Текст книги "Вігілії"

Емма Андієвська
ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ XXXVI

(Вечір над морем)

 
В надтрухлім світлі – селезінки речень
Над антрацитовим, що з моря, пасмом.
Та на воді ще прямокутник пісні,
Терпкий від видовжень, як від наврочень.
 
 
Вогні, мов баклажани. Карк незручний
Ховає берег в шмаття затрапезне, —
Із волоцюгами валявся, бозна
В яких ровах незнаного сторіччя.
 
 
Скінчилася щоденна пантоміма.
Пляж, що з води – гранітними томами.
Потоншав і пружинить, як фанера,
 
 
Сховавши під каміння шкіру й норов.
Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі
Гадюкою, що власний хвіст куса.
 

ВІҐІЛІЇ XXXVIІ

 
Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —
Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.
Й ледь – річище і тінь від тамариска. —
Світ – перекотиполе і полин.
 
 
Ліхтарня. Пристань. Водяна пила
Півмісяця, що – помисли – на ряску
(Тлін – чи неіснування гумореска?),
І тиша в пітьмі, як ацетилен
 
 
Як тяжко душу й розум – від оскоми.
Як тісно між проходами вузькими.
Між мурами, де пам’ять, як осуга,
 
 
Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.
Що досі – забуття і летаргію. —
Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.
 

ВІҐІЛІЇ XXXVІІI

 
Крило метелика – айва, з якої – плед.
Що тягнеться з народжень до народжень.
У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,
Де боржники, які – в обхід – від сплат.
 
 
Крило метелика, гіркий і пізній плід.
Що, не торкаючи, промінням ріже.
Кути, які – на лябіринт віражу.
Що зберігає Пасіфаї блуд.
 
 
У лялечці сипке панікадило.
Що оболонки тліну поскидало
Й обвуглені перегортає сльози.
 
 
Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.
Розкрив метелик крила, як рояль. —
Душа ще зріє, й порожньо в раю.
 

ВІҐІЛІЇ XXХІХ

 
Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.
Без коліщат – у виміри обтічні.
Вже безпредметним стало нелетюче,
Зник фюзеляж, висять шасі із вати.
 
 
Що барвами – подекуда – як одуд.
Звільнився світ від кліток і уточнень.
Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.
Лиш де-не-де ще тліють мараведи.
 
 
Змінилася вага і перспектива.
Все погустішало – на дві, на три октави,
І кожен кадр, як у німому фільмі.
 
 
Відпало все настирливе й несхвальне,
І решту – кіпоть – вимила гроза. —
Твердь, скинувши старий комбінезон.
 
 
Ключами наближається з низин.
 

ВІҐІЛІЇ XL

 
Ні світла, ані кроків на майдані.
Ніч – наглухо – у володіння власні.
Лише душа, як верховіття в лісі, —
Все глибше й – далі – від тандит щоденних.
 
 
Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.
Позаду – проминальне і облесне.
Єдиний дзвін, що бамка щогодини.
 
 
Все видовжилося й позатихало.
І тільки серед обрисів похилих.
На лінії, що ділить світле й темне.
 
 
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —
У снах маячать, хоч ніхто не спить.
Як голос, віддалі. І нескінченна путь.
 

ВІҐІЛІЇ XLI

 
Від ночі – півобгризений маслак.
Скрізь – існування ще дрібні реклямки
Та водограю ледь надтрухлі клунки,
Де вже прийдешнього спалахують посли.
 
 
Згортається в сувій – шляхетне й зле.
Суцільний розпад там, де щойно клінкер.
Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.
Де ще майбутнє – слизом, як масляк,
 
 
І проминальність – у руці – мензурку,
Що наближається, – мандрівна зірка, —
І час від часу – збоку – зблисне кловня.
 
 
Що від розлинного лишилася конклаву, —
Луска огрудь, що їх – зелений град. —
Гравців на видно. Видно тільки гру.
 

Віґілії XLII

 
На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,
Й одна за одною, як пара, перепони.
Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.
Скидати форму добігає строк.
 
 
Для змагунів – дедалі вужчий трек.
Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.
В гранат завинена чекає Прозерпіна,
Заки гравці – передостанній трюк.
 
 
Кінців не видно. На всі боки – трусько.
Замість світила ледь кіптюжить тріска.
Нутро, неначе після золотухи.
 
 
Світ відшвартовується так поволі й тихо.
Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал
(Черв’як і в сріблі дірку провертів).
 
 
Стерничий – і нікого на борту.
 

ВІҐІЛІЇ XLІII

(Анабазис)

 
Ще коло, ще пустеля, й караван
У присмерку – з барханів – ген – міжріччя,
Де гнізда залишилися сорочі
І предки промовляють з домовин.
 
 
Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.
Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —
Мости через провалля – без поруччя.
Каміння, луни, потічок-ревун.
 
 
Що Арарат? – Драконами – дрібниці.
Піщина, що на всю потужність пнеться,
Аби до світла боком притулитись
 
 
І зупинити смерти вентилятор.
Що вже – от-от – останній електрод.
І трудиться, хоча – намарне – труд.
 

ВІГІЛІЇ XLIV

 
Лиш рибні голови, де вирував базар.
Ножі змінили, виміри й касети.
Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.
 
 
На площі тиші довшає пузир.
Де ще дідок дошукується суті.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не бруківка, а бруски озер.
 
 
Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять інші вірування й звички.
Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.
 
 
По спиляному походжа Олімпу,
Де тільки тіні на воді від паль
Та човен, що – на той бік – за обол.
 

ВІҐІЛІЇ XLV

 
Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тиші стигне в сновиганні.
 
 
Ще не набрали почуття розгону,
Світ видимий ще розмовля на миґах.
Є гірші від поразок перемоги,
І світла найчорніші перегини.
 
 
Над дійсністю – димок від кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межі, на всю тональність кондор
 
 
Відлічує у присмерку секунди
(Годинник, що без гир і коліщат).
Буття? Чи кинений на полі бою щит?
 

ВІҐІЛІЇ XLVI

 
Обличчя. Лінія. І за водою – слід.
Найнепохитніше – таке ламке й минуще.
На дні краплини – існування днище.
Що, як поліп, в поцейбік наросло.
 
 
Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
І прапорець на пагорбі, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.
 
 
Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —
 
 
Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.
 

ВІҐІЛІЇ XLVII

 
На дні віків чекає Пенелопа, —
Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аїда брама, котра замість шлюбу.
 
 
На астролябію поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
Пішина пам’яті і обрій-естакада.
Що – світ, із мила й сажі зліпок.
 
 
В предмети згущується роздрібне мигтіння.
Де щойно тільки гілочки фотонні,
І від єства – ні обрисів, ні статі.
 
 
В таких глибинах навсебіч летіти. —
Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
Й ніч у мисці, як миньок.
 

ВІҐІЛІЇ XLVIII

 
Не обрій, а вуста, – то там, то тут —
З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаїлось. Тільки місяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.
 
 
У проминального все дужче апетит —
На вічне, хоч і гине від ядухи.
Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —
За розподільник ліній і частот.
 
 
В повітрі гаснуть острови з опунцій.
Прийдешнє ще чекає на зупинці, —
Їсть яблуко, – при боці – оцелот,
 
 
Що від – проміжних втілень уцілів.
Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,
Йде розтяжний – з самих суглобів – час.
 

ВІҐІЛІЇ LI

 
Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
Життя? Ріка? Чи просто знак – алея
Згортається у зірку і маліє.
Не поле – алюміній і азбест.
 
 
Амеба місяця зійшла на рихлий бас.
Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
Рівнина чи вже духа алкалоїд,
Що в просвітках – матерії позбувсь? —
 
 
Самі кульбаби від гучних орацій.
Світ – проваливсь на першому уроці
Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд.
 
 
Природа – з’яв напташила запаси,
Аж серце гупа й кришиться броня.
І пітьма, що – оливами – бринить.
 

ВІҐІЛІЇ LII

 
Навколо тиша, наче із відра.
Без опертя, в надхитану назальність —
Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.
Все кришиться – і навпіл – по ядру.
 
 
За водорозділом – осмерклий сум модрин.
Що видовжила в береги зозуля.
Та мозок, що – краплинами лізолу, —
Ще заки – на новий ракетодром.
 
 
Сама рівнина, що застигла в оці,
Та – ген – тополь порожні ногавиці.
Де зовнішнє відбігло всіх регалій,
 
 
Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.
Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.
І тиша, що всі стулки розсува.
 

ВІҐІЛІЇ LIII

 
У прірву – день. Короткий людський вік.
Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.
Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —
Мелодія – на кришки – і співак.
 
 
Плете ядро усесвіту павук.
На ниточці тремтять хисткі опуки.
Усе живе – Тлін – під свою опіку.
Лиш серце блима – між кущів – ставок.
 
 
Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.
Хитаються перегородки з дикту.
Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.
 
 
Не вимкнути – ні колії, ні струму,
Ні пам’яті розпилений смарагд,
Де ще життя, – що – димом, – димарі.
 

ВІҐІЛІЇ LIII

 
Буття? – Чи серед хаосу – боскет.
Де – ножицями – неосудний ледар?
Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.
В піску гниє – півмісяця – і скат.
 
 
Повітря – з плинних лусок – самоскид.
Який – над ямою – добіг до влади.
Надкришуються – всесвіти і люди.
Ковпак відлунь. І невідчитний код
 
 
Черви, що пробує свідомість гризти.
Крізь видиме – дедалі глибший розтин,
І переходи, і мости з віскози, —
 
 
Кров, звільнена від пристрасті і сказу,
І простір, що на промінь захолов. —
Неначе хто кватирку прохилив
 
 
В безпростірність, що плаче немовлям.
 

ВІҐІЛІЇ LV

 
Рожеві парасолі краплють з ринви.
Всім з’явам– простір – за єдину пашу.
Та де-не-де – ще світлові папуші. —
Все зовнішнє пішло на відмирання.
 
 
Ступати важко. Небо, як мурена,
Ковтає душу. Ледве блима пижмо.
Із каганцем – за існуванням – пошук.
 
 
Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.
Стіна із лялечок, обернених в мовчання.
Матерії і духа величини
Й трикутник зору – крізь медузу ніби.
 
 
Бо видиме, що – невимовне – в набір.
Немов після потопу суховій,
Відкрило в серці жилу слухову.
 

ВІҐІЛІЇ LVI

 
Життя дало – з розгону – задній хід,
І не зібрати навіть глею грудки.
Лиш пам’яті шпичасті осередки
Із шибами, де навхрест – лепеха.
 
 
Вже прорідився дійсности штахет,
І серед плазми – духа самородки.
Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —
Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.
 
 
Самі димки. На нетривке – гоніння.
Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
Де ще клітин пручається додаток.
 
 
Останню форму – в невагоме здуто.
І по трикутниках – без веслярів – вельбот.
Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.
 

ВІҐІЛІЇ LVII

 
Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.
Лише на обрії ще серце носить миро
У просвітках між валунів понурих,
Де жорна тліну порожнечу труть.
 
 
В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит
І ланцюги. Туга легеня моря.
Зі спинок світла, наче із омарів.
Приплив – прапращура – в піску – портрет, —
 
 
Уламки водяної епопеї, —
Й над ними місяць, як шматок папаї.
Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.
 
 
Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.
Де смерть – лозиною – отару поганя.
Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.
 

ВІҐІЛІЇ LVIII

 
Життя спливло. Лишилася стерня.
Як мало зерен – цельофанний кошик.
Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —
Вже інше обертається стерно.
 
 
Ще час від часу дійсности турнюр —
З-за рогу – проминальніше й гіркіше.
Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,
Хоч маятники, що – за тлін – турнір.
 
 
Ще ріки – серед мороку – молочні.
Як лунко, незахищено і лячно,
Де простору алмазна шевелюра.
 
 
Мов тільки но з верстата ювеліра.
Все – порохом – герой і страхопуд.
У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.
Й на брамі пес, що в білім колі спить.
 

ВІҐІЛІЇ LIX

 
Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,
Де ще від дня позалишались пастки.
Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.
Розгвинчено і воду, і вогонь.
 
 
Поздовжнього побільшала вага.
Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.
Дитину в ванні – проминальне – пестять.
Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,
 
 
Де устриця до обрію прикута.
Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —
Зійшли на рінь – і метушня, і галас.
 
 
І ні душі. Сама – рівнина-голос.
Що – дійсність, наче праскою – капрон.
Та Яків, що із Господом – на прю.
 

ВІҐІЛІЇ LX

 
Видовжується присмерку сачок,
Де інший берег, танучи, хлюпоче.
Ще тільки неба півпригаслі печі.
День руки витер, – працю всю скінчив,
 
 
Аби – на ранок – знову дитинчам —
Чи й серед ночі, – як кому приспічить.
Сторч – тиша насувається сипуча,
На скипетр обертаючи – канчук.
 
 
Слаба – не пітьма – простір – на утори.
Що ковтуном уздовж води зотаривсь
І – замість місяця – кружала моркви.
 
 
Світ хилиться й на перлівницю меркне. —
Земля – чи буйвол, загнаний в свічу,
Що береже життя для онучат?
 

ВІҐІЛІЇ LXI

 
Навколо морок ходить, наче кнур.
Предмети – міллю сточені мундири.
Так – підступом – в свідомість – мародери.
На мить – запізно – з ґнотом – канонір,
 
 
Й мишва – життю – артерію і нерв.
Скрізь порожнини, – і нема в що вдарить.
Лише рівнина – кроком командора
Та крізь карболку – цівочкою – нард.
 
 
Не краєвид, а немовля – з-під згарищ.
Перемістилися під серцем доли й гори, —
Саме буття, що дивиться незмигно.
 
 
Ніч. Хоч поверхню – от-от – інша магма,
Що бульбашками проклала мотив
Й зі столу кришки – рештки з’яв – зміта.
 
 
Не видно шляху, видно лиш мету.
 

ВІҐІЛІЇ LXII

 
Життя вже без позначок і без дат.
Двері – на ключ, всі розійшлися гості.
На дні горнятка лише кави згусток.
Час вирвав вісь, як на мосту бандит,
 
 
Й один за одним – небуттю – редут.
Сама рівнина з відсвітом смугастим,
Де водянисті знаки снів сягнистих
І колесо – плакуче і руде.
 
 
Все перетліло: радість і зневіра.
Стіна лишилась і віч-на-віч – ворог,
Що – серця віддалі, де повені безкраї
 
 
Й де – час-від часу – хтось – на дошці – хрию.
І луни, які тягнуться від сальв.
Завершення чи спад останніх сил?
 

ВІҐІЛІЇ LXIII

 
Міняється із віком часу вектор.
І світ – набік, – без дна – стара каструля.
Та на глибинах, де нутро ще – тралом.
За кожні двері – щораз більший викуп.
 
 
Всі віддалі зійшли на рівень ока.
Криві, які випростуються в стріли.
Колодязі колінчасті, як трелі,
З фактурою, в якій нема вже звуку.
 
 
Єдина вісь, що – на межі, як спалах,
Тримає ще свідомість від розпилень,
Ще заки тлінне проковтне мурена.
 
 
Манометр на життя і умирання.
Все знане никне й – далі, як сакман.
Ніч осипається. На пальцях сіль і кмин.
 

ВІҐІЛІЇ LXIV

 
Вже не вогні – потужних устриць тузінь.
Діжки із мороком – бікфордів шнур – у склепі.
На блюдці око – в три карати кліпа, —
Блакить, яка пустила метастази.
 
 
Печери сну. На слух – подвійна доза, —
З ущільненням на всіх регістрах клопіт.
Гіркава тиша – лакмусовий клапоть.
Що дійсности – каральну експертизу.
 
 
Був світ, як світ, та вийшов – з-під опіки.
Пацюк строщив бізона шкуру-спокій, —
Самі роти, а на слова – ембарго.
 
 
І з’яви йдуть, згинаючись від боргу.
Хребти й обличчя склавши у тулун.
Колись – розвидниться. І кожне – свій талан.
 

ВІҐІЛІЇ LXV

 
Чужі міста, і запахи й канали —
Все розчинилося на пляму каламутну.
Лише вогні, як черги кулеметні.
Без шкіри світ. Свідомість прогорнули.
 
 
Аби єство – алеями магнолій —
Й добра і зла – внизу – бар’єри митні.
Міст. Набережна. Як стіна, самотність,
І – ледь на гальмах – світло у тунелі, —
 
 
Шлях, шо – нутром, і шлях – назовні – водний.
Ні берега, ні маяка не видно,
Лише, як гума, – на всі боки – морок.
 
 
Ані дороговказів, ані мірок.
На всі кути – сліпуча самота.
Чи вічність – в повсякденні – й саме тут?
 

ВІҐІЛІЇ LXVI

 
Немов олії наливають в паз
Синхронних переходів. По мікрону
Висновують розм’яклу неба скриню.
Всі форми з’яв, – потік клітин і поз, —
 
 
На ниточці тримає карапуз.
Що ліпить світ із нестійкого краму —
Світила – жужмом, а живе – окремо, —
Глевкі дагеротипи подобизн.
 
 
З одного тіста – віруси й секунди
(Трояндою – колись – і анаконда), —
Стегно матерії, що – в павутинні духа. —
 
 
Все глибше в ніч – і крапотіння з даху.
І плескоти віддалені калюж. —
Життя чи з нафти на воді коляж?
 

ВІҐІЛІЇ LXVII

 
Дух – вчитель, а матерія – школяр,
Що в зошит – закарлючки нерозбірні.
Найтихша тиша – в осередді бурі.
Уже не пітьма, а зі шпарок – хлор.
 
 
Крізь товщу сновидінь – фунікулер.
Й сугою – навсебіч – непереборне.
Зідхають зерна. Тісно у амбарах.
Коло з’єдналося, і наглить машталір,
 
 
Смерть-підліток в кашкеті й ластовинні.
Відхід, що, як забуте листування,
Й обрубки суму, як шматки конини.
 
 
Усе, що потіснилося в канони.
На вибухівку, що повільно діє.
Ніч, а чи дух, що віє над водою?
 

ВІҐІЛІЇ LXVIII

 
У душу – тяжче, ніж до стратосфер.
Найменший дотик, як удар гарпунний,
І вже – за борт, – життя забрала піна,
Й не відпускає водяний порфір.
 
 
Пелюстки залишились від фанфар
І світ на дні (м’яз-лябіринт) – рапана.
Та вхід – гузир, що мозок засупонив.
Все м’ясо й плазму сплющивши – в офорт.
 
 
Сумління – вітер, хоч і правознавець.
Що – перевали й рифи – знову й знову.
І глина, ще не виліплена в голос.
 
 
В клітинах пам’яті, як невідома галузь.
Лиш верби сну. де ще буття свербіж,
Й нутро на шворці, як білизна з барж.
 

ВІҐІЛІЇ LXIX

 
Минуще все, та в грудях – світла чан.
Спіраль кінчається, і – черепки від свята.
Вже прохиля стіну нетлінний світоч.
Від шкаралущі звільнений речей.
 
 
Сліпучі східці – в серці і в очу, —
Невтільному – на дні – довір'я вотум.
Навпочіпки – лиш з’яви у кюветі,
І кроки, що – без тіла – уночі.
 
 
Нових площин і вимірів провісник —
Смерть, що в руці, як в’язку риби, – весни.
Вогні насаджує конічні між прогалин.
 
 
Калюжка обрію, між дюн – штурпаччя голе.
І тільки розум, – в кишках – ніж, – лящем,
І тиша, що на закрутах лящить.
 

ВІҐІЛІЇ LXX

 
Як видно, хоч ніде нема вогнів.
Тупе й настирливе спіткала кара
(Вкорочення голів пішло на користь).
Весь краєвид підковою зігнувсь,
 
 
І тільки місяця стирчить стегно
Над ямою, де вхід пильнують Кери.
Не обрій, що поповнив харакірі,
А присмерк-телепень, що лють зігнав
 
 
На паростках, що тільки но – з насіння,
Й ніч аж до міоцену пересунув,
Так густо – на вустах – молюска присмак.
 
 
А там, де переміг – боржомний просмик.
Ще зупинивсь на хвильку мимохідь
І друзям – вниз – легенями маха.
 

ВІҐІЛІЇ LXXI

 
Весь корабель зітлів. Єдина рубка
Ще над водою, наче голуб миру.
Сторч, навкоси – лиш пітьми полімери.
І місяць – напівзібгана коробка.
 
 
На пунктах стику обрій геть порепавсь.
Та в щілинах ще тяжчі й довші мури.
Лишились тільки ланцюги від марень.
Життя чи – у акваріюмі рибка?
 
 
На проминальне – жодної управи.
Найменша форма з течії, мов привид,
На мить – балянс, що майже, як сукупність.
 
 
Яку – лопаткою – наглядачі прискіпні.
Не відсвіт на долоні – резорцин.
І голка, що нанизує серця.
 

ВІҐІЛІЇ LXXII

 
Ще й не жилось, а добігає строк.
Що – з-за плеча – із вишкіром акули.
Мить – і життя, мов не було ніколи. —
Помили посуд, й воду – із відра.
 
 
Як коротко цвіте на схилах дрік,
І довго як – щабель розлинний – калій.
Морським піском – і найстрімкіші скелі.
Вітри – і вічність – в пальцях перетруть
 
 
На попіл, що й зчується, – так тихо.
З ковчега випала зернина духа,
Й матерія, – як вчинок неосудний, —
 
 
Розмножилась за бортом – самосадом —
І, мов бур'ян, всі виміри псує. —
Буття – нема. Є кілька аксіом.
 

ВІҐІЛІЇ LXXIV

 
Площини зміщено, і – інші імена
І виміри, мов кавуни, з-під яток.
До скіпки розграбовано маєток.
Останню свічку понесли в манеж.
 
 
А тих, кого ще морок оминув, —
Орбіта, що із контуром койота.
Приплив, відплив – лиш клапті розмаїті,
Що їх – на кладці – тліну доміно.
 
 
І вже не місяць, а м'який товкачик
Природі ніздрі вихлопні лоскоче —
І рятівник – й водночас – і каральник.
 
 
Що стіни розсуває закурілі
З ознаками потопу й катастроф
В єдине світло – те, яке – з нутра.
 

ВІҐІЛІЇ LXXIV

 
Півкраєвиду, що на дні мотиву —
На мерехтіння – затяжне й гортанне.
Як відлік часу – нанівець рутину.
Лишився берег й кілька дюн сльотавих
 
 
Й душі до переправи неготовість.
Як проминальне – бігом маратонським,
Й на бік – все далі й далі порятунок.
Мов вівці – вічне – витовкло миттєве, —
Рінини – замість ладану і смирни.
I Вавилонські вежі – всі намарне.
Змінилася постава і знаряддя.
 
 
Та змінене – ще дужче – в однорідне, —
Єдиний центр з відлунням, мов оброть.
Що – в розтин призми, як новий гібрид.
 

ВІҐІЛІЇ LXXV

 
Ще на предметах – пітьми цвіль і кетчуп,
Що вимаґльовує чуття і тяму.
Дорога, що по ній ніхто не йтиме.
Скарби, що марно присмерк накопичив,
 
 
Й нестямна алюмінію плакучість.
Ще кубами розрихленими – темінь.
Ще віддалі – всі пори, наче втома.
Сама вода і, як по той бік, – кочет. —
 
 
Усесвіту дедалі вужча короб.
Де простір береже сліди Ікара,
Що – час від часу – небо – як рекляму.
 
 
Яка міняє душі, речі, клімат, —
Кристали, нерозчинні, як тетрил. —
Як чути дно й повільний ночі трал.
 

ВІҐІЛІЇ LXXVI

 
Добра і зла триває люта розгра.
На шворці – світ – Іванко-покиван.
І тиша, мов надтріснутий кавун.
Що так поволі в порожнечу грузне.
 
 
Аж те, що досі – кволе й невиразне.
Річки й левади сипле з рукавів.
І, віддаляючись крізь коло звукове,
Кілками – шлях, як моровиця грізна.
 
 
В закутинах, де ще провалля заклик.
Набік розвіявши дзьоби та ікла,
Неіснування ходить білий пардус.
 
 
Ні соломини, на яку – зіпертись.
І на долоні, як молюск – життя.
Ні звуку – лиш світанку їжатець.
 

ВІҐІЛІЇ LXXVII

 
Вже відсвіти Страшного Суду,
І сарана, і круків зграї,
1 світло, що ніде не гріє,
І геть потріскані висоти.
 
 
Звільнилася Творця посада,
I хаос – за новою грою.
Ще тільки просвіти, як реї,
Та – в казані – буття абсиди.
 
 
Матерії – з азів – запара.
Де щойно – небуття сапери —
Всі протоплазми гіпотеки.
 
 
Що – від загального потоку.
Суд, а чи над проваллям – міст.
Що служить – в осяйне – комусь?
 

ВІҐІЛІЇ LXXVIII

 
На сковорідці – будні – мудрагелі
І ті, що в злі – надхнення і звитягу.
І пасма гір, і ніжні крихти втіхи.
I світ, як дерево – на вітрі – голе.
 
 
Всі віддалі – з колиски – до могили —
На маратонський біг – один єдиний стогін.
Прозорість? А чи просто наступ туги,
Де від життя – надкушений рогалик?
 
 
Лишилися позаду світла й багна.
Усі скарби. Ще тільки зір убогий —
На тих рівнинах, де лиш смерти шпатель:
 
 
Самі стежки, й на жодну – не ступити.
Та вже нутро, – повз трупний дух мари, —
В осяяння, як в проливний смарагд.