Текст книги "Базар"

Емма Андієвська
БАЗАР

ПОЕЗІЇ

БАЗАР НА МЕЖІ СНУ

(Поема)

 
Весь – від китів до попелиць,
З усіх полиць, з найменших шпарок
Товстим вогнем горлянку шпарить:
«О, виглядом не помились!»
Струмують душі й з-під поли,
Завинувсь в кокон краєвид.
Кліткують плоть, нутро і вид.
Пльоткують – лико з лиць у кадовб.
О леле, видмухом – чекати,
О леле, полиском – вщухати,
По вінця в присмерк попелищ?
Дороги інші пролились
Обабіч галасу й хули,
Де в сонця світловій калоші
Добро і зло до брів полощуть,
Щоб сходив присок з зайвих спрощень.
У вусі – помідорна проща
Розпростує плащі і площі.
Дідок краєчком неба диба:
«Диво моє юродиве,
Та куди ж ти дивишся?»
В роти і пащі літо ллють
(Зір жабуринням рознесло),
Одне лице об’єднує два тіла.
Гляди, базар ударить з тилу,
Оновиться з багна і пилу —
Не винесеш і голови.
Базар клітина ясновидь.
Базар незримих перевершив
І дивиться через рукав:
Над глечиками з молока
Пливе сновидь плакучий вершник
В пошитім піджаку з легень,
Цибатий грім за ним іде,
Джмеля притисши до грудей.
Все небо в потрухах.
«Розруха!» – волають ридма.
Рев і регіт. —
«Лови, лови!» – лукавства крілик
Відкрив стіну всевиддя з крелі
(О, прірва остаточних окреслень!) —
Війнуло холодком і хлором —
Базар метрові дрофи вкрили.
Повз ятки, повз світи сідух
Летить вогнеступальний дух.
Базар морське підводить вухо.
Під жовті вибухи задухи
Під парасольки плинний дах
В’їжджає лінощів підвода
(Розвиднилось на всю губу).
Базар підошви погубив
Від світлоносної ходи…
Щавлеву гриву грім підводить,
Щоб воском зір, і в попіл вади —
Нехай крізь вату слух приваблять
У вилив проміжної мови.
Безмежність – мозку довгі милі.
Медузну дійсність спалах меле
В сліпучу нерухомість мальви
(Не зупиняйсь, живцем бо спалять!).
З кісток на світ вирує піна.
Базар занурив в серце палець
І творить трепетне із пилу:
Зі скойки виникають леви:
Несуть за кільця довге око —
Для скрині сну справляють віко.
Снують жовтки через провалля.
Копита, лапи жужмом валять,
Тіла струмують, охри вилив
(На людство світову облаву
Сипнуло зі шкільної лави) —
Базар горлянку чорним лоєм —
В нутро світанків, в тиші злам
Буття тримають на вузлах,
Аж юродивий за юрбою
Із пазухи себе виймає:
«Нехай охайністю облають,
Назавжди весь до дна тобою,
У невагомість, в невигойність,
Язик, що обернувся гіпсом,
Прийми засліпленого гостя!»
Базар летить і в леті гусне.
Фугасом гасять плоть і душу,
Зозульні друзки сну додавши.
Базар свідомість кренделюе:
Там – спалах сну, там – деревію,
Там смажать пиріжок в олії,
Перекупки на світ волають.
Хто їде звуком, хто – волами,
І душу з тіла крик виламує.
Крізь високосні башти жому
(Базар весь приском напружинивсь
І просторікує ножами)
Якийсь голісінький віщун
Утробою в трубу віща:
«О дійсности оманне дійство,
Тобі по вуха весь віддамся!
Всю душу, помисли – дощенту.
Всю пам’ять, – дошками, дощами.
О вихор невимовний щему,
О радосте, хрящами щит,
Віками в помислах лящи!»
 

БАЗАРЕ, ТИ?

(Поема)

 
Спорідненість: зі сну споруд
Споруджено волове чудо.
В закутини душевні чути —
Крізь натяки, із роду в рід,
Пекельний, ніжний, – ніжок ряд
Відсвічують на видноколі,
Так унедійснивши довкілля,
Що помацки душа і тіло.
Базар, не знав тебе ніколи,
Не знав, що ти з усіх околиць,
З усіх клітин, зі сну, з окарин,
О світе мій блаженно-карний,
Розкраяний від голосінь,
У віддиху рядном осів
Й родовища ридальні ласки,
Що з пучок бульбашками луска, —
Тверезість – вітром, розсуд – вплав,
Вогнем вигнань розколисав.
Спорідненість: небес осу
Ведуть на срібнім мотузку.
Базар, моя єдина доле,
З твого вселенського подолу
Подоланий долаю прах.
Базар, суниці на устах,
Наставнику Страшного Суду
З плечей не крила, а мости,
О, як тебе губами чути,
Весь чатувальник, Боже чадо,
З мечем у хащах самоти!
Смерчем зі шкіри пророста,
Базаре, весь тобі свіча,
Весь пригорща! З золи свічад
Гріхи всі кров’ю відпущу,
Хай паросток ребром в очу,
Сліпучий сніп, що ріки риє!
Базаре, мій утробний раю,
О, мозок, що потоп уроїв,
Весь воскресальним по дощі,
Нечуваним ніде ніколи,
Що втілилось – і все навколо
По вуха: «Ти!» – лернейське чудо,
О як тебе губами чути!
Базар крізь заграву чуття
Буття і небуття мірило —
Вогненну губку вставив в груди
(О радости рухомі руди!),
Так дніло, що душа вмирала.
Базар, блаженство окаянне,
У вигуках, як в чорних плямах,
Що демон здибив полуденний
(Увесь суцільна віддаль, зміна),
По горло весь в твоїй долоні!
О як тебе в рослинне мінить,
Де серце й розум по коліна!
Тобою вдавлений в бездоння,
О диво, видовжене в думку,
Задимлене, глухе, єдине…
Прощально молодик надії
Продовжить світлові надої —
Базар зі світу, ніби з ванни,
Розлігшись задом наперед,
Плачу гойдає очерет.
Спорідненість: плече в плече
Тече початком всіх речей.
Віщує щастя на весь віддих,
Горить в верейках жовта вата —
Конини конопляний витвір.
Світ в баклажанних оболоках.
Крізь мокрий морок переляку
Світає бильце богозвуку:
В урочищі душі по лікті
Вирубують сумління з м’ясом —
Невтільному теслюють місце.
Підставив розум, груди: Нате! —
Сокирами рослинний натиск.
Наврочено: вируй довіку
З амеб до богочоловіка.
З усіх подоб, із втілень, видів
У скойку світла дійство мостять
(О дійсносте, із мосту в воду!)
Тьмі щеплять помідорну ноту
По краплі, по ковтку, по нитці.
І тільки стільники в повіках:
«Базаре, ти?»
 

БАЗАР – ПОРУЧ І ОСТОРОНЬ

(Поема)

 
Від свята відсвіти ідуть:
«Ти справді ти, ти дійсно тут?»
Щоб ні ступити, ні пройти:
«Жерун буття, обітниць пуп,
У пута – низ і висоту!»
Крізь помахи, слова, літа
Глухих падінь, лунких літань, —
Вузлом із осетра і ножиць —
І світ навпіл: молюска ніжність
Струмка легеню в попіл нищить,
Щоб поверхом рослинним нижче
Спокутувать кулясту множність:
«Сточили хмару хробаки,
Краплину видовжу в ріку!» —
І до стеблистої щоки
Жучок протоку приточив
Так м’яко, що ніхто й не зчувсь.
Погоди плавальний міхур
Ліг відпочити на мохи.
Одбігши вух і личаків,
Зорю везуть на слимаку —
Мчать спалахи на патиках.
Забувши циркулі і межі,
В патьоках тіста і в молозиві
Базар на боці бабок множить,
Стіну піднявши за волосся.
«Ти справді ти, чи так здалося?»
В зелену лутку з лотоків
Являють хлястик пелюстка.
Забувши первородний темп
(Що діялося на мостах!),
Грозою аґрусовий тиньк —
Задухи помсту й тісноти, —
Пласти природи пролистав,
Ластами ляпаючи з тумб:
«Ти справді ти, ти дійсно тут?»
Щоб просвітами німоти:
«Не та хода, не та мета!»
Із пісні вирвано мотив,
Що коней колобком мете.
Не зупинити те, що коїться.
Потоп? І до води звикають.
Метиловими язиками
Базар від себе відрікається:
«Нехай заказано законом,
І з-під замка нутро докину». —
Жмутами м’ясо рве зі спини:
«Ти дійсно ти, чи тільки спомин?
На купу розум, тіло, пам’ять, —
Нехай на перехрестях палять,
Новою плоттю вдягне подмух
Із попелу, ікрою спрощень
Воскресши на очах зі споду:
«Стіна – стіни зазнає спротиву!»
Й ніде нікому не в кунах,
Що, виживши, живцем кона,
З очей прозорі халабуди…
Стоїть пейзаж, налитий в бутлі
Двигтять рослинні ринки збуту.
Набік молочну плівку будня —
Й комахокрильний всесвіт дудлять.
На обрії в чохлах майбутнє.
Каркаси, полум’я хребти,
Що з хрустом з місяця ростуть,
Базар по каннах розметав:
«Нехай в наперстку зорі сплять,
Нема напарника літать,
Самі папуші і осли!» —
Буття із діжки – питуном,
Весь мерехтом – і потонув.
Озерні лепехи посли
На лапах спомин пронесли,
Надсипавши в росу паслін, —
Й по той бік. Тільки вогкий слід.
Кривою в кровоносну гру
По серце, по колодки вгруз —
Сліпучістю білків і гроз,
Назавжди, так увесь нараз,
Від світлоносної зарази
Безсилий глузд, золою розум,
В сліпі кути ковтком розносить,
Зустрів – і захлинувся навстіж:
«Ти здійснення чи слуху витвір?»
Огуддя гублячи і первні
(Надмірну проявивши ревність,
Зворотного домчали рівня),
На паляницю – Суд Страшний —
Летять на дудці хирляки.
Розтявши душу, дух левад
М’яку виделку вилива —
Звиса з виделки голова:
Веде на царство половин,
Де гусінь губкою з трави
Здіймає міхи воскові
В світи зернин і заковик,
Де кущ-хижак, глибин тварина,
Весь мацальця, іде по ринві
І покришкою трощить ранок.
Завинувшися склом від реву,
Назавжди узаконив зриви,
Що в навіженість наріка…
Хоч як тебе я не зрікавсь,
Базаре, ти з усіх лукавств,
Із вироку, із кости й крови
Відкраяний (і крицю кривдять),
Із розчинів, як нетля з пам’яті,
Навіки в застінки – злопам’ятний,
У піжмурки, у навтьоки….
Зелені плями на руках.
Рай цвіркуновий на жовтку
На капустяному листку
На похваті у холодку.
Збіговисько лопатекрилих,
Ластатих вій, обрубки вимірів,
Розплесканих пластами вимерлих
В таке завершення світів,
Що тільки присмерком світать,
По той бік світла й сліпоти.
 

КРИВА З БАЗАРІВ СТРАШНОГО СУДУ

(Поема)

 
Все верещало, в дудки дмухало,
Вздовж помислів клубками їхало —
Крізь люстри нюху мчали віхоли:
Являли суть речей уперше —
Свідомість – глибше, зором – ширше.
Підперши небо, коні в лялечках
Глухих віків на слух віддалені
(Щоб відстанню, щоб нероздільно).
Крізь ребра дріжджі гнало дошками
(Вганяло й краєвид в задишку) —
Зникали втілення невдалі
І тільки де-не-де, мов спалах.
Дощило каганці додолу —
Невмістний зміст предмети дужав;
Підводились живі й задушені,
Повітря тисли, тістом довшали, —
І підступом (о поступ дужих!)
Ішов Язик, чавив підошвами
Тіла – сферичні і поздовжні,
І подушками водяними
Слідом сліди, щоб не здувало.
Ішов Язик, як простирало
Надрубане, що все стирало.
Текло і хряскало від стулок:
У пітьмі ляпало, листало,
Ніяк не обернувшись сталим. —
Частини світу проростали.
Де сутністю подобу змило, —
Розбризкавши сиру палітру, —
Мов кишку, бульбашками вітер
Напхали: «Хай озоном зветься
Все те, що в чвал, несамовите,
В тісних подобах зимувати
Це тільки плач і сумовитість». —
І вже нутром, як оком, видно:
Де мороку драглисте тіло
Над головами просвистіло
Й людей – в копиці, лунки, яруси, —
М’ясисті грому парасолі
В уламках світла порозсілись,
В крохмальних крилах крихти єресі:
«Час круглий, все було майбутнім,
Минуле має ще відбутися!» —
І вже не наздогнати дива.
В човні без дна пливуть рибалки —
Із рота вермішеллю далеч
На той бік в невагоме давить:
«Через білок подать рукою!»
Та біль, як безвість, непокоїть —
І немощі, і неприкаянні.
Маленьких кривд худющі каїни
За ворохом очей зникають:
Ведуть видовища з водоймищ —
Чавунні двиготять обійми
(З крил сіють присок поводища:
Подвійним жалом сутність диха),
Над вухом вибивають днище:
Ніч. Краєвид лежить без денця,
З нутра – гуртом і поодинці
Кіннотники і піхотинці.
Хитаються і в русі худнуть,
Їх тістом вгору підпихають,
Де язики тріпочуть сходів
До невагомих жител, сходин —
В своє продовження відходять.
Накривши місяць осокою,
Рибалки в мозок просякають
(Так в тишу каня крапле з даху):
«Через білок подать рукою!
Пожежа в кожнім крені криється,
Не човен – суть, у вусі – крильця»…
На повний зріст з усіх закрутин
Виводять воском плинну скруту:
«Підшкірний зміст речей відкрито —
Кістяк трави, що все віщує,
Тваринний дух, що в снах ночує,
Тваринний віддих форми булки
На хідниках століть забутий,
Що вглиб росте, весь мочка, диха
З-під ліктя розвилками лихо,
Залякуючи слабодухих:
«Хоч в оці прорубай продуховину!
Хай з ока пуголовки, в плазму
Хай звук, щоб тільки відсвіт пізній!».
Спочили. В існуванні павза
Осінніх травників і спізнень.
Червоне ллють. Усюдисуще
Бородавками грому в пущу
Спускається, де всі трепещуть,
Чекаючи земних очищень.
Скрізь тільки шелести: «Невчасно!»
Та часом шугоне удод:
«Вогненних порхавок ведуть
Гієратичні з’яви-числа,
Рятуйтеся!» – і духа паща
В каменоломнях серця свище —
Підважує жувальне диво,
Що спиною, як ротом дивиться
І кінські лялечки видовжує,
Усіх речей кінці віддавши.
Вздовж слуху тельбухи лежать. —
Крізь Суд Страшний іде межа.
Волають мертві: «Поможіть,
Живі в повітрі, як наждак, їм прощено, а ми —
нужду!»
Кістяк виводять із ожин,
І він, як полум’я, біжить.
Крізь Суд Страшний іде межа,
Де ніч. Сторожа в Гаражах
Приймає піших городян,
Частуючи їх баклажанами
(Думки їх, як стоніжки тіло,
Розносять ніжками світила).
Мов рибні пухирі, лежанки
В повітрі плавають. Пружинить,
Куди не стань. За карк жуки
Тримають віщувань щоку,
Що на весь обрій – й не вщуха:
Відкривши в потойбіччя льох,
Сидить і думає за двох…
Кістяк струмочком протіка
Через прихудлі хідники.
З кривої сутність пророста,
Зазнавши вимірних утрат
(На три легені ділять твердь).
В човні без дна пливе рукав
Й всепоглинальністю ляка,
От-от буття основу збурить —
Як лід, яйцеклітини бурі
В листках. Пороки, баржі
Сторч в’язками людей, як спаржу
(Усе зробилось глибше, ширше).
Кістяк (невговтні ягід поршні —
Дитинства вісь, де вухом чулим),
З рослинного звільнившись боргу
(Корчем по ямах з кіньми чаливсь),
Помчав зорю, – і світом вторгнень
По горло трав голосники.
Кістяк двигтить і не зника, —
Весь в слимаках, що простір сіють.
З хребців росте рулонне сяйво.
Де було сонце – купка сіна.
Поземний зміст речей посунувсь
І з хрустом покришки: «Насильство!» —
Сліпучого страшна озія
На всю свідомість лунко зяє.
Кістяк двигтить і не зникає.
Біжать йому із вух шляхи,
Він їх у скриньку запиха —
Болотяними табунами
Його в повітрі обминають:
«Минає все. Усе минає».
Час круглий.
 

ШПАРКА В ПРИРОДІ

 
Тривожить трави ранній травень:
«Пуститись берега б щосили!»
Гойдаються рослинні трюми.
Як важелі природи стримать,
Що дух і плоть з плечей зчесали
В болотний крик: зелений мозок
Палає з конопляних мисок:
«З усюд – сюди, пилком умийся,
Прожогом, вщерть, не полінуйся!»
З хрящів крізь розтин полуниці
В траву, як в діжку, нахилявся
Хрещатий травень, ложка в грудях.
Мигтіли трави, лиця, рядна,
В вогненних фартухах обряду
Жуки виносили з огудин
Губате немовля-погоду.
 

ДІЙСТВО З ДВОМА ПЕРВНЯМИ

(Поема)

 
Дівчина – в кожній руці горня.
В кожнім горняті – вихор
(Жовтками дихати —
Віддих завбільшки з хату).
Дівчина – лихо?
Дівчина – рятівниця?
Крізь мури дивиться
Провісниця сну
(Сну міхи
Такого розмаху,
Що в інший розтин
Чуття і розум):
Вогненний міхур
Пітьму витовкує —
Сну морока:
Задовгі зображення мороку
В хвилястих ночвах вимочують —
З мокрого пурпуру
Сліпучі куріпки випурхують —
Від блиску млосно і парко.
Куди не ступи,
Сонного стопу
Драглисті купи.
Із ринви розріджена папороть
Лунко в полумиски крапає:
«Затисни в жменю зерно,
Й біжи, не озирайсь —
З кропу ропуха-зоря
Живність рухому жере»…
Так душно, так тісно від крапель.
В розірваний зір без підпор
(Хруст оболонку скріплює)
Хребтами викочують парк.
У парку лав довгі ряди —
Суцільний м’якуш
Із полуниць і динь:
Хто пробує на лаві
Посидіти або м’якуш попоїсти,
Одразу ж сивіє,
Робиться попелястим,
Замість тіла —
Вузенька пелюстка —
Світ комахи:
Лапки і вусики.
Зернистий спокій
Рівняє живих і мертвих
Озерним миртом: «Мир вам!»
Весь сон із піни і стулок.
Дорога, мов око, полискує.
В повітрі плюскіт:
З завихрень лелека-погонич
Крізь свідомість
Буйволів гонить.
Обабіч женці навіжені
(Зі спини гребні і зябра),
Зціпивши бивні і зуби,
Небо похапцем жнуть —
З-під серпів
Жовті жолоби,
Кожний жолоб, як ложка,
Тіло човником ложить
(Грушею жовч:
«Ти дійсно жив,
Вибранець із мужів,
На місці крил – калюжі?»)
Скільки зору – вода
Без жодної вади.
В воді згустки: ріки-колоди.
Забувши міру і вимір
(Живцем так вимріялось,
Хоч ти умри),
Слонів по колодах водять:
«Хліб і сіль
Ваша оселя».
Щоб ліпше свідомість розвиднілась,
Скабами зменшують віддаль
Ті, що не видно:
Звідусіль корописті долоні —
Плину витріпують триптих,
Щоб сплески стихли.
Сну піддашшя
Щомиті довшає —
Птах-ятір,
Сипучою аркою пазурі,
Плющить пазуху,
Горло мне:
«Все, що мина,
Явлю незмінним.
Нехай зажура
Шафранним жаром!»
Слух половинить
Оливою коливань.
І вже від птаха – твань.
Ступінчасте видиво
Із туби видавлено
(Дмухнули лососеві труби):
Дно сну полетіло в провалля,
А звідти обвуглене воло,
Аж нічим дихнути.
Ніздрява днина
Наповнює рівнину.
Дехто між бабок гине,
Не витримавши перегонів.
Бганка із м’яса
Людей вихлюпує
Окремо і купами
В охрову купіль.
Намісник місяця,
В лопусі обполісканий, їде в колоску
Завбільшки з колиску.
Серцем полискує.
Суцільний виспів,
Суцільна радість,
Так навстіж груди.
З грудної клітки
Стручкаста гроза —
Ні містка, ні кладки.
Червивий вивершень вершник,
З боків перепілки випурхують,
Коло завершує.
Навколо шершні.
Їздці без вуздечок, наритників,
Основу сновиддя вирівнюють.
Предмети линуть угору.
Усе таке прозоре,
У ґрунт, наче в хвилю, занурюйсь —
В калачики в’яжеться тиша.
Аж тут серед затишшя
Метушня:
Бовдури-туші,
Позбавлені тяжіння,
Крізь сон простелюють пляж:
Стрибками стримують стеливо,
Щоб не розтало.
Навколо імлою і милом.
В повітрі купальники линуть,
Видовжені в линви.
З підземного млина
Сиплються лікті й коліна
З порічками навпереміну.
Вся плоть ховається на плотах.
Кожний притих:
У вселенському протязі
Нові подоби плодяться,
Вивертаючи тьму;
Залито усе піднебінням.
Дехто сховався в повітрі,
Дехто з крильми під воду.
Рожева, з підводу, сокира
Сороку-їздця розсіка:
З зеленого соку
Випорскує сокіл.
На довгих тичинках
Гойдаються миски
Вузької пташиної музики.
Клітини мозку —
Лапками, воском
(Щойно звук, як волосок,
А вже не вивезеш і візком;
Найменше таке вагоме —
Стеблину везуть вагоном).
Дівчина – парубок,
Береться парою.
Ніхто не гука,
А чути вигуки —
Музики вапняки
Пам’ять укоськують.
Овид, оголений кісткою,
Вхід ясногубою ряскою:
«Сну держава
Не знає іржі.
Душевні закрути
Для всіх відкрито
Від крота до ангела». —
В небуття ями
Сонних заманює:
«Зміни не оминути».
На весь сон комаха-мінотавр,
У правій руці вага,
З пожежі повіки,
Допомагає:
«Більше відваги!»
На весь сон комаха-мінотавр.
 

ДНИНА

 
«Ти в’язень!» – ув’язнено день.
На царство зійшла блекота,
Павиний хвіст розпустивши.
Дами зі щелепами саранчі.
Людці з помиями, замість серця.
 

ВЕРШНИК З ЛОЖКОЮ У РУЦІ

(Поема)

 
На вході із рибного ромбу
Творять протоку-ребро.
Внизу на обрії
(Від обрію – брусок брови)
Потвора-м’ясорубка
Вогненним градом орудує.
Боввани-сапи,
Не давши відсапатись,
З найдальшої віддалі
Вилущують серце і віддих.
Січуть розтяпак,
Так тільки й хляпає.
Сон нагально
Рожевими гальмами —
І вже,
Де щойно був жом
Із людей,
Ідилія:
Крізь пір’я зелене цибулі
Ходять стоніжки, кобили,
Вибухають салатні бильця їсти
і бавитись.
Новоприбулі,
Пальці змінивши на мацальця,
Ловлять ґав.
З-під ніг вихорить гавань:
По той бік гукають «агов!»
А тут ніяк ступити,
Ноги зм’якли
Купкою м’яти —
Вселенський хобот
Нутрощі всотує
(Сну митниця
В хоботі міститься).
Шершні, громом налиті,
Неначе грудною жабою,
Сон по живому мітять
(Нехай жебонять лежебокі!)
Сліпнучи —
Друзки летять чехонями —
Із сонної сльоти
До кожного виміру
Вичахкують лет єрихонський,
Нехтуючи прочуханами
Сідухи Страшного Суду,
Що сон розхитує,
Носячи в ситі
Сутности сутінь.
Боржомні кузьки,
Сну невигойний ранок,
З небесної ринви
Сонця кізяки
Розкидують,
Міряють силу:
Сну сало
Попелом стало
І зір затулило,
А потім вогнем пролило —
Із серця і вікон
Вирвало рівнину.
Крізь крила, хребти, повіки
Вивергло вудку
І покотило:
«Навіки викуто
Нетлінних скарбів
Грудну монетарний» —
І знову
Обновою злива.
Нетлі, сновидь ветерани,
Світло таранчать.
Соми соломинами
Рухають мілину,
Аж умлівають —
На весь сон луна.
Сонця млинок
Розкручує довгу локшину —
Крила і лікті
В калюжі мокнуть
Кольору моркви.
Вершник з ложкою у руці
Протинає весь сон до дна:
Розбризкав спалахи
Шпалами м’яса,
Знявши тхорячий вихор.
З підземної кагли
Сон віспою затягло.
Ледве встигли
Серця і кухлі
Місяця повнею.
Вершник з ложкою у руці
На хвіст павича перекинувсь,
Долає останню межу.
 

КРАЄВИД, НЕДОПЕРЕВТІЛЕНИЙ У ПТАХА

(Поема)

 
Закручені у форму вази
Виходять звуку водолази
(В три поверхи, рідке обличчя
Лоша в копитний клопіт лучить).
Амеби – стовпчики окропу —
Чекають світлових укрупнень:
Товчільниці там, де угрівок,
Товчуть світанку рибні гриви;
Склепінням водяного скрипу
Систему травникову скріплюють —
Живих вузлів, наперстків, шлейок, —
Впереміш, жужмом, як прийшлося:
Відмірюють на метри шиї —
Кровоеполучення траншеї;
Весняним стопом угрущають:
«Безсмертя тут і для хруща є!» —
Зідхає скиба від розчулень,
Ущільнена з боржомних щілин.
(Вогню весільне висить воло,
Що, луснувши, весь світ завалить —
Навіки, хвилями навиліт).
Крізь відляски: «Лишились волі!» —
Тягучого триває вилив
(Шпінатні всесвіту уламки.
Розвісили в повітрі лапу,
Щоб порожнинами в ніде,
Де плину гаплики гудуть).
Повітря протікає. Возом
Рослинні пазухи вивозять.
Хрящ поїдає плазму-пам’ять:
Вселюдський продукує спомин
Минутих втілень, форм і вимірів,
Що до буття, відбувшись, вимерли.
Стоять стовпи словесних вивітрень,
В колодязь сну кружальця ронять.
Ривками вершиться незриме —
Скачавши вихор із осуги,
На м’язах силових осягнень
Жене з води ікристі рами,
Відлигою по ложці рюма, —
І в кульку кісточки убгавши,
Назавжди вікувать на замші
У птаха в оці завмирає.
 

НАБЛИЖЕННЯ

(Поема)

 
Без віддиху, віддавши кості
В стовп соляний – вузлом і навхрест,
Влітає – кажановий костур,
Щоб контури кутів пом’якшити.
Від безхребетних розпочавши
(Хай водяна стіна відвіялась!),
Трима в руці первопочаток —
Амебні, спалахами, віяльця.
У грудях – віск, весь – на тарелі,
Весь – яблуко, що половинять,
Чека, щоб в чашці повторили
Слід, існуванням не вторований.
І вже без тіла, повний виспіву,
В обличчя з тису тістом хляпнувши,
Мішечки водяного вислову
Лишає хлипати у капцях.