Текст книги "Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях"

Можливо, справді варто було піти на такі кроки, щоб врятувати державу від чергової хвилі руйнувань. Тим паче, що укріплення з часом можна було відновити. Зрештою, не всі фортеці були зруйновані. Залишився неушкоджений Холм, що став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це місто, розповідається в літописі: «…рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому, [Холмі], бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами». Бурундай вирішив не брати місто, а піти далі на польські землі: «І після цього пішов Бурондай уборзі до Любліна, а од Любліна пішов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до ріки до Вісли, і знайшли тут собі брід у Віслі, і пішли на ту сторону ріки, і стали пустошити землю Лядську»[293]293
  Літопис руський. С. 422.


[Закрыть].

Як бачимо, Василько, перехитривши татар, зберіг від нищення Холм і спрямував ординців із руської землі в Польщу, яку ті розорили. До речі, у цьому тексті Василько названий великим князем. Якщо це не помилка літописця, то його, а не Данила варто вважати головним князем у Руській державі.

Татари взяли місто Судомир (Сандомир), перебивши всіх місцевих жителів. А після цього вернулися, як зазначає літопис, «у свої вежі»[294]294
  Там само. С. 423.


[Закрыть]. Останні, судячи з усього, містилися в степах нинішньої України.

Замкова гора в Кременці. Наполеон Орда

З цього уривку можна зробити два висновки. По-перше, Руське королівство виявилося не таке «безоружне», як цього хотів Бурундай. Принаймні одну зі столиць держави, Холм, татари не зруйнували. По-друге, переговори Бурундая і Василька все ж таки – це не перемовини пана й васала. Василько й Данило – самостійні правителі. Вони мають фортеці, яких остерігається Бурундай. Саме ці фортеці – певний гарант їхньої суверенності.

Отже, Волинь і Галичина, правду кажучи, не знали «монголо-татарського іга».

Руське королівство мало не менші проблеми з литовськими державними утвореннями. При цьому татари іноді ставали союзниками русів у боротьбі з литовцями. Так, під 1274 р. описуються такі події.

Литовський князь «Тройден, забувши приязнь Львову [і] пославши городнян, звелів узяти Дорогичин. А з ними ж був [воєвода] Трид, і сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночі, взяли вони тоді його, [Дорогичин], на самий Великдень, і перебили їх, [городян], усіх од малого і до великого.

Отже, не татари, а литовці чинять русам великі прикрощі. Знищують місто Дорогичин, який відігравав не останню роль у Руському королівстві. Це був важливий форпост на північно-західних землях цієї держави. І саме тут коронувався Данило Романович. У цій ситуації нащадок останнього, князь Лев, звертається по допомогу до татар.

Коли ж почув се Лев, то опечалився він сим вельми. І став він промишляти [про помсту], і послав у Татари [послів] до великого цесаря Менгу-Тімура, просячи собі підмоги в нього проти Литви. Менгу-Тімур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу, і задніпровських князів усіх дав йому на поміч – Романа [Михайловича] Брянського із сином Олегом, і Гліба [Ростиславича], князя Смоленського, І багато інших князів, бо тоді всі князі були у волі в татарській»[295]295
  Літопис руський. С. 428–429.


[Закрыть].

Тоді владарем Золотої Орди був хан Менгу-Тімур (?–1282), який не лише зумів утвердити свою владу в цій державі, а й зробити її незалежною від Монгольської імперії. Менгу-Тімур був талановитим правителем. Він провів низку важливих реформ, зробивши Золоту Орду сильною потугою, яка контролювала значні території Східної Європи[296]296
  Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. С. 34–46.


[Закрыть]. Під владою цієї держави перебували східні й південні землі нинішньої України.

Галицько-Волинський літопис дає зрозуміти, що у той період «всі князі були у волі в татарській». При цьому згадуються брянський та смоленський князь, князі задніпровські. Чи стосувалося це правителів Руського королівства, тобто Волині й Галичини? Певною мірою, так. У інших місцях літопису зустрічаються твердження, що руські князі, під якими переважно розумілися правителі Волині й Галичини, були у «волі» чи «неволі» татарській[297]297
  Літопис руський. С. 234, 435, 437.


[Закрыть]. Літопис навіть називає деяких татарських ханів цесарями. Так іменуються хани Телебуга і Аглуй, які постають свідками переданяя землі князя Володимира Васильковича, сина Василька Романовича, князеві Мстиславу Даниловичу[298]298
  Там само. С. 437.


[Закрыть]. Згадується й «подать татарська»[299]299
  Там само. С. 439.


[Закрыть]. Щоправда, це згадка із Заповіту Володимира Васильковича. Там говориться, що ця данина має даватися князям, тобто вона ніби не йшла в Золоту Орду. І все ж ця згадка дає підстави вважати, що певний час ця данина діставалася татарам.

Цесарями, чи то царями, на теренах Русі раніше іменували візантійських імператорів. Русь у попередні часи входила в орбіту «візантійського світу». Проте завоювання хрестоносцями Константинополя 1204 р. призвело до деградації Візантійської імперії. Як така ця держава перестала існувати[300]300
  Острогорський Г. Історія Візантії. Львів, 2002. С. 365–389.


[Закрыть]. І цю «порожнину» заповнили татарські хани Золотої Орди, яких теж почали іменувати цесарями. Це ще один був результат татарського наїзду на руські землі. Золота Орда ніби підміняла Візантію. Тим паче, що татарські хани (передусім це стосується Менгу-Тімура) опікувалися православ’ям, надавши православному духовенству широкі права. Загалом Золота Орда могла перетворитися в «православну імперію».

Щоправда, Візантія деградувала ще до того, як з’явилися на Русі татари. «Візантійську спадщину» пробували перейняти князі Романовичі – Данило й Василько. Принаймні, як уже говорилося, це простежується на рівні символічному[301]301
  Про це більш детально див.: Кралюк П. Руські спадкоємці могутніх імператорів. Візантійські реліквії руського королівства. Корона, або Спадщина Королівства Руського. С. 76–81.


[Закрыть]. Інша річ, що Романовичі через різні обставини так і не змогли реалізувати «візантійський проєкт».

За часів правління дуумвірату Данила й Василька між королівством Руським і Золотою Ордою виробився тип відносин, який зберігався протягом тривалого часу (майже сто років). Початком цих стосунків варто вважати навіть не поїздку Данила в Золоту Орду, а той час, коли Романовичі виявили покору ханові Бурундаю й погодилися знищити низку своїх фортець. І все ж правителі королівства були відносно незалежними від золотоординських ханів. Принаймні немає відомостей, щоб останні надавали їм ярлики, тобто дозволи, на правління. Деякі з цих правителів користувалися королівським титулом. Це стосувалося не лише Данила, а й Василька[302]302
  Собчук В. Історична Волинь. Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. Кременець, 2017. С. 18.


[Закрыть]. Загалом королівство Руське мало із Золотою Ордою союзні відносини, в яких воно відігравало роль «слабшого партнера» (це були приблизно такі відносини, як між Руссю й Візантією). За потребою Золота Орда надавала військову допомогу королівству. Зі свого боку, останнє теж давало військові загони для походів золотоординських воєначальників.

Хан Менгу-Тімур

Князь Лев Данилович (близько 1228–1301), як уже говорилося, просив Менгу-Тімура про військову допомогу. І той йому надав. Звісно, за це доводилося платити. Взагалі Лев часто звертався по допомогу до татар, зокрема й для того, щоб узяти верх над іншими князями. Також татарський хан Ногай надав йому військо для організації походу на Польщу[303]303
  Літопис руський. С. 432.


[Закрыть]. Складається враження, що саме цей князь представляв «татарську партію» на землях Руського королівства. Натомість йому протистояв його двоюрідний брат – князь володимирський Володимир Василькович (1249–1288). Останній, наскільки можна судити, намагався дистанціюватися від татар. При його дворі писався Галицько-Волинський літопис, в якому зустрічаємо багато антитатарських моментів. Ймовірно, цієї ж антитатарської лінії дотримувався князь Мстислав Данилович, який мав уділ у Луцьку.

Наприкінці ХІІІ ст. землі Руського королівства (Волині й Галичини) виявилися в основному розділені між синами Данила – Левом і Мстиславом, і сином Василька – Володимиром[304]304
  Собчук В. Історична Волинь. Північний захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. С. 18.


[Закрыть]. Непорозуміння, які виникали між ними, вели до дезінтеграції держави. Особливо шкідливими були військові авантюри Лева, котрий, як уже говорилося, часто спирався на татарську силу. Усе це разом узяте робило Руське королівство все більш залежним від татар. Показовим у цьому плані є епізод у Галицько-Волинському літописі, де описано, як хан Телебуга 1287 р. змусив волинських князів піти з ним на Польщу. Зокрема там сказано: «А коли Телебуга ішов у Ляхи, то з ним ішли всі князі через неволю татарську: Лев-князь із сином своїм Юрієм [і] з своєю раттю, а Мстислав зі своєю раттю, а Володимир зі своєю раттю»[305]305
  Літопис руський. С. 435.


[Закрыть].

Взагалі, якщо проаналізувати текст літопису, то бачимо, що за часів Данила й Василька про помітну залежність від татар не йшлося. Однак за їхніх нащадків ця залежність посилилась. Ні один з них не іменується королем, тобто не пов’язує себе із західною політичною традицією. Ба більше, вони разом із татарами воюють проти західних сусідів. Якби так справи пішли далі, Волинь і Галичина могли з часом перетворитися в улус Золотої Орди, подібно до східних земель колишньої Русі.

Певним чином правителів королівства Русі рятувало те, що в самій Золотій Орді політична ситуація була непростою. Після смерті хана Менгу-Тімура (близько 1280 р.) великого впливу набув хан Ногай (?–1299/1300)[306]306
  Про хана Ногая та пов’язаних із ним золотоординських ханів див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. … С. 47–73.


[Закрыть]. Спочатку на золотоординському престолі опинився онук Батия Туда-Менгу, а 1287 р. внаслідок палацових інтриг на його місце прийшов Телебуга, про якого вже йшлося.

Князь Лев у великокняжій короніна фоніЛьвова

Щодо Ногая, то він правив західними землями Золотої Орди. Приєднав до своїх володінь землі в пониззі Дунаю й, можливо, Добруджу. Здійснював походи на терени Візантії, Болгарії та Сербії. Візантійський імператор Михайло VIII Палеолог (1224/5–1282), намагаючись підтримувати мирні відносини з Ногаєм, 1273 р. віддав за нього свою позашлюбну дочку Єфросинію. У 80-х рр. ХІІІ ст. залежність від Ногая визнали спочатку Тирновське царство, потім Відинське і Бранічевське князівства, а близько 1292 р. – Сербія.

1291 р. Ногай організував заколот проти хана Золотої Орди Телебуги. Про конфлікти між цими можновладцями, до речі, писав Галицько-Волинський літопис[307]307
  Літопис руський. С. 436.


[Закрыть]. Заколот виявився вдалим і золотоординським ханом став Токта, син Менгу-Тімура. Однак могутність Ногая не подобалася новому ханові, що призвело до війни між цими можновладцями. Ногай захопив землі нинішньої Південної України, Крим, пішовши шляхом створення самостійної держави. Навіть він та його син Чака почали карбувати власну монету.

Судячи з Галицько-Волинського літопису, хан Ногай підтримував із правителями королівства Руського союзницькі відносини (щоправда, постаючи в ролі «старшого союзника»). 1277 р. він посилав своє військо князям Леву й Мстиславу Даниловичам та Володимиру Васильковичу для походу на Литву[308]308
  Там само. С. 430.


[Закрыть]. Також Ногай посилає 1280 р. частину свого війська для князя Лева, щоб той завоював для себе частину польських земель[309]309
  Там само. С. 432.


[Закрыть]. Зрештою, як уже говорилося, 1287 р. Ногай разом із Телебугою залучає князів Лева, Мстислава й Володимира для походу на Польщу[310]310
  Там само. С. 435.


[Закрыть]. Татарське військо тоді проходило землями Галичини й Волині. Воно ніби не чинило тут розорень, «пустошень». Проте постій цього війська призводив і до матеріальних, і до людських втрат[311]311
  Там само. С. 436.


[Закрыть].

Старого Ногая переграв більш молодий хан Токта (1270–1312). 1299 чи 1300 р. останній завдав поразки Ногаю. Сталося це в місцевості Куканлик (імовірно, у степах нинішньої України, десь у районі теперішньої Одеської області). Цікаво, що Ногай був убитий русином – одним із воїнів хана Токти. Сини Ногая не зуміли зберегти створену ним державу. Тому «Ногайський проєкт» зазнав краху.

Князь Володимир-Іван Василькович

Звісно, татари, які входили до складу кочової держави хана Ногая, нікуди не зникли. Вони залишалися в складі Золотої Орди, а після її розпаду увійшли до Кримського ханства. Ці татари кочували в степах теперішньої України, Північного Кавказу, а також нинішньої Румунії. Їх іменували ногаями чи ногайцями – вважається, що від імені хана Ногая. Вони так чи інакше контактували зі слов’янським населенням України і мали певний вплив на етногенез українців.

Хоча правителі Руського королівства наприкінці ХІІІ ст. йшли на співробітництво з татарами, проте існувала сильна антитатарська опозиція, яка, як про це вже говорилося, репрезентувалася князем Володимиром Васильковичем і знайшла відображення в Галицько-Волинському літописі. Наприклад, у цьому творі Ногай іменується як «окаянний і беззаконний». При чому наведену характеристику маємо в такому місці твору, де йдеться про допомогу цього хана волинським князям[312]312
  Там само. С. 430.


[Закрыть].

Володимир Василькович, який не мав дітей, віддає свій уділ, місто Володимир, що, фактично, виконувало роль столиці тогочасної Русі, не войовничому князеві Леву, діяльність якого мала протатарське спрямування, а «мирному» князеві Мстиславові, який, наскільки можна судити, не виявляв протатарських симпатій. Михайло Грушевський вважав це помилкою Володимира Васильковича. Лев, на думку історика, міг би краще забезпечити оборону руських земель[313]313
  Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. К., 1993. Т. ІІІ. С. 107–108.


[Закрыть]. Нам же видається такий крок Володимира Васильковича цілком логічним. Мстислав був для нього більш близьким політично, зокрема в сенсі дистанціювання від татар. Саме існування антитатарської партії на Волині й Галичині забезпечувало самостійність цих земель від Золотої Орди.

На жаль, далеко не завжди державотворча діяльність Володимира Васильковича приймалася й оцінювалася. У певному сенсі, цей «філософ на троні» випередив свій час.

Варто зупинитися на особі волинського князя Володимира Васильковича (?–1288), якого Галицько-Волинський літопис навіть іменував філософом. У його особі маємо правителя, якого цікавили не завойовницькі походи, а розбудова своєї держави, її культури. Володимир Василькович приділяв увагу заснуванню й будівництву міст, церков та монастирів.

Цей князь надавав велике значення розвитку культури. За його часів і за його сприяння була укладена та суттєво відредагована основна частина Галицько-Волинського літопису. У цьому літописному зводі вміщена велика похвала князю, де вказувалися його заслуги на полі культурному: будівництво та оздоблення церков, переписування для них книг (деякі переписував сам Володимир Василькович). Це один із небагатьох літописних уривків (до того ж найбільш об’ємний), де йдеться про культурне життя Давньої Русі. Він дає можливість нам сформувати всебічне уявлення про елітарну культуру наших предків.

З Галицько-Волинського літопису випливало, що лад, порядок у державі, соціальна стабільність були для Володимира Васильковича важливими суспільними цінностями. Князь-філософ вважав, що в соціальному житті мають діяти правила, закони. Він виступав за чітке виконання домовленостей. У деяких випадках намагався їх письмово оформлювати і навіть визначити гарантів договорів. Після себе князь залишає письмово оформлений заповіт, який передбачав, як розпорядитися його спадком.

Залежність королівства Руського від татар зменшилася в часи правління Юрія Львовича (1252/1257–1308). Останній використовував латинську титулатуру regis Russiae, principis Ladimiriae («король Русі, князь Володимирії»)[314]314
  Войтович Л. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225–1301). Львів, 2014. С. 87.


[Закрыть]. Він позиціонує себе як «західний правитель», дистанціюючись від татар. Подібну титулатуру використовували і його нащадки, зокрема останній владар Руського королівства Болеслав-Юрій (бл.1310–1340)[315]315
  Гречило А. Українські територіальні та національно-державні символи. Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія та кордони України. Харків, 2016. С. 283–284.


[Закрыть].

У контексті дистанціювання від татар варто осмислювати появу Галицької митрополії (точніше, митрополії Малої Русі), яка була заснована 1303 р.[316]316
  Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія ХІІ–XVIII ст. Організаційна структура та правовий статус. Львів, 2010. С. 195.


[Закрыть] Ця подія в історіографії переважно трактується таким чином. Мовляв, 1299 р. осідок Київської митрополії, тобто митрополії Русі, був перенесений із Києва у Володимир-на-Клязьмі. Це ніби було обумовлено тим, що Київ був зруйнований. Ось тоді король Юрій Львович вирішив посприяти створенню митрополії, яка б охоплювала землі його держави.

Однак контекст цієї події видається дещо іншим. Митрополичий осідок із Києва до Володимира-на-Клязьмі був перенесений не через «руйнування Києва». На той час колишня столиця Русі поступово відновлювалася. І митрополит тут міг цілком перебувати. Питання було в іншому. Саме останніми роками ХІІІ ст. загострюється боротьба між золотоординським ханом Токтою й Ногаєм. Останній, володарюючи в нинішніх степах України, контролював і Київ, і київського митрополита. Татарські хани, які надали православній церкві великі привілеї, розглядали її як один із важливих важелів свого впливу на руських землях. Токта, котрий збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений у «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі – міста, яке розташовувалося в межах впливу ханів Золотої Орди. Оскільки хан Токта ворогував із Ногаєм, який становив постійну загрозу для Візантії, візантійська верхівка, зокрема константинопольський патріарх, «закрили очі» на перенесення митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Юрий I Львович

Уже після смерті Ногая королю Юрію Львовичу вдалося домовитися з візантійською верхівкою про створення окремої митрополії Малої Русі з осідком у Галичі. Які наводилися аргументи на користь цієї справи, можемо лише здогадуватися. Імовірно, король шантажував візантійців тим, що, якщо в його державі не буде створена митрополія, він звернеться по допомогу до Риму. Проте, які б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополія з доволі претензійною титулатурою. Адже на ті часи поняття «Мала Русь» мала інше значення, ніж пізніше. Мала Русь – це материнська Русь. Тут маємо відповідну аналогію, яку запозичили руси в греків. Останні трактували Малу Грецію як свою материнську землю, а Велику Грецію – як землі колонізовані. Ось і виходило, що митрополія Малої Русі охоплювала терени Русі справжньої. Натомість Київська митрополія – землі Великої Русі, тобто колонізовані. Водночас створення митрополії Малої Русі вказувало на самостійність королівства Руського, принаймні в духовному сенсі. Воно мало свою митрополію, яка існувала окремо від Київської, що знаходилася в сфері впливу золотоординських ханів.

На жаль, документів, які б висвітлювали діяння правителів королівства Руського наприкінці ХІІІ – у першій половині XIV ст., збереглося вкрай мало. Однак можемо говорити про те, що тоді ця держава була більш зорієнтована в західному напрямку, ніж у східному.

На основі Галицько-Волинського літопису, а також деяких інших документів можемо реконструювати структуру державного управління в королівстві Руському[317]317
  Про це більш детально див.: Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і Раннього Модерну: структура та влада. С. 41–65.


[Закрыть]. Вища влада в цій державі належала королю (князю). Вона стосувалася законодавчої, виконавчої та судової сфер. Виконання адміністративних функцій король (князь) зазвичай доручав вищим урядникам, які належали до королівської (княжої) ради.

Важливу роль в управлінні належала дворському – управителю княжого двору. Він також у деяких випадках здійснював судові функції замість князя. Помітне місце при дворі належало «дядькові» («кормильцю») – вихователю княжих дітей, а також «стольнику», який, імовірно, здійснював управління княжими земельними маєтками. Місцеве управління перебувало в руках тисяцьких, яких у XIV ст. замінили воєводи. А місцевий присуд здійснювали тивуни, які також виконували низку інших функцій: передусім наглядали за княжим господарством.

Помітну роль у королівстві Руському відігравали бояри. Під ними розумілася земельна аристократія, найвищі урядники й дружинники. Особливо сильним вплив бояр відчувався на Галичині. Наприкінці ХІІІ – на початку XIV ст. для означення земельної аристократії з’являється титул пан (у латинських джерелах – барон).

Як бачимо, управлінська система королівства Руського багато в чому нагадувала таку ж систему Русі. Щоправда, були й деякі відмінності. Під впливом європейських католицьких країн у королівстві Руському з’являється уряд печатника, на збереженні в якого знаходилася печатка. Печатник, імовірно, складав тексти грамот і наглядав за їхнім написанням. Виконував він і важливі функції адміністративного характеру.

У середині XIV ст. Руське королівство опинилося в стані кризи. Тут спрацювали як внутрішні чинники, так і зовнішні. 1340 р. польським королем Казимиром ІІІ (1310–1370) був даний старт боротьби за руську спадщину. Гравцями в цій боротьбі були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Її результатом стала ліквідація Руського королівства, землі якого розібрали Польща й князі литовської династії Ґедиміновичів. Останні зуміли створити життєздатний державний організм – Велике князівство Литовське.

На жаль, про війну за руську спадщину не збереглося жодних наших літописних свідчень. Про події цієї війни переважно дізнаємося з польських, угорських, німецьких джерел, а також частково з пізніших литовських літописів.

Стереотипи російської історіографії, які й досі панують у нас, а також специфіка джерел знеохочують українських дослідників розглядати війну за руську спадщину і осмислювати її. Хоча та війна стала для Центрально-Східної Європи такою собі «точкою біфуркації», яка визначила історію цього регіону на віки вперед. У підсумку тієї війни Польща відмовилася від слов’янських земель Сілезії та Помор’я, які культурно й ментально були близькі полякам, й почала здійснювати експансію на Схід: спочатку на Галичину, Волинь, а потім на інші українські землі. Ця війна посприяла остаточному оформленню Великого князівства Литовського, яке помітно розширило свої кордони шляхом приєднання Русі, переважно нинішніх українських земель.

Боротьбі за спадщину Руського королівства передували такі події. Орієнтовно в травні 1323 р. чи раніше за невідомих обставин померли Андрій та Лев, які правили цією державою[318]318
  Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 511.


[Закрыть]. Існує кілька версій смерті цих князів: загибель від рук татар-ординців, литовців, а також отруєння. Ця подія поклала край успадкуванню престолу в королівстві Романовичами за чоловічою лінією. Смерть Андрія та Лева могла б мати фатальні наслідки для Руського королівства.

Проте на престолі опинився Болеслав – син мазовецького князя Тройдена з династії П’ястів та Марії, доньки короля Юрія Львовича. Не відомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цієї держави. Проте він мав право унаслідувати престол за материнською лінією.

Правління Болеслава почалося в надто юному віці: йому, імовірно, було трохи більше десяти років. Державою управляли місцеві волинські бояри, адже престол Руського королівства був у місті Володимирі. Ставши правителем, Болеслав узяв нове ім’я Юрій на честь свого діда. Він також прийняв православ’я. Титулував себе, як зазначалося, королем Русі[319]319
  Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. С. 48.


[Закрыть].

Юрій ІІ проводив активну зовнішню політику, намагався протистояти експансії Польщі й Угорщини. Підтримував добрі відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією, Золотою Ордою, якою правив тоді могутній хан Узбек (бл. 1283–1341)[320]320
  Саме за хана Узбека Золота Орда досягла піку своєї могутності. Див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. … С. 88–107.


[Закрыть]. Робив спробу повернути Люблінську землю, яку 1303 р. захопила Польща, а також деякі землі Карпатської Русі, загарбані Угорщиною.

За правління Юрія II 1331 р. відроджується православна Галицька митрополія, яку очолив митрополит Гавриїл.

Схоже, активна діяльність Юрія ІІ викликала незадоволення з боку польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленості, що Русь має перейти до польського короля, який ніби мав право успадкувати руський престол.

Навесні 1340 р. Юрій ІІ гине від отруєння. Вбивство влаштували опозиційно налаштовані бояри[321]321
  Про Юрія ІІ див.: Кордуба М. Болеслав-Юрій ІІ. Останній самостійний володар галицько-волинської держави з нагоди 600-річчя його смерті. Минуле і сучасне. Ч. 7. Краків, 1940. С. 23–30.


[Закрыть]. У літературі зустрічаються твердження, ніби Юрій ІІ захотів у своїй державі утвердити католицизм, і через це його вбили[322]322
  Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. К., 1997. С. 75.


[Закрыть]. Однак такі твердження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що цей можновладець прийняв православ’я й сприяв відродженню Галицької митрополії. Щось це мало схоже на адепта католицизму.

На нашу думку, ситуація з вбивством Юрія ІІ виглядала інакше. Король, ставши дорослим, змусив потіснитися деяких бояр, які мали реальну владу. Це викликало незадоволення й породило в їхньому середовищі опозицію. Цим, певно, скористався Казимир ІІІ. Він міг підговорити опозиційно налаштованих бояр, пообіцявши їм преференції, за умови, що вони допоможуть йому оволодіти Руським королівством.

Не випадково відразу ж після вбивства Юрія ІІ король Казимир ІІІ здійснює похід на Галичину. Тоді йому вдалося підпорядкувати собі низку галицьких міст, зокрема Львів. Пізніше польські хроністи подавали цю подію як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосується «Хроніки» (1555) Марціна Кромера (1512–1589). Від останнього українські літописці XVI–XVII ст. перебрали інформацію про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львівському літописі читаємо: «Польський король Казимир взяв Львів, [мешканці якого] самі піддалися, забрав великі скарби, срібла, злота, дорогоцінного каміння…» Далі перераховуються коштовності, привласнені польським королем, вказується також, що він забрав дві золоті корони[323]323
  Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. Видання друге. К., 1971. С. 99.


[Закрыть].

Насправді говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир ІІІ підкорив окремі галицькі міста без особливого спротиву. Судячи з усього, він не мав значних сил. Розраховував, що Руське королівство, утративши правителя, легко піддасться йому. Хоча Львів тоді став заможним торговим містом, але не варто переоцінювати його значення. Це був регіональний центр на межі Галичини й Волині. Вести мову про його значну політичну роль не варто. Столицю ж королівства Руського Казимир ІІІ тоді так і не взяв.

У цій драматичній ситуації боярин Дмитро Дедько та Данило з Острова[324]324
  Про князя Данила Острозького див.: Кралюк П. Родоначальник дому Острозьких. Як відроджувалося королівство Руське. Корона, або Спадщина Королівства Руського. С. 185–191.


[Закрыть] (як звичайно, його ототожнюють із князем Данилом – засновником князівської династії Острозьких) здійснили поїздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитро Дедько відбив наїзд короля Казимира ІІІ[325]325
  Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків і нащадків. К., 2012. С. 113–114.


[Закрыть]. Як бачимо, саме завдяки татарському війську вдалося зберегти самостійність Руського королівства.

Казимир III Великий. Марчелло Бачиарелл

Дмитро Дедько на деякий час, аж до своєї смерті 1349 р., ніби став неофіційним правителем цієї держави. До нас дійшла його грамота до торунських купців від 1341 р., писана латинською мовою, в якій він закликав їх торгувати у Львові. Себе ж Дедько іменував «провізор або управитель землі Руської» (provisor seu capitaneus terre Russie)[326]326
  Про Дмитра Дядька див.: Грушевський М. Історія України-Руси: у 11 т., 12 кн. К., 1993. Т. ІV. С. 28–30, 430–433.


[Закрыть]. Не виключено, що своєю резиденцією він зробив Львів.

Після смерті Юрія ІІ на престолі Руського королівства опинився син литовського князя Гедиміна Любарт (бл. 1300–1383), який прийняв православне хрещення й отримав ім’я Дмитра[327]327
  Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. … С. 37–40, 42, 73, 511–512, 562, 614 та ін.


[Закрыть]. Є припущення, що він був одружений із княгинею місцевої руської династії Романовичів. Інакше в нього не було б прав на престол. Імовірно, Любарт-Дмитро отримав підтримку з боку бояр. Принаймні подальші події свідчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбі з поляками та угорцями. Та й резиденціями Любарта-Дмитра були волинські міста – Володимир і Луцьк. Він навіть іменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберігся до дня сьогоднішнього.

Смерть Дмитра Дедька 1349 р. викликала новий сплеск війни за руську спадщину. Схоже, боярин Дедько належав до вмілих полководців та державних діячів. Також він зумів скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що під його опікою перебували галицькі терени. І поки він жив, король Казимир ІІІ не міг захопити земель Руського королівства. Смерть же цієї талановитої людини ніби «оголила» Галичину. І 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося її загарбати. Він також починає претендувати на іншу частину Руського королівства – Волинь. Саме тоді розпочався новий виток боротьби за спадщину цієї держави, в якій активну участь брали поляки, угорці й литовці, які, власне, й поділили землі Руського королівства. Золота Орда в цій боротьбі участі не брала. Після смерті хана Узбека 1341 р. в ній певний час велася боротьба за владу. Тоді з теренів деяких нинішніх українських земель татар поступово починають витісняти литовські князі. Під їхньою владою опинилися Полісся, Волинь, Поділля й Київщина.

Замок Любарта в Луцьку

Наприкінці XIV ст. землі королівства Руського були «розібрані» остаточно. Галичину захопила Польща й інкорпорувала цю землю до свого складу. Усі землі Карпатської Русі стали частиною Угорського королівства. Північна частина королівства опинилася в складі Великого князівства Литовського. Щоправда, правителі Литовської держави перебрали деякі політичні традиції русів.

Чи могло зберегтися королівство Руське? Звичайно, відповідаючи на це запитання, ми вступаємо в сферу альтернативної історії. І все ж видається, що якби збереглася династія Романовичів у цій державі, вона б продовжила своє існування й могла стати помітним гравцем на теренах Центрально-Східної Європи. Принаймні для цього королівство мало належний потенціал: економічний, військовий, політичний, етнічний. Щоправда, воно не перетворилося в станову монархію – і це великий мінус. Станові монархії, на відміну від патронімічних зазвичай були більш живучими. У перспективі Руське королівство могло би стати українською національною державою, адже до його складу входили близькі руські (українські) субетноси. Однак цього не сталося. Руси були «розпорошені» між різними державами. Хоча «ідея Русі», відновлення її як державного організму не зникла. І неодноразово давала знати про себе.