Электронная библиотека » Михайло Старицький » » онлайн чтение - страница 1

Текст книги "Облога Бушi"


  • Текст добавлен: 29 августа 2016, 18:21


Автор книги: Михайло Старицький


Жанр: Зарубежная старинная литература, Зарубежная литература


сообщить о неприемлемом содержимом

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Шрифт:
- 100% +

Михайло Петрович Старицький
Облога Бушi
(Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини)

Ой напилися i сестри i браття кривавого пива край лугу,

Та не дали нi себе, нi вiри святої ворогам на поругу!

(Iз народної думи)

I

Це було в самий розпал великої трагедiї, що уготувало польське панство у спiлцi з прислужниками Лойоли, завзявшися на святиню українського духу, на його буття,– трагедiї, що охопила пожарищами всю Україну-Русь, пронизала серце в Польщi й пiд її руїнами закiнчилася. Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила у московського царя Олексiя Михайловича оборони шукати, коли вiн, уже по Переяславськiй радi, послав свої потуги в Литву. Це було тої доби, коли знеможена вiд ненатлого гнiву Польща, закупивши татарськi загони, кинулась разом з невiрою на омитi слов'янською кров'ю країни, аби сплюндрувати їх упень i повернути геть усе на руїну. Це було тої доби, коли два кревних народи, призначенi на дружнє та рiвне буття, вчинили мiж себе розраду й, пiднявши стяги на стягк, стали "у дiдiвську славу дзвонити"… Це було восени 1654 року.

На пiвдень вiд Могильова, за двоє гiн вiд Днiстра, на високiй скелi лiвого побережжя притулилось мiстечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькiм стрiмчаку, немов орлине гнiздо, повис отой замок i на синьому небовi далеко бiлiв своїми зубчатими мурами, своїми бiйницями-баштами. Край п'яти тiєї скелi розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькi селянськi й мiщанськi хатки, окутанi вiтами зелених садочкiв; мiж критими соломою стрiхами здiймались де-не-де й високi черепичнi дахи, що червонiли мiж яриною здалеку. Саме мiсто Буша,цебто торговий майдан,– з одного боку тулилось до стрiмчастої скелi, а зокола було обмежоване високим земляним валом i добрим дубовим гостроколом. За мiстом уже посувавсь пригород аж до узбiччя; з двох бокiв його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого – великий ставок, який набравсь з рiчки Бушки i тримавсь кам'яною загатою. Отой замок "Орлине гнiздо" з мiстечком Бушею, з цiлим ключем окружних сiл i маєткiв належав до роду Чарнецьких; вiдтiля вони налiтали на ратаїв українських, на сусiднiх панкiв i шарпали в своїх пазурах неслухняних схизматiв. Вiд самого початку пожежi, що на Запорожжi з залетiлої з Суботова iскри спалахнула i покотилася широкими вогняними хвилями аж до старої Польщi, Чарнецькi зняли крила i до Варшави полинули, а гнiздо своє лишили на безбаш; його незабаром, пiсля сiчi пiд Корсунем та Жовтими Водами, захопили л'евенцi, батави з Днiстровського полку, з сотником Завiстним на чолi, i озброїли добре як вартову надднiстрянську страж-ницю.

Посерединi замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями i окружним пiддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потiм знов козаками на благочесний храм пересвячена; його вiдсвятив на iм'я покрови пресвятої богородицi отець Василь, якого з мiстечка Бара вивiз сотник, пан Завiстний.

Стояв хмурий, глибокої осенi, вечiр. Дрiбен дощ, мов крiзь сито, мрячив i сизими хвилями славсь по долинi, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вiтер на мить розривав туманисту заслону, яскрiла з одного боку в глибокiй долинi Днiстрова стяга, а з другого, навпаки, по широких згорищах i площинах чорнiли якiсь плями непевнi.

Кругом церкви, на цвинтарi, стояли ватагами козаки. Голови їм усiм були непокритi, i буйний бавився вiльно чупринами. Широкi спини огрядного та дужого люду покритi були розмаїтою пiстрявою одiжжю: тут вбачалася i руда та порвана свитка, i бiлий, виложений шнуром кобеняк, i кармазиновий запорозький жупан, i короткий кожушок i замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, i саєтова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.

В суворiм поглядi похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всi були скам'янiлi й похмурi, тiльки-но дiти з палкими, цiкавими оченятами не могли встояти на мiсцi, а нишпорили крадькома то мiж юрбою по цвинтарi, то по дзвiницi.

Iз широко розчинених церковних дверей тихий спiв лине:

"Святий боже, святий крiпкий, святий безсмертний, помилуй нас!"

Церква свiтлом сяє. Перед намiсними образами у високих ставниках горять товстi зеленi свiчки, а кругом них i коло самих образiв миготять цiлi сотнi манесеньких свiчечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскрiють зiрками, скрашаючи сизi прозористi хмари червоними барвами, а вгорi отой дим пiд банею уже пбклубами чорнiє, оповитий у морок. Вузькi вiкна у церквi, розквiченi рiзноколiрними шибками, свiтяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де вiдблисками веселки.

Правий притвiр i середина церкви набитi козацтвом. Засмаженi, мужнi обличчя, оберненi до ликiв святих, визирають пiд променем ласкавого тремтячого свiтла вже менше суворо, а не знаючi страху очi вогкi їм вiд сердечного молитовного зрушення. Сивi оселедцi, пiдголенi чорнi чуприни i лисi геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завiстний, сотник, з золотою китицею на правому плечi; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лiвiм виску, вiн подiбен до могучего дуба, що нажив собi силу пiд бурхотом бур. Лiворуч за ним стоїть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з пiдголеною хвацько чуприною, з ознакою хорунжого на лiвiм плечi; праворуч вiд Завiстного молиться геть лисий, з бiлою пожовклою бородою дiд, а далi вже йде старшина та козацтво значне.

В бабинцi, у лiвiм притворi, скупчилась сама-но жонота; рiдко яка голова там пов'язана стрiчкою чи хусткою, а здебiльша скрiзь кораблики та очiпки, зап'ятi довгими бiлими намiтками, що спадають до самого долу серпанками.

Жiночi уста шепочуть благання; очi пiднесенi догори святобливо; iншi палають лиховiсним вогнем, iншi яскрiють сльозою, яка неслухняно зривається з вiй; але в жадних не свiтиться нi жах, анi розпач, в жадних не видко безсилої жiночої муки.

Попереду скраю стоїть у чорнiй стрiчцi сотникова дочка Орися, а поруч неї у глазетовiм кораблику – її подруга Катря, молодого хорунжого жiнка, що з неї не зводить очей.

Орися стоїть перед образом великомученика Степана; її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси i елегантнi, й шляхетнi; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й вiдвага; карi очi з-пiд довгих темрявих вiй палають вогнем; па мармуровiм чолi лежать не дитячi думи, хоч у виразi уст пишає дитяча краса.

Орися замислено дивиться на лик, безмiро ласкавий, осяяний свiтлом з лампади; їй мрiється далеке небо безхмаре, бiлi, розпеченi палом мури, слiпуче сонячне сяйво i ревуча юрба, розсатанiлi обличчя, пiднятi з камiннями руки на глашатая правди й любовi, i на устах у мученя на сконаннi лагiдна та прихильна ухмiлка.

"Так, постраждати за вiру, за правду, за своїх друзiв-братiв, – дума вона, – непомiрна утiха! Тут, на землi, усе зрадливе й брехливе; усi присягання людськi – порожнi слова, поглум над знудженим серцем… Там тiльки i спокiй, i щастя – у сяяннi довiчного неба".

Вона придивляється пильнiше до образа й бачить, немов очi живi у святого i зорять їй у душу; але тi очi знайомi, її серце з ними зжилося, їх промiнь тiльки й грiв її душу самотню… Та це ж не святого стражденника очi, а очi її коханка i друга, властителя радiсних мрiй, очi вродливого юнака Антона Корецького. Де вiн тепер? Нi слуху, нi вiсточки. Чи його почоломкала куля ворожа, чи вiн зрадив її, безталанну, i забув свої присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав i життя її стямок…

"Що це я? – кинулась раптом Орися.– У таку хвилину i де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Вiдступися, нечистий!" I вона почала ревно молитись.

А це далеко десь раптом пострiл розлiгся, i луна покотила його по байраках та горах. Усi здригнулися i переглянулись значно; а клир тихо спiвав: "Слава в вишнiх богу i на землi мир, в чоловiцiх благоволенiє!"

Скiнчилась вiдправа; отець Василь вийшов у царськi врата в єпiтрахилi, з кипарисовим, у срiбрянiй оправi хрестом i тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молiльникiв:

– Братiє i друзi мої, хреста цього оборонцi, на нем же розп'яхся за грiхи нашi син чоловiчеський, мужайтеся духом, iбо наступає година нужденна, i возлюбивий пас страстотерпець покликав вас стати твердо i купно до останнього подиху за хрест цей i за матiр Україну. Ворог цiлими хмарищами оточив наше убiжище, що донинi крилося богом, i вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому брат покликав до помочi бузувiра, аби в спiлцi з ним повалить пiд ноги нечистi святиню… Не даймо ж ми на знущання нi хреста, нi жiнок, нi сестер, нi дiтей, а ляжмо кiстками за нашу правду i за нашу вiру!

– Ляжемо, панотче, голови положимо! – перенiсся вiдклик по церквi й розлiгся на цвинтарi.

– Хай пiдкрепить же вашi душi i мишцi правиця господня, хай криє вас вiд стрiл i напастей покров пресвятої богородицi, заступницi нашої перед престолом Всевишнього! – велебно прорiк панотець i благословив хрестом тричi весь люд.

Усi почали до хреста прикладатись; спочатку пiдходила старшина, потiм – значне козацтво, за ними простi козаки й сiрома, а нарештi вже матерi, жони i сестри. Все те чинилося богобiйно, порядно, без зам'ятнi й хапанини; панувало над усiм якесь враження надзвичайне, i кожен почував над собою вже помах смертi крила.

Коли всi перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через вiдчиненi дверi на цвинтар; за панотцем рушила пiвча, а за нею значковi понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всi козаки. На дзвiницi ударили в усi дзвони; пiвча спiвала: "Отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящимся тобi". Процесiя обiйшла тричi круг церкви, потiм обiйшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потiм отець Василь з пiвчею й старшиною дiстався на самий мур до бiйниць i звiдтiля, з високостi, окропив тричi i мiстечко Бушу, i пригород.

Козаки стояли пiд муром в бойовому шику, лавою. Рiзкий, пронизуватий вiтер трiпав прапори й стяги i гнав по млистому небу клочками пошарпанi хмари; з отця Василя зiрвало протягом його скуфiйку i понесло геть униз по днiстровськiй долинi, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви i тiльки-но державної вломило. Всi були лиховiсним передчуттям похиленi.

Сонце, сiдаючи за гору по той бiк Днiстра, проглянуло з-поза хмар на хвилину i останнiм променем попрощалось з землею; вiн спалахнув жарким полум'ям на високiм хрестi i полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козакiв, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у господа i з причетом журно до церкви вернувся.

Коли зачинилися дверi церковнi i всi козаки й добровольцi зiбралися на невеличкiм плацу бiля цвинтаря, а жонота стала поштиво пiвколом геть осторонь, то сотник Михайло Завiстний зняв шапку перед своєю батавою i до неї обернувся тихою мовою:

– Панове, товаришi-громадо! Дозвольте до вас слово держати!

– Держи, держи, батьку, ми слухати тебе радi! – вiдповiли всi разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.

– До сеї пори у цiм затишку наших жiнок i сестер боронив господь вiд нещастя; але воля божа прийшла, i поклика вона нас i наших кревних цiлком постраждати за дiло велике, i постраждать до кiнця. Двадцять тисяч щонайкращого польського вiйська пiд гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за пiвмилi; пан Яскульський – ' i пройда, i зух – вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башiв у султана та й приволiк сюди татарву – на грабежi наших дiбр, на гвалти й знущання над нашими сестрами i жiнками i святiй нашiй грецькiй вiрi на поглум, пригнав сорок тисяч невiрних поганцiв, i всi отi ворожi потуги накерував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину – орлине Чарнецьких гнiздо.

– Так, так,– пiдмiцнив сивобородий дiдусь,– учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сiсти знову в цьому гнiздi i розносити по околицях на хрещений люд жах.

– Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчi зграї, розлiзлись загони татарськi,– додав хорунжий.

– Знати, наважились вони,– вiв далi сотник,– або перерiзати нас усiх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас – пiд червону таволгу, на неволю i каторгу до галер, а жiнок, i дочок, i сестер – на всесвiтнiй глум, на поругу… i се моя перша рiч.

– Не дамося собакам живцем! – покрикнула громада.– Хiба через наш труп переступлять поганцi!

– Не вiддавайте, братцi, дешево псам i козачого бiлого тiла, а вiзьмiть з наших напасникiв добру цiну,-прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.

– Дорого, дiду, заплатять! – зухвально покрикнув хорунжий, i юрба вiдповiла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:

– Добрий козак.

– Слухайте ж, панове, мою другу рiч,-знову почав сотник, i тиша запанувала. – Чотири днi тому вiд славного iашого полковника Богуна – продовж йому, господи, вiк – здiбрав я наказа, щоби ми, в разi нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в iпермицерiї наскiльки мога, аби тим дати пану полковнику час дiждатися пiдмоги у Барi. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинцiв?

– А що ж, пане сотнику? – спитав середнього вiку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало.– А скiльки приходиться на козака тiєї поганi?

– Та голiв двiстi на християнську душу…– вiдповiв сотник.

– Гм! Не дуже багато!-зареготавсь оселедець.-Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порiшив би до обiдньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то тра часу днiв зо три або й чотири – не менше… чи так, братцi?

– Так, так! – вiдiзвались деякi весело.– А такого убгати, як ти, то й тижня мало!

– Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита,– по-моєму, хоч навiть на тиждень, а вмирати, братцi, козакам не диковина,– сказав сотник i надiв на голову високу смушеву шапку з червоним верхом i кутасом.

– Даймо,вставив старий козарлюга,– що настояще, по правдi сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсiм умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.

– Тим паче,додав сивий дiд,– що доведеться тiльки раз на вiку скуштувати того меду!

Всi засмiялися i якось весело пiдбадьорились.

– Так слухайте ж мого наказу,– єказав сотник, i все козацтво мовчки, покiрливо поздiймало шапки.– Всiми своїми потугами, наскiльки в нас є, ми засядемо в пригородi: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лiвого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гакiвницями та гарматами; вiдтiля нас i зубами не витягнуть: прохiд до валiв i вузький, i занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде нiде, а ми їх потроху i почнемо лущити та локшити… потiха вийде, та й годi!

– Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!

– Нащо й краще! – пiдмiцнили чупруни.

– Ну, а коли нас, по божому попуску, з тiєї позицiї виб'ють, то ми перейдемо у мiстечко, i тут хоча й труднiше нам вiдбиватися буде, проте ще днiв зо два чи зо три продержимось…

– Чого не продержатись? Продержимось! – пiдкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалнi здiймав хоругов.

– А щодо замка, то ми його лишимо на дiтей, на дiдiв та на жоноту,– провадив сотник.Доки ми будемо кришить ворогiв, то й вони допомагатимуть нам з високих бiйниць, а коли ми всi поснемо сном козацьким, то нашi сестри й подружжя продержать ще замок днiв з пару, бо вiн i сам по собi недосяжен. А коли нарештi увiрветься всередину ворог, то вони зумiють не датись у руки живцем i не попустять наших святинь на поругу!

– Не дамося живцем! – покрикнула грiзно жонота.

– Зумiємо вмерти,– вiдказала вiдважно Орися, виступаючи наперед,– i святинi нашої в руки поганцiв не кинемо!!

– Батькова дочка! – зауважив кобзар.

– Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, i гайда у пригород, в шанцi: того й гляди, що голомозi захочуть нас навiдати.

Юрба заколивалась; намiтки помiщалися з шапками, хустки i стрiчки – з шликами; стихло все, i тiльки вчувались то поцiлунки гарячi, то обiйми мiцнi, то зiтхання; але жоден стогiн, жодне ридання не вразило завзятцiв, i хiба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набiгла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…

Сотник Завiстний протер очi, поправив вуса i обняв гаряче свою одиницю, свою останню на життi втiху – Орисю.

– Прощай, доню! – промовив вiн переривчастим голосом.– Ти знаєш… як тебе я люблю… нiхто, як бог… Його воля! А от пам'ятай, що покiйну матiр твою один пан, що наїздом мiй хутiр спалив, хотiв був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвiрнi та й спалили з хатою разом.

– Пам'ятаю, батьку,– велебно вiдповiла Орися.– За мене не зчервонiєш,ти, вiр!

Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця i хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всiм:

– Пора! За мною!

I всi, насунувши аж на очi шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, i в пiтьмi тiй ледве-ледве було запримiтити, як одномiрне коливалися списи й шапки i як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змiй, вповзала у браму широку.

Орися стояла довго i нерухомо край скелi, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливi очi; але воно було невiдмовне, глухе; чорна хмара грiзно здiймалась зi сходу, i в неосяжнiй пiтьмi миготiли лишень блискавицi далеких пожарищ…

II

Нiч. Тихо й похмуро в Орисинiй свiтлицi, що в закутнiй баштi. Висока цiвчата середина, обмежована товстелезними мурами, дiлиться стiнами нахрест; в одному з сегментiв умiстилась кiмната, чудної форми, з високою стелею, яка закiнчалась склепiнням.

Пiд одною прямою стiною, до богiв приголiв'ям, стоїть лiжко дiвоче; з-пiд глазетового наметика визира безлiч подушок i подушечок у бiлих як снiг пошивках. Пiд другою прямою стiною широко розсiлася груба; блискучi кахлi розмальованi хитро вiзерунками; на довгiй лежанцi грiються товстi сулiї i сушаться трави пахучi. Тут же побiч i низенькi дверi вхiднi; над ними висить мальована напрочуд картина…

В третiй, вигнутiй луком, надвiрнiй, стiнi прорiзане вiкно, вузьке-вузьке та глибоке, майже не вiкно, а бiйниця; i в ясний сонячний день через ту розщiлину мало до дiвочого покою свiту сягає, а тепер воно якось лиховiсне чорнiє. Проти вiкна, в гострiм кутку, навпаки, лагiдно й ясно: багато наставлено там богiв i в рамах, i в ризах коштовних, i київського, i польського письма, а перед ними на довгiм шнурку, оздобленiм паперовими квiтами, висить лампадка. Легесеньке тремтяче свiтло її осяює стиха святобливий лик божої матерi, що своєю ризою закрила мир вiд напастей; променистими хисткими пасмами стелеться свiтло по мурах i по високих склепiннях, яскрить по гранястому склу, миготить на однiй сулiї, м'яко лежить на рiжку подушки i на розсипаних по їй хвилях з русявого шовку i никне в сутiнi на круглiй стiнi; а на долiвцi, пiд лампадкою саме, тремтить пляма кругляста, вiд неї довгими смужками розбiгаються тiнi, ламаються по стiнах i збiгаються аж на склепiннi бiля залiзного гака, до якого i шнурок причеплено. Химернi довгастi тiнi маревними нарисами лежать на бiлiй сосновiй пiдлозi, повзуть по мурах, хитаються, тремтять i сповнюють кiмнату якимсь таємничим смерком.

А надворi скаженiє буря; вiтер гуде i жалiбно в коминi виє, мов голосить по згубi когось близького, дорогого… В куточку трiскотить стиха лампадка та вчувається часами стогiн задавленого ридання.

На лiжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тiльки часами ледве примiтне здригаються плечi у неї. Спала з неї намiтка i одним кiнцем на подушцi звисла, а другим долi лягла; коса вибилась з-пiд кораблика i, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечi; одно крило плахти вiдхилилось свавольно i виявило огрядну нiжку, узуту в червонi чобiтки з срiбними пiдкiвками. Тiльки на частинi голiвки, на заломi коси та на одному плечi лежать свiтовi плями, а решта в темрявi з наметика потонула.

Край вузького вiкна, схиливши на руки чоло i втопивши очi в чорну пiтьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пiшли дорогi її серцю люди, вона прагне дiзнатись, що дiється тепер у мiстечку Бушi i в пригородi; але густий морок закрива вiд неї далину чорним серпанком, i тiльки коли-не-коли на тiм морi безпросвiтної темряви заблима якась непевна iскра i згасне…

Орися повернулась до образа i зупинила на дiвi пречистiй свої замисленi очi; вiд довгих вiй лягла сутiнь стрiляста на її личко блiде; руки їй з несили на колiна впали i сплелись у стисi нервовiм; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго i нерухомо так сидiла Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небеснiй розважницi свою тугу-печаль – зосталося то таїною.

Нарештi Орися повагом перевела свої очi, що свiтилися темним вогнем, на лiжко, на Катрю – i на її виду перебiгла хмарина.

– Годi, Катре! – промовила вона строго.– Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.

Катря ще бiльш заридала безнадiйно i глухо, i її плечi заколихалися пiд хвилями збурених мук.

– Грiх! От перед цiєю святою матiр'ю грiх! – показала на образ Орися.– Вона вiддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за вiру святу й за вiтчизну вмерти!

– Не те, не те!..– вiдповiла риданнями Катря, пiдвiвши голiвку i спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-пiд очiпка впало на її заплаканi очi i надало молодесенькому обличчю вираз дитячий – нестотно ображене дiвчинятко заплакало, почувши ласку уперше.– Не те! А дай менi виплакатись! Дай менi в останнiй раз тут… на самотi… натiшитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!

– Сором з своїм горем тепер панькатись! – ласкавiшим уже голосом корила Орися, присiвши до Катрi i гладячи її шовкове волосся.– Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тодi б могла… а воно ж на всiх нас злягло рiвним тягарем i роздавить усiх нас разом, укупi…

– Не на всiх, не на всiх однаково! – гвалтовно скрикнула Катря i заломила в скрутоньцi руки.

– Як неоднаково? – навiть схопилась Орися.– Та хiба у тих, що пiшли туди на певний загин, не було нi радощiв, нi втiх на землi, або що?

– Може, й були, та вони вже ними натiшились, а я не нажилася ще на свiтi…– вiдмовила, рвучи слова, Катря.

– А я чи нажилася? – спитала нервово Орися.– Туди… на муки… на страту… мiй батько пiшов… єдине моє кохання, єдина вiдрадiсть… єдина моя слава i втiха; але глянь – я не плачу i не збентежу його останньої хвилини сльозою.

– Ох, правда,– мовила Катря, гамуючи сльози.– I ти не нажилася, але ти й не жила зовсiм! Ти не зазнала iще того щастя, яке охоплює райською жагою i розум, i волю, i серце, i всю людину цiлком приковує до втiхи земної… ти ще не кохалаї

– Почiм ти знаєш? – вiдказала упавшим голосом Орися i провела рукою по бiлому чолi, немов бажаючи змести з його уїдливу болiч.– А може, кохання моє ще страшнiшою п'явкою вп'ялось менi в серце!

– Твоє кохання! – нестямилась Катря, пiдвiвши голiвку i затаївши враз сльози: дитяча цiкавiсть перемогла її страждання.-Ти, моя перша подруга, посестриця, i нiколи менi про те не промовила й слова.

– Суть такi рани, якi жадалось би i вiд себе самої сховати, а не то що вiд миру,– важко зiтхнула Орися, вiдвернувши вiд Катрi свiй зрушений вид.

– Орисю! Рiднесенька! Зiронько моя! – обнiмала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати i ласкаючи свою товаришку по горю.– Скажи менi хто? Подiлись горем – легше буде… Коли виплачешся i розважиш тугу – завжди на душi легшає…

– Ти пам'ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?

– А, пам'ятаю, пам'ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синiми очима i бiлим панським лицем?

– Так, так!

– Як не пам'ятати! Пам'ятаю i за сто сажнiв пiзнаю! Я в його, коли признатись тобi,усмiхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивiдає,мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на тi закрученi вусики… Тiльки тривай… – зупинилась вона, мiркуючи…– Адже ж то брат твiй? Вiн тебе називав сестрою?

– Нi, вiн не брат: вiн по кровi менi був зовсiм чужий, а по серцю… ех! – Орися нетерпляче махнула рукою.– До чого цi спогадки тепер? Навiщо намучене серце вражати?

– Квiточко моя, сонечко ясне! – благала Катря.– Скажи… повiдай, хоч кришечку… хоч капелиночку!

– Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко,– годилась через силу Орися.– Довго розказувати, а ще довше переживати тi муки. Бачиш, я з тобою спiзналася в Барi, а ми перше сидiли далеко на хуторi,– я там росла ще дитинкою… I так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потiм наш хутiр спалили… матiр теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленiв, заскреготав зубами i знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся i привiз хлопчика на кульбацi, лiт дев'яти. "Знайшов,– каже,сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!"-Орися змовкла, пригнiчена вагою спогадiв давнiх.

– Ну, ну! Що ж далi? – допитувалась зацiкавлена Катря.

– Що ж? Звичайно… став вiн у нас мешкати… в другiм хуторi,– ми переїхали далi вiд Бугу; росли ми вкупi, як брат з сестрою, вкупi бiгали, пустували, гулялись… ну, призвичаїлись, порiднилися… ех, та що й згадувати!

– Нi, нi! Докажи-бо, хоч капельку!

– Ну, виросли ми; а вiн стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Спiвав гарно… Батько почав його вчити герцям лицарським, брав i на Запорожжя з собою в науку… Потiм вiн приїздив до нас такий радiсний та щасливий… i до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як божого свiту… Ну, ми й покохались.

– Так де ж вiн, твiй Антось?

– Не питай! Як вiн присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника iз голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що вiн дарма не скаже…

– I ти викинула? Забула його?

– Не руш! Годi! – сказала рiшуче Орися, зсупивши брови вiд вразької, наболiлої муки, i Катря припала до її колiн i притихла, почувши незмiряне горе.

Знишкли посестри, немов занiмiли, замерли, – однiй болiч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, i Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колiнах.

Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне – веде якийсь спiв похоронний…

Немов темна мармурова фiгура, сидить нерухомо Орися;

її погляд сягнув далеко-далеко i потонув у чорнiючiй млi…

Зринають з пiтьми перед нею другi, непохожi картини, i вiє вiд них i свiтлом, i ласкою, i теплом.

Тихий лiтнiй вечiр. На заходi гасне поволi рожевистий свiт. Бiля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира i ложки, i миски… А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишнi. На призьбi сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша i приязно, кохано зазира йому в вiчi. Розтопиривши рученята, пiдбiгає з смiхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустрiч клубочками дим… їй весело, вона заливається, аж дзвенить,– i навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тодi злякано хапає її i притискає до лона.

– I як-таки тютюном та на дитину! – зiрвався з її уст лагiдненький докiр.

– Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? – зареготавсь батько i ущипнув за щiчку Орисю.

– Мамо, я привчусь – засмiялась дзвiнко й Орися, визираючи з-пiд руки в матерi зухвальними оченьками i ловлячи рученятками дим.

Линуть пахощi вiд бузку по садочку. Десь рипить вiз i гавка собака, над головою прогудiв хрущ.

Орися схопилася його дiгнати; а це її перейняв другий i вдарив; вона – в сльози i зараз пiд оборону до тата. А тато ще дратує й смiється:

– Гай-гай! I не сором тобi? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бiйся жука, а й татарина-пса… бий їх!

I Орися, пiдбурена батьком, бiжить знов на хрущiв} а запашний український вечiр ласкаво огорта натомлену землю.

А ось друга нiч… чарiвна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорi зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбi сидить i жде тата; вiн поїхав ненадовго, а ось третiй день – i нема…

А це раптом як затупотить кiньми… Розлiгся галас; хутiр прокинувся; переляканi, блiдi молодицi i дiти повибiгали з хат; вскочила нянька, кричить: "Вороги!"

– Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! – до неї з благанням кинулась мати i передала їй дитину на руки.

Баба бiжить з дорогою ношею в лiс. Вiти хвиськають їх, огортає пiтьма, гонить жах… Здалеку досягають i лемент^ i крики, й пострiли, а от через прогалину видко, як на мiсцi, де хутiр, зайнялися немов великi свiчки, i полум'я вiд них полинуло аж до вогнистого неба.

Червона кров… чорнi, обгорiлi трупи… жаховитi обличчя… стогiн i плач… i сиротинна самотнiсть… тиша могильна… Мамо! Мамо!

Зимовий вечiр. Другий уже хутiр. Хатка заметена снiгом. Намерзлi манесенькi вiкна ледве пропускають той свiт. Баба порається коло печi. Батько велику книгу чита про страдникiв божих, що за вiру святу йшли з ухмiлкою в огонь, i на страту. Кожне слово мiрної батькової речi запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканнi серця, що вiн їй ближчий за брата…

А старий батько розказує вже про дiда Днiпра, про скаженi пороги, про синє море безкрає, про кривавi сiчi з турками та татарами, про страшезнi бурi, про турецьку неволю, про пекельнi тюрми i про смердючi галери…

Але час летить. Яскраве лiто i спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безоднiй блакитi. Вiтер анi шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землi клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилi руками; на головi в неї вiночок з василькiв та волошок. Хтось крикнув поблизь: "Агов!" – i красень козак зненацька виринув ось перед нею i обвив руками її стан…

Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцiлунки гарячi… їй i боязно, i хороше, i млiє солодким тремтiнням серденько…

– Пусти, Антосю! Годi-бо! Що ти? Побачать! – вибивається вона з обiймiв.

– Хай бачать! Хай цiлий свiт збереться сюди, i перед усiма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе бiльше всякої радостi, бiльше життя!


Страницы книги >> 1 2 3 4 5 6 | Следующая

Правообладателям!

Это произведение, предположительно, находится в статусе 'public domain'. Если это не так и размещение материала нарушает чьи-либо права, то сообщите нам об этом.


  • 0 Оценок: 0
Популярные книги за неделю


Рекомендации