Текст книги "Спартак"

– Це вона, – ледь чутно сказав Аскубар.

– Так… на ній панцир… шолом… фігура маленька… Це неодмінно жінка.

– Це вона… вона.

І каппадокійці, прицілившись, одночасно спустили тятиву лука. Обидві стріли зі свистом вилетіли і вп'ялися – одна у білу шию, а друга, пробивши срібний панцир, у груди Евтибіди.

Довгий, пронизливий, несамовитий крик пролунав слідом за цим. Аскубар і Ерцідан одразу почули шум кроків і гучний наказ: «До зброї!..»

Обидва каппадокійці кинулися тікати у напрямку римського табору, а деканові й чотирьом гладіаторам перепинило шлях тіло Евтибіди, що впала на дорогу й тепер лежала у калюжі крові. Грекиня голосно стогнала й хрипіла, але не могла вимовити жодного слова.

Гладіатори нахилилися над тілом, і, піднімаючи її з землі, всі п'ятеро одночасно запитували, хто вона і як її поранили.

Тим часом сонце вже зійшло, і гладіатори, поклавши Евтибіду край шляху, притулили її спиною до стовбура дуба. Вони зняли з неї шолом і, побачивши, що по плечах умираючої розсипалося густе руде волосся, вигукнули в один голос:

– Жінка!

Вони нахилилися над нею й, подивившись в обличчя, що вкрилося смертельною блідістю, відразу впізнали:

– Евтибіда!..

У цю мить прибіг маніпул гладіаторів. Усі скупчилися навколо тіла пораненої.

– Якщо вона поранена, значить, хтось поранив її, – сказав центуріон, що командував маніпулом. – Нехай п'ятдесят чоловіків рушають на пошуки вбивць, вони не могли далеко втекти.

П'ятдесят гладіаторів побігли до храму Геркулеса Оліварія.

Інші оточили вмираючу. Панцир її був весь у крові, яка сочилася струмком. Гладіатори з похмурими обличчями мовчки стежили за агонією жінки, що принесла їм стільки нещасть і горя. Обличчя куртизанки посиніло, вона увесь час металася, притуляючи голову то до одного, то до другого плеча, видаючи божевільні стогони. Вона здіймала руки, ніби бажаючи піднести їх до шиї, але вони відразу безсило падали, її рот конвульсивно відкривався, ніби вона силувалася щось сказати.

– Евтибідо! Проклята зраднице! – після кількох хвилин мовчання похмуро й суворо вигукнув центуріон. – Що ти робила тут? У таку ранню пору? Хто поранив тебе? Нічого зрозуміти не можу… але я здогадуюся про якийсь новий страшний задум… жертвою якого за дивним збігом обставин стала ти сама.

З посинілих губ Евтибіди вирвався ще жахливіший стогін: вона руками вказала гладіаторам, щоб вони відійшли убік.

– Ні! – закричав центуріон, проклинаючи її. -Ти своєю зрадою загубила сорок тисяч наших братів… Ми повинні нагадати тобі твої злочини і зробити твою агонію ще страшнішою, – цим ми вмилостивимо їхні невідомщені тіні.

Евтибіда схилила голову на груди, і якби не уривчасте дихання, то можна було б подумати, що вона померла. У цю хвилину з'явилися всі п'ятдесят гладіаторів, що переслідували каппадокійців. Вони привели із собою Ерцідана. Він був поранений стрілою в стегно. Аскубару вдалося втекти.

Каппадокієць розповів усе, що знав, і тоді гладіатори зрозуміли, як усе сталося.

– Що трапилося? – пролунав жіночий голос.

Це була Мірца: у супроводі Цетуль вона йшла в храм Геркулеса.

– Стріли, які проклята Евтибіда підготувала тобі, завдяки щасливому втручанню якогось бога, можливо Геркулеса, вразили її саму, – відповів центуріон, даючи Мірці дорогу, щоб вона могла увійти в коло гладіаторів.

Почувши знайомий голос, Евтибіда підняла голову і уп'яла свої гаснучі, сповнені ненависті й розпачу очі, в Мірцу. Губи її судомно скривилися, здавалося, вона хотіла щось сказати. Розчепіривши пальці, вона простягнула руки до сестри Спартака, ніби бажаючи схопити її. Останнім зусиллям вона метнулася вперед, потім, випустивши передсмертний стогін, зімкнула повіки.

– Цього разу до пастки потрапив сам птахолов! – вигукнув центуріон, запропонувавши Мірці й іншим іти за ним. Усі мовчки пішли, залишивши труп ненависної грекині.

Розділ 22
Останні бої. Прорив під Браданом. Смерть

У той момент, коли Евтибіда помирала на очах Мірци, у порт прибуло судно, з яким Гранік надіслав Спартаку звістку про себе. Фракієць, довідавшись про висадження Граніка, довго обмірковував, як йому краще вчинити. Нарешті він звернувся до Арторікса:

– Ну, що ж… перевеземо туди морем усе наше військо і воюватимемо ще завзятіше.

Він відіслав судно до флотилії з наказом повернутися наступної ночі у Темесу.

За тиждень Спартак перевіз усе своє військо в Нікотеру Щоночі за його наказом чотири легіони робили вилазки, щоб відволікти римлян і вселити їм думку, що гладіатори досі стоять табором. Щойно флотилія, з якою відбули Спартак, Мамілій і кавалерія, віддалилась на кілька миль від берега, мешканці Темеси доповіли Крассу про відплиття гладіаторів. Красс у нестямі від люті проклинав мешканців Темеси за те, що вони не надіслали до нього гінця попередити про втечу ворога, а тепер, коли Спартак вирвався з лещат, полум'я війни розгориться з новою силою, тоді як Красс вважав її закінченою, у чому й запевнив Рим.

Наклавши на мешканців Темеси великий штраф за їхню легкодухість, наступного дня він наказав своєму війську знятися з табору й повів його у напрямку Нікотери.

Але Спартак, прибувши в Нікотеру, на світанку того ж дня вирушив з усіма своїми легіонами до Сцілли, біля якої й отаборився. Наступного дня фракієць вирушив у Регій.

Тоді Красс вирішив або примусити Спартака прийняти бій, або взяти його змором, а задля останньої мети задумав звести колосальну споруду, гідну римлян. Якби про неї не свідчили одноголосно Плутарх, Аппіан і Флор, навряд чи можна було б повірити, що подібна споруда справді була збудована.

«Туди з'явився Красс, і сама природа підказала йому, що треба робити», – говорить Плутарх. Він вирішив спорудити стіну впоперек перешийка, позбавивши тим самим своїх воїнів від шкідливого неробства, а ворога продовольства. Велика й важка була ця робота, але Красс довів її до кінця й у короткий строк. Він вирив через весь перешийок рів від моря до моря завдовжки триста стадій, завширшки й завглибшки п'ятнадцять кроків, а вздовж усього рову спорудив стіну неймовірної висоти і міцності.

Тоді як сто тисяч римлян Красса з небаченою запопадливістю працювали над титанічною спорудою, Спартак навчав військовій справі ще два легіони з одинадцяти тисяч рабів, що приєдналися до нього в Бруттії. Разом із тим він обмірковував, як би йому вибратися із цього місця, насміявшись над титанічними зусиллями Красса.

– Скажи мені, Спартаку, – запитав фракійця на двадцятий день робіт римлян його улюбленець Арторікс, – хіба ти не бачиш, що римляни загнали нас у пастку?

– Ти так вважаєш?

– Я бачу стіну, яку вони споруджують. Вона вже готова, і, мені здається, у мене є підстави так вважати.

– І на Везувії бідолашний Клодій Гпабр теж думав, що він загнав мене у пастку.

– Але через десять днів у нас скінчаться харчі.

– У кого?

– У нас.

– Де?

– Тут.

– А хто ж тобі сказав, що через десять днів ми ще будемо тут?

Арторікс, опустивши голову, замовк, ніби соромлячись, що зважився давати поради такому завбачливому полководцю. Спартак із ніжністю дивився на юнака, розчулений його сором'язливістю. Лагідно поплескавши його по плечу він сказав:

– Ти добре зробив, Арторіксе, нагадавши мені про наші запаси харчів, але не бійся за нас. Я вже вирішив, як нам варто вчинити, аби пошити Красса у дурні з його гігантською стіною.

– Проте цей Красс, треба зізнатися, досвідчений полководець.

– Найдосвідченіший з усіх, хто боровся проти нас за ці три роки, – відповів Спартак і трохи згодом додав: – Але все ж він нас ще не переміг.

– І поки ти живий, він не переможе нас.

– Арторіксе, але ж я лише людина!

– Ні, ні, ти наш ідеал, наш прапор, наша міць! Від тебе променить світло, яке надихає нас, дає силу й наснагу, вселяє віру. О, нехай боги збережуть тебе на довгі роки, з тобою ми здобудемо перемогу!

– Ти віриш у це? – запитав Спартак, похитавши головою, і на губах його з'явилась сумна посмішка.

– А чому б нам не перемогти?

– Бо з десяти мільйонів рабів, що стогнуть у кайданах по всій Італії, не набереться й ста тисяч, що взяли зброю в руки й прийшли до нас. Бо наші ідеї не проникли в маси і не зігріли серця знедолених. Якщо і є надія на перемогу, то лише за межами Італії. Тут же нам призначено загинути, тут ми помремо.

Якийсь час він мовчав, потім вимовив, глибоко зітхнувши:

– Нехай же кров, пролита нами за святу справу, не буде пролита даремно, нехай наші діяння служитимуть шляхетним прикладом нашим нащадкам.

У цю хвилину центуріон повідомив Спартаку, що три тисячі пращників, далматів і іллірійців з римського табору підійшли до преторських воріт і наполегливо просять прийняти їх у ряди побратимів.

Спартак замислився й не відразу відповів на прохання трьох тисяч дезертирів: можливо, він сумнівався в них, а може, не хотів подати поганий приклад своїм солдатам, приділивши увагу перебіжчикам, немов вони були мужні воїни. Він підійшов до воріт табору і сказав їм, що не належить солдату залишати свої прапори. Сприяти втечі й приймати у свої ряди втікачів з ворожого табору не тільки соромно для полководця, але й може стати поганим прикладом для солдатів, якщо вже в їхні ряди приймають тих, хто зрадив своєму прапору і війську. І він відмовив їм.

Через тиждень після цих подій надвечір декани й центуріони обійшли всі намети гладіаторів, передаючи наказ Спартака: не очікуючи сигналу, тихо знятися з табору. А вершники, за наказом верховного ватажка, вирушили у ближні ліси, захопивши із собою сокири. Уночі вони привезли на своїх конях у табір багато колод.

Скориставшись негодою, Спартак наказав запалити в таборі вогні – вже два дні в протоці й на околицях безупинно йшов дощ зі снігом. У цілковитому мороці, під пронизливе завивання вітру, він тихо рушив до того місця, де Красс велів копати рів. На краю цього рову ще не було споруджено стіни. Спартак наказав закидати рів стовбурами дерев, привезеними його вершниками, а на ці колоди шість тисяч легіонерів наклали стільки ж заздалегідь заготовлених мішків із землею. Тепер по рову могли пройти легіони гладіаторів. їм було наказано йти без упину просто до Кавлона.

Спартак із вершниками причаївся у лісі біля ворожого табору й опівдні наступного дня врізався зі своїми вершниками в ряди римських легіонів, що вийшли за харчами в околиці, і за якихось півгодини знищив понад чотири тисячі римських солдатів. Римляни були вражені, побачивши, що ті, кого вони ще тільки вчора ввечері, здавалося б, замкнули між морем і стіною, що несподівано виросла перед ними, нападають з тилу. А коли вони узялися до зброї, щоб прийти на допомогу розбитим римським легіонам, фракієць зі своїми вершниками зник, прямуючи у Кавлон.

– Присягаюсь усіма богами пекла! – закричав Марк Красс, ударивши себе кулаком по голові. -Та що ж це таке?… Щойно він, здається, потрапив у залізне кільце, як враз вислизає з моїх рук. Я розбив, знищив його військо, а він збирає нове й нападає на мене ще з більшою силою. Я повідомляю, що війна закінчується, а вона спалахує з новою силою!.. Великі боги! Це злий дух, не інакше! Вампір, що жадає крові! Ненаситний вовк-перевертень, що пожирає живих істот!

– Ні, він просто великий полководець, – відповів молодий Катон, призначений контуберналом Красса за дисциплінованість, витривалість і стійкість, а також за відвагу, виявлену ним у цій війні.

Не тямлячись од гніву, Марк Красс, косо глянувши на сміливого юнака, здавалося, хотів різко відповісти йому, але, помалу заспокоївшись, сказав своїм звичайним тоном:

– Думаю, що ти правий, хоробрий юначе. Ми можемо переслідувати його, але наздогнати не можемо. Він летить стрімко, немов хорт або олень, а не людина!.. А раптом він зі своїми вісімдесятьма тисячами кинеться на Рим? О, великі боги!.. Яка несподіванка!.. Яка велика небезпека!.. Як її уникнути? Що робити?

Усі мовчали, і тільки через деякий час у відповідь на запитання полководця вони висловили ті ж сумніви, що й він. Усі вважали за необхідне, щоб Красс написав сенату, що війна набрала серйозніших обертів, і щоб покінчити з нею раз та назавжди, необхідно надіслати проти гладіаторів, крім війська, яким керує Красс, ще й ті легіони, які недавно привів у Рим Гней Помпей. Необхідно надіслати також і ті війська, які боролися проти Мітрідата під керівництвом Луція Ліцинія Лукулла, що нині поверталися в Італію. Оточивши Спартака з трьох боків арміями по сто тисяч воїнів у кожній, можна буде за кілька днів закінчити ганебну війну із гладіаторами. Хоча Крассу було неприємно надсилати таке повідомлення, він все ж відправив у Рим гінців і з усім своїм військом кинувся навздогін Спартакові.

А тим часом фракієць мав намір перетнути гори і з Кавлона великими переходами пройти через Скілакій, прямуючи до гір Новоастр і Полеокастр.

Але за п'ять днів, коли вони дійшли до цих місць, Гай Канніцій, упертий невиправний баламут, із шумом залишив табір, захопивши за собою п'ять легіонів. Він кричав, що спочатку треба розбити Красса, а потім йти на Рим. Не звертаючи уваги на прохання та погрози Спартака, він, з'єднавшись із Кастом, вийшов з табору гладіаторів і розташувався за вісім-десять миль од нього.

Спартак надіслав до заколотників Граніка й Арторікса, але вони вперто відповідали, що зайняли досить зручну позицію і тут чекатимуть на Красса, щоб дати йому бій.

Засмучений нерозумною поведінкою цих легіонів, Спартак, за своїм характером, не міг кинути їх напризволяще: на заколотників чекала неминуча поразка. Фракієць вирішив затриматися у таборі, сподіваючись на те, що бунтівники отямляться, але через це втратив багато часу й переваги, які він отримав, обігнавши Красса.

Отже, гладіатори стояли на місці, а Красс на четвертий день уже досягнув висоти Полеокастра, де перебували легіони Гая Канніція, і з усією силою кинувся на них. Тридцять тисяч солдатів Каста й Гая Канніція боролися дуже мужньо, але якби не Спартак, котрий поспішив на допомогу, вони неминуче були б знищені.

Щойно з'явився фракієць, негайно ж спалахнув запеклий бій. Гладіатори втратили дванадцять тисяч вояків, а втрати римлян сягнули десятьох тисяч. Цієї ж ночі Спартак, у якого було менше війська, ніж у ворога, знявся з табору, умовивши бунтівників іти за ним у Бизиніян.

Спартак отаборився на високій стрімчастій горі й вирішив вичекати там сприятливих обставин. Канніція й Каста він переконував у необхідності зберегти єдність, говорив їм, що в зараз найдоцільніше уникати бою із Крассом, що на Красса треба буде напасти й розбити його в зручний момент, спочатку стомивши його переходами й обходами. Каст і Канніцій після розмов зі Спартаком начебто заспокоїлися. Вони не були вороже налаштовані проти нього – навпаки, поважали його й захоплювалися ним, але обидва не терпіли дисципліни й нерозважливо прагнули якомога швидше вступити в бій з ворогом.

Три дні Спартак стояв табором біля Бизиніяна, під прикриттям гори. На четверту ніч, коли лютував ураган, під шум дощу й гуркіт грому, Спартак із військом безшумно спустився крутими стежками у тиші й зник, подавшись у Кларомонт.

Красс наздогнав гладіаторів через вісім днів і зайняв позиції, що давали йому можливість знову замкнути Спартака на горі, де той отаборився. Каст і Канніцій знову відділилися від фракійця й відвели обидва свої легіони в окремий табір, за шість миль від Спартака.

Два дні Красс обдивлявся місцевість і позиції ворога, а потім уночі відправив один легіон зайняти пагорб, усуціль вкритий деревами й чагарником, наказавши солдатам сховатися там і кинутися на Каста й Канніція з тилу, коли Скрофа із трьома легіонами нападе на них із фронту. Красс мав намір знищити дванадцять тисяч гладіаторів протягом однієї години, перш ніж Спартак устигне прийти на допомогу; а після цієї вилазки він збирався напасти на самого Спартака, у якого через втрати в бою під Полікастром і після знищення дванадцяти тисяч вояків у легіонах Каста й Канніція мало залишитися всього п'ятдесят тисяч воїнів. Красс був певен, що йому вдасться оточити цю армію, пустивши у хід свої дев'яносто тисяч солдатів.

Лівій Мамерк, що командував легіоном, відправленим Крассом у засідку, так уміло повів своїх солдатів на зазначені йому висоти, що Каст і Канніцій нічого не запідозрили. Мамерк побоювався, що обладунки легіонерів виблискуватимуть на сонці і їх помітить ворог, а тому наказав своїм солдатам замаскувати шоломи й панцири гілками.

Мамерк із занепокоєнням чекав настання ночі й світанку наступного дня, призначеного для нападу на ворога з тилу. Але несприятлива для римлян доля побажала, щоб біля підніжжя цього пагорба, на догоду релігійній запопадливості довколишніх мешканців, було споруджено невеличкий храм Юпітерові Всеблагому Всесильному. Хоча храм цей останнім часом був занедбаний, все ж Мірца продовжувала приносити тут жертву батькові богів. Мірца обожнювала свого брата й щохвилини опікувалася ним, тож не оминала нагоди принести богам жертву за Спартака.

У цей день, скориставшись нагодою, Мірца в супроводі вірної Цетуль пішла до храму Юпітера, ведучи за собою біле цапеня, яке вона хотіла принести в жертву на вівтарі Юпітера. Підійшовши до храму, жінка побачила на хребті гори римських солдатів. Одні сиділи навпочіпки, інші лежали в траві. Не скрикнувши, не видавши свого переляку хоча б найменшим рухом, Мірца тихо зраділа щасливому випадку що вселив їй бажання зробити жертвопринесення, – у цьому вона бачила прояв заступництва богів. Вона тихцем повернула назад і, швидко проминувши долину, поспішила в табір Канніція й Каста, щоб попередити їх про засідку. Потім у супроводі ефіопки побігла попередити Спартака.

За годину до полудня Гай Канніцій наказав двом легіонам, які були з ним, знятися з місця, і вони кинулися з усім запалом на військо Мамерка. Той спробував відбити раптовий напад, але був змушений негайно ж відправити до Красса контубернала із проханням про підкріплення.

Римський полководець негайно відправив два легіони, а Спартак надіслав два легіони підкріплення. Бій тривав не одну годину і з сутички перейшов у велике побоїще. Спартак і Марк Красс прибули на поле бою з усіма своїми легіонами майже одночасно: розгорілася битва, кровопролитніша за всі попередні.

Весь день тривала баталія. Настала ніч, і сутінки, що огорнули бійців, принесли рятівну перерву.

Римляни втратили понад одинадцять тисяч солдатів, гладіатори – дванадцять тисяч триста, і серед них загинули Канніцій, Каст і Індутіомар, всі троє – командири легіонів. Через чотири години після бою Спартак, зібравши війська, продовжував свій похід. Він рухався до Петелинських гір.

Красс, залишившись переможцем на полі бою, наказав спалити трупи римлян і, на превеликий подив свій та усього свого війська, побачив, що з дванадцяти тисяч трьохсот гладіаторів, що загинули у цьому бою, лише двоє отримали поранення у спину, решта загинули, поранені в груди.

Після цього бою, коли військо Спартака зникло в горах, Красс пошкодував, що написав сенату й клопотав про підкріплення, просячи допомоги в Помпея й Лукулла, тоді як насправді він виснажив сили гладіаторів, а славу перемоги над ними можуть приписати двом іншим полководцям. Тому він вирішив закінчити війну із заколотниками до приходу з Італії Лукулла й раніше, аніж Помпей, котрий вже повернувся в Рим зі своїм військом, вирушить в Луканію. Доручивши командування шістдесятьма тисячами легіонерів квестору Скрофі, Красс наказав йому переслідувати Спартака, не даючи гладіаторам ні дня на відпочинок.

З іншими двома легіонами (близько двадцяти тисяч солдатів) й усім обозом, роблячи переходи вдень і вночі, він прямував в Турни, а звідти в Потентію, розсилаючи округою трибунів для набору солдатів, щоб сформувати нові легіони.

Тим часом Спартак із Кларомонта вирушив у Невокастр, звідти в Танагр, а з Танагра назад у Кларомонт, аби виснажити військо Красса, котрий, як він припускав, іде за ним назирці. Він не знав, що в тилу в нього тільки Скрофа. Спартак хотів захопити Красса в такому місці, де його кількісна перевага втрачала б вагу, і тільки тоді фракієць планував вступити з ним у бій.

Скрофа дошкуляв Спартаку: часто зав'язував сутички з його ар'єргардом, не раз до Скрофи в полон потрапляли цілі маніпули гладіаторів, яких він потім вішав на деревах обабіч дороги.

Із Кларомонта, йдучи схилами пагорбів, Спартак прямував в Гераклею. Дійшовши до берега ріки Казуент, він зрозумів, що переправитися через неї зась: сильні дощі підвищили рівень води, унеможлививши перехід через річку. Гладіаторів наздогнала римська кавалерія й атакувала колону гладіаторів з тилу.

Спартак спалахнув лютим гнівом. Він звелів своїм легіонам вишикуватися й, звернувшись до них із промовою, сказав, що цей бій треба виграти за всяку ціну, інакше всі загинуть. І натхненні гладіатори пішли в атаку на римлян. Вони кинулися на ворога з такою люттю, що за дві години примусили римлян тікати, і, переслідуючи, знищили незліченну кількість солдатів.

Квінт марно намагався утримати військо від утечі, даремними були також зусилля Скрофи: він був поранений у стегно й обличчя, тож загону кавалерії ледве вдалося врятувати його від шаленства ворогів.

Римлян спіткала важка поразка: у бою при Казуенті було вбито понад десять тисяч, гладіатори втратили тільки вісім тисяч вояків. Римських солдатів охопила паніка: вони кинулися перейти убрід Акріс, у хвилях якого багато хто загинув, і бігли доти, поки не сховалися за стінами Турій.

Легко собі уявити, як ця перемога підняла дух гладіаторів. Та фракієць не вважав за можливе починати наступ на Красса, який навіть після такої поразки все ж залишався сильнішим за нього. До того ж Спартак отримав звістку, що римський полководець збирає нові легіони.

Зачувши про поразку Скрофи, Красс вирушив з Потентії в Турії. Чисельність його війська разом із новими, наспіх зібраними легіонами, складала тридцять вісім тисяч солдатів. Прибувши в Турії, він виніс сувору догану війську Скрофи й заприсягнувся застосувати децимацію, якщо вони знову кинуться тікати. Красс залишався в Туріях кілька днів, щоб упорядкувати легіони, які потерпіли поразку в Казуенті, а потім кинувся слідом за Спартаком. Його розвідники запевняли, що фракієць отаборився на узбережжі Брадана, неподалік Сильвія.

Минуло десять днів. Увечері Спартак, похмурий і сумний, ходив табором, що розташовувався на узвишші біля Брадана. Йому доповіли, що троє перевдягнених гладіаторів прибули верхи з Рима і привезли йому важливого листа. Спартак негайно ж попрямував до свого намета і прийняв там трьох гінців. Вони передали йому папірус від Валерії Мессали. Спартак взяв листа і схопився рукою за серце, ніби хотів стримати його биття. Він відпустив гладіаторів, наказавши нагодувати їх, потім розгорнув сувій папірусу і прочитав наступне:

«Непереможному й хороброму Спартаку шле свій привіт і віддає шану Валерія Мессала. Ворожа доля й неприхильні боги не побажали захищати твою справу, якій ти віддав усі скарби своєї шляхетної душі, о коханий мій Спартаку. Завдяки твоїй надлюдській мужності, твоїй чесності й розуму перемога протягом трьох років не залишала твоїх прапорів, але навіть ти не маєш сил протистояти злій долі й римській могутності: з Азії відкликано і буде спрямовано проти тебе Лукулла, а зараз, коли я пишу тобі цього листа, Помпей Великий, підкорювач Іспанії, веде на тебе усе своє військо й з ним із Рима просувається через Самній. Іди на поступки, Спартаку, припини війну і збережи своє життя заради мого палкого, вічного кохання, збережи себе заради нашої крихітки Постумії. Не позбавляй батьківської ласки і турботи нашу милу дитину, адже вона залишиться сиротою, якщо ти продовжиш війну, що нині стала безнадійною.

Жінка, яку любить Спартак, не повинна, не може дозволити собі порадити йому зробити підлий і низький учинок. Після того, як ти змусив здригатися Рим, після того, як ти протягом трьох років тримав у страху всю Італію, вкрив славою своє ім'я й блискучими перемогами заслужив лаври переможця, ти, склавши зброю, відступаєш не від страху перед ворогами – ти схилиш прапори перед долею, таємничою, невидимою, нескоримою силою, тому що не було, немає й не буде людини, яка могла б протистояти ударам долі, перед нею марні всі зусилля вольових людей – від Кіра до Пірра, від Ксеркса до Ганнібала.

Перш ніж Помпей прибуде на поле битви, припини війну із Крассом. Побоюючись, що слава перемоги над тобою дістанеться суперникові, Красс, звичайно, погодиться на почесні для тебе умови. Залиш нині безнадійну справу, сховайся на моїй тускуланській віллі, де на тебе чекає найчистіша, найніжніша, найпалкіша і найвідданіша любов. Твоє життя проходитиме серед палких поцілунків та найніжніших пестощів люблячої дружини. Ніким не впізнаний, удалині від всіх, ти житимеш життям найщасливішого чоловіка і батька. О Спартаку Спартаку любий мій, тебе молить бідна жінка, тебе заклинає нещасна мати, і донька твоя, чи чуєш, Спартаку, твоя дитина разом зі мною обіймає твої коліна, обливає слізьми й покриває поцілунками твої руки. З гіркими слізьми й стогонами обидві ми благаємо тебе, щоб ти зберіг своє життя заради нас, бо воно дорожче нам за всі скарби світу. Рука моя тремтить, виводячи ці рядки, сльози душать мене, течуть з очей і падають на папірус, такі гарячі, що у деяких місцях ними буде стерте написане мною. О Спартаку, мій Спартаку, пошкодуй свою доньку, пошкодуй мене, адже я лише слабка, нещасна жінка, я помру від розпачу й горя, якщо ти загинеш…

О Спартаку, пожалій мене… я так люблю, так обожнюю тебе й вклоняюся тобі більше, ніж вклоняються перед Всевишнім и богами! О Спартаку, пожалій мене!..

Валерія».

Неможливо передати словами, що відчував бідолашний гладіатор, читаючи цього листа. Він плакав, і рясні сльози струменіли на папірус, змішуючись зі слізьми, пролитими Валерією. Прочитавши листа, він підніс його до вуст і став цілувати палко, несамовито, шалено. Хтозна, де літали його думки? Хтозна, які райдужні видіння він бачив тепер… Хтозна, яким чудовим маревом він насолоджувався в цю мить…

Думки його текли, сумні й сповнені ніжності, але, нарешті, отямившись, він обтер очі, ще раз поцілував папірус і, згорнувши його, сховав у себе на грудях. Потім, одягнувши обладунки, узявши меч і щит, гукнув свого контубернала й наказав йому підвести коня, а вершникам передати, щоб вони були готові рушати за ним. Через півгодини, попередньо поговоривши із Граніком, він поскакав галопом із табору на чолі трьохсот вершників. Через кілька хвилин після від'їзду Спартака в його намет увійшла Мірца, а слідом за нею Арторікс. Юнак благав і заклинав дівчину відкрити йому причину, що заважає їй стати його дружиною, Мірца ж, як завжди, мовчала, важко зітхаючи й проливаючи сльози.

– Я не можу більше так жити, повір мені, Мірцо! – говорив галл. – Не можу більше, клянуся тобі життям Спартака, що для мене набагато дорожче за моє власне, бо воно для мене священне. Клянуся, що в моїй любові до тебе, у моїй пристрасті немає нічого ницого, жодної слабкості людської. Вона стала величезною, вона заволоділа всіма моїми почуттями, всім моїм єством, всією душею. Коли мені стане відомо, що відвертає тебе від мене, що накладає на тебе заборону стати моєю, може… хтозна?… може, мене переконає ця непереборна необхідність.

Арторікс говорив із глибоким хвилюванням, щиро і палко, юлос його тремтів, обличчя зблідло. Перед Мірцою стояв чоловік, який говорив серцем. Вона була розчулена й переживала велике, невимовне горе.

– Арторіксе, – сказала вона крізь сльози, – Арторіксе, благаю тебе іменем богів твоїх, заради твоєї любові до Спартака, не наполягай, не розпитуй мене більше. Мені так важко! Якби ти тільки знав, якого горя ти мені завдаєш, о Арторіксе!

– Вислухай же мене, Мірцо, – сказав галл у пориві палкої любові, – вислухай мене. Клянуся тобі, я більше не можу жити. Бачити твоє чарівне обличчя, милуватися чистим сяйвом, яке випромінює твій погляд, твою ніжну, лагідну посмішку, знати, що я міг би бути володарем цього скарбу добра, і відмовитися від усього цього, – це понад мої сили. Якщо ти не відкриєш мені таємниці, краще мені померти, аніж жити!

І із цими словами Арторікс вихопив з-за пояса кинджал і змахнув ним, збираючись нанести собі удар.

– Ні, ні, іменем великих богів! – вигукнула Мірца, благально склавши руки. – Ні! Не треба! – І додала: – Я віддам перевагу безчестю… перед тобою… волію втратити твою повагу до мене, аніж бачити твою смерть! Зупинися… вислухай мене… Арторіксе… я не можу бути твоєю, бо я не варта тебе… я помираю від сорому… але ти все дізнаєшся, мій коханий, обожнюваний Арторіксе!

І, затуливши обличчя руками, вона гірко заридала, потім квапливо заговорила:

– Рабинею… під батіг мого пана-звідника… катована різками, я належала іншим… – вона зупинилася на мить, потім ледь чутно додала:

– Я була… блудницею!.. – і знову заридала, низько схиливши голову й затуливши руками обличчя.

По цих словах обличчя Арторікса потемнішало, очі зблиснули від нестримного гніву, і, піднявши руку, що стискала кинджал, він крикнув потужним голосом:

– Хай будуть прокляті ці підлі торговці людьми… Хай буде прокляте рабство!.. Хай буде проклята людська жорстокість!..

Потім, вклавши кинджал у піхви, він кинувся до ніг Мірци, схопив її руки й, вкриваючи їх поцілунками, у пориві великої любові вигукнув:

– О кохана, не треба плакати… не плач! Ну, що ж? Хіба через це ти менш чиста, менш прекрасна в моїх очах, ти, жертва римського варварства? Вони отримали владу над твоїм тілом, але ніхто й ніщо не могло заплямувати чистоту твоєї душі.

– Залиш, залиш мене, дай сховатися від себе самої… – шепотіла Мірца, намагаючись знову затулити руками своє обличчя. – Тепер я повинна уникати твого погляду, я не можу витримати його. – Вона побігла у відгороджений закуток намету і кинулася в обійми Цетуль.

Арторікс із обожнюванням дивився на полотно, за яким зникла дівчина, потім вийшов, зітхнувши з полегшенням, бо те, що Мірца вважала непереборною перешкодою, Арторіксові нею не здавалося.

Наступного дня, щойно зійшла зоря, Марку Крассу, що розташувався табором в Оппіді Мамертинському, на відстані одного переходу від табору гладіаторів, принесли дощечку привезену ворожим вершником, гінцем Спартака. На дощечці було послання, написане грецькою мовою:

«Марку Ліцинію Крассу, імператорові, від Спартака привіт.

Мені необхідно зустрітися з тобою за десять миль від твого табору й за десять від мого. На краю дороги від Оппіда стоїть невелика вілла, що належить патрицію з Венусїї, Тітові Оссилію. Я перебуваю на цій віллі із трьомастами вершниками. Чи не викажеш мені таку милість приїхати сюди з такою ж кількістю своїх вершників? Звертаюся до тебе з усією щирістю, по честі, покладаючись також і на твою чесність.