Книга: Гаррі Поттер і орден Фенікса - Джоан Ролінґ

Сколько бы раз я не перечитывала Поттера я вновь погружаюсь в волшебный мир и заново переживаю все эмоции. Я переживаю за Гарри, восхищаюсь мои любимыми близнецами Уизли (ну правда, это наверно один из самых ярких момент всех книг), радуюсь, что Луна нашла друзей, Невил обрёл немного уверенности в своих силах, Рон добился успеха в квиддиче, а Гермиона остаётся Гермионой - умницей, не боящейся отстоять своё мнение и пойти против системы. И конечно же они все были и есть настоящими друзьями несмотря ни на что. И да, пожалуй Амбридж самый бесячий для меня персонаж, даже Джоффри для меня на втором месте

Новая часть приключений является нам абсолютно непохожей на прочие. На мой взгляд, именно с возрождения “Ордена Феникса” начинается истинное активное сопротивление, настоящее объединение среди волшебников, среди тех, кто знает правду и среди тех, кто просто в нее верит и готов стать на немногочисленную сторону света. Читателя ждет нешуточное противостояние: тихое, подпольное, но очень преданное и живое. Именно сейчас обстановка волшебного мира становится все более мрачной, темной и загрязненной, враг практически не прячется (чем ему очень сильно помогает неверующее общество) и творит свои темные дела, очерняя всех,кто говорит о возвращении. Обстановка нагнетается при внешнем спокойствии.

С маленькими спойлерами, если на сегодня это существенно.

Что делать, если ты — изолирован от волшебного мира? А мир маглов совершенно другой: неторопливый, лишенный любых намеков о надвигающейся извне беде. Гарри Поттер знает, что происходит на самом деле, но обречен ждать новостей. У мальчика есть совершенно обоснованное ощущение, что о нем забыли, что мир остановился. Он даже близок к тому, что для него нет места в волшебном мире, что Гарри отбросили все эти разумные взрослые, все его друзья, хотя он знает и видел наверняка больше остальных об актуальных волшебных событиях. Как тут не возмутиться?! Мне очень импонирует естественность взрослеющих персонажей от Джоан Роулинг, и Гарри в этой книге — один из самых ярких представителей взрослеющего подростка, на которого навалилось столько стрессов за его короткую жизнь, что понять и принять то, что его банально оберегают — сложно. Не так гладко на этой волне начались отношения между Гарри, Роном и Гермионой, ведь последние были осведомлены и о деятельности “Ордена…” , и об информационной кампании против Дамблдора и Гарри Поттера, которую министерство магии не только не свернуло, но и развило за эти месяцы, и о многом другом.

Впрочем, в пятой книге наконец-то раскрывается немало ключевых подробностей об истоках той ночи, когда состоялась первая невольная дуэль между младенцем Гарри и злодеем всех времен Волдемортом. До сих пор эта тема как-то была в стороне обрастая минимальными и, по большей части, уже известными фактами. В пятой же части есть четкий контраст взросления: атмосферный, персонажный, духовный… Книга стремительно превратилась из детской истории в ту, где восприятие событий уже гораздо глубиннее, метафоричнее и даже во многом ближе к нашему миру.

Будьте вместе, потому что ваша сила в единстве.

Я бы назвала Дамблдора автором лейтмотива истории, потому что объединение - повсюду. Книга становится плацдармом для дуэли добра и зла. Львиная доля событий происходит до школы, вне Хогвартса, определяя социальную канву общей истории. В штабе Ордена существует еще один мир, который наполнен одновременно как атмосферой правды, контроля, секретной информации и переживаний за дальнейшее будущее каждого, так и совершенно особенной позитивной, почти семейной атмосферой, которую скрашивают волшебный быт, кулинарные изыски миссис Уизли и близкие отношения родных людей. Многие из них в Ордене обрели свою отдушину, свой способ быть полезным, дать свой вклад в облегчение всеобщего бремени, но вместе с тем для Сириуса, например, Орден стал добровольным затворничеством, еще одной тюрьмой с немалыми бонусами, но все-таки тюрьмой. Так что у них нескучно, и периодически возникают конфликты относительно участия в Ордене Северуса Снейпа и относительно того, какова роль Гарри Поттера в ситуации — ребенка или все-таки взрослого. В этой схватке миссис Уизли с ее материнской позицией и Сириус - с отцовской были по разные стороны. На мой взгляд — одни из самых интересных сцен, потому как они показывают многогранность героев и рост конфликтов между взрослыми почти до вселенских масштабов, а значит, что положение очень серьезное.

С высоты n-нного прочтения книга в принципе заиграла для меня новыми красками и именно в этот раз открытием стали почти классические, очень качественные, уместные нотки антиутопии — вот где еще очевидно образование автора! Мир сужается, когда даже знакомые волшебники, объединенные одной целью, ведут себя, как незнакомые или малознакомые (четко по Оруэллу, ага). Все начинают играть в общую игру, подыгрывать, находясь под колпачком темных сил, подставляя себя и надеясь, что каждый верный, но рисковый шаг, приводит их к огромной победе, которая на деле получается пока очень двоякой. Я то и дело ловила себя на мысли, что, подобно Гарри, злюсь на ситуацию, на поведение Дамблдора, на порой откровенное, хоть и наигранное, безразличие окружающих, когда все время надо доказывать, почему достоин большего...И в этой способности все ощущать заново, читая книгу в очередной раз, зная все события наизусть — главная магия поттерианы. Иногда очень хочется, чтобы сюжет повернулся вспять, чтобы все изменилось вдруг: чтобы Сириус остался жив, чтобы Гарри никогда не узнавал, насколько они едины с самым ненавистным ему существом — Волдемортом, так много еще чтобы... Читаешь с полным погружением и ощущением, будто знаешь все и одновременно не знаешь ничего. Еще из новенького — персонажи. Почти все они играют новыми красками, раскрываются, становятся еще более настоящими, любимыми, нужными и сильными, а злодеи соответственно — еще более коварными, внимательными, расчетливыми… Враг внедряется уже непосредственно в школу, захватив власть всеми возможными методами. Все как бывает в жизни: министерский сотрудник профессор Амбридж навязывается в школу на уровне учителей, в последствии за любительницей розовых оттенков скрывается очень коварная и жестокая женщина — наверное, один из самых раздражающих персонажей, которая, сметая нечестным путем всех вокруг, становится верховным инквизитором, а потом и директором школы. Удивительно быстрый путь к вершинам, победа любой ценой — не просто победа, а победа зла и тьмы, а для того, чтобы она состоялась так, как состоялась, нужна была почва — почва из докладчиков и добытчиков, почва из любителей порассказать и подставить, выслужиться... На мой взгляд, это первое серьезное обострение ситуации в Хогвартсе непосредственно, со времен проникновения туда Сириуса Блэка.

Читатель, как водится, — посрединке, и порой кажется, что у той или другой стороны вот-вот все получится…В результате - очень захватывающая схватка, Роулинг просто мастер подкидывать новые детали, практически переворачивая все с ног на голову, переводя героев из второплановых на главные роли, причем очень естественно, как это случилось из Невиллом Лонгботтомом. Внезапно он становится тем, о ком могла бы быть написана волшебная история… Именно в пятой части начинается самая ключевая схватка, когда Волдеморт больше не скрывается, когда финальная битва происходит и происходит не где-нибудь, а в самом Министерстве магии, почти что на глазах у неверующих и прозревающих. И какая это битва! Без ограничений, без оглядки и жалости — с одной стороны, и битва наполненная самоотдачей, любовью и желанием защитить с другой. Сириус стал глобальной потерей не только для Гарри Поттера, но и для меня самой — я была ошеломлена и с внутренним вопросом: неужели это снова случилось? неужели так будет с каждым прочтением?! Последняя битва Сириуса Блэка была достойной битвой отца за сына; достойной битвой мужчины, отбывшего срок за убийство невиданной жестокости, которого он не совершал; это была битва человека освободившегося, пусть по такому страшному поводу, но выбравшегося из многолетней внутренней клетки и готового жестоко и одержимо заигрывать с собственной жизнью, сознательно пуская мимо себя смертельно-зеленые лучи Авады Кедавры из палочки Белатрисы — сестры, которая будет восклицать: Я-убила-Сириуса-Блэка-Я-убила-Сириуса Блэка!.. — именно вот так непрерывно, по-маньячьи гордясь убийством праведника-брата; это была достойная битва человека, который наконец-то снова обрел смысл жизни, обрел того, кого он обязан был защитить и отстоять любой ценой, любой.

Отправная точка наступила. Точка невозврата, точка невоообразимых потерь и усилий, точка, где даже самые мудрые волшебники впадают в отчаяние от того, что не знают, как будет лучше — сейчас или потом, ошибка уже сделана или?.. У доброго, мудрого и милого старичка в очках теперь незавидная роль, вышедшая из уровня подведения итогов, теперь Дамблдор говорит о вещах между жизнью и смертью, о вещах, неподвластных ему самому, даже ему, кого боится сам Волдеморт, о вещах, которые даже он не в силах изменить и исправить.

Юность не может знать, что думает и чувствует человек в старости. Но старикам нельзя забывать собственную молодость.

И в этот момент мне, едва ли не впервые за всю книгу, стало жаль Дамблдора, стали понятны его метания из стороны в стороны, его ощущение безысходности. Это очень страшно, когда такие могущественные и светлые люди испытывают чувство бессилия, и это значит, что весь волшебный мир стоит на пути бездорожья, на грани катастрофы… Так будет уже до самого конца, до седьмой книги. Все только начинается…

Я тут подумала, что для меня Джоан Роулинг — вообще феноменальная женщина и писательница, так выстроить свой собственный волшебный мир! Он идеальный, не в том принятом смысле, но в смысле общем, он доскональный. Ей удалось вывести само чтение на новый уровень своей историей, своими героями, своим образованием. Украинские издатели и сейчас справедливо считают, что именно поттероманы сделали ощутимый общий рывок в литературном мире во многих странах. И это семь книг! А еще, тетя Джоан — одна из тех немногих писательниц, что до сих пор знает и помнит все даты своего огромного волшебного мира…Культивирует его, подобно маме, как создательница и теперь уже созидательница Она для меня из тех, кто мастерски и душевно, очень трепетно владеет особым волшебством — сживаться со своими героями и не терять их никогда-никогда...

— После стольких лет? — Всегда, — ответил Снейп.

Это о ней. Это о нас. О каждом из нас

П'ятий рік Гаррі в Гогвортсі ще не розпочався, а хлопець вже по свій видатний шрам в проблемах. Дементори, Міністерство Магії та дивне відношення чаклунського світу до новини про повернення Волдеморта. До цього всього додається перехідний вік, а це означає, що книжка надзвичайно емоціональна. Що ж взяти з тих підлітків? Гаррі постійно нервує, його настрій міняється щохвилини, але це доволі цікаво бачити. Він вже не дитина, але ще й не дорослий, на чому наголошує місіс Візлі.

З персонажів відмічу перших близнюків. В книзі їх багато, адже це їх останній рік, але що ж вони витворяли! Дійсно, вони нащадки Мародерів і аж ніяк не Золота трійця. Бо Гаррі з друзями встрягають в халепи не бажаючи цього, а Фред з Джорджем самі ці халепи талановито створюють. А як вони протистояли Амбридж! Хлопці реально будуть легендами Гогвортсу не менше ніж сам Поттер!

Також відмітився улюблений професор Снейп. Ця книжка відкриває завісу його таємничості... І я не можу не відчувати вдоволення, коли він шпетить Гаррі та інших грифіндорців. Та годі! Він це дуже стильно і круто робить!

Амбридж. Тут слів теж багато, але не дуже хороших. Волдемортові не вистачає такого маніяка, як ця жінка в смертежерах.

Книжка просто здоровецька порівняно з першими частинами, та мені жодного разу не нудно її читати. Ти повертаєшся на недовгий час до казкового Гогвортсу, що має безліч таємниць, яких вистачить і на роки потому, як Гаррі закінчить школу.

Про трагічні та хвилюючі моменти не хочеться згадувати, хоча для мене так все і має бути. Адже це все будує характер Поттера, готує його до найскладнішої битви.

10/10 І роки поспіль буде все ще 10/10

Дальше...

1. Герої дорослішають і стають ще ближчими. Коли я вперше читала книгу, не могла зрозуміти, чому ж Гаррі так гнівався на мовчанку всіх, коли сидів на Прівіт-Драйв, а потім з дивом помітила, що чи не вперше він вголос кричав: "Це я врятував філософський камінь, це я знищив Василіска". Невимовно сором'язливий хлопчина нарешті почав усвідомлювати, ЩО він робив і почав бунтувати. Бунт - чого ж ми ще потребуємо в 15 років?

2. Здивувала Герміона - дівчинка виросла з книжок і теж почала бунтувати: все таки ідея уроки захисту почались з її ініціативи. Та і магічний хист її зростає з кожним днем - все таки ідея з галеонами, котрі міняють дату, та зачаклування списку ДА - це було потужно. Пригадуємо, що прищі з обличчя зрадниці не пройшли і до початку наступного року - нею можна тільки пишатись (реакція Фаджа на них була красномовна: "А хай йому гаргуйлець!")

Але Герміона не була б Герміоною, якби постійно не повчала хлопців:

Коли вони спустилися в підвали, Гаррі й Рон з Герміоною не розмовляли. Це її не зупинило, й вона скористался їхньою мовчанкою, щоб бомбардувати їх нескінченним потоком похмурих прогнозів. Вона так несамовито сичала, що Шеймус мало не п'ять хвилин розглядав свій казанок, шукаючи, де він протікає"

3. Повна дискредитація Міністерства Магії - корупція, зручна окремим людям зміна законів, вирішення питання за ланцюжком "добрі знайомі - кум - сват - брат" - і в магічній владі все таке ж запущене та зрадливе як і у маглівській. Звідси і береться призначення Долорес Амбридж.

4. Саму в найбільшій книзі серії особливо яскраво розкривається професорка МакҐонагал: її протистояння з Долорес, її слова Гаррі про те, що "вона зробить все можливе, аби він став аврором" і під кінець - підлий напад на неї, через який вона потрапила до лікарні Святого Мунґо - ця вольова і сувора жінка мені імпонує все більше і більше. Навряд чи хтось за неї міг краще впоратись з посадою очільника Грифіндору.

5. Рон - староста! "Як і всі у нашій сім'ї" - плакала від щастя Моллі, а близнюки ображались, бо відчували себе "сусідами". Нарешті він вийшов з тіні, нарешті хоча б у чомусь став рівний Гаррі. Йому повірили і довірили важливу місію.

6. Збори "Дамблдорової Армії" оминути увагою просто неможливо - це чи не єдина світла річ у книзі. Зростання рівня захисту учнів, відчуття, що твій бунт і непокора направлені у русло, що тобі подобається. І, звісно ж, ореол таємниці...

7. Перший поцілунок Гаррі - цей момент певно перечитували/передивлялись всі. Відверто, Гаррі в амурних справах, як і кожен 15-літній хлопець, абсолютно нульовий - згадаймо тільки його провальне побачення з Чо на День Святого Валентина. І справді, книгу "Дванадцять способів приворожити відьмочку" він з Роном мав би отримати набагато раніше. І хоч Герміона намагалась пояснити йому, що відчуває Чо, емоційний фон Рона особливих надій не подавав:

- Одна людина не може стільки всього відчувати одночасно, бо просто лусне. - Те, що ти маєш емоції на рівні чайної ложки, ще не означає, що ми всі такі, - роздратовано огризнулася Герміона, знову беручи перо.

8. Безперечні герої книги - близнюки Візлі, їхні витівки захоплють! Однак у фільмі їх прощання було таки більш феєричним і тріумфальним, ніж у книзі.

9. До трійки улюбленців додається ще одна трійка - Джіні, Луна Лавґуд і Невіл Лоґботтом: справжня дружба, підтримка і героїзм.

10. Найсумніший момент книги - зустріч Гаррі, Рона, Герміони та Джіні з Невілом та його бабусею у лікарні Святого Мунго: вони нарешті дізнаються правду про замордоване тортурами Беллатриси до божевілля подружжя Логботомів. Тут уже насправді не знаєш, що краще: таке життя чи смерть...

11. Найтрагічнійші моменти - численні втрати Сіріуса Блека. Тут можна і без коментарів, але я поясню, чому численні: спочатку Гаррі бачить, як Сіріус зникає в химерній арці, потім він випадково знаходить скельце - подарунок хрещенного для того, щоб встановити з ним контакт - якби ж то Гаррі згадав про нього раніше! Все могло бути інакше, та інакше не сталось. І востаннє розуміння втрати приходить після розмови з Майже-Безголовим Ніком, котрий впевнено каже, що Сіріус не стане привидом. Жорстокий кінець міцної дружби, котра мала тривати довго...

Мені хотілось написати ще чимало, однак... Відчуття спустошенності після книги перевершує всі інші (а емоцій, повірте, аж занадто). Багатоплановість і розшарованість роману просто вражає (не кажучи вже і про розміри). Паралельно з цькуваннями Амбридж/інспекцією учителів/загрозою звільнення Ґегріда йдуть переживання любовні, сни про коридор у Міністерстві, копирсання у думках Волдеморта, провальні уроки блокології і відчуття сорому за батька (розділ "Найстрашній спогад Снейпа"), стан "антени настроїв Темного Лорда", подорож Ґегріда до велетнів і повернення з "його маленьким братиком", кентаври, напад на містера Візлі і його спроби накласти шви на магічні рани, бій у Міністерстві, визнання того, що Гаррі вже не просто "розказує баєчки, а весь цай час мужньо боровся за правду" - всього не передати! Безсумнівно, це найфеноменальніша книга з усієї сімки, насичена величезною кількістю деталей, персонажів, тонкощів у відносинах. Я розумію, що фінансово вигідно було знімати два фільми на завершальну книгу, але ось екранізація "Ордену Фенікса" мене дуже і дуже розчаровує - принаймні, три години фільму трошки врятували б ситуацію.

Талант Роулінг зачаровує, парадлізує і поглинає. За що особливо подобається "Орден Фенікса" - розміри тут набирались не розлогими оповідями про "щось", а маленькими натяками, деталями, які трапляються і вживаються майже випадково - і по частинках ти складаєш наскільки багату і повну картинку, портрет кожного персонажа, що від захвату хочеться кричати. Чергове перечитування поттеріани - це вже як занурення у Сито Спогадів: ти колись це бачив, але хочеш ще - щоб побачити те, чого раніше не бачив. Найбільше тішить те, що ти завжди відкриваєш для себе щось нове.