Текст книги "ЛІЛЮЛІ"

IV

Товариш Огре був на тютюновій фабриці – по хроніку. Там його стріла жіночий організатор – товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.

…– От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.

…Був зал, в – залі – буфет, а в буфеті – конфети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано.

– Ще?.. Та де ж вони. Господи…

Вони чекали оркестрантів.

Ще було: піраміди[14]14
  Стояли для краси.


[Закрыть] з рекламою – «Папіроси тов. Петровскій» і з рекламою – «Осінні скрипки».

…Товарищка Шмідт схвильовано говорила:

– Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А може б, хто інший зробив?

Товариш Огре сказав:

– Ясно. Тільки – ми!

Товаришка Шмідт була безмежно рада і рожево-схвильована. Вона побігла до піраміди «тов. Петровскій» і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.

…А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:

– Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім? Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав:

– Я – безпартійний!

– ?.. Ви безпартійний?

…І побігла чорна кішка.

…Товаришка Шмідт холодно сказала:

– А я думала, ви в парткомі… Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і – під ним паровики.

Товариш Огре сказав:

– До побачення!

Товариш Шмідт сказала:

– До побачення!

Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.

…В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки – ми!»

…На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.

…А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.

…На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна – товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.

…Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.

…– Гражданін, будь ласка, пропустіть!

…– Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство…

Сссволочі!

…– Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців… Скрикнула! і – впала!

За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку підвели громадяни.

…З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали, вогняні язики на тротуари. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комольське свято Нового Року.

…– Гражданін, подивіться, яке кошунство!..

…А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города…

..Новий Рік. Щастя.

Думаю: чи не прийде щось інше? – Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві – і туди набралась вода… А під Новий Рік і Водохрища старого стилю, не «в стилі» уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як «Світлана».

Товариш Огре згадав[15]15
  Бачив у друкарні.


[Закрыть], що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці:

– Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски…

…Ні!.. Не ці…—…А життя йде рік за роком, і кожного року – стрічаємо Новий Рік: «чи не прийде щось інше?..»

…Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» – і стало холодно, як зима, і непривітливо, мов осінь.

…А збоку хтось регоче й розказує про «артемівців»; про дім пролетарського студента, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога – сива зима із шкульгальною лицею в зимальну північ.

…– О…О…О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, віриш у своє призначення пророка!..

…І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає:

– Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів?

Тоді Маруся скаже:

– Я – радість. Я – тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..

…– А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці:

606

Браво! Браво! Браво!

Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на «Пілюлі». Льоля горіла. Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки.

Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, 30, у пролеткульті.

Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка.

Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий Рік.

…Героїня вечора – Льоля.

Але герой вечора – бувший і т. д. – товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку – теж – пародії на «Лілюлі», п'єси Ромена Роллана: качали.

Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз. Пішли за сюрпризом.

…Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз[16]16
  Це, безперечно, було нетактовно.


[Закрыть]: статуетку з Дон-Кіхота.

Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази – по руському звичаю – поцілував.

Тоді публіка[17]17
  Машиністка пролеткульту і писар пролеткульту.


[Закрыть] вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну. Саме – Тульський пузатий самовар.

Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази – по руському звичаю – публіку, що підносила йому самовар: машиністку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках.

…А потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка зовсім залишилась.

…В театральній студії дзвеніли тарілки.

…Новий Рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя і найсправжніше це: бачити глибоке небо» чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень… Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як «Світлана».

…В пролеткульті був некрасивий карлик Альоша – з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре.

Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат.

..Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Огре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату.

Бігав пролеткультівський поет і всім декламував:

– «О, красний прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, і вздихая, і вздихая, на панелі ізмизганих уліц струітся Первоє мая».

Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав, – як і Мамочка. Він був, так би мовити, зовні всякої «авторитарносте». Маруся каже: «Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму не дають покою… Пороть треба».

І ще Маруся каже: «Буває, люди течуть біля серця… Правда?» – і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на «достойно» в юне небо… а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч.

…Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але дівчата не звертали на нього уваги.

Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці.

Віддалік сиділа[18]18
  Теж.


[Закрыть] некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама… І мама сказала дівчинці:

– Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.

Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка.

…Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, по її м'яких, як пух, волоссях. Він спитав, показуючи на некрасиву жінку:

– Дівчинко! Ото твоя мама?

Тоді дівчинка сказала:

– Я сестра мамина, у мене мами нема!

…Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали «малоросійських» пісень – трохи зажурних, не таких, як під Новий Рік.

…А Новий Рік – щастя. – У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання…

…Товаришка Шмідт сказала:

«Ви безпартійний?»

…О, красний, прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт!..

А в фойє й досі говорили про те, як товариші Пупишкіну піднесли самовар – сюрприз од публіки, і досі кричав Мамочка.

…Нарешті покликав за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й «миколаївська». «Миколаївську» пили ті, кого викликав – по секрету – пролеткультівський поет. Були тости.

…Маруся верещала:

– Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпровірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу пачками… Словом – Гопсаса!

Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечора.

…Товариш Огре захмелів.

Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну: – Так, я п'яний.

Але що в п'яного на язиці, те в тверезого на думці… Знаєте?.. І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона.

Товариш Пупишкін сказав:

– Совершенно правільно: ні сюди Микита, ні туди Микита… Це участь інтелігенції… Ну, а як мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити…

…А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом:

– Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!

Льоля думала про постановку пародії на «Лілюлі», потім подивилась на товариша Огре й задумалась.

…Дванадцята година.

Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер.

…Товариш Огре говорив:

– Так, я трохи п'яний і скажу: сіра осінь на моїй душі… А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах… а тепер боляче: знаєте – біла ворона…

Товариш Пупишкін говорив:

– Совершенно правільно! Це закон матеріалістичної діалектики. Битіє опредєляєт сознаніє. Іде на зміну пролетаріат.

Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:

– Хороший самовар. Справжній тульський… Так що молодці, хлопці!

…Некрасивий карлик Альоша раптом зірвався й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом усе туманилось – тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт, – і от загорівся захід. Вечір. Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.

…– Чого ви замислились?

До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.

…– Сіла?

– Сіла!

…Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:

– Чого я задумався?

І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, і некрасива жінка мовчки відійшла, знизивши голову: покірно, як на Голгофу.

…Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом.

Льоля ще випила трохи, й була вже весела, і говорила про постановку пародії на «Лілюлі». Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкіна.

…Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо…

Фінал

…Некрасивий карлик сказав голосно – і всі стихли:

– От що: хочу новину сказати… Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?..

Ви думаєте так: гу-у-у?..

Льоля сказала:

– Ну, да… Він чудово придумав. Скажи, Альошо!..

Всі причаїлись, слухали…Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:

– Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п… – у-у!

Альоша так чітко протягнув на «у» площадне слово, що майже всі підскочили.

Льоля фаркнула.

Всі фаркнули.

Товариш Пупишкін закричав:

– Скоріш ведіть його… він п'яний!..

Товариш Огре підвівся:

– Альошо, ходім додому…

Льоля збентежено підібрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.

…Некрасивий карлик мовчав.

Епілог

До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.

В центрі города о другій годині зимою в п'ятім році нової ери, під Новий Рік по новому стилю, «в стилі» уесесер – шумували вулиці…

…І думалось, що савояри – убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя – безмежна кармазинова ріка і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.

…Далі шум стихав.

І нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.

З півдня на город насідав туман

…Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зідхнув. Потім спитав:

– Ізмайле, ти на мене сердишся?

Товариш Огре сказав:

– Ні.

– А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.

Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.

І спитав – трохи патетично – товариш Огре:

– Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?

– Не знаю.

– А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.

…Підходили до Тайгайського мосту.

Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депа чути задумане шипіння.

…Над Тайгайським мостом – далекі – зоряні верхів'я, і їх прикрив туман.

…Ішов Новий Рік.

Почався не зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як «Світлана», – не весело на цілі довгі – короткі місяці.

…Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора.

…Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері.

Раптом із станції вилетів потяг.

…А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:

– Гу-у!..

…Сказав товариш Огре:

– Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.

Сказала Льоля:

– Води в графині нема. Хай набере з крана. Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п'єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.

…А за стіною мадам Фур'є, очевидно взяла віолончель.

І знову чути було зажурну пісню з Бордо – з далекого города загоризонтної Франції.

Мадам Фур'є, мабуть, стрічала Новий Рік.