112 000 произведений, 32 000 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 1

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?

  • Текст добавлен: 20 августа 2016, 14:50


Автор книги: Нік Вуйчич


Жанр: Иностранные языки, Наука и Образование


Возрастные ограничения: +12

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Нік Вуйчич
Життя без обмежень
Шлях до неймовірно щасливого життя

Богові: Отцю, Синові та Святому Духові.



Також хотів би присвятити цю книжку родині Тотів із Сан-Дієго, штат Каліфорнія. Я вдячний їм за наріжний камінь віри, що його Філ встановив у моєму житті. Його неймовірна прихильність до євангелізму поклала початок мого нового життя.



Вступ

Звати мене Нік Вуйчич. Маю двадцять сім років. Я народився без рук і ніг, та на долю не нарікаю.

Я мандрую світом, аби надихнути мільйони людей. Я закликаю всіх озброїтися вірою, надією, любов’ю та сміливістю і здолати всі перепони, що стоять на шляху до здійснення мрій. У цій книжці я розповім про свій шлях. Певна річ, переді мною поставали певні перешкоди, та більшість із них знайома кожному. Я хочу надихнути вас на здолання власних проблем і незгод. Хочу, аби ви знайшли власну мету життя. Ваше життя мусить бути прекрасним.

Нам часто здається, що життя несправедливе. Скрута і складні обставини змушують нас сумніватися в собі й призводять до розпачу. Я добре це знаю. Та в Біблії мовиться: «І в скруті шукай щиру радість». І на засвоєння цього уроку в мене пішло декілька років. Але тепер я чудово це розумію, і на власному досвіді допоможу вам усвідомити, що найтяжче в житті – самих себе збагнути і своїми дарами поділитися з ближнім.

Мої батьки – ревні християни. Та коли у них з’явився я, дитина, що не мала ані рук, ані ніг, вони засумнівалися в Богові: з якою метою він створив мене? Спершу вони думали, що така людина, як оце я, не має надії на майбутнє. Їм здавалося, що я ніколи не зможу жити нормальним, повним життям.

Та сьогодні моє життя перевершує те, про що ми навіть не мріяли. Щодня я спілкуюся з багатьма людьми телефоном, електронною поштою, з допомогою смс-повідомлень і в Twitter. Люди підходять до мене в аеропортах, готелях і ресторанах. Вони обіймають мене і кажуть, що я змінив їхнє життя. Це справжня благодать Господня. Я неймовірно щасливий.

Ми з батьками навіть не уявляли, що моя вада – мій «тягар» – може стати благословенням, а інвалідність відкриє переді мною неймовірні можливості, дозволивши спілкуватися з іншими людьми, підтримувати їх, розуміти їхній біль і дарувати їм розраду. Так, мені нелегко ведеться, та я маю люблячих родичів, Господь дав мені жвавий розум і вселив у мою душу глибоку і щиру віру. Я відверто поділюся з вами тим, як після пережитих незгод до мене прийшли віра і усвідомлення сенсу життя.

У підлітковому віці (а в цей період усі ми замислюємося над своїм майбутнім), мене охоплював відчай. Здавалося, я вже ніколи не стану «нормальним». А вдавати, що моє тіло – таке саме, як і у моїх однолітків, неможливо. Я намагався займатися звичайними хлоп’ячими справами – плавати або кататися на скейтборді, та вкотре впевнювався, що в світі багато того, чого я просто неспроможний зробити.

Жорстокі діти називали мене почварою і не хотіли спілкуватися зі мною. Я ж почувався звичайнісіньким хлопчиком і хотів бути таким, як усі. Та мені це було не під силу. Я хотів, щоб зі мною дружили, але цього не відбувалося. Я хотів бути звичайним, однак і це не виходило. Я бився головою об стіну. У мене боліло серце. Я був пригнічений, нещасний, не бачив сенсу жити, страждав від того, що приречений вічно бути тягарем для близьких, мене опосідали чорні думки. Я почувався самотнім навіть тоді, коли поруч зі мною були мої рідні. Але я жорстоко помилявся. Те, чого я не знав у чорні дні мого дитинства, могло б вистачити на книжку. Ту, що її ви зараз тримаєте у руках. Я хочу показати шлях по той бік горя, де ви станете сильнішими, наполегливішими, сповнені бажання змінити власне життя так, як ви навіть і не мріяли.

Коли ви маєте бажання і прагнення щось зробити, і якщо на це «щось» є ласка Божа, ви неодмінно досягнете свого. І це дуже важливо! Правду сказати, я й сам не завжди у це вірив. Якщо ви бачили якусь із моїх бесід в Інтернеті, то напевно відчули, що щастя, яке мене сповнює, – це результат тривалої праці. Спершу я не мав того, чого потребував. І те, чого мені бракувало, я знайшов згодом. Отже, щоб жити без обмежень, я потребую:

· Потужного відчуття сенсу життя.

· Непохитної надії.

· Віри в Бога і в нескінченну Його милість.

· Любові й прийняття самого себе.

· Правильного ставлення до життя.

· Сили духу.

· Готовності до змін.

· Сильного серця.

· Готовності шукати можливості.

· Здатності оцінювати ризики і сміятися над життям.

· Бажання служити людям.


Кожен розділ цієї книжки присвячений одному з пунктів мого списку. Я спробую розповісти вам про них так, щоб можна було скористатися ними на шляху до повноцінного й осмисленого життя. Я написав цю книжку, тому що хочу поділитися з вами любов’ю Господа, і щоб ви відчули радість і щастя, що їх Він призначив для вас.

Якщо ви – один із тих, для кого кожен день – тяжка боротьба, пам’ятайте, що в моєму житті була не лишень боротьба. А ще й відчуття сенсу і мети життя, завдяки чому життя моє стало таким, про яке я навіть мріяти не міг.

Будь-хто впродовж свого життя переживає важкі моменти. Людина падає, і, здається, що вже не стане сил звестися на ноги. Мені знайоме це відчуття. Воно знайоме нам усім. Життя – непроста річ. Та долаючи перепони, ми загартовуємося, і повинні бути вдячні за те, що перед нами відкриваються нові можливості. Важливо також, як людина впливає на довколишніх, і те, як вона завершує свій шлях.

Я люблю власне життя так само, як і ваше. І перед нами відкриваються неймовірні можливості.

То що скажете, друзі? Вирушаймо цим шляхом разом?

Розділ 1
Як не можете дочекатися дива – створіть його

На YouTube ви знайдете моє відео, де я катаюся на скейтборді, серфінгу, займаюся музикою, б’ю по м’ячику для гольфу, падаю, підводжуся, спілкуюся з людьми. А найприємніше те (ви побачите), як мене обіймають відомі й знамениті люди.

Для пересічної людини це звичайнісінькі речі, чи не так? То чому ж люди переглянули моє відео мільйони разів? Мені здається тому, що попри фізичні обмеження я живу так, наче й не маю ніяких обмежень.

Досить часто люди вважають, що інваліди – бездіяльні й слабкі, а ще, можливо, навіть озлоблені й відлюдькуваті. Мені подобається дивувати їх тим, що я веду дуже активний і часом навіть екстремальний спосіб життя.

Серед сотень коментарів до мого відео найчастіше трапляється такий: «Коли вже такий хлопець може бути щасливим, я замислився, чому ж часом мені так шкода себе… чому іноді мені спадає на думку, що я не достатньо гарний, не достатньо привабливий тощо. Як такі думки можуть опосідати мою голову, коли цей хлопець без рук і ніг ЩАСЛИВИЙ?!».

Мене часто запитують: «Ніку, і як тільки тобі вдається бути щасливим?». Можливо, вам доводиться боротися з певними власними проблемами, тому спершу я дам вам загальну відповідь:

Я пізнав щастя, коли зрозумів, що попри свою недосконалість, все ж можу бути ідеальним Ніком Вуйчичем. Мене створив Бог відповідно до власних планів, що їх Він мав тільки на мене. Не хочу сказати, що мені не потрібно удосконалюватися. Навпаки, я постійно намагаюся поліпшити себе, щоб успішніше служити Господові й світу!

Я вірю в те, що в моєму житті немає обмежень. І хай там які б проблеми вас не гнітили, я хочу, щоб ви ставилися до свого життя так само, як я. Починаючи нашу спільну мандрівку, будь ласка, подумайте про обмеження, що їх ви створили для себе самі або дозволили створити іншим людям. А тепер подумайте, як би воно було, коли б раптом зникли ці обмеження? Як склалося б ваше життя, коли б ви могли все?

Я – справжній інвалід, однак живу повним життям. Унікальний стан відкрив переді мною унікальну можливість – можливість спілкуватися з тими, кому важко. Тільки уявіть, які можливості відкриються перед вами!

Ми занадто часто повторюємо собі про те, що не достатньо розумні, вродливі або талановиті, щоб реалізувати свої мрії. Ми покладаємося на оцінку інших людей, обмежуючи власні можливості. Хіба може щось бути гірше! Та ось так міркуючи, ви обмежуєте плани Бога, що їх Він приготував для вас! Ви ж бо є Його творінням. Він створив вас для певної мети.

Відмовляючись від власних мрій, ви обмежуєте силу Бога. Ви не можете обмежувати власне життя, позбавляючи себе у такий спосіб Його любові!

Я маю вибір. Ви маєте вибір. Ми можемо жити самими розчаруваннями і нестатками, відчувати гіркоту, гнів і смуток. Та, наразившись на життєві незгоди і неприємних людей, ми здатні вчитися на власному досвіді, рухатися вперед і брати на себе відповідальність за своє щастя.

Як і всяке Боже творіння, ви прекрасні й дорогоцінні. Ви заслуговуєте на всі діаманти на світі і навіть більше. Ми з вами створені для того, щоб стати тими, ким повинні стати! Мета нашого життя – прагнення стати кращою людиною, розширити свої межі та мріяти про Велике. Не завжди ваш шлях буде встелений трояндами, і ви не маєте рухатися ним, як танк. Та однак життя прекрасне. Я хочу сказати вам: хай якими були ваші життєві обставини, поки ви дихаєте, ви можете зробити свій внесок у це життя.

Я не маю змоги покласти руку вам на плече, але здатний з вами щиро поговорити. Хай яким жахливим здавалося вам життя, завжди є надія. Хай якими сумними були обставини, попереду на вас чекає щось хороше. Хай які потужні постають завади на вашому шляху, ви зможете їх здолати. Бажання змінитися ще не означає змінитися насправді. Все ваше життя може змінити тільки рішення негайно діяти!

Все, що робиться – на краще. Я впевнений в цьому, адже підтвердженням цього є моє життя. Що може бути доброго у житті безрукого і безногого інваліда? Дивлячись на мене, люди розуміють, з чим я зіткнувся, які труднощі й перешкоди подолав. Вони хочуть говорити зі мною, надихатися моїм прикладом. Вони дозволяють мені ділитися з ними моєю вірою, дарувати надію, вселяти їм любов.

Такий мій внесок у це життя. Дуже важливо усвідомлювати власну значущість. Знайте, що ви теж можете зробити свій внесок. Якщо зараз ви засмучені й пригнічені, в цьому немає нічого особливого. Пригніченість – ознака того, що ви хочете від життя більшого, ніж маєте зараз. І це добре. Дуже часто життєві негаразди підказують нам, якими ми повинні бути насправді.

Цінність життя

Я далеко не одразу збагнув, що ж доброго в тому, що я народився саме таким. Коли моя мама завагітніла, їй було двадцять п’ять років. За професією акушерка, вона працювала медсестрою в пологовому будинку і дбала про сотні матерів і немовлят. Завагітнівши, вона відразу ж стала стежити за своїм харчуванням, з обережністю ставилася до ліків, не пила алкоголю, не вживала аспірин та інші знеболювальні. Вона звернулася до найкращих лікарів, і вони запевнили її у нормальному перебігові вагітності.

Та однак її щось непокоїло. У міру наближення пологів мама кілька разів ділилася своєю тривогою з чоловіком. Весь час повторювала: «Сподіваюся, з дитиною все буде гаразд».

Під час двох ультразвукових досліджень лікарі не помітили нічого незвичайного. Вони сказали моїм батькам, що у них буде хлопчик, та й словом не прохопилися про те, що у дитини немає кінцівок! Я народився 4 грудня 1982 року. Спершу мамі мене не показали, але вона відразу ж запитала у лікарів: «З дитиною все гаразд?». У відповідь ані слова. Спливав час, а мамі все ще не показували немовляти. Вона відчула недобре. Лікарі не поспішали вручити їй дитину: викликали педіатра, відійшли в дальній кут кімнати і стали оглядати мене й радитися. Коли мама почула мій голосний плач, заспокоїлася. Та батько, який ще під час пологів помітив, що у мене немає руки, відчув запаморочення, і його вивели із приміщення.

Сестри і лікарі були вражені моїм виглядом. Вони швидко закутали мене в пелюшки. Мама бачила, як засмутилися медики. «Що сталося? – запитала вона. – Скажіть, що з моєю дитиною?».

Лікар не відповідав, але мама наполягала. І тоді він обмежився медичним терміном: «Фокомелія».

Мама все зрозуміла, не могла в це повірити. Фокомелія – це каліцтво, відсутність кінцівок.

А тим часом мій батько перебував у коридорі, на самоті зі страшними думками про те, що сталося з його дитиною. Коли педіатр вийшов, щоб із ним поговорити, він розридався: «Мій син, що з ним? У нього і справді немає руки?».

«Ні, – щонайм’якше відповів педіатр. – У вашого сина немає ані рук, ані ніг».

У батька підкосилися коліна. Він упав на стілець і не міг говорити. Та згодом гору взяв інстинкт чоловіка і батька. Він кинувся у палату, щоб сказати дружині про це, перш ніж вона побачить дитину. Та мама вже все знала і гірко плакала. Лікарі запропонували їй взяти мене на руки, але вона відмовилася і веліла мене забрати.

Сестри плакали, акушерка плакала. І, певна річ, я також плакав! Нарешті вони показали мене мамі. Мама не могла знести цього видовища: у її дитини не було кінцівок.

«Заберіть його, – сказала вона. – Я не хочу торкатися до нього і бачити його».

Батько й досі шкодує про те, що лікарі не дали йому можливості правильно підготувати дружину. Коли вона заснула, він прийшов до мене в дитячу, а потім повернувся до дружини і сказав їй: «Він такий гарненький». Батько запитав, чи не хоче мама подивитися на мене, але вона була занадто приголомшена. Він зрозумів її почуття і поставився до них із повагою.

Моє народження стало для батьків і нашого приходу не святом, а величезним горем. «Якщо Бог – Бог люблячий, – говорили люди, – то чому ж Він дозволяє такому статися?».

Горе моєї матусі

Народження первістка – чудовий привід для згуртування сім’ї. Та коли народився я, моїй матері ніхто не надіслав квітів. Це вразило її та посилило відчай.

Вся в сльозах, вона питала у мого батька: «Невже я не заслужила квітів?». «Вибач мені, – відповів він. – Звісно, ти їх заслужила!». Він пішов у квітковий магазин і повернувся з прекрасним букетом.

Про все це я довідався, коли мені виповнилося зо тринадцять років. Тоді я почав розпитувати батьків про моє народження і про їхню реакцію на те, що я народився без рук і ніг. В той день мені було тяжко у школі. Я розповів про це мамі, і вона плакала разом зі мною. Я сказав їй, як страждаю через те, що не маю рук і ніг. Вона витерла мої сльози і сказала, що вони з батьком вірять в те, що у Господа є для мене якийсь план, і дуже скоро Він його відкриє. Я й далі розпитував батьків. Мої питання були продиктовані звичайною цікавістю. Крім того, цікаві однокласники весь час дошкуляли мені розпитуваннями.

Спершу мене лякало те, що могли повідати батьки. І справді, їм було важко розповісти все. Я не хотів влаштовувати їм допит. Попервах мама й тато були дуже обережні й намагалися мене всіляко захистити. Та я зростав і розпитував їх дедалі наполегливіше. І тоді, зрозумівши, як мені важко, вони розповіли мені про свої почуття і страхи. Почувши, що мама не хотіла взяти мене, новонародженого, на руки, я дуже засмутився (це м’яко кажучи). Як я міг іще почуватися, коли довідався, що навіть власна мати знехтувала мною… Певна річ, я страждав.

Уявіть себе на моєму місці: дуже боляче почуватися зневаженим… Але потім я подумав про те, що зробили для мене мої батьки за цей час. Вони багато разів доводили мені свою любов. До моменту цієї розмови я був уже досить дорослим, щоб подивитися на проблеми очима матері. Перебіг її вагітності був нормальним, і лише інтуїція підказувала: щось не так. Вона була вражена і налякана. Як я повівся б на її місці? Не впевнений, що зміг би впоратися з цим горем так само, як вони. Я поділився з ними своїми думками, і ми знову занурилися в спогади.

Добре, що ми почекали з цією розмовою. До цього часу я вже напевне знав, що батьки мене люблять. Ми продовжували ділитися своїми почуттями і страхами. Батьки допомогли мені зрозуміти: вони свято увірували в те, що Бог створив мене таким задля якоїсь мети. Я був дуже наполегливою і завзятою дитиною. Мої вчителі, батьки інших дітей і сторонні люди часто говорили моїм батькам, що моє ставлення до життя надихає їх. А я усвідомлював, що хай як мені було важко, багатьом ведеться ще важче.

Сьогодні я багато подорожую світом і бачу жахливі страждання. І вдячний за те, що у мене все склалося саме так, а не інакше. Я не зосереджуюся на тому, чого мені бракує. Я бачив дітей-сиріт, які страждають жахливими захворюваннями, бачив молодих жінок, котрі потрапили у сексуальне рабство, бачив чоловіків, що опинилися у в’язниці через те, що вони були занадто бідні, щоб сплатити свої борги. Страждання є скрізь і часом вони нестерпні. Та навіть у найжахливіших нетрях, в серці найстрашніших трагедій є люди, яким вдавалося не тільки вижити, а й залишатися щасливими. У нетрях Міста Сміттярів, на околиці столиці Єгипту Каїра, я ніяк не сподівався побачити радість. Квартал Маншит Нассер притулився на прямовисній скелі. Назва кварталу дуже точно відповідає смороду, що шириться його вулицями. Більша частина з п’ятдесяти тисяч жителів Міста Сміттярів днями тиняється вулицями Каїра, збирає сміття, звозить додому й сортує його. Щодня люди порпаються в горах сміття, залишеного вісімнадцятьма мільйонами жителів столиці, сподіваючись знайти щось таке, що можна продати, переробити або хоч якось використати.

На вулицях я бачив купи сміття і смердючих залишків. Здавалося б, люди, що живуть тут, повинні бути охоплені відчаєм… Їхнє життя і справді важке. Але ті, з ким я зустрічався, дбали одне про одного, були щасливі й сповнені віри. Єгипет на дев’яносто відсотків мусульманська країна. Місто Сміттярів – єдиний переважно християнський квартал Каїра. Майже дев’яносто вісім відсотків цього кварталу – християни-копти.

Я бачив безліч нетрів по всьому світу. Каїрські нетрі виявилися найжахливішими і найбільш відразливими. Та в цьому маленькому світі панувала неймовірно тепла і дружня атмосфера. У крихітній бетонній церкві послухати мене зібралися близько ста п’ятдесяти осіб. Коли я заговорив, то був вражений радістю і щастям, що їх випромінювали ці люди. Я рідко почувався таким щасливим, і буквально купався в їхній любові. Розпитував людей про те, як змінилося життя в районі завдяки волі Бога. Віра підносила їх над життєвими негараздами. Їхні сподівання були пов’язані не з земним життям, а з життям вічним. Вони вірили в дива і дякували Богові за те, що Він є і що Він робить для них. І я розповів їм, як Ісус змінив моє життя. Перед від’їздом ми залишили кільком сім’ям рис, чай і невелику суму грошей, на яку можна було б купити їжі на кілька тижнів. Ми привезли з собою спортивне спорядження, футбольні м’ячі та скакалки для дітей. Нас одразу ж запросили пограти з місцевими дітьми. Ми веселилися і раділи життю, хоча перебували у страшних нетрях. Ніколи не забуду цих дітей і їхні усмішки. Я вкотре впевнився, що щасливим можна бути за будь-яких обставин – треба тільки вірити в Бога.

Як бідні діти можуть сміятися? Як можуть радіти в’язні? Ці люди піднеслися над обставинами, які були поза їхнім контролем і розумінням. А потім зосередилися на тому, що могли зрозуміти і контролювати. Мої батьки вчинили так само: поклалися на слово Господа. Все в цьому житті робиться відповідно до Його плану і мети.

Родина віри

Батьки мої родом із Сербії (територія колишньої Югославії), обоє походять з суто християнських сімей, які емігрували в Австралію, коли вони були ще дітьми. Це довелося зробити, оскільки віра не дозволяла брати в руки зброю, а комуністичний режим переслідував їх. Свою віру вони могли сповідувати лише таємно. Крім того, вони страждали через брак фінансів, бо відмовлялися вступати до комуністичної партії, яка все контролювала в країні. У дитинстві мій батько часто голодував.

Після Другої світової війни мої дідусі й бабусі разом із тисячами сербських християн подалися до Австралії, США та Канади. Наші сім’ї опинилися в Австралії, де ніхто не заважав сповідувати свою віру. Інші родичі осіли в США і Канаді.

Мої батьки познайомилися в церкві Мельбурна. Душка, моя мати, вчилася на медсестру в Королівській дитячій лікарні Вікторії. Борис, мій батько, працював бухгалтером. Пізніше він став поєднувати роботу з пасторським служінням. Коли мені виповнилося сім років, батьки вирішили переїхати до США, де легше було дати раду з моєю інвалідністю. Мій дядько, Бата Вуйчич, займався будівельним бізнесом в Агура-Гіллс, що за тридцять п’ять миль від Лос-Анджелеса. Бата завжди переконував мого батька, щоб він отримав робочу візу в США, а вже роботою дядько його забезпечив би. У районі Лос-Анджелеса жило багато християн-сербів, і було кілька церков, що не могло не вплинути на рішення моїх батьків. Батько довідався, що отримати робочу візу не так то й легко. Та однак він вирішив подати заяву, а поки ми перебралися за тисячу миль на північ, у Брізбен, штат Квінсленд, де клімат був сприятливіший для мене (крім інвалідності, я ще потерпав від сильної алергії).

Коли ми задумали переїхати до Сполучених Штатів, мені було вже близько десяти років і я вчився у четвертому класі. Батьки вважали, що я, мій брат Аарон і сестра Мішель перебуваємо у такому віці, коли нам буде легко пристосуватися до американської освітньої системи. Трирічну робочу візу в США тато чекав півтора року. Нарешті, в 1994 році ми переїхали.

На жаль, через низку обставин переїзд до Каліфорнії виявився невдалим. Коли ми залишили Австралію, я вже вчився у шостому класі. Школа в Агура-Гіллс виявилася переповненою. Мене змогли прийняти лише у великий клас. Навчання було складним, та й програма суттєво відрізнялася від австралійської. Я завжди навчався добре, а тут довелося по-справжньому боротися. Через різницю у програмах доводилося наздоганяти своїх однолітків. Крім того, уроки з різних предметів проходили в різних класних кімнатах (в Австралії ми навчалися в одному класі), і це ще більше ускладнювало моє життя.

Ми жили разом з родиною мого дядька – з його дружиною Ритою і їхніми шістьма дітьми. Хоча будинок був доволі просторим для Агура-Гіллс, нам таки було тісно. Ми збиралися якнайшвидше переїхати у власний будинок, але ціни на житло виявилися набагато вищими, ніж в Австралії. Мій батько працював у свого брата. Мама не могла працювати медсестрою, бо більшість свого часу вона мусила приділяти дітям і їхньому навчанню. Вона навіть не подавала заявки на отримання ліцензії в Каліфорнії. Проживши три місяці в родині Бати, мої батьки вирішили, що переїжджати у США – невдала ідея. Мені було важко вчитися, батьки мали проблеми з оформленням медичної страховки для мене. Та й життя в Каліфорнії виявилося досить дорогим. Крім того, батькам здавалося, що отримати посвідку на проживання в США не вдасться. Адвокат їм сказав, що моя інвалідність може ускладнити ситуацію, оскільки влада сумніватиметься в тому, що сім’я зможе оплачувати медичні та інші витрати, пов’язані з цим.

Все як слід зваживши і проживши у США всього чотири місяці, батьки вирішили повернутися до Брізбена. Вони знайшли будинок практично там само, де жили до від’їзду, і всі ми повернулися до старої школи, до своїх друзів. Батько став викладати інформатику в технічному коледжі, а мама присвятила своє життя дітям і, переважно, мені.

Страницы книги >> 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 | Следующая

Правообладателям!

Представленный фрагмент произведения размещен по согласованию с распространителем легального контента ООО "ЛитРес" (не более 20% исходного текста). Если вы считаете, что размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


Популярные книги за неделю

Рекомендации