Текст книги "Спартак"

Віддавшись таким міркуванням, вождь гладіаторів відчув, що серце його ниє від незвичної туги, стійкий, непохитний воїн упав духом. Він думав про те, що, можливо, більше ніколи не побачить Валерію та Постумію… У нього якось дивно стислося горло, і, провівши рукою по очах, він помітив, що вони змокріли від сліз. Розсердившись на себе за таку слабкість, він отямився і пошвидкував у напрямку до найближчого квесторія. Він перетнув квесторій і вирушив у велику й пустельну частину табору, осторонь Преторія, квесторія і форуму: це місце, що тяглося до декуманських воріт, призначалося для наметів союзників і випадкових підкріплень.

У великому таборі під Нолою на цьому місці споруджувалися намети для гладіаторів і рабів, що втекли від своїх панів у табір повстанців, – тут вони жили, поки їх не зараховували до одного з маніпулів. Тут був і намет Евтибіди. А в іншому наметі мешкали під постійною охороною шість лікторів, узятих у полон під Аквіном.

Тут Спартак довго ходив туди-сюди швидким кроком, ніби його підганяла внутрішня тривога. Він голосно зітхав. З грудей його виривалися стогони, подібні до глухого гарчання звіра. Здавалося, від цієї прогулянки йому легшало, і помалу він приходив до тями. Хода його стала рівнішою, спокійнішою, він поринув у інші, не такі похмурі думки.

Раптом до Спартака долинули звуки нерозбірливих слів. Хтось упівголоса розмовляв в одному з наметів, призначених для рабів і гладіаторів, які щодня прибували у табір. У тиші слова чулися чіткіше і привернули увагу Спартака. Вождь гладіаторів зупинився поблизу цього намету і почув, як хтось різким, сильним голосом вимовив чудовою латиною:

– Ти правий, Симпліціане, ганебна й незаслужена доля, на яку ми приречені. Але хіба ми винні? Хіба ми не билися хоробро, нехтуючи небезпекою, щоб урятувати претора Варинія від лютих ударів Спартака?… Він перекинув тебе… А я був поранений… Ми потрапили в полон, нас подужало безліч ворогів! Що могли ми зробити? Якщо великі боги залишили римлян і допустили ганебну їхню втечу від гладіаторів, тоді як досі вони охороняли славних римських орлів від усіх випробувань долі, то що могли, що можемо зробити ми, звичайні смертні?

– Будь обережний, думай про те, що і як ти говориш, Оттацилію, – тихо сказав хтось хрипким настраханим голосом, – тебе може почути вартовий, і нам через твою необережність буде непереливки.

– Ох, та замовкни ти нарешті! – відповів йому хтось суворо, але це не був голос попереднього мовця. – Мовчи, Меммію, забудь свій ганебний страх.

– Крім того, – додав той, кого назвали Оттацилієм, – вартовий ні слова не розуміє латинською… Це грубий варвар-галл. Я думаю, він навіть своєї мови не знає…

– Не те ти кажеш, – суворо увірвав його останній з трьох співрозмовників. – Якщо навіть цей ниций гладіатор розуміє нашу мову, що ж, по-твоєму, ми не сміємо говорити так, як це личить римським громадянам? Що за підле боягузтво! Присягаюсь Кастором і Поллуксом, заступниками Рима, які за нас боролися проти латинян на Регильському озері, хіба ти щонайменше п'ятдесят разів не стояв віч-на-віч зі смертю на полі бою? Хіба для тебе не краще було б померти, аніж пережити таку ганьбу – прямувати за мерзенним гладіатором?

Спартак наблизився до намету, в якому, як він зрозумів, перебували під вартою шість полонених лікторів Публія Варинія.

– Ох, клянуся дванадцятьма богами! Клянуся Юпітером Визволителем! Клянуся Марсом, заступником народу Квірина, – знову почувся голос ліктора Симпліціана, – я ніколи не думав, що мені в шістдесят два роки доведеться стати співучасником такої ганьби! Коли мені було лише шістнадцять років, я боровся під керівництвом консула Луція Цецилія Метелли, переможця далматів. Потім я боровся в Африці проти Югурти, спершу під керівництвом Квінта Цецилія Метелли Нумідійського, а потім славного Гая Марія; я брав участь у боях і розгромі тевтонів і кимврів, ішов за тріумфальною колісницею непереможного уродженця Арпіна… Невже я повинен тепер слухатися гладіатора, якого я на власні очі бачив на арені цирку учасником ганебного видовища? Ні, клянуся всіма богами, це над мої сили… занадто жорстокий жереб… Я не можу підкоритися долі… не можу перенести…

У голосі ліктора чувся такий глибокий розпач, що Спартак був майже розчулений. Він вважав, що в горі старого й невідомого солдата було стільки гідності, шляхетної гордості, така сувора велич, які заслуговували й викликали співчуття й повагу.

– Ну й що ж? Що ти хочеш і що можеш зробити проти волі богів? – запитав Симпліціана ліктор Отгацилій. – Доведеться тобі, як і нам, змиритися з незаслуженим нещастям і ганьбою, посланими долею…

– Клянуся всіма богами неба й пекла, – гордо відповів Симпліціан, – я не схилю шляхетного чола римлянина перед такою нестерпною ганьбою й не підкорюся несправедливій долі! Я римлянин, і смерть позбавить мене від учинків, невартих того, кому боги дали щастя народитися на берегах Тибру…

І з намету до Спартака долинули крики. Це кричали п'ять лікторів:

– О, що ти зробив?

– Нещасний Симпліціан!

– Так, це справжній римлянин!

– Допоможіть, допоможіть йому!

– На допомогу, на допомогу!

– Підніми його! Берися з цього боку!

– Поклади тут!

В одну мить Спартак обійшов навколо намету й опинився біля його входу, куди вже збіглися гладіатори з сусіднього намету.

– Пропустіть мене! – крикнув фракієць.

Гладіатори з повагою розступилися й дали дорогу своєму ватажкові, перед очима якого постало жахливе видовище. Старий Симпліціан лежав на купі соломи, його оточували й підтримували інші п'ять лікторів. Біла туніка його була розірвана й закривавлена. Кров лилася із глибокої рани. Один з лікторів підняв із землі й тримав у руці тонкий і гострий кинджал – його Симпліціан із силою застромив собі у груди по руків'я.

Кров текла з рани безперервним струменем, а засмаглим обличчям безстрашного старого ліктора швидко розливалася смертельна блідість. Але жоден м'яз не ворухнувся на цьому суворому, спокійному обличчі, жоден рух не викривав каяття чи мук.

– Що ти накоїв, мужній старий! – сказав помираючому Спартак. – Чому не попросив, аби я позбавив тебе обов'язку іти поперед мене з фасціями, якщо тобі це було так важко?… Сильний завжди зрозуміє сильного, я зрозумів би тебе й…

– Раби не можуть зрозуміти вільних, – урочисто вимовив слабким голосом помираючий.

Спартак похитав головою і, гірко посміхнувшись, сказав співчутливо:

– О душе, народжена великою, але здрібніла від забобонів і пихи, у яких ти був вихований… Хто ж встановив на землі два різновиди людей, розділив їх на рабів і вільних? До завоювання Фракії хіба я не був вільним, а хіба ти не став би таким же рабом, як я, після поразки при Аквіні?

– Варваре… ти не розумієш, що безсмертні боги… дали римлянам владу над всіма народами… не затьмарюй мої останні хвилини своєю присутністю…

І Симпліціан обома руками відхилив своїх товаришів, які намагалися перев'язати його рану шматками, відірваними від тунік.

– Марно… – вимовив він, задихаючись від передсмертного хрипу. – Удар був… точно розрахований… а якби мене спіткала невдача, завтра я повторив би… Римський ліктор… який ішов попереду Марія й Сулли… не ганьбитиме… свої фасції… прямуючи попереду гладіатора… даремно…

Він упав, відкинувши назад голову, і випустив дух.

– Ох, старий дурень, – вимовив напівголосно один із гладіаторів.

– Ні, він старець, гідний поваги, – суворо мовив Спартак. – Він великої душі людина і своєю смертю міг би довести, що народ, серед якого є подібні йому, справді має право панувати над світом!

Розділ 15
Спартак ущент розбиває ще одного претора й переборює великі спокуси

Перебіг подій у Кампаньї після розгрому претора Публія Варинія під Аквіном трохи налякав пихатих переможців Африки й Азії, і, попри турботи, пов'язані з веденням війни проти Мітрідата й Серторія, Рим почав серйозно й насторожено стежити за повстанням гладіаторів. П'ятдесят тисяч озброєних гладіаторів на чолі з людиною, яку всі, щоправда, червоніючи від сорому, були змушені визнати хоробрим, доблесним і навіть певною мірою досвідченим полководцем, були повновладними господарями провінції Кампаньї. П'ятдесят тисяч озброєних гладіаторів, що загрожували підступам до Рима – Самнія і Латія, – були досить серйозною силою. Надалі боротьбу з ними не можна було вважати справою незначною і ставитися до неї з неприпустимим легкодумством. Тож римський сенат одноголосно довірив керування провінцією Сицилія й придушення ганебного повстання гладіаторів патрицієві Гаю Анфідію Орестові замість претора Публія Варинія.

Гай Анфідій Орест, чоловік років сорока п'яти, досвідчений у військовій справі, багато років був трибуном, три роки квестором і під час диктатури Сулли вже обирався претором. Його хоробрість, розум і кмітливість здобули йому широку популярність і прихильність як серед плебеїв, так і в сенаті.

У перші місяці 681 року Гай Анфідій Орест, за згодою нових консулів Теренція Варрона Лукулла й Гая Кассія Вару, зібрав сильне військо, що складалося із трьох легіонів: в одному були римляни, в другому тільки італійці, у третьому союзники – далмати й іллірійці. Чисельність цих трьох легіонів сягала двадцяти тисяч воїнів. До них претор приєднав десять тисяч солдатів, що врятувалися після поразки під Аквіном, і тепер він мав тридцятитисячну армію. Навчанням війська він і зайнявся в Лати. Навесні він сподівався розбити Спартака.

З настанням весни одночасно рушили війська римлян і гладіаторів – одне з Латія, друге з Кампаньї, щоб зросити людською кров'ю зелені поля Італії.

– Претор Анфідій Орест виступив з Норби й пішов Аппієвим шляхом до Фунді. Він розвідав, що назустріч йому Доміцієвим шляхом з Літерна просувається Спартак.

Тоді претор отаборився у Фунді і зайняв позиції, що давали йому можливість одразу ввести в бій свою шеститисячну кавалерію.

Через кілька днів Спартак був у Формії й отаборився на двох пагорбах, зайнявши Аппієвий шлях. Потім зі своїми трьомастами вершниками він наблизився до ворожого табору, щоб вивчити позиції і з'ясувати наміри ворога.

Але досвідчений претор Анфідій Орест одразу ж напав на нього, пустивши у хід свою грізну кавалерію. Після короткої сутички, у якій гладіатори втратили близько сотні людей, Спартак змушений був відступити до Формій, де вирішив зачекати на ворога. Він вважав, що претор, натхнений легким успіхом, спробує ще раз напасти на гладіаторів. Однак Спартак дарма втратив п'ятнадцять днів. Анфідія не так легко було затягти у пастку.

Тоді Спартак удався до таких військових хитрощів, які спадають на думку тільки видатним полководцям. З настанням ночі він у цілковитій тиші вийшов з вісьмома легіонами з табору, залишивши там Еномая з двома легіонами й кавалерією. Усю ніч Спартак ішов уздовж берега й брав у заручники всіх селян, що траплялися йому на шляху, будь-якої статі й віку, щоб поголос про його просування не дійшов до ворога. Швидким маршем він пересік ліс, що й нині оточує Таррацину, розпитуючи про дорогу дроворубів і вуглярів, й отаборився на узліссі, у тилу ворога.

Орест дуже здивувався, довідавшись, що його зуміли обійти, але, діючи розсудливо й обережно, він усіляко стримував запал своїх легіонерів, які рвалися в бій.

Упродовж восьми днів Спартак марно викликав на бій ворога: той стояв на місці й не приховував, що не бажає боротися у невигідних для нього умовах. Тоді винахідливий ватажок гладіаторів вирішив скористатися зручними умовами місцевості…

Одного чудового дня Анфідій Орест, на превеликий подив і чималу прикрість, довідався від своїх розвідників, що, крім табору в лісі під Таррациною, гладіатори розкинули ще один табір у добре укріпленому місці між Фунді й Інтерамною і ще один – між Фунді й Піверном, зайнявши ключові позиції надАппієвим шляхом.

І справді, за кілька нічних переходів Спартак перекинув чотири легіони під командуванням Граніка з Інтерамни, наказав їм отаборитися на узвишші й обнести табір високим частоколом, оточити широким ровом. Два дні й дві ночі цю роботу старанно виконували двадцять тисяч гладіаторів. Одночасно Крікс із двома своїми легіонами став табором між Фунді й Піверном.

У такий спосіб Спартак повністю оточив табір Анфідія Ореста й примусив претора або прийняти бій, або через вісім днів здатися на милість ворогові через нестачу їжі.

Претор потрапив у пастку. Така ситуація змушувала його напасти на один з таборів гладіаторів, аби вийти зі скрутного становища. Він не мав жодного шансу перемогти ворога. Йому було відомо, що доведеться мати справу ще з трьома частинами ворожого війська. Хай який короткочасний був опір легіонів Крікса й Граніка, у будь-якому разі він протривав би не менше трьох годин. А за три години Крікс прийшов би на допомогу Грані ку або Грані к – Кріксу Спартак тоді кинувся б на тил претора. Потім до місця бою підійде Еномай, і римське військо буде розгромлено.

Сумний і стурбований Орест дні й ночі думав і не знаходив виходу з такого вкрай небезпечного становища. І нарешті претор вирішив вдатися до обману, звернувшись до жерців. По всьому римському табору було оголошено про великі жертвоприношення Юпітерові, Марсові й Квіріну, аби вони надихнули авгурів, а ті своїми віщуваннями навчили б, як урятувати римське військо від поразки.

Праворуч від Преторії в римському таборі було місце, призначене для жертвоприношень. Там стояв жертовник – земляна брила круглої форми з поглибленням зверху, де запалювали вогонь. З одного боку в жертовнику був отвір, у який мало стікати вино, а навколо височіли патички, прикрашені фестонами. Сюди зійшлися жерці трьох божеств: Юпітера, Марса й Квіріна. На всіх жерцях були довгі плащі з білої шерстяної тканини, скріпленої на шиї шпилькою. На голові в них були гостроверхі шапки також із білої шерстяної тканини.

За жерцями стояли авгури у жрецькому вбранні. У руках вони тримали гачкуватий авгурський посох, подібний до пастуших ціпків. Далі йшли два помічники жерця. Один приводив крупних тварин до жертовника, другий заколював дрібні жертви й випускав з них кров. За ними прямували нижчі служителі, які несли дерев'яний молоток. Ним мали спершу оглушити бика. Ще вони несли жертовний пиріг, срібну скриньку з пахощами, де зберігався фіміам, амфору з вином і чашу. Тільки потім ішов курчатник, охоронець священних курей, котрий ніс у клітці жертовних птахів. Хід замикали флейтисти, що супроводжували музикою спів під час жертвоприношень.

За жертовною процесією йшло все римське військо, за винятком вартових. Коли вся юрба на чолі із претором Гаєм Анфідієм Орестом розташувалася навколо жертовника, жерці почали обряд.

По завершенню всіх обрядів нутрощі жертовних тварин передали авгурам, які серйозно і поважно взялися пророкувати майбутнє. І лише за півтори години авгури оголосили, що знамення, відповідно до їхніх спостережень над нутрощами тварин, сприятливі для римлян: вони не побачили жодної цятки, яку можна було б розтлумачити як поганий знак.

Нарешті дійшла черга до годівлі священних курей. Мабуть, їх довго морили голодом, бо, щойно кинули зерно, вони відразу зачали жадібно дзьобати його під гучні радісні оплески солдатів – гарний апетит курей був ознакою високого заступництва Юпітера, Марса й Квіріна, готових допомогти римському війську.

Ці сприятливі віщування вселили хоробрість у душі римлян. Припинилися скарги й прокльони, зміцнилася дисципліна й віра у полководця. Анфідій Орест не проминув скористатися цим підйомом настрою своїх солдатів, щоб здійснити задуманий ним план і з найменшими втратами вийти зі скрутного становища.

Наступного дня п'ять дезертирів з римського табору з'явилися до Спартака. Коли їх привели до ватажка гладіаторів, усі вони, кожний на свій лад, розповіли йому те саме: претор має намір таємно вийти з табору в цю ніч, напасти на гладіаторів, що розташувалися біля Формій, розбити їх, а потім швидким маршем рушити в напрямку Кал з метою сховатися за стінами Капуї. Дезертири пояснювали свою втечу з римського табору тим, що не хотіли йти на неминучу загибель, бо на перемогу вони не могли сподіватися. Вони стверджували, що план Ореста не може увінчатися успіхом, бо Спартак, оточивши римські легіони, поставив їх у безвихідь.

Спартак уважно вислухав дезертирів, ставлячи їм різні запитання, вдивляючись у їхні обличчя своїми блакитними очима, суворими й допитливими. Пронизливий погляд Спартака, немов гострий клинок, примушував дезертирів ніяковіти і плутатися у своїх відповідях. Після тривалого мовчання, під час якого фракієць поринув у глибокі роздуми, він підняв голову і вимовив, ніби сам до себе:

– Розумію… так, так і є…

Потім, звернувшись до одного з контуберналів, додав:

– Флавію, відведи їх у намет і накажи варті пильнувати їх.

Контубернал повів дезертирів.

Спартак мовчки постояв кілька хвилин, потім покликав начальника легіону Артака, відвів його убік і сказав:

– Ці дезертири – шпигуни…

– Та ну! – здивовано вигукнув молодий фракієць.

– Вони підіслані сюди Анфідієм Орестом, щоб увести мене в оману.

– Невже?

– Він хоче, аби я повірив у вигадки дезертирів, у той час як він сам вчинить навпаки.

– А як саме?

– От як: природніше й логічніше не тільки для Ореста, але й для будь-кого, хто б опинився в його становищі, було б спробувати прорвати наш фронт з боку Рима, а не з боку Капуї. Після того, як він прорветься через наші мечі і сховається у Капуї, нам буде відкритий шлях у Латій, яким ми вільно можемо пройти до самих воріт Рима. Він повинен рушити до Рима, щоб захистити його від нас. Рим – його база, і якщо Рим буде в нього в тилу, він навіть із військом меншої чисельності, ніж нині, буде для нас серйозною загрозою. Бо саме з цього боку він наважиться на відчайдушну спробу а не з боку Формій, як він намагався мене переконати через підісланих дезертирів.

– Клянуся Меркурієм, ти правильно розсудив.

– Тому ввечері ми залишимо наш табір і вирушимо по той бік Аппієвого шляху. Там ми отаборимося у безпечному місці, а завдяки цьому маневру наблизимося до Крікса, до якого, якщо я не помиляюся, завтра вранці римляни спрямують свої основні сили. Еномай сьогодні ввечері залишить свій табір поблизу Формій і просунеться ближче до ворожого.

– У такий спосіб ти ще тугіше затягнеш зашморг на шиї ворога, – вигукнув зі щирим замилуванням молодий фракієць, який нарешті зрозумів весь план полководця, – і…

– І, – увірвав його Спартак, – яким би шляхом він не пішов, я займу таку позицію, що забезпечить мені перемогу. Бо, якщо претор поведе свої легіони проти Еномая, він підійде ближче до Фунді, тож і до нас, а ми зможемо відразу надати допомогу германським легіонам.

Він покликав до себе трьох контуберналів, наказавши їм скакати щодуху в табір Еномая і передати йому розпорядження наблизитися на шість-сім миль до Фунді. Крім того, контубернали мали попередити Крікса про можливість ворожого нападу на нього.

Гінці Спартака прибули до Еномая надвечір, і через дві години після їхнього прибуття війська германця з тритисячним авангардом вершників рушили в напрямку Фунді. Опівночі Еномай велів своїм легіонам зупинитися біля зарослого ожиною пагорбом і розбити табір. Попри дрібний дощ, що проймав до кісток, германець наказав і першим подав приклад рити рови і ставити частокіл для нового табору.

Усе відбулося саме так, як передбачав фракієць. На світанку вартові перед табором Крікса – деякі з них стояли майже на Аппієвому шляху – повідомили про наближення ворога.

Два легіони – третій і четвертий, у повній бойовій готовності – Крікс вивів з табору й вишикував у бойовому порядку, наказавши пращникам швидко виступити вперед і метати в римлян дротики й камені. Щойно були випущені перші дротики, Орест повів свої легіони в наступ.

Легка римська піхота, пустивши кілька дротиків, негайно ж відступила до головної лінії, звільнивши місце кавалеристам, які з нестримним натиском кинулися на ворожих пращників. Крікс негайно ж наказав сурмити збір, але піхота не могла швидко відступити, і римська кавалерія наздогнала ворогів, вносячи в їхні ряди безлад і паніку. Гладіатори зазнали чималих втрат. В одну мить було вбито більш як чотириста воїнів. На щастя, широкий струмок перепинив шлях римлянам, і гладіатори сховалися на протилежному березі.

Крікс скомандував першому легіону рушати до струмка, на березі якого стояла римська кавалерія. На римлян полетіла хмара дротиків, і вони були змушені безладно відступити.

Орест відкликав кавалерію і стрімко спрямував свої легіони проти легіонів Крікса – йому необхідна була швидка перемога, бо кожні зайві чверть години давали можливість ворогам привести підкріплення, а це неминуча загибель.

Тому римляни кинулися на гладіаторів. Гладіаторів же надихали приклад і слова мужнього Арторікса й надзвичайна хоробрість Крікса, котрий, борючись у перших рядах, вражав ворога кожним ударом меча. Гладіатори протиставили натиску римлян свою відвагу. Цей бій був надзвичайно кровопролитним.

Чи встигне Спартак за півгодини приспіти на допомогу? Цього Крікс не знав, тому він велів Борторіксу відступати, зберігаючи порядок і продовжуючи боротися. Такий самий наказ він дав третьому легіону.

Хоча гладіатори й виявили небачену хоробрість, відступ усе ж був не зовсім організованим. Під потужним натиском римлян гладіатори хотіли відійти в табір під прикриттям двох когорт, якими довелося пожертвувати заради порятунку решти війська.

Ця тисяча галлів виявила чудеса хоробрості, вони помирали з усмішками на устах. Щоб урятувати решту від неминучої смерті, гладіатори, що повернулися в табір, піднялися на частокіл і почали метати дротики й камені в римлян у такій кількості, що ті змушені були відступити й припинити бій.

Тоді Орест подав знак сурмити збір і, намагаючись упорядкувати свої легіони, які також потерпали від жорстокого майже двогодинного бою, наказав їм іти до Піверна. Він вітав себе за застосовану ним військову хитрість і вважав, що цей маневр змусить Спартака відійти від Таррацини й наблизитися до Формій.

Але не встиг ще авангард римського війська пройти дві милі Аппієвим шляхом, як пращники з легіонів Спартака напали на лівий фланг легіонів претора, які рухалися у напрямку до Піверна й Рима.

Орест занепав духом. Та все ж наказав своїм військам зупинитися, кинув частину кавалерії проти пращників Спартака й одночасно вишикував чотири свої легіони в такий спосіб, щоб вони були повернені фронтом до Спартака, а два інших опиралися на тил перших, аби бути готовими відбити атаку Крікса, бо Орест розумів, що той знову зробить таку спробу.

І справді, щойно п'ятий і шостий легіони гладіаторів вступили у бій з римлянами, Крікс вишикував свої вельми поріділі легіони (гладіатори мали великі втрати, багато було поранених і вбитих), вийшов зі свого табору й атакував легіони претора.

Бій був жорстоким і кровопролитним. Він тривав близько півгодини, але жодній зі сторін не вдалося домогтися переваги. Раптом на вершинах пагорбів з'явився авангард війська Еномая. Побачивши бій внизу в долині, легіони Еномая з голосними окриками «барра» кинулися на римлян. Ті, оточені з трьох боків, ледве стримували натиск гладіаторів. Незабаром їм довелося відступати у напрямку до Піверна.

Гладіатори кинулися навздогін. Бій був жорстоким: понад сім тисяч було вбито й близько чотирьох тисяч взято в полон. Лише кавалерія майже вся вціліла після бою й сховалася в Піверні, куди за ніч зійшлися виснажені залишки розбитих легіонів. Втрати гладіаторів були теж великі – понад дві тисячі вбитих і стільки ж поранених.

На світанку наступного дня, коли гладіатори ховали полеглих у бої товаришів, претор Анфідій Орест з рештками свого війська стрімко відступив до Норби.

Так закінчився щойно розпочатий другий похід римлян проти Спартака. Ватажок гладіаторів здобув слави грізного полководця. Його ім'я примушувало римлян тремтіти, а сенат – серйозно замислитися.

Через кілька днів після бою біля Фунді Спартак зібрав на військову раду начальників гладіаторів, на якому вони одноголосно визнали, що безглуздо виступати проти Рима – там кожен мешканець був солдатом, і за кілька днів Рим міг зібрати армію чисельністю сто десять тисяч воїнів. Вирішили прямувати у Самній, а звідти в Апулію, пройти через ці області, де гладіаторам тепер ніщо не загрожувало, аби зібрати там всіх рабів, що повстали проти своїх гнобителів.

Здійснюючи цей план, Спартак на чолі свого війська безперешкодно пройшов через Бовіан, вступив у Самній і звідти короткими денними переходами попрямував у Апулію.

Тим часом чутки про поразку претора Ореста під Фунді нажахали усіх мешканців Рима. Сенат, зібравшись на секретне засідання, почав обговорювати питання про те, як покінчити із цим повстанням, що спочатку виглядало сміховинним заколотом, а насправді перетворилося на серйозну війну, що зганьбила римське військо.

Яким було рішення сенаторів, залишилося таємницею, відомо було лише те, що вночі того дня, коли відбулося засідання, консул Марк Теренцій Варрон Лукулл у супроводі деяких слуг, без знаків розрізнення й лікторів, як приватна особа, виїхав верхи через Есквілинські ворота й поскакав Пренестинським шляхом.

Через місяць після бою під Фунді Спартак зі своїм військом розташувався біля Венусія і зайнявся навчанням двох легіонів, один із яких складався з фракійців, а другий – з галлів. Понад десять тисяч рабів цих двох національностей зібралося за місяць із апулійських міст у таборі гладіаторів. Близько полудня Спартаку доповіли про прибуття в табір посла римського сенату.

– О, клянуся блискавками Юпітера! – вигукнув Спартак, і очі його засяяли радістю. – Невже так низько впала латинська гордовитість, що римський сенат зважився почати переговори з мерзенним гладіатором?

А за мить додав:

– О, клянуся великими богами Олімпу, мабуть, я таки зробив у своєму житті чимало важливих і доблесних справ, якщо вони вдостоїли мене такої честі й дали змогу відчути таке задоволення!

І він накинув на плечі свій плащ темного кольору – імператорські атрибути він надягав тільки в урочисті дні, щоб зробити приємність своїм легіонам.

– А тепер накажіть привести сюди цього римського посла.

Посол прибув на преторський майданчик у супроводі чотирьох своїх слуг. Відповідно до звичаю, на очах у них були пов'язки, за ними йшли гладіатори, що вказували їм шлях.

– Тепер, римлянине, ти перебуваєш на території нашого табору, перед нашим вождем, – сказав декан, звертаючись до людини, що називала себе послом.

– Привіт тобі, Спартаку, – упевнено вимовив римлянин. Він зробив привітальний жест, сповнений достоїнства й спрямований у той бік, куди він був звернений обличчям й де, як він припускав, перебував Спартак.

– Привіт і тобі, – відповів Спартак.

– Мені треба з тобою поговорити віч-на-віч, – додав посол.

– Ми залишимося з тобою наодинці, – відповів Спартак. І, звернувшись до декана й солдатів, які супроводжували п'ятьох римлян, сказав:

– Відведіть їх у сусідній намет, зніміть пов'язки з очей і нагодуйте.

Коли декан, гладіатори й супутники посла вийшли, Спартак підійшов до римлянина, розв'язав пов'язку з очей і, вказуючи рукою на дерев'яну лаву, вимовив:

– Сідай, ти можеш тепер безперешкодно розглядати й вивчати табір мерзенних і ницих гладіаторів.

Спартак теж сів. Він не зводив очей з присланого римського патриція. Про те, що це був патрицій, свідчила його облямована пурпуровою смугою ангустиклава.

Щойно фракієць зняв з очей посла пов'язку, він заходився уважно розглядати ватажка гладіаторів.

Обидва мовчали, роздивляючись один одного. Спартак заговорив першим:

– Сідай же. Щоправда, ця лава нітрохи не схожа на курульне крісло, до якого ти звик, але сидіти на ній тобі буде зручніше, ніж стояти.

– Дякую тобі від щирого серця, о Спартаку, за твою люб'язність, – відповів патрицій, сідаючи напроти гладіатора.

Римлянин розглядав величезний табір, що постав перед його очима. З висоти Преторія табір був весь як на долоні. Посол не міг стримати вигуку здивування й захоплення.

– Клянуся дванадцятьма богами Згоди, я ніколи ще не бачив такого табору.

Тільки табір Гая Марія під Акве Секстіле, можливо, міг до нього дорівнятися!

– О, – відповів з гіркою іронією Спартак, – це був римський табір, а ми лише не варті уваги гладіатори.

– Я прийшов до тебе не для того, щоб сваритися. Не для того, щоб ображати тебе й вислухувати від тебе образи, – з гідністю відповів римлянин. – Залиш, о Спартаку іронію, я справді вражений.

І він замовк. Довго очима досвідченого, старого солдата розглядав він облаштування табору. Потім, повернувшись до Спартака, сказав:

– Клянуся Геркулесом, Спартаку, ти не був народжений для того, щоб бути гладіатором.

– Ні я, ні шістдесят тисяч знедолених, що перебувають у цьому таборі, ні мільйони рівних вам людей, яких ви силоміць перетворили на рабів, не були народжені, щоб стати рабами собі подібних.

– Раби були завжди, – відповів посол і, ніби на знак співчуття, похитав головою, – відтоді як людина підняла меча, щоб зарізати свого ближнього. Людина людині звір за своєю природою, за своїм характером. Вір мені, Спартаку твої мрії– рожеві марення шляхетної душі: такий закон людської природи. Повинні існувати вільні й раби, так було й так буде завжди.

– Ні, не завжди існував цей ганебний поділ, – з запалом вимовив Спартак. – Він почався з того дня, коли земля перестала приносити плоди своїм мешканцям, відтоді, коли хлібороб перестав обробляти землю, на якій народився і яка повинна була годувати його, відтоді, коли справедливість, що жила серед селян, покинула поля, цей свій останній притулок, і вийшла на Олімп. Саме тоді й виникли непомірні апетити, нестримні пристрасті, розкіш, війни, винищування…

– Ти хочеш повернути людей у їхній первісний стан. І ти сподіваєшся, що зможеш досягти цього?

Спартак мовчав. Він був вражений, він вжахнувся від цього страшного у своїй простоті запитання, що ніби розкрило йому нездійсненність його шляхетних мрій. Патрицій продовжував:

– Якби до тебе приєднався навіть всемогутній римський сенат, і тоді не перемогла б задумана тобою справа. Тільки богам дано змінити людську природу.

– Але якщо, – заперечив Спартак після кількох хвилин роздумів, – на землі неминуче існування багатих і бідних, то хіба також неминуче й існування рабства? Хіба необхідно, щоб переможці втішалися й раділи, побачивши, як нещасні гладіатори винищують один одного? Невже цей кровожерливий і жорстокий тваринний інстинкт є невід'ємною властивістю людської природи, хіба він необхідний елемент людського щастя?

Тепер замовк і римлянин. Він був вражений справедливістю запитань гладіатора. Схиливши голову на груди, він поринув у глибокі роздуми.