Текст книги "Спокуси святого Антонія"

Емма Андієвська
СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

I

 
Я весь в Тобі, так ставши однооким,
Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.
Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча.
Між плівок з’яв я довго й марно никав,
Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,
І от тепер я зупинився, – й наче
На мене одягли прозорі ночви:
І я – вже Ти, який мене спонукав,
Щоб все буття розкрилося, як жолудь,
Тієї миті, як із мене жили
Тягнули біси, ще й – ножем кухонним!
Та попри зло, о Боже мій коханий,
Цей світ, де Ти створив струмки і кедри,
Ні, – не на друзки, як стару макітру!
 

ІІ

 
Не світло – нескінченні мури з пемзи,
Що в них застрягли духи пітьми спрутом
І б’ють мене кочергами, – навпроти
Із пащі – просто в серце – довгий пазур,
 
 
А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —
І човен. Ти велів мене попрати,
І ось мене колошкають зі спритом
Мармизи пекла зрана і допізна.
 
 
Я залишив мерзенне, хиже й підле,
Аби мене скубли отут, як падло,
Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.
 
 
Не знаю вже, це я чи світло худне,
Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —
Невже ніколи я – Твоїх осель?
 

ІІІ

 
Падіння це чи просто – в світло спуск,
Що так у без’язикість завело,
Аби в мені Ти, Боже, як валун,
Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?
 
 
Бісище губку з оцетом – на спис —
Й мені вуста, де на хресті з волань
Я так дослухуюсь Твоїх велінь,
Що я – не я, а світла чорний спазм,
 
 
А Ти в мені – ще дужче перегини,
Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони
Повз бісів нескінченні колонади. —
 
 
Мене від зла, що колом в колі, нудить,
Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —
Тебе не чути – найстрашніша з мук.
 

IV

 
Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,
А я, як безнастанний в Тебе – стук.
Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —
Цей світ для мене, як стара верета.
 
 
Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.
Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.
Я так – без шкіри, мозку, без кісток,
Мене ж бо можна і в сльозі зварити.
 
 
А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,
І Ти віддав мене гієнам жерти,
Аби бісища – на всі кутні, – й хитро
 
 
Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —
Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —
Все знаю, та не доберу чогось.
 

V

 
Біс головешки підклада під душу.
Зі шпарки кожної – семиголові гади, —
На сідало посіли й світло гудять.
Чорт власну кишку висмикнув піддашшям
 
 
Й очепами – мене гуртом – під дишель,
Аби я на коліна від огиди,
Щоб морок, скориставшися з нагоди, —
Назавжди в серці – небуття підошви.
 
 
Чортище збоку, осідлавши лавку, —
Подобою – на ратицях – полівка,
Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —
 
 
На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,
І я везу бісівський почт, мов шкапа. —
Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.
 

VI

 
Ти – все в мені – і помисли, і дії,
Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.
Тебе я, Боже, серед пекла здибав
Й відтоді все ніяк не відгадаю,
 
 
Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.
Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.
І хоча я Тобі себе й віддав був,
Нутро мені – ще й досі біси доять,
 
 
Немов я їхнє немовля зарізав,
Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —
На колесо – і між собою ділять, —
 
 
І пекло й далі клепле мою долю, —
Та я – по вінця – від Твоїх чудес, —
Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.
 

VII

 
На вухо – три чорти – содомську казку,
Аби душею – гадяче відлуння:
«На хрест – і лагіднішого від лані!» —
Чортиська – щука-рись й гієна-кізка
 
 
Мене шматують, я тут гірше кузьки, —
За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній,
Що – куля світла – по стерні від льону, —
І кожен мною, як об землю – козир,
 
 
Що їх – бісища, – двометрові блохи. —
Я вже оглух від пазурів і бляхи,
Мій зір кривавить від оцих зображень,
 
 
Які мені – щомиті – пекла брижі.
Аби, – як стій, – крізь панцери навколо —
Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.
 

VIII

 
Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти,
Аж заграва – від сірки і від диму.
Не знаю, чи є край цьому Содому,
А біси – все нові на мене пута,
 
 
Щоб змусити гноївку пекла пити
І струпами не тільки тіло, – думи.
Пилу мені крізь мозок – тлустий демон
І пригорщами в ніс – криваву потерть.
 
 
Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, —
В легеню – ікла – й тягне в закамарок,
Де стіни – навсебіч – із рученят,
 
 
Які мені – останній реченець, —
І я – між них, як між хортів – толай. —
А Ти в мені, о Боже, мов телій.
 

IX

 
Бісище, що – скабою – мені тім'я,
Одягнений в червоноіклу рясу,
У серце – цвяхи; морда – куркорисі, —
Від обрію по обрій – пики й темінь,
 
 
Що корбою – сумління, жили й тяму.
Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах,
В мені видовжується в нескінченні русла,
І я не жменька попелу і втоми
 
 
(Хоча мене ще вдосвіта зорав
Бісище, що – на вусиках зорі, —
І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,
 
 
Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —
Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —
А – віз усесвіту, в який мене запряг
 
 
Ти сам…
 

X

 
Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,
А Ти в мені, як буря, що не вщухла.
Все видиме – лиш приступці і чохли.
Ти мури нахилив мені до ребер,
 
 
Де ґнотиком – душа, сумний доробок,
Що тільки но – у лещатах і – чахла,
Аж поки Ти їй – замашного щигля,
Аби вона, як рибна кістка, – руба,
 
 
І вже їй – ні погрози, ні волання.
Скубуть її, як стиглий кущ малини
Ще сумніви, отруйні мозку трутні,
 
 
Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —
Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.
Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!
 

XI

 
Вода мені у скронях – крап – і – крап, —
Видовжує у потойбіччя дебет.
Вітряк-бісище (світло стало дуба,
Повітря – із залізних, довгих круп), —
 
 
Він меле серце під хитинний скрип, —
Навколо мене – то бігцем, – то – диба.
А я – немов у виразках худоба,
Яку – валками серполезих скребл.
 
 
Гілля – з ребра, і я над світом висну,
Повз мене і крізь мене зими й весни
І зернята річок, і зародків кулони,
 
 
І біси, що, одягши кущ калини,
Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —
Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?
 

XII

 
Трикутний біс – із черевом вельможі, —
Калаталом мені між очі брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промінь маже,
 
 
Аби мені – й останній цей проміжок,
Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,
А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,
Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,
 
 
Аби душа – ні даху, – ні родини. —
Я – попіл, що лишився від ридання,
Пожбурений на смітник пітьми – рептух,
 
 
Що із-під тліну усвідомив раптом:
Я так поволі, як з-під кия, вчусь,
Що ця моя ганьба – моя єдина честь.
 

XIII

 
Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,
А просто – в серці, – як підземний зсув.
Бож Ти – фарватер, де мене несе,
І Ти в мені – на всі лади, як – дека.
 
 
Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,
Могила, на якій і хрест осів.
І той струмок в мені, де небеса,
Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.
 
 
Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,
Де сатани, – із присвистом, – екіпа.
Мій мозок, як в дірках порожня шанька,
 
 
Я так… Мене – до тла – і порошинка,
А я усе ще – маслаки питать,
Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.
 

XIV

 
Я заблукав. Цей світ – чавунний килим
На груди, і я гину від ядухи.
На мене біс-повія задом диха
Під вигуки визивні – й ікла скалить.
 
 
Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —
О Господи, коли ця погань здохне!
Мене валкують, аби я, невдаха,
Їм на догоду, як фанти на – колір.
Скрізь писки мишачі і пики вовчі,
Я так усю абетку пекла вивчив,
Що ці подоби – все нове і різне —
 
 
Для мене – за незмінне і старезне, —
Копита, пазурі і відра жовчі. —
Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.
 

XV

 
Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,
Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.
Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,
Мені у серце забива горющий клин.
 
 
В цьому содомі я один, – безлистий клен, —
В кайданах тіла – на бісівському етапі.
За мною й піді мною – кишла – пекла типи,
Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.
 
 
Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,
Мені по спині і на плечах стрімко плига,
І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —
 
 
Бісища натесали з мене купи трісок,
Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.
Я гину, Господи, благаю – озовись!
 

XVI

 
Біс у мереживах – рожева колба-пень
На коліщатах (присмерку форпости)
Підкочує під душу дім розпусти.
Ще інші двоє – лисками з купин
 
 
(На голім тілі – глиняний жупан) —
Мене у яму, там, де гниль і підступ
(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —
Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —
 
 
І знову я стою в черві – по пояс.
Мене бісища – на шматки, як паюс,
Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,
 
 
І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —
О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,
Рятуй мене або – від себе відпусти.
 

XVII

 
Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —
За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.
До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —
А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.
 
 
О Боже мій, єдиний мій, помилуй
Оцю ганчірку тіла, яка ще – звитяжне.
Я вже не відрізню, що – різне, що – тотожне, —
Не біси – Ти в мені і по мені, як молот.
 
 
Заради Тебе я себе ущент розтринькав,
Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронка
Нутра, як – з-під води, – про цей новий набуток,
 
 
А я, що доти, як соломою набитий,
На з’явах поковзнувся – і забракло сил, —
В Тобі ж бо від проваль – страшніші – небеса.
 

XVIII

 
Бісище риба-меч, який в мені – нудоту,
Чортиська-пуголовки, біси – кінні й піші, —
І кожному із них – я – наймиліша паша.
Виделка-біс, – бородавки очей надуті, —
 
 
Із мене – пеклові – за сумніви – податок
Під щелепів, зубів і шерсти сизий пошум. —
Тут ратиця – мене, там – клешні, як папушу. —
О Ти, мій просвітку, о Боже, де Ти, де Ти,
 
 
Бодай на мить спини оцей бісівський вир,
Цю піну в мозку, що – як курячий навар,
Цей присмерк, що – свідомість – язиком гіркавим!
 
 
Чи Ти вже розігнув усесвіту підкову
І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,
Лиш я не додививсь, що Ти – в мені – собор?
 

XIX

 
В мені самому – присмерку діди.
Прозору шкірку світу – надто вощіп.
А дихати в Тобі – дедалі важче,
Хоч я вже крізь загати духа йду.
 
 
В залозах всесвіту набряк гіркий мигдаль,
Та неба шийка – щораз далі й – вужча,
А Ти, – ще недосяжніше і вище, —
Чи Ти розгнівався, – і я Тебе – ніде?
 
 
Занадто густо скрізь – бісівське мливо,
Яке – на душу олов’яну млявість,
Та ще й чортиська-щипавки – під пахви. —
 
 
Мене обсіли біси, як ропухи,
І я… Душа без Тебе засина,
Як муха, що – на зиму – восени.
 

XX

 
З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —
У серці – м’ясорубки, що й – залізо. —
Мені в легенях, в м’язах біси лазять.
За ніжки – світ, як курку, з-під заслон —
 
 
Й мені на щоки – бісеня мале,
Що в протязі повисло, як в галуззі.
Пантера-чорт, на грудях – лійки-леза,
Аби мені вся тяма прогнила
 
 
Й душа в потойбік з м’ясом перевисла,
Із мене крутить довге перевесло.
На брамі мороку бісище-лемінґ
 
 
Пильнує, щоб мене – назавжди – ломом,
І я – ніколи – цей бісівський такеляж. —
Та Ти – в мені, хоч я й сиджу серед калюж.
 

XXI

 
Прозорі нутрощі – бісище-просторіка —
На вухо: «Він пожер тобі всю тяму,
Коріння існування – тільки темінь,
А він – іржа, пухлина злісна раку».
 
 
Біс-іґуана, що мене півроку —
Стежками у безпросвіток крутими,
Проціджує до отупіння й втоми
Нутро, – й свідомість, як стару перуку,
 
 
Щоб я – голісінький – навіки в терню,
І тільки мозок – кільцями Сатурна,
Що їх, як бублики, – чортище-тхір
 
 
Під бляхи семиповерховий хор. —
Це я Тобою їм – до сказу – всім допік,
Що до бісівської науки я – тупак.
 

ХХІІ

 
Аби я – ліктями – назовні – із обмежень,
Мені Ти бісів цих наслав, як ласку,
Ще й – в піч запхав, щоб я, суха галузка,
З-під полум’я ступив в Тебе, – по мужність.
 
 
Із вічности мачин – осяяння проміжок,
Що Ти – в мені, як сколопендри лоскіт, —
Був так далеко, а тепер так близько.
Ти поскладав на мене, вутлу мажу,
 
 
Весь світла брухт, все зоряне манаття,
Яким мене диявол пробував манити,
Щоб кожну з’яву, як скупар – монети,
 
 
Я – в скриню мозку, що громадить тлін,
Замість – усе – дощенту – під мітлу, —
Де тільки б – Ти, а я для Тебе – тло.
 

ХХІІІ

 
Невже і світло – лиш бісища-мошки
На рибних пухирях мойого крику?
За мною ходить біс – без тіла – скрекіт
Й біс-казанок, що – пекло, як лемішку.
 
 
З горобини, як із тісних помешкань
(Скрізь – ягоди-провалля) – біси-круки —
Світобудову, аж кривавлять крокви,
Мигтить від язиків, що їх бісища-мушки,
 
 
Де я тримаюсь за буття уламок,
Що тане в писках під виття і лемент. —
Мене – то б’ють, то – пробують влещати
 
 
(«Ти репетуєш, а, властиво, що – ти?»)
Бісища-нетлі, – рот – з лайна браслет.
Очей в них – Грона, а не бачать чуда:
 
 
Моє єство – Тобою обросло.
 

XXIV

 
Біс-оселедець з півня підборіддям, —
Нирки навколо людські, як опуки, —
Крізь мене з сатаною грає в покер, —
Тебе в мені він хоче побороти.
 
 
Біс-гуска – назирцем, – на ковзанах споруда,
Й по рівчаках течуть бісівські пики,
Яких, здавалося, я щойно спекавсь,
А тут – нові, що пробують збирати
 
 
Данину пітьмі, я ж – єдина живність.
Біс-маґлювальник, присмоктки – на жовнах, —
Мене на цвях нанизує іржавий,
 
 
Щоб я прозрів, осліпши: пекла натиск,
Де біс-клепсидра – покришку з плянети,
Це – також Ти, а я в Тобі, як нитка.
 

XXV

 
Моє життя – це – щохвилини – страта.
Я – хліб, який Ти – в челюсті – з лопати.
Мені без Тебе й кроку не ступити,
Хоч Ти в мені – чавунніш від отрути…
 
 
Біс-одноріг, – він серед бісів – третій,
Об мене треться черевом розпутним,
Щоб я – Содомом – причастився потай.
О Боже, я ішов Тебе зустріти,
 
 
Та на шляху до Тебе, скільки ока, —
Чортиська, що мені – тортури й муки,
Аби не Ти, а біс – мені – за якір. —
 
 
Я став без рук, без ніг, сліпий заїка, —
Так світ мені, Ти, Боже, зав’язав
Відтоді, як мене – у себе – взув.
 

XXVI

 
Дрібнота-біси, – хаосу кутя,
Яку – на мене пекло – з рур і мисок, —
Без форми біс – сіраво-рихла маса,
Що мною заміта усі кути,
 
 
Й біс, що складається з самих котурн,
Навколо мене – сатанинську месу,
Аби мене – на їхній рівень – змусить,
Щоб я до кишки пекла докотивсь.
 
 
Як довго, Боже, я ще цю облогу?
В цьому содомі – Ти – єдиний легіт,
Хоч на помості знов бісище-одуд
 
 
Й чортисько-ножиці – по куснях – мої вади,
Аби душа – то спеку, то – мороз. —
Та тільки, Господи, як довго – цей маразм?
 

XXVII

 
Без тулуба бісище – сам очіпок, —
Замість очей – залізні три бурулі, —
Мені – чоло, щоб тяма відмирала.
Ще інший біс, – вогню трухлявий чопик, —
 
 
Та біс-лишай, – із черева – очепи
(Чомусь я їм солодший від морелі) —
Мене вже на цурпалок заморили,
Ще й зараз гидь в кістках ластами чапа, —
 
 
В повітрі їх – фаланги і рої.
Мені весь віддих – біс – павук-рояль,
Який – в сумління й кров – отруйні зела
 
 
Й секунди лічить, як роки, – зозуля. —
О Боже, – Ти – візник, а я із жил візок
Чи всесвіту – відрубаний язик?
 

XXVIII

 
Все видиме – лише до Тебе – нерв,
Де біси ще – очепами й мечами.
Без Тебе – берегів – ніде, ні в чому.
В мені – Ти – людство, як каліку – з нар.
 
 
Гієни мороку повилізали з нір,
Аж полум’я, – мигтять перед очима —
Й на гниль – веселку, щоб душа – в нікчемне
Й ніколи – навіть позему конур.
 
 
Всі мої вчинки – біс, – як трупи – в штабель,
І я сиджу серед каміння й штибу,
Та все в мені – в дорозі вже до Тебе, —
 
 
Й сама луна, де бісів сонм юрмивсь. —
Все, що не Ти, – це мука і тюрма,
Я ж, Господи, – я сам собі – ярмо.
 

XXIX

 
Навіщо, Боже, бісам Ти віддав свій сад,
Де я – немов окличник водяної секти?
Вели ці з’яви по ядру розсікти,
Аби – крізь повінь – на поверхню – світла суть,
 
 
Бож я не відрізню рівнини від висот,
Хоч Ти в мені вже й небо, там, де – кола – сокіл,
Як поруч качконіс – ще й біс – комахосука —
Жада, щоб я їв тельбухи, – і – розстіба корсет.
 
 
Твій сад, де біси виють так надривно, —
Мене – по куснику – й під казанок, як дрова,
Їм – аби душу ґанджем залякати,
 
 
Й вони Твій сад, як в склянці – ложкою, колотять.
Невже це Твоя воля, щоб цей біс-окань —
Мене, як сніп, що – ціпом на току?
 

ХХХ

 
Цей біс, що їде чвіркою сомів.
У нього мозок – колби вітру й спліну, —
Мені він – клешнею – останній пломінь.
О Боже, все, що я в цім світі мав,
 
 
До крихти з мене вивіяв самум.
Я вже не я, а ледь помітна пляма,
Яку на мурі – сатанинське плем’я. —
Так тоскно, ще й в душі з провалля дме.
 
 
Диявол сам узявся за чепіги,
Він плодить монстрів і чека, чи погань
З-за рогу – підступом – серця й широти —
 
 
Й золою – дух, аби ніхто – ширяти, —
Лиш біс, що дерево буття пиля…
О Боже, зглянься, бо й в мені – полин.
 

ХХХІ

 
Що біси, коли Ти – на мене – лясо,
Аби з душі – волокнами – полуда,
Дарма, що сумніви – мене, – як злидні,
І в вусі – звив гніздо бісище лисий.
 
 
Все небо рівчаками розлилося,
Не сонце – радіола-біс, – приладдя
Оптичне пекла, що, як пес голодний, —
Та вже й воно, – на марлю, – в безтілесе,
 
 
Хоч тільки но гримів лускою тулуб, —
На гусеницях – бегемот з металу…
Я – весь – на друзки, Ти ж – ані на йоту,
 
 
Я весь – в Тобі, хоч я і рву цей ятір,
Вже в крила птаха вдягнений ссавець, —
Так Ти в мені всі межі позсував.
 

ХХХІІ

 
Невже я, Господи, ніколи – з шор,
Де сочать біси, щоб мені – затьору?
Крізь мене пекло – всю добу – отари,
Мене дола пустеля вздовж і вшир
 
 
(Хоч Ти моє єство, як акушер) —
Мене – дводишні біси – замість тиру. —
Невже Ти сам – мені оці тортури,
Щоб я – човни зі світла – із кошар?
 
 
О Боже, Ти – й серед баюри – свіжість,
І я – крізь Тебе – вже озону вежі,
Хоч ящур-біс ще блима, як спекота,
 
 
Де я між скорпіонами – покуту
Й де з кадоба бісище-свічкогас,
Що душі гасить, ще гука когось.
 

ХХХІІІ

 
Цей світ, що витіка з повільних ваз,
Де рай і пекло – рясно – мозку груші.
Біс-лютня, до личин – хвости пригравши,
Млинці зелені, як ропух, – із вуст.
 
 
Мені до серця – нору – бісів свист, —
З’яв оболонки – зі смичків і решет.
Чорт пробує: ану ж з душею згрішить.
Мене живого патрає: я ввесь
 
 
У саднах, в жилах сонце струхло.
Бісища – світ – на штурпаки обстригли —
На ніжках курячих кульгає світла пипоть.
 
 
Бісища скрізь, на зло зростає – попит, —
Де Ти – від мене, Боже, – сам макет,
Що на дощі – на шмаття розмока.
 

ХХХIV

 
Ні, Ти – не слово й не – крізь слово – боз,
Що пучками іде в блакить по лунах.
Ти – крик утробний, що в мені – пилини
Усесвітів з таких сипучих бездн…
 
 
Знемігся я. Волання алябастр
До Тебе – ген – триярусну поляну,
Де я видибую, ще в мороку полоні,
Як мрець, який опівночі – з обійсть.
 
 
Бреду до Тебе, – й все ще – ні на ліктик!
Без Тебе й зорі – гниль, сліпих галактик
Тече мені крізь пальці чорний смалець —
 
 
Й оподаль – смолоскипи – біс-манул…
О Боже, Ти, який вірьовкою – мінял,
Навчи мене, каліку, як – без милиць!
 

XXV

 
Не знаю, де я проти світла схибив,
Що біс мене – так – під свою оруду.
Чи – кара – за найвищу нагороду,
Бож – тільки Ти, а я – не йду в рахубу?
 
 
Я завинив, що пекло – так нахабно,
Хоча воно єдине – шлях прозріти.
Та я й прозрінню зараз сам не радий,
Занадто – сірку й пітьму – бісів хобот.
 
 
Я – наче у дірках – церата, й – заки
До Тебе, – ще – ніяк – колоди з ока.
Оман бісище сипле з ложки цукор —
 
 
Й дедалі важче – з-під липкої цівки. —
Сиджу – у витверезнику – пияк,
Якому Ти – занижений пайок.
 

XXVI

 
Ріка. На березі – бісище-пудинґ
(Бісища лізуть – з брижів, з неба рамок, —
Чорти й в повітрі грюкають дверима)
Й біс-кенґуру, що на вельосипеді,
 
 
Угору – стовбуром (трамплін) – й на мене лада, —
Їм – на підмогу – хмизу оберемок
На папах рисі, – аби я – в хороми
За ними – пекла, звідки сірки подув
 
 
Й то – хвилями – виття гієн, то – нявкіт.
Ріка. Печера. Трохи далі – нивка
Й сукуб-красуня, шкіра з сизих папул…
 
 
Ще мить – і всі галактики – на попіл
І від буття – лиш краєвид паркий,
Де біси мене ловлять, як пирька.
 

XXXVIII

 
На віях-лапах – з обрію – з-за лугу
(Я лише кліпну) біс-хробак в манжетах
Підводиться, щоб мою волю жати,
І вже на мене – із ропух – налигач.
 
 
Мені не залишили і малого.
Весь краєвид – стіна – рухома й жовта,
Дарма, що з мене їм – мізерний вжиток.
Біс порожнин й біс-пляшка з-під маляґи
 
 
На січку – мозок – й поруч – біс-папая
Все випробовують, коли я отупію, —
І кожен – у візку – своє знаряддя. —
 
 
Я сам, хоч Ти крізь мене – всі народи.
На все буття – я сам, один – чигир, —
Чекаю, сам не знаючи, чого.
 

XXXIX

 
Я не навчивсь – ні жити, ні вмирати,
Й усе ніяк – зі смуги невезіння.
Занадто довго й цупко – біс – мерзенне,
А я – весь час – на манівці – з маршруту.
 
 
Не видибаю із життєвих ритвин,
Здавалось – крок, – і небо із озону.
Та із чуттями йде і духу заник,
І я сиджу на черепках – невротик.
 
 
Навколо рясно – будяки й рогіз.
Світ переходів і оновлень згас
І тільки з віддалі – ледь-ледь – рожевий гуркіт.
 
 
Не плачу, ні, занадто тоскно й гірко.
В суцільнім мороку, між бісів і ґориль
Ще пробую, глушман, – Твій – здалеку – хорал.
 

XXXIX

 
Усе, що досі, я віддав вогню.
Без Тебе – пітьма, й всі стежки – в нікуди.
Я весь у ґулях, біс, що мною кида,
Мені у серці поверта багнет.
 
 
Який він ніжний! мека, – біс-ягня, —
Це він мені найбільше з бісів шкодить. —
Я знаю, Боже, що й ліванські кедри
В дорозі в світло тільки – перегній,
 
 
Де я – крізь Тебе – небуття запону…
Мене до Тебе – й біси не зупинять,
Хоча від мене – ледве – жил обрізок,
 
 
Який Ти – на тортури і образи,
Щоб пеклові – на бульбашки – бариш,
Як Ти мене до себе забереш.
 

XL

 
Ти, Боже, під таким кутом цей світ зігнув,
Що я вже сам собі – немов живий надгробок,
Хоча бісище з тічки (просторіка й грубас),
Що кожну блискавку – глевким рядном багна, —
 
 
Мене – то в кригу, – то – поволі – на вогні, —
Цей кусень хаосу, що чвирка, біс-загреба,
Який мені – Тебе – на блазня і незграбу, —
Колінця викида і колесом – стегно.
 
 
Ця погань ладна й на порозі раю – бійку, —
Їй – світло – тонконога, з заїдами – байка,
Яка чомусь у Тебе – попри дійсність – в шані. —
 
 
Й бісища порють шилами сузір’я, наче шини,
Аби тоді, як всі галактики – в розлив,
Я – геть від Тебе й – між калік – «осанну» – злу.