Книга: Фортеця для серця - Олена Печорна

Знаєте, це книга з гірким присмаком. Тут стільки болю, горя і втрат, що сльози просто не встигають висихати. Мені здавалося, що якщо сторінки книги викручувати, то з них закапотить солона вода, а ще кров...

Якщо красти щастя, воно гірчить, але від того стає ще солодшим. Парадокс. Але таким було Лесине кохання. Гірко-солодке воно було і в нього. Десятки "але" та інших заборон, проте жадна їх не спинила. - Ми такі грішні. - Ми щасливі. Три дні серед гір. Три ночі. Безмір снігу, у якому не знайдеш жодної живої душі. - Так тихо. - Ми самі. - А я гадав, що світ має кричати. - Кричати? - Так. Земля кричить, якщо прислухатися. - Чому? - Бо живе.

У цій книзі головною героїнею є кохання - палке, швидке й невпинне, а ще люте й жорстоке. Воно поглинає з головою, захоплює у свій вир і не відпускає, розвіюючи тебе на попіл.

Колеги, знайомці, знайомці знайомців, підлеглі, замовники, поважні й не дуже чиновники - усі лишилися там, на схилах, а тут були він і вона. Дівчинка-художниця і її дихання в його долонях. Те дихання він боїться згубити більше, як своє власне. Це доля? Пристрасть? Кляті гормони? Що це? І що з цим робити? Чи можна бути без цього?

Та при цьому ця книжка така рідна. Просто хочеться інколи дивитися на неї або тримати в руках. Від неї лине таке яскраве світло, що мимоволі заплющуєш очі. Її просто не можна не розібрати на цитати.

- Я лечу. - Куди? - Не знаю... Тримай мене за руку. - Я тримаю. - Мені це сниться? - Ми не сон, ми - це ми. - Я втрапила до раю.

Ця книга справді стала для мене особливою. У ній ніби залишилася частинка мене самої - натхненої й довірливої. Вона дала мені надію на те, що все колись буде добре...

Чоловік торкається вустами долоні, дивиться в очі. Може, це світло від свічки палає в них? Голос хрипкий, вона ледь упізнає його: - Рай коло мене. - Рай? - Мій рай - це ти. І буря враз зникає. Губиться. Для неї і для нього. Бо їм байдуже до вітру й лементу гір. Нехай стогнуть, перевертаються й знову зводяться! Нехай вичерпуються океани! Нехай небо прослизє крізь пальці! Нехай зникає все! Крім них. Двох. - Це і є любов? - Любов. - Як тісно серцю в грудях! - Серцю... тісно в башті. - У башті? Ти сховала серце в башту? - А ти сховав своє. - Навіщо? - З оголоеними серцями люди просто гинуть. Вони були готові згинути в ту нескінченну ніч, але лишилися... і дожили до ранку, уже не вдвох, а як одне ціле.

Леся сирота, яку виховала бабуся, вона щедро повертає тепло й піклування всім, хто про неї дбає: і бабусі, і тітці, і подрузі. Вона справжній генератор доброти і добрих справ. Іноді, читаючи, ловила себе на думці, що таких добрих людей на світі не буває. Певно, що образ головної героїні дещо перебільшено позитивний. Але не приторно солодкий.

Митці (ходужники) дивакуваті особистості, самобутні. Кожен вбачає для себе свою особливу виняткову долю. Про таких кажуть: «У них все не як в людей». Вони мають особливе світовідчуття, емоції і почуття у них мають виняткове забарвлення, сягають високих щаблів. Вони виливають їх в картини, віддаються їм повністю. Закохані в мистецтво. А коли приходить справжнє кохання до протилежної статі, вони лякаються його, як діти. Побоюються відкритися і сказати «Так». Любов це не коли тіло голе, а коли душа.

Проза Олени Печорної це справжнє відкриття для мене. Такі живі герої, картинки зі сільського життя-існування, а описи природи (!) просто пасторальні. Це другий роман авторки, що я прочитала. Він дещо схожий настроєм на «Грішницю», підняті на поверхню ті ж проблеми (пияцтво батьків, животіння та вимирання села, хвороба дитини, безгрошів’я, добра сусідка, небайдужі люди) – це повторювальні мотиви але в дещо іншій варіації. Ну і звісно хепі-енд. Чудовий роман. Рекомендую!