151 500 произведений, 34 900 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 2

Текст книги "Облога Буші"

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?

  • Текст добавлен: 10 мая 2016, 16:40


Автор книги: Михайло Старицький


Жанр: Детская проза, Детские книги


Возрастные ограничения: +12

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

– Коханий мій, любий! – шепоче вона і хова на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її таким щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.

– Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! – присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей…

І знов усе лине, зника… далі, далі!

Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне – веде якийсь спів похоронний…

Тихо рипнули двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся, пов’язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.

– Не спиш усе, моя ягідочко? – прошамкала вона, наблизившись до Орисі. – Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!

– Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! – промовила тихо Орися. – А тільки не спиться мені… голову думи обсіли…

– Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! – зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку. – Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти… Ох, а господь інакше міркує…

– Не наді мною одною його воля свята, а над усіма, – відізвалась спокійно Орися. – Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку… – І Орися схопила і поцілувала руку у баби.

– Що ти, що ти, моя безталанна? – кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.

– Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.

– Та ще, моя ягідко, господь один віда, що станеться; а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисть уся від його шкереберть покотиться…

– Сили, бабусю, у ворога дужі – не подолати! А проте – хай буде, що буде, що богові миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?

– Молодесенькою.

– А як горіла вона, ти бачила?

– Годі! Годі! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище та панотець…

– Я засну, бабусю, – обезпечала Орися.

– Засни, моя дитино! А я готую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…

– Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, і я піду допомагати… – заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.

– Ні, ні! Ти відпочинь, – там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.

– Послухаюсь, бабусю, – згодилась Орися покірно.

– Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокій! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа і тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці.

Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне – веде якийсь спів похоронний…

Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.

– Царице безгрішна! – шепотіли уста її тихо. – До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічную славу!

Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.

Коли це раптом навдалі щось блискавицею свіргонуло; через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:

– Вставай, – уже починається!

III

Глупа ніч; проте у польськім Обозі край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопіт і рух. Слуги з походнями нишпорять, бігають від мажі до мажі; випаковують і припаси, і начиння всяке – куфи, барилки, пляшки; в обгорілій хатині приладнались кухарі з куховарством і край яскравого полум’я готують, печуть, на рожні шкварять і лаються. Навкруги, під дрібним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людські, – інші лежать скорчившись, інші сидячи сплять, і тільки де-не-де ходять між ними з рушницями пильні вартові.

А в спустошеній каплиці бенкет іде і варом кипить шляхетське життя.

Розіслано на долівці дорогі килими; розставлено складні шкуратяні канапи й кріселка, розложено столи і білими обрусами вкрито; на них у срібних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свічі воскові; на срібній і золотистій посудині їх полум’я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі. Сайгаки і голови з вепрів стоять на столі; розмаїті потравки, бігоси, лозанки парують і смачним пахом дратують охоту до їжі; у куфах, суліях, пляшках леліють ласкаво та втішно і старки, й наливки, і заморські вина, і темні та густі сорокалітні меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, підносячи більше та більше і вигадливих страв, і цілющого трунку.

На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний – Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап’янці з золотими острогами і срібна місюрка, а зверху наопаш – розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, що діамантом коштовним прип’ято. Многоцінне каміння яскріє і свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах прип’ятої до лівого боку дамаської шаблі.

І криклива пишнота, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесилена постава – нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі.

Попліч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; він, навпаки, одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум.

За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, на всю округу – пекло і жах; від його мусянжового, загартованого в боях обличчя віє холодом зимовим, з горбинкою ніс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха; в зеленастих очах яскріє сваволя і лютість.

Ліворуч почетнее місце сина кримського хана Махмета-Гірея – на цей раз порожнє: він чогось не прибув на сьогоднішній бенкет.

Далі за столами по достотам міститься панство вельможне; убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу, воно зібралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стільців, так вони зірвали зі стін схизматські образи, положили їх тилом на зруби та на них і розсілись. Одного образа вони дістать не здолали, бо високо висів, так він і зостався у них свідком єдиним.

Не дбаючи про холод і про вітер, що вривався в розбиті шибки і хитав тривожливе полум’я свіч, обличчя у бенкетарів, розшарені старкою, та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем і світились звірячою втіхою.

І регіт, і вигуки, і скоромні вигадки, і дзенькіт склянок, і цокіт ножів – все змішалось у галас безладний та дикий.

– На моє здання, – провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, – не слід нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жмені ошарпаних гультіпак – і негоже, і мети нема, та й часу жаль: Беллона страх вередлива і за марнування часу помстить жорстоко.

– Найперше, – сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, – панська вельможність надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочивок і сяку-таку розривку…

– Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, – підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський. – Замок Буша – це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.

– Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, – підкрепив пан Чарнецький.

– Тим краще, панове, – більше потіхи… але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт, – вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскріла ненависть. – Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла лиюень купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розуміє пан – самі кобіти, – це раз; в замку сховані усі добра, і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти, – це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем молодиць і дівчат… а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах воно не поміха, – це три; чи не так би то, лицарство славне?

– Правда, правда, яснійший графе! – загоготіла шляхта. – Се головна річ, і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

– Даруйте, пане гетьмане…, – почав було Лянцкоронський.

– Пшепрашам, вельможний пане, – перервав його пан Потоць. кий, і польний гетьман, ображений, змовк.

– За кобіт і за любощі! – підняв келих Потоцький.

– Віват! – загримотіло навколо.

– Хоча й оті хлопки, – вів далі, смакуючи губами, Потоцький, – неелегантні, грубі, незграбні і кізяком тхнуть… але іноді, панове, я люблю дичину залежалу… Хе-хе-хе!!

– Досконале, ясний графе! – підхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський. – Присягаюсь святим Паркелем, що кобіта і вино, та ще як до них додати пєньондзи – найкращі утіхи на світі. За Венеру ж, Бахуса та Меркурія, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Віват!!!

– Віват! Віват!! – розляглося навкруг.

– Тільки єдину увагу додам я, – відмовив Чарнецький, – щоб українських хлопок до кобіт не єднати: вони – тварюки!

– Між українками і по красі, і по душевних достотах суть привабні жінки і дівчата, – сперечив якось ніяково і нервово молодий шляхтич, що сидів осторонь і не доторкався до кубка.

Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство – на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі.

Зборонець був огрядний і стрункий – красень юнак; його біле, благородне чоло обмежали золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.

– Хочай й лицарський повин боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смілива і дражлива, – зауважив по невеликій паузі гетьман Потоцький.

– Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди, – промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

– І я прошу вибачення за його, – додав Чарнецький, – тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.

– Яким робом міг шляхтич шанобний виховуватись у хлопів? – здивувався Потоцький.

– Дуже просто, ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім’ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.

– Він мене мав не за хлопа, а за свого рідного сина, – поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.

– Сором, пане! – покрикнув грізно Чарнецький. – Через тебе сороміцькою кров’ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лічитись тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала…

У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів:

– За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хочай мене вигодовано і виховано у хлопській сім’ї, але ті хлопи мене змалку вчили правди, і честі, й добра, вчили, по своїй вірі схизматській, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.

– Ого-го! – перенісся ображений буркіт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблі держак; Потоцький стукнув об стіл келихом, аж многоцінна рідь розлилася; один тільки Лянцкоронський усміхнувся самовтішне і згорда.

– Я вірю панському слову, що гайдамаки винищили мій рід, – вів далі поривчасто шляхтич, – але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навіщо б він, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хіба б, може, для тяжчого катування, для гіршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозуміння страшенне, ця пекельна непевність мені вибачає зневір’я… В нашу добу, коли й закон, і права повалені в крив’яні калюжі і безкрая брато-губна…

– Братогубна?! – спалахнув гетьман Потоцький і брязнув шаблюкою об кріселко. – Коли б тільки на тобі не шляхетська зброя, ти б мені заплатив головою за те, що нашими братами хлопів назвав. Молодий шляхтич підвівся і затремтів, обурений гнівом.

– Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, – промовив улесним голосом Лянцкоронський. – Звичайно, і хлопи суть християни, тільки іншого розуму, а всі християни вважаються за братів по Христу.

– Чи не набралася й панська вельможність якого-небудь схизматського розуму? – процідив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. – В кожнім разі, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний і до наших шляхетських засад не подібний світогляд, на який не можна упевнитись в бої.

Поблід від образи юнак, відкинув назад свої кучері пишні, підголені елегантно кружком, і відповів з благородним запалом:

– Мій світогляд, мої думки, яснійший графе, мені кажуть усю кров до останньої краплі пролити за добро і за спокій моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства і за свободу нашої Посполитої Речі. З дитинства ходив я до грецької церкви і там навчився віротерпіння; проте, дізнавшись, що мене охрещено католиком, я зумію чесно ним бути і зумію вмерти, але за правду, за волю і за наш край! Присягаюсь яснійшому пану усім, що маю святого, – могилами батьків і дідів, славою моєї Литви і величчям Посполитої Речі, що без вагання буйну зложу, де скаже мені мій повин.

– Незле слово, – прищуривсь Потоцький, – але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає він ліпше, ніж мечем.

Шляхтич хотів був ще відповісти на теє, але Потоцький рукою махнув, і молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть із каплиці.

– От за таку образу, – покрикнув Чарнецький, аж зашарівшись від шаленості, – що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, – ні баби, ні жінки, ні дівчини, ні навіть дитини не ощаджу, – випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!

– Ось моя рука, пане воєводо, – простяг свою руку Потоцький, – тільки-но в винищенні ворога до ноги і лежить благо ойчизни.

– Так, так, ясний графе! – відізвалася більшість, а меншість похнюпилась мовчки.

– А я мислю, – підняв голос гетьман напольний, – що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарешті, і стане могилою Польщі: не в знищенні своїх кревних підданих, які й боронять наші крайниці, лежить сила держави, а в спільній користі та згоді.

– Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розійшлися думками, – відрізав з пихою гетьман коронний, – але тим паче я поступитись своїми не можу і даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душі не випустити живою, жодної, – наддав він, – пріч вродливиць з жоноти… а гірших – татарам.

– Я повинен коронному гетьману заявити, – напружив слово Лянцкоронський. – Інтереси війни, а з того й вітчизни потребують не забарювати тут війська, а лишить задля нагляду хіба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара і зломити борвія у цім краї – полковника Богуна; тільки в тім разі ми з безпекою зможемо рушити на головні сили ворожі. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скріпитися силою; тоді ми опинимося в лабетах і наші спільники татари, утративши надію на здобич, кинуться наші краї грабувати і на нас самих зброю повернуть… Уже недарма і на сьогодні не прибув сюди ханський син.

Слова Лянцкоронського були надто важливі і зрушили своїм тягарем всіх; але це збурило іще більш непохилу волю магната.

– Чудову панської можності думку я заховаю на спогад, – кепливо відповів крізь зуби Потоцький, – але преці ж я по волі славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на мені одному і відповідальність лежить за розпорядки, а панський обов’язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.

– Свої обов’язки, ясний графе, я знаю! – промовив Лянцкоронський, кивнувши головою недбало.

– Ну, так я наказую: зараз же удосвіта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу і до ноги знищити всіх!

– Ким не ким, а вже мною яснійший граф задовольнений буде! – гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. – Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потішуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небіжчика батька.

– Так, так! – злорадо зареготав гетьман. – За потіху пана Чарнецького, за його помсту преславну! – підніс він налитий джурою келих.

А осяяний тріпотливим світлом лик богочоловіка дивився згори лагідно на сп’янілі і розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей своїх, за яких і розпинавсь на хресті.

IV

Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві айв три перії дубові мажі, окуті добре залізом, – найкраща оборона рухома супроти нападу кінниці, – підглибшались рови і окопи, перетаскувались майже на плечах бойові всякі прилади – гармати, діла і гаківниці. Поважно, порядно, без зам’ятні, з безперечним послушенством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа.

– А нуте, хлопці, тягніть сюди, на середину, нашу паню пузату та постеліть постіль добрячу, обложіть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.

– Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, – відгукнулись у темряві зігнуті спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.

– Ще б не подякувала? Як плюне, дак будуть ляшки-панки протирать очі! – весело додали ті, що коло бійниці заступами та лопатами працювали.

– Запорошить! – завважив, усміхаючись, і пан сотник. – А ви ще, хлопці, приволочіть їй до гурту й до бесіди хоч зо дві панянки та приладнайте їх по обіруч у пані; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, дак мені навіть цікаво, як до наших добродійок дістануться непрохані гості.

– Повинно не іначе, як рачки або шкереберть, – постановив Шрам – зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом і риштувались бойові озброєння.

– Вірно! – зміцнив і пан сотник. – А ось, Шраме, я ще міркую у ці закутки приладнати по дві гаківниці і по дві плющихи в додачу. (Плющихами в інших місцинах звалися баштові рушниці з широкими на кінці і сплющеними гирлами).

– Чого й краще! – згодився Шрам. – Коли б навіть і гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.

– А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вітанням контентні, – пояснив сотник.

– Потіха, та й годі! – додали з реготом ближчі чуприни.

– Тривайте, братці! – укинув з тривогою сивоусий козак. – А де ж наші баби-цокотухи? Без них, бра, і свято не в свято!

Всі сполошилися й оточили діда кружком.

– Як без бабів? Без бабів неможливо! Вельможній гетьманші і панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвітніше! – загомоніли довкола.

– Не турбуйтесь! Бабів я волочу! – почувся з пітьми голос хорунжого. – Дві захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у містечку; та й важкі ж, прокляті, – по три пари волів ледве тягнуть.

– Нам і двох досить, адже й дві баби ярмарок чинять, – завважив пан сотник, і юрба відповіла на те спільним реготом. – Ти от, Шраме, упорядись з жіноцтвом: ти ж коло цього діла ходити зугарний!

– Коло баб’ячого? – засміявся Шрам. – Воно хоч у нас, у Січі, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог і неука умудрить: ми цих бабів між панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свій час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень «пшепрашам»!

– Ух, славно! Баби наші, верещухи-брехухи! – зраділи козаки своїм любим і погладили ласкаво по мідяних пащах.

– А в містечку що діється? – спитав хорунжого сотник.

– А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається – підновляють окопи, розставляють гармати і запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожі вартових, а самі з припасом прибудуть сюди.

– Добре, – промовив пан сотник, – так ми до світу геть-геть улаштуємось і вхитримося ще й відпочити, поки вилежуватись будуть вельможні панята. Ну, а у млин під лотоки на чати готуються?

– Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловік з левенців та тридцять з охочих…

– О? То чудесно! – заспокоївся сотник. – Дружніше, хлопці, метніться, напружтесь та кінчайте роботу!

Всі заметушились. У хмурій пітьмі, завіяній ще туманистою мрякою, на плямах мутного одсвітку з ліхтарів ледве мрілися широкі плечі та могучі розхристані перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженіла негода; лютував вітер; холодний дощ, а то й ожеледь аж різали по виду, а козаки в самих сорочках, що парусили на вітрі, та в широких штанях з такою втіхою походжали, немовбито душної літньої ночі, чекаючи до розмови коханку.

Коли всі земляні роботи було скінчено, гармашню геть розставлено, бойовий припас знесено і розпайовано до потреби по торбах козачих, тоді пан сотник зібрав усіх оборонців край своєї мажі і мовив:

– Ну, тепера, товариші-братове, все готово до зустрічі гостей – і кавуни, і галушки, і горох, і капуста, і пиво червоне, так і нам оце слід перед бенкетом смикнуть оковитої. Тільки слухайте мого розпорядку: ти, Шраме, заправляй панями і бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в правий закуток, а ти, Жидолупе, – у лівий; хорунжому доручаю тридцять Вернидубових левенців та сім десятків охочих, – це задля випаду до потреби… щоб в усіх келепи, шаблі, й ножі, та пістолі, а то й списи. Та слухайте ще, братове, – у стрільбі не хапатись, не метушитись і не пускать набоїв на вітер, а міритись добре, аби кожна куля козача несла смерть, кожна бомба – погибель: адже їх – ворогів і поганців – як сарани, цілі хмарища, так, спасибі богові, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах вип’ємо.

Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, і той, піднявши його угору, промовив:

– Ну, дорогі мої друзі і браття, – за святу віру, за волю, за нашу матір Вкраїну і за вас за орлят! Хай вороги не потішаться нашою полохливістю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу! Покажемо, братці, цілому світу, як ми уміємо за праве діло стояти, як ми уміємо весело й умирати.

– Покажемо, пане сотнику, покажемо! – розлігся дружний галас навколо.

– Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а пластунів пошли, Шраме, на засіди; решта ж спочиньте трохи перед весіллям.

– За твоє здоров’я, пане сотнику! – всі відгукнулися радо і по черзі, з повагою стали до кашовара підходити.

За півгодини все козацтво бентежно попід валами та під возами лежало, і тільки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.

Нарешті прокинувся день і глянув на світ божий підсліпуватим, сльозовистим оком; в пригороді застав він усіх козаків і жвавих, і бадьорих, і веселих, при ділі: інші вигострювали шаблі й ножі, інші переносили в потрібні місця припас і оружжя, інші налздовували у рушницях кремниці, інші чинили коротку молитву, а здебільша лежало по валах та по мажах і, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.

А ворожий табір починав уже теж ворушитись і розповзатись чорними плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною хмарою насовувались татари; ліворуч, коло польського генерального обозу, риштувались лавами польські улани й драгуни; і в далині млистій можна було відрізнити високі ківери від живчастпх патлатих шоломів. Посередині густими потугами згромаджувалась піхота.

На білому пишному румаку у многоцінній збруї виїхав граф Потоцький і зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд. Гетьман глянув на башти розкішного замку, що красували з-за широкого ставу, глянув на містечко і пригород, що тулились до скелі під крилом його і були сповиті мертвим покоєм, глянув навколо і здивувався, що й досі ще нападу не почато.

Генеральний обозний пояснив яснійшому графові, що польний гетьман казав перетягти спочатку на греблі гармати і розгрюкати окопища, а потім уже на здобут міста рушити.

– З такою рванню та ще церемонії вигадав? Послать миттю татар і розчавити відразу гадюк у їхнім кублі, – спалахнув Потоцький.

– Татари зреклися від штурму, – відповів обозний.

– Гієни падлючі! – процідив з злобою гетьман. – Тільки на падла збігаються! Так женіть до напольного гетьмана і від мене накажіть, аби зараз п’ятсот чоловіка німоти і тисячу наших на пригород рушили і гарда добули, – я хочу ниньки обідати в замку.

Генеральний обозний послався віддавати накази, і за півгодини на краю вузького шляху, що вів аж до пригорода, лаштувалась уже грізна батава.

– Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? – спитав сотник, занудившись чеканням.

– Уже на шляху готуються, дурні, – відповів Шрам із бійниці. – Ти, батьку, дозволь мені першому привітати їх гостинцем.

– Та тобі, Шраме, завсігди щонайперша шана у бога, – згодився сотник, смакуючи люлькою, і сам зіп’явся на мажу, щоб полюбувати першим привітом.

– А славно обмерзли голощоком окопи, – завважив він, глянувши, – от для воріженьків буде скобзалка напрочуд.

– Так, так! – відізвався й Шрам. – Михайло святий нам споміг.

Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом і тулився одним боком до ставка, а другим – до узбочі, що стрімкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало і глибшим, і жаховитішим: в одному місці воно вузило шлях до шести сажнів, потім знову відходило і знов наближалося, утворюючи якусь площину на взір виспи, якої ворогам було не примітити. Довгастими лавами, під згуки литавр і сурем, напасники рушили весело, оглядно.

– Гармаші, пильнуй! – командував Шрам. – Набивай бабів дрібною картоплею, а паній – галушками, а гаківниці й плющихи – горохом, наводь усі метко на тамту площину, підготуй на зміну набої, і як махну люлькою – шквар!

– А в вас, хлопці, чи рушниці готові, чи на поличках є порох? Оглядіть, підсипте сухого! – обернувся до козаків, що за возами засіли, пан сотник.

– Усе, батьку, напоготові, тільки гукни! – відмовили з-поза маж веселі обличчя, хочай очі їм блимали лиховісним вогнем.

Батава дійшла до вузької перейми, зупинилась у непевності, боячися пастки; але, завваживши, що далі шлях ширшав і що, дасть біг, не буде жодної відсічі, рушили наперед.

А Шрам за ворогами пильно зорив, і коли останні зайшли на площину, він махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, і здригнули, задзвеніли залізом вози, із пащів у баб і панянок вибухнули довгими цівками густі клубища білого диму і розіслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвій змішав і зім’яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грізну, а тепера розметану і повалену в порох, – сотні молодих, жизнедужих побратимів скошено рукою кревних братів, і осквернилася рідною кров’ю омита земля, і повисли в повітрі крики на пробі, і лемент, і обірваний стогін…

Збилася в купу юрба і почала давить один одного; інші зривалися з узбочі у провалля, інші кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехід, а новий вибух з баб і панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму і жаху кидали безталанні геть зброю, кидалися осліп зі скель, ринули у плин по крижаній воді і, задубівши, зразу пускалися на дно…

– Tausend Teufel! – покрикнув німецький проводир. – Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!

– До зброї! Бігцем! – розляглася і в другім місці команда.

Звиклі до послушенства і до бойового вогню німці рушили перші, а за ними пішли й поляки. При виході з другого ще вужчого, переходу зустрів їх вибух гарматний і вчинив жаховиту руїну; чавун і свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кістки, обляпували мазкою живих; охоплені жахом мізерні купки вганялися і в ставок, і в провалля, і вперед… Але ледве надбігли кілька кроків завзяті, як підпали під перехресний вогонь з гаківниць і плющих який нівечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись і нічого не бачачи в диму, навмання, осліп все ще ринули до окопищ.

– А нуте, хлопці, тепера наша черга! – крикнув сотник і двісті жерел, виставившись із-за окопищ, затріскотіло у перса недобитків могутньої сили.

Розсатанілі, з скаженим жахом на обличчі, злиденні останки кинулись у рів, а звідтіля поп’ялись на вали… І вони, сп’янілі від помсти, таки дістали б мети, і не одна б козача душа попрощалася з білим тілом, коли б не пошклила валів ожеледиця: забісованці кидались на окопища і склизили шкереберть у рів, збиваючи з ніг товаришів.

– Гляньте-бо, хлопці, як ляшки-панки скобзаються! – сміявся сотник.

– Занятно! Го-го-го! – реготіли хижим реготом козаки кепкуючи над німцями та ляхами. – А нуте, нуте! Поскобзайтесь трішечки ще, а ми вам носи підлатаємо.

– Агов, хлопці! Локшіть їх упень! – крикнув сотник і випалив із пістоля у німецького ватажка, що кричав мов скажений:

– Donnerwetter! Бийте тих хлопів!

Молодий біловусий німчина тільки руками розвів і навзнак упав нерухомо.

Почалась різанина, та ненатла, огидна, звіряча різанина коли чоловік, сп’янілий від крові, розсатанілий від гвалту, запінившись, з хижим реготом б’є нещасного, безоружного брата, що плазує край ніг і благає, на бога, пощади.

А з вишнього замка, з дзвіниці, назустріч звитяжному галасу і стогону бездольних скональців линув урочистий дзвін і велебний псалом славословців до господа, і всі оті згуки разом неслись за крайниці життя, аж до небесних осель бога любові та ласки…

Внимание! Это ознакомительный фрагмент книги.

Если начало книги вам понравилось, то полную версию можно приобрести у нашего партнёра - распространителя легального контента ООО "ЛитРес".
Страницы книги >> Предыдущая | 1 2

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю

Рекомендации