Текст книги "Спартак"

– Та як же це? – вигукнув Спартак, ударивши себе по чолу долонею. – Та ні ж, не може бути!

І при світлі смолоскипів він швидко попрямував до зазначених воріт. Коли ж прийшов туди, другий германський легіон уже виходив з табору. Прокладаючи шлях своїми потужними руками, Спартак встиг обігнати останні ряди й опинився за ворітьми. Тоді він кинувся вперед і, пробігши відстань у чотириста-п'ятсот кроків, досяг того місця, де Еномай верхи на коні, оточений своїми контуберналами, чекав, поки закінчиться проходження його другого легіону.

Якась людина, теж у всеозброєнні, обігнала Спартака. Фракієць одразу впізнав Крікса. Коли вони обидва добігли до Еномая, Спартак почув, як Крікс своїм зичним голосом, засапавшись від бігу, кричав:

– Еномаю, що ти робиш? Що трапилося? Чому ти підняв на ноги весь табір? Куди ти йдеш?

– Подалі від табору зрадника, – пролунала відповідь, голос в Еномая був потужний, вигляд незворушний. – Раджу й тобі зробити те саме, якщо ти не хочеш стати жертвою підлого обману й зрадництва з усіма твоїми легіонами. Іди зі мною. Підемо на Рим спільно!

Крікс збирався відповісти на ці його слова, але в цей час приспів Спартак і, важко переводячи подих, запитав:

– Про яких зрадників ти говориш, Еномаю? На кого натякаєш?

– Про тебе мова, тебе маю на увазі. Я воюю проти Рима й піду на Рим, не хочу я йти до Альп, щоб потрапити у пазурі ворогові!

– Клянуся всеблагим і всесильним Юпітером, – з запалом вигукнув Спартак, – ти, певно, жартуєш, але жарт твій кепський і скидається на божевілля.

– Я не жартую, клянуся Фреєю… не жартую… Я кажу серйозно й при повному розумі.

– Ти вважаєш мене зрадником? – крикнув Спартак, задихаючись од гніву.

– Не тільки вважаю, а й певен у цьому й повідомляю це всім.

– Ти брешеш, п'яний дикуне! – закричав Спартак громоподібним голосом і, витягшись із піхов величезного меча, кинувся на Еномая. Той також вихопив меча й погнав коня на Спартака. Але контубернали Еномая вчепилися за нього, а Крікс, що стояв поруч із ним, схопив його коня за вуздечку й, осадивши назад, закричав:

– Еномаю, якщо ти не збожеволів, про що свідчать твої вчинки, то я стверджую, що зрадник не він, а ти! Ти підкуплений римським золотом і дієш за вказівкою Рима…

– Що ти верзеш, Кріксе?… – вигукнув, весь тремтячи, германець.

– Клянуся всемогутніми променями Білена, – вимовив галл обурено, – тільки якийсь римський консул, якби він був на твоєму місці, міг діяти так, як дієш ти!

Тим часом Спартака оточили Гранік, Арторікс, Борторікс, Фессалоній і двадцять інших вищих начальників, але в пориві гніву він відіпхнув усіх і дістався до Еномая.

Підійшовши до нього, він спокійно вклав меча у піхви, подивився на германця і вимовив:

– Не інакше як одна з ериній говорить твоїми вустами. Так, так, не сумніваюся… Еномаю, товаришу мій, разом зі мною ти пройшов усі небезпечні шляхи від Рима до Капуї, товариш всіх пережитих тривог і радостей від самого початку повстання не міг так говорити, як ти говорив сьогодні. Я не знаю… не розумію… Може, і ти, і я – жертви якоїсь страшної змови, нитки якої тягнуться з Рима, тільки не можу зрозуміти, у який спосіб він проникнув у наш табір… Але це неважливо. Якби хто-небудь інший, а не ти, якого я завжди любив, як брата, насмілився сказати те, що ти сказав зараз, його вже не було б серед живих… А тепер іди… залиш справу твоїх братів і твої прапори… тут, перед обличчям твоїх братів, я клянуся могилою мого батька, пам'яттю моєї матері, життям сестри, всіма богами небес і пекла, що я не заплямував себе підлостями, які ти мені приписував, багато чого я навіть збагнути не можу. І якщо я хоча б на мить порушив яке-небудь із своїх зобов'язань як брат і ватажок, нехай спопелять мене блискавки Юпітера, нехай ім'я моє буде прокляте з покоління в покоління і перейде до найвіддаленіших нащадків із ганебним тавром зрадництва, і нехай тяжіє на ньому повік прокляття, ще страшніше, ніж на іменах братовбивці Тієсти, дітовбивці Медеї й мерзенного Долона!

Спартак був блідий, але спокійний, упевнений у своїй правоті, і клятва його, вимовлена твердо й урочисто, справила глибоке враження на всіх. Певно, навіть дика впертість Еномая похитнулася від неї, але раптом біля правих бічних воріт затрубили букцини третього (першого галльського) легіону, приголомшивши всіх, хто стояв за валом.

– Що це таке? – запитав Борторікс.

– Що все це означає? – здивувався Арторікс.

– Клянуся богами пекла! – вигукнув Спартак, і бліде обличчя його почервоніло. – І галли йдуть?

Усі побігли до виходу з табору.

Евтибіда в шоломі з опущеним забралом, верхи на своїй невеличкій, витонченій конячці трималася біля Еномая. Її майже й не було видно за його важкою фігурою. Вона взяла його коня за повід і швидко спрямувала на дорогу, якою вже встигли пройти два легіони. А за германцем і грекинею пішли й інші контубернали Еномая.

У той час як Крікс і Спартак швидко йшли назад, до бічних воріт, з них виїхав кінний загін із тридцятьох германців-лучників, що затрималися в таборі. Вони скакали дорогою, щоб наздогнати своїх співвітчизників, і, побачивши Спартака й Крікса, які йшли їм назустріч, загули обурено:

– От Спартак!

– От він, зрадник!

– Убити його!

Кожен підняв свій лук, і загін прицілився в обох вождів. Декуріон крикнув:

– От тобі, Спартаку, і тобі, Кріксе! Отримуйте, зрадники!

І тридцять стріл, продзижчавши, вилетіли з луків, націлені в Спартака й Крікса.

Вони ледь встигли захистити голови щитами, у які впилася не одна стріла. А Крікс, піднявши щит і прикривши своїм тілом Спартака, крикнув:

– В ім'я любові до нашої справи, стрибай через рів! Спартак миттєво перескочив через рів, що тягся уздовж дороги, і опинився на сусідньому лузі. Крікс розсудливо пішов за ним, і обидва таким чином урятувалися від дезертирів, а ті, більше не звертаючи на них уваги, поскакали далі, доганяючи легіони германців.

– Прокляті дезертири! – вигукнув Крікс.

– Нехай знищить вас консул Геллій, – додав Спартак зопалу.

Обидва вони продовжували свій шлях по краю рову й незабаром дійшли до воріт табору, де Арторікс і Борторікс із превеликими зусиллями то проханнями, то лайкою намагалися затримати вояків третього легіону, які також хотіли піти з табору за двома германськими.

Їх утримав Крікс. Потужним голосом він взявся обсипати їх лайкою, погрожував їм, називав негідним набродом, збіговиськом розбійників, юрбою зрадників і незабаром змусив замовкнути. Насамкінець своєї промови він заприсягнувся Гезом, що розшукає зрадників, заколотників бунту.

Галли негайно заспокоїлися й тихо, слухняно, немов ягнята, повернулися у свій табір. Але, закінчуючи свою промову, Крікс раптом сполотнів, голос його, спочатку потужний і звучний, став хрипким, ослабшав, і ледь перші ряди легіону повернулися назад, він раптом захитався й упав на руки Спартака, що стояв поруч із ним і встиг його підтримати.

– О, клянуся богами, – з гіркотою вигукнув фракієць, – тебе поранено, коли ти прикривав мене від їхніх стріл!

Крікс справді був поранений стрілою в стегно, а інша, пробивши петлі кольчуги, стриміла між п'ятим і шостим ребрами.

Крікса перенесли в намет, дбайливо доглядали за ним, і хоча він втратив багато крові, все ж лікар заспокоїв Спартака: рани не були смертельними.

Спартак всю ніч не спав біля ліжка хворого, занурений у сумні думки, викликані всім, що трапилося у цей день. Він був обурений через Еномая і його незрозуміле дезертирство і, крім того, украй стривожений, передбачаючи небезпеки, назустріч яким неминуче йшли десять тисяч германців.

На світанку наступного дня Спартак велів своїм легіонам знятися з табору й рушати у напрямку до Камерина, куди, згідно з його розрахунками, Лентул прийшов пізно вночі. А консул Лентул із тридцятьма шістьма тисячами вояків з'явився майже на день пізніше.

Консул був не надто досвідчений у ратній справі. Проте як справжній патрицій, сповнений латинської пихи й зарозумілості, вважав неймовірним, щоб чотири римських легіони у складі двадцяти чотирьох тисяч бійців і ще дванадцяти тисяч допоміжних сил не могли б за двадцять чотири години розбити збіговисько із семидесяти тисяч гладіаторів, погано озброєних, погано дисциплінованих, без честі й віри. Правда, вони розгромили війська преторів, але не завдяки своїй хоробрості, а через неуцтво останніх.

Тому, зайнявши вигідну позицію на схилах декількох пагорбів і виголосивши перед своїм військом пихату й палку промову для легіонерів, наступного дня він вступив у бій зі Спартаком. Але той з мудрою завбачливістю зумів скористатися з кількісної переваги свого війська і менш ніж за три години майже повністю оточив ворога, легіони якого, хоча й боролися мужньо, все ж змушені були відступити, побоюючись нападу з тилу.

Спартак уміло скористався спантеличенням ворога й особистим прикладом надзвичайної хоробрості підняв дух гладіаторів, які з такою силою кинулися на римлян, що за кілька годин вщент розгромили їх, захопивши їхній табір. Залишки легіонів Лентула тікали.

Та попри радість цієї нової й блискучої перемоги, Спартака тривожила думка про Геллія, іншого консула, що міг напасти на Еномая й перебити його військо.

Тому наступного ж дня після бою під Камерином він повернув у напрямку Аскула, виславши вперед вершників під головуванням вправних воєначальників. Просуваючись далеко вперед, вони постійно доправляли відомості про вороже військо.

Відпочивши під Аскулом, Спартак і його військо вирушили у напрямку Требула. Надвечір вони наздогнали Мамілія, начальника кінноти, і він повідомив, що Еномай отаборився біля гір у Нурсії. Геллій, довідавшись, що загін з десяти тисяч германців через недовіру до Спартака відділився від нього, збирається напасти на них і знищити.

Давши своїм воїнам шестигодинний відпочинок, Спартак опівночі виступив із Требула й рушив через круті скелі кам'янистих Апеннін до Нурсії. Тоді як Спартак просувався до Нурсії, уночі там з'явився консул Геллій Публікола з двадцятьма вісьмома тисячами легіонерів і на світанку напав на Еномая. Необачний германець прийняв нерівний бій.

Сутичка була жорстокою й кровопролитною. Ось уже дві години обидва війська вели затяту боротьбу. Та незабаром Геллій розтягнув фронт свого війська, і йому вдалося оточити обидва германські легіони. А щоб дужче стиснути їх у кільце, він наказав відступити двом своїм легіонам, що боролися з гладіаторами. Це ледве не занапастило римлян. Побачивши, що легіонери консула відступають, германці, натхнені прикладом Еномая, кинулися на ворога з нестримною силою.

Аж тут на гладіаторів із флангів напала легка піхота римлян, а слідом за нею з тилу кинулися далматські пращники. Незабаром германці були затиснуті в кільці смерті. Переконавшись, що порятунок неможливий, вони вирішили загинути смертю хоробрих і боролися з небаченою люттю понад дві години. Вони всі загинули, завдавши чималих втрат римлянам.

Останнім упав Еномай. Він власноруч убив одного військового трибуна, одного центуріона, безліч легіонерів і з надзвичайною відвагою продовжував боротися серед мертвих тіл, що купами лежали довкола нього. Геть зраненого, його вразили у спину ударами одночасно декількох мечів. Еномай упав з диким стогоном поруч із нерухомою Евтибідою.

Так закінчився бій, у якому Геллій знищив десять тисяч германців, – жоден з них не вцілів.

Та ледь припинилася різанина, пролунав різкий звук букцин, що попереджав переможців про напад на них нового ворога.

Це був Спартак, який щойно з'явився на полі бою. Хоча його легіони втомилися від важкого переходу, він одразу розташував їх у бойовому порядку, закликав до помсти за загибель пригноблених братів, і вони лавиною кинулися на ошелешені легіони консула Геллія.

Геллій зробив усе можливе, аби вишикувати своє військо у бойовому порядку, підготувати до бою з новим ворогом. Спалахнув ще запекліший бій.

Помираючи, Еномай стогнав, час від часу вимовляючи ім'я Евтибіди.

Новий бій відволік римлян в інший бік, і колишнє бойовище германців спорожніло. На цьому величезному полі, встеленому трупами, чутно було лише стогони й крики поранених і вмираючих.

Кров лилася струмками з незліченних ран, що вкривали велетенське тіло Еномая, але все ж серце його ще билося. У свою смертну годину він кликав кохану, а в цей час вона підвелася і, відірвавши шматок тканини від туніки одного із загиблих контуберналів, що лежали поруч із нею, замотала ним свою ліву руку. Її щит розлетівся на друзки, і на руці в неї була досить велика кривава рана. Через несподіваний напад Геллія Евтибіда не встигла дезертирувати в табір римлян або ж вийти з поля бою, і їй довелося взяти участь у битві. Коли грекиня була поранена, вона вирішила, що для неї безпечніше буде впасти серед трупів, що лежали біля Еномая, і прикинутися мертвою.

– О Евтибідо!.. – шепотів Еномай слабким голосом, на бліде його обличчя повільно насувалася завіса смерті. – Ти жива?… Жива?… Яке щастя! Я помру тепер спокійно… Евтибідо, Евтибідо!.. Спрага мучить мене… у горлі пересохло… губи потріскалися… дай мені ковток води… і останній поцілунок!

Бліде обличчя Евтибіди спотворив вираз лютої зловтіхи. Зелені очі куртизанки дивилися на нього із задоволенням хижого звіра. Досхочу насолодившись страшним видовищем, вона байдуже повернула голову в той бік, де лежав Еномай.

Крізь туман, що застилав очі помираючого, Еномай розгледів дівчину і з острахом подумав, що й вона при смерті, але за мить зрозумів, що вона тільки поранена, і можливо, навіть поранена легко. Зненацька жахлива думка змигнула в його свідомості, але він намагався відігнати її і вже ледь чутним голосом вимовив:

– О Евтибідо!.. Тільки один поцілунок… подаруй мені… Евтибідо!

– Мені ніколи! – відповіла грекиня, проходячи повз помираючого, і кинула на нього байдужий погляд.

– Ох! Хай уразять її… блискавки Тора! – вигукнув Еномай. Роблячи останнє зусилля, він піднявся й, широко розплющивши очі, крикнув, наскільки в нього ще вистачило голосу: – Тепер я все зрозумів!.. Підла куртизанко…

Спартак ні в чому не винен…Ти була і є злочинницею… Будь проклята!..

Більше він не вимовив жодного слова, не зробив жодного руху.

При перших словах прокльонів Евтибіда повернулася, гнівно глянула на германця і ступила кілька кроків до нього, але, побачивши, що він помирає, зупинилася, простягнула свою маленьку білу руку, залиту кров'ю, і з жестом прокльону крикнула:

– До Ереба!.. Нарешті я побачила тебе помираючого у розпачі! Хай пошлють мені великі боги змогу побачити таку саму болісну смерть клятого Спартака!..

І вона вирушила у той бік, звідки лунав відгомін нового бою.

Розділ 19
Битва під Мутіною. Заколоти. Марк Красс діє

Бій між Спартаком і Геллієм був очікуваний. Пробираючись між трупами на побоїщі, Евтибіда ще здаля побачила, що римляни чинять слабкий опір неприборканому натиску гладіаторських легіонів, які праворуч і ліворуч вже займали фронт консульських військ з явним наміром атакувати ворога із флангів.

Хоробра жінка спостерігала за боєм. Вона думала про те, що поразка римлян позбавить її можливості помсти, про яку вона так мріяла. Аж раптом повз неї промчав білий кінь під блакитним чапраком[28]28
  Чапрак– вовняна підстилка під кінське сідло.


[Закрыть] і в чудовій збруї. З очманілим, диким від страху поглядом, кінь мчав, як навіжений, спотикався об тіла, задкував, перестрибував через убитих і знову ненавмисно наступав копитами на трупи.

Евтибіда впізнала коня: він належав Узільяку, юному контуберналу Еномая, котрий на її очах поліг у кривавому бою. Серед її коней один теж був білої масті. Евтибіда відразу зметикувала, яку вигоду вона матиме, якщо приборкає цього коня. Вона обережно ступила до зляканого коня, покликала його, намагаючись заспокоїти й приманити до себе. Але шляхетна тварина ніби передчувала щось недобре. З кожним закликом куртизанки він сполохано відскакував від неї. Раптом, спіткнувшись об труп, кінь упав і намагався піднятися на ноги. Евтибіда підбігла і, потягнувши за вуздечку, допомогла йому встати. Зіп'явшись на ноги, кінь спробував звільнитися з-під влади Евтибіди. Він навіжено тряс головою, смикаючи вуздечку, стрибав, ставав дибки, але дівчина міцно тримала коня, заспокоюючи тварину голосом і жестами. Нарешті кінь скорився долі і дозволив погладити себе по шиї й по спині. Тим часом війська консула Геллія, розбиті й оточені численним військом гладіаторів, безладно відступали до поля, на якому вони знищили германців. Солдати Спартака, вигукуючи «барра», кинулися на ворога з тилу. В очах кожного гладіатора палало дике бажання помститися за своїх товаришів. Дедалі ближче лунав брязкіт щитів, дзенькіт мечів і страшні крики. Евтибіда, котра стежила за боєм, гнівливо стискаючи зуби, вигукувала:

– О великий Юпітере Олімпійський! Де ж справедливість? Я стільки зробила, намагаючись вивести із гладіаторського табору германців, я сподівалась, що за ними підуть і галли, та вони залишилися в таборі. Я все зробила, аби Геллій знищив ці десять тисяч германців, я розраховувала, що два консули стиснуть Спартака в залізному кільці, а він тут як вродився з усім військом – б'є Геллія. Звісно, потім він нападе на Лентула і розіб'є його, якщо вже не розбив. Невже він непереможний? О Юпітере Меснику, невже він непереможний?

Оточені зусібіч римляни, відбивалися від нападників, поступово наближаючись до місця жахливої вранішньої різанини. Бліда від гніву Евтибіда залишила місце спостереження за ходом бою. Ведучи за вуздечку білого коня контубернала, що покірно йшов за нею, вона прямувала до того місця, де лежав холодний бездиханний Еномай; зупинившись там поміж тілами загиблих, вона вийняла із піхов короткого меча, якого помітила на землі, коли лежала тут, прикидаючись мертвою, і раптово двічі всадила його в груди бідолашного коня. Поранена тварина відкинулась назад із голосним розпачливим іржанням, намагаючись утекти, але Евтибіда міцно тримала повід. Кінь зробив кілька стрибків, упав на коліна, простягнувся на землі, б'ючись у конвульсіях, і нарешті випустив дух.

Тоді грекиня вляглася поруч із мертвим конем, підклавши ногу під його шию так, щоб усякому було зрозуміло, що вершник і кінь упали разом, повержені рукою ворога: господар тяжкопоранений, а кінь уражений на смерть.

Шум битви наближався до того місця, де лежала Евтибіда. Дедалі виразніше чулись прокльони, які слали галли латинянам, і жалісливі крики латинян. Евтибіда остаточно переконалася в тому, що римляни зазнали цілковитої поразки.

Міркуючи про несподівану й несвоєчасну появу Спартака, про свої надії, втрачені з поразкою Геллія, про невдалу помсту, труднощі й небезпеки, пов'язані з новими віроломними каверзами, які вона замислила, щоб остаточно згубити Спартака і справу повсталих, Евтибіда відчувала певну розгубленість. Боротьба суперечливих почуттів підточувала її сили, вона почувалась кволою, що послабило її ненависть і зухвалу сміливість.

Раптом їй здалося, ніби сонце заволокло туманом. Евтибіда відчувала різкий біль у лівій руці. Доторкнувшись до неї правицею, вона виявила, що ліва геть змокла. Тоді жінка звелася на лівому лікті, глянула на поранену руку: пов'язка вся просочилася кров'ю. Бліде обличчя Евтибіди стало восковим. Погляд скаламутився, вона хотіла покликати на допомогу, але з побілілих уст вирвався лише глухий стогін, спробувала піднятися, але не могла зробити й цього. Вона упала горілиць і застигла.

Тим часом римляни кинулися тікати. Військо Геллія було розбите вщент, у страшній битві гладіатори знищили понад чотирнадцять тисяч римлян. Поранений Геллій урятувався тільки завдяки своєму прудконогому коневі. Залишки консульського війська кинулися врозтіч. Донедавна могутня й грізна армія не вберегла ні обозу, ні прапора, розгубила й військовий порядок, і бойову наснагу.

Радість блискучої перемоги затьмарив сум. Спартак наказав вважати цей день не святом тріумфу, а днем жалоби.

Наступного дня гладіатори взялися спалювати трупи полеглих побратимів. Усі довколишні поля вкрилися гігантськими багаттями, і на них лежали складені сотнями трупи гладіаторів.

Навколо багаття, на якому спочивало тіло одного лише Еномая, стояли засмучені вожді й вишикувані у каре чотири легіони.

На тілі хороброго велета-германця було двадцять сім ран. Спершу його обмили й змастили запашними мазями й ароматичними речовинами, які на вимогу Спартака передали мешканці сусіднього міста Нурсії. Потім труп загорнули в білу плащаницю з найтоншого полотна й, обсипавши квітами, поклали на багаття. Спартак підійшов до нього й багато разів поцілував. Блідий, із глибоким сумом у душі, він виголосив промову, що переривалася риданнями. Він віддав хвалу і честь мужності, чесності Еномая, потім, узявши смолоскип, першим підпалив багаття. Слідом за ним те саме зробили сотнями інших смолоскипів, й багаття спалахнуло тисячами багряних язиків.

Попіл з багаття зібрали у тканину з волокна гірського льону й пересипали у бронзову урну, також доставлену мешканцями Нурсії. Спартак узяв її з собою й зберігав як найдорожчу реліквію.

З десяти тисяч германців, що боролися з Еномаєм, вціліло лише п'ятдесят сім. їх знайшли пораненими на бойовищі. Дев'ятеро вижили, і серед них – Евтибіда. Усі вважали, що вона хоробро боролася й упала важко поранена в ліву руку. Білий кінь, що притис її своєю вагою, безсумнівно, був убитий під нею, коли Евтибіда поспішала передати військам якісь накази Еномая.

У легіонах гладіаторів возвеличували хоробрість дівчини, усі захоплювалися її сміливістю й мужністю. Сам Спартак, котрий завжди з повагою ставився до високих учинків, через двадцять два дні після бою під Нурсією, на тому ж самому бойовищі під гучні оплески усього війська гладіаторів, нагородив грекиню цивільним вінком.

Евтибіда прийняла цей коштовний знак пошани з хвилюванням, яке щосили намагалася побороти: вона була бліда як полотно й тремтіла всім тілом. Гладіатори вирішили, що це вияв скромності й зніяковілості. Хтозна, ймовірно, у цей момент вона каялась!

Отримавши нагороду «за самовідданість і хоробрість», Евтибіда оголосила про своє бажання йти за армією Спартака. Вона просила призначити її контуберналом Крікса, і отримала згоду.

Через двадцять п'ять днів після бою під Нурсією Спартак рушив до Апеннін. Після переходу він знову оголосив похід. Гладіатор намірявся дійти Емілієвим шляхом до Паду, перебрести річку і проникнути в Галлію.

За два дні він дійшов до Равенни, де й отаборився за кілька миль од міста, щоб створити три нових легіони з п'ятнадцяти тисяч рабів і гладіаторів, що приєдналися до нього дорогою.

На чолі цих нових легіонів були поставлені три воєначальники: вільнонароджении гладіатор Гай Канніцій, галл Каст і фракієць Ідумей, який відзначився винятковою хоробрістю у боях біля Камерина й Нурсії. Із армією численністю сімдесят п'ять тисяч воїнів Спартак і рушив до Паду.

У цей час Гай Кассій, претор Цизальпійської Галлії, довідавшись про поразки консулів Лентула і Геллія, та про новий похід Спартака, нашвидку зібрав загони римської поліції й допоміжних військ. Незабаром у нього було десять тисяч солдатів поліції і стільки ж допоміжних сил. Із двадцятитисячним військом він перейшов річку Пад біля Плацентії, аби завадити подальшому просуванню гладіаторів.

Останні ж досягли Бононії й увечері отаборилися біля міста, яке вони й не збиралися брати в облогу. Спартак хотів вичекати тут кілька днів, поки розвідники дізнаються про плани й наміри ворога, привезуть точні відомості про його військо і дії воєначальників.

На світанку наступного дня, коли гладіатори вправлялися в таборі, Евтибіда попрямувала до намету верховного вождя й покликала Мірцу.

Мірца вийшла назустріч, прийняла її лагідно й радо, захоплюючись нею як незвичайною жінкою.

Зав'язалась бесіда. Наївна щира сестра Спартака виявила захоплення мужньою Евтибідою. Та ж, удавано виявляючи свою любов до Мірци, сказала дівчині, що завжди відчувала до неї симпатію, а оскільки у всій армії є тільки дві жінки, вона вважає цілком природнім потоваришувати їм між собою.

Шляхетна Мірца з радістю прийняла слова Евтибіди за чисту монету. Вони заприсягли у взаємній і вічній дружбі, скріпивши цей союз на життя і смерть палким поцілунком. Вони говорили більше двох годин, переповідали одна одній свої таємниці й усякі дрібниці.

Нарешті Евтибіда обійняла і поцілувала Мірцу на прощання, пообіцяла знову прийти, якщо військо не вирушить у похід. Вона розвеселила й зачарувала свою нову приятельку, спритно застосувавши усі свої чари, аби підкорити наївну сестру фракійця.

Що вигадала куртизанка, для чого їй знадобилася дружба Мірци, ми дізнаємося згодом, а наразі Евтибіда попрямувала до наметів галлів.

Евтибіда дійшла до Квінтанської вулиці, що відокремлювала намети третього й четвертого легіонів від наметів п'ятого й шостого. Раптом її увагу привернули голоси, що лунали із сусіднього намету, який належав начальникові цього легіону, галлові Арвінію. У наметі жваво щось обговорювали, скоріше навіть сперечалися: одночасно лунали кілька голосів, потім змовкали, і один сильний голос заглушував інші каскадом переконливих слів. Майже всі ці голоси були знайомі Евтибіді. Поступово вона дедалі чіткіше розрізняла їх. Удаючи, ніби зацікавилась видовищем військових вправ галлів, вона з безневинним виглядом наближалась до намету.

– Зрештою, – кричав хтось хрипким голосом (Евтибіда впізнала голос Орцила, начальника одинадцятого легіону, що складався з нумідійців і африканців), – зрештою ми не череда баранів, яку жене пастух!

– А ким би він був без нас? – почувся інший знайомий Евтибіді голос (говорив вільнонароджений Гай Канніцій, начальник тринадцятого легіону). Ким би він був?

– Звичайною людиною… і навіть менше… ницим гладіатором, – зі злістю вимовив Брезовір.

– Я і мої африканці в Іаллію не підемо, клянуся величчю бога Ваала!.. Присягаюсь, не підемо! – додав Орцил.

– Еномай мав рацію… – кричав Каст, начальник чотирнадцятого легіону, того самого, у якому було п'ять тисяч юних галлів, котрі саме опановували військову справу.

– Бідолашний Еномай!.. Жертва зрадництва Спартака. Тепер ми в цьому переконалися, – сказав самніт Онацій, призначений після смерті Рутилія начальником восьмого легіону.

– О, іменем всемогутньої сили єства! – гнівно вигукнув потужним голосом епірот Фессалоній, начальник сьомого легіону. – Спартак зрадник?… Ну, це вже занадто!..

– Так, зрадник, а ще Крікс і Гранік. Вони віддають нас римському сенату.

– Всі ви зрадники, усі, хто хоче вести нас по той бік річки Пад, подалі від Рима.

– У Рим! Ми хочемо йти на Рим!

Сім чи вісім голосів одностайно вигукнули:

– На Рим!.. На Рим!..

– Я вірю Спартаку – він найшляхетніший, найчесніший серед усіх людей. Я вірю Кріксу й Граніку – це люди шляхетної душі, найкращі після Спартака в нашому таборі. І зі своїм легіоном я піду за ними, а не за вами!

– І я! – вигукнув Борторікс.

– Ну і йдіть з ними. А ми з нашими сімома легіонами, – вимовив рішуче Гай Канніцій, – завтра вранці вийдемо на Равеннський шлях й рушимо до Рима.

– О, без мудрості й досвіду Спартака, що веде нас, на вас чекає гучна слава! – глумливо вимовив Борторікс.

– Вас порубає на шматки перший-ліпший претор, який трапиться на вашому шляху, – додав Фессалоній.

– Повстали й узялися до зброї, щоб отримати волю, – глумливо вигукнув Гай Канніцій, – а тепер стали рабами такого ж раба, як і ви самі.

– Якщо у вашому розумінні воля – це безлад, анархія і смута, то такої волі нам не потрібно! – вигукнув Фессалоній. – Ми віддаємо перевагу дисципліні й порядку ми залишимося з тим, хто за два із зайвим роки виявив себе мудрим і хоробрим полководцем.

У цю хвилину різкий звук труб, що закликав до зброї гладіаторів третього легіону, увірвав суперечку й зруйнував радість Евтибіди, яку вельми потішили прояви ненависті до Спартака й невдоволення багатьох начальників легіонів.

Грекиня обернулася у той бік, звідки лунав сигнал тривоги, і пішла на нього. Начальники легіонів, котрі зібралися в наметі Арвінія, вийшли на сигнал і пошвидкували до стоянок своїх легіонів.

Незабаром сигнал тривоги повторився букцинами четвертого, потім п'ятого й згодом усіма фанфарами табору гладіаторів. Солдати побігли у свої намети, одягли панцири й шоломи, захопили зброю й розподілилися по маніпулах і когортах.

Пролунав новий сигнал фанфари третього легіону, його одразу ж повторила решта легіонів, що означало наказ зніматися з табору.

За дві години гладіатори знялися з табору, і всі легіони приготувалися до походу. Тоді новий сигнал скликав начальників легіонів до верховного полководця. Пришпорюючи коней, усі поспішили на преторій, де Спартак повідомив їм, що на них іде претор Гай Кассій, який буде тут надвечір, а тому слід негайно виступити, аби напасти на нього завтра, поки до нього ще не підійшли інші частини його війська й не перешкодили переходу через річку Пад.

Коли Спартак закінчив свою промову, ніхто не відгукнувся на неї. Гай Канніцій, пом'явшись трохи, порушив мовчанку й, опустивши очі долі, зніяковіло мовив:

– Проти Кассія ми будемо боротися, а Пад не переходитимемо.

– Як? – вигукнув вражений Спартак. І знову перепитав, уп'явши у самніта очі, що палахкотіли з-під насуплених брів: – Що ти сказав?

– Він сказав, що ми не підемо за тобою на той бік річки, – відповів нумідієць Орцил, зухвало дивлячись на Спартака.

– Сім легіонів, – сказав Гай Канніцій, – відмовляються повернутися у свої рідні країни, вони вимагають, щоб ми йшли на Рим.

– Отакої! – гнівно вигукнув Спартак. – Знову заколот? Нещасні, вам недостатньо сумного прикладу бідолашного Еномая? Присягаюсь усіма богами, ви або безумці, або зрадники!

Начальники-заколотники мовчали. Після нетривалої паузи фракієць додав:

– Зараз на нас піднімається ворог, тож ви всі перебуватимете під моїм проводом до розгромлення Кассія. Опісля ми влаштуємо нараду й усе вирішимо. А тепер ідіть.

І наказовим жестом він відпустив начальників легіонів. Але в той час як вони вже збиралися пришпорити своїх коней, він додав могутнім голосом:

– І глядіть, жодної непокори під час переходу та в бою, інакше, присягаюсь усевишнім Юпітером, перший, хто дозволить собі хоча б слово або рух непослуху, загине від мого меча, який ще ніколи не схибив.

І знову він жестом відпустив начальників. Скоряючись Спартаку, вони мовчки пішли до своїх легіонів.

Військо гладіаторів виступило у напрямку Мутіни й після нічного переходу прибуло туди за годину до світанку. Кассій отаборився на двох високих пагорбах, зміцнивши табір частоколом і широкими ровами.

Опівдні Спартак виступив із шістьма легіонами проти війська претора Цізальпінської Галлії, який вже вивів свої легіони з табору і розташував під пагорбами на досить вигідній позиції. Але кількісна перевага гладіаторів і запал, з яким вони кинулися в атаку, незабаром пересилили мужність двадцяти тисяч римлян. Військо претора здебільшого складалося з ветеранів Марія й Сулли. Римляни відважно боролися, однак за дві години гладіатори їх розбили, оточили, а потім знищили потужним натиском.