Текст книги "Спартак"

Арторікс бачив жахливий стан Спартака й ледь чутно сказав йому:

– Сміливіше!

Рудиарій здригнувся від цих слів і знову пильно подивився в очі Сулли. Нарешті, зробивши над собою страшне зусилля, він мовив:

– Але… преславний і щасливий диктаторе… Я дозволю собі звернути твою увагу на те, що я більше не гладіатор, я рудиарій і вільна людина. У тебе ж я виконую обов'язки ланісти твоїх гладіаторів.

– А-а! – закричав з п'яним сміхом Луцій Корнелій Сулла. – Хто це говорить? Ти, хоробрий Спартак? Ти боїшся смерті! От вона, нікчемна порода гладіаторів! Ні, стривай! Клянуся палицею Геркулеса Переможця, ти будеш боротися! Будеш!.. – наказовим тоном додав Сулла й, зробивши коротку паузу, вдарив кулаком по столу. – Хто тобі подарував життя й волю? Хіба не Сулла? І Сулла наказує тобі боротися! Чуєш, боягузливий варваре? Я наказую і ти будеш боротися! Клянуся богами Олімпу, ти боротимешся!

Вже кілька разів Спартаку спадало на думку схопити меч одного з мертвих гладіаторів, і з люттю тигра кинутися на Суллу, порубати його на шматки, перш ніж його гості встигнуть піднятися зі своїх місць. Але він стримував себе. Кожна нова образа, що злітала з уст Сулли, викликала у гладіатора обурення, і йому доводилося зусиллям волі придушувати нестримне бажання роздерти диктатора.

Нарешті, знемагаючи від довгих і нестерпних мук, Спартак глухо застогнав – стогін цей скидався на рик звіра – він машинально, майже не усвідомлюючи, що робить, підібрав з підлоги щит, схопив меч і тремтячим од гніву голосом вигукнув:

– Я не боягуз і не варвар!.. Я боротимуся, щоб зробити тобі приємність, о Луцію Сулло. Але клянуся тобі усіма твоїми богами, якщо мені доведеться поранити Арторікса…

Пронизливий жіночий лемент зненацька і дуже доречно увірвав божевільну промову гладіатора. Усі повернулися туди, звідки він пролунав.

У глибині зали, біля задньої стіни, спиною до якої лежав Сулла й багато хто з гостей, були двері, сховані за зеленою портьєрою. Зараз на порозі цих дверей нерухомо, як статуя, стояла бліда Валерія.

Вона давно стежила за лютим боєм гладіаторів і за наступною сценою, що розігралася між Спартаком і Суллою. По кожному їхньому слові, по кожному русі вона здригалася й тріпотіла. Вона відчувала, що сили полишають її, але все ще чекала й не виходила, не втрачаючи надії на щасливе закінчення. Коли ж вона побачила, що Сулла примушує Спартака боротися з Арторіксом, якого, як вона знала, Спартак дуже любив, коли вона побачила, що рудиарій вже готовий розпочати бій, і почула його промову, що, поза сумнівами, мала закінчитися погрозою й прокльоном Суллі, – вона зрозуміла, що без її негайного втручання Спартак неминуче загине!

Вона розсунула портьєру і з'явилася на порозі, привернувши до себе увагу присутніх і Сулли.

– Валеріє!.. – здивовано вигукнув Сулла, намагаючись піднятися з ложа, до якого, здавалося, його прибили цвяхами ситні страви й фалернське. – Валеріє!.. Ти тут?… У цю пору?…

Усі встали, точніше – намагалися встати, бо не всі могли зберегти рівновагу й утриматися на ногах, але усі шанобливо привітали матрону.

Обличчя вільновідпущениці Ювентини спочатку вкрилося пурпуровим багрянцем, а потім страшно сполотніло. Вона не піднялася з ложа, а, намагаючись стати якомога меншою, стиснутися у грудочку, поступово непомітно сповзла під стіл і сховалася за складками скатертини.

– Привіт усім, – сказала Валерія, окинувши швидким поглядом великий зал і намагаючись заспокоїтися. – Хай захищають боги непереможного Суллу і його друзів!

Тоді ж вона обмінялася поглядом взаємного розуміння зі Спартаком. Гладіатор ще не починав бою і, мов зачарований, не міг відвести від Валерії очей: її поява здавалася йому дивом.

Від уваги Валерії не сховалося сусідство Сулли з Ювентиною і її зникнення. Те, що вона побачила, змусило її почервоніти від обурення. Проте, удавши, ніби нічого не помітила, вона наблизилася до столу. Суллі зрештою вдалося піднятися, але він хитався і ледь тримався на ногах. Видно було, що недовго він зможе зберігати вертикальне положення. Він усе ще не міг отямитися від подиву, викликаного появою Валерії в такому місці й у таку годину. Його погляд був затуманений. Вона ж, посміхаючись, сказала:

– Ти стільки разів запрошував мене, Сулло, на твої бенкети в трикліній… Сьогодні ввечері мені не спалося, а між тим до мене долітав віддалений шум веселощів, – і от я вирішила з'явитися сюди, щоб випити з вами чашу дружби, а потім умовити тебе, заради твого здоров'я, піти спочивати. Але, прийшовши сюди, я побачила блиск мечів і трупи, що лежать на підлозі. Що ж це? – закричала матрона з почуттям безмежного обурення. – Вам мало незліченних жертв у цирках і амфітеатрах? Ви з дикою насолодою воскрешаєте заборонені, давно забуті варварські звичаї, щоб на бенкеті впиватися передсмертними муками гладіаторів…

Усі мовчали, низько опустивши голови. Сулла намагався промурмотіти щось, але зрештою замовк, ніби обвинувачуваний віч-на-віч зі своїм обвинувачем.

Лише гладіатори, особливо Спартак і Арторікс, дивилися на Валерію очима, сповненими вдячності й любові.

Після хвилинного мовчання дружина Сулли наказала рабам:

– Негайно заберіть трупи. Помийте тут підлогу, поприскайте пахощами, налийте в мурринську чашу Сулли фалернського й обнесіть її гостям довкола на знак дружби.

Поки раби виконували накази Валерії, гладіатори вийшли. Серед мовчання чаша дружби, у яку лише деякі з гостей кинули пелюстки троянд зі своїх вінків, обійшла коло бенкетуючих, після чого всі встали і, похитуючись, вийшли із триклінія. Одні вийшли у кімнати, відведені для гостей у цьому величезному палаці, інші, похитуючись, рушили по домівках.

Сулла мовчки опустився на ложе. Здавалося, він був занурений у глибокі роздуми, насправді ж – просто отупів від вина, як це часто буває після такої кількості випитого. Потрусивши його за плече, Валерія сказала:

– Ну, що ж! Ніч минула, вже світає. Чи не час тобі нарешті піти до себе у спальню?

Сулла протер очі, повільно й пихато підняв голову й, дивлячись на дружину, вимовив, ледве повертаючи язика:

– Ти… перевернула усе догори дриґом… у триклінії… ти позбавила мене… задоволення… Клянуся Юпітером Статором, це неподобство! Ти намірилася применшити всемогутність… Сулли Щасливого… улюбленця Венери… диктатора… Клянуся великими богами! Я володарюю у Римі й в усьому світі й не бажаю, щоб хтось мною командував… Не бажаю!..

Валерія мовчки дивилася на нього з жалем і презирством.

Сулла, знову піднявши голову, сказав:

– Метробію!.. Де ти, улюблений мій Метробію! Прийди, допоможи мені… я хочу прогнати… хочу відкинути цю… от цю… І нехай вона забере із собою дитину, якою вона вагітна… Я не визнаю її своєю…

Іскра гніву спалахнула в чорних очах Валерії, із загрозливим виглядом зробила вона крок до ложа, але потім з нестерпною відразою вигукнула:

– Хрісогоне, поклич рабів і перенеси твого пана в спальню. Він п'яний, як брудний трунар!

Сулла проспав весь залишок ночі й всі ранкові години наступного дня, а Валерія, як про це можна здогадатися, не склепила повік.

Близько полудня Сулла накинув на себе поверх нижньої сорочки широку тогу й у супроводі рабів, приставлених до його особи, спираючись на плече свого улюбленого Хрісогона, попростував у лазню.

Тільки-но Сулла опинився у парній, одразу увійшов в альков і заходився піднімати гирі, вибравши спочатку з-поміж безлічі гир різної ваги дві найменші. Гирі слугували для того, щоб гімнастичними вправами викликати потовиділення. Поступово переходячи до важчих гир, Сулла незабаром відчув, що тіло його вкривається потом, і кинувся в басейн із гарячою водою.

Сівши на мармурову сходинку, він відчув приємне заспокоєння – тепло приносило полегшення його стражданням.

– Ох, як добре! Хутчіше, хутчіше, Діодоре!.. – звернувся він до одного з рабів, що зазвичай мастив його олією. – Візьми скребницю й потри мені хворі місця. Свербить нестерпно!

– Чи загорнув ти в пурпуровий пергамент двадцять другу книгу моїх «Спогадів», що я позавчора закінчив диктувати й вручив тобі? – звернувся Сулла до Хрісогона.

– Так, пане. І не тільки твій екземпляр, але і всі десять копій, зроблених рабами-переписувачами.

– Молодець, Хрісогоне!..

– Крім того, по одній копії кожного тому подаруємо Лукуллу й Гортензію. Розподіляючи таку кількість екземплярів по різних місцях, я хотів, аби твої «Спогади» збереглися навіть у випадку пожежі або іншого лиха, поки ти не вирішиш опублікувати їх, або ж доти, поки смерть твоя – хай віддалять її великі боги! – дасть це право Лукуллу, як про це зазначено у твоєму заповіті.

– Так, у моєму заповіті… У заповіті я подбав про усіх вас… про тих, хто завжди залишалися мені вірними друзями у всіх перепетіях мого життя…

– О, не кажи так, прошу тебе! – вигукнув збентежений Корнелій Хрісогон. – Стривай, я чую якийсь шум у роздягальні…

І відпущеник вийшов.

За кілька хвилин Хрісогон повернувся. Сулла здригнувся й повернув у його бік голову.

– Що з тобою? – запитав відпущеник, злякано підбігши до басейну.

– Нічого!.. Сонливість якась!.. Знаєш, я зараз бачив сон…

– Що ж тобі наснилося?

– Я бачив уві сні улюблену свою дружину Цецилію Метеллу, що померла торік. Вона кликала мене до себе.

– Не зважай, Сулло. Все це марновірство.

– Марновірство? Чому ти такої думки про сни, Хрісогоне? Я завжди вірив снам і постійно робив те, на що в них вказували мені боги. І мені не доводилося шкодувати про це.

– Завжди ти процвітав завдяки своєму розуму й доблесті, а не тому, що тобі марилось у снах.

Хоча Сулла зробив у своєму житті багато мерзенного, все ж були в нього за плечима й воістину високі, славні подвиги, спогади про які повернули спокій душі колишнього диктатора, і обличчя його трохи посвітлішало. Тоді Хрісогон доповів, що за наказом, даним Суллою напередодні, під час бенкету, Граній приїхав з Кум і чекає на його розпорядження.

Обличчя Сулли одразу спотворилося з люті, він почервонів, очі його блиснули, немов у дикого звіра, і він злобливо крикнув хрипким голосом:

– Веди його… сюди… негайно… до мене… цього нахабу!.. Він єдиний насмілився знущатися з моїх наказів!.. Він жадає моєї смерті!

І Сулла судомно вхопився худими, кістлявими руками за краї басейну.

– Може, хай зачекає біля виходу з лазні?…

– Ні, негайно… сюди!.. Хочу… щоб він постав переді мною…

Хрісогон вийшов і негайно ж повернувся разом із Гранієм.

Це був чоловік років сорока, міцної статури. На його грубому обличчі відбивалися хитрість і лукавство. Але, увійшовши в лазню Сулли, він сполотнів, і йому ніяк не вдавалося приховати свій страх. Низько вклоняючись і притискаючи до губ руки, Граній вимовив, тремтячи від хвилювання:

– Хай бережуть боги Суллу, щасливого й великодушного!

– А що ти говорив третього дня, підлий негіднику? Ти висміював мій вирок, яким я справедливо засудив тебе і звелів сплатити штраф у скарбницю! Ти кричав, що не будеш платити, бо незабаром я помру і з тебе знімуть штраф!

– Ні, ні, ніколи!.. Не вір такому наклепу! – бурмотів Граній.

– Боягузе! Тепер ти тріпочеш? Ти повинен був боятися тоді, коли ображав наймогутнішого з людей!.. Негіднику!

Витріщивши очі, Сулла вдарив Гранія по обличчю. Нещасний простягся на підлозі біля басейну й, ридаючи, молив про прощення.

– Благаю, прости мене!.. – кричав він.

– Пробачити негідника? – гаркнув Сулла. – Я прагну насолодитися твоїми останніми судомами, твоїм передсмертним хрипінням… Агов, ледарі!.. Чого дивитеся? Бийте його!.. Забийте до смерті, тут при мені… Задушіть його… Убийте!..

Раби кинулися на нещасного еділа, звалили на підлогу почали бити й топтати ногами, а Сулла біснувався, як дикий звір, що зачув кров:

– Так, так! Бийте, топчіть! Сильніше! Душіть негідника!

Сулла, у якого очі майже вилізли з орбіт і на губах виступила піна, насолоджувався видовищем побиття, впивався ним із жорстокою хтивістю хижака й викрикував вже слабшим голосом:

– Так… так… сильніше!.. Дави його… Души!

У смертну хвилину Гранія Сулла, виснажений люттю й криками, приступом сказу, закинув голову й ледве чутним голосом закричав:

– На допомогу!.. Помираю! Допоможіть!..

Підбіг Хрісогон, а слідом за ним і інші раби. Вони підняли Суллу й посадили, притуливши плечима до стінки басейну. Обличчя колишнього диктатора бути млявим, повіки склепилися, він весь тремтів.

Сулла помер, насолодившись усім, що могло бути доступним людині й давало задоволення, усім, чого тільки могла побажати людина: він заслужив слави Щасливого, якщо щастя полягає у тому, щоб отримати бажане.

Щойно Сулла випустив дух, у лазню увійшов раб Діодор з лікарем Сирміоном і ще у дверях закричав:

– З Рима прибув гонець із надзвичайно важливим посланням від…

Але голос його завмер: він помітив збентеження оточуючих, вражених смертю Сулли. Сирміон забіг у кімнату, звелів вийняти тіло померлого з ванни й покласти на ложе з подушок, приготовлене на підлозі. Він почав досліджувати тіло Сулли, намацав пульс, послухав серце й, сумно похитавши головою, промовив:

– Усе скінчено… він помер!

Раб Евтибіди, що привіз лист від неї, пішов за Діодором у лазню. Він довго стояв у кутку, вражений і переляканий, і спостерігав за усім, що відбувається. Потім, вирішивши, що Хрісогон – найважливіша в домі особа, гонець підійшов до нього й, подаючи листа, сказав:

– Прекрасна Евтибіда, моя пані, наказала мені віддати цього листа Суллі у власні руки, але боги побажали покарати мене, змусивши з'явитися сюди лише, щоб побачити мертвим найбільшого з людей. Призначений йому лист я вручаю тобі, бо, судячи зі сліз на твоїх очах, ти один із найближчих до нього людей.

Не тямлячись од горя, Хрісогон машинально взяв листа і сховав між тунікою й сорочкою та знову заходився клопотати біля свого пана й благодійника, тіло якого у цей час натирали пахощами.

Новина про смерть Сулли встигла поширитися; у будинку всі сполошилися. Раби збіглися у лазню, і звідти лунали стогони й голосний плач. У цей час з Рима прибув комедіант Метробій. Почувши звістку, він зблід.

– Ні, ні, не може цього бути!.. Ні, ні, неправда!.. – кричав він, заливаючись слізьми.

Він упав на підлогу біля закляклого тіла Сулли і став укривати поцілунками обличчя померлого, голосячи:

– Ти помер без мене, незрівнянний, улюблений друже мій!.. Не довелося мені почути твої останні слова… прийняти твій останній поцілунок. О Сулло, мій улюблений Сулло!..

Розділ 8
Наслідки смерті Сулли

Чутки про смерть Сулли зі швидкістю блискавки розлетілися по всій Італії. Спочатку всі були приголомшені, і звістку про кончину Сулли сприйняли мовчки. Потім пішли розпитування й плітки – як, чому й коли це сталося.

Партія олігархів, патриціат і багатії оплакували смерть Сулли як народне нещастя й непоправну втрату. Вони вимагали, щоб на похороні героєві були виказані імператорські почесті, споруджено статуї й храми як рятівникові республіки й напівбогові. За ними повторювали десять тисяч звільнених Суллою рабів. На честь Сулли і його іменем, після перемоги його партії, вони склали трибу з десяти тисяч Корнеліїв, і Сулла наділив їх частиною майна, конфіскованого у жертв проскрипцій. Ці десять тисяч людей, усім зобов'язані Суллі, завжди стояли за нього з подяки, з остраху, що після його смерті у них заберуть усі його щедрі дари.

В Італії ще було більше ста двадцяти тисяч легіонерів, котрі боролися на боці Сулли проти Мітрідата, а згодом у громадянській війні – проти Марія. Безліч цих легіонерів осіли у містах, що підтримували Марія: Сулла під час боротьби з Марієм винищував або виганяв корінних мешканців цих міст, а легіонерам роздавав майно переможених. Ці сто двадцять тисяч солдатів обожнювали свого вождя і благодійника й готові були зі зброєю захищати все, дароване їм Суллою.

Хвилювання ширилися й набували дедалі серйозніших обертів. Авторитетні громадяни, сенатори й консулари намагалися вгамувати хвилювання, обіцяючи провести реформи, видати нові закони, повернути плебеям стародавні привілеї, але промови їхні не мали успіху. Багато сенаторів, громадян і відпущеників на знак жалоби не голили бороди, одягли темні тоги і так ходили містом. Жінки, теж у жалобі, з розпущеним волоссям бігали по храмах, закликаючи богів до заступництва – ніби зі смертю Сулли Риму загрожувала страшна небезпека. їх обсипали докорами й глузами вороги Сулли, які безтурботно походжали Форумом й вулицями Рима, радіючи смерті диктатора.

Сенат зібрався в курії Гостилія, щоб обговорити, які почесті віддати померлому тріумфаторові, переможцеві Мітрідата. Катулл звернувся до сенату із проханням, щоб такій людині віддати останні почесті, гідні його й народу римського, вождем і полководцем якого він був. На завершення Катулл запропонував перевезти тіло Сулли з Кум у Рим з урочистою пишністю й поховати його на Марсовому полі. Коротку промову Катулла зустріли гучним схваленням майже на всіх сенаторських лавах і бурхливим осудом на галереї. Коли шум поступово вщух, виступив Лепід.

– Шкодую, – сказав він, – гірко шкодую, батьки сенатори, що повинен сьогодні розійтися в думках з моїм іменитим товаришем Катуллом, у якому я перший визнаю й ціную доблесть і шляхетність душі. Але я вважаю, що тільки через свою нескінченну доброту, а не в інтересах і не до честі нашої батьківщини, він вніс пропозицію не лише недоречну а й навіть згубну і несправедливу. Від надлишку доброти своєї мій товариш нагадав нам тільки заслуги й шляхетні діяння Сулли, але він забув, точніше, побажав забути, про всі нещастя, заподіяні цим диктатором нашій батьківщині, про горе, смерті, у яких він винен, забув про злочини, що заплямували його ім'я, про такі лиходійства, що навіть одного з них було б достатньо, аби назавжди вигнати з нашої пам'яті усі його доблесні діяння й здобуті ним перемоги.

Багато ще думок висловлювали оратори: хтось захищав Катулла, а хтось підтримував Лепіда.

– Тож будьмо відвертими, – провадив далі Емілій Лепід, – ім'я Сулли звучить зловісно для Рима. Невже ми поховаємо Луція Суллу, руйнівника республіки, на Марсовому полі, де височіє всіма шанована могила Публія Валерія Публіколи, одного із засновників республіки? І чому, в ім'я чого ми збираємося робити те, що суперечить нашій гідності й совісті? О дайте, дайте мені, батьки сенатори, можливість не засмучуватися через долю нашої батьківщини, дайте мені можливість плекати надію, що мужність, чесність, почуття власної гідності, совість ще властиві цим високим зборам! Доведіть мені, що не низький страх, а високе почуття власної величі переважає ще в душах римських сенаторів. Відхиліть пропозицію про поховання Сулли на Марсовому полі, з почестями, що личать великому громадянину й знаменитому імператорові, який не заплямував свого імені кров'ю.

Гучними оплесками зустріли слова Марка Емілія Лепіда і плебеї, і сенатори. Тисячі й тисячі голосів палко привітали консула. Тисячі інших громадян, головним чином Корнелії, протестували. Почалися взаємні погрози, лунали прокльони, образи. Все це закінчилося би кровопролиттям, якби оратори не потисли одне одному руки і не закликали всіх до порядку й спокою.

Через кілька годин після раптової смерті Сулли, коли на віллі колишнього диктатора панував переполох, з Капуї приїхала людина, судячи із зовнішності й одягу – гладіатор. Він одразу ж запитав, де можна побачити Спартака. Приїжджий вирізнявся величезним зростом, геркулесовою статурою і, безсумнівно, мав неабияку фізичну силу. Він був майже потворним: обличчя смагляве, темне, порите віспою, у грубих його рисах застиг похмурий вираз. Щось люте, звіряче було в його чорних живих очах. Враження дикості довершувала густа грива каштанового волосся і запущена борода. І все ж, попри таку страхітливу зовнішність, цей велетень одразу прихиляв до себе: відчувалося, що він людина безстрашна, груба, але щира, дика – і все ж сповнена шляхетної гордості. Поки раб бігав за Спартаком у школу гладіаторів, приїжджий прогулювався алеєю, що вела від палацу Сулли до гладіаторської школи, і розглядав чудесні статуї, що прикрашали віллу.

Не минуло й чверті години, як раб повернувся, а слідом за ним швидким кроком майже біг Спартак.

– Ну, Еномаю, розповідай новини!

– Новини старі, – відповів гладіатор приємним, звучним голосом. – Як на мене, той, хто не діє й нічого не хоче робити, – негідний ледар. Спартаку, друже, час нам взяти мечі й підняти прапор повстання!

– Замовчи, Еномаю! Клянуся богами, заступниками германців, ти хочеш загубити нашу справу!

– Навпаки, я хочу, щоб вона увінчалася великою перемогою…

– Запальна голово! Хіба криками справі допоможеш? Треба діяти обережно, розсудливо – тільки так ми доможемося успіху.

– Доможемося успіху? Але коли ж? От що мені треба знати. Я хочу, щоб це відбулося за мого життя, на моїх очах.

– Ми піднімемося, коли змова дозріє.

– Дозріє? Згодом… коли-небудь… А знаєш, що прискорює дозрівання таких плодів, як змова й плани повстання? Сміливість, мужність, зухвалість! Досить баритися! Почнемо, а там, от побачиш, все піде своїм ходом!

– Вислухай мене… Наберися терпіння. Скільки чоловіків вдалося тобі залучити за ці три місяці у школі Лентула Батіата?

– Сто тридцять.

– Сто тридцять із десяти тисяч гладіаторів!.. І тобі вже здається, що плід наших зусиль дозрів? Або, принаймні, насіння проросло й пустило паростки, і зусилля наші не минули марно?

– Лише спалахне повстання, приєднаються всі гладіатори. Відбудеться те, що буває з вишнями: одна тягне за собою іншу.

– Та як же вони можуть приєднатися до нас, не знаючи – хто ми, до чого прагнемо, якими засобами збираємося здійснити свій план? Перемога буде реальною відповідно до довіри наших товаришів.

Шалений Еномай нічого не відповів, він обмірковував ці слова. Спартак додав:

– Наприклад, ти, Еномаю… Ти дужий, сміливий, вартий десяти тисяч гладіаторів у школі Лентула Батіата, а що ти встиг зробити за цей час? Скільки чоловіків ти зібрав і залучив у наш Союз? Чи багатьом відома суть задуманої нами справи? Хіба немає таких, хто не дуже довіряє тобі й побоюється твоєї неприборканої вдачі й твого легкодумства? А чи багато із тих, хто знає Крікса або мене, ставляться до нас із повагою й цінують нас?

– Саме так, бо я не такий учений, як ти, і не вмію говорити так переконливо, тому ти й повинен бути серед нас. І я домігся – правда, не без зусиль, – щоб наш ланіста Батіат запросив тебе викладачем фехтування у свою школу. Дивися, от його лист. Він запрошує тебе в Капую. – Еномай витяг з-за пояса тонкий сувій папірусу й подав його Спартаку У Спартака спалахнули очі, він схопив сувій, зірвав печатку й нетерпляче заходився читати листа, у якому ланіста Батіат запрошує його до своєї школи гладіаторів у Капую.

– То чому ж ти, божевільний Еномаю, не дав мені листа одразу по приїзді, а стільки часу витратив на балачки? Адже саме цього я й чекав, хоча боявся сподіватися. Там, там, серед десяти тисяч товаришів по нещастю, моє місце! – вигукував гладіатор, сяючи від радості та сповнений ентузіазму. – Там я поступово переговорю з кожним окремо й з усіма разом, я запалю в них ту віру, що зігріває мої груди. Звідти в призначений день за умовним знаком виступить армія у десять тисяч бійців!

– Я щасливий, що ти такий задоволений. А як зрадіють сто тридцять наших товаришів, що вступили в Союз! Вони з нетерпінням чекають і сподіваються на тебе.

– Це погано. Вони надто нетерплячі…

– От ти переїдеш до нас і заспокоїш наших бешкетників.

– Але ж це найближчі друзі й, виходить, такі ж шалені, як і ти…Так, так, розумію. Справді, моє перебування в Капуї буде корисним, або ж вони загублять усю справу. Я стримаю їх від необачних спалахів.

– Спартаку, клянуся, я відданий тобі всією душею, я буду слухатися тебе й у всьому стану тобі вірним помічником.

Запала тиша.

Еномай пильно дивився на Спартака, і зазвичай суворий його погляд висловлював ніжність і любов. Раптом він вигукнув:

– А знаєш, Спартаку, відтоді як ми зустрілися вперше, – більше місяця тому, на зборах у Путеолах, – ти став вродливішим і якимсь жіночнішим… Пробач мені, я не те хотів сказати… просто ти пом'якшав… слово «жіночніший» тут не пасує…

По цих словах Еномай раптом замовк, бо Спартак одразу сполотнів і, провівши рукою по чолу, стиха вимовив кілька слів – так тихо, що гігант Еномай не розчув їх:

– Великі боги! А як же вона?…

І нещасний рудиарій, якого любов до волі, спрага відплати й надія на перемогу дуже розхвилювали, раптом згас, принишк і стояв мовчки, віддавшись владі спогадів. Мовчання тривало довго. Спартак, занурений у сумні думки, не вимовив ані слова. У душі в нього точилася болісна боротьба, груди його важко здіймалися. Еномай, не порушуючи його міркувань, стояв, схрестивши на грудях руки, і зі співчуттям дивився на стражденне обличчя рудиарія. Нарешті він не витримав і, намагаючись не зачепити товариша, сказав м'яко й сердечно:

– Виходить, ти залишаєш нас, Спартаку?

– Ні, ні, ніколи! Ніколи!.. – фракієць підняв на Еномая свої ясні блакитні очі, на яких виступили сльози. – Швидше я залишу сестру, швидше залишу… – і, запнувшись, продовжував: – Все я кину, усе… але ніколи не залишу справи… Ніколи!.. Ніколи!.. – і, перегодом, додав: – Не зважай на мене, Еномаю… Іди за мною. Хоча сьогодні в домі Сулли день найглибшої жалоби, на кухні ми знайдемо харчів для тебе. Але гляди, жодного слова про наш союз, жодного вибуху гніву, жодного прокльону!..

По цих словах Спартак повів гладіатора до палацу.

* * *

На тринадцятий день після опублікування постанови сенату про похорони Луція Корнелія Сулли за рахунок держави й про врочисті, царські почесті, похоронний хід, що супроводжував тіло Сулли, вирушив з вілли диктатора до Рима, міста на семи пагорбах. Ушанувати покійного з'їхалися з усіх кінців Італії. Коли похоронна колісниця рушила з Кум, попереду й за нею йшли, крім консула Лутація Катулла, двохсот сенаторів і такої ж кількості римських вершників, усі патриції з Кум, Капуї, Байї, Геркуланума, Неаполя, Помпеї, Путеол, Літерна й інших міст і сіл Кампаньї. Тут були представники всіх муніципій[24]24
  Муніципія – місто, завойоване Римом.


[Закрыть] і міст Італії, двадцять чотири ліктори, консульські прапори, орли всіх легіонів, що боролися за Суллу, і понад п'ятдесят тисяч легіонерів, що добровільно прибули у всеозброєнні, щоб віддати останню шану полководцеві. Кілька тисяч відпущеників із триби Корнеліїв, що прибули з Рима, йшли за колісницею в жалобному вбранні. Йшли численні загони сурмачів, флейтистів і кифаристів, тисячі матрон у сірих столах і в суворій жалобі, рухалися нескінченні юрби прибулих у Куми з різних місцевостей Італії.

Десять днів повільно рухався похоронний хід. У кожному селищі, у кожному місті до нього приєднувалися люди й, примножуючи його ряди, надавали процесії ще більшої врочистості й небачених пишнот.

У Римі все вже підготувались до похоронної церемонії. Ноші опустили поруч із багаттям. Підійшла Валерія, закрила небіжчикові очі й, відповідно до звичаю, вклала йому в рот мідну монету, якою він мав сплатити Харонові за перевіз через хвилі Ахеронта. Потім удова поцілувала померлого в губи й, за звичаєм, вимовила: «Прощавай! У порядку, визначеному природою, і ми всі підемо за тобою». Музики заграли сумні мелодії, під їхні звуки віктимари[25]25
  Віктимарій – слуга на жертвоприношенні.


[Закрыть] принесли в жертву безліч тварин, кров яких, змішану з молоком, медом і вином, розприскали по землі навколо багаття. Опісля почали лити в багаття запашні олії, кидати різні ароматичні речовини. Величезна кількість вінків із квітів і лаврів укрила багаття й лягла широким шаром довкола нього.

І тоді розпочався бій гладіаторів зі школи Сулли. Не брав участі у ньому лише один Арторікс. На прохання Спартака Валерія наказала йому залишатися в Кумах. Незабаром усі гладіатори впали мертвими, бо у похоронних боях не можна було дарувати життя жодному із цих нещасних. Коли похоронні обряди було закінчено, Помпей Великий узяв смолоскип з рук лібитинарія і, щоб віддати найвищу почесть померлому другові, сам побажав підпалити похоронне багаття, на якому спочивало тіло Сулли.

Гул голосних оплесків прокотився по всьому Марсовому полю у відповідь на цю данину поваги покійному. Полум'я спалахнуло миттєво. За півгодини від тіла того, хто протягом стількох років примушував здригатися весь Рим і чиє ім'я прогриміло по усьому світу, залишилася тільки купка кісток і попелу. Із слізьми й голосіннями плакальниці ретельно зібрали їх і склали у бронзову урну з багатими карбованими прикрасами й чудесними інкрустаціями.

Урну з попелом тимчасово встановили у храмі, що Сулла кілька років тому велів побудувати біля Есквілінських воріт, де він переміг прихильників Гая Марія. Він присвятив цей храм Геркулесові Переможцеві. Урна повинна була перебувати там надалі до перенесення її в розкішну усипальницю, споруджену, відповідно до декрету сенату, за державний рахунок, у тому місці Марсового поля, де було поховальне багаття.

Поки плакальниці збирали в урну попіл Сулли, віктимарії набрали двісті двадцять кошиків ароматичних речовин, що залишилися від величезної кількості пахощів, принесених жінками на Марсове поле, і на згадку про колишнього диктатора виліпили із запашних смол і воску дві статуї: одна зображувала Суллу, друга – ліктора.

Спартак як ланіста, що перебував на службі в Сулли, теж повинен був одягти сіру туніку й сірий плащ, аби брати участь у ході й бути присутнім під час бою гладіаторів. Ледве стримуючи обурення, дивився він, як убивали одне одного його учні, яких він не тільки навчив мистецтву фехтування, а й посвятив у таємниці Союзу пригноблених. По закінченні церемонії поховання, він зітхнув з полегшенням: тепер він міг іти, куди йому заманеться. Користуючись своєю геркулесовою силою, він пробився крізь юрбу й рушив геть від Марсового поля. Це вартувало йому чимало зусиль, бо на похованні були присутні сотні тисяч людей – немов хвилі морські, вони шуміли, ревли, рухалися до міста.

Сонце зайшло, сутеніло, і над вічним містом спускалася ніч, але на обрії ще палали вогнем багряні, ніби розпечені, хмари, схожі на заграву дивовижної пожежі, що охопила вершини пагорбів довкола Рима.

Ретельно працюючи ліктями, Спартак одним із перших опинився біля кріпосного валу й увійшов через заставу в місто. Рим ніби вимер – такими безлюдними, пустельними були вулиці, зазвичай досить жваві у цей час. Спартак швидко дійшов до гладіаторської школи Юлія Рабеція, де він призначив побачення Кріксу, якого перестрів вранці за Капенськими ворітьми.

Бесіда між двома рудиаріями була задушевна, тривала і жвава. Крікс квапив Спартака прийняти пропозицію Лентула Батіата і їхати в Капую, у його школу, щоб завербувати якомога більше прихильників їхньої справи.

– Тепер успіх нашого задуму, – зазначив галл насамкінець своєї промови, – цілком залежить від тебе: усе в твоїх руках, Спартаку. Якщо душа твоя сповнена іншим почуттям, сильнішим, то вся надія побачити торжество нашої великої справи для нас загине назавжди.