Текст книги "Благослови, душе моя, Господа!.."

Роман Іваничук
Благослови, душе моя, Господа!..

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бічуя, В. В. Ґабор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Ґабор, примітки, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

* * *

Чи відкрили початок, щоб шукати кінець?

Євангеліє від Томи

1

5 вересня 1991 року.

Живемо в добі, коли політики або нічого не знають і не можуть передбачити майбутнє, або зовсім безсилі коригувати хід історії, коли закони випливають із несправедливих засад, а якщо і справедливими народжуються, то не є чинні; коли церква, виборсавшись із приниження і неґації, виконує не духовну, а політичну функцію, – тож на допомогу людям, які потрапили в безвихідь, а радше впали у зневіру, приходять, немов у середньовіччі, ворожбити, відьми й упирі, а теж змодернізовані види окультних сил – екстрасенси, контактери, інопланетяни. Можливо, вже десь бродить по нашій землі новітній Гришка Распутін…

Парадоксальним є те, що я пишу ці рядки через тиждень після того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежності України, і в день підняття над будинком українського парламенту синьо-жовтого прапора.

Сповнилась мрія багатьох поколінь українців – зруйнованих, знедолених, з’яничарених і уцілілих, сповнилась мрія мого життя!.. Так чому ж не перехлюпується через креш моєї душі радість, чому я не сміюся, не плачу з утіхи, чому нині, вихопившись із натовпу, який на майдані перед Верховною Радою кричав і «слава», і «ганьба», – геть подався з площі осамотнений і скулений, немов побитий пес, – я, депутат українського парламенту, член опозиційної Народної Ради, яка виборола для України незалежність, і в незрозумілому смутку сиджу ось цілу ніч у своєму готельному номері…

Я врешті збагнув, від чого мій смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмір віддалилися від нас, немов ті два азовські брати, що полишили третього на степовому перепутті; третього залишили в його національному середньовіччі – з ворожбитами, відьмами й змодернізованими різновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою більшовизмом землею, з розлінивленим і пропитим господарем тієї землі, з ордою непомності в людських душах – обкраденого – і розбудженого. Виборсуйся тепер сам зі свого середньовіччя, куди тебе загнали жорстока історія і твої власні добродушність та довірливість, доганяй своїх лукавих братів, що покинули тебе на безводді й безхліб’ї!

Благословилося на світ: над Києвом із кокона ночі проколюється тихий і погожий осінній ранок. І цей величний початок першого дня на вільній Україні раптом додає мені отухи: ніхто хай не думає, що з якихось там об’єктивних причин ми відкотилися у своєму розвитку на цілі століття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги історію українського народу, в національному середньовіччі і мусимо знайти в цій реальності найвищий оптимізм.

Бо, коли б лише припустили, що живемо такі, як є, у пізньовіччі, за яким неминуче приходить кінець національного життя, і ми опинилися на митниці з порожніми торбами, – втратили б потребу працювати і ніколи нічого не змогли б передати не знаним нам сьогодні прийдешнім земним чи то космічним цивілізаціям.

Не винні ми, що залишилися позаду, та винні будемо, якщо не окреслимо чітко місця свого знаходження. Тому я стверджую (не з мотивів пісного патріотизму, а з тверезого усвідомлення нашої реальності): українська нація, ще молода й сповнена енергії, вийде дужою із свого середньовіччя, бо так хоче світова гармонія, яка, не буваючи ніколи ущербленою, не зможе обійтися без державного досвіду п’ятдесятимільйонного українського народу.

Я беззастережно вірю у справжню незалежність України, і для цього не потрібно бозна-якої одержимості, бо творення самостійної Української держави вже ціле століття відбувається на моїх очах.

Не перебільшую. Моє свідоме життя, до якого я додаю життя моїх батьків, бо вони мене виховали і стали первнем моєї свідомої сутності, триває від початку нашого століття. Моє життя пройшло через спробу творення української державності в 1917–1921 роках, вигартувалось у трагедії сорокових років і посідає певне місце в нинішній боротьбі за незалежність України, в якій я фігурую як недосвідчений політик і досить досвідчений письменник.

Хочу розповісти про своє життя в контексті кількадесятилітньої історії мого народу. Благослови, душе моя, Господа за те, що прилучив мене до боротьби за волю України…

Чи то ж само прийшло в мою свідомість те болісне прагнення віддати свою посильну жертву на вівтар нашої незалежності?

Напевне, так. Неволя навіть тоді, коли в рідній хаті панує достаток і в сім’ї ніхто не має найменшої уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мізинчика доброго тону, змалку готуючи його до елітарного життя, коли батько, сільський учитель, помітивши в своєму синові пристрасть до книг, створює для нього сувору систему читання, а в хаті ж повно різноманітної літератури, коли сільські хлопчики-ровесники заздрять твоїй ошатності й чистоті, – навіть тоді з повітря, з прочитаних книжок, з тривожних перешіптувань батька з матір’ю, бідкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пісень учительської служниці-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатівці», з перемовлянь портретів Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнівайтесь, я добре чув, стоячи під дверима спальні, коли нікого не було в хаті, як гримотять їхні то урочисті, то гнівні голоси) – з усього цього спадала на мене сіра мряка принизливої задушливості, що відчужувала мене від чарівної природи і накочувалася звідусіль у моєму зеленому Трачі, мов повінь, і я боляче відчував, що краса світу не належить ані мені, ані батькові, ані трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармові в кашкеті з ремінцем попід шиєю, а певне, і не йому, а комусь іншому, вищому і сильнішому, якого я не бачив і не знав, а відчував його присутність повсюдно, – і була це неволя.

Я виростав у ній, але без неї у душі, я завжди у своєму свободолюбстві був вільний, бо вільний є той, хто не скорюється. Не ставлю собі цього в заслугу – почуття свободи властиве людині як дихання, а втім, були й сильніші за мене. Це ті одиниці, яких, зрештою, набереться в нас цілий леґіон: вони без жодної перспективи (з точки зору не політики, а невольничої непроглядності у щоденному побуті), спонукані винятково свободолюбством, чинили одчайдушний викличний опір і свідомо йшли в тюрми та на муки – в Березу-Картузьку, в застінки НКВД, ґестапо, КҐБ; я ж вибрав для себе місток товщиною з волосинку, по якому самостійно рушив, балансуючи між синім небом угорі і чорним Стіксом внизу, і аж тепер, коли щезла загроза покари за непокірність, я збагнув, що треба було мати чуйний вестибулярний апарат порядності, щоб не схибити і не впасти в те багно, яке внизу чекало на мене і з якого вибратися було б уже неможливо.

А падали…

Трагічна доля спостигла знаного українського поета, колишнього мого друга Бориса Олійника, який, ступаючи по тому волосинному містку, сягав обома руками за марними принадами нагород, звань, посадових крісел – і схибив, спокушений облудним блиском тимчасової слави. Я переконаний, що наодинці із собою він нині передумує трагедію свого творчого життя. Бо ж не може бути такого, щоб приятель Івана Драча, Дмитра Павличка, Анатолія Шевченка, зрештою – Григора Тютюнника! – так безнадійно захряс у ренеґатстві. Ще ж не зірвані всі мости – можна покаятися перед народом!

Гай-гай, Борисе… У тяжкі часи брєжнєвського безпросвітгя ви удвох з Юрієм Мушкетиком мали мужність 1967 року надрукувати в журналі «Дніпро» мою «Спрагу», за що тяжко потерпіли і не каялися; ти сміливо виголошував палку промову на могилі Володимира Підпалого, за що тебе цькували каґебісти; а скільки вечорів і ночей ми провели з тобою у твоїй і моїй хатах, тихо розмовляючи про незалежність України і присягаючись віддати своє життя за неї… А нині ти прагнеш реанімувати злочинну комуністичну партію, яка знищила мільйони українських життів і душ, ложно мовлячи, що борешся за Україну. І не хочеш бачити, і очі заплющуєш на очевидне: Україна зможе стати вільною тільки тоді, коли назавше скине із себе пута більшовицької ідеології, яка брехнею і підступом безупинно, немов шашіль, руйнує в людині те, що робить її людиною, – особистість. А ознаками особистості є гордість, незалежність, господарність, національна свідомість. Чи ж не з цими природними людськими якостями майже вісім десятиліть так нещадно змагався червоним вогнем і брехливим словом більшовизм, залишаючи за собою моторошні цвинтарища у Биківні, під Вінницею, в Дем’яновому Лазу, в Дрогобичі, у кожному місті, містечку і селі, а найспустошливіші – в людських душах. Яка ж трагедія спостигла нашу націю, коли ми нині задумислюємося над тим – проголосує чи не проголосує український народ за Україну, коли відомий український поет на чужинецькому найвищому форумі заявляє свій протест проти суверенності власної держави!

Не дивуюся патологічним шовіністам типу народних депутатів Терехова, Багрова, Корнєєва: їм страшно залишатися на білому світі без «єдіной і нєдєлімой», але яка спонука керує такими українцями, як депутат Олександр Коцюба, який лише задля того, щоб втриматися у кріслі члена Президії Верховної Ради, ганьбить себе щоденним ренеґатством і мужньо витримує глузи всього народу; як Борис Олійник, який і після розпуску комуністичної партії залишається вірний її злочинним ідеям і, не встидаючись ганьби, відверто про це заявляє; як режисер Харківського драматичного театру Ігор Борис, що то напередодні проголошення незалежності України заради партійно-комуністичних почестей назвав на останньому з’їзді КПУ синьо-жовтий прапор шматою, або доволі освічений народний депутат України Олександр Мороз, котрий ніяк не може зрозуміти, що комуністична Україна – це нонсенс, це виродження нації.

Як же вдалося мені пройти по волосинному містку і не впасти у Стікс? Перебираючи у пам’яті, немов зернята на вервечці, кожен прожитий день, я спинився на трьох моментах, вирішальних для мого формування.

Ще у третьому класі я прочитав у дитячому журналі «Світ дитини» оповідання про генерала УГА Мирона Тарнавського «Лицар без тіні і без плями». І донині вважаю генерала найталановитішим військовим діячем Української Галицької Армії, а тоді він став моїм кумиром, і я уявив себе в майбутньому таким самим воїном, як він. Ці дитячі мрії тривожили мене і пізніше: не раз, натягнувши шапку-невидимку на голову, я з револьвером проникав у Кремль і з насолодою вбивав Сталіна, дещо пізніше бачив себе полковником УПА… То вже потім довелося міняти «багнет» на перо. А тоді під враженням прочитаного оповідання я, тиняючись біля стіни, ловив свою тінь, що падала від гасової лампи, ніби хотів її спіймати й викинути геть, і шепотів: «Буду без тіні і без плями…» Батько, пам’ятаю, переглянувся з матір’ю і моргнув їй, щоб не заважала. Ці слова дитячої обіцянки були при мені все життя. Чи вдалося пройти незаплямованим? Здається, так. Але не янголом – янголи на землі не живуть.

Важким струсом була для мене звістка про розстріл мого стрийка Михайла Іваничука, професора Харківського інституту народної освіти, знаменитого полярника. Про це нам, дітям, пошепки розповів батько взимку 1940 року і наказав мовчати: наша сім’я була у списках для депортації в Сибір… Я вийшов тоді в сад. Надворі лютувала ота страшна зима за «перших совітів», коли енкаведисти начиняли галичанами паквагони і вивозили на голодну й холодну смерть у Сибір. Я підняв кулачка й вигукнув у морозне небо: «Стрийку, помщуся за тебе!» Клятву свою я виконав як зумів: працюючи над історичними романами, я весь час мстив за Михайла Іваничука, а ще за знівечену долю мого брата Євгена, який десять молодих літ промучився у воркутинських таборах – за ті роки з нього, напевне, сформувався б справжній письменник, про що засвідчили опубліковані недавно його каторжанські спогади «Крок вліво, крок вправо».

Але перед виконанням клятви я мусив зробити ще один крок, і це був головний момент мого письменницького становлення. Першими збірками моїх новел, а особливо романом-трилогією «Край битого шляху», я зажив неабиякої популярності: новели читали на естрадах, а трилогію, незважаючи на однобоке в ній висвітлення життя Галичини між війнами і під час війни, інсценізували, перекладали іншими мовами, перевидавали. Та ось з’явилися на літературному кону Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, і я залишився начебто поза ними, в тіні. Чому так сталося? – дошкуляло мені. Адже я не знизив свого письменницького стилю, навпаки – критики вважали, що мої стилістичні пошуки доволі плідні… Та вчасно зрозумів: клятву письменницької помсти не можна виконати, пишучи півправди.

І написав я тоді немовби епілог до своєї трилогії – повість «Спрага» («Зупинись, подорожній!») – про післявоєнний більшовицький терор у Галичині. Окремою книжкою твір так і не вийшов, а редакторам журналу «Дніпро», в якому «Спрага» була опублікована, й авторові теж було учинено жорстокий погром.

Зате я виграв першу свою битву з більшовизмом: працюючи над повістю, зумів переступити межу страху, і тоді простелилася переді мною нова літературна дорога, якою йду донині, назавше відкинувши спокусу кон’юнктури та оглухнувши до нашіптувань самоцензора.

А між цими найважливішими для мене моментами вирувало розмаїте життя. Було б фальшиво стверджувати нині, що ми тільки те й робили, що боролись і страждали. Ми були життєлюбами і брали в долі те, що вдавалося взяти: ми дружили і закохувалися, ніколи не скиглили, нашими супутниками були сміх, жарти, самоіронія, сарказм і оптимізм. Кожен з нас, зрештою, вірив, що на міських ратушах і на бані Верховної Ради України доконче будуть колись майоріти наші національні прапори, – без цієї віри я не написав би й рядка. Та хто міг сподіватися, що це станеться за нашого життя!

У сірі дні маразматичної брєжнєвщини я мав щастя знайти вірних друзів. Відчуваючи постійно їхню присутність, я невтомно працював. Кожною своєю книжкою або ж рукописом, якщо книжку не вдавалося видати, я звітував перед ними, кожним їхнім твором тішився або ж уболівав за невдачі.

Що спонукувало мене до щоденної праці? Вони, мої приятелі? Так. Неволя, протест, сором раба? Звичайно. Я й не уявляю собі, як би я писав, будучи вільним. А втім, письменник вільним ніколи не буває, бо не конче кайдани його неволять: нестерпного болю може завдати йому сльоза скривдженої дитини…

Та знаю напевне: надихала мене до творчості божественна краса світу, яку ніколи не мала сили затьмарити неволя. І за ті чари, якими вона обдарувала мій народ і мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»

Перший раз я вимовив ці слова кілька років тому, сидячи на веранді мого улюбленого будиночка над Наварійським озером.

Сонце хилилося на захід і входило у чорну бовдуристу хмару. В своєму образному баченні світу я вже давним-давно позбувся прямих паралелей між явищами природи і суспільного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирі диска сонця мене охопило гнітюче й тоскне почуття безвиході.

А був то час андроповської сваволі, коли організовані каґебістами так звані дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед білого дня облави: вривалися в кінотеатри, кафе, ресторани і навіть лазні, перевіряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботі, затримували, – мені ці андроповські операції нагадували ґестапівські лови на людей під час німецької окупації.

То були дні моєї найтяжчої депресії. Я сам себе за те ненавидів, бо ж досить стійко пережив і сталінщину, і брєжнєвщину, та ось вигуділа враз переді мною сіра стіна, яку ніколи не обійдеш і назад не вернешся, бо стала вона кліттю, – хіба що проб’єш головою.

І я, котрий весь час посварював на своїх друзів, які хвилево зневірювалися, опускали руки і замість працювати починали нудити світом, одного разу, блукаючи удвох з Ніною Бічуєю над Наварійським озером, застогнав крізь сльози: «Не буде, ніколи не буде України, все це марно, все це ілюзія!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моїх друзів знав, що всі вони мають право на сумніви, крім мене одного. Тож Ніна мовила спокійно, немовби стаючи на моє місце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жінки…» В цьому ми й переконуємося нині. А тоді Нінині слова повернули мені рівновагу…

У невимовній тузі супроводжував я поглядом червоний окраєць сонця, а коли смеркло і важкий сувій чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю від заходу до сходу, горбаті оболоки на небі враз зажевріли, світляна смуга позначила їх обриси гарячою облямівкою, мовби сусальним золотом кованою, і простяглася та зиґзаґувата світляна окрайка по всьому небосхилу й пломеніла, не меркнучи, ніби сонце десь там зупинилося або повертається назад. Гра світла й тіні тривала довго, дуже довго, і я врешті прошепотів ті слова, дякуючи Господу, що дав мені щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тільки це, варто було прийти на світ?

Я змалку виростав поганином, цілковито злитим із довколишньою природою, хоча з релігії в початкових класах, а потім у гімназії завжди мав найвищу оцінку і майже весь молитовник знав напам’ять. Батьки виховували мене в релігійному дусі, хоч самі фанатиками ніколи не були, почерпнувши в науці Франка основ розумного атеїзму: догми церковні відкидали, Старий і Новий Завіт Святого Письма знали і визнавали їх найвищого ранґу філософськими творами, християнських обрядів ретельно дотримувалися, шануючи й сповідуючи в них національно-язичницький елемент; до священицтва ставилися дещо критично, проте разом зі священиками несли в народ освіту і просвіту, національну свідомість і мораль.

А втім, критичне ставлення світської інтеліґенції тридцятих років до служителів культу було здебільшого напускне, зумовлене модним тоді вільнодумством. Що ж, був у селі Микитинцях на Косівщині священик-атеїст, якого називали двуличним, я знав його – освіченого скептика. А в Дебеславцях на Покутті мав парафію молодий отець-целебс, який не так із своєї вини, як з причини примусового целібату, запровадженого на Станіславщині єпископом-полонофілом Григорієм Хомишиним, став несусвітним бабієм. Але більшість греко-католицьких отців були справжніми подвижниками віри й культури: донині свято зберігаю в пам’яті образ отця Гоянюка із Залуччя над Прутом і всієї його чесної родини, його дочок, які мужньо витримали німецькі й більшовицькі концтабори, а нині дзеркалом порядності й патріотизму старого отця бачу його внука – артиста Львівського театру ім. Марії Заньковецької Романа Біля.

Селяни теж по-різному ставилися до церкви: були ж серед них націоналісти, радикали і комуністи. Я знав, наприклад, побожних членів КПЗУ, вихованих «Просвітою», але й знав таких, які в хаті перед образами не знімали шапок: уже тоді виплоджувався в наших краях більшовицький хам.

А ось мій дід по матері вважав себе радикалом. Оскільки був малограмотний, то засвоїв собі з франківської науки тільки нехіть до попів, яка згодом переросла в безпричинну до них ненависть. Він застерігав мою бабусю: «Якщо прийде ховати мене піп, то я мертвий схоплюся з лави і – кавулею, кавулею!» Та смерть прийшла до нього досить зарання, і дід перед економ прошепотів: «Клич, жінко, священика, щоб висповідав; що є на землі, я бачив, а що буде там, – не знаю».

Хочеться мені при цій нагоді зазначити, що функція церкви в нинішньому духовному відродженні повинна мати певні межі. Зголоджений за вірою народ пригорнувся до храмів і прагне духовно очищуватися в них. Проте святі отці повинні розуміти, що до церкви треба навертати передусім молодь, щоб вона не хаміла в пив’ярнях, підпільних борделях і наркоманських клубах. Чи ж утримаєте ви біля себе юнаків і дівчат двогодинними богослуженнями на мітингових площах, самі ж бачите, як порожніють майдани, коли ви втрачаєте міру! А ті безконечні молебні без урочистих на те причин! Я був якось присутній на молебні в день народження свого приятеля. Виглядало буквально так: образ Божої Матері припер отець до пляшок, і правив, і проповідував, і кропив… Спам’ятайтеся, мій батько казав колись, що нерозумний священик є найкращим атеїстичним пропаґандистом.

Отож, в оточенні більш чи менш віруючих християн виростав я поганином, щодня, щогодини, щосекунди зливаючись із природою, і в цьому немає жодного парадоксу, бо світ довкола мене в своїй суті був язичницький. Глибокопобожний селянин, навіть не усвідомлюючи того, що заперечує християнські догми, вдавався до ворожби. Коли йшлося йому про щедре роїння бджіл, наприклад, то він кидав на Святвечір жменю куті в стелю, і та брудна клякса чорніла над головами аж до передвеликоднього прибирання. На Юрія напасені корови поверталися з лісу із барвистими вінками на рогах і були горді, мов королеви, – я й донині не розумію зневажливої приказки на адресу жінок, які не вміють зі смаком одягатися: «Виглядає, як корова у вінку». Це несправедливо, корова у вінку виглядає велично, як сама природа; юріївський похід корів з лісу здавався мені завжди найурочистішою процесією…

Старосвітські діди з довгим, гладко розчесаним волоссям, у підперезаних крайками сорочках поверх холошень, у постолах, задертих догори, мов сани, з нерозлучними тютюновими капшуками й кресалами за тими крайками чи ременями – ті діди, які ревно дотримували посту і мужньо вистоювали в церкві на безкінечних проповідях згрибілого від років отця Вергуна, «ничтоже сумняшеся» говорили про нявок, яких самі в очі бачили «так, як оце я виджу вас»; були ті нявки начебто неймовірно вродливі, а ззаду, якщо комусь вдалося заглянути, виднілися нутрощі. Кожен добрий господар мав свого домовичка, навіть якщо ними були цвіркун або саламандра. А хто міг заперечити дідові Миронякові, що дідич Ромашкан на Воловому має чорта і того йому так добре ведеться, а коли чорт здохне, то й господарка панська розлетиться. «А я що вам казав!» – торжествував дід у 1939 році не так із зловтіхи над експропрійованим більшовиками поміщиком, як із гордості, що не збрехав…

У моєму Трачі стати поганином було дуже легко. Ви не бачили Трача? Ну, якщо ви не бачили, то й не зможете зрозуміти, чому – легко…

Минулого літа я мав гостю з Австралії, пані Стефу Могильницьку родом з Борислава, в якої я перед тим мешкав, перебуваючи майже два місяці на п’ятому континенті. Для неї Гонконґ, Швейцарія, Альпи, Австрія, Гонолулу – це так як для мене Коломия, Отинія, Заболотів, Снятин…

Та я повіз її у Трач. І повірте: як стала моя пані Стефа на Зрубі, звідки найкраще видно село (якщо взагалі його можна побачити), то так і заніміла. «Це неймовірно, – тільки й сказала. – Є село – і немає його».

А я собі думаю водно: в чому полягає ця вражаюча людей краса мого села? Адже все тут дуже звичайне… Перейдеш кладкою Прут (коли йти по бісектрисі між напрямками Заболотів – Косів), минеш гостинцем Тростянку, Пилипи й наштовхнешся тоді на стіну лісів, що здиблюються все вгору і вгору. Входиш у той ліс стежкою або доріжкою, нині заасфальтованою, а колись у страшних котелебинах, спинаєшся нею досить стрімко до Зрубу, тут виходять з лісу кілька хаток, що спинилися на краю горба, і звідси видно вже Трач.

Ліворуч – Царина: рівний рядок білих хат, вишикувались, немов вояки у шерензі. З Царини сповзає вниз ґрунтова дорога, яка внизу переходить у Вулицю, якої здаля ніхто ще не вмів побачити, – цей кут сховався за горою, на якому стоїть школа, Народний дім і стрілецька могила. Від школи гора круто спадає вниз до глибокого яру – Мочули, на берегах якого розсипалися хатки. А далі, в бік Карпат, нібито вихор налетів, звідкись несучи, а тут безладно гублячи по горбах і горбках, по видолинах, узворах і пропастях – хати, сади, пасіки, стайні, стодоли, шпихліри, і все те – немов діти в піжмурки бавляться: і сховалися, і видно їх. Ця оргія заспокоюється аж біля маленької церковці над потоком, теж захованої між столітні високі смереки, що сторожують супокій померлих трачан і мого батька… А все село оточене перснем лісів, якими поросли довколишні узгір’я. З цього хаотичного полону, крізь ліси, прокрадаються на волю вузькі доріжки, і біля однієї з них, на краю села, стоїть і донині батьківська хата, а поруч неї – найглибша в селі криниця, аж на двадцять чотири рури, з найсмачнішою на світі водою.

У такому селі дитині з чутливою вдачею стати поганином зовсім легко. Тим паче, коли село стоїть посередині світу, звідки однаково задалеко – рівно по двадцять кілометрів – до Коломиї, до Косова і до Заболотова. Тим паче, коли поза цариною в глибині лісів заховалося таємниче урочище Пиконів, де стояла за мого дитинства тільки одна хатка гуцула Івана, який мольфарував, на галявині перед хаткою простилався навесні килим підсніжників і бриндуш, поруч з галявиною, нижче, пахтіло гнилизною болотище, у твані якого втопилася не одна корова, а на дні цього підземного озера на Великдень бемкають і донині дзвони… Тим паче, що в цих лісах жила добродушна баба Лісна, яка взимку моторошно завивала з холоду, а влітку тут бродила у білій льолі красуня Оксана, котра повісилася через кохання…

Моє дитинство, як я мовив, не було безжурним: звідусіль тиснуло на мене принизливе відчуття неволі. Але той благословенний чар довколишньої природи щоденно очищував мене, тож я врешті-решт завжди почувався щасливим.

Хіба то не щастя читати довгими зимовими вечорами «Три казки діда Охріма» Андрія Чайковського й беззастережно вірити в описані там дива та страхи, і боятися, і знати водночас, що то казка, а вранці вибігти на подвір’я, зробити перший слід на рипучому сніжку і сторопіти від раптової переміни казки в реальність: повиростали на городі сугорби снігу, і стоїть, по коліна застрягнувши в них, старий горіх з обвислими сивими бровами й кустратою бородою – достоту дідуган-чарівник із казки Чайковського, має він очі і товстелезний ніс, і лякає мене той дід вкрадливим дзінькотінням – то падають голки інею на зашкарублий сніговий покрив. А високі акації поза стодолою обплутали своє гілля памороззю, немов ялинковими колючими гірляндами, а на даху стайні сидить надутий ворон, зловісно чорний на тлі білизни, він голодно каркає, зизуючи одним оком на мене – чи я чого йому не виніс. Зі стайні тягне теплим запахом вчорашньої пареної січки і молока, і вже виходить з хати з дійницею в руці служниця Мілька, йде співаючи. Вона в нас більше співала, ніж говорила, а ті пісні були такі правдиві й природні, як довколишній світ, і коли я знаю нині так багато пісень, то це від неї. Йде Мілька співаючи, а я стою і плачу, до глибини дитячого серця вражений довколишньою красою і тужливою піснею.

Коли ж настає весна, то я вже днюю в зарослому дубами, грабами, липами й хащівником яру в кінці нашого города. На дні глибокого ізвору струменить потічок, вливаючись і випливаючи з маленького ставка, в якому шугають воронобокі мересниці й ліниво ворушаться в піску на дні вусаті слижі, а поруч ставка, у багновищі, телесуються гидкі хребтозубаті тритони. Кожну рибку я знаю особисто, розмовляю з ними, і слухають вони мене: підпливають до поверхні води, відкриваючи ротики.

Я знаю по імені майже кожну деревину (зажмурившись, можу вгадати по смаку листочка, що то за дерево), і кожна має свій образ: ось цей в’язистий граб нагадує вузлуватого й міцного Семена з Потока, якого я пам’ятаю чомусь тільки з мішком жита на плечах. Про нього казали, що він ходить «плечима» до млина, і яке було моє розчарування, коли вдосвіта, причаївшись за бузком, діждався появи Семена: зігнувшись під важким мішком, він ішов ногами! А ця липа з чорним дуплом була образом сварливої Олени Єзуниної, яка колись в молодості не перебирала парубками й чужими чоловіками, ще й оправдовувалася перед жінками зухвало: «Хіба я винна, що мене люди за люди мають?» На старості літ вона стала моралісткою і паплюжила кожну дівчину, яка верталася з парубком з лісу – з гріхом чи без гріха…

А он ця берізка – то була моя таємниця. Вона уособлювала Анничку Грицик – моє перше кохання. Я закохався в Анничку, коли вона була в першому класі, а я в четвертому. Дівча вродилося красунею і красунею й померло напередодні свого весілля. У той післявоєнний час чомусь повимирали в Трачі найкращі дівчата. Якою розкішною була Наталка Слободян – згасла на скоротічні сухоти… Чому? – думаю донині. Чи то не суміщувалася краса з брутальною жорстокістю, яка впала на мій чарівний світ?

Яке ж то було кохання в мене, якби хто знав! Я мучився, я не спав, весь час ходив попри Анниччину хату, щоб хоч здалеку побачити її; у школі боявся й глипнути на неї, щоб не глузували хлопці, які вже почали про щось здогадуватися… Я хотів зріти її личко весь час, тому взявся за пензель і фарби, щоб намалювати її портрет, а що з того нічого в мене не вийшло, я склав тужливого вірша – і з цього все почалося. Коли я став уже новелістом – кожна друга героїня моїх новел називалася Анничкою.

Благословенне почуття першого кохання! Я пам’ятаю його й донині, зрештою, воно в моєму житті не раз повторювалося, та завжди було таким самим – солодким і болісним.

Величезний жук-рогач був королем усього мого царства. Він мешкав на одному й тому ж самому дубі, міцно причепившись до кори лапками, а біля нього, гордого й неприступного, сновигала знизу вверх і зверху вниз королева – божа коровка. Я ставився до них шанобливо, навіть з острахом. Часом, правда, брав жука, чорного й твердого, мов камінчик, пальцями за хребет; жук люто ворушив рогами, намагаючись мене вщипнути, тоді я клав його на місце й довго придивлявся, прагнучи збагнути сутність влади: що він, мій король, має із свого панування над цілим гаєм, коли сидить на місці і навіть не бачить свого царства?

Літо збігало у праці: батько мав поле, і вся наша родина мусила на ньому працювати. За сапою болів поперек, від серпа рука в’яла, ламало крижі від коси, від ціпа терпли руки – і, може б, я зненавидів землеробство, якби не поезія сільської праці, втілена в моєму батькові.

Батько завжди прокидався досвіта і йшов у поле. Коли ми будилися, він, такий ошатний і елеґантний у школі, вертався додому в заглинених і зарошених старих штанах, обвіяний млосним духом жита, солодким запахом кукурудзяного прядива, п’янким конопляним дюком – щасливий і святий.

Господи, чи ж то побачу ще за свого життя нинішнього кріпака-колгоспника, так щедро облагородженого найтяжчою у світі працею?

Ну і щороку, звісно, наставала осінь – найкраща для мене пора року. Небо ставало ласкаве і прозоре, в повітрі плавало павутиння бабиного літа, я ловив його й намотував на патичок, мріючи: намотаю цілий клубок і віддам Василеві Марусиному, щоб він зіткав на своєму ткацькому верстаті хустину – для Аннички… Я був наївний, таким залишився й донині і не вважаю аж надто від’ємною цю рису своєї вдачі.