Текст книги "Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних"

Уламок Х. Про що брешуть спогади

Будинок Когута, на зразок інших будівель у колі старшин, був двоповерховим білим будинком зі зрубу із дерев’яними сходами на фасаді, що утворювали трикутну арку перед вхідними дверима. Саме по тих сходах писар провів князя і впустив усередину. Сам, на подив Тара, лишився за порогом. Двері позаду князя зачинилися і він опинився серед суцільного бойового трофея. «Яків міг прикрасити свою не гірше, – пронеслося у голові князя. – Аби, звісно, вона була б і Хвиля мав потяг до колекціонування».

За кілька кроків, які відділяли гостя від господаря, перший встиг детальніше розглянути інтер’єр. Тут тобі і килими з Ханасанії, і химерні жупани рівеньських ляхів, й інкрустована рубінами золота чаша, всередині якої – пригорща срібних сковських обрубів; комаранський ятаган з золотим держаком та гардою з сапфірами, різні хутра і ще багато чого.

Але, за звичаями сповіщан, дальній куток кімнати був майже повністю пустим і єдиною його прикрасою був дубоворамовий еквабіліс1212
  Ст. елланд. «єдинообраз», «ікона»


[Закрыть] із зображенням Сиба, що тягне злочинний стовп, на якому його і підвісять. Дивлячись на єдинообраз Тар пригадав, що більшою шаною користувався Триптих Сибового життя, в якому: на лівому полотнищі – «Малий Сиб і Полярна зірка», на правому – «Життя після смерті. Рай», а по центру, на найширшому, – «Месія та Божий намір»1313
  Щодо центрального еквабілісу. Сиб був прив’язаний до стовпа догори ногами, але зранку його знайшли перевернутим і зневодненим, а руки простерлися у різні боки. Дивом вважається не тільки те, що Сиб змінив положення і висох, наче гілля, а й те, що тіло ніяк не могло триматися у такій позі, не зігнувшись при цьому. Голова ж Сиба із пронизливим полегшенням дивилася у небо. То ж символом сибовірів став хрест із дуго видною горизонтальною смугою – втіленням рук страченого. Згодом цебеки її вирівняли, надаючи символу чіткої форми хреста, а перетин ліній вони помістили у коло, аби не втратити сенс округлої лінії


[Закрыть]. Те, що Когут повісив лише останнє полотно, могло означати тільки одне: гроші на еквабіліс курінний витрачати не став.

– Слава Сибові, брате, – прохрипів Когут, жестом руки запрошуючи гостя підійти ближче. Сам він сидів з лівого краю просторого ліжка, а з правого виднівся, повільно підіймаючись та опускаючись, горбок, схожий – хоча, чому схожий? – на людину, яка притиснула колінка до грудей.

– Слава, Іване. То це правда? – запитав Тар.

– Вона сама, – іронічно посміхаючись, відповів Іван.

Задля прикладу він нахилився, узяв з підлоги щербатого кухля, перевернув догори ногами. З нього посипався пісок, що на півшляху додолу перетворювався на воду.

– Лихо, яких світ не бачив, – дивлячись на магічне перевтілення промовив курінний.

– Еге ж, – погодився князь. – Розповідай все з початку, та нічого не таї.

– Мене, брате, ніколи за брехнею не бачили, – гордо зауважив Іван і, посміхаючись, додав: – Ну… Може про якого набігу дещо прикрасив.

Князь мовчав та чекав на розповідь.

– Учора, – почав Когут. – Я, троє моїх завзятих хлопців та ярчук поїхали на південь Хорти до Спаленої вежі1414
  Сигнальна башта козаків


[Закрыть], Старих стовпів по-старому, аби вгамувати трохи нечистої, бо розплодилося потойбічних, наче цвіркунів.

– Ярчук? – уточнив князь, адже у спогадах Якова собака Когута фігурував лише, як звичайна тварина.

– Ага. Мій старий товариш і бойовий помічник у боротьбі з нечистою. Я знайшов його ще цуценям і відтоді він неодноразово рятував моє життя, не шкодуючи своїм особистим. Про його справжню природу відомо тільки найближчим, братам і старшині, що мандрує по світу менше твого. Тож, не дивно, що ти не знав. Он він.

Когут показав у північний кут куреня, де лежав, скрутившись, кремезний собака із червоною холкою та золотим цепом на шиї. Його вуха були довгими, неначе у зайця, але тонкими і майже щільно прилягали до спини. Із пащі виглядало, довше за інших, вовче ікло.

– Пухнастий, майже мій одноліток. Він – несправжня собака. Мабуть, ти чув хоч трохи про ярчуків, так?

Тар сумнівно кивнув, то ж Когут вирішив роз’яснити:

– Його вовче ікло може дуже важко поранити нечисту, а інколи – вбити. Мені було п’ять, коли мене хотів викрасти старий довгомуд, та ще потвора хочу тобі сказати – кремезний, одне око, одна нога і діточками повечеряти любить. Аби не Пухнастий, не балакав би ти зараз зі мною.

Когут із подякою в очах подивився на собаку.

– Довгомуд добряче подряпав малого, – Іван знов перевів погляд на князя. – На знак подяки я виходив, вигодував і залишив Пухнастого у нас удома. Батько його приручив, мати навчила добрих людей не чіпати, а я, як виріс, з собою на полювання за нечистими душами беру.

Когут зробив паузу, облизав посохлі губи, пробурчав щось на зразок: «Хоч би й в рота начхали, не образився б» і продовжив:

– А був випадок… На чайках за пороги Босфену ходили. До Басурграда через Аксинське море. Ти і твій курінь того року десь на заході цебекську кров проливали. Уявляєш, по третьому дню плавання Пухнастий, мов з кишені, виплигує – і вже на човні. Біга, ластиться. А увечері його один паскудник, іноземець Годхрик, за борта викинув, поки я спав. Казав, що Пухнастий на його кинувся. Не повірив я йому. Та й ніхто з наших. То ж висадили ми атронгличанина на безлюдний островів серед Босфену, аби трохи вивчив, падлюка, любов до тварин Божих. По Пухнастому траур справили та й далі вирушили. А він, чудище босфенське, наступного вечора знову з’явився. Біга, ластиться. От же ж…

Пухнастий почув, що балакали про нього та, не розтулюючи очей, кілька разів викреслив хвостом півколо. Когут глянув на це і сумно усміхнувся.

– Як не здихаюся прокази нечистої, будеш, друже, сам на сам із життям.

Князь думав повернути Когута до початку розповіді та Іван сам із тим вправився.

– Так от, прибули ми до стовпів по обіді…

Під ковдрою біля курінного ворухнулося, та Когут зробив вигляд, що нічого не помітив і продовжив:

– Спека – нелюдська, нікого немає. Вирішили влаштувати засідку. Пухнастого лишили у центрі кам’яного кола, аби був у вигляді приманки-зброї в одну тваринну морду, а самі сховалися по кущах. Ми, насправді, не знали хто може з’явитися, та й не клопіт – один кінець для нечистої готували. А тут… – Когут замовчав і стиснув порепані від спраги губи.

– Ну, то кажи, Іване, що сталося? – велів Тар.

– Не знаю, брате. Наче й знаю, та не те було. Хоч шаблі мені до горлянки підстав або на суд Божий пусти. Правду кажу, очі не бачили того, що в пам’яті лишилося. Як би міг Пухнастий за мене розповісти…

– Не тягни вола за хвіст.

– Розумієш, Якове, якісь чари на нас наклали, – тихо вимовив Когут. – Бо пам’ятаю я, що вийшла із-за дерев чарівної краси дівчина. Погладила по холці Пухнастого. Нас до себе покликала. Здається, чимось пригостила, а потім скинула сукні і гола, як той місяць у небі, зайшла до води та розтала поміж хвиль.

– Зникла й зникла. У чому ж морок?

Когут нервово зашморгав руками по колінам.

– Бо як так усе трапилось, – захрипів курінний. – Чом паща Пухнастого замизкалась людською кров’ю, а я… Чом проклятий, наче дурінь на розум?

Іронічний посмішок промайнув по обличчю Когута. Князь на те витримав невеличку паузу, аби вдати роздуми, а після запитав:

– Що інші кажуть?

– Кажуть те, що й мої спогади. І так само не можуть згадати – кого це Пухнастий поранив.

– Дяка просив аби він із собакою поговорив?

– Що ти? – напустив гримасу подиву курінний та за мить її розвіяв. – Насправді – просив. А він як завівся. Хто ж знав, що балачки із тваринами – недобра магія.

– Недобра, – ствердив князь. – Її називають Магією Гріха.

– Гріх? – здивувався Когут. – У чому? Невже балачки із Пухнастим можуть скоїти шкоди? Хто від того постраждає?

– Магія Гріха, як я зрозумів, – пояснював Тар, бо дуже добре знав нюанси його власного витвору. – Не тільки стосується зловчинення, а й порушення природних законів і порядків. Якщо тварина не може балакати, то вона і не повинна. Наші молодші брати не мають такого ж розуму, як людський. Та як дати їм його… Чи не думаєш ти, Іване, що тварина не забере собі зло людське і пристрасті людські, га? І що вона не буде представлена до Божого суду, як тепер її воля може бути спрямована супроти законів голоду й природних потреб?

– Он воно як… – потягнув Когут. – Я про таке не думав.

– Найбільше зло у тому Іване, що ми не хочем бачити зла, та воно майже всюди. Не можна здолати ворога, якщо дивитися на нього крізь пальці чи робити вигляд, що ворога – немає.

– Важкі думки ти кажеш, – Когут трохи не поклав руки на горбок, але вмить схаменувся. – Та, мабуть, у тих місцях, де ти мав сумнівну радість бути, такої науки навчиться неважко.

– Плітки, – відмахнувся Тар.

– Як забажаєш, – приснув Когут. – Тоді може по-іншому. Не насуплюй лоба. Я до того, що ти, Якове, багато мандрував, і міг бачити подібне.

Князь мовчав. «Хвороба» Когута була йому відома. Але показувати кості у кухлі на початку партії він не хотів. Гра тільки починалася, треба було витримати час.

– Маю подумати, – почухавши потилицю, мовив Тар.

– Розумію, – погодився Когут. – Але ж поквапся, буде твоя ласка, бо моя може – скоро скінчитися.

Уламок ХІ. Sanguine sollemnitatem

Князь вийшов з будинку. І тільки-но підпалив люльку, аби зробити театрально розіграну паузу роздумів задля Когута, як перед ним з’явився Дух справжнього Якова.

– Ти маєш допомогти Івану.

– Бо він твій товариш? – байдуже збрехав Тар.

– Ні, князю, – натомість серйозно відповів Дух. – Не тільки тому. Когута оберуть отаманом. Козаки люблять його. Інші претенденти також сміливі й честолюбні, та у Когута є запал, харизма.

– Щось я не помітив, – зізнався князь. – Іван нічим не вирізняється серед інших. Мені, скажім, Могила більш до вподоби. До того ж, твої слова залишать свою силу, навіть якщо Іван повернеться з вигаданого вами «того світу»?

– За таких обставин, князю, у Когута буде ще більше прихильників, а вороги будуть думати, що його не можна вбити.

– Згоден, про таке балачки підуть…

Тару не подобалось, коли хтось, окрім нього, виявляв розум. Хоча, переважно, те стосувалося лише Якова.

– Балачки, князю, – Дух Якова повільно розсипався, – світом правлять.

«Балачки, – повторив подумки князь. – Твої балачки, Хвиля, докучають мені усе більше і більше». І хоча думав Тар по одному, вигляд він мав зовсім інакший: спокійний і навіть трохи апатичний.

* * *

Дмухаючи люлькою Тар знов піднявся по сходах і увійшов до кімнати.

– Гаразд, Іване, – помітивши зникнення горбка, промовив князь. – Я згоден. Та аби розв’язати язика Пухнастому, я маю вчинити щось дурне. Є думки, що саме?

– Звісно, ні! Як я можу радити братові піти на гріх? Стривай, – похмурішав Когут. – Виходить, то не брехня… Твої мандри і справді були до потойбіччя… Якщо ти вже сам за магію берешся…

– А ти й досі вважав, що я у церковну бібліотеку їздив чи вишкіл який закінчував? – без образ мовив Тар. – Ні, Іване, не там я був. То як сам не маєш думок… Піду по ночі… Довкола позаглядаю, може, на кого лаятися почну без приводу, та й вистачить на заклинання.

Когут недовірливо зиркнув на князя, та, відчувши як у роті майже не має слини. нічого не заперечив.

– Не переймайся, – втішив Тар товариша Якова. – Усе буде добре. Не таке вже й жахливе те потойбіччя і та магія Гріху.

* * *

Відомо, що Тар збрехав. Лаятися не допомогло б. Зловчинення має бути справжнім, вагомим. І можливість скоїти подібне виникла сама собою.

Перевтілившись у кажана, Тар вирішив пошукати пригод. Але Січ спала. Він пролетів над стіною, минув східний порт та дістався затоки. Кружляючи між пишних крон, застиглих від штилю верб, князь, раптом помітив на березі козака, який садить дівчину у замаскований листям човен. Тар знову перетворився на Якова і сховався у чагарнику, аби прослідкувати за тим, що буде далі.

Князь не покладав великих очікувань на подібний епізод, але життя – то низка випадковостей, то чом би й ні. Козак, чиє обличчя князь ніяк не міг роздивитися, спустив на воду човна із молодичкою, та видершись на палубу сам, ухватився за весла і почав гребти. Що то була за дівчина – Тар здогадався. Козак же не був йому знайомим, та, мабуть, хтось із друзів писаря.

– Гребти, гребти і ще трохи до гори, – прошепотів Тар, слідкуючи за маленьким рибальським суденцем, що повільно колихалось на хвилях. Тар розумів: дістатися берега козаку і дівчині вдасться не раніше обіду, а може, й наступної ночі.

Раптом вода під маломістким завирувала і по обидва борти вилізли довжелезні суховії-руки, геть зовсім оповиті водоростями. Рука з кривими нігтями схопили дівчину за голову, та – заверещала, але й у такому, відносно недалекому, місці від Січі, навіть у нічну тишу, її ніхто не почув. Князь вихопив пістоля, і швидко запхнув назад до поясу. Доля дала йому подарунка. Він міг допомогти, та вирішив нічого не робити. Байдужість, як відомо, чи не найгірший гріх за усіх. Багато на йому темної магії скоєно. Вмостившись на м’яку теплу траву, Тар із захватом продовжив стежити за нападом.

У додаток до рук із-під води вилізла зубата паща. Декілька разів вона клацнула гострими іклами та розкрилася на всю ширину. Вправним рухом відкрутивши дівчині голову та іншою рукою зрізавши верхню половину козака із шаблею в одній руці, водяний запхнув трофеї собі до рота та зник під водою. За кілька секунд потому шабля вистрілила із води, закрутилася з низьким шурхотом і встряла до землі у кроці від князя.

– Ти бач, – протягнув Тар. – Я навіть не міг уявити, що й тут дитинча вештається. Чи то може його до Хорти щось манить…

Умить Тар пригадав усе, що відав – то була одна із його улюблених справ – і, зробивши миттєві висновки, знову вернувся до літньої тиші.

– Боюся, що затемнення сонця по цьому тижні примножить мій клопіт. Справжнє sanguine sollemnitatem1515
  ст. вульф. «свято крові»


[Закрыть] назріває… Шабаш, як кажуть у народі. Так… Як би було весело, аби я здихався цієї клятої обіцянки.

Тар дещо роздратовано зиркнув у небо. Майже повне біленьке коло місяця випускало яскраві промені. Князь примружився і опустив погляд до води. Під чорною полудою, продірявленою блискучими цяточками, по верху сріблястої місячної стежини повільно плив човен. Плив, прикрашаючи срібло темною смугою червоної крові.

Уламок ХІІ. Ще одна балакуча тварина

Повернутися Тар вирішив звично, без трансформувань. З південної вартової вежі, що красувалася над ринковими воротами, князя окликнули.

– Що це там за гівно по ночі вештається? Дірок у тілі замало?

На обличчі Тара промайнула усмішка. Цього козака Яків добре пам’ятав. Ще з юнацтва Турет почав лаяти всіх підряд, коли випив води з тої криниці, що під забороною була. Отож, тепер січовики мали терпіти лайки Турета, бо доброго слова від нього ніколи не почути. Дяки ж, а їх на Січі побувало немало, намагалися вилікувати лайливого козака, вигнати молитвами, або магією Покаяння той прокльон. Та все марно. Лиш завдяки деяким жестам, мирним людям на щастя, їм вдавалося зробити Турета на деякий час німим. Що ж до іншого…

Турет славився своєю зовнішньою вродою. Вродою настільки виключною, що дівчата усіх мастей навіть не звертали уваги на його лайливу манеру викладати думки. Усе у нього було в міру, у всьому була симетрія. Ніс та підборіддя, зріст і плечі. У блакитних очах Турета постійно панувала синь безхмарного неба. Але більш за все він славився своїм могутнім чоловічим приладом. І хоча козаки були відомі, як, здебільше, чемні представники людства, усе ж таки: люди є люди. То ж прилад Турета, з часом, перетворився на січову легенду та привід для підбурювань. Сам же Турет ніколи на те уваги не звертав і вважав, на подив інших, дану тему поганим приводом до жартів.

– То я, Яків! Не бач? – посмішки крикнув князь. – А ти ще й досі, друже, не можеш жодного речення вимовити без того, щоб гівно згадати чи образити кого?

– Відьмин чоловік! – сміючись крикнув Турет з висоти. – Дупою же-ж відчував, що гівняного мушкета можна не витягати. Проходь, курінний, досить сракою кропиву пестити.

– Гаразд. Бувай, друже.

– Стули свою пельку та йди вже! Падлючу тишу балачками шматуєш.

Турет замовк, а Тар, не кваплячись, пройшов крізь височенні дерев’яні ворота, що врізалися у січ на ровом.

* * *

Коли князь дістався кімнати Когута, то побачив те, на що ніяк не очікував. Біля ліжка, тримаючи руки над сплячим Іваном, стояв рудоволосий дяк. Від долонь дяка на все тіло Когута простиралася біла полуда, що іскрила сріблястими цяточками по всій довжині.

– Слава Сибові, курінний.

– Слава. А ти, мабуть, Мих? – запитав князь, намагаючись пригадати побачену ним магію.

– Кажи до мене Добрушка.

– Гаразд. І що це ти робиш, Добрушка?

– Я наклав на Івана чари Покаяння, – втомлено відповідав дяк. – Йому різко стало гірше. Трохи Кирила не побив. А я якраз у гості навідатися вирішив. Як тепер бачиш – вчасно.

Дяк оглянув полуду та продовжив:

– Заклинання Між світів занурило Івана до штучного сну, та довго я так не витримаю. Щобільше – два дні. Ще й з тиждень потому відновлюватись доведеться. Але два дні Іван ще протримається.

– Знаю, – погодився Тар. – Важке заклинання.

Дяк зиркнув недовірливо, але без розпиту мовив далі:

– Іван розповів мені у кількох словах про вашу бесіду. Я проти Гріху, та як іншого виходу немає – роби, курінний, що збирався. Тільки подалі від моїх очей. Не треба дяку на таке дивитися.

– Невже спокуса? – припустив Тар. – Чи чутки по Січі, що ти із бісами вештаєшся, неправдиві?

– Я не знаю, Якове, ні про чутки, ні про Гріх, – відсік Добрушка. – Та й знать не хочу. Бери ярчука і йди звідси. Ми ще поговоримо з тобою, але не зараз.

Князь уклонився і наказав Пухнастому йти за ним. Собака, зрозуміло, вагався. Зиркав то на окутого полудою товариша, то на дяка, то на того, хто наказував. Кінець кінцем покорився і з опущеною мордою поплівся за Таром.

Коли вони вийшли, князь вирішив, що треба відвести Пухнастого до свого куреня та після всього і ярчука, і Махана повернути до звичного вигляду. Тварини, що балакають, викликали у Тара дисгармонічну відразу. Може, саме тому, моделюючи прокляття перевертнів, князь так і не наділив останніх здатністю розмовляти.

* * *

– То буде мій товариш, йогі-го?

– Ні, – відсік Тар, підходячи разом із Пухнастим до коня. – Бажаю одним пострілом двох вразити.

Кінь не швидко второпав, про що мова.

– Йо-огі-го… А я вже звикати став до балачок.

Тар не звернув на нього увагу. Всівся на лаву біля бокової стіни куреня, подивився, аби нікого не було і знову провів магічний жест. Від пальців потягнулась синьо-зелена пара і, потрапивши до пащі собаки, за мить зникла. Не в приклад Махану Пухнастий почав говорити без ускладнень.

– Що з Іваном? – прохрипів ярчук.

– То ти нам розкажи, – князь запалив люльку. – Що трапилося біля стовпів?

Пухнастий на мить відвів голову. Він зробив те повільно, із почуттям: зовсім як людина, якій соромно. А потім поглянув карими очима із надто помітним ірисом довкола зіниці.

– Моя провина, – зітхнув собака. – Я ж не міг знати, що та гола людська дівчина – зла бісівська.

– То дівчина все ж була?

– Була, – погодився ярчук. – Я не відаю, про що саме казав Іван, бо людську до цього лише частками розумів. Та мені здалося, що не він, не інші, не можуть згадати, що відбулося насправді.

Тар випустив довгий струмінь диму.

– А ти – кмітливий собака, – промовив князь. – То кажи вже, як було.

– Добре, людино. Було так, – собака ліг та почав, заплющивши очі (Тар на це згадав, що собаки пам’ятають через ніс, то очі їм лиш заважають): – Коли ми прийшли до каміння від яких тхне смаленим, Іван наказав мені патрулювати, а сам із іншими козаками сховався у кущі. Після шести подихів вітру, сімнадцяти метеликів, двісті тринадцяти цвіркунів, сорока ропух та того, як я відчув одного водяного щура між дерев чи, може, просто з дерева – я, на жаль, не зміг відрізнити – до каменю наближалась нелюдська дівчина людської подоби. Її волосся – то водорості, шкіра – наче пелюстки квітів, а піт – схожий на молоко. Вона йшла, не торкаючись землі. Я оскалився на неї та ніхто, ніби нічого не помітив. Де йшла вона – квіти розкривалися і випускали пилок. Кілька птахів сіли їй на плечі. Щур, якого я відчув раніш, прибіг до неї і став крутитися біля ніг. Я не зрозумів, що саме… Може – щур, може – дратівливий пилок… В якусь мить я не стерпів і з усієї злості впився дівчині у ногу.

– Далі, – наказав Тар, відчувши майбутню паузу.

– А далі вона зникла, – Пухнастий облизав носа. – Іван з товаришами вийшов лише за сімдесят п’ять подихів вітру та… Навряд, треба все перелічувати. Й ми повернулися на Січ. Мене по дорозі, і вже на Січі, розглядали, відчиняли пащу, постійно нервово балакали. Все. Я скінчив.

– Ну, – Тар почухав лоба. – Як я і гадав. Добре, що пані мавка тобі вуха на вузла не замотала і не наказала бігти задки, доки у тебе скінчаться цифри у підрахунку вітрів.

– Справді не знаю, чому кинувся на неї, – задумливо прохрипів Пухнастий.

– Бо ти – ярчук, а вона – мавка. Які тобі ще треба пояснення? Годі. Ставайте разом, – наказав Тар Пухнастому і Махану.

– Може, мені мову, йогі-го, господарю…

Та кінь не встиг договорити. Йому, як і собаці, у пащу влетіла синьо-зелена пара.