Текст книги "Сльоза в чорнилі"

Сльоза в чорнилі
Галина Карєва

© Галина Карєва, 2017

ISBN 978-5-4490-0085-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Запах кохання або здійснення мрій навиворіт

Придбавши на «7-му кілометрі» в Одесі парфуми під назвою «CHANEL №5», Таня поверталася додому на маршрутці і всю дорогу принюхувалася до пляшечки.

«Схожі на справжні, чи ні?» – гадала вона.

Важкий запах, що розповсюдився по кімнаті, після того, як дівчина відкрила флакончик, переконав, що ні.

«Я ж знала, що купую», – розчаровано зітхала Таня, виливаючи сморідну рідину до унітазу.

Таке траплялося з нею часто. «Здійснення мрій навиворіт», – називали Танині «проколи» її веселі подруги. Однак цього разу вона вирішила не ділитися з ними своєю невдачею, розчарування було надто великим.

Підійшовши до вікна, Таня виглянула на вулицю. Вітер з силою рвав випрану білизну з мотузки. Сирі плями повиступали на шпалерах біля вікна.

«Ще так довго чекати тепла!» – знову зітхала вона, закриваючи шторами мокрі вікна.

Холодні дощі та вітер, розбурхане море – ось вона, зима південних берегів України. Таня не любила цю пору. Безлюдні пляжі, мертві чайки, неспокій шторму, що кожної ночі доносився до їхнього будинку. В неї не хватало терпіння так довго чекати весни. Як не хватало його і на те, щоб зібрати більші кошти на справжні парфуми.

«Не можна бути такою нетерплячою», – не раз казали їй рідні. Та такою вже була вдача дівчини.

…Гримаючи важкими колесами по сталевих рейках, по під вікнами протрясся трамвай, слідом за ним, через деякий час, почувся стукіт у двері.

– Квартиранта приймаємо, Таню, – заглянула до неї схвильована мати.

Ще б пак, лишня «копійка» в таку пору року!

«І кому це відпочивати біля холодного моря заманулося?» – дивувалася дівчина.

Збираючись на чергування до лікарні (Таня працювала у відділенні невідкладної допомоги), вона кілька разів заглянула до вітальні, однак, дивний квартирант того вечора там так і не з’явився.

…Чергування проходило як завжди: кілька розривів зв’язок та нескладних переломів (на вулиці була ожеледиця), опік стопи (жінка спробувала зігрітися з допомогою наповненої гарячою водою пластикової пляшки), і на кінець зміни – перелом ребер (нічна сутичка в кафе).

Втомлена Таня вже збиралася додому, коли до них по допомогу звернувся чоловік з пошкодженою рукою. Травма була незначною, та постраждалий так побивався через свою тимчасову втрату працездатності, і стільки ставив запитань стосовно того, як швидше відновити її, що дівчина не втрималася і поцікавилась хто він за професією.

– Я художник, – зізнався той, – до міста приїхав лише вчора, сподівався попрацювати над кількома сюжетами і ось така прикрість.

Тані стало шкода бідолаху, вона налила в склянку води і простягнула постраждалому. Та, передаючи її, надто рано відпустила руку, – склянка вдарилася об підлогу і розлетілася на скалки.

Кинувшись підбирати колючі осколки, художник і Таня, несподівано, стукнулися лобами й разом опустилися на долівку.

– Андрій, – першим підвівся і простягнув дівчині здорову руку потерпілий.

Запах олійної фарби залоскотав ніздрі, Таня глибоко вдихнула його і голосно чхнула.

– Не хворійте, – сказав їй чоловік, замість того, щоб сказати «будьте здорові».

Таня засміялась.

«Він схожий на мене», – подумала вона, відчувши до незнайомця раптову симпатію.

Вдома, відіспавшись після зміни, дівчина заходилась наводити лад в оселі: мила посуд, стирала пил, поливала квіти. А з голови все «не йшов» незнайомець. Весь час їй чувся запах олійної фарби і навіть прочинена кватирка не допомогла позбутися його.

Під кінець прибирання Таня дісталася кімнати, яку батьки здавали пожильцям. Взимку вона, зазвичай, пустувала, та цього разу там мав хтось бути і дівчина тихенько постукала в двері. Однак, на її стукіт ніхто не озвався, таємничого кватиранта знову не було вдома.

Підмівши швиденько підлогу в його кімнаті, Таня вже зібралася було йти, коли, на раз, помітила в кутку, закрите простирадлом, велике полотнище. Не втримавшись, вона обережно підняла край матерії і завмерла.

…Велетенські морські хвилі котилися на неї. Розбуджене море, сердите й суворе, збиралося поглинути її, затягнути в свою темну безодню.

«Хто порушив мій спокій? – гнівалося воно…

Вражена, Таня відскочила від картини і вибігла з кімнати, забувши там свій віник.

А вночі їй наснився Андрій. Він стояв серед бурхливих хвиль і пензлем, як диригент оркестровою паличкою, керував ними. Грізні, але підвладні найменшим порухам його руки, хвилі накочувалися одна на одну – пінилися, шуміли, сперечалися…

Прокинувшись, Таня довго прислухалася до тиші в будинку.

В кімнаті пожильця не спали. Не йшов сон і до неї.

Тихо піднявшись з ліжка, вона пробралася на кухню й включила електрочайник. Торт, складений з бананів, крекеру з маком та збитої з цукром сметани, стояв на столі. Ласунка-Таня надумала скоштувати його. Загорнувшись у мамину кофтину, вона сіла на стілець біля столу, піджала під себе ноги і стала чекати доки закипить вода.

Гучно шумів чайник, нараз, вона почула голос за спиною:

– Не заважатиму?

Різко оглянувшись, Таня злетіла зі стільця.

…Перед нею стояв Андрій, він знову протягував їй свою руку.

– Ви наш новий квартирант?! – здивовано вигукнула дівчина.

– Так, а Ви медсестра з лікарні, – сказав Андрій.

– Таня, – нагадала вона йому.

– Я пам’ятаю, – всміхнувся він.

Помітивши свіжий поріз на його руці, дівчина зніяковіла, а потім, спохватившись, стала пригощати тортом.

Андрій, аби не здаватися неввічливим, поцікавився рецептом, Таня – станом його руки.

Далі вели розмову про погоду, про море, про високу вологість у будинку і, врешті-решт, про картини. Він захоплено говорив про поетичну красу морських краєвидів, про складність завдання правдиво передати велич морської стихії, – Таня лише слухала його.

«Людина захоплена своєю справою, – думала вона, – ставить перед собою складні завдання, долає перешкоди, чи знайдеться мені місце серед усього цього?»

Але вголос сказала зовсім інше:

– Прибираючи кімнату, я бачила незвичайну картину…

– Так це був Ваш віник? – очі Андрія заіскрилися веселістю.

А потім вони стояли в його кімнаті і вона знову дивилася на дивний витвір, тільки цього разу не відчуваючи страху. Рука художника лежала на її плечі й нічого надійнішого неї в цей момент не знала Таня. Хвилі, як у вісні, повинні були коритися своєму творцю. Однією з цих хвиль вона відчула і себе…

Запах свіжої фарби, вітру та солоного моря наповнив світ. Не так як вчора світило сонце, не такими холодними здавалися зимові дні – весна прийшла в Танине серце раніше, ніж показував календар на стіні. А біла квітка магнолії, привезена для неї Андрієм після морської подорожі до Криму, переконала, що до довгожданого тепла всього «два кроки» морем.

…Запах магнолії, запах художніх фарб і сильного чоловічого тіла – таким було несподіване кохання Тані, таким був запах її першої любові.

ЗІЗНАННЯ

Скажи що-небудь, розкажи,

Тебе кохаю я.

Огляньсь мені, всміхнись мені,

Без тебе я сумна.

Сміюсь не вір, словам не вір,

Ховаю очі я,

Пізня любов, мені повір,

Одна, завжди одна.

Твоє обличчя юне ще

Ночами бачу я.

Для тебе ж це усе пусте,

Душею чую я.

І глибину всю почуття,

Жаль, не збагнуть тобі,

Душа ще надто молода

У двадцять на Землі.

Сині троянди

В душі в мене до тебе вже нічого не залишилось, навіть спогади більше не тривожать мене, а сни, в яких головним персонажем завжди була ти, стали такими рідкими. Не віриться, що зміг забути тебе. Ти так сколихнула тоді мою душу, так тяжко боліло тоді моє серце…

Новорічні приготування були у повному розпалі. Хтось купував подарунки, хтось ялинку або прикраси до неї, а я все ніяк не міг вибрати. Все здавалося таким посереднім, нецікавим, ти була варта більшого, ніж звичайна новорічна бутафорія.

На жаль, на той час у мене ще не водилися такі гроші, щоб я міг з легкістю дивувати тебе.

Пройшовши повз ряди блискучого товару, я спустився у підземний перехід.

«Та ось же воно», – зрадів і придбав букет незвичних квітів.

…Голосно стукнули двері в під’їзді, Оксана поспішила до вітальні. Тримаючи в руках троянди, перед нею стояв Сергій.

– Ось, це тобі, – простягнув він їй букет.

– Вони ж сині, – засміялася дівчина.

– Новорічні, – поправив її Сергій.

Переминаючись з ноги на ногу, він ждав запрошення, щоб увійти до кімнати.

– Знаєш, я трохи зайнята, – почала виправдовуватися Оксана.

– Чекаєш на когось? – спитав Сергій

– Ні, батьки чекають на гостя, а ти зайди згодом, – попросила вона.

…Святковий настрій зникав разом із мокрим снігом, що танув під ногами. Я ходив поміж торговими рядами і розумів, що вперше не вірю тобі. Та на рівні інтуїції відчуваючи оману все ж сумнівався в ній.

Кілька разів ноги самі несли мене до твого дому, але я, аби не ставити тебе у незручне становище, знову повертав назад.

«Нехай вже, – думав, – дочекаюся вечора, а там видно буде».

Надворі стемніло рано і я, все-таки, прийшов раніше домовленого часу.

Зайшовши у двір, зупинився під аркою.

В очі відразу кинулася новенька ультра-синя іномарка, що стояла біля твого під’їзду. Обмотана рожевою стрічкою, вона світилася вогнями, а в ній з незнайомим мені чоловіком сиділа ти. Чоловік так власно обіймав тебе за плечі!

Під враженням побаченого я закляк на місці.

Чи знаєте ви, що таке зрада? Чи знаєте, як рветься серце в грудях, а в голові – шалений танець думок? В цю мить ти здатен на все…

Ляснули дверцята машини – пострілом донісся цей звук до мене. Ти вийшла зірвати святкову стрічку зі свого подарунку і я ступив крок уперед.

– Не треба, синку! – з-за сміттєвого баку висунулася голова старої жінки. – Не варте воно того, – швидко зашепотіла вона.

Тихо, як злагоджені часи, запрацював мотор нової машини.

«Сині троянди, синя іномарка… Сьогодні твій синій день, Оксано, – подумав я і відступив убік, щоб дати дорогу «Фольксваген-Гольфу», який безшумно проїжджав повз мене.

***

Мені ввижались твої очі серед ночі,

Я падав й піднімавсь, щоб далі йти,

А люди глузувать з чужого болю так охочі,

Не в силі я позбутись гіркоти.

Образливі слова, а погляд милий,

Усміхнені вуста – в очах сльоза,

І звідки цей характер вередливий?

Кому потрібна отака твоя краса?

Візьму собі напам`ять твої вірші,

Від них зігріється теплом душа моя,

І впевнений мої не будуть гірші,

Хоч й не хотів складати вірші я.

Сльоза в чорнилі

Надворі йшов дощ, плакали шибки на вікнах, плакало моє серце…

Я писала тобі листа, дивлячись на географічну карту і розуміла, що отримаєш його ти не скоро. Така далека країна, далека, бо я ніколи не зможу дістатися неї.

«Чи повернешся ти? – питала я. – Чи чекати мені на тебе? Адже в нашому містечку так мало що змінилося…»

– На відміну від погоди, – вголос вимовила я і відклала в сторону чорнильну ручку.

Це був твій подарунок мені до минулого Різдва. З золотим пером, привезена з-за кордону, чудернацька ручка.

Дощ поливав дахи сусідніх будинків. Було так незатишно, сиро і холодно. Так хотілося відчути твоє тепло, так хотілося зігрітися ним.

«Завтра свято, – думала я, загортаючись в тепле покривало, яким було застелене моє ліжко, – Європа святкує його раніше нас. І як же в такий день без снігу?»

«І без тебе…»

Сльоза, що скотилася по моїй щоці, впала на подаровану тобою ручку.

Велика чорнильна пляма розтеклася по столі і замочила край мого листа. Шмигнувши носом, я недбало витерла її рукавом свого старого халата.

…Раптом, халат став сукнею… Красивою, елегантною, саме такою, про яку я мріяла, розглядаючи картинки модного журналу, що ти вислав мені.

Оторопівши, я довго дивилася на себе в дзеркало, не знаючи чи-то лякатися, чи-то радіти. А потім, з стурбованим виглядом підійшла до столу і стерла старими капцями, знятими з ніг, залишки плями.

…Капці стали туфлями… Модними, на високих підборах, точнісінько такими, в яких так гордо крокували по подіумі під час вечірньої телепередачі про новини моди довгоногі дівчата-моделі.

Не знаю чому, але замість страху на мене найшов сміх.

«І куди мені тепер у такеннім прикиді? В нашу крихітну, завжди погано прибрану забігайлівку?» – хмикала я, уявляючи реакцію місцевої публіки на мою появу там у такому вбранні.

Оглядаючи себе з усіх сторін, я підійшла до столу і взяла написаний мною лист у руки. Мокрий куточок листа ненароком торкнувся моєї долоні, нараз, я закрутилася в танці…

Все швидше і швидше рухалися стіни моєї тісної кімнати, замість потертого килима я відчула паркет під ногами, а на своєму стані – теплу руку. Здивована, підняла очі вгору і… ЗУСТРІЛАСЯ ПОГЛЯДОМ З ТОБОЮ!

Спинившись, ти обійняв мене за плечі й підвів до вікна.

Там, високо у небі, світилася перша різдвяна зірка.

– Чого ти хочеш? – спитав ти.

– Нічого, – відповіла я, невідривно дивлячись у твої, такі любі мені, очі, – якщо ти поряд, то більше нічого.

Але потім несподівано додала:

– Хіба що снігу.

І ти став снігом… Але не холодним та мокрим, як звичайний сніг, а теплим, м’яким, ласкавим.

Я збирала тебе у долоні і, сміючись, розсипала довкола себе, а ти іскрився, сяяв, і все падав, і падав згори…

Коли вранішній промінь сонця торкнувся мого обличчя, я подумала, що це ти все ще цілуєш мене.

***

Я плачу, коли тебе не бачу,

Я плачу, коли іде дощ.

Я плачу, плачу, знову плачу,

Я плачу, ось такий прогноз…

Збігають сльози по моїх щоках,

Горошинами котяться додолу,

Хіба можливо при таких дощах,

Зустріть тебе, побачить випадково?

Хіба можливо дихати мені,

Коли не видно неба й зір щоночі,

Коли захмарені стоять осінні дні,

І плачуть очі, карі мої очі?

Злітає листя з яблунь надворі,

Вкриває килимом багряним стежку нову,

Ту, що ти витоптав до мене в тій порі,

Що звалась літом. Жду тебе я знову!

***

В тридев`ятому царстві живеш ти,

Найпрекрасніша серед усіх,

І не смію очей я підвести,

Щоб не визвать веселий твій сміх.

Довгі вії, смарагдові очі,

Хвиля чорна волосся твого,

Знову сниться мені серед ночі,

Сон, не можу позбутись його.

Спраглі губи цілують волосся,

Білий лоб і червоні вуста,

Хоч би раз у житті довелося

Обіймати тебе неспроста.

Проникати теплом в твоє тіло,

Доторкатись гарячих грудей,

І нехай, бо кому ж яке діло

До думок нам байдужих людей.

За двома зайцями…

Сонце доторкнулося до мого обличчя.

«Гаряче», – подумала я і відкрила очі.

Крізь неприкрите вікно лилося прозоре світло. Шум прибою долітав до моїх вух.

«Я ж на морі!» – згадала, і, швидко вибравшись з ліжка, радісно застрибала по кімнаті.

Зізнаюсь, досі бачити цю «стихію» мені не доводилося. Взагалі, моя особа не відповідає «стандартам» теперішнього часу: мені за тридцять, я «закостеніла» стара діва, живу з мамою.

Думаєте таке лише колись, в старі «добрі» часи, траплялося? Вочевидь, ні. Прокляття і в наш вік ніхто не відміняв. Інакше чим пояснити повну відсутність інтересу нормальних чоловіків до нормальної, не побоюся зробити собі компліменту, симпатичної жінки?

Звичайно, я не Памела Андерсон, але ж і не потвора також.

Як «прокажена» сиділа я весь час поміж своїми подружками, до яких із завзяттям женихалися хлопці. Подружки повиходили заміж, а хлопцям й надалі до мене ніякого діла не було.

Гадаєте тепер: я дісталася моря в надії аби щось змінити? Прийміть це за факт – мені байдуже, та право на відпочинок в мене ніхто не відбирав. Тим ж, хто надто сильно боїться за своїх чоловіків, пораджу – тримайте їх вдома.

…Налаштована рішуче, заходжу в воду й відразу розумію чому весь «пляж» сидить на березі.

– Матусю рідна! – прожогом вискакую з холодних хвиль, і, викликавши іронічні посмішки на обличчях сусідів, які засмагають поряд, обгортаю ноги махровим рушником.

«Невже воно завжди таке холодне?» – ображаюсь я на море і з досадою оглядаюся довкола.

Ніяковіючи, відводжу погляд від напівоголених людських тіл, які з усіх сторін оточують мене. Переді мною море: синє і безкрає, воно розкинулося в шир, не питаючись ні в кого дозволу, і явно не бажало приймати сьогодні в свої хвилі надокучливих людей.

«Коли ж я навчуся плавати?» – тривожусь, згадавши як довго «відвойовувала» в начальства вихідні дні.

Вкінець знудившись, залишаю пляж. Палюче полуденне сонце заставляє сховатися під навіс прибережного кафе. Там, перехилившись через перила, спостерігаю за усім згори.

Маленькі, яскраві човники курсують вздовж берегової лінії, я вирішую покататися на них. Втім, записатися вдається лише на нічну прогулянку. Підбадьорившись келихом «Мартіні», з ентузіазмом чекаю ночі.

…Місяць, зависнувши над морем, кидав фіолетові тіні на лиця людей, які зібралися біля пристані. Інструктор давав вказівки, половина з них відразу ж вискакувала з моєї голови. Від хвилювання мене лихоманило.

Ледве забравшись у човен, я зрозуміла, що втону, однак відступити від задуманого чомусь не могла. Сиділа, вчепившись у лаву, голосно вистукуючи зубами.

…Скелі поближчали, витягнули свої гострі шпилі й нахилилися над водою. Місяць зблід, зблідла й я, відчувши підступну вологість під ногами. Не вірячи собі, дивилася як від води, що набирається у човен, намокають мої ноги.

– Рятуйте! – спромоглася врешті писнути й відчайдушно вхопилася обома руками за своїх сусідів.

– Я не вмію плавати! – прошепотіла, втрачаючи від страху свідомість.

Човен повернув назад, а сердобольні сусіди викликалися супроводжувати мене.

Два чоловіки несподівано стали моїми опікунами. За звичай, у таких ситуаціях, я відразу ж лишаюся дару мовлення, та, на цей раз, в результаті пережитого потрясіння, мене як підмінили. Даючи вихід емоціям, я голосно обурювалася недбалістю персоналу станції, а на кінець пообіцяла обов’язково розібратися з цим усім завтра.

На ранок, мої нові знайомі, з’явились знову, і я, що вже сумнівалася в реальності вчорашнього, відправилася з ними до причалу.

Коли справу було залагоджено і нам повернули гроші, ми зайшли до найближчого кафе відмітити свій порятунок.

Олег і Андрій вели себе як справжні джентльмени, проте, до кінця нашої трапези між ними, несподівано, спалахнула іскра суперництва, кожен хотів чим більше, в очах іншого, догодити мені.

Не звикла до подібної поведінки чоловіків у моїй присутності, я дивилася на це спочатку з відкритим ротом, однак, згодом, опанувала себе й з гідністю, але одинаково, стала приймати знаки їхньої уваги.

«Цирк, – думала про себе. – Хіба таке може трапитись зі мною? – сумнівалася. Однак, власна недооцінка й невпевненість, як згодом виявилося, вже назавжди залишили мене.

Дні відпочинку промайнули як один день. Ні Олег, ні Андрій не бажали поступитися в чомусь один одному: мене вчили плавати, водили на екскурсії, запрошувала в кафе. Звістка про закінчення моєї відпустки просто приголомшила їх. І, коли я вже сиділа в своєму плацкарті, ображаючись на те, що ніхто не проводжає мене, то, несподівано, побачила як до загального вагону мого потягу заходять обидва кавалери.

Всю дорогу я сміялася над веселими анекдотам, які, перебравшись у мій вагон, розказували Олег з Андрієм, і старалася не показати, що мучуся над розв’язанням складного завдання, яке постало переді мною: кого із них вибрати і як зробити це так, щоб не образити іншого?

Завдання було не із легких. Мені подобалися обоє!

«Слід їх випробувати», – врешті вирішую я.

– Завтра ви познайомитесь з моєю мамою! – вголос радо повідомляю їм і починаю вкладатися спати.

«У них ціла ніч на роздуми», – думаю перед тим, як провалитися у неспокійний, знервований сон.

Під рівномірне похитування вагону, прокинувшись посеред ночі, маюся, каючись у своїй нарочитій нетактовності:

«Кого із них я побачу вранці?» – гадаю, перевертаючись з боку на бік.

Полиця, на якій спалю, видається мені надзвичайно твердою, сусід дратує голосним хропінням, а потяг, розігнавшись, лякає небаченою швидкістю.

Та ось, нарешті, світанок. Перон зустрічає ранковою сирістю. Я вдома. Але де ж мої проводжаті, оглядаюся.

Стоячи в тамбурі, на ходу махає рукою, прощаючись зі мною, Андрій.

«Відпустка закінчилася. Вітаю, реальність!» – сміюся у відповідь я і, за звичкою напустивши на себе байдужість, різко повертаюся у бік вокзалу.

На хвилину в мене перехоплює подих. Назустріч мені, вже встигнувши придбати великий букет білих хризантем, направляється усміхнений Олег.

– Андрію зателефонувала дружина, – з радістю переможця повідомляє він. – Я ж пропоную тобі вийти за мене заміж…

***

Скажи мені, яка була та жінка,

Що в кров твою отруту занесла?

Скажи мені, яка була та дівка,

Що «заземлила» велич почуття?

В твоєму ліжку холодно і брудно,

Шампанського ковток горло обпік.

Ти обійняв мене спокійно й будно,

Так обіймать, мабуть, усіх ти звик.

Та я не всі! І біль проймає груди,

І розпач закриває білий світ.

Це я, не всі! Холодне серце заведе в нікуди,

Ти не впізнав мене, коханий-горесвіт.

За звичкою цілують твої губи,

І ніби не страждала я п`ять літ.

Холодне серце заведе в нікуди,

Байдуже серце, ніби пустоцвіт…

***

Збудили знову серед ночі

Мене твої холодні очі,

Душа болить і плакать хоче,

Сльоза щоку мою лоскоче.

Холодні очі серед ночі

Будить мене завжди охочі,

Безсовісні, байдужі очі,

Не спіть самі цієї ночі.

Я ж буду спать, бо ніч так хоче,

Бо серце в мене ще дівоче,

Щоб не пекли сльозою очі,

Забуду вас цієї ночі.