Электронная библиотека » Рудольф Распе » » онлайн чтение - страница 1


  • Текст добавлен: 14 ноября 2013, 04:17


Автор книги: Рудольф Распе


Жанр: Детские приключения, Детские книги


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Шрифт:
- 100% +

Рудольф Еріх Распе

Пригоди барона Мюнхаузена

В основу небилиць, названих «Пригодами барона Мюнхаузена», лягли оповіді реального барона Мюнхаузена, який дійсно проживав у Німеччині в XVIII столітті. Він був військовим, певний час служив у Росії й воював із турками. Повернувшись до свого маєтку в Німеччині, Мюнхаузен незабаром став відомий як дотепний оповідач, котрий похвалявся своїми неймовірними пригодами. Невідомо, чи він сам записав власні побрехеньки, чи це зробив хтось із уважних слухачів, але в 1781 році деякі з них були надруковані. Як то часто трапляється в літературі, у шліфуванні оповідань узяв участь ще один письменник – Еріх Распе. Він попрацював над текстами і в 1785 році опублікував їх. Незабаром до них приєднали фантастичні оповідання інших письменників, також присвячені пригодам вигадливого барона. Та все ж автором книги про барона Мюнхаузена прийнято вважати саме Рудольфа Еріха Распе.


Кінь на даху

Я виїхав до Росії верхи на коні. Стояла зима. Ішов сніг.

Кінь втомився й почав спотикатися. Мені дуже хотілося спати. Від утоми я заледве не падав із сідла. Але даремно шукав нічліг: на шляху мені не трапилося жодного присілка. Що мусив робити?

Довелося заночувати в чистому полі.

Довкруж – ані куща, ані дерева. Лише маленький стовпчик стирчав із-під снігу.

До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого замерзлого коня, а сам умостився тут-таки, на снігу, та й заснув.

Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, точніше, в невеличкому містечку, і з усіх боків мене оточують будівлі.

Що сталося? Куди я потрапив? Як могли всі ці будинки вирости серед поля за одну ніч?

І куди подівся мій кінь?

Я довго не міг зрозуміти, що сталося. Раптом чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь.

Звуки долинають звідкись згори.

Я підводжу голову – і що ж?

Мій кінь висить на даху церкви! Він прив’язаний до хреста, що височіє над дзвіницею!

Тієї ж миті я второпав, у чому справа.

Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми та будинками, було засипане товстим шаром снігу, з-під якого стирчала лише верхівка хреста.

Але я не знав, що це хрест, мені здалося, ніби це маленький стовпчик. Саме до нього я прив’язав свого натомленого коня! А вночі, поки я міцно спав, почалася сильна відлига, сніг розтанув, і я м’яко спустився на землю.

Проте мій бідолашний кінь так і залишився там, на даху. Прив’язаний до хреста дзвіниці, він не міг опуститися на землю.

Що ж робити?

Довго не роздумуючи, вихоплюю пістолет, влучно прицілююсь і потрапляю просто у вуздечку, адже я завжди стріляв неперевершено!

Вуздечка розлітається.

Кінь хутко спускається до мене.

Я заскакую на нього і мчу вперед, неначе вітер.

Вовк, запряжений в сани

Але взимку мандрувати верхи незручно, набагато приємніше подорожувати в санях. Я купив собі дуже гарні сани і швидко помчав по пухнастому снігу. Під вечір я заїхав у ліс. Почав було вже дрімати, як зненацька почув тривожне іржання коня. Озирнувся і у місячному світлі побачив страшного вовка, який біг за моїми санями, ощиривши зубасту пащеку.

Надії на порятунок не було.



Я ліг на дно саней і заплющив очі від страху.

Кінь мчав, немов навіжений. Клацання вовчих зубів почулося над самісіньким моїм вухом.

Але, на щастя, вовк геть не звернув на мене уваги.

Він перескочив через сани просто у мене над головою й накинувся на бідолашного коня.

За хвилину задня частина тварини зникла в прожерливій пащі хижака.

Передня частина, осліплена жахом і болем, скакала вперед.

Вовк все глибше і глибше вгризався в коня.

Отямившись, я схопив батога і почав шмагати ненаситного звіра.

Він завив і рвонув уперед.

Передня частина коня, ще не з’їдена вовком, випала із упряжі в сніг, і вовк опинився на її місці – в голоблях та кінській збруї!

Вирватися з цієї збруї він не міг – був запряжений, як кінь!

Я продовжував щосили поганяти його.

Хижак мчав уперед, тягнучи за собою мої сани.

Ми неслися так швидко, що вже через дві-три години галопом влетіли в Петербург.

Вражені жителі міста юрмами вибігали подивитися на героя, який замість коня запряг у свої сани лютого вовка. У Петербурзі мені жилося добре.

Іскри з очей

Я частенько ходив на полювання і тепер із задоволенням пригадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних історій.

Одна пригода була дуже потішна.

Річ у тім, що вікна моєї спальні виходили на великий ставок, де водилося чимало різної дичини.

Якось вранці я підійшов до вікна і помітив на плесі диких качок.

Я миттю схопив рушницю й кинувся сторчголов із дому.

Але, поквапом збігаючи сходами, я вдарився лобом об двері – так сильно, що з очей у мене посипались іскри.



Та це мене не спинило.

Я побіг далі. Ось нарешті й ставок. Прицілююсь у найжирнішу качку, хочу вистрілити і з жахом помічаю, що в рушниці немає кременя! А без кременя не постріляєш…

Бігти додому за кременем?

Таж качки можуть полетіти!

Я сумно опустив рушницю, подумки проклинаючи свою долю, і раптом мені сяйнула блискуча думка.

Щосили я стусонув себе кулаком по правому оці. З ока, звісно, так і сипонули іскри, і порох вмить спалахнув.

Так! Порох зайнявся, рушниця вистрілила, і я вбив одним пострілом десять пречудових качок.

Тому раджу вам щоразу, як тільки надумаєте запалити вогонь, так само добувати іскри для нього зі свого правого ока.

Дивовижне полювання

На, на жаль, у мене не лишилося жодної кулі. А я саме цього вечора чекав у гості велику компанію друзів – мені конче хотілося пригостити їх дичиною. Я взагалі людина гостинна та щедра. Мої звані обіди та вечері славилися на весь Петербург. То як я можу повернутися додому без качок?

Довго я міркував, що ж мені робити, – аж раптом пригадав, що в моїй мисливській сумці залишився кусник сала.

Еге ж бо! Це сало буде чудовою приманкою. Дістаю його із сумки, хутенько прив’язую до довгої і тонкої мотузки й кидаю у воду.

Качки, побачивши поживу, підпливають до сала. Одна з них жадібно ковтає наживку.

Але сало слизьке, тому кусник, швидко пройшовши крізь качку, вискакує у неї позаду!

Таким чином качка нанизується на мою мотузку.

Тоді до сала підпливає друга качка, і з нею відбувається точнісінько те ж саме.

Качки одна за одною ковтають сало і нанизуються на мою мотузку, наче намистини на нитку. Не минуло й десяти хвилин, як усі качки вже у мене на шворочці.



Можете уявити, як я тішився, дивлячись на таку багату здобич! Мені лишалося тільки витягнути спійманих качок із озера та віднести моєму кухареві. Оце буде бенкет для моїх приятелів!

Але як же їх усіх донести?

Я зробив лише кілька кроків, а вже заморився. І раптом – уявіть собі моє здивування! – качки злетіли в повітря й підняли мене аж під хмари.

Інший на моєму місці розгубився б. Але я – людина хоробра й винахідлива. Зробивши руль із власного сюртука, я полетів додому, керуючи качками.

Проте як спуститися вниз?

Дуже просто! Моя винахідливість знову стала мені в пригоді.

Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатися на землю.

Я потрапив просто в димохід власної кухні! Яке обличчя було у мого кухаря, коли я з’явився з пічки, – це треба було бачити!

Добре, що він ще не встиг розпалити вогонь.

Куріпки на шомполі

Добре бути винахідливим! – Якось мені вдалося одним пострілом підстрелити сім куріпок. Після цього навіть мої вороги не могли не визнати, що я – найкращий стрілець у всьому світі, що такого влучного, як Мюнхаузен, ще ніколи не було!

А було це так.

Я повертався з полювання, розстрілявши всі свої кулі. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло семеро куріпок. Звісно, я не міг допустити, щоб від мене втекла така чудова дичина.

Я зарядив свою рушницю – чим би ви думали? – шомполом! Так-так, звичайним шомполом, тобто такою залізною круглою паличкою, призначеною для прочищання рушниці.

Потім я підбіг до куріпок, сполохав їх і вистрілив.

Куріпки злетіли одна за одною, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі сім пташок упали до моїх ніг.

Я підняв їх і з чималим подивом побачив, що вони смажені. Так, вони були смажені!

Проте інакше й бути не могло: мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, тому куріпки, пронизані ним, мусили підсмажитися.

Я сів на траву й просто тут смачно пообідав.

Лисиця на голці

Òак, винахідливість – найголовніше в житті, й не було ще на світі людини, винахідливішої за Мюнхаузена.

Одного разу в російському дрімучому лісі я натрапив на чорно-буру лисицю.

Хутро цієї лисиці було таким чудовим, що мені стало шкода псувати його кулею чи дробом.

Не довго думаючи, я витягнув кулю зі ствола рушниці, зарядив зброю довгою швацькою голкою і вистрілив у лисицю. Оскільки вона стояла під деревом, голка міцно приколола її хвіст до стовбура.

Я неквапно підійшов до лисиці, дістав батога та заходився її шмагати.

Вона так ошаліла від болю, що, вірите, – вискочила зі своєї шкури і втекла від мене голяка. А шкура дісталася мені цілою – хутро не було попсоване ані кулею, ані дробом.

Сліпа свиня

Дійсно, чимало траплялося зі мною різних дивовижних випадків!

Пробираюсь якось я крізь густий ліс і бачу: біжить дике порося, зовсім ще маленьке, а за поросям чимчикує велика свиня.

Я вистрілив, – та, на жаль, промахнувся.

Куля моя пролетіла якраз поміж поросям та свинею. Порося кувікнуло й кинулося в гущавину, а свиня залишилася стояти на місці, наче вкопана.

Я здивувався: чого це вона не втікає від мене? Але, підійшовши ближче, зрозумів, у чому справа. Свиня була сліпа і не бачила дороги. Вона могла ходити лісом, лише коли трималася за хвостик свого поросяти.

Моя куля відірвала цей хвостик. Порося втекло, а свиня, залишившись без поводиря, не знала, куди їй іти. Вона була зовсім безпорадною і стояла, тримаючи в зубах шматочок хвостика. І тут мені сяйнула чудова думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до своєї кухні. Бідолашна сліпа покірно чвалала за мною, думаючи, що її, як і раніше, веде порося!

Отож не зайве повторити: винахідливість – велике діло!

Незвичайний олень

Втім, траплялися зі мною й більші дива. Ось якось іду лісом і ласую солодкими, соковитими вишнями, які купив по дорозі.

І раптом переді мною олень – неначе з-під землі виріс! Стрункий, гарний, з величезними розлогими рогами!

А у мене, як на зло, жодної кулі немає.

Добре, що залишилося кілька вишень. От я і зарядив рушницю замість кулі вишневою кісточкою. Так-так, не смійтеся, звичайнісінькою вишневою кісточкою.

Пролунав постріл, але олень лише головою помотав. Кісточка потрапила йому в лоба й не завдала жодної шкоди. За мить він уже зник у лісовій гущавині.



Мені залишилося тільки шкодувати, що я випустив настільки чудову здобич.

Через рік я знову полював у тому ж лісі. Зрозуміло, на той час я встиг зовсім забути про історію з вишневою кісточкою.

Наскільки ж великим було моє здивування, коли з гущавини лісу просто на мене вискочив розкішний олень, між рогами якого росла висока крислата вишня! Уявіть собі цю красу: стрункий олень, а на голові в нього струнке дерево! Я одразу ж здогадався, що ця вишня виросла з тієї маленької кісточки, яка минулого року послугувала мені кулею. Цього разу набоїв мені не бракувало. Я прицілився, вистрілив – і мертвий олень впав на землю. Так з одного пострілу я одразу отримав і печеню, і вишневий компот на десерт. Адже деревце було всіяне великими стиглими ягодами.

Скажу вам чесно: ніколи в житті я не куштував таких смачних вишень.

Я спіймав кабана

Iншого разу мені трапився в лісі дикий кабан. Із ним впоратися було набагато важче. У мене навіть рушниці з собою не було.

Я кинувся навтьоки, але він помчав за мною, мов скажений, і неодмінно проколов би мене своїми іклами, якби я не сховався за перший-ліпший дуб.

Кабан із розгону налетів на дуб, й ікла звіра так глибоко встромилися в стовбур дерева, що він не міг їх звідти витягнути.

– Ага, голубчику, піймався! – сказав я і вийшов із-за дуба. – Зажди-но! Тепер ти від мене не втечеш! І я взяв каменюку та заходився ще глибше забивати в дерево гострі ікла, щоб кабан не зміг звільнитися. А потім зв’язав його міцною мотузкою й, повантаживши на воза, урочисто повіз додому.

Ото дивувалися інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна спіймати живцем, не потративши жодного набою!

Вовк навиворіт

Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав саме тоді, коли був неозброєний і зовсім безпорадний.

Іду якось лісом, а назустріч мені вовк. Роззявив пащу – і просто до мене.

Що робити? Втікати? Але вовк уже накинувся на мене, перекинув на землю і ось-ось перегризе мені горлянку.

Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я рішучий, сміливий і винахідливий. Не довго думаючи, я засунув кулак вовку в пащеку і, щоб він не відкусив мені руку, засовував її дедалі глибше. Вовк люто дивився на мене. Очі його блищали від злості. Але я знав: якщо висмикну руку, він розірве мене на клаптики, тому безстрашно запихав її далі й далі. І раптом мені сяйнула чудова думка: я схопив хижака за нутрощі, міцно рвонув і вивернув, немов рукавицю, навиворіт!

Зрозуміло, що після такої операції вовк упав мертвим до моїх ніг.

Я наказав зшити із його шкури чудову теплу куртку і, якщо ви не вірите мені, з радістю покажу її вам.

Скажена шуба

Втім, у моєму житті були епізоди навіть страшніші, ніж зустрічі з вовками.

Якось мене почав переслідувати скажений собака.

Я кинувся від нього навтьоки.

Але на плечах я мав важку шубу, і вона заважала мені бігти.

Я мусив на ходу скинути її, забіг до будинку і тут же зачинив за собою двері.

Скажений пес накинувся на полишену шубу і заходився люто шматувати її. Служник вибіг із дому, підняв шубу і сховав її до шафи, де висів мій одяг.

Наступного дня на світанку слуга забігає до моєї спальні і перелякано кричить:

– Прокидайтеся! Вставайте! Ваша шуба сказилася!

Я підхоплююся з ліжка, відчиняю шафу, і що ж бачу?! Усе моє вбрання розірване на клаптики!

Служник мав рацію: моя бідолашна шуба сказилася, бо ж її вчора покусав скажений собака.

Шуба люто накинулася на мій новий мундир, і з нього лише клаптики полетіли.

Я вихопив пістолет і вистрілив.

Скажена шуба миттю затихла. Тоді я наказав своїм людям її зв’язати й повісити в окремій шафі.

Із того часу вона більше нікого не кусала, і я одягав її без найменшого остраху.

Восьмилапий заєць

Так, чимало дивовижних історій трапилося зі мною в Росії. Якось переслідував я незвичайного зайця.

Заєць був навдивовижу прудкий. Знай собі стрибає, хоч би на хвильку спинився перепочити!

Два дні ганявся я за ним, не злізаючи з сідла, а все не міг наздогнати.

Моя вірна собака Діана не відставала від нього ні на крок, але я ніяк не міг наблизитися до нього на відстань пострілу.

На третій день мені таки вдалося підстрелити цього проклятущого зайця.

Ледве він упав на траву, я зіскочив із коня і кинувся роздивлятися його.

Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що в цього зайця, крім його звичайних лап, були ще й запасні. Він мав чотири лапи на животі та чотири – на спині!

Так, на спині в нього виявилися чудові, міцні лапи! Коли нижні стомлювалися, він перевертався на спину черевом догори і знову біг – уже на запасних лапах.

Не дивно, що я, наче очманілий, три доби за ним ганявся!

Чудесна куртка

На жаль, наздоганяючи восьмилапого зайця, моя вірна собака Діана так втомилася від триденного переслідування, що впала на землю й за годину померла.

Я ледве не заплакав від горя і, щоб зберегти пам’ять про свою улюбленицю, наказав зшити собі з її шкури мисливську куртку.

Із того часу мені вже не потрібні ані пес, ані рушниця.

Кожного разу, коли я буваю в лісі, моя куртка так і тягне мене туди, де ховається вовк чи заєць.

Коли я наближаюся до дичини на відстань пострілу, від куртки відривається ґудзик і, наче куля, летить просто у звіра! Звір падає на місці, вбитий чудернацьким ґудзиком.

Ця куртка і зараз на мені.

Ви, здається, не вірите мені, ви посміхаєтесь? Тоді погляньте сюди, і ви переконаєтесь, що я розповідаю вам щирісіньку правду: хіба ж ви самі не бачите, що тепер на моїй куртці лишилося всього два ґудзики? Коли я знову піду на полювання, то велю пришити до неї не менше ніж три дюжини.

Ото вже будуть заздрити мені інші мисливці!

Кінь на столі

Здається, я ще нічого не оповідав вам про своїх коней? А проте у мене і з ними траплялося чимало неймовірних історій.

Це було в Литві. Я гостював у одного приятеля – справжнього шанувальника скакунів.

І ось коли він показував гостям свого найкращого коня, яким він особливо пишався, той зірвався з припони, перекинув чотирьох конюхів і помчався по двору, як навіжений.

З переляку всі розбіглися.

Не знайшлося жодного сміливця, який ризикнув би наблизитися до розлютованої тварини.

Лише я один не розгубився, адже я не тільки напрочуд хоробрий, а й з дитинства вмію приборкувати найдикіших коней.

Одним стрибком я заскочив коню на хребет і миттю вгамував його. Одразу відчувши мою сильну і впевнену руку, він скорився, наче мале дитя. Я урочисто об’їхав двір, і тут мені закортіло показати свою майстерність дамам, які саме сиділи за чайним столиком.

Як же це зробити?

Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, неначе вихор, влетів до вітальні.

Дами попервах дуже злякалися. Але я примусив коня скочити на чайний стіл і так майстерно прогарцював серед келишків і філіжанок, що не розбив ані жодної чарочки, ані найменшого блюдця.

Це дуже припало до душі прекрасним дамам, вони заходилися сміятися та плескати в долоні, а мій друг, зачарований неймовірною спритністю, вмовив мене прийняти у подарунок цього чудового скакуна.

Я був насправді радий його подарунку, адже збирався на війну і давно підшукував собі гідного коня.

За годину я вже мчав на новому огирі, прямуючи до Туреччини, де в той час тривали жорстокі бої.

Півконя

В боях я, звісно ж, вирізнявся відчайдушною хоробрістю й першим налітав на ворога.

Одного разу після запеклої битви із турками ми захопили ворожу фортецю. Я першим увірвався до неї і, прогнавши із укріплення всіх турків, прискакав до криниці, щоб напоїти розпаленого коня. Мій огир почав пити, але ніяк не міг утамувати спрагу. Минуло кілька годин, а він усе не відривався від криниці. Що за дивовижа? Я не знав, що й думати. Але раптом позаду почувся дивний плюскіт.

Я поглянув назад і від здивування ледве не звалився з сідла.

Виявилося, що вся задня частина мого коня була геть відрізана! І вода, яку він пив, вільно виливалася позаду, не затримуючись у нього в животі. Від цього за моєю спиною утворилося чималеньке озеро. Я був приголомшений. Як пояснити це диво?

Але ось прискакав до мене один із моїх солдатів, і все одразу стало зрозуміло.

Коли я переслідував ворогів і увірвався до воріт фортеці, турки саме в ту мить зачинили ці ворота і відрізали ними задню половину коня. Немовби розрубали його навпіл! Ця задня половина певний час залишалася неподалік від воріт, брикаючись та розганяючи турків ударами копит, а тоді почвалала на луку неподалік.

– Там вона і досі пасеться! – повідомив мені солдат.

– Пасеться? Не може бути!

– Погляньте самі.

Я помчав на передній половині коня до луки. Там і справді помітив задню частину свого огира. Вона мирно собі скубла травичку на зеленій поляні.

Без зволікань я послав за військовим лікарем, і він зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими пагінцями, бо ниток у нього під рукою не виявилося.

Обидві половини чудово зрослися, а лаврові пагони пустили корені в тілі мого коня, і вже через місяць у мене над сідлом утворилась альтанка із лаврового віття.

Сидячи в цій затишній альтанці, я здійснив чимало неймовірних подвигів.

Верхи на ядрі

У тім, під час війни мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах. Було це так.

Ми тримали в облозі якесь турецьке місто, і нашому командирові знадобилося дізнатися, чи багато в цьому місті гармат.

Але в усій нашій армії не знайшлося відчайдуха, який погодився би крадькома пробратися у ворожий табір.

Найхоробрішим серед усіх, звичайно ж, виявився я.

Я став поруч із гігантською гарматою, яка вела вогонь по турецькому місту, й коли із жерла вилетіло ядро, скочив на нього верхи і хвацьки понісся уперед. Усі в один голос вигукнули:

– Браво, браво, бароне Мюнхаузен!



Спочатку я летів із задоволенням, але коли віддалік уже виднілося вороже місто, мене охопили тривожні думки.

«Гм! – сказав я собі. – Залетіти туди, очевидно, ти залетиш. Та от чи вдасться тобі звідти вибратися? Вороги не будуть із тобою церемонитися, вони схоплять тебе як шпигуна та повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузен, повертайся, допоки не пізно!»

Цієї миті повз мене пролітало зустрічне ядро, пущене турками в наш табір.

Не довго думаючи, я пересів на нього і спокійненько помчався назад.

Звісно ж, під час польоту я ретельно перерахував усі турецькі гармати і привіз своєму командирові найточніші дані про артилерію ворога.


Страницы книги >> 1 2 3 4 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 4.6 Оценок: 7
Популярные книги за неделю


Рекомендации