Текст книги "Благослови, душе моя, Господа!.."

4

На початку жовтня 1990 року, коли розпочала роботу Друга сесія Верховної Ради УРСР, на нинішньому Майдані Незалежності, а тоді ще на площі Жовтневій, несподівано не тільки для столиці України, а й для всього цивілізованого світу виросло шатрове містечко голодуючих студентів. Сталося те, що мусило статися в народі, який прокинувся від віковічної рабської сплячки і почав боротися за незалежність: на поле битви вийшла молодь.

Відчайдушний і рішучий студентський чин засвідчив, що українська нація жива і має шанс на перемогу. Старше покоління, до якого належу і я, винесло на авансцену політичної боротьби проблему самостійності України, проте самої незалежності не могло б здобути власними силами: ідеї «батьків нації» залишаються умоглядними і вмирають разом з носіями тих ідей, якщо ідеї не знаходять відгуку й підтримки серед молоді.

Народна Рада чекала якоїсь реакції від суспільства на власну діяльність, усвідомлюючи, що без відповідної популярності своєї політичної позиції не зможе втриматися в боротьбі з таким чисельним і сильним ворогом як комуністична більшість у Верховній Раді. Щоденних пікетувань і вигуків «ганьба КПРС» виявилося замало.

Проте аж такого зриву не сподівався ніхто.

Студенти, по-військовому зорганізовані, розклали свої намети на викладеному мармуровими плитами майдані біля підніжжя громіздкого й потворного за своїм архітектурно-скульптурним вирішенням монстра – пам’ятника Лєніну, оточеного чавунними фігурами муравйовських карателів, які цілилися з ґвинтівок у бік Софійської площі, а тепер – у голови дітей.

Голодуючі виклали свої вимоги Верховній Раді й особисто Леонідові Кравчуку, вимагаючи відставки Голови Ради Міністрів – вихованця Брєжнєва і Щербицького – Віталія Масола, повернення народові награбованого комуністичною партією майна, впровадження закону про військову службу на Україні, – і залягли на безтермінове голодування, яке в разі відхилення студентських вимог мало закінчитися смертю молодих героїв.

Мене пройняла тривога. Ще не зовсім усвідомлюючи важливості студентського виступу, я не міг змиритися з тим, що хтось, бодай один з цих незагартованих, випещених мамами діточок може віддати своє життя через комуністичного бонзу, яких багато: навіть якщо цей піде у відставку, то на його місце прийде такий самий, анітрохи не кращий… Не порадившись з друзями, я подався на площу, знайшов голову Української студентської спілки Олеся Донія і крізь сльози – бо сам маю дорослих дітей – почав його переконувати, що Масол не вартий життя хоча б одного студента. Олесь Доній з гіркотою поглянув на мене і мовив:

«Ми вас дуже шануємо, пане Іваничук, але як ви таке говорите, то краще йдіть геть від нас».

Засоромлений і, зрештою, до глибини душі вражений безоглядною рішучістю юнака, я подався в бік готелю «Москва» й зупинився недалеко пам’ятника, на постаменті якого донедавна був викарбуваний напис: «Этот памятник будет стоять вечно». Хтось із власть імущих, засумнівавшись, певне, в реальності такого пророцтва або злякавшись фашистського нахабства, закладеного в цій формулі (тисячолітній рейх, тисячолітній Третій Рим!), наказав збити напис, але ж бовдур із червоного граніту зостався і грізно поглядав на непокірну молодь, обіцяючи їй жорстоку помсту за непослух…

І в цю мить я згадав, що в юності, ще молодшим за Донія – вчився тоді в дев’ятому класі, – я вперше зрозумів, що більшовицька сила не вічна, що пам’ятники тиранам наш народ повалить сам, бо терор неминуче слабне від власної жорстокості. Господи, я ж сам був колись предтечею цих відважних юнаків і дівчат, які нині поставили намети в кінці Хрещатика. А нині зневірився?!

…То був час, коли мого брата засудили на п’ятнадцять літ каторги, а батько з матір’ю сушили сухарі, щодня сподіваючись депортації в Сибір. Я занехаяв навчання, в рідне село навідувався зрідка і дома ніколи не ночував, у коломийській квартирі теж почувався мов заєць під кущем. Цілковита безнадія діймала мою душу: більшовицька сила здавалась мені такою ж нездоланною, як оцей пам’ятник з гранітного моноліту (а ось уже третій місяць, після проголошення Акта Незалежності України, розбивають його відбійними молотками, ріжуть, колять – і таки знесуть, хоч і міцна зараза!), і ніщо вже не світило мені, і мої дитячі мрії стати полководцем або славним поетом – а ще я починав мріяти про кар’єру вченого, – все пішло з димом, і нічого доброго я вже не чекав від життя, керував мною хіба лише інстинкт самозбереження.

Отак я йшов одного дня зі школи на квартиру, розчавлений жорстокою реальністю, і заступила мені дорогу могутня жіноча постать: була це пані Філясова з Воскресінець, мама мого однокласника Романа, вона була така тлуста, що в театрі на двох кріслах сиділа, проте обличчя мала приємне і молоде. Філясова взяла мене пальцями за підборіддя, підвела мою голову і сказала:

«Встидайся, фе! Такий ладний кавалер, а йде згорблений, немов столітній дід. Ти чого похнюпився? Брат твій повернеться, і ти теж досягнеш в житті того, чого сам хочеш».

«Пропало все, – відказав я тихо, – тож така сила!»

«Нічого не пропало… Ти лише затисни кулак. Ну візьми і затисни кулак. Отак-во. Дужче, ще дужче!.. А бачиш, – засміялася вона, коли мої пальці самі рознялися. – А бачиш! Так і вони: чим дужче нас стискатимуть, тим швидше ослабнуть. Іди здоров».

Ці слова пані Філясової були моєю духовною опорою у всіх бідах, які довелося потім долати. Чому ж тепер, у цю хвилину на Майдані Незалежності, я раптом зневірився? Чому мало що не став штрейкбрехером?

Я стояв і дивився, як споруджують студенти намет-каплицю, вивершуючи її хрестом… Хтось потермосив мене за лікоть, я оглянувся: позад мене хитався якийсь п’янцюга, помахуючи погрозливо пальцем:

«Депутат, слышь, депутат, делай что хочешь, только Володю не трожь!» – кивнув головою на пам’ятник Лєніну.

«А ви його самі розвалите, – відказав я. – Кулак уже розтулився».

Останню конвульсію ув’ялого кулака я побачив буквально за кілька днів. Вождь українських комуністів Станіслав Гуренко, не усвідомлюючи того, що шкодить своїй рідній партії, почав організовувати форуми письменників-комуністів, учених-комуністів, учителів-комуністів, ветеранів-комуністів, протиставляючи їх народові, і саме в цьому був останній програш більшовиків: народ побачив їх укупі. Хай не подумає читач, що я вже аж так озлобився на своїх ідейних противників, що не бачу серед них жодної нормальної людини. Так не є. Серед комуністів було багато освічених людей, я ж із тим самим Станіславом Гуренком пробув три місяці в Нью-Йорку на XXXV сесії Генеральної Асамблеї ООН, і ми постійно вели дуже цікаві для мене розмови, які, звісно, не стосувалися політики. Але коли комуністи збираються разом, то це вже не освічені люди, а бузувірський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить відчужити від себе. З депутатами-комуністами Віталієм Ревою чи Олександром Морозом я наодинці мав би про що розмовляти, але коли вони всі збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя і смерть – це загроза не тільки нашій нації, а людству.

Отож Станіслав Гуренко нещодавно зібрав з’їзд письменників-комуністів – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», і на цьому зборищі, немов на лакмусі, проявилася реакційна сутність навіть таких людей, які за своє життя щось і зробили для національної культури: мій колишній приятель поет Станіслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш національний гімн. Що тут ще можна сказати… А тоді, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища і сміху зібрав у палаці «Україна» немічних інвалідів Другої світової війни, похилих ветеранів комуністичної партії, щоб вони після конференції, на якій одностайно були засуджені голодуючі «екстремісти», пішли походом по Хрещатику. Про це я розповім докладніше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав це видумане Гуренком ганьбище.

…Більшовицький кулак розтулявся поволі, проте невідворотно, кожен з нас це відчував і з затаєним подихом вичікував розвалу комуністичної системи, та нікому і в найкращому сні не могло наснитися, що кощаві пальці кривавої примари, які стиснули горла мільйонів людей, так скоро ув’януть.

Це ослаблення тоталітарного тиску я відчув ще зі ставлення комуністичних партократів до мене.

Насамперед відбувся погром моїх «Мальв». У журналі «Комуніст України» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакційна стаття, в якій було піддано остракізмові кілька імен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і чотирьох письменників – Сергія Плачинди, Романа Андріяшика, Івана Білика і моє. Окремо, як і належиться патріархові української літератури, зазнав гонінь Олесь Гончар, а ім’я Ліни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби її в літературі зовсім ніколи і не було.

Які ж то натхненні комуністичні шабаші вибухнули тоді! Вже ж давно поринули в минулому моторошні постанови в галузі літератури і мистецтва, здавалось, ніхто більше не почує на партійних зборах і виробничих нарадах ревних вірнопідданських прокльонів на адресу ворогів народу, які підступно проникли в монолітне соціалістичне суспільство, щоб його зсередини розкладати…

Але тут я зупинюся. Більшовицькі опричники мали рацію: здорові національні сили свідомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти її, то хоч зайняти відповідальні посади і таким чином виховувати наукові і творчі національні кадри; мати змогу писати наукові праці з найменшою дозою промосковської апологетики і художні твори з національним підтекстом; заважати викачуванню з нашої землі природних скарбів для московського центру, потаємно виховувати дітей патріотами України.

Ми, і я зокрема, ставали новітніми валенродами, які свідомо йшли в стан ворога, – це був один із засобів активної боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нині каяття деяких колишніх членів комуністичної партії: «Я вірив!» Брехня, ніхто не вірив, нормальна людина не могла вірити в комуністичну ідеологію після десятків років кривавої комуністичної практики: в партію йшли або заради вигод і наживи, меншої або більшої влади, або ж – і таких валенродів було чимало – з диверсійною метою.

Щодо мене, то маю свідчення свого чесного валенродизму: в романі «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторінці 125-й я висловив своє кредо в такому ось пасажі, вилученому цензурою у виданнях вісімдесятих років:

«Йти на рожен і чесно вмирати – геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала – так. Ці безумці – то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, які роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати ноги своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це – ганьба від людей. Слава – першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї».

Саме ці рядки спричинилися до натхненного виття вірнопідданих 1973 року. Які то були галасливі шабаші стужених за розправами інквізиторів!

«Партія урочисто клянеться, – вигукував на партактиві перший секретар львівського обкому В. Куцевол, – що ніколи більше в нашому здоровому соціалістичному суспільстві не з’явиться таке дерьмо, як «Собор» і «Мальви»!» – «Я не читала этих, с позволения сказать, «Мальв», – істерично кричала якась партдама на зборах колективу автобусного заводу, – и читать эту дрянь не собираюсь, но странно, как это получилось, что среди нас вырос такой негодяй, как Иванычук!» – «Доки ви будете тримати в редакції на відповідальній посаді Іваничука?» – щодня нагадував головному редакторові журналу «Жовтень» Романові Федоріву завідуючий відділом культури обкому партії В. Подольчак. «О наш ґенію, дозвольте вдихнути бодай один ковток повітря у вашій бібліотеці!» – прослизав до моєї квартири зігнутий у три погибелі безіменний сексот, якого я тут же виштовхував коліном під сідницю за двері.

Мені заборонили друкуватися. Протягом одного місяця 1973 року у видавництві «Дніпро» знімають з плану перевидання «Край битого шляху»; «Мальви» вилучають із бібліотек і подекуди, як це було в Миколаєві (обласному), спалюють; набраний уже роман «Журавлиний крик», за наказом секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, розсипає тодішній директор видавництва «Радянський письменник» А. Стась; згадуваний уже В. Подольчак наказує Р. Федоріву вирізати з готового тиражу «Жовтня» мою рецензію на історичну повість С. Тельнюка «Грає синє море»… Федорів виконує наказ, проте вперто і мужньо не звільняє мене з роботи, за що я йому і донині вельми вдячний.

З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомі, що як тільки «Журавлиний крик», який розійшовся в передруках «самвидаву», буде опублікований за кордоном (а «Мальви» вже вийшли у канадському видавництві «Тризуб»), волі ніхто мені гарантувати не зможе.

Я почав подумувати про самогубство. Та рятували від цих думок у всьому солідарна зі мною моя дружина Софія, діти, а теж і друзі, про яких йтиметься далі.

Час спливав, я працював, як казали тоді, «у шухляду» (теж термін, який може народитися тільки в радянській дійсності!) – за три «німі» роки я написав другу частину «Журавлиного крику», повість «Місто» і добірку новел. І якось непомітно, бо ж ніхто з високопоставлених осіб спеціального розпорядження не давав, скажена лайка на мене і мені подібних припинилася.

У те, що партія взяла курс на лібералізацію, годі було й говорити – полювання на відьом розтулювалося все дужче, пропорційно до прогресуючого маразму Брєжнєва; КҐБ сваволив, запроторюючи до психушок непокірних, був убитий Володимир Івасюк… Проте почав кудись зникати страх, який буквально спаралізував суспільство 1973 року, і я помітив на обличчях партократів запобігливо-поблажливі усмішки та охоту говорити мені компліменти.

Я спробував друкувати новели, і це мені вдалося: мій триптих «Зелений гомін», «Настуня» і «Бузьки на Семеновій хаті», яким тішуся й донині, було опубліковано у журналі «Жовтень». Я заговорив після трьох років мовчання, втішивши себе і читача, можливо, теж: це означало, що я повернувся до літературної праці, якої, зрештою, не припиняв ані на хвилину. З острахом взявся знову за історичну тематику, і ніхто особливо мені не заважав; у Москві видали «Мальви» російською мовою, і врешті за «Четвертий вимір» я отримав Шевченківську премію.

Мені й донині з цього дивно: адже всі мої нові історичні романи мали той самий антирадянський підтекст, що й попередні, проте цензура вже не хотіла чомусь його помічати. Ніхто більше не спонукував мене, як це було після погрому «Мальв», писати памфлети проти «українських буржуазних націоналістів».

Думалося: партократія підступно вичікує, поки я сам, переконавшись уже в своїй безпеці – бо і житлові умови мені поліпшили, і 1980 року я був посланий в ООН делеґатом від України, – заколишуся, пожадаю кар’єри (це ж бо сталося в той час з Б. Олійником) і стану врешті з бунтаря лояльним лакузою.

Ми ніколи не розгадаємо всіх секретних методів ламання людських душ тоталітарною системою. Я постійно замислювався над одним явищем: чому комуністичним партократам байдуже до того, що я думаю, чому їх не турбує, що в мене інший світогляд, адже про це вони добре знали. А то дуже просто: їм не треба було нашої вірності марксо-лєнінській ідеології, яку вони самі сповідували лише напоказ, не знаючи, зрештою, тієї псевдофілософії. Партократи, які всіма силами трималися за владу, за корито, боялися передовсім зовнішньої загрози своєму становищу, тому їх цікавили не наші переконання, а наша сила. Тож головним завданням більшовицької системи було не духовне навернення людей на свій бік (знали ж бо інквізитори всіх часів, що терором прихильності ніхто ще не здобув), а знищення їх ідейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликості і таким чином знівечення людської особистості, що ставало запорукою цілковитої покори, моральної прострації, стану повної індиферентності. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – і ти вже їхній, і називатимуть вони тебе повією, як тільки відступишся від них, і ти, зашантажований, навіть перед своїми ніколи не відмиєшся і в чистій воді. «Раз тільки ступиш – і пропала воля», – навчала Леся Українка. У такий спосіб намагалися більшовики перетворити нації в населення, в нарід рабів, що їм почасти вдавалося: ми це з болем спостерігаємо нині щодня перед референдумом 1 грудня на нашій славній Україні…

Можливо, подібний розрахунок мали партократи і щодо мене. Здолати ж мене їм не вдалося: кожен історичний роман, написаний у ті тяжкі часи, я видаю нині, не міняючи жодного слова. Чому ж вони тоді дали мені спокій?

Бо ослаб кулак і стиснутися знов, немов у тієї руки, що розпухла від лопати, не зміг і вже не зможе: ворушаться пальці, мучаться в конвульсіях – подібно нині мучиться Горбачов, намагаючись з’єднати навіки роз’єднане.

Проте я забіг далеко вперед: до цієї теми ще треба дійти. Хай вибачить мені читач за хаотичність викладу.

5

Київ, 2 грудня 1991 року, 12.00.

Учора зранку у Львові я взяв участь у референдумі, проголосувавши за Акт Незалежності України і – без жодної надії на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обіду, поки не зателефонували Романи (Кудлик і Безпалків) й Ніна Бічуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у відчайній тривозі, немов той батько, що загубив у натовпі дитину.

Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 відсотків, я раптом збоявся: наш народ такий різнорідний, духовно знищений, неорганізований, збайдужілий і стомлений, що може сьогодні підписати смертний вирок своїй свободі, і тоді ми вже ніколи її не здобудемо, і ніхто ніколи нам не допоможе, не поспівчуває, світ облишить нас у спокої як унікальну націю, яка добровільно вибрала для себе ярмо.

Потім до вечора ми вчотирьох сиділи в майстерні Романа Безпалкова і за чаркою тяжко посперечалися з приводу інтерв’ю Ігоря Калинця, опублікованого в журналі «Україна», де він повторив за Іваном Франком: «Не люблю українського народу, бо за що мав би його любити?»

Кожен з нас у душі хоч раз за життя долав подібні сумніви, та сказати про це вголос досі ніхто не зважувався, і ось під впливом згаданого інтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлінні автора, Ніна Бічуя, серце нашої компанії, раптом викричала свій накипілий біль словами Калинця й залишила товариство, а я поїхав до Києва, такий пригноблений і збезнадіяний, як рідко коли в житті.

Дорога Ніно, я визнаю право на сумніви, бо й сам цим грішу, але сумніваймося передовсім у собі, а не у своєму народові. Не бавмося у пророків, не робімо із себе Кассандр, бо нація за нас дужча. «Народ мій був, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!»

2 грудня рівно о 12 годині із радіоприймачів прогримів над Україною могутній хорал «Ще не вмерла»: понад 90 відсотків виборців нашої молодої держави проголосували за свою незалежність – такої згуртованості українського народу ще не знала історія! Про самостійну Україну вмить заговорив увесь світ: Польща, Угорщина, Швеція, Канада заявили про свою готовність визнати її.

Заціпеніли жовна в російського демократа Бориса Єльцина, який ніяк не може собі уявити Росії без України, зблідла кривава пляма на лисині Михайла Горбачова: сьогодні він фактично пішов у відставку – до нового 1992 року посада президента СРСР відійде вже в історію, і, можливо, нині він проклинає той день, коли задумав винести у сферу політики ідею «соціалізму з людським обличчям», не розуміючи того, що в соціалізму обличчя закрите червоним катівським каптуром.

Як сказано в Біблії: «Станеш останнім ласим шматком, яким завойовник подавиться». Російська імперія вдавилася Україною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навіть більшовицька отрута.

Треба сьогодні подякувати мудрому політикові і вченому, народному депутатові України Ігореві Юхновському, який зважився винести на Верховній Раді 24 серпня 1991 року ідею референдуму, і перепросити за ті докори, які сипалися протягом трьох місяців на його голову з уст ультрапатріотів з приводу цієї пропозиції: як добрий шахіст, він передбачив розвиток політичної гри на кілька ходів уперед.

Першим Президентом України став Леонід Кравчук. Парламентська опозиція – Народна Рада – вирішила підтримувати його доти, доки він виконуватиме волю українського народу, який його обрав.

О політичні парадокси! Хіба міг був хтось коли-небудь хоча б подумати, що рафінований комуністичний партократ стане українським Вашинґтоном?! Чи це новітнє мазепинство, а чи підступність? Побачимо, повної віри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на троні небезпечно зраджувати, президентський престол при одному лише порухові Президента до зради вмить переміниться для нього на електричний стілець.

А тепер усім за роботу. Геть мітинги і страйки, геть крикунів і політичних невігласів. Віднині кожна мить має бути використана для будівництва незалежної України.

Що маємо робити? О, багато людей, які звикли до протестів і мітингової ейфорії, ставлять нині таке питання. То я, щоб відповісти на нього, розкажу просвітянську притчу.

У львівській «Просвіті», яку я поки що очолюю, крім офіційних працівників і Ради, є багато ентузіастів, здебільшого пенсіонерів, які невтомно працюють для нашого Товариства. Є така пані Софія Смішко, вчителька-пенсіонерка з Яворова, яка розповсюджує у своєму районі просвітянські газети і книжки. Вона щотижня приходить на Друкарську, навантажує себе ними, аж згинається, і іде у свій Яворів. Якось я сказав їй: «Пані Смішко, пожалійте себе, ви ж уже немолода». А вона мені відказує: «Пане Іваничук, я дуже хочу мати свою державу, роблю для неї що можу, навіть якщо це важко, і прошу мені в цьому не заважати». Хіба потрібно коментувати її слова?

Незалежність – це найнормальніший стан народу. Незалежність – найпростіша і найприродніша політична й моральна категорія. Але дається вона важко і дуже дорого коштує. Хто-хто, а українці знають їй ціну. Тож благослови, душе моя, Господа за те, що дожив я до нинішньої святої миті. Я безнастанно благаю в Бога для себе довгих років життя, щоб протягом них міг віддати усі свої сили для України – до останньої краплі.

…А було це ще до моєї розмови з панею Філясовою.

Не можу з упевненістю сказати, що мій брат уже тоді належав до ОУН, – можливо, й ні, бо ж йому ще не виповнилося й сімнадцяти, але хлопці старших класів часто збиралися на нашій коломийській квартирі, звідки робили виправи на Воскресінецьку гору, де мали криївку із зброєю – німецькими та мадярськими карабінами, патронами і ґранатами: це добро полишили в окопах угорські вояки, які навесні 1944 року відступали через наші села за карпатські перевали.

Душею хлоп’ячої боївки був воскресінецький парубок Ярослав Миколайчук, який нічого не боявся і саме цим завоював серед нас лідерство (мене хлопці деколи брали з собою, але зброї в руки не давали); він прибивав цвяхом до дерева картонне кружальце і вчив неповнолітніх боївкарів стріляти. Я так і не міг зрозуміти, чому він не боїться, коли внизу над Пругом снували радянські військові патрулі, – дізнався про це, коли вже було пізно…

Євген ніби щось непевне передчував – поспіхом втік з Коломиї до Трача, де його мобілізували в УПА, а по мене та й інших хлопців одного ранку, коли я вже зібрався до школи, приїхали енкаведисти, кинули в машину й повезли до тюрми.

Тюрма на мене чекала все моє життя, та, видно, в Божих книгах не значилася мені така покара. Я щасливо уникнув арештантського харчу, якщо не рахувати тих п’яти тижнів, які провів у коломийській камері попереднього ув’язнення, – вчився тоді всього лишень у восьмому класі. Мене швидко випустили, не дуже допитували, навіть не били – був я дрібний і не надто дужий, до того ж, не мене мали взяти, а Євгена – про нього мене й випитували. А втім, якби до цього випадкового арешту долучилася справа моєї «повісті», яку забрав під час обшуку капітан Шкрупила, – вчився б я у зовсім інших університетах.

…Брязнув замок, конвойний штовхнув мене в спину, і я опинився в темряві, з якої проступали зарослі обличчя і десятки світелок великих очей; ті світелка збільшувалися, наближалися, немов блудні вогні, я відступав до залізних дверей і врешті телецнувся на задок, приголомшений могутнім реготом цієї чорної мужви, яка обступила мене півколом, нахилялася, приглядалася, ніби до якогось чудернацького звіряти; я аж потім зрозумів, що цей регіт був не лише виявом здивування, що таку дитину можна вкинути до тюрми, а й обуренням, протестом проти енкаведистських садистів… Сміх раптом стих, до мене підійшов бородатий арештант, узяв за руку й повів до свого лігва – простеленого на цементній долівці кожуха.

Був це Петро Волошенюк з Воскресінець. Він опікувався мною, а я – ним. Його щодругу ніч виводили на допит і вранці вкидали до камери скатованого, проте з гордою усмішкою на устах – бо витримав, і я поїв його з горнятка молоком, яке отримував у передачах від мами.

Волошенюк довго лежав на долівці незворушно, і я не раз прислухався, чи ще живе: він був увесь синій, запухлий, з повибиваними зубами, тільки очима водив по стелі, а деколи ті очі зупинялися на мені, і я бачив у них сльозу; потім звідкілясь, нібито з-за стін проникаючи, наповнювала камеру чиста мелодія дивної пісні, яка й донині є для мене найдорожчою, – «Ой пущу я кониченька в сад», і така вона була святопечальна, що я плакав, припавши головою до коліна скатованого, а Волошенюк співав безупинно, вкладаючи у пісню весь свій біль, і одужував від неї бодай настільки, щоб мати силу на другу ніч знову йти на допит.

Так минали тижні. Я запізнався з усіма арештантами, а тіснилось їх у камері понад сорок. Кого тут тільки не було, я навіть заримував: доктори, професори, фельдшери, фольксдойчери, меценаси і свинопаси, шевці, кравці та всякий інший люд… Сидів тут теж забутий нині композитор Василь Якуб’як, учитель коломийської музичної школи, – він ходив камерою і, склавши губи в дудочку, насвистував якусь мелодію, часто зриваючись на слова: «А Говерла спить, а Говерла спить…», і ось недавно я почув цю дивовижну пісню у виконанні Михайла Сливоцького – то й згадав, де вона народилася…

А Волошенюк співав свого «Кониченька», поки не помер від побоїв. Перед смертю сказав мені таке: «Я не виказав ані єдиного бункера, не виказав, щоб ти знав і сказав, як буде хтось питати. А видав мене воскресінецький сексот Ярослав Миколайчук».

Потім, вийшовши з тюрми, я зустрівся з Миколайчуком на вулиці. Він намагався дати мені закурити, а я стояв закаменілий перед ним і пильно вивчав уперше бачений образ зрадника; сексот не міг витримати мого погляду й опустив очі, щось гугнявив про Євгена, який, мовляв, сидить, але його можуть випустити, якщо цього він, Миколайчук, захоче, – треба тільки записатися в «стребки», а зі «стребків» можна знову втекти в УПА; я відчув, як зрадлива надія на мить присмокталася мені до мозку, та я її тут же відігнав, як гидливу гнойову муху, що лізе до очей; я хотів схопити зрадника за горло, та не мав відваги навіть плюнути йому в обличчя і пішов геть, вражений цинізмом виродка, яких потім бачив немало, та всі їхні обличчя зливалися чомусь із Миколайчуковим.

Кажуть, що не так давно, в якусь неділю, він з’явився у своєму селі, навіть до церкви зайшов, до людей підступав, а народ мовчки розступався перед ним, немов перед прокаженим, і так він ні з ким і не заговорив.

Є у Василя Портяка прекрасна новела «Непрошений» – може, він писав її із цього сексота? А втім, таких було багато…

А далі – промайнуло три роки мого самозабутнього навчання в середній школі. Натхненний провидністю пані Філясової, переконаний, що тільки в поезії можна зберегти себе серед цього збезчещеного світу… (о, як я тяжко помилявся: саме в поезії, в художній літературі зганьбили себе люди найстрашніше; я з глибоким болем нині задумуюся, які твори з мільйонів книг, написаних за час більшовицької окупації, потрібні будуть самостійній Україні, які зможуть бути перевидані без повторного редагування; а може, хай усі перевидаються як документ нашої ганьби?)… я не вилазив з книжок, став книжковою міллю, та встиг зазнати пекучого болю нерозділеного кохання, не пропускав жодної забави у музичній школі, і вважали мене дівчата найкращим майстром вальсу – таким я залишився і донині: великим життєлюбом, який ґеніально вміє організувати для себе час. У цьому весь мій талант.

Так чому ж я, такий життєлюб, натруджую сьогодні мозок, щоб згадати щось світле, бурхливо-веселе, святкове, урочисте із днів своєї шкільної юності, і нічого подібного відтворити у своїй пам’яті не можу: перед очима пересуваються самі лише картини дикого людського горя.

…Із села вздовж Зрубу тягнеться санна валка з людьми, клунками, дітьми і по одному енкаведистові на санях з автоматом напереваги – то вивозять з Трача в Сибір чотирнадцять родин. Моторошний лемент і зойк злітає в піднебесся, а я стою у своїй маленькій кімнатці перед відчиненим вікном, що виходить у сад, готовий утікати, як тільки ординці увірвуться на наше подвір’я; батько нервово ходить з кімнати до кімнати й у розпачі розводить руками: «Я ж казав тобі – сиди в Коломиї і додому не приходь»; сестри, слава Богу, дома немає, вона вчителює в Ганеві, може, про неї забудуть; тільки мама не втрачає рівноваги, бо на неї лягає відповідальність за сім’ю: а на кого ж, коли чоловіки розгубилися і стали безпорадні, мов діти; мати виймає з куфра одежу, зносить зі стриху мішки із сухарями; а лемент тим часом віддаляється і нишкне, тихо й німотно стає у спустошеному селі, змовкли раптом собаки, і в’яне, мліє й опускається на долівку моя мама, і я не так чую, як бачу на її устах шепіт: «Пішли… О Боже!..»

…Попри коломийську ратушу вниз до цвинтаря щодня, щодругий день просувається похоронна процесія з домовинами; скорботні люди не плачуть і не голосять – похорони дозволені, та промовляти, навіть плачем, заборонено: то ховають коломийських інтеліґентів-заручників під час перших післявоєнних виборів до Верховної Ради СРСР. Їм у тюрмі прищепили тифозну вакцину і після виборів випустили додому вмирати.