Текст книги "Спартак"

– Що мені до того? – презирливо вимовив, насупивши брови, Катон. – Усе, що я сказав, я можу повторити у присутності того, перед ким ви всі тріпочете. Хоча я ще дуже молодий, присягаюсь усіма богами Олімпу, мене він не змусить тремтіти!

Ціцерон і Сарпедон, вражені, перезирнулися, а хлопчик з наснагою вигукнув:

– Якби на мені була вже тога!

– Що ж тоді зробив би ти, безумцю? – запитав Ціцерон, але миттю додав: – Чи замовкнеш ти вже нарешті?!

– Я б викликав на суд Луція Корнелія Суллу й всенародно висунув йому обвинувачення…

– Замовкни, замовкни ж! – вигукнув Ціцерон. – Ти всіх нас хочеш занапастити! Я нерозумно оспівував подвиги Марія, я захищав на двох процесах моїх клієнтів[21]21
  Клієнт – неповноправний громадянин, який юридично залежав від свого опікуна-патрона.


[Закрыть], які не були прибічниками Сулли, і, ясна річ, не здобув цим прихильності колишнього диктатора. Невже ти хочеш, щоб через твої божевільні слова ми пішли за незліченними жертвами його люті? А якщо нас уб'ють, чи позбавимо ми Рим від похмурої могутності тирана? Адже страх кригою сковує у жилах римлян їхню древню кров, тим паче, Суллу справді супроводжують щастя й успіх – і він всесильний…

– Замість називатися Щасливим, ліпше йому іменуватися Справедливим, – відповів Катон уже пошепки, корячись наполегливим умовлянням Ціцерона, і, бурмочучи щось, він помалу заспокоївся.

У цей час андабати розважали народ фарсом – кривавим, похмурим фарсом, учасники якого, всі двадцять злощасних гладіаторів, повинні були розлучитися з життям.

Сулла вже наситився видовищем, він був зайнятий однією-єдиною думкою, що заволоділа ним. Він устав і попрямував туди, де сиділа Валерія, люб'язно вклонився, пестячи її довгим поглядом, якому щосили намагався додати ніжності, покірності, привітності, і запитав:

– Ти вільна, Валеріє?

– Кілька місяців тому мене покинув чоловік, але не з якої-небудь ганебної причини, навпаки…

– Я знаю, – відповів Сулла, на якого Валерія дивилася своїми чорними очима лагідно й закохано.

– А мене, – запитав колишній диктатор після хвилинної паузи, – мене ти полюбила б?

– Всією душею, – відповіла Валерія, опустивши долі очі, і чарівна усмішка відкрила її чуттєві уста.

– Я теж люблю тебе, Валеріє. Мені здається, ніколи ще я так не любив, – вимовив Сулла, і голос його тремтів од хвилювання.

Вони змовкли. Колишній диктатор Риму взяв руку красуні матрони й, палко поцілувавши її, додав:

– За місяць ти будеш моєю дружиною.

І у супроводі своїх друзів він залишив цирк.

Розділ З
Таверна Венери Лібітіни

На одній із найвіддаленіших вузьких і брудних вулиць Есквіліна, поблизу стародавньої міської стіни часів Сервія Туллія, була таверна, названа ім'ям Венери Лібітіни, яку ототожнювали з Прозерпіною – богинею мертвих, смерті й поховання. Імовірно, таверна так називалася через близьке розташування невеличкого цвинтаря для плебеїв – тут ховали слуг, рабів і найбідніших людей; лише вовки та шуліки справляли по них тризну. Над входом до таверни виднілася вивіска із зображенням Венери, більше подібної до огидної мегери, аніж до богині краси, – очевидно, її малював художник-нездара. Ліхтар, що погойдувався на вітрі, освітлював жалюгідну Венеру, але вона нітрохи не вигравала від того. Все ж цього вбогого освітлення було достатньо, аби привернути увагу перехожих до висохлої букової гілки, прикріпленої над входом до таверни.

Зайшовши крізь маленькі, низькі двері й спустившись по сяк-так покладених каменях, що правили за сходи, відвідувач потрапляв у закопчену вогку кімнату. Праворуч від входу, біля стіни, мерехтіло вогнище, де й готувалися в олов'яному посуді різні страви: традиційна кров'яна ковбаса й незмінні битки. Ніхто не побажав би дізнатися, з чого їх готували. А куховарила у таверні Лутація Одноока, господиня й розпорядниця цього закладу.

Поруч із вогнищем, у невеличкій відкритій ніші, стояли чотири теракотові статуетки, що зображували ларів – заступників домівки. На їхню честь палахкотіла лампада й лежали букетики квітів і вінки.

Біля вогнища стояв невеликий брудний столик і ослін, колись червоного кольору з позолотою. На ньому Лутація сиділа у вільні від обслуговування відвідувачів хвилини.

Уздовж стін, праворуч і ліворуч, були розставлені старі обідні столи, а навколо них – довгі неоковирні лавки й клишоногі ослінчики.

Зі стелі звисала бляшана лампада в чотири ґноти, що розсіювала пітьму у цьому підземеллі. Навпроти вхідних дверей були пробиті ще одні, що вели у другу кімнату, трохи затишнішу за першу. Якийсь не вельми сором'язливий художник задля забави розмалював у ній стіни сороміцькими малюнками. У кутку тьмянів світильник з одним ґнотом, що слабко освічував приміщення. В півмороці виднілися лише підлога і два ліжка.

Десятого листопада 675 року, поблизу першого смолоскипа у таверні Венери Лібітіни було особливо людно. Шум і гамір наповнювали не тільки халупу, а й весь провулок. Лутація Одноока зі своєю рабинею-ефіопкою метушилися, намагаючись задовольнити вимоги, що одночасно лунали звідусіль од зголоднілих відвідувачів.

Лутація Одноока, сорокап'ятилітня жінка, висока, кремезна й червонощока з сивиною у каштановому волоссі, колись була красунею. Та її обличчя понівечив шрам од скроні до носа, в якого був відрізаний край однієї ніздрі. Шрам проходив через витекле праве око, прикрите повікою. За це каліцтво Лутацію багато років називали «монокола», тобто одноока.

Історія цієї рани досить давня. Лутація була дружиною легіонера Руфіно, який понад рік хоробро боровся в Африці проти Югурти. Коли Гай Марій переміг цього царя й Руфіно разом із Марієм повернувся до Риму, Лутація була у розквіті краси й не у всьому корилася шлюбним традиціям, викладеним у Законах дванадцяти таблиць. Одного чудового дня чоловік приревнував її до м'ясника, що білував по сусідству свиней, вихопив меч і прикінчив його, потім ударом меча вбив у голову дружині, що необхідно дотримуватися зазначених законів. Пам'ять про це залишилася в неї навіки. Руфіно гадав, що вбив її. Боячись, що доведеться відповідати перед квесторами – не стільки за смерть дружини, скільки за вбивство м'ясника, – він поспіхом накивав п'ятами. Руфіно загинув під час бою під Акве Секстієм, де доблесний уродженець Арпіна, розбивши тевтонські орди, урятував Рим од найбільшої небезпеки.

Через багато місяців, отямившись від жахливої рани, Лутація зібрала всі свої заощадження, деякі подарунки – на ці кошти вона могла вмеблювати таверну. Скориставшись великодушністю Квінта Цецилія Метелла Нумідіиського, вона отримала в дарунок цю жалюгідну халупу.

Попри своє спотворене обличчя, послужлива й весела Лутація ще цікавила деяких відвідувачів, які не раз через неї влаштовували бійки.

Заходили в таверну Венери Лібітіни бідняки – теслі, гончарі, ковалі, а також п'янички, гробарі, атлети з цирку, комедіанти й блазні найнижчого штибу, гладіатори й злидарі, що прикидалися каліками, розпусні жінки.

Лутація Одноока не вирізнялася педантичністю й не звертала уваги на всілякі тонкощі, – адже це було місце не для міняйл, вершників і патриціїв. Крім того, добродушна Лутація думала, що з волі Юпітера сонце сяє на небі однаково як для багатих, так і для бідних, і якщо для багатіїв відкриті винні й кондитерські крамниці, трактири й готелі, то й бідняки заслуговують на шинки. А крім того, Лутація встигла переконатися, що квадрант, асі й сестерцій із кишені бідняка чи шахрая нічим не відрізняються від монет заможного городянина або гордовитого патриція.

– Лутаціє, чорт забирай, ти подаси нарешті ці кляті битки? – репетував старий гладіатор із пошрамованими обличчям і грудьми.

– Ставлю сестерцій, що Лувеній доставляє їй з Есквілінського поля падло, не доїдене воронами. От з якого м'яса Лутація готує свої диявольські битки! – кричав жебрак, що сидів поруч зі старим гладіатором.

Голосний регіт пролунав у відповідь на лиховісний жарт жебрака, що вдавав із себе каліку. Однак трунарю Лувенію, кремезному товстунові з буряковим вуграстим обличчям, на якому застигла тупа байдужість, жебраків жарт не припав до смаку. Трунар вирішив помститися, тож голосно заявив:

– Лутаціє, послухай чесного трунаря: коли готуєш битки для цього зашмарованого Велленія (так звали жебрака), клади в них тухлу яловичину – ту саму, котру він прив'язує мотузкою до своїх грудей і видає за криваві рани. Жодних ран у нього нема, тільки обманює жалісливих людей, аби йому подавали більше.

За цією реплікою пролунав новий оглушливий вибух реготу.

– Якби Юпітер не був ледарем і не спав так міцно, то жбурнув би одну зі своїх блискавок і миттю спопелив би тебе! Прощавай тоді, трунар Лувеній, бездонний, смердючий бурдюк!

– Присягаюсь чорним скіпетром Плутона, я так оброблю кулаками твою варварську пику, таких ґуль насаджу, що тобі не доведеться й людей обманювати, жебраче, щиро молитимеш про жалість.

– А ну ж підійди, підійди, пустобреху! – підхопившись із місця, горлав жебрак. – Підійди, я тебе швидко відправлю до Харона й, присягаюсь крилами Меркурія, додам тобі зі своїх грошей ще одну мідну монетку: всаджу її тобі просто у вовчі зуби, тримай міцніше!

– Ану припиніть, старі шкапи! – заревів Гай Таурівій, величезний атлет із цирку. – Припиніть, а то, клянуся усіма богами Риму, я так вас стукну одне об одного, що переб'ю всі ваші порохняві кістки й перетворю на потріпані коноплі!

На щастя, у цю хвилину Лутація Одноока та її рабиня, ефіопка Азур, внесли й поставили на стіл два величезних тарелі битків. На них жадібно накинулися дві найбільші компанії з числа тих, що зібралися в таверні.

Одразу запанувала тиша. Щасливчики, що першими отримали їжу, пожадливо наминали битки. А в цей час за іншими столами грали в кості, перемішуючи гру із грубим богохульством і розмовами на злободенну тему – про бій гладіаторів у цирку. Вільні громадяни розповідали про видовище тим, хто належав до стану рабів і не допускався у цирк. Усі звеличували до небес мужність і силу Спартака.

Лутація снувала туди-сюди, подавала на столи ковбасу. Помалу в таверні Венери Лібітіни запанувала тиша. Першим порушив мовчання старий гладіатор.

– Я двадцять два роки бився в амфітеатрах і цирках, – голосно сказав він. – Мене, щоправда, трішки продірявили, розпороли й знову зшили, а все ж я врятувався, виходить, хоробрістю й силою мене не обділили боги. Але, скажу вам, я ще не зустрічав і не бачив такого гладіатора, такого силача й такого фехтувальника, як Спартак Непереможний!

– Якби він народися римлянином, – додав заступницьким тоном атлет Гай Тауривій (сам він народився в Римі), – його можна було б записати в герої.

– Шкода, що він варвар! – вигукнув Емілій Варин, вродливий юнак років двадцяти, хоча його обличчя вже зборознили зморшки – сліди розпусного життя, що зістарили його раніше часу.

– Ну й щасливець же цей Спартак! – додав старий легіонер, що боровся в Африці. Чоло його борознив широкий рубець, а через рану в нозі він скульгавів. – Хоч він і дезертир, а йому подарували волю! Чи чувана річ! Сулла, мабуть, був у доброму гуморі, от і розщедрився!

– От, мабуть, злився ланіста Акціан! – сказав старий гладіатор.

– Так, він усім плакався: пограбували, розорили, загубили!..

– Нічого, за свій товар він отримав дзвінку монету!

– Так, твоя правда, товар був гарний! Такі молодці – один кращий за іншого!

– Що й казати, товар був гарний, але двісті двадцять тисяч сестерціїв теж чималі гроші.

– Ще й які! Присягаюсь Юпітером Статором!

– Геркулесом присягаюсь! – вигукнув атлет. – Мені б ці грошики! Як же мені хочеться пізнати владу золота!

– Ти?… А ми що ж? Ти думаєш, Тауривію, ми не зуміли б насолодитися, роздобувши двісті двадцять тисяч сестерціїв?

– Смітити грішми неважко, та не всяк уміє зібрати їх.

– Тільки не переконуйте мене, що Суллі непосильною працею дісталися його багатства!

– Він почав з того, що отримав спадщину від однієї жінки… з Нікополя…

– Вона вже була в літах, коли закохалася в нього. А він був тоді ще молодий і якщо не гарний, то, принаймні, не такий потворний, як тепер.

– Помираючи, вона заповіла йому всі свої скарби.

– А в молодості він був бідний. Я знав одного громадянина, у якого Сулла довго жив у будинку на хлібі, – сказав атлет, – він отримував три тисячі сестерціїв на рік.

– У війні з Мітрідатом, при облозі й узятті Афін Сулла зумів захопити левову частку здобичі. От тоді він і примножив свої статки. А потім настали часи проскрипціи, і за наказом Сулли було вбито сімнадцять консулів, шість преторів, шістдесят едилів і квесторів, триста сенаторів, тисяча шістсот вершників і сімдесят тисяч громадян. І як ви думаєте, куди пішло все їхнє майно? У скарбницю? А Суллі так-таки нічого й не перепало?

– Хотілося б мені отримати хоча б найменшу дещицю того, що йому дісталося в часи проскрипції!

– І все ж, – задумливо сказав Емілій Варин, схильний у цей вечір пофілософствувати, – нехай Сулла з бідняка перетворився на багатія, нехай він піднявся з невідомості й став диктатором Риму, тріумфатором, нехай йому спорудили золоту статую перед рострами з надписом: «Корнелій Сулла Щасливий, імператор», а все ж ця всемогутня людина страждає на невиліковну хворобу, яку не в змозі перемогти ні золото, ні науки.

Слова ці справили глибоке враження на весь набрід, що зібрався тут; і всі одноголосно вигукнули:

– Так, точно, точно!..

– Так йому й треба! – злостиво крикнув кульгавий легіонер, що боровся у військах Гая Марія в Африці й благоговів перед його пам'яттю. – Заслужив! Хай страждає. Він – скажений звір, чудовисько в людській подобі! Це далася взнаки пролита ним кров шести тисяч самнітів. Вони здалися Суллі за умови збереження їм життя, і всіх цих шість тисяч людей було вбито у цирку. Коли в них метали стріли, сенатори, що зібралися в курії Гостилія, зачувши несамовиті лементи нещасних, од страху посхоплювалися з місць, а Сулла преспокійно продовжував промову й лише холодно зауважив сенаторам, щоб ті слухали його уважно й не переймалися тим, що відбувається назовні: там провчають купку негідників.

– А різанина в Пренесті, де він, за винятком людини, пов'язаної з ним узами гостинності, за ніч перебив усе злощасне населення міста – дванадцять тисяч людей?

– Чи не він зруйнував і зрівняв із землею Сульмон, Сполетій, Інтерамну, Флоренцію – ці квітучі міста Італії, за те, що вони були прихильниками Марія й порушили вірність Суллі?

– Агов, хлопці, стуліть пельки! – крикнула Лутація. Вона сиділа на ослоні й викладала на пательню заячину. – Ви, здається мені, ганите диктатора Суллу Щасливого? Попереджаю, тримайте язика за зубами! Я не хочу, аби у моїй таверні паплюжили найбільшого громадянина Риму!

– От воно що! Виявляється, одноока – прихильниця Сулли! Ах ти, проклята! – вигукнув старий легіонер.

– Агов ти, Меттію, – закричав трунар Лувеній, – шануй нашу люб'язну Лутацію!

– Клянуся щитом Беллони, скоро ти замовкнеш! От ще новина! Якийсь трунар сміє наказувати африканському ветеранові!

Невідомо, чим би закінчилася ця нова перепалка, якби раптом з вулиці не почувся нестрункий хор жіночих голосів, що гидко фальшивили, але явно претендували на гарний спів.

– Це Евенія, – впізнав один з гостей.

– Це Луцилія.

– Це Діана.

Всі метнули погляди на двері, через які входили, горлаючи й пританцьовуючи, п'ять дівиць у надто короткому вбранні. Обличчя їх були нарум'янені, плечі оголені. На гучні вітання вони відповідали непристойностями.

Не зупинятимемося на подальшій сцені, лише зауважимо, з якою ретельністю Лутація та її рабиня накривали на стіл. Судячи з приготувань, вечеря мала бути розкішною.

– Кого це ти чекаєш сьогодні ввечері у своєму шинку для кого смажиш кішок, видаючи їх за зайців? – запитав жебрак Велленій.

– Чи не чекаєш, часом, на вечерю Марка Красса?

– Ні, вона чекає самого Помпея Великого!

Сміх і жарти тривали, як раптом у дверях таверни з'явилася величезна на зріст людина могутньої статури. Хоча волосся в чоловіка вже було з сивиною, він все ще був гарний собою.

– А, Требоній!

– Здраствуй, Требонію!

– Ласкаво просимо, Требонію! – почулося одночасно з різних кутів таверни.

Требоній був ланістою. Кілька років тому він закрив свою школу і жив на заощадження, зібрані від цього прибуткового ремесла. Але Требоній звик перебувати серед гладіаторів, тож був завсідником усіх дешевих трактирів і шинків Есквіліна й Субури.

Подейкували, він продавав свої послуги й патриціям: під час цивільних смут йому доручали наймати велику кількість гладіаторів. А ще казали, Требоній збирав полчища гладіаторів і з'являвся то на Форумі, то в коміціях, коли обговорювалося яке-небудь важливе питання й декому вигідно було настрахати суддів, а часом і затіяти бійку під час виборів суддів чи посадових осіб. Стверджували, що Требоній мав вигоду зі своїх зустрічей із гладіаторами.

Хай там як, Требоній був їхнім другом і заступником, і по закінченню сьогоднішнього видовища у цирку, дочекався Спартака біля входу, обійняв його, розцілував і, привітавши, запросив на вечерю в таверну Венери Лібітіни.

Требоній прийшов у таверну Лутації у супроводі Спартака й десятка інших гладіаторів.

Спартак усе ще був у тій пурпуровій туніці, в якій боровся в цирку. На плечах мав короткий плащ, які зазвичай носять солдати поверх збруї. Спартак отримав його у тимчасове користування від одного центуріона, друга Требонія.

Завсідники таверни зустріли гостей гучними вітаннями. Ті, хто побував цього дня у цирку, з гордістю показували іншим героя дня – мужнього Спартака.

– Хоробрий Спартаку, хочу познайомити тебе з прекрасною Евенією, найкрасивішою з усіх красунь, що відвідують цю таверну, – мовив старий гладіатор.

– Щаслива, що можу обійняти тебе, – додала Евенія, висока, струнка й приваблива брюнетка, і, не чекаючи відповіді, вона оповила обома руками шию Спартака й поцілувала його.

Фракієць постарався за усмішкою сховати неприємне відчуття від поведінки дівчини. Відвівши її руки і м'яко відстороняючи від себе Евенію, він сказав:

– Дякую тобі, дівчино… Зараз я волію підкріпити свої сили… мені цього дуже бракує…

– Сюди, сюди, хоробрий гладіаторе, – сказала Лутація, випереджаючи Спартака й Требонія і запрошуючи їх в іншу кімнату, – тут для вас приготовлена вечеря. Ідіть, ідіть, – додала вона, – твоя Лутація, Требонію, подбала про тебе. Почастую тебе чудовою печенею: такого зайця не подадуть до столу навіть у Марка Красса!

– Що ж, скуштуємо, оцінимо твої страви, крутійко! – відповідав Требоній, легенько поплескуючи Лутацію по плечу. – А поки що подай нам амфору старого велітернського. Тільки гляди, старого!

– Всемилостиві боги! – вигукнула Лутація. – Подумати лишень!.. П'ятнадцятирічної витримки! Це вино зберігається від часів консульства Гая Целія Кальда й Луція Доміція Агенобарба!

Поки Лутація розважала гостей, її рабиня, ефіопка Азур, принесла амфору. Вона зняла печатку, яку гості заходилися розглядати, передаючи її один одному, і налила частину вина у високу посудину з товстого скла, до половини наповнену водою, а залишок вина перелила з амфори в меншу посудину, призначену для нерозведеного вина. Обидві посудини Азур поставила на стіл, а Лутація перед кожним із гостей поставила чаші. Між посудинами вона помістила ківш, яким наливали в чаші чисте або розведене вино.

Незабаром гладіатори змогли оцінити мистецтво Лутації, її печеню із зайця, а також вирішити, скільки років вину. Якщо велітернське й не цілком відповідало даті, зазначеній на амфорі, коли її запечатували, все ж його визнали досить непоганим.

Вечеря вдалася на славу, вина було вдосталь, гладіатори веселилися від душі. Усе сприяло дружній бесіді й незабаром справді стало дуже галасливо.

Один тільки Спартак, якого обсипали захопленими похвалами, не розділяв загальних веселощів, не жартував, їв ніби знехотя, – може, він усе ще був під владою пережитого за цей день і не встиг отямитися від приголомшливого усвідомлення несподівано отриманої волі. Здавалося, над його головою нависли хмари суму й туги, – й ані гострим жартом, ані лагідним словом співтрапезники не могли розігнати його смуток.

– Присягаюсь Геркулесом… милий Спартаку, я не розумію тебе!.. – звернувся до нього Требоній і хотів було налити велітернського у чашу Спартака, але помітив, на превеликий подив, що вона повна. – Що з тобою? Чому ти не п'єш?

– Чому ти такий смутний? – запитав один із гостей.

– Клянуся Юноною, матір'ю богів! – вигукнув інший гладіатор, судячи з вимови – самніт. – Можна подумати, що ми зібралися не на товариську гулянку, а на поминальну тризну. І ти, Спартаку, начебто святкуєш не свою волю, а оплакуєш смерть своєї матері!

– Матері! – голосно повторив Спартак, немов вражений цими словами.

А через те, що він засмутився ще більше, ланіста Требоній встав і, піднявши свою чашу, вигукнув:

– Пропоную випити за волю!

– За волю! – дружно підтримали гладіатори. І в них заблищали очі після слова «воля». Усі встали й високо підняли свої чаші.

– Ти щасливий, Спартаку, що домігся волі за життя, – з гіркотою сказав білявий молодий гладіатор, – а до нас вона прийде тільки разом зі смертю!

Від вигуку «воля» обличчя Спартака засяяло. Він високо підняв свою чашу й звучно вигукнув:

– Хай живе воля!

Але сумні слова молодого гладіатора так схвилювали його, що він не міг допити чашу – вино не йшло йому в горло, і Спартак скорботно опустив голову. Він поставив чашу й сів, поринувши у глибокі роздуми. Запала тиша, очі десяти гладіаторів були спрямовані на щасливця, що отримав волю, в них світилася заздрість і радість, веселощі й сум.

Раптом Спартак перервав мовчанку. Задумливо спрямувавши нерухомий погляд на стіл, повільно карбуючи слова, він вимовив уголос рядки знайомої усім пісні. ЇЇ зазвичай співали гладіатори в години фехтування у школі Акціана:

 
Він народився вільним
Під отчим дахом,
Але в залізні ланцюги
Був ворогом закутий.
Не за батьківщину нині
Б 'ється він на чужині,
Не за милий, далекий,
За батьківський дах
Ллється в битві жорстокій
Гладіатора кров.
 

– Наша пісня! – шепотіли здивовано й радісно деякі з гладіаторів.

Очі Спартака засяяли від щастя, але миттю, ніби бажаючи сховати свою радість, причину якої не міг усвідомити собі Требоній, Спартак знову спохмурнів. Він запитав своїх співтрапезників:

– З якої ви школи гладіаторів?

– Ланісти Юлія Рабеція.

Спартак узяв свою чашу і мовив, повернувшись до виходу:

– Світла!

Гладіатори перезирнулися, а молодий білявий самніт промовив, ніби подумки продовжуючи перервану розмову:

– І волі!..Ти на неї заслужив, хоробрий Спартаку!

І тут Спартак обмінявся з ним швидким промовистим поглядом – вони зрозуміли один одного.

Саме у ту мить, коли юний гладіатор вимовляв ці слова, пролунав гучний голос людини, що з'явилася у дверях:

– Ти заслужив на волю, непереможний Спартаку!

Усі повернули голови й побачили на порозі могутню фігуру. Це був Луцій Сергій Катиліна. Після слова «воля» Спартак і всі гладіатори, за винятком Требонія, зупинили на Катиліні запитальний погляд.

– Катиліна! – вигукнув Требоній. Він сидів спиною до дверей і не відразу помітив, хто увійшов.

Він поспішив назустріч Катиліні, шанобливо вклонився йому й, за звичаєм, підніс на знак вітання руку до губ і сказав:

– Привіт тобі, славний Катиліно!.. Якій добрій богині, нашій покровительці, зобов'язані ми честю бачити тебе серед нас у цей час і у такому місці?

– Я шукав тебе, Требонію, – відповів Катиліна, – а також і тебе, – додав він, повернувшись до Спартака.

Зачувши ім'я Катиліни, відомого на весь Рим своєю жорстокістю, убивствами, силою й відвагою, гладіатори перезирнулися. Деякі, слід зауважити, злякалися й сполотніли. Навіть сам Спартак, у грудях якого билося безстрашне серце, мимоволі здригнувся, почувши голос грізного патриція. Насупивши чоло, він пильно дивився на Катиліну.

– Мене? – запитав здивований Спартак.

– Так, саме тебе, – спокійно відповів Катиліна, сівши на лаву, що йому підсунули, і зробив знак, запрошуючи всіх сідати. – Я не думав зустріти тебе тут, навіть і не сподівався на це, але я був майже певен, що застану тут Требонія і він скаже мені, де знайти хороброго Спартака.

Спартак зі ще більшим здивуванням дивився на Катиліну.

– Тобі дали волю, і ти гідний її. Але в тебе немає грошей. Завдяки твоїй хоробрості я виграв більше десяти тисяч сестерціїв, тримаючи парі із Гнеєм Корнелієм Долабеллою. Я шукав тебе, аби вручити тобі частину виграшу. Вона твоя: якщо я ризикував грішми, то ти упродовж двох годин ризикував своїм життям.

Серед присутніх пробіг шепіт схвалення й симпатії до цього аристократа, що виказав честь зустрітися з гладіаторами, яких усі зневажали, а він захоплюється їхніми подвигами й допомагає їм у їхніх бідах.

Спартак не відчував довіри до Катиліни, проте був зворушений участю, виявленою до нього настільки поважною особою. Він не звик до такого ставлення до себе.

– Дякую тобі, о шляхетний Катиліно, за твій намір! – відповів він. – Однак я не можу, не маю права прийняти твій дарунок. Я викладатиму прийоми боротьби, гімнастику й фехтування у школі мого колишнього хазяїна й, сподіваюся, проживу своєю працею.

Катиліна спробував відвернути увагу Требонія, який сидів поруч із ним. і, простягнувши йому свою чашу, наказав розвести велітернське водою, а сам тим часом нахилився до Спартака й ледь чутно квапливо прошепотів:

– Я також терплю утиск олігархів, адже я теж раб цього мерзенного, розбещеного римського суспільства, я теж гладіатор серед цих патриціїв, я теж мрію про волю… і знаю все…

Спартак, здригнувшись, відкинув голову й подивився на нього зі здивуванням, а Катиліна провадив далі:

– Так, я знаю все… і я з вами… буду з вами… – А потім, піднявшись зі свого місця, він вимовив гучно, щоб всі його почули: – Тож заради цього не відмовляйся прийняти гаманець із двома тисячами сестерціїв у гарних новеньких ауреях. – і, простягнувши Спартаку вишуканий маленький гаманець, Катиліна додав: – Повторюю, це зовсім не подарунок, ти заробив ці гроші, вони твої. Це твоя частка в нашому сьогоднішньому виграші.

Всі присутні обсипали Катиліну шанобливими похвалами, захоплюючись його щедрістю, а він узяв у свою руку праву руку Спартака. Під час рукостискання гладіатор стрепенувся.

– Тепер ти віриш, що я знаю все? – запитав його ледь чутно Катиліна.

Спартак був приголомшений, він ніяк не міг зрозуміти, звідки патрицієві відомі деякі таємні знаки й слова, – але було зрозуміло, що Катиліна справді їх знає.

Тому він відповів Луцію Сергію рукостисканням і, сховавши гаманець на грудях під тунікою, сказав:

– Зараз я занадто схвильований і здивований твоїм учинком, шляхетний Катиліно, і не можу як слід виказати своєї вдячності. Завтра вранці, якщо дозволиш, я з'явлюся до тебе.

Вимовляючи кожне слово повільно й чітко, він гостро глянув на патриція. У відповідь Катиліна схилив голову на знак розуміння й сказав:

– У моєму домі, Спартаку, ти завжди бажаний гість. А тепер, – додав він, швидко повернувшись до Требонія й інших гладіаторів, – вип'ємо чашу фалернського, якщо воно водиться в такій дірі.

– Якщо вже моя таверна, – люб'язно сказала Лутація Одноока, що стояла за Катиліною, – удостоїлася честі прийняти у своїх убогих стінах такого поважного гостя, такого прославленого патриція, як ти, Катиліно, то, певно, самі боги-провидці допомогли мені: у льосі бідної Лутації Одноокої зберігається маленька амфора фалернського, гідна трапези самого Юпітера.

І, вклонившись Луцію Сергію, вона пішла по вино.

– А тепер вислухай мене, Требонію, – звернувся Катиліна до колишнього ланісти.

– Слухаю тебе уважно.

Гладіатори дивилися на Катиліну й зрідка пошепки обмінювалися схвальними зауваженнями з приводу його фізичної сили, могутніх рук з набряклими вузлуватими м'язами, а він тим часом тихо вів бесіду із Требонієм.

– Я чув, – мовив Требоній. – Це міняйло Езефор, у якого крамниця на розі Священної й Нової вулиці…

– Саме так. Ти сходи туди й, ніби через бажання зробити Езефору послугу, натякни, що йому загрожує небезпека, якщо він не відмовиться від свого наміру викликати мене до претора для негайної сплати п'ятисот тисяч сестерціїв, які я йому винен.

– Зрозумів, зрозумів.

– Скажи йому, що, зустрічаючись із гладіаторами, ти чув, як вони перешіптувалися між собою про те, що багато кого з молодих патриціїв, пов'язаних зі мною дружбою і вдячних мені за щедрі дарунки й за пільги, завербували, – зрозуміло, таємно від мене, – цілий маніпул гладіаторів. І збираються зіграти з ним поганий жарт…

– Я все зрозумів, Катиліно, не сумнівайся. Виконаю твоє доручення якнайкраще.

Тим часом Лутація поставила на стіл фалернське вино. Його розлили по чашах і зауважили, що воно таки непогане, та все ж недостатньо витримане.

– Як тобі смакує вино, о славетний Катиліно? – запитала Лутація.

– Гарне вино.

– Воно зберігається із часів консульства Луція Марція Філіпа й Секста Юлія Цезаря.

– Усього лише дванадцять років! – вигукнув Катиліна. Зачувши імена цих консулів, він поринув у глибоку задуму. Пильно дивлячись широко відкритими очима на стіл, він машинально крутив у руці олов'яну виделку. На якийсь час довкола запанувала тиша, Катиліна також мовчав.

Судячи з того, як раптово спалахнули вогнем його очі, затремтіли руки, судома пробігала по обличчю й здулася жила на чолі, в душі Катиліни, очевидно, відбувалася боротьба почуттів, і якісь похмурі думки роїлися в його мозку. Чоловік прямий і відкритий, він залишався таким і в хвилини прояву своєї жорстокості. Він не хотів, та й не міг сховати бурю, що розходилася у його грудях, і вона, як у дзеркалі, відбивалася на його виразному обличчі.

– Про що ти думаєш, Катиліно?

– Ти чимось засмучений? – запитав йогоТребоній.

– Старе згадав, – відповів Катиліна, не відводячи погляду від столу й нервово покручуючи у руках виделку. – Я пригадав, що того ж року, коли була запечатана амфора цього фалернського, у портику свого будинку було підло вбито Лівія Друза та Луція Апулея Сатурніна, а за кілька років до того жорстоко вбиті Тиберій і Гай Гракхи – чоловіки найчистішої душі, гордість нашої батьківщини! І всі вони загинули за ту саму справу – за справу незаможних і пригноблених, і всіх їх погубили ті самі тиранічні руки – руки підлих оптиматів[22]22
  Оптимат – представник політичної течії у Стародавньому Римі.


[Закрыть].

І, хвильку подумавши, він вигукнув:

– Чи можливо, щоб у заповітах великих богів було написано, що пригноблені ніколи не знатимуть спокою, що незаможні завжди будуть позбавлені хліба, що земля має бути розділена на два табори – вовків і ягнят?

– Ні! Клянуся всіма богами Олімпу! – закричав Спартак громоподібним голосом і гупнув великим своїм кулаком по столу. Обличчя його у цю мить висловлювало усю глибоку ненависть і гнів, які він відчував.

Катиліна здригнувся й подивився на Спартака. Той заговорив вже спокійніше, могутнім зусиллям волі придушивши своє хвилювання.