145 000 произведений, 34 000 авторов Отзывы на книги Бестселлеры недели


» » » онлайн чтение - страница 1

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.

  • Текст добавлен: 18 ноября 2014, 14:57


Автор книги: Сергей Жадан


Жанр: Рассказы, Малая форма


Возрастные ограничения: +16

сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Сергій Жадан
Матвій
Історія з книги «Месопотамія»

Десять років тому час для мене зупинився, рішуче відмовляючись рухатися далі. Механізми завмерли, серце билося так, ніби робило послугу: без претензій, проте й без гарантій. Дратувало все, навіть запах власного одягу. Тридцять років виявилися пасткою – жодної втіхи від занурення в невідоме, жодної радості від продовження початого. Лише ранковий вогонь у голові, пообідня порожнеча в горлі, різке вечірнє світло. І жорстока, на рівні віри ненависть до тих, хто намагається зробити тобі добре, жорстока помста всім, хто намагається тобі допомогти. До тридцяти я встиг двічі розлучитись. Устиг би й утретє, але за мене більше ніхто не йшов. Жінок лякали мої звички, напружувало те, що я майже ніколи не спав, а коли спав – довго не прокидався. Вони сиділи наді мною в холодних сутінках на старих простирадлах, налякано ловили моє дихання, пробували пульс, хапливо телефонували знайомим, питались поради, обережно торкали мене за плече, перевертали на бік, аби я не захлинувся власною жовчю. Мені в цей час снились піщані дюни, вони перетікали моїм життям, не лишаючи по собі нічого, крім спеки й задухи. Снились мені змії й земляні птахи, снились написи, зроблені на темній глині, снились мовчазні діти, що збирали між сухих гілок отруйні ягоди й простягали їх мені, мовби просячи: давай, спробуй, ти не знаєш, від чого відмовляєшся, ніколи в житті ти не відчував цього дивного смаку, так смакує лише смерть, це краще за будь-які прянощі, це солодше за будь-які мікстури, ти лише спробуй, прокинься й спробуй. Прокидатись після цього, ясна річ, не хотілося.

Іноді жінки не витримували і йшли у своїх справах, іноді сиділи, чемно чекаючи. Але потім усе одно йшли. Іноді поверталися й далі сиділи на солоних, як вітрила, простирадлах. Насичене особисте життя, одне слово. По обіді я збирався із силами і йшов на ефір. Запускав розбитий, наповнений вірусами комп’ютер, перебирав диски, намагався прибрати на робочому столі, безсило кидав усе це й виходив у коридор, скажімо, з чаєм, скажімо, перекурити. Свічка політехнічного, де знаходилася студія, височіла над деревами, відсвічуючи поодинокими вогнями аудиторій. Темрява стояла в провулках, пахло вогкістю й ранньою весною, хотілося ніколи не залишати це місто й ніколи в житті, ніколи й нізащо не повертатися в студію.


Десять років тому вона закінчила університет і спробувала дивитись на світ дорослими очима. Світ погано фокусувався. Батьки її ще довший час думали, що вона далі навчається. Вперто будили її на першу пару. Тато її був професійним безробітним. Здається, непогано при цьому почувався. Мама працювала на пошті. Тому про пошту з маминих слів вона знала все, могла розповідати про неї годинами. Якби це когось цікавило, ясна річ. Узимку вона влаштувалась на роботу в якийсь благодійний фонд, проте фонд виявився недостатньо благодійним, навіть працівникам своїм нічого не платив, тож і роботою назвати це було важко. На студію її привів Вадик Сальмонела, вони зустрічалися вже близько місяця, хоча навіть після всього того, що між ними було, Вадик дозволяв собі її не впізнавати, особливо після концертів: оглушений і прибитий, накачаний поганим бухлом, із зірваним горлом, він, як справжній рок-стар, міг пройти й демонстративно її не помітити. Вона нервувала, плакала. Йому це, схоже, подобалось. Їй, схоже, теж. Можна отримувати радість від усього, навіть від спілкування з мудаками.

Вона ввійшла слідом за ним, навіть не привіталась, мовчки сіла коло дверей, злісно дістала мобільник, упевнено почала набивати повідомлення. Вадик кинув їй до ніг свій шкіряний рюкзак і демонстративно про неї забув. Світле волосся, білий плащ, який вона кинула на підлогу, рожеві обвітрені пальці, родимки на шиї, шкільний светр, з-під якого гостро пробивались ключиці, недовірливий погляд, напружені рухи, дитячий вираз обличчя, нечищене взуття, красиві коліна.

– Дочка? – кивнув я Вадику замість привітатись.

– Хуй там, – відповів він незадоволено, й ефір таким чином почався.

Рівно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадик говорив про рок-н-рол, дух бунтарства, естетику свободи, пісні протесту й розширення свідомості. Вона сиділа в кутку й лише незадоволено хитала головою. На правій руці в неї був пластмасовий браслет. Загалом схоже було, що вона прийшла в маминому одязі. Після ефіру ми стояли з Вадиком у коридорі, розглядали вогні, він дістав коньяк, я відмовився – пити після нього з однієї пляшки було просто страшно. Бідна дівчинка, – подумав я.

– Скільки їй років? – запитав.

– Чорт її знає, – відповів Вадик, – я в паспорт не дивився.

– Як вона взагалі? – запитав я далі.

– Та ніяк, – відповів він. – Нічого не вміє, нічого не хоче.

– Розійдетесь – скажи, – попросив я. – Я її навчу.

– Аякже, – розсміявся Вадик.

Я помітив, як він швидко старіє. Рвані капіляри, запалені ясна, чорні зуби. Риба гниє з голови, – подумав.

Чого я насправді міг її навчити? Що я вмів? Уникати відповідальності, оминати небезпеки, говорити про речі, які мені нецікаві, спілкуватися з людьми, від яких нічого в цьому житті не залежить. Чого її міг навчити він? Теж нічого доброго. Ми просто говорили один одному необов’язкові речі, намагалися триматись упевнено й нахабно, нікому насправді не вірячи, нікого насправді не вибачаючи. За пару місяців Вадик спробував повіситись. Застряг у зашморгу, провисів якийсь час, доки прийшли знайомі й опустили його з небес на землю.


Дев’ять років тому вона прийшла на відкриття виставки з Густавом, терпляче проштовхуючись слідом за ним крізь густий натовп друзів та знайомих. У Густава на шиї бовталась нова камера, час від часу він фотографував якусь із давніх подруг, котрих тут у нього було зо два десятки. Ми довго з ним обіймались, розпитували про новини, хоча й так усе один про одного знали: світ тісний, життя коротке, люди схильні до пліткування. Вона підстриглась, їй це пасувало. Раптом виявилось, що в неї цікаве обличчя. Коли вона відводила очі, риси її загострювались, ніби під шкірою в неї скресала крига й перетікала вода. Мала на собі шкірянку і яскраві помаранчеві панчохи. Зі стоптаними балетками все це виглядало трішки дико. Мабуть, вона багато ходить, подумав я, розглядаючи її взуття. Вона перехопила цей мій погляд, напружилась. Мене, ясна річ, не впізнала, розмову, звісно, не підтримала, проте погодилась вийти перекурити.

– Ти з усіма моїми друзями зустрічатися будеш? – запитав я.

Вона помовчала, певно, гадаючи, ображатись чи ні. Вирішила не ображатись.

– У тебе хороші друзі, – сказала. – Ти б у них повчився манер.

Треба ж, – подумав я, – мене вчить манер людина, яка спала з Вадиком Сальмонелою.

– Не ображайся, – сказав.

– Не буду, – відповіла вона й пішла всередину, грітись.


За якийсь час Густава взяли в прес-службу мера. Потім звільнили. Камеру він продав. Квартиру теж. Життя позбавляє не лише ілюзій.


Вісім років тому вона поступила на заочне відділення. Знайомі викладачі скаржились, говорили, що вона зовсім не розуміється на фінансах, хоча ми й самі, говорили вони, на них не надто розуміємось. Ніхто нічого не знає, скаржились, ніхто ні в чому не розбирається, ми всі імітуємо знання, імітуємо почуття, живемо ілюзіями. Хоча платити за все це доводиться живими грошима.

Кілька разів ми перетиналися з нею на концертах, одного разу зіткнулися в підземці, якось я бачив її в компанії хасидів. Здається, вона робила для них екскурсію. Хасиди схожі були на велику родину, що купує помешкання в центрі й не розуміє, чому тут до сьогодні не вивели тарганів. У неї тепер знову було довге волосся, від чого вона виглядала дорослішою й досвідченішою. Хоча говорила так само недовірливо й виклично, ніби доводячи щось дорослим, наче намагаючись переконати всіх хасидів цього світу в доречності й необхідності запропонованої нею фінансової операції.


Сім років тому я змінив станцію. Для мене це був серйозний крок, я довго зважувався. Нове радіо цілком могло закритися вже за кілька місяців після відкриття. Проте це була справжня серйозна робота. Потрібно було вирішувати. Пару років тому я б навіть не став про це думати. А тут раптом запитав сам себе: скільки можна сидіти й робити те, що тобі не подобається, скільки можна гнути на когось спину, залежати від когось, під когось підлаштовуватись? Давай, говорив я собі, зважуйся, тобі не двадцять років. Вік Христа, час робити дива й підіймати з могил прокажених.

Я наткнувся на неї випадково травневого ранку в центрі. Вона сиділа на сходах, під відділенням банку, ще зачиненим такої ранньої пори. Виглядала загубленою. Проте не плакала. Сиділа, підперши голову кулаком, дивилася в нікуди. На зап’ястку в неї бовтався невеличкий годинник, хоча запитай її, котра година, впевнений, вона б не відповіла. Просто не зрозуміла б запитання. Побачила мене, змучено кивнула. Щось примусило мене зупинитися. Мабуть, те, що вона кивнула першою. Я не чекав. Сів поруч із нею. Почав питати про справи, про навчання, про спільних знайомих. Вона кивала у відповідь, щось говорила, проте не надто охоче. Зрештою замовкла.

– Щось сталося? – запитав я.

– Та ні, – відповідала вона. – Просто мене цілу ніч трахали.

– Цілу ніч? – не повірив я.

– Цілу ніч, – підтвердила вона.

Я не знав, що їй сказати. Почекав. Але вона теж мовчала. Поліз до торби, дістав тетрапакет із молоком. Простягнув їй. Вона зубами розірвала папір, пила довго й жадібно. Виснажливе це, мабуть, заняття, – подумав я, – цілу ніч трахатись. Помітив, як тремтять її пальці, ніби після активного заняття в спортивному залі. Помітив, як напружуються жилки на її шиї, коли вона закидає голову, п’ючи з пакета. Помітив темні кола під її очима, такі бувають лише в жінок, що народжують або просто недосипають, так чи інакше – такі глибокі прозорі кола бувають лише в жінок, які переймаються тим, що роблять, які бояться зробити щось не так. З утомленого й відстороненого виразу її обличчя можна було зрозуміти, як добре й важко їй сьогодні велося, як вона переживає через те, що сталося, як анітрохи не шкодує за тим, що відбулося. Від неї пахло теплою водою душової кабіни, чужим милом, ранковими сигаретами. Кров, здавалося, залишила її пальці, витікши з них на безпечну відстань. Натомість губи її – покусані й припухлі – темно горіли під ранковим сонцем, вона їх і далі постійно прикушувала, мовби згадуючи весь час, що з нею було цієї ночі, мовби ця ніч для неї все не закінчувалася. Мені навіть здалося, що вона найбільше й хотіла, аби ця ніч не закінчувалася, здалося, що разом із темрявою від неї відступило щось дуже важливе, щось, за чим вона негайно почала шкодувати – сиділа тут невідомо скільки, незрозуміло для чого й шкодувала за втраченим, сумувала з приводу щойно набутого. Я, мабуть, надто відверто розглядав її губи, аж вона захлинулася молоком, воно потекло їй підборіддям, вона швидко витерлась і далі прикривала губи долонею, говорила ніби не до мене, приглушено й рвано, торкалася рукою ран на тонкій вразливій шкірі, спиняла кров, що проступала після кожного необережного вигуку чи запитання, нервувала, розуміла, що я бачу, як вона нервує. Спробувала заговорити про щось інше, я відразу ж підтримав розмову, намагався не дивитись на неї, намагався демонструвати легкість та безтурботність, а сам лише й думав: «Її трахали цілу ніч! Цілу ніч! Цілу ніч вона була готова кохати й розуміти, цілу ніч вона не спала й мучилась, цілу ніч вона говорила якісь слова, вислуховувала чиїсь освідчення, запам’ятовувала обіцянки, не стримувалась і викрикувала слова радості. Цілу ніч їй було добре, цілу ніч їй не давали спати, цілу ніч її позбавляли спокою. Вона впадала в сон і вихоплювалася звідти назад – у чорне повітря, вона ловила чиєсь дихання, відчувала чиїсь дотики, намагалась підлаштуватись під чиїсь рухи, дослуховувалась до чужого серцебиття, звикала до чужого запаху, до чужого голосу, до чужої любові!»

Я забрав у неї молоко, приклався до пакета.

– У тебе немає якої-небудь роботи? – раптом запитала вона.

– Запитаю в начальства, – пообіцяв я їй.

Простягнув їй пакет. Вона заперечливо хитнула головою, мовляв, досить із мене на сьогодні. Я підвівся, попрощався, пішов додому. Молоко дорогою викинув.


Начальство чомусь відразу погодилось її взяти. Тепер ми працювали разом. Вона сиділа в сусідній кімнаті й викачувала з мережі новини. Легко з усіма перезнайомилась, швидко обжилася, завела собі подружок. Мала добрий характер і погану пам’ять. Майже ніколи не злилась, майже ніколи не скаржилась. Не певен, що робота їй подобалась. Не певен, що вона взагалі вважала це роботою – безкінечне сидіння в мережі, постійні перекури й телефонні розмови, яскраве сонце за розчиненими настіж вікнами, голоси на сходах, автомобільна сигналізація, що раптово заводилась у свіжому ранковому повітрі. До мене вона ставилась із вдячністю, що мене неабияк дратувало, оскільки позбавляло наші стосунки будь-якої перспективи. Ми віталися зранку, пили палений коньяк під час чиїхось днів народження, потім вона десь зникала, а я робив вигляд, що так і має бути. Спробував було її кудись запросити, запропонував кудись разом піти, поговорити про щось, крім роботи, проте вона погоджувалась настільки неуважно й знуджено, що бажання йти зникало саме собою. Ладно, – думав я, – що за інтим у творчому колективі? Хай працює. Ти ж, – говорив я собі, – розмовляючи про неї з начальством, насправді не думав, що теж будеш трахати її цілими ночами? Чи думав? – допитувався я в себе. Давай, зізнавайся. Ну, думав, думав, – визнавав я зрештою, – ясна річ, що думав. Побачивши її тоді, виснажену й безкровну, про що іще можна було думати? І роки три тому обов’язково б довів почате до кінця, поза всяким сумнівом підловив би її на робочому місці й запустив би свої холодні долоні їй під помаранчеву футболку, натикаючись пальцями на тверді камінці її родимок. Хай би опиралась, хай би скаржилась начальству, хай би написала заяву про звільнення. Що мені з цього? Дивно, – погоджувався я із собою, – саме так би все й було. Навіть не знаю, що мене стримує тепер.

Але щось і справді стримувало. Настільки, що одного разу, уже поночі, покидаючи студію й проходячи повз її робоче місце, я з подивом виявив, що вона залишила відкритою свою пошту. Спробував переконати себе не читати побачене, просто розвернутися й піти. Не переконав. Сів за її місце. Спробував переконати себе ще раз. Що з тобою? – звернувся сам до себе. – Ти ж не будеш із нею потім вітатись. Врешті підвівся, вимкнув її комп’ютер, зачинив за собою двері.


А потім, під кінець літа, сталася така історія. Була це якась вечірня виробнича нарада, що непомітно переросла в пиятику. А я вже від самого ранку був у доброму настрої і тепер з оптимізмом дивився за вікна, де в сутінках, мов радіатори, охолоджувались важкі дерева, виснажені за день білим серпневим сонцем. Щось у мене ще зранку сталося радісного – зустріч із давніми друзями десь посеред вулиці, несподіване зависання в розпал робочого дня, п’яні обійми й солодкі спогади про всіх, кого давно не бачили, хто безнадійно зник у невідомому напрямку, обіцянки більше не губитися й підтримувати зв’язки, присягання й напучування, сльози й стриманий чоловічий спів. Одне слово, на нараду я прийшов, даючи всім неабияку фору. А вже під час неофіційної частини, у дружній невимушеній обстановці, мене годі було від чогось застерегти й бодай до чогось закликати. Так сталося, що вона, ясна річ, весь час сиділа поруч, просто біля мене, на чиємусь робочому столі, заваленому звітами й газетними вирізками, і я цілий вечір відчував, ясна річ, її тепло й м’якість, і в мені, ясна річ, зривало останні запобіжники, бо коли ж іще, думав я, як не тепер, ніколи більше, погоджувався я, лише сьогодні. Я говорив лише з нею й слухав лише її, лише їй розповідав героїчні історії й лише її думкою з приводу почутого цікавився. Якоїсь миті все це, ясна річ, стало виглядати аж надто відверто, і вона, як особа, що дбає про свою репутацію, але й, ясна річ, не хоче образити доброго приятеля, виявила ініціативу й запропонувала йти. Сказала, що ми можемо сидіти тут хоч до ранку, слухаючи важке дихання дерев за вікном, ніхто, ясна річ, не буде нас за це засуджувати, а проте вже пізня година, і якщо їй особисто все одно, бо живе вона тут поруч і від громадського транспорту не залежить, то ось моєю долею відверто переймається. Оскільки ще зовсім трішки – і метрополітен зачинить свої світлі брами для громадян пасажирів, і як я буду вирішувати проблему транспортування, вона навіть не знає, ясна річ, якщо я просто не додумаюсь викликати таксі. Але ж я не додумаюсь, правда ж? – запитала вона мене довірливо. Не додумаюсь? – перепитав я сам себе. Не додумаюсь, – відповів я чітко – їй і собі. Тож вона схопила мене за руку й потягла редакційними коридорами, вивела старими комунальними сходами, пройшла зі мною занедбаним темним подвір’ям, під низькими, як зимові хмари, деревами, під несподіваним нічним дощем. Перебігла зі мною вулицю, опинилася зі мною в парку. І саме там я спробував її зупинити й сказати все, що потрібно було в цій ситуації сказати. Ну й зробити все, що треба було зробити. І саме тоді з-за дерев вийшли дві печальні патрульно-постові тіні. І саме так усе це завершилось. Вона показувала журналістське посвідчення, я демонстрував прийоми самооборони, вона телефонувала в редакцію й передавала телефон патрульним, я намагався забрати в них гумовий кийок і передавав прокляття із самого пекла. Вона намагалася дати їм гроші, я обзивав їх при цьому проститутками. Забрали нас, ясна річ, обох. Утім, її відразу ж погодилися відпустити. А ось мені запропонували залишитися до ранку з ними, в опорному пункті. У неї сталася істерика, вона розплакалась, почала їх просити. Мене це ще більше наснажувало стояти до кінця. Коли один із патрульних відвернувся, аби взяти якийсь бланк, я зірвав у нього з паска газовий балончик і пустив під стелю веселий струмінь. Усі змушені були вийти в коридор, патрульні дали мені пару разів по ребрах, вона, схоже, добавила б, якби могла. Якось у них із патрулем несподівано почали складатися добрі стосунки – усі вони дивились на мене з неприхованим роздратуванням, усі засуджували мою поведінку. Мені це подобалось: нарешті я побачив в її очах хоча б якийсь інтерес. Хай цей інтерес полягав у бажанні якомога болючіше дати мені по шиї – вона дивилась на мене, вона не відводила погляду, усі дивились на мене, мене ненавидів увесь опорний пункт, я був героєм, заради цього варто було жити. Провітрили приміщення, повернулись усередину. Наказали вийняти все з кишень. Я неохоче погодився. Вона стояла поруч і уважно слідкувала за моїми рухами, наче боялася щось пропустити й не зрозуміти. Їй було доволі холодно в її футболці й мокрих після нічного дощу кедах, вона охопила себе руками за плечі й застигло дивилась, як я дістаю велику в’язку ключів з причепленими в якості талісманів кількома автоматними гільзами. Ключів у мене було багато. Мусив доглядати за двома квартирами в центрі: власник однієї, мій шкільний приятель, сидів, власник іншої, колишній напарник, переховувався, щоб не сісти. Я мав відмички від кількох поштових скриньок, оскільки доглядав за старенькими сусідами, що жили поверхом вище й на вулицю майже не виходили, проте вперто передплачували якісь наукові видання. Діти їх не відвідували, я був чи не єдиним, хто пам’ятав їхні імена. За ключами на стіл полетів записник. Патрульний знічев’я погортав його, натрапив на кілька знайомих прізвищ, боязко відклав набік. У записнику були номери телефонів, мабуть, усіх депутатів міськради. Принаймні достатня їхня кількість, аби створити в сесійному залі працездатну більшість. Можна було комусь із них зателефонувати, попросити про допомогу. Але права одного дзвінка мене позбавили, а всі мої три телефони вже лежали перед патрульними. Один був розтоптаний під час першотравневої демонстрації й перемотаний скотчем. На іншому стерлись літери, і я міг хіба що приймати вхідні. Третій був рожевого кольору зі стразами – мені його залишила сестра, коли приїжджала в гості. Хотів його викинути, а ось не встиг. Патрулі дивились на все це з дедалі більшою недовірою. Дістав візитки дитячих лікарів, яким нещодавно намагався допомогти, запросивши їх на ефір, візитку якогось правозахисника, який приходив час від часу й скаржився на жорстоке поводження з вуличними тваринами, візитку молодої юристки, що захищала права працівників трамвайного депо, візитку власника грузинського ресторану, який усе запрошував на шашлики, проте я вперто не йшов, знаючи, які гроші за ним стоять, чий це бізнес і чия на ньому кров. Далі витяг кілька флешок, з десяток батарейок, жуйки, ментолові льодяники й чомусь металевий суддівський свисток. Свисток їх зацікавив. Вони крутили його в руках, передавали один одному, зрештою один із них, мабуть, молодший, відповідно прибитіший, не витримав, засвистів. Інший його осмикнув. Найбільше мене хвилювали презервативи. Вони лежали в задній кишені. Спочатку я сподівався, що їх не помітять, проте патрульні йшли до кінця, вимагаючи витягти все до останнього цента. Вона мовчала, запам’ятовуючи моє мокре, давно не стрижене волосся, чорну футболку з антиурядовим гаслом, темну кофту, залиту кавою, джинси, кросівки. Ніби ніколи цього всього не помічала, не звертала на все це уваги, не бачила слідів крові на рукаві, не зауважувала крапель гарячого асфальту на взутті, не знала, чим я займаюся в цьому житті, що мене цікавить, кого я ненавиджу, з ким воюю. Лишалися презервативи. І ось тут була головна проблема. З одного боку, заспокоював я себе, це добре, що вона побачить у мене презервативи. Вона відразу зрозуміє, що я серйозний і відповідальний чоловік, не пацан, тримаю все під контролем, налаштований на серйозні стосунки. Власне, яке там налаштований, заперечував я собі, стурбований, я б сказав – постійно тягаю із собою гандони, навіть на роботу їх беру. Зрозуміло, що в мене в голові, зрозуміло, чого мені від неї треба. Хоча, аргументував я собі далі, присутність у кишені презервативів свідчить про постійну бойову готовність, про ненав’язливу мужність і неприховану суворість. Я справжній чоловік, і соромитись цього смішно. Хоча, нагадував я собі, презервативи ці я тягаю вже місяці зо два. Вони настільки затягані й потерті, що говорити слід не так про мужність, як про безпорадність. Тому я демонстративно взявся за пасок, зняв його, передав патрульному. Удавися на ньому, – побажав наостанок. Вона вже не слухала – гнівно вискочила в коридор, люто гримнувши дверима. Можна було діставати презервативи.


На ранок мене відпустили. Звісно, намагалися присоромити, певно, що пробували пояснити свої дії, само собою, виправдовувались, поза всяким сумнівом, дещо нервували. Повернули візитки, повернули флешки, повернули свисток. З ним я й прийшов на робоче місце. Вона сиділа за своїм компом. Я попросив її вийти поговорити. Вона мовчки погодилась. Узяла свою каву, вийшла в коридор, сіла на широке підвіконня. Я прилаштувався поруч.

– Вибач, – сказав, – щось я зірвався вчора.

– Буває, – відповіла вона, зробила ковток, обпекла піднебіння, закашлялась, занервувала. – Я просто хвилювалася.

– Та ладно, – сказав я, забрав у неї каву, обпікаючи пальці, відставив чашку.

Спробував її поцілувати. Вона демонстративно дістала жуйку, почала жувати, дивлячись кудись убік. Ладно, – подумав я, – не надто й хотілося. Хоча насправді хотілося. Звісно, що хотілося.


Восени вона звільнилась. На її місце взяли сина директора. За місяць нас накрив ОМОН. Увірвалися до директорського кабінету, забрали документацію. Директор запропонував колективу розпочати голодування. Я погодився. Зрештою я один і погодився. Директор подумав і поїхав до мера, домовлятись. Починалися веселі часи.


Шість років тому, узимку, я зустрів її коло ювелірного. Біг на зустріч, дивився під ноги, раптом боковим зором побачив її. Відразу впізнав. Вона пофарбувалась. Їй це не личило. Зрештою їй усе це не личило – довга шуба, певно, з чужого плеча, якісь гренадерські чоботи, мужик у шкірянці, що дивився на неї важко, проте тримав за руку, не відпускав. Я кивнув, вона зробила вигляд, що не помітила, різко обернулась до свого мужика, сказала йому щось веселе. Я пішов далі, тим-таки бічним зором помітивши, як очі його звузились, ніби він дивився в бойовий бінокль, як він міцно стис її руку, як від досади заскрипіла його шкірянка.


П’ять років тому я бачив її виступ на місцевому телебаченні. У титрах її називали громадською активісткою. Вона виступала за звільнення із СІЗО якогось бізнесмена, який зробив, виявляється, для міста дуже багато, а ось тут нещодавно, виявляється, був прихоплений правоохоронними органами за, виявляється, підозрами в несплаті та переховуванні, у чому особисто вона, виявляється, вбачає помсту з боку конкурентів і спробу дискредитувати його благодійну діяльність на користь харків’ян. Вона вже, виявляється, подала апеляцію і звернулася, виявляється, до батьків міста. Саме на них, на батьків, вона й розраховує, хоча поводяться вони, як мудаки. Цього останнього вона не сказала, проте в погляді її читалося саме це. Загалом про ув’язненого говорила з такою теплотою в голосі, що навіть ведучий не витримав і пустив рекламу.


Чотири роки тому я поїхав із міста й не згадував про неї взагалі. Але потім таки повернувся, згадав.


Три роки тому мені розповіли про неї історію. Виявляється, закінчивши заочне й знайшовши якусь пристойну роботу, вона набрала кредитів. Під шалені відсотки. Купила квартиру в новому будинку, збиралася туди переїжджати. І ось несподівано влітку все продала, зібрала заощадження, позичила якусь суму в рідної тітки й швидко розрахувалася з кредиторами. Після цього почалась фінансова криза.


Два роки тому я зустрів її в грузинів. Сиділа сама, дивилась фільм на лептопі, пила червоне сухе. Побачила мене, напружилась, але помахала рукою, запрошуючи до себе. Я підсів, вона якийсь час розпитувала про здоров’я, сказала, що звільнилась, що займається духовними практиками. Карате? – перепитав я. Вона почала пояснювати. Я вже збирався сказати щось приємне й відвалити, коли вона раптом притримала мене за лікоть і сказала, щоб я на неї не ображався, що вона завжди відчувала до мене тепло і вдячність, що я справжній друг, а ось вона невдячна свинота, яка ніколи не цінувала мого дружнього до неї ставлення, а тепер ось потерпає від цього, мучиться, оскільки це неправильно, і так не має бути, і друзі мають підтримувати один одного, виявляти своє дружнє ставлення, оскільки саме на дружності й дружніх почуттях тримається справжня дружба поміж друзями. Мені здалось, що вона прямо тут, переді мною, займається своїми духовними практиками, я дещо незграбно її перебив, сказав, що теж завжди ставився до неї з теплом і вдячністю і що тішуся з нашої багатолітньої дружби. Під кінець навіть приобійняв її, ледь не розливши її червоне сухе. Ми обмінялись номерами, діставши телефони: вона – срібний і лакований, я – чорний і перемотаний скотчем.


За рік вона передзвонила. Я довго не брав слухавку, записана вона в мене не була, дзвінки з невідомих номерів я намагався ігнорувати. Щось підказало відповісти. Вона була терплячою, дочекалася. Голос у неї був заплаканий. Привіталась, вибачилась, так і сказала: вибач, сказала, що турбую, мені просто немає до кого звернутись, батьки зовсім старі, роботи в мене немає, друзів, як виявилося, теж. У мене з тіткою біда – впала, зламала ногу. У її віці це початок смерті. Чому ти мені телефонуєш? – не зрозумів я. В тебе ж є знайомі лікарі, – пояснила вона, – я ж пам’ятаю, ти постійно спілкувався з якимись лікарями. Це були дитячі лікарі, – пояснив я. Яка різниця? – гаряче заперечила вона. – Може, вони порадять якогось спеціаліста, що спеціалізується на таких операціях? Я боюсь, що у звичайній лікарні її просто вгроблять. Пробий, ти ж можеш. Ну, тут вона, звісно, розплакалась, я спробував було її втішати, але вона від’єдналась. Я пробив, мені справді порадили лікаря, попросили зачекати, зв’язались із ним, передзвонили, сказали, що він у курсі. Головне, попередили, хай старенька скаже, що вона від тебе. Я передзвонив їй, мовляв, такі справи, ось номер, набереш, скажеш, що ти від Матвія, усе буде добре. І давай я під’їду, допоможу.


Вона стояла під лікарнею. Плакала, витирала сльози вологими серветками, пальці дрібно тремтіли, нервово копалась у торбинці, шукала телефон, щось перебирала, змахувала з обличчя волосся, що знову відросло й навіть устигло вигоріти під літнім сонцем. Кинулась мені на шию, проте якось сухо й відсторонено, аж я сам відійшов назад. Не знаю, – сказала, – що робити: з операцією ніби все гаразд, але лікарі не дозволяють із нею лишатись. Що робити? – питала. – Чекати тут? Давай я тебе додому відвезу, – запропонував я. Вона безпорадно озирнулась на вікна лікарні. Пізній літній вечір. На всю лікарню світло горіло хіба у двох вікнах. Несподівано одне з них згасло. Вона погодилась їхати додому.


Була це, наскільки я зрозумів, тітчина кімната. Жила вона, як можна було здогадатися, саме тут. Захаращене й заповнене книгами трикімнатне помешкання в будинку на Театральному. Четвертий поверх. Перед під’їздом вона на якусь мить завагалась, потім запропонувала зайти. Унизу з-поміж дерев світилися апельсинові ліхтарі. Повітря пахло дощем. Хоча дощу не було.

Цілу ніч вона пила чай і розповідала жахи. Переважно про пошту. А потім про тітку. Про те, що тітка рано втратила чоловіка, який був жокеєм і розбився під час змагань. Для тітки це був удар, після якого вона так і не прийшла до тями. Ходила потім ціле життя на іподром. Брала із собою малу. Разом вони сідали на трамвай, тоді вони ще їздили до парку, сідали поруч, тітка весь час мовчала, мала не наважувалась її про щось питати, виходили коло іподрому, ішли на трибуни, тітка мовчала й дивилась на далекі неприкаяні фігурки жокеїв, мала читала програмки, вибирала, за кого вболівати, переживала, нервувала, ішла потім додому невтішна й знесилена. Тітка так і не вийшла заміж, хоча в неї, виявляється, були чоловіки. Мала, виявляється, завжди про це здогадувалась, тітка, виявляється, не надто їх і приховувала. З дитинства малій запам’ятались ці юні обличчя курсантів, по-підлітковому зсутулені постаті студентів і практикантів, по-дитячому розбите взуття петеушників у коридорі, по-молодечому різані дешевими бритвами підборіддя старшокласників і злісних дезертирів. Мала зовсім нічого про них не знала, вони виринали час від часу в темних коридорах, натрапляли на неї, виходячи з туалету, лякались її, стоячи в непричиненому душі, посміхались їй, заходячи з холодного балкону в теплу прокурену кухню. Тітка про них нічого не розповідала. А мала ні про що не розпитувала. Тільки коли залишалась у тітки ночувати, та кудись телефонувала й про щось передомовлялась або виходила в передпокій і довго й переконливо там із кимось говорила, повертаючись потім до малої й читаючи їй на ніч що-небудь пригодницьке.

Страницы книги >> 1 2 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


Популярные книги за неделю

Рекомендации