Текст книги "Спартак"

– Що з тобою? Устань!.. – сказала Валерія, беручи Спартака за руку й змушуючи його піднятися.

– Я обожнював тебе, як обожнюють Венеру і Юнону! Клянуся тобі в цьому.

– Ох! – радісно вигукнула матрона. – Ти приходив, щоб побачити мене?

– Щоб вклонятися тобі. Пробач мені, пробач!..

– Устань, Спартаку, шляхетне серце! – сказала Валерія тремтячим од хвилювання голосом, із силою стискаючи його руку.

– Ні, ні, тут, біля твоїх ніг, тут моє місце, божественна Валеріє!

І, схопивши край її туніки, він палко цілував його.

– Устань, устань, твоє місце не тут, – прошепотіла Валерія.

Спартак вкривав палкими поцілунками руки Валерії, а потім підвівся і, дивлячись на неї закоханими очима, повторював, наче у маренні, глухим, ледь чутним голосом:

– О чудова… чудова… чудова Валеріє!..

Розділ 6
Погрози, змови й небезпека

Прекрасна куртизанка, грекиня Евтибіда, лежала на пурпурових м'яких подушках у залі для співбесіди у себе вдома на Священній вулиці, біля храму Януса.

– Отже, – сказала вона, – ти що-небудь знаєш? Чи зрозумів, у чому тут справа?

Її співрозмовником була людина років п'ятдесяти, з безбородим обличчям, зораним зморшками, які погано приховував густий шар рум'ян і білил. За манерою одягатися в ньому одразу ж можна було впізнати актора. Евтибіда додала, не дочекавшись відповіді:

– Хочеш скажу, якої я думки про тебе, Метробію? Я ніколи високо тебе не цінувала, а зараз бачу, що ти й зовсім нічого не вартий.

– Клянуся маскою Мома, мого заступника! – відповів актор писклявим голосом. – Якби ти, Евтибідо, не була прекраснішою за Діану й чарівнішою за Венеру, даю тобі слово Метробія, близького друга Корнелія Сулли, що зберігає цю дружбу вже тридцять років, що я розсердився б на тебе! Якби хтось інший зі мною наважився так розмовляти, клянуся Геркулесом Переможцем, я повернувся б і пішов, побажавши зухвальцеві приємної подорожі до берегів Стікса!

– Але що ж ти робив увесь цей час? Чи дізнався про їхні плани?

– Так: і багато, й нічого…

– Як це зрозуміти?

– Будь терплячою, і я все тобі поясню. Сподіваюся, ти не сумніваєшся в тому, що я, Метробій, старий актор, тридцять років виконую жіночі ролі під час народних свят і володію мистецтвом зваблювати людей. До того ж мова йде про неосвічених рабів, про гладіаторів, варварів. Я, звичайно, зумію досягти своєї мети, тим паче, що маю усе необхідне для цього – золото.

– Тому я й дала тобі це доручення, я не сумнівалася у твоїй спритності, а ти…

– Але зрозумій, о чарівна Евтибідо, якщо моя спритність повинна була виявитися в розкритті змови гладіаторів, то тобі доведеться видобувати цю інформацію в інший спосіб, бо змову гладіаторів ніяк не можна розкрити – її, якщо говорити просто, немає.

– Ти у цьому впевнений?

– Упевнений, цілком упевнений, о найпрекрасніша з дівчат.

– Два місяці тому… так, не більше двох місяців, я мала відомості про змову гладіаторів, що вони об'єдналися в якесь таємне товариство, у них був свій пароль, свої умовні знаки, свої гімни, і що вони готували повстання, подібне до повстання рабів у Сицилії.

– І ти серйозно вірила у можливість повстання гладіаторів?

– Чом би й ні?… Хіба вони не вміють боротися, не вміють помирати?

– В амфітеатрах…

– Саме так. Якщо вони вміють боротися й помирати на потіху юрби, то чому б їм не піднятися й не повести боротьбу не на життя, а на смерть за свою волю?

– Що ж, мабуть, це правда… і справді була змова… але можу тебе запевнити, що тепер ніякої змови немає.

– Ох, – вимовила з полегкістю прекрасна грекиня, – я, здається, знаю, з яких причин.

– То на краще! А я їх не знаю й анітрішки не прагну дізнатися!

– Гладіатори змовилися між собою й підняли б повстання, якби римські патриції, незадоволені існуючими законами й сенатом, очолили їхню боротьбу та прийняли командування над ними!

– Але римські патриції, якими б підлими вони не були, ще не такі мерзенні негідники, аби очолити гладіаторів…

– Але ж був такий момент… Втім, годі про це. Скажи краще, Метробію…

– Спершу задовольни мою цікавість, – сказав актор, – від кого ти дізналася про змову гладіаторів?

– Від одного гладіатора… мого співвітчизника…

– Ти, Евтибідо, могутніша на землі за Юпітера на небі. Однією ногою ти зневажаєш Олімп олігархів, а другою – брудне болото злидарів…

– Я докладаю усіх зусиль, аби домогтися…

– Домогтися чого?

– Влади домогтися, влади! – вигукнула Евтибіда, тремтячи від хвилювання. Вона підхопилася, обличчя її спотворилося від гніву, очі лиховісно виблискували, вони були сповнені глибокої ненависті, відваги, рішучості. – Я прагну домогтися влади, стати заможною, могутньою, усім на заздрість… – І пошепки, з запалом, вона додала: – Щоб мати можливість помститися!

Раптом грекиня отямилася і голосно розреготалася:

– А непогано б я зіграла Медею? Можливо, не так гарно, як Галерія Емболарія, та все ж… Ти від здивування перетворився на стовп, бідолашний Метробію. Хоча ти старий і досвідчений актор, а назавжди залишишся на ролях жінок і хлопчиків!..

Евтибіда знову зареготала, від чого Метробій геть зніяковів.

– Щоб домогтися чого? – запитала за мить куртизанка. – Чого домогтися, старий, безмозкий опецьку?

Вона клацнула Метробія по носі й, не перестаючи сміятися, додала:

– Домогтися того, щоб стати заможною, як Нікопола, коханка Сулли, як Флора, стара куртизанка, котра по вуха закохалась у Гнея Помпея і навіть серйозно занедужала, коли він її покинув. Клянуся Венерою Пафоською, мене такі недуги ніколи не здолають! Стати заможною, дуже заможною, розумієш ти це, старий дурило, аби насолоджуватися усіма втіхами життя, бо коли життя скінчиться, – усьому кінець, небуття, як учить божественний Епікур. Ти зрозумів, заради чого я користуюся своєю майстерністю, усіма способами зваби, якими мене наділила природа? Заради чого намагаюся однією ногою стояти на Олімпі, а другою в багні, і…

– Але багном можна забруднитись!

– Його завжди можна відмити. Хіба у Римі мало лазень і душів? Хіба в моєму будинку немає ванни? О великі боги! Подумати тільки, хто насмілився мені читати трактат про мораль! Людина, котра все своє життя провела в багні, у ганебному мерзенстві, в найбридкішому бруді!

– Ну, годі! Навіщо такими фарбами змальовувати мій портрет? Ти ризикуєш зробити його настільки схожим, що люди тікатимуть, узрівши мою брудну особистість. Адже мої слова були скоріше жартівливими. Моя мораль у мене в п'ятах, на що мені вона?

Метробій наблизився до Евтибіди і, цілуючи її руку мовив:

– Божественна, коли ж я отримаю нагороду від тебе? Коли?

– Нагороду? За що тебе нагороджувати, старий сатире? – сказала Евтибіда, висмикуючи руку. – Хіба ти дізнався про замисел гладіаторів?

– Але, прекрасна Евтибідо, – жалісливо пхинькав старий, – чи міг я викрити те, чого не існує? Чи міг я, любове моя, чи міг?

– Ну гаразд, – мовила куртизанка й, повернувшись, кинула на нього лагідний погляд, – якщо ти хочеш заслужити мою подяку, хочеш, щоб я довела тобі мою вдячність…

– Наказуй, наказуй, божественна…

– Тоді продовжуй стежити за ними. Я не впевнена у тому що гладіатори остаточно відкинули думку про повстання.

– Стежитиму в Кумах, поїду в Капую…

– Якщо хочеш що-небудь довідатися, найбільше стеж за Спартаком!

– Може, Спартак зазіхає на життя Сулли?

– Та що ти!

– У чому тоді справа?

– Не можу тобі сказати… якось потім…

Евтибіда кокетувала й пестила старого, дарувала йому ніжні усмішки і нарешті домоглася свого.

– Від тебе не відкараскаєшся, поки ти не отримаєш своє, – сказав Метробій. – Але знай! Я підозрюю – і в мене на це є підстави, – що Спартак закоханий у Валерію, а вона в нього.

– О, чи це можливо! – вигукнула молода жінка, сполотнівши й люто стискаючи кулаки.

– Хоча я не маю доказів, але майже певен у цьому… Але нікому анічичирк!..

– Ох, – вигукнула Евтибіда, раптом замислившись. – Ох… от чому.

Так, інакше й бути не могло!.. Тільки інша жінка… Інша!.. Інша!.. – вигукнула вона з люттю. – Значить… вона перевершила мене красою… Ох, я нещасна, божевільна жінка!.. Виходить, є інша… вона мене перемогла!..

І, затуливши обличчя руками, куртизанка заридала.

Легко собі уявити, як був вражений Метробій цими слізьми й ненавмисним зізнанням Евтибіди. Старий актор од щирого серця пожалів бідолашну грекиню, він підійшов до неї і спробував утішити:

– Можливо, це неправда… Я міг помилитися… Може, це мені лише здалося…

– Ні, ні, ти не помилився! Тобі не здалося… Це правда, правда! Я знаю, я це відчуваю, – відповіла Евтибіда, втираючи гіркі сльози краєм свого пурпурового паллія.

Та за мить вона додала похмуро і твердо:

– Добре, що я про це знаю… Добре, що ти мені це відкрив.

– Так, але благаю… Не видай мене…

– Не бійся, Метробію, не бійся. Навпаки, я тобі віддячу. І якщо ти допоможеш мені довести до кінця замислене, то побачиш, якою вдячною може бути Евтибіда.

І додала:

– Слухай, поїдь у Куми… Тільки вирушай негайно, сьогодні ж… Стеж за кожним їхнім кроком, кожним словом, подихом… роздобудь докази, і ми помстимося і за честь Сулли, і за мою жіночу гордість!

Тремтячи від хвилювання, дівчина вийшла з кімнати, кинувши приголомшеному Метробію:

– Зачекай хвилинку, я зараз повернуся.

Вона справді одразу ж повернулася, принесла товсту шкіряну сумку й, простягнувши її Метробію, сказала:

– На, візьми. Тут тисяча аурів. Підкуповуй рабів, рабинь, але привези мені докази, чуєш? Якщо тобі знадобляться ще гроші…

– У мене є…

– Добре, витрачай їх як заманеться, я відшкодую… Але їдь… сьогодні ж… не затримуючись у дорозі… І повертайся… якомога швидше… з доказами!

Щоб зрозуміти цей божевільний гнів красуні Евтибіди, нам доведеться трохи повернутися назад у часі. Ми розповімо читачам, які події відбулися протягом двох місяців, відтоді як Валерія, переможена пристрастю до Спартака, віддалася йому.

У ті дні, коли Спартака цілком поглинула любов, коли він вважав себе коханим, Евтибіда неодноразово наполегливо запрошувала його до себе – нібито у важливій справі, пов'язаній зі змовою гладіаторів. Спартак нарешті відгукнувся на її заклики і прийшов у дім куртизанки.

У душі Евтибіди спалахнула пристрасть, і вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її заклик. Коли їй вдалося заманити Спартака до себе, вона вжила усіх засобів зваби, які підказувала їй витончена розбещеність, але, на її превеликий подив, побачила, що рудиарій байдужий до її чарів. їй довелося переконатися, що існує людина, здатна відкинути її пестощі, тоді як решта пристрасно шукали й домагалися їх. Саме цей гладіатор, що знехтував її, був єдиною людиною, до якої вона щось відчувала.

Ставши ланістою у школі гладіаторів Сулли, Спартак незабаром виїхав у місто Куми, на околицях якого в диктатора був розкішний маєток. Там Сулла оселився з усім своїм двором і родиною.

Самолюбство Евтибіди було ображене, почуття її залишилося без відповіді, і вона здогадувалася про таємні причини такої зневаги: безсумнівно, у неї була суперниця, якась інша жінка заволоділа серцем Спартака. Грекиня інстинктивно відчувала, що тільки інша любов, образ іншої жінки могли зупинити Спартака, і лише тому він не кинувся в її обійми. Вона доклала усіх зусиль, аби забути рудиарія, вигнати з пам'яті спогади про нього, але все було марно. До цього дня Евтибіда була щаслива й безтурботна, а тепер стала найнещаднішим створінням. Читачі бачили, з якою радістю Евтибіда вхопилася за можливість помститися коханому і своїй щасливій суперниці.

* * *

Обминувши ворота, кінь, пришпорений вершником, помчав щодуху, і варта чула, як віддалялося й нарешті загубилося вдалині відлуння дзвінкого тупоту копит. Незабаром кінь проскакав Священною вулицею і зупинився біля будинку Евтибіди. Вершник зіскочив з коня й, схопивши бронзовий молоток, що висів біля дверей, кілька разів вдарив ним. У відповідь пролунав гавкіт собаки – сторожовий пес був у кожному римському дворі.

Незабаром вершник почув кроки воротаря – він йшов, голосно окликаючи собаку, щоб той замовк.

– Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене!.. Я – Метробій, щойно прибув з Кум…

– Із приїздом!

– Я увесь мокрий, мов риба… Юпітер, володар дощів, бажаючи побавитися, показав мені, як багато в нього запасів води в коморах небесних… Поклич кого-небудь із рабів Евтибіди й накажи відвести мого бідолашного коня у стайню, нехай його поставлять у стійло й дадуть вівса.

Воротар, узявши коня за вуздечку, голосно клацнув пальцями, – так викликали рабів, – і сказав Метробію:

– Заходь, заходь. Біля галереї ти знайдеш Аспазію, рабиню пані. Вона доповість про тебе. Про коня я подбаю. Усе, що ти наказав, буде зроблено.

– Прибув Метробій з Кум… – доповіла Аспазія господині.

– Ох! – радісно вигукнула Евтибіда й підхопилася з дивана. – Приїхав?… Проведи його у кабінет… я зараз прийду.

Надворі вирувала буря. Часті блискавки одна по одній опромінювали конклав похмурими спалахами, а жахливий гуркіт грому пронизував будинок. Між гуркотінням чітко чувся стукіт граду й шерех дощу, а сильний північний вітер дув з пронизливим свистом у двері, у вікна й у всі щілини.

Грекиня увійшла в кабінет, де на неї чекав Метробій. Актор зняв плащ і Евтибіда помітила, що він змок до нитки. Евтибіда гукнула рабині:

– Розпали вогонь у каміні й принеси одяг, аби наш Метробій міг перевдягтися. І подай у трикліній вечерю.

Повернувшись до Метробія, вона схопила обидві його руки й, міцно потискуючи їх, запитала:

– Ну як? Хороші новини ти привіз мені, Метробію?

– З Кум гарні, а от з дороги погані.

– Бачу, бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай ближче до вогню. – Евтибіда підсунула ослін до каміна. – Скажи мені швидше, чи маєш ти бажані докази?

– Прекрасна Евтибідо, як тобі відомо, золото відкрило Юпітерові бронзові ворота вежі Данаї…

– Ох, облиш балачки… Невже навіть ванна, яку ти щойно прийняв, не подіяла на тебе й ти не можеш говорити коротше?…

– Я підкупив одну рабиню й через маленький отвір у дверях бачив кілька разів, як між третьою й четвертою годинами ночі Спартак заходив до кімнати Валерії.

– О боги пекла, допоможіть мені! – зойкнула Евтибіда з дикою радістю. Звернувши до Метробія перекошене обличчя з розширеними зіницями палаючих очей, тремтячими устами, наче тигриця, що жадає крові, вона запитала: – Тож, виходить, щодня… ці негідники… безчестять славне ім'я Сулли?

– Думаю, що в запалі пристрасті вони не зважають навіть на заборонні дні.

– О, для них настане заборонний день, бо їхні кляті голови я присвячую богам пекла! – урочисто вимовила Евтибіда.

Вона зібралась було йти, але раптом зупинилася й, повернувшись до Метробія, мовила:

– Перевдягнися, підкріпися в триклінії й зачекай на мене там.

«Не хотів би я вплутуватися у шпетну справу, – подумав старий комедіант, йдучи в кімнату, призначену для гостей. – Аж надто вона гарячкова… Аби не накоїла чого!»

Незабаром актор у сухому одязі увійшов у трикліній, де на нього чекала розкішна вечеря. Смачна їжа й добре фалернське змусили відчайдуха забути нещасливу подорож і відігнати передчуття близького нещастя.

Не встиг він закінчити вечерю, як у трикліній увійшла Евтибіда, бліда, але спокійна. У руках вона тримала сувій папірусу в обкладинці з пергаменту, розфарбованого сурмою. Цей сувій був перев'язаний лляною тасьмою, скріпленою по краях печаткою з воску із зображенням Венери, що виходить із піни морської.

Метробій, трохи знітився, побачивши листа:

– Чудова Евтибідо… я волів би… я хотів би знати… кому адресований цей лист…

– І ти ще запитуєш?… Звичайно, Луцію Корнелію Суллі…

– О, клянуся маскою бога Мома, не слід квапитися, спершу обміркуймо наші рішення, дитя моє.

– Наші рішення?… А до чого тут ти?…

– О, хай допоможе мені великий всеблагий Юпітер!.. Якщо Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи!.. Що, як він, замість того, аби розгніватися на дружину, виллє свою лють на нас?… Або, що ще гірше, – а це найімовірніше, – він розгнівається на усіх?…

– А мені що до того?

– Так, але… тобто… Обережність не завадить, дитя моє. Тобі, може, й байдужний гнів Сулли, а для мене це дуже важливо…

– А кому ти потрібен?

– Мені, мені самому, прекрасна Евтибідо, улюбленице богів і людей! – гарячково мовив Метробій. – Мені! Я дуже себе люблю.

– Але я навіть імені твого не згадувала… До всього, що може статися, ти непричетний.

– Розумію… дуже добре розумію… Але, чи бачиш, дівчинко моя, я вже тридцять років близький із Суллою… Я добре знаю цього звіра… тобто… чоловіка… Попри дружбу що нас пов'язує стільки років, він цілком здатен скрутити мені в'язи, як курці, а потім накаже ушанувати мої останки пишними похоронами й битвою п'ятдесятьох гладіаторів біля мого багаття. Але, на жаль, мені самому вже не доведеться насолодитися всіма цими видовищами!

– Не бійся, не бійся, – спробувала заспокоїти Евтибіда, – нічого поганого з тобою не трапиться.

– Хай допоможуть мені боги, яких я завжди шанував!

– А поки віддай хвалу Бахусу і випий на його честь п'ятдесятилітнього фалернського. Я сама тобі наллю. – І вона ковшиком налила вина у чашу комедіанта.

За кілька хвилин почувся стрімкий тупіт коня. Він збудив синів Квіріна, вони насторожено прислухалися, а потім, солодко потягуючись під теплими ковдрами, раділи ще більше при думці, що багато нещасних зараз перебувають у полі, в дорозі, під відкритим небом і мерзнуть на холодному вітрі, що люто завиває надворі.

Розділ 7
Як смерть випередила Демофіла й Метробія

Усякому, хто виїжджав з Рима Капенськими воротами, подолавши Аппієвий шлях через Ариції, Сутрій, Суесси-Пометії, Таррацини й Кайєти та діставався Капуї, де дорога розгалужується (праворуч вона йде на Беневент, а ліворуч – у Куми), і звертав убік Кум, відкривалася картина незрівнянної краси.

Оливкові й апельсинові гаї, виноградники, фруктові сади, родючі ниви, зелені луки – улюблені пасовища овець і корів, що сповнюють околиці беканням і муканням, мальовниче сонячне узбережжя, що простягається від Літерна до Помпеї.

Весь цей пейзаж був воістину казковий! Недарма про ці місця у ті часи склали легенду, що саме тут на померлих чекав зі своїм човном Харон, який перевозив їх із цього світу в потойбіччя.

Приїхавши до Кум, мандрівник бачив чудове густонаселене місто, розташоване частково на крутій, стрімчастій горі, частково – на її пологому схилі й на рівнині біля моря. У сезон купань сюди з'їжджалися римські патриції. Деякі з них, хто не мав на околицях Кум своєї вілли, проводили тут частину осені й весни.

У Кумах були всі зручності, розкіш і затишок, якими багатії й знать того часу могли оточити себе в самому Римі: портики, форуми, цирки, грандіозний чудовий амфітеатр (руїни його збереглися й донині), а на горі, в Акрополі, височів чудесний храм, присвячений богові Аполлону, один з найкрасивіших і найрозкішніших в Італії.

Неподалік Кум, на чудовому пагорбі, звідки відкривався неймовірно гарний краєвид узбережжя й на затоки, стояла розкішна вілла Луція Корнелія Сулли. Вона була втіленням усіх можливих зручностей і розкоші. Сади її простягалися до самого моря, і в них диктатор звелів облаштувати спеціальний басейн для приручених риб.

Своїм рабам він наказав прокласти дорогу, що відгалужувалася від Аппієвого шляху і вела прямісінько до вілли.

Тут Сулла проводив свої дні у роздумах і писав «Спогади», які збирався присвятити – і згодом таки присвятив – Луцію Ліцинію Лукуллу, відомому багатієві, що у цей час вів успішні війни, а трьома роками пізніше був обраний консулом і здобув перемогу над Мітрідатом у Вірменії й у Месопотамії. Згодом він прославився серед римлян, і пам'ять про нього дійшла до нащадків, хоча славою цією він завдячував не лише своїм перемогам, але й витонченою розкішшю, якою оточив себе, і незлічимими своїми скарбами.

На віллі Сулла проводив всі ночі в гучних і непристойних оргіях серед мімів, блазнів і комедіантів – завсідників його гулянок.

Інколи він прогулювався у Куми, а часом – у Байї або Путеоли, хоча там він бував значно рідше. І всюди громадяни будь-якого стану виявляли йому знаки пошани й уваги, не стільки за його великі діяння, скільки від страху перед його іменем.

Нещодавно Сулла саме повернувся з Путеол, де він залагоджував суперечку між патриціями й плебеями. Отож повернувшись надвечір, він наказав приготувати вечерю в триклінії Аполлона Дельфійського, найславетнішому з чотирьох триклініїв величезного мармурового палацу.

При світлі смолоскипів, серед запашних квітів, що здіймалися пірамідами біля стін, серед хтивих посмішок напівоголених танцівниць і веселих звуків флейт, лір і цитр бенкет незабаром перетворився у розгнуздану оргію. У великій залі навколо трьох столів було встановлено дев'ять обідніх лож, на яких лежали двадцять п'ять бенкетуючих, окрім самого Сулли. Місце улюбленця Сулли, Метробія, залишалося порожнім. Колишній диктатор у білосніжному застільному вбранні та вінку з троянд займав місце на середньому ложі біля середнього столу, поруч із улюбленим своїм другом Квінтом Росцієм, що був царем цього бенкету.

Судячи з голосного сміху Сулли, можна було подумати, що колишній диктатор веселиться від душі й ніщо його не турбує. Але уважний спостерігач легко помітив би, як він постарішав і схуд за ці чотири місяці, зробився ще огиднішим і страшнішим. Його обличчя змарніло, нариви, що вкривали його, збільшилися, волосся стало зовсім білим, на ньому закарбувався відбиток утоми, слабкості й страждання – це були наслідки безсоння, на яке він був приречений через страшну недугу. Проте у його проникливих сіро-блакитних очах горіло життя, сила й енергія. Зусиллям волі він намагався приховати від інших свої нестерпні муки і йому це вдавалося.

– Ану ж бо, розкажи, розкажи, Понціане, – попросив Сулла, звертаючись до патриція з Кум, що лежав на ложі за іншим столом, – я хочу знати, що говорив Граній.

– Я не розчув, що він говорив, – сказав Понціан, пополотнівши й не знаючи, що відповісти.

– Ти знаєш, Понціане, що у мене тонкий слух, – промовив Сулла спокійно, але грізно насупивши брови, – я чув те, що ти зараз сказав Елію Луперку.

– Та ні ж… – знічено заперечив патрицій, – повір мені… щасливий і всемогутній… диктаторе…

– Ти от що сказав: «Коли Гранія, теперішнього еділа у Кумах, змусили сплатити у скарбницю штраф, накладений на нього Суллою, він відмовився зробити це, заявивши…», але тут ти підняв на мене очі і, помітивши, що я чую твою розповідь, раптом замовк. Пропоную тобі повторити точно, слово в слово, усе сказане Гранієм.

– Зроби милість, о Сулло, найбільший з вождів римлян…

– Я не маю потреби у твоїх похвалах, – закричав Сулла хрипким од гніву голосом, і очі його заблищали. Піднявшись на ложі, він стукнув кулаком по столу. – Гидкий підлеснику! Клянуся тобі, що живим ти звідси не вийдеш і твій труп послужить добривом для моїх городів!

Заїкаючись од страху, Понціан нарешті вимовив:

– Граній сказав: «Я зараз платити не буду: Сулла незабаром помре, і я буду звільнений від сплати».

– А! – вимовив Сулла, і багряне його обличчя раптом сполотніло від гніву. – А!.. Граній нетерпляче чекає моєї смерті?… Він уже все розрахував! – Сулла весь тремтів, але намагався приховати скажену злість. – Розрахував!.. Який завбачливий!.. Він все передбачає!..

Сулла замовк на мить, потім, клацнувши пальцями, крикнув:

– Хрісогоне! – і відразу грізно додав: – Подивимося! Не промахнутися б йому у своїх розрахунках!

Хрісогон, відпущеник Сулли і його довірена особа, наблизився до колишнього диктатора. Сулла помалу отямився й уже спокійно віддав якийсь наказ. Відпущеник, схиливши голову, вислухав його й рушив до дверей.

Сулла гукнув йому навздогін:

– Завтра!

Повернувшись до гостей і високо піднімаючи чашу з фа-лернським, він весело вигукнув:

– Ну, що ж ви? Що з вами? Ви всі немов оніміли й одуріли! Клянуся богами Олімпу, ви, здається, думаєте, боягузливі вівці, що присутні на моєму поминальному бенкеті?

– Хай позбавлять тебе боги від подібних думок!

– Хай пошле тобі Юпітер благополуччя і хай захищає тебе Апол лон!

– Многая літа могутньому Суллі! – в один голос закричали майже всі гості, піднімаючи чаші з пінистим фалернським.

– Вип'ємо усі за здоров'я й славу Луція Корнелія Сулли Щасливого! – вигукнув своїм чистим і звучним голосом Квінт Росцій, піднімаючи чашу.

Усі виголошували тости, усі пили, і Сулла, зовні знову веселий, обіймаючи, цілуючи Росція, крикнув кифаристам і мімам:

– Агов, ви, дурні, що там робите? Умієте лишень пити моє фалернське й обкрадати мене, кляті ледарі! Нехай вас зараз же охопить вічний сон смерті!

Тільки-но змовкла майданна лайка Сулли, – він завжди вирізнявся грубою мовою й брутальними жартами, – музики знову заграли й разом з мімами й танцівницями, які підспівували їм, заходилися танцювати комічний і непристойний танець сатирів. По закінченні танців на середньому столі, за яким лежали Сулла й Росцій, з'явилася небачена печеня: орел у повнім оперенні, ніби живий, у дзьобі тримав лавровий вінок з пурпуровою стрічкою, на якій золотими буквами було написано «Sullae, Felici, Epafrodito», що означало: «Суллі Щасливому, Улюбленцеві Венери». Ім'я «Улюбленець Венери» особливо подобалося Суллі.

Під оплески гостей Росцій вийняв вінок із дзьоба орла й передав його Аттилії Ювентині, гарненькій відпущениці Сулли, що сиділа з ним поруч. Вона й ще кілька патриціанок, запрошених з Кум, лежали поруч із чоловіками на обідніх ложах, що й становило одну з головних принад бенкету.

Аттилія Ювентина поклала лавровий вінок на вінок з троянд, що вже прикрашав голову Сулли, і ніжно мовила:

– Тобі, улюбленцю богів, тобі, непереможному імператорові, ці лаври!

Гості аплодували… А Сулла тим часом ножем надрізав орла у тому місці, де була зашита шкіра нафаршированого птаха, і на таріль випало багато яєць, які відразу були подані гостям. У кожному яйці було м'ясо смаженого бекаса під гострим соусом. Усі смакували вишукані страви, возвеличуючи щедрість Сулли й мистецтво його кухаря, а дванадцять гарних рабинь-грекинь у дуже коротких блакитних туніках обходили стіл, наливаючи в чаші чудове фалернське.

– Нині ввечері я у доброму гуморі, й мені хотілося б потішити вас видовищем, рідкісним на бенкетах… Послухайте мене, улюблені друзі мої… Хочете побачити в цьому залі бій гладіаторів?

– Хочемо! Хочемо! – закричало п'ятдесят голосів зусібіч, бо такі видовища любили і гості Сулли, і кифаристи, і танцівниці, які радо відповідали: «Хочемо! Хочемо!», забувши, що запитували не їх.

– Так, так, гладіаторів, гладіаторів! Хай живе Сулла, найщедріший Сулла!

Негайно послали раба у школу гладіаторів з вілли. Він мав передати наказ Спартаку, аби той привів у трикліній п'ять пар гладіаторів. Тим часом раби звільнили частину зали, де повинен був відбуватися бій, і перевели танцівниць і музик у інший кінець кімнати, поближче до столів.

Хрісогон завів у залу десять гладіаторів: п'ятьох в одязі фракійців і п'ятьох в одязі самнітів.

– А де ж Спартак? – запитав Сулла Хрісогона.

– Його немає в школі. Мабуть, він у сестри.

У цю хвилину в трикліній увійшов захеканий Спартак. Приклавши руку до губ, він привітав Суллу і його гостей.

– Спартаку, – звернувся Сулла до рудиарія, – я хочу оцінити твоє мистецтво у навчанні фехтуванню. Зараз подивимося, чому навчилися й що вміють твої гладіатори.

– Вони лише два місяці вправляються у фехтуванні й ще мало чому встигли навчитися.

– Подивимося, подивимося, – сказав Сулла, а потім, звернувшись до гостей, додав: – Я не вніс нічого нового у наші звичаї, улаштовуючи бій гладіаторів під час бенкету я лише відродив звичай, що існував два століття тому в мешканців Кампаньї, ваших гідних предків, о сини Кум, перших жителів цієї місцевості.

Спартак був блідий, хвилювався, заїкався й, здавалося, погано розумів, що робить і що говорить.

Це витончене варварство, ця навмисна жорстокість, ця огидна хтива кровожерливість, виявлена з такою відвертістю і з таким звірячим спокоєм, викликали гнів у серці рудиарія. Нестерпно болісно було для нього усвідомлювати, що не зла воля юрби, не звіриний інстинкт нерозумної черні, а забаганка однієї лютої й п'яної людини та підла догідливість паразитів прирекли десять нещасних гладіаторів, чесних і гідних, здорових і сильних юнаків, битися без якої-небудь ворожості одне до одного й безславно загинути набагато раніше строку, призначеного їм природою.

Крім цих причин, була ще одна обставина, що підсилювала гнів Спартака: на його очах піддавався смертельній небезпеці його друг Арторікс, двадцятичотирьохлітній галл надзвичайно шляхетної зовнішності, гарної статури, з блідим обличчям і світлим волоссям. Спартак дуже любив його. Арторікс також прикипів до Спартака. І щойно рудиарію запропонували перейти у школу Сулли, він попросив купити Арторікса, пояснюючи це тим, що галл необхідний йому як помічник.

Розставляючи бійців один навпроти одного, Спартак схвильовано запитав пошепки молодого галла:

– Чому ти прийшов?

– Ми кинули кості, щоб вирішити, кому йти останнім назустріч смерті, – відповів Арторікс, – і я опинився серед тих, що програли: сама доля хоче, щоб я був серед перших десяти гладіаторів Сулли, які повинні боротися одне з одним.

Рудиарій нічого не відповів, але за мить, коли все було готово, підійшов до Сулли й сказав:

– Великодушний Сулло, дозволь послати у школу за іншим гладіатором, щоб поставити його на місце от цього, – і він вказав на Арторікса, – він…

– Чому ж він не може боротися? – запитав колишній диктатор.

– Він набагато сильніший від інших, і загін фракійців, у якому він повинен боротися, буде значно сильнішим за загін самнітів.

– І заради цього ти хочеш змусити нас чекати ще? Ні, нехай бореться цей, ми більше не бажаємо чекати. То гірше для самнітів!

Побачивши нетерпіння, що опанувало усіма присутніми, Сулла сам подав знак до початку бою.

Боротьба тривала недовго: за кілька хвилин один фракієць і два самніти були вбиті, а двоє інших нещасних лежали долі важко поранені, благаючи Суллу подарувати їм життя, і їм було даровано пощаду.

Останній самніт запекло захищався проти чотирьох фракійців, але невдовзі, поранений, послизнувся на крові, що розтеклася мозаїчною підлогою, і його друг Арторікс, очі якого були повні сліз, бажаючи позбавити вмираючого болісної агонії, з жалю простромив його мечем.

Переповнений трикліній загримів одностайними оплесками.

Їх увірвав Сулла, закричавши Спартаку хрипким, п'яним голосом:

– Ану ж бо, Спартаку, ти найдужчий, візьми щит одного з убитих, підніми меч цього фракійця, покажи свою силу й хоробрість: борися один проти чотирьох тих, що лишилися живими.

Пропозицію Сулли зустріли гучним схваленням, а бідолашний рудиарій був приголомшений так, ніби його вдарили дрючком по шолому. Йому здалося, що він втратив розум, що йому почулося, він застиг, спрямувавши погляд на Суллу Блідий, він стояв нерухомо й відчував, як по спині його котяться краплі холодного поту.