Текст книги "Спартак"

Новий гість – кремезний, засмаглий і безбородий – судячи з одягу, був рабом чи відпущеником, що служив у якійсь заможній родовитій сім'ї.

Господар посадив обох за стіл і приніс кожному на великому тарелі смаженого баранчика, й обидва мандрівники заходилися їсти з неабияким апетитом.

– Ти, здається, відпущеник? – запитав згодом апулієць у кремезного чолов'яги, з яким ділив трапезу.

– Так, я вільновідпущений, – шанобливо відповів кремезний чолов'яга, – яз роду Манлія Імперіози… їду в Рим сповістити Тита Манлія про збитки, завдані його віллі біля Брундизія заколотниками-гладіаторами, що з'явилися в наших краях.

– Хай будуть прокляті вони і їхній вождь! – з запалом вигукнув апулієць, щосили гримнувши кулаком по столу.

Потім він запитав у відпущеника:

– Вони заподіяли тобі великих збитків?

– Збитки, про які я згадав, гладіатори заподіяли не самій віллі й не землям мого пана… Мова йде про п'ятдесят чотири раби з шістдесяти, що обслуговують віллу: усіх їх звільнили гладіатори. І з шістдесятьох лише шестеро залишилися зі мною на віллі – це були старі й каліки. А всі решта пішли в табір Спартака. Що ти тепер скажеш? Хіба це малий збиток? Хто тепер працюватиме, хто буде орати, сіяти, підрізати виноградники, збирати врожай у маєтках мого хазяїна?

– До Ереба[26]26
  Ереб – у грецькій міфології – підземне царство темряви, через яке душі померлих проходять в Аїд.


[Закрыть] Спартака й гладіаторів! – гордо й презирливо вимовив апулієць. – Випиймо за те, щоб їх знищили, і за наше процвітання.

І після того як хазяїн станції знову випив за здоров'я вільновідпущеника, останній випив за благополуччя своїх співрозмовників і передав чашу апулійцю, котрий випив за благополуччя хазяїна й вільновідпущеника.

Апулієць, сплативши за трапезу, піднявся, збираючись піти у стайні й вибрати там коня.

– Почекай хвилинку, шановний, – сказав хазяїн станції. – Я не хочу, щоб хтось говорив, що добропорядна людина побувала на станції в Азелліона й не отримала від нього гостьової таблички.

І він вийшов з кімнати, де залишилися апулієць і відпущеник.

– Видно, і справді порядна людина, – зауважив відпущеник.

– Еге ж, – відповів апулієць.

Незабаром повернувся хазяїн поштової станції і приніс дерев'яну табличку зі своїм ім'ям – Азелліон. Він розділив її навпіл і одну половинку, на якій було написано: «ліон», віддав апулійцю.

– Ця половинка таблички допоможе тобі. Коли покажеш її господарям інших поштових станцій, вони дадуть тобі найкращих коней та усе необхідне. Пам'ятаю, сім років тому тут проїжджав Корнеліи Хрісогон, відпущеник знаменитого Сулли…

– Щиро дякую, – сказав апулієць, перериваючи Азелліона, – за твою люб'язність. Будь певен, що попри твою пусту балаканину, Порцій Мутилій, громадянин Гнатії, не забуде твоєї доброти і збереже до тебе почуття щирої дружби.

– Порцій Мутилій!.. – повторив Азелліон. – Добре… Щоб не забути твого імені, я запишу його в щоденник моїх спогадів… адже тут щодня проїжджає стільки народу… стільки різних імен, стільки справ… неважко й…

Він пішов, але незабаром повернувся, щоб провести у стайні Порція Мутилія, котрий мав вибрати коня.

У цю хвилину прибув ще один мандрівник. За його вбранням видно було, що він чийсь слуга. Він сам відвів свого коня на стайню, де в цей час перебував Порцій Мутилій – той саме спостерігав, як конюх сідлав обраного ним коня. Слуга звернувся зі звичайним вітанням «привіт тобі» до Порція й Азелліона, і сам поставив свого коня в ясла, розташовані вздовж стіни стайні, зняв з нього вуздечку і збрую та поклав перед ним мішок з вівсом.

У той час як слуга опікувався конем, у стайні з'явився відпущеник Манлія Імперіози. Він прийшов подивитися на свого коня, і, непомітно для Порція Мутилія й Азелліона, обмінявся швидким поглядом з новоприбулим слугою.

Останній по закінченні роботи пішов до виходу й, проходячи повз відпущеника, удав, ніби щойно помітив і впізнав його:

– Клянуся Кастором!.. Лафреній!..

– Хто це? – запитав той, швидко обернувшись. – Кребрик?… Яким чином?… Звідки їдеш?

– А ти куди?… Я їду з Рима в Брундизій.

– А я із Брундизія у Рим.

Ця зустріч і вигуки привернули увагу Порція Мутилія, і він непомітно позирав за слугою й відпущеником. Однак ті помітили, що Мутилій нишком стежить за ними і прислухається до їхньої розмови. Вони розмовляли пошепки і незабаром розійшлися, потиснувши один одному руку. Порцій почув лише тихо вимовлену фразу:

– Біля криниці!

Слуга вийшов зі стайні, а відпущеник продовжував пестити свого коня. Щойно Порцій вийшов зі стайні, вільновідпущеник звернувся до Азелліона:

– Почекай мене тут хвилинку… я незабаром повернуся, – і пішов до криниці, з якої брали воду для поливання городу. За її круглою стіною Порцій і сховався.

Він не пробув там і трьох хвилин, як раптом почув кроки, одночасно праворуч і ліворуч.

– Отже? – запитав Лафреній. (Порцій одразу впізнав його голос.)

– Мені стало відомо, що мій брат Марбік, – швидко й тихо промовив другий (Порцій здогадався, що говорив слуга), – пішов у табір наших братів. Я втік від свого хазяїна й прямую туди ж.

– А я, – тихо сказав Лафреній, – під приводом, що їду в Рим повідомити Титові Імперіозі про втечу його рабів, насправді їду за своїм улюбленим сином Гнацієм: я не хочу залишати його в руках гнобителів. А потім разом із ним я також вирушу у табір нашого доблесного вождя.

– Будь обережний, нас можуть помітити. Цей апулієць поглядав на нас так підозріливо…

– Так, я боюся, що він за нами спостерігає.

– Привіт, бажаю тобі щастя!

– Вірність!

– І перемога!

Порцій почув, як слуга й відпущеник швидко вийшли.

Тоді він вийшов зі свого сховку й здивовано роззирнувся довкола. Йому здавалося, що це був сон. Він сам себе запитав, чи була це та велика таємниця, яку він збирався розкрити, чи були це вороги, яких він прагнув заскочити зненацька. І, думаючи про усе, що відбулося, він похитував головою й посміхався. Він знову став прощатися з Азелліоном. А хазяїн без кінця кланявся Порцію з побажаннями щасливої дороги й швидкого повернення, ще й обіцяв приготувати чудове массикське вино, що затьмарить нектар Юпітера. Коли ж Порцій підхопився на коня й поскакав у напрямку Барію, Азелліон пробіг за ним десять-дванадцять кроків із вигуком:

– Доброї дороги! Нехай боги супроводжують вас і оберігають!.. Ох, як чудово він скаче!.. Як чудово він виглядає на моєму Артаксерксі! Чудовий кінь мій Артаксеркс!.. Прощавай, прощавай, Порцію Мутилій!.. Що й казати!.. Я полюбив його… і мені шкода, що він їде…

У цю мить гості зникли за рогом.

А Порцій Мутилій, у якому читачі, звичайно, вже впізнали вільнонародженого начальника легіону Рутилія, посланця до Катиліни, увесь час гнав коня клусом, міркуючи про дивну подію, і за годину після настання сутінків дістався Барію, але навіть не заїхав туди, а зупинився в трактирі. Там він велів відвести на стайню Артаксеркса, що справді виявився жвавим і сильним конем, а потім знайшов для себе постіль, щоб відпочити до світанку.

Надвечір наступного дня, на півшляху між Бутунтом і Канузієм, Рутилій помітив попереду стовп пилу: очевидно, їхав вершник. Обережний і завбачливий Рутилій пришпорив свого коня й незабаром наздогнав вершника. Це був не хто інший, як вільновідпущений Лафреній, якого він зустрів на станції Азелліона біля Барія.

– Привіт! – вимовив відпущеник, навіть не повернувши голови, щоб подивитися, хто його обганяє.

– Привіт тобі, Лафренію Імперіозо! – відповів Рутилій.

– Хто це? – з подивом запитав той, швидко обернувшись.

Впізнавши Рутилія, він вимовив із зітханням полегшення:

– А, це ти, шановний громадянине!.. Хай супроводжують тебе боги!

Шляхетний і великодушний Рутилій був розчулений, впізнавши бідолашного відпущеника, який їхав у Рим, щоб викрасти свого сина й потім вирушити разом із ним у табір гладіаторів. Він мовчки дивився на нього. Йому захотілося пожартувати над відпущеником, і він сказав йому суворо:

– Так ти їдеш у Рим, щоб викрасти свого сина, а потім втечеш разом із ним у табір мерзенного й підлого Спартака!

– Я? Що ти говориш?… – промурмотів зніяковілий Лафреній.

– Я все чув учора, бо стояв за криницею на станції Азелліона. Мені все відомо, підступний і невдячний слуго…

Тільки-но ми приїдемо, у першому ж місті я накажу заарештувати тебе, і ти перед претором зізнаєшся у зраді. Лафреній зупинив коня. Рутилій також.

– Я ні в чому не зізнаюся, – вимовив похмуро вільновідпущеник, – бо я не боюся смерті.

– Не боїшся навіть розп'яття на хресті?

– Навіть розп'яття… бо знаю, як убезпечити себе від цього.

– А як? – із удаваним подивом запитав Рутилій.

– Уб'ю тебе! – вигукнув розлючений Лафреній, витягнувши коротку, але важку залізну палицю, заховану під черевом коня. Він пришпорив свого коня й кинувся на Рутилія. Той голосно розреготався й крикнув:

– Зупинися, брате!.. Вірність і…

Лафреній лівою рукою зупинив коня, а праву, котрою він стискав палицю, підняв угору й здивовано вимовив:

– О!..

– …і?… – запитав Рутилій, очікуючи у відповідь від Лафренія другу частину пароля.

– …і перемога! – промурмотів той, ще не що цілком оговтавшись від здивування.

Тоді Рутилій простягнув йому руку й тричі натиснув вказівним пальцем на долоню лівої руки відпущеника й цим остаточно заспокоїв його. Сам він тепер був упевнений у своєму співрозмовнику й супутнику.

Стемніло. Вершники обійнялися і поїхали поруч, розповідаючи один одному про свої злигодні.

Споночіло. Вершники піднімалися крутим шляхом, обабіч якого простягався ліс. Широкі рови відокремлювали його від дороги.

Обидва вершники продовжували мовчки їхати ще зо чверть години, як раптом кінь Лафренія Імперіози, чи то злякавшись тіні від дерева, чи то з іншої невідомої причини, став на диби, зробив два-три стрибки і впав у рів уздовж узбіччя.

Почувши крики Лафренія, що кликав на допомогу, Рутилій зупинив свого коня, спішився, прив'язав його до чагарника й, кинувшись у рів, поспішив на допомогу другові.

Та не встиг він зметикувати, що відбулося, аж раптом відчув потужний удар у спину. Від цього удару Рутилій впав і отримав другий удар у плече.

Рутилій зрозумів, що потрапив у хитру пастку. Він вихопив з-під туніки кинджал, але в цей час Лафреній мовчки втретє вдарив по голові. Рутилію вдалося піднятися, і він кинувся на свого вбивцю, вражаючи його в груди.

– Мерзенний зраднику!.. Ти не посмів відкрито напасти на мене!

Аж тут Рутилій зрозумів, що убивця під тунікою має панцир.

Відчайдушна сутичка між пораненим Рутилієм і сильним та неушкодженим Лафренієм тривала недовго. Чутно було лише стогони, лайки, глухі прокльони.

Незабаром почувся шум падіння тіла і слабкий голос Рутилія:

– О, підле зрадництво!.. Потім усе затихло.

Лафреній нахилився і прислухався, аби переконатися в тому, що той більше не дихає. Потім він піднявся й, вибравшись на дорогу, пішов до коня Рутилія.

– Клянуся Геркулесом, – раптом вигукнув убивця, відчувши, що непритомніє, – я бачу… Що ж це зі мною?…

І він захитався.

– Мені боляче, тут… – простогнав він слабким голосом, і підніс праву руку до шиї, але негайно відняв її. Рука була в крові.

– О, клянуся богами!.. Він… вразив мене… саме сюди… у єдине… незахищене місце.

Він захитався й впав у калюжу крові, що била ключем із сонної артерії.

Тут, на цій пустельній дорозі, серед нічної тиші, марно намагаючись піднятися й кличучи на допомогу, чоловік на ймення Лафреній Імперіоза, а насправді нице знаряддя помсти Евтибіди, у жорстоких муках жахливої агонії помер за кілька кроків від того рову, в якому лежав труп Рутилія.

Розділ 17
Арторікс – мандрівний фокусник

На чотирнадцятий день перед січневими календами 682 року з часу заснування Рима (19 грудня 681 року) починалися сатурналії. Вони тривали три дні. Це було свято на честь бога Сатурна. За стародавнім звичаєм, під час сатурналій раби отримували тимчасову волю: вони змішувалися з вільними громадянами, із сенаторами, вершниками, плебеями обох статей і різного віку, сиділи з ними за одним столом і таким чином проводили безтурботні три дні.

Нехай читач уявить собі величезне місто Рим, стіни якого в ті далекі часи простягалися на вісім миль і мали двадцять три входи з ворітьми… Місто, прикрашене величними храмами, грандіозними палацами, витонченими портиками, пишними васильками. Уявіть собі столицю, кількість мешканців якої за останнім переписом сягало чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч осіб. Крім того, в ньому мешкало не менше двох мільйонів рабів. Уявіть собі місто з незліченним його населенням, до якого варто додати мешканців довколишніх сіл, а також мешканців сусідніх міст, що тисячами стікалися на святкування сатурналій. Але навіть уявивши собі все це, читач матиме лише приблизне уявлення про те надзвичайне, величне видовище, що відкрилося перед мандрівним фокусником, який потрапив у Рим 19 грудня 681 року.

Фокусника супроводжував пес. За спиною він ніс маленьку драбинку, кілька скручених мотузок і залізні обручі різної величини, а на лівому плечі в нього сиділа маленька мавпочка. У такому вигляді він вступив у Рим через Есквілінські ворота, що виходили на консульську Пренестинську дорогу.

Статний білявий юнак, гнучкий і спритний, із сухорлявим блідим обличчям, яке осяювали блакитні розумні очі. Словом, він мав доволі привабливу зовнішність. На ньому була хутряна пенула, накинута на коротку туніку із грубої сірої шерсті, а на голові повстяний капелюх. Це був Арторікс.

Коли він увійшов у місто, вулиці були порожніми й тихими. Але навіть на цій околиці Рима до нього долинав якийсь незрозумілий гул, немов дзижчав бджолиний рій у величезному вулику: це був відгомін веселощів у центрі великого міста. Поступово просуваючись уперед, Арторікс заглибився у лабіринт звивистих вулиць Есквіліна. Тут віддалений шум ставав дедалі виразнішим і чіткішим. Щойно він перетнув перші провулки Субури, до нього долетів стоголосий вереск:

– Io, bona Saturnalia! Io, bona Saturnalia![27]27
  Io, bona Saturnalia! – Ура сатурналіям! (лат.)


[Закрыть].

На вулиці Карін він побачив строкату юрбу. Попереду йшли співаки й кіфаристи. Вони танцювали, як одержимі, під спів гімну на честь Сатурна. Співали й танцювали також і в юрбі.

Арторікс знався на римських традиціях, тож незабаром почав розрізняти в цій розмаїтій юрбі окремих людей: поруч із ангустиклавами вершників він бачив сірі туніки, матрона в білосніжній столі йшла поруч із бідним рабом у червоному каптані.

Фокусник відступив убік і притулився до стіни, щоб пропустити ходу, що рухалася з оглушливими криками. Він усіляко намагався не привертати до себе уваги, сховати мавпочку, сходи й обручі, що видавали його професію – він не мав бажання показувати свою майстерність цим божевільним.

Бажання його, однак, не здійснилося. З юрби його помітили й одразу ж залунали голосні вимоги усім зупинитися. Далі почулися вигуки й плескання в долоні:

– Покажи свої фокуси! – вимагав один.

– Вшануй Сатурна! – кричав другий.

– А ну ж, погляньмо, що вміє робити твоя мавпочка! – вигукнув третій.

– Хай пострибає песик!

– Ні, мавпочку, мавпочку!

– Собаку!.. Собаку!

– Ширше, ширше коло!

– Звільніть для нього місце!

– Станьте у коло!

– Розступіться! Розступіться!

Навкруги кричали, вимагали, щоб усі розступилися й звільнили місце для фокусника. Почалася штовханина, тиснява, кожному забаглося пробратися вперед. Арторікса зовсім притисли до стіни, так що він не міг і кроку ступити.

Ті, що стояли ближче, заходилися вмовляти, підлещуватися до нього:

– Не бійся, бідолашний!

– Ти добре заробиш!

– Накидаємо тобі повну шапку терунцій!

– Почастуємо тебе найкращим массикським!

– Яка гарненька мавпочка!

– А пес! Який чудовий епірський пес!

Одні пестили собаку, інші – мавпочку. Хтось мацав драбинку, хтось – мотузки й залізні обручі, висловлюючи найнеймовірніші здогади й припущення. Арторіксові, нарешті, набридла ця штовханина, і він сказав:

– Гаразд, я покажу вам виставу! Я й мої артисти постараємося гідно ушанувати Сатурна, а вам зробити приємність. Але для цього, шановні квірити, дайте мені місце.

– Правильно!

– Він правильно каже!

– Ширше коло!

Раптом хтось голосно крикнув:

– Нехай іде з нами в Карінську курію!..

– Так, так, у Карінську курію, – пролунало спочатку десять, потім двадцять, потім сто голосів.

– У Карінську курію! У Карінську курію!

Юрба дедалі зростала, незабаром хода досягла відкритого місця, де здіймався будинок третьої із тридцяти курій, на які ділилося місто, – курія Карін, і юрба розтеклася навсібіч, немов бурхливий потік. Цікаві ставали навшпиньки, піднімалися на лави, на столи, на сходи, видиралися на залізні ґрати, що захищали вікна в нижніх поверхах сусідніх будинків. Незабаром запала цілковита тиша, усі завмерли в напруженому очікуванні, спрямувавши очі на Арторікса, що вже готувався до вистави.

Фокусник постояв кілька хвилин розмірковуючи, потім розклав долі різні предмети свого реквізиту, підійшов до одного з глядачів, дав йому кульку зі слонової кістки і сказав:

– Пусти її по колу.

Потім він дав ще одну кульку рабові, що стояв у першому ряду кола. Обличчя його розпаленіло й розпливлося в усмішці – він мав вигляд щасливої людини, що очікує ще більших радостей. Фокусник сказав йому:

– Пускай кульку по руках.

Потім молодий галл вийшов на середину звільненого для нього простору й гукнув свого пса. Великий епірський пес чорної масті з білими підпалинами сидів на задніх лапах, спрямувавши на господаря розумні очі.

– Ендиміоне!

Пес підхопився, завиляв хвостом і пильно подивився на хазяїна, ніби хотів сказати, що готовий виконати всі його накази.

– Ходи і знайди білу кульку!..

Пес негайно побіг у той бік, де публіка передавала одне одному білу кульку.

– Ні, шукай червону, – велів Арторікс.

Ендиміон швидко повернув у той бік, де стояв раб, що тримав червону кульку, яка вже встигла побувати в тридцяти руках. Пес хотів прослизнути під ногами глядачів і підбігти до того, у кого в цю мить була червона кулька, як раптом Арторікс крикнув так, немов скомандував маніпулу солдат:

– Стій!

Пес зупинився, мов укопаний. Потім, звернувшись до юрби, фокусник сказав:

– Ті, до кого потрапили в цю мить кульки, нехай залишать їх у себе й не передають далі: мій собака підійде й забере їх.

У юрбі пробіг шепіт чи то цікавості, чи то недовіри, і знову запала тиша. Тисячі очей уважно стежили за собакою. Арторікс, схрестивши на грудях руки, наказав:

– Знайди і принеси мені білу кульку.

Ендиміон постояв з хвилину, піднявши догори морду, і потім рішуче попрямував до певного місця, швидко проліз під ногами глядачів, підійшов до того, хто сховав білу кульку і, поклавши обидві лапи йому на груди, начебто просив своїми розумними, виразними очами віддати йому кульку.

Той дістав з-під тоги заховану білу кульку. Цей глядач був патрицій. Він простягнув кульку, собака обережно взяв її в пащу й прожогом метнувся до хазяїна.

Пролунали гучні вигуки, а потім оглушливі оплески, коли пес так само швидко знайшов власника червоної кульки.

Тоді Арторікс розсунув свою драбинку, що складалася із двох частин, угорі з'єднаних між собою, і поставив її на землю. Прив'язав кінець мотузки, на яку одягнув три залізних обручі, до верхньої сходинки однієї з половинок сходів, взяв у руку інший кінець і, відійшовши на певну відстань, натягнув мотузку на висоті чотирьох футів од землі. Поставивши на мотузку свою мавпочку, що сиділа в нього на плечі, він сказав їй:

– Психеє, покажи всім цим славним синам Квірина свою спритність і вміння!

Мавпочка, ставши на задні лапки, досить спритно пішла по мотузці, а в цей час Арторікс крикнув собаці:

– А ти, Ендиміоне, покажи-но іменитим громадянам міста Марса, як ти вмієш підніматися на сходи.

Поки мавпочка йшла по канату, пес під оплески юрби з чималими зусиллями й напругою піднімався зі сходинки на сходинку. Коли ж пес піднявся на останню, Арторікс, похитавши головою, жалісливо сказав:

– Що ж ти тепер робитимеш, бідолашний Ендиміоне? Як ти звідси спустишся?

Пес дивився на господаря, помахуючи хвостом, а потім стрибнув униз і переможно поглянув на глядачів. Юрба вітала його гучними оплесками. Арторікс показував ще чимало різних трюків і фокусів. А тим часом, поки увагу юрби було прикуто до мавпочки, на площі з'явилися міми і блазні, вигадливо загримовані або ж у незвичайних, гротескних масках. Вони стрибали й танцювали під акомпанемент флейт і кіфар, а за ними йшла величезна юрба. Усі рухалися в напрямку Карінської курії.

Глядачі, що оточували Арторікса, кинулися назустріч новій розвазі. Музики, яких Арторікс зустрів на вулиці Карін, налягли на свої інструменти, і знову пролунав оглушливий хор голосів, що славили Сатурна. Галл ненадовго залишився на самоті. Він склав драбинку, зібрав увесь свій реманент для фокусів, посадив мавпочку на плече й увійшов у трактир неподалік будинку курії, щоб відскіпатися від настирливої юрби глядачів. Він замовив у трактирі чашу цекубського й залпом її осушив. Вийшло так, як він і думав: незабаром площа знову була заповнена двома юрбами, що злилися в одну, і міми, піднявшись на сходи курії, почали виставу – смішну й непристойну пантоміму, фарс найнижчого штибу, що викликав вибухи безсоромного реготу та схвальні крики юрби на майдані.

Арторікс вичекав слушну хвилину і нишком вибрався з площі. Лише за чверть години він нарешті потрапив на вулицю, що веде до Великого цирку. Поки він йде цією вулицею, переповненою святково налаштованою галасливою юрбою, розповімо коротко нашим читачам, як і чому Арторікс, переодягнений фокусником, потрапив у Рим.

Наступного дня після вбивства бідолашного Рутилія загін гладіаторської кінноти вирушив за фуражем майже під самісінький Барій. Там вони довідалися про злочин, вчинений на шляху до Гнатії. Було знайдено два трупи невідомих людей: один за виглядом скидався на заможного селянина, другий – на вільновідпущеника.

Начальник загону скористався нагодою, аби відвідати свою кохану, гарненьку селянку з Канузія, з якою він познайомився місяців зо два тому, коли військо повстанців стояло табором біля Венусії. Тепер він повів туди свій загін нібито з наміром розслідувати злочин на Консульській дорозі. Його могли приписати гладіаторам, що господарювали в цих краях, втім, вони дотримувалися найсуворішої дисципліни і цілковитої поваги до чужої власності й до місцевих мешканців. Насправді ж начальник кінного загону просто хотів побачити свою любу. На свій превеликий подив, в одному з убитих вершники впізнали начальника легіону їхнього війська, хороброго Рутилія, переодягненого (вони не могли зрозуміти навіщо) апулійським селянином.

Ось так Спартак отримав цю сумну звістку. У нього виникла підозра, що це справа рук якогось зрадника, котрий вирішив зруйнувати його плани, і що, можливо, цей зрадник перебуває у таборі гладіаторів. Одначе Спартак не міг встановити, як саме загинув Рутилій: потрапив у розставлену пастку чи ж це звичайне вбивство, непередбачений випадок.

Хай там як, а після врочистого похорону Рутилія довелося подумати про те, щоб хтось інший рушав у Рим до Катиліни. Рада схвалила, аби поїхав Арторікс. Щоб уникнути усіляких перешкод і небезпек, які могли йому загрожувати, Арторікс вирішив вирушати в Рим під виглядом фокусника. Це ремесло його приваблювало ще з юних років, на дозвіллі він часто тренувався.

Тепер він наказав привести в табір фокусника з околиць і, дотримуючи найсуворішої таємниці, навчався у своєму наметі прийомам його мистецтва. Плоди своєї праці він показав у Римі на площі біля Карінської курії. У цього ж фокусника він купив песика з мавпою й від серпня до листопада весь час тренувався, аби набути необхідної спритності. Потім він потай пішов з табору гладіаторів і дістався Рима.

* * *

Арторіксу до відрази набридли штовханина й тиснява, він ледве не оглух від цього шаленого шуму й гамору. Нарешті він дістався портика, що прикрашав будинок патриція. У портику було людно, а в домі сенатора гуло, як у бджолиному вулику.

Появу фокусника, звісно, зустріли шаленими оплесками, і незабаром йому довелося повторити перед цією оравою п'яниць свої фокуси, якими він три години тому розважав випадкову публіку на вулиці Карін.

Як і того разу, Ендиміон і Психея чудово виконали свої номери й викликали нескінченні оплески, шалений сміх і замилування фокусником.

Поки один з гостей Катиліни збирав винагороду фокусникові, Арторікс, потішаючи публіку, спостерігав за усім, що відбувалося довкола нього. Помітивши в портику управителя дому, якого він упізнав за одягом і владним тоном, яким той віддавав накази рабам, Арторікс підійшов і попросив доповісти про себе, сказавши, що приніс Катиліні важливе повідомлення.

Управитель зміряв його поглядом з голови до ніг, потім недбало й майже презирливо відповів:

– Пана немає вдома.

І повернувся спиною до фокусника, збираючись піти.

– А якщо я прийшов до нього з Тускуланських пагорбів і в мене є до нього доручення від Аврелії Орестілли? – тихо мовив Арторікс.

Управитель зупинився, повернувся до нього й пошепки сказав:

– Ох… ти прийшов?… – і лукаво додав: – Розумію… Ремесло фокусника не заважає бути крилатим вісником богів… А-а-а… розумію.

– Ти надзвичайно проникливий! – з тонкою іронією відповів Арторікс. І відразу добродушно додав: – Що вдієш – роблю, що можу.

– Нічого не маю проти, – сказав управитель і додав: – Якщо хочеш побачити Катиліну, спустися до Форуму…Там ти напевно його знайдеш.

І він вийшов.

Щойно Арторіксу вдалося позбутися своїх нових шанувальників, що обсипали його похвалами, він спустився з Палатина і попрямував до Форуму, де тиснява й шум були ще більшими, ніж у будь-якій іншій частині міста.

Тут повільно рухався у двох протилежних напрямках тритисячний потік людей: одні йшли до храму Сатурна, інші поверталися з нього. Всі портики навколо Форуму були переповнені патриціями, вершниками, плебеями й гарними жінками. Звідси, де глядачів менше штовхали, вони милувалися Форумом, де снувала радісна святкова юрба.

Арторікс дійшов до храму Сатурна, сподіваючись угледіти Катиліну. Нарешті він побачив гордого розпусного патриція, який поринув у споглядання колегії весталок. Арторікс почав обережно проштовхуватися крізь юрбу, намагаючись дістатися до Катиліни.

Але одна справа бажати, інша – виконати бажання. Лише за півгодини молодий галл зміг наблизитися до Луція Сергія, як і раніше зануреного у споглядання весталок. Арторікс тихо шепнув йому на вухо:

– Світло й воля.

Катиліна здригнувся, стрімко повернувся й, насупивши брови, суворо, майже з погрозою запитав фокусника, пильно вдивляючись у нього своїми сірими очима:

– Що це означає?

– Я від Спартака, – тихо відповів Арторікс. – Прибув у такому ось вигляді з Апулії. Мені треба перемовитися з тобою про важливі справи, славний Катиліно.

Патрицій ще з мить дивився на фокусника, потім сказав:

– Добре… Іди поруч, поки нам не вдасться вибратися із храму… Потім іди за мною на віддалі, поки ми не зможемо усамітнитися.

Із презирством Катиліна заходився розштовхувати юрбу своїми сильними руками й гучно наказував оточуючим розступитися. Діючи у такий спосіб, Катиліна швидше за інших досяг виходу із храму, за ним невідступно йшов Арторікс.

У такий самий спосіб вони пройшли через портик і опинилися на вулиці, а через півгодини, вибравшись із юрби, попрямували до Скотного ринку, де юрбилися продавці й покупці волів. На цій величезній площі, відведеній для торгівлі худобою, народу виявилося не так багато, і подорожани могли легко дістатися круглого храму Геркулеса Тріумфального. Арторікс тримав дистанцію.

Проминувши храм Геркулеса, Катиліна підійшов до невеличкого храму Цнотливості патриціанок. Там він зупинився, чекаючи на фокусника, і Арторікс підійшов до нього.

Як і було доручено Арторіксові, він виклав Катиліні пропозицію Спартака. Барвисто, правдиво, переконливо описав він міць гладіаторських легіонів. Довів, що відвага цих шістдесяти тисяч рабів, уже випробуваних у багатьох боях, удесятерилася б, якби їх очолив Луцій Сергій Катиліна, і за короткий час їхня кількість подвоїлася б. На підставі всього цього, анітрохи не перебільшуючи, можна було розраховувати на ряд перемог і через рік підійти з непереможним військом до воріт Рима.

При цих словах очі Катиліни налилися кров'ю. Коли Арторікс закінчив свою мову, уривчасто й схвильовано заговорив Катиліна:

– Ти спокушаєш мене… о юначе… я не знаю… Не хочу приховувати від тебе, що мені, патрицієві й римлянинові… огидно навіть подумати, що я можу стати на чолі війська рабів… хоробрих, відважних, нехай так… але все ж таки заколотників. Однак думка про те, що в моєму розпорядженні буде така потужна армія і я зможу її вести до перемоги… Адже я народжений для великих справ і ніколи не мав змоги отримати керування якою-небудь провінцією. Відчуваю, що ця думка…

– Нехай вона не сп'янить тебе, не затьмарить твого розуму настільки, щоб ти міг забути, що ти римлянин і народжений патрицієм. Що олігархія, яка панує над нами, повинна бути знищена руками вільнонароджених і римською зброєю, а не зі злочинною допомогою варварів-рабів.

Слова ці вимовив чоловік років тридцяти, високий на зріст, зі шляхетною поставою й гордовитим обличчям. Він ішов слідом за Катиліною і в цю хвилину виступив з-за рогу храму Цнотливості, біля якого вели бесіду Луцій Сергій і Арторікс.

– Лентул Сура! – здивовано вигукнув Катиліна. – Ти тут?…

– Я пішов за тобою, бо мені здався підозрілим чоловік, що начебто переслідував тебе. Я не раз пророкував тобі, що долею визначено трьом Корнеліям панувати Римом. Корнелій Цінна і Корнелій Сулла вже виконали це пророцтво, ти – третій обраний долею бути владикою Рима. Я хочу перешкодити тобі зробити помилку: хибний крок, замість наблизити тебе до мети, віддалить тебе від неї.

– Значить, Лентуле, ти думаєш, що може випасти інший, кращий випадок, аніж пропозиція Спартака? Виходить, ти думаєш, що надалі нам удасться мати під нашим керівництвом легіони, подібні до війська гладіаторів, і здійснити наші плани?

– Я думаю, що якби ми скористалися пропозицією Спартака, ми не тільки викликали б на себе ненависть нашого народу й прокльони всієї Італії, але й це послужило б не на благо римським плебеям, незаможним і обтяженим боргами, а тільки на користь варварам, ворогам римського народу. Невже ти думаєш, що вони дадуть нам право керувати й панувати? Кожен римський громадянин у їхніх очах буде ворогом, вони втягнуть нас у різанину й убивства, але ж ми, зі своєю надмірною простодушністю, збиралися розтрощити лише оптиматів!

Лентул говорив твердо і спокійно. Поступове збудження Катиліни слабшало, кожен його рух видавав, що запал його згасає. Коли Сура закінчив свою промову, убивця Гратидіана втомлено схилив голову на груди і з глибоким зітханням тихо мовив:

– Логіка твоя вбивча, немов відточений іспанський меч. Арторікс щось хотів сказати Лентулу, але той, зробивши наказовий жест, вимовив твердим тоном: