Текст книги "Підпори суспільства"

Марта і Лона проводжають до тераси Йогана з Діною, які потім швидко виходять через сад. Лона зачиняє за ними двері і спускає завісу.

Лона. Тепер ми обидві самотні, Марто. Ти втратила її, а я – його.

Марта. Ти… його?

Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тільки про те і мріяв, щоб зовсім стати на власні ноги. Тому я й вигадала, ніби в мене туга за батьківщиною.

Mарта. Он як! Тепер я розумію, навіщо ти приїхала. Але він знов тебе покличе, Лоно.

Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тільки зв'язків не розривають чоловіки, прагнучи щастя!

Mарта. Часом так буває.

Лона. Тримаймося разом, Марто!

Mарта. Хіба ж я можу чимсь бути для тебе?

Лона. Хто ж інший, як не ти? Обидві ми з тобою виховали чужих дітей і от – обидві осиротіли.

Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.

Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?

Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав – і не помітив мене.

Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!

Марта. Як же я могла інакше, я ж його любила. Так, я його любила. Відколи він поїхав, жила тільки для нього. Ти спитаєш: які в мене були підстави сподіватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли він повернувся, все минуле ніби стерлося з його пам'яті, він не звернув на мене уваги.

Лона. Діна заслонила тебе, Марто.

Mарта. І добре, що так сталося. Коли він поїхав, ми з ним були однолітки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозуміла, що тепер я старша від нього літ на десять. Він там ширяв вільним птахом в ясному сонячному безмежжі, з кожним подихом впиваючи молодість і здоров'я, а я сиділа тут і пряла, пряла…

Лона…Нитку його щастя, Марто.

Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гіркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?

Лона (міцно її обіймаючи). Марто!

Бернік виходить з кабінету.

Бернік (звертаючись до когось в кабінеті). Добре, робіть, як знаєте… Коли прийде час, я сам… (Причинивши двері.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобі трохи причепуритись, та й Бетті скажи теж. Звичайно, не треба ніякого особливого параду. Хай буде тільки мило, вишукано, по-домашньому. І швиденько.

Лона. Не забудь ще про жвавий і щасливий вираз обличчя, Марто! І щоб очі дивилися весело.

Бернік. І Улаф нехай спуститься сюди. Треба, щоб він був коло мене.

Лона. Гм… Улаф…

Mарта. Добре, я скажу Бетті. (Виходить наліво.)

Лона. Отже, настав час твого тріумфу.

Бернік (схвильовано ходить вперед і назад). Так, настав.

Лона. Уявляю, якою щасливою й гордою людина почуває себе в такий час.

Бернік (спиняється і дивиться на неї). Гм!

Лона. Кажуть, усе місто буде ілюміноване.

Бернік. Так, щось таке вони надумали.

Лона. Усі спілки прийдуть зі своїми прапорами. Твоє ім'я палатиме вогненними буквами. А вночі у всі кінці полетять телеграми: «Оточений щасливою сім'єю, консул Бернік, одна з підпор суспільства, приймав від своїх співгромадян заслужені знаки поваги й почесті».

Бернік. Так, усе це буде. Почнуть кричати «ура», натовп буде захоплено викликати мене з цих дверей на терасу, і мені доведеться виходити, уклонятись і дякувати.

Лона. О, доведеться!

Бернік. А по-твоєму, я можу почуватися щасливим у цю мить?

Лона. Ні, не думаю, щоб ти міг почуватися цілком щасливим.

Бернік. Лоно, ти відчуваєш до мене презирство?

Лона. Ще ні.

Бернік. І ти не маєш, не маєш права на презирство до мене! Лона, ти не можеш зрозуміти, який я безмежно самотній серед цього суспільства з його вузькими поглядами, перекрученими поняттями! Рік у рік мені доводилося знижувати свої вимоги до гідної мети життя. Я ніби й багато зробив, а насправді що? Так, лише дещо, дрібниці. Та іншого, кращого тут і не стерплять. Якби я спробував хоч на крок випередити погляди і прагнення, які панують тут у суспільстві, – моїй владі кінець. Чи знаєш ти, що таке, власне, ми, так звані підпори суспільства? Ми – знаряддя його, і більше нічого.

Лона. Чому ти побачив це тільки тепер?

Бернік. Тому що я багато передумав останнім часом… відколи ти приїхала… і особливо сьогодні ввечері… О Лоно, чом не знав я тебе як слід… тоді… в давні часи?

Лона. Ну а якби знав?

Бернік. Ніколи б я тебе не відпустив! А коли б ти була зі мною, я не став би тим, що я є.

Лона. А ти не думаєш про те, чим могла б стати для тебе та, яку ти обрав замість мене?

Бернік. У всякому разі, я знаю, що вона ніколи не була для мене тим, чого я потребував.

Лона. Тому що ти ніколи не ділився з нею своїми інтересами, не налагодив між собою щирих, вільних взаємин, дозволяв їй страждати, звинувачувати себе у тій ганьбі, яку ти сам же й накликав на її рідних.

Бернік. Так, так. Усе це наслідки брехні й обману.

Лона. Чому ж ти не скинеш із себе всю цю брехню і обман?

Бернік. Тепер?… Тепер пізно, Лоно.

Лона. Скажи мені, Карстене, яке задоволення може тобі дати цей показний добробут і обман?

Бернік. Мені? Ніякого. Я приречений до загибелі, як і все це спотворене суспільство. Але слідом за нами йде інше покоління. Я працюю для сина, для нього підготовляю діло життя. Прийде ж час, коли істина скріпить усі суспільні відносини, і на її основі мій син побудує своє життя… щасливіше, ніж життя його батька.

Лона. А фундаментом усе ж залишиться брехня? Подумай, яку спадщину ти залишаєш синові.

Бернік (затамувавши вибух розпачу). Я залишаю йому ще в тисячу разів гіршу спадщину, ніж ти гадаєш. Але настане час, коли прокляття буде знято!.. І все ж… (Поривчасто.) Як могли ви все це кинути на мене? Але діло зроблено, відступати пізно. Вам не пощастить занапастити мене.

Гільмар, стурбований, з розкритою запискою в руці, швидко входить з правого боку.

Гільмар. Та це ж… Бетті, Бетті!

Бернік. Що там таке? Вже йдуть?

Гільмар. Ні, ні, але мені конче треба з ким-небудь поговорити… (Виходить наліво.)

Лона. Карстене, ти кажеш, що ми приїхали, щоб занапастити тебе? Ну, то слухай же, якого він гарту, оцей блудний син, що його ваше чеснотливе суспільство цурається, як чуми. Він більше знати вас не хоче, він поїхав…

Бернік. Але він хотів повернутись.

Лона. Йоган ніколи не повернеться. Він поїхав назавжди, і Діна з ним.

Бернік. Не повернеться? І Діна з ним?

Лона. Так, вона виходить за нього заміж. Вони дають ляпаса усьому вашому високоморальному суспільству, як я колись… Та годі!

Бернік. Поїхав… і вона… вона вирушила з ним… на «Індіанці»?

Лона. Ні, такий дорогоцінний вантаж він не наважився довірити цій зграї шибайголов. Йоган з Діною вирушили на «Пальмі».

Бернік. А!.. Значить… марно… (Похапливо підходить до кабінету, поривчасто відчиняє двері і гукає.) Крап! Спиніть «Індіанку»! Вона не повинна сьогодні виходити в море!

Крап (з кабінету). «Індіанка» уже в морі, пане консул.

Бернік (зачиняє двері і камеє ослаблим голосом). Пізно… і марно…

Лона. Що ти кажеш?

Бернік. Нічого, нічого. Облиш мене…

Лона. Гм… Слухай, Карстене, Йоган просив передати тобі, що він доручає мені піклування про своє добре ім'я, яким колись пожертвував заради тебе і яке ти вдруге відняв у нього в його відсутність. Йоган мовчатиме, але він дав мені повну свободу дій. Ось у мене в руках обидва твої листи.

Бернік. У тебе! І тепер… ти хочеш… саме сьогодні… Можливо навіть, коли урочиста процесія…

Лона. Я приїхала сюди не викривати тебе, а вплинути на твоє сумління, щоб ти признався сам. З цим не пощастило. Потопай же в своїй брехні! Дивись, я роздираю твої листи… Бери клапті, ось вони. Тепер немає більше доказів проти тебе, Карстене. Тепер ти в цілковитій безпеці. Бувай щасливий… коли можеш.

Бернік (глибоко зворушений). Лоно… чом ти не зробила цього раніше! Тепер пізно. Усе життя моє розбите. Я не людина більше.

Лона. Та що ж сталося?

Бернік. Не питай… Але жити я все ж повинен… і я хочу жити… заради Улафа. Він виправить… спокутує все…

Лона. Карстене?

Гільмар повертається бігцем.

Гільмар. Нікого немає, нікого, навіть Бетті!

Бернік. Та що з тобою?

Гільмар. Не смію тобі сказати.

Бернік. Що таке?! Ти мусиш сказати!

Гільмар. Ну гаразд. Улаф утік на «Індіанці».

Бернік (похитнувшись). Улаф… на «Індіанці». Ні, ні!

Лона. Мабуть, це так і є. Тепер я розумію… Я бачила, як він вискочив з вікна…

Бернік (на дверях кабінету кричить у повному розпачі). Крап, спиніть «Індіанку» за всяку ціну!

Крап (виходячи з кабінету). Неможливо, пане консул. Ви ж знаєте…

Бернік. Ми повинні її спинити! Улаф там!

Крап. Що ви кажете?

Руммель (теж: виходячи з кабінету). Улаф утік? Не може бути!

Санстад (виходить). Його повернуть з лоцманом, пане консул.

Гільмар. Ні, ні, він мені пише (показує записку), що сидітиме в трюмі, доки судно не вийде у відкрите море.

Бернік. Я його ніколи не побачу!

Руммель. Що за безглуздя! Хороше, міцне судно, тільки з ремонту…

Вігелан (входить слідом за іншими).…На вашій власній верфі, пане консул!

Бернік. Кажу вам, я ніколи більше його не побачу! Я втратив його, Лоно, і тепер я бачу… він ніколи не був моїм. (Прислухається.) Що це?

Руммель. Музика. Процесія наближається.

Бернік. Я не можу, я не хочу нікого приймати!

Руммель. Що ти! Це неможливо!

Санстад. Неможливо, пане консул. Подумайте, що ви поставили на карту!

Бернік. А, що мені тепер до всього цього! Для кого мені тепер працювати?

Руммель. Як ти можеш запитувати! Для всіх нас, для суспільства.

Вігелан. Вірно.

Санстад. І ви, очевидно, не забули, пане консул, що й ми…

Mарта входить з лівого боку. Здалека долинають звуки музики.

Mарта. Йдуть, а Бетті нема дома. Не розумію, куди вона…

Бернік. Нема дома? От бачиш, Лоно, мені ні на кого спертися – і в радощах, і в горі.

Руммель. Підняти завіси! Будь ласка, допоможіть мені, пане Крап… і ви, пане Санстад. Яка шкода, що вся сім'я саме зараз розійшлася! Зовсім не за програмою!

Розсувають завіси на вікнах і на дверях. Уся вулиця ілюмінована. На протилежному будинку красується великий транспарант з написом: «Хай живе Карстен Бернік, підпора нашого суспільства!».

Бернік (злякано відсахнувшись). Геть з цим усім! Бачити не хочу! Гасіть! Гасіть!

Руммель. Дозволь спитати, чи ти при повному розумі?

Mарта. Що з ним, Лоно?

Лона. Цить! (Тихо камеє їй щось.)

Бернік. Геть, кажу! Це знущання! Хіба ви не бачите – всі ці вогненні язики дражнять нас!

Руммель. Ну, знаєте…

Бернік. Та що ви розумієте?… А я, я! Це ж похоронна процесія!

Крап. Гм…

Руммель. Та послухай… ти вже занадто гаряче береш до серця…

С а н с т а д. Хлопчина тільки прокатається через Атлантичний океан – і знов буде дома.

Вігелан. Покладіться лише на волю Божу, пане консул.

Руммель. І на судно, Берніку! Воно ж не збирається іти на дно.

Крап. Гм…

Руммель. Інша справа, якби це був один з тих плавучих гробів, що їх посилають великі іноземні компанії…

Бернік. Я почуваю, що сивію…

Бетті, загорнена в шаль, входить із саду.

Бетті. Карстене! Карстене! Ти знаєш?…

Бернік. Так, знаю!.. А ти… ти не бачила нічого?… Де твої очі були?… Ти ж мати!..

Бетті. Вислухай мене!

Бернік. Чом ти не стежила за ним? І от тепер я його втратив. Поверни його мені, поверни, якщо можеш!

Бетті. Так, так, поверну! Він зі мною!

Бернік. З тобою?…

Усі. А-а!..

Гільмар. Я так і думав!

Maрта. Тобі повернуто твого сина, Карстене!

Лона. Зумій же зберегти його собі!

Бернік (дружині). Він з тобою? Ти правду кажеш? Де він?

Бетті. Не скажу, поки ти йому не пробачиш.

Бернік. Та що тут пробачати! Як же ти дізналась?…

Бетті. Ти думаєш, мати сліпа? Я тільки страшенно боялася, щоб ти не дізнався. Він учора натякав… І коли я побачила, що його кімната порожня і немає ні сумки, ні одягу…

Бернік. Ну, ну?…

Бетті. Я побігла, захопила Еуне, і ми з ним в його човні… «Індіанка» вже знімалася з якоря, але, хвалити Бога, ми приспіли саме вчасно. Обшукали трюм і… знайшли його. О Карстене, не карай його!

Бернік. Бетті!

Бетті. І Еуне теж!

Бернік. Еуне? А він при чому? «Індіанка» попливла далі?

Бетті. Ні, в тім-то й річ.

Бернік. Кажи, кажи!

Бетті. Еуне це дуже вразило. Шукали довго, тим часом зовсім посутеніло, лоцман відмовлявся виводити судно, і Еуне зважився… від твого імені…

Бернік. Ну?

Бетті…затримати корабель до завтра.

Крап. Гм…

Бернік. Яке невимовне щастя!

Бетті. Ти не сердишся?

Бернік. Яке величезне щастя, Бетті!

Руммель. Ти занадто вже совісний!

Гільмар. Так, коли доходить до маленької сутички зі стихіями… ух!

Крап (стоячи біля вікна). Процесія уже вступає в сад, пане консул.

Бернік. Тепер нехай ідуть.

Руммель. У саду повно людей.

Санстад. І по вулиці не пройти.

Руммель. Все місто на ногах, Берніку. Ну, справді, хвилююча мить!

Вігелан. Треба зустріти її смиренно, пане Руммель.

Руммель. Присутні всі спілки зі своїми прапорами. Яка процесія! А ось і комітет, з Рерлуном на чолі.

Бернік. Нехай тепер ідуть, кажу я.

Руммель. Але слухай, ти тепер такий зворушений…

Бернік. Ну і що ж?

Руммель. Я либонь не від того, щоб виступити замість тебе…

Бернік. Ні, дякую. Сьогодні я сам говоритиму.

Руммель. Так, а що сказати, ти знаєш?

Бернік. Не турбуйся, Руммель. Ось тепер я знаю, що сказати!

Тим часом музика замовкає. Розчиняються двері на терасу. Рєрлун входить на чолі комітету, за ним двоє слуг несуть закритий кошик. Уся зала заповнюється людьми. У саду й на вулиці незліченний натовп, над ним прапорці й прапори.

Рерлун. Високоповажаний пане консул! Із здивування, яке відбилося на вашому обличчі, я бачу, що ми ніби непрохані гості вторгаємось до вас, у вашу мирну домівку, де вас оточує ваша щаслива родина, віддані і діяльні друзі та співгромадяни. Але нас привело якнайщиріше бажання висловити вам наші почуття найглибшої поваги і пошани. Не вперше доводиться вам приймати висловлення таких почуттів, однак це вперше вшанування набирає таких широких розмірів. Багато разів ми висловлювали вам нашу подяку за ті міцні моральні підвалини, на яких ви, так би мовити, будуєте наше суспільство. Сьогодні ж ми вшановуємо вас особливо… як прозорливого, невтомного, безкорисливого, навіть самовідданого нашого громадянина, з ініціативи якого виникає підприємство, що обіцяє, на думку всіх компетентних осіб, дати могутній поштовх до дальшого розквіту, процвітання й добробуту нашого суспільства.

Численні голоси з натовпу. Браво! Браво!

Рерлун. Пане консул! Протягом багатьох років ви служили всьому нашому місту світлим прикладом. Я вже не згадую тут про ваше зразкове сімейне життя або про ваші бездоганні моральні принципи, – це теми для тихої, сердечної бесіди, а не для урочистої публічної промови. Я кажу про вашу громадську діяльність, яка у всіх перед очима. Ваші верфі випускають зразкові судна, що несуть свій прапор у всі моря світу. Численна й щаслива сім'я робітників вважає вас своїм рідним батьком. Створивши нові галузі промисловості, ви заклали основи добробуту сотень сімей. Одне слово, ви найголовніша підпора нашого суспільства в найвищому розумінні цього слова.

Численні голоси з натовпу. Браво! Браво!

Рерлун. Їв наш час особливо відрадно і втішно бачити ту чисту безкорисливість, якою позначена вся ваша діяльність. Тепер ви наміряєтесь дати нам – так чом не сказати про це прямо й відверто? – залізницю.

Численні голоси з натовпу. Браво! Браво!

Рерлун. Проте цьому підприємству судилося ще, очевидно, боротися з труднощами, що їх породжують вузькі й своєкорисливі міркування.

Голоси з натовпу. Слухайте! Слухайте!

Рерлун. Як стало відомо, певні особи, що не належать до нашого суспільства, випередивши наших працьовитих співгромадян, захопили в свої руки деякі переваги, які по праву мали б належати нашому місту.

Голоси з натовпу. Так, так! Слухайте!

Рерлун. Цей гідний жалю факт, безперечно, став і вам відомий, пане консул. Проте, незважаючи на це, ви неухильно йдете до вашої мети, пам'ятаючи, що істинному громадянинові своєї вітчизни не випадає дбати тільки про місцеві інтереси.

Голоси з натовпу. Гм!.. Ні! Ні! Так!.. Так!..

Рерлун. Отже, ми сьогодні вшановуємо вас як громадянина своєї держави, як таку людину, якою кожен мусив би бути. Хай процвітає ваше підприємство на благо суспільства, істинне і стале. Щоправда, залізниця може полегшити доступ до нас порочних елементів, зате вона ж може допомогти швидко й позбутись їх. Та й тепер ми не захищені від вторгнення таких порочних елементів ззовні. Але саме в тому, що в цей урочистий вечір ми, коли вірити чуткам, щасливо й швидше, ніж сподівались, позбулися деяких із них…

Голоси з натовпу. Тихше! Тихше!

Рерлун…у цьому я вбачаю добре знамення для вашого підприємства. А та обставина, що я зважився торкнутися цього тут, ясно доводить, що в домі, де ми знаходимось, моральні принципи стоять вище родинних зв'язків.

Голоси з натовпу. Слухайте! Браво!

Бернік (в той же час). Дозвольте мені…

Рерлун. Ще два слова, пане консул. Віддаючи стільки сил на благо нашого міста, ви, звичайно, були далекі від думки цим шляхом здобути будь-яку користь для себе особисто. Але ви не вправі відхилити від себе скромний доказ вдячності ваших співгромадян у таку знаменну мить, коли ми, за запевненнями людей тямущих, вступаємо в нову добу.

Численні голоси з натовпу. Браво! Слухайте, слухайте!

Рерлун робить знак слугам, які підносять кошик.

Члени комітету виймають з нього і передають Рерлуну предмети, про які далі згадується.

Рерлун. Отже, пане консул, маємо честь піднести вам срібний кофейний сервіз. Нехай він прикрашає ваш стіл у ті години, коли ми, як це не раз бувало і раніше, матимемо приємність збиратись у вашому гостинному домі. І вас, панове, – ви завжди з такою готовністю допомагали першій людині в нашому місті у всіх її починаннях – вас ми також просимо прийняти на пам'ять оці дрібниці. Ось цей срібний келих вам, пане Руммель. Ви не раз під дзвін келихів красномовно захищали інтереси суспільства. Бажаю вам часто мати нагоду високо піднімати і спорожняти цей келих за наше суспільство! Вам, пане Санстад, дозвольте передати цей альбом з портретами співгромадян. Ваша відома, загальновизнана гуманність здобула вам друзів у всіх верствах суспільства. А вам, пане Вігелан, дозвольте піднести цю збірку проповідей на веленьовому папері в розкішній оправі. Зрілість думки, плід прожитих років, привела вас до глибоко серйозного погляду на існування, і вашу багаторічну діяльність у суєтному світі облагороджувала думка про інше, вище життя. (Звертаючись до натовпу.) Затим, друзі мої, хай живе консул Бернік і його соратники! Хай живуть підпори нашого суспільства!

Весь натовп. Хай живе консул Бернік! Хай живуть підпори нашого суспільства! Ура! Ура! Ура!

Лона. Бажаю щастя, зятю!

Пауза. Напружене чекання.

Бернік (починає повільно і серйозно). Співгромадяни! Ваш представник сказав зараз, що ми вступаємо в нову добу. Сподіваюсь, так воно і буде. Але для цього нам конче треба покликати на допомогу істину – істину, яка до самісінького цього вечора майже не знаходила собі місця в нашому суспільстві.

Подив серед присутніх.

Через це я змушений передусім відхилити ту хвалу, якою ви, пане ад'юнкт, за встановленим звичаєм незаслужено вшанували мене. Я її не заслужив, бо не був безкорисливим діячем. Якщо я не завжди гнався за прибутками, – це правда, – то я повинен зате признатися, що головною рушійною силою моєї діяльності була жадоба влади, впливу, пошани.

Руммель (схвильовано). Це ще до чого?

Бернік. Втім, я нічого не можу закинути собі щодо моїх співгромадян, бо вважаю, що мені по праву належить місце поряд із кращими з них.

Численні голоси з натовпу. Так, так, так!

Бернік. Але я закидаю собі, що часто грішив іншим – звертав з прямого шляху, побоюючись відомого мені нахилу нашого суспільства шукати у всьому, що робить людина, задньої думки, чогось лихого. І тепер мені доводиться торкнутись однієї обставини, зв'язаної з цим.

Руммель (стурбовано). Гм!.. Гм!..

Бернік. Тут поширились чутки про масове скуповування земельних ділянок. Усі ці ділянки скупив я, я один…

Голоси з натовпу (пошепки). Що він каже? Консул? Консул Бернік?

Бернік. Вони поки в моїх руках. Певна річ, я довірився своїм товаришам, панам Руммелю, Вігелану і Санстаду, і ми дійшли згоди між собою…

Руммель. Неправда! Доведи, доведи!..

Вігелан. Ми не входили ні в які угоди!

Санстад. Скажіть, будь ласка!

Бернік. Цілком справедливо, ми ще не дійшли згоди з приводу того, що я хочу сказати. Але я маю міцну надію, що ці троє панів погодяться зі мною, коли я скажу, що прийшов сьогодні до згоди з самим собою розподілити всі ці ділянки шляхом звичайної підписки на акції. Кожний, хто бажає, може їх придбати.

Численні голоси з натовпу. Ура! Хай живе консул Бернік!

Руммель (тихо Берніку). Яка низька зрада…

Сан стад (так само). Виходить, обдурили нас…

Вігелан. Чорт забирай! Господи, що я кажу!

Натовп (у саду). Ура! Ура! Ура!

Бернік. Тихше, панове. Я не маю ніякого права на таке вшанування. Адже я не одразу прийняв таке рішення. Спочатку я мав намір усе залишити за собою. Та я й зараз додержуюсь тієї думки, що, тільки бувши в одних руках, усі ці ділянки можуть принести найбільшу користь. Але я віддаю всю цю справу на ваш розсуд. Якщо побажаєте, я готовий вести її сам в міру сил і вміння.

Голоси з натовпу. Так, так, бажаємо!

Бернік. Але спочатку, співгромадяни, ви повинні взнати мене, який я є, до кінця. Потім хай кожен загляне до себе в душу, і хай справдяться слова, що віднині ми вступаємо в нову добу. Старі часи, з усім їх зовнішнім блиском, внутрішньою порожнечею, лицемірством, показною мораллю і жалюгідними міркуваннями, нехай стануть для нас музеєм, відкритим для вивчення. У той же музей здамо, – правда, панове? – і кофейний сервіз, і келих, і альбом, і проповіді на веленьовому папері в розкішній оправі.

Руммель. Певна річ.

Вігелан (бурмоче). Коли ви все забрали, то…

Сан стад. Зробіть ласку!

Бернік. Тепер на черзі мій головний розрахунок із суспільством. Тут було проголошено, що ми сьогодні щасливо позбулися деяких порочних елементів. До цього я можу додати те, що ще не всім відомо, а саме, що той, кого це стосувалось, поїхав не один. З ним разом виїхала, щоб стати його дружиною…

Лона (голосно). Діна Дорф.

Рерлун. Що?

Бетті. Що ти кажеш?

Всі дуже схвильовані.

Рерлун. Утекла! Утекла… з ним! Не може бути!

Бернік. Щоб стати його дружиною, пане ад'юнкт. І ще я додам… (Тихо дружині.) Бетті, будь мужньою! (Голосно.) Я додам: панове, зніміть шапки перед цією людиною! Він великодушно взяв на себе чужу провину. Співгромадяни, я скидаю з себе ярмо брехні, яка ледве не отруїла наскрізь мою душу. Треба, щоб ви про все дізнались. Винуватцем того, що сталось п'ятнадцять років тому, був я!

Бетті (тихо, схвильовано). Карстене…

Mарта (так само). Ах, Йоган!

Лона. Нарешті ти переміг себе!

Всі інші в мовчазному здивуванні.

Бернік. Так, співгромадяни, я був винний, а він поїхав. Зловмисні й брехливі чутки, які потім поширились, стали причиною зла, і тепер його вже не виправити. Минуле не має вороття, і я не насмілююсь ремствувати. П'ятнадцять років тому завдяки цим чуткам я пішов угору. Чи ж судилось мені тепер впасти через них – нехай кожен розміркує сам.

Рерлун. Який страшний удар! Перша людина в місті!.. (Тихо до Бетті.) О, як мені шкода вас, пані!

Гільмар. Таке признання! Ну, скажу я вам!

Бернік. Але не поспішайте з рішенням сьогодні. Я прошу всіх розійтись по домівках, заспокоїтись і як слід обміркувати всю справу. Коли хвилювання мине, тоді й з'ясується, програв я чи виграв своїм признанням. Прощайте! Мені ще лишається пошкодувати багато, дуже багато про що, але це вже справа тільки мого сумління. На добраніч! Геть усю пишноту і святкові оздоби. Всі ми відчуваємо, що вони тут не недоречні.

Рерлун. Справді. (Тихо до Бетті.) Утекла! Значить, вона все ж таки була зовсім не варта мене! (До організаторів церемонії.) Так, панове, після всього цього нам, я гадаю, найкраще тихенько піти звідси.

Гільмар. Ну як після цього людині високо тримати прапор ідеї? Ух!

Присутні перешіптуються, і зала порожніє. Руммель, Санстад і Вігелан теж виходять в сад, напівголосно гаряче сперечаючись між собою. Гільмар нишком вислизає направо. У залі лишаються тільки Бернік, Бетті, Марта, Лона і управитель Крап. Усі мовчать.

Бернік. Бетті, чи зможеш ти простити мені?

Бетті (дивиться на нього і посміхається). Знаєш, Карстене, ти ніколи ще не пробуджував у мене таких світлих надій, як сьогодні!

Бернік. Як це?

Бетті. Багато років я вважала, що ти колись був мій, а потім я тебе втратила. А тепер я знаю, що ти ніколи не був моїм, але упевнена, що будеш!

Бернік (пригортаючи її). О Бетті, я уже твій! Завдяки Лоні я почав тебе розуміти. Але нехай же і Улаф прийде сюди.

Бетті. Гаразд, я приведу його. Пане Крап…

Щось тихо каже йому, і він виходить через терасу.

Під час наступної сцени всі транспаранти і вогні в саду й на вулиці поступово гаснуть.

Бернік (стиха). Спасибі тобі, Лоно. Ти врятувала для мене і в мені все, що було кращого.

Лона. А чого ж я добивалась?

Бернік. Правильно чи ні?… Я все ще не до кінця зрозумів тебе.

Лона. Гм…

Бернік. Значить, ти не із ненависті? Не заради помсти?… Навіщо ж ти приїхала?

Лона. Стара дружба не іржавіє.

Бернік. Лоно!

Лона. Коли Йоган розповів мені про ту брехню, я заприсяглася, що герой моєї юності знов постане переді мною чесним і правдивим!

Бернік. Я погана людина! Чим я заслужив це від тебе?

Лона. Ну, якби ми, жінки, питали про заслуги, Карстене!..

Еуне входить у сад з Улафом.

Бернік (кидаючись до нього). Улафе!..

Улаф. Тату, даю тобі слово ніколи більше…

Бернік. Не тікати?

Улаф. Так, так, даю тобі слово, тату!

Бернік. Ія даю тобі слово, що ти ніколи більше не матимеш причин для цього. Учись і рости собі не як мій спадкоємець, а просто як майбутня людина, що знайде своє завдання у житті.

Улаф. І ти дозволиш мені бути, ким я хочу?

Бернік. Дозволю.

Улаф. Спасибі, тату. Ну, то я не хочу бути підпорою суспільства.

Бернік. Справді? Чому?

Улаф. Ні, це, мабуть, так нудно!

Бернік. Ти повинен бути сам собою, Улафе, все інше прийде згодом… А ви, Еуне…

Еуне. Знаю, пане Бернік, – я звільнений.

Бернік. Ні, ви залишитесь, Еуне, і… пробачте мені!

Еуне. Як? Адже «Індіанка» не йде сьогодні.

Бернік. Вона й завтра не піде. Я дав вам надто короткий строк. Треба буде ґрунтовніше оглянути судно.

Еуне. Слухаю, пане Бернік! Пустимо в хід нові машини!

Бернік. Дуже добре, але головне, щоб робота була виконана ґрунтовно і сумлінно. Багато що в нас потребує ґрунтовного й сумлінного перегляду. А тепер на добраніч, Еуне!

Еуне. На добраніч, пане консул. Спасибі, спасибі вам! (Виходить наліво.)

Бетті. Ну от, тепер всі пішли.

Бернік. І ми зосталися самі. Моє ім'я не палає більше вогненними літерами, і світло скрізь погасло…

Лона. А ти б хотів, щоб це все знов запалили?

Бернік. Ні за що в світі! До чого я дійшов! Ви жахнулися б, коли б дізнались. Я тепер ніби опам'ятався після дурману! Але я почуваю, що можу ще знову одужати і помолодшати. О, підійдіть ближче до мене! Ближче! Бетті! Улафе, хлопчику мій! І ти, Марто!.. Я ніби зовсім і не бачив тебе всі ці роки…

Лона. Ще б пак. У вашому суспільстві всі – в душі старі парубки. Ви жінок і не помічаєте.

Бернік. Правда твоя. І саме через це… Так, значить, це справа вирішена, Лоно, ти не поїдеш від нас?

Бетті. Так, не їдь, Лоно!

Лона. Ні, куди мені тепер їхати. Як я покину вас… молоду пару, що тільки-но збирається звити собі гніздечко? Така вже моя доля – бути названою матір'ю. Ми з тобою, Марто, дві старі тітки… Куди ти дивишся?

Марта. Як небо просвітліло! Як ясно над морем! Щастя супроводить «Пальму».

Лона. Щастя в неї на борту.

Бернік. А перед нами… перед нами довгий трудовий день; особливо це стосується мене. Та нехай він прийде. Тільки ви не залишайте мене, ви, віддані, правдиві жінки! У ці дні я зрозумів також, що справжні підпори суспільства – це ви, жінки!

Лона. Ну, знаєш, зятю, твоя мудрість дуже ненадійна! (Поклавши руку йому на плече, багатозначно.) Ні, дух правди і дух свободи – ось підпори суспільства!