Текст книги "Микола Зеров"

У голодному і холодному Києві 1920 року в Борисоглібській церкві Микола Зеров обвінчався із Софією Лободою. Дата весілля – 13 лютого, однак молодята не зважали на «нещасливе» число – поспішали побратися до Масниці, під час якої не вінчають. Софія Зерова згадувала: «І ось 12 лютого 1920 року відбулася вирішальна розмова про наші дальніші взаємини, під час якої Микола Костьович запитав мене, чи не розраховую я на нього в своєму майбутньому житті, а він би сам цього дуже хотів. Я відповіла: ‘‘Гаразд, одружімося і живімо разом’’. Постановили справи не відкладати і повінчатися на масниці, яка розпочиналася за два дні. Але наступного ж дня, ранком, що було зовсім незвичним, прийшов дещо схвильований Зеров і сказав, що він був у священика, і той повідомив його, що на масниці не вінчають, а сьогодні останній день, коли ще можна повінчатися, тому Зеров, на власний ризик, не мавши часу побачитися зі мною, уже домовився зі священиком, що той повінчає нас о другій годині (було якраз 13 число, яке вважається за нещасливе, але ми не були забобонними і не надали цьому ніякого значення). Спершу я трохи розгубилася. Не сподіваючись, що це відбудеться так хутко, я саме того ранку віднесла полатати свої святкові черевики, а вони в мене були єдині. Але Зеров мав такий благальний вигляд, що я відразу ж побігла до шевця забрати свої черевики назад. Так я й вінчалася в черевиках з протертими підметками. Та все це для нас обох було байдуже».

У Києві лютував тиф і голод, під Києвом тривали бої. У гімназії, в якій викладав Микола Костьович, склалась катастрофічна ситуація з викладачами: хтось відмовився від лекцій, когось заарештували, інші виїхали з міста. Від зворотного тифу після перенесенної операції у травні 1920 року помер Георгій Нарбут. Зеров у спогадах про Георгія Івановича напише: «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сиділи тихо; в’язалися все невеселі думки про те, як несприятливо складається життя талановитих людей у нас – і скільки ще жертв відбере від нас наша, нехай і плідна, але сувора доба».

У 1918–1920 роках Зеров виступає як літературний критик і перекладач. Про літературну критику він говорив: «В критикові – чи не так само, як і в перекладачеві, цінні своєрідність та глибина сприймання, вразливість, смак, спеціальна обдарованість. Бо як би не говорили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом».

У ті роки виходить друком його стаття про Івана Нечуя-Левицького, понад десять рецензій, які він друкував у «Книгарі». Рецензії його нерідко були нищівними для авторів: «бездарність автора надзвичайна, невидана й нечувана» – пише Зеров про збірку І. Федорченка «Летюча зоря»; «провінціальний несмак» – робить висновок про М. Мандрику і його збірки «З книги гніву», «Пісні про анемону»; «примітивність така, що вражає і навіть зворушує» – дістається збірці Л. Козара «Степові зорі».

Зеров критикує поетів за наслідування, що породжувало вторинність. Паралельно досліджує творчість Лесі Українки, аналізує поезії Івана Франка, врешті видає власну збірку перекладів – «Антологію римської поезії». Однак життя в Києві стає дедалі складнішим, отож, Зеров із дружиною переїздять у Баришівку, сподіваючись у провінції перебути найтяжчі роки.

З 1 жовтня 1920 року Микола Зеров починає викладати історію в баришівській соціально-економічній школі. Баришівка й справді видається порятунком: Київ лишається без електрики, палива, води. Освальд Бургардт згадує, що «Баришівка натомість пропонувала ‘‘пайок’’: кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лампи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років».

Баришівка виявилась колоритним селищем, у якому жили дивом не розкуркулені чинбарі. Зі спогадів Софії Зерової дізнаємось: «Восени 1920 року ми переїхали з Києва до Баришівки і прожили там близько трьох літ. Баришівка була в ті роки тихою вигідною провінцією, містечко вважалося ‘‘заштатним’’ і справді мало чим було схоже на місто, радше виглядало воно як українське село. Будиночки мешканців були оточені садками, в містечку був ‘‘Волвиконком’’, школа, місцевий клуб ‘‘Просвіта’’ і три церкви. Серед мешканців було багато чинбарів, які виробляли шкіру і, порівняно з нами, жили вельми заможно».

Для закоханого в українське бароко Зерова вона була несподіваним сюрпризом, хоч учасники «ложі» Нарбута захоплювалися старшинським бароко, а селище було яскравим зразком бароко селянського. Миколі Зерову і друзям – Вікторові Петрову, Освальдові Бургардту – вдалося сформувати культурний осередок у Баришівці, однак за Києвом Микола Костьович сумував. Освальдт Бургардт згадував літературні диспути баришівського періоду: «Спільні поетичні інтереси швидко зблизили мене з Зеровим, і коли я приходив до нього, він мені читав українські, а часом російські чи польські вірші (пам’ятаю ‘‘На щитах Татр’’ Асника) або свої переклади з римських поетів. Не раз казав, що з Єсеніна не є путній поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманітний ямбічний ритм, як ‘‘Тіхо с кльонов льєтса лістьєв мєдь’’! Або чи ж можна сказати ‘‘Увяданья золотом охвачений’’, коли само напрошується ‘‘охваченим’’?»

Освальд Бургардт повернеться до Києва 1922 року, його місце в Баришівській школі займе Віктор Петров. Саме тут, у Баришівці, він познайомиться із сім’єю Зерових, стане частиною любовного трикутника. Набагато пізніше між ним і Софією Зеровою спалахне роман. Про зустріч у Баришівці згадуватиме і Софія Зерова: «Там познайомились ми й з Віктором Платоновичем Петровим, що теж викладав. У нього було багато спільних інтересів із Зеровим, вони могли годинами розмовляти про нові книжки, інколи сперечалися – смаки в них були різні. Я звичайно не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його випади і не дарував йому нічого, іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось деталей. Але в’їдливостей та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й дуже потішно; для мене завжди були цікавими їхні двобої».

Баришівське заслання виявилось не таким спустошувальним, як Златопільське, однак поетична муза, що приходила до Зерова в найтяжчі роки, знов прокинулась. Саме в Баришівці він створює сонетоїди, сонети, олександрійські вірші. Микола Костьович «гутенбержив» – переписував поезії від руки, формуючи невеличкі збірки. Одна з таких збірок, «Сонети та елегії», датована 1922 роком і присвячена Сергію Єфремову. Зеров активно листується з Рильським, Тичиною та іншими культурними діячами, хоч листів баришівського періоду знайдено небагато. Саме тут, у Баришівці, він створює сонети «Pro domo», у якому окреслює свій естетичний ідеал у поезії, та «Овідій», який найбільше вразив Максима Рильського, про що той зізнається в листі до Зерова: «З присланих Вами віршів мене особливо розворушив і розчулив ‘‘Овідій’’. Що до порівняння з захожими різьбярами, що

 
Для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів, —
 

то різниця між ‘‘тими’’ і ‘‘цими’’ та, що скити еллінських різьбярів цінували, а… що й казать!”

У той період «неокласик» (якого вже встигли так наректи) створює прекрасний сонетний диптих «Саломея» і «Навсікая». В обох сонетах можна віднайти підтексти та алюзії на дійсність, що оточувала Зерова. Урешті, він зізнавався, що звабливі танці Саломеї у вайльдівській виставі не надто вразили його, він завжди віддавав перевагу «стрункій, мов промінь, чистій Навсікаї».

Софія Зерова з теплотою згадувала баришівський період їхнього життя: «Жили ми з Зеровим дружно. Вдачу мав він рівну, спокійну, ніколи не дратувався, на різні життєві дрібниці й непогодженості не звертав уваги, навіть жартував з них, завжди був стриманий і дуже делікатний. Його всі любили – не лише на роботі – за зразкові лекції, за великі знання, але й в щоденному житті – за гарне, доброзичливе й чуйне ставлення до людей. Любили його також і діти, і навіть тварини. В Баришівці Зеров невдовзі зробився популярною й поважаною людиною. Він сам дуже любив свою працю, книжки, людей, весь віддавався своїм заняттям, але до життєвих труднощів і нестатків був цілковито байдужий […] Та якщо в своїй галузі Зеров був бездоганний і почував себе, як риба у воді, то в практичному житті він був безпорадний, як дитина. Ще дома, в батьків, мати Зерова вважала, що він навіть не вміє забити цвяха в стіну. Коли він намагався допомогти мені чимось у господарстві, то робив усе так невдало, що я завжди відмовлялась від його допомоги […] В Баришівці ми прожили до літа 1923 року, літо перебули у моєї тітки в Ядлівці, а восени повернулися до Києва».

Коли 1923 року Микола Зеров повертається у Київ, термін «неокласики» вже широко використовувався в літературних колах. Однак кого саме мають на увазі критики – чітко не окреслювалось. Російський «неокласицизм» заявив про себе ще 1918 року, київські ж «неокласики» нерідко говорили, що назву їм «накинули». Питання, коли саме київських поетів, що 1923-го зібрались у Києві, почали називати «неокласиками», – і досі викликає дискусії. Одне лиш можна сказати без сумніву – це була не самоназва. Освальд Бургардт згадує: «Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбувалась літературна вечірка, в якій взяли участь він, Филипович і Рильський. Немов випадково кинуто було про тих поетів слово “неокласики”. Вони його не зреклися, і назва та пристала до них. Найбільший на тій вечірці успіх припав Зерову».

Цікаво, що «одгетькували всіляких неокласиків» Микола Хвильовий, Марк Йогансен і Володимир Сосюра ще 1921 року. У листі П. Филиповича до Миколи Зерова від 23 травня 1923 року читаємо: «Поезії Ваші тепер не можемо друкувати – це пошкодить і видавництву, і Вам…» Тобто майже відразу на «неокласиків» почали навішувати усілякі ярлики.

З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров починає викладати українську літературу в Київському інституті народної освіти. Так народжується київська напівлегенда про Золотоуста, про це згадувала і Софія Зерова: «В 1923 році в Київському інституті народної освіти (як тоді називали університет) була організована кафедра української літератури. Директором інституту був тоді мій двоюрідний брат Микола Лобода, він запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожної лекції, читав свої курси із запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тішило мене. Я казала йому: ‘‘Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобі їх не пробачать!’’ Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачів постійно зростали».

У спогадах сучасників Зеров незмінно постає як блискучий лектор, наведемо спогад Марії Ліщинської: «Лекція подобала на суцільний натхненний потік. Він любив пересипати свою мову дотепами і прислів’ями, зокрема латинськими і грецькими, часом уживав у викладі тієї чи іншої західньої мови. Маючи феноменальну пам’ять, він декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезні уступи з ‘‘Енеїди’’. Говорячи, він інколи примружував очі, а найчастіше дивився на свою авдиторію широко розкритими очима, заворожуючи її і цим своїм поглядом. Півторагодинна лекція збігала непомітно, час і простір зникали, і після лекції студенти прокидалися ніби після солодкого, хвилюючого сна».

В інституті, аби не зривати лекції інших викладачів, з яких студенти нерідко тікали на лекції Миколи Костянтиновича, предмет Зерова був перенесений на останні години в розкладі. Золотоустом його називали навіть ті, хто не втомлювався писати «викривальні» статті. У чому ж полягав секрет його успіху? Причин кілька: Зеров був першопрохідцем – створив курс лекцій для предмета «Історія української літератури», якого на той час не існувало; намагався розглядати будь-яке явище в українській літературі в контексті світової культури; мав неймовірну пам’ять, був красномовним і ерудованим промовцем, не стомлювався урізноманітнювати матеріал дотепами на афоризмами.

Про лекції Зерова маємо спогад К. Михайлюк: «Лекції Миколи Костьовича […] лишили в мене і в більшості слухачів враження таке глибоке, яскраве і шляхетне, що їх просто не можна забути. Навіть ті студенти, що недолюблювали його, були згідні з ним, що він посідає спеціальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Під час його лекцій іноді здавалося, що авдиторія порожня: всі сиділи, затаївши віддих, скуті чарами, що спливали з його слів. […] Все його єство випромінювало якусь притягальну силу».

Микола Зеров умів передати аудиторії своє захоплення предметом лекції, примусити відчути її свою жагу і гордість, любов і біль. Як згадував один з його студентів Григорій Костюк: «Кожне українське літературно-мистецьке явище він розглядав у порівнянні з подібними явищами інших народів».

Л. Вакуленко згадує: «Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері – знедоленої України, а син малосвідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя».

Григорій Костюк згадував і «передлекційні» діалоги з професором Зеровим: «Дуже цінними додатками до лекцій Миколи Костьовича були його кількахвилинні вільні розмови з нами перед кожною лекцією. Не знаю, чи це було в нього навмисне, чи з внутрішньої потреби. Але це творило надзвичайно близький контакт його з авдиторією й формувало почуття ‘‘єдиної дружньої родини’’. Йшлося у тих розмовах професора зі студентами про літературні новини. Молодь цікавилася думкою Зерова про нових поетів, про щойно опубліковані твори, – він охоче розповідав їм про М. Хвильового, О. Бургардта, В. Мисика, час од часу виймаючи зі своєї бездонної течки аркуші, на яких записував вірші, що йому сподобалися».

Софія Зерова також залишила спогад про викладацьку діяльність чоловіка: «Зеров готувався до кожної лекції, готувався дуже старанно, завжди брався до нового матеріалу, над яким часто сидів допізна вночі, опрацьовував кожну тему ретельно й глибоко. До того ж, читав він свої курси з запалом і захоплював своїх слухачів. Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом. Часто студенти зустрічали й проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої».

Курс історії української літератури ХІХ – початку ХХ століття Зеров створив ще в баришівські роки. Історичний нарис «Нове українське письменство» вийде друком у 1924 року. Чи не найпершим на вихід цієї праці відгукнеться Сергій Єфремов, який зазначатиме: «Автор справді найталановитіший і найбільш тямущий з молодших істориків нашого письменства, має смак і стиль», хоча академік усе ж закидатиме Зерову, що той оцінює Котляревського і його «Енеїду» зверхньо, занижуючи оцінку твору.

Повернувшись до Києва після трьох баришівських років, Микола Костьович поринає у вир літературного життя, хоча викладацька діяльність забирає левову частку часу. Як згадує Юрій Смолич: «Зеров в ті роки був своєрідним мистецьким еталоном. Втім, думаю, він би й тепер, поміж наших сучасників, встояв би, не похитнувшись».

Оселилась родина Зерових на вулиці Фундукліївський (яка вже тоді була перейменована на вул. Леніна) під номером 82 у помешканні 7, навпроти через дорогу містилась будівля Вищих жіночих курсів, де колись навчалась Анна Ахматова.

Микола Костьович не схвалював перенесення столиці до Харкова, однак харківські та київські митці знаходили точки перетинання. Київ лишався столицею для неокласиків, Харків об’єднував представників найрізноманітніших літературних угруповань у будинку «Слово». У Харкові виникає «Плуг», який очолює Сергій Пилипенко – Спілка селянський письменників. З ініціативи Василя Блакитного народжується «Гарт» – Спілка пролетарський письменників. Під гаслами «Гарту» об’єднуються Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Марк Йогансен, Олександр Довженко, Валеріан Поліщук і Павло Тичина, що змінив київську прописку на харківську.

Листуватись Микола Зеров та Микола Хвильовий почали ще до знайомства. Зеров написав Хвильовому перший: прочитав оповідання «Пудель», проаналізував його і запропонував авторові опублікувати в одній з антологій, яку готував до друку. Познайомились Зеров і Хвильовий у грудні 1923 року, коли харків’янин прибув до Києва у складі літературної делегації «Гарту». На зустрічі почали висловлюватись думки про об’єднання двох літературних центрів, вироблення спільного вектору творчості, праці, звершень. Третього грудня відбулась вечірка «Гарту» у театрі ім. Т. Шевченка (нині – Театр російської драми імені Лесі Українки). Виступали Хвильовий, Сосюра, Йогансен, спалахнула дискусія щодо пролетарського і дрібно-буржуазного мистецтва. Панфутуристи прагли грандіозних перетворень. «Неокласики» уже на той час мали не надто білосніжну репутацію з погляду «червоних літераторів», отож, говорити про єднання київських і харківських митців слова 1923 року було б аж надто оптимістично. Та й у рамках київських літературних угруповань не можна було говорити про єдність – відбувалась активна боротьба між молодшим і старшим поколінням літераторів, урешті, молодь виокремилась у літературний гурток «Ланка», що її організував Валер’ян Підмогильний.

Зеров же лишався центральною фігурою в «Асписі» (Асоціації письменників), з якої вийшли «ланківці» – Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник. Пізніше Валер’ян Підмогильний напише «Місто», у якому образ професора Світозарова в літературних колах трактували як списаний із Зерова: «З його уст сипалися цитати всіма мовами, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика. Його слова зліплювалися шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу, й буря аплодисментів укривала слова великого критика».

Нападати на Зерова і його товаришів по перу в періодичних виданнях почали ще тоді, 1923 року. Чи не найпершим дошкуляти звинуваченнями «неокласикам» почав поет Яків Савченко, опублікувавши статтю «Українська неокласика» Усі звинувачення найчастіше зводились до «відірванності від життя» усього, що виходить з-під пера поетів Рильського і Филиповича. У тому самому звинувачувались і «гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров». Яків Савченко писав: «Рильський – поет минулої епохи, чужої нам культури». Єфремов у своєму щоденнику назвав цю статтю про Рильського і Зерова «доносом». Однак Я. Савченко не заспокоївся, продовжував писати статті й фейлетони, наголошуючи: «Неокласики – майстри на всі руки, особливо деякі з них. Останній їх фах, що так чудесно оперують ним неокласики – контрабанда своєї неокласичної ідеології – в голови студенства, учителів та радянських панночок».

Показово, що такі статті почали писатися ще тоді, 1923 року, задовго до процесу СВУ, до страшних 1935–1937 рр. У відповідь на статті Савченка Зеров іронізує, пишучи про «неокласичну ідеологію», яку згадує його опонент: «Цілком погоджуюсь з Савченком, що ця теорія справді немудра, – не розумію тільки, чому він зрікається своїх авторських прав на неї».

Зеров відбиває нападки елегантно та іронічно, от тільки опоненти його не зможуть пробачити йому саме цього – легкої іронії ерудита, послідовності у викладі аргументів, і найстрашнішого – того, що він мав рацію. Софія Зерова згадувала: «Особливо гостро критикували Зерова і неокласиків Загул із Савченком, але Зеров завжди вміло, переконливо й тактовно спростовував їхні докази. На цих дискусіях повсякчас було багато людей, зала була переповнена, всі голосно розмовляли, але коли на кафедру сходив Зеров, гамір одразу вщухав, і всі слухали його з великою повагою…»

У 1924 році виходить друком «Камена» – збірка зеровських поезій і перекладів. У примітках до перекладів, які вмістив у збірці, він додає: «[…] хіба минуле не зв’язане тисячою ниток з теперішнім та сучасним? Я, наприклад, гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями й чуттями. Учасники великого революційного зрушення, вони теж приймали революцію, зміняли дороги (“вехи”), з тривогою вглядались в майбутнє і, заспокоєні, співали гімн новому порядкові, вітаючи його як еру вселюдського щастя».

Максим Рильський у передмові до «Вибраного» Миколи Зерова, що вийшло друком 1966 року, говорив: «Хоч і пишеться в наших довідкових виданнях, ніби українські неокласики проголосили культ «чистого мистецтва», заявляю з повною відповідальністю, що ніхто з учасників групи ніде й ніколи такого гасла не підносив, – ні Зеров, ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні тодішній Рильський […]. Естетичною платформою, що їх об’єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури».

Того самого 1924 року виходить і літературно-критична праця Миколи Зерова «Леся Українка». Зі смерті поетки минуло десять років, однак Зеровська праця виявилась чи не найпершою спробою осмислити та оцінити її літературний спадок. Аналізуючи тексти Лесі Українки, він наводить також думки критиків, що писали про неї: Олександра Білецького, Михайла Грушевського, Дмитра Донцова, непримеренних опонентів Миколи Євшана і Сергія Єфремова, багатьох інших. У своїй праці Микола Костьович розгортає перед читачем панораму критичного дискурсу довкола творчості Лесі Українки.

У цей період він активно листується з Павлом Тичиною, Миколою Хвильовим, їхні епістолярні діалоги нагадують літературно-критичні пошуки: у листах до Тичини Микола Костянтинович вказує на слабкі і сильні сторони його поезії, говорить, що почав розповідати про його збірки на лекціях студентам. З Тичиною Микола Зеров познайомився ще в часи діяльності нарбутівської «ложі». Хоча вони могли бути знайомими й раніше: Павло Григорович ще 1913 року працював у журналі «Світло», а Зеров кілька місяців підряд друкував у ньому ж свої рецензії. Збірці «Вітер з України» Микола Костянтинович присвятив окрему розвідку, що пізніше увійшла до його збірки літературно-критичних статей «До джерел». Так само, як і щодо Лесі Українки, аналіз творчості Тичини є чи не найпершою спробою осягнути і зрозуміти особливості творчості поета. Отож, закиди про неактуальність тем, над якими працює Зеров, звинувачення в тому, що він відірваний від літературної дійсності, тікає від сучасності, не знаходять реального підтвердження діями Миколи Костянтиновича. Із сучасною йому літературою його пов’язує, перш за все, те, що він аналізував найновіші зразки художнього слова, відгукувався у критичних статтях на найважливіші події літературної дійсності.

Листи Зерова до Хвильового не знайдено, отож, досліджувати їхній діалог можна тільки за листами Хвильового до Зерова, які охоплюють період із 1923 р. до початку квітня 1926 року (22 листа). Як зауважив В. Брюховецький: «…М. Зеров свій архів передав директорові бібліотеки О. Пастернаку в 1929 р. Схоже на те, що листування припинилося. Чому? На це питання відповісти нині навряд чи вдасться. Можливо, подальше листування приховане в якихось ще не відомих архівах? А чи збереглися листи М. Зерова? Хто зна…»

Найцікавіше ж те, що палкий комуніст Хвильовий підтримав «неокласика» Зерова ще тоді, 1923 року, коли намагався відповісти зеровським опонентам статтею «Савченко і неокласики». У листах Хвильовий нерідко радиться із Зеровим, обґрунтовує свої художні пошуки і стиль: «Вживати, щоб вжити, – не той прийом, я пишу так, як говорять і думають мої герої».

Нерідко листи Хвильового до Зерова є продовженням їхніх публікацій у газетах і літературних вісниках, як, наприклад, лист від червня 1925 року, у якому Микола Хвильовий пише: «Я дуже боюся, дорогий товаришу Миколо, що моя характеристика “Зерових” трохи різкувата. Я прекрасно розумію, – Ваша ідеологія по суті зовсім не така далека, як мені прийшлось написати […]. Але що ж зробиш: живучи в умовах безпардонної просвітянщини серед напівдиких людей, – інакше не можна говорити. Я певний був, що роблю це в інтересах молодого пролетарського мистецтва. Тим паче: говорючи про “Зерових”, я мав на увазі не Вас, а ту групу, провідником якої Ви являєтесь. Про Вас я окремо сказав, порівнявши Вас з Мартовим. Коли мені прийдеться ще раз виступати, то я примушений буду доповнити свою думку (наспіх все це робилося)».

Цікаво, що у листах вони також обговорюють сучасних поетів та письменників, зокрема, Павла Тичину: «Не погоджуюся з Вами і з тим, що Тичина “перевівся”. Тичина переживає зараз перелом – це так, але сказати, що він перевівся, не можна. Дещо і мені не подобається з його останніх поезій, особливо не подобаються ті місця, де пахне агіткою, але – я гадаю – це тимчасове явище в його творчості».

Ідейний союз Зерова і Хвильового став сенсацією в літературно-мистецькому житті України. Однак Зеров набагато раніше за Хвильового відчув подих невідворотного:

 
«Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.»
 

І хоч підозри у Хвильового виникатимуть ще 1923 року (саме тоді вийде друком «Я(Романтика)»), однак викристалізуються вони в гасла «Геть від Москви!» тільки за кілька років.

24 жовтня 1924 року в сім’ї Зерових народився син, якого назвали на честь діда – Костянтином, у родинному ж колі називали тепло – Котиком.

А за кілька місяців спалахне літературна дискусія, початок якій покладуть стаття Григорія Яковенка «Про критику і критиків в літературі» і безкомпромісна відповідь на неї Миколи Хвильового «Про “сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулятнів та інших просвітян». Хвильвий обирав вищу математику мистецтва, якою був озброєний «радянський інтелігент Зеров».

Літературна дискусія докотилась із Харкова до Києва. На диспуті у Всенародній бібіліотеці академії наук 24 травня 1925 року Микола Зеров після виступу Хвильового говорив про міцний фундамент, на якому потрібно зводити нову українску літературу, про важливість підвищення культурної кваліфікації та здорової літературної конкуренції. І хоч виступ Зерова переривали оплески, сам диспут ознаменував початок розколу в українському літературному середовищі. На захист «червоних графоманів» виступив очільник «Плуга» С. Пилипенко. Хвильовий написав ще кілька памфлетів, вимагаючи орієнтації на «психологічну Європу». Зеров у журналі «Життя й революція» опублікував дві статті на підтримку Хвильового: «Європа – просвіта – освіта – лікнеп» та «Євразійський ренесанс і пошехонські сосни» він ніби розтлумачував містичні гасла, які виголошує Хвильовий, перекладає його метафори та емоційну мову на мову раціональних аргументів: «Тургенєв в епiграфi своєї “Нови” виписав був фразу з агрономiчного порадника, що цiлину треба пiдiймати глибоким i важким плугом, а не старосвiтським дряпалом-ралом. З подiбних мiркувань виходить i Хвильовий. Ми повиннi широко i ґрунтовно зазнайомитися з культурним набутком iнших народiв, з усiм, що може поширити i заплiднити наш власний досвiд. Ми повиннi засвоїти найвищу культуру нашого часу не тiльки в її останнiх вислiдах, а i в її основах, бо без розумiння основи ми лишимося “вiчними учнями”, якi нiколи не можуть з учителями зрiвнятися. Ось що говорить сам iнiцiатор дискусiї iмпресiонiстичним своїм натяком на Європу i пiзнiшими до свого гасла коментарями».

У статті, які пізніше увійшла у збірку «До джерел», він пише: «Хочемо ми чи не хочемо, – пише він, – а з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської – щоб не згадувати імен другорядних, – європейські теми і форми приходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся справа в тім, як ми цей процес об’європеювання, опанування культури проходитимем: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє, – чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх з середини, в їх культурному єстві».

Здається, Микола Костянтинович проголошує прості і зрозумілі істини – про обов’язковість освіти і літературної праці, однак його звинувачують у тому, що він зачиняє двері в літературу для письменників з народу. В автобіографії Микола Зеров підсумує: «Року 1925 в зв’язку з літературною дискусією попав «без драки в большие забияки», а з 1926 року стає мовчазним свідком обмов. Того ж року уривається і його листування з Миколою Хвильовим. З 1926 року літературна дискусія перейшла у політичну площину – нею зацікавилась партійна верхівка.

У грудні 1928 року у журналі «Літературний ярмарок» було опубліковано сонет «неокласика» Михайла Драй-Хмари «Лебеді». Це був переклад сонета французького поета Маларме, однак критики пов’язали рядок про «гроно п’ятірне нездоланих митців» із київською п’ятіркою «неокласиків», до якої зарахували Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару та Юрія Клена. Хоча Зеров у листі до Марка Черемшини зазначав, що «…з симпатичними елементами їх можна нарахувати чоловік 12», тобто на його думку, «неокласиків» було більше ніж п’ять.

Після червневого пленуму ЦК КП(б) 1926 року, на якому було зазначено, що «тепер серед українських літературних груп типу неокласиків спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану саме на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характерне для цих кіл прагнення спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною Європою!», Микола Зеров втрачає можливість виступати як літературний критик. Він повністю занурюється в історію літератури. Його «Нариси з новітнього українського письменства» виходять окремим томом під назвою «Від Куліша до Винниченка».

До початку 30-х років Микола Костьович працює в царині історико-літературних розвідок, з-під його пера виходять такі студії, як «Осип-Юрій Федькович та його повісті», «Квітка й пізніша українська проза», «Літературна позиція Старицького», «Леся Українка та її “Лісова пісня”» і багато інших. Публікувати власну поезію Миколі Костьовичу було непросто, як згадує Освальд Бургардт: «В київських обставинах і зовсім невинного вірша могли перетлумачити, вклавши у нього зміст, який авторові і не снився. Тож пригадую, як у Баришівці один селянин нам казав, що зима 1921 року певне «дев’ята», а тому сніг глибокий. Це так само, як кажуть, що дев’ятий вал у морі найсильніший. Зеров написав тоді вірша, взявши за мотто слова селянина: «Цей год хіба дев’ята зима лежатиме»: