
   Моє серце непокоїла дивна і тривожна думка. Трапилося щось, чого я не могла зрозуміти. Ніхто нічого не знав і не бачив, окрім мене. Це трапилося минулої ночі. Містера Рочестера не було вдома, до речі, він не повернувся ще й зараз. Його викликали в справах до одного невеликого поселення, що складалося з двох-трьох ферм і розташоване було в його володіннях за тридцять миль звідси. Справа вимагала його неодмінної присутності, він мусив владнати все перед від’їздом з Англії. Тепер я чекала на його повернення, я дуже хотіла поділитися з ним тим, що побачила, і знайти пояснення загадки, яка так збентежила мене. Зачекай, читачу, поки він повернеться, і коли я відкрию йому свою таємницю, ти також знатимеш її.
   Я рушила в сад, щоб сховатися там від дужого вітру, який увесь день дув із півдня, але так і не приніс жодної краплі дощу. Замість стихнути з настанням ночі, здавалося, він почав дути ще сильніше і завивати ще пронизливіше. Дерева згиналися додолу, торкаючись своїми верхівками землі, і лише на якусь мить переставали хитатися. Вітер, який згинав їхні верхівки на північ, був такий сильний і тривалий, що хмари швиденько пропливали по небу, громадячись одна на одну. Протягом усього липневого дня не показалося і клаптика блакитного неба.
   З якоюсь дивною, дикою радістю я бігла назустріч вітру, наче намагаючись звірити всі свої турботи невпинному повітряному потоку, що завивав над землею. Ступаючи вниз по лавровій алеї, я побачила залишки каштана. Він височів переді мною, обвуглений і почорнілий. Його стовбур, розколений навпіл посередині, вражав самим своїм виглядом. Розколені половинки не відпали одна від одної, бо сильна основа і міцне коріння ще тримали їх разом. Однак життя вже було вбите, і в дереві не пульсували живильні соки. Його велике гілля з обох боків було мертве, і наступного року зимові бурі повалять одну, або й обидві половинки на землю. Проте зараз можна було сказати, що вони утворюють одне дерево, і хоча це дерево – руїна, все-таки цільна руїна.
   «Гарно чините, що тримаєтеся одне одного, – сказала я, ніби ці потворні рештки були живими істотами і могли чути мене. – Гадаю, що хоч ви обпалені, обвуглені і розтрощені, у вас іще залишилося бодай трохи життя, яким ви завдячуєте згуртованості вірних, чесних коренів. Більше ніколи не вкриєтеся ви зеленими листочками, не побачите, як пташки в’ють гнізда на ваших гілках, і не почуєте їхнього щебетання, час радощів та кохання минувся для вас, та ви не самотні, кожен із вас має друга, який співчуває у нещасті».
   Поки я розглядала цю руїну, на небі промелькнув місяць, його було видно якусь мить у тій частині неба, де розступилися хмари. Його диск, вірніше, половина диска, що вистромлювалася з-за хмари, була криваво-червона. Мені здалося, що місяць кинув на мене один збентежений, страшний погляд – і миттю пірнув у густі хмари. На якусь мить вітер навколо Тернфілду стих; але далеко десь над лісами і ріками лився дикий меланхолійний рев. Він був такий сумний, що неможливо було слухати, тож я побігла геть.
   Я тинялася садом туди-сюди і збирала яблука, яких чимало нападало на землю і тепер лежало попід деревами. Потім я розібрала їх на стиглі та зелені. Стиглі я віднесла до комори. Тоді я подалася до бібліотеки, щоб подивитися, чи запалили там коминок, бо хоча надворі й стояло літо, я знала, що в такий похмурий вечір по приїзді додому містер Рочестер обов’язково захоче подивитися на веселі язички полум’я. В коминку вже розгорівся веселий вогонь. Я присунула його крісло до коминка, підкотила до нього столик, опустила завіси й наказала принести свічки, щоб запалити зразу по приїзді хазяїна. Я не могла всидіти на місці, по закінченню приготувань я знову вийшла з дому. Маленький годинник в кімнаті й великий старий годинник в холі одночасно пробили десяту.
   «Як уже пізно! – подумала я. – Вибіжу до брами. Час від часу з-за хмар випірнає місяць, і можна роздивитися добрий шмат дороги. Може, я побачу його і піду йому назустріч, щоб скоротити ці довгі хвилини очікування».
   Вітер завивав високо у вітті дерев, що росли біля брами; проте на дорозі, яку я могла бачити повністю як по праву руку, так і по ліву, не було жодної живої душі. Якби не тіні хмар, що час від часу перетинали її, коли виглядав місяць, дорога була б просто довгою білою лінією, не пожвавленою жодним рухом.
   Поки я дивилася, нестримні сльози затуманили мені очі. Це були сльози розчарування й нетерпіння. Мені стало соромно, і я миттю втерла їх. Я вагалася, я не знала, що мені робити. Місяць повністю сховався у своїх покоях і опустив густу завісу хмар. Ставало дедалі темніше. Збиралося на дощ, а то й грозу.
   – Як я хочу, щоб він приїхав! Як я хочу, щоб він приїхав! – вигукнула я, охоплена відчаєм. Я чекала, що він приїде ще до чаю. Тепер уже зовсім стемніло. Що могло затримати його? Може, трапилося щось непередбачуване? Я знову згадала про подію минулої ночі. Я тлумачила її як попередження про нещастя, як злий знак. Я боялася, що моїм надіям не судилося здійснитись. Останнім часом я зазнала так багато хорошого, що мабуть, моє щастя сягнуло свого зеніту і тепер мусить закотитися.
   «Я не можу повернутися до будинку, – подумала я. – Я не можу спокійно сидіти біля коминка, коли він надворі в таку неспокійну погоду. Нехай стомляться мої руки і ноги, аніж картатиметься серце. Я піду йому назустріч».
   І я пішла. Я рухалася швидко, але не встигла відійти далеко. Не здолала я й чверті милі, як почула стукіт копит; наближався вершник, і то клусом. Поруч біг пес. Ну, от і все, геть злі передчуття! Це був він на своєму Мезрурі. За ним біг Пілот. Він помітив мене. Саме тоді на нічній блакиті неба, прорвавшись крізь хмари, з’явився місяць. Містер Рочестер зняв капелюха і помахав ним над головою. Тепер я кинулася йому назустріч.
   – Ось бачиш! – вигукнув він. Потім подав мені руку і, нахилившись вниз, додав: – Ти не можеш жити без мене! Це очевидно. Ставай на мій чобіт! Давай обидві руки! Вилазь!
   Я так і зробила. Радість переповнила мене і додала сили, я сіла перед ним у сідло. Він привітав мене ніжним поцілунком, зовсім не приховуючи свого тріумфу, і я проковтнула все це мовчки. Він трохи стримав свою радість і стривожено запитав:
   – Бува, не трапилося чого, Джанет, що ти вийшла мені назустріч в такий пізній час? Щось сталося?
   – Ні, нічого. Просто я подумала, що ви ніколи не приїдете. Я не могла чекати на вас у домі, особливо коли такий сильний вітер і дощ.
   – Справді, дощ і вітер! І ти мокра, як русалка. Закутайся в мій плащ. Але мені здається, що ти палаєш. Твої руки і щоки горять. Я запитую ще раз: щось трапилося?
   – Тепер нічого. І страх, і смуток уже розвіялися.
   – Виходить, що було й одне, й друге?
   – Щось таке. Але я розкажу вам усе трохи згодом, сер. Проте боюся, що ви тільки посмієтеся з мене і моїх страхів.
   – Я щиро посміюся з тебе, коли мине завтрашній день. А до того часу ні, бо доля моя зрадлива. І це ти, та сама Джейн Ейр, яка останній місяць була вивертлива, мов в’юн, і колюча, мов шипшина? Я не міг доторкнутися до тебе, щоб не вколотися, а тепер, здається, мені до рук потрапило маленьке ягнятко, що заблукало. Ти відбилася від стада, щоб шукати свого чабана, чи не так, Джейн?
   – Так, я скучила за вами, тільки не запишайтеся через це. А ось і Тернфілд. Тепер пустіть мене.
   Він висадив мене на ґанок. Коли Джон забрав його коня, він рушив за мною до холу і сказав, щоб я хутенько одягнула щось сухе і повернулася до нього в бібліотеку. Коли я піднімалася нагору, він гукнув мене і змусив пообіцяти, що я не забарюся. А я і не забарилася. За п’ять хвилин я була вже з ним. Він вечеряв.
   – Сідай біля мене і склади мені компанію, Джейн. Попросімо Господа, щоб це була остання вечеря, яку ти скуштуєш у Тернфілді на довгі-довгі часи.
   Я сіла біля нього, але сказала, що не можу їсти.
   – Може, це тому, що на тебе чекає неблизька дорога? Невже думки про подорож до Лондона відбили тобі апетит?
   – Сьогодні я ще не знаю, що чекає мене завтра, а думки все ще плутаються у мене в голові. Все це здається мені нереальним.
   – За винятком мене. Я реальний. Торкнися мене.
   – Ви, сер, якраз і видаєтеся мені найменш реальним: ви наче сон.
   Містер Рочестер простягнув руку і засміявся.
   – Невже це сон? – запитав він, піднісши її до моїх очей. Його рука була округла й мускулиста, а пальці довгі.
   – Так, і хоча я можу доторкнутися до неї, – це все одно сон, – сказала я, відводячи його руку від свого обличчя. – Ви вже закінчили вечеряти, сер?
   – Так, Джейн.
   Я подзвонила і попросила забрати тацю. Коли ми залишилися вдвох, я поворушила вогонь і сіла біля ніг свого хазяїна.
   – Уже майже північ, – мовила я.
   – Так. Але пам’ятаєш, Джейн, ти пообіцяла, що проведеш зі мною ніч перед моїм весіллям.
   – Так, пам’ятаю. І я дотримаю свого слова, посиджу з вами годину чи дві. Я і так не хочу спати.
   – У тебе вже все готове?
   – Все, сер.
   – У мене також, – відповів він. – Я все владнав. Ми поїдемо з Тернфілду завтра через півгодини потому, як звінчаємося в церкві.
   – Дуже добре, сер.
   – З якою дивною усмішкою ти вимовила це «дуже добре», Джейн! Що то за червоні плямки на твоїх щоках? І як дивно блищать твої очі! Ти здорова?
   – Гадаю, що так.
   – Гадаєш! У чому тоді справа? Скажи, що в тебе на думці!
   – Не можу, сер. Словами не можна передати те, що я відчуваю. Я хочу, щоб ця година не закінчилася ніколи. Хтозна, що чекає на нас завтра?
   – Це іпохондрія, Джейн. Ти занадто збуджена або перевтомлена.
   – А ви, сер, спокійний і щасливий?
   – Не спокійний, але щасливий – усім серцем щасливий.
   Я підвела очі та глянула йому в лице. Я прочитала на ньому радість. Воно пашіло і палало.
   – Довірся мені, Джейн, – сказав він. – Звільнися від тягаря, що гнітить твій розум, поділися ним зі мною. Чого ти боїшся? Що я не буду хорошим чоловіком?
   – Я зовсім не думала про це.
   – Може, тебе непокоять твої нові обов’язки? Ти боїшся життя, в яке тобі скоро вступати?
   – Ні.
   – Ти заганяєш мене у безвихідь, Джейн. Твій погляд і сумний голос завдають мені болю. Поясни, в чому справа.
   – Тоді слухайте, сер. Вас не було вдома минулої ночі…
   – Не було. Знаю, ти вже натякала на якусь подію, що сталася, коли мене не було. Гадаю, що нічого серйозного не трапилося. Одним словом, щось тебе занепокоїло. Розкажи. Можливо, місіс Феєрфакс щось тобі наговорила? Чи ти підслухала розмову між слугами? І твоє чутливе самолюбство постраждало?
   – Ні, сер.
   Пробило дванадцяту. Я почекала, поки завмер срібний передзвін маленького годинника та хрипкий вібруючий стукіт великого у холі, і провадила далі:
   – Вчора увесь день я була дуже заклопотана і невимовно щаслива посеред усієї цієї метушні, бо, здається, ви думаєте, що мене переслідує страх перед новим оточенням, новими обов’язками і таке інше, а це не так. Моя найзаповітніша, найбажаніша мрія – це жити з вами, бо я кохаю вас. Ні, сер, не пригортайте мене зараз, нехай я розкажу все до кінця. Вчора я ще сподівалася на провидіння і вірила, що і вас, і мене чекає щасливе майбутнє. Коли пам’ятаєте, день був прегарний, спокійне повітря та чисте небо віщували вам безпечну і комфортну подорож. Після чаю я трошки погуляла терасою. Я думала про вас. В уяві ви постали переді мною так близько, наче нікуди й не від’їжджали. Я думала про своє майбутнє життя і про ваше, сер. Про те, що воно ширше і бурхливіше, ніж моє. Так само, як море ширше і глибше від струмка, що впадає в нього. Я міркувала, чому моралісти називають цей світ страшною пустелею, адже для мене він цвіте, мов троянда. Аж перед самим заходом сонця стало холодно і небо вкрили хмари. Я зайшла всередину, і Софі покликала мене нагору подивитися на мою весільну сукню, яку щойно привезли, а під нею в коробці я знайшла ваш подарунок – чудовий серпанок, який ви, з притаманною вам екстравагантністю, виписали мені з Лондона. Гадаю, ви вирішили, що оскільки я не хочу при йняти коштовностей, то змусите мене при йняти в подарунок щось не менш цінне. Я посміхалася, розгортаючи його, й уявляла, як кепкуватиму з ваших аристократичних смаків та бажання перебрати свою плебейку-наречену на дочку пера. Я малювала в уяві, як принесу і покажу вам шматок мережива, який приготувала собі на голову, і запитаю, чи цього не достатньо для жінки, яка не може дати своєму чоловікові ні багатства, ні краси, ні корисних зв’язків. Я чітко бачила ваш вираз і чула ваші обурені республіканські відповіді та аргументи щодо того, що абсолютно немає потреби примножувати ваше багатство чи покращувати становище, одружуючись із грішми чи титулами.
   – Як добре ти знаєш мене, чаклунко моя! – втрутився містер Рочестер. – Та що ж ти таке знайшла у серпанку, окрім гаптування? Ти знайшла отруту чи кинджал? Чого ти така засмучена?
   – Ні, ні, сер. Окрім тонкої і багатої тканини, я знайшла там тільки гордощі Феєрфакса Рочестера, а вони зовсім мене не лякають, бо я звикла бачити цього демона. Але, сер, коли стемніло, знявся сильний вітер. Вчора ввечері він ревів не так дико, як сьогодні, він наче скиглив, завивав, проймав до кісток. Як я хотіла, щоб ви були вдома! Я зайшла до цієї кімнати, та від вигляду порожнього крісла та згаслого коминка у мене похололо на серці. За кілька хвилин я пішла до своєї кімнати, але не могла заснути – мене тривожили якісь дивні передчуття. Вітер завивав дедалі сильніше, але моє вухо вловлювало якесь моторошне голосіння чи то в будинку, чи надворі, важко було сказати, але щоразу воно звучало все дужче й виразніше, коли на хвильку вщухав вітер. Зрештою я подумала, що це десь виє пес, і зраділа, коли дивні звуки стихли. Уві сні мене переслідував образ темної і бурхливої ночі. Я й надалі мала сильне бажання бути з вами, але підсвідомо розуміла, що щось стоїть між нами. Спочатку я ніби кудись ішла незнайомою покрученою дорогою. Мене окутала цілковита темрява, дощ лив як із відра, а на руках я несла мале дитя – крихітне слабке створіння, замале, щоб іти самотужки. Воно тремтить у моїх холодних руках і жалібно плаче. Мені здавалося, сер, що ви їдете тією ж дорогою, ви десь попереду, і я напружую всі м’язи, кожен нерв, щоб наздогнати вас, намагаюся вигукнути ваше ім’я, щоб ви спинилися. Але мої руки й ноги наче скуті, а слова, які я вимовляю, навіть не зриваються з моїх уст. Однак я відчуваю, що ви все віддаляєтеся…
   – Невже цей сон так засмутив тебе, Джейн? Адже зараз я тут. Тобі не покращало? Які в тебе нерви! Забудь ці нереальні видіння і думай лише про реальне щастя! Ти кажеш, що кохаєш мене, Джанет? Так, це твої слова. Я ніколи їх не забуду, навіть не намагайся викрутитися. Ці слова не застигли на твоїх устах, ти їх вимовила. Я чув їх чітко і ясно. Можливо, вони занадто урочисті, проте солодкі, як музика: «Я маю надію на те, що ми житимемо разом, Едварде, бо я люблю вас…» Чи кохаєш ти мене, Джейн? Скажи ще раз.
   – Так, сер. Кохаю всім серцем і душею.
   – Так, – сказав він, помовчавши якусь мить. – Дивно, але ці слова боляче врізаються мені в серце. Чому? Гадаю, тому, що ти сказала це дуже серйозно і сама в це віриш, а ще тому, що ти дивишся на мене з такою довірою, правдивістю і відданістю. Здається, на мене дивиться дух. Поглянь на мене лукаво, Джейн. Ти вмієш це. Подаруй мені одну зі своїх сором’язливих і водночас провокуючих посмішок. Скажи, що ти не терпиш мене, глузуй із мене, дражни мене! Роби, що заманеться, але не зворушуй мене. Краще я гніватимуся, ніж сумуватиму.
   – Я глузуватиму з вас і дражнитиму вас, але спершу хочу закінчити свою розповідь. Вислухайте мене до кінця.
   – Я гадав, Джейн, що ти вже все розказала. Думав, що причина твоєї меланхолії криється у поганому сні.
   Я похитала головою.
   – Що! Це ще не все? Але нізащо не повірю, що це щось справді важливе. Я попереджаю тебе наперед, що не повірю. Що ж, веди, будь ласка, далі.
   Його збуджений вигляд, якась нетерплячість і настороженість здивували мене, але я провадила:
   – Мені наснився ще один сон, сер. Мені наснилося, що Тернфілд-Хол – жахлива руїна, притулок кажанів та сов. З усієї пишної будівлі не залишилося нічого, тільки високі крихкі стіни, які от-от заваляться. Надворі стоїть місячна ніч, а я блукаю по вкритих травою руїнах. Я натикаюся на уламок мармуру від коминка, на фрагмент карниза. В руках я все ще тримаю замотане в шаль невідоме немовля. І хоча мої руки втомлені, а дитина своєю вагою стримує мою ходу, я не можу кинути її. Звідкись здалеку до мене долинає стукіт кінських копит. Я впевнена, що це ви. Вас не було багато років і ви їдете з далекої країни. Я щосили деруся на тонку високу стіну, я хочу бодай одним оком глянути на вас зверху. З-під моїх ніг скочується каміння, віття плюща, за яке я чіпляюся, рветься, дитя хапає мене своїми рученятами за шию і заледве не душить. Нарешті я нагорі. Я бачу вас, ви – маленька плямка на білій дорозі, і ця плямка все зменшується і віддаляється. Вітер дме так сильно, що я не можу стояти. Я сідаю на вузький виступ і кладу налякане дитя собі на коліна. Ви тим часом завертаєте за ріг і зникаєте. Я нахиляюся вперед, щоб востаннє побачити вас, але стіна кришиться, я хитаюся, дитина котиться з моїх колін, я втрачаю рівновагу, падаю – і прокидаюся.
   – Тепер усе, Джейн?
   – Це тільки вступ, сер. А казка лишень починається. Отже, я прокинулася. Розплющивши очі, я побачила світло і подумала, що вже день. Але я помилилася, це горіла свічка. Я гадала, що до кімнати зайшла Софі. Свічка стояла на туалетному столику, а двері шафи, куди я перед сном повісила свою весільну сукню та серпанок, були відчинені. Звідти долетів якийсь шелест. Я запитала: «Софі, що ви робите?» Ніхто не відповів, але з-за дверцят шафи з’явилася постать. Вона взяла свічку, піднесла її догори і почала роздивлятися шлюбне вбрання. «Софі! Софі!» – знову вигукнула я і знову не отримала відповіді. Я сіла в ліжку й подалася вперед. Спочатку мене охопило здивування, потім я зніяковіла, а тоді кров застигла в моїх жилах. Містере Рочестер, це була не Софі, і не Лі, і не місіс Феєрфакс, це була навіть не – я цілком впевнена в цьому навіть зараз – не та дивна жінка, Грейс Пул!
   – Це повинна була бути одна з них, – перебив мій хазяїн.
   – Ні, сер. Я запевняю вас, що я ще ніколи не бачила в Тернфілд-Холі істоти, яка пробралася в мою кімнату цієї ночі. Ні її зріст, ті постать не були мені знайомі.
   – Опиши її, Джейн.
   – Здається, то була висока струнка жінка з густим чорним волоссям, що спадало їй на плечі. Не знаю, в що вона була вбрана. В сорочку, халат чи простирадло? Але воно було біле й пряме.
   – Ти бачила її обличчя?
   – Спочатку ні. А потім вона взяла мій серпанок, потримала в руках, довго на нього дивилася, тоді накинула собі на голову й обернулася до дзеркала. Саме в ту мить я чітко побачила її обличчя в темному подовгуватому дзеркалі.
   – Яке ж воно було?
   – Мені воно видалося страшним і похмурим. Я ще ніколи не бачила такого обличчя, сер! Воно було мертвотно-бліде і якесь дике. Якби ж я могла забути, як вона вивалила свої червоні очі й роздивлялася в дзеркалі червоне, аж почорніле лице!
   – Як правило, привиди бліді, Джейн.
   – А цей був червоний, сер. Губи спухлі й почорнілі, чоло суворе, чорні брови високо підняті над налитими кров’ю очима. Сказати, кого нагадало мені це обличчя?
   – Скажи.
   – Ту німецьку погань – вурдалака!
   – Та невже! І що вона зробила?
   – Сер, вона зірвала серпанок з голови, розірвала його навпіл і, жбурнувши на підлогу, потоптала його ногами.
   – А що було потім?
   – Потім вона відсунула фіранку і визирнула надвір; мабуть, уже займався світанок, бо вона взяла свічку і рушила до дверей. Вона зупинилася біля мого ліжка: на мене дивилися скажені очі. Вона піднесла свічку мені до обличчя і погасила її. Коли я побачила це жахливе лице над собою, то зомліла. Вдруге в своєму житті, вдруге я зомліла від страху.
   – Хто був із тобою, коли ти отямилася?
   – Нікого, сер. Надворі уже був день. Я встала, вмила голову й лице водою, зробила кілька ковтків. Хоча я була знесилена, та не захворіла. Я твердо вирішила, що нікому не розповім про своє видіння, тільки вам. А тепер, сер, розкажіть, що то була за жінка?
   – Витвір твоєї уяви, от і все. Я повинен добре піклуватися про тебе, золотце моє. У тебе такі слабкі нерви.
   – Запевняю вас, сер, що з моїми нервами все гаразд. Та істота була реальною. Вона й справді була в моїй кімнаті.
   – А твої попередні сни також реальні? Невже Тернфілд-Хол перетворився на руїну? Хіба між нами є якісь перешкоди? Невже я покинув тебе без сліз, не поцілувавши і не попрощавшись?
   – Поки що ні.
   – Хіба я зможу вчинити таке? Уже почався той день, який зв’яже нас разом. А коли ми будемо разом, твої надумані страхи зникнуть. Я запевняю тебе.
   – Надумані страхи, сер! Як би я хотіла, щоб саме такими вони були! Я хочу цього більше, ніж будь-чого іншого, бо бачу, що навіть ви не можете пояснити мені, що трапилося минулої ночі.
   – Оскільки я не можу цього зробити, виходить, воно нереальне.
   – Спочатку, сер, я сказала собі те саме. Вранці, прокинувшись, я оглянула кімнату, щоб додати собі сміливості та заспокоїти себе веселим виглядом знайомих мені речей при денному світлі. Але опустивши погляд, я побачила на килимі пряме спростування моїх здогадок – серпанок, розірваний навпіл!
   Я відчула, як містер Рочестер заціпенів, потім затремтів усім тілом і несподівано пригорнув мене.
   – Дякувати Богові! – вигукнув він. – Коли щось зле і було коло тебе минулої ночі, то постраждав тільки серпанок. Страшно подумати, що могло статися!
   Він перевів подих і притис мене до себе так міцно, що я ледве дихала. Помовчавши кілька хвилин, він весело продовжив:
   – Тепер, Джанет, я все тобі поясню. Це був напівсон-напівреальність. Безперечно, якась жінка заходила в твою кімнату.
   Це, мабуть, була Грейс Пул. Ти й сама знаєш, що вона – дивне створіння. І в тебе є причини на те, щоб вважати її такою. Згадай тільки, що вона зробила зі мною? А з Мейсоном? Ти напівспала, а ще тебе лихоманило, і побачивши її в такому стані, ти приписала їй риси нереальної істоти, якою вона не є: довге розпатлане волосся, опухле почорніле обличчя, височенний ріст – все це плід твоєї уяви, наслідок кошмару. А розірваний серпанок – це на неї схоже, це могла бути робота її рук. Бачу, що ти хочеш запитати, навіщо я тримаю цю жінку в домі? Коли з часу нашого одруження мине рік і один день, тоді я все тобі поясню, Джейн. А зараз не можу. Тебе це влаштовує, Джейн? Ти приймаєш таке пояснення? Я замислилася. Його пояснення й справді було можливим, хоча й не задовольнило мене повністю. Та, щоб не суперечити містерові Рочестеру, я вдала, що воно мене цілком влаштовує. Все-таки мені полегшало на душі, і я усміхнулася йому замість відповіді. А оскільки було вже далеко по першій, то нам був час розходитися.
   – Здається, Софі спить в дитячій кімнаті разом з Адель, так? – запитав він, коли я запалила свічку.
   – Так, сер.
   – У ліжечку Адель достатньо місця і для тебе. Краще тобі сьогодні поспати там, Джейн. Немає нічого дивного в тому, що подія, яка трапилася минулої ночі, змусила тебе нервувати. Я б не хотів, щоб ти спала сама. Пообіцяй, що підеш до дитячої кімнати.
   – З радістю, сер.
   – І міцно замкни двері зсередини. Коли будеш нагорі, розбуркай Софі та попроси її, щоб вона збудила тебе завтра трохи раніше. Ти повинна одягнутися і закінчити сніданок до восьмої. А тепер відкинь усі похмурі думки, віджени все недобре. Хіба ти не чуєш, що вітер ущух? А дощ уже не тарабанить по шибах. Подивись, – (він підняв фіранку), – яка сьогодні чудова ніч!
   Ніч і справді була чудовою. Половина неба зробилася чиста і спокійна. Вітер стих і вже не збивав хмари в кучі, а гнав довгими срібними пасмами на схід. Тихо світив місяць.
   – Ну, – сказав містер Рочестер, уважно дивлячись мені в очі. – Як почуваєшся зараз, моя Джанет?
   – Ця ніч спокійна, сер, так само, як і я.
   – Цієї ночі тобі не насниться ні розлука, ні смуток, а тільки блаженна любов і щасливий шлюб.
   Це передбачення справилося тільки наполовину. Мені й справді не наснилося нічого сумного, але радісного також, бо я зовсім не спала. Тримаючи в руках маленьку Адель, я стерегла її дитячий сон – такий спокійний, такий тихий і безневинний – і очікувала наступного дня. Мені так і не вдалося заснути, і щойно зійшло сонце, як я одразу підвелася. Я пам’ятаю, як Адель обхопила мене рученятами за шию і як я поцілувала її, рознімаючи їх. Мене переповнили якісь дивні емоції, і я заплакала над нею. Я відійшла, бо злякалася, що мої схлипування можуть порушити її тихий сон. Мені здалося, що вона є символом мого минулого життя, а майбутнє було мені невідоме – бажане і водночас небезпечне, – і тепер я мала піти йому назустріч.

Розділ ХХVІ

   О сьомій при йшла Софі, щоб одягнути мене. Вона дуже довго чепурила мене, так довго, що містеру Рочестерові, мабуть, набридло чекати і він послав нагору запитати, чому я так довго не спускаюся. Вона саме пришпилювала до мого волосся серпанок (все-таки приготоване мною простеньке біле мереживо), і я вирвалася з її рук, тільки-но вона закінчила.
   – Заждіть! – крикнула вона по-французьки. – Подивіться на себе в дзеркало. Ви так жодного разу й не глянули.
   Уже в дверях я повернулася до дзеркала. Я побачила одягнену в сукню і серпанок постать, вона була зовсім несхожа на мене. Якась незнайомка.
   – Джейн! – почулося знизу, і я поквапилася туди. Внизу біля сходів мене чекав містер Рочестер.
   – Ти така повільна, Джейн! – сказав він. – Я згораю від нетерпіння, а ти так довго збираєшся.
   Він провів мене до їдальні, уважно оглянув із голови до ніг і заявив, що я гарна, мов лілія, і що є не тільки гордістю його життя, але й потіхою для його очей. Потім він сказав, що дає мені десять хвилин на те, аби поснідати, і подзвонив. На дзвінок прийшов один із нещодавно найнятих лакеїв.
   – Джон запрягає карету?
   – Так, сер.
   – Багаж уже знесли вниз?
   – Його саме зносять, сер.
   – Підіть до церкви і подивіться, чи при йшов уже містер Вуд (священик) із паламарем. Повернетеся і скажете мені.
   Читач уже знає, що церква розташована була зразу за брамою, тому лакей повернувся скоро.
   – Містер Вуд уже в ризниці, сер. Він одягається.
   – А карета?
   – Запрягають коней.
   – Зараз нам її не треба, до церкви ми підемо пішки, але карета повинна бути готова перш, ніж ми повернемося. Нехай поскладають валізи і міцно все прив’яжуть, а Джон хай сидить на місці.
   – Так, сер.
   – Джейн, ти готова?
   Я підвелася. Дивно було якось: ані бояр, ані дружок, ані родичів – ніхто на нас не чекав. Були тільки містер Рочестер і я. В холі ми пройшли попри місіс Феєрфакс. Я б із радістю заговорила до неї, але за руку мене тримала залізна рука містера Рочестера, який поволік мене вперед так швидко, що я ледве встигала добігати. Глянувши на обличчя містера Рочестера, я збагнула, що він не хоче зволікати ні хвилини. Мені стало цікаво, чи всі наречені мають такий вигляд перед шлюбом? Скільки впертості і рішучості було в його очах, що виблискували з-під насуплених брів!
   Я не пам’ятаю, яким видався день: сонячним чи похмурим. Ідучи алеєю, я не дивилася ані на небо, ані на землю. Мої очі слідували за серцем, яке невідривно стежило за містером Рочестером. Я намагалася розгледіти ту невидиму річ, на яку був постійно звернений його затятий погляд. Я хотіла знати ті думки, яким він так опирався, з якими боровся.
   Біля церковної брами він зупинився: нарешті помітив, що я геть захекалася.
   – Невже я жорстокий у своєму коханні? – запитав він. – Перепочинь хвилинку, зіпрись на мене, Джейн.
   Ще й тепер перед моїми очима постає картинка, на якій зображено старий сірий Божий храм на тлі рожевого неба, а навколо шпиля кружляє чорний гайворон. Також пам’ятаю невеличкі зелені могилки, не забула й дві постаті, які блукали поміж ними і читали написи, вирізьблені на вкритих мохом надгробках. Я запам’ятала їх, бо помітивши нас, ці дві дивні постаті зразу ж пішли до церкви. Я була впевнена, що вони зайдуть через бічні двері, щоб подивитися на церемонію. Містер Рочестер не помітив їх. Він дивився на моє обличчя, яке несподівано зблідло. На чолі виступив піт, а щоки і губи стали холодними. Коли я трохи перепочила, він лагідно повів мене стежкою до церкви.
   Ми переступили поріг тихого і простенького храму. Священик у білому фелоні чекав нас біля низенького вівтаря, поруч стояв паламар. Всюди було спокійно, тільки дві тіні ледь помітно пересувалися у віддаленому куточку. Мої здогадки були правильні: незнайомці зайшли до церкви перед нами і тепер, повернувшись до нас спинами, стояли перед склепом Рочестерів і розглядали старий, почорнілий від часу мармуровий пам’ятник – янгола, що стояв навколішках, охороняючи останки покійного Деймера Рочестера, котрий загинув під Марстон-Муром в часи громадянських війн, [62 - Мається на увазі битва під Марстон-Муром 2 липня 1644 р., в результаті якої вся північ Англії відтоді перебувала під владою парламенту.] та його дружини Елізабет.
   Ми зайняли свої місця біля вівтаря. Почувши обережні кроки позаду, я оглянулася через плече: один із незнайомців – це був джентльмен – наближався до нас. Почалася служба. Священик уже розказав нам усе необхідне про шлюб і, ступивши крок уперед, трошки нахилився до містера Рочестера. Він мовив:
   – Я закликаю і вимагаю від вас обох (ви повинні відповідати так, наче настав день останнього суду, коли розкриються всі секрети і таємниці), якщо хтось із вас може назвати причину, з якої ці двоє не можуть об’єднатися в законному шлюбі, ви повинні сказати про це зараз. Бо ви знаєте, що ті, хто одружується проти волі Божої, не отримують Божого благословення, і такий шлюб не може вважатися законним.
   Як годиться за звичаєм, він зробив паузу. Та як часто таку паузу порушує якась репліка? Мабуть, один раз на сто років. Священик навіть не відвів очей від книжки і, затримавши дихання лише на якусь мить, провадив далі. Він уже простягнув руку до містера Рочестера і розтулив рота, щоб запитати: «Чи берете ви цю жінку собі в дружини?» – коли поблизу пролунав чіткий голос:
   – Цей шлюб не може відбутися. Я заявляю, що існує перешкода.
   Священик підвів очі на того, хто говорив, і мовчки застиг. Паламар зробив те ж саме. Містер Рочестер ледь помітно хитнувся, наче від землетрусу. Ставши якомога твердіше і не повернувши ані голови, ні очей, він сказав:
   – Продовжуйте.
   Коли він промовив ці слова, в церкві запала мертва тиша. Тепер заговорив містер Вуд:
   – Я не можу продовжити, не розглянувши цю заяву. Я повинен з’ясувати, правда це чи наклеп.
   – Церемонія не може відбутися, – вів далі голос за нашими спинами. – Я можу підтвердити свої слова: існує нездоланна перешкода цьому шлюбові.
   Містер Рочестер чув ці слова, але не звертав на них уваги. Він стояв твердо і незворушно, він зовсім не рухався, тільки тримав мене за руку. Яка гаряча і сильна була його рука! А його бліде холодне чоло нагадувало мармур! А як палали його очі, насторожені та дикі!
   Здається, містер Вуд розгубився.
   – Яку перешкоду ви маєте на увазі? – запитав він. – Можливо, її можна усунути. Поясніть, будь ласка.
   – Навряд чи, – пролунало у відповідь. – Я уже сказав, що ця перешкода нездоланна, і на це є підстави.
   Той, хто говорив, підійшов ближче і перехилився через поруччя. Він провадив далі, вимовляючи кожне слово виразно, спокійно, але достатньо голосно:
   – Мова йде про попередній шлюб. Містер Рочестер уже має дружину, і вона жива.
   Мої нерви відреагували на ці тихі слова, як удар грому, вони завібрували так, як ніколи досі. Моя кров відчула їхню підступну жорстокість сильніше, ніж мороз чи полум’я. Та я контролювала себе і не боялася, що зомлію. Я подивилася на містера Рочестера і змусила його поглянути на мене. Його обличчя було як кам’яне, а як світилися очі! Він нічого не заперечував. Здавалося, він кинув виклик усім і всьому. Не промовивши і слова, не усміхнувшись, немов не впізнаючи в мені людську істоту, він тільки обняв мене за стан і щосили пригорнув до себе.
   – Хто ви такий? – запитав він незнайомця.
   – Мене звуть Бригс, я адвокат із Лондона.
   – І ви хочете повісити на мене якусь дружину?
   – Я просто хочу нагадати вам про вашу дружину, сер. Якщо ви не визнаєте її, то це ще не означає, що її не визнає закон.
   – Тоді, будь ласка, розкажіть мені про неї. Як її звуть? Хто її батьки? Де вона проживає?
   – Звичайно.
   Містер Бригс спокійно витягнув із кишені шматок паперу і прочитав офіційним тоном:
   – «Я стверджую і можу засвідчити, що двадцятого жовтня… року (це було п’ятнадцять років тому) Едвард Феєрфакс Рочестер з Тернфілд-Холу,…ширське графство, і з маєтку Ферндин,…ширське графство, Англія, взяв шлюб із моєю сестрою Бертою-Антуанеттою Мейсон, дочкою комерсанта Джонаса Мейсона та його дружини Антуанетти, креолки, в Спеніштауні на Ямайці. Документ, що посвідчує реєстрацію шлюбу, можна знайти в архівах церкви, а в мене є копія». Підписано: Ричард Мейсон.
   – Якщо цей документ не підроблений, то він може тільки довести, що я був одружений, але він не доводить, що згадана в ньому жінка все ще жива.
   – Вона була жива три місяці тому, – відповів адвокат.
   – Звідки вам це відомо?
   – У мене є свідок, сер. І ви навряд чи зумієте спростувати його свідчення.
   – Або кличте його, або йдіть к бісу!
   – Краще я покличу його – він приїхав разом зі мною і зараз неподалік. Містере Мейсон, підійдіть, будь ласка, до нас.
   Почувши це ім’я, містер Рочестер заскреготів зубами; його враз аж пересмикнуло. Я стояла близько і відчула, як він судорожно тремтить від люті та розпачу. Другий незнайомець, який до цього часу ховався в тіні, тепер вийшов зі своєї схованки. З-за спини адвоката вистромилося бліде обличчя – це був ніхто як Мейсон. Містер Рочестер повернувся і пильно подивився на нього. Як я уже неодноразово згадувала, його очі були геть чорні, але тепер вони світилися якимсь червоним, навіть кривавим блиском. Його обличчя палало – смагляві щоки і бліде чоло почервоніли так, наче в його серці назрівала страшна пожежа. Він поворухнувся і підняв руку на Мейсона, він міг ударити його, повалити на підлогу і вибити дух із кволого тіла, але Мейсон відступив і жалібно застогнав: «Боже правий!» Презирство трохи остудило містера Рочестера – його запал враз зник. Він тільки запитав:
   – Що ти маєш сказати?
   Мейсон заворушив блідими губами, але не мовив і слова.
   – Забирайся к бісу, якщо не можеш відповісти. Я запитую ще раз: що ти маєш сказати?
   – Сер, сер, – втрутився священик. – Не забувайте, що ви перебуваєте в храмі Божому.
   Потім він звернувся до Мейсона і лагідно запитав:
   – Чи ви впевнені, сер, що дружина цього джентльмена все ще жива?
   – Сміливіше, – підбадьорював адвокат. – Ну ж бо, говоріть.
   – Зараз вона мешкає в Тернфілд-Холі, – сказав Мейсон. Потім додав виразніше: – Я бачив її там у квітні. Я її брат.
   – В Тернфілд-Холі?! – перепитав священик. – Це неможливо! Я уже давно живу в цих краях, сер, і мені ніколи не доводилося чувати про місіс Рочестер із Тернфілд-Холу.
   Я побачила, як губи містера Рочестера скривились у злій посмішці. Він пробурмотів:
   – Звісно, що ви нічого не чули! Я добре подбав про це, а особливо щоб ніхто не здогадався, що вона моя дружина.
   Якийсь час він міркував, а потім, наче порадившись сам із собою, заявив голосно і впевнено:
   – Досить! Настав час розказати правду. Вуде, можете згорнути свою книгу і зняти фелон. А ви, Джоне Грін, – звернувся він до паламаря, – можете йти додому, ніякого вінчання сьогодні не буде.
   Паламар вийшов із церкви, а містер Рочестер мужньо провадив далі:
   – Двоєженство – яке жахливе слово! Хоча я збирався стати двоєженцем. Проте доля злісно покепкувала з мене, а може, провидіння стало на перешкоді – мабуть, таки провидіння. Зараз я нічим не кращий за самого диявола і, як би сказав мій духовний наставник, безперечно заслуговую на найстрашніше покарання – пекельний вогонь і вічні муки. Мій план викрито, джентльмени. Я визнаю, що адвокат і його клієнт кажуть правду: я одружений і моя так звана дружина жива! Вуде, ви кажете, що ніколи не чули, що в тому домі живе місіс Рочестер, проте я впевнений, що не раз і не два до вас доходили чутки про божевільну жінку, яку тримають у Тернфілд-Холі, подалі від людського ока. Дехто нашіптував вам, що це моя позашлюбна сестра, дехто – що моя коханка. Так от, я повідомляю вам, що це моя дружина, з якою я одружився п’ятнадцять років тому. А звуть її Берта Мейсон. Вона – сестра цього рішучого чоловіка, чиї тремтячі руки та бліді щоки красномовно свідчать про те, що він не позбавлений відваги. Веселіше, Ричарде! Ніколи не бійся мене! Я швидше вдарю жінку, ніж тебе… Берта Мейсон – божевільна! Вона походить із родини божевільних. Три покоління ідіотів та маніяків! Її мати – креолка – була божевільною і п’яницею! Я довідався про це уже потому, як одружився з її донькою. Від мене все приховали. Яблуко від яблуні недалеко падає. Берта також недалеко втекла від своєї матері. Я отримав чарівну дружину – чисту, мудру, скромну. Можна подумати, я був найщасливішим чоловіком в усьому світі! Так, я багато чого надивився! Якби ви тільки знали, якого блаженства я зазнав! Але я вам більше нічого не пояснюватиму. Бригсе, Вуде, Мейсоне, я запрошую вас до свого дому відвідати пацієнтку місіс Пул і мою дружину! Побачите на власні очі, з якою істотою мене повінчали обманом, і тільки тоді судитимете, чи мав я право розірвати ці стосунки і шукати прихильності серед людей. Ця дівчина, – провадив він далі, глянувши на мене, – знала про цю жахливу таємницю не більше, ніж ви, Вуде. Вона думала, що все чесно і законно, і їй навіть не спадало на гадку, що її може заманити в пастку фіктивного шлюбу нещасний чоловік, якого обдурили і який уже навіки прив’язаний до злої, божевільної, звіроподібної жінки! Ходіть за мною! Всі!
   Все ще тримаючи мене за руку, він швидко вийшов із церкви, а три джентльмени попрямували за ним. Біля парадного входу до Тернфілд-Холу стояла карета.
   – Забери її звідси, Джоне, – сказав містер Рочестер холодно. – Сьогодні вона нам не знадобиться.
   Місіс Феєрфакс, Адель, Софі та Лі вийшли нам назустріч, щоб поздоровити.
   – Геть звідси! Всі! – крикнув хазяїн. – Забирайтеся геть зі своїми привітаннями! Кому вони потрібні? Не мені, це точно! Ви запізнилися на п’ятнадцять років.
   Він швидко зайшов у дім і почав підніматися сходами, все ще тримаючи мою руку і жестами запрошуючи джентльменів не відставати, що вони й робили. Ми пройшли першу сходову площадку й опинилися в галереї на другом поверсі, звідти ми подалися на третій поверх. Містер Рочестер відімкнув своїм ключем маленькі чорні двері і впустив нас до завішаної гобеленами кімнати з великим ліжком та різьбленою шафою.
   – Пам’ятаєш цю кімнату, Мейсоне? – сказав ваш поводар. – Вона покусала тебе тут і вдарила ножем.
   Він відсунув гобелен зі стіни, і перед нами з’явилися ще одні двері, які він також відімкнув. У кімнаті не було вікон, у кутку палав коминок, обгороджений високою, міцною решіткою, а зі стелі на ланцюгу звисала лампа. Грейс Пул схилилася над вогнем і, вочевидь, варила щось у каструлі. В іншому кінці кімнати в цілковитій темряві металася якась постать. Що то – тварина чи людська істота, – з першого погляду було сказати важко. Вона повзала, рикала і форкала, немов якийсь дивний дикий звір. Але вона була в щось одягнена, а на її обличчя спадала копна скуйовдженого темного волосся з сивими волосками.
   – Доброго ранку, місіс Пул! – сказав містер Рочестер. – Як у вас справи? І як почувається ваша пацієнтка сьогодні?
   – Нормально, сер. Дякую, – відповіла Грейс, обережно піднявши каструлю і поставивши її на ґрати. – Трохи дратівлива, але не надто.
   Дикий крик спростував її відповідь. Одягнена гієна підвелася і випросталася на задніх ногах.
   – Ой, сер. Вона побачила вас! – вигукнула Грейс. – Вам краще піти геть.
   – Кілька хвилин, Грейс. Я прошу тільки пару хвилин.
   – Тоді стережіться, сер! Заради всього святого, стережіться!
   Божевільна заревіла. Потім прибрала сплутані пасма з обличчя і кинула лютий погляд на відвідувачів. Я зразу ж впізнала те налите кров’ю обличчя, ті набряклі щоки. Місіс Пул наблизилася до неї.
   – Тримайтеся якомога далі, – мовив містер Рочестер, відсуваючи її вбік. – Вона не має ножа, тому гадаю, я впораюся самотужки.
   – Ніколи не знаєш, що в неї є, сер. Вона така хитра! Ніколи не знаєш, чого від неї чекати.
   – Нам краще піти геть, – прошепотів Мейсон.
   – Забирайся до дідька, – порадив йому зять.
   – Стережіться! – закричала Грейс.
   Три джентльмени поспішно відступили. Містер Рочестер загородив мене собою. Божевільна скочила і вхопила його за горло, воднораз уп’явшись зубами в щоку. Вони почали боротися. Вона була висока, майже така, як її чоловік, до того ж трохи огрядна. В руках вона мала чоловічу силу і мало не задушила містера Рочестера, хоч яку атлетичну статуру він мав. Він міг втихомирити її сильним ударом, але, певне, не хотів бити, а лише відбивався. Нарешті він схопив її за руки; Грейс Пул дала йому шнурок, і він зв’язав ним руки божевільної, а потім прив’язав її до стільця. Увесь цей час божевільна лементувала, намагаючись викрутитися. Потім містер Рочестер повернувся до глядачів. Він дивився на них із посмішкою, гіркою та безнадійною.
   – Це моя дружина, – сказав він. – Це єдині обійми, на які я претендую, і єдина розрада, яку отримую у важку годину. А ось що мені б хотілося мати, – з цими словами він поклав руку мені на плече, – цю молоду дівчину, яка стоїть на краю пекла так непохитно і тихо, мовчки спостерігаючи за тим, як біситься демон. Я хотів, щоб вона стала моєю надією, моїм шансом після всього. Вуде і Бригсе, ви бачите різницю? Порівняйте ці чисті очі з он тими, налитими кров’ю, це обличчя з тією маскою, а тоді судіть мене – і ви, проповіднику слова Божого, і ви, захиснику закону. І пам’ятайте: як судите ви, так колись осудять і вас! А тепер ідіть геть. Я повинен надійно сховати свій скарб.
   Усі ми вийшли. Містер Рочестер залишився на кілька хвилин, щоб дати подальші вказівки Грейс Пул. Коли ми спускалися сходами, до мене звернувся адвокат:
   – Із вас, мадам, – сказав він, – буде знято всі обвинувачення. Гадаю, ваш дядько буде радий почути це, якщо він доживе до того часу, поки Мейсон повернеться на Мадейру.
   – Мій дядько! Що з ним? Хіба ви його знаєте?
   – Містер Мейсон знає. Містер Ейр багато років був торговим представником їхньої фірми у місті Фуншал на Мадейрі.
   Коли ваш дядько отримав листа, в якому ви повідомляли, що збираєтеся одружитися з містером Рочестером, у нього якраз гостював містер Мейсон, який зупинився на Мадейрі, щоб поправити здоров’я перед від’їздом на Ямайку. Містер Ейр поділився цією новиною з моїм клієнтом, оскільки знав, що він добре знайомий із джентльменом на ім’я містер Рочестер. Містер Мейсон здивувався і не на жарт розхвилювався. Він розказав усе, як було насправді. Мені прикро казати це, але ваш дядько перебуває зараз у дуже важкому стані, з якого, беручи до уваги його хворобу і вік, він уже, мабуть, ніколи не вийде. Хоч як він хотів, але сам не зміг поїхати до Англії, щоб попередити вас і застерегти, тому він послав містера Мейсона, аби той, не гаючи ні хвилини, вжив усіх можливих заходів для того, щоб запобігти цьому незаконному шлюбу. Він спрямував його до мене по пораду. Я дуже поспішав і радий, що не запізнився, так само як і ви. Якби я був упевнений, що ваш дядько ще живий, я б порадив вам вирушати на Мадейру разом із Мейсоном, але за обставин, що склалися, гадаю, вам краще залишитися в Англії, поки ви не отримаєте звісточки від містера Ейра або про нього… Чи маємо ми тут іще які справи?
   – Ні, ні. Ліпше забираймося звідси, – відповів Мейсон гарячково, і навіть не діждавшись містера Рочестера, щоб попрощатися, вони швидко залишили будинок. Священик зостався, щоб прочитати невеличку повчальну проповідь своєму гордовитому парафіянинові, і, виконавши свій обов’язок, пішов.
   Я саме стояла на порозі своєї відчиненої кімнати, але, почувши його кроки, зайшла всередину. У будинку стало тихо. Коли всі пішли, я замкнула двері, щоб ніхто не міг потурбувати мене. Я не плакала, не побивалася і була на диво спокійною. Я машинально зняла весільне вбрання й одягнула простеньку вовняну сукню, в якій була вчора і яку, як я думала, вже більше не одягну. Потім я сіла: сама не знаю, звідки взялися втома та слабкість. Я схрестила руки на столі й звісила на них голову. Тільки тепер я почала думати: досі я тільки слухала, дивилася, рухалася – вірніше, йшла, куди мене вели чи тягли, – і спостерігала за зміною подій, ставала свідком того, як розкриваються всі таємниці. Але тепер я думала.
   Ранок був досить спокійний, усе відбулося тихо – все, за винятком тієї короткої сцени з божевільною. У церкві також усе відбулося тихо, не було там ні вибуху пристрастей, ні голосних суперечок, ні сварок, ані грізних викликів, не було ридань, навіть сліз. Вимовлено лише кілька слів, якими й висловлено заборону проти шлюбу. Кілька різких коротких запитань, поставлених містером Рочестером; потім відповіді, пояснення, представлені докази. Мій хазяїн чесно в усьому зізнався і надав живі докази. Несподівані гості уже розійшлися. Все скінчено.
   Я була у своїй кімнаті, як завжди, сама. Здається, я зовсім не змінилася. Ніщо не мучило мене: ніхто мене не образив і не принизив. Але все-таки куди поділася вчорашня Джейн Ейр? Де було її життя? Яке її майбутнє?
   Джейн Ейр, така жадана жінка, яка мало не стала місіс Рочестер, знову була покинута, самотня дівчина. Її життя було безбарвне, її майбутнє – ніяке. Різдвяні морози вдарили посеред літа; біла груднева буря здійнялася над липнем; лід укрив стиглі яблука, холодні вітри розтерзали квітучі троянди, лани і луки вкрилися білим покривалом; стежки, які ще вчора буяли квітами, сьогодні вкрилися непрохідними снігами; а ліси, які дванадцять годин тому пишалися зеленими листочками і буйними кронами, мов вічнозелені тропічні дерева, тепер стояли голі, пусті, дикі й засніжені, немов соснові бори у Норвегії взимку. Всі мої надії загинули – їх винищила жорстока доля, як однієї ночі винищено було всіх немовлят у Єгипті. Я озирнулася на свої заповітні мрії, які вчора цвіли і світилися, а сьогодні злягли холодними блідими трупами, не здатними ожити. Я оглянулася на своє кохання, те почуття, що належало моєму хазяїну і яке він прищепив і мені; воно тремтіло в моєму серці, як нещасне немовля в холодній колисці. Воно захворіло, його переслідував страх. Моє кохання уже не шукало рук містера Рочестера, не жадало зігрітися біля його грудей. Ох, воно вже ніколи не повернеться до нього, бо всі надії – розбито, довіру – зруйновано! Містер Рочестер перестав бути для мене тим, ким був раніше, бо він зовсім не такий, як я думала. Я не приписую йому ніяких пороків; я б навіть не сказала, що він зрадив мене. Але тепер він уже не асоціювався з непохитною правдивістю, яка так вабила мене. Я мушу покинути його. Я відчуваю це. Коли, як, куди мені податися – я не знала, хоча й не сумнівалася, що він сам виставить мене із Тернфілду. Здається, він ніколи не кохав мене по-справжньому. Я була тільки хвилинним захопленням. Але нічого не вийшло, і тепер я йому зовсім не потрібна. Я боялася, що ми ще можемо зустрітися. Мабуть, сам мій вигляд огидний йому. Він ненавидить мене. О, яка я була сліпа! Як легковажно повелася!
   Мої очі були заплющені. Здається, мене поглинала темрява, а думки виринали, немов із темного бурхливого потоку. Зневірена, квола і безсильна, я, здавалося, лежала на дні великої висохлої річки, як на ліжку. Я чула, як десь далеко в горах проривається потік, і відчувала, що він мене от-от заллє і поглине. Я не мала бажання підводитися, а гребти не було сили. Я лежала без тями, дожидаючись смерті. Тільки одна думка втримувала в мені життя – згадка про Бога. Вона пробудила в мені німу молитву. Її слова зринали у моїй свідомості, і я відчувала, що слід проказати їх уголос, але у мені не було сили…
   «Не віддаляйся від мене, бо горе близьке, бо нема мені помічника». [63 - Книга Псалмів, 21:12.]
   А воно таки було близько. А що я не просила небо відвернути його, не скала рук, як у молитві, не стала навколішки, не промовила жодного слова, воно при йшло: важкий водний потік залив мене. Усвідомлення того, що життя загублене, любов втрачена, надії розвіяні, віра розхитана, затопило мене повноводою масою. Годі описати ці гіркі години! Направду, повінь залила мою душу; я вгрузла в глибокій трясовині; я не відчувала землі під ногами; я занурилась у глибокі води; потоки накрили мене з головою.

Розділ ХХVІІ

   Десь надвечір я підвела голову і, роздивившись довкола, помітила, що призахідне сонце освітило кімнату. Тоді я запитала себе: «Що мені робити?»
   Відповідь не забарилася: «Негайно покинути Тернфілд». Вона пролунала так владно і страшно, що я аж затулила вуха. Я сказала, що зараз не можу й думати про це. «Те, що я не дружина Едварда Рочестера, завдає мені чи не найменше страждань, – подумала я. – Ну, збудилася я від солодкого сну, побачила, що все було марно, – це не страшно. Це я переживу. Але думка про те, що я повинна покинути його рішуче, негайно і цілком, нестерпна. Цього я не знесу!»
   Але внутрішній голос переконував, що я все переживу, що зможу, і запевняв, що я так і зроблю. Я боролася зі своєю рішучістю: я хотіла стати слабкою, щоб уникнути жахливих страждань у майбутньому, які сама ж і збиралася собі заподіяти. Але свідомість, цей безжалісний тиран, вхопила мене за горло і глузливо сказала: поки що я стою лише однією ногою в болоті, та пообіцяла, що своєю залізною рукою скине мене на саме дно моїх страждань.
   «Тоді нехай хтось розлучить нас! – вигукнула я. – Нехай мені допоможе хтось інший!»
   «Ні, ти сама впораєшся, і ніхто тобі не допомагатиме. Ти сама виколеш собі праве око, сама відрубаєш собі праву руку. Твоє серце стане жертвою, і цю жертву принесеш ти сама».
   Раптом я підхопилася на ноги, щоб вирватися із тієї самоти, в якій мене відвідав цей страшний суддя, із тиші, в якій пролунав такий владний голос. Коли я випросталася, мені запаморочилося в голові. Я відчула, що мені зле від переживань та виснаження. Сьогодні я ще нічого не їла і не пила, навіть не поснідала. Мені стало боляче, коли я раптом подумала, що відтоді як я зачинилася у своїй кімнаті, ніхто не запитав, як я себе почуваю, не покликав наниз, навіть маленька Адель не постукала в мої двері, і місіс Феєрфакс не шукала мене. «Друзі завжди забувають тих, від кого відвернулася доля», – прошепотіла я, відсуваючи засув і виходячи в коридор. Я за щось зачепилася: моя голова все ще паморочилася, погляд був затуманений, а ноги тремтіли. Я не втрималася і впала, але не на підлогу: мене впіймала дужа рука. Я підвела погляд – мене зловив містер Рочестер, який сидів на стільці біля порогу моєї кімнати.
   – Нарешті ти вийшла, Джейн, – сказав він. – Я довго чекав на тебе, я прислухався – і не вловив жодного руху, не почув жодного схлипування. Ще п’ять хвилин такої мертвої тиші – і я був ладен виламати двері, мов який грабіжник. Отже, ти уникаєш мене? Ти замикаєшся і горюєш на самоті! Я так хотів, щоб ти прийшла і накричала на мене. Ти ж така запальна! Тому я очікував якоїсь бурхливої сцени. Я готувався до зливи гарячих сліз, але хотів, щоб вони пролилися на мої груди, а не на суху підлогу чи в твій носовичок. Проте я бачу, що ти взагалі не плакала! Я бачу бліді щічки, згаслий погляд, але жодного сліду сліз. Мабуть, твоє серце обливалося кривавими сльозами?
   Ну, Джейн. Ти не скажеш жодного прикрого слова? Жодного докору? Нічого, що могло б мене образити чи розгнівати? Стоїш собі спокійно, де я тебе поставив, і розглядаєш мене втомленим байдужим поглядом.
   Джейн, я ніколи не хотів зневажити тебе так. Якби людина, котра мала одне-єдине дороге її серцю ягнятко, яке їло з її рук, пило з її чашки і спало на її грудях, випадково забила його, вона б не почувалася більше винною в своєму злочині, ніж почуваюся зараз я. Ти коли-небудь зможеш пробачити мені?
   Читачу, я пробачила йому тієї ж миті. В його очах було таке глибоке каяття, така правдива жалість у голосі, а в кожному русі таке мужнє завзяття, до того ж в усьому його вигляді, в кожному русі було стільки любові, що я пробачила йому все. Я не промовила цього вголос, я знала це в глибині свого серця.
   – Ти знаєш, що я негідник, Джейн? – запитав він сумно. Мабуть, він дивувався з моєї мовчанки та покірності, які були радше результатом слабкості, аніж просто примхою.
   – Так, сер.
   – Скажи мені все, що в тебе на думці. Але щиро – не щади мене.
   – Я не можу. Я втомлена і хвора. Я хочу води. Він якось жалісно зойкнув і, взявши мене на руки, зніс униз.
   Спочатку я не знала, до якої кімнати він приніс мене: все пливло перед моїми очима. Згодом я відчула цілюще тепло коминка, бо хоча надворі й стояло літо, я зовсім задубіла в своїй кімнаті. Він підніс до моїх губ келих із вином, я скуштувала його і трохи ожила. Потім я з’їла, що він мені подав, і скоро зовсім при йшла до тями. Я була в бібліотеці, сиділа на його кріслі, а він стояв біля мене. «Якби я могла піти з життя зараз, спокійно і безболісно, це було б найкраще, – подумала я. – Тоді б мені не довелося рвати струни мого серця, розлучаючись із містером Рочестером. Я повинна покинути його. Це очевидно. Я не хочу покидати його – я не можу покинути його!»
   – Як почуваєшся, Джейн?
   – Набагато краще, сер. А скоро стане ще ліпше.
   – Скуштуй іще трохи вина, Джейн.
   Я послухалась. Потім він поставив бокал на стіл, став переді мною і почав уважно роздивлятися. Раптом він розвернувся, емоційно вигукнув щось зовсім нерозбірливе і почав швидко ходити кімнатою туди-сюди. Потім зупинився біля мене і нахилився, наче збирався поцілувати, але я вчасно згадала, що його пестощі тепер були заборонені, і відвернулася, відштовхнувши його.
   – Що! Як це розуміти? – схвильовано вигукнув він. – А, я знаю! Ти не хочеш цілувати чоловіка Берти Мейсон? Ти вважаєш, що я уже зайнятий, мої обійми заборонені?
   – В усякому разі, сер, вони не для мене. Я не маю на них права.
   – Чому, Джейн? Гаразд, я позбавлю тебе необхідності багато говорити. Я відповім за тебе. Ти хочеш сказати, що у мене вже є дружина. Правильно я здогадався?
   – Так, сер.
   – Якщо ти й справді так вважаєш, то, мабуть, дуже поганої думки про мене; ти, либонь, гадаєш, що я – втілення підступного розпусника, підлий і ниций гульвіса, котрий вдає кохання, щоб затягнути тебе до заздалегідь наготованої пастки, позбавити тебе честі й самоповаги. Що ти на це скажеш? Бачу, ти не знаєш, що сказати; по-перше, ти все ще ослаблена і тобі важко дихати; по-друге, ти не можеш звикнути до того, що маєш право лаяти і ображати мене. Крім того, твої очі повні сліз, і варто тобі заговорити, як вони ринуть потоком, а ти не хочеш дорікати, ридати, влаштовувати сцени. Ти міркуєш, як тобі чинити. А говорити, на твою думку, немає сенсу. Я добре знаю тебе і тому я насторожі.
   – Сер, я не хочу діяти проти вас, – сказала я. І мій тремтячий голос видав мене, я не могла продовжувати.
   – Не в твоєму розумінні слова, а в моєму ти плануєш зруйнувати мене. Ти хочеш сказати, що я одружений, а такий я тобі до нічого – ти покинеш мене, триматимешся від мене якнайдалі. Ось щойно ти відмовилася поцілувати мене. Ти наміряєшся стати мені зовсім чужою, жити під цим дахом тільки як гувернантка Адель. А якщо я коли-небудь звернуся до тебе ніжним словом, якщо дружнє почуття знову манитиме тебе до мене, ти скажеш собі: «Цей чоловік майже зробив мене своєю коханкою, в його присутності я повинна вести себе холодно і неприступно». І ти обернешся на лід і камінь.
   Я прокашлялася і якомога впевненіше відповіла:
   – В моєму житті все змінилося, сер. Я повинна також змінитися, в цьому немає й найменшого сумніву. Щоб не мучити себе й уникнути болісних спогадів та нагадувань, є тільки один вихід – Адель повинна мати нову гувернантку, сер.
   – О, Адель піде до школи – я вже подбав про це. Так само я не збираюся мучити тебе болісними спогадами про Тернфілд-Хол – це прокляте місце, цей темний склеп, що виставляє всю огиду живої смерті під небесну блакить, це вузьке кам’яне пекло, де панує один справжній диявол, гірший за тисячі уявних. Джейн, ти не залишишся тут, так само як і я. З самого початку я вчинив неправильно, привізши тебе до Тернфілд-Холу, знаючи, що тут повно примар. Ще не знаючи тебе, я наказав усім, щоб вони не розкривали тобі таємниці цього проклятущого місця, бо боявся, що жодна гувернантка не погодиться залишитися з Адель, коли взнає, з яким страховищем їй доведеться жити. Я не міг перевезти божевільну до іншого місця, хоча у мене є старий будинок у Ферндині. Він іще більш віддалений і захований, аніж цей. Там я міг надійно сховати її, якби мене не мучили докори сумління: тамтешня місцевість шкідлива для здоров’я. Тому я й відмовився від цієї думки. Вологі стіни допомогли б мені і швидко позбавили такого тягаря. А я не міг піти на таке вбивство, хоч як сильно я ненавиджу її.
   Однак приховуючи від тебе сусідство божевільної жінки, я однаково, що закутав маленьку дитину в плащ і поклав її під анчаром: цей демон отруює і завжди отруював усе довкола. Але я замкну Тернфілд-Хол, я наглухо заб’ю парадні двері та всі вікна. Я платитиму Грейс Пул двісті фунтів щорічно за те, щоб вона жила тут із моєю дружиною, адже так ти величаєш цю страшну відьму. Грейс ладна піти на багато що заради грошей. Крім того, її син з Гримзі-Ритріту складе їй компанію і допомагатиме при нападах божевілля, коли моїй дружині спаде на думку палити людей в їхніх ліжках, колоти їх ножем, кусати тощо.
   – Сер, – перебила я його. – Ви чините несправедливо щодо цієї нещасної жінки. Коли ви говорите про неї, вас сповнює ненависть і бажання помсти. Це жорстоко. Адже вона не винна, що божевільна.
   – Джейн, маленька моя дівчинко (я називатиму тебе так, бо такою ти і є), ти не усвідомлюєш, про що говориш, і знову засуджуєш мене несправедливо. Я її ненавиджу не за те, що вона божевільна. Хіба б я ненавидів тебе, якби ти була божевільною?
   – Думаю, що так, сер.
   – У такому разі ти помиляєшся і не знаєш нічого ні про мене, ні про любов, на яку я здатний. Кожна часточка твого тіла так само дорога мені, як моя власна. І незважаючи ані на біль, ані на хворобу, так буде завжди. Твій розум – це мій скарб, і навіть якщо він захворіє, все одно залишиться моїм неоціненним скарбом. Щоразу, коли б ти лютувала, я б стримував тебе своїми обіймами, а не гамівною сорочкою, твій дотик у нападі шаленства був би так само дорогий мені, а якби ти накинулася на мене так люто, як ота жінка сьогодні вранці, я б ніжно пригорнув тебе і таким чином стримав. Я б не відвертався від тебе з відразою, як від неї. Коли б тобі було легше, біля тебе не було б ні сторожа, ні няньки, а тільки я. Я б доглядав тебе лагідно і ніжно, хоча б ти й не усміхнулася мені жодного разу. Я б не втомився дивитися в твої очі, хоча б вони більше не впізнавали мене. Та навіщо я так багато говорю про це? Я казав про те, щоб забрати тебе з Тернфілду. Як ти знаєш, усе вже готове до від’їзду: завтра ти поїдеш звідси. Я тільки прошу тебе провести під цим дахом іще одну ніч, Джейн. А тоді прощавайте всі таємниці і страхи! Прощавайте назавжди! Я маю місце, яке стане мені надійним притулком і в якому я сховаюся від набридливих спогадів, непроханих гостей, навіть від обману та лихослів’я…
   – Візьміть Адель з собою, сер, – перебила я. – Вона стане вам товаришем у вашій самотності.
   – До чого ти ведеш, Джейн? Я же сказав, що віддам Адель до школи. Навіщо мені товариство дитини, та й не моєї власної, а позашлюбної доньки французької танцівниці? Чому ти постійно говориш мені про неї? Навіщо нав’язуєш мені її товариство?
   – Просто ви говорили про якесь відлюдне місце, сер; а самотність дуже важка, а для вас особливо.
   – Самотність! Самотність! – повторив він роздратовано. – Бачу, що мені слід усе тобі пояснити. Не знаю, що у тебе під тим загадковим виразом сфінкса. Але ти повинна розділити мою самотність! Розумієш?
   Я заперечно похитала головою. Для цього мені знадобилося зібрати всю свою відвагу, адже він хвилювався дедалі дужче і міг загорітися навіть від такої мовчазної відповіді. Він швидко ходив туди-сюди кімнатою і раптом зупинився, наче вріс ногами в землю. Він довго і пильно дивився на мене. Я відвела погляд і потупилася у вогонь, намагаючись зберегти спокійний та незворушний вигляд.
   – І як мені вмовити цю Джейн з її вдачею? – мовив він нарешті набагато спокійніше, ніж я сподівалася, судячи з його вигляду. – Шовкова нитка розмотувалася занадто гладко, я завжди знав, що скоро я наражуся на вузол: ось і він. А тепер і роздратування, і досада, і безкінечні турботи! Боже! Дай мені хоч трошки Самсонової сили, щоб розрубати цей вузол!
   Він знову почав ходити по кімнаті, але скоро зупинився, цього разу якраз навпроти мене.
   – Ти вислухаєш мене, Джейн? – він зупинився і наблизив свої губи до мого вуха. – Бо якщо не вислухаєш, то не знаю, що тоді вчиню.
   Його голос був хрипкий, а погляд як у людини, що от-от від нестерпної муки порине з головою у дику, надмірну сваволю. Я одразу помітила це, я бачила, що ще якась мить – і я нічого не зможу вдіяти. Спливала та остання секунда, коли я ще могла контролювати і заспокоїти його; показавши ворожість, страх чи бажання утекти, я б тієї ж миті підписала смертний вирок собі і йому. Але я не боялася, аніскілечки. Я відчувала внутрішню силу, натхнення, яке підтримувало мене. Ця мить була небезпечна, але саме в цьому й полягала її чарівність. Я почувалася так, наче індіанець, який долає бурхливий потік на своєму каное. Я схопила його за стиснені кулаки, розчепила дужі пальці і лагідно сказала:
   – Сідайте. Я говоритиму з вами так довго, як ви захочете. І вислухаю все, що ви хочете сказати, розумне і нерозумне.
   Він сів, але не мовив і слова. Деякий час я намагалася перебороти сльози, я докладала чималих зусиль, щоб стримати їх, бо знала, що йому було б неприємно, якби я заплакала. Проте зараз я перестала стримувати їх, і сльози посипалися градом. Якщо він гніватиметься, то й на краще. Отже я дала волю почуттям і заплакала.
   Скоро я почула, як він наполегливо благає мене, щоб я заспокоїлася. А я відповіла, що не можу, поки він такий лютий.
   – Але я не злюся, Джейн. Я люблю тебе занадто сильно, щоб злитися. Тому я вже заспокоївся. Але твоє маленьке бліде личко набрало такого серйозного і холодного вигляду, що мені несила винести це. Заспокойся, витри свої оченята.
   Його голос був спокійний, а це означало, що він також заспокоївся. Отже я, зі свого боку, також затихла. Він спробував покласти голову мені на плече, але я не дозволила. Тоді хотів пригорнути мене до себе, але марно!
   – Джейн! Джейн! – вигукнув він з таким відчаєм і гірким сумом, що кожен мій нерв затремтів. – Виходить, ти не кохаєш мене? Мабуть, ти цінувала тільки мої статки і своє становище як моєї дружини? А тепер, коли ти вважаєш мене непридатним на роль твого чоловіка, то цураєшся мене, гидуєш мною, боїшся мого дотику, немов я яка жаба чи мавпа…
   Ці слова боляче ранили мене. Але що я могла зробити чи сказати? Мабуть, мені нічого не треба було робити чи казати, але мене так мучили докори сумління за те, що я боляче раню його почуття, що я не могла не пом’якшити його страждань.
   – Я люблю вас, – сказала я. – Більше, ніж будь-коли, але я не можу ані показувати, ані підживлювати це почуття, і тому висловлюю його востаннє.
   – Востаннє, Джейн! Що! Ти думаєш, що зможеш жити зі мною, бачити мене щодня, і при цьому – адже ти все ще любиш мене – бути завжди холодною і віддаленою?
   – Ні, сер. Я впевнена, що не зможу. І тому бачу лише один вихід, але ви будете сердитися, коли почуєте про нього.
   – Кажи! А якщо я бушуватиму, у тебе завжди при собі сльози.
   – Містере Рочестер, я повинна покинути вас.
   – На скільки, Джейн? На кілька хвилин, щоб зачесати коси, які трохи скуйовдилися, і вмити личко, яке аж пашить?
   – Я повинна покинути Адель і Тернфілд. Я повинна розлучитися з вами назавжди. Я повинна почати нове життя серед незнайомих людей і в іншому місці.
   – Звісно, я ж казав, що тобі треба поїхати звідси. Але слова про розлуку зі мною – гарячкові та необдумані. Може, ти мала на увазі, що повинна стати частиною мене? Щодо нового життя ти маєш рацію. Ти повинна стати моєю дружиною. Адже я нежонатий. Ти будеш місіс Рочестер – і за законом, і насправді. Я буду біля тебе доти, доки ми житимемо. Ти поїдеш на південь Франції. Там, на узбережжі Середземного моря, у мене є біленький будиночок. Там ти житимеш щасливим, безпечним і невинним життям. Не бійся, що я хочу обдурити тебе і зробити своєю коханкою. Чому ти хитаєш головою? Джейн, дослухайся до моїх слів, обдумай все, а то, правду кажучи, я за себе не поручуся!..
   Його голос і руки тремтіли, його великі ніздрі роздувалися, а очі блищали. І все-таки я наважилася заговорити.
   – Сер, ваша дружина жива. Ви самі визнали цей факт сьогодні вранці. Якби я жила з вами так, як ви цього прагнете, то неодмінно стала б вашою коханкою. Заперечувати це означало б дурити себе.
   – Джейн, я неврівноважена людина, і ти забуваєш про це. Я не терплячий, я не кам’яний, і в мене є почуття. Пожалій себе і мене, поклади пальці на мій пульс. Чуєш, як б’ється? Тож стережись!
   Він оголив своє зап’ястя і простягнув до мене; рум’янець зійшов з його щік та губ, і вони стали білі-білі. Я була зовсім виснажена. Хвилювати його так сильно, опиратися його вмовлянням було жорстоко, але я нізащо не могла поступитися. Я зробила те, що зазвичай робить людина, опинившись у безвихідній ситуації, – звернулася по допомогу до сили, вищої за людину. Слова «Боже, допоможи мені!» мимоволі зірвалися з моїх вуст.
   – Який же я дурень! – раптом вигукнув містер Рочестер. – Я продовжую казати їй, що неодружений, а не пояснюю чому. Я забув, що вона не знає нічого про ту жінку, про її вдачу, чи про обставини, які змусили мене одружитися з нею. О, я впевнений, що Джейн погодиться зі мною, коли знатиме те, що відомо мені! Просто дай мені свою руку, Джанет. Я хочу не тільки бачити тебе, але й торкатися, аби переконатися, що ти біля мене. В кількох словах я опишу тобі все, як воно було. Ти можеш вислухати мене?
   – Так, сер. Я ладна слухати вас годинами, якщо ви зволите.
   – Мені вистачить кількох хвилин. Джейн, ти коли-небудь чула про те, що я не найстарший син у сім’ї? Що колись у мене був старший брат?
   – Пам’ятаю, місіс Феєрфакс колись згадувала мені про це.
   – А чи чула ти, що мій батько був зажерливий скупердяй?
   – Я зрозуміла це з її слів.
   – Отже, Джейн, все було так. Мій батько вирішив не ділити своїх статків, він не міг змиритися з тим, щоб розділити свій маєток навпіл і віддати мені мою законну половину. Все мало перейти до мого брата Роланда. Але так само важко було йому змиритися з думкою, що його син став бідняком, тому він вирішив мене вигідно одружити. Він іще заздалегідь почав шукати мені наречену. Містер Мейсон, плантатор і торговець із Вест-Індії, був його давнім другом. Батько почав розпитувати про нього і взнав, що він людина з неабиякими статками. Він дізнався, що в містера Мейсона є син і дочка, за якою той дасть тридцять тисяч фунтів посагу. Це його влаштовувало. По закінченні коледжу мене відправили на Ямайку, щоб я одружився з уже засватаною мені дівчиною. Мій батько не сказав нічого про гроші, але розповів, що міс Мейсон була окрасою Спеніштауна, найвродливішою дівчиною. Тільки в цьому він не збрехав, так воно і було. Прибувши на Ямайку, я зустрів вродливу дівчину в стилі Бланш Інгрем: високу, статечну, з чорними косами. Її сім’я, та й вона сама намагалися щосили задурити мене, адже я походив із гарного роду. Вони показували її мені на вечірках, розкішно одягнену. Я рідко зустрічався з нею наодинці, ми майже не говорили. Вона загравала зі мною і намагалася всіляко сподобатися, виставляючи напоказ усі свої чари. Здавалося, що всі чоловіки обожнювали її і заздрили мені. Я загорівся, мене постійно підштовхували – й от мої почуття розгулялися, а оскільки я був молодий, зелений і недосвідчений, то намислив собі, що кохаю її. Важко уявити, на яке безумство штовхає це безглузде суперництво у вищому світі, бажання бути першим, хтивість, необачність і сліпота юності! Її родичі вмовляли мене, суперники заохочували, а вона спокушала. Тож весілля відбулося так швидко, що я й незчувся. О, як я ненавиджу себе, коли згадую про це! Як я себе зневажаю! Я ніколи не любив, не поважав її, я навіть не знав своєї дружини. Я не певний, чи в її натурі була хоча б одна чеснота, бо я не помітив ані скромності, ні доброти, ні щирості, ані досконалості в її розумі та вчинках. А я одружився з нею! Бевзь! Йолоп! Сліпий і тупоголовий бовдур! З меншим гріхом я б… Я геть забув, із ким я розмовляю.
   Я ніколи не бачив матері своєї нареченої. Я гадав, що вона померла. Коли закінчився медовий місяць, я усвідомив свою помилку. Її мати була божевільна, і її замкнули у будинку для душевнохворих. У неї був молодший брат – також цілковитий ідіот. Старший, якого ти бачила (його я не можу ненавидіти, – хоч як не люблю всю його родину, – бо в його кволому розумові є зернина порядності, він завжди цікавився своєю хворою сестрою і турбувався про неї, а ще був колись мені відданим по-собачому), теж опиниться там одного дня. Мій батько та брат Роланд знали про це, але вони пам’ятали тільки про тридцять тисяч фунтів стерлінгів. Вони змовилися проти мене.
   Це все було для мене страшним відкриттям, але я міг винуватити свою дружину хіба в обмані, навіть коли виявив, що її вдача цілком чужа мені, її смаки не мають нічого спільного з моїми, а розум тупий, обмежений і не здатний сягнути чогось вищого чи усвідомити щось більше за елементарні речі. Коли я зрозумів це, то не міг витерпіти жодного вечора, жодної години, я не міг спокійно перебувати біля неї. У нас не в’язалася ніяка розмова, бо яку б тему я не заводив, зразу ж отримував від неї грубу, вульгарну і безглузду відповідь. Я збагнув, що ніколи не матиму спокійного сімейного життя, бо жодна челядь не стерпить її постійних нападів люті та безпідставного гніву, її незрозумілих, абсурдних і суперечливих розпоряджень. Навіть тоді я стримував себе: я уникав суперечок, намагався не дорікати їй, приховувати своє каяття та відразу. Я стримував ту глибоку антипатію, яку відчував до неї.
   Джейн, я не обтяжуватиму тебе огидними подробицями. Я скажу кілька сильних слів, і ти зрозумієш, що я маю на увазі. Я прожив із тією жінкою, що зараз перебуває там, нагорі, чотири роки, й увесь цей час вона випробовувала мене: її погана вдача швидко дозріла, й у неї з’являлося все більше вад. Її могла втихомирити лише жорстокість, а я не хотів жорстокості. Який у неї був пігмейський розум і які згубні нахили! Яких нелюдських страждань вона мені завдала! Берта Мейсон – справжня дочка своєї божевільної матері – завдала мені всіх тих огидних і принизливих мук, яких обов’язково зазнає чоловік, одружений із запальною та вульгарною жінкою.
   Тим часом помер мій брат, а ще за чотири роки і батько. Тепер я був багатий і водночас приречений на мізерне існування: найогидніша, найбрудніша, найрозбещеніша особа, яку мені тільки доводилося зустрічати, була поєднана зі мною і називалася за законом і для людей моєю дружиною. Я не міг позбутися її ніяким законним способом, хоча лікарі й визнали її божевільною – розпуста прискорила її божевілля. Джейн, тобі не хочеться слухати мою розповідь? Ти здаєшся нездоровою. Може, я закінчу іншим разом?
   – Ні, сер, закінчіть зараз. Мені вас шкода, мені справді вас шкода.
   – Жалощі деяких людей, Джейн, – це образлива й отруйна милостиня, яку так і хочеться жбурнути назад в обличчя тому, хто її запропонував; така жалість притаманна черствим егоїстичним людям: це поєднання егоїстичного болю від страждань інших та байдужої зневаги до того, хто їх зазнав. Але це не твоя жалість, Джейн; це не те почуття, яке осяює твоє обличчя в цей момент, не те, яким світяться твої очі, від якого б’ється твоє серце і тремтить рука. Твоє співчуття, люба моя, – це страждальна мати любові; це дитя чистої, незаплямованої пристрасті, і я приймаю її, Джейн. Тож нехай це почуття прийде до мене, мої обійми розкриті для нього.
   – Добре, сер, продовжуйте. Що ви зробили, коли дізналися, що вона божевільна?
   – Джейн, мене охопив відчай, і тільки залишки самоповаги тримали мене на плаву. В очах усього світу я, безумовно, був болюче зневажений, але я був чистий у власних очах і ніколи не пов’язував себе з її сороміцькими вчинками, я намагався відгородитися від її душевних вад. Однак люди пов’язували моє ім’я з нею, а мені доводилося спілкуватися з нею щодня; її подих (тьху!) змішувався з повітрям, яким я дихав; крім того, мені так і не вдалося забути, що я був колись її чоловіком. Цей спогад був, та ще й тепер залишається для мене невимовно бридким. Ба більше, я знав, що поки вона жива, я ніколи не зможу одружитися з іншою, кращою жінкою. І хоча вона була на п’ять років старша за мене (її сім’я та мій батько обманули мене навіть стосовно її віку), здавалося, могла прожити так само довго, як і я, бо хоча у неї і був слабкий розум, тілом вона була дужа. Ось так у віці двадцяти шістьох років я опинився у полоні безнадії.
   Однієї ночі я прокинувся від її криків (відколи лікарі визнали її божевільною, звісно ж, її замикали). Була задушлива ніч, що буває тільки у Вест-Індії. В тих краях такі ночі часто бувають перед штормами. Я не міг заснути, тому підвівся і відчинив вікно. Повітря було наче наповнене сірчаними випарами, і я ніде не міг знайти прохолоди. До кімнати залетіли москіти і почали дзижчати, набридливо й однотонно. Море, шум якого я виразно чув зі свого вікна, розхвилювалося, наче від землетрусу. Над ним пропливали чорні хмари. Над хвилями нависав місяць, повний і червоний, як розпечене ядро гармати. Він востаннє кинув свій кривавий погляд на світ, який тремтів в очікуванні бурі. На мене сильно вплинула ця атмосфера і краєвид із вікна, з сусідньої кімнати долинали страшні прокльони божевільної. Іноді вона вимовляла моє ім’я. З якою демонічною ненавистю, якими брутальними словами вона величала мене! Жодна повія не володіє таким запасом брудної лайки. І хоча нас розділяли дві кімнати, я чув кожне слово: тоненькі стіни будинку не могли заглушити її криків та вовчого виття.
   «Це не життя, а пекло, – мовив я нарешті. – І це задушливе повітря, і ці дикі звуки, що линуть із безодні! Я маю право втекти від них. Якщо зможу. Страждання цього смертного тіла обтяжують мою душу, треба звільнити її від тлінної плоті. Я не фанатик і не боюся безсмертної вічності. Гірше, як зараз, уже й так не буде. Треба зі всім покінчити і йти додому, до Господа!»
   Я сказав це, стоячи навколішках і відмикаючи скриню, в якій зберігалося багато заряджених пістолетів. Я хотів накласти на себе руки. Це бажання оволоділо мною лише на якусь мить; я не був божевільним, тому напад цілковитого відчаю, який і викликав бажання самознищення, за хвилину минув.
   З океану подув свіжий вітерець із Європи й увірвався в кімнату крізь відчинене вікно: заштормило, загуділо, загриміло, заблискало, і повітря стало чистим та свіжим. Саме тоді я ухвалив тверде рішення. Я ходив по своєму саду, і на мене скрапувала вода з апельсинових, гранатових та ананасових дерев, а навколо мене займався прегарний тропічний світанок – і я при йняв таке рішення, Джейн. Послухай. Бо в ту хвилину мені допомогла якась вища мудрість, вона вказала мені правильний шлях.
   Лагідний вітерець із Європи все ще шелестів відсвіжілим листям, а Атлантичний океан гримів безмежною свободою. Моє серце, давно вже мертве і висохле, підхопило цю веселу мелодію, наповнилося життєдайною кров’ю, все моє єство прагнуло оновлення, а моя спрагла душа бажала ковтка цілющої води. У мене з’явилася надія, я відчув, що відродження можливе. Я стояв у квітучій альтанці в глибині саду і раптом звернув погляд на море – воно було блакитніше, ніж небо. Переді мною був Старий світ, переді мною відкривалися чіткі та ясні перспективи.
   «Їдь, – сказала надія. – Їдь до Європи і живи там. Бо там ніхто не знає, яке в тебе заплямоване ім’я і який непосильний тягар покладений тобі на плечі. Ти можеш забрати божевільну з собою до Англії, зачинити у Тернфілді й забезпечити її прислугою. Сам же можеш подорожувати, куди душі заманеться, і шукати собі пару до вподоби. Та жінка, котра стала причиною твоїх тривалих страждань, котра заплямила твоє ім’я, зганьбила твою честь, котра занапастила твою молодість, – не дружина тобі, а ти їй не чоловік. Зроби так, щоб про неї подбали належним чином, і ти виконаєш свій обов’язок перед Богом та людьми. Нехай ніхто й ніколи не дізнається її імені та ким вона тобі доводиться; не кажи про це жодній живій душі. Тримай її в безпечному, зручному місці, приховай її ганьбу і їдь, куди забажаєш».
   Я так і вчинив. Батько та брат не розповіли про мій шлюб нікому зі своїх знайомих, бо в першому ж листі, в якому я сповіщав їх, що оженився, – уже скуштувавши невимовної огиди наслідків цього шлюбу й побачивши, що то була за родина і що мене чекає у майбутньому, – я наполегливо просив тримати все у таємниці. Дуже скоро поведінка жінки, яку батько сам обрав мені у дружини, стала такою ганебною, що змушувала і його червоніти за свою невістку. Тепер він сам уже не хотів розголошувати шлюб і ще більше, ніж я, намагався тримати все в глибокій таємниці.
   Я повіз її до Англії. Я навіть не уявляв, яка жахлива подорож чекає мене на одному судні з тим монстром. Який я був щасливий, коли нарешті привіз її до Тернфілду й надійно зачинив у тій потаємній кімнаті на третьому поверсі, що її вона за десять років перетворила на барліг дикого звіра, на житло диявола! Мені було нелегко знайти для неї доглядачку: мені потрібна була людина, на яку можна цілковито звіритися, бо в нападах шаленства божевільна могла виказати те, що я так намагався приховати. Крім того, у неї бували спокійні дні – іноді тижні, – коли вона тільки проклинала мене. Нарешті я найняв Грейс Пул з Гримбзі-Ритріту. Тільки вона та ще лікар Картер (який перев’язував рану Мейсонові тієї ночі, коли вона штрикнула його ножем і покусала) знають мою таємницю. Місіс Феєрфакс, мабуть, також щось підозрювала, але вона так нічого і не дізналася. Взагалі Грейс Пул добре справляється з обов’язками доглядальниці, але вона має одну ваду, яку, здається, уже нічого не зможе вилікувати і яка є наслідком її неспокійної роботи. Саме через цей недолік божевільній уже не раз вдавалося вислизнути з-під її пильного ока і втекти, адже вона дуже хитра і зла. Вона завжди користується тимчасовим послабленням уваги своєї доглядальниці. Один раз вона приховала ножа, яким і штрикнула свого брата, двічі заволоділа ключем від своєї кімнати і блукала вночі будинком. Перший раз вона проникла до моєї кімнати і намагалася спалити мене живцем у ліжку, другий – нанесла візит тобі. Я дякую провидінню за те, що воно вберегло тебе і що божевільна зігнала всю свою злість на весільному серпанку, який, очевидячки, викликав у неї спогади про той день, коли вона сама була нареченою. Мені навіть страшно думати про те, що вона могла тобі заподіяти. Коли я думаю, як та тварюка, яка сьогодні вранці вчепилася мені в горло, нахиляє своє чорне, в червоних плямах обличчя над гніздечком моєї горлиці, кров стигне мені в жилах.
   – А що далі, сер? – запитала я, коли він замовк. – Що ви зробили потому, як привезли її сюди? Куди ви подалися?
   – Що я робив, Джейн? Я перетворив себе на блукаючий вогник. Куди я подався? Я розгулявся, як дикий березневий вітер. Я подався до Європи й об’їздив усі країни, одну по одній. Моїм найзаповітнішим бажанням було знайти хорошу розумну жінку, яку б я міг полюбити, – не таку фурію, що я залишив у Тернфілді.
   – Але ж ви не могли одружитися, сер.
   – Я вирішив, я був твердо переконаний у тому, що можу, навіть мушу. Я не хотів обманювати когось, як обманув тебе. Я гадав, що зможу відверто розповісти про все моїй коханій і відкрито запропонувати їй руку. Мені здавалося, що моє бажання кохати і бути коханим цілком природне, я й не сумнівався в тому, що знайдеться жінка, яка зрозуміє мене і при йме мою пропозицію, незважаючи на те прокляття, яке зависло наді мною.
   – І що, сер?
   – Ти така допитлива, Джейн. Твоя цікавість завжди змушує мене усміхатися. Ти широко розкриваєш очі, мов та непосидюща пташка, і час від часу робиш якісь несподівані рухи, ніби підганяєш мене, бо я відповідаю недостатньо швидко, ти хочеш знати все, що в мене на серці. Але перш ніж я продовжу, скажи, що ти маєш на увазі під цим «І що, сер?» Ти часто вимовляєш цю коротеньку фразу і змушуєш мене розповідати щось. Я й сам не знаю, чому воно так.
   – Я маю на увазі: «Що було далі? Що ви зробили? Що з того вийшло?»
   – Добре. А що саме ти хочеш знати?
   – Чи знайшли ви кого-небудь собі до вподоби? Чи запропонували їй одружитися? І що вона відповіла?
   – Я скажу, що знайшов дівчину, яка мені подобається, і попросив її одружитися зі мною, але я не знаю, що вона відповість, це ще не записане в книзі долі. Десять років я блукав світами, жив у різних столицях: інколи в Санкт-Петербурзі, частіше в Парижі, часом у Римі, Неаполі, Флоренції. У мене було багато грошей, старовинне славне ім’я, і я міг сам вибирати собі товариство. Я мав доступ у будь-які кола. Я шукав свій ідеал жінки поміж англійських леді, французьких графинь, італійських синьйор та німецьких баронес. Але не міг знайти його. Іноді, на якусь мить, мені здавалося, що я ловив погляд, чув голос, бачив постать, які провіщали завершення моїх пошуків, та я одразу помічав, що помилився. Не подумай, що я шукав ідеального розуму чи зовнішності. Я шукав таку, котра була б протилежністю креолки, та все марно. Серед них я не знайшов жодної, котру б захотів взяти собі за дружину, яким би вільним я не почувався після жаху, муки і відрази. Розчарування зробило мене нерозважним. Я почав вести непутяще життя, щоправда, ніколи не опускався до розпусти, як моя вест-індійська Мессаліна. [64 - Валерія Мессаліна (бл. 20–48) – третя дружина римського імператора Клавдія, відома своїм розпусним характером.] Вона була і є мені осоружною. Вроджена відраза до всього вульгарного та до неї самої стримувала мене навіть у розвагах. Будь-яка розвага, що виходила за межі пристойного, нагадувала мені про її вади, і я одразу ж утікав.
   Але я не міг жити сам. Тож спробував знайти розраду в товаристві коханок. Першою, кого я вибрав, була Селін Варанс – іще один нерозважливий крок, зробивши який, чоловік жалкує все життя. Ти вже знаєш, якою вона була і чим закінчилися наші стосунки. Після неї було ще дві жінки: італійка Джачинта й німкеня Клара – обидві були дуже вродливі. Та що для мене означала їхня краса за кілька тижнів?! Джачинта була безпринципна та запальна: я втомився від неї за три місяці. Клара була чесна та спокійна, але обмежена й тупа – мені такі не до смаку. Я з радістю дав їй певну суму, щоб вона могла почати свою справу, і таким чином легко позбувся її. Але, Джейн, я бачу з твого виразу, що в тебе складається не найкраща думка про мене. Ти вважаєш мене черствим розбещеним гульвісою, чи не так?
   – Зараз ви уже не подобаєтеся мені так, як спочатку, сер. Чи не спадало вам на думку, що ви чините недобре, живучи спочатку з однією коханкою, а потім з іншою? Ви говорите про це, як про звичайнісіньку справу.
   – Часом я сам так думав; і це було мені не до вподоби. Це було непорядне життя, і мені не хотілося б до нього повертатися. Утримувати коханку майже так само ганебно, як купити собі раба. Обоє – часто за природою і завжди за становищем – нижчі. А жити з нижчими на рівних принизливо. Я ненавиджу спогади про ті дні, які я провів із Селін, Джачинтою та Кларою.
   Я відчувала, що його слова правдиві, і зробила з них певний висновок: якщо я не триматиму себе в руках і забуду все, чого мене вчили, якщо, придумавши якийсь привід чи знайшовши виправдання, я піддамся спокусі і стану послідовницею цих бідолашних дівчат, одного дня він відчуватиме до мене те саме, що й до них, ставитиметься до мене так само. Я не висловила цієї думки вголос, достатньо того, що я відчула її. Я затаїла цю думку у своєму серці, щоб вона завжди залишалася там і допомагала встояти у скрутну хвилину.
   – Дивно, Джейн, що ти не кажеш: «І що, сер?» Адже я ще не завершив. У тебе такий похмурий вигляд. Бачу, що ти не схвалюєш моїх учинків. Але дозволь мені розповісти найголовніше. Минулого січня, позбувшись усіх своїх коханок, у дуже поганому гуморі, що був результатом розпутного, беззмістовного і самотнього життя, гірко розчарований, налаштований проти всього людства, а особливо жіноцтва (мені здавалося, що не існує ніякого ідеалу розумної, щирої, люблячої жінки), гнаний невідкладними справами, я повернувся назад до Англії.
   Морозяного зимового надвечір’я перед моїми очима постав Тернфілд-Хол, це Богом забуте місце! Я не очікував від цього візиту нічого доброго, й аж ніяк не сподівався на щось радісне. Я побачив маленьку постать, що спокійно сиділа на перелазі. Я проминув її так само байдуже, як і голу вербу навпроти. Я навіть не уявляв, чим вона стане для мене у майбутньому, і не здогадувався, що суддя мого життя – мій добрий янгол, а може, нечестивий диявол – чекали на мене у подобі цієї маленької постаті. Я не здогадався навіть тоді, коли після несподіваного падіння Мезрура вона підійшла і поважно запропонувала свою поміч. Така мала, схожа на худеньку дитину! Здавалося, що до моїх ніг прискакала маленька коноплянка і запропонувала мені своє тендітне крильце. Я поводився не зовсім чемно, але вона не йшла. Вона вперто стояла біля мене, дивилася і говорила таким владним голосом. Мені потрібна допомога, і тільки вона зможе надати її. І вона таки допомогла.
   Тоді, коли я сперся на її тендітне плече, щось нове – свіжі життєві сили і почуття – влилося в моє стомлене тіло. Я зрадів, коли дізнався, що цей маленький ельф іще повернеться до мене, що він мешкає у моєму домі, бо я не міг дозволити, щоб він вислизнув мені з рук і зник у присмерку за живоплотом. Я чув, як ти повернулася додому того вечора, Джейн, хоча, мабуть, ти й не здогадувалася, що я думав про тебе і спостерігав за тобою. Наступного дня я знову спостерігав за тобою, а сам при цьому залишався непоміченим. Півгодини я роздивлявся тебе, коли ти гралася з Адель у коридорі. Як я пам’ятаю, то був сніжний день, і ви не могли вийти надвір. Я сидів у своїй кімнаті, а оскільки двері були прочинені, то міг слухати і дивитися. Вся твоя увага була звернена на Адель, хоча я й помітив, що твої думки були десь далеко. Але ти була дуже терплячою до неї, моя маленька Джейн, ти говорила з нею і подовгу розважала її. Коли зрештою вона тебе покинула, тебе охопила глибока задума, ти повільно походжала коридором. Час від часу, проходячи повз вікно, ти зупинялася і дивилася на пухнаті сніжинки, прислухалася до завивання вітру, а потім ступала далі, занурена у свої мрії. І я думаю, що твої думки не були сумні: часом у твоїх очах спалахували веселі вогники, на обличчі читалося ледь помітне хвилювання, яке свідчило, що тебе не обтяжують гіркі, невеселі та гнітючі роздуми. Твій погляд радше виказував солодкі поривання юності, чий дух лине на вільних крилах надії все вище і вище у блакитне небо. Голос місіс Феєрфакс, яка говорила до прислуги в коридорі, пробудив тебе. І як дивно ти усміхнулася сама до себе, Джанет! У твоїй усмішці було стільки розуму: вона була лукава, ти ніби насміхалася зі своїх мрій. Вона наче промовляла: «Мої мрії надто вже солодкі, проте я не повинна забувати, що вони зовсім нереальні. В моїй уяві панує рожеве небо та квітучі сади Едему. Але водночас я добре знаю, що мені доводиться іти важкою дорогою, а навколо мене збираються грізні бурі». Потім ти побігла вниз і попросила, щоб місіс Феєрфакс доручила тобі якусь роботу: здається, ти хотіла скласти список витрат за тиждень чи щось таке. Я розізлився на тебе за те, що ти зникла з поля мого зору.
   З нетерпінням я чекав того вечора, коли вперше послав по тебе. Я очікував, що твоя вдача буде для мене чимось цілком новим, незвичним, і хотів глибше дослідити її, взнати її краще. Ти увійшла до кімнати з сором’язливим і водночас незалежним виглядом і була досить дивно одягнена – майже так, як зараз. Я змусив тебе говорити і дуже скоро помітив, що в тобі повно протилежностей. Твій вигляд і манери були скромні та стримані, я б сказав, обмежені правилами, ти почувалася дуже невпевнено, але водночас у тобі відчувалася якась вроджена витонченість. Ти зовсім не звикла до товариства і страшенно боялася виставити себе в поганому світлі, порушивши якусь вимогу етикету чи щось не так сказавши. Проте коли до тебе зверталися, ти підводила на співрозмовника щирі, допитливі та сяючі очі, і в кожному такому погляді відчувалася сила проникнення. А коли тобі ставили запитання, ти завжди знаходила швидку та вичерпну відповідь. Дуже скоро ти, здається, звикла до мене, бо, мабуть, відчула приязнь свого похмурого і суворого хазяїна, Джейн, а я здивувався, помітивши, що ти так швидко перестала боятися мене й поводилася невимушено. Хоч як би я бурчав, ти не виявляла ані здивування, ні страху, ні роздратування, ані невдоволення – ти просто дивилася на мене і час від часу усміхалася своєю скромною, однак розумною усмішкою, яку годі й описати. Я був водночас задоволений і заохочений тим, що побачив: мені подобалося те, що я бачив, і хотілося бачити його знову і знову. Однак протягом деякого часу я тримав тебе на віддалі й шукав твоєї компанії досить рідко. Я, як справжній інтелектуальний епікуреєць, намагався розтягнути задоволення від цього нового пікантного знайомства, окрім того, мене переслідував страх, що коли я поводитимуся з цією квіткою занадто вільно, її чарівні пелюстки можуть зів’янути – солодкі чари свіжості можуть покинути її. Тоді я ще не знав, що то був не скороминущий цвіт, а його яскрава подоба, вирізьблена з міцного каменю. Ба більше, я хотів подивитися, чи шукатимеш зустрічі зі мною ти, якщо я уникатиму тебе, – ти не шукала. Ти сиділа в своїй класній кімнаті тихіше, ніж миша, а коли й зустрічала мене в коридорі, проминала так швидко, звертаючи на мене так мало уваги, як тільки це було дозволено правилами ввічливості. В ті дні, Джейн, із твого обличчя майже не сходила глибока задума – не сумна, бо ти не була хвора, і не радісна, бо ти ні на що не сподівалася і не відчувала справжньої втіхи. Мені стало цікаво, чи думаєш ти про мене і чи взагалі коли-небудь думала, і я поклав собі будь-що довідатися про це.
   Отож я почав приділяти тобі увагу. Було щось веселе у твоєму погляді і щире в поведінці, коли ти розмовляла. Я бачив, що ти досить товариська, але тиха класна кімната й одноманітність твого життя зробили тебе мовчазною. Я дозволив собі бути добрим до тебе; і дуже скоро ти відповіла на мою доброту: твоє обличчя стало привітним, голос – лагідним; мені подобалося, як радісно ти вимовляєш моє ім’я. Я не минав жодної можливості зустрітися з тобою, Джейн, а в твоїй поведінці відчувалося якесь дивне вагання: ти дивилася на мене трохи насторожено, з якимсь сумнівом. Ти не знала, чого від мене чекати – чи я збираюся зіграти роль суворого хазяїна, чи, може, щедрого друга. Тоді ти вже занадто сильно подобалася мені, щоб я міг вдавати із себе суворого. Іноді, коли я простягав руку, твоє личко розцвітало, а на щічках з’являвся такий гарний рум’янець, що мені доводилося докладати неабияких зусиль, щоб не пригорнути тебе до серця.
   – Не згадуйте більше про ті дні, сер, – перебила я, непомітно втираючи сльози. Він наче катував мене цими словами, бо я уже вирішила, що мені робити – і неодмінно зроблю це, а всі ці спогади та його зізнання тільки обтяжували мені вибір.
   – Правильно, Джейн, – відповів він. – Навіщо говорити про минуле, коли теперішнє набагато певніше, а майбутнє таке яскраве?
   Я затремтіла, почувши ці піднесені слова.
   – Тепер ти знаєш, як усе було – чи не так? – продовжив він. – Потому як юність і частина зрілого віку минули у невимовних стражданнях та самотності, вперше за увесь час я зайшов ту, кого можу любити по-справжньому, – я знайшов тебе. Ти моє кохання, моє краще я, мій добрий янгол. Я прив’язаний до тебе навіки. Ти добра, обдарована, ти просто чудова. В моєму серці палає гаряча, щира пристрасть; вона схиляє мене до тебе, робить тебе центром, змістом і рушієм мого життя, і палаючи ситим могутнім полум’ям, з’єднує нас в одне нероздільне ціле.
   Я знав, я відчував це, тому і вирішив одружитися з тобою. Говорити, що в мене вже є дружина, – тільки насміхатися з мене. Тепер ти знаєш, що то за диявол. Я помилився, намагаючись обманути тебе, але я боявся твоєї впертості, боявся змалку нав’язаного тобі упередження: я хотів, щоб ти стала моєю, перш ніж дізнаєшся про все. Це було підступно: спершу мені слід було звернутися до твоєї шляхетності та великодушності, як оце я роблю зараз, відкрито розповісти тобі про свої муки, описати свій голод і спрагу, свої мрії про краще майбутнє, достойне життя, сказати тобі не про свою рішучість (це занадто слабке слово), а про своє незламне прагнення любити вірно та щиро того, хто любитиме мене так само. Тільки тоді мені слід було попросити тебе при йняти мою обіцянку вірності й дати мені свою. Джейн, дай мені її зараз.
   Запала мовчанка.
   – Чому ти мовчиш, Джейн?
   На мене чекало страшне випробування: наче якась розпечена залізна рука стиснула мені серце. Що то була за жахлива мить, повна внутрішньої боротьби, темряви, вогню! Жодна людина, яка коли-небудь жила на землі, не могла б побажати, щоб її любили більше, аніж любили мене, не могла б вона й побажати кращого коханого, якого я кохала всім серцем. І я повинна відмовитися від кохання і від свого ідола. Одним страшним словом можна було охарактеризувати те, що мені слід було зробити: «Втекти!»
   – Джейн, ти розумієш, що мені потрібно від тебе? Лише обіцянка: «Так, містере Рочестер, я буду вашою».
   – Містере Рочестер, я не буду вашою. Знову запала довга мовчанка.
   – Джейн! – почав він так лагідно, що мене сповнило невимовне горе і я похолола від жаху, бо цей тихий голос був схожий на голос лева, що прокидався зі сну. – Джейн, ти хочеш піти своєю дорогою і залишити мене на іншій?
   – Так.
   – Джейн, – мовив він, схилившись і обнявши мене. – Ти все ще хочеш цього?
   – Так.
   – А зараз? – сказав він, ніжно поцілувавши мене в чоло та щоку.
   – І зараз, – сказала я, щосили пручаючись і намагаючись вивільнитися з його обіймів.
   – О Джейн, це так гірко! Це так дивно! Це неправильно! Правильно любити мене!
   – Неправильно послухатися вас.
   Із-під його високо піднятих брів сяйнув дикий погляд, який спотворив усе обличчя. Він різко підвівся, але все ще тримав себе в руках. Я вхопилася долонями за спинку крісла, я вся тремтіла, мені було страшно, але я не втратила рішучості.
   – Зажди, Джейн. Уяви собі, яке жахливе буде моє життя, якщо ти підеш. Все моє щастя піде з тобою. Що ж залишиться мені? За дружину мені – ота божевільна на горищі, а це те саме, якби ти залишила мене на кладовищі з мерцями. Що мені робити, Джейн? Де шукати собі друга і надію?
   – Робіть, як я, сер: вірте в Бога та себе. Вірте в силу небес. Сподівайтеся, що ми знову зустрінемося там.
   – Значить, ти не зміниш своєї думки?
   – Ні.
   – Значить, ти прирікаєш мене на безрадісне існування і страшну смерть? – спитав він, підвищивши голос.
   – Я раджу вам жити безгрішно і бажаю вмерти спокійно.
   – Значить, ти забираєш в мене безневинне життя? Ти хочеш, щоб я знову вдався до скороминущих, легковажних пристрастей, зрештою до розпусти?
   – Менше за все на світі, містере Рочестер, я бажаю такої долі вам, та й собі б такої не хотілося. Ми обоє – і ви, і я – народилися для того, щоб страждати і боротися, тож страждайте і боріться. Ви забудете мене швидше, ніж я вас.
   – Говорячи таке, ти робиш із мене облудника, ти плямуєш мою честь. Я ж сказав, що ніколи не зраджу тебе, а ти заявляєш мені у вічі, що зраджу, та ще й скоро. Ти судиш мене несправедливо! Ти мене неправильно розумієш, і з твоєї поведінки видно, що ти перекручуєш мої думки! Краще довести свого ближнього до відчаю, аніж переступити якийсь там людський закон. Адже ніхто і ні в чому тебе не звинуватить. У тебе немає ані родичів, ані друзів, яких ти можеш образити, живучи зі мною…
   Це була правда. Поки він говорив, моя свідомість і розум наче змовилися проти мене і звинуватили у тому, що я опираюся йому. Вони заявили про свою думку так само голосно, як і почуття, які щодуху кричали:
   «Погодься! Подумай, яким нещасним він буде. Небезпечно залишати його самого – подумай, що тільки може статися, згадай про його запальну вдачу, зваж, що у відчаї він може скоїти не одну дурницю. Заспокой його! Врятуй його! Люби його! Скажи, що ти кохаєш його і повністю належатимеш йому. Кому ти потрібна в цьому світі? Хто постраждає від твого вчинку?»
   Але я була непохитна:
   «Але мені самій не байдуже. Я постраждаю. Що самотніша я, без друзів та без підтримки, то більше я поважатиму себе. Я не переступлю закону, даного Господом і освяченого людиною. Я дотримуватимуся принципів, що їх дотримувалася при здоровому глузді, а не такою навіженою, як зараз. Засади і принципи не мають ніякого значення, коли немає спокуси: вони саме для такої спокусливої миті, коли тіло й душа бунтують проти їхньої суворості. Хоч як це важко, для мене вони залишаться непохитними. Якщо я порушу їх заради особистої вигоди, то яка з них користь, чого вони варті? Але вони мають ціну – принаймні я завжди так думала, і якщо я не вірю в них зараз, то я просто божевільна, зовсім не при собі: моїми жилами тече вогонь, а не кров, а серце б’ється швидше, я не можу злічити його удари. Мої давно сформовані переконання, колишні наміри – це все, що мені залишається в цю годину, і я не відмовлюсь від них».
   Я непохитно стояла на своєму. І містер Рочестер прочитав це з виразу мого обличчя. Його лють дійшла до межі, і він повинен був піддатися їй хоч на мить, чого б це йому не коштувало. Він наблизився до мене, схопив за руку і обійняв за стан. Здавалося, він пожирав мене своїм палючим поглядом. Фізично я почувалася виснаженою: в ту мить мені здалося, що я квола соломинка, на яку дме вогонь. Проте я все ще володіла собою, і мій розум підказував, що я в абсолютній безпеці. На щастя, душа має свого тлумача, часом несвідомого, однак завжди правдивого, – це наші очі. Я підвела погляд, я подивилася на його розлючене обличчя і мимоволі зітхнула. Його обійми були болючі, і я була уже майже знесилена.
   – Ніколи, – сказав він, зціпивши зуби. – Ніколи ще не доводилося мені бачити істоту таку ніжну і водночас таку рішучу! В руках у мене соломинка – не більше! – з цими словами він почав щосили трусити мене. – Я б міг зігнути її двома пальцями, але що мені з того, що я зігну її, чи зламаю, чи знищу? Подивіться тільки на ці очі, на цей рішучий, вільний і дикий погляд. Вона дивиться на мене з тріумфом, ба навіть кидає мені виклик! Що б я не робив із її кліткою, мені нізащо не дістати її – цю завзяту прекрасну пташку! Якщо я люто зламаю, розіб’ю цю крихітну в’язницю, то тільки випущу її на свободу. Я можу завоювати собі тільки дім, але пташка втече на небо ще до того, як я встигну заволодіти її гніздечком. А саме тебе, душе, – з волею і завзяттям, щирістю і добротою, – прагну я, а не тільки твоєї тендітної оболонки. Тільки якщо ти сама цього схочеш, ти прилинеш до мене й огніздишся у моєму серці, а якщо тебе вхопити силоміць, ти вислизнеш із моїх рук, як ті пахощі, що я не встигну навіть вловити. Ох, Джейн, ходи до мене!
   Сказавши це, він випустив мене зі своїх обіймів і мовчки дивився на мене. І цьому погляду було важче протистояти, аніж міцним обіймам. Але поступатися тепер було ще нерозумніше. Я наважилася і втихомирила його лють, тож я повинна здолати і його печаль. Я рушила до дверей.
   – То ти йдеш від мене, Джейн?
   – Так, я йду, сер.
   – Ти покидаєш мене?
   – Так.
   – І ти більше не повернешся? І не захочеш бути моєю розрадницею та рятівницею? Моя щира любов, страшні муки, мої наполегливі благання – вони нічого для тебе не значать?
   Яке невимовне піднесення було в його голосі! Як важко було ще раз повторити: «Я йду».
   – Джейн!
   – Так, містере Рочестер!
   – Гаразд, іди собі, але пам’ятай, що ти полишаєш мене тут на муку. Йди нагору до своєї кімнати, подумай над тим, що я сказав, Джейн, зглянься на мої страждання – подумай про мене.
   Він відвернувся і впав лицем на канапу.
   – О, Джейн! Моя надія – моя любов – моє життя! – болісно зірвалося з його уст. Потім я почула важкий схлип і ридання.
   Я уже була підійшла до дверей, але, читачу, я повернулася назад – я рушила до нього так само рішуче, як і відступила. Я стала навколішки біля нього, розвернула обличчям до себе і поцілувала у щоку. Потім пригладила йому скуйовджене волосся.
   – Нехай благословить вас Господь, любий мій хазяїне! – сказала я. – Нехай Він вбереже вас від зла та помилок, вкаже вам шлях, настановляє вас, нехай вигородить вас за ту доброту, яку ви проявили до мене.
   – Любов моєї маленької Джейн стане для мене найкращою винагородою, – відповів він. – Без неї моє серце буде розбите. Але Джейн подарує мені свою любов – благородно та щедро.
   Кров вдарила йому в обличчя, його очі спалахнули вогнем. Він несподівано виструнчився і простягнув свої руки до мене. Але я ухилилася від його обіймів і швиденько вийшла з кімнати.
   «Прощавай! – волало моє серце, коли я покидала його. А розпач докинув: – Прощавай навіки!»
   Я думала, що тієї ночі нізащо не зможу заснути, але щойно моя голова торкнулася подушки, як мене миттю здолав сон. Мої думки полинули у дитинство: мені снилося, що я лежу в червоній кімнаті в Ґейтсгеді, що навколо темно і що мене переповнюють дивні страхи. Той промінь світла, який колись налякав мене до смерті, знову ковзнув угору стіною і завмер тремтячою цяткою посеред стелі. Я підняла голову, щоб подивитися. Вмить стеля перетворилася на хмари, високі та тьмяні; світло стало туманне, таке, як ото буває, коли місяць проглядає крізь мряку. І я чекала, щоб він з’явився, спостерігала з якоюсь дивною надією, так наче на його диску написаний мій вирок. Він виплив із-за хмар так, як ніколи не випливав до цього: спочатку чиясь рука розсунула прозорі завіси, а потім вдалині засяяв не місяць, а біла людська постать, що схилилася до землі. Вона дивилася й дивилася на мене. Потім озвалася до мого духу: голос лунав звідкись іздалека, але водночас вона була така близька, вона шепотіла моєму серцю:
   «Дочко моя, не піддавайся спокусі!»
   «Матінко, обіцяю!»
   Так відповіла я, пробудившись від цього сну, схожого на транс. Надворі все ще була ніч, але липневі ночі короткі: одразу після опівночі починає світати. «Для виконання того, що я задумала сьогодні, треба встати якомога раніше», – подумала я і підвелася; я була одягнена, бо звечора не зняла з себе нічого, тільки черевики. Я знала, в яких шухлядах комода лежить білизна та інші дрібниці. Шукаючи їх, я наткнулася на намисто з перлів, яке містер Рочестер змусив мене при йняти у подарунок кілька днів тому. Я навіть і не подумала про те, щоб узяти його собі, воно було не моє; воно належало тій уявній нареченій, яка розвіялася у небутті. Все інше я зв’язала у клунок; у кишеню поставила гаманець, в якому було двадцять шилінгів, – це все, що я мала. Потім пов’язала на голову солом’яного капелюшка, зашпилила шаль, взяла в руки клунок і черевики, які ще так і не взула, і тихенько вийшла з кімнати.
   – Прощавайте, добра моя місіс Феєрфакс! – прошепотіла я, проходячи повз її двері. – Прощавай, люба моя Адель! – сказала я, глянувши на дитячу кімнату. Не може бути й мови про те, щоб зайти і обійняти тебе. Мені ще треба обманути найчуйніше вухо, – звідки мені знати, може, воно зараз саме прислухається.
   Я хотіла пройти попри кімнату містера Рочестера швидко, не спиняючись, але моє серце на якусь мить перестало битися біля її порога, а ноги наче вросли у землю. В тій кімнаті не спали: її мешканець неспокійно метався з одного кінця в інший, знову й знову важко зітхав. Якби я обрала цю кімнату, вона б стала для мене раєм, принаймні на деякий час. Досить мені було тільки увійти досередини і сказати: «Містер Рочестер, я любитиму вас і житиму з вами все життя, аж до смерті», – і вуста мої прихилилися б до джерела блаженства. Я подумала над цим. Мій добрий хазяїн, якому зараз не спиться, нетерпляче чекає ранку, щоб послати по мене, але мене вже тут не буде. Він шукатиме мене, та марно. Він почуватиметься так, наче його покинули, наче його любов відштовхнули, він страждатиме, можливо, впаде у відчай. Про це я також подумала, і моя рука потягнулася до замка, але я відсмикнула її і швидко прокралася далі.
   Сумно я спускалася сходами. Я знала, як мені чинити, і робила все механічно. На кухні я знайшла ключ від бічних дверей, взяла слоїк з олією та пір’їну і змастила ключ і замок. Потім випила кілька ковтків води і з’їла трохи хліба, бо подумала, що мені доведеться здолати пішки неблизький шлях, а я вже й так ледве стояла на ногах. Все це я робила без жодного звуку. Я відчинила двері, вийшла, тихенько зачинила їх по собі. Надворі вже займався світанок. Велика брама була замкнена, але хвіртка збоку була защепнута тільки на засув. Через неї я і вийшла; її я також зачинила. І ось я уже не в Тернфілді.
   За милю звідси, далеко за полями, простягалася дорога, що вела в протилежний від Мілкота бік. Я ніколи не ходила цією дорогою, але знала про неї і запитувала себе, куди вона веде. До неї я й подалася. Тепер не можна нічого обмірковувати, не можна озиратися назад, та й уперед не варто дивитися. Не варто згадувати ані про минуле, ані загадувати на майбутнє. Минуле було такою по-райському солодкою і невимовно сумною сторінкою, що варто мені прочитати один її рядочок, як відвага та завзяття покинуть мене. А майбутнє було безмежною пустелею, наче земля після повені.
   Я йшла вздовж полів, живоплотів та лук, аж поки не зійшло сонце. Пригадую, то був гарний літній ранок. Мої черевики, які я одягнула, вийшовши з дому, наскрізь промокли від роси. Але я не звертала уваги ані на вранішнє сонце, ані на усміхнене небо, ані на природу, яка поволі прокидалася зі сну. Той, кого ведуть на страту, не зважає на квіти, що розцвіли вздовж дороги й усміхаються йому, він думає про гостре лезо сокири та колоду, про те, як ламатимуться його кістки та рватиметься плоть, про могилу, в яку зрештою він ляже. Я думала про сумну втечу та безпритульне блукання. А з яким болем я думала про те, що залишила позаду! Та я не могла вчинити інакше. Тепер я думала про нього – зараз він у своїй кімнаті спостерігає за тим, як сходить сонце, він сподівається: скоро прийду я і скажу, що залишуся з ним і буду його назавжди. Я так прагнула цього, я хотіла повернутися. Ще не пізно, я ще можу врятувати його від страшного болю розчарування. Адже я впевнена, що мою втечу ще не викрито. Я можу повернутися і втішити його, стати його гордістю, його рятівницею від нещастя, можливо, і від самознищення. Я боялася, що він вчинить самогубство, я боялася за нього більше, ніж за себе. І цей страх стирчав із моїх грудей, немов вістря стріли, він рвав моє тіло, коли я намагалася витягнути її, а спогади завдавали ще більше страждань. На деревах почали співати пташки. Пташки вірні своїм партнерам – це символ кохання. А я? Виснажена нестерпним болем та внутрішньою боротьбою, я зненавиділа сама себе. Мені не стало легше від усвідомлення своєї правоти і навіть від самоповаги. Я завдала болю своєму хазяїну, я поранила його, а потім кинула. Я була мізерна у власних очах. Однак не могла повернутися, не могла ступити й кроку назад. Мабуть, сам Господь спрямовував мене Своєю рукою. А щодо моєї власної волі та свідомості – тяжке горе розтоптало волю і розчавило свідомість. Дедалі швидше, немов скажена, я бігла безлюдною дорогою і ридала не стримуючись. Слабість, що зародилася десь глибоко всередині, охопила мої кінцівки, і я впала. Кілька хвилин я лежала на землі, припадаючи обличчям до мокрої трави. Мене сповнив страх, а може, надія, що я помру просто тут. Але скоро я підвелася і, поплазувавши рачки, згодом стала на рівні ноги. Я була як ніколи цілеспрямована, я вирішила будь-що дістатися дороги.
   Дійшовши туди, я була вимушена присісти під живоплотом, щоб перепочити. Поки я сиділа, почула стукіт коліс, а згодом побачила, що до мене наближається карета. Я підвелася і махнула рукою. Карета зупинилася. Я запитала візника, куди він їде. Той назвав місце, розташоване далеко звідси, я була переконана, що в містера Рочестера там немає знайомих. Я запитала, скільки коштує доїхати туди. Він сказав, що тридцять шилінгів. Я відповіла, що в мене є тільки двадцять. То нехай буде двадцять, сказав він. Потім він дозволив зайти і допоміг мені сісти. Всередині нікого не було, карета була порожня. Візник посадив мене, зачинив дверцята, і ми рушили.
   Дорогий читачу, нехай твоє серце ніколи не відчує того, що довелося відчути мені! Нехай твої очі ніколи не проливають таких рясних, гарячих і болючих сліз, як мої! Нехай тобі ніколи не доведеться звернутися до Господа з такими відчайдушними і безнадійними молитвами, що зривалися в ту годину з моїх уст! Щоб ти ніколи так, як я, не боявся заподіяти шкоду тому, кого любиш всім своїм серцем і душею!

Розділ XXVIII

   Минуло два дні. Літнього вечора візник висадив мене на перехресті, що зветься Віткрос. За ті гроші, що я заплатила йому, він не міг вести мене далі, а в мене не залишилося і шилінга. Мабуть, карета уже десь за милю звідси. А я тут сама. Тієї миті я згадала, що забула свій клуночок у задку карети, куди поклала його заради надійності. Там він і залишився. Тепер у мене вже нічого немає.
   Віткрос – це не містечко, і навіть не село, – це просто кам’яний стовп на перехресті чотирьох доріг, помальований у білий колір, вочевидь, для того, щоб його легко можна було розгледіти з далекої відстані у темряві. На вершечку цього стовпа прибито чотири дощечки. Згідно з написом, найближче місто розташоване за десять миль звідси, а найдальше – більш ніж за двадцять. Мені добре знайомі назви цих міст, тому я легко здогадалася, у якому графстві опинилася. Це одне з північних графств – сумний, болотистий гірський край. Позаду мене та обабіч простягається місцевість, поросла вересом, а за тією глибокою долиною, що лежить під моїми ногами, видніються пасма гір. Тут, мабуть, мешкає небагато людей, я не бачу переїжджих на жодній із доріг, що тягнуться у різних напрямках, – вони білі, широкі й пустинні, всі вони поросли вересом, який майже повністю вкрив їх своїми заростями. Все-таки мені може трапитися випадковий подорожній, а я не хочу потрапити комусь на очі: їх може зацікавити, хто я така і чому стою тут біля дорожнього стовпа і виглядаю так розгублено. Мені ставитимуть запитання, а я не зможу відповісти: все, що б я не сказала, звучатиме просто нереально, тому викличе підозри. Зараз мене нічого не пов’язує з людським світом, жодна спокуса чи надія не манить мене до людських істот, адже, побачивши мене, ніхто не подумає про мене добре і не проявить до мене співчуття. У мене немає родичів, окрім природи – матері усього живого. Я шукатиму її захисту і проситиму про поміч.
   Я рушила через хащі, намагаючись триматися яру, що розтинав брунатні зарості. Я по коліна погрузла в його темному вітті; я брела, повторюючи всі його повороти, і знайшовши в темному куточку чорну, вкриту мохом скелю, я сіла біля неї. Наді мною спадав верес, скеля нависала над головою, а вгорі було блакитне небо.
   Минув деякий час, перш ніж я трохи заспокоїлася, навіть тут я боялася, що поблизу може блукати дика худоба або що на мене може натрапити якийсь мисливець чи браконьєр. Варто було вітру прошмигнути пустищем, як я зразу ж зводила очі, щоб глянути, чи то бува не бик; варто пісочнику засвистіти, як мені здавалося, що то наближається людина. Однак мої страхи не підтвердилися, і заспокоєна глибокою вечірньою тишею, яка панувала довкола, я відчула себе в безпеці. Досі я ні про що не думала, я тільки слухала, спостерігала і боялася; а тепер до мене знову повернулася здатність міркувати.
   Що мені робити? Куди йти? О, це недоречні запитання, бо я не могла нічого зробити, і мені було нікуди податися. Мої тремтячі ноги повинні здолати неблизький шлях, щоб дістатися місця, заселеного людьми; мені не раз доведеться звертатися до холодного милосердя, поки вдасться знайти собі пристанище, треба буде викликати нещире співчуття і напевно відразу, перш ніж мою історію буде вислухано до кінця і хтось таки зглянеться на мене.
   Я торкнулася вересу: він був сухий і все ще теплий після жаркого й сонячного дня. Я глянула на небо: воно було чисте й блакитне, одна-єдина зірка мерехтіла у мене над головою. Впала роса, але так легко, що я й не помітила. Було зовсім безвітряно, жодна травинка не поворухнулася. Здавалося, природа ставилася до мене милостиво, зі співчуттям; я подумала, що, мабуть, вона полюбила мене, вигнанку, яка очікувала від людей недовіри, образ і ворожості. Принаймні цієї ночі я буду її гостею, бо я ж таки її рідна дитина; моя матінка прихистить мене без грошей, не вимагаючи оплати ні за що. У мене залишився єдиний кусень хліба, що я купила у місті, яке ми проїжджали напередодні, за випадково знайдений пенні – мої останні гроші. Я побачила стиглі чорниці, що поблискували де-не-де посеред вересу, немов агатові намистинки. Я назбирала жменьку і з’їла їх разом із хлібом. Ця скупа вечеря трохи втамувала мій голод. Потім я проказала вечірню молитву і вклалася спати.
   Біля скелі верес був дуже високий: коли я лягла, мої ноги були цілком укриті; високо виструнчившись з обох боків, він залишив тільки вузьку смужку, в яку потрапляло нічне повітря. Я склала свою шаль вдвоє і накрилася нею, немов покривалом; низенька купка моху була мені за подушку. Вмостившись так, я не почувала холоду, принаймні протягом першої частини ночі.
   Мій відпочинок міг бути досить спокійний, якби не сумні думки, що мучили мене. Моє серце щеміло від безлічі ран, воно спливало кров’ю, його струни було порвано. Воно тужило за містером Рочестером і боліло за його долю, воно гірко плакало за ним і щосили рвалося до нього. Але безсиле, як пташка зі зламаними крилами, воно все ще тріпотіло, марно намагаючись полетіти до коханого.
   Виснажена цією болючою думкою, я звелася на коліна. Настала ніч, і на небі з’явилися місяць та зорі. То була тиха, спокійна ніч, занадто спокійна для таких страшних думок. Ми знаємо, що Господь є всюди, але особливо сильно ми відчуваємо його присутність, коли перед нами постає результат роботи Його рук; а саме в безхмарному нічному небі, де в тихій послідовності обертаються його світи, ми найбільш чітко відчуваємо Його безкінечність, Його всемогутність і всюдисущість. Я стала навколішки, щоб помолитися за містера Рочестера. Глянувши вгору, я крізь пелену сліз, що безупинно котилися по моїх щоках, побачила Молочний Шлях. Пригадавши собі, що це таке, зі скількох незліченних систем він складається, а ці системи утворюють єдиний світловий промінь, я відчула міць та силу Господа. Я була впевнена, що Він зможе врятувати те, що створив, я ще раз переконала себе в тому, що не загине ані земля, ані жодна жива істота, що мешкає на ній. Тепер із моїх уст зривалася молитва подяки, адже Творець усього живого є одночасно і Спасителем душ. Містер Рочестер був у безпеці; він є творінням Господа, і Господь обов’язково оберігатиме його. Я знову вмостилася у своїй схованці й невдовзі заснула, забувши про свій смуток.
   Але наступного дня до мене завітала бліда і гола нужда. Маленькі пташки уже давно прокинулися і покинули свої гнізда, бджоли полетіли збирати солодкий нектар із вересового цвіту, поки ще не висохла роса; довгі вранішні тіні стали коротшими, а небо і землю залило привітне сонце – я тільки-но прокинулася і роззирнулася довкола.
   Який тихий, теплий, чудовий день! Яка золота пустеля – ці вересові зарості! Всюди світить сонце. Якби ж я могла жити і живитися тут. Я побачила, як по скелі проскочила ящірка, потім в око мені впала бджола, що поралася серед солодких чорниць. Як мені захотілося в цей момент стати бджолою або ящіркою, щоб я змогла знайти собі тут їжу та постійне житло. Але я була людською істотою, і всі потреби мої були людськими, тому мені не слід було затримуватися там, де їх не було чим задовольнити. Я підвелася й оглянулася на своє ліжко. Не плекаючи ніяких надій на майбутнє, я жалкувала тільки про одне: що мій Творець не прикликав мою душу до Себе, поки я спала, тоді моя виснажена плоть, звільнена від подальшого змагання з лихою долею, тліла б собі й потроху зливалася з ґрунтом цього пустиря. Однак життя з усіма його потребами, стражданнями та обов’язками все ще не полишило мене. Я повинна нести свій тягар, задовольняти свої потреби, витерпіти усі страждання й виконати свої обов’язки. Отож я рушила в путь.
   Я знову повернулася до Віткросу і звідти рушила дорогою так, що сонце, яке піднялося вже досить високо і починало припікати, було у мене за спиною. Це було єдине, чим я керувалася, вибираючи свій напрям. Я йшла дуже довго і коли подумала, що пройшла достатньо, щоб із чистим сумлінням скоритися втомі, яка уже впритул підступила до мене, і відпочити, присівши на камінь край дороги і піддавшись байдужості, що огортала тіло і серце, я почула дзвін – церковний дзвін.
   Я повернула туди, звідки лунав дзвін, і там, між романтичними пагорбами, чию красу я перестала помічати уже понад годину тому, я побачила село і церкву. Вся долина по праву руку від мене була вкрита пасовищами, нивами та лісом, а крізь це зелене різнотрав’я, стигле жито, темний ліс і ясні сонячні луки зиґзаґом звивався іскристий струмок. Почувши стукіт коліс поперед себе, я знову подивилася на дорогу і побачила важко навантажений віз, що помалу котився на гору, а недалеко позаду йшли дві корови, гнані пастухом. Людське життя та праця були уже поблизу. Я повинна боротися далі: постояти за себе, працювати, як і всі інші.
   Десь близько другої години по обіді я зайшла в село. В кінці його єдиної вулиці стояла маленька крамничка, а у вікні були виставлені булочки та хліб. Як мені закортіло шматок хліба! З’ївши його, я б змогла відновити сили, а без цього мені буде важко продовжити свій шлях. Варто мені було опинитися серед собі подібних істот, як я миттю повернула собі силу та життєву енергію. Я подумала про те, як принизливо було б зомліти від голоду посеред цього села. Невже я не маю нічого такого, що могла б обміняти на один із тих хлібців? Я поміркувала. На шиї у мене була пов’язана тоненька шовкова хустинка, також я мала рукавички. Я навіть не уявляла, що роблять люди, опинившись у скрутній ситуації. Я не знала, чи хтось візьме мої речі. Мабуть, що ні. Але все ж таки варто спробувати.
   Я зайшла до крамнички. Там була жінка. Побачивши пристойно одягнену панянку, – мабуть, вона вирішила, що я леді, – вона поспішно підійшла до мене. Чим вона може мені допомогти? Мені стало соромно: язик не повертався вимовити прохання, яке я приготувала. Я не посміла запропонувати їй поношені рукавички чи пом’яту хустинку; я зрозуміла, що немає сенсу навіть питати. Я лише попрохала, щоб мені дозволили посидіти кілька хвилин, оскільки я дуже втомилася. Розчарована тим, що я не принесу доходу, вона холодно погодилася на моє прохання. Вона вказала на крісло, і я сіла. До очей мені підступили сльози, але усвідомлюючи, що вони зараз зовсім недоречні, я змусила себе заспокоїтися. Невдовзі я запитала, чи немає в їхньому селі швачки або кравчині.
   – Є дві чи три. Якраз стільки, скільки потрібно для того, щоб виконувати необхідну роботу.
   Я поміркувала. Я зрозуміла, що дійшла до краю, опинилася віч-на-віч із нуждою. Я була самотня у цьому безвихідному становищі: у мене не було ані друзів, ані грошей. Треба щось робити. Але що? Мені треба звернутися до когось. Але до кого?
   Я спитала, чи бува не чула вона, може, комусь поблизу потрібна служниця.
   Ні, вона не чула.
   – Яке основне ремесло в цих місцях? Чим тут займаються люди?
   – Дехто працює на фермі; багато хто – на голковій фабриці містера Олівера, а ще у ливарні.
   – Містер Олівер бере на роботу жінок?
   – Ні, у нього робота тільки для чоловіків.
   – А чим займаються жінки?
   – Не знаю, – пролунало у відповідь. – Одна сим, друга тим. Бідні люди заробляють, як можуть.
   Здається, вона втомилася від моїх запитань. Та й справді, яке в мене право надокучати їй? Зайшло два-три сусіди. Вочевидь, їм потрібен був мій стілець. Отже я розпрощалася і вийшла.
   Я йшла вулицею, дивлячись на будиночки по праву і по ліву руку від дороги, але не могла вигадати ні приводу, ані відмовки, щоб зайти бодай в один із них. Десь годину, а то й довше я кружляла навколо села, то відходячи від нього, то повертаючись. Сильно виснажена, страждаючи від голоду, я повернула у вуличку і сіла під живоплотом. Однак за кілька хвилин знову підвелася на ноги і знову шукала чогось – допомоги чи бодай поради. В кінці вулички стояв маленький гарний будиночок, перед яким красувався доглянутий квітучий сад. Я зупинилася біля нього. Чому б я могла підійти до вибілених дверей і торкнутися блискучого молоточка? Яким чином мешканці цього будинку можуть бути зацікавлені в тому, щоб допомогти мені? Все-таки я підійшла до дверей і постукала. Двері відчинила привітна, охайно одягнена жінка. Голосом, яким могла промовляти тільки знеможена людина, що втратила надію, голосом тихим і тремтячим, я запитала, чи їм не потрібна служниця.
   – Ні, – відповіла вона. – Ми не тримаємо слуг.
   – Чи не могли б ви порадити, де я можу знайти будь-яку роботу? – продовжила я. – Я чужинка і не маю друзів у цих краях. Я шукаю роботу, байдуже яку.
   Але навіщо їй турбуватися про мене чи шукати для мене роботу; окрім того, з виразу її очей можна було зрозуміти, що вона ставиться до мене та моїх прохань із підозрою. Вона заперечно похитала головою: їй дуже шкода, але вона нічим не може мені допомогти. З цими словами вона зачинила білі дверцята, тихо та ввічливо, залишивши мене на вулиці. Якби вона трохи довше потримала їх розчиненими, я б напевне попросила шматок хліба, так низько я опустилася.
   Я не могла повернутися до того неприємного села, в якому я вже й не сподівалася отримати бодай якусь допомогу. З більшою охотою я подалася б до того лісу, що виднівся неподалік і, здавалося, своєю густою кроною запрошував у тінистий притулок, але я була така квола і виснажена, до того ж мене мучив нестерпний голод, що я інстинктивно блукала поміж людських осель, плекаючи надію здобути бодай якусь їжу. Самотність не буде самотністю, відпочинок не буде відпочинком, поки голод, мов ненаситний стерв’ятник, не випатрає усі мої нутрощі.
   Я трималася недалеко від будинків; я йшла, потім поверталася знову і знову пленталася геть, і завжди мене супроводжувала думка, що у мене немає права вимагати чогось, а тим паче сподіватися на прояв співчуття. А тим часом, поки я блукала, як загублений голодний пес, день почав переходити у вечір. Перетинаючи поле, я побачила церковну дзвіницю і рушила до неї. Неподалік від кладовища, посеред саду, стояв маленький, але добротний будиночок, у якому, поза сумнівом, мешкав священик. Я згадала, що чужинці, які потрапили у нове оточення, де у них немає друзів, шукаючи роботу, часто звертаються по допомогу до священика. Адже обов’язок священика – допомагати тому, хто потребує допомоги, принаймні порадою. Зваживши все це, я вирішила, що маю право на пораду. Прикликавши усю мою відвагу та зібравши залишки сил, я рушила до будинку. Підійшовши, я постукала у кухонні двері. Мені відчинила стара жінка. Я запитала, чи це будинок священика.
   – Так.
   – А священик удома?
   – Ні.
   – Чи скоро він повернеться?
   – Ні, гадаю, що не скоро.
   – Він пішов кудись далеко?
   – Не дуже, за три милі звідси. Його викликали через раптову смерть його батька. Він у Марш-Енді й імовірно залишиться там іще на два тижні.
   – Може, в будинку є дружина священика?
   – Ні, тут немає нікого, окрім мене. Я економка. У неї, читачу, я не посміла просити допомоги, хоча вже й валилася з ніг. Я просто не могла жебрати, тож попленталася далі.
   Ще раз я зняла свою хустинку і ще раз подумала про буханці хліба, які бачила у маленькій крамничці. О, хоча б крихту! Хоча б малесенький шматочок, щоб втихомирити голод! Інстинктивно я знову повернулася лицем до села і подалася в крамничку. Я зайшла. І хоча окрім жінки там були інші люди, я наважилася запитати, чи не дасть вона мені хліба за хустинку.
   Вона подивилася на мене з неприхованою підозрою: ні, вона ще ніколи не продавала таким чином.
   Майже у відчаї я попросила у неї півхлібини. Вона знову відмовила: звідки їй знати, де я узяла ту хустину?
   Може, вона візьме мої рукавички?
   Ні! Що їй робити з ними?
   Мені, читачу, неприємно зупинятися на таких подробицях. Дехто каже, що приємно оглядатися назад на невтішні моменти свого життя, але сьогодні мені дуже важко озиратися на ті дні, про які я розказую: моральний занепад у поєднанні з фізичними муками – це не те, про що мені хочеться згадувати. Я не виню жодного з тих, хто відмовив мені у допомозі. Я відчувала, що саме цього варто було й чекати, і не в моїх силах було щось змінити: звичайний жебрак часто стає об’єктом підозр, а добре одягнений жебрак тим паче. Хоча я просила роботи. Проте яке кому діло до мене і моєї роботи? Звісно, не тим людям, що бачать мене вперше і не знають нічого ані про мене, ані про мою вдачу. А щодо тієї жінки, яка відмовилася обміняти хустинку на хліб, то вона вчинила правильно, якщо пропозиція здалася їй підозрілою, а обмін неприбутковим. Але дозвольте вважати цю тему вичерпаною. Мені боляче згадувати про це.
   Уже майже стемніло, коли я проходила повз ферму. Двері будинку були відчинені, а на порозі сидів фермер. Він їв свою вечерю – хліб із сиром. Я зупинилася і сказала:
   – Чи не могли б ви дати мені шматок хліба? Я дуже голодна.
   Він здивовано подивився на мене, але, не промовивши і слова, вкраяв товсту скибку від буханця і простягнув мені. Мабуть, він подумав, що я не жебрачка, а дивачка-пані, якій закортіло чорного хліба. Щойно відійшовши від будинку, я сіла на землю і з’їла хліб.
   Я не сподівалася знайти собі пристанище під чиїмось дахом, тому, як і попередньої ночі, вирішила шукати собі притулку в лісі. Та цього разу все було набагато гірше, і я зовсім не відпочила: земля була волога, повітря холодне, до того ж мені час від часу заважали люди, і я була змушена знову і знову шукати нове місце. Я не почувалася ані в безпеці, ані в спокої. Під ранок пішов дощ, який падав увесь наступний день. Не проси мене, читачу, детально розказувати про той день. Як і досі, я шукала роботу, як і досі, діставала відкоша, а ще вмирала з голоду. Тільки один раз мені вдалося щось з’їсти. Біля будинку я побачила маленьку дівчинку, яка хотіла викинути кашу з миски свині у корито.
   – Чи можеш ти віддати цю кашу мені? – запитала я. Вона здивовано подивилася на мене.
   – Мамо! – гукнула вона. – Тут якась жінка просить, щоб я віддала їй кашу.
   – Добре, доню, – відповів голос зсередини. – Якщо то жебрачка, то віддай їй кашу. Свині вона й так до нічого.
   Дів чинка вигорнула жменьку затверділої каші мені у долоню, і я жадібно проковтнула її.
   Коли вологі сутінки згустилися, я зупинилася на безлюдній стежині, якою тинялася туди-сюди уже більше години.
   «Сили полишають мене, – мовила я сама до себе. – Я відчуваю, що не зайду далеко. Невже цієї ночі я знову не знайду притулку? Хіба можна лягти на таку холодну і вологу землю, коли падає дощ? Боюся, що у мене немає іншого виходу: бо хто прийме мене? Але це так страшно, коли ти голодна, самотня, змерзла, спустошена і в тебе немає жодної надії на майбутнє! Швидше за все, я не протягну до ранку. А чому б мені не звикнутися з думкою про близьку смерть? Навіщо мені боротися, щоб повернути це нікчемне життя? Я знаю, я вірю, що містер Рочестер живий; зрештою, померти від голоду чи холоду не так легко: природа не може скоритися без боротьби. О провидіння, підтримай мене ще трохи! Допоможи! Скеруй мене на правильний шлях!»
   Мої затуманені очі оглянули похмурий непривітний краєвид. Я побачила, що відбилася далеко від села: воно уже зовсім зникло з поля зору. Зникли вже й оброблені ниви навколо нього. Вузькими стежечками та бічними дорогами я знову добрела до пустища, і тепер лише два-три поля, майже такі дикі й неродючі, як і сам вересовий степ, від якого вони були відмежовані, лежали між мною та оповитими туманом горами.
   «Що ж, ліпше померти тут, аніж на вулиці чи при дорозі, – подумала я. – І нехай краще ворони та круки – якщо тут водяться круки – розтерзають моє тіло і відділять плоть від кісток, аніж його заб’ють у простеньку труну і воно зотліє в жебрацькій могилі».
   Отже я повернулася до пагорба. Я рушила до нього. Лишалося знайти якийсь закуток, де б я могла лягти і відчути себе хоча й не в безпеці, проте в сховку. Але переді мною було рівне-рівнесеньке пустище, яке відрізнялося хіба що кольорами: зелений, де болото позаростало очеретом і мохом, та чорне, де на голій землі ріс тільки верес. Хоча уже таки стемніло, я помічала ці зміни, щоправда, радше як чергування тіні та світла, адже разом із днем поблякли і кольори.
   Мій погляд усе ще блукав похмурими пагорбами та пустищем, яке губилося посеред дикої рівнини, коли раптом десь далеко попереду, між болотами та скелями, блимнув вогник. «Це мандрівний вогник», – була моя перша думка; я чекала, що скоро він зникне. Однак він і далі впевнено горів, не віддаляючись і не наближаючись. «Може, там горить яке багаття?» – запитала я себе. Я дивилася, чи вогник не розшириться, але ні, він не збільшувався і не зменшувався. «Це може бути свічка в будинку, – подумала я. – Але якщо й так, то я все одно ніколи до неї не дістануся. Вона дуже далеко. А навіть якби вона була за крок від мене, то що мені з того? Постукати в двері, щоб їх знову зачинили у мене перед носом?»
   Я опустилася на землю там, де стояла, і притиснулася обличчям до землі. Кілька хвилин я лежала нерухомо: нічний вітер шмигав над пагорбами і наді мною і, стогнучи, вмирав у далечині. Падав сильний дощ, і я промокла до нитки. Якби ж я могла задубіти у дружніх обіймах смерті, тоді хай би собі падав і далі; але я ще не вмерла, і моя жива плоть здригалася від холоду і дощу. Невдовзі я знову підвелася.
   Світло було все ще там. Воно було якесь розмите, але вперто блимало крізь дощ. І я побрела до нього, я ледве переставляла виснажені ноги. Він повів мене пагорбами, через широке болото, яке, мабуть, було непрохідне взимку, а зараз, влітку, безперестанку хвилювалося і наче дихало. Я двічі падала, але одразу підводилася і брела далі. Цей вогник був моєю останньою надією – я мусила дістатися його.
   Перетнувши болото, я побачила на темному вересі якусь білу смугу. Я підійшла ближче: то була дорога або стежка. Вона вела просто до світла, яке блимало десь високо посеред купки дерев – здається, ялин, у темряві мені було важко розрізнити їхні обриси та глицю. Коли я наблизилася, моя зірка зникла: між мною і нею з’явилася якась перешкода. Я простягнула руку і намацала щось темне і тверде. Це був низенький парканчик із грубого каміння, над ним – щось схоже на частокіл, а за ним високий колючий живопліт. Я брела навпомацки далі. Перед моїми очима знову постало щось біле: це була брама, вона одразу відчинилася, щойно я до неї доторкнулася. Обабіч темніли кущі – падуби або тис.
   Коли я зайшла у ворота і поминула кущі, переді мною постали обриси будинку – чорного, низького і досить довгого. Але вогника, який привів мене сюди, ніде не було видно. Навкруги було темно. Може, мешканці цього будинку вже полягали спати? Я боялася, що так воно і було. Шукаючи двері, я повернула за ріг – дружній вогник знову з’явився. Світло лилося крізь заґратовані шибки маленького ромбовидного вікна, що містилося заледве на фут від землі. Листочки плюща чи якоїсь іншої в’юнкої рослини, що повністю вкривали цю частину стіни, робили віконце ще вужчим. Воно було таким зарослим і вузеньким, що завіси чи віконниці, мабуть, вважалися непотрібними. Тому, коли я підійшла і відгорнула листочки, що звисали над вікном, то змогла без перешкод зазирнути всередину. Я чітко побачила чистеньку кімнату з посипаною піском підлогою; горіховий буфет із поскладаними в ньому олов’яними тарілками, які відбивали червоні відблиски торфу, що горів у коминку. Також я побачила годинник, білий сосновий стіл, кілька стільців. Свічка, що служила мені за провідника, горіла на столі, і при її світлі плела панчоху старенька жінка, трохи простакувата з виду, як і все довкола, але дуже охайна.
   На все це я глянула мигцем, бо в них не було нічого надзвичайного. Набагато більше мене зацікавила групка, що розташувалася біля коминка в рожевому відблиску вогню і теплі, що огортало її. Там сиділи дві граційні дівчини – на вигляд справжні леді. Одна вмостилася на низенькій гойдалці, друга – на ослінчику. Обидві були в жалобі. Їхні сукні були оздоблені чорним крепом, який гарно підкреслював їхні тендітні шиї та ніжні обличчя. Великий старий пойнтер поклав свою масивну голову на коліна одній із дівчат, а на руках у другої вмостився чорний кіт.
   Дивно, що такі люди сидять на кухні! Хто вони? Вони не могли бути дочками тієї старенької жінки, що сиділа біля столу, бо вона була схожа на сільську мешканку, а вони – втілення вишуканості. Мені ще ніколи не доводилося бачити таких облич, але все ж таки коли я дивилася на них, кожна риса здавалася мені знайомою. Важко назвати їх вродливими – вони були занадто бліді й похмурі, а посхилявшись над своїми книжками, вони мали дуже поважний, навіть суворий вигляд. На столику, що стояв між ними, була свічка і два грубезні томи, до яких вони частенько заглядали, порівнюючи їхній вміст із тим, що прочитали у менших книжечках, які були у їхніх руках, наче вони заглядали до словника, намагаючись щось перекласти. Ця сцена була німа, наче всі дійові особи були тінями, а освітлена вогнем кімната – картинка. Було так тихо, що я чула, як жаринки сиплються через ґрати, а в темному куточку цокає годинник. Мені навіть здалося, що я можу почути стукіт спиць у руках жінки. Тому, коли голос врешті порушив цю тишу, я почула його досить виразно.
   – Послухай, Діано, – мовила одна з уважних учениць. – Франц і старий Даніель проводять ніч разом, і Франц переповідає кошмар, який пробудив його, – слухай!
   І вона прочитала щось тихим голосом, з чого я не зрозуміла жодного слова: це була не знайома мені мова – не французька і не латинська. Може, то була грецька чи німецька – цього я не могла сказати.
   – Сильно сказано, – мовила вона, дочитавши. – Мені дуже подобається.
   Друга дівчина, яка відірвалася від книжки, щоб послухати свою сестру, повторила, дивлячись на вогонь, рядок із прочитаного. Пізніше я довідалася, що то була за книжка і якою мовою, тому я процитую цей рядок. Але коли я почула його вперше, він видався мені металевим брязканням без жодного змісту.
   – «Da trat hervor Einer, anzusehen wie die Sternen Nacht». [65 - І ось ступив уперед один, з виду як зоряна ніч (нім.).] Добре! добре! – вигукнула вона, а її темні глибокі очі заблищали. – Ось яким постає похмурий і могутній архангел! Цей рядок вартий сотні красномовних сторінок. «Ich wage die Gedanken in der Schale meines Zornes und die Werke mit dem Gewichte meines Grimms». [66 - Я зважую думки на шальках мого гніву, а вчинки – на шальках моєї люті (нім.).] Мені це подобається!
   Обидві знову замовкли.
   – Чи існує країна, в якій говорять такою мовою? – запитала старенька жінка, підводячи голову від в’язання.
   – Так, Ганно. Ця країна набагато більша за Англію. І там говорять саме так.
   – Ну, в усякому разі, я ніяк не второпаю, як вони розуміють одне одного. А якби одна з вас поїхала туди, то, мабуть, могла б сказати, про що вони балакають?
   – Можливо, ми б і зрозуміли дещо, але не все, бо ми не такі розумні, Ганно, за яких ти нас приймаєш. Ми не говоримо німецькою вільно і не можемо читати без словника.
   – А яка вам тоді користь?
   – Ми хочемо колись викладати цю мову, чи принаймні її основи, і тоді ми зможемо заробляти більше грошей.
   – Може, воно й так, але годі вже вчитися, сьогодні ви вже й так багато зробили.
   – Мабуть, ти маєш рацію, Ганно. Принаймні я уже втомилася. А ти, Мері?
   – Страшенно стомилася. Зрештою, важко вивчати нову мову без учителя з одним лише словником.
   – Звичайно, а особливо таку мову, як німецька. Цікаво, коли вже Сент-Джон повернеться додому?
   – Я впевнена, що вже скоро. Зараз уже десята, – сказала дівчина, витягнувши маленький золотий годинник із-за пояса. – А дощ не вщухає. Ганно, будь ласка, подивіться, чи не погас коминок у вітальні?
   Жінка підвелася і відчинила двері, крізь які я побачила темний коридор. Потім я почула, як вона ворушить багаття у коминку в кімнаті. Невдовзі вона повернулася назад.
   – Ох, діточки! – мовила вона. – Як мені важко заходити в ту кімнату. Там тепер так пусто, та ще й те порожнє крісло стоїть у кутку.
   Вона втерла очі фартухом, а дві дівчини, які й без того були сумні, спохмурніли ще більше.
   – Але зараз він у кращому місці, – вела далі Ганна. – Не варто побиватися за ним. Дай Боже кожному померти так тихо, як він.
   – Кажете, він жодного разу не згадав про нас? – запитала одна з леді.
   – Дітоньки мої, у нього не було часу. Ваш тато помер за хвилину. Він лише трохи занедужав, як звичайно, але нічого страшного. Коли Сент-Джон запитав, чи не послати по когось із вас, він тільки усміхнувся у відповідь. А десь за два тижні він знову поскаржився на хвору голову, пішов спати – і більше не збудився. А коли ваш брат зайшов до нього в кімнату, він уже зовсім закляк. О діточки! Такого, як він, уже не буде, він останній. Бо ви і містер Сент-Джон зовсім не такі. Хоча ваша мати була така ж, як і ви, так само вчена. Ти викапана вона, Мері, а ти, Діано, більше схожа на батька.
   Мені ці панянки видалися дуже схожими, і я не розуміла, в чому стара служниця (я зрозуміла, що ця літня жінка – служниця) вбачала відмінність. Обидві були стрункі і трохи бліді, обидва обличчя здалися мені шляхетними і розумними. Хіба що волосся однієї було трохи темніше, і зачіски ледь відрізнялися: світло-каштанове волосся Мері було гладко зачесане, а темні кучері Діани пишно спадали на плечі.
   Годинник пробив десяту.
   – Ви, мабуть, зголодніли, – зауважила Ганна. – І я впевнена, що містер Сент-Джон також не відмовиться від вечері, коли повернеться додому.
   І вона заходилася готувати вечерю. Молоді панночки підвелися, мабуть, вони збиралися піти до вітальні. До цього часу мене так захопили їхня поведінка, зовнішність і розмова, і збудили в мені такий інтерес, що я майже забула про власне жалюгідне становище. Тепер воно знову дало про себе знати, і в порівнянні здалося мені ще жалюгіднішим і безнадійнішим. Мені видалося неможливим викликати в мешканців цього дому співчуття, змусити їх повірити в те, що я голодна й нещасна, годі й сподіватися, що вони прихистять таку мандрівницю! Намацавши у темряві двері і невпевнено постукавши, я відчула, як зникає моя остання надія. Двері відчинила Ганна.
   – Чого вам? – запитала вона здивовано і почала роздивлятися мене у світлі свічки, яку тримала в руці.
   – Чи можу я поговорити з вашими хазяйками? – запитала я.
   – Краще вам сказати мені, чого ви хочете. Звідки ви?
   – Я чужинка.
   – Що ви робите тут в таку пізню годину?
   – Будь ласка, дозвольте переночувати в стайні або деінде і дайте шматочок хліба.
   На обличчі Ганни з’явилося те почуття, якого я найбільше боялася, – недовіра.
   – Я дам вам скибку хліба, – сказала вона, помовчавши. – Але ми не можемо пустити на ніч бродягу. Де таке чувано?
   – Дозвольте мені поговорити з вашими хазяйками.
   – Ні. Я не можу. Чим вони можуть вам зарадити? Годі вже блукати в такий пізній час! Це ж непристойно!
   – Але куди мені податися, якщо ви проганяєте мене? Що мені робити?
   – О, я впевнена, ви добре знаєте, що робити і куди йти. Тільки не чиніть нічого лихого, ось і все. Візьміть пенні. І йдіть собі.
   – Пенні мене не нагодує, і я не маю сили йти далі. Не зачиняйте дверей. Ради Бога, не зачиняйте!
   – Я мушу. Дощ заливає кухню.
   – Скажіть молодим панночкам. Дозвольте мені поговорити з ними.
   – Я уже сказала, що не можу цього зробити. Ви, мабуть, не та, за кого себе видаєте, інакше ви б не зчиняли такого галасу. Йдіть собі.
   – Але я помру, якщо ви мене проженете.
   – Не думаю. Боюся, у вас якісь лихі плани, навіщо вам вештатися по домівках так пізно. Якщо поблизу на вас чекають які злодії або інші нечестивці, то так їм і передайте, що ми в домі не самі, що в нас тут є чоловік, і собаки, і рушниці.
   З цими словами вірна і незворушна служниця захряснула двері й замкнула їх на засув.
   Це була остання крапля! Нестерпний біль і розпач пронизали моє серце. Я була справді виснажена і не могла ступити й кроку. Я впала на мокрий поріг, я стогнала, заломлювала руки й плакала від невимовної душевної муки. О, ця примара смерті! О, ця остання година, що наближається так швидко і страшно! Ця самотність – від мене відцуралися всі ближні! Я втратила не тільки надію, але й залишки сміливості, принаймні на деякий час. Але останнє мені вдалося повернути.
   – Мені не залишається нічого іншого, як померти, – мовила я. – Але я вірю в Бога. Нехай здійсниться Його воля.
   Ці слова я промовила не тільки подумки, а й уголос, і загнавши всі свої страждання глибоко в серце, я доклала зусиль, щоб вони залишилися там – тихі та спокійні.
   – Всі люди повинні вмерти, – сказав голос неподалік. – Але не всі приречені на повільну і передчасну смерть, таку, якою була б ваша, якби ви померли тут від виснаження.
   – Хто це говорить? Чи що? – запитала я, налякана цим несподіваним голосом, бо я вже втратила всяку надію на допомогу.
   Поблизу хтось стояв, але я не могла розгледіти його в темряві. Новоприбулий голосно загримав у двері.
   – Це ви, містере Сент-Джон? – гукнула Ганна.
   – Так, так. Хутчіш відчиняй.
   – Мабуть, ви змерзли і змокли. Така дика ніч видалася! Заходьте – ваші сестри турбуються про вас, а ще мені здається, що поблизу вештаються підозрілі люди. До нас приходила жінка, жебрачка. Ой, вона ще не пішла… Осьде вона лежить! Вставайте! Який сором! Ідіть геть, я сказала!
   – Заспокойся, Ганно! Дай мені поговорити з цією жінкою. Ти добре виконала свій обов’язок, не впустивши її, а тепер дозволь мені виконати мій і впустити її. Я стояв неподалік і слухав вашу розмову. Мені здається, що це особливий випадок, принаймні я повинен розпитати її як слід. Вставайте, молода жінко, і ходіть до хати.
   Я ледве підвелася на ноги. Незабаром я вже стояла в чистенькій, світлій кухні біля самого вогнища – мокра і тремтяча. Найгірше, що я усвідомлювала всю свою жалюгідність. Дві молоді панночки, їхній брат Сент-Джон та стара служниця – всі роздивлялися мене.
   – Хто це, Сент-Джоне? – запитала одна з дівчат.
   – Не знаю. Я знайшов її під дверима, – пролунало у відповідь.
   – Вона така бліда, – сказала Ганна.
   – Така бліда, як крейда або смерть, – відповів хтось. – Вона зараз впаде, принесіть їй крісло.
   І справді мені запаморочилося в голові: я впала, але мені підставили крісло. Я все ще була при тямі, хоча й не могла говорити.
   – Можливо, склянка води поверне її до тями. Ганно, принеси води. Вона така виснажена. Яка вона худа і бліда!
   – Як справжній привид!
   – Вона хвора чи тільки голодна?
   – Гадаю, що голодна. Ганно, у нас є молоко? Дай його сюди і кусень хліба принеси.
   Діана (я впізнала її по довгих кучерях, що затулили вогонь, коли вона схилилася наді мною) відломила шматочок хліба, умочила його в молоко і поклала мені до рота. Її обличчя було біля мого, і я прочитала на ньому співчуття, а в її прискореному диханні відчула симпатію до себе. Її прості слова також діяли на мене, як бальзам:
   – Спробуйте поїсти.
   – Так, спробуйте, – ніжно повторила Мері. Вона зняла мій мокрий капелюшок та підвела мою голову. Я почала їсти те, що мені дали, – спочатку кволо, потім жадібно.
   – Не давайте багато одразу. Стримуйте її, – сказав брат. – Їй цього достатньо.
   І він забрав тарілку з хлібом та склянку з молоком. Я відчула, що до мене повернулися сили і я можу говорити. Я мовила:
   – Мене звати Джейн Елліот.
   Я не хотіла викривати своєї таємниці, тому заздалегідь вирішила користуватися вигаданим іменем.
   – Де ви живете? Де ваші родичі, друзі? Я мовчала.
   – Чи можемо ми послати за кимсь, кого ви знаєте? Я похитала головою.
   – Що ви можете розказати про себе?
   Тепер, коли я переступила поріг цього дому й опинилася віч-на-віч із його господарями, я більше не почувалася вигнанкою без даху над головою, від якої відцурався увесь світ. Я посміла зняти маску жебрачки і прибрати своїх звичайних манер та поведінки. Я уже майже отямилася, і коли містер Сент-Джон попросив мене розказати про себе – я не могла зробити цього, бо була занадто слабка, – після короткої паузи відповіла:
   – Сьогодні я не в силах розказати вам усе в деталях.
   – Але що тоді ви очікуєте отримати взамін? – запитав він.
   – Нічого, – відповіла я. У мене ставало сил тільки на короткі відповіді. Тоді в розмову вступила Діана:
   – Невже ви маєте на увазі, що ми надали всю допомогу, якої ви хотіли, і тепер ми можемо відпустити вас, щоб ви й надалі блукали болотами такої дощової ночі?
   Я подивилася на неї. У неї було прекрасне обличчя, в якому поєднувалися як сила, так і доброта. Раптом я набралася сміливості. Відповівши на її співчутливий погляд усмішкою, я сказала:
   – Я цілком звіряю себе вашій волі. Якби я була бездомним заблудлим собакою, я впевнена, ви б не вигнали мене такої ночі. Тому я зовсім за це не боюся. Чиніть зі мною, як знаєте. Але вибачте, я не можу говорити багато: мені перехоплює дух, коли я розмовляю, мені здавлює горло.
   Всі троє дивилися на мене, і всі троє мовчали.
   – Ганно, – сказав врешті Сент-Джон. – Нехай вона посидить тут, не ставте їй ніяких запитань. Через десять хвилин дайте їй залишки хліба і молока. Мері та Діано, ходімо до вітальні й побалакаймо наодинці.
   Вони вийшли. Скоро одна з панночок повернулася – не можу сказати, котра з них. Мене потроху опановувало якесь приємне заціпеніння, адже я сиділа біля теплого вогню. Тихим голосом вона щось наказала Ганні. Невдовзі, підтримувана служницею, я піднімалася по сходах. Мій мокрий одяг зняли, мене вклали в тепле сухе ліжко. Я подякувала Господові, відчувши в невимовному виснаженні приплив вдячності та радості. Я заснула.

Розділ ХХІХ

   Мої спогади про три наступні дні та ночі дуже розмиті. Я пам’ятаю тільки те, що відчувала, але я зовсім не думала і не ворушилася. Я усвідомлювала, що перебуваю у маленькій кімнаті й лежу у вузенькому ліжку. Мені здавалося, що я приросла до того ліжка. Я лежала там нерухомо, і відірвати мене від нього означало б заледве не вбити мене. Я майже не орієнтувалася в часі й не помічала, як ранок переходить у день, а день у ніч. Я бачила, коли до кімнати хтось заходив, я могла навіть сказати хто, я розуміла, що говорить людина, котра стоїть біля мого ліжка, але я не могла навіть озватися, поминаючи вже те, щоб відповісти чи поворухнути рукою. Найчастіше до мене заходила служниця Ганна. Її поява завжди турбувала мене. Мене переслідувало передчуття, що вона бажає, аби я чимшвидше забралася звідси, що вона не розуміє ані мене, ані мого становища і ставиться до мене упереджено. Діана та Мері навідувалися до кімнати один-два рази на день. Стоячи біля мого ліжка, вони пошепки перемовлялися:
   – Дуже добре, що ми її не вигнали!
   – Звісно. Якби вона залишилася надворі усю ніч, її обов’язково б знайшли вранці під дверима мертвою. Цікаво, що з нею трапилося?
   – Мабуть, знесла чимало злигоднів. Бідна, безпритульна, нещасна мандрівниця!
   – Судячи з її вимови, не скажеш, що вона неосвічена. А одяг, який вона скинула з себе, хоч який він був мокрий і брудний, все ж майже не ношений і гарно скроєний.
   – У неї якесь особливе обличчя, трохи бліде та похмуре, але воно мені подобається. Гадаю, що коли вона здорова і бадьора, лице у неї досить приємне.
   Жодного разу я не почула з їхніх уст бодай натяку на підозру, вони жодного разу не пожалкували, що прихистили мене, не ставилися до мене упереджено. І мені ставало дедалі спокійніше на душі.
   Містер Сент-Джон зайшов тільки раз. Він глянув на мене і сказав, що мій летаргічний стан був наслідком надмірної і тривалої перевтоми. Він сказав, що немає потреби посилати по лікаря, і висловив переконання, що природа впорається самотужки краще, як будь-хто. Кожен мій нерв сильно напружений, тому деякий час організм повинен перебувати у сонному стані. Ніякої хвороби у мене немає. На його думку, почавши одужувати, я оживу дуже швидко. Свою думку він висловив кількома словами тихим низьким голосом і додав тоном людини, яка не звикла до багатослівних коментарів:
   – Досить незвичайне обличчя, не скажеш, щоб вона була вульгарна чи цілком деградувала.
   – Так, так воно і є, – погодилася Діана. – Правду кажучи, Сент-Джоне, моє серце тягнеться до цієї бідної дівчини. Мені б так хотілося, щоб ми могли й надалі допомагати їй.
   – Сумніваюся, що так воно буде, – пролунало у відповідь. – Невдовзі ми дізнаємося, що вона якась молода леді, яка не поладнала зі своїми родичами і, не подумавши, втекла з дому. Можливо, нам вдасться повернути її назад, якщо вона не опиратиметься. А вона таки опиратиметься: риси її обличчя вольові, навряд чи вона погодиться на це.
   Він роздивлявся мене ще кілька хвилин, а потім додав:
   – Вона виглядає як поміркована людина, але зовсім негарна.
   – Але ж вона така хвора, Сент-Джоне.
   – Чи хвора, чи здорова, вона завжди буде негарна. В її рисах не відчувається ні краси, ні гармонії.
   На третій день мені стало ліпше. На четвертий я уже могла говорити, рухатися, сидіти в ліжку і повертатися. Приблизно в час обіду Ганна принесла мені каші та грінок. Я їла смакуючи: їжа була смачна, а в роті уже не відчувався той неприємний присмак, що був під час гарячки. Коли вона вийшла, я відчула в собі приплив сили і бадьорості. Невдовзі мені набридло лежати, захотілося руху. Я хотіла встати. Але що мені одягнути? Ту мокру, брудну сукню, в якій я спала на землі та брела через болота? Мені було соромно постати перед моїми рятівниками у такому вигляді. Проте мені не довелося терпіти таке приниження.
   На стільці біля мого ліжка лежали всі мої речі, чисті й сухі. Моя чорна шовкова сукня висіла на стіні. На ній не було жодної плямочки, всі бганки випрасувані – одним словом, вона мала дуже пристойний вигляд. Навіть мої черевики і панчохи були приведені до ладу. В кімнаті був умивальник і все необхідне для того, щоб помитися, а також гребінець і щітка для волосся. Знесилена, відпочиваючи що п’ять хвилин, я нарешті спромоглася одягнутися. Сукня висіла на мені, як на вішалці, так сильно я схудла, але я приховала всі недоліки, накинувши на плечі шаль, і знову маючи чистий, пристойний вигляд, – без жодної брудної плямки, без жодного сліду непорядку, який я так не любила і який, здавалося, принижував мене, – я, опираючись на поруччя, опустилася вниз кам’яними сходами. Я опинилася у вузенькому низькому коридорі, звідки потрапила просто на кухню.
   Вона була переповнена пахощами свіжоспеченого хліба й теплом щедрого вогню. Ганна поралася біля печі. Як відомо, упередження найважче викорінити з серця, що його ґрунт ніколи не був ораний і засіяний освітою: воно міцно росте там, мов бур’яни між камінням. Й справді, спочатку Ганна була холодна і незворушна, пізніше вона трохи зм’якла, а коли побачила мене вимиту і пристойно одягнену, то навіть усміхнулася.
   – Що, ви вже встали? – сказала вона. – Значить, вам уже краще. Якщо волієте, можете сісти у моє крісло біля коминка.
   Вона вказала на крісло-гойдалку, і я сіла. Вона займалася своїми справами, позираючи на мене час від часу краєчком ока. Вона витягла з печі хліб, а потім повернулася до мене і спитала прямо:
   – Чи вам коли-небудь доводилося жебрати, перш ніж ви прийшли сюди?
   На якусь мить я обурилася, але одразу згадала, що мені нічого злитися, адже я справді постала перед нею, як жебрачка. Я відповіла тихим голосом, але трохи невпевнено:
   – Ви помиляєтеся, вважаючи мене жебрачкою. Я не жебрачка, принаймні не більше, ніж ви чи ваші молоді панночки.
   Помовчавши, вона сказала:
   – Я щось тут не розумію: адже у вас немає ані дому, ані грошей? Так?
   – Отже, на вашу думку, коли не маєш ні дому, ні грошей, то обов’язково стаєш жебрачкою?
   – Ви письменна? – поцікавилася вона.
   – Так.
   – Але ви ніколи не навчались у пансіоні.
   – Я навчалась у пансіоні вісім років. Вона витріщила на мене свої великі очі.
   – Тоді чому ви самі не можете заробляти на себе?
   – А я заробляла і певна, що знову зароблятиму. Й утримуватиму себе сама… Що ви будете робити з цим аґрусом? – поцікавилася я, коли вона принесла корзину з ягодами.
   – Пекти пиріг.
   – Дайте його сюди, я почищу.
   – Ні. Я не хочу, щоб ви щось робили.
   – Але я повинна щось робити. Давайте його сюди.
   Зрештою вона погодилася і навіть принесла мені рушника, щоб постелити на коліна. Щоб не забруднити сукні, як вона висловилася.
   – Ви не звикли до фізичної роботи, я бачу це по ваших руках, – зауважила вона. – Може, ви працювали кравчинею?
   – Ні, ви помиляєтеся. Та хіба вам не байдуже, ким я була? Не забивайте собі голови клопотами про мене. Ліпше скажіть, як називається цей маєток.
   – Дехто називає його Марш-Ендом, а дехто – Мургаузом.
   – А джентльмен, що живе тут, називається містер Сент-Джон?
   – Ні, він тут не живе, він тільки гостює тут. Мешкає він у своїй парафії в Мортоні.
   – В тому селі, що за кілька миль звідси?
   – Ага.
   – А хто він?
   – Він – священик.
   Я згадала відповідь старої економки в церковному будиночку, коли запитала, чи священик удома.
   – Значить, це дім його батька?
   – Ага. Містер Ріверз жив тут, і його батько, і дід, і прадід.
   – Отже, того джентльмена звуть містер Сент-Джон Ріверз?
   – Ага. Сент-Джон – його ім’я, а Ріверз – прізвище.
   – А його сестер звати Діана та Мері Ріверз?
   – Так.
   – Їхній батько помер?
   – Так, уже три тижні, як помер.
   – У них немає матері?
   – Пані померла багато років тому.
   – А ви давно живете з цією сім’єю?
   – Я прожила тут тридцять років. Я виховала усіх трьох дітей.
   – Це є свідченням того, що ви чесна і вірна служниця. Це беззаперечно, хоча ви й назвали мене жебрачкою.
   Вона знову здивовано глянула на мене.
   – Гадаю, що я помилялася щодо вас, – сказала вона. – Але тут вештається так багато підозрілих людей. Ви повинні вибачити мені.
   – Незважаючи на те, що ви не впустили мене до хати такої ночі, коли й собаки надвір не виженеш? – продовжила я трохи суворо.
   – Так, це було жорстоко з мого боку, але що мені було робити? Я думала більше про дітей, ніж про себе саму. Бідолахи! Хто про них подбає, як не я? Тут проти волі станеш сердитою.
   Кілька хвилин я мовчала.
   – Не думайте про мене зле, – знову сказала вона.
   – Ні, я думатиму про вас зле, – відповіла я. – Я навіть скажу вам чому – не стільки через те, що ви відмовилися прихистити мене і вважали мене за злочинницю, як через те, що ви щойно дорікнули мені: в мене немає ані дому, ані грошей. Деякі найкращі люди, які коли-небудь жили на землі, були такі самі бідні, як і я; якщо ви християнка, то не повинні вважати бідність злочином.
   – Знаю, що не повинна, – сказала вона. – Містер Сент-Джон каже мені те саме. Я бачу, що помилялася. Тепер моя думка про вас змінилася. Зараз ви виглядаєте як цілком пристойна панночка.
   – Ну от і все. Я вам пробачаю. Потиснімо одне одному руки.
   Вона вклала свою грубу, білу від борошна руку в мою; на її грубуватому обличчі з’явилася привітна усмішка. З цієї миті ми стали друзями.
   Очевидно, Ганна любила побалакати. Поки я чистила аґрус, вона місила тісто на пиріг і розповідала мені різноманітні подробиці з життя своїх покійних хазяїна та хазяйки і про «діточок», як вона називала молодих людей.
   Старий містер Ріверз, казала вона, був досить простий чоловік, але справжній джентльмен, він походив з одного з найстародавніших родів. Марш-Енд належав Ріверзам із того часу, як його було зведено, а йому було, як вона стверджувала, близько двохсот років, – щоправда, з виду це був зовсім невеликий, а навіть скромний маєток у порівнянні з палацом містера Олівера в Мортон-Вейлі. Проте вона добре пам’ятає батька Білла Олівера – мандрівного голкаря. А Ріверзи – дворяни ще з часів усіх тих Генріхів, [67 - Генріх І правив у 1100–1135 рр., останній Генріх VIII правив у 1509–1547 рр.] у чому можна переконатися, зазирнувши до реєстраційної книги, яка зберігається в мортонській церкві. Старий хазяїн був такий, як і всі люди, що проживають у цих краях: страшенно любив полювання, займався фермерською роботою тощо. А от хазяйка була цілковитою протилежністю. Вона багато читала і наполегливо вчилася: діти вдалися в неї. Таких, як вони, більше немає у цих краях, і ніколи не було; всі троє полюбили науку майже відтоді, як навчилися говорити; вони завжди були особливими, не такими, як інші. Коли містер Сент-Джон виріс, поступив до коледжу і став священиком; а дівчата, щойно закінчивши школу, знайшли собі місця гувернанток. Вони розказували їй, що багато років тому їхній батько втратив чимало грошей через чоловіка, якому він довірився, а той збанкрутував. І оскільки їхній батько не міг дати їм посагу, вони повинні були працювати самі. довгий час вони мешкали далеко звідси і тільки недавно приїхали на кілька тижнів, коли помер їхній батько. А вони ж так люблять Марш-Енд і Мортон, і всі ці болота й пагорби! Вони побували у Лондоні та багатьох інших великих містах, але завжди кажуть, що немає кращого місця, ніж рідний дім. І вони так добре сходяться одне з одним, і ніколи не сваряться. Хтозна, чи є ще де така гарна і дружна родина.
   Почистивши аґрус, я запитала, де зараз обидві сестри та їхній брат.
   – Пішли до Мортона на прогулянку, але вони повернуться за півгодини на чай.
   Вони й справді повернулися за півгодини, як Ганна й казала. Вони зайшли через кухонні двері. Містер Сент-Джон, побачивши мене, тільки мовчки вклонився і пішов собі далі; дві панночки зупинилися. Мері в кількох словах висловила свою радість із того приводу, що я уже підвелася, і лагідно та спокійно поздоровила мене з одужанням. Діана взяла мене за руку і докірливо похитала головою.
   – Вам слід було зачекати, поки вам дозволять встати, – мовила вона. – Ви все ще така бліда – і така худа! Сердешненька! Бідолашна дівчина!
   Діанин голос видався мені туркотанням голубки. Її погляд був дуже приємний, і мені хотілося зустрічатися з ним частіше. Мені здавалося, що її лице сповнене чарівності. Обличчя Мері було таке саме розумне, риси такі самі гарні, але його вираз був трохи суворішим, а манери, хоча й лагідні, проте трохи прохолодні. Діана дивилася і говорила з якоюсь владністю, вочевидь, вона мала сильну волю. А я завжди отримувала задоволення, коли підкорялася людині з сильнішою волею, якщо моя совість і самоповага дозволяли мені.
   – А що ви тут робите? – продовжила вона. – Тут вам не місце. Іноді ми з Мері сидимо на кухні, але це тільки тому, що вдома ми любимо бути на волі, деколи навіть пустуємо, але ж ви – наша гостя і повинні негайно йти до вітальні.
   – Мені тут дуже добре.
   – Зовсім не добре. Тут Ганна метушиться і притрушує вас борошном.
   – Окрім того, вам тут, мабуть, дуже жарко, – додала Мері.
   – Авжеж, – підтвердила її сестра. – Ходімо. Ви повинні слухатися нас.
   І все ще тримаючи мене за руку, вона змусила мене встати і повела до кімнати.
   – Посидьте тут, – сказала вона, вказуючи на канапу. – А ми тим часом переодягнемося і приготуємо чай. Це ще один наш привілей, коли ми вдома, у нашому маленькому будиночку на пустищі, – ми самі накриваємо на стіл, коли нам цього хочеться або коли Ганна пече, варить пиво, пере чи прасує.
   З цими словами вона залишила мене наодинці з містером Сент-Джоном, який сидів навпроти з книжкою чи газетою в руці. Спочатку я оглянула вітальню, а потім почала роздивлятися містера Сент-Джона.
   Вітальня була досить маленькою, дуже просто обставленою, проте чистою й охайною, а тому і затишною. Старомодні крісла аж світилися, а стіл із горіхового дерева був так відполірований, що нагадував дзеркало. На фарбованих стінах висіло кілька дивних старих чоловічих і жіночих портретів; крізь скляні дверцята шафи виднілося кілька книжок і старовинний порцеляновий набір. У кімнаті не було жодної непотрібної прикраси, жодних сучасних меблів, за винятком пари коробок для шиття та столика з рожевого дерева; все інше, – включаючи килим та портьєри, – виглядало дуже старим, але добре збереженим.
   Містер Сент-Джон сидів непорушно, немов одна з тих постатей, що красувалася на вкритому пилюкою портреті, він не зводив очей зі сторінки, німо стиснувши вуста, і тому розглядати його було дуже легко. Він був радше схожий на статую, ніж на людину. Він був молодий – десь у віці від двадцяти вісьмох до тридцяти років, високий і стрункий. Його класичне грецьке обличчя привертало увагу: воно вирізнялося дуже чіткими рисами, рівним носом, атенським ротом і підборіддям. Рідко трапляється, щоб англійське обличчя так сильно було наближене до античного типу. Отже він мав повне право дивуватися моїм негарним рисам, маючи сам такі гармонійні. Його очі були великі та блакитні, вії темні, а високе бліде чоло обрамляли світлі кучері.
   Гарно змальовано, чи не так, читачу? Однак той, кого описували, не справляв враження лагідної, поступливої, чутливої і спокійної натури. І хоч як він тихо сидів, я все одно відчувала в тремтінні його ніздрів, рота, чола щось невгамовне, рішуче і нетерпляче. Він не промовив до мене й слова, не удостоїв жодним поглядом, аж поки не повернулися його сестри. Діана, яка ходила туди-сюди, накриваючи стіл для чаю, принесла мені маленький щойно спечений пиріжок.
   – З’їжте його зараз, – сказала вона. – Ви, мабуть, зголодніли. Ганна сказала, що ви нічого не їли по сніданку, тільки трохи каші.
   Я не відмовилася, бо мій апетит прокинувся і я страшенно захотіла їсти. Містер Ріверз відклав книжку, підійшов до столу і, сідаючи, звів на мене свій прегарний блакитний погляд. В його очах я прочитала безцеремонну допитливість та наполегливість; очевидячки, він досі відвертав від мене очі не через зніяковіння, а навмисне.
   – Ви дуже голодні? – запитав він.
   – Так, сер.
   Це було схоже на мене – я завжди відповідала на короткі запитання коротко, а на прямі – відверто.
   – Це добре, що через гарячку ви утримувалися від їжі останні три дні. Адже задовольнити ваш голод зразу було б небезпечно. Тепер ви можете їсти скільки заманеться, але все одно не зловживайте.
   – Сподіваюся, що я недовго їстиму за ваш кошт, сер, – відповіла я досить різко і нечемно.
   – Так, – сказав він холодно. – Коли ви назвете нам адресу ваших родичів, ми напишемо їм і повернемо вас назад.
   – Змушена зізнатися вам, що зробити це не в моїх силах, бо в мене немає ані дому, ані родичів.
   Всі троє подивилися на мене, але без будь-якої недовіри. Я відчувала, що в їхніх поглядах не було й натяку на підозру, а лише цікавість. Я говорю про молодих леді. В очах Сент-Джона – хоч які чисті вони були – було важко щось прочитати. Здається, він використовував їх для того, щоб дізнаватися думки інших, а не виказувати власні; таке поєднання радше бентежило, аніж додавало відваги.
   – Ви хочете сказати, що у вас зовсім немає родичів? – запитав він.
   – Так. Ніщо не пов’язує мене з людьми. І я не претендую на те, щоб знайти притулок у чиємусь домі.
   – Досить незвичне становище у вашому віці!
   Я помітила, що він дивиться на мої руки, які я склала перед собою на столі. Мені стало цікаво, що він намагається там віднайти. Скоро його слова все пояснили:
   – Ви коли-небудь були одружені? Чи ні?
   Діана засміялася.
   – Сент-Джоне, хіба ти не бачиш, що їй не більше сімнадцяти-вісімнадцяти років? – сказала вона.
   – Мені майже дев’ятнадцять. Але я не одружена. Ні. Жар вдарив мені в лице; пробудилися мої гіркі та хвилюючі спогади, коли мова зайшла за одруження. Всі вони помітили моє збентеження і хвилювання. Діана та Мері чемно відвели очі від мого розпашілого обличчя, проте їхній суворий і холодний брат і далі дивився на мене, аж поки я не заплакала.
   – Де ви жили досі? – запитав він.
   – Ти занадто допитливий, Сент-Джоне, – тихо промовила Мері, але він перехилився через стіл і, вимагаючи відповіді, кинув на мене ще один допитливий гострий погляд.
   – Назва місця, де я жила, та ім’я того, в чиєму домі мешкала, – моя таємниця, – відповіла я коротко.
   – Яку ви, на мою думку, маєте право приховувати як від Сент-Джона, так і від будь-кого іншого, – зауважила Діана.
   – Але якщо я не знатиму, хто ви і що з вами трапилося, то не зможу нічим допомогти, – сказав він. – А вам потрібна допомога, чи не так?
   – Так, потрібна, і я шукатиму її, поки якийсь добрий філантроп не допоможе мені знайти роботу, яку я зможу виконувати, щоб заробляти на себе, принаймні щоб забезпечити себе найнеобхіднішим.
   – Не знаю, чи я добрий філантроп, але все-таки хочу допомогти вам, якщо це мені до снаги. Але перш за все ви повинні сказати, що робили до цього часу і що зможете робити.
   Я уже допила свій чай. Цей напій мене трохи освіжив, він подіяв на мене, як вино на велетня, заспокоїв мої розхитані нерви й дав мені змогу відповісти цьому настирному молодому судді.
   – Містере Ріверз, – сказала я, повернувшись до нього і відверто дивлячись у його очі, так само як він дивився в мої. – Ви і ваші сестри зробили мені велику ласку – найбільшу, яку може зробити людина іншій людині; своєю благородною гостинністю ви врятували мене від смерті. Цей учинок дає вам право на необмежену вдячність з мого боку і деяке право на мою відвертість. Тому я розповім вам стільки про себе, скільки зможу, не порушуючи цим свій душевний спокій і не загрожуючи власній безпеці, моральній та фізичній, чи безпеці когось іншого.
   Я сирота, дочка священика. Мої батьки померли ще тоді, коли я була зовсім маленькою. Я виховувалася у своїх родичів, навчалася у доброчинному закладі. Я навіть назву вам школу, в якій провела шість років як учениця і два – як учителька. Це Ловудський благодійний інтернат для сиріт у…ширському графстві. Може, ви чули про нього, містере Ріверз? Превелебний Роберт Броклгерст є там скарбником.
   – Я чув про містера Броклгерста і бачив школу.
   – Я залишила школу десь рік тому і найнялася гувернанткою. Я отримала хороше місце і була щаслива. Проте я була вимушена покинути це місце за чотири дні до того, як потрапила сюди. Про причину свого від’їзду я не хочу й не повинна розповідати. Це безглуздо, і звучатиме зовсім неймовірно. Я нічим не заплямована і така сама безневинна, як і будь-хто з вас. Я нещасна і буду нещасна ще деякий час, бо нещастя, яке змусило мене покинути дім, який став мені раєм, було незвичайне і страшне. Плануючи свій від’їзд, я покладалася тільки на швидкість і секретність. Тому я залишила всі свої речі, за винятком маленького клуночка, який у поспіху забула в поштовій кареті, що привезла мене до Віткросу. Отже я опинилася тут зовсім без нічого. Дві ночі я спала просто неба і два дні тинялася від порогу до порогу, так і не переступивши жодного. Тільки двічі за увесь цей час мені вдалося поїсти. І коли голод, виснаження і відчай майже доконали мене, саме тоді ви, містере Ріверз, не дали мені загинути під вашими дверима і прихистили під своїм дахом. Я знаю, що ваші сестри зробили для мене за увесь цей час, бо я була при тямі протягом свого ступору. Я завдячую їхньому щирому і великодушному співчуттю, так само як і вашому християнському милосердю.
   – Не дозволяй їй більше говорити, Сент-Джоне, – сказала Діана, коли я зупинилася. – Хвилювання їй ні до чого. Ідіть і сядьте на канапу, міс Елліот.
   Я трошки схвилювалася, почувши це ім’я: я забула, що назвалася ним. Містер Ріверз, від якого нічого не можна було приховати, помітив моє зніяковіння.
   – Ви сказали, що вас звуть Джейн Елліот? – зауважив він.
   – Так. Цим іменем я бажаю поки що називатися, хоча воно й не моє справжнє, і коли я чую його, воно звучить якось дивно, – мовила я.
   – Свого справжнього імені ви, звичайно ж, не назвете?
   – Ні. Я боюся, що моя таємниця може бути розкрита, й уникаю всього, що може призвести до цього.
   – Я впевнена, що ви чините правильно, – сказала Діана. – А тепер, брате, прошу тебе: дай їй спокій.
   Але поміркувавши якусь мить, він знову почав розпитувати мене, так само наполегливо і спокійно, як досі.
   – Отже, вам би не хотілося зловживати нашою гостинністю? Бачу, ви хочете якомога швидше обходитися без співчуття моїх сестер та мого милосердя (я добре усвідомлюю різницю між ними і не заперечую її – це цілком справедливо): ви бажаєте бути незалежною від нас, чи не так?
   – Так, я вже говорила про це. Скажіть мені, що робити, або допоможіть знайти роботу – це все, чого я прошу. Тоді відпустіть мене бодай до найгіршого маєтку, але доти дозвольте залишитися тут. Я боюся знову опинитися на вулиці самотиною.
   – Певна річ, ви залишитеся з нами, – сказала Діана, поклавши свою білу руку на мою.
   – Звісно, залишитеся, – підтвердила Мері з непідробною щирістю, яка, здається, була їй притаманна від природи.
   – Як бачите, мої сестри з радістю приймають вас, – сказав містер Сент-Джон. – Так само, як вони були б раді доглядати за напівзамерзлою пташкою, гнаною холодним вітром, яка потрапила у їхнє вікно. Я більше схильний до того, щоб допомогти вам стати незалежною, і постараюся знайти вам роботу, але майте на увазі, мої можливості обмежені. Я тільки священик бідної сільської парафії, і моя допомога буде скромною. І якщо вас насторожує звичайне бідне життя, шукайте іншої допомоги, оскільки це все, що я можу вам запропонувати.
   – Вона уже сказала, що робитиме все, що зможе, – відповіла замість мене Діана. – Крім того, тобі відомо, Сент-Джоне, що їй більше нікуди звернутися, тож вона змушена приймати допомогу від такої черствої людини, як ти.
   – Я готова бути швачкою, служницею, нянькою, якщо не знайдеться якої ліпшої роботи, – відповіла я.
   – Добре, – сказав містер Сент-Джон досить прохолодно. – Якщо ви так налаштовані, то я допоможу вам, коли мені випаде нагода, і в той спосіб, який вважаю доречним.
   Він знову взяв книжку, яку читав перед чаєм. Я ж невдовзі пішла, бо говорила так багато і сиділа так довго, як тільки дозволило моє здоров’я.

Розділ ХХХ

   Що більше я дізнавалася про мешканців Мургаузу, то дужче вони мені подобалися. За кілька днів моє здоров’я так покращилося, що я уже могла сидіти цілий день, а деколи й виходити на прогулянку. Я поділяла усі захоплення Діани та Мері, розмовляла з ними стільки, скільки вони цього бажали, і допомагала в усьому, коли вони мені дозволяли. У цьому спілкуванні була якась живильна сила, яку я скуштувала вперше за життя, – це задоволення, що виникло з цілковитої єдності смаків, почуттів і переконань.
   Я охоче читала те, що читали вони; те, від чого вони отримували насолоду, подобалося й мені; я схилялася перед тим, що вони схвалювали. Вони любили свій самотній будиночок. Мені також подобалася ця похмура, невеличка, стародавня будівля з низькою стелею, ґратчастими вікнами, пліснявими стінами, алеями, обсадженими вздовж старими ялинами, які похилилися через постійні натиски гірських вітрів; мене чарував засаджений тисами і падубами садок, у якому росли зовсім невибагливі квіти. Сестрам подобалися червоні мури, що височіли навколо їхньої оселі, безмежна рівнина, до якої від їхніх воріт стелилася доріжка, посипана галькою, і яка спершу звивалася між порослими папороттю горбами, а далі поміж кількома невеликими дикими пасовищами, що межували з вересовими пустищами і де паслися стада сірих овець і ягнят із маленькими мохнатими мордочками. Як я вже згадувала, сестри любили ці краї понад усе на світі. Я розуміла це сильне почуття і палко розділяла його. Мені подобалося це відлюдне місце. У ньому було щось святе: мої очі впивалися його горбатими обрисами і незвичайними барвами, що їх надавали горам і долинам мох, шипшина, заквітчані поля, блискуча папороть і сірі гранітні скелі. Все це для мене, так само як і для них, правило за джерело чистого і солодкого задоволення. Сильні пориви та ніжні подихи вітру, непогожі та сонячні дні, світанок та вечірній час, місячні та темні ночі, які я спостерігала в цих краях, стали для мене такими ж привабливими, як і для них, зачаровували мене так само, як і їх.
   В щоденному нашому житті ми також добре ладнали. Вони були освіченіші та начитаніші, ніж я, та я наполегливо прямувала дорогою знань, яку вони протоптали для мене. Я поглинала книжки, які вони давали мені. Ввечері я з задоволенням обговорювала з ними те, що встигла прочитати за день. Наші думки були схожі, погляди збігалися – одним словом, у нас було дуже багато спільного.
   Якщо у нашій трійці й був лідер, то це була, безумовно, Діана. Фізично вона далеко перевершила мене: вона була вродлива і здорова, у ній було стільки жвавості й життя, що мене це дивувало і вражало мою уяву. На початку вечора я могла трохи поговорити, та коли минав перший приплив жвавості й бадьорості, я охочіше сідала на маленький стільчик біля ніг Діани, поклавши голову їй на коліна, і слухала, як вони з Мері ґрунтовно обговорювали предмет, про який я майже нічого не знала. Діана запропонувала навчати мене німецької мови. Мені подобалося вчитися в неї: роль учительки їй дуже пасувала і приносила неабияке задоволення, тоді як я отримувала не менше задоволення від ролі учениці. Ми доповнювали одна одну, і в результаті між нами виник міцний зв’язок і взаємна приязнь. Коли сестри довідалися, що я вмію малювати, негайно віддали мені свої олівці та коробочки з фарбами. Моє вміння – єдине, в чому я перевершувала їх, – здивувало і зачарувало сестер. Мері могла годинами спостерігати за тим, як я малюю. Згодом вона захотіла стати моєю ученицею, і з неї вийшла наполеглива, тямуща, ретельна учениця. Ось так кожна з нас мала свою справу, ми взаємно розважали одна одну, і тому дні спливали, мов години, а тижні, мов дні.
   Що ж до містера Сент-Джона, то близькість, яка так природно і швидко виникла між мною та його сестрами, не поширилася на нього. Однією з причин, чому ми трималися оддалік одне від одного, було те, що він порівняно рідко бував удома; здебільшого він відвідував хворих і бідняків своєї парафії, чиї домівки були розкидані далеко одна від одної.
   Здавалося, що жодна негода не в силі стримати його від тих пасторських обходів: коли його години ранкового навчання закінчувалися, незалежно від погоди, в дощ чи вітер, він одягав свого капелюха і в супроводі батькового старого пойнтера Карло рушав виконувати свою місію любові чи обов’язку – не знаю, в якому світлі він розглядав її. Іноді, коли день був зовсім несприятливий, сестри відмовляли його. Тоді він просто відповідав з усмішкою, радше урочистою, аніж веселою:
   – Якщо слабенький вітерець чи краплі дощу в силі відвернути мене від цих необтяжливих обов’язків, то чи готовий я для тієї великої мети, яку постановив собі?
   Як правило, Діана та Мері тільки сумно зітхали у відповідь і поринали на якийсь час у глибоку задуму.
   Проте окрім його постійної відсутності, була ще одна причина, що перешкоджала нашій дружбі: здавалося, в його натурі було щось стримане, неуважне і навіть похмуре. Ревний у виконанні своїх пасторських обов’язків, бездоганний у своєму житті та звичках, він, здається, не насолоджувався тим душевним спокоєм, не отримував того внутрішнього задоволення, яке б мало стати винагородою за його щиру віру та доброчинну діяльність. Часто ввечері, сидячи біля вікна за своїм захаращеним паперами столом, він припиняв читати чи писати, опирався підборіддям на руку і занурювався у якісь невідомі думи, які хвилювали і захоплювали його, – це було видно з того, як починали блищати його очі, а зіниці розширювалися.
   Як на мене, природа не була для нього тією скарбницю задоволення, що для його сестер. Якось, але це було один всього раз, він сказав при мені, що його сильно чарують дикі пагорби і що він змалку любить темний дах і похмурі стіни свого дому. Проте в його тоні та словах, якими він висловив свої почуття, було більше похмурості, аніж радості. Здавалося, він ніколи не блукав пустищами, не насолоджувався їхньою заспокійливою тишею, ніколи не шукав там безлічі мирних розваг.
   Він був мовчазний, і перш ніж я змогла роздивитися його розум, минуло чимало часу. Вперше я помітила його неабиякі здібності, коли почула проповідь у мортонській церкві. Якби ж я могла описати ту церемонію, та це мені не під силу. Я навіть не можу передати словами того враження, яке вона справила на мене.
   Сент-Джон почав говорити тихо, його інтонація та тембр голосу були тихі аж до самого кінця, проте незабаром почав проявлятися стриманий, проте щирий запал – про це свідчила його виразна інтонація та прискорена, трохи знервована мова, що, здається, переросла у стихію, якою він зосереджено керував. Серце тріпотіло, розум дивувався з його ораторської сили, але вона зовсім не заспокоювала. Протягом усієї проповіді відчувалася дивна гіркота, відсутність заспокійливої ніжності; вона базувалася на суворих доктринах кальвінізму, часто звучали слова «обраність», «приреченість» та «осуд», і кожне це слово звучало як смертний вирок. Коли він закінчив, замість почуватися краще, спокійніше, світліше, я відчувала невимовний сум, бо мені здавалося – не знаю, як іншим, – що красномовність, до якої я так прислухалася, виринала з глибин, де лежали шари розчарувань, де рухалися невсипущі поштовхи нестримних бажань і неспокійних поривань. Я була впевнена, що Сент-Джон Ріверз – чесний, сумлінний і ревний священик – ще не знайшов того спокою в Господі, який виходить за межі будь-чийого розуміння. Він знайшов не більше, ніж я зі своїм прихованим нестерпним жалем за моїм розбитим ідолом і втраченим раєм, жалем, про який я не хотіла згадувати, але який панував наді мною, немилосердно мучив мене.
   Тим часом минув місяць. Скоро Діана та Мері мали покинути Мургауз і повернутися до свого звичного життя. На них чекала робота гувернанток у великому місті на півдні Англії. Там вони працювали у багатих родовитих сім’ях, члени яких ставилися до них як до звичайних підлеглих і навіть не намагалися розгледіти їхнього внутрішнього багатства, а цінували лише за професійне вміння, як цінують вміння кухарки чи служниці. Містер Сент-Джон так жодного разу й не заговорив про роботу, яку пообіцяв мені підшукати, а для мене ця справа ставала дедалі нагальнішою. Одного ранку, на кілька хвилин зоставшись із ним наодинці у вітальні, я наважилася підійти до віконної ніші, у якій він розмістив свій стіл, крісло і книжкову шафу, і хотіла заговорити до нього, хоча ще й не придумала, як висловити своє прохання, адже нелегко здолати той товстий шар льоду, що вкриває такі натури, як його. Але він позбавив мене цього клопоту і розпочав розмову першим. Коли я підійшла, він звів на мене очі й запитав:
   – Ви хочете щось у мене запитати?
   – Так. Я хотіла взнати, чи ви бува не чули про яку-небудь годящу для мене роботу?
   – Я знайшов, вірніше, придумав дещо для вас іще три тижні тому, але оскільки ви були тут корисною та й, очевидно, почувалися щасливою – мої сестри сильно прив’язалися до вас, а ваше товариство приносило їм неймовірне задоволення, – я вважав недоречним порушувати вашу взаємну злагоду аж доти, поки їм треба буде їхати з Марш-Енду, а невдовзі й вам доведеться покинути його.
   – Ваші сестри їдуть через три дні? – запитала я.
   – Так. І коли вони поїдуть, я повернуся до своєї парафії в Мортон і заберу Ганну з собою. А цей старий будинок буде зачинений.
   Я зачекала кілька хвилин, сподіваючись, що він знову повернеться до теми, яку я зачепила, але, здавалося, його думки перенеслися на щось інше. Я бачила з його очей, що він уже забув і про мене, і про мою справу. Мені довелося нагадати йому про тему, таку важливу й нагальну для мене.
   – Яку роботу ви мали на увазі, містере Ріверз? Сподіваюся, що ця затримка не зменшить мої шанси на її отримання?
   – Зовсім ні. Тільки від мене залежить, чи запропонувати її вам, ну і, звісно, від вас залежить, чи при йняти її.
   Він знову замовк: здається, він не хотів продовжувати. Мене з’їдало нетерпіння: кілька нетерплячих рухів, настирливий вичікувальний погляд, спрямований у його лице, краще, ніж будь-які слова, дали йому зрозуміти мої почуття.
   – Не варто так квапитися, – сказав він. – Правду кажучи, я не можу запропонувати вам нічого гідного чи прибуткового. Перш ніж я поясню вам усе, будьте такі добрі та пригадайте мої слова: якщо я й допоможу вам, то це буде нічим як поміччю сліпого кривому. Я бідний: коли я сплачу батькові борги, то все, що в мене залишиться, – цей старий дім, рядочок поламаних ялиць позаду нього і шматок пустища, зарослого тисами і падубами. У мене немає гучного імені: хоча Ріверзи й старовинний рід, двоє з трьох його нащадків заробляють на кусень хліба, прислуговуючи іншим людям, а третій вважає себе чужинцем у своєму ж рідному краю, таким чужинцем залишиться й після смерті. Але він повинен вважати і вважає себе обраним і з нетерпінням чекає того дня, коли на плечі йому буде покладено хрест розставання з усім живим і коли Голова тієї Церкви, скромним членом якої він є, не велить йому: «Підведись і йди за Мною!»
   Сент-Джон вимовив ці слова так, наче виголошував проповідь, тихим глибоким голосом. Обличчя його залишалося блідим, тільки очі невпинно палали.
   – А оскільки я сам бідний і невідомий, то можу запропонувати вам таку ж бідну й невідому роботу. Вам вона може видатися навіть принизливою, бо тепер я бачу, що ви звикли до того, що світ називає вишуканим, ваші смаки прагнуть до ідеалу, й досі ви спілкувалися щонайменше з освіченими людьми. Проте я гадаю, що жодна робота на благо людей не може принижувати. Я вважаю, що чим твердіша і занедбаніша земля, на якій доводиться працювати трудівникові Христовому, і що менше його праця приносить результату, то більша йому честь. За таких обставин йому випадає доля першопрохідця, а першими піонерами християнства були апостоли, їхнім поводирем був сам Ісус, Спаситель.
   – Добре, – сказала я, коли він знову замовк. – Говоріть далі.
   Перш ніж продовжити, він подивився на мене: він легко читав мої думки з виразу мого обличчя, наче перед ним був аркуш паперу. Висновки з цього розгляду він висловив далі.
   – Гадаю, що ви при ймете роботу, яку я вам пропоную, – сказав він. – І пропрацюєте на ній деякий час, але не довго; не довше, ніж я витримаю на посаді священика у глухому англійському селі. У вашій натурі є такі самі неспокійні риси, як і в моїй, хоча вони й проявляються інакше.
   – Не розумію. Поясніть, – наполягала я, коли він знову замовк.
   – Добре. Я поясню, і тоді ви зрозумієте, яку бідну, буденну і незначну роботу я вам пропоную. Тепер, коли мій батько помер і я сам собі господар, я не залишуся в Мортоні надовго. Я проживу тут не довше, як рік, але поки я тут, то докладатиму всіх зусиль, щоб покращити життя людей моєї парафії. Коли я приїхав до Мортона два роки тому, тут не було жодної школи: діти бідняків не мали й найменшого шансу на яку-небудь освіту. Я уже відкрив школу для хлопчиків, а тепер хочу відкрити другу – для дівчат. З цією метою я вже винайняв будиночок із двокімнатною прибудовою для вчительки. Її зарплата складатиме тридцять фунтів на рік. Її помешкання уже повністю умебльоване – щоправда, досить просто, але там є все необхідне – завдяки доброті міс Олівер, дочки єдиного в цьому краї багача містера Олівера, власника голкової фабрики та ливарні в долині. Ця-таки леді погодилася платити за навчання та одяг однієї сироти з робочого дому за умови, що та допомагатиме вчительці вдома і в школі, оскільки в тої не буде часу, щоб робити все самій. Хочете бути цією вчителькою?
   Він поставив це запитання якось несподівано, мабуть, очікував на обурливу чи принаймні презирливу відмову на свою пропозицію. Не знаючи усіх моїх думок і почуттів, хоча про деякі він здогадувався, він не міг передбачити моєї реакції. Правду кажучи, робота була таки скромна, але давала притулок, а я його так потребувала; робота була важка порівняно з роботою гувернантки в багатому домі, але давала незалежність, а я так боялася опинитися в рабській залежності від інших людей. До того ж робота була ні ганебна, ні негідна, ані принизлива. І тому я погодилася.
   – Дякую вам за вашу пропозицію, містере Ріверз. Я приймаю її від щирого серця.
   – Та чи правильно ви мене зрозуміли? – запитав він. – Це сільська школа: вашими ученицями будуть звичайні діти бідняків, сільських наймитів, у кращому разі – дочки фермерів. В’язання, шиття, читання, писання, найпростіші розрахунки – все, чого вам доведеться їх навчати. Що ж ви робитимете з вашими знаннями, де застосовуватимете їх? Як відреагують на цю роботу ваш розум, почуття, смаки?
   – Я прибережу їх доти, доки вони мені не знадобляться. Вони все одно залишаться при мені.
   – Значить, ви усвідомлюєте, на що погоджуєтеся?
   – Так, усвідомлюю.
   Тепер він усміхнувся. Але цього разу його усмішка не була гіркою чи сумною, а радісною і глибоко вдячною.
   – І коли ви бажаєте взятися до виконання своїх обов’язків?
   – Я переберуся до свого помешкання завтра, і якщо ви не заперечуєте, відкрию школу наступного тижня.
   – Дуже добре. Нехай буде так.
   Він підвівся і пройшовся кімнатою. Зупинившись, він знову подивився на мене і похитав головою.
   – Вас щось не влаштовує, містере Ріверз? – запитала я.
   – Ви не залишитеся в Мортоні надовго. Ні, ні!
   – Чому? Чому ви так кажете?
   – Я прочитав це у ваших очах. Там немає й натяку на спокійне життя.
   – Я не честолюбна.
   Він здригнувся, коли я промовила слово «честолюбна». Потім сказав:
   – Заждіть. Чому ж це ви заговорили про честолюбність? Хто честолюбний? Я знаю, що я такий, але як ви довідалися про це?
   – Я говорила про себе.
   – Тоді, якщо ви не честолюбна, то значить, ви… Він запнувся.
   – Яка?
   – Я збирався сказати: пристрасна, але ви можете не так зрозуміти це слово й образитися. Я маю на увазі, що людські захоплення та прихильності мають на вас сильний вплив. Я впевнений, що ви не зможете довго марнувати увесь свій вільний час на самоті та присвячувати робочі години монотонній праці, позбавленій будь-якого стимулу; так само як і я, – додав він, наголосивши на останньому. – Я не зможу жити похованим серед цих пустищ і гір: тут дана мені Богом натура пригнічується, а даровані небом здібності марно пропадають. Бачите, я сам собі суперечу. Я, котрий проповідував задоволення від скромного життя і вихваляв роботу дроворубів і водоносів під час своєї сьогоднішньої проповіді, я, священик, служитель Божий, я у відчаї. Що ж, треба якось мирити наші нахили та принципи.
   Він вийшов із кімнати. За цю годину я дізналася про нього більше, ніж за увесь попередній місяць, але так і не розгадала його до кінця.
   З настанням того дня, коли Діана та Мері мали розлучитися з братом і рідною домівкою, вони ставали все сумніші та мовчазніші. Обоє намагалися поводитися, як завжди, але смуток, із яким вони всякчас боролися, було неможливо здолати чи пересилити повністю. Якось Діана сказала, що ця розлука може бути не така, як попередні. Мабуть, їм доведеться розлучитися з Сент-Джоном на кілька років, якщо не на все життя.
   – Він пожертвує усім заради своєї омріяної мети, якій він себе цілковито присвятив, – сказала вона. – Він пожертвує своєю прихильністю і навіть набагато сильнішими почуттями. На перший погляд Сент-Джон здається спокійним, Джейн, але життя у ньому вирує. Його можна вважати лагідним, але часом він невблаганний, як смерть. А найгірше те, що моє сумління не дозволяє мені відмовляти його від цього суворого рішення. Я в жодному разі не можу винити його за це. Воно правильне, благородне, християнське, і все-таки воно розбиває моє серце!
   І до її прекрасних очей підступили сльози. Мері низько схилилася над своєю роботою.
   – У нас уже немає батька. Скоро у нас не стане брата і рідної домівки, – прошепотіла вона.
   Тієї миті трапилася подія, яка, здається, була послана долею, щоб іще раз підтвердити правдивість прислів’я «Біда не приходить сама» і додати до їхнього горя ще одне. У вікні промайнув Сент-Джон із листом у руках. Незабаром він увійшов до кімнати.
   – Наш дядько Джон помер, – сказав він.
   Обидві сестри здавалися збентеженими: не те щоб вони були вражені чи схвильовані, вони радше сприйняли цю новину як важливу, аніж сумну.
   – Помер? – повторила Діана.
   – Так. Вона звела допитливі очі на братове лице.
   – І що? – запитала вона тихо.
   – Що? – відповів він, зберігаючи мармурову непорушність на обличчі. – Що? Нічого. Читай.
   Він кинув листа їй на коліна. Вона швиденько проглянула його і передала Мері. Мері мовчки перечитала його і повернула братові. Всі троє перезирнулися й посміхнулися – похмурою, сумною посмішкою.
   – Амінь! І так виживемо, – сказала нарешті Діана.
   – В будь-якому разі, житимемо не гірше, ніж жили досі, – зауважила Мері.
   – Так. Тільки перед очима достатньо виразно постає картина того, що могло б бути, – сказав містер Ріверз. – І вона зовсім протилежна тому, що є.
   Він склав листа, замкнув його у своєму столі та знову вийшов із кімнати.
   Кілька хвилин усі мовчали. Врешті Діана повернулася до мене.
   – Джейн, либонь, вас дивують наші таємниці, – сказала вона. – Мабуть, ви гадаєте, що ми безсердечні створіння, адже нас зовсім не зворушила смерть такого близького родича, як дядько. Але ж ми ніколи не бачили і не знали його. Він був братом нашої матері. Наш батько посварився з ним дуже давно. За його порадою батько ризикнув більшою частиною свого маєтку – і втратив його. Вони почали звинувачувати один одного, потім гнівно розійшлися і так ніколи й не помирилися. Потім дядько взявся до ризикованішої справи і зумів заощадити двадцять тисяч фунтів. Він був неодружений і не мав жодної близької рідні, окрім нас та ще однієї дівчини, яка також є йому племінницею. Батько завжди сподівався, що він виправить свою помилку, залишивши всю свою спадщину нам, але в цьому листі сказано, що він заповів усе до останнього пенні тій іншій племінниці, за винятком тридцяти гіней, на які слід купити три жалобні персні для Сент-Джона, Діани та Мері Ріверзів. Звичайно, він мав право вчинити так, як йому заманеться, але все-таки нам не дуже приємно отримувати таку звістку. Ми з Мері вважали б себе багатими, маючи хоча б по тисячі фунтів, а для Сент-Джона така сума виявилася б достатньою, щоб робити свої добрі справи.
   Після цього пояснення тему було вичерпано, і ні містер Ріверз, ані його сестри більше не згадували про це. Наступного дня я переїхала до Мортона. Через день Діана та Мері також полишили його і вирушили до далекого Б. За тиждень містер Ріверз та Ганна переїхали до будиночка священика, і старий дім спорожнів.

Розділ ХХХІ

   Мій дім, де я нарешті оселилася, – це маленький будиночок із крихітними побіленими кімнатками та посипаною піском долівкою. Тут є чотири пофарбовані стільчики, стіл, годинник, сервант із двома-трьома тарілками та полумисками і чайним набором. Нагорі кімната таких самих розмірів, як і кухня, з ялиновим ліжком і комодом. Комод маленький, проте він усе одно завеликий для мого скромного гардеробу; щоправда, завдяки моїм добрим і щедрим друзям у ньому з’явилося все необхідне.
   Зараз вечір. Я відпустила маленьку сирітку, яка допомагала мені по дому, і винагородила її апельсином. Я сиджу сама біля вогню. Сьогодні вранці відкрилася сільська школа. У мене двадцять учениць. Але тільки троє з них уміють читати; жодна не вміє писати чи рахувати. Кілька в’яжуть, ще кілька трохи шиють. Всі вони говорять з сильним акцентом, притаманним цій місцевості, тому в нас виникли деякі труднощі – ми не розуміємо одне одного. Деякі з них невиховані, грубі, вперті й зовсім примітивні, але інші слухняні, мають бажання вчитися і приємну вдачу. Я не повинна забувати, що ці грубі й неотесані селянки з такої самої плоті й крові, як і тендітні нащадки шляхетних родин, що зерна природної витонченості, благородства, розуму й доброти живуть у їхніх серцях так само, як і в серцях дітей знаті. Моїм завданням буде виплекати ці зерна, і я впевнена, що отримаю задоволення з цієї праці. Я не чекаю багато насолод від життя, яке відкривається переді мною, але, безперечно, якщо я пристосуюся до нього і докладу максимум зусиль до своєї праці, воно щодня даватиме мені якусь радість.
   Чи була я весела, спокійна й задоволена під час тих годин, які провела в голій незатишній кімнаті сьогодні вранці й по обіді? Я не хочу дурити себе і відповідаю: «Ні!» Я почувалася спустошеною. Я почувалася, – так, я дурепа, – я почувалася приниженою. Я боялася, що зробила крок, який замість того, щоб піднести мене на шкалі громадського життя, опустить іще нижче. Я злякалася темноти, бідності та грубості, які побачила і які оточували мене зусібіч. Та дозвольте мені не карати себе занадто суворо і не зневажати за ці почуття; я знаю, що вони погані, – і це вже багато значить, я боротимуся, щоб подолати їх. Я вірю, що завтра частково подолаю їх, а за кілька тижнів їх може вже зовсім не бути. Можливо, за кілька місяців я побачу, що мої учениці змінилися на краще, і радість прийде на зміну відразі, що зараз панує у моєму серці.
   А тим часом я б хотіла знайти відповідь на одне запитання: як мені слід було вчинити? Може, піддатися спокусі, прислухатися до своєї пристрасті та не завдавати собі болю, не боротися, а просто добровільно здатися, заплутатися у шовкових тенетах, заснути на квітах і прокинутися на півдні Франції на чудовій віллі, де б я тепер жила як коханка містера Рочестера, насолоджуватися його коханням якийсь час – бо саме стільки він любив би мене… Він любив мене так, як більше ніхто й ніколи не полюбить. Більше ніхто не схилиться перед моєю красою, молодістю, принадністю, бо ніхто ніколи не побачить їх. Він захоплювався і пишався мною – жоден чоловік не зможе мати до мене таких почуттів. Та що це я таке собі надумала, що таке кажу, а головне – відчуваю? Я питаю себе, чи краще бути рабинею в уявному раї десь під Марселем і насолоджуватися блаженством якусь часину, а потім заливатися гіркими сльозами каяття і сорому, чи бути шкільною вчителькою, вільною і чесною, в овіяній вітрами гірській місцевості в самому серці Англії?
   Так, тепер відчуваю, що вчинила правильно, дослухавшись до своїх принципів і закону та переборовши спокусу шаленої миті. Господь вказав мені правильний шлях, і я вдячна Йому за мудру пораду!
   Привівши свої збурені думки до ладу, я підвелася, підійшла до дверей і подивилася на захід літнього сонця і на спокійні поля, що простерлися перед моїм будиночком, котрий, як і школа, стояв за півмилі від села. Пташки доспівували свої останні пісні.

     Був дух п’янкий, роса – бальзам… [68 - Вальтер Скотт, неточна цитата з «Балади останнього менестреля».]

   Поки я спостерігала за природою, відчувала себе щасливою, і тому дуже здивувалася, коли згодом помітила, що плачу. Але чому? Через злу долю, що забрала в мене мого хазяїна, якого мені більше не судилося побачити. Через відчай, горе і нестримну лють – наслідки мого від’їзду, – через які він може знову зійти з правильного шляху. Подумавши про це, я відвела погляд від прекрасного літнього неба та самотньої мортонської долини. Я кажу: самотньої, бо скільки сягало око, не було видно жодної будівлі, за винятком церкви та будиночка священика, який потопав у деревах, і тільки десь у кінці виднівся дах Вейл-Холу, де мешкав багатій містер Олівер із дочкою. Я заховала обличчя в долонях і схилила голову до кам’яного одвірка, та почувши тихенький шум біля хвіртки, що відгороджувала мій садочок від ланів, я підвела очі. Я зразу ж побачила, як собака – старий Карло, пойнтер містера Ріверза, штовхає мою хвіртку носом, а на неї спирається, згорнувши руки, сам Сент-Джон. Його брови були насуплені, а погляд, суворий і невдоволений, був звернений на мене. Я запросила його до хати.
   – Ні, на жаль, я не можу зайти. Я при йшов, щоб принести вам маленький пакуночок, який мої сестри залишили для вас. Здається, там скринька з фарбами, олівці та папір.
   Я підійшла, щоб забрати пакунок: він був дуже своєчасним. Поки я підходила до хвіртки, мені здалося, Сент-Джон уважно вивчав моє обличчя. Поза сумнівом, від нього не сховалися сліди нещодавно пролитих сліз.
   – Невже перший робочий день видався вам важчим, ніж ви сподівалися? – запитав він.
   – О ні! Зовсім навпаки, гадаю, що дуже скоро я добре ладнатиму зі своїми ученицями.
   – Тоді, може, вам не до вподоби помешкання? Може, сам будинок або меблі… Ніде правди діти, вони таки вбогі, але…
   Я зупинила його:
   – Мій будиночок чистий і захищає мене від негоди. Меблів достатньо, і вони зручні. Я вдячна за все, що маю, і мені зовсім не сумно. Я ж не остання дурепа й зовсім не розбещена, щоб скаржитися на відсутність килима, канапи чи срібних тарілочок. Окрім того, п’ять тижнів тому в мене не було нічого – я була вигнанкою, безпритульною жебрачкою, а тепер у мене є друзі, дім і робота. Я не перестаю дивуватися доброті Господній, щедрості моїх друзів, ласкавій долі. Я не скаржуся.
   – Але, мабуть, вас гнітить самотність? Цей маленький будиночок позаду вас – такий темний і порожній.
   – У мене ще не було часу, щоб натішитися спокоєм, а не те щоб знудитися від самотності.
   – Добре. Та я сподіваюся, що ви справді відчуваєте те, що доводите. В усякому разі, ваш розум повинен сам підказати вам, що іще зарано піддаватися страхові, як Лотова дружина. Звісно, мені не відомо, що сталося з вами до того, як ви потрапили сюди, але що б це не було, раджу вам твердо опиратися будь-якій спокусі, яка змушуватиме вас оглядатися назад. І далі працюйте, тримайтеся обраного шляху – принаймні кілька місяців.
   – Саме це я й збираюся робити, – відповіла я. Сент-Джон продовжив:
   – Важко стримувати свої прагнення й опиратися природі, але зі свого власного досвіду знаю, що це можливо. Господь Бог наділив нас силою, щоб ми могли хоч якось керувати своїм життям, і коли наша енергія вимагає діяльності, недосяжної для нас, коли наша воля прагне йти шляхом, який нам не судився, то ми не повинні страждати від цього і впадати в розпач – ми повинні шукати іншої поживи для розуму, такої ж сильної, як і та, заборонена, яку прагнемо скуштувати, але набагато чистішої. І ми повинні прокладати для наших поривань складнішу, але таку саму пряму й широку дорогу, як та, що заказана для нас.
   Рік тому я сам почувався дуже нещасливим, бо гадав, що вчинив помилку, ставши священиком. Одноманітні обов’язки виснажували мене до смерті. Я палко прагнув активнішого життя, цікавої роботи, хотів зробити кар’єру в літературі, мріяв про долю художника, письменника чи оратора – будь-кого, тільки не священика. Так, під скромною священицькою рясою билося серце політика, солдата, мисливця за славою, честолюбця, який прагне влади. Я вважав, що моє життя нікчемне, я повинен змінити його або вмерти. Та після темних думок і боротьби у моєму серці пробилося світло і при йшло полегшення: моє нікчемне існування враз набуло сенсу, я почув голос із небес – збери всі свої сили, розправ крила й лети щодуху. Господь обрав мене, щоб я виконав Його волю, а для цього потрібні вміння й сила, відвага й ораторські здібності, тобто всі найкращі риси солдата, політика й оратора. Все це потрібно, щоб стати хорошим місіонером.
   І я вирішив стати місіонером. З того часу мій душевний стан змінився, зі всіх моїх здібностей поспадали окови, не залишивши по собі нічого, тільки болючі рани, які зцілить тільки час. Звісно, батько не підтримував мого наміру, але тепер, після його смерті, для мене немає ніякої перешкоди. Я владнаю деякі справи, знайду собі наступника в Мортоні, залишиться тільки розірвати або розрубати кайдани кількох почуттів – остання боротьба з людською слабкістю, у якій я безумовно здобуду перемогу, тому що заприсягнувся перемогти, – і я поїду з Європи на Схід.
   Він мовив це якось дивно, приглушено і водночас піднесено; а коли завершив, то дивився не на мене, а на сонце, що поволі сідало за обрій. Я також дивилася туди. Ми обоє стояли спиною до стежки, яка вела від поля до хвіртки, і тому не почули кроків на вкритій травою стежині. Веселе дзюрчання струмочка було єдиним звуком, який можна було чути в цю пору, тому ми аж підскочили, коли до нас долинув веселий і чистий, мов срібний дзвіночок, голос:
   – Доброго вечора, містере Ріверз. доброго вечора й тобі, старий Карло. Ваш собака набагато швидше впізнає друзів, ніж ви, сер. Він насторожив вуха й почав виляти хвостом, щойно я з’явилася в тому кінці поля, а ви все ще стоїте спиною до мене.
   Так воно й було. Хоча спочатку містер Ріверз і підскочив, почувши той мелодійний голос, немов небо над його головою розітнула блискавка, він і далі стояв у тій самій позі, спершись рукою на паркан і повернувши обличчя на захід. Нарешті він поважно обернувся. Мені здалося, що поруч із ним стояло видіння. За три фути від нього з’явилася дівчина, вся в білому, молоденька, граційна, в міру повненька. Спочатку вона погладила Карло, потім підвела голову, відкинула назад довгу вуаль – і перед моїми очима постало обличчя довершеної краси. «Довершена краса» – сильно сказано, але я не відхрещуюся від своїх слів і не забираю їх назад: помірний клімат туманного Альбіону ще не створював довершеніших рис; під його вологими вітрами та хмарним небом ще не народжувалося чистішого поєднання кольорів троянди та лілії. Вона була чарівна, я не помітила жодної вади: дівчина мала правильні й делікатні риси обличчя; очі мали таку форму і колір, як ми можемо побачити на чудових картинах, – великі, темні, виразні; довгі темні вії надають очам невимовної чарівності; тонкі, немов намальовані брови додають обличчю свіжості; бліде гладке чоло надає виразності її спокійній красі; овальні, свіжі й гладенькі щоки; уста також свіжі, рожеві, спокусливої форми; блискучі, рівні, без жодного дефекту зуби; маленьке підборіддя з ямочкою; копна густого, пишного волосся, – одним словом, усе це, зібране докупи, уособлює ідеальну красу. І все це у неї є. Я милувалася цією казковою істотою, милувалася від щирого серця. Поза сумнівом, природа творила її з пристрастю і, забувши про свою мачушину скупість, обдарувала її, свою любу, з бабусиною щедрістю.
   Цікаво, якої думки Сент-Джон Ріверз про цього земного янгола? Природно, що я поставила собі таке запитання, адже він обернувся й позирав на неї, і природно, що тепер я намагалася прочитати відповідь на його обличчі. Він уже відвів очі від красуні і дивився на низенький кущик маргариток, що ріс біля хвіртки.
   – Чудовий вечір, але вже запізно, щоб гуляти самій, – сказав він, притиснувши ногою нерозкриті голівки сніжно-білих квіток.
   – О, я щойно повернулася з С., – вона назвала велике місто за двадцять миль звідси. – Тато сказав, що ви відкрили школу і приїхала нова вчителька. Отож після чаю я одягнула свого капелюшка і побігла через долину, щоб побачити її. Це вона? – запитала вона, вказуючи на мене.
   – Так, вона, – відповів Сент-Джон.
   – Як гадаєте, вам сподобається Мортон? – спитала вона прямо, з якоюсь дитячою, проте приємною простодушністю.
   – Сподіваюся, що так. У мене є на це багато підстав.
   – Чи ваші учениці такі уважні, як ви й очікували?
   – Звичайно.
   – Вам сподобався ваш будиночок?
   – Дуже.
   – Хіба не чудово я обставила його?
   – Справді чудово.
   – І вибрала вам гарну помічницю, Алісу Вуд?
   – Так. Вона кмітлива і працьовита.
   Я здогадалася, що то й була міс Олівер, спадкоємиця. Доля обдарувала її так само щедро, як і природа! Мабуть, вона народилася під щасливою зіркою.
   – Іноді я приходитиму і допомагатиму вам учити дівчаток, – сказала вона. – Мені буде приємно час від часу навідувати вас; мені до вподоби ходити з візитами. Містере Ріверз, я так весело провела час в С.! Вчора ввечері, вірніше, вночі я танцювала до другої години. Через якісь заворушення там стоїть цілий полк, а, як відомо, офіцери – найкращі кавалери в світі. Поруч із ними всі наші гострильники та продавці ножів видаються зовсім ні на що не здатними.
   Мені здалося, що губа містера Сент-Джона ледь сіпнулася і на якусь мить обличчя презирливо перекривилося. Почувши це, він щільно стиснув вуста, і тому нижня частина його обличчя здалася мені ще суворішою і гострішою. Він одвів погляд від маргариток і втупив його у міс Олівер. Це був суворий, допитливий погляд. Вона знову засміялася у відповідь, і ця усмішка дуже личила до її юності, рум’яних щічок, ямочок і яскравих очей.
   Поки він стояв, мовчазний і похмурий, вона знову почала гладити Карло.
   – Бідний Карло любить мене, – сказала вона. – Він зовсім не суворий, він не цурається своїх друзів. І якби він умів розмовляти, то не мовчав би.
   Коли вона гладила пса по голові, схилившись із притаманною їй граційністю перед його суворим хазяїном, я побачила, як густий рум’янець залив обличчя самого хазяїна. Його похмурий погляд палав, його охопило хвилювання. Розпашілий і збуджений, він був у ту мить такий самий гарний, як і вона. Його груди високо здіймалися, наче його велике серце, стомившись від виснажливих обмежень, стало не підвладне його волі й, набравшись сили, поринуло на свободу. Але він одразу приборкав його, як рішучий вершник приборкує коня, що став дибки. Він не відповів на її ніжні слова ані словом, ані порухом.
   – Тато каже, що ви уже зовсім не приходите до нас, – провадила міс Олівер, підвівши погляд. – Ви вже й забули дорогу до Вейл-Холу. Сьогодні ввечері він сам, і йому не дуже добре. Може, ви повернетеся зі мною і провідаєте його?
   – Зараз не найкращий час, щоб провідувати містера Олівера, – відповів Сент-Джон.
   – Не найкращий час! Але я з вами не згідна. Саме зараз батькові найбільше потрібна компанія, коли заводи позачинялися і йому нічого робити. Ну ж бо, містере Ріверз, будь ласка, ходімо. Чому ви такий самотній і замкнутий?
   Вона сама відповіла на своє запитання:
   – Я забула! – вигукнула вона, труснувши своїми чудовими кучерями, немов дорікала сама собі. – Я така неуважна і дурна! Прошу вибачення. Я зовсім забула, що у вас є причини на те, щоб бути таким сумним і мовчазним. Діана та Мері поїхали, Мургауз зачинений, тому ви такий самотній. Я запевняю, мені дуже шкода вас. Але ходіть до нас, провідаєте тата.
   – Не сьогодні, міс Розамондо, не сьогодні.
   Містер Сент-Джон відповів майже машинально: тільки йому одному було відомо, яких зусиль йому вартувало відповідати відмовою на таке запрошення.
   – Якщо ви такий упертий, то я покину вас, тому що не хочу залишатися тут надовго: вже спадає роса. На добраніч!
   З цими словами вона простягнула йому руку. Він ледь доторкнувся до неї.
   – На добраніч! – повторив він голосом глухим і порожнім, немов луна. Вона уже відійшла, але за мить повернулася.
   – Може, ви хворі? – запитала вона. І мала на це підстави: його обличчя було таке ж біле, як її сукня.
   – Ні, я зовсім здоровий, – відповів він і, вклонившись, одійшов від хвіртки.
   Вона пішла в один бік, він – в інший. Вона двічі обернулася, щоб подивитися на нього, перш ніж зникла серед полів, як дивне видиво, він же рішуче прямував уперед і не озирнувся жодного разу.
   Спостерігаючи за стражданнями та саможертвами інших людей, я забула про власне горе. Діана Ріверз, описуючи свого брата, назвала його «невблаганним, мов смерть». І вона зовсім не перебільшувала.

Розділ ХХХІІ

   Я й далі працювала в сільській школі, докладаючи усіх своїх зусиль та вмінь. Спочатку мені було й справді важко. Минуло чимало часу, перш ніж я навчилася розуміти своїх учениць та їхню вдачу. Зовсім неосвічені, без будь-яких здібностей, вони всі здалися мені на перший погляд однаковими, вірніше, однаково безнадійними. Але скоро я побачила, що глибоко помилялася. Вони відрізнялися одна від одної так само, як і освічені, і коли я ближче познайомилася з ними, а вони зі мною, ця різниця почала ставати дедалі помітнішою. Коли вони перестали дивуватися з мене, моєї мови, поведінки, деякі з цих неотесаних, грубих селючок почали перетворюватися на досить кмітливих дівчаток. Багато з них виявилися слухняними і дружньо налаштованими, і в око мені впали кілька екземплярів, наділених вродженою вихованістю й самоповагою, та ще й неабиякими здібностями, що викликало в мене подив і зацікавлення. Скоро навчання почало приносити задоволення цим дівчаткам, вони почали доглядати за собою, регулярно готувалися до занять і потроху здобували спокійні, ввічливі манери. Такий швидкий прогрес був для мене несподіванкою і лестив моєму самолюбству. Окрім того, я почала виділяти деяких дівчат із-поміж інших, і вони також полюбили мене. Серед моїх учениць було кілька фермерських дочок, молодих жінок, які уже майже повністю сформувалися. Вони вже вміли читати, писати й шити. Саме з ними я вивчала початки граматики, географії, історії та вишуканого рукоділля. Я виявила серед них натури, гідні поваги, які прагнули навчання і вдосконалення і з якими я провела чимало приємних вечорів у них вдома. Їхні батьки приділяли мені багато уваги. Мені було приємно приймати їхню простодушну гостинність, і я з радістю відповідала на неї люб’язністю, до якої вони, мабуть, зовсім не звикли. Це дивувало їх і водночас приносило їм користь, тому що, підносячи у власних очах, спонукало стати гідними виявленої до них поваги. Я відчувала, що мене тут полюбили. Куди б я не подалася, мене всюди вітали щирим словом і дружніми усмішками. А жити посеред пошани, хай навіть пошани простого робочого люду, все одно що сидіти «ясної днини на осонні», бо чисті, щирі почуття зароджуються і розцвітають під сонячними променями. У цей приємний період життя моє серце частіше сповнювалося вдячністю, аніж пригніченням. І все-таки, читачу, я недоговорюю: поміж усього цього спокійного й корисного існування, коли дні минали у тяжкій праці серед моїх учениць, вечори я збавляла за малюванням або читала на самоті, а вночі мені являлися дивні видіння. Я поринала у страшні сни, яскраві, тривожні, сповнені мрій і бентежних видінь, сни посеред незвичайних людей і подій, сповнені пригод, ризику, романтичних авантюр, і я знову й знову бачила містера Рочестера, і то завжди на межі зламу. І тоді в мені оживало бажання знову опинитися в його обіймах, чути його голос, дивитися в його дивні очі, торкатися руки, щоки, кохати і відчувати його любов, у мені спалахувала надія на те, що ми знову будемо разом. Тоді я прокидалася, згадувала, де я і що я тут роблю. Я вставала зі свого ліжка без запони, тремтячи усім тілом, і тільки темна ніч була свідком нападів відчаю та смутку. А наступного ранку рівно о дев’ятій годині я відчиняла двері школи, спокійна, врівноважена, готова до виконання своїх щоденних обов’язків.
   Розамонда Олівер дотримала слово і приходила до мене – як правило, під час своєї ранкової прогулянки верхи. Іноді вона під’їжджала до дверей школи на своєму поні у супроводі служки. Важко уявити щось прекрасніше, ніж Розамонда в пурпуровій амазонці та чорному оксамитовому капелюшку, граційно одягненому на її довгі кучері, які обрамляли її лице та спадали на плечі. В такому вигляді вона заходила до простої сільської школи і пропливала поміж рядами зачарованих сільських дівчаток. Зазвичай вона навідувалася в ту годину, коли містер Ріверз давав свій щоденний урок катехізису. Боюся, що погляд відвідувачки гострим лезом пронизував серце молодого священика. Здавалося, він інстинктивно відчував її прихід, навіть коли не бачив її. Він зовсім не дивився на двері, та коли вона там з’являлася, його обличчя вкривалося рум’янцем, мармурові риси хоч і не пом’якшувалися, проте змінювалися до невпізнання і своєю непорушністю ще більше виказували стримуване пристрасне почуття, аніж це міг би зробити несподіваний порух чи палкий погляд.
   Звісно, Розамонда знала свою силу, адже він зовсім не вмів приховувати від неї свої справжні почуття. Незважаючи на його християнський стоїцизм, варто їй було підійти, заговорити до нього, весело усміхнутися, підбадьорливо чи навіть ніжно, і його рука починала тремтіти, а очі спалахували. Здавалося, він промовляв своїм сумним і похмурим поглядом те, чого не могли вимовити уста: «Я кохаю вас і знаю, що ви також до мене не байдужі. Я мовчу не через страх перед відмовою. Якщо я запропоную вам своє серце, впевнений, що ви при ймете його. Але це серце уже покладене на священний вівтар, а навколо розпалено вогонь. І скоро воно буде принесене в жертву».
   А тоді вона надувала губки, немов розчарована дитина, сіра хмара затуляла усю її життєрадісність, вона різко висмикувала свою долоню з його, злісно відводила погляд від його героїчного обличчя мученика і йшла геть. Безперечно, Сент-Джон був ладен віддати все, аби лиш наздогнати її, повернути назад, затримати, коли вона полишала його; але він не хотів поступитися жодним шансом на вічне блаженство заради її кохання. До того ж він не міг вмістити усю свою багатогранну натуру мандрівника, воїна, поета і священика в одну-єдину пристрасть. Він не міг і не хотів відмовитися від свого войовничого задуму стати місіонером задля спокійного життя у Вейл-Холі. Я довідалася про це від самого Сент-Джона, коли, незважаючи на свою стриманість, він зважився на відверту розмову.
   Міс Олівер неодноразово вшановувала мене візитами у моєму будиночку. Тож я мала можливість добре вивчити її вдачу: там не було нічого фальшивого чи скритого. Вона була кокетлива від природи, але не безсердечна; вибаглива, але не надміру егоїстична. Її балували змалку, але вона не була зовсім зіпсованою. Вона була запальна, але добродушна; марнославна (хіба можна було зарадити цьому, коли кожен погляд у дзеркало засвідчував її красу), але не манірна; досить щедра і зовсім не горда через свої статки; нехитра і досить розумна; весела, жвава і трохи легковажна. Одним словом, вона видавалася чарівною навіть для такого незацікавленого спостерігача, як я. Проте водночас у ній не було нічого цікавого, і вона не будила в мені інтересу. Надто вже відрізнявся її склад розуму, скажімо, від сестер Сент-Джона. Незважаючи на все це, я полюбила її так само, як колись полюбила свою ученицю Адель, хоча до дитини, яку ми доглядаємо і навчаємо, у нас виникають набагато сильніші почуття, ніж до дорослої, хай і дуже привабливої людини.
   Не знаю чому, але Розамонда подружилася зі мною. Вона сказала, що я схожа на містера Ріверза, тільки додала, що він «удесятеро гарніший за мене, і хоча я також досить охайна, симпатична дівчина, він справжній янгол». Однак я добра, розумна, стримана й рішуча, як і він. Вона стверджувала, що я в ролі сільської вчительки – це тільки «lusus naturae [69 - Примха природи (лат.).]», і вона певна, що досі моє життя було таке цікаве, як роман.
   Одного вечора, нишпорячи з притаманною їй дитячою рухливістю та легковажною цікавістю по шухлядах і тумбочках серванта в моїй маленькій кухоньці, вона знайшла там спочатку дві книжки французькою, томик Шиллера, німецьку граматику й словник, а тоді й моє художнє приладдя та кілька рисунків, а між ними й намальовану олівцем янгольську голівку однієї з моїх учениць і різні види мортонської долини та пустищ. Спочатку вона заціпеніла від здивування, а потім аж затремтіла від захоплення.
   Чи це я намалювала ці картини? Чи я знаю французьку та німецьку? Яка ж я чудова, яке я диво! Я малюю краще, ніж її вчитель із найкращої школи С. Чи не погоджуся я намалювати її портрет, щоб показати татові?
   – Охоче, – відповіла я, і мене сповнила радість, що переповнює митця, коли він має можливість малювати з такої прекрасної, ідеальної натури.
   На ній була темно-синя шовкова сукня, руки й шия непокриті, а єдиною прикрасою були її каштанові коси, що спадали їй на плечі непокірними кучерями. Я взяла аркуш гарного картону й акуратно навела контур її обличчя. Я передчувала задоволення, яке отримаю, розфарбовуючи його. Проте оскільки уже темніло, я попросила її попозувати мені наступного дня.
   Мабуть, вона стільки понарозказувала про мене своєму батькові, що сам містер Олівер супроводжував її наступного ранку – високий, статний чоловік середнього віку з сивим волоссям. Поруч із ним його чарівна дочка здавалася яскравою квіткою біля похмурої вежі. Він був мовчазний, можливо, через свою гордість, але був дуже добрий до мене. Йому надзвичайно сподобався ескіз Розамондиного портрету, і він сказав, що я повинна обов’язково закінчити його. Також він наполіг, щоб наступного вечора я завітала до Вейл-Холу.
   Я пішла до них і опинилася у великому пишному маєтку, який свідчив про неабиякі статки хазяїна. Розамонда була дуже весела і вдоволена з того, що я завітала до них. Її батько був також дуже привітний, а завівши розмову після чаю, він схвалив мою діяльність у мортонській школі і, судячи з того, що він чув та бачив, висловив побоювання, що це місце зовсім не пасує мені і я, мабуть, скоро покину його заради кращої роботи.
   – Й справді, – вигукнула Розамонда. – Вона така розумна, що може бути гувернанткою у будь-якій родовитій сім’ї, тату.
   А я подумала, що краще залишуся тут, де є, аніж стану працювати у якійсь родовитій сім’ї. Містер Олівер говорив про містера Ріверза та й про всю родину Ріверзів із глибокою пошаною. Він сказав, що Ріверзи – дуже давній рід у цих краях, що їхні пращури були вельми багатими людьми, і колись їм належав увесь Мортон, та й тепер представник цього роду міг би, якби захотів, одружитися з багатою дівчиною. Він висловив жаль із того приводу, що такий гарний і талановитий молодий чоловік вбив собі в голову стати місіонером; цим він просто змарнує своє життя. Отже, виходить, що батько Розамонди не має наміру чинити перешкоди союзу своєї дочки з Сент-Джоном. Очевидячки, він вважав, що високе походження молодого священика, хороше ім’я та духовний сан були б достатньою заміною багатству.
   Настало п’яте листопада – свято. Моя маленька помічниця допомогла мені прибрати у будиночку і пішла, щаслива від того, що отримала пенні у винагороду за допомогу. Все довкола було чисте, аж світилося – вичищена підлога, натерті коминкові ґрати і начищені стільці. Я також привела себе до ладу і могла збавляти свій вільний час, як мені заманеться.
   Переклад кількох сторінок із німецької мови забрав у мене годину часу. Потім я дістала свою скриньку з фарбами та олівці й узялася до приємнішої – тому що легшої – роботи: я вирішила домалювати мініатюру Розамонди Олівер. Голову я вже завершила, залишилося домалювати тло, відтінити одяг – додати кілька дотиків карміну, щоб зробити уста виразнішими, домалювати кілька м’яких кучерів і затемнити вії над блакитними очима. Я з головою поринула у цю приємну роботу, коли після квапливого стуку мої двері розчинилися і до кімнати зайшов Сент-Джон Ріверз.
   – Я зайшов подивитися, як ви проводите свято, – сказав він. – Сподіваюся, не в глибокій задумі. Ні? То це на краще. Поки ви малюєте, ви не почуваєтеся самотньою. Як бачите, я все ще вам не довіряю, хоча досі ви трималися досить мужньо. Я приніс вам книжку, щоб ви могли потішити себе ввечері. З цими словами він поклав на стіл нове видання – поему: один із тих чудових творів, якими часто вшановували публіку в ті дні золотого віку сучасної літератури. На жаль, читачам нашого часу щастить набагато менше. Та наберіться мужності! Я не відступатиму від своєї розповіді, щоб звинувачувати чи скаржитися. Я знаю, що поезія жива, а генії не виродилися, і Мамона не має сили, щоб закувати їх чи знищити. Вони й надалі існуватимуть і одного дня повернуть собі свою міць і силу. О всесильні янголи небесні! Ви тільки усміхаєтеся, коли ниці душі тріумфують, а слабкі оплакують свою загибель. Поезію зруйновано? Геніїв вигнано? Ні! Посередносте, ні! Не дай заздрощам переконати тебе в цьому. Ні! Вони не просто живі, вони правлять світом, бо якби не їхній блаженний вплив, що проникає всюди, ти була б у пеклі – у пеклі власної убогості.
   Поки я захоплено розглядала яскраві сторінки «Марміона» [70 - Епічна поема Вальтера Скотта.] (а це був «Марміон»), Сент-Джон уважно розглядав малюнок. Враз він здригнувся, і його висока постать виструнчилася: він не мовив і слова. Я подивилася на нього, але він уникав мого погляду. Я добре знала його думки і могла прочитати, що було у нього на серці. В той момент я почувалася спокійніше і впевненіше, ніж він, я мала над ним тимчасову перевагу. І мені захотілося зробити йому добро, якщо це мені до снаги.
   «Незважаючи на всю його твердість і самоконтроль, – подумала я, – він занадто себе виснажує, приховуючи глибоко в серці всі свої почуття і страждання. Він нічого не викриває, не каже, ні з ким не ділиться. Я впевнена, що розмова про цю солодку Розамонду, з якою, на його думку, він не може одружитися, піде йому на користь. Я змушу його говорити».
   Я почала першою:
   – Сідайте, містере Ріверз.
   Але, як завжди, він відповів, що не може залишитися. «Дуже добре, – подумала я. – Стійте, якщо вам так завгодно, але вам не вдасться піти ось так відразу. Я уже вирішила: самотність так само згубна для вас, як і для мене. Я спробую знайти у вашому серці потаємні струни довірливості й намацати отвір у цих мармурових грудях, через який я зможу влити кілька крапель бальзаму співчуття».
   – Чи схожий цей портрет на оригінал? – запитала я прямо.
   – Схожий? Схожий на кого? Я добре не розгледів.
   – Та ні, розгледіли, містере Ріверз.
   Він аж підскочив від такої несподіваної прямоти. Він здивовано подивився на мене. «О, це ще нічого, – мовила я сама до себе. – Я не відступлюся тільки через те, що ви збентежилися. Це ще тільки початок».
   Я вела далі:
   – Ви уважно роздивилися його, але я не маю нічого проти, якщо ви подивитися на нього ще раз.
   І я підвелася й подала йому портрет.
   – Добре намальовано, – сказав він. – Дуже м’які, чисті кольори; дуже тонкий, правильний малюнок.
   – Так, так, я все це знаю. Але що ви скажете про схожість? На кого це схоже?
   Він трохи завагався, але взяв себе в руки і відповів:
   – Гадаю, це міс Олівер.
   – Звичайно. А у винагороду за те, що ви здогадалися, хто це, сер, я обіцяю намалювати вам точну копію цього портрета, якщо ви, звісно, погодитеся при йняти від мене такий подарунок. Я б не хотіла гаяти свого часу і старань заради подарунка, який вам не потрібний.
   Він продовжував дивитися на малюнок: що довше дивився, то сильніше стискав у руці й то дужче бажав мати такий самий.
   – Дуже схожий! – прошепотів він. – добре зображено очі. Колір, відтінок, вираз – усе ідеально. І вони усміхаються!
   – Чи буде вам приємно мати такий портрет? Може, це ранить вас? Скажіть мені. Коли ви будете на Мадагаскарі, на мисі доброї Надії або в Індії, чи буде вам приємно мати таку згадку? Чи, може, він пробуджуватиме спогади, які вас дратуватимуть чи псуватимуть вам настрій?
   Він звів очі на мене, подивився якось нерішуче, тривожно, потім знову почав розглядати портрет.
   – Звісно, я б дуже хотів мати такий портрет. Та чи буде це розумно і розважливо – це вже зовсім інше.
   З того часу, як я переконалася, що Розамонда справді прихильна до Сент-Джона і що її батько не має нічого проти їхнього союзу, я – менш екзальтована у своїх поглядах, ніж Сент-Джон, – всім серцем сприяла цьому шлюбові. Мені здавалося, що коли він стане власником великих статків міс Олівер, то зробить не менше добра, ніж приносячи себе в жертву і виснажуючи свої сили під тропічним сонцем. Я була певна цього, тому рішуче відповіла:
   – На мою думку, набагато мудріше і розсудливіше було б отримати оригінал.
   Цього разу він сів. Він поклав портрет на стіл перед собою і, опершись чолом на руки, вп’явся в нього закоханими очима. Я помітила, що тепер його вже не злила і не бентежила моя відвертість. Я навіть побачила, що, завівши мову на тему, яку він вважав недоторканною і на яку ніколи не балакав відверто, я принесла йому задоволення і несподіване полегшення. Замкнутим у собі людям справді частіше потрібна щира розмова про їхні почуття й переживання, аніж відкритим. Зрештою і найвитриваліший стоїк – також людина, і рішуче «вриваючись» у «море мовчазне» [71 - Тут цитуються рядки з «Поеми про давнього мореплавця» відомого англійського поета Самуеля Тейлора Колриджа (1772–1834):І перші – вмить —Ввірвались миУ море мовчазне.] його душі, ми часто-густо виконуємо наш найперший перед ним обов’язок.
   – Я впевнена, що ви їй подобаєтеся, – сказала я, стоячи за стільцем. – Її батько поважає вас. До того ж вона чарівна дівчина, хоча трохи й легковажна; проте вашої серйозності вистарчить і на себе, і на неї. Вам слід одружитися з нею.
   – Хіба я подобаюсь їй? – запитав він.
   – Звісно; більше, ніж будь-хто інший. Вона не перестає говорити про вас: ніяка тема її так не тішить і ні про що інше вона не розмовляє.
   – Мені дуже приємно чути це, – сказав він. – Дуже. Можете говорити ще з чверть години.
   І він зняв свого годинника з руки і поклав на стіл, щоб точно визначити час.
   – Та чи є сенс говорити далі? – запитала я. – Коли ви вже, либонь, приготували якесь неспростовне заперечення або готуєте новий ланцюг, щоб закувати своє серце.
   – Не думайте про такі погані речі. Уявіть, що я поступаюся й тану, бо так воно і є. Кохання б’є нестримним струменем у моїй душі, заливаючи солодкою повінню те поле, яке я так старанно обробляв, так наполегливо засівав зернами добрих намірів і самозречення. Але зараз воно залите солодким нектаром, молоді паростки пропадають, їх роз’їдає солодка отрута: я бачу себе на отоманці у вітальні Вейл-Холу біля ніг моєї нареченої Розамонди Олівер. Вона говорить зі мною своїм солодким голосом, дивиться на мене тими очима, які ваша рука так вправно змалювала, усміхається до мене своїми кораловими вустами. Вона належить мені, а я – їй: це життя, цей світ цілком задовольняють мене. Цить! Не треба нічого казати – моє серце сповнене насолоди – мої почуття… я в екстазі – нехай ці п’ятнадцять хвилин минуть саме так.
   Я скорилася його проханню. Годинник цокав, Сент-Джон дихав швидко й важко, а я стояла мовчки. В цій мовчанці сплило чверть години. Він заховав годинника, відсунув портрет, підвівся і підійшов до вогню.
   – Ну от і все, – сказав він. – Ці кілька хвилин згаяно на марення та ілюзії. Моя голова спочила на плечі у спокуси, на свою шию я добровільно поклав ярмо з квітів. Я скуштував з її келиха. Та я переконався, що моя подушка горить, серед квітів сидить оса, вино гірке на смак, її обіцянки порожні, а пропозиції нещирі – я бачу й знаю все це.
   Я здивовано подивилася на нього.
   – Якось дивно, – провадив він. – Хоча я й люблю Розамонду Олівер шалено, з усією палкістю першої пристрасті, хоча вона безмежно красива, граційна, чудова, – водночас мене сповнює спокійне усвідомлення того, що вона не стане мені хорошою дружиною, що вона не та жінка, яка мені пасує, що я дійду цього висновку за рік після нашого шлюбу і що по дванадцятьох місяцях блаженства почнуться роки каяття. Я впевнений у цьому.
   – Справді дивно! – вигукнула я, не втримавшись.
   – Тоді як частина мене, – вів він далі, – повністю скоряється і піддається її чарам, друга частина глибоко вражена її недоліками, через них вона не поділятиме і не схвалюватиме моїх учинків, не допоможе в жодному з моїх намірів. Хіба можна уявити Розамонду трудівницею, страдницею, жінкою-апостолом? Хіба вона може бути дружиною місіонера? Ні!
   – Але ж вам не потрібно бути місіонером. Ви можете відмовитися від цього.
   – Відмовитися! Що? Відмовитися від свого покликання? Від своєї основної справи? Від фундаменту, який повинен бути закладений ще на землі? Відмовитися від надії опинитися в числі тих, хто докладає усіх зусиль, щоб зробити життя кращим, несе знання у царство невігластва, замінює війну на мир, неволю на свободу, релігію ставить понад будь-які забобони, надіється на рай і не боїться пекла? Невже я повинен відмовитися від цього? Це дорожче для мене за життя! Це те, чого я так шукав і заради чого живу.
   Після тривалої паузи я мовила:
   – А міс Олівер? Невже ви байдужі до її горя й розчарування?
   – Міс Олівер завжди оточують залицяльники й підлесники. І менше ніж за місяць вона забуде про мене. В її серці не залишиться й сліду мого образу. Мабуть, вона одружиться з кимсь, хто зробить її набагато щасливішою, ніж це під силу мені.
   – Ви говорите так спокійно, але насправді страждаєте від внутрішньої боротьби. Ви виснажили себе.
   – Ні. Якщо я й змарнів, то це від того, що хвилююся за своє майбутнє: я ніяк не можу владнати своїх справ, і мій від’їзд відкладається. Сьогодні вранці я отримав звістку про те, що мій наступник, якого я так чекаю, зможе приїхати не швидше, як за три місяці; а цілком можливо, що три місяці розтягнуться до шістьох.
   – Ви тремтите усім тілом, а ваше обличчя палає, коли міс Олівер заходить до класної кімнати.
   На його обличчі знову з’явився здивований вираз. Він навіть не міг уявити, що жінка посміє говорити так із чоловіком. Щодо мене, то я почувалася дуже комфортно під час таких розмов. Я ніколи не можу говорити відверто з сильними, скритими й вразливими натурами, будь то чоловік чи жінка, поки не переступлю через всілякі умовності, не завоюю собі довіри й не займу місце біля самого вівтаря їхнього серця.
   – Ви якась незвичайна, – мовив він. – І не з лякливих. У вашому тілі смілива душа і проникливий погляд, але дозвольте запевнити вас, що іноді ви неправильно трактуєте мої почуття. Вони здаються вам сильнішими й палкішими, ніж є насправді. Ви співчуваєте мені більше, ніж я на те заслуговую. Коли я червонію і тремчу перед міс Олівер, то зовсім себе не жалію. Я ганю себе за свою слабкість. Я знаю, що вона ганебна: це тільки лихоманка плоті, а не муки душі. Моя душа сильна, мов скеля серед бурхливого моря. Тож знайте, який я – холодний і черствий. Я недовірливо посміхнулася.
   – Ви завоювали мою відвертість, – вів далі він. – І тепер вона до ваших послуг. Я стою перед вами голий, без того покрову, під яким християнство приховує людську потворність, я такий, як є – холодний, черствий, честолюбний. З усіх почуттів ще тільки природна любов панує наді мною. Розум, а не почуття керують мною; моїм прагненням немає меж: моє бажання піднятися вище, зробити більше за інших – невситиме. Я ціную в людині витривалість, наполегливість, терпіння, талант, бо завдяки цим рисам людина сягає значних вершин. Я з цікавістю спостерігав за вашою роботою, бо вважаю вас за взірець наполегливої, старанної, завзятої жінки, і не тому, що глибоко співчуваю вам через те, чого ви зазнали, чи через теперішні страждання.
   – Щойно ви змалювали себе як поганського філософа, – сказала я.
   – Ні. Між мною і філософами-деїстами існує відмінність: я вірую, але вірую в Святе Письмо. Ви помилилися. Я не поганський, а християнський філософ – послідовник віри Христової. Я Його учень і приймаю Його чисте, милосердне і добре вчення. Я проповідую це вчення: я присягнув поширювати його. Оволодівши мною в молодості, віра ще дужче розвинула мої вроджені якості: з маленького пагінця природної любові вона зростила тінисте дерево – людинолюбство. З дикого могутнього коріння людської справедливості вона виховала почуття священного правосуддя. З прагнення здобути владу і визнання для власного вона створила прагнення поширювати царство небесне, здобувати перемоги під знаменням хреста. Ось чим я завдячую релігії: вона підсилила всі мої вроджені чесноти, навернула мене. Але вона не змогла викорінити в мені все природне і ніколи не викорінить, аж поки «оце смертне в безсмертя зодягнеться». [72 - Перше послання апостола Павла до коринфян, 15:54.]
   Сказавши це, він узяв свій капелюх, який лежав на столі поряд із моєю палітрою, і ще раз глянув на портрет.
   – Вона таки красуня, – прошепотів він. – Не дарма її ім’я означає в перекладі «троянда світу».
   – То намалювати й вам такого?
   – Навіщо? Не треба.
   Він прикрив портрет аркушем тонкого паперу, на який я зазвичай клала руку, щоб не забруднити картон. Не знаю, що він раптом побачив на тому аркуші, але щось таки привернуло його увагу. Він схопив аркуш, подивився на його береги, потім кинув на мене погляд, якийсь невимовно особливий і цілком незрозумілий, погляд, який, здавалося, оглянув усе до дрібниць у моїй постаті, обличчі, одязі, надзвичайно гострий та уважний погляд, який охопив мене, наче блискавка. Він розтулив рота, наче хотів заговорити, але втримався та промовчав.
   – В чому справа? – запитала я.
   – Нічого, – пролунало у відповідь.
   Він поставив аркуш назад, але хутко відірвав від берега вузеньку смужку і заховав у рукавицю. Потім він поспішно кивнув, побажав мені доброї ночі й пішов.
   – Ну, це вже занадто! – вигукнула я.
   Я також уважно роздивилася аркуш, але нічого не побачила, за винятком кількох плям від фарби, де я випробовувала насиченість кольору. Я поміркувала над цією загадкою хвилину чи дві, та побачивши, що не розгадаю її, і певна, що вона не має для мене ніякого значення, я перестала ламати над нею голову і невдовзі забула.

Розділ ХХХІІІ

   Коли містер Сент-Джон пішов, почав падати сніг, і хуртовина тривала всю ніч. Наступного дня гострий холодний вітер приніс багато лапатого снігу; до вечора долину так замело, що годі було пройти. Я зачинила ставні, кинула килимок під двері, щоб не задувало з вулиці, підкинула дров у вогнище і, посидівши з годинку біля вогню і прислухаючись до глухого завивання хурделиці, запалила свічку, взяла «Марміона» і почала читати:

     Норгéмську твердь пече захíд,
     Несе бурхливі води Твід,
     Довкруж – горби круті.
     І тонуть вежі вартові,
     І дужі мури, і рови
     У сяйві золотім.

   Захопившись музикою поезії, я скоро забула про хуртовину.
   Раптом я почула шум; хтось ніби постукав у двері. Я подумала, що то вітер. Але ні, то був Сент-Джон Ріверз; він відчинив двері й винирнув з морозяної заметілі та волаючої темноти і став переді мною. Плащ, який окутував його високу постать, був зовсім білий. Я майже заціпеніла з переляку – так мало я сподівалася того вечора гостя з заметеної долини.
   – У вас прикрі новини? – запитала я. – Сталося щось погане?
   – Ні. Як легко вас налякати! – відповів він, знімаючи плаща і вішаючи його на двері, і знову підсунувши під них килимок, який задерся, коли він заходив. Він обтрусив сніг із черевиків.
   – Я забрудню вашу підлогу, – сказав він. – Але сподіваюся, що ви пробачите мені.
   Потім він підійшов до вогню.
   – Мені довелося докласти чималих зусиль, щоб дістатися сюди, запевняю вас, – сказав він, гріючи руки над вогнем. – Один раз я забрів у кучугуру по пояс, але, на щастя, сніг іще пухкий.
   – Але навіщо ви при йшли? – не могла я не запитати.
   – Не зовсім гостинно з вашого боку ставити такі запитання. Але якщо ви вже спитали, то я відповім: я при йшов просто потеревенити з вами. Я втомився від своїх німих книжок і порожніх кімнат. До того ж з учорашнього дня я хвилююся, як і кожен, хто почув першу половину розповіді й кому нетерпеливиться почути закінчення.
   Він сів. Я згадала його вчорашню поведінку і почала не на жарт побоюватися, чи він бува не з’їхав із глузду. Проте якщо він і був несповна розуму, то надто стримано і розсудливо поводився. Ще ніколи його гарне обличчя не здавалося мені таким схожим на статую, як зараз, коли він відкинув мокре волосся назад й вогонь освітив бліде чоло й таке ж бліде обличчя, на якому я з сумом читала гіркі сліди клопотів і горя. Я чекала, сподіваючись, що він усе пояснить, але він підпер рукою підборіддя й поклав пальці на вуста: він міркував. Мене вразило, що його рука була така ж виснажена, як і обличчя. До мого серця підступив невимовний жаль, і я промовила:
   – Якби ж Діана та Мері могли жити з вами: дуже зле, що ви завжди сам. Ви зовсім не дбаєте про своє здоров’я.
   – Не зовсім, – сказав він. – Я дбаю про себе, коли це необхідно. Зараз зі мною все гаразд. Що, на вашу думку, в мене не так?
   Він сказав це якось недбало, з неприхованою байдужістю, і це свідчило, що я, на його думку, хвилювалася без причини. Я замовкла.
   Він усе ще повільно водив пальцем по верхній губі, а його погляд і далі був звернений на полум’я в коминку. Я вирішила, що така мовчанка недоречна, тому порушила її, запитавши, чи не дме йому у спину з дверей, які були позаду.
   – Ні, зовсім ні, – відповів він коротко і трохи роздратовано.
   – Що ж, – мовила я. – Якщо не хочете говорити, можете мовчати; я залишу вас у спокої і продовжу читати свою книжку.
   Отже, я зняла нагар зі свічки і знову взялася до «Марміона». Незабаром він поворухнувся: моє невтомне око пильно стежило за ним. Він витягнув маленьку книжечку в сап’яновій оправі, дістав звідти листа, мовчки перечитав його, потім згорнув, поклав назад і поринув у роздуми. Марно я намагалася зосередитися на книжці, коли переді мною була така забава. Важко мені було й мовчати: нехай він мене не слухатиме, а я все одно говоритиму.
   – Чи отримували ви останнім часом звістки від Діани та Мері?
   – Більше нічого, окрім того листа, який я показував вам минулого тижня.
   – Чи не сталося бува якихось змін у ваших власних планах? Може, ви збираєтеся покинути Англію швидше, ніж ви цього сподівалися?
   – Боюсь, що ні. Це було б занадто великою радістю для мене.
   Спантеличена такою відповіддю, я вирішила змінити тактику. Я подумала і заговорила про школу та своїх учениць.
   – Мати Мері Гаррет уже майже видужала, і сьогодні вранці Мері знову при йшла до школи. Наступного тижня у мене буде ще четверо нових учениць з Фаундрі-Клоуз – якби не хуртовина, вони б при йшли вже сьогодні.
   – Справді!
   – Містер Олівер платитиме за двох із них.
   – Невже?
   – На Різдво він збирається пригостити всю школу.
   – Я знаю.
   – Це була ваша ідея?
   – Ні.
   – А чия тоді?
   – Гадаю, що його доньки.
   – Це на неї схоже: вона така добра.
   – Так. Знову запала мовчанка.
   Годинник пробив вісім разів. Це наче пробудило його, він випрямився й повернувся до мене.
   – Облиште ви свою книжку і присувайтеся ближче до вогню, – сказав він.
   Я була трохи здивована, але все-таки підсунулася ближче.
   – Півгодини тому, – провадив він, – я казав, що дуже хочу почути кінець історії. Подумавши, я вирішив, що краще буде перебрати на себе роль оповідача, а ви будьте моїм слухачем. Перш ніж я розпочну, буде справедливим попередити, що моя розповідь здасться вам досить звичайною, проте відомі факти іноді звучать із чужих уст по-новому. А взагалі моя буденна чи незвичайна розповідь буде короткою.
   Двадцять років тому бідний вікарій – зараз його ім’я не має значення – закохався в дочку багатія; вона також закохалася в нього й одружилася з ним, незважаючи на опір своїх друзів і родичів, які відцуралися її зразу ж по весіллі. Не минуло й двох років, як обоє померли і лежать під однією надгробною дошкою (я бачив їхню могилу; вона міститься на величезному цвинтарі біля старого похмурого собору в одному густозаселеному промисловому місті в…ширському графстві). В них залишилася дочка, яку по народженню милосердя взяло в свої обійми – такі ж холодні, як і кучугура снігу, в яку я забрів сьогодні ввечері. Милосердя привело це нещасне немовля у дім багатих родичів по матері. Дитя утримувала тітка, на ім’я (бачите, я вже підходжу до імен) місіс Рід із Ґейтсгеду. Ви здригнулися! Може, ви почули який шум? Мабуть, це просто щур бігає по горищі сусіднього класу: раніше там був сарай, який я звелів відремонтувати й перебудувати, а в сараях, як правило, водяться щурі. Отже повернімося до нашої історії. Місіс Рід утримувала сироту десять років: не знаю, чи була вона щаслива з тіткою, чи ні, але зрештою тітка віддала її туди, де ви провели так багато часу, – в Ловудську школу. Здається, вона добре зарекомендувала себе там: з учениці вона стала вчителькою, як і ви, – я й справді вражений: у ваших історіях так багато спільного, – потім вона пішла звідти й улаштувалася гувернанткою – знову ваші долі схожі – до вихованки містера Рочестера.
   – Містере Ріверз! – втрутилася я.
   – Я уявляю, як ви почуваєтеся, – сказав він. – Але стримайте свої почуття ще трохи: я майже закінчив. Вислухайте мене до кінця. Мені не відомо нічого ані про містера Рочестера, ані про його вдачу, знаю лише, що він запропонував тій молодій дівчині одружитися з ним, але перед самим вівтарем виявилося, що він уже одружений і його дружина жива, щоправда, божевільна. Яка була його подальша поведінка й пропозиції – про це можна тільки здогадуватися; що ж до гувернантки, то коли її кинулися шукати – її уже й слід прохолов: ніхто не міг сказати, коли, куди чи як вона зникла. Вона покинула Тернфілд-Хол пізно вночі; всі пошуки виявилися марними, всі околиці обшукали вздовж і впоперек, але ніхто її не бачив і нічого про неї не чув. Але її було слід негайно відшукати: в усі газети дали оголошення. Я сам одержав листа від містера Бригса, повіреного, від якого й довідався про усі ці деталі. Дивна розповідь, чи не так?
   – Скажіть мені ось що, – мовила я. – Оскільки ви знаєте так багато, то вам, напевно, щось відомо про долю містера Рочестера. Як він? Де він? Що робить? Чи здоровий?
   – Я не знаю нічого про містера Рочестера. У листі про нього не йдеться, а тільки про обман та спробу незаконно одружитися, про що я вже згадував. Краще б ви поцікавилися іменем гувернантки та справою, через яку її треба знайти.
   – То, значить, ніхто не їздив у Тернфілд-Хол? Ніхто не бачив містера Рочестера?
   – Мабуть, ні.
   – Але йому писали?
   – Звичайно.
   – І що від відписав? У кого його листи?
   – Містер Бригс пише, що відповідь отримана не від самого містера Рочестера, а від якоїсь жінки, яка підписалася як Аліса Феєрфакс.
   Я похолола з жаху. Мої найбільші страхи, мабуть-таки, здійснилися: швидше за все, він покинув Англію й у відчаї подався до одного зі своїх колишніх пристанищ у Європі. Який наркотик для своїх страждань він шукає там, чим хоче вгамувати свої бурхливі пристрасті? Я не посміла відповісти на це запитання. О мій бідолашний хазяїн, який мало не став моїм чоловіком і якого я часто називала «мій любий Едвард»!
   – Мабуть, він погана людина, – зауважив містер Ріверз.
   – Ви не знаєте його, тому не кажіть про нього таке, – сказала я сердито.
   – Гаразд, – відповів він тихо. – Мені є про що думати, окрім нього. Я ще не завершив своєї розповіді. Оскільки ви не запитуєте імені цієї гувернантки, то я сам скажу його. Заждіть! Ось воно в мене тут… Завжди ліпше, коли важливі речі записані чорним по білому.
   Він знову витягнув свою книжечку, відкрив її і почав гортати, потім витягнув з одного відділення нерівну, похапцем відірвану смужку: з самого паперу, плям ультрамарину, краплаку та цинобри я впізнала клаптик, відірваний вчора від аркуша, що прикривав портрет міс Олівер. Він підвівся і простягнув його мені: я прочитала слова, які власноруч вивела тушшю: «Джейн Ейр», – очевидячки, написані несвідомо.
   – Бригс писав мені про Джейн Ейр, – сказав він. – В оголошеннях також фігурувало ім’я Джейн Ейр, я ж знав Джейн Елліот. Зізнаюся, що мене переслідували певні здогади, але тільки вчора я переконався у їхній правдивості. То ви визнаєте своє справжнє ім’я й відмовляєтеся від надуманого?
   – Так, так. Але де містер Бригс? Либонь, він знає більше про містера Рочестера, аніж ви.
   – Бригс у Лондоні. Сумніваюся, що йому взагалі відомо що-небудь про містера Рочестера. Його цікавить не містер Рочестер. А ви упускаєте основне й надто захоплюєтеся дрібницями: невже вас не хвилює, навіщо містер Бригс шукав вас? Невже вам не цікаво, чого йому від вас треба?
   – Гаразд, що ж йому потрібно?
   – Він просто хоче повідомити, що ваш дядько, містер Ейр із Мадейри, помер, що він відписав вам усі свої гроші і що ви тепер багата – ось і все.
   – Я! Багата?
   – Так, ви багата, дуже багата спадкоємиця. Запала мертва тиша.
   – Тепер вам тільки залишається засвідчити свою особу, – додав містер Сент-Джон. – Гадаю, це не викличе ніяких труднощів і ви зможете негайно отримати спадок. Ваш капітал вкладено в англійські цінні папери. Духівниця та всі необхідні документи у Бригса.
   Ось так почалася нова сторінка мого життя! Так прекрасно, читачу, за одну мить піднестися від злиднів до багатства – справді чудово! Проте це важко усвідомити за одну мить, тому й не почуваєш великої радості. До того ж у житті є інші радості, ще більш захопливі й бентежні; гроші – це лише необхідна для існування річ, у них немає нічого ідеального, вони пов’язані з тверезим розрахунком. Ніхто не скаче й не волає «ура!», дізнавшись, що став багатим, а одразу починає думати про обов’язки і про справи. Людина радіє, але водночас неабияк хвилюється. Тож вона стримує себе й обмірковує своє щастя з насупленим виглядом.
   Окрім того, слова «спадок», «духівниця» асоціюються зі словами «смерть», «похорон». Я довідалася, що помер мій єдиний родич – мій дядько. Відтоді як я дізналася про його існування, я плекала надію, що колись побачу його. Тепер уже не побачу ніколи. Та й гроші дісталися тільки мені, не мені та моїй сім’ї, а тільки моєму власному я. Безсумнівно, це була радісна звістка, щастя відчути незалежність, я усвідомлювала це, і моє серце сповнялося втіхою.
   – Нарешті ви підвели голову, – сказав містер Ріверз. – Я був подумав, що Медуза кинула на вас свій крижаний погляд і ви обернулися на камінь. Мабуть, зараз ви спитаєте, які ваші статки?
   – То які мої статки?
   – Та так, дрібниці! Нема навіть про що говорити – здається, двадцять тисяч фунтів. Та хіба це гроші?
   – Двадцять тисяч фунтів?!
   Ця новина приголомшила мене: я розраховувала на чотири-п’ять тисяч. На якусь мить мені перехопило дух. Досі я не чула, щоб містер Сент-Джон сміявся, але зараз він голосно реготав.
   – Ну, – мовив він. – Якби я сказав вам, що ви скоїли вбивство і що ваш злочин розкрито, ви б здивувалися менше.
   – Це дуже велика сума. Може, ви помилилися?
   – Ні, все правильно.
   – Можливо, ви недобре прочитали цифри, і там дві тисячі?
   – Суму написано буквами, а не цифрами, – двадцять тисяч.
   Я відчула себе людиною з середнім апетитом, яка сіла за стіл, накритий щонайменше на сто осіб. Містер Ріверз підвівся і накинув на плечі плащ.
   – Якби ніч була не така люта, – сказав він, – я б прислав вам до компанії Ганну: ви виглядаєте занадто нещасною, щоб залишати вас на самоті. Але Ганна – стара жінка й не може брести кучугурами, як я: її ноги не такі довгі. Тож я повинен залишити вас сам на сам із вашим смутком. На добраніч.
   Він саме відчиняв двері, коли мене вразила несподівана думка.
   – Заждіть хвилинку! – гукнула я.
   – Що трапилося?
   – Мені цікаво, чому містер Бригс написав про мене саме вам, звідки він міг дізнатися про вас або здогадатися, що ви у такій віддаленій місцевості можете стати йому у пригоді?
   – О! Я священик, – сказав він. – А до священиків часто звертаються з такими проханнями.
   І знову брязнула ручка дверей.
   – Ні, така відповідь мене не влаштовує! – вигукнула я: у цій поквапній розмитій відповіді ховалося ще щось, і замість того, аби задовольнити, вона ще дужче розпалила мою цікавість.
   – Це дуже дивна справа, – додала я. – Я повинна з’ясувати все до кінця.
   – Може, іншим разом?
   – Ні, сьогодні! Сьогодні! – закричала я, і коли він обернувся, заступила йому двері. Здавалося, він трохи розгубився.
   – Запевняю, ви не вийдете звідси, поки не розповісте мені все до кінця, – сказала я.
   – Може, все-таки не сьогодні?
   – Ні, сьогодні, сьогодні!
   – Нехай вам краще розкажуть Діана та Мері.
   Звичайно, ці відмовки ще дужче розпалили мою цікавість, і я повинна була її вдовольнити, про що й сказала йому.
   – Але ж вам уже відомо, що я непохитний чоловік, – сказав він. – Мене важко вмовити.
   – А я непохитна жінка – вам не вдасться відкласти цю розмову.
   – А ще я холодний, – провадив він далі. – І ніякий жар не в силі розтопити мене.
   – Я ж гаряча, мов вогонь, а як відомо, вогонь завжди розтоплює лід. Сніг на вашому плащі розтопився від тепла, і вода накрапала мені на підлогу, утворивши там велику калюжу. Якщо ви хочете, щоб я коли-небудь пробачила вас за це, містере Ріверз, скажіть мені те, що я хочу почути.
   – Ну що ж, – мовив він. – Я скоряюся – якщо не перед вашим палким проханням, то перед вашою наполегливістю: вода камінь точить. Крім того, ви все одно дізнаєтеся, як не тепер, то пізніше. Ваше ім’я Джейн Ейр?
   – Звісно: ми вже це з’ясували.
   – Вам, мабуть, не відомо, що у нас із вами однакове прізвище? Моє повне ім’я – Сент-Джон Ейр Ріверз.
   – Звісно, ні. Тільки тепер я пригадую, що бачила літеру «Е» між вашими ініціалами на книжках, що їх ви мені іноді приносили, але я ніколи не питала, яке ім’я вона позначає. Але що з того? Може…
   Я запнулася. Я не вірила сама собі, не могла вимовити вголос думку, яка майнула мені в голові, визріваючи все чіткіше і зробившись враз цілком ймовірною. Обставини якось дивно збігалися, пасували одна до одної, шикувалися у логічний ланцюжок – ланцюжок, який тепер став цілісним, усі ланки ідеально співпадали й утворювали єдине ціле. Перш ніж Сент-Джон встиг вимовити ще бодай слово, я уже інстинктивно здогадалася, у чому справа. Але не думаю, що читач наділений такою здогадливістю, тому перекажу Сент-Джонове пояснення.
   – Прізвище моєї матері було Ейр. Вона мала двох братів: перший – священик, який одружився з міс Джейн Рід з Ґейтсгеду; другий – Джон Ейр, есквайр, комерсант, який нещодавно помер у Фуншалі на Мадейрі. Містер Бригс, повірений містера Ейра, написав нам у серпні листа, в якому сповіщав про смерть дядька і про те, що він відписав усі свої статки сироті – дочці свого брата-священика, забувши про нас через свою сварку з нашим батьком, яку так і не зміг пробачити. Кілька тижнів потому я отримав від нього ще одного листа, у якому повідомлялося, що спадкоємиця зникла. Він запитував, чи нам нічого про неї не відомо. Ім’я, випадково написане на клаптику паперу, допомогло мені знайти її. Решту ви знаєте.
   Він знову хотів піти, але я притиснулася спиною до дверей.
   – Дозвольте мені щось сказати, – мовила я. – Нехай-но я тільки переведу дух і подумаю.
   Я замовкла, а він стояв переді мною, тримаючи капелюха в руці, досить спокійний на вигляд.
   – Ваша мати була сестрою мого батька?
   – Так.
   – Значить, вона доводилася мені тіткою? Він ствердно кивнув.
   – Мій дядько Джон був і вашим дядьком? Ви, Діана та Мері – діти його сестри, а я – донька його брата?
   – Безперечно.
   – Тоді, виходить, що ви мої кузени: ми рідня, у нас одна кров?
   – Так, ми кузени. Я оглянула його з ніг до голови.
   Я знайшла брата, брата, яким можна було пишатися і якого можна було любити; і двох сестер із такими рисами, що навіть вважаючи їх за чужих, я відчувала до них щиру приязнь і захоплення. Двоє дівчат, за якими я, вклякнувши на мокру землю, спостерігала крізь ґратчасті вікна Мургаузу з таким інтересом та відчаєм, доводилися мені близькою ріднею; а молодий статечний джентльмен, що знайшов мене ледь живу на порозі свого дому, був моїм родичем. Чудова знахідка для самотньої сироти! Це справді багатство! Багатство для серця! Скарбниця чистих, щирих поривань! Це немов благословення, щирий і життєдайний дар, не те що обтяжливе золото: цінне й бажане, але водночас гнітюче своєю надмірною вагою. Раптом я заплескала у долоні, від несподіваної радості моє серце калатало, а тіло тремтіло від щастя.
   – О! Я така рада! Я рада! – вигукнула я. Сент-Джон усміхнувся.
   – А хіба я не казав, що ви нехтуєте основним заради дрібниць? – запитав він. – Ви були такі серйозні, коли я сказав, що ви стали багатою спадкоємицею, а тепер ви радієте через річ, що є зовсім неважливою.
   – Що ви маєте на увазі? Може, це не важливо для вас, у вас є сестри і вам не потрібна кузина, але у мене не було нікого, а тепер з’явилося аж троє родичів – або двоє, якщо ви не вважаєте себе таким. Кажу знову: я щаслива!
   Я почала швидко ходити кімнатою. Я зупинилася: мені перехоплювало дух від думок, що виринали швидше, ніж я могла їх сприйняти, зрозуміти, обміркувати, – думок про те, що могло, може, повинно бути й невдовзі буде. Я подивилася на білу стіну: мені здалося, що вона густо всипана зірками, кожна з яких веде мене до мети, до радості. Тепер я можу стати у пригоді тим, хто врятував мене і кому моя любов була не в силі допомогти. Вони були в скруті – і я можу допомогти їм; вони розлучені, але я знову з’єднаю їх, я поділюся з ними своєю незалежністю і достатком. Хіба нас не четверо? Двадцять тисяч фунтів можна порівну розділити на чотирьох – п’ять тисяч кожному: справедливо і достатньо. Нехай переможе справедливість, і всі будуть щасливі. Тепер багатство уже не було мені тягарем: воно більше не було папірцями, а запорукою життя, надії, радості.
   Не знаю, який у мене був вигляд, коли ці думки проносилися одна по одній у моїй голові, але незабаром я помітила, що містер Ріверз підсунув мені стільця і намагається всадовити мене на нього. Також він порадив мені заспокоїтися, він почав підозрювати, що зі мною не все добре. Мене обурили такі думки, я відштовхнула його руку і знову почала ходити кімнатою.
   – Завтра ж напишіть листи до Діани та Мері, – сказала я. – Попросіть, щоб вони негайно приїхали додому. Якось Діана сказала, що вони з сестрою були б багатими, маючи по тисячі фунтів. Тож гадаю, п’ятьох тисяч буде аж забагато.
   – Скажіть, будь ласка, чи є у вас склянка води? – мовив Сент-Джон. – Вам справді слід докласти зусиль і втихомирити свої почуття.
   – Дурниці! А як вплине спадщина на вас? Чи втримає в Англії, чи спонукає до одруження з міс Олівер та нормального життя?
   – Ви марите, і ваші думки плутаються. Я сповістив вам цю новину занадто несподівано, і вона схвилювала вас більше, ніж я очікував.
   – Містере Ріверз! Мені вже вривається терпець. Я при здоровому глузді, це ви чогось не розумієте або просто прикидаєтеся, що не розумієте.
   – Можливо, ви висловитеся ясніше, поясните, що у вас на думці, тоді я все втямлю.
   – Пояснити! Тут нема чого пояснювати! Гадаю, ви й самі бачите, що коли розділити двадцять тисяч фунтів – суму, про яку йде мова, – між трьома племінницями і племінником покійного дядька, то кожен отримає по п’ять тисяч фунтів. А ось що мені потрібно від вас: напишіть своїм сестрам про спадок, який вони отримали.
   – Ви хочете сказати: про спадок, який отримали ви.
   – Я уже висловила свою думку стосовно цієї справи: я не можу вчинити інакше. Я не якась брутальна егоїстка, сліпа, несправедлива й цілком невдячна. До того ж я знайшла собі дім та родичів. Мені подобається Мургауз, і я житиму тут; мені подобаються Мері та Діана, і все життя я не розлучатимуся з ними. Для мене невимовна радість мати п’ять тисяч фунтів, мене мучили б і обтяжували усі двадцять тисяч, які, більше того, не належать мені по справедливості, хоча за законом вони мої. Я віддаю вам те, що мені не потрібне. Не сперечаймося і не сварімося через це, краще одразу погодьтеся зі мною, і ми все швидко владнаємо.
   – Ви говорите це, не обміркувавши все як слід. Вам варт подумати кілька днів і лишень тоді ухвалити слушне рішення.
   – Якщо ви сумніваєтеся тільки в моїй щирості, то я спокійна. Ви також погоджуєтеся, що так буде справедливо?
   – Так, я бачу тут частку справедливості, однак ця справедливість суперечить усім звичаям. До того ж увесь спадок ваш по праву: мій дядько заробив усе своїми руками і має право віддати свій маєток тому, кому вважає за потрібне. І він віддав його вам. Зрештою, ви є власницею за законом і можете з чистим сумлінням вважати його тільки своїм.
   – Моє рішення, – сказала я, – так само пов’язане з розумом, як і з серцем. Я вирішила, що потуратиму своєму серцю, бо я так рідко мала для цього нагоду. Хоч би як ви сварилися, заперечували, дорікали мені цим хай і цілий рік, я все одно не відмовлюся від солодкого задоволення і сплачу свій величезний борг бодай частково, та ще й здобуду друзів на все життя.
   – Ви так гадаєте зараз, – відповів Сент-Джон. – Ви просто не уявляєте, що значить володіти, а отже, і втішатися багатством. Ви не уявляєте, якого місця в суспільстві може надати вам сума у двадцять тисяч фунтів, які можливості перед вами відкриються. Ви не спроможні…
   – А ви, – перебила я, – зовсім не спроможні уявити собі, як мені потрібна братня та сестринська любов. У мене ніколи не було дому, не було братів і сестер. Я хочу, я повинна мати їх зараз: може, ви просто не хочете при йняти мене і тому відмовляєтеся?
   – Джейн, я буду вам братом, а мої сестри будуть вам сестрами, але для цього не обов’язково жертвувати своїми законними правами.
   – Братом? Так, ви будете братом за тисячі миль звідси! Сестрами? Так, вони будуть мені сестрами, що прислуговують чужим людям. А я стану багачкою і втішатимуся золотом, якого сама не заробляла. А ви бідуватимете! Ось така рівність і братерство! Близька рідня! Зворушлива прив’язаність!
   – Але ж, Джейн, ваше прагнення родини і сімейного щастя можна реалізувати іншим способом, ніж ви собі надумали: ви можете вийти заміж.
   – Знову нісенітниці! Вийти заміж? Я не хочу одружуватися і ніколи не зроблю цього.
   – А це вже зайві слова. Таке необдумане твердження свідчить, що ви дуже схвильовані.
   – Це не зайві слова: я знаю свої почуття, і мене верне від самої тільки думки про шлюб. Ніхто не запропонує мені одружитися з кохання, а я сама не хочу, щоб на мені женилися за гроші. Я не хочу жити з чужою людиною – стороннім, який не має зі мною нічого спільного; я хочу жити зі своїми родичами, з якими у мене однакові думки і почуття. Повторіть іще раз, що ви станете моїм братом: коли ви вимовили ці слова вперше, я відчула невимовне щастя; повторіть їх, якщо ваша ласка, скажіть їх щиро.
   – Гадаю, що можу. Я завжди любив своїх сестер, і я знаю, на чому ґрунтується моя приязнь до них – на повазі до їхніх якостей та захопленні їхнім талантом. У вас також є свої принципи і голова на плечах: ваші смаки і звички подібні до уподобань Діани та Мері; ваша присутність завжди приємна мені; у розмові з вами я знаходжу розраду і підтримку. Я відчуваю, що в моєму серці знайдеться місце і для вас, для моєї третьої, наймолодшої сестри.
   – Дякую, на сьогодні мені цього вистачить. А тепер вам краще піти, бо якщо ви залишитеся ще бодай трохи, то обов’язково почнете дратувати мене своїми ваганнями й недовірою.
   – А як же школа, міс Ейр? Мабуть, тепер її доведеться замкнути?
   – Ні, я й надалі працюватиму вчителькою, поки ви не знайдете мені гідну заміну.
   Він усміхнувся, вочевидь, схвалив моє рішення. Ми потиснули одне одному руки, і він пішов.
   Я не вдаватимуся в деталі й не розказуватиму, скільки сил мені довелося докласти і скільки навести аргументів, щоб умовити їх владнати справу зі спадком так, як мені того хотілося. Моє завдання було не з легких, але я була налаштована рішуче, тож дуже скоро мої кузени пересвідчилися, що я твердо вирішила розділити спадок на чотири частини і, мабуть, у глибині душі відчували справедливість такого наміру, та й самі вчинили б так само, тож згодом вони таки погодилися передати справу до третейського суду. Суддями було обрано містера Олівера та одного досвідченого адвоката. Обоє погодилися зі мною, тож я домоглася своєї мети. Підготовлено всі належні документи щодо спадку: Сент-Джон, Діана, Мері та я отримали достатні засоби для існування.

Розділ ХХХІV

   Всі документи були підписані, а справа погоджена десь аж перед Різдвом. Наближалися святкові дні. Я зачинила мортонську школу, заздалегідь подбавши про те, щоб ніхто не залишився без подарунка. Достаток робить щедрим не тільки серце, але й руку: давати щось, коли сама отримала набагато більше, – це все одно що випустити на волю зливу почуттів. Я вже давно не без радості помічала, що деякі з моїх вайлуватих учениць полюбили мене, я зайвий раз переконалася в цьому, коли ми прощалися: вони виказували свою приязнь просто і щиро. Я була рада з того, що зуміла посісти належне місце у їхніх неосвічених серцях. Я пообіцяла, що навідуватимуся до них щонайменше раз на тиждень і навчатиму їх аж цілу годину.
   Містер Ріверз при йшов, коли я вже випровадила всіх учениць – тепер їх було шістдесят – і, замкнувши двері, стояла з ключем у руці, обмінюючись останніми прощальними словами з кількома найкращими ученицями, чемними, поважними, скромними і досить освіченими молодими жінками, яких тільки можна було зустріти серед англійського селянства. А це вже багато про що свідчить; зрештою, англійські селяни освіченіші, вихованіші й виявляють більше самоповаги, ніж будь-які інші селяни в усій Європі. З того часу мені доводилося бачити французьких, німецьких селян, але навіть найкращі з них здавалися мені неотесаними, грубими і некультурними у порівнянні з моїми мортонськими ученицями.
   – Чи не здається вам, що ви сповна винагороджені за місяці виснажливої праці? – запитав містер Ріверз, коли вони пішли. – Хіба усвідомлення того, що ви зробили послугу всьому людству, не приносить вам задоволення?
   – Безперечно.
   – А ви пропрацювали лише кілька місяців! Невже б ви не хотіли прожити своє життя, присвятивши його вдосконаленню своїх ближніх?
   – Так, – відповіла я. – Але це б не могло тривати вічно: я хочу розкошувати і розвивати власні здібності, а не тільки навчати інших. Я повинна робити це зараз. Не нагадуйте мені більше про школу, з цим покінчено, тепер я буду святкувати.
   Мені здалося, що він засмутився через таку відповідь.
   – А що тепер? Що за несподівані забаганки? Що у вас на думці?
   – Я хочу діяти, жити якомога енергійніше. Перш за все прошу вас відпустити Ганну і знайти собі якусь іншу служницю.
   – Навіщо вам потрібна Ганна?
   – Щоб поїхати зі мною до Мургаузу. За тиждень повернуться Діана та Мері, і я хочу привести дім до ладу ще до їхнього приїзду.
   – Ясно. Бо я був подумав, що ви збираєтесь у подорож. Так воно краще: я відпущу Ганну з вами.
   – Тоді скажіть їй, щоб вона була готова завтра. А ось і ключ від школи. Ключ від свого будиночка я віддам вам уранці.
   Сент-Джон узяв ключ.
   – Ви віддаєте його з такою радістю, – сказав він. – Я не зовсім розумію вашу веселість, бо не бачу, чим ви можете займатися, окрім того, що залишили позаду. Яку мету ви ставите перед собою, які прагнення керують вами зараз?
   – Моя найперша мета – це ідеально (відчуваєте усю силу цього слова?), ідеально прибрати у Мургаузі, вичистити все від льоху до горища; потім натерти його воском, олією і відполірувати ганчір’ям так, щоб він знову блищав; наступна моя мета – розмістити кожне крісло, стіл, ліжко і килимок із математичною точністю; потім я зменшу ваші запаси торфу вдвічі, розведу вогонь у кожній кімнаті й напалю в домі як слід; і нарешті за два дні до того, як приїдуть ваші сестри, ми з Ганною будемо бити яйця, чистити родзинки, подрібнювати спеції, пекти різдвяні солодощі, робити начинки до пирогів і виконувати інші кулінарні ритуали, що їх не зрозуміє жодна не посвячена в сутність справи людина, як от ви. Одним словом, моя мета – приготувати все необхідне до приїзду Діани та Мері, тобто до наступного четверга; а моє прагнення – влаштувати їм ідеальний прийом, на який вони заслуговують.
   Сент-Джон ледь помітно усміхнувся: все-таки він був чимось невдоволений.
   – Це все дуже добре зараз, – сказав він. – Але будьмо відверті: гадаю, коли стихне перший напад діяльності, вам набриднуть буденні справи та хатні розваги.
   – Це найкраще, що тільки може буди у світі! – перебила я.
   – Ні, Джейн, ні. Цей світ створений не тільки для радощів і бездіяльності: не намагайтеся зробити його таким. Не дозволяйте лінощам взяти над вами верх.
   – Навпаки, я хочу діяти.
   – Зараз я пробачаю вам це, Джейн, і даю вам два місяці, щоб сповна насолодитися своїм новим становищем і натішитися новими родинними стосунками; і я сподіваюся, що потім вам набридне Мургауз і Мортон, і сестринське товариство, егоїстичний спокій і вигоди, які дає достаток. Я сподіваюся, що ваша життєва енергія спонукатиме вас до подальшої праці.
   Я глянула на нього з неприхованим здивуванням.
   – Сент-Джоне, – сказала я, – ви не маєте права говорити таке. Я налаштувалася жити, як королева, а ви намагаєтеся посіяти в моїй душі неспокій! Навіщо вам це?
   – Для того, щоб таланти, подаровані вам Господом, не дрімали, а приносили користь; одного дня Він обов’язково запитає, чому ви не використали їх. Джейн, я пильно стежитиму за вами – попереджаю вас. Я стежитиму, щоб ви не марнували свою енергію на жалюгідні домашні втіхи. Не чіпайтеся так міцно за плотські узи, бережіть свій запал і наполегливість для слушного моменту, не марнуйте їх на мізерні, зовсім не варті вашої уваги речі. Чуєте, Джейн?
   – Ні, я не чую вас. Я маю право бути щасливою, і я буду щасливою. До побачення!
   У Мургаузі я й справді була щасливою, я важко працювала, а зі мною і Ганна: вона була вдоволена, бачачи, як весело я працюю посеред усього цього безладу і що я вмію орудувати щіткою, витріпувати пилюку, прибирати в домі та куховарити. Після двох днів важкої праці було приємно спостерігати, як зникає безлад, той хаос, який ми самі ж створили. Ще заздалегідь я поїхала до С., щоб купити дещо з меблів: мої кузени дали мені повну волю міняти все, що мені заманеться; з цією метою була відкладена певна сума коштів. Я вирішила не змінювати нічого у спальнях і вітальні: я знала, що Діані та Мері буде набагато приємніше бачити свої старі столи, крісла та ліжка, аніж нові модні меблі. І все-таки дещо треба було оновити, щоб надати святковості їхньому поверненню додому. Вишукані темні килими та завіси, кілька старанно підібраних прикрас із порцеляни та бронзи, нові покривала, дзеркала і туалетне приладдя для нічних столиків – все це створювало вивершену картину, додавало вишуканості, але не впадало в око. Тільки кімнату й спальню для гостей я обставила новими меблями з червоного дерева з малиновою оббивкою, а в коридорах і на сходах постелила килими. Коли все було завершено, я оглянула Мургауз, і він видався мені взірцевою оселею, де панував скромний затишок, принаймні всередині, бо зовні в цю пору він виглядав похмуро й непривітно.
   Зрештою настав довгожданий четвер. Мері та Діана мали приїхати десь під вечір, і щойно стемніло, ми одразу розвели вогонь у всіх кімнатах. На кухні був повний лад. Ми з Ганною переодягнулися. Все було готове до приїзду сестер.
   Першим прибув Сент-Джон. Я попросила його не навідуватися до Мургаузу, поки все не буде приведено в порядок, але в цьому не було потреби: сама думка про безлад у домі, про брудну й важку роботу тримала його на відстані. Він знайшов мене на кухні, де я пекла тістечка до чаю. Наблизившись до вогню, він запитав, чи задоволена я роботою служниці. У відповідь я запропонувала піти за мною і оглянути результати моєї праці. Я ледве вмовила його на це. Він тільки байдуже зазирав у двері, які я відчиняла перед ним, а поблукавши нагорі й нанизу, сказав, що мені, мабуть, довелося докласти чималих зусиль, щоб домогтися значних змін за такий короткий термін. Проте він і словом не обмовився про те, що задоволений новим виглядом своєї оселі.
   Ця мовчанка засмутила мене. Я подумала, що, можливо, ці зміни зашкодили якимсь старим спогадам. Я поцікавилася, чи це так, – звичайно, дуже сумним тоном.
   – Зовсім ні. Навпаки, ви бережно поставилися до всіх спогадів, які я ціную. Але я боюся, що ви надали цьому більше ваги, ніж воно того варте. Наприклад, скільки часу ви потратили, щоб обміркувати розміщення речей у цій кімнаті? До речі, ви не підкажете, де лежить моя книжка?
   Я вказала на томик на поличці, він узяв його і, відійшовши у свій куточок біля вікна, почав читати.
   Це мені не сподобалося, читачу. Сент-Джон був гарною людиною, але я вже боялася, що він сказав правду, назвавши себе черствим і холодним. Земні втіхи не приносили йому радості, а тихе хатнє життя не приваблювало. Він жив для того, щоб чинити добро, і це, безумовно, було добре, але він не знав спочинку і не терпів, коли довкола нього відпочивають. Коли я дивилася на його високе чоло, непорушне й бліде, як камінь, на зосереджене обличчя з чіткими рисами, то усвідомлювала, що навряд чи він стане комусь добрим чоловіком, бути його дружиною – справжнє випробування. Натхнення допомогло мені збагнути природу його кохання до міс Олівер, я погоджувалася з ним у тому, що це тільки приязнь. Я розуміла, як він зневажав себе за палкі почуття і за їхній вплив на нього, як він хотів викорінити, зруйнувати їх та як сумнівався, що вони принесуть вічне щастя. Я побачила, що він із того матеріалу, з якого природа творить своїх героїв – християнських чи поганських законодавців, політиків, державних діячів, завойовників – надійну опору великій меті, але дуже часто біля сімейного вогнища ця опора перетворюється на холодну, похмуру колону.
   «В цій вітальні йому не місце, – міркувала я. – Гімалайські гори, африканські зарості, навіть заражене чумою, гниле узбережжя Гвінеї пасують йому більше. Не дивно, що він уникає спокійного сімейного життя: воно зовсім не для нього. Тут його здібності ні до чого, вони не можуть розвинутися або проявити себе. Лише в боротьбі та небезпеці, де виховується сміливість, де потрібне завзяття й велике бажання, він буде говорити й діяти, він буде лідером і наставником. А біля цього вогнища його перевершить і дитина. Тепер я бачу, що він слушно обрав для себе шлях місіонера».
   – Їдуть! Їдуть! – загукала Ганна, розчиняючи навстіж двері до вітальні.
   Тієї миті старий Карло почав весело гавкати. Я вибігла надвір. І хоча навколо було темно, я добре чула стукіт коліс. Незабаром Ганна запалила ліхтар. Карета зупинилася біля брами, візник відчинив дверцята: спочатку з темряви винирнула одна знайома постать, потім друга. За якусь мить я уже обнімала їх, притискаючись до ніжної щічки Мері, а потім до м’яких кучерів Діани. Вони усміхалися й цілували мене, потім Ганну; гладили Карло, який мало не скаженів від щастя; розпитували, чи все гаразд, і поспішили зайти до будинку.
   Вони втомилися через довгу та виснажливу поїздк у од Віткросу та й змерзли: нічне повітря було дуже холодне; проте їхні приємні личка порожевіли біля веселого вогню. Поки Ганна та візник заносили валізи, вони поцікавилися, де Сент-Джон. Саме в цю мить він вийшов із вітальні. Обидві сестри кинулися до нього з обіймами. Він стримано поцілував кожну з них, промовив тихим голосом кілька вітальних слів, постояв хвилинку, відповідаючи на їхні запитання, а потім, висловивши припущення, що вони приєднаються до нього у вітальні, подався до свого притулку.
   Я запалила свічку, щоб провести сестер нагору, але спочатку Діана розпорядилася, щоб нагодували візника і потурбувалися про нього, і тільки тоді обоє рушили за мною. Вони були задоволені тим, як я оновила й прикрасила їхні кімнати: новими покривалами, килимами, вишуканою порцеляною. Вони щиро висловлювали свою подяку. Я раділа з того, що зуміла догодити їм і що завдяки моїм старанням їхній приїзд додому був іще радісніший.
   Яким чудовим був той вечір! Мої кузини були такі схвильовані й говіркі, що за їхнім щебетанням зовсім не впадала в око мовчазність Сент-Джона. Він справді радів із того, що побачив своїх сестер, але зовсім не схвалював їхнього радісного настрою. Повернення Діани та Мері було йому приємне, але метушня, веселі розмови, що супроводжували цю подію, здавалося, дратували його. Я бачила, як сильно він бажав, щоб настав завтрашній спокійний день. Посеред усієї цієї ідилії, десь за годину після чаю, у двері постукали. Увійшла Ганна й сказала, що хоч уже не ранній час, але якийсь бідний хлопчик просить містера Ріверза слідувати за ним до смертного ложа своєї матері.
   – Де вона живе, Ганно?
   – Аж біля Віткрос-Брау, майже за чотири милі звідси, і туди йти пустищем та болотами.
   – Скажіть йому, що я вже йду.
   – Гадаю, сер, вам краще не йти. Це одна з найгірших доріг, а поночі ви там і не пройдете. Та й погода паскудна – такий вітер дме! Ліпше перекажіть їй, сер, що прийдете завтра вранці.
   Але він уже рушив до дверей і одягнув свій плащ; тихо, не промовивши й слова, він пішов. Це було о дев’ятій годині вечора, а повернувся він десь аж опівночі. Він був голодний і втомлений, але виглядав щасливішим, ніж тоді, коли рушив у дорогу. Він виконав свій обов’язок, витримав випробування, переконався у своїй силі, і тепер його сумління було спокійніше, аніж будь-коли.
   Боюсь, що увесь наступний тиждень ми випробовували його терпіння. Було Різдво: ми не навантажували себе ніякою працею, а гаяли увесь час у веселих домашніх розвагах. Життєдайне повітря вересових пустищ, воля рідної домівки, впевненість у майбутньому вплинули на Діану та Мері, як цілющий еліксир: вони були веселі з ранку до обіду й з обіду до вечора. Вони любили потеревенити, і їхні розмови були такі веселі, дотепні й розумні, що я воліла слухати їх і брати в них участь, замість робити щось інше. Сент-Джон не поділяв нашої радості, він просто уникав веселощів: у домі бував рідко, його парафія була велика, а населення розкидане, і він щоденно відвідував хворих і бідних у найвіддаленіших куточках.
   Одного ранку за сніданком Діана, поміркувавши якусь мить, запитала в брата, чи його наміри бува не змінилися.
   – Не змінилися і не зміняться, – пролунало у відповідь, а далі він сказав, що його від’їзд з Англії призначено на наступний рік.
   – А Розамонда Олівер? – запитала Мері.
   Здається, ці слова злетіли з її вуст мимовільно: бо вимовивши їх, вона наче схаменулася і була б не проти забрати їх назад. Сент-Джон тримав у руці книжку – він мав погану звичку читати за столом; він згорнув її і звів голову.
   – Розамонда Олівер, – сказав він, – виходить заміж за містера Гренбі, одного з найбільш родовитих і заможних жителів С., онука і спадкоємця сера Фредерика Гренбі. Я дізнався про це вчора від її батька.
   Спочатку його сестри перезирнулися, потім подивилися на мене; ми всі троє поглянули на нього; а він був спокійнісінький.
   – Якось це все поспішно. Вони познайомилися не так давно.
   – Два місяці тому: вони зустрілися у жовтні на щорічному балу в С. Але оскільки немає жодних перешкод їхній любові, а цей шлюб є для всіх бажаний, то навіщо гаяти час? Вони одружаться, тільки-но С.-Плейс, що його сер Фредерик віддає молодятам, буде готовий до їхнього приїзду.
   Щойно мені трапилася нагода зостатися з Сент-Джоном сам на сам, я хотіла запитати, чи не вразила його новина, але він, здавалося, зовсім не потребував співчуття, тому я не тільки не висловила його, але й відчула сором, згадавши про свою попередню розмову з ним. До того ж я вже не знала, як із ним говорити: він знову став суворий й неприступний, а це сковувало й мою відвертість. Він не дотримав слова і не ставився до мене так, як до своїх сестер: він постійно, повсякчас холодно підкреслював різницю між нами, а це не дуже спонукало до щирих стосунків. Тепер, коли з’ясувалося, що я його родичка, і коли ми жили під одним дахом, я відчувала, що відстань між нами більша, аніж тоді, коли я була простою сільською вчителькою. Коли я згадувала про наші колишні відверті розмови, то ще менше розуміла його теперішню холодність.
   Тому я вельми здивувалася, коли він раптом підвів голову, схилену над столом, і сказав:
   – Бачите, Джейн, битва скінчилася, і я переміг. Ошелешена цими несподіваними словами, я відповіла не одразу; повагавшись якусь мить, я сказала:
   – Та чи впевнені ви, що не опинилися в становищі тих переможців, яким перемога коштувала занадто дорого? Чи витримаєте ви ще одну таку перемогу?
   – Гадаю, що ні. А якби й витримав, то яке це має значення: мені більше не доведеться вести такої боротьби. Ця битва була вирішальна, тепер я вільний і дякую Господові за це!
   Промовивши це, він замовк і знову занурився у свої папери.
   Наша взаємна радість (Діанина, Мері та моя) стала трохи стриманішою, ми повернулися до наших звичних занять і щоденних справ, Сент-Джон почав залишатися вдома частіше: він сидів ув одній кімнаті з нами, іноді кілька годин поспіль. Поки Мері малювала, Діана читала щось для загальної освіти, яку (на мій превеликий подив) вона поклала собі здобути, я важко працювала над німецькою мовою, він займався чимось таємничим – вивчав якусь східну мову, що, на його думку, було необхідним для його майбутньої діяльності.
   Ось так працюючи, він сидів у своєму закутку, спокійно і зосереджено; але його блакитні очі деколи відривалися від граматики і блукали по кімнаті, іноді вони зупинялися на нас і пильно, з неприхованою цікавістю дивилися на своїх товаришів по науці. Коли хтось перехоплював цей погляд, він миттю відвертався, та за якусь мить знову поглядав на наш стіл із цікавістю. Я гадала, що це може означати. А ще я не могла збагнути, чому йому приносять задоволення такі дрібниці, як мої щотижневі візити до мортонської школи, – він завжди висловлював мені своє вдоволення. А ще більше я дивувалася з того, що коли в несприятливу погоду – в сніг, дощ чи сильний вітер – його сестри просили мене не йти, він завжди насміхався з їхніх побоювань і заохочував мене виконувати свій обов’язок, незважаючи ні на що.
   – Джейн не така слабачка, якою ви її вважаєте, – говорив він. – Вона не боїться ні вітру, ані зливи, ані снігу, як і кожна з вас. У неї здоровий і витривалий організм, який краще переносить зміни погоди, аніж хто-будь, дужчий на вигляд.
   І коли я поверталася додому, іноді добряче втомлена, мокра й замерзла, я ніколи не насмілювалася скаржитися, бо знала, що моє скиглення розсердить Сент-Джона: він завжди схвалював витривалість і ненавидів слабодухість.
   Проте одного дня я отримала дозвіл залишитися вдома, бо таки справді застудилася. Замість мене до Мортона пішли його сестри. Я сиділа, читаючи Шиллера, а він розшифровував свої східні закарлючки. Коли я закінчила перекладати і перейшла до вправ, ненароком глянула в його бік і помітила, що перебуваю під пильним поглядом його блакитних очей. Не знаю, стільки часу він міряв мене очима зверху донизу, вздовж і впоперек, але погляд був такий пронизливий і холодний, що на якусь мить мене охопив не відомий мені досі забобонний страх, наче я опинилася в одній кімнаті з якоюсь надприродною силою.
   – Джейн, що ви робите?
   – Вивчаю німецьку.
   – Я хочу, щоб ви кинули німецьку і почали вивчати гіндустані.
   – Ви серйозно?
   – Я не просто серйозно, я наполягаю, щоб ви вивчали гіндустані. І я скажу вам чому.
   І він почав пояснювати, що мова, яку він зараз вивчає, – гіндустані; і що заглиблюючись в неї, він забуває початки, і йому дуже потрібний учень, з яким він міг би знову і знову повторювати основи цієї мови й таким чином закріплювати їх у пам’яті. Деякий час він сумнівався, кого йому краще обрати: мене чи своїх сестер, але зрештою його вибір впав на мене, бо він помітив, що я наполегливіша за всіх. Чи зроблю я йому таку послугу? Мабуть, мені не доведеться довго жертвувати собою, оскільки до його від’їзду залишилося тільки три місяці.
   Сент-Джон був такою людиною, якій нелегко відмовити. Я відчувала, що кожне враження – болюче чи радісне – глибоко і надовго западало йому в душу. І я погодилася. Коли сестри повернулися додому, то Діана, дізнавшись, що брат перехопив у неї ученицю, засміялася. Обидві сестри погодилися, що Сент-Джон ніколи б не зумів переконати їх зробити такий крок.
   – Я знаю, – сказав він тихо.
   Я побачила, що він дуже терплячий, всепрощаючий, але наполегливий вчитель: він багато вимагав, давав важкі завдання, і коли я виконувала їх, він на свій манір висловлював мені схвалення. Поступово він здобув на мене значний вплив, який сковував усі мої думки: його похвала і визнання були для мене ще більш обтяжливі, аніж байдужість. Я уже не могла невимушено говорити або сміятися у його присутності, бо інстинктивно відчувала, що жвавість (принаймні у мені) була йому не до смаку. Мені було добре відомо, що він визнає тільки серйозний настрій і серйозні справи, і робити щось інше в його присутності стало просто неможливо: я наче потрапила під вплив якихось чарів. Коли він казав «ідіть» – я йшла, «робіть» – я робила. Але мені не подобалося моє становище підлеглої, і я не раз хотіла, щоб він ставився до мене байдуже, як раніше.
   Коли одного вечора перед сном сестри і я обступили Сент-Джона, бажаючи йому доброї ночі, він за своїм звичаєм поцілував сестер і подав мені руку. Діана була тоді у дуже веселому гуморі (вона не піддавалася його сильній волі, бо мала таку ж саму сильну натуру) і вигукнула:
   – Сент-Джоне! Ти називаєш Джейн своєю третьою сестрою, але не ставишся до неї, як до сестри. Чому ти також її не поцілуєш?
   І вона підштовхнула мене до нього. Я подумала, що Діана переступила межу, і сильно зніяковіла; але поки я приходила до тями, Сент-Джон нахилився, його грецьке обличчя порівнялося з моїм, його очі допитливо глянули в мої – і він поцілував мене. Немає мармурових поцілунків чи крижаних поцілунків – та саме до таких я б зарахувала поцілунок мого кузена. Можливо, існують експериментальні поцілунки – саме таким був цей поцілунок. Поцілувавши мене, Сент-Джон подивився на мою реакцію. Я не була приголомшена: я впевнена, що навіть не зашарілася, можливо, навпаки зблідла, бо відчула, що цей поцілунок був наче печать, поставлена на мої кайдани. Він більше ніколи не пропускав цієї церемонії, а оскільки я сприймала її дуже шанобливо, він, здається, отримував від цього ще більше задоволення.
   Як на мене, то щодня я намагалася догодити йому чи не дужче, але робити це означало чимраз дужче змінювати власну натуру, занедбати половину своїх здібностей, скерувати свої вподобання в інше русло, змусити себе робити те, до чого не лежала моя душа. Він хотів виховати мою душу для мети, якої я ніколи б не змогла досягти; мені було невимовно важко дотягуватися до планки, яку від постійно підіймав. Це було так само неможливо, як надати моїм неправильним рисам обличчя його бездоганної грецької краси, а моїм мінливим зеленим очам – кольору морської блакиті та величного блиску його очей.
   Однак не тільки сам його вплив гнітив мене. Останнім часом мені було чого сумувати: якісь невідомі муки з’їдали моє серце, висушували моє щастя біля самого витоку.
   Можливо, ти подумаєш, читачу, що, змінивши середовище і коло спілкування, я забула містера Рочестера? Ні на мить! Його образ завжди зі мною, бо він не туман, який може розігнати сонячний промінь, і не сліди на піску, що їх можуть змити хвилі, – це ім’я, викарбуване на мармуровій плиті, і проіснує воно так само довго, як і мармур. Мене постійно переслідувало бажання взнати, що з ним трапилося. Коли я жила в Мортоні, то щовечора поверталася у свій будиночок з думкою про нього, і тепер у Мургаузі, лежачи у ліжку, я знову думала про те саме.
   Листуючись із містером Бригсом стосовного свого спадку, я поцікавилася, чи не відомо йому щось про місце проживання чи стан здоров’я містера Рочестера; але як і передбачав Сент-Джон, він нічого не знав про мого хазяїна. Тоді я написала місіс Феєрфакс і попросила повідомити мене про нього. Я була впевнена, що цей крок не буде марним, і з нетерпінням чекала на швидку відповідь. Можете уявити моє здивування, коли минуло два тижні, а відповіді все ще не було. Але як пройшло два місяці й щоденна пошта не принесла мені нічого, я була не жарт схвильована.
   Я написала ще одного листа: існувала ймовірність, що мій перший лист загубився в дорозі. В мені знову ожила надія: як і кілька тижнів тому, вона світила мені якийсь час, але згодом згасла: я не отримала жодного рядочка, жодного слова. Коли в марному очікуванні спливло півроку, моя надія остаточно померла, і мене охопила невимовна туга.
   Навколо буяла весна, але вона не приносила мені насолоди. Наближалося літо. Діана намагалася розвеселити мене, казала, що в мене нездоровий вигляд, і намагалася відвезти мене на морське узбережжя. Але Сент-Джон не погоджувався на це, він зауважив, що мені не потрібно розважатися, а навпаки, більше працювати, що моє життя безцільне і мені потрібна якась мета. Гадаю, для того, щоб заповнити цю нестачу, він додав мені завдань із гіндустані й наполегливо вимагав їхнього виконання, а я, як дурепа, ніколи й не думала опиратися йому – я просто не могла опиратися йому.
   Одного дня я взялася до занять іще пригніченіша, ніж зазвичай, бо мене спіткало велике розчарування: вранці Ганна сказала, що мені є лист; і коли я спускалася по нього, то була майже впевнена, що це довгождана звісточка, але виявилося, що це якесь неважливе повідомлення від містера Бригса. Я була така розчарована, що мало не заплакала. І тепер, коли я сиділа над нерозбірливими закарлючками і намагалася прочитати рядки, написані якимсь індійським автором, мої очі знову сповнилися сліз.
   Сент-Джон покликав мене читати, але голос підводив мене, слова губилися в риданнях. Окрім нас, у вітальні не було жодної живої душі: Діана грала у маленькій кімнаті, а Мері поралася в саду – видався чудовий травневий день, чистий, сонячний, зі свіжим вітерцем. Здається, мого вчителя зовсім не здивували такі емоції, він навіть не запитав, що трапилося, а просто сказав:
   – Зачекаймо кілька хвилин, Джейн, поки ви заспокоїтеся.
   І поки я гарячково вгамовувала цей напад, він сидів тихо, терпляче схилившись над своїм столом, і дивився, як досвідчений лікар дивиться на очікувану, цілком зрозумілу кризу в хворобі свого пацієнта. Втихомиривши ридання, я витерла очі і, пробурмотівши, що сьогодні вранці почуваю себе не дуже добре, знову взялася за текст і дочитала до кінця. Потім Сент-Джон прибрав зі столу свої і мої книжки, замкнув їх у шухляді та сказав:
   – А тепер, Джейн, ви підете зі мною на прогулянку.
   – Я тільки покличу Діану та Мері.
   – Ні, сьогодні вранці мені потрібний тільки один супутник, і ним будете ви. Одягайтеся і виходьте через кухонні двері. Рушайте до вершини Марш-Глену. Я приєднаюся до вас за якусь мить.
   Я ні в чому не знаю середини: жодного разу в своєму житті з людьми позитивними, твердої вдачі, зовсім протилежній моїй, я не могла триматися середини між абсолютною покорою й рішучим бунтом. Я завжди чемно підкорялася до того моменту, допоки не вибухала, й іноді цей вибух був вулканічної сили; та оскільки ні обставини, ні мій настрій не штовхали мене до бунту, я безвідмовно виконала наказ Сент-Джона і за десять хвилин покірно ступала малолюдною стежкою в долині поруч із ним.
   Із заходу віяв свіжив вітерець, він проникав із-поза пагорбів із солодким запахом вересу та очерету; небо було чисте й блакитне; підживлений весняними дощами потічок збігав униз виярком, відбиваючи золоті сонячні зайчики та сапфірові небесні кольори. Звернувши зі стежки, ми ступили на м’яку землю, вкриту яскраво-зеленим мохом, всіяну повсюди малесенькими біленькими квіточками та зірочками жовтого цвіту. Пагорби обступили нас зусібіч, а стежка вела далі й далі.
   – Відпочиньмо тут, – мовив Сент-Джон, коли ми підійшли до перших шерег скель, що стояли, немов охорона перед ущелиною, куди стрімголов мчав потічок і падав униз гучним водоспадом; а трохи далі височіли гори без моху і квітів, вкриті лише вересом і прикрашені голими скелями. Без перебільшення можна назвати цей краєвид диким, ясні його барви поступилися похмурим, гори немов оберігали останню надію на самотність і останній притулок тиші.
   Я сіла, Сент-Джон стояв біля мене. Він дивився то на стежку, що вела до ущелини, то на долину; його погляд блукав туди-сюди, іноді спинявся на потічку, потім здіймався у блакитне небо, що додавало потічку голубизни. Він зняв капелюха, дозволивши вітру скуйовдити волосся і поцілувати його у чоло. Здавалося, він розмовляв із духом цього краю, а очима прощався з чимось.
   – І я побачу все це знову, – мовив він. – Уві сні, коли спатиму на березі Гангу, і потім пізніше, коли мене огорне інший сон на березі ще темнішого потоку!
   Дивні слова дивної любові! Дуже незвична любов патріота до своєї батьківщини! Він сів, десь півгодини спливло у мовчанні: він не говорив до мене, а я не говорила до нього. Та коли півгодини минуло, він обізвався знову:
   – Джейн, я від’їжджаю за шість тижнів. Я замовив собі місце на кораблі, що відпливає до Індії двадцятого червня.
   – Нехай Господь оберігає вас за те, що ви взялися до Його справи, – відповіла я.
   – Так, – сказав він. – У цьому моя гордість і розрада. Я слуга пречистого Творця. Я не слідую людському проводу, не підкорююсь несправедливим законам і слабкій волі гріховних земних істот: мій хазяїн, мій законодавець, мій поводир – Всевишній. І мені здається дивним, що всі люди довкола мене не єднаються під Його знаменами, не приєднуються до Його доброї справи.
   – Усі не мають вашої сили, а для слабких неможливо ступати поруч із сильними.
   – Я не кажу про слабких, я навіть не думав говорити про них, я звертаюся до тих, хто гідний цієї роботи і може впоратися з нею.
   – Таких людей мало, і їх важко знайти.
   – Ваша правда, але коли вже таких знаходиш, то треба підбадьорювати їх, заохочувати, навчати, показувати, в чому їхній талант і навіщо він їм подарований, сповістити їм волю небесну і запропонувати їм від імені Господа долучитися до рядів обраних.
   – Якщо вони й справді годяться для такої справи, то чи їхні власні серця не дадуть їм про це знати?
   Мені здалося, немов наді мною збираються якісь страшні чари, огортають мене, я тремтіла від страху почути якесь фатальне слово, я боялася, що Сент-Джон вимовить якесь заклинання, що ним навіки прив’яже мене до себе.
   – А що підказує вам ваше серце? – не вступався Сент-Джон.
   – Моя серце німе, моє серце мовчить, – відповіла я, вражена й налякана.
   – Тоді замість нього говоритиму я, – вів далі він своїм глибоким незворушним голосом. – Джейн, їдьте зі мною до Індії, будьте моєю помічницею і товаришем.
   Небо й земля перевернулися у мене перед очима, гори затрусилися! Я, немов той апостол із Македонії, почула заклики з неба – якийсь невидимий посланець промовляв: «Прийди, і нам поможи!» [73 - Мається на увазі рядок із Діянь святих апостолів (16:9): «І Павлові з’явилось видіння вночі: якийсь македонянин став перед ним і благав його, кажучи: Прийди в Македонію, і нам поможи!»] Але я не була апостолом, я не могла ані бачити посланця, ані при йняти його заклик.
   – О Сент-Джоне! – вигукнула я. – Згляньтеся на мене!
   Та я зверталася до людини, яка чинила те, що вважала своїм обов’язком, і не знала ані вагань, ані милосердя.
   – Бог і природа наділили вас усім необхідним, щоб стати дружиною місіонера. Вони дали вам не тільки духовні, але й тілесні дари: ви створені для праці, а не для кохання. Ви повинні бути дружиною місіонера, і ви станете нею. Ви будете моєю. Ви потрібні мені не для задоволення, а для служіння моєму Господові Богу.
   – Я не пасую для цього, у мене немає покликання, – сказала я.
   Вочевидь, він прорахував мою першу відмову, бо зовсім не розізлився. Справді, коли він прихилився спиною до скелі, схрестив на грудях руки і почав пильно дивитися на мене, я побачила, що він підготувався для довгої і нелегкої боротьби, а ще він був витривалим, щоб протриматися достатньо довго, і поклав собі будь-що отримати перемогу.
   – Покірність, Джейн, – сказав він, – є наріжним каменем християнських чеснот: ви вірно кажете, що не пасуєте для цієї роботи. А хто для неї пасує? А хто, кого було справді покликано, вірив у те, що він гідний цього? Я, наприклад, тільки прах і попіл. Як і святий Павло, я визнаю себе найбільшим грішником, але не страждаю від думки про свою гріховність і не дозволю їй залякати мене чи відвернути від поставленої мети. Я знаю свого Поводиря: Він справедливий так само, як і могутній; і якщо Він обрав слабке знаряддя для виконання великої мети, то, маючи безмежну силу, Він постійно допомагатиме мені, слабкому, виконувати Його завдання. Думайте, як я, Джейн, вірте, як я. Я прошу вас прихилитися до скелі християнської віри, і навіть не сумнівайтеся, вона витримає тягар ваших людських слабкостей.
   – Я не розумію життя місіонера, я ніколи не цікавилася, в чому полягає місіонерська праця.
   – Ось тут, хоч я зовсім не ідеальний, я можу вам допомогти. Я готовий годину за годиною пояснювати вам ваше завдання, я завжди буду біля вас, допомагатиму вам тоді, коли ви найбільше потребуватимете моєї допомоги. Це все вам знадобиться тільки спочатку, бо скоро (мені відомі ваші здібності) ви станете сильною й незалежною і більше не потребуватимете моєї допомоги.
   – Мої сили… Але де ж мені взяти їх для такої справи? Я не відчуваю їх. Нічого в мені не промовляє і не ворушиться у відповідь на ваші слова. Я не бачу перед собою світла, життя не стає радіснішим, ніякий голос не заохочує і не підбадьорює мене. О, якби ви могли побачити, якою чорною темницею є мій розум зараз, який невимовний страх проймає його – страх, що ви зумієте переконати мене взятися до того, чого мені не до снаги зробити!
   – У мене є відповідь для вас – послухайте. Я спостерігав за вами з того часу, як ми вперше зустрілися: я вивчав вас десять місяців. Я піддавав вас різним випробуванням. І що з того? Коли ви працювали шкільною вчителькою, я побачив, що ви можете старанно, уважно і сумлінно виконувати роботу, яка не відповідає ані вашим звичкам, ані нахилам; я помітив, що у вас для цього є здібності й витримка, і постановивши собі щось, ви обов’язково досягаєте мети. Ви на диво спокійно при йняли звістку про те, що стали багатою, тож я зробив висновок, що ваш розум чистий від Димасового гріха, [74 - Див. Друге послання апостола Павла до Тимофія (4:10): «Бо Димас мене кинув, цей вік полюбивши, і пішов до Солуня…»] – скупість не має над вами влади. Ви твердо вирішили розділити своє багатство на чотири частини, залишивши собі лише одну з них, а решту три віддали, посилаючись на справедливість, і завдяки цьому я побачив, що ви наділені душею, яка прагне до самопожертви. На лише одне моє прохання ви покірно кинули предмет, що цікавив вас, і почали вивчати той, що цікавив мене, ви наполегливо й старанно вивчаєте його ще й досі, а з якою невичерпною енергією і завзяттям ви долали усі труднощі, – у всьому цьому я впізнав якості, яких так давно шукав. Джейн, ви старанна, слухняна, об’єктивна, щира, надійна і відважна, ви дуже ніжна і водночас героїчна; не сумнівайтеся в собі – я без вагань вірю у вас. Як вчителька індійської школи та помічниця у роботі з індійськими жінками ви будете мені неоціненною підтримкою.
   Залізний обруч стискався навколо мене, переконання наближалося повільними впевненими кроками. Хоч як би я не заплющувала очей, його останні слова прочищали собі шлях, який досі здавався непрохідним. Робота, яка здавалася мені такою непевною і безнадійно розмитою, під впливом його слів ставала чіткішою і набирала певних форм. Він чекав відповіді. Мені потрібно було не менше чверті години, щоб поміркувати, перш ніж відповісти.
   – Прошу, – мовив він і, підвівшись, ступив кілька кроків стежкою, потім ліг на галявині посеред вересу і лежав там нерухомо.
   «Я можу робити те, чого він хоче від мене. Я змушена визнати це, – міркувала я. – Але я відчуваю, що моє місце не там, я не витримаю довго під палючим індійським сонцем. І що тоді? Йому це байдуже: коли настане мій смертний час, він спокійнісінько віддасть мене Богові, який послав мене йому. Я зовсім не сумніваюся в цьому. Їдучи з Англії, я залишу любий моєму серцю, хоча й порожній край – тут немає містера Рочестера. А якби й був, то що мені з того? Тепер я повинна жити без нього: яка нісенітниця, як жалюгідно існувати з дня в день, дожидаючись, що якийсь неможливий збіг обставив знову поєднає нас. Звісно (як колись сказав Сент-Джон), я повинна знайти іншу мету в житті, щоб замінити нею втрачену: а хіба мета, яку він пропонує мені, не є найбільш величною з-поміж тих, які може обрати собі людина, а Бог благословити? Невже вона своїми благородними турботами і плідними результатами не заповнить тієї порожнечі по розбитих почуттях і втрачених надіях? Гадаю, мені слід сказати «так». Але мене трусить від цієї думки. Якщо я приєднаюся до Сент-Джона, то частково зраджу собі: поїхавши до Індії, я приречу себе на передчасну смерть. А чим буде заповнений час між моїм від’їздом і смертю? О, це я знаю! Я цілком ясно бачу це. Усіма силами намагаючись догодити Сент-Джонові, я знемагатиму від тяжкої праці, але все-таки виправдаю його найбільші сподівання. Якщо я поїду з ним, якщо принесу себе в жертву, то ця жертва буде цілковитою: я поставлю на вівтар усе – своє серце, силу, всю себе. Він ніколи не любитиме мене, але схвалюватиме мої вчинки, а я, своєю чергою, показуватиму йому таке завзяття, якого він ніколи не бачив, такі вміння, яких він від мене не очікував. Так, я зможу працювати так важко, як він, і зовсім не скаржитимуся.
   Значить, я б могла погодитися на його пропозицію, якби не одна умова – жахлива умова. Він пропонує мені стати його дружиною, а любить він мене не більше, ніж ота сіра велетенська скеля, з якої падає вниз пінистий потік. Він цінує мене так, як солдат цінує хорошу зброю, і ніяк інакше. Поки я не одружена з ним, це зовсім не засмучує мене, та чи зможу я здійснити його плани і холодно, без усяких почуттів взяти з ним шлюб? Чи зможу прийняти від нього обручку, дотримуватися усіх шлюбних обов’язків (які, я впевнена, він сумлінно виконуватиме) і знати, що ніякого кохання не існує? Чи витримаю я, знаючи, що кожна його ласка до мене – це тільки жертва заради принципу? Ні. Це занадто страшна мука. Я ніколи не погоджуся на це. Я можу супроводжувати його як сестра, але в жодному разі як дружина. І я скажу йому про це».
   Я подивилася в бік пагорба: він і досі лежав там, немов повалена колона. Він повернув обличчя до мене, пильно вдивляючись у мої очі. Потім підвівся й підійшов до мене.
   – Я згідна поїхати до Індії, якщо я залишуся вільною.
   – Ваша відповідь потребує пояснення, – сказав він. – Я не зовсім розумію.
   – Досі ви були мені названим братом, а я вам – названою сестрою: нехай так і залишиться. Краще нам не одружуватися.
   Він заперечно похитав головою.
   – В цьому випадку таке неможливо. Якби ви були моєю справжньою сестрою, то це багато що змінило б: я взяв би вас і не шукав собі дружини. Але в даному разі наш союз повинен бути закріплений шлюбом і освячений церквою – або він узагалі не може існувати: існують певні перешкоди, що унеможливлюють інший план. Невже ви не бачите цього, Джейн? Поміркуйте хвилинку – ваш здоровий глузд допоможе вам.
   Я подумала. І мій здоровий глузд іще раз підказав, що ми не любимо одне одного, як чоловік і дружина, і ніколи не любитимемо, а тому не повинні одружуватися. Я так йому й сказала.
   – Сент-Джоне, – промовила я. – Я ставлюся до вас, як до брата, ви до мене, як до сестри. Нехай так воно й залишиться.
   – Так не можна, не можна, – відповів він гостро й рішуче. – Про це не може бути й мови. Ви сказали, що згідні їхати зі мною до Індії: пам’ятайте, що ви казали це.
   – Так. Але за однієї умови.
   – Добре, добре. Отже, ви не заперечуєте проти того, щоб поїхати зі мною з Англії, і ви не маєте нічого проти того, щоб працювати в майбутньому разом. Ви уже поклали одну руку на плуг, а у вас занадто послідовна вдача, щоб забрати її тепер. Тепер ви повинні думати лише про одне: як найкраще виконати роботу, до якої ви взялися. Спростіть ваші складні інтереси, почуття, думки, бажання, цілі; сконцентруйтесь на одній меті – якнайкраще виконати місію, яку поклав на вас Господь Бог. Щоб зробити це, вам потрібен спільник: не брат – це занадто слабкий зв’язок, а чоловік. Мені також не потрібна сестра: сестру можуть забрати від мене будь-якого дня. Мені потрібна дружина – єдина помічниця, якою я можу керувати все життя і яка залишиться біля мене аж до смерті.
   Я здригнулася від його слів: я відчула його владу усім тілом.
   – Пошукайте деінде, Сент-Джоне, когось іншого, не мене; пошукайте когось, хто підійде вам.
   – Маєте на увазі ту, яка підійде для моєї мети, для мого покликання? Я повторю ще раз, мені не потрібна незначна, пересічна особистість – просто людина з людськими егоїстичними почуттями, з якою я захочу одружитися, – мені потрібен місіонер.
   – Я віддам усі сили для цієї роботи – саме це вам і потрібно, але я не можу віддати себе. Вам потрібне саме зерня, а я – тільки лушпайка від нього. Вона вам не потрібна, тож я залишу її собі.
   – Ви не можете, ви не повинні так чинити! Невже ви думаєте, що Господь буде задоволений з половини жертви? Невже він при йме зіпсований подарунок? Я проповідую справу Господню: я закликаю вас стати під Його знамена. Він не при йме часткової жертви: вона повинна бути абсолютна.
   – О! Я готова віддати Богові своє серце, – сказала я. – А вам воно не потрібне.
   Не присягатиму, читачу, що в тоні, яким я промовила ці слова, та й у самих почуттях, які оволоділи мною в той момент, не було якогось прихованого сарказму. Я досі боялася Сент-Джона, бо не розуміла його. Я відчувала перед ним благоговійний страх, бо він змушував мене сумніватися. Я не могла сказати, скільки в ньому було святого, скільки грішного, але ця розмова багато чого прояснила, перед моїми очима постала його справжня натура. Я побачила його недоліки та зрозуміла їх. Я побачила, що оцей вродливий чоловік, який сидить біля мене на вересовій кручі, такий самий грішний, як і я. Переді мною відкрилися його черствість і жорстокість. Побачивши в ньому ці вади, я збагнула, що він не ідеальний, і це додало мені відваги. Переді мною була рівна мені людина, з якою я могла сперечатися і якій, за потреби, могла протистояти.
   Відтоді як я промовила останню фразу, він не сказав і слова. Я наважилася глянути на нього. В його погляді, зверненому до мене, я прочитала здивування і гостру цікавість. Вони наче запитували: «Невже вона насміхається? Насміхається з мене? Про що це свідчить?»
   – Не забуваймо про те, що це дуже серйозна справа, – сказав він невдовзі. – Думати або говорити про неї легковажно – це гріх. Я вірю, Джейн, що ви добре все зважили, перш ніж погодилися віддати своє серце Господові: це все, що мені від вас потрібно. Відверніть своє серце від усього земного й скеруйте його до Творця, тоді поширення Його небесного царства на землі стане вашою основною метою і радістю; і ви будете готові зробити все заради цієї мети. Ви побачите, який поштовх отримають ваші зусилля і мої, об’єднавшись фізично й духовно у шлюбі – єдиному союзі, який навіки поєднує долі й людські прагнення. Якщо ви відкинете усі свої примхи, незначні перешкоди та упередження, усі ті сумніви щодо ступеня, виду, сили й ніжності особистих почуттів, то, не гаючи часу, вступите в цей союз.
   – Справді? – запитала я коротко і подивилася в його обличчя, красиве в своїй гармонійності й водночас грізне у своїй незворушній суворості; на його чоло, владне, але зовсім не відверте; на очі, яскраві, глибокі й допитливі, але позбавлені ніжності; на його високу струнку постать – і уявила себе його дружиною. О! Нізащо в світі! Я згідна бути його помічницею, товаришем, я поїхала б із ним світ за очі у такому статусі, важко працювала б під палючим східним сонцем в азіатських пустелях; я захоплювалася б і милувалася б його відвагою, самозреченням та завзяттям; мовчки скорилася б йому; з посмішкою споглядала б його честолюбство; я б навчилася розрізняти в ньому християнина і людину, глибоко шануючи першого і вибачаючи другому. Безперечно, перебуваючи з ним тільки у такому зв’язку, я часто страждатиму: моє тіло потрапить під гнітючу владу, але серце і розум залишаться вільними. Я завжди можу звернутися до свого нескореного я, до своїх природних вільних почуттів, які рятуватимуть мене у хвилини самотності. В моїй душі залишаться закутки, які будуть тільки моїми, до яких він не матиме доступу; там ростимуть свіжі почуття, захищені від його невимовної суворості, і його рішучі солдатські кроки не витопчуть їх. Але бути його дружиною, завжди біля нього, на припоні, під пильним наглядом, завжди гасити полум’я своєї душі, не пускати його назовні й не виказувати своїх почуттів жодним зойком, хоч як би це ув’язнене полум’я не палило мене зсередини, – ні, це мені не до снаги.
   – Сент-Джоне! – вигукнула я, зайшовши так далеко у своїх міркуваннях.
   – Що? – озвався він холодно.
   – Повторюю ще раз: я готова поїхати з вами товаришем-місіонером, але не дружиною; я не можу одружитися з вами і стати частиною вас.
   – Ви повинні стати частиною мене, – відповів він рішуче. – Інакше все це до нічого. Як я, чоловік, якому ще немає тридцяти, можу взяти з собою до Індії дев’ятнадцятирічну дівчину, якщо вона мені не дружина? Як ми зможемо бути завжди разом – то в пустелі, то серед диких племен – і неодружені?
   – Дуже просто, – сказала я коротко. – Так само, як я могла би бути вашою рідною сестрою або чоловіком – таким самим священиком, як і ви.
   – Відомо, що ви не моя сестра і я не можу видавати вас за неї: робити це означало б притягувати до нас обох всілякі підозри. А що ж до всього іншого, то у вас і справді чоловічий розум, але серце – жіноче. Так не годиться.
   – Годиться, – відповіла я трохи самовпевнено. – Навіть дуже годиться. У мене жіноче серце, але не у тих випадках, коли це стосується вас; до вас у мене тільки дружні почуття, довіра товариша по зброї, відданість, сестрина любов, якщо бажаєте, учнівський послух і повага до свого вчителя, і нічого більше – можете не боятися.
   – Саме те, що мені потрібно, – мовив він сам до себе. – Саме те, чого я хочу. Але на шляху є перешкоди, і їх треба усунути. Джейн, ви не пошкодуєте, що вийшли заміж за мене, можете бути певні; ми повинні одружитися. Я повторюю: іншого не дано. І безсумнівно, справжні почуття прийдуть після одруження, і це виправдає наш союз навіть у ваших очах.
   – Я зневажаю ваше уявлення про кохання, – не втрималася я. Тепер я підвелася і стала перед ним, опершись спиною на скелю. – Я зневажаю те надумане почуття, яке ви пропонуєте мені: так, Сент-Джоне, я зневажаю вас, коли ви робите це.
   Він пильно подивився на мене, міцно стиснувши свої гарні уста. Нелегко було сказати, розсердився він, чи здивувався, чи ще щось.
   – Я зовсім не очікував почути таке від вас, – сказав він. – Я, здається, не зробив і не сказав нічого такого, чим би міг заслужити вашу зневагу.
   Я була глибоко зворушена його ніжним тоном і вражена його поважним, спокійним обличчям.
   – Пробачте мене за ці слова, Сент-Джоне, але саме ви винні в тому, що я вимовила їх. Ви зачепили тему, на яку наші погляди цілком розходяться, тему, яку ми ніколи не повинні обговорювати: саме тільки слово «любов» є яблуком розбрату між нами. Що б ми робили, опинившись віч-на-віч із дійсністю? Як би ми почувалися? Любий мій кузене, навіть не думайте про одруження, забудьте про це.
   – Ні, – сказав він. – Це мій давно виплеканий план, і тільки він може забезпечити виконання моєї мети. Але сьогодні я не буду більше наполягати. Завтра я їду до Кембриджа: там у мене багато друзів, з якими я хочу попрощатися. Мене не буде два тижні – використайте цей час для обміркування моєї пропозиції, але пам’ятайте, якщо ви не погодитеся, то відмовите не мені, а Господові. Через мене Він відкриває для вас благородне майбутнє, але ви зможете увійти в нього, тільки ставши моєю дружиною. Якщо ж ви відмовитеся бути моєю дружиною, то обмежите себе вузькою стежкою егоїстичного самолюбства та жалюгідного існування. Та не опиніться в числі тих, хто, заперечивши саму віру, стає гіршим за грішників.
   Він завершив. Відвернувшись від мене, він іще раз «на річку глянув, на горби». [75 - Вальтер Скотт, «Балада останнього менестреля».]
   Але цього разу він сховав усі почуття у своєму серці: я не була гідною того, щоб почути їх. Ідучи додому обіч нього, я читала у його залізному мовчанні все, що він відчував до мене: розчарування суворої і деспотичної натури, яка зустріла опір там, де сподівалася цілковитої покори, осуд холодного і незворушного розуму, який помічав ув інших почуття і погляди, яких сам не поділяв: одним словом, як чоловік він хотів би абсолютного послуху з мого боку, і тільки як справжній християнин він терпів мій непослух і давав мені стільки часу на роздуми та каяття.
   Того вечора, поцілувавши сестер перед сном, він не вважав за потрібне навіть подати мені руку, а просто мовчки вийшов із кімнати. Хоч я не любила його, однаково вважала своїм другом, тож такий учинок важко ранив мене, я не могла втримати сліз.
   – Джейн, бачу, що ви з Сент-Джоном посварилися, – сказала Діана. – Мабуть, це сталося під час вашої прогулянки вересовим пустищем. Підійди до нього; він чекає на тебе в коридорі. Він помириться з тобою.
   У таких обставинах для мене не існує гордості: почуття радості набагато приємніше, аніж почуття власної гідності. Я побігла за ним – він стояв біля сходів.
   – На добраніч, Сент-Джоне, – сказала я.
   – На добраніч, Джейн, – відповів він спокійно.
   – Потиснімо одне одному руки, – додала я.
   Який холодний і слабкий був його потиск! Він був невдоволений тим, що трапилося сьогодні; щирість не зігрівала його серця, сльози не зворушували його. Годі було думати про радісне примирення – жодної підбадьорливої усмішки, жодного теплого слова. Але християнин, який жив у ньому, був усе ще терплячий і спокійний. Коли я запитала, чи він пробачає мені, то він відповів, що у нього немає звички пам’ятати образи і йому нема що прощати, бо він не ображений.
   З цими словами він пішов. Краще б він ударив мене.

Розділ ХХХV

   Він не поїхав до Кембриджа наступного дня, як казав. Він відклав свій від’їзд аж на цілий тиждень, і протягом усього цього часу він давав мені зрозуміти, яку сувору покару може накласти добрий, але строгий і справедливий чоловік на людину, що образила його. Не виявляючи ніякої ворожості, не дорікнувши мені жодним кривим словом, він постійно давав мені зрозуміти, що я позбавлена його прихильності.
   Не те щоб Сент-Джон затаїв у душі зовсім не християнське почуття помсти, він не зачепив би мене й пальцем, навіть якби й мав абсолютну владу наді мною. Самою своєю вдачею та принципами він був вищий за нице прагнення помсти: він пробачив мені слова, що я зневажаю його самого та його любов, але він не забув тих слів і ніколи не забуде, аж поки ми житимемо. Коли він повертався до мене, з його погляду я бачила, що вони ніби зависли у повітрі між ним і мною; коли я говорила, вони вчувалися йому, і їхнє відлуння поверталося до мене з кожною його відповіддю.
   Він не уникав розмови зі мною: навіть щоранку запрошував мене до свого столу, як і раніше. Боюся, що гріховна частина його отримувала непритаманне його християнській душі задоволення, коли він майстерно – поводячись, як завжди, і говорячи те, що завжди, – позбавляв кожен свій вчинок і кожне слово тієї зацікавленості й схвалення, що колись додавали суворої чарівності його мові та манерам. Для мене він перестав бути живою людиною, він став уламком мармуру, його очі – холодними і яскравими сапфірами, його язик – інструментом для мовлення, і нічим іншим.
   Все це було мукою для мене – витонченими, повільними тортурами. Вони постійно підтримували в мені слабкий вогонь обурення й невимовний сум, які страшенно мучили і пригнічували мене. Я відчувала, що будь я його дружиною, цей добрий чоловік, чистий, як глибоке гірське джерело, міг би за короткий час убити мене, не проливши жодної краплі крові з моїх вен і не забруднивши своєї кришталево чистої совісті анінайменшою плямою злочину. Особливо сильно я відчувала це, коли намагалася догодити йому. Він просто не звертав на мене уваги. Він не страждав від того, що ми посварилися, і не прагнув примирення; і хоча не один раз мої рясні сльози зрошували сторінку, над якою ми вдвох сиділи, вони не справляли на нього ніякого враження, наче його серце було й справді зроблене з каменю чи заліза. Тим часом до своїх сестер він був набагато добріший, ніж звичайно, немов боявся, що самим лише прохолодним ставленням до мене не зуміє підкреслити те, що я знехтувана і покарана ним. Він протиставляв нас, але я впевнена, що не навмисне, а заради принципу.
   Одного вечора напередодні його від’їзду, коли сонце вже майже опустилося за обрій, я побачила його в саду, і згадавши, що цей чоловік, яким би чужим він тепер мені не був, урятував моє життя, а ще ми були близькими родичами, я вирішила зробити останню спробу, щоб примиритися з ним. Я вийшла і наблизилася до нього, коли він стояв, спираючись на маленьку хвіртку. Я одразу ж заговорила по ділу.
   – Сент-Джоне, я нещасна, бо ви все ще сердитеся на мене. Давайте знову станемо друзями.
   – Сподіваюся, що ми ними і є, – відповів він незворушно, але так і не відвів погляду від місяця, за яким спостерігав, коли я підійшла.
   – Ні, Сент-Джоне, зараз ми вже не такі друзі, як раніше. І ви добре це знаєте.
   – Хіба ні? Ви помиляєтеся. Зі свого боку я бажаю вам тільки найкращого.
   – Я вірю вам, Сент-Джоне, бо впевнена, що ви не можете бажати будь-кому зла, але я ваша близька родичка і хотіла б від вас чогось більшого, аніж любов і прихильність, яку ви виявляєте до всіх своїх ближніх, навіть чужих.
   – Звісно, – сказав він. – Ваше бажання небезпідставне, але я зовсім не вважаю вас чужою.
   Ці слова, сказані холодним, спокійним тоном, вразили і збентежили мене. І якби я дослухалася до своєї гордості та гніву, то негайно б залишила його, але верх взяло щось сильніше за ці почуття. Я глибоко шанувала талант і принципи свого кузена. Я цінувала його дружбу: втрачати її було нелегко. І я не могла так одразу відмовитися від спроби повернути її.
   – Невже ми розстанемося так, Сент-Джоне? І їдучи до Індії, ви залишите мене ось так, не сказавши жодного лагіднішого слова, ніж зараз?
   Тепер він повернувся обличчям до мене.
   – Я залишу вас, поїхавши до Індії, Джейн? То значить, ви не поїдете зі мною до Індії?
   – Ви сказали, що мені не можна, якщо я не одружуся з вами.
   – А ви не одружитеся зі мною? Ви не змінили свого рішення?
   Чи знаєш ти, читачу, який жах можуть вкладати холодні люди у свої крижані запитання? Якою лавиною спадає їхній гнів? А їхнє невдоволення подібне до скреслого льоду на річці!
   – Ні, Сент-Джоне, я не одружуся з вами. Я не змінила свого рішення.
   Лавина здригнулася і трохи подалася вперед, але ще не впала.
   – Скажіть іще раз: чому ви відмовляєте мені? – запитав він.
   – Я відмовила вам раніше, бо ви не любили мене, – сказала я. – Тепер я відмовляю, бо ви майже ненавидите мене. Якби я вийшла за вас заміж, ви б убили мене. Ви й зараз вбиваєте мене.
   Його губи і щоки зблідли.
   – Я б убив вас? Я вас убиваю? Ліпше вам не говорити такого: ваші слова жорстокі, невластиві жінці й неправдиві. Вони не личать здоровому глузду і заслуговують на сувору догану, їх не можна вибачити, але обов’язком кожної людини є прощати своєму ближньому, навіть сімдесят сім разів.
   Я робила все, що могла. Щиро бажаючи стерти з його пам’яті сліди колишньої образи, я завдала йому іншої, ще глибшої рани.
   – Тепер ви й справді зненавидите мене, – сказала я. – Тепер годі намагатися помиритися з вами: бачу, що я стала вам ворогом на все життя.
   Ці нові слова ще дужче вразили його, особливо тим, що були правдивими. Його безкровні вуста заціпеніли. Я знала, який гнів викликала в ньому. Моє серце защеміло.
   – Ви неправильно трактуєте мої слова, – сказала я, схопивши його за руку. – Я зовсім не хотіла засмутити вас чи завдати вам болю, справді не хотіла.
   Він гірко посміхнувся і різко висмикнув свою долоню з моєї руки.
   – А тепер, гадаю, ви заберете назад свою обіцянку і взагалі не поїдете зі мною до Індії? – сказав він після тривалої паузи.
   – Ні, я поїду як ваша помічниця, – відповіла я.
   Запала дуже довга тиша. Яка в ньому точилася боротьба між його свідомістю і покликанням – цього я не знаю, тільки в його очах спалахували дивні вогники, а обличчя час від часу хмурнішало. Нарешті він заговорив:
   – Я уже пояснив вам усю абсурдність ситуації, коли самотня жінка вашого віку супроводжує в дорозі самотнього чоловіка мого віку. Я пояснив це такими дохідливими словами, що гадав, ви більше не згадаєте про своє рішення. І мені шкода, що ви знову наполягаєте на своєму, цим самим ви робите гірше собі.
   Я перебила його. Несправедливі докори додавали мені сміливості.
   – Зверніться до здорового глузду, Сент-Джоне: ви говорите нісенітниці. Ви прикидаєтеся, ніби вражені тим, що я сказала. А насправді це зовсім не так: ви наділені таким гострим розумом, що я впевнена, зрозуміли все, що я мала на увазі. Я повторюю ще раз: я буду вашою помічницею, якщо бажаєте, але в жодному разі дружиною.
   Він знову став білий, як смерть, але все ще контролював свої емоції. Він відповів із притиском, але спокійно:
   – Мені не потрібна помічниця, яка не буде мені дружиною. Отже, ви не зможете поїхати зі мною, та якщо ваша пропозиція щира, то я, коли буду в місті, поговорю з одним одруженим місіонером, чия дружина потребує помічниці. Ваш статок зробить вас незалежною від товариства місіонерів. Таким чином ви зможете уникнути ганьби, порушивши свою обіцянку й кинувши військо, в яке зголосилися вступити.
   Читачу відомо, що я ніколи не давала ніякої формальної обіцянки й не брала на себе ніяких зобов’язань; тому ці слова були занадто гострі та безжальні, особливо у таку хвилину. Я відповіла:
   – У цьому разі не йдеться ані про ганьбу, ні про порушення обіцянки, ні про відмову. Я зовсім не зобов’язана їхати до Індії, а тим паче з незнайомцями. З вами я б зважилася на багато що, тому що я захоплююся вами, довіряю вам і, як сестра, люблю вас. Але я впевнена, що байдуже, коли і з ким я туди поїду, я довго не проживу в тому кліматі.
   – От воно що! Ви боїтеся за себе, – сказав він, скрививши губи з відразою.
   – Так, боюсь. Бог дав мені життя не для того, щоб я його змарнувала; я починаю думати, що зробивши те, чого ви від мене вимагаєте, я просто накладу на себе руки. До того ж перш ніж я остаточно покину Англію, я хочу переконатися напевно, чи не буде більшої користі від мене тут.
   – Що ви маєте на увазі?
   – Марна справа пояснювати вам це, ви і так не збагнете. Є один сумнів, який мене довгий час хвилює, і я нікуди не поїду, поки не з’ясую його.
   – Я знаю, куди тягнеться ваше серце і за що воно чіпляється. Але почуття, яке ви підживлюєте, незаконне й грішне. Вам давно слід було притупити його, як вам не соромно згадувати про нього! Ви думаєте про містера Рочестера?
   Це була правда. І я підтвердила її своєю мовчанкою.
   – Невже ви збираєтеся шукати містера Рочестера?
   – Я повинна дізнатися, що з ним сталося.
   – Отже, – мовив він, – все, що мені залишається, – згадувати про вас у своїх молитвах і щиро благати Бога, щоб ви й справді не стали відступницею. Мені здалося, що ви одна з обраних. Але Богові краще видно. Тож нехай сповниться Його воля.
   Він відчинив хвіртку, вийшов і почав спускатися вниз стежкою. Скоро він зник із поля зору.
   Повернувшись до вітальні, я побачила, що Діана стоїть біля вікна в глибокій задумі. Діана була вищою за мене: вона поклала руку мені на плече, нахилилася й уважно глянула на моє обличчя.
   – Джейн, – сказала вона. – Останнім часом ти бліда і якась постійно схвильована. Я впевнена, цьому є пояснення. Скажи мені, що там у вас із Сент-Джоном? Я півгодини спостерігала за вами у вікно; пробач мені ці шпигунські штучки, але останнім часом я уже й не знаю, що мені думати. Сент-Джон дивний…
   Вона замовкла, але мовчала і я, тож скоро вона знову обізвалася:
   – Я впевнена, що мій брат ставиться до тебе якось по-особливому: він давно вирізняє тебе з-поміж інших і приділяє тобі увагу, якої ніколи нікому іншому не приділяв. Чому це? Я б так хотіла, щоб він кохав тебе – адже це так, Джейн?
   Я приклала її холодну руку до свого палаючого чола.
   – Ні, Діано, аніскілечки.
   – Тоді чому він постійно стежить за тобою, чому так часто залишається з тобою наодинці й подовгу тримає тебе біля себе? Ми з Мері уже почали думати, що він хоче з тобою одружитися.
   – Так, він уже просив мене бути його дружиною. Діана почала плескати в долоні.
   – Саме цього ми й хотіли! І ти вийдеш за нього, Джейн, чи не так? І тоді він залишиться в Англії.
   – Зовсім ні, Діано. Він хоче, щоб я одружилася з ним з єдиною метою: здобути собі працьовиту помічницю, з якою він поїде в Індію.
   – Що? Він хоче, щоб ти поїхала до Індії?
   – Так.
   – Яка маячня! – вигукнула вона. – Ти ж не протягнеш там і трьох місяців! Ти не поїдеш туди. Ти ж відмовилася. Правда, Джейн?
   – Я відмовилася одружитися з ним…
   – І цим самим розчарувала його? – спитала вона.
   – Та ще й як: боюся, що він ніколи не простить мені. Щоправда, я запропонувала супроводжувати його у статусі сестри.
   – Це ж безглуздя, Джейн. Подумай тільки, яке непосильне завдання ти взяла на себе: працювати не покладаючи рук там, де втома вбиває навіть найсильніших, а ти ж слабка, Джейн. Ти ж знаєш Сент-Джона. Він вимагатиме від тебе неможливого, заборонить відпочивати у жаркі години, а я помітила, що, на жаль, ти намагаєшся робити все, що він вимагає. Я здивована, що ти знайшла в собі відвагу відмовити йому. Значить, ти не любиш його, Джейн?
   – Не як чоловіка.
   – Все-таки він вродливий.
   – А я, як бачиш, Діано, така негарна. З нас не вийшло б хорошої пари.
   – Негарна! Ти? Зовсім ні. Ти дуже красива і занадто добра, щоб спектися живцем десь у Калькутті.
   І вона знову почала переконувати мене, щоб я навіть і не думала їхати з її братом.
   – А що мені ще залишається? – сказала я. – Коли я щойно повторила свою пропозицію їхати з ним як помічниця, він удав, що вражений моєю нескромністю. Здається, він вважає, що моя пропозиція їхати з ним неодруженою є непристойною, так наче я не ставлюся до нього, як сестра до брата.
   – А чому ти вирішила, що він не любить тебе, Джейн?
   – Треба було чути, як він говорив про це. Він знову і знову пояснював, що хоче одружитися зі мною не через свої примхи, а заради високої справи. Він сказав, що я створена для праці, а не для кохання, і це, без сумніву, правда. Проте, гадаю, що коли я не створена для кохання, то значить, не створена і для шлюбу. Чи не страшно, Діано, все життя бути прив’язаною до чоловіка, який ставиться до тебе, тільки як до корисного знаряддя?
   – Страшно і неприродно – годі й казати!
   – Та й тоді, – продовжила я, – хоч я люблю його сестринською любов’ю, якби мені довелося стати його дружиною, в мені неминуче розвинулася б до нього дивна, болісна любов, тому що він такий талановитий, а в його мові, манерах, погляді іноді з’являється щось таке героїчне. В такому разі моє життя було б неминуче змарноване. Він не дозволяв би мені любити себе, і якби я виказувала свої почуття, дав би мені зрозуміти, що вони зайві, що вони не потрібні йому й не личать мені. Я знаю, що так воно б і було.
   – А все-таки Сент-Джон – хороша людина, – сказала вона.
   – Він хороший, він чудовий чоловік; але, на жаль, він не думає про почуття і прагнення маленьких людей, нехтує ними заради своєї великої мети. Отож звичайним, дрібним людям краще не стояти йому на дорозі, бо своїм стрімким кроком він може розчавити їх. А ось і він! Я піду, Діано.
   І побачивши, як він заходить у сад, я поспішила нагору. Та я була змушена ще раз зустрітися з ним за вечерею. Він був такий спокійний, як завжди. Я гадала, що він і не заговорить до мене, а тим паче покине свої шлюбні наміри. Та судячи з того, що сталося далі, я помилялася. Він говорив зі мною своїм звичним тоном, тобто так, як він звертався до мене останнім часом – з підкресленою ввічливістю. Без сумніву, він прикликав на поміч Святого Духа, щоб утихомирити гнів, який я розбурхала, і тепер гадав, що простив мені ще раз.
   Цього вечора перед молитвою він прочитав двадцять першу главу Апокаліпсису. Мені завжди було приємно слухати слова Святого Письма з його вуст: ніколи його приємний голос не звучав так солодко і дзвінко, ніколи його манери не вражали такою благородною простотою, як тоді, коли він проголошував пророцтва Господні, а цього вечора його голос набув якогось врочистого відголосу, а його манера читати стала ще більш хвилюючою. Травневий місяць яскраво світив крізь голі вікна, і в кімнаті було так ясно, що нам не потрібна була свічка. Він сидів, схилившись над великою старою Біблією, і читав із неї рядки про нове небо та нову землю, розказував, як Господь прийде й оселиться на землі, як Він втре сльози з очей, і пообіцяв, що більше не буде ні смерті, ні смутку, ні горя, не буде болю, бо все, що було, минеться.
   Коли він вимовив свої наступні слова, вони дивно вразили і схвилювали мене, особливо коли я відчула з незначної зміни у його голосі, що він крадькома звернув свій погляд на мене.
   – «Переможець спадкує усе, і Я буду Богом для нього, а він Мені буде за сина. А, – прочитав він повільно і виразно, – лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям, їхня частина в озері, що горить огнем та сіркою, а це друга смерть». [76 - Об’явлення св. Івана Богослова, 21:7–8.]
   Отак я дізналася, яку страшну долю пророкував мені Сент-Джон.
   Останні величні рядки цього розділу він вимовив спокійним голосом, в його тоні відчувався тріумф, змішаний із тужливим смутком. Він вірив, що його ім’я вже внесено до Христової книги життя, і він чекав тієї години, коли його впустять до місця, куди великі світу цього вносять свою славу і честь, і ні сонце, ані місяць не світять там, бо слава Господня освічує все, і Син Божий є світло.
   В молитві, яку Сент-Джон проказав після читання Святого Письма, сконцентрувалася вся його енергія, увесь його нестримний запал: він щосили змагався з Богом, постановивши собі перемогти. Він благав сили для слабодухих, поводаря для тих, хто збився з праведного шляху, повернення, хай навіть об одинадцятій годині, для тих, кого зманили на манівці земні спокуси й плотські втіхи. Він просив, благав, вимагав врятувати грішні душі від вічного полум’я. Поважність завжди велична: спочатку, слухаючи цю молитву, я тільки дивувалася, потім, коли запал проповідника зростав і зростав, я схвилювалася, й зрештою в мене вселився страх. Він так щиро вірив у велич і святість своєї мети, що інші, слухаючи його, не могли не почувати того самого.
   Коли молитва скінчилася, ми попрощалися з Сент-Джоном: він повинен був від’їжджати завтра рано-вранці. Поцілувавши його, Діана та Мері вийшли з кімнати, мабуть, він пошепки звелів їм. Я простягнула йому руку і побажала приємної подорожі.
   – Дякую, Джейн. Як я і казав, я повернуся з Кембриджа за два тижні: тож ви маєте ще трохи часу для роздумів. Якби я прислухався до людської гордості, то ніколи б більше не заговорив про шлюб із вами; але я прислухаюся тільки до свого обов’язку і все ще намагаюся втілити в життя свою найпершу мету – робити все на славу Господа. Мій учитель був дуже терплячий, таким буду і я. Я не можу віддати вас на вічні муки, як вмістилище гніву, покайтеся й покоріться, поки є час. Пам’ятайте, що поки день, ми повинні працювати, і «надходить он ніч, коли жаден нічого не зможе виконувати». [77 - Євангеліє від св. Івана, 9:4.] Пам’ятаєте багача з притчі, який мав усі багатства світу? Нехай Господь наділить вас силою вибрати те, що від вас не буде забрано!
   Промовивши останні слова, він поклав руку мені на голову. Він говорив щиро, лагідно: він дивився на мене не так, як закоханий дивиться на свою кохану, а радше як пастор, що прикликає заблудлу вівцю, або як янгол-охоронець, що оберігає ввірену йому душу. Всі талановиті люди, байдуже, які вони – вразливі чи ні, фанатики своєї віри чи ні, – якщо вони щирі, всі переживають моменти, коли вони наказують і владарюють. Я схилялася перед Сент-Джоном, почувала до нього так у сильну шану, що її сила підштовхувала мене на край прірви, яку я так довго оминала. Мною оволоділо бажання припинити цю боротьбу, піддатися його волі, кинутися в бурхливий потік його життя і загубити в ньому себе. Він домагався мене так само сильно, як уже колись домагався інший, щоправда, іншим способом. І в обох випадках я мало не збожеволіла. Поступитися тоді – означало б поступитися своїм принципам, поступитися зараз – означало б втратити здоровий глузд. Це тепер я думаю так, озираючись на свої переживання через певний проміжок часу, і бачу, що тоді я не тямила, що чинила.
   Я стояла нерухомо, немов закам’янівши від холодного дотику свого наставника. Мою відмову забуто, страхи подолано, боротьбу припинено. Неможливе – тобто моє одруження з Сент-Джоном – ставало цілком можливим. Все змінилося за одну мить. Кликала віра, манили янголи, наказував Господь, життя скрутилося, немов сувій паперу, відкривалася брама смерті, показуючи вічність. Здавалося, що заради безпеки і небесного блаженства можна не вагаючись пожертвувати всім земним. Тьмяна кімната була сповнена видінь.
   – Може, ви готові вирішити зараз? – запитав місіонер.
   Його голос був лагідний, так само лагідно він пригорнув мене до себе. О, така ніжність! Настільки вона дієвіша за силу! Я могла протистояти Сент-Джоновому гнівові, але хилилася, немов билина, перед його добротою. Але я добре знала, що скорившись зараз, я ніколи не уникну покари за свою попередню непокору. Його вдача не змінилася від однієї години урочистої молитви – просто він був у піднесеному настрої.
   – Я б могла погодитися на шлюб із вами, – відповіла я. – Але для цього я маю пересвідчитися, що на те є воля Божа; тоді б я присягнула зараз і тут, а там будь що буде!
   – Мої молитви почуті! – вигукнув Сент-Джон.
   З цими словами він сильно стиснув мені голову, немов заявляючи право на мене, а потім щосили пригорнув мене майже так, ніби любив мене (я кажу «майже», бо я відчувала різницю, я знала, що таке бути коханою; однак зараз, як і він, я відкидала кохання і думала тільки про обов’язок). Я відчувала, що мій внутрішній зір затуманений, оповитий густими хмарами. Я щиро, палко, цілеспрямовано бажала вчинити те, що належить, і нічого більше. «Вкажи, вкажи мені правильний шлях!» – благала я Господа. Я була схвильована більше, ніж будь-коли, і нехай читач сам вирішує, чи те, що трапилося далі, було наслідком мого схвилювання, чи може, то було щось інше.
   У домі було дуже тихо, мабуть, усі, окрім нас із Сент-Джоном, спали. На столі догорала єдина свічка, а кімната була повна місячного сяйва. Моє серце гупало сильно і швидко: я чула його удари. Раптом воно завмерло, сковане якимсь невимовним почуттям, що вдарило мені в голову, руки й ноги. Воно не було схоже на електричний удар, але було нагле, дивне, несподіване: воно так вразило мене, що моє нещодавнє напруження здалося мені тільки легеньким заціпенінням, з якого я щойно вийшла. Я вся напружилася: мій зір і слух немов чогось чекали, а тіло тремтіло.
   – Що ви почули? Що ви бачите? – запитав Сент-Джон.
   Я не бачила нічого, але чула голос, що кричав: «Джейн! Джейн! Джейн!» – і більше нічого.
   – О Боже! Що це? – вигукнула я, перевівши дух.
   Я могла також спитати: «Де це?» – бо здавалося, що голос пролунав не в кімнаті і не в саду; він не лунав із повітря, і не з-під землі, і не з неба. Я чула його, але де чи звідки – не знаю! І це був людський голос – знайомий, коханий, незабутній голос – голос Едварда Феєрфакса Рочестера; і він був сповнений смутку та болю – дикий, моторошний, наполегливий.
   – Іду! – закричала я. – Чекай на мене! Я прийду!
   Я кинулася до дверей і визирнула в коридор: там було темно.
   Я вибігла в сад: там нікого не було.
   – Де ти? – вигукнула я.
   «Де ти?» – відповіли приглушеною луною гори за Марш-Гленом. Я прислухалася. У ялинових лісах зітхав вітер, навколо простягнулися вересові пустища, самотні й тьмяні.
   – Геть забобони! – вигукнула я, побачивши чорну примару, що з’явилася біля хвіртки. Ні, це не марево, це не чари – це справа рук природи. Вона вчинила не чудо, а те, на що була здатна.
   Я вирвалася від Сент-Джона, який вибіг за мною і хотів втримати мене. Тепер настав мій час керувати ним. Мої сили отямилися і взяли над ним верх. Я звеліла йому не розпитувати ні про що і нічого не говорити й попросила залишити в спокої: я мусила побути на самоті. Він одразу ж послухався. Коли є сили, щоб керувати, то послух не бариться. Я піднялася нагору, замкнулася у своїй кімнаті, впала на коліна і почала ревно молитися – інакше, ніж Сент-Джон, але не менш ревно. Мені здалося, що я сягнула небес і моя душа з вдячністю кинулася до ніг Всемогутнього. Помолившись, я вже знала, як мені діяти, і лягла в ліжко, заспокоєна і прозріла, та з нетерпінням чекала світанку.

Розділ ХХХVI

   Настав ранок. Я прокинулася вдосвіта. Годину чи дві я складала речі в своїй кімнаті, у комоді, в шафі, хотіла навести лад, щоб під час моєї відсутності все було поскладано. Тим часом я почула, як Сент-Джон вийшов зі своєї кімнати. Він зупинився біля моїх дверей: я боялася, що він постукає, – ні, він не постукав, але просунув під двері аркуш паперу. Я взяла його. Там було написано:

   «Минулого вечора ви покинули мене надто несподівано. Якби ви залишися хоч трохи довше, то обов’язково б при йняли хрест і янгольський вінець. Я чекаю від вас остаточної відповіді, коли повернуся за два тижні. Ви ж тим часом моліться і пильнуйте, щоб не піддатися спокусі. Бачу, що дух ваш сильний, але плоть слабка. Я молитимуся за вас щогодини.
Ваш Сент-Джон».

   «Мій дух, – відповіла я подумки, – готовий зробити те, що є правильним; а моя плоть достатньо сильна, щоб виконати волю Божу, коли я нарешті усвідомлю цю волю. У будь-якому разі я досить сильна, щоб шукати й розпитувати, щоб знайти вихід із цієї нелегкої ситуації і здобути впевненість».
   Було перше червня, але ранок видався похмурий і прохолодний: краплі дощу важко тарабанили по шибах. Я почула, як відчинилися бічні двері й Сент-Джон вийшов із дому. Глянувши у вікно, я побачила, як він іде садом. Він попрямував через туманне болото у напрямку Віткросу – там він чекатиме на карету.
   «За кілька годин я піду тією ж дорогою, кузене, – подумала я. – Мені також треба сідати в карету біля Віткросу. Мені також треба побачити декого чи бодай розпитати про нього, перш ніж назавжди покинути Англію».
   До сніданку залишалося ще дві години. Щоб убити час, я тихо ходила кімнатою й міркувала над тим дивним явищем, що так різко змінило мої плани. Я знову і знову переживала те внутрішнє відчуття: бо я могла відтворити його, хоч яке дивне воно було. Я знову і знову чула той голос, знову запитувала, звідки він, і знову все марно. Здається, він лунав у мені, а не прилітав із навколишнього світу. Я запитувала себе: може, це нервове перенапруження, а може, вчулося? Я не могла зрозуміти його чи пояснити – його наче навіяли мені. Це дивовижне відчуття шоку увірвалося у моє єство землетрусом, який похитнув тюрму, де був ув’язнений Павло, воно розчинило перед душею двері її камери, зняло з неї окови, збудило зі сну, і вона отямилася, тремтячи й уважно прислухаючись. До мого настороженого вуха тричі долинув той крик, моє серце затріпотіло, а дух не злякався й не похитнувся, а втішився, ніби радіючи з успішного вчинку, який я таки зробила, незважаючи на незграбну плоть.
   «Ще кілька днів, – врешті мовила я до себе, – і я довідаюся щось про того, чий голос чула минулої ночі. Листи не дали ніякої інформації – тож я сама її знайду».
   За сніданком я сказала Діані та Мері, що збираюся у подорож і мене не буде щонайменше чотири дні.
   – Сама, Джейн? – запитали вони.
   – Так. Мені треба побачитися з одним своїм товаришем чи бодай розпитати, що з ним: останнім часом я непокоюся за нього.
   Вони могли сказати те, що подумали, а саме, що у мене немає ніяких друзів, окрім них. Я й сама так часто говорила. Але через свою вроджену делікатність вони утрималися від такого запитання, тільки Діана спитала, чи я впевнена, що мені до снаги така подорож. Вона зауважила, що я дуже бліда. Я сказала, що мені нічого не болить, хіба що душевна тривога, якої я сподівалася скоро позбутися.
   Мені було легко збиратися в дорогу, бо ніхто не заважав, не розпитував мене. Я пояснила, що не можу цілком розкрити їм свої плани, і вони сприйняли це спокійно, з розумінням, і дали мені цілковиту волю дій, що, безперечно, зробила б і я.
   Я покинула Мургауз о третій годині по обіді й десь по четвертій уже стояла біля стовпа на роздоріжжі Віткрос, чекаючи на приїзд карети, яка мала відвезти мене до Тернфілд-Холу. Посеред тиші, яка панувала навколо, серед пустельних гір, я почула її ще задовго до того, як вона наблизилася. Це була та сама карета, з якої я вийшла рік тому одного літнього вечора на цьому самому місці, виснажена, без надії й мети. Вона зупинилися, коли я махнула рукою. Я сіла – тепер мені не доведеться віддавати за проїзд усі свої статки. Повертаючись до Тернфілду, я почувалася, наче поштовий голуб, який летить додому.
   Подорож тривала півтори доби. Я виїхала з Віткросу у вівторок по обіді, а рано-вранці наступного четверга карета зупинилася, і візник вийшов напоїти коней у придорожньому готелі, який був розташований посеред зелених живоплотів, безмежних полів і низеньких пологих пагорбів (які м’які обриси і ніжна зелень порівняно з суворою болотяною місцевістю Мортона!). Я дивилася на все це, як на добре знайоме мені обличчя. Так, я впізнавала ці краєвиди і була впевнена, що уже недалеко від своєї мети.
   – Чи далеко звідси до Тернфілд-Холу? – запитала я у господаря готелю.
   – Дві милі звідси, навпростець через поле, – відповів той. «Моя подорож наближається до завершення», – подумала я.
   Я вийшла з карети, залишила свої речі у готелі (вони мали зоставатися там, поки я не пошлю по них), заплатила за проїзд, давши візникові трохи більше, ніж слід було, і рушила в дорогу. Яскраве сонце переливалося і виблискувало на вивісці готелю, де позолоченими літерами писало: «Герб Рочестерів». Моє серце затріпотіло: я ступила ногою на землю, що належала моєму хазяїнові. Та я знову спохмурніла, коли раптом подумала: «Звідки тобі знати, де твій хазяїн? Може, він уже виїхав з Англії? А навіть якщо він у Тернфілд-Холі, до якого ти так поспішаєш, то хто з ним? Його божевільна дружина? Що тобі до нього: як ти смієш говорити до нього чи шукати його? Не варто було їхати сюди – ліпше повертай назад, – підказував здоровий глузд. – Розпитай людей у готелі, вони скажуть усе, що тебе цікавить, і миттю розвіють твої сумніви. Підійди до того чоловіка і запитай, чи містер Рочестер удома».
   Ця думка була слушною, але я не могла пересилити себе і розпитати в того чоловіка про містера Рочестера, так сильно я боялася почути невтішні новини. Розтягти сумнів означало розтягти надію. Ще хоч раз побачити будинок у променях її зорі. Ось і перелаз, ось ті самі поля, якими я поспішала, сліпа, глуха, розгублена, сповнена катування, що мучило мене того ранку, коли я покинула Тернфілд. Ще не знаючи, куди податися, я опинилася посеред цих полів. Як швидко я йшла! Іноді кидалася бігти! Як уважно я вдивлялася, щоб побачити такі знайомі мені ліси! З якою радістю я дивилася на знайомі поодинокі дерева, луги і пагорби!
   Нарешті переді мною з’явився парк, у гіллі дерев скупчилися гайворонячі гнізда, і їхнє голосне каркання порушувало ранкову тишу. Якесь дивне почуття надихало мене: я щодуху мчала вперед. Я перетнула ще одне поле, ось і стежка, а онде й мури довкола будинку і сам будинок, який усе ще ховається за гайворонячими гніздами. «Я хочу глянути на будинок спереду, – вирішила я. – Нехай його гострі величні зубці вразять моє око. І я зможу побачити вікно свого хазяїна: можливо, він стоятиме в ньому – він завжди прокидається рано. А може, він гуляє зараз у саду або в парку перед будинком. Як я хочу побачити його – хоч на мить! Але, звісно, я не кинуся до нього. Хоча не знаю, я не впевнена. А якщо й кинуся – то що з того? Що тоді? Кого образить те, що я ще раз відчую смак життя, який вдихає в мене його погляд? Я марю: може, саме в цей момент він спостерігає за сходом сонця десь над Піренеями чи над тихим морем на півдні…»
   Я обійшла низьку огорожу фруктового саду, повернула за ріг: там були ворота, що вели на луку; обабіч височіли стовпи, що закінчувалися кам’яними кулями. З-за одного зі стовпів я могла добре роздивитися увесь фасад будинку. Я обережно вистромила голову, щоб подивитися, чи якесь вікно вже бува не розшторене; кам’яні зубці, вікна, увесь фасад дому – все було видно з мого сховку.
   Мабуть, гайворони, що літали у мене над головою, стежили за мною. Цікаво, що вони думали. Спочатку вони вирішили, що я дуже боязка й обережна, а потім стала смілива й рішуча. Спочатку я ледве визирнула, потім довго вдивлялася в будинок, вибігла зі свого сховку, кинулася вперед і стала перед будинком, немов вкопана. «Що ж то був за страх спочатку? – могли вони спитати. – І що за вдавана відвага зараз?»
   Читачу, дозволь навести одне порівняння.
   Закоханий знаходить свою кохану, коли вона спить на вкритому мохом бережку, і хоче роздивитися її прегарне обличчя, не збудивши її. Він повільно крадеться, обережно ступає по траві, щоб не шуміти, зупиняється, йому здається, що його кохана ворухнулася, він обережно робить крок назад, бо не хоче, щоб вона помітила його. Довкола тихо; він знову наближається, нахиляється над нею; її обличчя затулене легеньким серпанком; він піднімає його, нахиляється нижче; його очі насолоджуються незвичайною красою – теплою і квітучою, приємною у своєму сні. Як поспішно він кидає на неї свій перший погляд! Він заклякає! Він здригнувся! Як раптово і несподівано він хапає руками тіло, якого ще мить тому не насмілювався торкнутися! Як голосно кличе він її, потім кладе її на землю і дико дивиться на неї. Він схлипує, плаче, позирає на неї, бо вже не боїться збудити її жодним своїм рухом чи словом. Він гадав, що його кохана солодко спить, а вона вже холодна, мов камінь.
   Я з трепетною радістю чекала миті, щоб поглянути на будинок, а побачила почорнілу руїну.
   Безглуздо ховатися за стовпом, крадькома позирати на заґратовані вікна, боячись, що там є хто живий! Безглуздо прислухатися, чи не відчиняться двері, чи не долинуть кроки з тераси або посипаної гравієм доріжки! Газон, парк – усе занедбане і недоглянуте, а парадний вхід роззявив свою порожню пащу. Усе, що залишилося від фасаду, – як і в моєму сні, – це звичайна стіна, висока й побита, подірявлена подекуди порожніми вікнами, без шибок, без зубців, без димарів – усе завалилося.
   Навколо панувала мертва тиша: самотність дикого пустища. Не дивно, що листи, адресовані сюди, так і не знаходили свого адресата: це було те саме, що звертатися до могильних надгробків у церковному склепі. Похмуре почорніле каміння свідчило про долю Тернфілд-Холу – він згорів, але як це сталося? Що стало причиною такого лиха? Що пропало, окрім ліпнини, мармуру та дерева? А може, тут було втрачено чиєсь життя? Якщо так, то чиє? Страшне запитання, і довкола не було нікого, хто б міг відповісти на нього, ніде не було ніяких слідів, ніяких ознак життя.
   Блукаючи поміж розвалених почорнілих стін спустошеної будівлі, я побачила, що трагедія сталася вже давно. Я подумала, що зимові сніги засипали пустинну арку, дощі били у порожні віконниці, посеред численних куп непотрібного сміття весна зростила буйну зелень: то тут, то там поміж камінням повибивалася трава і високі бур’яни. О! А де зараз безпомічний хазяїн цього дому? В яких краях? Хто дбає про нього? Мій погляд мимоволі ковзнув на сіру церковну дзвіницю, що височіла біля воріт, і я запитала себе: «Може, він поділив із Деймером Рочестером вузький мармуровий склеп?»
   Я повинна отримати відповідь на це запитання. Я ніде не довідаюся цього – тільки в готелі, і не гаючи й хвилини, я подалася назад. Хазяїн сам приніс мені сніданок у вітальню. Я попросила його зачинити двері та присісти: я мала запитати в нього дещо. Та коли він сів до столу, я не знала, з чого почати, – так сильно я боялася його відповідей. Однак сумне видовище, яке щойно постало у перед очима, приготувало мене до невтішних новин. Хазяїн був серйозний з виду, середнього віку.
   – Ви, мабуть, знаєте Тернфілд-Хол? – нарешті вимовила я.
   – Так. Я колись жив там.
   – Справді?
   Я подумала, що це було не при мені, бо мені не доводилося бачити цього чоловіка раніше.
   – Я служив дворецьким у покійного містера Рочестера, – додав він.
   Покійного! Здавалося, мені завдали нищівного удару, якого я так намагалася уникнути.
   – Покійного! – прошепотіла я. – Хіба він мертвий?
   – Я маю на увазі батька теперішнього хазяїна, містера Едварда, – пояснив він.
   Я знову почала дихати, моя кров забурлила по жилах. Тепер я знала напевно, що містер Едвард – мій містер Рочестер (нехай благословить його Господь, де б він не був!) – принаймні був живий. Адже теперішній хазяїн – це він. Радісна новина! Я уже, здається, могла слухати про все, що б цей чоловік не сказав, я сприйму будь-які відкриття з відносним спокоєм. Якщо містер Рочестер не в могилі, то я витримаю звістку про те, що він десь на іншому краю світу.
   – Чи живе містер Рочестер у Тернфілд-Холі зараз? – запитала я, знаючи, якою буде відповідь і бажаючи цим запитанням відтягнути відповідь на інше, пряме – де він зараз.
   – О ні! Зараз там ніхто не живе. Гадаю, ви не місцева, бо вже б точно знали, що трапилося минулої осені. Зараз Тернфілд-Хол – руїна: він згорів ущент десь у жнива. Страшне лихо! Стільки цінних речей було знищено: не вдалося врятувати нічого, жодних меблів. Вогонь зайнявся пізно вночі, і поки приїхали пожежники з Мілкота, полум’я охопило весь будинок. Це було жахливе видовище: я бачив усе на власні очі.
   – Пізно вночі! – пробурмотіла я. Так, о цій порі в Тернфілді завжди траплялося щось фатальне. – Чи відомо, чому почалася пожежа? – запитала я.
   – Спочатку тільки здогадуватися. Але згодом усі здогади підтвердилися. Ви, мабуть, не знаєте, – провадив він, присунувши стільця трохи ближче до столу і понизивши голос, – що в домі тримали одну жінку – божевільну?
   – Я щось таке чула.
   – Її тримали під пильним наглядом. Кілька років ніхто й не знав про її існування. Ніхто не бачив її, тільки ходила чутка, що в домі живе така людина; а хто вона, того ніхто не знав. Казали, що містер Рочестер привіз її з-за кордону і що колись вона була його коханкою. Але минулого року трапилася дуже дивна річ – дуже дивна.
   Я злякалася, що тепер почую свою власну історію, тому спробувала повернути його в основне русло.
   – То що з тією жінкою?
   – Виявилося, – сказав він, – що ця леді – дружина містера Рочестера! Ми довідалися про це у дуже дивний спосіб. В домі жила одна молода леді, гувернантка, в яку містер Рочестер зако…
   – Але як сталася пожежа? – перебила я його.
   – Я уже майже дійшов до того місця, пані… У яку містер Рочестер закохався. Слуги кажуть, що ще ніколи не бачили, щоб хтось так любив кого. Він увесь час був біля неї. Вони стежили за ним, ви ж знаєте, пані, як завжди. Він їй в усьому догоджав, але ніхто не бачив у ній ніякої краси, тільки йому вона здавалася найвродливішою. Вони кажуть, що дівчисько було таке мале, мов дитина. Я ніколи не бачив її, але чув, як Лі, покоївка, розказувала про неї. Лі дуже любила її. Містеру Рочестеру було десь під сорок, а цій гувернантці не було й двадцяти. Самі знаєте, коли чоловіки його віку закохуються у дівчат, вони наче дуріють. І що ви думаєте: він вирішив одружитися з нею.
   – Розкажете мені цю частину історії іншим разом, – сказала я. – А тепер у мене є певні причини, з яких я б хотіла почути все про пожежу. Чи були підозри, що ця божевільна місіс Рочестер спричинила її?
   – Ви вгадали, пані. Цілком зрозуміло, що це була вона і ніхто інший. За нею доглядала жінка на ім’я місіс Пул – вона добре знала свою справу і була дуже надійна, за винятком однієї вади, що притаманна майже всім нянькам і доглядальницям: вона завжди тримала біля себе пляшку джину, і час від часу випивала зайвого. Це можна вибачити, у неї було нелегке життя, але все-таки це було небезпечно, бо місіс Пул швидко засинала, хильнувши джину з водою, а божевільна була кмітлива і хитра відьма, вона забирала ключі з її кишені, виходила з кімнати і блукала будинком, роблячи все, що їй збреде в голову. Подейкують, що колись вона мало живцем не спалила свого чоловіка у ліжку, але мені про це не відомо. Однак тієї ночі вона підпалила завіси у сусідній кімнаті, а тоді спустилася наниз, знайшла кімнату, в якій мешкала гувернантка (так ніби вона здогадувалася про останні події і образилася на неї) і підпалила ліжко, але, на щастя, там нікого не було. Гувернантка втекла за два місяці до того. А що вже містер Рочестер шукав її! Наче вона була найціннішим скарбом у цілому світі, але він так нічого й не дізнався про неї. І він став лютий, зовсім лютий із розчарування: він ніколи не був лагідним, але потому як втратив її, став небезпечним. Він залишився сам. Він відіслав місіс Феєрфакс, економку, до друзів далеко звідси, але розпрощався з нею по-людському: призначив їй пенсію на все життя. Вона заслужила її: вона була дуже хороша жінка. Свою вихованку Адель він відіслав до школи. Розірвав усі стосунки зі своїми друзями і замкнувся, мов самітник, у своєму домі.
   – Невже він не покинув Англії?
   – Покинув Англію? Та що ви! Він виходить із дому тільки вночі і блукає, наче привид, парком і садом, ніби з’їхав із глузду. А він, на мою думку, таки збожеволів, бо ж, пані, годі було відшукати веселішого, розумнішого і цікавішого джентльмена, як був він, поки те дівчисько не стало йому на дорозі. Він не зловживав алкоголем, не грав у карти, не ставив на скачках, як дехто, і хоч він не був дуже вродливий, проте відважний, вольовий чоловік. Розумієте, я знав його ще з дитинства і тому не раз жалкував, що міс Ейр не скрутила собі в’язи перш, ніж приїхати до Тернфілд-Холу.
   – Значить, містер Рочестер був удома, коли почалася пожежа?
   – Так, був. Він пішов на верхній поверх, коли уже все палало вгорі і внизу, збудив слуг і допоміг їм зійти вниз, а потім повернувся на горище, щоб визволити свою божевільну дружину з кімнати. А потім йому сказали, що вона на даху. Вона й справді стояла над зубцями, розмахувала руками і волала так голосно, що можна було чути за милю звідси. Я бачив її і чув її лемент на власні вуха. Вона була статечна жінка з довгим чорним волоссям: ми бачили, як воно тріпотіло на вітрі проти вогню. Я та ще кілька людей зауважили, як містер Рочестер поліз на дах і загукав: «Берто!» Ми бачили, як він наблизився до неї, а тоді, пані, вона закричала і стрибнула, а наступної миті уже лежала розбита на бруківці.
   – Мертва?
   – Мертва! Звісно, мертва, як оте каміння, по якому розмазались її мозок і кров.
   – Боже правий!
   – Так. Видовище було не з приємних, – мовивши це, він здригнувся.
   – А що було потім? – не вгавала я.
   – Та що, пані. Будинок згорів ущент: зараз там тільки де-не-де лишилися стіни.
   – Чи ще хто загинув?
   – Ні. Проте, може, було б краще, якби загинув іще хтось.
   – Що ви маєте на увазі?
   – Бідолашний містер Едвард! – вигукнув він. – Я ніколи не думав, що побачу таке! Дехто каже, що то Бог покарав його за те, що він приховував свій перший шлюб і хотів оженитися ще раз, коли перша його жінка була ще жива; але мені все одно шкода його.
   – Але ж ви сказали, що він живий? – не витримала я.
   – Так, так. Він живий, але багато хто думає, що краще б він вмер.
   – Чому? – спитала я, а моя кров знову похолола. – Де він? – випитувала я. – В Англії?
   – Та так, в Англії. Гадаю, він не може покинути Англію після того, що сталося.
   Яка то була невимовна мука! І той чоловік, здається, вирішив розтягнути її.
   – Він зовсім осліп, – сказав він нарешті. – Так, містер Едвард зовсім нічого не бачить.
   Я боялася гіршого. Я боялася, що він збожеволів. Я зібралася з духом і спитала, як це сталося.
   – Це все через його відвагу і, певним чином, через доброту, пані. Він не хотів виходити з дому, поки там залишався ще хтось після нього. Потому як місіс Рочестер кинулася з даху, він почав спускатися вниз сходами, але раптом почувся страшний тріск і все рухнуло. Його витягли з-під завалів живого, але важко пораненого. Балка впала так, що трохи його захистила, але йому вибило одне око й так сильно скалічило руку, що містер Картер, лікар, був змушений ампутувати її. Друге око запалилося, і він остаточно втратив зір. Тепер він зовсім безпомічний – сліпий і каліка.
   – Де він? Де він мешкає зараз?
   – У Ферндині, своєму маєтку за тридцять миль звідси. Це зовсім віддалена місцевість.
   – Хто там із ним?
   – Старий Джон із дружиною: більше у нього нікого не залишилося. Подейкують, що він геть розклеївся.
   – У вас є якийсь транспорт?
   – У нас є фаетон, пані, дуже хороший фаетон.
   – Приготуйте його негайно. Якщо ваш візник зуміє довезти мене до Ферндина сьогодні завидна, я заплачу і вам, і йому подвійну вартість.

Розділ ХХХVII

   Ферндинський маєток був простий, досить старий будинок середніх розмірів і стояв глибоко в лісі далеко від дороги. Мені доводилося чувати про нього раніше. Містер Рочестер часто говорив про нього й іноді навідувався туди. Його батько придбав цей маєток задля полювання. Він хотів здати його в оренду, але не знайшов орендарів, бо місце було не найзручніше, та й шкідливе для здоров’я. Тому Ферндин і залишився незаселеним і невмебльованим, за винятком двох-трьох кімнат, у яких жив господар, коли приїжджав на полювання.
   Я прибула туди уже майже затемна. Небо було вкрите сірими хмарками, дув холодний пронизливий вітер, безперестанку падав дрібний дощ. Останню милю я здолала пішки: я відпустила карету і візника, заплативши йому подвійну ціну, як і обіцяла. Навіть зблизька будинку не було видно – такий густий і непроглядний ліс огортав його. Залізна брама між гранітними стовпами вказала мені шлях, і проминувши її, я опинилася в сутінках густих дерев. В око впала заросла травою стежка, що вилася поміж вузлуватими стовбурами та попід аркою з дерев. Я рушила нею, сподіваючись скоро дістатися житла; але вона тяглася далі й далі, і я не помічала жодних ознак життя чи парку.
   Я подумала, що пішла не тим шляхом і заблукала. Навколо стемніло, на землю поволі опускалися сутінки. Я роззирнулася, шукаючи іншої дороги. Та її не було: довкола тільки переплетене гілля, могутні стовбури, густе літнє листя – ніде ніякого просвітку.
   Я йшла далі. Нарешті стало світліше, дерева почали рідшати; спочатку я побачила огорожу, потім сам будинок – у сутінках він майже не виділявся на тлі дерев, такі відсирілі й укриті мохом були його стіни. Відчинивши хвіртку, що була тільки на засуві, я опинилася посеред відкритої галявинки, до якої півколом підступав ліс. Ту т не було ні квітів, ні квітників; тільки широка, всипана гравієм стежка, вкрита травою полянка, і все це в тісних лещатах лісу. На будинку виднілися два високі шпилі, вузенькі заґратовані вікна, вхідні двері також були вузькі, до них вела лише одна сходинка. Це було зовсім пустельне місце, як і казав господар готелю «Герб Рочестерів». Тут було так тихо, як ото буває у церкві у будень, тільки дощ розмірено бив по листю.
   «Невже тут можна жити?» – запитала я себе.
   Так, тут було життя. Я почула якийсь рух – то відчинилися вузенькі вхідні двері, і чиясь постать заметушилася у проході.
   Двері відхилилися повільно: надвір вийшла якась постать і зупинилася на порозі. То був чоловік без капелюха: він простягнув руку, наче хотів дізнатися, чи падає дощ. Хоч як було темно, я впізнала його – це був мій хазяїн, Едвард Феєрфакс Рочестер, і ніхто інший.
   Я не ворушилася, я затамувала подих, щоб роздивитися його. Але він не бачив мене! Це була несподівана зустріч, але моя радість притуплювалася невимовним болем. Тож я ледь стрималася, щоб не вигукнути, щоб не кинутися до нього.
   Його постать була така ж сильна і струнка на вигляд, постава рівна, волосся чорне, як воронове крило; і його риси не змінилися, лице не змарніло. За останній рік ніякий смуток не зумів висушити його силу чи підірвати його здоров’я. Тільки у виразі його обличчя я помітила одну зміну – воно стало розчарованим і похмурим. Він нагадав мені пораненого і прип’ятого на ланцюг дикого звіра чи птаха, до якого небезпечно наближатися у його мовчазному горі. Орел, посаджений у клітку, чиї очі з золотими обідками виколола жорстока рука, – ось як виглядав цей незрячий Самсон.
   І ти гадаєш, читачу, що я злякалася цього лютого сліпого звіра? Якщо так, то ти погано знаєш мене. Мій смуток розвіяла надія, що скоро я зможу поцілувати це кам’яне чоло і ці міцно стиснуті губи, але не зараз. Поки що я не наближатимуся до нього.
   Він зійшов з однієї сходинки і повільно, навпомацки рушив до полянки. Куди поділася його відважна хода зараз? Тоді він зупинився, наче не знав, якою дорогою йому йти. Він підняв руку і розплющив повіки, пильно подивився незрячим поглядом на небо і півкруг дерев, але, мабуть, так нічого й не побачив. Він протягнув праву руку (ліву, скалічену, він ховав під жилетом) – здавалося, він хотів торкнутися чогось, але все натикався на порожнечу, бо дерева були за кілька ярдів від того місця, де він стояв. Він облишив ці спроби, опустив руки й стояв, тихий і безмовний, на дощі, що рясно падав на його непокриту голову. В цю мить до нього підійшов Джон і спитав:
   – Може, ви візьмете мою руку, сер? Наближається сильна гроза. Краще вам повернутися в дім.
   – Дайте мені спокій, – пролунало у відповідь.
   Джон пішов, так і не помітивши мене. Містер Рочестер спробував походити, та марно: він був надто непевний. Він навпомацки повернувся до будинку, зайшов досередини і зачинив по собі двері.
   Тільки тоді я підійшла і постукала. Відчинила дружина Джона.
   – Доброго вечора, Мері! – мовила я.
   Вона дивилася на мене, наче уздріла привида, але я заспокоїла її. На її запитання: «Чи то справді ви, міс? Як ви опинилися в цьому пустельному місці в таку пізню годину?» – я лише взяла її за руку. Потім я пішла з нею до кухні, де біля вогнища сидів Джон. У кількох словах я пояснила, що мені відомо про все, що трапилося в Тернфілд-Холі за моєї відсутності, і що я приїхала навідати містера Рочестера. Я попросила Джона сходити до сторожки, біля якої я відпустила карету, і принести мою валізку, яку я залишила там. А тим часом, знімаючи шаль і капелюшок, я запитала в Мері, чи зможу переночувати у будинку. Дізнавшись, що це нелегко організувати, але все-таки можливо, я сказала, що зостануся. Саме в цей момент почувся дзвоник із вітальні.
   – Коли ви зайдете до вітальні, – сказала я, – сповістіть свого господаря, що його хоче побачити одна людина, але не називайте мого імені.
   – Не думаю, що він при йме вас, – відповіла вона. – Він нікого не приймає.
   Коли вона повернулася, я поцікавилася, що він сказав.
   – Просив запитати ваше ім’я і в якій справі ви при йшли, – відповіла вона і заходилася наливати в склянку води, потім поставила її на тацю разом із кількома свічками.
   – Він наказав оце принести? – запитала я.
   – Так, він завжди велить приносити свічки, коли темніє, хоча нічого не бачить.
   – Дайте сюди тацю, я сама віднесу її. Я взяла тацю у неї з рук, вона показала, як пройти до вітальні.
   Таця трусилася мені у руках, вода хлюпала у склянці, а серце калатало, мов навіжене. Мері відхилила для мене двері й зачинила їх за мною.
   Вітальня була похмура. В занедбаному коминку ледь жеврів маленький вогник, а над ним, схилившись і притиснувшись головою до старомодного коминка, стояв сліпий мешканець цієї кімнати. Його старий пес Пілот лежав збоку, згорнувшись калачиком, трохи оддалік, наче боявся, що його сліпий господар може наступити на нього. Коли я зайшла, він нашорошив вуха, потім заскавулів, підскочив і кинувся до мене: він майже вибив тацю з моїх рук. Я поставила її на стіл, погладила Пілота й тихо сказала:
   – Лягай, Пілоте!
   Містер Рочестер мимоволі повернув голову, щоб подивитися, що трапилося, але не побачивши нічого; він важко зітхнув і відвернувся.
   – Подайте мені води, Мері, – сказав він.
   Я подала йому напівпорожню склянку. Пілот усе ще йшов за мною, він так і не заспокоївся.
   – В чому справа? – поцікавився хазяїн.
   – Місце, Пілоте! – знову мовила я.
   Він на якусь мить затримав склянку в повітрі, несучи до губ, і, здавалося, до чогось прислухався. Потім випив і відставив склянку.
   – Це ж ви, Мері, чи не так? – запитав він.
   – Мері на кухні, – відповіла я.
   Він різко простягнув руку вперед, але не бачачи, де я стою, не торкнувся мене.
   – Хто це? Хто це? – питав він, намагаючись роздивитися щось своїми сліпими очима, та все марно. – Говоріть! Говоріть! – наказав він голосно і владно.
   – Може, ви хочете ще води, сер? Я розлила половину склянки, поки донесла її сюди, – сказала я.
   – Хто це? Що це? Хто говорить?
   – Пілот упізнав мене, Мері та Джон також знають, що я тут. Я приїхала сьогодні ввечері, – відповіла я.
   – Боже правий! Яка омана! Яке солодке божевілля охопило мене!
   – Це не омана і не божевілля. Ваш розум, сер, занадто сильний, що піддатися омані, а ваше здоров’я не підвладне божевіллю.
   – А де та, що говорить? Чи це тільки голос? О! Я не можу побачити, але я повинен відчути, інакше моє серце зупиниться, а розум не витримає. Що б це не було, хто б це не був, дозвольте торкнутися вас, в іншому разі мені не жити!
   Він простягнув руку, намацуючи щось, я схопила його блукаючі пальці та стиснула у своїй руці.
   – Це її пальчики! – вигукнув він. – Її маленькі, витончені пальчики! Якщо це так, то десь тут і вона сама.
   Дужа долоня вивільнилася з полону, схопила мене за руку, потім за плече, шию, талію, обняла, а потім пригорнула мене.
   – Невже це Джейн? Що це? Це її постать, її зріст…
   – І її голос, – додала я. – Вона тут вся – і її серце тут. Нехай благословить вас Господь, сер! Я рада, що я знову з вами.
   – Джейн Ейр! Джейн Ейр! – це було все, що він сказав.
   – Мій любий хазяїне, – відповіла я. – Так, я Джейн Ейр: я знайшла вас і повернулася до вас.
   – Невже це правда? Це справді ти, моя люба Джейн? Жива?
   – Ви торкаєтеся мене, сер. Ви тримаєте мене, і то міцно тримаєте. Невже я холодна, немов труп, чи порожня, як повітря?
   – Моя люба жива! Це справді її руки і її обличчя! Я не можу бути таким щасливим після всіх моїх страждань! Це сон. Такі сни я бачив уночі, я пригортав її до свого серця, цілував її, як зараз. І я відчував, що вона мене кохає, і вірив, що вона ніколи не покине мене.
   – Я більше ніколи не покину вас, сер.
   – Ніколи не покину вас, каже видиво. Але я прокидався – і все було зовсім навпаки: я знову залишався спустошеним і виснаженим, моє життя – темним, самотнім, безнадійним, душа – спраглою, і її не можна було напоїти, а серце – голодним, і його не можна було нагодувати. Ніжне, солодке сновидіння, яке зараз спочиває у моїх руках, ти також зникнеш, як і твої сестри, тож бодай поцілуй мене перш ніж підеш, і обніми мене, Джейн.
   – Ось вам, сер, і ось іще!
   Я притулилася губами до його колись яскравих, а тепер згаслих очей, потім забрала йому волосся з чола і поцілувала його. Раптом він здригнувся: його охопила певність, що це не сон, а реальність.
   – Це ти, правда, Джейн? Значить, ти повернулася до мене?
   – Так.
   – І ти не лежиш мертва в якомусь виярку чи на дні потоку? І ти не нещасна вигнанка поміж чужих людей?
   – Ні, сер. Тепер я незалежна жінка.
   – Незалежна! Що ти маєш на увазі, Джейн?
   – Мій дядько, який жив на Мадейрі, помер і залишив мені п’ять тисяч фунтів.
   – О, це насправді, це реальність! – вигукнув він. – Таке мені б ніколи не наснилося. До того ж я чую її особливий голос, такий жвавий, радісний і водночас лагідний. Він звеселяє моє зів’яле серце, надихає його життям. Отже, Джанет, тепер ти незалежна жінка. Виходить, ти багата жінка?
   – Якщо ви не захочете, щоб я жила з вами, то мені вистачить грошей, щоб збудувати будиночок недалеко звідси, і тоді ви зможете приходити і сидіти у моїй вітальні, коли вам буде потрібна компанія ввечері.
   – То якщо ти тепер багата, Джейн, у тебе, напевно, з’явилися нові друзі, які дбають про тебе і не дозволять тобі приносити себе в жертву заради сліпого каліки, еге ж?
   – Я ж сказала вам, що я незалежна, сер, і багата: тепер я сама собі господиня.
   – І ти залишишся зі мною?
   – Звісно, хіба що ви цього не захочете. Я стану вашою сусідкою, нянькою, економкою. Бачу, що ви самотній, тож я буду вам товаришкою, читатиму вам, гулятиму з вами, сидітиму біля вас, служитиму вам, стану вашими очима і руками. Облиште цю меланхолію, мій любий хазяїне, поки я живу, ви не будете самотнім.
   Він не відповів, а став іще серйознішим і, здається, замислився над чимось. Потім зітхнув, розтулив уста, наче хотів щось сказати, але стулив їх знову. Я трохи розгубилася. Можливо, я занадто швидко відкинула усі формальності, і його, як і Сент-Джона, вразили мої нерозважливі слова. Я зробила таку пропозицію, бо гадала, що він одразу попросить мене стати його дружиною: це сподівання, хоча й не висловлене вголос, але певне, що він назве мене своєю, і спонукало мене до таких слів. Та він навіть не натякнув на це, а його обличчя ставало все суворішим, тож я раптом подумала, що наговорила зайвого і виставила себе у поганому світлі. Я почала ніжно вивільнятися з його обіймів, але він щосили притягнув мене до себе.
   – Ні, ні, Джейн, не йди. Ні. Я торкнувся тебе, почув твій голос, заспокоївся твоєю присутністю, і тепер я не можу відмовитися від цих радощів. Мені мало що залишилося – тож ти повинна бути моєю. Нехай люди сміються, називають мене дурним, себелюбним – але це не має значення. Усе моє єство прагне тебе: або воно отримає те, що хоче, або жорстоко помститься своїй смертній оболонці.
   – Я ж казала, сер, що залишуся з вами.
   – Так, казала. Але ти маєш на увазі одне, а я інше. Ти, мабуть, готова стати моєю нянькою, прислуговувати мені (бо в тебе добре серце й щедра душа, і ти можеш принести себе в жертву заради тих, кого жалієш), цього, безсумнівно, мало б бути достатньо. Тепер мені треба буде вдовольнитися лише батьківськими почуттями до тебе, чи не так? Ну ж бо, відповідай!
   – Я думатиму так, як ви хочете, сер. Я маю намір бути вам нянькою, якщо вам так хочеться.
   – Але ж, Джейн, ти не зможеш бути моєю нянькою завжди. Ти молода – одного дня ти повинна одружитися.
   – Мені байдуже до заміжжя.
   – Тобі не повинно бути байдуже, Джанет. Якби я був такий, як колись, то спробував би примусити тебе… Але… Оця сліпа колода!
   Він знову засмутився. А я, навпаки, повеселішала і стала відважніша: ці останні слова дали мені зрозуміти, в чому справа. А справа була не в мені, тож моє зніяковіння немов рукою зняло. Я продовжила розмову веселіше.
   – Саме час, щоб хтось повернув вам людську подобу, – сказала я, перебираючи його густі й довгі кучері. – А то я бачу, що ви перетворилися на лева чи якогось іншого звіра. Ви схожі на Навуходоносора у цьому дикому лісі, це точно. Ваше волосся нагадує орлине пір’я, дайте-но глянути, чи ваші нігті не відросли, як пташині пазурі.
   – На цій руці у мене немає ні пальців, ні нігтів, – сказав він, виймаючи з-під сюртука свою руку і показуючи мені. – Це тільки кукса – огидне видовище! Правда, Джейн?
   – Мені дуже вас шкода, мені боляче бачити ці очі, цей шрам на чолі, але найгірше те, що я боюся полюбити вас за все це ще більше, ніж досі, а мені дуже б не хотілося розбещувати вас.
   – Я гадав, Джейн, що тобі буде неприємно бачити мою руку і моє скалічене обличчя.
   – Справді, сер? Не кажіть мені такого, а то я подумаю про вас зле. А тепер відпустіть мене на хвилинку, сер, я накажу, щоб краще почистили коминок і розвели яскраве вогнище. Ви ж бачите яскраве полум’я?
   – Так, правим оком я бачу червонувате світло.
   – А свічки ви також бачите?
   – Дуже невиразно, кожна – немов світла хмаринка.
   – А мене ви бачите?
   – Ні, моя чарівнице, але я вдячний за те, що можу чути й торкатися тебе.
   – Коли ви зазвичай вечеряєте?
   – Я ніколи не вечеряю.
   – Сьогодні вам доведеться повечеряти. Я страшенно зголодніла. Ви, мабуть, також голодні, просто ви не звертаєте уваги на голод.
   Я покликала Мері, і скоро у кімнаті стало веселіше, потім я приготувала йому таку-сяку вечерю. Я була у піднесеному гуморі й щебетала з ним весело й невимушено під час вечері, а потім і до пізньої ночі. З ним я почувалася вільно і весело, не було потреби стримувати свою втіху і життєрадісність, мені було дуже зручно, бо я знала, що подобаюся йому; все, що я говорила й робила, здавалося, підбадьорювало й оживляло його. Як радісно це усвідомлювати! Це почуття дарувало мені життя і світло, у його присутності я жила, а не існувала, так само як і він у моїй. Хоч він і був сліпий, на його обличчі вигравала усмішка, радість розгладжувала зморшки на його чолі, риси його обличчя стали м’якшими й привітнішими.
   Після вечері він почав ставити мені багато запитань: де я була, що робила, як знайшла його. Але я відповідала дуже ухильно: було вже поночі. До того ж я не хотіла ятрити свіжі рани його серця, єдиною моєю метою того вечора було розвеселити його. І він робився веселішим, щоправда, ненадовго. Коли розмова уривалася й западала мовчанка, він ставав неспокійним, торкався мене й питав:
   – Ти жива, Джейн? Ти впевнена?
   – Абсолютно, містере Рочестер.
   – І все-таки як такого темного й похмурого вечора ти могла ні з того, ні з сього з’явитися біля мого самотнього вогнища? Я простягнув руку, щоб узяти склянку води від служниці, а її подала ти. Я поставив запитання, очікуючи, що відповість дружина Джона, а натомість почув твій голос.
   – Тому що я принесла тацю замість Мері.
   – Ця година, яку я провів із тобою, сповнена якогось дивного чару. Хто може описати те темне, страшне, безнадійне й нікчемне життя, яким я жив кілька останніх місяців? Не роблячи нічого, не очікуючи нічого, я плутав день із ніччю; я відчував холод, коли згасав коминок, я відчував голод, коли забував поїсти, а ще невимовний смуток й інколи шалене бажання побачити мою Джейн знову. Так, я бажав повернути її набагато дужче, аніж свій втрачений зір. Як же ж таке може бути: Джейн зі мною і каже, що любить мене? Чи не покине вона мене так раптово, як і з’явилася? Боюся, що завтра я її більше не знайду.
   Я подумала, що варто заговорити з ним про щось звичайне, буденне, і таким чином відвернути його від цих тяжких думок. Я провела пальцем по його бровах і помітила, що вони обпалені. Я зауважила, що треба буде пошукати якихось ліків, щоб вони знову стали густими й чорними.
   – Навіщо робити мене красивішим, благодійний духу, коли в якусь несподівану мить ти знову покинеш мене – зникнеш, немов тінь, не знати як і не знати куди, і вже не вернешся.
   – Чи є у вас гребінець, сер?
   – Навіщо, Джейн?
   – Щоб розчесати цю чорну патлату гриву. Я добряче вас роздивилася й бачу, що ви схожі на страховисько. Ви кажете, що я фея, а самі ви як якийсь домовик.
   – Я потворний, Джейн?
   – Ще й який, ви ж завжди таким були.
   – Гм! Бачу, що ти зовсім не змінилася, така ж гостра на язичок, як і колись.
   – Але я жила з добрими людьми, набагато кращими за вас: в сотню разів кращими за вас. Вони мають такі погляди та ідеї, яких у вас ніколи не було: набагато витонченіші й інтелігентніші.
   – З ким, у біса, ти жила?
   – Якщо ви так вертітиметеся, то я повидираю вам усе волосся, тоді ви переконаєтеся, що я таки реальна.
   – З ким ти жила, Джейн?
   – Сьогодні ви вже нічого в мене не випитаєте, сер. Ви повинні почекати до завтра; а оскільки я не доказала своєї історії, то нехай це послужить вам певним чином гарантією того, що я прийду до вас завтра вранці. До речі, я постараюся з’явитися біля вашого коминка не тільки зі склянкою води, але й принесу яйце, вже поминаючи підсмажену шинку.
   – Але й ти жартівливе дитя! Казкове створіння! Ти змушуєш мене почуватися так, як я не почувався уже цілий рік. Якби ти була Давидом, то вигнала б із Саула злого духа без арфи.
   – Ось, сер, тепер ви зачесані й маєте досить пристойний вигляд. А тепер я полишу вас: я подорожувала останні три дні й добряче втомилася. На добраніч.
   – Лише одне слово, Джейн: чи в тому домі, де ти жила, були тільки леді?
   Я засміялася й вибігла з кімнати. Біжучи сходами, я й далі сміялася. «Хороша ідея! – подумала я. – Здається, я знайшла спосіб, щоб позбавити його цієї сумної меланхолії».
   Рано-вранці наступного дня я почула, що він пробудився й ходить з кімнати в кімнату. Тільки-но Мері спустилася вниз, як я почула: «Міс Ейр тут?» А тоді: «В якій кімнаті ви її поселили? А там сухо? А міс уже встала? Підіть і запитайте, чи їй бува чогось не треба. І коли вони спуститься?»
   Я зійшла вниз, коли мені здалося, що пора подавати сніданок. Зайшовши до кімнати дуже тихо, я мала можливість роздивитися його, перш ніж він помітив мою присутність. Мені було сумно бачити покору такого сильного духу тілесній немічності. Він сидів у своєму кріслі – тихо, але неспокійно: він чекав чогось, на його обличчі читався невимовний смуток. Він нагадував згаслу лампу, яка очікує, щоб її знову засвітили, та сам він уже не міг засвітити це цілюще світло, а чекав на допомогу інших. Я хотіла бути веселою і безтурботною, але слабкість цього дужого чоловіка надто вразила мене. Все-таки я заговорила до нього якомога жвавіше:
   – Настав ясний сонячний ранок, сер, – мовила я. – Дощ припинився, надворі лагідно світить сонечко. Незабаром вам іти на прогулянку.
   Я немов роздмухала жар – його обличчя засвітилося.
   – О, ти справді тут, мій жайворонку! Підійди до мене. Ти не пішла, не зникла? Годину тому я чув, як десь над лісами співає твій родич: але його пісня дарувала мені не більше втіхи, аніж промені сонця, що сходить. Усі мелодії на землі я чую з уст моєї Джейн (я радий, що вона говірка від природи), усі сонячні промені я відчуваю лише у її присутності.
   Мені на очі навернулися сльози, коли я почула від нього такі слова: так наче могутній орел, прив’язаний до сідла, змушений просити допомоги у горобця. Але я не скиглійка: я миттю витерла кілька солоних крапель і почала готувати сніданок.
   Більшу частину ранку ми провели просто неба. Я вивела його з темного й вологого лісу на веселі, залиті сонцем луки, я описувала йому їхню зелену красу, змальовувала квіти, свіжі живоплоти й безмежно блакитне небо. У відлюдному, гарному місці я знайшла сухий пеньок і всадовила його; я не заперечувала, коли він посадив мене собі на коліна. Та й чого мені було пручатися, коли нам було краще разом, аніж окремо? Пілот лежав біля нас. Навколо було тихо. Аж раптом він ніжно пригорнув мене й заговорив:
   – Жорстока, жорстока втікачка! О Джейн, якби ти знала, що я відчував, коли ти втекла з Тернфілду і я ніде не міг знайти тебе. Оглянувши твою кімнату, я побачив, що ти не взяла ані грошей, ані коштовностей! Перлове намисто, подароване мною, лежало у маленькій коробочці, а твої валізи стояли замкнені й поперев’язувані, як їх приготували до весільної подорожі. Що ж робитиме моя кохана, питав я себе, без грошей, без друзів? А що вона робила? Я охоче послухаю.
   Після таких слів я почала розповідати про своє життя за останній рік. Я значно пом’якшила свою розповідь в тому місці, де оповідала про три дні блукань і голоду, бо розказати все означало б завдати йому непотрібного болю, але навіть те, що я повідомила, краяло його серце більше, ніж мені того хотілося.
   Він сказав, що я не повинна була кидати його так, не маючи жодного засобу до існування: я повинна була розповісти йому про все. Мені слід було довіряти йому: він ніколи б не примусив мене стати його коханкою. Хоч яким жорстоким він здавався у своєму відчаї, насправді він кохав мене занадто сильно й ніжно, щоб перетворитися на мого тирана. Він би віддав мені половину своїх статків, не просячи взамін навіть поцілунку, аби я тільки не кидалася ось так сама в широкий світ. А ще він був упевнений, що я страждала більше, ніж зізналася йому.
   – Хоч би які були мої страждання, вони не тривали довго, – відповіла я, а тоді розказала, як мене при йняли в Мургаузі, як я отримала місце шкільної вчительки і таке інше. Розказала також, як отримала спадок і як знайшла свою рідню. Звісно, ім’я Сент-Джона Ріверза згадувалося у моїй розповіді досить часто. Щойно я закінчила, він негайно причепився до цього імені.
   – Виходить, цей Сент-Джон – твій кузен?
   – Так.
   – Ти часто згадувала про нього: він тобі подобається?
   – Він дуже хороша людина, сер. Він не може не подобатися.
   – Хороша людина. Це означає, що він поважний чемний чоловік років п’ятдесяти? Чи як?
   – Сент-Джону всього двадцять дев’ять.
   – Jeune encore [78 - Ще молодий (фр.).], як кажуть французи. Мабуть, він низенького зросту, флегматичний і некрасивий. Людина, чия доброта проявляється не в доброчинній діяльності, а в тому, що вона не робить нікому зла?
   – Він невтомно жвавий. Він живе заради добрих і шляхетних вчинків.
   – А його розум? Мабуть, він досить таки бідний? Він робить добрі вчинки, але коли розтуляє рота, то нічого не можна втямити, тільки плечима знизуєш, так?
   – Він говорить мало, сер, але завжди доречно. А розум його багатий, може, й не гнучкий, зате жвавий.
   – Значить, він має здібності?
   – Неабиякі.
   – І він освічений?
   – Сент-Джон має глибокі, ґрунтовні знання.
   – Здається, ти згадувала, що тобі не до смаку його манери, – він самовдоволений священик?
   – Я ніколи не говорила про його манери, але якщо я бодай щось у цьому тямлю, то вони йому личать: він вихований, чемний, врівноважений – справжній джентльмен.
   – А його зовнішність – я забув, як ти описувала його зовнішність. Це звичайнісінький неотесаний священик, затягнутий у свій білий комірець, чвалакає у страшенних черевиках на високій підошві, правда?
   – Зовсім ні, Сент-Джон гарно вбирається. Він вродливий чоловік: високий, білявий, з блакитними очима і грецьким профілем.

   (Набік): – Хай йому грець! – (До мене): – Він тобі подобається, Джейн?
   – Так, містере Рочестер, він мені подобається. Але ви уже про це запитували.
   Звісно, я одразу ж здогадалася, до чого веде мій співрозмовник. Його з’їдали ревнощі: вони його жалили, але укуси їхні були цілющі. Вони відвертали його від смутку та меланхолії. Тож і мови не могло бути про те, щоб одразу заховати змію.
   – Може, ви вже злізете з моїх колін, міс Ейр? – спитав він досить несподівано.
   – Чому це, містере Рочестер?
   – Щойно ви змалювали мені портрет, і він є разючою протилежністю мені. Ви дуже вміло змалювали словами чарівного Аполлона: він живе у вашій уяві – високий, білявий, з блакитними очима й грецьким профілем. А зараз ваші очі дивляться на Вулкана – справжнього коваля, смаглявого, широкоплечого, а до того ж сліпого й каліку.
   – Я ніколи не думала про це раніше, але ви й справді схожі на Вулкана, сер.
   – Що ж, якщо зволите, можете забиратися геть. Але перш ніж ви підете, – (і він іще міцніше притис мене до себе), – будьте такі добрі відповісти на одне-два запитання.
   Він замовк.
   – На які запитання, містере Рочестер? Далі він почав допитувати мене:
   – Сент-Джон влаштував вас учителькою в мортонську школу ще до того, як дізнався, що ви його кузина?
   – Так.
   – Як часто ви бачилися з ним? Чи заходив він іноді до школи?
   – Щодня.
   – І він схвалював вашу роботу і наміри, Джейн? Я знаю, що вони були розумні, адже ви талановита дівчина!
   – Так, він схвалював їх.
   – Він виявив у вас багато гарних рис, яких він не сподівався? Деякі з ваших умінь зовсім не звичайні.
   – Мені нічого про це не відомо.
   – Ви казали, що мешкали у маленькому будиночку біля школи. Чи навідувався він до вас туди?
   – Час від часу.
   – А ввечері?
   – Один або два рази. Запала мовчанка.
   – Скільки часу ви прожили з ним та його сестрами, потому як стало відомо, що ви кузени?
   – П’ять місяців.
   – Чи багато часу проводив Ріверз у товаристві молодих леді цього сімейства?
   – Багато. Маленька вітальня правила і йому, і нам за кабінет. Він сидів біля вікна, а ми за столом.
   – Чи багато він вчився?
   – Так.
   – Що саме він вивчав?
   – Гіндустані.
   – А що робили ви?
   – Спочатку вивчала німецьку.
   – Він вас навчав?
   – Ні, він не знає німецької.
   – Отже, він нічого вас не навчав?
   – Трошки вчив гіндустані.
   – Ріверз учив вас гіндустані?
   – Так, сер.
   – І своїх сестер також?
   – Ні.
   – Тільки вас?
   – Тільки мене.
   – Ви попросили, щоб він учив вас?
   – Ні.
   – То він сам забажав учити вас?
   – Так.
   Знову запала мовчанка.
   – Навіщо це було йому потрібно? Навіщо вам здалася мова гіндустані?
   – Він хотів, щоб я поїхала з ним до Індії.
   – Ось я й докопався до головного. Він хотів, щоб ви одружилися з ним?
   – Так, він просив мене вийти за нього заміж.
   – Це все неправда, це вигадка, щоб розізлити мене.
   – Мені дуже шкода, але це щира правда. Він просив мене про це не один раз. І так само наполегливо, як ви.
   – Повторюю ще раз, можете покинути мене, міс Ейр. Скільки мені ще говорити одне й те саме? Чому ви й досі сидите у мене на колінах, коли я вже давно наказав вам злазити?
   – Тому що мені зручно тут.
   – Ні, Джейн, тобі не може бути зручно тут, бо твоє серце не зі мною, воно з твоїм кузеном – Сент-Джоном. О, до цього часу я думав, що маленька Джейн моя! Я вірив, що вона кохає мене, навіть покинувши. Ця думка була як розрада у морі розпачу. Відтоді як ми розлучилися, я пролив чимало гарячих сліз за нею, але ніколи не думав, що, повернувшись, вона скаже, що любить іншого! Та марно горювати. Залиш мене, Джейн, і виходь заміж за Ріверза.
   – Тоді штовхніть мене, скиньте зі своїх колін, бо сама я не піду.
   – Джейн, мені завжди подобався твій голос: він і надалі вселяє в мене надію, він такий правдивий. Коли я чую його, він відносить мене у минуле. Я забув, що ти уже пов’язана з іншим. Але я не дурень… Іди собі…
   – Куди мені йти, сер?
   – Своєю власною дорогою, з чоловіком, якого ти собі обрала.
   – З ким це, сер?
   – Сама знаєш: із цим Сент-Джоном Ріверзом.
   – Він не мій чоловік і ніколи ним не стане. Він не кохає мене, а я не люблю його. Він кохав (по-своєму, зовсім не так, як ви) одну вродливу молоду дівчину на ім’я Розамонда. Він хотів одружитися зі мною тільки через те, що вважав мене годящою для ролі дружини місіонера, а її – ні. Він гарний і добрий, але суворий, а до мене ще й холодний, мов айсберг. Він зовсім не такий, як ви, сер; я зовсім не щаслива біля нього. Він не має до мене ані поблажливості, ані любові. Я нічим не приваблюю його – навіть молодістю, хіба що корисними моральними якостями. То я повинна покинути вас, сер, і йти до нього?
   Я мимоволі здригнулась і притулилася інстинктивно ще ближче до свого сліпого, але коханого хазяїна. Він усміхнувся.
   – Джейн! То це правда? Невже у вас із Ріверзом саме такі стосунки?
   – Щирісінька правда! Вам не слід ревнувати. Я хотіла подражнити вас трішки, щоб ви не сумували: я подумала, що гнів кращий за смуток. Але якщо ви хочете, щоб я кохала вас, то так воно і є: якби ви знали, яка сильна моя любов, то були б горді й задоволені. Моє серце належить вам, сер: воно цілковито ваше, з вами воно й залишиться, навіть якщо лихій долі вдасться забрати мене від вас.
   Він поцілував мене – і раптом знову засумував.
   – Сліпий! Каліка! – вигукнув він гірко.
   Я почала пестити його, щоб хоч якось заспокоїти. Я знала, про що він думає, і хотіла заговорити до нього, але не наважувалася. Коли він відвернув обличчя, я побачила як із-під скаліченої повіки виступила сльозинка і скотилася мужньою щокою. Моє серце краялося від жалю.
   – Тепер я нічим не кращий за старий, спалений блискавкою каштан у саду в Тернфілд-Холі, – пробурмотів він невдовзі. – І яке право має ця руїна пропонувати молоденьким пагінцям, щоб вони обвили її свіжою зеленню?
   – Ви не руїна, сер, не обвуглене блискавкою дерево: ви зелений і могутній каштан. І хочете ви цього чи ні, а рослини ростимуть довкола вашого кореня і стовбура, бо їм до вподоби ваша життєдайна тінь. А підростаючи, друзі хилитимуться до вас і обгортатимуть своєю зеленню, бо ваша сила буде їм надійним захистом.
   Він усміхнувся. Виходить, мені вдалося втішити його.
   – Ти говориш про друзів, Джейн? – запитав він.
   – Так, про друзів, – відповіла я невпевнено, бо мала на увазі щось більше, ніж просто дружбу, але не могла знайти годящого слова. Він допоміг мені.
   – Але, Джейн, мені потрібна дружина!
   – Вам, сер?
   – Так. Це для тебе новина?
   – Звісно. Ви ж не говорили про це.
   – І небажана новина?
   – Все залежить від обставин, сер, – від вашого вибору.
   – Який ти зробиш за мене, Джейн. А я вчиню, як ти скажеш.
   – Тоді, сер, виберіть собі ту, яка кохає вас понад усе.
   – Я виберу ту, яку я кохаю понад усе. Джейн, чи вийдеш ти за мене?
   – Так, сер.
   – За бідолашного сліпого, якого тобі доведеться водити всюди за руку?
   – Так, сер.
   – За каліку, на двадцять років старшого, якого тобі доведеться доглядати?
   – Так, сер.
   – Правда, Джейн?
   – Щира правда, сер.
   – О люба моя! Хай тебе благословить і винагородить Господь!
   – Містере Рочестер, якщо коли-небудь я вчинила щось добре у своєму житті, якщо подумала щось хороше, якщо бодай раз проказала щиру невинну молитву, якщо коли-небудь бажала чогось справедливого – то тепер я винагороджена. Бути вашою дружиною – для мене найбільше щастя на землі.
   – Тому що ти знаходиш втіху у жертві.
   – У жертві? Чим я жертвую? Голодом заради їжі, очікуванням заради здійснення надій! Обняти того, кого я так ціную, поцілувати того, кого кохаю, опертися на того, кому довіряю, – ось це ви називаєте жертвою? Якщо так, то я й справді знаходжу втіху в жертві.
   – Але ж терпіти мою неміч, Джейн? Не зважати на мої вади?
   – Для мене, сер, це не вади. Тепер, коли я можу бути справді корисною вам, сер, я люблю вас іще більше, ніж тоді, коли повністю залежала від вас, коли ви були моїм благодійником і захисником.
   – До цього часу я ненавидів, коли мені допомагали, водили за руку, але тепер бачу, що не почуватиму такої ненависті. Я не любив подавати руку служниці, але мені буде дуже приємно, коли мою руку обвиватимуть маленькі пальчики Джейн. Я вважав, що цілковита самотність краще, аніж постійна опіка прислуги, але лагідна допомога Джейн стане мені довічною радістю. Джейн потрібна мені, та чи потрібний їй я?
   – Ви потрібні кожній часточці мене, сер.
   – Якщо так воно і є, то нам нічого зволікати: ми повинні негайно одружитися.
   Він говорив і виглядав рішуче: його нетерпляча натура давалася взнаки.
   – Ми повинні побратися якомога швидше, Джейн: залишається тільки отримати дозвіл на шлюб і обвінчатися.
   – Сер, я щойно помітила, що сонце уже звернуло на захід, і Пілот уже побіг додому обідати. Дозвольте мені глянути на ваш годинник.
   – Пристебни його собі до пояса, Джанет, і відтепер носи там: мені він уже не потрібен.
   – Майже четверта година, сер. Ви ще не зголодніли?
   – …За три дні ми повинні одружитися, Джейн. Не думай ані про вбрання, ані про коштовності, тепер все це нічого не варте…
   – Сонце уже зовсім висушило землю, сер. Вітерець стих, і стало жарко.
   – …Чи ти знаєш, Джейн, що я пристебнув твоє маленьке намисто з перлів собі на шию під сорочкою? Я ношу його як пам’ять про той день, коли втратив свій єдиний скарб…
   – Ми підемо додому лісом. Там найбільше тіні. Він і далі думав про своє і зовсім не слухав мене.
   – …Джейн, либонь, ти вважаєш мене за безбожника, але в цю мить моє серце сповнене щирої вдячності Богові, який дарує радість цій землі. Він бачить усе не так, як інші, а набагато ясніше; Він судить не так, як люди, а набагато мудріше. Я вчинив зле: мало не заплямив свою безневинну квітку, мало не зазіхнув на її чистоту – і Всевишній забрав її від мене. Наполегливо бунтуючи, я майже прокляв Його волю: замість схилитися перед Ним, я опирався. Та священне правосуддя взяло верх: на мене одне по одному посипалися нещастя; я опинився в долині тіней, я був за крок від смерті. Його кара страшна, і вона покарала мене назавжди. Ти знаєш, як я пишався своєю силою, – а де вона зараз, коли я мушу просити про допомогу, як слабке дитя? Тільки тепер, Джейн, коли уже запізно, я почав відчувати, що моєю долею керує Господь Бог. Я почав відчувати докори сумління, каяття та бажання примиритися зі своїм Творцем. Іноді я молюся: мої молитви дуже короткі, але щирі.
   Кілька днів тому… зажди, зараз порахую коли… чотири дні тому, в понеділок увечері, я був ув особливому гуморі, коли божевілля переходить у горе, сум – у розпуку. Мені уже давно здавалося, що оскільки я так довго не можу знайти тебе, значить, ти мертва. Пізно ввечері – десь між одинадцятою і дванадцятою – перш ніж іти на свій сумний спочинок, я благав Бога, щоб Він, як буде на те Його воля, найближчим часом забрав мене до Себе, в інший світ, де все ще була хоч якась надія зустрітися з Джейн.
   Я був у своїй кімнаті. Я сидів біля відчиненого вікна: я вдихав нічне повітря, я не бачив зірок, а про присутність місяця здогадувався тільки з тьмяного мерехтіння. Я тужив за тобою, Джанет! О, я тужив за тобою душею і тілом! Я з тривогою запитував у Господа, чи не задовго я самотній в своєму горі, чи не задовго мучуся, чи коли-небудь ще скуштую миру й блаженства. Я визнавав, що всі мої муки заслужені, але скаржився, що більше не витримаю. І раптом альфа й омега бажань мого серця мимоволі вихопилися з моїх уст: «Джейн! Джейн! Джейн!»
   – І ви проказали ці слова вголос?
   – Так, Джейн. Якби хтось почув мене, то вважав би мене несповна розуму: я вимовив їх так несамовито, як причинний.
   – Кажете, це було в понеділок увечері, десь біля опівночі?
   – Так, але байдуже, коли це було: потім трапилося дещо дивне. Ти вважатимеш мене марновірним – щоправда, я завжди вірив у різні там забобони, – тим не менше, це правда, я й справді чув те, про що зараз розповім.
   Коли я вигукнув «Джейн! Джейн! Джейн!» – якийсь голос – не знаю, звідки той голос узявся, але знаю, чий він, – відповів: «Я йду! Чекай на мене». А за якусь мить разом із вітром до мене долинув шепіт: «Де ти?»
   Я постараюся описати тобі те, що побачив, ту картину, що постала перед моїми очима, хоч це буде зовсім нелегко. Як бачиш, Ферндин розташований серед густого лісу, де звук глухне і вмирає, не відлунюючись. «Де ти?» – здається, пролунало десь серед гір, бо я міг чути, як гірська луна повторило ті слова. В ту мить мені примарилося, що холодніший і свіжіший вітерець повіяв на моє чоло: мені здалося, що ми з моєю маленькою Джейн зустрілися в якомусь дикому пустельному місці. Я вірю, що наші душі зустрілися. Звісно, в ту мить ти спала глибоким сном, Джейн: можливо, твоя душа вилетіла з кімнати, щоб втішити мою, бо то був твій голос – я точно знаю.
   Читачу, саме в понеділок, десь біля опівночі, я почула загадкові вигуки, і саме такими словами відповіла на них. Я вислухала розповідь містера Рочестера, але нічого йому не сказала. Цей збіг був дуже дивний і занадто вразив мене, щоб я могла про нього говорити. Якби я сказала щось, то це обов’язково б збентежило душу мого слухача, а цю душу, занадто ослаблу після пережитих страждань, не слід було хвилювати розповідями про надприродне. Тож я не висловила своїх думок уголос, а просто зачаїла їх у своєму серці.
   – Тому не дивуйся, – вів далі мій хазяїн, – що коли ти постала переді мною минулої ночі так несподівано, я не міг повірити, що ти реальна, що то не тільки твій голос чи видіння, яке розтане серед тиші, як до того розтанув нічний шепіт і відлуння гір. А тепер я дякую Господові! Я знаю, що все це реальне, що ти зі мною. Так, я дякую Господові!
   Він зняв мене з колін, підвівся і, побожно скинувши капелюха з голови і потупивши незрячі очі в землю, завмер у німій позі. Я почула тільки останні слова молитви:
   – Дякую своєму Творцеві за те, що на страшному суді Він проявив милосердя. Я наполегливо благаю свого Спасителя дати мені силу йти праведнішим шляхом, ніж я йшов досі.
   Потім він простяг руку, аби я його вела. Я взяла ту любу мені руку, притулила до губ, а потім обвила нею свої плечі: я була нижчою за нього, тож стала йому і підпорою, і поводарем. Ми звернули до лісу й попрямували додому.

Розділ ХХХVІІІ
Епілог

   Читачу, я одружилася з ним. Весілля було тихе і нелюдне: він і я, священик і паламар – ось і всі присутні. Коли ми повернули з церкви додому, я зайшла на кухню, де Мері готувала обід, а Джон чистив ножі, і сказала:
   – Мері, сьогодні вранці ми з містером Рочестером обвінчалися.
   Економка та її чоловік обоє були з того порядного флегматичного роду людей, яким можна було спокійно сповістити будь-яку важливу новину, не боячись, що у відповідь посиплеться град запитань чи схвильовані вигуки. Мері підвела погляд і подивилася на мене: ополоник, з якого вона поливала двох курчат, що смажилися на вогні, нерухомо завис у повітрі на кілька хвилин, стільки ж часу лежали Джонові ножі, але невдовзі Мері знову схилилася над смажениною і сказала:
   – Обвінчалися, міс? Ну звісно!
   Незадовго після цього вона додала:
   – Я бачила, як ви виходили з дому разом із хазяїном, але не знала, що ви йдете до церкви вінчатися.
   І вона знову взялася до роботи. Коли я повернулася до Джона, він широко усміхався.
   – Я казав Мері, що так воно й буде, – мовив він. – Я знав, що містер Едвард, – (Джон віддавна служив у Рочестерів і знав свого хазяїна ще тоді, коли той був молодшим сином у домі, через це й називав його на ім’я), – так учинить. Я був певен, що він не чекатиме довго. І мені здається, що він учинив правильно. Зичу вам щастя, міс.
   З цими словами він чемно вклонився.
   – Дякую, Джоне. Містер Рочестер попросив мене передати вам із Мері ось це.
   І я поклала йому в руку п’ятифунтову банкноту. Я пішла з кухні, не чекаючи на відповідь. Проходячи повз двері цього святого місця трохи згодом, я почула таке:
   – Вона пасує йому більше, ніж будь-яка з тих родовитих дам. Хоча вона й не бозна-яка красуня, зате не горда й дуже добра. А йому вона здається найвродливішою – це всі бачать.
   Я негайно написала до Мургаузу та Кембриджа, сповіщаючи свою новину й пояснюючи, чому я так вчинила. Звісно, Діана та Мері одразу ж схвалили мій вибір. Діана сказала, що тільки-но скінчиться медовий місяць, вона одразу ж приїде навідати мене.
   – Хай ліпше поквапиться, Джейн, – сказав містер Рочестер, коли я прочитала йому листа. – Адже вона може запізнитися: наш медовий місяць світитиме нам усе життя, його промені згаснуть тільки над моєю або твоєю могилою.
   Не знаю, як Сент-Джон відреагував на таку новину: він так і не відповів на лист, у якому я сповіщала про неї. Проте через шість місяців він написав мені листа, в якому не згадував ані про містера Рочестера, ані про моє одруження. Його лист був спокійний і добрий, хоча й дуже серйозний. З того часу ми листувалися з ним регулярно, але не дуже часто. Він сподівається, що я щаслива, і що в моєму серці живе Бог і я переймаюсь не тільки земними речами.
   Ти ж не забув про маленьку Адель, правда, читачу? Я не забула: незабаром я попросила у містера Рочестера дозволу навідати її в школі, де вона зараз училася. Мене дуже зворушила її невимовна радість від зустрічі зі мною. Вона була бліда й худенька і сказала, що їй тут недобре. Я й сама побачила, що правила в тій школі занадто суворі, а методи навчання занадто складні для дитини її віку, і забрала її з собою додому. Я хотіла знову стати її гувернанткою, та скоро побачила, що це неможливо; увесь мій час і турбота тепер були потрібні іншій людині – моєму чоловікові. Тож я знайшла школу з менш суворими порядками недалеко від нас, щоб мати змогу часто навідувати її, а деколи й забирати додому. Я потурбувалася, щоб у неї все було, і незабаром вона звикла до школи, почувалася там добре і гарно вчилася. Коли вона підросла, здорове англійське виховання виправило певною мірою її французькі вади; і коли вона закінчила школу, стала мені приємною і корисною помічницею: відповідальною, слухняною і скромною. Своєю вдячною увагою до мене й усієї моєї родини вона вже давно відплатила за ту доброту, яку я змогла їй дати.
   Моя розповідь наближається до завершення. Ще кілька слів про моє сімейне життя та про долі людей, чиї імена часто згадувалися у моїй розповіді, і я закінчу.
   Я одружена вже десять років. Я знаю, що таке жити з людиною і для людини, яку любиш понад усе на світі. Я вважаю себе найщасливішою – такою щасливою, що важко словами передати, тому що мій чоловік живе мною, а я – ним. Жодна жінка не була дорожчою своєму чоловіку, ніж я йому, – ми одна душа й одне тіло. Я ніколи не втомлююся від Едварда, а він – від мене, так само як нас не втомлює стук серця, що постійно б’ється в його і моїх грудях, – виходить, ми завжди разом. Бути разом означає для нас те саме, що почуватися вільно, як на самоті, і весело, як у компанії. Ми говоримо цілісінькі дні: говорити одне з одним – наче думати вголос. Я цілком довіряю йому, він також вірить мені усім серцем. Наші характери ідеально пасують один одному, тому ми й ладнаємо.
   Протягом перших двох років нашого подружнього життя містер Рочестер був сліпий. Можливо, саме ця обставина звела нас так близько, саме ця ниточка зв’язала нас так щільно, бо тоді я була його очима, та й тепер усе ще залишаюся його правою рукою. Я була в прямому розумінні (він часто називав мене так) зіницею його ока. Він дивився на природу, читав книжки через мене, і я ніколи не стомлювалася дивитися за нього, ніколи не стомлювалася описувати поля, дерева, міста, річки, хмари, сонячні промені – все, що оточувало нас, погоду навколо нас, доносити до його вуха все те, чим не могла потішити його очі. Я ніколи не втомлювалася читати йому, водити його туди, куди він бажав, робити для нього те, що він волів. І я отримувала від своїх послуг неабияку радість, бо він просив їх без болючого сорому чи приниження. Він любив мене так сильно, що без вагань користувався моєю допомогою: він відчував, як ніжно я кохаю його, а здаватися на мою опіку означало б виконувати мої найзаповітніші бажання.
   Одного ранку, в кінці другого року, коли я писала листа під диктовку, він підійшов, нахилився і сказав:
   – Джейн, у тебе на шиї якась блискуча прикраса?
   – Так, – відповіла я. На моїй шиї був золотий ланцюжок від годинника.
   – І на тобі блакитна сукня?
   На мені й справді була блакитна сукня. Тоді він сказав, що густа хмарка, яка затуляла його око, зробилася прозорішою, і тепер він у цьому впевнений.
   Ми поїхали до Лондона й порадилися з одним видатним окулістом. А згодом містер Рочестер почав бачити на те око. Правда, не дуже чітко: він не може писати й читати довго, але може знайти дорогу без сторонньої допомоги. Небо для нього уже не чорна пляма, земля – не суцільний морок. Коли йому на руки подали його первістка, то він розгледів, що хлопчик успадкував його очі – великі, блискучі й чорні, як колись. І тоді він знову переконався, що Господь змилостивився й пощадив його.
   Мій Едвард і я дуже щасливі, а це тому, що всі, кого ми любимо, також щасливі. Діана та Мері Ріверз також повиходили заміж, і кожного року вони навідують нас, а ми їх. Чоловік Діани – капітан флоту, галантний офіцер і хороша людина.
   Чоловік Мері – священик, друг її брата з коледжу, він не поступається їй своїми здібностями й принципами. І капітан Фіцджеймс, і містер Вортон кохають своїх дружин, а ті кохають їх.
   Що ж до Сент-Джона Ріверза, то він покинув Англію і подався до Індії. Він ступив на той шлях, який обрав, і впевнено прямує ним. Мабуть, світ іще не бачив більш рішучого й невтомного піонера, якого не лякають ні каміння, ні скелі. Непохитний, чесний і побожний, сповнений енергії й запалу, правдивий, він працює для блага людства; він прокладає шлях до вдосконалення; він долає, немов той велетень, упередження й поганські вірування, які захаращують цей шлях. І хоч який він суворий, хоч який пильний і честолюбний, але це суворість воїна Хоробре Серце, який охороняє купку прочан від нападу Аполліона. [79 - Ідеться про поему «Прочани» Джона Баньяна (1628–1688).] Він утілення апостола, який говорить він імені Господа, коли каже: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!». [80 - Євангеліє від св. Марка, 8:34.] Він є втіленням честолюбного високого духівника, який прагне посісти місце серед тих, хто є обраний уже на землі, хто стоїть безгрішний перед троном Господнім, хто поділяє останні могутні перемоги Спасителя, хто обраний, призваний і вірний.
   Сент-Джон не одружений і навряд чи колись одружиться. Він виснажив себе працею, але скоро все уже буде позаду: його славне сонце уже хилиться до свого заходу. Останній лист, який я отримала від нього, викликав у мене сльози, проте й сповнив моє серце побожною радістю: Сент-Джон в очікуванні смерті, а по ній і своєї винагороди, незаплямованого вінця. Я знаю, що наступного разу чиясь рука напише, що його прикликав до себе Святий Отець. Та навіщо плакати? Страх смерті не затьмарить Сент-Джонової останньої години: його розум буде ясним, серце відважним, сподівання певними, віра непохитною. Його власні слова є свідченням цього: «Мій Повелитель уже попередив мене, – пише він. – Щодня Він мовить усе ясніше: «Я незабаром прийду!» І щогодини я відповідаю все палкіше: «Прийди, Господи Ісусе! Амінь!»

Шарлотта Бронте Джейн Ейр