Текст книги "Спартак"

Розділ 14
Гордість Ліктора Симпліціана

Після поразки під Аквіном претор Публій Вариній з десятьма тисячами воїнів – залишками своїх розбитих легіонів – відступив у Норбу Там він зміцнив сили з наміром одночасно захищати Аппієвий і Латинський шляхи – на випадок, якби ненависний йому гладіатор, всупереч усім правилам тактики, традиціям і вказівкам досвідчених полководців набрався нахабства вирушити до стін Рима.

У свою чергу Спартак після блискучої перемоги під Аквіном послав у табір під Нолою гінців з повідомленням про цю перемогу, а своїм легіонам дозволив відпочинок у таборі, який залишили римляни. Там він викликав у свій намет Еномая й передав йому командування чотирма легіонами, взявши з нього слово, що до його повернення він у жодному разі не залишить аквінський табір. Еномай пообіцяв. О другій годині по півночі Спартак таємно залишив табір гладіаторів і на чолі трьохсот вершників вирушив у похід, мета якого була відома лише йому одному.

За два місяці походу Спартака в Самній і Латій у табір під Нолою прибула з усіх кінців така кількість рабів і гладіаторів, що Крікс сформував три нових легіони, чисельністю понад п'ять тисяч осіб кожен.

Легіони, виконуючи наказ Спартака, щодня вправлялися у тактичному маневруванні, у володінні зброєю. Солдати займалися цим охоче й вельми старанно. Усвідомлення, що вони – солдати, які борються під святим прапором волі, додавало почуття людської гідності, піднімало їх у власних очах.

А Спартак тим часом на чолі своїх трьохсот вершників щодуху скакав римською дорогою. Хоча остання перемога гладіатора не на жарт настрахала населення латинських міст, Спартак уважав небезпечним з'явитися вдень на Аппієвому шляху і прилеглих до неї преторських шляхах з невеличким загоном. Тому фракієць вирушав лише, коли сутеніло, а з настанням світанку ховався в лісі або на якій-небудь патриціанській віллі, розташованій оддалік шляху чи у такому місці, де можна було забезпечити укріплення на випадок раптового нападу. Так третьої доби опівночі він досяг Лабіка, міста, розташованого на однаковій відстані від Тускула й Пренести, між Аппієвим і Латинським шляхами. Отаборившись зі своїми вершниками у затишному й безпечному місці, ватажок гладіаторів викликав до себе командувача загоном і наказав йому чекати на нього тут протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо ж він не повернеться, самніт мав повернутися в Аквін з усім загоном тим же шляхом, яким вони йшли сюди. І Спартак один поскакав преторським шляхом, що від Пренести вів через Лабік у Тускул.

На чарівних пагорбах, що оточували стародавнє місто, були розташовані численні вілли римських патриціїв, які в літні місяці приїжджали подихати цілющим повітрям і часто залишалися тут до глибокої осені.

Коли Спартак перебував за дві милі від міста, вже починало світати. Він запитав у якогось селянина, що прямував з мотикою у поле, як проїхати на віллу Валерії Мессали, вдови Луція Сулли. Селянин докладно розповів. Спартак подякував йому, пришпорив свого вороного скакуна й, звернувши у вказаному напрямку, незабаром під'їхав до вілли. Спішившись, він опустив на обличчя забрало шолома, подзвонив, очікуючи, коли воротар впустить його.

Проте, воротар не квапився, і коли нарешті змушений був відчинити, то нізащо не погоджувався розбудити управителя й повідомити йому, що із Фракії прибув солдат з когорти Марка Валерія Мессали Нігеру і просить допустити його до Валерії, щоб передати їй важливі звістки від її двоюрідного брата.

Нарешті Спартаку вдалося вмовити воротаря, але старий управитель виявився ще впертішим і нізащо не погоджувався розбудити свою пані о такій порі.

– От що, – сказав нарешті Спартак, який вирішив удатися до хитрощів, – ти, добра людино, знаєш грецьке письмо?

– Не лише грецькі, я й латинські букви погано розбираю…

– То невже на віллі не знайдеться жодного раба-грека, що міг би прочитати рекомендаційний лист, з яким трибун Мессала прислав мене до своєї двоюрідної сестри?

Очікуючи з деякою тривогою на відповідь, Спартак удавав, ніби шукає пергамент за панциром. Якби на віллі справді був раб, що вміє читати грецькою, Спартак заявив би, що втратив листа.

Але розрахунки його виправдалися: управитель, зітхнувши, похитав головою й гірко посміхнувся.

– Всі раби втекли з цієї вілли… і греки й не греки… у табір гладіатора… – і, понизивши голос, тужно додав: – Хай спопелить Юпітер своїми блискавками цього мерзенного, клятого гладіатора!

Спартак аж скипів з люті, та одразу ж опанував себе:

– Дай-но мені паличку й дощечку.

Розшукавши те й інше, управитель подав їх Спартаку. Тоді Спартак на шарі воску, що вкривав дощечку, написав грецькою два рядки з поеми Гомера:

 
Прийшов я здалеку, о жінко, мила серцю,
Щоб обійняти палко, о царице, твої коліна.
 

Простягнувши управителеві дощечку, Спартак сказав:

– Віддай це негайно ж служниці твоєї пані. Хай вона розбудить матрону й передасть їй цю дощечку, бо і тобі, й рабині буде непереливки.

Управитель уважно розглянув дощечку з написаними на ній незрозумілими значками, подивився на Спартака, що у задумі повільно прогулювався доріжкою, і, вирішивши, очевидно, виконати наказ, попрямував до вілли.

Управитель не забарився і сповістив Спартака, що Валерія піднялася й чекає на нього у своїх покоях. Спартак негайно ж поспішив на заклик. Його ввели у конклав Валерії. Матрона сиділа на маленькому диванчику. Спартак замкнув двері зсередини, підняв забрало й кинувся до ніг Валерії. Не проронивши ні звуку, вона оповила руками його шию, і вуста закоханих злилися в довгому палкому й трепетному цілунку. Вони немов застигли від щастя.

Нарешті звільнилися від обіймів і, відкинувшись назад, почали розглядати одне одного, бліді, схвильовані й вражені. Валерія була одягнена у білосніжну столу, її чорне густе волосся було розпущене по плечах, очі сяяли від щастя, і все ж на віях тремтіли крупні сльози. Вона перша прошепотіла:

– О Спартаку! Мій Спартаку!.. Яка я щаслива, яка щаслива, що знову бачу тебе!

А потім знову обійняла його й, пестячи, цілуючи, говорила:

– Як я боялася за тебе!.. Як я страждала!.. Скільки сліз пролила, усе думала про небезпеки, які загрожують тобі, і так за тебе боялася… Адже тільки ти один – володар усіх моїх думок, кожен удар мого серця, вір мені, присвячений лише тобі… ти перше й останнє… єдине… справжнє кохання мого життя!

І, продовжуючи пестити його, вона засипала його незліченними запитаннями:

– Скажи мені, мій чудовий Аполлоне, скажи мені, як ти наважився з'явитися сюди?… Ти, може, йдеш зі своїм військом на Рим? Чи не загрожує тобі яка-небудь небезпека, поки ти перебуваєш тут? Ти розповіси мені докладно про останній бій? Я чула, що під Аквіном ти розбив вісімнадцять тисяч легіонерів… Коли ж закінчиться ця війна, що змушує мене щогодини тремтіти від страху за тебе? Адже ти доможешся волі? А тоді ти зможеш повернутися у свою Фракію, у щасливі краї…

Перегодя вона продовжувала ще більш ніжним і проникливим голосом:

– Туди… піду за тобою і я… буду жити там удалині від усіх, від цього шуму, поруч із тобою… і буду завжди любити тебе, доблесного, як Марс, і прекрасного, як Аполлон, я любитиму тебе всією душею, коханий мій Спартаку!

Гладіатор сумно посміхнувся: це були лише нездійсненні мрії закоханої жінки. І, пестячи її чорне волосся, цілуючи її у чоло й притискаючи до свого серця, він тихо вимовив:

– Війна буде тривалою і суворою… І я буду щасливий, якщо мені вдасться повести звільнених рабів у їхні рідні країни… Задля встановлення справедливості і рівності на землі, знадобиться війна народів, які повстануть не тільки проти Риму, а й проти хижих вовків, проти ненаситних патриціїв, проти касти привілейованих у власній країні!

Останні слова гладіатор вимовив з такою гіркотою, таким сумом, що стало зрозуміло, як мало він вірив у можливість дожити до перемоги.

Поцілунками Валерія намагалася заспокоїти ватажка гладіаторів. їй вдалося розвіяти сум, що затьмарював його чоло. І незабаром їх затопила хвиля любовного блаженства. Насолоджуючись можливістю бути поруч, відчувати, торкатися одне одного, вони не зауважували, як летять години. Присутність маленької Постумії, її милі витівки, усмішки, дитяче щебетання збільшували їхнє щастя.

Насувалися сутінки, і тоді сум закрався у ту радість, що на короткі години відвідала відокремлений конклав Валерії. Разом із сонячним світлом, здавалося, йшло і щастя із цього дому.

Спартак розповів коханій, як йому вдалося пробратися до неї, і додав, що як проводир повстання, якого дотепер супроводжує щастя, він вважає своїм непорушним, священним обов'язком повернутися цієї ж ночі в Лабік, де на нього чекає загін. Слова його були як ніж по серцю Валерії. Усі шість годин – з півночі й до світанку – Спартак і Валерія провели в обіймах. Валерія безупинно повторювала в риданні, що її серце стискається від страшного передчуття. Якщо вона тепер відпустить Спартака, то більше ніколи не побачить його, що вона востаннє обіймає, пестить його і чує його голос, голос людини, що пробудила в її душі щире, глибоке почуття.

Спартак намагався заспокоїти Валерію, осушити її сльози. Палко цілуючи її, шепотів найніжніші слова, підбадьорював і втішав її, сміючись над її передчуттями й страхами. Але страх, очевидно, закрався також і в Спартакове серце: його усмішка була вимученою, сумною.

У такому стані вони перебували до тої миті, коли вода, що крапала у скляну кулю клепсидри не дійшла до шостої риски, що позначала шосту годину ранку. Тоді Спартак, який часто потай від Валерії поглядав на клепсидру, звільнився з обіймів коханої, підхопився з ложа й заходився вдягати панцир, шолом і меч.

Тоді піднялася, плачучи, і донька Мессали й, ніжно оповивши руками шию Спартака, пригорнулася блідим обличчям до його грудей, звівши на гладіатора свої блискучі чорні очі. У цю мить вона була такою прекрасною, що перевершувала красою грецьких богинь.

– Ні, Спартаку, ні, не їдь, не їдь… заради всіх твоїх богів… заради дорогих твоєму серцю… благаю тебе… заклинаю… Справа гладіаторів на правильному шляху… у них хоробрі воєначальники… Крікс… Гранік… Еномай… Вони поведуть їх, не ти… ні… ні!.. Спартаку, ти залишишся тут… моя ніжність… безмежна відданість… безмірна любов… оточать пестощами… радістю… твоє існування… – тремтіла всім тілом Валерія.

– Валеріє, люба Валеріє… Ти не можеш бажати, щоб я вчинив підлість… щоб я ганебно чинив, – говорив Спартак, намагаючись вивільнитися з обіймів коханої подруги. – Я не можу… не можу… не маю права…Та хіба я можу зрадити тих, кого я закликав до зброї… тим, хто довірився мені… хто чекає на мене… хто кличе мене до себе?… Валеріє, я обожнюю тебе, але не можу зрадити своїх друзів… Не жадай від мене, щоб я став невартим тебе… не змушуй мене стати істотою мерзенною в очах людей і самого себе… Не намагайся владою своїх чарів позбавити мене мужності, краще підтримай мене… підніми мій дух… відпусти… відпусти мене, люба моя Валеріє!

Валерія раптом рвучко піднялася, ступила крок і в розпачі впала біля дверей. Обійнявши коліна свого коханого, вона шепотіла, задихаючись від ридань:

– Спартаку, любий Спартаку… я відчуваю ось тут, – і вона вказувала на своє серце, – що я більше не побачу тебе… Якщо виїдеш, ти більше не побачиш мене… я знаю це… я це відчуваю… Не йди… не сьогодні… не сьогодні… благаю тебе… ти виїдеш завтра… але не сьогодні… ні… заклинаю тебе… не сьогодні… не сьогодні… молю тебе!

– Я не можу, я не можу… я повинен їхати, – опанувавши себе, Спартак тихим і ніжним голосом додав. – Валеріє, чудова Валеріє!.. У моєму серці я спорудив тобі вівтар, ти – єдина богиня, перед якою я схиляюся, перед якою благоговію. У хвилини найбільшої небезпеки ти вселяєш мені мужність і стійкість, думки про тебе викликають у мене шляхетні помисли й надихають мене на великі справи. Та невже ти хочеш, Валеріє, аби я збезчестив себе, щоб мене зневажали і сучасники, й нащадки?

– Ні, не хочу… я не хочу твого безчестя… хочу, аби ім'я твоє було великим і славним, – шепотіла вона, – але я лише нещасна жінка… пожалій мене… поїдь завтра… не сьогодні… не зараз… не так швидко…

– Мені час. Прощавай… моя Валеріє!.. – шепотів їй на вухо бідолашний рудиарій.

– Ні!.. Зачекай!.. – вимовила Валерія, злякано розплющуючи очі.

Спартак не відповів їй. Взявши в руки її голову, він вкрив палкими поцілунками її чоло. А вона, як дитина, говорила:

– Адже ти не поїдеш цієї ночі?… Ти виїдеш завтра… Уночі… у полі так безлюдно, ти ж знаєш, так темно… така похмура тиша… так страшно їхати вночі… коли я подумаю про це, мене охоплює страх… я вся тремчу…

Бідолашна справді затремтіла всім тілом і тісніше пригорнулася до коханого.

– Завтра!.. На світанку!.. Коли зійде сонце і вся природа почне оживати… на тисячі голосів весело защебечуть птахи… після того як обіймеш мене… після того, як вкриєш поцілунками голівку Постумії… після того, як одягнеш на шию під туніку ось цей ланцюжок з медальйоном… – І вона показала йому обсипаний коштовним камінням медальйон, що на тоненькому золотому ланцюжку висів на її білій шиї.

– Усередині цього медальйона, Спартаку, коштовний амулет, що врятує тебе від будь-якої небезпеки… Вгадай же, вгадай… що там усередині, що це за амулет?

Та гладіатор не відповів, і лише дивився, не відриваючись, на красуню, вона ж, усміхнувшись крізь сльози, вимовила з ніжним докором:

– Невдячний! Ти не здогадуєшся, що там може бути? Знявши з шиї ланцюжок і відкривши медальйон, Валерія сказала:

– У ньому чорний локон матері й білявий локон доньки!

І показала рудиарію дві прядки волосся всередині медальйона. Спартак схопив його, підніс до губ і вкрив палкими поцілунками.

Узявши медальйон у Спартака, Валерія у свою чергу поцілувала його й, одягнувши ланцюжок на шию гладіатора, промовила:

– Носи його під панциром, під тунікою, на грудях – от де він має бути!

У Спартака серце щеміло від нестерпної туги, говорити він не міг, лише притискав до грудей свою кохану, і сльози тихо котилися по його обличчю.

Раптом почувся дзенькіт зброї й чиїсь голоси. Цей шум, що лунав на майданчику перед віллою, досяг відокремленого конклаву, де перебували Спартак і Валерія.

Стримуючи подих, вони напружили слух.

– Ми не відчинимо таким розбійникам, як ви! – кричав хтось ламаною латинською.

– А ми підпалимо будинок, – чулися у відповідь озлоблені голоси.

– Клянуся Кастором і Поллуксом, ми будемо метати у вас стріли! – відповідав перший голос.

– Що? Що там могло трапитися?… – схвильовано запитала Валерія, піднявши перелякані очі на Спартака.

– Може, дізналися, що я тут, – відповів фракієць, намагаючись звільнитися з обіймів Валерії, що пригорнулася до нього ще дужче.

– Не виходь… не рухайся… благаю… Спартаку… благаю!.. – схвильовано шепотіла нещасна жінка, і на її сполотнілому обличчі відбивалися болісний страх і тривога.

– То ти б хотіла, аби я віддався живим у руки ворогів?… – вимовив тихо, але гнівним голосом ватажок гладіаторів. – Ти хочеш бачити мене розп'ятим на хресті?…

– О ні, ні!.. Клянуся усіма богами пекла!.. – налякано скрикнула Валерія й, випустивши з обіймів коханого, відступила від нього.

Рішучим рухом вона вихопила з піхов важкого іспанського меча, що висів у Спартака на поясі, і, з зусиллям піднявши його двома руками, подала гладіаторові, сказавши ледь чутно, намагаючись додати своєму голосу твердості:

– Рятуйся, якщо це можливо… а якщо призначено тобі вмерти – помри з мечем у руці!

– Дякую тобі!.. Дякую, моя Валеріє! – сказав Спартак, прийнявши від неї меча. Очі його блищали, він ступив до дверей.

– Прощавай, Спартаку! – вимовила тремтячим голосом жінка, обійнявши гладіатора.

– Прощавай! – відповів він, стиснувши її в обіймах.

Але губи Валерії раптом зблідли, і рудиарій відчув, що її тіло нерухомо повисло в нього на руках, а голова безсило впала на його плече.

– Валеріє!.. Кохана!.. – кричав фракієць уривчастим голосом і з невимовною тривогою вдивлявся в кохану жінку. Обличчя його, що ще донедавна палало гнівом, тепер вкрилося восковою блідістю.

– Що з тобою?… Хай допоможе нам Юнона!.. Валеріє!.. Красуне моя, що з тобою? Будь мужньою! Благаю тебе!

Кинувши на підлогу меча, він підняв кохану, обережно відніс її на ложе й, ставши перед нею на коліна, пестив, підбадьорював, зігрівав її своїм подихом і поцілунками.

Валерія лежала нерухомо, ніби не непритомність, а смерть скувала її. Страшна думка пронизала мозок Спартака. Швидко підхопившись, він вдивлявся в обличчя красуні. Бліда, нерухома, вона була ще прекраснішою. Приклавши руку до її грудей, він відчув, що серце її повільно й слабко б'ється. Зітхнувши з полегшенням, він кинувся до маленьких дверей, що вели в інші покої Валерії, і, піднявши завісу, крикнув кілька разів:

– Софроніє!.. Софроніє!.. Хутчіш сюди!.. Софроніє!

Почувся обережний стукіт у двері, у які він збирався вийти. Спартак прислухався: сильний шум і крики, що долітали зовні, вщухли, але одразу ж пролунав стукіт, і чоловічий голос вимовив:

– Великодушна Валеріє!.. Пані моя!

Як оком змигнути Спартак підняв меча і, злегка прочинивши двері, запитав:

– Що тобі потрібно?

– П'ятдесят вершників… сюди… прискакали… – відповів, затинаючись, старий управитель. Очі в нього, здавалося, готові були вистрибнути з орбіт. При світлі смолоскипа він розглядав Спартака. – Вони кричать… вимагають, щоб їм повернули… їх… вождя… і запевняють, що ти – Спартак!..

– Іди й передай, що за мить я вийду до них.

І фракієць зачинив двері перед самісіньким носом старого, що перетворився на статую від подиву й жаху.

Коли Спартак підходив до дивана, на якому так само нерухомо лежала Валерія, в інші двері увійшла рабиня.

– Ходи принеси есенції, – сказав їй Спартак, – і приведи ще одну рабиню, щоб надати допомогу твоїй пані, вона непритомна.

– О моя найдобріша, о моя бідолашна пані! – застогнала рабиня, сплеснувши руками.

– Швидше! Біжи і не зволікай! – прикрикнув на неї Спартак.

Софронія побігла й незабаром повернулася з двома іншими рабинями. Вони принесли усілякі запашні й міцні есенції. Рабині оточили непритомну Валерію. За кілька хвилин на її блідому обличчі виступив легкий рум'янець, а дихання стало рівнішим і глибшим.

Спартак увесь час стояв нерухомо, схрестивши на грудях руки, і, не відриваючись, дивився на кохану. Побачивши, що до неї повертається життя, він глибоко зітхнув і підняв до неба очі, ніби бажаючи подякувати богам. Потім, відпустивши рабинь, він став на коліна, поцілував білу руку Валерії, що безсило звисала з дивана, піднявся, поцілував довгим поцілунком її чоло і швидко вийшов з конклаву.

В одну мить він добіг до майданчика, де гарцювало п'ятдесят вершників.

– Ну? – запитав він суворо. – Що ви тут робите? Що вам потрібно?

– За наказом начальника Мамілія, – відповідав декуріон, що командував загоном, – ми на відстані йшли за тобою, побоюючись…

– На коней! – крикнув Спартак.

В одну мить всі п'ятдесят вершників, ухопившись лівою рукою за гриви коней, підхопилися на своїх скакунів, вкритих простими синіми чепраками.

Кілька рабів, що залишилися на віллі, переважно старі, з острахом мовчки стояли біля входу. Смолоскипи в їхніх руках освітлювали цю сцену. Спартак повернувся до них і наказав:

– Приведіть мого коня!

Троє чи четверо рабів поспіхом кинулися у сусідні стайні, вивели звідти вороного й підвели до Спартака. Рудиарій хвацько заскочив у сідло і весь загін пустив коней галопом доріжкою, що вела до воріт вілли.

* * *

Спартак усе думав про Валерію, про те, як проливатиме вона сльози, коли опритомніє. Мимовільним, судомним рухом він пришпорив коня, і той мчав, розпустивши по вітру гриву важко дихаючи й роздмухуючи ніздрі.

Образ Валерії невідступно стояв перед Спартаком, він намагався відігнати його, але тоді перед ним виникало личко Постумії, чарівної білявої дівчинки, жвавої, тямущої, яка у всьому, окрім чорних очей, успадкованих від матері, була точною копією батька. Яка вона чарівна! І така лагідна! Така мила! От вона тут, перед ним, весело простягає до нього свої пухкі рученята… І він з сумом думав, що, можливо, ніколи більше не побачить її. І знову втикав шпори в закривавлені боки свого скакуна. Невідомо, що сталося б з конем і вершником, якби, на щастя для них обох, Спартак не подумав про інше: а раптом Валерія так і не прийшла до тями? Або від звістки про його несподіваний від'їзд знову знепритомніла? А може, вона серйозно хвора? А раптом – але це неймовірно, цього не може, не повинно бути – улюблена жінка…

При цій думці він щосили стис коліньми боки коня, смикнув вудила і одразу зупинив шляхетну тварину.

Незабаром Спартака наздогнали його товариші й зупинилися за ним.

– Мені потрібно повернутися на віллу Мессали, – похмуро вимовив Спартак, – а ви їдьте в Лабік.

– Ні!..

– Нізащо! – відповіли в один голос вершники.

– Чому ж? Хто може мені це заборонити?

– Ми! – пролунали голоси.

– Наша любов до тебе! – крикнув хтось.

– Твоя честь! – додав третій.

– Твої клятви! – закричали інші.

– Наша справа, що без тебе загине!

– Обов'язок! Твій обов'язок!

– Але ви не розумієте, клянуся всемогутністю Юпітера, що там залишилася жінка, яку я обожнюю. Може, зараз вона при смерті від горя… і я не можу…

– Якщо – хай не допустять цього боги! – вона померла, ти себе загубиш, а її не врятуєш. Якщо ж твої побоювання марні, для твого і її спокою досить буде послати туди гінця, – сказав декуріон, – і в голосі його пролунала повага до горя Спартака й зворушлива відданість.

– То щоб уникнути небезпеки, я наражатиму на неї іншого? Ні, закликаю у свідки всіх богів Олімпу, ніхто не скаже, що я здатен на таку підлість!

– Я, нічим не ризикуючи, повернуся на віллу Мессали, – голосно й рішуче вимовив один з вершників.

– Яким чином? Хто ти?

– Я один з відданих тобі людей і готовий віддати за тебе життя, – відповідав вершник, під'їхавши на своєму скакуні до Спартака. – Я не ризикую нічим, бо я латинянин, добре знаю ці краї й мову країни. У першій же селянській хатині я перевдягнуся в селянське плаття й попрямую на віллу Валерії Мессали. Перш ніж ти доїдеш до Ноли, я привезу тобі найдетальніші звістки про Валерію.

– Якщо я не помиляюся, – сказав Спартак, – ти вільнонароджений Рутилій.

– Так, – відповів вершник, – я Рутилій. Я радий і пишаюся, Спартак, що після всіх твоїх блискучих перемог ти впізнав мене серед десяти тисяч гладіаторів!

Рутилій був хоробрим і розсудливим юнаком. На нього можна було покластися, тому Спартак поступився проханням своїх вояків і погодився на пропозицію латинянина. Продовжуючи шлях на чолі загону, фракієць незабаром опинився поблизу невеликої вілли. Поки Рутилій перевдягався, Спартак на дощечці, що йому дав власник вілли, написав грецькою ніжного листа Валерії й передав його юнакові. Рутилій пообіцяв віддати листа жінці.

Трохи заспокоївшись, Спартак у супроводі гладіаторів поскакав дорогою, що вела з Тускула в Лабік.

На світанку вони прибули туди, де на них нетерпляче чекав Мамілій з п'ятдесятьма вершниками. Начальник цього загону доповів полководцю, що за минулу добу мешканці були вельми нажахані набігом на Лабік, тому він вважає за потрібне негайно залишити ці місця й вирушати до Аквіна.

Вони скакали весь день і всю наступну ніч і тільки на світанку, майже зовсім загнавши коней, прибули у Алетрій, де Спартак віддав наказ зробити привал і відпочивати весь день.

Наступної ночі він вирушив швидким маршем у Ферентин. Прибув туди вранці, а звідти поспішив у Фрегелли, бо отримав відомості від римських легіонерів, що дезертирували в табір гладіаторів з війська Варинія, про те, що багато мешканців Лабіка приходили до Варинія й розповідали йому про загін гладіаторських вершників, яких вони бачили біля Тускула, і що претор розділив свою кавалерію на два загони, по п'ятсот воїнів у кожному. Один вирушив за ворогом аж до Тускула, а другий ось-ось може з'явитися у Ферентині, аби перепинити шлях гладіаторам і позбавити їх можливості повернутися в аквінський табір.

Спартак одразу ж виїхав з Ферентина і без відпочинку досяг Фрегелл. Звідти опівночі він рушив в Аквін, куди й прибув на світанку.

Увечері приїхав Рутилій і привіз фракійцю втішні звістки про здоров'я Валерії, а також і листа від неї, дуже ніжного, хоча й сповненого докорів, у відповідь на кілька запальних рядків Спартака.

У листі Валерія повідомляла коханого, що вона надсилатиме йому в табір листи через Либедія, старого управителя, і наполегливо просила, аби Спартак відповідав на її листи.

Що ж до Либедія, то він завжди готовий був з радістю виконати будь-яке бажання своєї пані. їздити у табір гладіаторів він погодився з великою охотою, адже відтепер управитель матиме можливість бачити й обіймати своїх синів.

Наступного дня, порадившись з Еномаєм, Борторіксом та іншими начальниками легіонів, Спартак, як це й було вирішено раніше, залишив Аквін і на чолі двадцяти тисяч гладіаторів попрямував у Нолу, куди прибув після п'ятиденного переходу. Іоді описати, з якою радістю двадцять п'ять тисяч гладіаторів, що отаборилися під Нолою, зустріли своїх побратимів.

Упродовж трьох днів весь табір співав і веселився. Рада військових керівників вирішила залишити тут армію гладіаторів на зимівлю, знаючи, що з настанням холодів, дощів і снігопаду можна не побоюватися Варинія, навіть якби його військо збільшилось і зміцнилось після поразки під Аквіном. Гладіатори також розуміли, що про похід на Рим годі й мріяти. Навіть коли Рим зазнав цілковитого занепаду, а карфагеняни діяли за сприятливіших умов, аніж гладіатори нині, сам Ганнібал нічого не міг удіяти. А Ганнібала, цього славетного полководця, Спартак ставив на щабель вище за Кіра й Александра Македонського.

Гладіатори залишили колишній табір і розбили новий, просторіший, з глибокими ровами й високим частоколом.

Щодня до табору прибували нові групи гладіаторів, і військо вже нараховувало п'ятдесят тисяч. Спартак сформував з них десять легіонів, по п'ять тисяч воїнів у кожному поділивши свою армію у такий спосіб: два перших легіони, що складалися з германців і підлеглих Вільміра й Мероведа, утворили перший корпус під керівництвом Еномая. Третій, четвертий, п'ятий і шостий легіони, до складу яких входили галли, підлеглі Арторікса, Борторікса, Арвінія і Брезовіра, утворили другий корпус, і на чолі його був поставлений Крікс. Сьомий легіон, що складався із греків, очолював хоробрий Фессалоній, родом з Епіра. Начальником восьмого корпуса, що складався із гладіаторів і пастухів-самнітів, був призначений латинянин Рутилій. У восьмому й дев'ятому легіонах були зібрані фракійці, і командування над ними Спартак доручив двом начальникам, їхнім співвітчизникам, що вирізнялися мужністю, силою волі, освіченістю й гострим розумом. Один з них, начальник дев'ятого корпуса, п'ятдесятилітній Мессембрій, був безмежно відданий Спартаку Десятий легіон очолював юний Артак, якого фракійці вважали найхоробрішим гладіатором після Спартака. Останні чотири легіони утворили третій корпус під керуванням Граніка, родом з Іллірії. Цей тридцятип'ятирічний іллірієць, високий, смаглявий і чорноволосий красень, завжди був серйозний, спокійний, мовчазний і користувався славою найсильнішого з десяти тисяч гладіаторів равеннських шкіл.

Вершників, яких було близько трьох тисяч, Спартак розбив на шість загонів. Командування ними він доручив Мамілію. Верховним воєначальником під одноголосні захоплені вигуки п'ятдесяти трьох тисяч гладіаторів був знову обраний Спартак, що довів свою доблесть і мистецтво полководця.

При спорудженні нового табору гладіатори потай від Спартака розбили для нього намет, гідний вождя. Цього урочистого для повсталих дня вирішено було влаштувати в наметі ушанування Спартака. На святі мали бути присутніми десять начальників легіонів, три помічники ватажка й начальник вершників. Частування планувалося скромне, аби не викликати невдоволення Спартака, який ще з юності був помірний у їжі й напоях і дотепер цурався розкоші гучних бенкетів і засуджував пияцтво.

Наприкінці трапези піднявся Рутилій, тримаючи в руці чашу пінистого цекубського вина. Закликаючи товаришів підняти і свої чаші, він голосно вигукнув:

– За волю рабів, за перемогу пригноблених, за хороброго і непереможного імператора – нашого Спартака!

І він осушив чашу під оплески й вигуки товаришів. Лише Спартак ледь пригубив зі своєї чаші й голосно мовив:

– На честь Юпітера Визволителя! За чисту невинну богиню Волі! Хай зверне вона на нас свої божественні очі, хай освітить і заступиться за нас. Нехай буде вона нашою заступницею перед усіма богами, що живуть на Олімпі!

Хоча галли й германці не вірили ні в Юпітера, ані в інших грецьких і римських богів, вони все ж осушили свої чаші. Еномай вимовив тост, просячи про допомогу Одіна, а Крікс – благовоління Геза до війська й святої справи гладіаторів.

Нарешті уродженець Епіра, Фессалоній, що був епікурійцем і не вірив у жодних богів, підвівся і мовив:

– Я ставлюся до ваших вірувань з повагою… і заздрю вам… Але не поділяю їх, адже боги – це вигадка, породжена страхом, – так говорить учення божественного Епікура. Коли нас осягають великі негоди, чом не вдатися до віри у надприродну силу й черпати в цій вірі бадьорість і розраду!.. Але коли ви переконаєтеся, що природа сама все творить і знищує, користуючись тільки власними силами, не завжди нам відомими, то хіба можливо вірити в так званих богів? Дозвольте ж мені, друзі, вознести славу нашій святій справі, згідно з моїми уявленнями й переконаннями.

І, помовчавши хвильку, він додав:

– За співдружність душ, за безстрашність сердець, за міць мечів у таборі гладіаторів!

Усі приєдналися до тосту епікурійця й осушили свої чаші. Потім знову сіли, продовжуючи веселу, жваву бесіду.

Коли ж друзі Спартака попрощалися з ним, сонце вже хилилося до заходу. Спартак, провівши своїх гостей, ще довго стояв біля входу в намет. Він окинув поглядом величезний табір гладіаторів і замилувався заходом. У голові його роїлися різні думки: про могутність чарівного слова «воля», що менш ніж за один рік підняло п'ятдесят тисяч пригноблених, позбавлених усіх прав, майбутнього і надії. Слово «воля» підняло їх, зробило найкращими солдатами на світі, вселило в їхні душі хоробрість, самовідданість… І він думав про чудову, магічну властивість цього слова – воно перетворило його, бідного, мерзенного гладіатора на відважного, грізного для ворогів ватажка доблесного війська. Воно так загартувало його волю, що він зміг перемогти в собі всі пристрасті, навіть те шляхетне й велике почуття, що з'єднувало його з Валерією – він любив її в тисячу разів більше, ніж самого себе, але найдужче – ту святу справу, якій присвятив усе своє життя.