Текст книги "Сонячний промінь"

III

– Невже всі оттак дивляться на народ, – всі ті інтелігенти, що живуть на селі? – думав Марко, згадуючи через кілька день розмову з панами. – Або: невже народ такий зіпсований? Не хочу тому йняти віри! До панів народ справді ворожий, але не до інтелігенції. Тут історія винна: народ у цих панах бачить тих, що ще недавно били його різками, – зрозуміло, що мужик з паном не ладнають. Але проміж народом та інтелігенцією нема нічого, і аби ця інтелігенція була національною, – народ піде за нею, народ злучиться з нею на спільну роботу задля добра й розвитку рідного краю…

Але все ж я мало знаю народ. Моя спроба зазнайомитися з ним не довела ні до чого – зо мною не хотіли розмовляти. Чому? Адже я не пан і ніяких справ з мужиками не маю. А з чого народ знає, що я не пан? Адже я живу з панами, ходжу в панській одежі, – ну, він і на мене тим же духом дише, що й на пана. Якби довше я пожив на селі та краще мене люди стали знати, то було б інакше. Шкода, що не можна довше на селі пожити! Але від кого б щось довідаться про селян сьогочасних? Від кого ж, як не від учителя! Він же тут інтелігентна сила!

Тільки прийшла неділя, Марко вранці, розпитавшись, де школа, пішов туди. Пішов тією ж вулицею, що йшов нею й перш, поминув знайомий йому шинк, – біля його тепер не було громади, але кілька людей таки гостювало на піддашші; тоді завернув ліворуч у другу вулицю і зараз же побачив на їй, проміж простими мужичими хатками під солом'яною покрівлею, будиночок під зеленим дахом, з рундучком, а над рундучком на чорній дошці білими літерами було написано: «Бакалейна торговля С. А. Цупченка». На рундучку стояв чоловік на зріст не високий, але огрядний, у штанях навипуск, у жілєтці та в жакетці; на животі метлявсь товстий ланцюжок од годинника. Сите виголене обличчя з підстриженими вусами було червоне, очі злі: він сердився. Перед рундучком стояв у поганенькій полатаній сорочці, скинувши шапку та покірно схиливши голову, якийсь чоловік і слухав, що казатиме сердитий добродій у жакетці. А той, задерши голову назад та виставивши праву ногу наперед, велично стояв і казав сердито, навіть кричучи:

– Для п'яниць, для обманщиков у мене нєту помилуванія! Ти обов'язавсь приставить у таке-то число гроші і пристав, хоч здохни, а пристав!

– Семене Олексійовичу, та хіба ж я п'яниця або хіба я коли вас обманював? Підождіть хоч з місяць, поки зароблю!

– Підождіть! Усі ви п'яниці та мошенники! Ви не чуствуєте благодіянія, котороє вам дєлають.

І Семен Олексійович плюнув спересердя.

– Та, Семене Олексійовичу, – ви ж знаєте, скільки я у вас позичав грошей: усього п'ять рублів, а тепер уже проценту набігло п'ятнадцять. Якби п'ять, то я й зараз оддав би вам.

– Вон! Пристав усе, а то цінувать буду!

Ці слова образили мужика:

– Кого цінувать? Мене? А не діждеш!

– Што-о? – зарепетував Семен Олексійович.

– А те, що ти вже забрав мою землю, забрав мої воли, а тепер ще й до хати добираєшся? Не діждеш!

– А вот я тібє покажу, што єсть на вас суд!

– Кат тебе бери з твоїм судом! Єсть і на тебе суд!

– На мене? Протів тебе? Протів мужлая! Протів мошенника!

– Та й проти мене ж! Ти думаєш, як ти багатий, так тобі все можна? Ти думаєш, як ти півслободи занапастив, землю мошенницьким способом видурив, так тобі все можна? Не діждеш!..

Мужик енергійно махнув рукою, плюнув і пішов геть.

– Ах ти ж!.. – Семен Олексійович мав сказати щось дуже погане, але в цю хвилину побачив іншого чоловіка, що підходив до його. – Чого ти? – мов чвиркнув, спитавсь він.

Чоловік скинув шапку і вклонився:

– До вашої милості, Семене Олексійовичу.

– За каким дєлом? Гавары!

– Не погнівайтесь, Семене Олексійовичу! Така біда! За викуп досі не заплатив – правлять… Дайте шість рублів!

– Ба! Як нужно мене, то «до вашої милості, Семене Олексійовичу», – перекривив крамар чоловіка, – а як получе дєньгі, так тоді вже чортом смотрить. Усє ви такі!

Чоловік мовчав, понуривши голову.

– Вам оказуєш благодіянія, од голодної смерті вас, п'яниць, спасаєш, а од вас нікоторої благодарності!

– Це звісно, за це спасибі вам, Семене Олексійовичу, що ви нас, дурних, не забуваєте! – казав покірним голосом чоловік, втупивши очі в землю.

Семен Олексійович трохи подобрішав од тих слів. Він почав і собі ласкавіше:

– Ви, мужики, не понімаєте нікоторого благородства. Вам добро дєлаєть образований чоловєк, а ви йому зло!

– Се тошно, – одмовив чоловік, – ми, звісно, люди темні, не знаємо, как і што, – не так, як образовані люди, як ви, Семене Олексійовичу.

Семен Олексійович усміхнувсь на ті слова.

– А єжелі необразовані і не понімаєте, то довжні образованого чоловіка слушаться. Потому образований чоловік повсєгда зна, как і што.

Тепер Семен Олексійович став уже зовсім ласкавий. Він гравсь ланцюжком од годинника, а сам казав далі:

– Повсегда вас, мужланов, научить можеть. А главноє наученіє – ви должні благодарить покорно, єжелі вам благодіянія делають.

– Та хіба я… Та я для вас, Семене Олексійовичу… повсегда благодарим покорно і послухаться радий, – казав далі чоловік. – Аби ваша милость – хоч рублів шісгь.

Семен Олексійович побачив Марка, що стояв неподалеці і дививсь на все це, і відразу ввірвав розмову.

– Ступай у лавку! – промовив він до чоловіка.

І зник у крамниці, а за ним чоловік. Марко пішов далі вулицею. В кінці її стояла школа. Школа була в невеличкій неохайній необмазаній будівлі, що стаяла на тому ж дворі, де й валость. Марко стрів у дворі сторожа і спитавсь:

– Дома ваш учитель?

– Дома! Дома! Пожалуйте, ваше благородія! – заметушився сторож, думаючи, мабуть, що се якесь начальство прибуло. Він увів Марка в сіни і одчинив перед ним двері просто в клас:

– Пожалуйте!

– Та мені вчителя треба! – промовив Марко.

– А ось вони зараз прийдуть! – відмовив дідок та й побіг швиденько через сіни на другу половину будинку.

Марко зоставсь у класі і почав розглядати його. Нефарбовані, погано пороблені парти, всі порізані та пописані школярськими руками; кілька заялозених малюнків з сюжетами з Святого Письма по стінах, шафа – от і вся школа; хата була невеличка, низька. Марко хотів був ще роздивлятися, але ту ж мить одцинилися двері, і невеликий на зріст, з маленькою білявою борідкою, блідим обличчям, учитель увійшов у клас, застібаючи стареньку піджачину. Познайомились. Учитель звався Карпенко Петро Олександрович.

– Дуже радий! – промовив учитель, стискаючи Маркову руку, – просю до моєї хати!

Знову перейшли сіни та й увійшли у вчителеву хату. Се була світличка, переділена надвоє параваном, старим та обідраним. У хаті було вбого, меблів мало, та й ті старі, але чисто. У кутку коло сталу висіла поличка, а на їй кілька книжок; на столі зшитки, шкільні підручники.

– Ми, городяне, – почав Марко, – дуже цікавимося вами, селянами, – себто – народом і тими, хто близько біля його стоїть та з ним зв'язки має.

– Так… – промовив учитель якось несміливо.

– Ми зовсім не знаємо народу, а знати його треба. Бо тоді тільки, як інтелігенція знатиме народ, тоді тільки вона зможе говорити про єднання з ним, про народну просвіту, нормально поставлену.

Марко зупинивсь, дожидаючи, чи не скаже чого вчитель. Але той мовчав, тільки якось нервово посунув рукою по білявому, зачісаному вгору волоссю.

– Мені здається, – почав Марко знову, – що народні вчителі яко люде, що живуть серед самого народу, багато можуть допомогти в справі поєднання інтелігенції з народом. Народний учитель знає народ…

– Еге, се правда, що нам, учителям, таки доводиться знати його, – промовив нарешті вчитель. – Але ж я думаю, що дуже багато треба часу, щоб просвіта прищепилась народові. Народ дивиться на школу мало-мало як не на ворога свого. Бачили ви, яка школа зокола? Гарчав усю весну, щоб помазали, так староста каже: «Я про те й думати забув». А взимку? Насидишся і без дров, і без усього. А прикростей усяких з цим народом з поводу школи – купа! Ні, якби вони любили просвіту, то любили б і школу, а то вони її не люблять.

– Але ж, – перепинив Марко, – вони посилають своїх дітей учитися?

– Чому не посилати, коли єсть школа? Але якби земство школи не завело, то ви думаєте, що вони самі це зробили б?

– Думаю, Петре Олександровичу. Я маю історичний приклад: ще як на Вкраїні не було ніякого земства, ще за козацької старовини, усюди тоді повставали школи приватною ініціативою.

– Може… – відмовив Карпенко. – Я того не знаю, як у старовину було… Я кажу про те, як тепер. Ніколи не дадуть хлопцеві довчитися до екзамену як треба.

– Але що ж ви зробите, коли економічні обставини їх такі?

– Якби ви знали, яково багато натерпишся через отой екзамен! Тільки ж те й робиш, що б'єшся, як риба об лід, щоб хоч так-сяк обтесати хлопців, щоб вони на екзамені не стовпцями стояли. А ви знаєте, що як мало школярів здає екзамен – се вже нашому братчикові хоч шукай іншої посади. А тепер такі часи повелися, що на науку мало начальство зважає а здебіьшого на те, щоб школярі вимуштровані були, щоб по-солдатському швидко відмовляли та начальників знали.

– Як-то: начальників? – спитав дивуючись Марко.

– А от! – учитель покопавсь між паперами на столі, витяг друкований аркушик і подав Маркові. На аркушикові посписувано було всіх начальників над школою і губернією, починаючи з найвищого, петербурзького, та аж до найнижчого – кожного з повним титулом.

– Оце вчимо. Ви не думайте, що це так собі, дрібниця! Якби ви побачили, як важко дітям оце вчити, – аж жалко іноді їх стане. Ніяких тих титулів та рангів вони не знають, не розуміють і плутають страшенно. Вчимо тиждень, другий, а спитаєшся, – воно тобі й каже: «Его высокопревосходительство дъйствительный статскій преосвященный, господинъ директоръ народныхъ округовъ просвъщеній Иванъ Сидоровичъ Сидоровъ». А він до того ще й не Сідоров навіть, а Трьошкін.

І Марко, і вчитель засміялись.

– От воно чудно, а їй-бо, хоч плач іноді! Хоч як добре школяр на екзамені знає, а на начальниках збився, – все ляснуло, а на вчителя лихо: не привчаєте поважать старших, вольнодумність!.. А ми, їй-бо, старших поважаємо, тільки що дуже важко вчити.

Хтось затупотів у сінях.

– Мир дому сьому! Чи дома ви, Петре Олександровичу! – почувся товстий бас, і на порозі виявилась висока кремезна постать у попівській рясі. Піп поздоровкався з учителем та з Марком, – з ним він уже стрівавсь у панів Городинських, – і сів до гурту.

Піп був ще не старий і на перший погляд подобавсь. Його нечепурне обличчя з кошлатою бородою здавалося Маркові добрим.

Довідавшись про що мова, додав і свого.

– Що важко, то важко вчителям, ну, та й учителі бувають усякі. У нас учитель гарний, а от… Ну, сказати – крислянський учитель: зліз серед школьного двору на кухву, постановив круг себе школярів і скрипку взяв. Сам грає і на кухві танцює, і школярі за ним танцюють!

– А що ж там дивного? – оступивсь учитель. – Сидить чоловік сам, одинокий на слободі – очортіє, ну й почне дуріти… Добре ще, як не п'є.

– А оце ще як? – знову сказав піп. – Один учитель тут поблизу… Так йому очортіло все одно та одно вчити, що він почав своє вигадувати, та й ну мучити школярів усякими такими питаннями, що на їх нікто не може відмовити. Наприклад, з арифметики: а скільки – питається – бубликів міститься в нашій землі?

Усі засміялися, а Марко спитався:

– Та невже ж таки можна так одуріти? Адже кругом люди! Читав би!

– Не все ж за книжкою! – відповів піп. – Та хоч би й схотів, то й книжок у нас нема, – додав учитель. – Хіба «Ниву»[8]8
  «Нива» – щотижневий літературно-художній і науково-популярний журнал, що видавався в 1870–1918 рр. у Петербурзі.


[Закрыть] та «Епархіальныя Вѣдомости»[9]9
  «Епархиальные ведомости» – офіційні єпархіальні періодичні видання, що виходили в ряді губернських центрів царської Росії, починаючи з 1860 р. На Україні видавалися в Херсоні, Киеві, Одесі, Чернігові, Полтаві, Кременці, Харкові.


[Закрыть] пренумерує батюшка. Так «Ниви» ж самої не начитаєшся, а «Епархіальнихъ», то й батюшка не чита.

– А люди – де вони? – загомонів знову піп. – Городинські – дуже пишні пани, а до мужлаїв не ходити ж учителеві… Хіба до Цупченка – той таки хоч трохи закривився на чоловіка.

– А чому ж і до мужиків не піти? – спитався Марко.

– Вигадуйте! Чого там ходити? Та й люди погані. Наголо всі мошенники та п'яниці? – махнув рукою піп.

– Ні, – сказав Марко, – мені здається, що коли вчитель хоче освічувати народ, то він повинен його знати добре і не цуратися його. Тоді вчитель не буде сидіти одиноким на селі і не одуріє з нічого робити.

Піп почав сперечатися.

– Знаємо ми їх і так, які вони! Ви думаєте, вони поважають батюшку, вчителя? Так і дивиться, щоб менше дати за требу!

Марко згадав, як навіть Городинські казали про попа, що він уже занадто багато бере за треби. Він не схотів з ним суперечитись, бо було б то ні до чого, і трохи згодом піп пішов.

Марко лишився з учителем, і вони далі розмовляли про те, через що треба єднатися з народом. Зговорилися й про те, як далеко школа стоїть від народу. Марко доводив, що вона чужа народові вже самою своєю мовою.

– От, наприклад, скажіть, Петре Олександровичу, чи добре діти розуміють ту мову, якою ви їх учите? – спитався Марко.

– Де там добре! – махнув рукою Петро Олександрович. – Оце читаєш з ними книжку, питаєшся що те або те слово значить, – таке часом одмовлять!.. Кумедія бува!.. Я іноді записую – сміху ради… Ось постривайте!..

Він знов покопався на своему столі і витяг звідти папірець та й почав з його вичитувати, як його школярі поясняють московські слова. Читав і сам реготався, та й справді пояснення були часом надзвичайно чудні.

– І сказати б дурні, – говорив учитель, – дак ні: поговориш з ними, то дуже тямуща дітвора, а, отже, сплете таке!

Марко скористувався з цього і почав розказувати про потребу рідної мови в школі, про те, як се робиться в Галичині. Вчитель слухав, широко розплющуючи очі, і, іноді дивуючись, питався:

– Так-таки і в гімназії – ну, скажемо, фізику, – по-вкраїнському?

– Авжеж!

– І в університеті?

– І в університеті.

– Штука, я вам скажу!

Він аж схопився з місця – так його це вразило – і почав ходити по хаті, раз у раз нервово соваючи худою рукою по білявому волоссі. Але потім зупинився.

– Ні, Марку Петровичу, – може, там так і можна, а в нас ні! – сказав він зважливо.

– Чому ж то так?

– Де ж у нас? Нема таких людей, щоб того хотіли.

– А народ, – спитав Марко. – Мільйони народу? Ви скажете, що він сам москалиться, – то правда. Але йому цього треба, і коли він того не каже, то тільки через те, що поки щo не розуміє сам своєї потреби. Треба, щоб йому це було вияснено.

– А хто ж вияснятиме? – не згоджувався вчитель. – Нема таких людей.

– Ні, є, – відказав Марко і почав розказувати вчителеві про нову вкраїнську інтелігенцію, про національний рух український.

Учитель цього нічого не знав. Він страшенно зацікавився, і вони довго розмовляли…

Вертаючися Марко від учителя, не пішов слободою, а звернув набік і пройшов аж під скелю. Слобода стояла в величезній балці, а балкою протікала маленька степова річка, виляючи то туди, то сюди. Один бік тієї балки був положистий, а другий зривався високою, у кільканадцять сажень кручею. Дольна половина величезної скелі, припавши землею, поросла чагарями та невеликими деревами, але горішня знімалась високо та стрімко і то руділа, то сіріла своїм величезним камінням. Унизу, аж над самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка; вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад. Марко побрався тією стежкою попід скелею, але не пішов у панський сад, а звернув до криниці.

Криниця била з-під скелі, з-під каміння. Тут дольня частина скелі не закривалась землею та зелом. Здавалося, неначе якась величезна сила оце тільки зараз виперла з середини з землі страшенну кам'яну велич і поставила її навіть не рівною стіною, а так, що горішня частина вистромлювалася наперед і нависала. Каміння, товсте й тонке, лежало шарами, мовби його складала людська рука; навскоси проти землі, вганяючись у скелю, воно йшло вниз і, здавалося, доходило аж до осередку землі. В одному місці скеля згори аж донизу розкололася і за тіею розколюватиною поземні шари каміння ставали мало не сторчовими. І все те важко й грізно нависало над землею, і здавалося, що ось-ось воно грюконе все додолу і роздавить того необачного, що насмілиться тут бути… А воно нависало тут сторіччя…

Отож із-під того величезного каміння десь узялась вода та й витікала чистою, погожою та холодною течією. Хтось змурував з каміння цямриння над тією криничкою, ще й накрив її зверху плескатими камінюками. Над криничкою вистромилася з скелі одна каменюка – хтось поставив на їй образа. Образ був давній, і тепер на йому не було й знати малювання, але Марко знав, що, невважаючи на се, щороку на зелені святки дівчата приходять уранці сюди квітчати сього образа і скелю над криничкою, а тоді вже йдуть до церкви.

Марко любив тут сидіти. Од усього цього місця віпло дикою могутньою красою. Tpoxи одступивши від скелі, починався гайок, і верховіття найвищих дерев було далеко нижче від скелі. Марко любив іноді здиратися збоку на скелю і сидіти там довго, дивлячись, як над ним сяє ясне блакитне небо, а під ногами хвилюється зелене верховіття дерев. Але тепер він не пішов туди, а зостався сидіти тут, коло криниці. З одного боку в його була кам'яна стіна, з другого – зелена стіна з дерев. Сіре, важке, нерухоме каміння та зелений, тремтячий та хисткий лист.

Марко сидів замислений і думав довго, як зненацька почув коло себе ходу. Він озирнувсь і стрівся з Катериною.

– А! Й ви любите скелю! – промовила вона, трохи почервонівши з несподіванки.

– Люблю, навіть дуже, – відмовив Марко.

– Якби скелі тут не було, то наша Радьківка ні на що не здатна була б, – сказала дівчина. – Я часто сидю тут, роблю що-небудь.

– То оце я тепер вам на перешкоді стаю? – спитався Марко, лагодячися йти.

– Анітрохи! – відмовила дівчина. – Я завсігди тут сиділа і сидітиму ще часто, а ви поїдете і не бачитимете більше скелі. Тож я вам повинна була б поступитись, а не ви мені. Але ж, здається, ми зможемо погодитися і не вигонячи один одного: місця багато.

Вона сіла на каміння і положила на коліна до себе книжку, що принесла була читати. Марко стояв трохи оддалік, зіпершись на скелю.

Запевне, якби пані Городинська почула і побачила це, то вона дуже злякалась би – не якої небезпечності, а того, що її дочка може так поводитися з паничем, на самоті розмовляти з ним. Але Маркові дуже подобалось, що Катерина, перейнявши дечого багато від матері, не перейняла цього і так саме просто й сміливо поводилася з паничами, як і з паннами.

Якусь хвилину обоє мовчали. Нарешті Катерина озвалась:

– Це місце навіває багато думок.

– Eгe! – згодився Марко. – От, наприклад, недавнечко я рівняв сю скелю до листу.

– І…?

– І мені здавалося, що сіре непорушне каміння – то емблема довічності, незмінності; а се зелене, хистке, тремтяче листя – емблема дочасності та мінливості.

Дівчина глянула на скелю, глянула на листя і сказала:

– Я з цим згоджуюсь. А ось іще я вам скажу: я часто тут читаю і зауважила, що не кожну книжку можу я під цією скелею читати.

– Чому?

– Тут я можу читати тільки ті книжки, що враження від їх на мене ладнає з враженням од цієї дикої краси, а інші – ні. Я колись читала тут «Страшну помсту» Гоголеву – ота припадає до цієї скелі. А «Мертвих душ» я не могла б тут читати.

– Ви любите Гоголя?

– Чому ні? Я всю російську літературу люблю, опріче нових.

– А які у вас нові?

– А ті, де мужик описується, – нічого цікавого нема!

– А скажіть, будьте ласкаві, ви читали Некрасова?

– Не подобається мені.

– А Діккенса[10]10
  Діккенс Чарльз (1812–1870) – англійський письменник.


[Закрыть] читали?

– Дещо… не згадаю навіть… щось дрібненьке.

– Ось я радив би вам прочитати з його хоч дещо. Прочитайте спершу його «Давида Копперфільда», а тоді «Новорічні дзвони».

– Добре! Прочитаю. Завтра брат їде на день до міста, я приручу йому здобути те, що ви кажете.

– Запевне ви добре читаете по-французькому?

Катерина кивнула головою.

– Прочитайте Віктора Гюго.[11]11
  Гюго Віктор Марі (1802–1885) – французький письменник.


[Закрыть]

– Ми в гімназії вчили якісь вірші з Віктора Гюго, – вони мені не сподобались.

А ви прочитайте «Les miserables», «Дев'яносто третій рік», «Останні дні присудженого до смерті», «Клод Ге», «Історія одного злочинства», «Les chatiments»[12]12
  Названо французькою мовою твори В. Гюго – «Знедолені», «Відплата».


[Закрыть] – тоді, може, він вам і сподобається.

– Добре! Послухаюсь! І це приручу братові, – сказала Катерина і потім, осміхаючись, додала: – Але що ж се ви радите мені читати англійців та французів і не радите свого Шевченка?

– Бо думаю, що ви й самі колись його прочитаєте, – відказав поважно Марко. – А він і не мій тільки, а так саме й ваш, тільки ви цураєтесь його.

– Не знаю, чи прочитаю я коли Шевченка, мабуть, ні! – сказала Катерина, глянувши на Марка весело своїми блискучими очима. – Бо мужицькою мовою не може бути літератури.

Марка мов хто вилаяв, як він почув ті слова. Катерина помітила се з його обличчя.

– Вибачайте! – промовила вона і покірно, і лукаво, – я не хотіла сказати поганого ні про віщо гарне вам… І зараз же заговорила знову про французів та англійців, розпитуючись про їх Марка. Так вони розмовляли, аж поки задзвонено до обіду. З того часу Марко з Катериною почали цасто розмовляти то про пораджені до читання книжки, то про всякі інші питання. Марко бачив, що дівчина дуже неосвічена, мало читала, але саме тепер прокинулась, озвалася в неї жадоба знати, довідуватись про те, про що вона не чула і не могла чути серед своїх людей. Сі розмови помалу наближали їх одне до одного, зацікавлювали одне одним. Марко й не постеріг, як Катеринин образ запанував над його думками, як її горді очі почали часто-часто зазирати йому в душу, навіть тоді, коли він не бачив дівчини, коли пробував серед тиші самотних дум. Дедалі все дужче й дужче хотілося йому бачитися з нею, говорити, мріяти вкупі…

Одного разу трапилось так, що воки знову зійшлися трохи випадком, а трохи несвідомо-навмисне під скелею. Посідавши на величезному камінні, розмовляли. Марко оповідав дівчині на свою влюблену тему – про народну просвіту. Він переказував їй, як ведеться ся справа в Західній Европі і виясняв, через що у нас не так… Дівчина цікаво й довго слухала, аж поки, глянувши несподівано вгору, скрикнула:

– Боже! Що се?

Вони так заговорилися, що й не помітили, як насунула хмара. Уже перші важкі краплі дощу впали додолу. Одна з їх потрапила Катерині на руку і примусила дівчину скрикнути. Обоє глянули на небо. Там чорна хмара залягла все, що було видко їм з-за скелі та з-за лісу.

– Треба додому бігти! – промовила Катерина. Але ту ж мить дощ зашумів згори, заляпав по листю, по камінню. Бігти додому було далеченько і тепер уже пізно.

– Сюди! Сюди! – скрикнула Катерина і побігла під величезну каменюку, що, висукувшися з скелі, повисла над землею. Під нею було сухо. Дівчина прибігла і стала там.

– Ходіть же сюди!

– Там мало місця на двох, – одмовив сміючись Марко, – я й тут перебуду.

– Вигадки! Якби мене не було, то ви самі тут стали б. Я зовсім не хочу, щоб ви через мене мокли. Ідіть, а то я зараз вийду на дощ!

Марко мусив послухатися і пішов і собі під каменюку. Там було таки тісненько: вони з Катериною черкались одно об одного плечем. А дощ зчинився такий, як із відра. Через п'ять хвилин вода почала стікати з скелі вниз. Спершу вона тікла нарізними струмками, але дедалі тих струмків усе більшало та більшало, поки нарешті всі вони злучилися в одну водяну завісу, що швидким водоспадом зливалася з скелі. Через те, що горішня частина скелі висувалась далеченько наперед, той водоспад падав так, що Катерина та Марко стояли між водяною завісою та скелею; вода спадала за півтора ступні від їх, оббризкувала їх іноді, але не сягала до їх.

– Оце так! – скрикнула дівчина, – яка я рада!

– Чого?

– Та ви ж подивіться, як се гарно! Я ніколи не була тут у дощ.

Грюконув страшенний грім, аж скеля заструсилася.

– Ой! А нас скеля не задавить? – трохи злякавшись, спитала дівчина.

– Не бійтесь, грім її не завалить!!

На скелі води ще побільшало, і нова течія пробилася саме там, де стояла Катерина. Вона мусила поступитися так, що зовсім притулилася до Марка. Згори лився цілий водоспад, далеко в хмарах грюкотів грім, а Марко чув біля себе тепле Катеринике дихання, до його торкалася її зручна, чепурна, повна життя постать. Його обнімало якесь дивне почування. Він глянув дівчині просто в обличчя, хотів зазирнути в вічі, але її очі були спущені додолу, голова похилена. Маркові стало сором свого бажання, і йому відразу зробилося ніяково. Йому здалося, що він образив цим її, Катерину. І йому зробилося погано.

– Дощ перестає… – сказала тихо Катерина.

Справді, вода з скелі лилася вже тільки струмками, але се зливалась остання вода, бо дощу вже не було. Він так швидко перестав, як і почавсь.

– Додому! Треба додому! – промовила якось неспокійно дівчина і, не вважаючи на холодний струмок води, вибігла з-під каміння. Марко тихо пішов за нею. Але вона йшла швидко, швидко…

Марко вийшов з-під скелі, з гайка. Осяйне сонце глянуло з-за хмари, заблищало обмите листя, занялися всякими кольорами росяні краплі. Маркові не хотілося йти в душну хату, але не хотілося вертатися й до похмурої скелі. Він повернув на стежку, що забігала вгору, і зліз на скелю. Над ним сяло чисте, спокійне небо, під ним шелестів зелений гай, радісно тремтячи блискучим листям. Кілька пташок висвистювало в йому. Марко бачив се не один раз і міг до цього звикнути. Але сьогодні все це здавалося йому таким гарним, як ще ніколи досі. Йому здавалося, що сонце і небо, похмурая скеля і ліс ряснолистий, зелений, і ті голоси, ще несміливі якось, пташок невеличких – усе це, здавалось, пронялось одним чимсь, одним – чим саме – не знав, що воно є, він чув його тільки в кожному рухові тієї природи, що обнімала його звідусіль своїми могутніми обіймами, і те, що він чув і бачив, робило його щасливим, піднімало йому душу вгору. І йому схотілося співати, але він не зміг зробити цього, бо зараз же почув, що згук його голосу не матиме сили ладнати з тією піснею, що співало це небо і ця земля і що чув він у своїх грудях. І він не заспівав, а стояв мовчки, стояв і дожидавсь…

І відразу він зрозумів. І сонце, і небо, і скеля похмура, і ліс ряснолистий зелений укупі з пташками малими – усе це співало одно: він кохає!

Кохає! Кохає! Кохає! Він почував се одно і більше нічого…