Текст книги "Спартак"

Він згадав, що Цезар чекав його до вечері присмерком, а тепер уже близько півночі, і це дуже засмутило його. Але його втішила думка: щойно він вийде з гаю богині Фурини, одразу ж поспішить до Цезаря і розповість йому про випадково розкриту змову – Цезар негайно ж пробачить його.

Переконавшись, що всі гладіатори вийшли, він поквапився до Цестієвого мосту, міркуючи, що, якби він не був п'яний, йому не довелося б опинитися в гаю Фурини під час зборів гладіаторів. Він повинен благословляти своє сп'яніння і свою пристрасть до вина. Так міркуючи, він дійшов до будинку Цезаря й, увійшовши, попросив передати господареві, що просить його негайно ж прийти в бібліотеку, де він, Метробій, повідомить йому дещо вельми важливе, від чого, можливо, залежить доля Риму.

Цезар спочатку не надав значення словам Метробія, бо вважав його п'яницею й гульвісою. Та все ж вирішив вислухати його.

Повідомлення це здалося Цезареві дивним. Він поставив кілька питань комедіантові, аби переконатися у тому, що його розповідь – не галюцинація п'янички. Переконавшись, що Метробій при здоровому глузді, він звів брови й простояв кілька хвилин у глибоких роздумах. Потім, очевидно прийнявши якесь рішення, він з посмішкою недовіри звернувся до Метробія:

– Я не беру під сумнів наведені тобою факти, але, все це дуже скидається на казку. Чи не плід це твоєї збудженої уяви після випитого вина?

– О божественний Юлію, я не заперечую, що полюбляю вихилити не одну чашу вина, – скривджено відповів Метробій. – Я не заперечуватиму й того, що й сьогодні ввечері голова моя не зовсім була в порядку, але що стосується слів, які я чув у гаю, можу заприсягтися, о божественний Юлію, що я справді їх чув. Міцний сон і свіже повітря протверезили мене, і я остаточно отямився. Невже ти маєш намір залишити республіку в такій серйозній небезпеці й не попередиш консулів і сенат?

Цезар, схиливши голову, думав про щось.

– З кожною миттю небезпека зростає. Цезар мовчав.

Замовк і Метробій. Врешті, не витримавши, він запитав Цезаря:

– То що ж?

Цезар підняв голову й відповів:

– Наскільки серйозна небезпека, що загрожує батьківщині, я хотів би, Метробію, судити сам!

– А як же можеш ти… – почав комедіант, але Цезар увірвав його:

– Я сам хочу вирішувати, якщо ти мені дозволиш…

– О, що ти говориш, божественний Юлію!.. Я прийшов до тебе порадитися. Якщо ти побажаєш, я охоче поступлюся тобі честю розкриття цієї змови, бо знаю й твердо вірю, що Гай Юлій Цезар великодушний і не забуває гарних послуг.

– Дякую тобі, Метробію, за твої почуття до мене, дякую за пропозицію, що ти мені зробив. Але не для того, щоб скористатися з таємниці, я хочу перевірити й точно довідатися про стан справ. Ні, я мушу дещо зробити, щоб правильно розсудити і вчинити.

Метробій знаком показав, що він згодний із Цезарем, і той додав:

– Іди у трикліній і чекай на мене там. Але дивися, Метробію, нікому не проговорись про почуте в гаю, про нашу з тобою розмову й про те, що я зараз вийду з дому. За годину я повернуся, і тоді ми обговоримо, що треба зробити задля блага батьківщини.

– Я виконаю твій наказ, Цезарю.

– І ти залишишся задоволений. Я вмію бути вдячним, а в Книзі доль не написано, що Гаю Юлію Цезареві призначено померти увінчаним усього лише лаврами перемог на аренах цирку.

По цих словах Гай Юлій вийшов у сусідню з бібліотекою кімнату. За якийсь час він повернувся, перевдягнений в одяг когось зі слуг. Потім він вийшов у супроводі раба й квапливо попрямував у провулок до таверни Венери Лібітіни.

Таверна Венери Лібітіни розташовувалась неподалік маленького, але зі смаком облаштованого будинку Цезаря, і він швидко дійшов до брудного провулка, де глибоку нічну тишу порушували вигуки, що лунали з таверни Лутації Одноокої.

Увійшовши в таверну у супроводі раба, Цезар роззирнувся по кімнаті, де галасливо гуляли продажні жінки, трунарі, ледарі та інша потолоч римського суспільства. Цезар пройшов у другу кімнату й одразу ж побачив там рудиаріїв і гладіаторів, що сиділи за столом.

Цезар звернувся до них зі звичайним вітанням і сів разом із рабом на лаву в кутку кімнати, наказавши рабині-ефіопці принести дві чаші цекубського вина. Набувши байдужого вигляду, він обмінювався зі своїм супутником короткими загальними фразами, а водночас пильно стежив за компанією гладіаторів, і прислухався до їхньої розмови.

Спартак сидів між Еномаєм і Кріксом блідий, сумний, замислений. За чотири роки, що минули від дня смерті Сулли, зовнішність фракійця змінилася, і тепер у його вигляді з'явилася риса суворості. Широке чоло перетинала глибока зморшка, що свідчила про тривоги й тяжкі думки.

Коли товариші назвали Спартака на ім'я, Цезар, який раніше його ніколи не бачив, переконався, що Спартаком міг бути тільки цей рослий статний чоловік, що виділявся своєю поставою, сповненою гідності, енергії та розуму.

Гай Юлій Цезар придивлявся до рудиарія зі всією симпатією, яку відчув з першого погляду. Цезар одразу вгадав велич душі Спартака, його обдарованість і зрозумів, що доля призначила його для великих справ і високих подвигів.

Рабиня Азур принесла вино, і Цезар, взявши одну чашу, вказав рабові на другу:

– Пий.

Раб надпив зі своєї чаші, а Цезар лише удав, що п'є. Вино навіть не торкнулося його уст. Цезар не пив нічого, окрім води.

За кілька хвилин він піднявся й підійшов до столу гладіаторів.

– Привіт тобі, хоробрий Спартаку! – привітався він. – Нехай завжди усміхається тобі доля, як ти на те заслуговуєш. Чи не приділиш ти мені якийсь час? Я хочу поговорити з тобою.

Усі обернулися, почулися здивовані вигуки:

– Гай Юлій Цезар!

– Юлій Цезар? – промовив, встаючи, Спартак, здивований не менше за своїх товаришів. Він ще ніколи не бачив Цезаря й тому не знав його в обличчя.

– Мовчіть! – зупинив їхній майбутній диктатор. – А інакше завтра весь Рим довідається, що один з понтифіків поночі вештається по шинках Субури й Есквіліна!

Спартак здивовано дивився на несподіваного гостя. Цезар ще не був прославлений великими справами, але ім'я його вже гриміло в Римі й у всій Італії. Вдивляючись у його риси, що носили відбиток незвичайної енергії й відваги, рудиарій дивувався красі його обличчя, орлиному погляду, гармонійній статурі, величному спокою. Якийсь час він мовчки дивився на нащадка роду Юліїв, а потім відповів:

– Я буду щасливий, Гаю Юлію, якщо зможу бути тобі корисним.

– Тобі доведеться ненадовго залишити товариство твоїх хоробрих товаришів. Я хотів би пройтися з тобою.

Вражені гладіатори перезирнулися. Спартак відповів:

– Велика честь для бідного рудиарія прогулятися з одним із найславетніших синів Рима.

– Хоробрий ніколи не буває бідним, – відповів Цезар. Він попрямував, подавши знак рабу, що очікував на нього в таверні.

– Ох, – зітхнувши, мовив Спартак, йдучи за Цезарем, – навіщо леву сила, коли він у ланцюгах!

Двоє незвичайних чоловіків перетнули головну кімнату таверни і, вийшовши в провулок, мовчки попрямували до валу – саме до того місця, де чотири роки тому гладіатори стратили відпущеника Гая Верреса.

Місяць був у повні і заливав млявим сяйвом сади, городи й виноградники, що пишно зеленіли за міською стіною, і широкі просторі поля, що простягалися ген до хребта пагорбів Тускула й Латія.

Цезар першим порушив мовчання, звернувшись до Спартака:

– Скільки тобі років?

– Тридцять три, – відповів фракієць і уважно подивився на Цезаря, ніби намагаючись вгадати його думки.

– Ти фракієць?

– Так.

– Фракійці – хоробрий народ. Такими я знав їх у боях і в небезпеці. Ти ж можеш похвалитися ще й чемністю й освіченістю.

– Звідки ти це знаєш?

– Від однієї жінки. Але зараз не час говорити про це, бо тобі й справі, якій ти присвятив себе, загрожує велика небезпека.

– Про яку небезпеку ти говориш? – стривожено запитав Спартак, відхилившись назад.

– Мені про все відомо, і я прийшов сюди не задля того, аби заподіяти тобі шкоду, Спартаку Навпаки, я хочу врятувати тебе. Хтось, сидячи під деревом у гаї Фурини, мимоволі чув вашу бесіду цієї ночі.

– О, прокляття богам! – зопалу гукнув Спартак і, стиснувши кулаки, погрозив небу.

– Він ще нічого не повідомив консулам: я затримав його наскільки було можливо, але він це неодмінно зробить сьогодні ж уночі або завтра вранці, і всі твої чотири легіони будуть розсіяні, перш ніж встигнуть зібратися.

Спартак був у страшному розпачі, він рвав на собі волосся:

– П'ять років віри, праці, надії, боротьби, і все загине в одну мить!.. Усьому кінець, у пригноблених не залишиться жодної надії… Рабами, рабами будемо ми тягнути це підле життя!..

На одухотвореному обличчі Спартака відбивалися глибокі муки, і Цезар з жалем і майже з повагою дивився на цю велику, сильну людину, що віддалася своєму горю. Сповнений безмірною гордістю від усвідомлення своєї геніальності, Цезар вважав, що у світі немає людини, гідної його поваги. Тепер же майже проти волі він захоплювався цим гладіатором, який замислив подвиг, гідний грецьких чи римських героїв, і, озброївшись завзятістю, передбачливістю, породженою високим розумом, окрилений вірою у свою справу сповнений відваги й енергії, зумів створити регулярне військо із двадцяти тисяч гладіаторів.

При думці про ці легіони погляд Цезаря спалахнув жадібним вогнем властолюбства, у нього запаморочилося в голові. Він спрямував широко розплющені очі на вершини Албанських пагорбів і поринув думкою в безмежний світ мрій. О, якби йому дали чотири легіони – двадцять тисяч воїнів, яких він міг би повести в бій! Через кілька років він підкорив би світ, став би володарем Риму, але не як Сулла, якого боялися й ненавиділи, а улюбленим володарем, грозою патриціїв з їхнім самолюбством і кумиром плебеїв!

Обидва мовчали – один у зажурі, другий – віддаючись честолюбним мріям. Першим порушив мовчання Спартак. Він отямився і, грізно насупивши брови у припливі суворої енергії, сказав із твердістю:

– Ні, клянуся блискавками Юпітера, цього не буде!

– А що ж ти зробиш? – запитав Цезар, немов отямившись од цього вигуку.

Спартак спрямував палаючий погляд в очі Цезаря:

– Але ти, Цезарю, хто ти – друг наш чи ворог?

– Хотів би бути другом і вже точно ніколи не буду ворогом.

– Ти можеш усе зробити для нас!

– Як?

– Видай нам людину, що володіє нашою таємницею!

– Ти хочеш, аби я, римлянин, допустив повстання всіх рабів, що загрожує Риму загибеллю? Щоб я допустив це повстання, маючи можливість йому запобігти?

– Ти правий. Я забув, що ти римлянин.

– І я бажаю, аби весь світ скорився Риму.

– Ну, звичайно. Ти – уособлення тиранії Риму над усіма народами землі. Ти плекаєш мрію, що перевершує безмірні задуми Александра Македонського. Коли римські орли розкинуть крила над народами всієї землі, ти хочеш закувати ці народи в ланцюги, затиснути їх у залізний кулак. Рим – володар народів, ти – володар Риму?

Очі Цезаря зблиснули вогником радості, але він швидко опанував себе і, посміхаючись, сказав Спартаку:

– Про що я мрію, нікому не дано знати. Можливо, я й сам цього не відаю. Та й мені ще треба набратися сили, щоб вилетіти із гнізда на пошуки свого щастя. А от ти, Спартаку… Ти з дивною енергією й мудрістю великого полководця зібрав армію рабів, створив з них легіони й готовий вести їх у бій. Скажи ж мені, що ти замислив, Спартаку?… На що сподіваєшся?

– Я сподіваюся, – відповів Спартак, – розтрощити ваш розбещений римський світ і побачити, як на його руїнах розквітне незалежність народів. Я сподіваюся знищити ганебні закони, що примушують людину падати долілиць перед іншою людиною, закони, які допускають, щоб із двох людей, народжених жінкою й наділених однаковою силою, однаковим розумом, один працював у поті чола, обробляючи землю, що належить не йому, й годував іншого, ледачого, розпусного. Я сподіваюся заплатити кров'ю гнобителів за стогони пригноблених, розбити кайдани нещасних, прикутих до колісниці римських перемог. Я сподіваюся перекувати кайдани поневолення на мечі, щоб за допомогою цих мечів кожен народ міг погнати вас назад, у межі Італії, що дана вам великими богами й кордони якої ви не повинні були б переступати. Я сподіваюся спалити всі амфітеатри, де народ-звір, що називає нас варварами, насолоджується вбивствами нещасних людей, народжених для щастя, для любові, натомість змушених убивати один одного на втіху тиранам світу. Присягаюсь блискавками всемогутнього Юпітера, я сподіваюся побачити, як засяє сонце волі й зникне рабство!

Цезар стояв нерухомо і слухав. На губах його миготіла співчутлива усмішка. Коли ж Спартак замовк, він похитав головою й запитав:

– Бідолашний мрійнику! І ти віриш, що всі ці фантазії можуть втілитися в життя? – сказав Юлій Цезар із глузливою жалістю. – Бідолашний! Вислухай мене, Спартаку, і обміркуй мої слова як слід – вони продиктовані добрими намірами. Моя прихильність до тебе набагато сильніша й міцніша, ніж ти думаєш. Пам'ятай, що я не належу до числа людей, які легко дарують свою приязнь і тим більше свою повагу. Здійснити те, що ти задумав, більш ніж неможливо: це фантастична мрія, химера.

Спартак хотів було заперечити, але Цезар зупинив його:

– Не перебивай мене і вислухай, адже я прийшов поговорити з тобою для твого ж блага. Ти, звичайно, і сам не вважаєш, що твої двадцять тисяч гладіаторів змусять Рим тремтіти. Зрозуміло, ти про це не думаєш. Ти розраховуєш на те, що слово «воля» залучить під твої прапори величезну масу рабів. Але нехай кількість цих рабів досягне ста, ста п'ятдесяти тисяч (а цього ніколи не буде), нехай вони завдяки тобі будуть скуті залізною дисципліною, нехай вони доблесно боротимуться, натхнені мужністю розпачу. Нехай буде так! Але невже ти віриш, що вони переможуть чотириста тисяч легіонерів, що скорили царів Азії й Африки, і що ці легіонери, вільні громадяни, які живуть по всій Італії на своєму клаптику землі, у своєму будинку, не будуть запекло битися з рабами, позбавленими будь-якого майна, з людьми, перемога яких загрожує їм руйнуванням усього, що вони мають? Ви будете боротися з розпачу, вони – керовані інстинктом самозбереження, ви – за те, щоб здобути права, вони – за збереження своєї власності. Кому дістанеться перемога, вгадати неважко. Чисельно вони перевершують вас, а крім того, у кожному місті у них будуть союзники, а у вас – вороги. До їхніх послуг – усі багатства державної скарбниці й – що ще важливіше – великі статки патриціїв, на їхньому боці авторитет римського імені, мистецтво досвідчених полководців, інтереси всіх міст і усіх римських громадян, незліченна кількість судів республіки, допоміжні війська, зібрані із усіх кінців світу. Чи досить буде твоєї доблесті, твердості й твого великого розуму, щоб перемогти їх? Це абсолютно неможливо. Ти можеш похитнути в супротивника надію на перемогу, але чи переможеш ти?

– Нехай так! – вигукнув Спартак з величною байдужістю. – Я загину славною смертю за важливу справу і кров, пролита нами, запліднить дерево волі, випалить нове тавро ганьби на чолі гнобителів, породить незліченних месників. Приклад для наслідування – от найкраща спадщина, яку ми можемо залишити нащадкам.

– Велика, проте марна самопожертва. Я показав тобі, що засобів, на які ти розраховуєш, недостатньо для досягнення мети, і я доведу тобі, що й сама твоя мета – плід збудженої уяви, мрія, примара. Відтоді як люди залишили ліси і почали жити спільно, зникла воля й виникло рабство, бо кожен закон, обмежуючи й звужуючи права одного на користь усіх, тим самим зазіхає на волю окремої людини. Усюди й завжди найдужчий і найхитріший пануватиме над юрбою, і завжди знайдеться простий народ, готовий коритися. Навіть найкращі республіки не можуть уникнути цього закону, джерело якого в самій природі людини. Свідчення тому – безславний кінець Фів, Спарти й Афін. У самій нашій Римській республіці, заснованій на принципі верховної влади народу, всю владу, яку ти бачиш, затисла в кулак купка патриціїв. Вони володіють усіма багатствами, а отже, на їхньому боці й сила. Вони влаштувалися так, що влада над республікою почала передаватися у спадщину в їхній касті. Чи можна вважати вільними чотириста тисяч римських громадян, у яких немає хліба й даху, немає одягу щоб укритися від зимової холоднечі? Вони – жалюгідні раби першого, хто побажає купити їхній голос. Право голосу – от єдине надбання, єдине багатство цих злиденних володарів світу. Тому слово «воля» позбавлене в нас змісту. І через те, що людина людині вовк, тому що рід людський розділений на вовків і ягнят, шулік і голубів, я вже зробив вибір і поставив собі певну мету. Не знаю, чи вдасться мені виконати таке важке завдання, але я задумав захопити владу й докорінно змінити долі обох сторін: зробити гнобителів пригнобленими.

– Значить, ти, Цезарю, розділяєш мої погляди?

– Так, я шкодую рабів і завжди був до них поблажливий, я співчуваю гладіаторам і, якщо влаштовував видовища для народу, ніколи не допускав, аби гладіатори по-варварськи вбивали одне одного заради задоволення неприборканих інстинктів юрби. А щоб досягти мети, яку я поставив перед собою (якщо тільки мені коли-небудь вдасться її досягти), знадобиться набагато більше майстерності, аніж насильства, більше спритності, аніж сили, знадобляться й сміливість, і обережність – нерозлучні супутники у будь-якому небезпечному починанні. Я відчуваю, що мені судилося досягти вищої влади, я повинен, я хочу її досягти й досягну. Мені треба повернути собі на користь будь-яку силу, що трапляється на моєму шляху, так, як річка збирає у своє лоно всі притоки і вливається у море бурхливою, могутньою рікою. І от я звертаюся до тебе, доблесний Спартаку, як до людини, якій доля пропонує великі справи. Скажи, чи згоден ти залишити божевільну думку про неможливе повстання й натомість стати помічником і супутником щастя Цезаря? У мене є своя зірка – Венера, моя прародителька, вона веде мене стежкою життя й обіцяє мені високе призначення. Рано чи пізно я отримаю керування якою-небудь провінцією і командування легіонами, буду перемагати й тріумфувати, стану консулом, буду скидати трони, скоряти народи, завойовувати царства…

Збуджена промова Цезаря, його рішучість, схвильований голос, упевненість – усе це надавало його вигляду такої величі й значущості, що Спартак на мить був зачарований і покірний.

Цезар змовк, і Спартак, немов звільнившись од впливу співрозмовника, запитав суворим і проникливим голосом:

– А що буде потім?

В очах Цезаря спалахнуло полум'я. Він твердо вимовив:

– А потім… влада над усім світом! – після короткої паузи Цезар додав: – Відмовся від свого задуму, облиш його. Твоя справа від початку приречена на загибель: Метробій неминуче донесе консулам на тебе. Переконай своїх товаришів перетерпіти все для того, щоб у них залишилася бодай якась надія завоювати свої права законним шляхом, а не зі зброєю в руках. Будь моїм другом, ти підеш за мною в походи, ти очолиш хоробрих воїнів і виявиш у повному блиску незвичайні військові здібності, якими тебе нагородила природа.

– Ні, це неможливо!.. – вигукнув Спартак. – Дякую тобі щиро, Гаю Юлію, за твою повагу до мене й за твої утішні пропозиції, але я повинен йти шляхом, визначеним мені долею. Я не можу й не хочу залишити моїх братів. Якщо безсмертні боги Олімпу стурбовані долями людей, якщо там, нагорі, ще існує справедливість, якої тут більше немає, наша справа не загине. Якщо ж люди й боги боротимуться проти мене, я не скорюся і, як Аякс, зумію померти мужньо, зі спокійною душею.

Цезар знову відчув мимовільне замилування й, міцно потиснувши руку Спартака, сказав:

– Хай буде так! Якщо ти настільки безстрашний, я пророкую тобі щасливу долю – я знаю, що звага допомагає уникати нещасть. Я зичу, аби тебе супроводжувала удача, бо знаю, що у будь-якій справі удача відіграє велику роль, особливо у справах військових. Нині ввечері ти готовий вважати свою справу загиблою, а завтра втручання долі може привести тебе до успіху. Я не можу, я не маю права перешкодити Метробію. Він вирушить до консулів і розкриє вашу змову. Ти ж постарайся потрапити в Капую раніше гінців сенату, і, можливо, щастя буде на твоєму боці… Прощавай.

– Хай захищають тебе боги, Гаю Юлію… Прощавай.

Понтифік і рудиарій ще раз обмінялися міцним рукостисканням і, так само як колись, мовчки, але зовсім з іншим настроєм спустилися порожнім провулком, яким піднімалися до валу. Незабаром вони дійшли до таверни Венери Лібітіни. Цезар розплатився з господинею й вирушив додому у супроводі раба. Спартак, скликавши своїх товаришів, негайно ж віддав їм термінові накази, які вважав у цьому випадку найкращими: Кріксу він наказав знищити усі сліди змови серед римських гладіаторів. Арторіксу – чимшвидше вирушати у Равенну до Граніка. Разом з Еномаєм Спартак осідлав двох витривалих коней і, взявши із собою п'ять талантів з каси Союзу пригноблених, щоб мати можливість дорогою роздобути нових коней, щодуху поскакав через Капенські ворота в Капую.

Коли Цезар повернувся й пройшов у трикліній, він довідався, що з новою порцією вина Метробій знову спалахнув полум'яною любов'ю до батьківщини і, стурбований довгою відсутністю Цезаря, побоюючись, аби з ним не трапилося нещастя, вирушив до консула рятувати республіку: «Піду прямісінько до консула», – заявив він воротареві, але, за словами останнього, його добряче хитало.

Цезар довго стояв, поринувши у глибокі роздуми. І зрештою мовив про себе:

«Тепер гладіатори і гінці сенату змагатимуться у швидкості. І звідки знати, хто прийде першим?» Після короткого роздуму додав: «Як часто від найнікчемніших причин залежать найважливіші події! От зараз все залежить від коня!»