Текст книги "Вігілії"

ВІҐІЛІЇ LXXIX

 
У горщику рожевий амариліс
Світ поділив на різне і тотожне.
І відійшла стіна, що так – бентежно.
Аж наростки нутра позавмирали.
 
 
Й де існування зайняла хлорела,
І форми з'яв закрапотіли тужно.
На колесі – вниз головою – тижні,
І хаос – на долоні – фумаролі.
 
 
Базальти – роз’єднала хитавиця.
Нові атоли виникають в очі,
А – груди – туга, що на душу – замах.
 
 
І немощі. – в кишені – плач і зими. —
І смерть, що ледь тамує апетит
Й на роздоріжжі все доріг пита
 
 
В життя, яке лягло їй під п’яту.
 

ВІҐІЛІЇ LXXX

 
Усіх речей і простору убуток.
Сатир у кухлику розносить старість.
Вивершуючи лінію повторень.
Де вічність – в проминального лабетах.
 
 
Відноги тиші – навсебіч – горбаті.
Нутро, як повня. Поруч – лавр і терен.
Яйце усесвіту, де тліну тирло.
Та – ні дверей. Немає куди бігти.
 
 
Рівнина, як легені, що в мазуті,
І мороку задавнені мерзлоти.
Що перевал заповідають дальній.
 
 
Аж відсвіти, – і духа розподільник
Життів майбутніх і майбутніх щасть,
Що їх тримає смерть в ряснім подолі. —
 
 
Та не осмислюється й вислизає щось.
 

ВІҐІЛІЇ LXXXI

 
Погоди, а чи вічности завбачник,
Що так нутра – весь краєвид сипучий?
Не тиша, а світобудови печі.
Що – пластівці галактик – однобічно.
 
 
На всіх перонах, де життя – так бучно.
Луною – пустки й будяків штурпаччя,
І тільки місяць, як рукав, лопоче.
Рівнину зібгано, і – покотивсь клубочок,
 
 
І тільки чути – пес – на хмару – виє.
З’яв зупинився і розпавсь конваер,
І з-під уламків – плавниками – риба.
 
 
Всі переходи, як тяжка хвороба.
За вступ у невимовне – світлом – чинш.
Та духа вісь, мов зоряний качан.
 

ВІҐІЛІЇ LXXXII

 
За днем спливає в порожнечу день,
І від життя – лиш цятки перископні.
Розрізнене і те, що так – сукупно, —
З дощок – на хвилях – нетривкий майдан.
 
 
Біг сповільнивсь матерії й годин.
Що ледь – на дно – у інтервалах – капа.
Межа – й за нею далі – смолоскипи.
Що – ріки прагнень, поривань і дум.
 
 
Під ковпаком – уламки пасторалі.
Що в пуп’янку – без тіла – постаріли, —
І – на півнеба – дерев’яні сльози.
 
 
І морок – із шафрану і заліза.
Що роздає цикуту і нектар. —
І перехід – в вітрильник, як в ноктюрн.
 

ВІҐІЛІЇ LXXXI

 
Не дійсність, а прозора волосінь —
На всю свідомість, що – в розливах туги.
І смерть, що – тлінне – циркулем стратег
Що не ядро, то інший – вміст і сенс.
 
 
В матросці вічність – небуття серсо —
Обабіч сну, де разом – плач і втіха.
Не знаки в хащах, а – з дротів – летяги.
Що – навсебіч, як гуму, – небеса.
 
 
Єдиний посмик – й лусне з’яв ярмо.
Нетлінна вже підводиться сурма
І світла кількаярусні плятформи, —
 
 
Матерія – чи духа гемісфери?
Й повз рештки місяця, геометричний лімб,
У тишу-смерч, куди – ні тлін, ні зло.
 

ВІҐІЛІЇ LXXXIV

 
Ген – каганцями обрій – крізь серпанок, —
Нетлінного – у проминальнім кіпоть.
Пласти свідомости, де ночі вуглекопи —
Шматки порід. – Буття не знає впину.
 
 
Все – течія. Душа – із піни шпеник,
Що марно – з’яв проріджену сукупність,
Й піпетка розуму, з якої – ледь-ледь капне.
Життя – чи тільки вітер на припоні?
 
 
Речей і з’яв відхлинула тиснява,
Чекаючи в заглибинах, щоб – знову.
Посеред тиші – форм суцільний заник.
 
 
Та тільки де-де – плівочки озону,
І на все небо, мов крізь воду, – серп. —
Осяяння, а чи новий – ясир?
 

ВІҐІЛІЇ LXXXV

 
З туману все: Господар і житло.
І прихисток, мов крам – для шалапута.
Й усі «тепер», що так зійшли – на «потім»,
І нескінченний, кінцесвітній тлум.
 
 
В червоній мантії й короні ходить тлін, —
Ні обійти, ані – переступити.
І тільки голови – у петлях – з парапету,
Де щойно – коронований патлань.
 
 
В клітинах і умах – перебудова,
Аж світ закляк і не виходить з дива:
Руїни в роті, – в дух – драбини – пристрасть.
 
 
Усе, що досі – світло, зручно, просто, —
Кривавих туш – трюхикає вантаж.
Й парсуни, що – ненависти кортеж.
 

ВІҐІЛІЇ LXXXVI

 
Все плинне й стале – все пішло за борт.
Тінь від хмарини, де була армада
Блакитнопера. Тільки стулки з мідій.
Всі вісі, що свідомість, – шкереберть.
 
 
Усталене – на манівці – з орбіт.
Лиш гола дійсність, – акробат кумедний.
На видноколі – трюки старомодні.
Де пам’яті в повітрі – ген – гарба.
 
 
Зайшла речей і станів амальгама.
Нутра обличчя чи – трапецій Гума,
Що – існування спайки, – як мастило?
 
 
Суцільні зміни – за єдину сталість.
Що – вічности зазублений валок,
Де м’яко – з тіла – душу повели.
 

ВІҐІЛІЇ LXXXV

 
На два крила – доріжка і альтанка
І сизий – на дві стулки – обрій-кочет.
Повітря ромбами й трикутниками скаче.
Предмети стали звуком, що – так тонко, —
 
 
Від дійсности – єдина павутинка.
І коло – поглинальне і лискуче.
Під видимим попрогнивали кички.
Лишивсь хомут, що – марно – порятунку,
 
 
Та зір, уся на скріпках – речовина, —
Прозорі дріжджі й дріжджі, що – чавунні, —
І розуму стоніжка-непосида,
 
 
Що все життя – на вітровій посаді, —
Лиш – одним оком – ледь буття поріг.
Як вже згортатися і – порохом – пора.
 

ВІҐІЛІЇ LXXXVIII

 
Буття – не на китах, а на химерах.
Усесвіти – чи плівочки надуті.
Де тільки морок, як вдова бездітна,
Й без тіла хаос із обличчям мурим?
 
 
Що – дійсність – дійсність чи лише примара,
Де соску втілення – світ, немовля удатне?
У проминальнім – сталість, як нудота,
Що коливань не знає й перемир’я.
 
 
Життя – чи палець втілення мізинний.
Що – для розваги – пухирці озону,
І арки сну й сурми хризоберил.
 
 
Що тліну – ще не знає заборол,
Де проминального роз’юшений пацюк —
Зубами – вічности притлумлений мацак?
 

ВІҐІЛІЇ LXXXIX

 
Дорога? Чи альхеміка аптечка,
Де в колбах – демонів, що спухли ніччю.
Ще упирі на перехрестях няньчать? —
І зірка – за єдину відгортачку?
 
 
Повитикалися чуттів всі тички.
Між мозком і душею – колотнеча.
Літають – з кров’ю аж по вінця – ночви, —
Б’ють в серце. Світ із слини хоботочки,
 
 
Де в кожному – ще бісеня регоче.
Дорога? А чи пітьми – в пашах – гичка?
Ні голосу, лиш мороку щербини.
 
 
Ні світла, самі з сірки калабані, —
З-під пазурів – язик, стегно, рука.
Дорога? Чи кружляння світляків?
 

ВІҐІЛІЇ XC

 
Невтільного з матерією стик —
Всі двері в пам’яті, де навсебіч – розлука,
Та човен, що – потойбік переляку. —
Розвіяно дорогу і мету.
 
 
Нутро – зернин сліпучий волоток.
Що кожному покладено в колиску.
Сама душа, немов горіх волоський,
Що з нього осереддя виліта.
 
 
Площин двигтющих – тло і очевидець.
На березі лишились – цноти й вади,
Де небо ще на обрії – валетом.
 
 
Все – полум’я. Нема куди волати.
Затягнено на всіх світах очкур,
Й стрілки – униз – життя-годинникар.
 

ВІҐІЛІЇ XCI

 
Міня все форму. Відійшла людина.
Розвіяно енергії полову.
На боці світ – колеса гомінливі.
І течія – із пірамід щоденних.
 
 
Ляльки відлунь – на клунках – на майдані.
Де проминальности маля смагляве
Ще – на долоні – кулю кришталеву.
Не речі, а колодязі бездонні.
 
 
На цямрині – жовтки чуттів і суджень, —
Фасетний хлам, що – плавники – крізь сажу —
На стружці часу, де – з косою – Тесля. —
 
 
Матерію – у лещата затисли.
Лиш там, де простір – на акриду схуд.
Нове життя – новий підземний хід.
 

ВІҐІЛІЇ XCII

 
Від світу залишилися поруччя.
Скінчився вилов, і – порожній ятір.
Та поплавець, що плин речей троюдить.
І німота – чавунна і незряча.
 
 
Долина-свічка. Шкаралущі речень.
І обрій, що не зрушивсь ні на йоту.
Лиш проминальне почало роїтись
І заникати – від стрімких скорочень.
 
 
Єдине коло, що стоїть на чатах.
Хоч живчик тліну, вже слабкий, – нечітко
Ледь – над предметами, як смужка диму.
 
 
Самі шляхи. Й усі – у невідоме.
Крізь дійсність зизооку і цупку
Ще тільки смерть – іздалеку – ціпком.
 

ВІҐІЛІЇ XCIII

 
Як мало часу вділено людині.
Піщину вже назад у море змито.
Всі кедри спиляно. Кочовиків намети.
Ні щілини на крик в віках злиденних.
 
 
Життя – за ґандж. І тільки смерть видайна.
Від пам’яті – прогнила жовта шмата.
Каміння у воді – загусклий смуток.
І розум, як долоня, що – бездоння.
 
 
Ані душі, лише верблюд в повітрі
Сидить – навпочіпки пильнує ватру.
Коли на закрутах, що – силікат і кальцій.
 
 
Розвидняться поновно духа кільця.
По вирвах тільки пітьма, як фургон.
Та місяця хитається вага.
 

ВІҐІЛІЇ XCIV

 
Височина, а чи низин сукупність,
Що перейшла в прискорені частинки?
Невидиме у видимім – так тонко,
В мачині кожній – око телескопне.
 
 
Здається, зараз справжня дійсність капне
Із ложки, що у кухлику – сметану.
Все виструнчилось в рівне і чистеньке.
Шляк став алмазом, все криве й прискріпне —
 
 
На рибки-іскри у прозорім дзбані.
Хвиля пішла угору по драбині
І – замість місяця – півколом – на маруну
 
 
Серед суцільного лиття і завмирання,
І там, де тлін, що досі – з’яв ескорт, —
Все зовнішнє – ламка колода карт, —
 
 
Саме єство – без віжок і без шкір.
 

ВІҐІЛІЇ XCV

 
Як вибух, перегорнена сторінка
Життя. – трикутний в зябрах витин.
Посутнє – жодним словом не назвати.
З кришталю слоїк, – дно – сипуча рана, —
 
 
Вглиб по серцях мандрує, подарунок
Нетлінного, – лік на сліпе і вутле. —
У безіменне – все, колись – славетне.
І навіть пам’ять, як предмет сторонній.
 
 
Від видимого тільки цятки й звуки.
Що проступають з теміні, як вогкість.
Де простір ллється з розтяжних посудин.
 
 
Всіх розпорядників звільнили із посади.
Лише круп’є, що – тліну казино.
І з'яви, як порожні казани.
 

ВІҐІЛІЇ XCVI

 
У повсякденному – вузлами – надприродне.
Вже не повітря, а суцільні нори.
В прозору магму суходіл зануривсь,
Відрікшися пов’язань і споріднень.
 
 
Ще видиме – перекупка огрядна.
Що залицяється на брамі до жовніра.
Все глибше серце закидає нерет.
Де тільки з’яви вутлі і марудні.
 
 
Пересувається униз громаддя срібне.
Там, де – півколом – рештки низькопробні.
Духа лоша на світ прийшло у стайні
 
 
(Серед несталого єдине, шо постійне)
Й, не зрушившися, на всі боки біга.
Випростуючи згорблене й убоге.
 
 
Де рани, і загоївшись, болять.
На грудку – світ. Ніч, як туман з боліт.
 

ВІҐІЛІЇ XCVII

 
Слід. Вартові безвухі і безроті.
Що – верхи – на хортах із нашатиру.
Крізь випарів рухому арматуру —
Речей нутро, як полігон розритий.
 
 
Садили світло, а зійшла отрута.
В палацах вже випасують отари.
Буває – й катеринка – неповторне.
Мачина в мозку, що – рипить, як ретязь.
 
 
Всі пристані, де ше життя завійне,
Ввіходить в звук, неначе в ванну хвойну.
І відступа назад чавунна мряка.
 
 
Таважчейти. і все хисткіші кроки —
Лиш поторків пригаслий хемотрон,
Що – сутність, наче деку, що – без струн.
 

ВІҐІЛІЇ XCVIII

 
В однім човні – володарі й раби.
Що ловлять на поверхні сердоліки.
Близьке таке учуднене й далеке.
Світ інший в цей світ отвір прорубав,
 
 
І мілина пливе, мов корабель.
Звільняється нутро від слизу й шляку,
Й зір, як факір, – на цвяхах із пилюки.
Що досі – тільки власну худорбу,
 
 
Отримав звуковимірні суглоби.
Свідомість спрагла світлового хліба.
Де кузня зла – і хижки, і палаци, —
Й смерчі замість буханок на полицях,
І від життя лиш – де-не-де – пилок.
Та обрій-серце – з-під ламких сполук.
 
 
Листок на вітрі. – як єдиний лік.
 

ВІҐІЛІЇ XCIX

 
Долина скручена у тишу трубну.
Лише струмка стирчать пласкі долоньки.
Де звуку нерозорана ділянка
І лінії лежать в кита утробі.
 
 
Рух – без ядра, і крила – без потреби.
Зійшло на царство – нетривке й маленьке,
И усе, як на дитячому малюнку.
Єдиний місяць, наче коник, стриба.
 
 
У прожилках, де відсвіти стручкасті.
Промацується краєвид безкостий.
Що урвишам затявся догодити.
 
 
Та захлинувся, зведений на дотик,
І власне тіло тягне з-під колод.
Все очищається від плівок і полуд.
 
 
Тарілка з пітьмою, де тане й тане лід.
 

ВІҐІЛІЇ C

 
Мов корок на воді, очей куток,
I м’ясорубка метушні нечинна.
Де кожне – свій ковчег і своє вчення.
Що сіє зерна чаду й блекоту.
 
 
Лиш сум – стоніжка срібла – цокотить.
Униз гадюччям поповзло мовчання.
І ні опори, ні стежок – ні в чому.
Колишню велич зжерла мілкота.
 
 
Життя, яке – по горобцях – з гармати,
В калюжу сіло й – дошкою – гармидер, —
Білизни купи, що напрали пралі. —
 
 
Із ладу вийшов застарілий прилад.
Пустивши з димом батьківське майно. —
Ніч. З гілочкою голуб промайнув.
 

ВІҐІЛІЇ СІ

 
Цей шлях, що досі тільки в світло вів, —
На спалах-ступу з бабою Ягою.
Все сходинки, і кожна – апогеєм.
Ланцюг подоб, – поруку кругову, —
 
 
Жере щомиті повсякдення вовк,
Й душа, в плин замурована, нудьгує. —
Пустеля, що була оливним гаєм.
Купки вапна. Пирій і кропива.
 
 
Майбутнє ловить рибу у минулім.
Нетлінне – на минуще – проміняли.
І зовнішнє, лапатого прибічник,
 
 
Вимахує бляшанкою й не бачить.
Як – пуп’янки із швидкісних порід.
Ще крок – і ціль, та нескінченний ряд.
 
 
Що оприсутнюючись, умира.
 

ВІҐІЛІЇ СІІ

 
Все далі від мостів і перехресть,
Де ланцюгів роз’єднуються ланки.
Світ випорожнивсь, як бензоколонка.
Глухими річищами – тільки пам’ять-рись
 
 
Посеред з’яв – на хвильку – топче ряст.
Всі сходинки – то ядерні ялинки.
То – з віддалі – колонами – з малюнка.
Проконсула промовою – із ростр.
 
 
Трикутник хаосу, з м’яким ядром мелодій
За підмурівок чисел, зору, ладу.
Де морок люками димить, як люлька.
 
 
В одній руці – палеолітна лялька,
У другій – всесвіту прим’яклий баклажан,
З парсуною, як виріб Фаберже, —
 
 
Життя чи з пляшки випущений джин?
 

ВІҐІЛІЇ СІІІ

 
Заходить пітьма на останній тур,
Заки прозорість – на всю міць – підкопом.
Підводні догоряють смолоскипи.
Замість предметів вже самий пунктир.
 
 
Одягнений у рибу воротар
Гаком роз’єднує клітин сукупність.
Чека, де зірка з шумовиння скапне.
Овали закладаючи в етер.
 
 
Вже від подоб – лиш плівки із западин.
На зламах – морок перестав сопіти
І – черево коняче, – як еклогу.
 
 
Здавалось, – сила, та вже ледве клига.
Без бою здав загати і кутки,
І призму серця, й зародки в жовтку, —
І в смерть, як в іншу дійсність – під котком.
 

ВІҐІЛІЇ СIV

 
Поволі – оселедець – ночі пруг.
Прозорий шлях – попід роялем мрячним.
Пружина газова – з опук морочних.
І рибні кістяки надій і прогр.
 
 
Слимак у дверях, де щити із спраг
Надвіяні в тернисте і незручне.
Розлога склянка із струмків трирічних, —
Вапна галуззя, що лягло під прес.
 
 
На складові частини, як ракету,
Світ видимий, де відсвіти рукаті
Згортають – з недовтілених – прибуток.
 
 
В труну – дрібне. Останній цвях прибито.
І домовину залива асфальт.
Все пересіяно. І на дно моря – фільтр.
 

ВІҐІЛІЇ СV

 
На кожнім віялі палає гнотик.
Що – серпантину – на весь морок – лижну.
Молюски світла – вимір протилежний.
Молодика не встигли розігнути
 
 
На клюски тиші. Й сторч – поля магнітні.
Внизу кисіль в шоломах харалужних,
А в порожнинах – спинки від муляжів.
Оббілували, що ішло в багнети.
 
 
Й екран-яйце – найменший серця прояв. —
Матерія в тяжких сполуках пріє,
З молекулі витягуючи птаха.
 
 
Та покищо на всіх площинах тихо.
Земля ще в горлі, хоч за складом склад —
Невтільне – по кристалику – крізь скло.
 

ВІҐІЛІЇ CVI

 
Клітини пітьми навсебіч ростуть,
Де проминальне – гірко – принцип ленний.
Лиш де-не-де – в ярах – жовтки відлуння.
Забуті всі дороги, всі мости.
 
 
Все важчає стіна з живих істот.
Краплини жовчі, а чи кришки ліній?
Замість світил – самі роти захланні.
Тлін – лави прорідив, як супостат,
 
 
Й на дошці з’яв – нові слова й народи.
Лише чуттів ще викопне знаряддя,
І шепоти, і схлипи, й нарікання.
 
 
Всю ніч гінці – невпинно – піші й кінні.
Що – на тарелі – долю, як макрель.
Вісь роздоріжжя. Й поле з трубних крил.
 

ВІҐІЛІЇ CVII

 
Усю блакить скрутив радикуліт.
Проклавши в м’язах додаткову чутність.
Овальне світло вже стоїть на чатах.
Не місяця задавнена кила.
 
 
Що з-під небесних провиса колод,
А невимовного термітні чоти.
Що пробують нових площин навчити.
Де ще земного діє арбалет
 
 
І під ногою все душі поріччя. —
З мачини кожної у надглибінь – поруччя.
Хоч плівки і подоби очманіло
 
 
Ще пробує – за безцінь – світ-міняло.
Що тачку втілень, каторжник, везе, —
Закаляний у вічність, як в мазут.
 
 
І за водою, де ніщо – назад.
 

ВІҐІЛІЇ CVIII

 
На лезо – слух, аж сизо; погляд гострить
Передчуття, де – ледь земля прочахла.
Всі маяки – ганчір’ям – у панчоху.
Вже інше світло, хоч вогні – й не густо.
 
 
В обвід каналом – з кола – як чугайстер.
Ще пам’ять-серп, – зідхне і карк почуха
Й, не доторкаючися ні до чого,
З ламкого плину – вітряки суґестій. —
 
 
Коня і вершника надвіює в гітару.
Що, не вмовкаючи, на всіх щаблях гуторить
І кожний вимір – двічі, як папуга:
 
 
Життя – тривке. Та найтривкіший пагін.
Що – шальки духа, де буття-хвалій.
Проклавши шлях, на манівці звело.
 

ВІҐІЛІЇ CIX

 
Суцільні втрати, – й збільшується ряд.
Чуття – як застарілі ундервуди. —
Пора нових клітин і родоводів.
Все, що стрибками гнало уперед.
 
 
Застигло в русі, зупинивши гру
Кришталиків, і відсік льодовитий
Став крізь предмети жовтим повівати.
Наближуючи до тривких порід
 
 
Всі прорахунки, зриви, настанови.
Й там, де здавалося: вже, як стіна, він,
Облогу знято, і – на брухт – гармати.
 
 
Лише свідомість – вогник, нетля, митар.
Де з пащек – то отрута, то – кармін.
Ще – путь, не випускаючи керма.
 

ВІҐІЛІЇ CX

 
На дно – в ніщо – залога й капітан. —
Міняє дійсність приводні паси.
Подекуди ще кратерки пісень,
Де зовнішнє, – безногий копотун, —
 
 
Ущелину, – там – на скарбах – пітон, —
Нетлінних рік, осяянь і підсонь.
Єдина брама, де – ні чин, ні сан —
І – ні пустелі, ані мерзлоти,
 
 
А тільки морок, ще беззубий цмока.
Що – простору клявіятуру з маку,
І – від серпа – саме лише держално.
 
 
Що – по жарині – мозок, серце, жили. —
Ковтнуло світ – і форми запива.
Тлін – чи щаблі, що духа заповіт?
 

ВІҐІЛІЇ CXI

 
Навколо порожнеча, як нарзан.
Все далі – ціль. І тяжча й тяжча ноша.
Яку й не помічалося раніше.
Вже чути: зуби – в серці – час-гризун.
 
 
Здитинів світ, склади без слів верзе.
Всі береги і пристані минувши
Й нічого не навчившись й не пізнавши
Під місяцем, що, як кривавий зонд.
 
 
Намарне в спирт, мов ембріон, минуле.
Самі нулі – на місці сліз – в аналах.
Й на плівці з’яв ще спалахами юрми:
 
 
Одні – скидають, інші – шиї – в ярма.
Мигтить екран, і дійсність, як тапер.
Та з боку смерть, що – листя, мов тапір.
 

ВІҐІЛІЇ CXII

 
Можливо, цей світ тільки рештки-мутри
Світів невтільних, прапорець анодний.
Де вхід замуливсь до площин зігнутих.
Як мило – в воду – час-реаніматор
 
 
Минущого, що – тліну міномети,
І від життя – самі піщані надми
Між купок мрій і сподівань зогнитих.
Стерню з неону до основ розмито, —
 
 
Цикади аж в Ереб позалітали.
Душа з-під хвиль – надм’яклий Капітолій, —
Мов корок – з виру – й далі в сяйво кволе
 
 
Над плазмою, що – в форми, як в обвали, —
Платіжний – в межах втілення – балянс. —
Було життя так, наче й не було.
 

ВІҐІЛІЇ CXIII

 
На всю свідомість – звукова пила.
Що – то скорочується, то – на посмик – довша.
Світ віддаляється, тепло віддавши,
По купинах зі щему і відлунь.
 
 
Все зовнішнє – в такий липкий полон. —
Шлях, а чи – свічка, на яку – подувши,
Де мозок, верхні з’яви – прорідивши,
У почуттях загруз аж до колін? —
 
 
Мов – крізь друшляк – і радість, і гризота.
Ще тільки пам’ять – клаптями гризету.
Чи й вічність – тлін, що поскидав оздоби? —
 
 
На перехресті – небуття подибав,
В осяяння упрягся, як в озон,
Й віз існування в присмерку везе?
 

ВІҐІЛІЇ СXIV

 
Не серце, а пізнання ветхий корінь —
Крізь проминального крихку одежу.
Що намагається межу буття подужать
І – піраміди зла пітонношкірі.
 
 
Сплять всесвіти, як на жердині – кури,
Над присмерком, що – існування діжі.
Вдягають воду, наречену дожів,
Де нереїди й досі – над Ікаром.
 
 
Параболами – смерть, – весільна сукня.
Чекають, заки вся вогнем просякне.
Щоб на заручинах не паленіти. —
 
 
Ще тільки б – серце, яке світом нудить.
Щоб не летіло притьмом на вогонь.
Де небуття кораблик сновига.
 

ВІҐІЛІЇ CXV

 
Усі опорні пункти, як пінґ-понґ.
Що – траєкторію – в осмерклий смуток.
Сургуч заземлень – крейдою – розмито.
Лиш де-не-де – коралові стовпи.
 
 
Розкрилася рівнина, як тюльпан.
Де шлях – частоти видовжені й мертві.
Що інколи – обвуглені штандарти,
Та обрія напівпрозорий пень.
 
 
Єдине серце – світлова тростина.
Що от-от – серед мороку розтане.
Ще заки місяць – інструмент ударний —
 
 
Плакучі перли – з мисочки – задурно.
І зірка в далині, як надгортанник.
Над язиком, що – ракурс нефортунний.
 
 
Не краєвид, а живчик, що вже – фриз.
Так – слово – серед попелу із фраз.
 

НАТЮРМОРТИ

НАТБРМОРТ ІЗ ТАРОКОМ

 
На таці – торт в кришталиках, вергун,
Сім коржиків й інжир в ажурній мисці.
Дитячим почерком: «Сцевола Муцій»
Й рахунок ще не сплачених боргів.
 
 
За тортом не завіса, а орган
Із желятини, – довгий м’яз без моці, —
Озону шлях крізь порожнини маца,
Що вже – от-от – з надтріснутих легень.
 
 
Вода в тарілці – розтяжна і гола, —
Сторч – відкриває невідому галузь:
Клепсидри, що, як тісто – із могили.
 
 
Над купами розгорнених церат.
Де малахіт, що в’язнем – ще торік. —
На таці – торт – й рука, яка – тарок
 

НАТЮРМОРТ, ВИДОВЖЕНИЙ ЛЯҐУНОЮ

 
Вахляр, зі шкіри маска, запинало
Й букетик – зі стрічок – минулорічний.
Що в дзеркало ввійшов і, як заручник,
В підводному, що – цвіллю весь, – пеналі
 
 
Без власника. Нащадки запаніли,
Й по той бік скла лишився світла речник.
Що загубив – цидулку від наврочень. —
Коринкою в завулку сипонули —
 
 
І від веселки в жмені – окоренки. —
Й каналу щелепа, що – золоті коронки,
І – ген – маяк, – серед калюжі – ібіс.
 
 
Що порцеляновий штовхає глобус.
Та інколи – з вікна – крізь німоту
Сліпих століть задавнений мотив.
 

НАТЮРМОРТ, ЩО ПОДОРОЖУЄ В ЧАСІ

 
Сіль. Пляшка, як рухомий лябіринт.
Розтята дзиґа. Тиньк, що від ремонту.
Ще куснями на грубих фоліянтах
І вин – в гірчичних плямах – прейскурант.
 
 
В надбитій склянці слимаком – корунд
Всі відблиски розклав на елементи —
Й параметри – на всі опорні пункти.
Аж сам собі – поздовжний конкурент,
 
 
Бож світло – всі кути, як філоксера.
Й горлянки, що чекали еліксиру.
Із інших вимірів – ковток фатальний, —
 
 
Відлуння фіялкове й неутульне,
Де обрис дійсности вже на три чверті сповз.
Щоб світ – з нуля – між двох конічних павз.