Текст книги "Спартак"

По цих словах Спартак сполотнів і, глибоко зітхнувши, сказав:

– Яким би сильним почуттям не була сповнена моя душа, Кріксе, ніщо, чуєш ти, ніщо у світі не відверне мене від служіння великій справі. Ніщо, навіть на мить, не змусить мене зійти з обраного шляху!

Вони ще довго розмовляли. Домовившись про все, Спартак попрощався і, вийшовши зі школи Юлія Рабеція, попрямував до будинку спадкоємців Сулли, швидко крокуючи вулицями, вже заповнених юрбою людей, що поверталися з похорону.

Спартак переступив поріг будинку, остиарій сказав йому що Мірца нетерпляче чекає на нього у кімнаті поруч із конклавом, де вдова Сулли усамітнилася від непрошених поглядів і настирливих співчуттів.

Серце Спартака закалатало від передчуття якогось нещастя. Він побіг в апартаменти Валерії й зустрів там свою сестру:

– Нарешті! Пані очікує тебе вже понад годину! Валерія, дуже бліда, сумна, у темній столі й сірій вуалі, була особливо прекрасна.

– Спартаку!.. Спартаку мій!.. – вимовила вона, встаючи з ложа й зробивши кілька кроків до нього. – Чи ти любиш мене? Чи ти все ще любиш мене понад усе на світі?

Спартак був уражений цим несподіваним питанням і відповів не відразу.

– Чому, Валеріє, ти запитуєш мене? Я чимсь засмутив тебе? Дав тобі привід сумніватися в моїй ніжності, у моєму благоговінні, у моїй відданості тобі? Адже ти замінила мені матір, якої більше немає в живих, мою нещасну дружину, що загинула в неволі під батогом доглядача. Ти для мене найдорожча. Ти єдина любов моя, у моєму серці я спорудив тобі вівтар.

– Ох! – радісно вигукнула Валерія, і очі її засяяли. – Про таке я завжди мріяла. Так довго й марно мріяла. Спартаку, ти любиш мене так, як говориш? Та чи завжди будеш любити мене?

– Так, так! Завжди! – відповів він, тремтячи від хвилювання. Потім, опустившись на коліна, він стис руки Валерії у своїх руках і, покриваючи їх поцілунками, говорив: – Завжди буду вклонятися тобі, моя богине, якщо навіть… коли навіть…

Він більше не міг вимовити ані слова й розридався.

– Що з тобою? Що трапилося? Чому ти плачеш?… Спартаку… скажи мені… скажи, – тривожно повторювала Валерія, вдивляючись в очі рудиарія, і цілувала його в чоло, притискала до свого серця.

Раптом хтось тихо постукав у двері.

– Устань, – шепнула йому Валерія; і, придушивши, наскільки могла, своє хвилювання й додавши твердості голосу запитала: – Що тобі, Мірцо?

– Прийшов Гортензій, він запитує тебе, – відповіла за дверима рабиня.

– Вже? – вигукнула Валерія й додала: – Нехай зачекає хвилинку, попроси його трохи зачекати…

– Добре, пані…

Валерія прислухалася і, лише стихли кроки, квапливо вимовила:

– Ну от, він уже прийшов… тому я так хвилювалася, очікуючи на тебе… тому я й запитала, чи готовий ти усім пожертвувати заради мене… Адже йому… Гортензію… все відомо… Він знає, що ми любимо одне одного…

– Не може бути!.. Як же?… Звідки?… – схвильовано вигукнув Спартак.

– Мовчи!.. Я нічого не знаю… Сьогодні він проронив кілька слів про це… Обіцяв прийти ввечері… Сховайся… тут… у цій кімнаті, – вказала Валерія, піднявши завісу на дверях, – тебе ніхто не побачить, а ти все почуєш… і тоді ти дізнаєшся, як любить тебе Валерія.

Сховавши рудиарія в сусідній кімнаті, вона додала пошепки:

– Що б не трапилося – жодного слова й руху. Чуєш? Не видай себе, поки я не покличу.

Опустивши портьєру, вона приклала обидві руки до серця, ніби хотіла заглушити його биття, сіла на ложе і гукнула рабині, аби та запросила Гортензія.

За мить знаменитий оратор з неголеною п'ятнадцять днів бородою, у сірій туніці й темного кольору тозі, насупивши брови, поважно увійшов у конклав своєї сестри.

– Привіт тобі, милий Гортензію, – привіталася Валерія.

– Привіт тобі, сестро, – відповів Гортензій з явним невдоволенням. І поринув у тривалу мовчанку.

– Сідай і не гнівайся, дорогий брате, говори зі мною щиро й відверто.

– Мене спіткало величезне горе – смерть нашого улюбленого Сулли, але, певно, цього було мало, – і додалося ще одне незаслужене нещастя: мені довелося дізнатися, що донька моєї матері, забувши повагу до себе самої, до роду Мессала, до шлюбного ложа Сулли, вкрила себе ганьбою, вступивши в ганебний зв'язок з гладіатором. О Валеріє, сестро моя!.. Що ти наробила!..

– Ти ганиш мене, Гортензію, і слова твої дуже образливі. Але перш ніж захищатися, я хочу запитати тебе, – бо маю право це знати, – звідки це обвинувачення?

Гортензій підняв голову, обтер чоло рукою й уривчасто відповів:

– З багатьох місць… Через шість або сім днів по смерті Сулли Хрісогон передав мені от цього листа, – Гортензій подав Валерії зім'ятий папірус. Вона негайно розгорнула його й прочитала:

«Луцію Корнелію Суллі, Імператорові, Диктаторові, Щасливому, Улюбленцеві Венери, дружній привіт.

Тепер замість звичайних слів: «Стережися собаки!» – ти міг би написати на дверях свого будинку: «Стережися змії!», точніше: «Стережися змій!» – бо не одна, а дві змії влаштували собі гніздо під твоїм дахом: Валерія й Спартак. Не піддавайся першому пориву гніву, простеж за ними, і в нічний час, у годину співу півнів, ти переконаєшся у тому, що твоє ім'я паплюжать, твоє шлюбне ложе ганьблять, знущаються над наймогутнішою у світі людиною, що вселяє всім страх і трепет. Хай збережуть тебе боги на довгі роки і позбавлять подібних нещасть».

На перших рядках листа кров прихлинула до обличчя Валерії, коли ж вона прочитала його до кінця, воскова блідість розлилася її обличчям.

– Від кого Хрісогон отримав цього листа? – запитала вона глухим голосом і стисла зуби.

– На жаль, він ніяк не міг згадати, хто йому передав цього листа і від кого він. Пам'ятає тільки, що раб, який доставив листа, прибув у Куми через кілька хвилин після смерті Сулли. Хрісогон був тоді в такому розпачі й такий схвильований, що, одержавши листа, машинально взяв його, і тільки через шість днів прочитав. Він не пам'ятає, як і від кого його отримав.

– Я не переконуватиму тебе, – після хвилинного мовчання спокійно сказала Валерія, – що безіменний лист – не доказ і на його підставі ти, Гортензію, брате мій, не можеш обвинувачувати мене, Валерію Мессалу, вдову Сулли…

– Є ще один доказ: Метробій, безутішно горюючи про смерть свого друга й уважаючи за священний обов'язок помститися за зганьблену його честь, через десять або дванадцять днів після смерті Луція прийшов до мене й розповів про твій зв'язок зі Спартаком. Він привів рабиню, що сховала Метробія в кімнаті біля твого конклаву в палаці у Кумах, і там Метробій на власні очі бачив, як Спартак приходив до тебе пізно вночі.

– Годі! – скрикнула Валерія, тремтячи від думки, що її поцілунки, слова, таємниця її любові стали відомі нікчемній рабині й такій жалюгідній істоті як Метробій.

– Годі, Гортензію! Ти вже висловив свій осуд, тепер вислухай мене.

Вона встала, схрестила руки на грудях й, гордо піднявши голову, сказала:

– Так, я люблю Спартака, то що ж? Так, люблю, люблю його дуже!.. І що ж?

– О великі боги, великі боги! – вигукнув розгублений юртензій і в розпачі схопився за голову.

– Дай спокій богам, вони тебе не чують. Краще вислухай мене.

– Говори…

– Так, я любила, люблю й буду любити Спартака.

– Валеріє, замовкни! – урвав її Гортензій, гнівно дивлячись на неї.

– Так, люблю, люблю його й буду вічно любити, – наполегливо й зухвало повторювала Валерія. – І я запитую тебе: що з цього?

– Хай захистить тебе Юпітер, мені просто страшно за тебе, Валеріє, ти зовсім збожеволіла!..

– Ні, я лише жінка, що зважилася порушити ваші деспотичні закони, відкинула всі ваші безглузді забобони, зірвала усі нестерпні золоті ланцюги, у які ви, переможці світу, закували жінок! От чого я хочу й запевняю тебе, брате мій, що прагнення до цього не свідчить про втрату чи затьмарення розуму, а може, саме навпаки: це ознака просвітлення. Отже, мене звинувачує Метробій – цей мерзенний блазень, настільки підлий і гріховний, що викликає ревнощі у всіх жінок, чиї чоловіки зустрічаються з ним? Він мене звинувачує! Воістину неймовірно! Я не розумію, як ти, Гортензію, надаючи таку вагу звинуваченням Метробія, не запропонуєш сенат обрати його цензором душ. Він був би справді гідним цензором. Метробій, що охороняє цнотливих весталок! Вовк, що супроводжує ягнят на пасовище! Тільки цього не вистачає вашому мерзенному Риму, де Суллі, що зганьбив місто вбивствами, споруджують статуї й храми і де під покровом Законів дванадцяти таблиць йому було дозволено на моїх очах, поруч із моїми покоями проводити всі ночі в потворних оргіях. О закони нашої батьківщини! Які ви справедливі і як широко можна вас тлумачити!.. Ці закони мені теж дещо дозволяли: мені надавалося право залишатися спокійним свідком усього, що відбувається й навіть проливати сльози, але крадькома, в подушки овдовілого ложа, і, нарешті, право бути відкинутою будь-якого дня з єдиної причини – що я не дала спадкоємця своєму панові й володареві!

Обличчя Валерії спалахнуло від збудження.

– Так, звичайно, перед обличчям таких законів я порушила свій обов'язок… Я знаю… визнаю це… Але я не збираюся ані захищатися, ані просити пробачення: я порушила свій обов'язок, що не мала мужності піти від Сулли зі Спартаком.

– Отже, ти повстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти пристойності? – здивовано запитав великий оратор.

– Так, так, так… Повстаю, повстаю… відмовляюся від римського громадянства, від свого імені, від свого роду… Я нічого ні від кого не вимагаю… Виїду жити на відокремлену віллу у яку-небудь далеку провінцію, або ж у Фракію, у Родопські гори, зі Спартаком, і ви, всі мої родичі, більше не почуєте про мене… Тільки б бути вільною, бути самою собою, вільно розпоряджатися своїм серцем, своїми прихильностями.

Знесилена від хвилювання, від напливу бурхливих почуттів, Валерія сполотніла й упала на ложе, знеможена.

Гортензій довго дивився на сестру з жалем, а потім лагідно сказав їй:

– Я бачу, люба Валеріє, що ти погано почуваєшся.

– Я? – вигукнула матрона, швидко підвівшись. – Ні, ні, я почуваюся цілком добре, я…

– Ні, Валеріє, повір мені, ти нездорова…Ти така схвильована. Це позбавляє тебе тверезої ясності розуму, необхідної у розмові про такі серйозні речі.

– Але я…

– Відкладімо нашу бесіду до завтра, до післязавтра, до слушного моменту.

– Але попереджаю тебе, я все вирішила.

– Добре, добре… Ми ще про це поговоримо… А поки я молю богів, аби вони не позбавили тебе свого заступництва, і прощаюся з тобою. Привіт тобі, Валеріє, привіт!

– Привіт тобі, Гортензію.

Оратор вийшов із конклаву. Валерія залишилася сама, занурена в глибокі, сумні роздуми. Від цих смутних думок її відволік Спартак. Увійшовши в конклав, він кинувся до ніг Валерії та, обіймаючи, цілуючи її, дякував їй за любов до нього. Раптом він здригнувся, вирвався з обіймів Валерії й, відразу сполотнівши, насторожився, ніби зосереджено прислухався до чогось.

– Що з тобою? – схвильовано запитала Валерія.

– Мовчи, мовчи, – прошепотів Спартак.

Раптом у глибокій тиші обоє ясно почули хор чистих і звучних молодих голосів, хоча до конклаву Валерії долітала тільки слабка, віддалена його луна. Хор співав десь далеко, на одній із чотирьох вулиць, які вели до будинку Сулли.

Широко розплющивши очі, Спартак завмер, ніби усе його життя залежало від цієї пісні. Валерія могла вловити й зрозуміти лише деякі грецькі слова. Вона мовчала, і на її блідому як алебастр, обличчі відбивалося страждання, написане на обличчі рудиарія, хоча вона й не розуміла причин його мук.

Обоє не вимовили ані слова, коли ж стих спів гладіаторів, Спартак схопив руки Валерії й, цілуючи їх, вимовив зі слізьми в голосі:

– Не можу… не можу… Валеріє… Моя Валеріє… пробач мені… Я не можу цілком належати тобі… бо сам собі не належу…

Валерія підхопилася, побачивши у цих словах натяк на якусь колишню любов рудиарія:

– Спартаку!.. Що ти сказав? Яка жінка може відняти в мене твоє серце?

– Не жінка… ні, – відповів гладіатор, сумно хитаючи головою, – не жінка заважає мені бути щасливим… найщасливішим з людей… Ні! Це… це… Ні, не можу сказати… Я зв'язаний священною й непорушною клятвою… Я більше не належу собі… І досить цього… Знай лише, – додав він, – вдалині від тебе, позбавлений твоїх божественних поцілунків… я буду нещасним… дуже нещасним… Найнещаснішим з людей.

– Що з тобою? Ти збожеволів? – злякано мовила Валерія, і, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака, звівши брови, вона пильно вдивлялася в його очі, ніби бажаючи прочитати в них і зрозуміти, чи не втратив він глузду.

– Що ти говориш? Хто забороняє тобі належати мені, лише мені?… Говори ж! Розсій мої сумніви, позбав мене мук, скажи мені – хто?… Хто тобі забороняє?…

– Вислухай, вислухай мене, моя божественна Валеріє. Я не смію говорити… це не лише моя таємниця… знай лише, що ніяка інша жінка не може… не могла б змусити мене забути твої чари. Ти повинна це зрозуміти. Ти для мене вища й більша за будь-яку богиню.

– Але що ж із тобою? Якщо ти так любиш мене, чому говориш мені про твої страждання? – запитувала бідолашна жінка, ледве стримуючи ридання. – Чому не можеш довірити мені свою таємницю? Хіба ти сумніваєшся в моїй любові, у моїй відданості тобі? Хіба я мало надала тобі доказів? Хочеш ще?… Іовори… наказуй… Чого ти хочеш?…

– Які муки! – Спартак рвав на собі волосся, у розпачі ламав і кусав свої руки. – Любити, обожнювати найпрекраснішу з жінок, бути коханим і тікати від неї… не маючи права сказати їй… не маючи права нічого сказати… тому що… Я не можу… не можу… – закричав він у розпачі. – О, я не смію говорити!

Валерія, ридаючи, обійняла його. Він вирвався з її обіймів.

– Але я повернуся, повернуся… коли отримаю дозвіл порушити свою клятву… повернуся завтра, післязавтра, незабаром. Валеріє, це не моя таємниця. І ти пробачиш мене тоді й ще більше будеш любити… якщо ти можеш любити ще дужче, якщо існує почуття сильніше, аніж те, що зв'язує нас… Прощавай, прощавай, моя Валеріє!

І надлюдським зусиллям волі він змусив себе розтиснути обійми коханої жінки, що плакала у нього на грудях. Хитаючись, мов п'яний, Спартак вийшов з конклаву а Валерія, знепритомнівши од хвилювань, упала на підлогу.

Розділ 9
Про те, як якийсь п'яничка уявив себе рятівником республіки

За п'ятнадцять днів до березневих календ (15 лютого) 680 року від заснування Рима, майже через чотири роки після похорону Луція Корнелія Сулли, квірити святкували луперкалії. Це свято було започатковане Ромулом і Ремом на честь заснування Рима, а також на честь їхньої годувальниці Луперки й бога Пана, а крім того, на згадку про чудове дитинство братів.

Луперкалієм називалася печера або грот в гаю, присвячений богові Пану, що на схилі Палатинського пагорба. Ці свята пастухів існували ще за часів Аркади. Коли аркадійці переселилися у ці краї, то влаштовували на свята у честь бога Пана щось на кшталт ігор, які відбувалися на горі Лікії в Аркади.

Хай там як, а походження цих ігор достеменно не відоме. Відомо лише, що ці свята влаштовувалися завжди й не вважалися застарілими навіть в останні роки республіки. Цезар-диктатор навіть видав спеціальний декрет про святкування луперкалій. Руминальна смоківниця, що стояла перед луперкалієм, була священним деревом богів, бо, за переказом, вовчиця вигодувала Ромула й Рема під смоківницею, яка росла саме у цьому місці. Тому її і називають руминаль-ною, тобто смоківницею-годувальницею. Коли перша смоківниця віджила своє, її замінили іншою, посадженою жерцями з усілякими урочистостями і щоразу, коли дерево гинуло від старості, його замінювали на інше. Серед римлян побутувало повір'я, що допоки зеленіє смоківниця-годувальниця, процвітатиме й Рим.

Рано вранці у луперкальному гроті зібралися луперки – жерці, обрані серед юнаків з найвидатніших патриціанських родин. Вони очікували на початок жертвоприношення. Серед луперків можна було побачити Луція Доміція Агенобарба, вродливого білявого юнака двадцяти одного року, що в 700 році римської ери став консулом. А ще Луція Корнелія Лентула, Квінта Фурія, обом було по двадцять чотири роки (згодом вони також стали консулами) та інших поважних юнаків. У той час як молоді патриції стояли у луперкальній печері, туди зайшла юрба патриціанської молоді у білих тогах і у вінках із плюща.

Коли молодь зібралася, розпочалися традиційні церемонії: жертвоприношення овець та кіз, слідом за цим в особливому відділенні печери провели обряд омивання. А потім луперки і решта юнаків та їхні друзі сіли за стіл, де на них очікували вишукані страви й найкращі вина.

Далі урочиста святкова хода тривала по всіх головних вулицях Рима. Панували буйні веселощі. Юрба зустрічала луперків вигуками. Щорічно в день свята луперкаліїв, після жертвопринесення, відбувалися поїздки у гай, де, за переказом, мешкали фавни, нащадки Фавна, міфічного царя Латія. У відокремлених куточках зелених хащів луперки нібито віщували священні пророцтва.

У храмі Фавна, притулившись до однієї з колон портика, стояв молодик років двадцяти п'яти, байдуже спостерігаючи за рухом юрби й біганиною луперків. Цей чоловік був високий на зріст, мав гарну статуру і, безумовно, велику фізичну силу. Все в ньому було до ладу: міцна, немов виліплена скульптором шия, гордовита, шляхетна постава. Завите й напарфумлене блискуче волосся відтіняло білизну високого широкого чола й очі – виразні, проникливі та владні. Погляд цих усміхнених, сповнених доброзичливості очей підкорював усіх. Ніс був прямий, чітко й красиво окреслений, рот швидше маленький. Ледь помітний оливковий відтінок матової білизни обличчя надавав ще більшої привабливості цій високій і величній, сильній і гарній людині. Це був Гай Юлій Цезар.

Юлію Цезарю на той час виповнилося двадцять шість років – він народився 12 липня 654 року. Він уже встиг зажити неймовірної популярністі завдяки своїй освіченості, красномовству, привітності, хоробрості, енергії й витонченому смаку. Гай Юлій Цезар, що доводився племінником Гаю Марію (з боку своєї тітки Юлії), був маріанцем за зв'язками й особистими симпатіями. У вісімнадцять він оженився на Корнелії, доньці Луція Корнелія Цінни, котрий чотири рази обирався консулом і теж був затятим прихильником переможця тевтонів і кимврів. Тільки-но Сулла, знищивши своїх ворогів, став диктатором, він наказав убити двох членів родини Юліїв і зажадав од молодого Гая Юлія Цезаря, аби той покинув свою дружину Корнелію. Цезар, однак, виявив непохитну твердість характеру й не захотів підкоритися. За це він був присуджений Суллою до страти, і тільки заступництво деяких впливових прихильників Сулли й колегії весталок урятувало його від загибелі.

Та все ж Цезар не почувався у Римі захищеним, поки там панувала людина, що у відповідь на прохання багатьох про дарування Цезареві життя сказала: «Ви нічого не розумієте, а я передбачаю, що цей юний Юлій вартий багатьох Маріїв!»

Цезар, що славився як великий чепурун, спритний, мистецький фехтувальник і гімнаст, як незмінний переможець на аренах у цирку, здобув згодом велику популярність у Римі й навіть під час своєї відсутності користувався загальною симпатією. Тому не дивно, що на початку 680 року, після смерті Аврелія Котти, одного із членів колегії понтифіків, Цезар був зведений у високий сан.

Таким був чоловік, що стояв біля входу до храму Фавна й дивився на юрбу.

– Привіт Гаю Юлію Цезарю, понтифіку! – вигукнув, проходячи повз нього, Тит Лукрецій Кар.

– Вітаю тебе, Каре, – відповів Цезар, потискуючи руку майбутнього творця поеми «Про природу речей».

Разом із Лукрецієм йшли, збираючись повеселитися, молоді патриції, і кожен з них звернувся до майбутнього підкорювача Галлії з лагідним привітальним словом.

– Честь і хвала божественному Юлію, – сказав, низько кланяючись і припадаючи до руки, мім Метробій, який вийшов із храму Ескулапія у товаристві інших комедіантів і акробатів.

– А, Метробій! – вигукнув з іронічною посмішкою Юлій Цезар. – Ти, я бачу, не гаєш часу, чи не так? Не пропускаєш жодного свята, жодного, навіть найнікчемнішого, приводу порозважатися.

– Що вдієш, божественний Юлію!.. Будемо насолоджуватися життям, дарованим нам богами… Адже Епікур попереджає нас…

– Знаю, знаю, – урвав його Цезар. І за мить, почухавши голову мізинцем лівої руки, щоб не зіпсувати зачіску, він вказівним пальцем правої покликав до себе Метробія.

– Слухай, – вимовив він.

Метробій негайно залишив своїх товаришів й квапливо підійшов до Цезаря. Один з мімів крикнув йому вслід:

– Чекаємо на тебе в харчевні Ескулапія!

– Зараз прийду, – відповів Метробій і, наблизившись до Цезаря з медоточивою посмішкою вимовив:

– Очевидно, якийсь бог захищає мені сьогодні, якщо він надає мені нагоду зробити тобі послугу, божественний Гаю, прикраса роду Юліїв.

Цезар презирливо посміхнувся й відповів:

– Послуга, про яку я хочу просити тебе, найдобріший Метробію, невеличка. Ти ж буваєш у будинку Гнея Юлія Норбана?

– Ще б пак! – хвалькувато вигукнув Метробій. – Наймиліший Норбан прихильний до мене… дуже… і віддавна… ще коли був живий мій знаменитий друг, безсмертний Луцій Корнелій Сулла…

На обличчі Цезаря промайнула ледве помітна гримаса відрази, але він одразу відповів з удаваною добродушністю:

– Ну, отож, а знаєш… – На мить він замислився, а потім сказав: Приходь до мене сьогодні на вечерю, Метробію. На дозвіллі я розповім тобі, у чому справа.

– Яке щастя!.. Яка честь!.. Як я вдячний тобі, о добросердечний Юлію!..

– Ну, годі, годі подяк! Іди, на тебе чекають приятелі. Увечері побачимося, – і величним жестом Цезар попрощався з Метробієм. Актор, розсипаючись у подяках і низьких уклонах, відійшов і попрямував в харчевню Ескулапія.

У привітальному жесті, у зневажливому тоні, яким розмовляв Цезар з Метробієм, позначився владний його характер. Тому що людина, до якої він звернувся, вирізнялася ницою догідливістю, а Цезар славився своїми перемогами над жіночими серцями, тому цілком можливо, що відомості, які він хотів отримати від Метробія, стосувалися якихось амурних справ.

Жарти, регіт і пожвавлення, що панували за столом, забили Метробієві баки, і він не зауважив, як швидко спливав час. За дві години бідаха вже ледь молов язиком, однак ще розумів, що опинився у небезпечному становищі: за годину він зовсім втратить здатність рухатися і не потрапить на вечерю до Цезаря. Вирішивши залишити співтрапезників, він важко зіперся обома долонями на стіл і випростався, попрощався з товариством, намагаючись пояснити, що повинен піти, бо на нього чекають – він вечеряє в Це…це…разя.

Обмовку комедіанта зустріли вибухом реготу, і коли Метробій, похитуючись, рушив до виходу, його до порога проводжали глузуваннями й уїдливими коментарями.

– Гарний ти будеш в «Церазя»! – кричав йому навздогін сусід.

– Бідолашний Метробій, у нього язик занімів! – кричав інший.

– Ні, не язик, а ноги, дивися, як хитається!

– Метробію, не танцюй, ти ж не на сцені!

– Тримайся прямо, Метробію, усі стіни витер!

Між тим Метробій уже вийшов на вулицю, бурмочучи про себе:

– Смій…тесь… смій…тесь, обшарпанці! А я… іду вечеряти до Цезаря… Він людина велика… чудова людина… Цезар… він любить ар… ар… артистів!.. Клянуся Юпітером Капі…

Капі…толійським! Ніяк не втямлю… як це… як це трапилося… Це велітернське… туди підмішали… вони підступні… як душа Ев… Ев…тибіди!..

Метробій вирішив скористатися двома годинами, що були в його розпорядженні до вечері в Юлія Цезаря, аби повітря й рух допомогли йому отямитися від випитого. Думка була непогана й доводила, що Метробій не втратив здоровий глузд. Зупинившись на перехресті й похитуючись на непевних ногах, він бурмотів, приставивши вказівного пальця правої руки до чола:

– Куди б краще піти? На вершину? Там, звичайно, повітря свіже… а мені так спекотно… а календар мене запевнятиме… що лютий… зимовий місяць… Ох, лютий буває взимку?…

Так, бурмочучи під носа, Метробій рушив шляхом, що вів до Потрійних воріт.

Метробій як і раніше йшов зиґзаґами, хоча в голові в нього вже не так гуло – потроху вино вивітрювалося. Увійшовши під зелене шатро гаю, Метробій задоволено вдихнув на повні груди й заглибився у хащі в пошуках спокійного прохолодного куточка. Блукаючи стежками, він раптом побачив невеличку округлу галявину у середині гаю, а на галявині – крислате дерево. Він гепнувся на травичку, притулившись до стовбура вікового дерева. Повіки стали свинцевими – його здолала дрімота. Але, вражений якоюсь новою думкою, він раптом отямився, клацнув пальцями і промурмотів, ніби з кимсь розмовляючи:

– Так… прекрасне життя, от тільки б у струмочку замість чистої й холодної води текло фалернське… О, вода!.. Я не міг би змиритися із цим… Ні, ні, ніколи!.. Пити воду?… Хай би я помер через кілька днів од туги!.. Вода!.. Яка нудьга!.. Несмачний напій!

Так міркуючи, Метробій то розплющував, то заплющував очі, думки його плуталися, сонливість охопила розум, а він усе бурмотів, аж поки не заснув. Снилися йому хаотичні дивні сни, подібні до обривків думок, під враженням яких він заснув.

Раптом перед ним виріс Нума Помлілій і не дав йому пити вино, що текло прямісінько зі струмка. У Нуми була довга-довга біла борода і грізний вигляд. Він суворо дивився на Метробія, обсипав його лайкою й докорами. Який звучний, металевий голос був у цього Нуми Помпілія! Нума Помлілій сердито лаявся, а Метробій чув гул голосів, що ніби долинали зі струмка… І раптом вода у струмку стала зовсім несхожою на фалернське, вона перетворилася на кров. А Нума ще більше дорікав Метробію:

– У тебе спрага! Ти крові жадаєш, тиране? Пий кров твоїх братів, негіднику!

Сон ставав дедалі страшнішим, у Метробія стискалося серце, суворий голос невблаганного старця наводив на нього жах. Він кинувся бігти, спіткнувся об корінь, упав і… прокинувся…

Спершу Метробій ніяк не міг втямити, де він: чи спить, чи вже прокинувся. Він протер очі, роззирнувся довкола і побачив, що знаходиться у лісі, що вже темно й лише подекуди світло місяця, пробиваючись поміж густого гілля, розсіює морок. Він спробував зібратися з думками, але ніяк не міг. Йому усе ще вчувався голос Нуми Помпілія, що вимовляв гнівні слова точнісінько, як це було вві сні, і спершу Метробій подумав, що він ще спить і все це йому мариться. Але незабаром він переконався, що вже прокинувся, почав пригадувати, як він потрапив сюди, і нарешті зрозумів, що голос, який він чув у сні, був голосом живої людини, котра була неподалік, на галявинці.

– Смерть за смерть! Краще померти за наше щастя, аніж на втіху наших поневолювачів! – говорив хтось палко. – Ці скажені звірі в подобі людській жадають крові, як тигри Лівійської пустелі, вигляд крові пригноблених тішить їх. То нехай же вони самі виступлять зі своїми мечами проти наших мечів, нехай потече і їхня кров, змішуючись із нашою, нехай вони зрозуміють, що в рабів, у гладіаторів, у знедолених б'ється у грудях людське серце.

Потужний, але приглушений гул схвалення був відповіддю на цю палку промову, що лунала в нічній тиші. Метробій одразу зметикував, що тут зібралися люди, які, очевидячки, замислили щось проти республіки. Звучний голос невидимого оратора видався йому знайомим. Але чий це був голос? Де Метробій чув його? Коли? Цього він ніяк не міг пригадати. У будь-якому разі комедіант збагнув, що треба залишитися непоміченим, інакше буде непереливки. Пересуваючись поповзом, він сховався за товстий стовбур дерева, під яким сидів, і, затамувавши подих, напружував усі сили, намагаючись якнайкраще усе розчути. І раптом Метробій впізнав – голос, який він чув, належав Спартаку. Комедіант одразу втямив, що тут відбувається…

– Завтра Арторікс поїде в Равенну, – вів далі Спартак. – Він попередить Граніка, щоб той тримав напоготові свої п'ять тисяч двісті гладіаторів, – перший легіон нашого війська. Другим легіоном будеш командувати ти, Кріксе, – він складається із семи тисяч семисот п'ятдесяти членів нашого Союзу, що живуть у Римі. Третім і четвертим будемо командувати ми з Еномаєм. У них увійдуть десять тисяч гладіаторів, що перебувають у школі Лентула Батіата в Капуї. А тепер, коли ми про все домовилися, прошу вас: пам'ятайте про свою пригноблену вітчизну і в ім'я її страждань, в ім'я священної вірності, що з'єднує нас, – натхненно говорив Спартак, – будьте обережні й розсудливі. Адже від цього залежить вся наша справа. Ми віддали їй чотири роки тяжкої праці. Будь-який несвоєчасний спалах, сміливий, але необдуманий крок був би зараз непрощенним злочином. Через п'ять днів ви почуєте про наші перші дії й довідаєтеся, що Капуя у руках повсталих. Хоча Еномай і я виведемо наші загони у відкрите поле, але за першої ж нагоди ми спробуємо завдати сміливого удару по столиці Кампанії. А тоді ви, хто в Равенні, хто в Римі, збирайте всі свої сили і йдіть на з'єднання з нами. Але поки Капуя не повстане, нехай зовні, серед вас, як і раніше панують мир і спокій.

Коли Спартак замовк, пішла жвава й безладна бесіда, у якій взяли участь майже всі гладіатори, ті, що зібралися тут. їх було не більше двадцяти п'яти – це було головне керівництво Союзу пригноблених.

Обмінявшись порадами, словами підбадьорення й надії, спогадами, братніми вітаннями, гладіатори почали розходитися. Жваво розмовляючи, вони попрямували саме у той бік, де сховався Метробій, але раптом Спартак окликнув їх:

– Брати, навіщо ж усім іти в один бік? Ідіть по двоє, по троє, і на відстані п'ятисот, шестисот кроків один від одного. У місто повертайтеся різними мостами.

У той час як гладіатори, корячись наказу, вибиралися з гаю різними дорогами, Спартак, проходячи повз дерево, за яким причаївся Метробій, сказав Кріксу, стискаючи його руку у своїй:

– З тобою ми побачимося пізніше, у Нутації Одноокої: там ти розповіси мені, чи можна розраховувати на прибуття в найближчі п'ять днів обіцяного вантажу зі зброєю.

– Я саме йду побачитися з погоничем мулів. Він обіцяв мені переправити цей вантаж якомога швидше.

Крікс пішов, швидко крокуючи у напрямку Цестієвого мосту. Спартак, Еномай і Арторікс повернули до Субліцийського мосту.

«Отакої! – подумав наш доблесний Метробій, набираючись то більше хоробрості, що далі віддалялися гладіатори. – Чорт забирай! Які хмари збираються на обрії нашої республіки! Двадцять тисяч озброєних гладіаторів! Цього цілком достатньо, щоб спалахнула нова громадянська війна, як це було в Сицилії.

Тим паче, Спартак за хоробрістю й заповзятливістю перевершує Евноя, сірійського раба, що очолював повстання у Сицилії. Так, звичайно, саме провидіння привело мене в цей гай. Великі боги, безсумнівно, обрали мене своїм знаряддям, щоб урятувати республіку й Рим од загибелі… Саме так, а не інакше», – і Метробій звівся на ноги, прислухався, потім ступив кілька нерішучих кроків, бажаючи переконатися, чи всі гладіатори пішли, чи не залишили кого на варті.