149 000 произведений, 34 800 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 1

Текст книги "Дебілка (збірник)"

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

  • Текст добавлен: 28 мая 2014, 09:35


Автор книги: Вікторія Андрусів


Жанр: Современная зарубежная литература, Современная проза


Возрастные ограничения: +16

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Вікторія Андрусів

Дебілка (збірник)

© «Ліра-Плюс», 2012


Свідоцтво про внесення субєкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ЗТ № 39


Права на видання цієї книги належать видавництву ПП ВКФ «Ліра Плюс»

www.videlka.com


Все права защищены. Никакая часть электронной версии этой книги не может быть воспроизведена в какой бы то ни было форме и какими бы то ни было средствами, включая размещение в сети Интернет и в корпоративных сетях, для частного и публичного использования без письменного разрешения владельца авторских прав.


© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

Передмова

«Дебілка» – розповідь не про розумово чи фізично неповноцінну людину. Таким чином автор хотіла узагальнити такий образ, в якому нас хочуть бачити можновладці, тобто ті люди, які нас поставили у ті умови, які маємо. В країні зараз відбуваються такі складні процеси, при яких нівелюються духовні цінності і людина інтелігентна безліч разів потрапляє в ситуації, коли саме так себе і відчуває – дебілом чи дебілка. Це різноманітні ситуації, про які пишеться в книзі. Наприклад, гастербайтерів, які натовпами ходять по всіх країнах світу, заробляючи гроші, незважаючи на покликання і вищу освіту, щоб заробити якусь копійку і прогодувати сім'ю. Це все є, навіть якщо ми боїмося говорити про це. Наприклад, комп'ютерник, який приходить на біржу праці, а йому пропонують перепрофілюватися на фрезерувальника. Вчителька, яка викладала своїм учням етику, але насправді усвідомлює, що справжнє життя і світ, в якому вона живе, зовсім не такі, а вона, виходить, пропонує учням абсолютно абсурдні речі.

Автор намагалася зібрати в цій книзі всі образи.

Комусь назва збірки відверто не сподобається, але її продиктувало наше життя.

НАДИБАНЕЦЬ

Мене нудило… Я ледь встигла проштовхатися крізь спітніле богемне товариство нетверезих митців і вдертися до клозету, як все спожите впродовж презентації пійло виверглося з мене як некерований Везувій на горезвісного Помпея. «Так тобі й треба», – майнуло в голові. Одна з принципових заповідей – не спокушатися на сумнівне вино (а в місцях масових збіговиськ воно зазвичай сумнівне)… Отже, заповідь була порушена і супроводжувалась розладом організму. Та щойно ця думка зафіксувалася у голові як доказ розумової притомності, я несподівано збагнула, що окрім мене в клозеті є ще хтось … Ну звісно… Я зрозуміла це по брунатних наглянсованих черевиках, що, немов докір совісті, завмерли просто перед моїми безсоромними очима. Черевики були гарними, проте обдристані смердючою рудуватою сумішшю червоного сухого, білого десертного та канапок з дешевим мастилом замість масла і несвіжою ковбасою, які незадовго до цього складали вмістиме мого делікатного шлунка.

«Оце так лажа», – подумала я. Черевики не рухались – розгублено вклякли, очікуючи пояснення. «PRADA»… Або може «SALAMANDRA», – подумала я… Бомбовий вийшов би рекламний ролик: серед площі стоїть блискучий червоний «PORSHE», до якого поспішає його не менш вишуканий господар, і тут дорогу йому перетинає якась стара розвалюха на кшталт «TRABANTу», обдаючи власника швидкісної ляльки водограєм всілякого дорожнього лайна… Той стоїть розгублений, не в змозі схаменутися, і роздивляється обдристані багнюкою черевики… Несподівано починається злива… Прозорі краплі стікають по чорному дорогому взутті, роблячи його бездоганно чистим і блискучим, і вже за мить знову вигулькує сонечко, а щасливий власник «PORSHE», вбутий у «PRADU», сідає в автівку і мчить на довгоочікуване побачення… А в кінці великими літерами: «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ!!! БЕЗДОГАННА ГАРМОНІЯ КОЛЬОРУ ТА ЯКОСТІ!!!»… Мультик блискавицею промайнув у голові, а черевики й далі не рухались з місця… Цілком зрозумілим було одне – вони не належать представнику мистецької «богеми» – надто добротні й дорогі. Тому відхреститися чимось на кшталт «Блін, не повезло… Сорі…» не вдасться… І аби не спровокувати у них стан афекту, я розігнулася і цілком тверезо, як на мій погляд, навіть із почуттям гідності, що зазвичай загострюється у людей напідпитку, сказала: «Вибачте».

Боже мій милосердний!!! Ну чому?!! Чому я, людина загалом непитуща, дозволивши собі часом попустити віжки, обов’язково маю осоромитись, зустрівши гарного чоловіка в незугарному стані? Розпач розтинав серце на кавалки, а розум буравила думка: «Що він до біса робить у жіночому туалеті?»

– Каріна?! – побачивши нарешті моє обличчя, власник добротних оббльованих черевиків неабияк зрадів.

Він знає моє ім’я!!! Це вже дійсно западло!!! Хоч би не журналюга-пронира з прихованою фотокамерою, бо ж їх не спекатися… Тільки те й роби, що чекай незабаром провокаційних фоток у масмедіа… Втім, ні, не схоже… Надто охайний і вишуканий, як на замурзаного брата-писаку.

– Каріна Левицька, якщо я не помиляюсь?

Чоловік випромінював непідробну дружелюбність, і мене трохи попустило… Втім, сліди злочину на блискучих кахлях та його черевиках красномовно свідчили про незаперечність факту його скоєння, і докори совісті подвоювались з усвідомленням непристойної тактовності потерпілого. Авжеж надертися публічній людині в публічному місці – неприпустима помилка. Звісно, я не промовила це вголос, а натомість, взявши себе в руки, з усією зібраною абияк до купи гідністю, як і личить письменниці, котру впізнають навіть у туалеті, запитала:

– Ми знайомі?

– Каріна Левицька – мама бестселерів, що ледь не вчинили психологічну революцію всієї жіночої половини людства!!! – він начебто не розчув мого запитання… – Жінка, котра незабаром постане на чолі повстання проти «нікчемного чоловічого егоцентризму»!!! Так, здається, ви писали в своєму останньому романі?

Так… Зрозуміло… Ще один посіпака-прилипала на мою й без того бідолашну хвору голову… Але треба поводитися тактовно, інакше він негайно згадає про сплюндровані черевики…

– То ви захоплюєтесь жіночими романами?.. Чи жінками, котрі їх пишуть? – знову мій клятий сарказм… Де його діти?.. Ось так завжди – щойно я тверезію, відразу стаю схожа на їжачка з настовбурченими голками… Захисна реакція…

– Я захоплююсь насамперед хоробрістю людей, котрі не соромляться бути самими собою, не зважаючи на супротив суспільства…

Я була трохи приголомшена… Пристойна відповідь, що й казати… За дві хвилини спілкування я двічі відчула себе дурепою…

– Звичайно, в реальному житті оті відчайдухи виявляються зовсім іншими, ніж ви собі їх уявляєте (це був другий ступінь поступового тверезіння – самолінчування і загострене відчуття власної нікчемності)…

– Даремно ви так… Всім відомо, що не святі горщики ліплять… Як зрозуміло й те, що людина розумової праці виснажується вдвічі більше, ніж будь-хто інший, і потребує релаксації відповідно удвічі частіше…

– Чи не гадаєте ви, що отаке трапляється зі мною часто?!!

«Гарної ж він про мене думки… Втім, сама винна – що посієш, те й пожнеш…»

– Боже збав… Я хотів лишень сказати, що раптом, як вам захочеться затишного товариства, змістовної приємної бесіди та келих доброго вина…

– Тоді ви будете у моєму розпорядженні, запросивши до себе додому? – перебила я його. (Якби ти, чоловіче, знав, скільки разів у житті я вже це чула… Саме завдяки таким, як ти, недоробленим донжуанам, і народжуються мої відверті чоловіконенависницькі нікчемні безвартісні романчики, які ти з метою підлабузництва називаєш відомими бестселерами!!! Котись но ти до дружини, допоки я не розкрила тобі своє друге «я»…)

– Навіщо ви так?.. Запросити вас до себе додому – це завелика честь для мене… А от знайти десь затишну місцину в небагатолюдній кав’ярні подалі від людського ока та назойливих папарацці… Словом, якщо вам несподівано стане самотньо, я безмежно тішитимусь вашому товариству, – чоловік дедалі більше приголомшував вихованістю і толерантністю, і його байдужість до власних черевиків збивала з пантелику… Я так давно не зустрічала нічого подібного, що по-справжньому розгубилася, намагаючись дочасно не роззброюватись, ховаючи настовбурчені голки їжачка… Що зробиш… Не вірю… Нікому не вірю… Цьому навчило мене життя… На жаль…

Та він, здалося, не помічав мого стану, а натомість, посміхаючись, простягав візитівку:

– Якщо ви згодитесь трохи зачекати, аби я привів себе до ладу, я залюбки проведу вас до виставкового залу… Гадаю, спільнота вже турбується через вашу відсутність…

«У-у-у… От зараза… Таки не забув про мій проступок… Уявляю, з якою огидою він відтиратиме туалетним папером все, що виверглось з моєї ротової порожнини на його бездоганне донедавна взуття, щойно я прикрию за собою двері… Мачо недороблений… Ото вже матиме що розповідати таким, як сам, чистоплюям на черговому фуршеті… Змішати людину з брудом – улюблена справа мистецького збіговиська… Краще б вилаявся по-людськи…» Звісно, вголос я цього не сказала, а натомість зашарілася майже по-дівочому, уявивши собі процес ганебного черевикового «очищення», взяла з його рук візитівку і, аби не образити, заховала в сумочку:

– Вибачте ще раз за все, що трапилось, – зібравши всю існуючу на світі витримку і гідність, ходою щонайменше королівни виплила з клозету в коридор, і виснажено притулилася до стіни… Оце так випробовування… В кінці коридорного лабіринту гула переповненим вуликом виставкова зала…

А чи треба мені насправді туди, де серед тютюнового смороду і невпинного клацання ненависних фотокамер підстаркуваті фальшиві «метри» заздрісно вихваляють звитяги здібного початківця? Їм я теж не вірю… І чи потрібен мені цей вишуканий надибанець поруч, аби опісля зухвало, як буває зазвичай, перепитували: «Це твій новий прихвостень, Каріно? А він таки нічогенький!!! Може й справді налаштуєш нарешті особисте життя?..» О-о-о, ні… Тільки не це!!!

Я обернулася на двері, за якими «прихвостень» знищував (стовідсотково з огидою) сліди мого злочину. Погляд зупинився на металевому кружальці з зображенням чоловічого капелюха та літерою «м» (до біса!!! поруч бовваніли двері з літерою «ж»!!!). Я вкотре за останніх кільканадцять хвилин зашарілася – непідробно, по-справжньому, усвідомивши вчергове промах, і зрозуміла, що мені зараз потрібно: ВТЕЧА!!! Поправивши зачіску і защіпнувши сумочку, неймовірним зусиллям віддерла змучені тіло й душу від льодяної стіни і, махнувши на прощання охоронцю, пошкандибала додому зі святою вірою у те, що свого туалетного надибанця я ніколи в житті не побачу…

* * *

Минув тиждень…

«Доброго дня… Сьогодні в студії шанована людина нашого міста, мистецтвознавець, засновник Фонду підтримки молодих талановитих дарувань, голова фундації «Мистецька скарбниця рідного краю» і просто чудова людина Олексій Коноваленко», – мармиза напудреної понад міру журналістки вищиряла зуби на весь екран, відпрацьовуючи спонсорські гроші, кинуті на підтримку програми і занепадаючого місцевого каналу (вочевидь, тих грошей таки не вистачає на професійну косметику для ведучих… І чому я така зла?..).

Тим часом невдало загримована мармиза запрошувала до студії гостя, і я, побачивши знайоме і ледь не ненависне обличчя, сповнене спокою і гідності, сполотніла: це ж мій туалетний надибанець!!!

– Олексію Федоровичу, нещодавно відбулася презентація талановитого молодого художника, автора понад сотні цікавих робіт, котрого ви як засновник Фонду взяли під свою опіку. Нам відомо, що Фонд спонсорував згаданий захід, як і багато інших, і це викликає неабияке захоплення, адже до недавнього часу молодим даруванням було надзвичайно важко заявити про себе у мистецькому середовищі без підтримки «сильних світу цього», – посмішка журналістки розтікалася на весь екран, мов олія на підігрітій пательні (Господи!!! Чому ж ти лізеш гостеві до дупи без вазеліну? Зрозуміло, що він – багатий дядько, то й що з цього? Де професійна стриманість і такт, дівочко?..)

Втім, гість був незворушним і ввічливим – як при нашій зустрічі в туалеті:

– Такі заходи мають подвійну функцію…

Цікаво, він завжди такий бездоганний, чи вміє вдало маскуватися… Та ні, стовідсотково – це камуфляж… Хотіла б я його побачити в домашніх капцях, коли дружина вчергове четвертує його за надмірну цікавість до неординарних авторок жіночих бестселерів… Ха-ха…

– Звісно, першочергова мета – це надання путівки в життя молодим талановитим людям, ім’я котрих ще не бринить на устах у загалу, проте вже готовим заявити про себе потужним потенціалом і вагомим творчим доробком. Друга, не менш важлива функція подібних мистецьких збіговиськ – це надання можливості спілкуватись із творчими людьми… Адже де ще віч-на-віч ви можете зустрітися з тими, кого зазвичай бачите на телевізійних екранах, чиї імена зустрічаєте на шпальтах газет, а чи на інформаційних інтернетівських сайтах? І саме там, у виставкових залах, ви можете переконатись, що ці люди таки існують, вони реальні, доступні, а не вигаданий міф…

– Олексію Федоровичу, яку зустріч ви можете назвати найяскравішою протягом останньої мистецької акції? Що вас, людину, знану в творчих колах, зворушило цього разу понад усе?

– Зворушило?.. Навіть не знаю… Проте ні… Таки знаю… Цього разу я отримав виняткову нагоду зустрітися з людиною, про знайомство з котрою мріяв протягом останніх кількох років… Каріна. Каріна Левицька…

Мене кинуло в жар… Не смій!!! Чуєш, не смій!!! Заради Бога тебе прошу!!! Я відчувала ще там, в ненависному чоловічому туалеті, що все оте добром не скінчиться… На що сподівалася?! На те, що серед мотлоху, баченого-перебаченого протягом життя, трапиться випадково щось порядне, котре не копирсатиметься у твоїй брудній білизні? Наївна… Нікчемним є чоловіче єство і його споконвічна жага доводити власну зверхність… Сволота…

– Так, Каріна Левицька, – він говорив спокійно й виважено, навіть не всміхався, а моє тіло натягувалось перед екраном струною, здатною, немов лазерним ножем, розтяти його навпіл. – Це надзвичайна жінка. Коли я бачив її в телевізійних програмах чи прислухався до виступів по радіо, я не міг повірити у те, що вона є насправді такою, як вона є. Ви ж самі добре знаєте – жінкам не можна вірити, особливо талановитим, – не знаючи, як реагувати, мармиза журналісточки примхливо скривилась – ще б пак, у її присутності вихваляти іншу жінку! – Проте зараз… Зараз я знаю, що її образ є правдивим. І це є рідкісний випадок, аби людина, досягнувши неабияких висот, зуміла залишитись собою… Недаремно моя дружина-небіжчиця любила повторювати: «Геніальність неодмінно межує з простотою…» Я мав нагоду в цьому переконатися…

Далі я вже не чула, про що він говорив… Було невимовно соромно і водночас світло й радісно… І тут я пригадала про візитівку… З якою сумочкою я була того разу?.. Ага… Синя… Інкрустована… Ручної роботи… Бодай знайшлася причина перебрати накопичений у ній місяцями мотлох…

– Ало… Олексію… Олексію Федоровичу…

– Каріно!!! Я не можу в це повірити!!! Я гадав, ви позбулися моєї візитівки перш, аніж кинути мене напризволяще на тому горезвісному фуршеті…

– Я знаю одну кав’ярню, де нас довіку ніхто не знайде…

* * *

Минув рік…

– Каріночко, поквапся… Вернісаж розпочинається за півгодини…

Які ж в’їдливі ці чоловіки… Невже важко здогадатись, що жінці треба більше часу, аби привести себе до ладу… Мене дратує поспіх…

– Олексо, припини… Ти ж бачиш, що я готова… Тільки от сумочка… Яка пасуватиме найбільше – не знаю…

– Синеньку візьми… Інкрустовану… Вона тобі личить…

– Не знайду її зараз… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє брала…

– Зате я пам’ятаю, серденько… Торік… Рівно рік тому, – я потонула в обіймах найкоханішого чоловіка на світі… Боже мій!!! Від його запаху я божеволію, і так буде, здається, довіку!!! І довіку я не повірю у все, що зі мною трапилось!!!

– Чомусь твої прояви ніжності завжди збігаються з часом, якого обмаль… Чи ми вже не спізнюємось? – вдавано пручалася, однак він давно вивчив обидва моїх «я» і не зважав, притискаючи ще міцніше.

– І коли ти перестанеш бути зухвалою, дівчисько?.. Прошу тебе, бодай сьогодні заховай голочки, адже такий день!

– Який – такий день? Твоя чергова доброчинна акція? Теж мені, благодійник знайшовся… Дивись, аби молоді розкручені тобою таланти, опірившись, впізнавали тебе на вулиці…

– Ти невиправна… Сьогодні – особливий день… Рік минув з того часу, як ми познайомились!!! Невже ти забула?!! На дверях галерейного туалету не завадило б почепити меморіальну дошку: «В цьому місці такого-то дня здійснилася доленосна зустріч відомої письменниці Каріни Левицької та її шаленіючого від кохання чоловіка…»

– Припини блюзнірство, бо й справді запізнимось… Теж мені, знаменну дату вигадав… У людини є дві важливі дати – життя й смерті, а все інше так… мимоліт… – звісно ж, я про неї не забула, навіть даруночок у шафі захований… Але я зізнаюся про це увечері… Нехай не думає, що я безтямно закохана… Не на таку натрапив…

ЯКІ Ж НУДНІ ЦІ БАТЬКИ…

«Хоч би звалили кудись, чи що», – з цією думкою Рудік просинався щодня, і з надходженням літа бажання дедалі загострювалось. Ось і тепер… Ліниво відкрив ліве око, аби глипнути на годинник: одинадцята… Це ж ранній ранок! До правого ока справа не дійшла, бо й те, яке відкрилося, закрилося щонайменше ще на годинку… Головне, аби ніхто не помітив, що він прокинувся, інакше одразу почнеться: «Виспався, синуля?… Вставай, надворі вже білий день… Що тобі на сніданочок приготувати?… І навіщо блукати допізна, аби потім сонним ходити? Півжиття проспиш…»

Тьху, блін… Якого півжиття… Життя лишень опівночі починається!!! І чому я маю його просипати?.. Мені ж не сорок, коли вже повний отстой… Можна подумати, що у своїх сімнадцять хтось лягав спати, щойно закінчувалась програма «На добраніч, діти»… Брєд… На пенсії відсипатимусь…

Рудік нечутно перевертався з боку на бік, керуючись інстинктом самозбереження та ховаючись від полуденного сонця, яке вступивши у змову з родаками стверджувало, що за вікном і справді білісінький день… Не допомагало… Рудік натягував простирадло на очі, вкопирсувався у кубельце, намагаючись якомога довше зберегти кайф від дрімотного стану й даючи зрозуміти сонцю, що закони йому не писані…

Боронь Боже видати себе зайвим рухом. Відразу розпочнуться набридливі розпитування, підвищена увага до особистого життя… Батько ще сяк-так, його терпіти можна, йому все, окрім власної роботи, пофіг… А от мама… З чого вона взяла, що у моєму віці юнакам необхідно мати порадника у вигляді найближчого родича, аби в потрібну мить було кому звіритися у найсокровеннішому?.. Наївна… Період пуберти вже минув, мамусю, і я часом навіть не можу пригадати ймення отих лярв, котрих ми з пацанами не могли відшити протягом цілого вечора… Це ви виростали на історіях романтичного кохання, а тепер все інакше… Я уявляю собі твоє, мамо, розчарування, якби й справді мені забагнулося бодай одного разу звіритись у особистому… Звичними заспокійливими пігулками не обійшлось би… Тому й доводиться відмахуватись від банальних запитань чимось не менш банальним: «Де були, питаєш?… Зайшли в «Кактус», посиділи трохи, поспілкувались, далі заглянули в «Максімус», загалом, нудота… Що-що? Чи з кимось познайомився? Ха-ха-ха!!! Ти ще запитай, чи в тому «Максимусі» знайшов свою долю й вирішив запросити в кіно?!! Це смішно!!! Цілковитий наївняк!!! Якби ти, мамочко, бачила, які там снують «долі», закумарені від «екстезі» й шлункових розладів, спричинених фаст-фудами, «Лонгером» і «Шейком»… Ти хапалась би щоразу за серце, супроводжуючи завчений жест чимось на кшталт «Який жах!!! Ось у наші студентські роки все було інакше!!!»… Тому втішайся, що я тобі не звіряюся… Я бережу твоє здоров’я, от і все… Єдине, що невимовно дратує, це глупі розпитування й «потаємні» сподівання, що синові таки поталанить незабаром зустріти оту одну-єдину і на все життя… Коли «мимохідь» заходить про це мова, хочеться накласти на себе руки… Бо ж оті «одні-єдині» гублять цноту, здається, швидше, ніж вчаться самостійно ходити чи говорити», – Рудік завівся у півдрімоті, ще не прокинувшись… Й справді, нерви розхитані… Від хронічного недосипання, ймовірно… Зрозумівши, що реакція буде вибуховою при найменшому контакті з представниками ворогуючого класу, розплющив обидва ока і прислухався: в хаті панувала тиша… Ані тобі брязкоту маминих баняків, ані споконвічного батькового бубоніння за дверима клозету-кабінету, де той проводив ледь не весь вільний час («Хто знову посягнув на мою пресу?!»)… Дивно… Сьогодні ж неділя…

Рудік стурбувався тим, що його ніхто не чіпає… Підвівся з ліжка, з огидою зиркнув на комп’ютер… «Ще один вбивця людського спокою», – майнуло в голові… Відшукав неквапом капці, і рука звично потягнулась до комп’ютерної мишки… Але ні… Щось тут не так… Надто тихо… Пошкрябав підборіддя, вкрите пушком, який дедалі настирніше нагадував цілком дорослу чоловічу щетину… Поголитись би… Шлунок загрозливо буркотів, вимагаючи яєчні, канапок, молока… Отже, контакту з «потойбічним» світом не уникнути…

– Ма! Що у нас там на сніданок? Ви де – повимирали, як мамонти?

Рудік відчинив двері кімнати і вкотре прислухався… Ні звуку… Почалапав до кухні… Щільно притиснений до холодильника магнітиком (одним із тих, що накопичувались роками з усіляких морів та курортів із текстовим супроводом «Кожен хлопець має щось колекціонувати… Це відволікає від дурниць…», а Рудік тим часом вже збирав коробки з закордонними цигарками, аби по поверненню продегустувати з пацанами якісний тютюн) білів аркушик паперу з текстом, омріяним Рудіком із самого початку канікул: «Ми на дачі у Люськи з Ігорьошею… Будемо завтра… Не забувай повноцінно харчуватися!»

Йййййес!!! Це те, що треба!!! Два дні нірвани!!! Два дні відсутності будь-якої назойливої уваги до себе!!! Два дні без діставань: «Синуля, поїж… Синуля, поспи… Синуля, давай я залатаю тобі джинси, хто ж бо ходить в дірявих – не може ж бути справді така мода… Синуля, чому від сорочки тхне тютюном?.. Не сиди стільки часу в інтернеті – від цього псується зір… Синуля, краще почитай щось, я дам тобі гарну книжку…» Добре, що не «…Синуля, давай я підітру тобі дупу…» Блін… Дістали… І цікаво, яка на мамин погляд «гарна» книжка могла б зацікавити сімнадцятирічного хлопця? Жорж Санд чи Франсуаза Саган? Або може Марініна чи Робскі, що без докору совісті накопичуються на полицях поруч зі світовими класиками, залишеними бабусею-вчителькою у спадщину? Ха-ха-ха! Посміховисько!!! Останньою його, Рудіковою, прочитаною книжкою, не беручи до уваги мимохідь перегорнутих напередодні іспитів підручників, був посібник із сексології, докладно вивчений ще в дев’ятому класі… А часописи «Plaу Boу», затерті від частого вжитку та попри все доволі красномовні, він ретельно переховував вдома на горищі вже наприкінці шостого…

Отже, Люська з Ігорьошею… Огрядні, тупі й ненажерливі батьківські друзі, побачивши яких на порозі будинку Рудік зазвичай терміново пригадував, що йому конче кудись треба, і його наче здувало вітром… Та наразі він їх ледь не обожнював!!! Готовий був пробачити все на світі: і те, що окрім недільного домашнього меню та в що вдягнулася востаннє прем’єр Юлька, їх більше нічого не турбує… І навіть те, що вони настирно впродовж кількох років намагаються нав’язати йому у спілкування ще одну Юльку – їхню доньку-скороспєлку, в котрої вже з шістнадцяти коливається огидними драглями попа з целюлітом… Дарма, що Люська з Ігорьошею, затьмарені сліпою батьківською любов’ю, здувають порошинки з розбещеного чада, а Юлька трахається вже з пів-містом по всіх темних закапелках, котрих у цьому місті ой як багато!!! Проте сьогодні Рудік пробачив їм усе за два дні несподівано подарованої волі…

Не одягаючись, так і залишившись в одних трусах (Господи, яке щастя ходити вдома голим без ризику потрапити під мамин зоровий обстріл, спричинений бажанням переконатись, що на синовому тілі нема брутальних, ледь не злочинних синців-засмоктів, а опісля, впіймавши його, Рудіковий, презирливий погляд, «мило» всміхатися, виправдовуючи недовіру захопленням: «…Ніяк не можу звикнути, що ти у мене вже такий дорослий…»), Рудік відчинив дверцята холодильника й поглядом дантиста-професіонала оцінив вміст роззявленої щелепи: «Таааак… Що тут у нас?.. Ага… Яйця… Помідори… Паприка… Цибуля… Чудово… Буде лечо…»

Незабаром овочі апетитно шкварчали на пательні під потужні завивання «SCORPIONS», а Рудік тим часом завзято шкрябав лезом підборіддя, вивчаючи власний фейс у дзеркалі… Ідилію порушив телефонний дзвінок, а згодом – напівсонний і захриплий із похмілля голос друзяки Толяна, з яким напередодні вкупі «зависали»:

– Шо, чувак, прокинувся чи дрихнеш? Роззуй очі й ввімкни інтернет… Там в контакті вже вся інформація про вчорашній хайдер в «Панорамі»… Тобі цікаво буде …

– Слухай, Толян… У мене той… Родаки, як з’ясувалося, поїхали на два дні з дому… Шо? Чому не попередив?.. Я сам ще вчора не знав… Просто коли я приходжу додому, нормальні люди зазвичай сплять… Ага… Залишили любовного листа на холодильнику… Пошкодували будити блудного сина… Ти зачепи когось на вечір… Тільки не дурних малолєток, що два слова докупи зв’язати не можуть, а таких, аби бодай у проміжках контактували… І шмалі якоїсь легенької… Що? Я – збоченець? Ха-ха-ха! А ти тоді хто? Давай дерзай, серцеїд, винищувач гуртожитської цноти… І щоб на вечір був як огірочок, зрозуміло? Зараз я глипну у «контакти», з’ясую, як б’ється сексуальний пульс нашого провінційного міста…

Заінтригований Рудік нашвидкоруч витер обличчя великим пухнастим рушником, ще раз зиркнув зі спини на себе у дзеркало, відмітивши мимохідь, над яким біцепсом не завадить ретельніше попрацювати наступного разу у тренажерному залі, і мерщій подався до комп’ютера, де інтернет кишів інформацією про вчорашню вечірку… Фотки, повідомлення, свіжі «приколи», знову фотки, повідомлення… Й справді, наче наркотик – присядеш і годі сплигнути… Зараза…

Раптом Рудік прислухався. Його зосереджений на «Crazу World» слух вловив звуки, що вносили дисонанс у знайому з дитинства й знану до останньої ноти мелодію… Не встиг він проаналізувати походження дисонансу, як хтось вимогливо розпочав грюкати у двері квартири… «Ні, таки не буде мені спокою на цім світі», – подумав Рудік і відчинив двері власної кімнати… Ой, леле!!! З кухні нещадно валив дим, поволі заповнюючи смородом усе приміщення. Десь пронизливо вила сирена, а на порозі стояло миловиде дівча років вісімнадцяти і перелякано благало:

– На милість Бога вас прошу… Ми можемо витримати все, навіть потужні децибели… Але пожежа – це занадто… Поверхом вище живе бабуся-інвалід… У неї астма… Вона задихається…

Рудік розгубився – він нічого не знав про існування хворої бабусі поверхом вище, а також про наявність такої гарної сусідки, що зацікавило його наразі навіть більше, ніж сама бабуся:

– А бабуся – твоя? – знайшов найбезглуздіше з усіх існуючих на світі запитань.

– Яка різниця, чия бабуся?!! Я за нею доглядаю, і вона задихається через дим, який валить із вашого вікна, а ви спокійнісінько стоїте і всміхаєтесь!!!

Нарешті Рудік отямився:

– То чого ми чекаємо?!! Треба гасити!!!

На кухонній плиті жевріли залишки лечо… У почорнілих помідорах, паприці й цибулі, приліплених до обгорілої пательні, важко було розпізнати щось їстівне. «Блін… Забув налити олію», – подумав Рудік.

– Що це мало бути? – запитувала дівчина, однією рукою завзято вимахуючи рушником, що потрапив у її поле зору, а іншою вмикаючи воду й заливаючи нею залишки попаленого посуду.

– Лечо, – спокійно відповів Рудік і, забравши у дівчини непридатну до вжитку пательню, викинув у смітник…

– Так могла й квартира згоріти, – сказала дівчина, намагаючись відшкрябати дротяною щіткою гар із газової плити. Вона поводилася так, начебто була вдома – впевнено і вправно. Її тугі сіднички, обтягнуті вузькими джинсами, збуджували уяву Рудіка більше, ніж думка про ймовірність загорання цілого помешкання.

– Все може трапитись, коли батьки залишають вдома дитину самотньою…

Дівчина здивовано підвела очі на Рудіка, відразу не збагнувши, про яку дитину йдеться… Та побачивши насмішкуваті бісики у Рудікових очах, й сама розсміялася:

– Це ти – дитина?!! У твоєму віці діти вже самостійно дітей роблять!!!

– Ти завжди жила поверхом вище? – Рудіку сподобалось, що вона весела. – У мене, ймовірно, окрім втрати реакції на угарний дим, ще й вроджена сліпота, оскільки я тебе ніколи не бачив…

– Я не жила там ніколи… Сказано ж тобі – за бабусею доглядаю… Пенсіонеркою-інвалідом… Існує така служба – Червоний Хрест називається, – дівчина витерла руки рушником, яким щойно вимахувала, розганяючи дим, і рушила до дверей. Рудік зрозумів – треба негайно щось робити.

– Зачекай… Мені теж потрібен догляд, – він не хотів її відпускати. – Я… Я можу померти з голоду…

Дівчина розсміялася:

– Ну ти даєш!!! То в тебе попри всі фізичні вади є ще одна – повна неспроможність виживання без сторонньої допомоги?!!

– Саме тому мене не можна залишати самого!!! – Рудік підхопив тему на льоту, і його погляд став ледь не благальним. – Як тебе звати?

– Юля… Мене звати Юля…

– Яяяяк? – тільки не це, проте Рудік вчасно схаменувся. – Гарне ім’я… Принаймні відтепер воно мені подобатиметься…

– Я тебе не зрозуміла…

– Та ні, пусте… То я так… Мене звати Рудік… Рудольф…

– Мені треба йти, адже бабуся й справді ледь не задихнулась…

– Ти повернешся, Юлю, аби врятувати мене від голоду? Запам’ятай – запах мерця ще огидніший за угарний дим!!!

– Тіпун тобі на язик… Ну й жарти… Я пересвідчуся, чи там все гаразд і прийду… Приготую тобі сніданок…

Незабаром Рудік сидів за столом у Юлиному товаристві і завзято пакував у себе лечо…

– А що це так несамовито гуло у вас нагорі, коли зайнялася пательня?

– Наша бабуся, окрім астми й доволі великого переліку інших діагнозів, страждає ще й на склероз… Часом вона вмикає газову плиту й забуває про це… Благо, не трапилось біди, але Червоний Хрест подбав про встановлення сигналізації…

– Цікаво, а тобі додатково оплачує Червоний Хрест ймовірність ризику при роботі з такими пацієнтами?

– Дивний ти… Червоний Хрест не оплачує нікому нічого… Це доброчинна благодійна організація, існування якої базується на добрій волі й бажанні допомогти людям…

– Ну ти даєш!!! То ти, молода, приваблива, сексуальна, замість того, аби кайфувати від життя, витрачаєш безкоштовно і добровільно свій час на прозябання у товаристві старої хворої баби, яка щомиті здатна запалити власну квартиру разом із тобою!!!

– Ні, я оберігаю її від небезпечних сусідів! – відрізала Юля. – А що робиш ти? Як проживаєш своє життя?..

Рудік вдавав, що ретельно перемелює їжу, приготовану особисто для нього Юлиними благодійними безкорисливими руками, а сам метикував, що сказати… Розповісти дівчині, над якою ось-ось, як здавалось Рудіку, засвітиться німб святої великомучениці, про те, як він щоночі прозябає у нічних клубах?.. І як йому, Рудіку, давно остогидли всі вульгарні дівулі, які щоразу вішаються на шию, бо ж місто, в якому живуть, здобуло славу другого Іваново? І що усі місцеві дискотеки переповнені нудьгуючими хвойдами-малолєтками, які звикли розсовувати ноги за пляшку шампанського чи пігулку «екстезі»? Ні… Ніколи у житті він їй цього не розповість… Вона надто гарна й вихована, аби отак викривати перед нею власну нікчемність…

Страницы книги >> 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


Популярные книги за неделю

Рекомендации