Текст книги "Спартак"

Епілог

Через два тижні після бою війна із гладіаторами скінчилася. Ті кілька тисяч гладіаторів, які вціліли від цієї різанини, втекли у гори. Але за кілька днів їх було знищено Крассом і Помпеєм, який прибув на місце воєнних дій. У полон потрапило не більше семи тисяч. Усіх їх повісили уздовж Аппієвого шляху, від Капуї до Рима.

Під час поховання римських солдатів, що загинули під Браданом, марно намагалися знайти труп Спартака. Пошуки не дали жодних результатів. З цього приводу було висловлено чимало різноманітніших і часом дивних припущень, але всі вони були далекі від істини.

Так закінчилася ця війна, що тривала майже чотири роки, війна, у якій гладіатори довели своєю мужністю, що вони – люди, гідні волі й здатні на великі подвиги. Спартак у цій війні показав себе одним із найхоробріших і гідних слави полководців, яких тільки знав світ.

Справа, за яку вели боротьбу гладіатори, була святою. За неї було пролито багато крові і в той час, і надалі, але боротьба за цю справу давала лише короткочасні й незначні успіхи і жодного разу не завершилася цілковитою перемогою.

Упала римська тиранія, на зміну їй прийшли тисячі варварських тираній і морок середньовіччя, феодалізм ще міцніше закував у кайдани пригноблені народи. І лише поступово, у результаті повільного, але неухильного розвитку людини та науки стало можливим після століть кровопролитних битв прийти до французької революції 1793 року, що відновила нарешті – принаймні в законодавстві, – права громадянина і людини, визнавши рівність усіх людей на землі. Закони, які регулюють взаємини між державою й громадянами, а також і ті, що встановлюють права й обов'язки кожного стосовно інших і самого себе, не можна вважати встановленими…

А тепер закінчимо нашу повість і приведемо читачів у таке місце, де вони зустрінуться із двома героями нашої оповіді, яких – ми тішимо себе надією – вони встигли вже полюбити, а тому їм цікаво буде довідатися про деякі події в житті цих осіб. Минуло три тижні після розгрому під Браданом. У той час як Красс і Помпей, відчуваючи одне до одного ненависть і заздрість, наближалися зі своїми військами до Рима, причому кожен із них приписував лише собі заслугу, вважаючи, що тільки він загасив цю пожежу, і вимагав собі консульства, прекрасна Валерія сиділа на лавці у своєму конклаві на тускуланській віллі, загорнувшись у сіру жалобну столу.

Донька Мессали була дуже бліда, і обличчя її зберігало сліди недавно пережитого глибокого горя. Повіки її були червоні й опухлі від сліз. По плечах розсипалося м'яке, густе й чорне, немов воронове крило, волосся. В очах відбивався тихий смуток, невимовний сум. Вона сиділа, опустивши голову на долоню лівої руки, а правою, обпершись на поставець, стискала папірус. Здавалося, вона говорила: «Подивіться, чи є на світі горе, що могло б зрівнятися з моїм?»

На ослоні біля поставця, також у жалобі, стояла миловидна світловолоса Постумія. Природна краса поєднувалася у ній з дитячою чарівністю і грацією. Ніжними ручками вона водила по вирізьблених фігурах, листю й візерункам, що прикрашали поховальну урну. Час від часу вона підводила свої великі чорні очі на матір, засмучена її довгим мовчанням.

Раптом Валерія здригнулася, піднесла до очей папірус, який вона продовжувала тримати в правій руці, і знову стала його перечитувати. От що було написано в цьому листі:

«Чудовій Валерії Мессалі Спартак шле привіт і побажання щастя.

З любові до тебе, моя чудова Валеріє, я зустрівся з Марком Крассом і сказав, що складу зброю. Я готовий був погодитися на все з любові до тебе й до нашої дорогої Постумїї. Але претор Сицилїї запропонував мені життя й волю ціною зради. Я зволів бути невдячним щодо тебе і моєї доньки, аніж зрадити своїх побратимів і вічною ганьбою вкрити своє ім'я. Коли ти отримаєш цього листа, мене вже не буде в живих: має бути великий і вирішальний бій, у якому я зі славою закінчу своє життя. Перед смертю я відчуваю потребу, о чудова моя Валеріє, просити в тебе пробачення за все заподіяне тобі горе. Пробач мені й живи в радості. Помираючи, я благословляю твоє мужнє серце, твою шляхетну, люблячу душу. Будь сильною і живи. Живи заради любові до мене, живи заради цієї безневинної дитини – таке побажання й прохання помираючого. Сльози стискають мені горло, я задихаюся, і мене утішає лише одна думка, що я обійму тебе, твій безсмертний дух, у кращому світі. Тобі мій останній поцілунок, до тебе лине моя остання думка, останній удар серця твого Спартака».

Закінчивши читати, Валерія піднесла листа до губ і голосно заридала.

– Мамо, чому ти так плачеш? – сумно запитала дівчинка.

– Бідне дитя моє! – вигукнула Валерія, пестячи біляву кучеряву голівку Постумії. і, дивлячись на неї з невимовною ніжністю, сказала: – Нічого! Нічого зі мною не сталося! Не засмучуйся, дитинко!

Вона пригорнула до себе дівчинку і, обливаючись слізьми, вкрила її чоло поцілунками.

– З тобою нічого не трапилося, а ти плачеш? – з докором сказала їй Постумія. – Коли я плачу, ти говориш, що я негарна! А тепер ти, мамо, негарна!

– О, не кажи так, не кажи!.. – вигукнула бідолашна жінка, пригортаючи й цілуючи дитину. – О, якби ти знала, як ти робиш мені боляче, дитя моє!..

– Коли ти плачеш, мені теж боляче!

– О моя люба, відтепер ти моя єдина любов!

І з цими словами нещасна, знову поцілувавши листа, сховала його в себе на грудях. Вона простягнула руки до Постумії і посадила її до себе на коліна, намагаючись стримати сльози. Цілуючи, пестячи й гладячи волосся дівчинки, вона сказала:

– Ти маєш рацію, моя крихітко, я була негарною… але тепер цього не буде. Я буду думати тільки про тебе й міцно любитиму тебе, моя дівчинко, дуже міцно. А ти будеш любити свою маму?

– Так, так, завжди, завжди, дуже, дуже сильно! Постумія підняла голівку, оповила своїми рученятами шию матері й почала гаряче цілувати її. Потім дівчинка знову заходилася гладити своїми ручками урну.

У конклаві запала тиша.

Раптом Постумія запитала в матері:

– Скажи мені, мамо, що там усередині?

Очі Валерії наповнилися слізьми. Скорботно піднявши їх до неба, вона вигукнула:

– О моя крихітко!..

За хвилину, силкуючись, аби не плакати, вона тремтячим голосом промовила:

– У цій урні, моя бідолашна, останки твого батька! І знову заридала.