Текст книги "Спартак"

І фракієць кілька разів провів рукою по чолу, ніби відганяючи сумні думки. Потім він запитав Евтибіду:

– Скільки часу ти їхала з нашого табору сюди?

– Менше двох годин.

– Ти мчала щодуху?

– Подивися, у якому стані мій кінь. Спартак знову замислився, потім додав:

– І назад рушай щодуху.

Евтибіда попрощалася зі Спартаком і, повернувши коня, помчала галопом у напрямку Сіпонта. По приїзді туди вона сказала Кріксу, що Спартак наказав йому рушати із Сіпонта до підніжжя гори Гарган і постаратися зайняти там міцну позицію.

Евтибіда приїхала в табір легіонів Крікса за дві години до світанку. Іалл віддав наказ знятися з табору й у цілковитій тиші ще до сходу сонця вирушив до гори Гарган. За чотири години вони вже дійшли до підніжжя високої гори, звідки відкривався широкий краєвид на прозоре Адріатичне море, на хвилях якого повільно погойдувалися риболовецькі вітрильники. І щойно Крікс віддавав наказ розташуватися тут табором, як раптом почув вигук його легіонерів:

– Римляни!

Легіони Красса прийшли, аби напасти на тридцятитисячне військо Крікса, що перебувало на відстані семи годин шляху від військ Спартака. Крікс не розгубився. Зі спокоєм і твердістю мужнього полководця він вишикував свої шість легіонів у бойовому порядку. Чотири легіони стояли розімкнутим строєм перед ворогом, і, аби стати перед римлянами якомога довшою шеренгою, він розтягнув її праворуч до пагорба, на якому планував розбити табір і який охоронявся резервними п'ятим і шостим легіонами. Лівий фланг фронту він розтягнув до стрімких і неприступних скель, біля підніжжя яких хлюпали морські хвилі.

Незабаром шість римських легіонів кинулися зімкненим рядом на гладіаторів. Дикі крики, шум ударів мечів по щитах порушили споконвічний спокій пустельного лісистого берега. Луна від печери до печери, від скелі до скелі повторювала незвичні для цієї місцевості сумні й похмурі звуки. Крікс об'їжджав свої ряди, Красс – свої, обидва надихали війська. Бій був жахливий. Ніхто не відступав ані на крок, билися не на життя, а на смерть.

Через те, що римляни йшли в атаку суцільним строєм, ліве крило легіонів Крікса не піддалося нападу, бо понад три тисячі вояків четвертого легіону, вишикувавшись у бойовому порядку, стояли у бездіяльності й були пасивними глядачами бою, згораючи з нетерпіння взяти у ньому участь. Побачивши це, начальник легіону самніт Онацій поспішив уперед і став на чолі цих трьох тисяч солдат. Скомандувавши: «Поворот праворуч!» – він спрямував їх проти правого крила римлян, і гладіатори кинулися на ворога з такою силою, що у легіоні крайнього правого крила римського війська незабаром зчинився безлад. Але то була нетривала перемога. Начальник цього крила, квестор Скрофа, пришпорив свого коня й, прискакавши до того місця, де стояла в резерві римська кавалерія, наказав її командувачу Гнею Квінтію із сімома тисячами вершників атакувати лівий фланг гладіаторів, що залишився відкритим і незахищеним. Квінтій помчав виконувати наказ, тож незабаром третій і четвертий легіони гладіаторів піддалися натиску римської кавалерії з тилу, у результаті чого їхні ряди охопила паніка. Почалася страшна різанина.

Тим часом Красс спрямував два легіони й шість тисяч пращників з наказом обійти правий фланг Крікса.

З неймовірним запалом і швидкістю вони піднялися на вершину пагорба – місцерозташування резерву гладіаторів, і, спустившись униз півколом, стрімко кинулися на п'ятий і шостий легіони. Але ті, витягнувши свій правий фланг, утворили нову бойову лінію так, що обидва фронти гладіаторів тепер були двома боками трикутника, основою якого було море, а вершиною – пагорб.

Тут також зав'язався запеклий бій.

Красс помітив майстерний маневр начальників п'ятого й шостого легіонів, Мессембрія й Лівія Гранденія. Переконавшись у тому, що йому не вдасться оточити правий фланг гладіаторів, він кинув сюди не тільки залишок своєї кавалерії, а й два інших легіони, наказавши їм напасти на гладіаторів з тилу.

Попри надзвичайну хоробрість, виявлену в цьому бою тридцятьма тисячами гладіаторів проти вісімдесяти тисяч римлян, менш ніж за три години шість легіонів Крікса були знищені. Вони навіть не намагалися врятуватися і з честю полягли на цьому величезному полі смерті.

Крікс боровся до кінця із властивою йому відвагою, усе ще сподіваючись на прихід Спартака. Коли ж він побачив, що полягли більшість його товаришів, він зупинив коня і окинув поглядом, сповненим невимовної муки, страшне побоїще. По щоках його потекли гарячі сльози, він глянув у той бік, звідки повинен був прийти Спартак, і з тремтінням у голосі, в якому лунала вся його велика любов до друга, вигукнув:

– О Спартаку! Ти не встигнеш на допомогу!.. Ти навіть не встигнеш помститися за нас!.. Що ж із тобою станеться, коли ти побачиш загибель тридцяти тисяч твоїх мужніх товаришів?

Він підніс ліву руку до очей, рішуче обтер сльози й, звернувшись до своїх контуберналів, серед яких від початку бою не було Евтибіди, сказав своїм спокійним, гучним голосом:

– Брати! Прийшла наша черга помирати!

Схопивши свого меча, обагреного кров'ю римлян, він пришпорив коня й кинувся на маніпул піших ворогів, які оточили вісім чи десять важко поранених гладіаторів. Піднявши свого важкого меча, Крікс вигукнув громоподібним голосом:

– Агов, хоробрі римляни, ви завжди сміливі, коли вас троє проти одного! Тримайтеся, іду на смерть!

Крікс і четверо його контуберналів валили на землю, топтали конями й били мечами римлян, які, попри те, що їх було вісімдесят або дев'яносто, ледве захищалися від граду могутніх ударів. Ряди легіонерів-латинян розладналися і відступили, але до них приєднувалися нові товариші і вони дедалі тісніше замикали в кільце цих п'ятьох сміливців, коні яких вже впали, простромлені мечами, а вершники з нечуваною люттю билися тепер пішими. Незабаром римляни сотнею ударів прикінчили гладіаторів. Упав і Крікс, тіло якого всуціль було вкрите ранами. Падаючи, він обернувся й простромив своїм мечем римлянина, що ранив його в спину. Але клинок залишився в грудях легіонера: у Крікса вже не було сил витягнути його. Вражений у груди стрілою, він тихо вимовив:

– Нехай усміхнеться тобі, Спартаку… перемога й… Вуста його зімкнулися, і в цю мить інший легіонер, метнувши дротик у його поранені, закривавлені груди, крикнув:

– А поки що задовольняйся поразкою. Смерть тобі!

– Клянуся ларами й пенатами, – вигукнув один з ветеранів, – скільки я боровся під керівництвом Сулли, а ніколи не бачив такої живучої людини!..

– Такого сильного й безстрашного воїна я не бачив навіть при Марії, коли ми боролися проти тевтонів і кимврів, – додав інший ветеран.

– Та хіба ви не бачите, клянуся Марсом! – сказав третій легіонер, указуючи на трупи римлян, які купами лежали навколо Крікса. – Подивіться, скільки він знищив наших, хай поглине його душу Ереб!

Так закінчився бій біля гори Гарган, що тривав три години: римлян загинуло десять тисяч, а гладіаторів – тридцять тисяч.

Тільки вісімсот із них, здебільшого поранених, було взято у полон. Красс наказав розіпнути їх на хрестах уздовж дороги, якою римляни збиралися пройти вночі. Незабаром після полудня Красс розпорядився сурмити збір, щоб легіони й когорти були готові вирушити ще до півночі.

Весь день і всю ніч Спартак у невимовній тривозі чекав контуберналів Крікса зі звістками про пересування римлян – ніхто не з'явився. На світанку він надіслав двох своїх контуберналів, кожного із сотнею вершників у бік Сіпонта, наказавши їм негайно привезти відомості про ворога й про Крікса, більше того, його солдати узяли продовольства лише на три дні й по закінченні цього строку залишилися б без їжі.

Коли перший контубернал Спартака прибув у табір під Сіпонтом, він, на превеликий подив, побачив, що гладіаторів там уже немає. Не знаючи, що робити, він вирішив дочекатися прибуття другого контубернала й порадитися з ним, як їм варто вчинити. Однак обидва вони не розсіяли сумнівів й нерішучості, як раптом побачили, що в напрямку табору на змилених конях мчать вершники. Це були контубернали, послані Кріксом до Спартака при першій же появі римлян. Ґрунтуючись на повідомленні Евтибіди, Крікс припускав, що Спартак вже давно прямує до Сіпонта, тож хотів, щоб фракієць прискорив перехід.

Легко зрозуміти, у якому стані були контубернали, коли вони зрозуміли зрадницький задум Евтибіди й те жахливе становище, в якому опинився Крікс. За цих обставин їм залишалося одне: щодуху мчати й попередити Спартака. Так вони й вчинили. Та коли вони прибули у те місце, де гладіатори Спартака стояли в засідці, битва біля гори Гарган уже добігала кінця.

– О, іменем богів пекла! – загарчав Спартак і сполотнів, дізнавшись про мерзенну зраду, страшні наслідки якої він зрозумів миттєво. – У похід, негайно в похід, до Сіпонта!

Сідаючи на коня, він підізвав Граніка й надривним голосом мовив:

– Тобі я доручаю вести форсованим маршем всі вісім легіонів: нехай у кожного виростуть крила на ногах… Це день великого нещастя для нас… нехай у кожного серце буде твердим, як криця… Летіть… летіть… Крікс гине!.. Брати наші гинуть тисячами… Я йду до них на допомогу, помчуся попереду вас із кавалерією… Іменем всього для вас святого – летіть, летіть!..

Він став на чолі восьми тисяч вершників і щодуху помчав шляхом до Сіпонта. За півтори години вершники примчали туди на змилених, змучених конях. І коли Спартак опинився на тому місці, де Крікс нещодавно стояв табором, він побачив там сім або вісім закривавлених, ледь живих гладіаторів, які дивом урятувалися з цього пекла!

– Заради Юпітера Месника, скажіть, що тут відбулося? – задихаючись, запитав Спартак.

– Ми розбиті… ми знищені… від наших легіонів залишилася одна тільки назва!

– О, мої нещасні брати!.. О, улюблений мій Кріксе!.. – вигукнув Спартак і, затуливши обличчя руками, заридав.

Керівники кінноти і контубернали мовчки стояли біля Спартака, розділяючи його горе.

Довго тривало мовчання, поки нарешті Мамілій, що стояв поруч зі Спартаком, не сказав йому голосом, сповненим любові:

– Отямся, шляхетний Спартаку… будь твердий у нещасті…

– О, мій Кріксе!.. Мій бідолашний Кріксе!.. – у розпачі закричав фракієць, обійнявши Мамілія за шию, і, поклавши голову йому на плече, знову заридав.

Так він стояв кілька хвилин, потім підняв бліде, залите слізьми обличчя й обтер очі. Мамілій говорив йому:

– Будь мужнім, Спартаку!.. Нам треба подумати, як урятувати інші вісім легіонів.

– Так, ти правий! Ми повинні зробити менш нищівними для нас наслідки мерзенного зрадництва цієї фурії.

Він поринув у міркування й довго мовчав, пильно вдивляючись у головні ворота, що виднілися через частокіл сусіднього табору. Нарешті оговтавшись, Спартак мовив:

– Треба поспішати!.. Після кровопролитного бою, у якому вони знищили наших братів, легіони Красса зможуть вирушити від гори Гарган не раніше як через вісім-десять годин. Ми повинні виграти цей час.

І, звернувшись до одного з контуберналів, він додав:

– Лети до Граніка й скажи йому, щоб він не йшов далі, а повернувся зі своїми легіонами назад.

І коли контубернал пустив галопом коня, він знову звернувся до Мамілія:

– Через Мінервій і Венусію, долаючи по тридцять миль на день гірськими шляхами, за п'ять-шість днів ми дістанемось Луканії. Там до нас приєднаються нові раби, і навіть якщо у нас забракне сил поборотися із Крассом, ми спробуємо дістатися Сицилії й підняти рабів на повстання.

Після півгодинного відпочинку Спартак із вершниками та вісьмома пораненими гладіаторами повернув назад. Спартак вирушив до восьми легіонів, які зупинилися на півшляху.

Покликавши до себе Граніка, він повідомив йому план. Протягом дванадцяти годин Гранік мав йти без зупинки до Гердонія. А Спартак із трьомастами вершниками вирушив до гори Гарган, аби підібрати труп Крікса.

Гранік усіляко намагався відмовити Спартака від цієї затії, адже на ватажка гладіаторів чигала небезпека, на що той відповів:

– Упевнений, я не загину й наздожену вас уже за три дні на Апеннінському хребті. Але навіть якби мені й довелося загинути, у тебе, мій доблесний і хоробрий Граніку, вистачить досвіду, мудрості й авторитету, щоб продовжувати війну проти наших гнобителів.

Спартак узяв із собою загін вершників, обійняв Граніка й Арторікса, якому велів беззаперечно виконувати накази хороброго іллірійця, і, не попрощавшись зі своєю сестрою Мірцою, мовчазний і сумний покинув свої легіони. Виконуючи наказ полководця, вони зійшли з преторського шляху й вирушили через поля й виноградники у напрямку Гердонія.

Увечері Спартак прибув в околиці Сіпонта й вислав уперед загін вершників у напрямку гори Гарган, щоб дізнатися про пересування ворога. Отримавши втішні звістки, він наказав своїм вершникам спішитися. Ведучи коней за повід, гладіатори увійшли в ліс, який оперізував шлях від Сіпонта через гору Гарган до моря. Аби пробратися з кіньми крізь лісову хащу, довелося мечами прорубувати гілки кущів і дерев. Повільно просуваючись цим важким шляхом, вони дійшли до невеличкої галявини, зусібіч оточеної дубами і ялинами. На галявині стояли хатини кількох дроворубів, що проводили більшу частину року в цьому лісі.

Першою турботою Спартака було затримати всіх цих дроворубів і приставити до них охорону, аби ті не мали змоги доповісти римлянам про його місцеперебування. Потім, запевнивши дроворубів у тому, що він не збирається заподіяти їм зло, Спартак наказав загасити всі багаття, які могли привернути увагу ворога, велів дотримуватися цілковитої тиші й прислухатися до найменшого шереху.

Усе відбулося так, як передбачав Спартак. Красс наказав своїм легіонам знятися з місця й рушати дорогою, що веде до Сіпонта. І лише на світанку гладіатори почули кроки піхоти, цокіт кінських копит і гул багатьох тисяч голосів: римське військо без особливих обережностей ішло зазначеним шляхом. На щастя гладіаторів, римляни, схмелівши від радості перемоги, йшли дуже шумно, інакше вони легко могли б виявити присутність гладіаторів у лісі: коні, зачувши наближення коней римського війська, почали голосно іржати.

Хода римлян, переможців у боях біля гори Гарган, закінчилася по сході сонця, і Спартак, блідий, пригнічений, міг нарешті вийти з лісу зі своїм загоном. За дві години вони вже були на бойовищі біля підніжжя гори Гарган. Від жахливого видовища у Спартака стислося серце й потемніло в очах: усе поле, скільки сягало око, було всіяне тридцятьма тисячами трупів гладіаторів. Гігантські багаття, які ще диміли, поширюючи гострий запах горілого м'яса, свідчили, що на цьому полі недавно лежали трупи тисяч римських воїнів. На цьому похмурому німотному полі, де нещодавно вирувало життя, а тепер панувала невблаганна смерть, Спартака охопив страшний сумнів: чи мав він право відібрати життя у стількох людей, нехай тяжке, позбавлене радості, але все ж життя, і кинути їх в обійми смерті? Чи мав він право на це? Чи правильно він вчинив?

І в той час як його товариші віддавалися скорботним, важким думкам, серце його лещатами стискали жорстокі сумніви, і йому здавалося, що він задихається під їхнім гнітом. Спартак чимдуж пришпорив свого коня, намагаючись звільнитися від цих болісних роздумів, і рушив полем бою аж до того місця, де купи трупів заважали їхати далі.

Тут він спішився, передав коня одному з вершників і наказав половині загону йти за ним. Інші сто п'ятдесят вершників стояли осторонь і охороняли коней. Спартак з відчаєм у душі обходив це похмуре поле, де на кожному кроці він бачив знайомі, знекровлені, спотворені обличчя друзів, і очі його наповнювалися слізьми.

Походивши ще дві години по цьому полю, вистеленому мерцями, Спартак нарешті знайшов закривавлений, майже порубаний на шматки труп Крікса. Лише обличчя його залишалося недоторканим. Навіть мертве, воно зберігало шляхетну гордість і відвагу, якими він вирізнявся за життя.

У Спартака знову стислося серце від болю й ніжності, він кинувся на землю і, вкриваючи поцілунками обличчя свого друга, говорив крізь сльози й ридання:

– Любий мій друже, ти став жертвою наймерзеннішої зради! Кріксе, ти загинув, а я не міг прийти тобі на допомогу ти загинув, мій шляхетний, улюблений Кріксе!..

Він замовк, притискаючи до грудей руку хороброго загиблого гладіатора. І раптом Спартак вибухнув прокльонами, обличчя його спалахнуло гнівом, він крикнув потужним голосом:

– Тут, на цьому місці, я клянуся всевишніми богами й богами пекла, фуріями-месницями, даю обітницю над твоїм неживим тілом, що за твою смерть, брате мій, прокляту зрадницю осягне відплата, навіть якщо вона зникне в глибоких безоднях океану чи у невідомих безоднях Тартару!.. Клянуся й закликаю всіх богів у свідки моєї клятви: щоб твоя душа знайшла спокій, я принесу в жертву біля твого багаття триста найшановніших і найславетніших римлян!..

Він піднявся з землі, очі його налилися кров'ю й блищали від гніву. Піднявши голову, він простяг руки до неба. Потім він взяв на руки труп Крікса й у супроводі солдатів приніс його на берег моря. Там він за допомогою своїх соратників зняв з нього закривавлений одяг і порубані обладунки, занурив тіло в морські хвилі, обмив його й, знявши з себе темну тогу що закривала його панцир, загорнув у неї труп померлого гладіатора й наказав віднести туди, де на нього чекали інші вершники зі своїми кіньми. Крікса поклали на коня і кінний загін вирушив до Арп і Гердонія.

Прибувши в Арпи, Спартак довідався, що Красс зі своїм військом прямує до Канн. Тоді Спартак швидким маршем вирушив у Гердоній. За Арпами перед ним відкрилося жахливе видовище: на деревах уздовж дороги висіли трупи гладіаторів, узятих Крассом у полон в бою біля гори Гарган.

Блідий, з перекошеним од гніву обличчям, Спартак дивився палаючими очима на цю нову ганебну бійню. Йому довелося переконатися, що на кожному пришляховому дереві висів труп гладіатора: Красс повісив вісімсот полонених гладіаторів. Серед них Спартак упізнав свого співвітчизника, мужнього фракійця Мессембрія. Побачивши його, Спартак прикрив очі рукою й, заскреготів зубами, видав стогін, схожий на гарчання лева. Пришпоривши коня, щоб страшне видовище якомога швидше зникло з очей, він вигукнув:

– О, Марку Крассе! Ти вішаєш полонених? Не бажаєш обтяжувати себе зайвим тягарем у походах? Присягаюсь богами, ви, римляни, майстри ратної справи, у вас є чому повчитися, і я всьому навчився… Тепер от навчуся й цьому!.. Я розіпну твоїх легіонерів, узятих мною в полон, далекоглядний Крассе!..

Він на мить замислився й потім громоподібним голосом сказав:

– А, значить, нас, гладіаторів, римляни ставлять поза законом!.. Ми – дикі звірі, жалюгідні плазуни, забійна худоба! Для нас законів не існує, тому що ми не люди! Що ж, присягаюсь всепоглинаючим полум'ям Тартару, так і буде! Ми, гладіатори, теж оголосимо римлян поза законом і будемо з ними поводитися, як з нечистими тваринами… Хай буде так! Сльози за сльози, кров за кров, різанина за різанину!

Всю наступну ніч Спартак, не шкодуючи коней, мчав крутими стежками і, минувши Гердоній, попрямував в Аскул Апулійський, куди й прибув опівдні наступного дня, вкрай загнавши коней дванадцятигодинною безперервною скачкою. Гладіатори отаборилися за Аскулом Апулійським.

А опівночі сорок тисяч гладіаторів знялися з табору й пішли на Мінервій.

Тут вони дозволили собі трохи відпочити й негайно ж вирушили до Венусії, куди прибули присмерком, втомлені й змучені після довгого і важкого переходу.

Наступного дня Спартак повів гладіаторів на вершини найближчих гір. Там фракієць пояснював, що їм доведеться терпіти холод та інші незручності, щоб Красс не міг досягти їх і завдати поразки.

Тим часом римський полководець швидкими переходами дійшов до Арп, потім через Канни й Канузій дійшов до Руби. У листі сенату він повідомив про свою перемогу, перебільшуючи її значення. Він запевняв сенат, що гладіатори занепали духом і відступають у Луканію, де він має намір оточити їх двома своїми арміями й розбити наголову.

Спартак дав два дні відпочинку своїм військам, потім послав вершників зібрати відомості про ворога й ще через два дні, одержавши точні дані, уночі вийшов з Венусії й, пересуваючись день і ніч, прибув у Руби, де, ретельно переховуючись у лісі, дозволив своїм солдатам тільки шестигодинний відпочинок. Опівдні він напав на Красса, який думав, що Спартак перебуває у Венусії. Фракієць з люттю атакував Красса, розбив у тригодинному бою його легіони й змусив їх безладно відступити до Андрії. Римляни втратили шість тисяч вояків, у полон гладіатори взяли три тисячі.

Через вісім годин Спартак рушив до Гравіни, прямуючи у Метапонт. Він наказав повісити уздовж дороги дві тисячі шістсот римських легіонерів, узятих в полон. Чотирьомстам солдатам, найвідомішим патриціям, він дарував життя. Одного з них він відпустив на волю й просив розповісти Крассу про те, як Спартак вчинив з полоненими, наслідуючи жорстокий приклад римського полководця. Він звелів йому запевнити Красса, що гладіатори й надалі будуть так чинити. Крім того, він доручив цьому молодому патрицію, якого направляв до Красса, запропонувати йому від імені Спартака сто із чотирьохсот полонених легіонерів, що залишилися в таборі гладіаторів, в обмін на грекиню Евтибіду, яка, як він був упевнений, переховувалася в таборі римлян.

Через чотири дні він прибув у Метапонт і звідти рушив у Тури, взяв місто приступом й осів у ньому. Тут він вирішив затриматися на якийсь час, аби набрати й навчити нові легіони рабів.

Не минуло й тижня, як він зібрав понад шістнадцять тисяч рабів, яких поспіхом заходився навчати військової справи. Потім, відібравши по дві тисячі вояків од кожного зі своїх восьми легіонів, він утворив з них чотири нових легіони, довівши в такий спосіб число легіонів до дванадцяти. А шістнадцять тисяч новачків розподілив рівномірно між всіма легіонами. Отже, у кожному легіоні виявилося по чотири тисячі сімсот солдатів. Загальна чисельність воїнів знову сягала п'ятдесяти шести тисяч піших солдатів і восьми тисяч вершників.

Щойно Спартак перешикував своє військо, він вивів його з Туріїв, розташував кільцем біля міста на широкій долині й наказав спорудити посеред кола височенне багаття, на яке звелів покласти тіло Крікса, змащене пахощами.

Сюди Спартак наказав привести трьохсот римських полонених. Половина з них була в одязі фракійців, а половина в одязі самнітів. Він наказав їх поставити перед собою. Сам же він, блідий, збуджений, стояв в імператорському вбранні на підвищенні поруч із багаттям, де спочивало тіло Крікса.

Обличчя молодих римлян були бліді від сорому, деякі мовчки плакали від розпачу й злості.

– Отже, шляхетні юнаки, – з гірким сарказмом сказав Спартак, – ви вихідці з найвідоміших римських родин, предки ваші прославили своє ім'я знаменитими розбоями, шляхетним зрадництвом, грабунками, обманами та мерзенностями, скоряючи народи, спалюючи міста. На сльозах, на крові, на різанині народів вони возвеличили безсмертне місто Рим. І от, шляхетні юнаки, ви відреклися від азіатської розманіженості вашого хтивого міста, взяли мечі у свої пещені руки, занадто для них важкі, і вирушили боротися проти мерзенних і ницих гладіаторів, яких ви вважаєте не розумнішими за тварин. Шляхетні юнаки, в амфітеатрах і цирках вашої прекрасної батьківщини ви насолоджувалися кривавими боями, у яких брали участь ми, гладіатори, бідні дикі звірі в людській подобі. Ви весело сміялися, вас тішили сміховинні криваві сутички сліпих андабатів. Опускаючи вниз великий палець, ви вимагали шаленими криками смерті ретиарія, убитого мечем мирмилона. Тепер дайте й ви нам доказ своєї прославленої доблесті, розважте хоч раз тих, хто вже стільки років розважає вас: боріться один із одним, убивайте один одного й помріть гідно біля багаття цього бідного й нищого гладіатора, чия мерзенна й проклята душа бажає знайти мир і спокій, а тому вимагає шляхетної й найчистішої крові римлян.

Коли Спартак закінчив свою промову, з грудей усіх гладіаторів вирвався шалений і дикий крик, очі їхні блищали, випромінюючи жорстоку, але справедливу радість.

Триста римлян, з яких більше тридцяти належали до верстви сенаторів і понад сто – до групи вершників, стояли, опустивши очі, мовчазні й нерухомі, посередині кола, що утворилося на рівнині.

– Сміливіше, славні нащадки знаменитих родин Флавія, Фурія, Дуілія, Іенуція, Фавнія, Лівія, Муція, Процилія! – крикнув Спартак громоподібним голосом. – Сміливіше! Візьміть мечі у руки й боріться!.. Я запалюю багаття!.. Боріться!.. Клянуся богами, ми бажаємо розважатися!

По цих словах Спартак узяв запалений смолоскип з рук контубернала й підпалив купу дров. За ним так само вчинили усі начальники, трибуни й центуріони.

Поки розгорялися сухі смолисті дрова, з яких було складене багаття, римляни нерухомо стояли на середині кола. Вони не відмовлялися боротися, але не бажали добровільно підкоритися цьому ганебному для них наказу.

– Ох! – вигукнув Спартак. – Вам подобається тільки дивитися на гладіаторські ігри, а самим бути на місці гладіаторів вам не до душі? Ну що ж! – і, звернувшись до легіонів, він крикнув: – Нехай вийдуть уперед лорарії й силоміць змусять їх боротися!

За наказом Спартака дев'ятсот гладіаторів, озброєних довгими піками й залізними розпеченими списами, вийшли з рядів легіонів і, кинувшись на римлян, заходилися колоти їх і палити розпеченими списами, підштовхуючи проти їхнього бажання одне на одного.

Як не намагалися римляни уникнути цього братовбивчого й ганебного бою, та розпечене залізо примусило їх кинутися один на одного й почати жорстоку, кровопролитну сутичку.

Навколо стояв невимовний гул криків, сміху, гучних оплесків, які лунали з рядів гладіаторів.

– Убий його!.. Убий!..

– Ріж, коли, убивай!

– От так бійня! Ото бійка!.. Ох і різанина!..

Шістдесят чотири тисячі голосів злилися в єдине страшне ревіння, у єдиний жахливий крик, у суцільний прокльон!

За півгодини багаття перетворилося на попіл, триста римських юнаків лежали скалічені, мертві або поранені в калюжі крові біля згаслого багаття.

– Ох, яка справедлива наша помста! – вдоволено вигукнув Спартак, що не пропустив жодного руху під час цієї кровопролитної сутички. – Невимовно солодка радість помсти!