Текст книги "Спартак"

Спартак».

Красс прийняв пропозицію гладіатора. Він покликав до себе вершника, що доставив дощечку, велів йому повернутися до Спартака й передати, що за чотири години він, Марк Красс, прибуде на побачення в призначене місце зі своїми трьомастами вершниками й так само, як Спартак поклався на його слово честі, довіряє й він Спартаку.

У той же день через три з половиною години, тобто за дві години до полудня, Красс з'явився на віллу Тіта Оссилія на чолі загону кавалерії. Біля ґрат вілли його зустріли начальник кінноти гладіаторів Мамілій, що супроводжував Спартака, центуріон і десять декуріонів загону.

Виказуючи Крассу належні знаки поваги, його провели через вітальню палацу, потім через атрій коридором, що вів у невелику картинну галерею. Почувши шум кроків, на порозі галереї з'явився Спартак; він жестом наказав гладіаторам вийти, і, підносячи праву руку до губ на знак вітання, промовив: «Привіт тобі, славний Марку Крассе!» – і з цими словами відступив у глиб галереї, даючи дорогу римському полководцеві. Той поштиво відповів на уклін і сказав, входячи в галерею: «Привіт і тобі, доблесний Спартаку!»

Полководці стояли один навпроти одного, кожен мовчки розглядаючи опонента. Гладіатор зростом був на цілу голову вищий за патриція. Його шия, голова, струнка й мужня атлетична фігура була невигідним контрастом для Марка Красса, людини середнього зросту і дещо гладкої.

Спартак уважно розглядав суворі й різкі лінії смаглявого, суто римського обличчя Красса, його коротку шию, широкі плечі й міцні, але криві в колінах ноги, а Красс милувався величною поставою, спритністю рухів і красою геркулесової статури Спартака, шляхетністю його високого чола, очима, в яких світилися чесність і прямота, як і у всіх рисах його прекрасного обличчя.

Найдивнішим було для Красса, і він дуже через це злився на самого себе, що він ніяк не міг позбутися почуття глибокої поваги, що йому мимовільно вселяла ця людина. Першим порушив мовчання Спартак, м'яким голосом запитавши Красса:

– Скажи, Крассе, чи не здається тобі, що ця війна занадто затяглася?

Римлянин зам'явся, зволікаючи з відповіддю, а потім сказав:

– Так, вона тягнеться надто довго.

– Чи не здається тобі, що ми могли б покласти їй кінець? – знову запитав гладіатор.

Жовтувато-сірі очі Красса метнули яскраву іскру, і він запитав:

– Але як?

– Уклавши мир.

– Мир? – здивовано перепитав Красс.

– А чому б і ні?

– Та… тому що… яким же чином можна було б укласти цей мир?

– Іменем Геркулеса! Так, як належить укладати мир воюючим сторонам.

– А, – вигукнув Красс із глузливою посмішкою, – так, як укладали мир з Ганнібалом, з Антіохом, з Мітрідатом?…

– А чому б і не так? – з ледве помітною іронією запитав фракієць.

– Бо… бо… – з відтінком презирства, а разом з тим і зніяковіння відповів римський полководець. – Бо… Хіба ви воююча сторона?

– У нас зібралося багато народів, що воюють проти римської тиранії.

– Он як! Присягаюсь Марсом Карателем, – глумливо вигукнув Красс, заклавши ліву руку за золотий перев'яз, – я завжди вважав вас нахабною юрбою підлих рабів, що обурилися проти свого законного володаря.

– Підлих, кажеш? – спокійно відповів Спартак. – Ні, ми раби вашого несправедливого й безглуздого насильства, але не підлі… А щодо законності вашого права володіти нами, то краще облишмо цю розмову.

– Отже, – сказав Красс, – ти хотів би укласти мир із Римом, так само, якби ти був Ганнібалом або Мітрідатом? Які ж провінції ти хочеш отримати? Яке відшкодування ти вимагаєш за військові витрати?

Очі Спартака спалахнули гнівом. Він уже відкрив було рота, щоб належним чином відповісти Крассу, але, підніс ліву руку до губ і стримався. Кілька разів провів він правою рукою по чолу, а потім сказав:

– Я не збирався ні сперечатися з тобою, Крассе, ні ображати тебе, ні вислухувати твої образи.

– А тобі хіба не здається образливим для величі римського народу домовлятися про укладання миру з рабами й гладіаторами-заколотниками? Треба народитися на берегах Тибру, щоб відчути ганебність такої пропозиції! Ти, на жаль, не народився римлянином, – хоча заслуговував би на це, Спартаку, запевняю тебе, – і не можеш повністю зрозуміти й оцінити всю вагу великої образи, якої ти мені завдав.

– А тобі твоя гордість, властива від народження латинській расі, не дозволяє зрозуміти образу, завдану не мені, не моїм товаришам по зброї, а роду людському, великим богам, адже ти вважаєш усі народи на землі нижчими расами, швидше близькими до тварин, аніж до людей.

І знову в картинній галереї запала мовчанка. Після декількох хвилин міркування Красс звів голову і сказав, дивлячись на Спартака:

– Ти вкрай виснажився і просиш миру, бо більше не можеш пручатися. Гаразд, які ж твої умови?

– У мене шістдесят тисяч вояків. І тобі, й Риму відома їхня хоробрість… По всій Італії стогнуть мільйони рабів, закутих вами в ланцюги. Усі вони постійно поповнюють і поповнюватимуть мої легіони. Війна триває ось уже три роки і, можливо, триватиме ще десять, вона може перетворитися на полум'я, що спалить Рим. Я стомився, але не знесилений.

– Ти забуваєш, що Помпей вже йде з Самнія зі своїми легіонами і що з дня на день у Брундизії очікують на Лукулла з військами, що боролися проти Мітрідата.

– Присягаюсь богами, велику честь робить Рим гладіаторам! Ви змушені послати проти них усі війська держави, а проте не бажаєте укласти з ними мир!

І після хвилинного мовчання Спартак додав:

– Коли Красс, Помпей і Лукулл із трьомастами тисячами воїнів отримають наді мною гору, то славу за цю чудову оборудку, – якщо перемога над гладіаторами може взагалі принести славу, – доведеться ділити між Лукуллом, Помпеєм і Крассом.

Римлянин кусав губи: фракієць уразив його у найболючіше місце. Опанувавши себе, Красс запитав:

– Які ж ти пропонуєш умови? Я хочу дізнатися їх.

– Армія наша буде розпущена, римський сенат урочисто пообіцяє пощадити всіх моїх товаришів по зброї, всі вони, як ті, хто були колись гладіаторами, так і ті, що гладіаторами не були, будуть відправлені окремими підрозділами в усі школи й цирки Італії. Я і ті деякі з моїх товаришів, що були до війни рудиаріями, а також усі офіцери до центуріонів включно будуть вважатися рудиаріями.

– Я волію розділити славу з Лукуллом і Помпеєм, аніж приймати такі умови.

– А якби ти побажав укласти мир, які були б твої умови?

– Ти й сто вояків твоїх, на твій вибір, отримуєте волю, а інші повинні будуть скласти зброю й віддатися на волю переможця, їхню долю вирішить сенат.

– На таких… – почав був Спартак, але Красс, перервавши його, продовжував:

– Або ж, якщо ти стомився, то залиш їх. Тобі дадуть волю, громадянство, ти отримаєш чин квестора в одній з наших армій. Військо гладіаторів без твого вмілого керівництва прийде в повний розлад і через тиждень буде розгромлене.

Обличчя Спартака спалахнуло. Насупивши брови, він ступив два кроки в напрямку до Красса, і ледве стримуючись, гнівно мовив:

– Дезертирство… Зрада… Таким умовам я віддаю перевагу смерті з усіма моїми побратимами на полі битви.

І, попрямувавши до виходу, він сказав:

– Прощавай, Марку Крассе.

Біля порогу він зупинився і звернувся до римського полководця:

– Чи побачу я тебе в першому бою?

– Побачиш.

– Чи поборешся ти зі мною?

– Я поборюся з тобою.

– Прощавай же, Крассе.

– Прощавай.

Спартак підхопився на коня й галопом поскакав у табір.

По приїзді він негайно ж наказав знятися з табору, перейти вбрід річку Брадан і тримати курс у напрямку Петилії. Пізно вночі він там отаборився. На світанку розвідники привели до нього полоненого римського декуріона, який на чолі загону кавалерії мчав до Красса. Його надіслав із Брундизія Лукулл, військо якого вже прибуло в порт на кораблях, призначених для його перевезення, юнець їхав до претора Сицилії сповістити його про виступ Лукулла в Брундизії для зустрічі з гладіаторами.

Спартак втратив будь-яку надію на порятунок. Відтепер вихід був лише один: бій із Крассом і перемога над ним. Уся справа гладіаторів залежала від результату цього бою. Він вийшов з Петилії, повернувся до берегів Брадана і, прибувши туди ввечері, розбив намети на відстані однієї милі від лівого берега й за вісім миль від того місця, де стояв табором напередодні й куди вже кілька годин як стятися війська Красса.

Уночі Красс перекинув своє військо на лівий берег річки й наказав розбити табір усього лише за дві милі від табору гладіаторів.

На сході сонця чотири римські когорти вже заходилися було поглиблювати рів навколо свого табору, аж раптом три когорти гладіаторів, які ходили в ліс по дрова, побачили римлян. Гладіатори кинули в'язки хмизу й дров, які несли на спині, і хоробро кинулися на римлян. Несподіваний напад і крики соратників змусили всіх римських солдатів, намети яких були поблизу, вибігти за вал і кинутися на ворогів. Гладіатори ж, що перебували у своєму таборі, зачувши дзенькіт і брязкіт зброї, піднялися на вал і, побачивши, що їхні товариші ведуть бій із римлянами, вибігли з табору, кинулися на них, і почався запеклий бій.

Спартак у цю хвилину згортав папірус із відповіддю для Валерії. Він запечатав сувій, приклавши до воску подарований нею медальйон, який завжди висів у нього на шиї, передав сувій одному із трьох її гінців, які стояли тепер у наметі фракійця в очікуванні на його розпорядження, і сказав:

– Доручаю усім вам цей лист до вашої любої пані…

– Ми так само любимо й тебе, – перервав Спартака гладіатор, прийнявши від нього лист.

– Дякую вам, дорогі мої брати, – відповів фракієць і, продовжуючи розмову, сказав: – Поїдьте далекими крутими стежками, будьте пильні вночі і вдень та передайте їй цей лист. Якщо з одним із вас трапиться якесь лихо, нехай лист візьме інший, зробіть усе можливе, аби тільки він потрапив до її рук. Тепер рушайте і нехай супроводжують вас боги!

Провівши гладіаторів аж до виходу, фракієць сказав їм на прощання:

– Запам'ятайте – вийти з табору вам треба через декуманські ворота!

Саме в цей момент до нього долинув брязкіт зброї, шум сутички, і він поспішив довідатися, що трапилося.

Те ж саме зробив і Красс, який прийняв рішення востаннє поміряться силами з ворогом. Обидва полководці приводили свої війська в бойову готовність. Спартак, обходячи легіони, звернувся до солдатів з промовою:

– Браття! Цей бій вирішить долю всієї війни. У тилу в нас Лукулл: він висадився в Брундизії і тепер йде проти нас. Помпей загрожує нам з правого флангу: він уже рушив у Самній. Перед нами стоїть Красс. Сьогодні потрібно або перемогти, або померти. Ми знищимо військо Красса й слідом за цим розіб'ємо Помпея, або ж над нами візьмуть гору і всі ми загинемо, як личить хоробрим воїнам, які стільки разів перемагали римлян. Наша справа свята, і вона не загине з нашою смертю. На шляху до перемоги нам доведеться пролити чимало крові, та тільки завдяки самовідданості й жертвам тріумфують великі ідеї. Краще мужня й почесна смерть, аніж ганебне життя. Якщо ми поляжемо на полі бою, то залишимо нащадкам прапор волі й незалежності, залишимо їм у спадщину помсту й перемогу. Браття, перемогти або померти!

Так він говорив. Йому підвели вороного прекрасного нумідійського коня. На цьому красені Спартак їздив більше року і дуже любив його. І от, вийнявши з піхов меча, він устромив його коневі в груди, вигукнувши:

– Сьогодні я не маю потреби в коні. Якщо ми переможемо, я оберу собі будь-якого скакуна серед ворожих коней, а якщо я буду переможений, то він мені більше не знадобиться.

Слова й учинок Спартака показали гладіаторам, що цей бій буде останнім і вирішальним. Голосними криками вони привітали свого ватажка, просячи його подати сигнал до атаки.

За командою Спартака засурмили труби й букцини, подаючи сигнал до виступу.

Легіони Красса здригнулися під страшним напором гладіаторів і змушені були відступити під непереборним шквалом ударів.

Спартак бився в першій лінії, у центрі бою, і показував дива відваги й мужності. Кожний удар його меча вражав ворогів. Щойно Спартак побачив, як ворожі легіони здригнулися й почали відступати, він наказав, аби фанфари третього легіону, у рядах якого він був, просурмили умовний знак Мамілію негайно напасти на лівий чи правий фланг ворожого війська.

Зачувши цей сигнал, Мамілій, котрий перебував у тилу піхоти з вісьмома тисячами вершників, пустив їх галопом, обігнув ліве крило гладіаторів і, вирвавшись уперед більш ніж на дві стадії, помчав щодуху, аби вдарити по римському флангу.

Красс уважно стежив за ходом бою, підбадьорював легіони, що похитнулися. Квінтію він дав наказ іти назустріч ворожим вершникам. У свою чергу, десять із п'ятнадцяти тисяч римських кавалеристів так швидко розвернулися, що Мамілій, який збирався кинутися на правий фланг Красса, зненацька сам наткнувся на ворожу кавалерію і змушений був вступити з нею у кровопролитний бій.

Тоді Муммій підвів чотири легіони до правого флангу гладіаторів і кинувся в атаку. Гранік у відповідь негайно ж вивів два останні резервні легіони і напав на римлян.

Римські легіони почали було безладно відступати під несамовитим наступом гладіаторів, але тоді Красс ввів у бій кілька своїх останніх резервних легіонів і подав знак іншим частинам звільнити бойовище. За чверть години, швидко розступившись, вони дали прохід новим когортам, якими командував сам Красс і трибун Мамерк. Вони кинулися на Спартака і його гладіаторів, ряди яких трохи розладналися під час переслідування римлян, що відступали.

За короткий час правий фланг гладіаторських вершників був перекинутий і зім'ятий. Попри весь досвід і енергію Граніка, небачену мужність і відвагу його воїнів, Муммію таки вдалося обійти неприятеля. Повсталі вже не мали надії на порятунок, їх більше не надихала мрія про перемогу, їм залишилося тільки одне: дорого продати своє життя. Тепер ними керувало тільки бажання помсти. Це вже був не бій, а кривава бійня, люта різанина. Гладіатори були майже повністю оточені, але бій тривав ще добрих три години. На правому і лівому флангах гладіатори відступили. Тільки центр, де хоробро боролися Спартак і неподалік нього Арторікс, ще чинив опір ворогові.

Побачивши, що його здолали, Гранік кинувся в самісіньку гущавину бою, убив одного трибуна, двох деканів і вісім чи десять солдатів, і, простромлений двадцятьма мечами, загинув як герой, яким він був усе життя. Так само хоробро поліг начальник дев'ятого легіону, македонець Еростен.

У центрі загинув молодий, гарний Теулопік, із великою відвагою борючись на чолі свого легіону. Розбита наголову кіннота бачила, як упав, вражений десятьма стрілами, її хоробрий командир Мамілій.

Надвечір бій усе ще тривав. Виснажені й поранені гладіатори так само чинили опір, але це вже були не мужні люди, а дикі звірі.

Спартак не відступив ні на крок, він пробився вперед із тисячею воїнів, що оточували його, клином урізався в ряди шостого римського легіону. Трибун Мамерк, за яким ішли хоробрі ветерани Марія й Сулли, кинувся на Спартака й одразу ж упав від його меча. Блискавично вражав меч фракійця, і за кілька хвилин упали два центуріони й вісім чи десять деканів, які намагалися показати солдатам, як варто відбивати ворога. Вони не могли подати їм жодного іншого прикладу крім власної загибелі.

Пліч-о-пліч зі Спартаком бився нумідієць Вісбальд, начальник одинадцятого легіону, виявляючи надзвичайну мужність і хоробрість. Навколо цих двох могутніх людей нагромаджувалися сотні знівечених трупів. Поле бою заволокли сутінки, однак римляни, які, здавалося б, могли вважати себе переможцями, змушені були продовжувати бій. Незабаром зійшов місяць і освітив своїм блідим сяєвом похмуру картину кривавого побоїща.

Полягло понад тридцять тисяч гладіаторів. Упереміж із ними на великому полі лежало вісімнадцять тисяч римлян. Битва закінчилася. Після бою, який тривав вісім годин, втомлені й змучені п'ятнадцять чи шістнадцять тисяч уцілілих гладіаторів відходили до прилеглих гір і пагорбів.

Тільки в одному місці усе ще кипів лютий бій, усе ще не була вгамована спрага крові. Бій відбувався в центрі поля: тисяча воїнів, що оточували Спартака, боролися з такою силою, що, здавалося, ніколи не виснажаться.

– Крассе, де ти? – волав час від часу Спартак уривчастим голосом. – Ти обіцяв вступити у двобій зі мною!.. Де ж ти, Крассе?

Уже дві години тому Спартак наказав забрати з поля бою Мірцу, яка проливала гіркі сльози. її довелося відвести силою. Спартак знав, що йому призначено померти, але йому було б важко бути присутнім при загибелі сестри. Так само не хотілося, щоб і вона стала свідком його смерті. Минула ще година. Щит Спартака зрешетило градом пущених у нього дротиків. На його очах упали останні його друзі, що билися поруч із ним – Вісбальд і Арторікс. Падаючи, він із ніжністю звернувся до свого друга:

– Спартаку! В Елісії… побачу тебе серед…

Спартак бився один проти семисот чи восьмисот ворогів, що зімкнулися довкола нього живим кільцем. Вкритий ранами, він стояв серед сотень трупів, нагромаджених довкола нього. Очі його блищали, голос був подібний до грому. Зі швидкістю блискавки він обертав меча, наводячи на всіх жах, наносячи удари й убиваючи всіх тих, хто насмілювався напасти на нього. Але кинутий у нього з відстані дванадцяти кроків дротик важко поранив його у ліве стегно. Він упав на ліве коліно й, перекинувши у бік ворогів свій щит, продовжував розмахувати мечем з нелюдською мужністю. Нарешті, уражений сімома чи вісьмома дротиками, кинутими в нього з відстані десяти кроків, він упав горілиць і встиг вимовити одне тільки слово: «Ва…ле…рія…» – і випустив дух. Охоплені подивом, мовчки оточили його римляни, що бачили, як він боровся. Від першої до останньої хвилини він бився як личить героєві, і загинув смертю героя.

Так закінчила своє життя ця незвичайна людина, у якій поєднувалися високі якості душі, неабиякий розум, неприборкана відвага, надзвичайна мужність і глибока мудрість – усі якості, необхідні для того, аби він міг стати одним із найбільш прославлених полководців, справи якого історія передавала б з покоління в покоління.

За дві години римляни пішли у свій табір. Похмуру тишу що панувала на бойовищі під сумним місячним світлом, порушували тільки стогони поранених і вмираючих, що лежали упереміж з мерцями. По цій рівнині тинялася якась тінь, ледве пробираючись серед тіл, якими було засіяне поле. Повільно й обережно просувалася вона до того місця, де точився найдовший бій. Коли на неї падало місячне світло, тінь іскрилася яскравим блиском. Це був воїн, шолом і збруя якого блищали у сяєві місяця. Це був, напевно, гладіатор або римлянин. Воїн довго ходив полем, поки не дійшов до того місця, де було нагромаджено найбільше трупів і де поліг Спартак.

Тут воїн зупинився. Він був стрункий, невеличкий на зріст. Схиливши голову, він розглядав неживі тіла, поки нарешті розшукав труп полководця гладіаторів і опустився перед ним на коліна. Не без зусиль піднявши його біляву голову, він поклав її на труп одного з римських центуріонів, якого вразив своєю рукою Спартак.

Місячне сяйво освітило знекровлене обличчя гладіатора, таке ж прекрасне, як і за життя, і маленький солдат, по обличчю якого лилися гарячі сльози, з голосними риданнями притулився вустами до неживого обличчя, зворушливо вкриваючи його ніжними поцілунками. Воїном цим була Мірца. Коли гладіатори були остаточно розгромлені, Мірці вдалося вислизнути від тих, кому її доручив Спартак.

Вона повернулася на місце битви, не сподіваючись побачити живими ні Спартака, ні Арторікса, але в сумній упевненості, що знайде хоча б їхні тіла й попрощається з дорогими їй чоловіками.

– О Спартаку!.. Брате мій!.. – вигукувала дівчина слабким голосом, пестячи й цілуючи обличчя Спартака. – Яким довелось мені побачити тебе! Яке горе! Що зробили вони із твоїм прекрасним тілом! Скільки ран на тобі… скільки крові!..

Дівчина замовкла. Раптом пролунав стогін, він вирізнявся з-поміж інших, у цій похмурій тиші.

– Невже я не побачу більше твоїх очей, якими ти так лагідно дивився на мене? Не побачу більше, любий брате мій, твоєї прекрасної усмішки, яка світлом доброти і ніжності осявала твоє шляхетне обличчя? Не почую більше твого звучного голосу, дорогих мені слів подяки за мої малі турботи про тебе!.. О брате мій… о брате мій… не побачу більше, не почую! О Спартаку, любий брате мій!

У цю хвилину до неї знову долинув стогін.

Дівчина не рухалася, як і раніше цілуючи обличчя бездиханного Спартака. Втретє почувся стогін, і тепер можна було розрізнити слова. Дівчина піднялася, напружуючи слух. Вона почула, як хтось повільно вимовив її ім'я. Тоді вона підхопилася, тремтіння пробігло по всьому її тілу, краплі холодного поту виступили на чолі, очі розширилися від жаху, і вона голосно запитала, сама не знаючи кого, начебто її могли тут почути:

– Іменем богів!.. Хто це?… Хто кличе мене? Відповіді не було.

Мірца завмерла нерухомо, погляд її зупинився, ніби вона скам'яніла.

– Мірцо!.. Рідна моя Мірцо!.. – цього разу чітко вимовив хтось.

– Ох! Що ж це? – радісно скрикнула дівчина. – Невже це ти, Арторіксе?

Перестрибуючи через трупи, вона підбігла до того місця, де лежав, потопаючи у власній крові, Арторікс. Обличчя його було бліде й холодне, час від часу він повільно розплющував очі, котрі поволі затуманювала смерть.

Мірца впала перед ним на коліна і, вкриваючи його обличчя поцілунками, кричала:

– О… ти живий… коханий мій, обожнюваний Арторіксе!.. Я врятую тебе… я зігрію тебе своїм подихом… перев'яжу твої рани… перенесу в безпечне місце…

Від дотику палаючих губ і жару поцілунків умираючий отямився й, ледве розплющивши очі, вимовив слабким голосом:

– Вже… ми вже зустрілися? Так… незабаром? Виходить, ми в Елісії, моя люба Мірцо? Але чому… так холодно… в Елісії?…

– Ні, – вигукнула у пориві палкої любові дівчина, пестячи його, – ні, ми не в Елісії… Це я, я, твоя Мірца… ти живий… будеш жити… бо я хочу, щоб ти залишився живий… Мені потрібне твоє життя, адже ти залишишся жити, мій коханий?…

Галл заплющив очі, ніби побоюючись, щоб не зникло це дивовижне видіння. Але палкі поцілунки дівчини розсіяли його дрімоту, і, розплющивши очі, що на мить зажевріли живим вогнем, і обіймаючи слабкими руками шию Мірци, він прошепотів:

– Значить, це правда?… Я ще живий… і мені даровано… перед смертю… невимовну… насолоду твоїх поцілунків?…

– Так, так, тобі, тобі, мій Арторіксе… але ти не повинен померти… я твоя… твоя… всім серцем.

– О, я помираю щасливим!.. Гез… почув мої благання… голос Арторікса дедалі слабшав, хвилювання радості виснажили його останні життєві сили.

– Мірцо!.. – вигукнув він, цілуючи дівчину. – Я… помираю…

Дівчина вустами відчула, як затремтіли його губи, і, почувши важкий і хрипкий подих, та зрозумівши, що її коханий згасає, вона прошепотіла:

– Не помирай… почекай мене… помремо разом і разом підемо в Елісій!..

Вона вихопила з піхов меча, що висів на поясі Арторікса, і, не здригнувшись, твердою рукою встромила його собі в сонну артерію, звідки ключем бризнула кров.

– З тобою, – шепотіла вона, міцно обіймаючи коханого юнака, – я помираю, з тобою увійду в обитель блаженних.

– Що… ти зробила?… – ледве чутно запитав умираючий.

– Я розділяю твою долю… коханий мій…

Удар клинка розрізав найважливішу для життя артерію. Дівчина ще тісніше пригорнула юнака до своїх грудей, і, зливши свої вуста в бажаному поцілунку, після короткої агонії закохані випустили дух.

У цю хвилину два гладіатори, обережно крокуючи полем, підійшли до того місця, де лежав Спартак, і, піднявши його труп, загорнули в широке вовняне покривало темного кольору. Один із них тримав труп за ноги, другий підтримував голову. Не без зусиль винесли вони його з поля бою. Пройшовши понад дві милі, вони вийшли на дорогу, де на них чекав віз, запряжений двома волами. Поклавши на цей сільський віз тіло фракійця, вони прикрили його безліччю мішків із зерном, звалених на землі біля воза, щоб приховати тіло Спартака від сторонніх очей.

Після цього віз від'їхав. Солдати йшли слідом за ним. Це були близнюки Ацилій і Аквілій, сини Либедія, управителя тускуланської вілли Валерії. Цілком імовірно, вони везли тіло загиблого вождя на віллу його дружини.