Электронная библиотека » Павло Тичина » » онлайн чтение - страница 1

Текст книги "Вітер з України"


  • Текст добавлен: 11 мая 2016, 11:40


Автор книги: Павло Тичина


Жанр: Иностранные языки, Наука и Образование


Возрастные ограничения: +12

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц) [доступный отрывок для чтения: 1 страниц]

Шрифт:
- 100% +

Павло Тичина
«Вітер з України» (1924)

ВІТЕР З УКРАЇНИ

 
Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.
 
 
Чортів вітер! Проклятий вітер!
 
 
Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове насіння…
 
 
Або: упнеться в грузлую ріллю,
піддасть вагонам волі —
ух, як стремлять вони по рельсах,
аж нагинаються тополі!..
 
 
Чортів вітер! Проклятий вітер!
 
 
Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
нема бунтарства в нас: людина з глини.
Регоче вітер з України,
вітер з України!
 
 
Крізь скельця
Захід мов з-за ґрат:
то похід звіра, звіра чи людини? —
Регоче вітер з України,
вітер з України!
 
 
Чортів вітер! Проклятий вітер!
 
 
Він корчувату голову з Дніпра:
не ждіть, пани, добра:
даремна гра!
 
 
Ax,
 
 
нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння,
його шляхи, його боління
і землю,
землю свою.
 

18. IV 1923

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
І

Ліді Папарук

 
Сніг. Сніжок.
На княжий теремок.
День і ніч круг нього ходить,
плаче голосок:
– Ой князю, князьочку,
чи ти за Дунаєм?
чи ти на Дону?
Дай про себе вісточку,
бо умру.
Прислухається княгиня – тільки сніг,
тільки сніг та сніжок,
та за полем та за лісом
голод-голосок:
Батька війна!
Матері 'ма!
Хто пооре, хто засіє?
– А-а!
 
 
Ой, яка пустеля.
 
 
Тут княгиня знов:
– Послужи ще ти, вітрило,
вітре-чорнобров!
Десь князь одступає
з жменькою княжат,—
одвертай од нього стріли,
посилай назад.
 
 
Прислухається княгиня – а вітру нема,
тільки сніг та зима,
та за полем та за лісом
чути голоса:
 
 
Ми тебе одвернем!
Ми тебе пошлем!
 
 
Будеш ти лежать, як князь твій,—
каменем…
 
 
Ой, яка пустеля.
 
 
– Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло,
ти нам батько всім.
Встань хоч ти – коли без князя —
царство воскресім.
Царство тихе, праве,
мудре на закон:
щоб одні землі гляділи,
а другі корон.
 
 
Прислухається княгиня – тільки сміх,
тільки труситься сміх,
та шумить, шумить шумище
із-під хат, із-під стріх.
Мо' вернувся князь з походу?
Мо' дружина прийшла? —
 
 
Прислухається княгиня – брязк мечей
                                   та яса,
 
 
та все ближче гол оса:
Ми тебе воскреснем!
 
 
Ой, яка пустеля.
 

ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
II

 
Дивний флот на сонці сяє,
гімном небо потрясає,
грає на крилі.
То вертаються титани
чорної землі.
Із далекої літани,
там, де королі.
 
 
Що далекая літана
вбила папа-вкраїтана,
та не вбила тих,
в кого кров тече залізна
в жилах молодих,
в кого пісня сонцебризна
і правдивий сміх.
 
 
Що шумить-дзвенить верхами?
Що там трусить порохами
вранці на зорі?
То тікаючи туманять
королі й царі.
То за ними отаманять
скрізь пролетарі.
Понад горами, над степом
розлетілись грізним цепом,
стали в один хор.
Не ховайтесь, хитрі лиски,
витягнем із нор!
Б'ють згори, метають блиски —
лиш шумить мотор…
Дивний флот на сонці сяє,
гімном небо потрясає,
грає на крилі.
То вертаються титани
чорної землі.
Із далекої літани,
там, де королі.
 
 
їх внизу стрічають Лади,
Ще й останньої безвлади
повна повноліть.
Мов жона – тонка, колисла
нива хліб зернить.
Аж за море вусом звисла,
звисла і шумить…
 

1923

НАДХОДИТЬ ЛІТО…

 
Надходить літо,
чуєш-бо? – надходить лі —
Томліє гай. Ріка струнка.
В садках додолі цвіт, додолі цвіт…
Рясніє небо. Дні вже не такі.
Повніє далина. І за повіткою
малина сивіє віями…
Повніє далина.
 
 
На призьбі дід старий —
як сон.
Кошлатить йому брови внук.
Гойдає вітер мак, і мак і явори.
Син
у землю заступа встромив
і йде до хати. Тепло як!
Це десь за тиждень вже й жита почнуть мов справжні зорювать.
 
 
Пережили і війни і біду,
визволили молоду і поділили.
Іще б останню
доділить – тоді вже й зовсім.
Тиша. Лиш на кутку і дзвязк і стун.
Проїде вулицею хтось. Тиша.
Це десь за тиждень вже й жита
почнуть мов справжні зорювать.
 
 
Електрику сусіднє провело.
Пора б і пам? Хитає головою дід.
Скрипить за хатою колодязь.
Дзвід
тремтить і труситься, от-от впаде.
Артезіанський буде в нас, не пропадем!
Хитає головою дід.
А над селом – пустун-літан
безжурно крильми креслить план.
 
 
Виходить з хати молодая
весела мати: де мій син?
Дитина ручками, дитина ніжками – який!
Напевно буде комсомолець – так?
І от воно вже на руках.
Забуло діда, всіх і все,
і мружить очі й груди ссе…
 
 
Надходить літо.
 

1924

КОЖУМ'ЯКА

 
Кожі Микита м'яв —
прийшли к ньому люди,
прийшли в сльозах к ньому люди:
– Ой, горе, Микито, якби ти знав
горе, якби ти знав!
 
 
Король-змій
город оступив —
ну що ти йому скажеш?
Помилую, як крові нап'юся,—
ну що ти йому скажеш?
 
 
Найшов на Микиту гнів —
голови не підвів,
дванадцять кож під його руками
трісь! трісь!
 
 
Прийшли к ньому вдруге:
і в кожного ніс обрізаний,
і в кожного уші обрізані,
і в кожного губи.
І таке загнусавили щось:
– Ой, горе, Микито, якби ти знав
горе, якби ти знав!
 
 
Найшов на Микиту жаль —
дурнями їх обізвав:
от уже дурні, так дурні,
й коли вони переведуться!
 
 
Прийшли к ньому втрете:
і кожен перед собою вів:
жінку без голови,
сина без голови,
 
 
і так страшно, так смішно ступали їх
                                  ноги —
немовби живі…
 
 
Тут Микита зірвавсь —
усі ви безголові!
Ну що з того, що я вам поможу?
Ви тричі приходили і тричі ті ж самі —
які ви нетями!
Де
ваші багатії?
 
 
А! – пролунало – і стало мовчання.
Розширились очі – і стало мовчання.
 
 
– Чом в їх уші не обрізано?
– Чом в їх синів не порубано?
 
 
А! – розірвалось – і стало мовчання.
Розширились очі – і всі догада —
(лисніла кров із мертвих)…
 
 
Поклали мертвих окремо.
Живі стали окремо.
Вдарили на багатія!
Микита на короля!
 
 
Аж закипіла земля…
 

1924

ТРИ СИНИ

 
Приїхало до матері да три сини,
три сини воякії, да не 'днакі.
Що 'дин за бідних, другий за багатих,
а третьому силу свою нігде діть,—
просто бандит.
 
 
– Ой, мамо! – каже перший кароокий,—
який то світ широкий!
Не тільки в нас з нуждою бій,
не тільки ми тут з горем —
страждають люди і за морем,
бо скрізь проклятий багатій.
 
 
– Ой, нене! – каже другий чорногрекий,—
нащо нам думати про світ далекий,
коли в нас од природи все вже є:
і хліб, і вугіль, і голле.
Нехай же на голлі тім горлом звисне
чуже, нерідне, ненависне.
 
 
– Ой, мати! – каже третій низькобровий,—
повиганяй своїх синів із хати,
хай не смішать мене, нехай не сердять.
Кулак здоровий —
оце і воля, і братерство, й щастя краю:
чи бідний, чи багатий – я ніколи не питаю.
 
 
Блиснула шабля в першого!
Креснула в другого,
ще й в третього клинок…
«Ой, сину, синку мій, синок!»
Лежить бандит готовий.
А два брати знов далі б'ються —
ніяк їх не рознять.
 

1923

ХОДИТЬ ФАУСТ…

 
Ходить Фауст по Європі
в смішках, свистах, брехеньках,
молитовник у руках,—
думає про се, про те,
а назустріч Прометей.
 
 
Здрастуй, здрастуй, Прометею!
А! бунтуєш? – ну бунтуй.
Похвалить не похвалю:
ах, повстаннями, бунтаю,
чи вщасливиш бідний люд?
 
 
Я на тайнах неба знаюсь,
в філософії кохаюсь,
цифрами перекидаюсь,
фактами смертей, нужди —
ну а ти, а ти, що ти?
 
 
Я ношу в душі вериги,
не цураюся релігій,
не бунтую – тільки книги
все пишу, пишу, пишу —
ну а ти, а ти, що ти?
 
 
Хочеш світ творить новітній?
А чого ж ти безробітній?
– А того, що ти не Фауст!
А того, що ти панок!
Як візьму я молоток!
 
 
А! бунтуєш? – чую, чую.
Я не Фауст? – так я й знав.
Ну, пробач! Ну, прощай!
Ходить Фауст по Європі
з молитовником в руках.
 

12.11 1923

ГОЛОД

 
Хоч би світало… – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
 
 
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
 
 
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну спати —
навік заснуло б ти… Життя!
 
 
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?., недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей…
 
 
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? —
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице…
 

1921

ВІДПОВІДЬ ЗЕМЛЯКАМ

 
Немов той Дант у пеклі,
стою серед бандитів і злочинців,
серед пузатих, ситих і продажних,
серед дрібних, помстливих, тупоумних,
на купі гною жовчного, що всмоктує, затягує
па дно:
 
 
співай, поете, з нами в тон!
 
 
Стою – мов скеля непорушний.
 
 
І кубляться круг мене
в багні, в болоті,– мов гадюки,
клубком сплітаються і падають,
і твань їм рота заливає…
І вони,
мов п'яні, щось белькочуть,
руки до мене простягають і за одежу шарпають.
О, будьте прокляті ви всі – я вас не знаю!
Не доторкайтеся, не вийте!
Болото власне – ви казали —
от двері до раю,
а нишком думали: нехай,
лиш дайте підрости,
ми ще покажем, хто ми є.
Підуть поети з нами і народи.
Не буде чвар, не буде зла,
коли замість кривавих стягів
усі побачать над собою
свого ж таки дзьобатого орла…
Пішли. Загрузли. Розгубились.
В погромах захлинулись. Упились…
О, будьте прокляті ви ще раз!
Душі моєї не купить вам
ані лавровими вінками,
ні золотом, пі хлібом, ні орлом.
 
 
Стою – мов скеля непорушний.
 

1922

ЗА ВСІХ СКАЖУ…

 
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхівлями розкрилено росту.
 
 
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!
О дух ясний – без яду і без жала —
давно ти снив? – а вже сучасний дій
 
 
всього мене обняв, здавив, напружив,
І я встаю, нову вдихаю міць.
Не мрію, ні, повіки я розмружив —
іронія і гордість па лиці,
іронія…
 
 
Товариство, яке мені діло,
чи я перший поет, чи останній?
Надівайте корони і йдіть,
отверзайте уста…
 
 
Товариство, яке мені діло,
чи я пізній предтеча, чи ранній?
Удавайте пророків і йдіть,
отверзайте уста…
 
 
Там за мною, за мною, за мною,
я не знаю, там скільки іде!
Перед мене твердою ходою
наступаючий день.
 
 
Там за мною, за мною, за мною
і від плуга й від трудних станків
Перед мене щасливеє море,
море голів…
 
 
Ну куди ж я піду після цього,
ну куди ж я оглянусь на вас,
коли сонце пронизує розум,
сонце уста?
 
 
Я дійшов свого зросту і сили,
я побачив ясне в далині.
Товариство, яке мені діло,
чи я пертий, чи ні?
 

1922

НЕНАВИСТІ МОЄЇ СИЛО…

(В ДНІ ПІСЛЯ СМЕРТІ В. І. ЛЕНІНА)

 
Ненависті моєї сило,
любові глибино,
як тяжко вас носить у серці,
як тяжко мені знов.
 
 
Ізнов, ізнов спливає піна
на поверховостях часу…
ому свою я чисту душу,
до кого душу понесу?
 
 
Знов лізе тупість, фарисейство,
лихварство, підступ і брехня.
Лише незламне не здається,
своїх прапорів не міня.
 
 
Лише незламне – певне цілі,
як скрізь, у всі часи, віки.
О люди, люди, свою душу
не замикайте на замки!
 
 
О люди, душі паперові,
чи розпалю вас, розгорю?
Коли я вашу порожнечу
вогнем переборю?
 
 
Я б не кричав так, я б не кликав
не можна крику втамувать.
Бо головного в нас титана
уже нема, нема…
 

1924

ВЕЛИКИМ БРЕХУНАМ

(ВІДПОВІДЬ ДЕКОМУ)

 
– О, як гармонію, гармонію ми любим!
Ми хочем бачить світ прозорим, а не грубим.
Життя для нас лиш згук, лиш сонний, тонний
                                      транс,
 
 
і робітничий клас, як вічний дисонанс.
 
 
Ми бачим спокій там, де боротьба і бурі;
у небутті – красу, і правду в каламбурі.
І брязкаєм в серця, і плачемо над тим,
що все це тля і тлін, дурної крові дим.
 
 
Та як же нам зламать тиранно-тюрмні грати,
коли співці у нас все євнухи, кастрати?
«І ланцюги є знак. І грати є акорд.
І сяйво від осла. І мир од львиних морд…»
 
 
Гармонія живе не тільки там, де бліки.
Гармонія і там, де Брехуни Великі.
Лиш брехуни умруть, а правда з віку в вік
стече в один акорд, де згук є робітник.
 

1922

ПЕРЕД ПАМ'ЯТНИКОМ ПУШКІНУ В ОДЕСІ

 
Здоров будь, Пушкін мій, землі орган могучий!
І ти, морська глибінь, і ви, одеські тучі
Я тут у вас в гостях, і всім я вам радий.
Не гнівайтесь за сміх: іще ж я молодий.
 
 
Залузаний бульвар. Бульчить калюжна плавань.
І Пушкін на стовпу – пливе у грязь, як в гавань.
Куди ж ти, підожди! – не хоче говорить.
Внизу сирени рев і море бурунить.
 
 
То ж «вдячнії» сини невдячної Росії
поставили його… плечима до стихії.
Стій боком до людей, до многошумних площ;
господь стихи простить і епіграмний дощ…
 
 
Ах, море і поет! Та хто ж вас пе боявся!
Свободи ярий гнів ні разу не смирявся!
Поет родивсь прямим. Помер – то од свобод
все боком ставили, щоб не впізнав народ.
 

1920

ОСІНЬ ТАКА МИЛА…

 
Осінь така мила,
осінь
славна.
Осінь матусі їсти несе:
борщик у горщику,
кашка у жменьці,
скибка у пазусі,
грушки в хвартушку.
 
 
Осінь така мила,
осінь
славна.
Прийде, поставить: мамо, спите?
Підведуться мати: це ти, моя доню? —
Я ішла все лісом,
дуб мене за хустку,
він хотів догнати,
борщик однять!
 
 
Осінь така мила,
осінь
славна:
– Мамо, мамусю, чом не їсте?
Бистро подивились очі матусі,
зсунулось тіло,
звісилась рука…
 
 
Осінь така мила,
осінь
славна:
– Мамо, мамусю, чом не їсте?
 

1921

ПОВІТРЯНИЙ ФЛОТ

 
…Дівчинка на призьбі:
ціпу-ціпу-ціпу!..
Собака на цепу.
Шумить щось у степу.
 
 
Біжить з города мати —
шумить щось у степу.
– Ой, світе мій, це ж буря!
шумить щось у степу.
 
 
– Ні, мамо, то не буря,
читала я: то флот.
Тремтить від жаху мати,
реве в кошарі скот…
 
 
А небо розкружляло
у кількасот кругів,
а потім повернуло,
і шум подаленів.
 
 
– шум даленів —
 

1924

МИ КАЖЕМО…

 
Ми кажемо: сходить сонце
А це:
Уранці
маленька дівчинка, червона шапочка —
встає, встає…
Умилась там чи ні —
корзинку – і в ліс голубий!
 
 
А в лісі душно!..
На дощ
хмари, як собаки:
то за вухом почешуться,
а то зубами клац! клац!
 
 
У лісі душно, а тут ще й вовк (місяць):
куди це в путь?
– А з сходу аж на спадень,
бо й там мої живуть,
червоношапочки ждуть не дождуться.
 
 
– А може б, я тебе ззів? – Іззіж.
Червона шапочка за ніж!
Вцілила вовку в лису головку,
а сама скорій туди,
де ждуть її, ждуть не дождуться.
 
 
Ми кажемо: заходить сонце.
 

1922

ВЕСНА

(З БАРАТИНСЬКОГО)

 
Весна, весна! Яка блакить,
який кругом прозор!
Садками ходить брунькоцвіт,
а в небі – злотозор.
 
 
Весна, весна! Який там гон
на крилах вітерка? —
то в вишині біжить,
зника хмар-хмарова ріка.
 
 
Шумлять згори шум-пінярі;
ріка своїм хребтом
несе торжественно вперед
веселий, скреслий лом.
 
 
Ще синій ліс не взеленів,
але квіток проріст
уже підняв і розрізнив
торішній злеглий лист.
 
 
А там в високій глибині,
де тоне тонь ясна,
перловий жайворон тонить:
хмар-хмарова весна!
 

1921

LA BELLA FORNARINA *

 
Гуляв над Тібром Рафаель
в вечірній час в іюні.
– Се сум, се сон, лелію льо,
льолюні я, льолюні —
 
 
Забилось серце. Слухать став:
о, як вона співає!
– Чи лю, чи ні, ламає руч,
а він затоном чале —
 
 
Все ближче пісня. З-за дерев
пурхнула голубина.
О, хто ти, дівчино, скажи! —
(несміло): Форнаріна.
 
 
І взяв за руку Рафаель,
не мовила ні тона.
Заплакала. А він обняв:
Мадонна!
 

1921

ХМАРИ КРУГОМ ОБЛЯГЛИ…

ГЕКЗАМЕТР
 
Хмари кругом облягли – і поле у тінь уступило.
Птаство веселе примовкло. Затихнули, зщулились трави.
Тільки берези смутились. За ними вербиці хитнулись.
Винирнув вітер з діброви й курними шляхами понісся,
наче той кінь, що зірвався й тіка від пожежі. Далеко!
Вже він далеко забіг, а йому, вороному, здається:
велит жене-здоганяє, гриви огню розпустивши.
Так той вітер шалений, вістун громогніву і зливи,
десь аж в байраки забіг і знесилений впав там на землю.
Слідом за ним із діброви дрібночервонеє листя
кинулось, вихром заграло, мішаючись, наче у танці.
Кружляння те довго носилось, з тишею гралося плавко —
вгору, все вгору, аж поки не бризнули краплі важкії
і шум не почав наближатись. Різнуло по хмарах і згасло!
Тут щирозлотне мигтіння пішло коливатись додолу —
вниз та униз осідало, мішаючись, наче у танці.
І, обкрутившись востаннє, з них кожне лягало на землю,
кожне на місці своєму, немовби на сон віковічний.
Блиснуло вдруге – регіт із грудей десь гряхнув у горах!
Тріснуло, струхло і стихло… Лиш шум все шумів рясношумний,
шум, що його все б і слухав. Свіжо стало, так ясно…
 

1921

ПОВСТАНЦІ
(Уривок)

 
– Ну, переседіли? – гайда! Пора, товариство, в дорогу!
Десь уже жде Конецпольський, та й нам то сказать,
                                            не сидиться.—
Крикнув отаман в діброву: – На коні, козацтво, на коні!
Крик його лісом пішов, передався од воза до воза,
приснувши вниз дощоросно, далеко десь громом скотився…
Рушили, вийшли повстанці – аж ліс зашумів на короні.
Гей, що попереду їде, не їде, а соколом лине
свіжообраний отаман на бистрім коні вороному.
Гей, що за ним же повстанців! – туди і сюди роздалися,
лавою сунуть, несуть, оглянутися – й краю не видко:
один за одним – все на конях, один за одним, ще й
                                                  співають.
 
 
Тільки далеко обоз по дорозі гадюкою вигнувсь.
То ж піднялася голота за право, за честь а ще й землю.
Стали ляхи по квартирах – нема ні ладу, ні проходу.
Буде страждать Україна, аж поки голота не врадить.
Дасть вона чосу ляхам, розквартирить вона їх на той світ!
Ей трусне, як труснув їх Трясило у Корсуні-місті!
їдуть повстанці, сміються – туди і сюди роздалися,
один за одним – все на конях, одии за одним, ще й
                                                  співають.
 
 
Раптом отаман спинився. Далеко над шляхом щось мріє.
Мріє, росте і хвилює, мов мак польовий перед світом.
– Браття! – отаман говорить. – Грозу переседіли в лісі;
люльки ховайте – да стрінем грозу ще й у чистому полі.
Зараз заходьте ви збоку. А ви одійдіть у ту балку.
Ми ж отаборимось тут. Та обоз нехай ближче під'їде.—
Так, як сказав, так і вийшло, а мак все цвіте, наближає,
мак наближає, і ширить, і тупіт копит розкидає…
Стали. Заслалися димом – і ціляться знов по обозу.
Вистрелив сам тут отаман – і лях на коні захитався.
Гостинця послали всі разом – за ним іще двоє упало.
Ой як приступлять пани, як кинуться, наче ті звірі,—
світу не видно! здається, от-от ізметуть, перекинуть.
Тільки ж не спали й повстанці, зайшли вони, збоку забігли,
зараз ударили й ті, що їх балка таїла глибока.
Нуте, держіться, ляхи, забувайте назад всі дороги!
Хмара на хмару пішла, наче й сонця не сходило з ночі.
Тут вже рушниці замовкли: схопилися сіктись, боротись.
Горлом земля захрипіла, заюшилась, чорно запеклась.
Тільки все крешуть шаблюки та очі по-вовчи скрегочуть.
Вирветься крик чи іржання та й знову у шумі зіллється.
Січа та довго тривала, аж поки усіх не посікли.
Шаблі попадали з рук. – Може, годі? – спинився отаман.
Сходились мовчки, шаблі витирали і дихали важко.
Тихо покотом лежало кругом многоцвітнеє поле.
Годі! Здається, як слід вже. Поклали на спочив безславний
панство прокляте. Не встане. Не прийде. Своїх поховайте.
Так, як сказав він, то так і зробили. Високу могилу
в полі насипали, в ній же навіки братів поховали.
Рушили, вийшли повстанці – далеко могила видніє.
Вечір над нею невтішний, китайка над вечором свіжа.
 

1921

КЛЕОН І ДІОДОТ

 
Рух і тривога в Атенах, атенці зійшлися на раду.
Буде ж знать Мітілена! Згадає вона самостійність!
Зрадити нас в таку хвилю, коли наше військо в поході…
Голови втяти і все тут, ще будемо з ними балакать?
Цитьте, мужі, не треба: пора нам урадити раду.
Онде ідуть вже стратеги, за ними й посли мітіленські.
 
 
Гамір атенці зчинили, неначе готовили бурю,
мов на розор узялися або ж у похід виряджались,—
довго кляли, наступали, на два табори поділившись.
Вийшов тут син Клеенетів Клеон, всім відомий нахаба,
він же стояв на минулій громаді за смертную кару.
Гамір атенці зменшили, а скоро і зовсім затихли.
 
 
Кинувши оком навколо, так він почав говорити:
«Кілька разів я казав, а сьогодні скажу ще й удруге:
демократична держава не здатна у нас панувати.
Якось не вміє гнуздечку надіти на інші народи.
В цім перекопаний я. До чого дожили ми? Атенці
присуд вчорашній забули? Чи нам мітіленянам вірить?
Знов я нагадую: влада повинна в нас буть тиранія.
Тільки попустим – союзники слухатись нас перестануть;
встануть па нас тоді й інші за прикладом цих мітіленян.
Краще нехай уже гірші закони, але щоб незмінні,
краще нехай неосвіченість, ніж ота вченість безвольна!
Що ті закони прекрасні, коли їх виконувать смішно!
Нам тут рішать-перерішувать? Будьмо, атенці, простіші:
зрадили нас мітіленяне, тяжку образу нанесли,—
що ж, покараємо їх чи сльозу добродійную пустим?
Раджу вам довго не думать. Більш не скажу ані слова».
Тільки зійшов він униз, сколихнулось кругом як на хвилях.
Гомін пробіг мов той вітер і раптом зірвалось зусюди.
Гамір атенці зчинили, на два табори поділившись.
Довго кляли, наступали, аж поки не вийшов промовець.
Це Діодот, син Євкратів, що був і раніш проти кари.
Гамір атенці зменшили, а скоро і зовсім затихли.
 
 
Кинувши оком навколо, так він почав говорити:
«Виступив я не для того, щоб тут заперечить Клеону,
виступив я не для того, щоб з вами судить мітіленян,—
справа іде не про злочин, лише про розважливість нашу.
Нащо роз'ятрювать збори і присуд поспішний виносить?
Вас засліпило сучасне, а я звик дивитись в майбутнє.
Чи зменшиться повстань, як скараєм оце мітіленян?
Люди до всього звикають, привикнуть вони і до смерті.
Це тим більше привикнуть, коли їх нужда підганяє.
Що ж ми – придумаєм кару ще більш жорстоку, як
                                              смертна?
 
 
Ніби суворість законів це все, на що здатна держава?
Ні, не суворість закон нам, а наша мудрість, атенці!
Нащо визискувать тих, що до нас приєднались як рівні?
Зараз в сусідніх державах одна тільки партія в силі —
демократична це партія, з нами ж вона у контакті.
Знищити всіх мітіленян? Накликать ненависть на себе?
Раджу про це вам подумать. Більш не скажу ані слова».
 
 
Тільки зійшов він униз – сколихнулось кругом як на
                                               хвилях.
 
 
Гомін пробіг мов той вітер і раптом зірвалось зусюди.
Гамір атенці зчинили, на два табори поділившись.
Цитьте, мужі, не треба: пора розпочать голосовку.
Цитьте! – гукнули й стратеги, і зблідли посли мітіленські.
 
 
Так переливами море ще довго по бурі одходить.
Довго кругом колихає і блідне, й за серце береться…
Гамір атенці зменшили, а скоро і зовсім затихли.
Більшість пішла проти кари. Радість була Діодоту.
 

1921

Внимание! Это не конец книги.

Если начало книги вам понравилось, то полную версию можно приобрести у нашего партнёра - распространителя легального контента. Поддержите автора!

Страницы книги >> 1

Правообладателям!

Данное произведение размещено по согласованию с ООО "ЛитРес" (20% исходного текста). Если размещение книги нарушает чьи-либо права, то сообщите об этом.

Читателям!

Оплатили, но не знаете что делать дальше?


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю


Рекомендации