Текст книги "Спартак"

Розділ 13
Від Казилінського до Аквінського бою

У Публія Варинія було шість тисяч легіонерів, триста вершників, тисяча велітів і шістсот пращників – усього вісім тисяч молодих, дужих, добре озброєних воїнів. Швидким маршем Публій Вариній за три дні дійшов до Кайєти. Розбивши тут табір, він викликав до себе Павла Гарденія Тибуртіна, префекта кінноти, і наказав йому негайно пробратися за Капую, зібрати там точні й докладні відомості про розташування повстанців, їх кількість, озброєння й, по можливості, про їхні плани.

Молодий Тибуртін сумлінно виконав доручення й побував не лише у Капуї, а й у Кумах, у Байї, у Путеолах, у Геркуланумі й Неаполі, і навіть у Помпеї й Ателлі. Всюди він збирав відомості про ворога. Через чотири дні він повернувся у табір Варинія і доповів, що кількість повстанців сягає десяти тисяч, що вони добре озброєні й навчені римській тактиці ведення бою, що їхній табір знаходиться поблизу Ноли, звідки вони роблять вилазки околицями і ніби не збираються змінювати розташування свого табору. Отримавши усі ці відомості, Вариній вирішив розподілити свої сили й наступати на табір гладіаторів у двох майже паралельних напрямках, аби напасти на них одночасно з двох боків. Таким тактичним маневром він сподівався домогтися блискавичної перемоги. Він доручив квестору Гнею Фурію командування чотирма когортами легіонерів, трьомастами велітами, двомастами пращниками і сотнею вершників та наказав йому йти Аппієвим шляхом до Суесси. Він мав дійти до Байї і зупинитися тут на тиждень, а потім рушити в Ателлу й там очікувати подальших розпоряджень Варинія. Сам же Вариній прямував до міста Кавдія, аби зайти у такий спосіб у тил гладіаторів. Таким був план Публія Варинія, і, слід визнати, доволі непоганий, але його успішне виконання було б можливе лише за умови, що гладіатори залишаться на місці й очікуватимуть римлян у Нолі, а у цьому Вариній не мав жодних сумнівів.

Щойно фракієць розвідав, що претор виступив проти нього і довідався, що той уже в Кайєті, то одразу рушив Доміцієвим шляхом у Літери і прибув туди, зробивши два виснажливих, але швидких переходи.

Спартак вже знав од своїх розвідників, що частина ворожих сил отаборилася в Тиферні. Він одразу збагнув, якої помилки припустився претор Вариній, розділивши свої сили навпіл. Фракієць розгадав плани квестора й негайно ж зметикував, як варто вчинити – стрімким кидком урізатися поміж ворожих військ і розбити кожне з них по черзі.

Прийнявши рішення, Спартак звернувся з короткою промовою до свого війська, щоб підбадьорити й надихнути стомлених солдатів, на яких чекав ще один виснажливий перехід.

Цей перехід дав можливість Спартаку швидко, до світанку, перекинути своє військо до Капуї. За три милі від міста він наказав розкинути намети й дозволив своєму війську відпочити протягом декількох годин, а в цей час квестор Фурій рушив до Кал. Опівдні Спартак знову наказав сурмити похід. Посміюючись над страхом захисників Капуї, які замкнули усі ворота, спустили ґрати й піднялися на вал в очікуванні штурму, він пройшов повз місто парфумерів і попрямував у бік Казиліна. Там він був надвечір, у той самий час, коли квестор Фурій з'явився в Кали.

Тільки-но табір було розбито, Спартак дозволив своїм воякам відпочити кілька днів, щоб вони могли відновити сили, поки квестор Фурій – а Спартак припускав, що той продовжує рухатися Доміцієвим шляхом – дійде до Літерна. Тоді фракієць розраховував ударити в тил і знищити його когорти.

Завбачливий Спартак покликав до себе Борторікса й наказав йому після шестигодинного відпочинку, близько опівночі, розділити кінноту на два загони – один відправити до Тиферна, щоб отримати відомості про вороже військо, другий загін відвести до Кал і обстежити місцевість. На світанку обидва загони мали повернутися у табір і повідомити про результати розвідки.

За годину до сходу сонця першими повернулися розвідники з Кал. Вони повідомили, що ворог просувається з боку Казиліна. Спочатку Спартак не повірив, але, розпитавши докладно начальника розвідки і помізкувавши, зрозумів, що відбулося: гладіатори відійшли з Доміцієвого шляху праворуч, щоб дати прохід Фурію, а потім зайти йому в тил, але в цей же момент і римлянин звернув ліворуч, аби уникнути зустрічі із гладіаторами й сховатися у Капуї. Тобто обидва війська зійшли з консульської дороги й тепер мали зустрітися на преторському шляху.

Спартак негайно наказав сурмити підйом. Не знімаючи з табору всього війська, він наказав виступити першому легіону і вишикував його у бойовому порядку. Другий легіон він розділив на дві частини і спрямував через поля й виноградники – одних ліворуч, других праворуч, наказавши їм відійти подалі й сховатися. А в самий розпал битви, поки римляни зметикують що до чого, оточити їх та атакувати із флангів і тилу.

Сонце вже зійшло, і промені його золотили довколишні долини, яскраво-зелені виноградники, ниви з налитим колоссям, квітучі луги. У цей момент з'явився авангард римлян. Назустріч йому рушив ланцюг легко озброєних гладіаторів. На ворога градом посипались камені і свинцеві кулі. Римляни негайно ж повернули назад, аби попередити квестора Фурія про наближення ворога. Тоді Спартак скочив на могутнього вороного коня, якого весь час тримали напоготові. Він звелів протрубити сигнал до атаки прискореним маршем, аби першими завдати удару ворогові.

Отримавши звістку про гладіаторів, Гней Фурій негайно ж дав наказ своїй колоні легіонерів зупинитися, а пращникам і велітам – розсипатися ланцюгом. Він хотів уникнути оточення свого війська силами ворога, адже тепер вони значно переважали. Легіонерам він наказав зайняти позиції на прилеглому пагорбі, розраховуючи, що в той час як веліти й пращники приймуть на себе перший удар гладіаторів, когорти вишикуються у бойову лінію.

Щойно римляни виконали наказ квестора, як гладіатори атакували фронт пращників. Та Фурій встиг розташувати в бойовому порядку свої чотири когорти. Римляни протрубили атаку, і легіонери так стрімко кинулися на ворожих велітів, що тим у свою чергу довелося відступити. Спартак наказав подати сигнал до відступу, і тоді дві тисячі легкоозброєних гладіаторів, кинувши останні дротики у ворога, зникли поміж колонами гладіаторів, що насувалися з громовим криком «барра». Незабаром лунав страшний гул од ударів по щитах, брязкіт мечів і дикі крики.

Запеклий бій тривав близько півгодини. Хай як запекло й мужньо боролися римляни, але їх за чисельністю було значно менше ніж гладіаторів, і вони не мали змоги довго протистояти страшному натиску повстанців. Незабаром легіонери Фурія почали відступати. У цей момент із засідки з'явився Крікс зі своїм другим легіоном. В одну мить римляни були оточені, атаковані з тилу й флангів, ряди їх змішалися, вони здригнулися і кинулися врозтіч. Деяким удалося врятуватися, більшість опинилися в оточенні й загинули смертю хоробрих. Одним із перших серед них упав Фурій. Різанина під Казиліном тривала менше двох годин.

Наступного дня після нової перемоги гладіаторів Спартак, не гаючи часу, звернув свій табір до Казиліна і, пройшовши через Кали, надвечір прибув до Теана Сидицінського. Його легіони були стомлені тривалим переходом. З повідомлень розвідників Спартак розрахував, що Вариній мав тут пройти два-три дні тому.

Після довгих міркувань, зваживши усі переваги, які давала йому здобута напередодні перемога, а також з огляду на вигоди своїх позицій у районі Теана Сидицінського, Спартак вирішив піти напереріз преторові Варинію і вступити з ним у бій до того, як римляни отримають підкріплення від союзників, адже тоді перемогти когорти претора буде значно складніше.

Тож наступного дня фракієць залишив Теан Сидицінський і рушив правим берегом Вултурна до Кавдинської ущелини. Він прибув туди через вісім годин й отаборився на березі річки. Вранці ж наказав зрубати безліч товстих дерев і перекинути колоди через обмілілу в цю пору року річку. По цьому містку він переправив своїх воїнів на лівий берег, неподалік Кавдинських гір зайняв ключову позицію і став чекати на ворога.

Римляни не забарилися. Почався бій. Жорстокий і кровопролитний, він тривав аж до вечора. Римляни боролися хоробро, мужньо й робили все, що могли, але надвечір вони зазнали цілковитої поразки й відступили. Тоді Спартак наказав сурмити відбій, і щойно піхота гладіаторів залишила бойовище, їхня кавалерія щодуху кинулася за юрбами втікачів. Понад дві тисячі римлян загинуло в цій фатальній битві під Кавдинською ущелиною. Понад тисяча п'ятсот поранених, серед них і сам Вариній та його трибуни. Більша частина поранених потрапила до рук переможців, але Спартак, роззброївши їх, відпустив на волю. Він вирішив, поки на його боці не буде великої кількості міст, не брати полонених, бо присутність їх у таборі могла б бути небезпечною.

Через три дні після бою на чолі десяти тисяч воїнів Спартак з'явився біля стін Капуї. Він відправив у місто глашатая, вимагаючи, щоб префект і сенат випустили з міста п'ять тисяч гладіаторів зі школи Лентула. Якщо ж влада відмовиться виконати цю вимогу, Спартак погрожував розпочати штурм міста і взяти його силоміць. Звістка про перемогу Спартака вже докотилася до Капуї і страшенно налякала мешканців міста. Поява грізного ворога біля міської брами нажахала ще більше. Вимоги й погрози Спартака довершили справу – усіх охопила паніка.

Сенат зібрався у храмі Діани, а біля храму, на форумі, скупчилася тьма народу. За півгодини позачинялися всі крамниці; жінки порозпускали волосся й кинулися в храми молити богів про допомогу; на вулицях лунали вигуки плебеїв, які наполягали на виконанні вимог гладіаторів задля убезпечення міста від жахливої різанини.

Меттій Лібеон, блідий, зі спотвореним від страху обличчям, затинаючись од хвилювання, виклав сенату вимоги Спартака. Сенатори, сполотнілі, як і префект, мовчки дивилися один на одного, ніхто не наважувався висловитися і бодай щось порадити у таку небезпечну хвилину…

Зрештою було вирішено пристати на умови Спартака. Так випустили п'ять тисяч гладіаторів, замкнених у школі Лентула. У таборі Спартака їх зустріли вельми радісно, одразу ж наділили зброєю – новоприбулі склали третій легіон, командування яким було доручене Борторіксу, а Брезовіра призначили префектом кінноти.

Незабаром Спартак повернувся в Нолу, отаборився й пробув там близько тридцяти днів, щодня із запалом вишколюючи новий легіон. У цей час фракієць отримав відомості, що претор Вариній поповнює свої легіони новими солдатами, маючи намір напасти на гладіаторів.

Спартак вирішив випередити Варинія. Він залишив Крікса із двома легіонами в Нолі, взяв із собою перший легіон, яким командував Еномай, перейшов Апенніни і, вступивши в Самній, з'явився під Бовіаном.

Вариній повідомив римський сенат про халепи й невдачі, що спіткали його на цій війні. Аби покласти їй край, потрібні були підкріплення чисельністю не менше двох легіонів. Нагадуючи про свої колишні заслуги перед батьківщиною, чесний солдат просив сенат зробити йому, ветеранові багатьох боїв, милість – дати можливість змити зі своєї совісті ганьбу поразки й довести війну до кінця. Прохання було почуте… Вариній отримав вісім когорт, у складі яких було понад чотири тисячі ветеранів. Також сенат дозволив йому набрати серед марсів, самнітів і піцентів ще шістнадцять когорт, аби він мав змогу сформувати два легіони, необхідні для придушення заколоту гладіаторів.

* * *

Спартак підійшов до Бовіану з наміром нав'язати Коссинію бій. Одначе той діяв відповідно до отриманих розпоряджень і замкнувся у місті, страшенно обурюючись наказом, тож йому довелося терпіти невпинні кпини гладіаторів. Та Спартак розгадав план Варинія і вирішив не дати йому часу набрати солдат у Самнії й Піцені. Залишивши під Бовіаном Еномая з одним легіоном, що отаборився біля міста, а сам він із кінним загоном повернувся в Нолу.

Тут на нього очікували хороші новини. Перша і найприємніша – прихід гладіатора Граніка, що привів із собою понад п'ять тисяч вояк. З таким підкріпленням військо гладіаторів, розділене на чотири легіони, сягало двадцяти тисяч, і Спартак відчув себе непереможним. Другою несподіваною й не менш приємною новиною був приїзд Мірци.

– Спартаку!.. Ох, Спартаку!.. Любий брате мій! Як я боялася за тебе… Я думала про всі небезпеки, що чигали на тебе у цій кровопролитній війні!.. Я не знала ні хвилини спокою… просто жити не могла… усе думала: «А може, він поранений і йому потрібна моя допомога!» Адже ніхто, любий Спартаку, ніхто не міг би так доглядати за тобою, як я… якби… коли… хай урятують тебе великі боги! І я плакала цілими днями й усе просила Валерію, милу мою пані… щоб вона дозволила мені поїхати до тебе… і вона, бідолашна, виконала моє прохання. Хай буде їй заступницею Юнона за її доброту… Вона відпустила мене до тебе… І знаєш, вона подарувала мені волю!.. Я тепер вільна… я теж вільна… І я тепер назавжди залишуся з тобою.

Вона щебетала, як дитина, а з очей її лилися сльози, але бідолашна дівчина усміхалася братові, і у всіх її рухах відчувалася радість, що сповнювала її серце.

Неподалік мовчки стояв, спостерігаючи цю сцену, білявий красень Арторікс. Обличчя його то осявало радістю, то затуманювалося сумом. Він теж усього кілька днів тому прибув із Граніком з Равенни. Наблизившись до Спартака, він сором'язливо сказав:

– А мене, любий Спартаку, непереможний наш ватажку мене ти хіба не обіймеш і не поцілуєш?…

– Арторіксе! – вигукнув Спартак і, міцно обійнявши його, пригорнув до своїх грудей. – Улюблений мій друже!.. Дай я тебе поцілую, шляхетний юначе!

На додачу до всіх радостей, які відчув Спартак за останні місяці, до щастя блискучих перемог і чудових успіхів, яких він домігся з перших днів жахливої війни, доля послала йому ще одну радість: він міг обійняти свою сестру й Арторікса – найдорожчих для нього людей.

Та незабаром обличчя Спартака спохмурніло. Схиливши голову на груди, він глибоко зітхнув і поринув у скорботні думки. Попрощавшись із друзями, він разом із сестрою пішов у свій намет: йому так кортіло розпитати Мірцу про Валерію, але сором заважав йому заговорити про це із сестрою.

На щастя, дівчина сама почала розмову про Валерію: їй ніколи й на думку не спадало, що між матроною й рудиарієм існували інші стосунки, окрім дружніх.

– О, повір, повір мені, Спартаку, – повторювала дівчина, готуючи для брата скромну вечерю, – якби усі римські матрони були схожі на Валерію… Вір мені, я на собі відчула усю її доброту, шляхетність її почуттів… рабство давно б скасували законом… бо діти, що народилися від подібних жінок, не могли б, не побажали б терпіти існування в'язниць, покарань різками, розп'ять на хрестах, не допустили б, щоб із гладіаторами поводилися як із худобиною…

– О, я це знаю! – схвильовано вигукнув Спартак. І одразу додав: – Так, так, я вірю тобі.

– І ти повинен цьому вірити… бо вона поважає тебе… набагато більше, ніж будь-яка інша матрона на її місці поважала б ланісту своїх гладіаторів. Вона часто розмовляла зі мною про тебе… захоплювалася тобою, особливо відтоді як ти отаборився на Везувії, з кожною звісткою про тебе… Коли ми почули, що ти переміг і розбив трибуна Сервіліана… коли довідалися про твою перемогу над Клодієм Гпабром, вона часто говорила: «Так, природа щедро нагородила його усіма чеснотами великого полководця!»

– Вона так говорила? – нетерпляче перепитав Спартак, на обличчі якого відбивалися воскреслі в душі почуття й спогади.

– Так, саме так!.. – відповіла Мірца, продовжуючи готувати вечерю. – Ми довго тут залишимося? Я хочу подбати про твій намет… Цей зовсім не пасує доблесному ватажкові гладіаторів… У ньому такий безлад… і немає навіть найнеобхіднішого… У будь-якого солдата житло краще… Ну так, вона так і казала… І якось вона сперечалася зі своїм братом, оратором Гортензієм, ти ж знаєш його? Отож вона захищала тебе від його нападів, говорила, що війна, яку ти розпочав, – справедлива війна, і якщо богів турбують справи людські, ти переможеш.

– О, божественна Валерія! – ледь чутно вимовив Спартак, блідий од хвилювання.

– І вона, бідолашна, така нещасна, – провадила дівчина, – нещасна!

– Нещасна?… Чому?… – жваво запитав фракієць.

– Вона нещасна, я це знаю… Я часто бачила сльози в її очах, часто чула, як вона глибоко зітхала, дуже часто. Але чому вона плаче й зітхає, я не знаю, не можу здогадатися. Може, через неприємності з її родичами… А може, через смерть чоловіка… Хоча навряд… ні, не знаю… Єдина її розрада – її донька, Постумія.

Така мила, така чарівна крихітка!..

Спартак глибоко зітхнув, змахнув рукою кілька сльозинок, що скотилися з очей, різко повернувся й, обійшовши навколо намету, запитав у Мірци, щоб змінити тему розмови:

– Скажи, сестро… ти нічого не чула про Марка Валерія Мессалу Нігеру… двоюрідного брата Валерії?… Я з ним зустрівся… ми з ним билися… я його поранив… і пощадив його… Чи не знаєш ти випадково… чи одужав він?

– Звичайно, видужав!.. І про цей твій великодушний учинок ми теж чули!.. Валерія зі слізьми благословляла тебе. Нам усе розповів Гортензій, коли приїхав на тускуланську віллу… По смерті Сулли Валерія майже цілий рік живе там.

У цю хвилину на порозі намету постав один з деканів гладіаторів і доповів, що молодий солдат щойно прибув із Рима і наполегливо просить дозволу бачити Спартака.

Спартак вийшов з намету на преторський майданчик. Табір гладіаторів був побудований за зразком римських таборів. Намет Спартака був розбитий на найвищому місці, і перед ним було відведене місце для військового суду. Цей майданчик у римлян називався преторським. За наметом Спартака був інший намет, де зберігалися прапори. Біля нього стояла варта з десяти солдатів на чолі з деканом. Вийшовши з намету, Спартак побачив юнака, що йшов назустріч – на вигляд йому, вбраному у військові обладунки, було не більше чотирнадцяти років.

Спартак здивовано подивився на юнака, потім повернувся до декана, ніби запитуючи його, чи цей воїн бажав з ним говорити. Коли декан ствердно кивнув головою, Спартак підійшов до юнака і запитав його здивовано:

– То це ти хотів мене бачити? Хто ти? Що тобі потрібно?

Юнак спершу зашарівся, потім раптом сполотнів. Подолавши збентеження, він твердо відповів:

– Так, Спартаку, я.

І після короткої паузи додав:

– Ти не впізнаєш мене?

Спартак пильно вдивлявся в тонкі юнакові риси, немов відшукуючи в пам'яті якісь спогади, якийсь далекий відгомін. Опісля відповів, не зводячи очей зі свого співрозмовника:

– Справді… Мені здається… я десь бачив тебе… Але де?… Коли?…

Потім знову запала тиша, і гладіатор першим увірвав її:

– Ти римлянин?

Юнак похитав головою й, посміхнувшись сумною, якоюсь вимученою посмішкою, начебто йому хотілося заплакати, відповів:

– Пам'ять твоя, доблесний Спартаку, не така сильна, як твоя рука.

При цій посмішці й цих словах ніби блискавка освітила свідомість фракійця. Він широко розплющив очі й нарешті невпевнено вигукнув:

– Он як! Невже!.. Чи можливо це?… Юпітере Олімпійцю! Невже це ти?

– Так, це я, Евтибіда. Так, так, Евтибіда, – відповів юнак, точніше дівчина, бо перед Спартаком справді стояла перевдягнена куртизанка Евтибіда. Він дивився на неї й ніяк не міг отямитися від подиву.

Тоді вона сказала:

– Хіба я не була рабинею?… Хіба я не бачила, як рідних моїх перетворили на рабів?… Хіба я не втратила батьківщину? Хіба розпусники-римляни не перетворили мене на куртизанку?

Дівчина говорила, ледь стримуючи гнів, а останні слова вимовила ледве чутно, але з обуренням.

– Я розумію, розумію тебе… – задумливо й сумно сказав Спартак, – може, у цю мить він згадав про свою сестру: – Ти слабка жінка, що звикла до розкоші й насолод… Що ти робитимеш тут?

– О! – обурено вигукнула дівчина. Ніхто не подумав би, що вона здатна на такий спалах. – О, Аполлоне Дельфійський, освіти його розум! Він нічого не розуміє. Іменем фурій-месниць! Кажу тобі, що я хочу помститися за свого батька, за братів, за поневолену вітчизну, за мою молодість, спаплюжену розпустою наших гнобителів, за мою зганьблену честь, за моє загублене життя, за мою ганьбу а ти ще запитуєш, що я збираюся робити в цьому таборі?

Спартак був розчулений цією дикою енергією і силою. Простягнувши руку грекині, він мовив:

– Хай буде так! Залишайся у таборі… крокуй пліч-о-пліч із нами, якщо ти можеш… борися разом із нами, якщо маєш сили.

– Я зможу все, що захочу, – насупивши чоло й брови, відповіла хоробра дівчина. Вона судомно стисла простягнену їй руку Спартака.

Але від цього дотику вся енергія, вся життєва сила ніби ослабла в ній. Евтибіда здригнулася, сполотніла, ноги в неї підкосилися, вона була близька до непритомності. Помітивши це, фракієць підхопив її лівою рукою і підтримав, щоб вона не впала.

Від цих мимовільних обіймів тремтіння пробігло по всьому її тілу. Фракієць дбайливо запитав:

– Що з тобою? Чого ти хочеш?

– Поцілувати твої могутні руки, що вкрили тебе славою, о хоробрий Спартаку! – шепотіла вона й, м'яко схилилася до рук гладіатора, припала до них поцілунком.

Ніби марево затуманило очі великого полководця, кров закипіла в жилах і вогненному струмені вдарила в голову. На мить у нього виникло бажання стиснути дівчину у своїх обіймах, але він швидко опанував себе, звільнився від її чарів і, відсунувши її, стримано сказав:

– Дякую тобі… гідна жінко… Дякую за висловлене тобою замилування, але ж ми хочемо знищити рабство й тому повинні усувати будь-які його прояви.

Евтибіда стояла мовчки, з опущеною головою, не рухаючись, ніби присоромлена. Гладіатор запитав:

– У яку частину нашого війська ти бажаєш вступити?

– Відтоді як ти підняв прапор повстання, і до вчорашнього дня я вчилася фехтувати і їздити верхи… Я привела із собою трьох чудових коней, – відповіла куртизанка, помалу приходячи до тями й нарешті, остаточно опанувавши себе, звела очі на Спартака. – Чи бажаєш, щоб я була твоїм контуберналом?

– У мене немає контуберналів, – відповів ватажок гладіаторів.

– Але якщо ти ввів у військо рабів, які борються за волю, римський бойовий лад, то тепер, коли ця армія виросла до чотирьох легіонів, а незабаром буде нараховувати вісім-десять легіонів, необхідно, щоб і ти, їхній полководець, поводився за римським звичаєм, як консул і підняв цим свій престиж. Контубернали тобі будуть необхідні вже від завтра, бо, командуючи двадцятитисячною армією, ти не можеш потрапити у той самий час у різні місця, у тебе повинні бути зв'язкові для передачі твоїх розпоряджень начальникам легіонів.

Спартак тихо вимовив:

– Ти незвичайна жінка!

– Скажи краще, палка й тверда душа в слабкому жіночому тілі, – гордо відповіла грекиня.

І за мить продовжувала:

– У мене сильний характер і допитливий розум, я однаково добре володію латиною й грецькою мовою, я можу прислужитися нашій спільній справі, на яку я віддала все своє надбання… близько шестисот талантів. Віднині я присвячую їй усе своє життя.

По цих словах вона обернулася до головної дороги табору якою йшли гладіатори, і покликала когось різким довгим посвистом. Одразу ж на дорозі з'явився раб, що підганяв коня. На спині його у двох невеличких мішках було складене золото Евтибіди, що вона принесла у дарунок повстанцям. Кінь зупинився перед Спартаком.

Фракієць був приголомшений сміливістю й широтою душі молодої грекині. Кілька секунд він зніяковіло стояв і не знав, що їй відповісти. Потім сказав, що це табір рабів, які об'єдналися для завоювання волі, а тому, звісно, він відкритий для всіх охочих приєднатися до них. Отже, і Евтибіду радо приймуть до табору гладіаторів. Увечері він збере керівників армії, щоб поговорити про її щедрий дарунок. Що ж до бажання Евтибіди бути його контуберналом, то він нічого не обіцяє: якщо буде ухвалено, що при ватажку гладіаторів повинні бути контубернали, він про неї не забуде.

Спартак додав кілька слів подяки, відповідно до правил грецької чемності, але вимовив ці лагідні слова вдячності суворо, майже похмуро, потім, попрощавшись із Евтибідою, він повернувся у свій намет.

Застигши нерухомо, немов статуя, дівчина стежила поглядом за Спартаком і, коли він зник у наметі, ще довго так стояла. Потім, важко зітхнувши, вона зробила над собою зусилля й, опустивши голову, повільно пішла в той кінець табору, що за римським звичаєм приділявся для союзників і де її раби, яких вона привезла із собою, розбили для неї намет. Вона тихо шепотіла:

– І все ж я люблю, люблю його!..

Тим часом Спартак велів покликати у свій намет Крікса, Граніка, Борторікса, Арторікса, Брезовіра та інших трибунів і до пізньої ночі тримав з ними раду.

На цих зборах було ухвалено таке: взяти гроші, принесені у дарунок куртизанкою Евтибідою, і на більшу їхню частину купити зброї, щитів і панцирів у всіх зброярів околишніх міст. Грекиню вдостоїти посади контубернала, про яку вона просить, й у цьому чині, разом із дев'ятьма юнаками, яких Спартак обере в гладіаторських легіонах, приписати до головного штабу. Усі визнали, що тепер ватажка повинні супроводжувати контубернали для передачі його наказів. Було ухвалено також двісті талантів із шестисот, принесених у дарунок Евтибідою, витратити на покупку вже об'їжджених коней, аби якомога швидше створити кавалерійський корпус і тісніше сполучити його дії з діями піхоти, основної сили війська гладіаторів.

Стосовно воєнних операцій було вирішено, що Крікс залишиться із двома легіонами в Нолі й разом із Граніком керуватиме навчанням равеннського легіону, що прибув до табору два дні тому. Спартак із легіоном, яким командував Борторікс, з'єднається в Бовіані з Еномаєм і нападе на Коссинія й Варинія, перш ніж вони закінчать комплектування своєї нової армії.

І от на світанку наступного дня Спартак на чолі легіону вийшов з табору й через Кавдинські гори попрямував у Алліфи. Скільки Евтибіда й Мірца не просили його взяти їх із собою, він не погодився, заявивши, що йде не на війну, а тільки на розвідку, і незабаром повернеться; він просив їх залишатися в таборі й чекати на його повернення.

Коли Спартак прибув у Бовіан, він уже не застав там Еномая, який знудився у таборі. Два дні тому він знявся з табору й попрямував у Сульмон, де, за повідомленням розвідників і шпигунів, перебував Вариній для набору солдатів. Еномай сподівався напасти на нього й розбити.

Але трапилося те, чого обмежений розум Еномая не міг передбачати: Коссиніи, наступного ж таки дня після відходу германця, таємно залишив Бовіан і попрямував слідом за гладіаторами з наміром атакувати їх із тилу, щойно вони зустрінуться з Варинієм.

Спартак одразу зрозумів усю небезпечність становища Еномая. Він дав своєму легіону кілька годин для відпочинку а потім вирушив слідом за Коссинієм, що випередив його вже на два дні. Коссиній старий солдат, але бездарний полководець, сліпо благоговів перед стародавніми правилами. Він рухався, як того вимагав звичай, переходами по двадцять миль на день, а Спартак, зробивши два переходи по тридцять миль, наздогнав його через два дні в Ауфідені й напав на нього. Коссиніи із сорому й розпачу кинувся в ряди гладіаторів і загинув.

Продовжуючи просуватися із тією ж швидкістю, Спартак вчасно устиг на допомогу Еномаю й неминучу його поразку перетворив на перемогу. Германець вступив у бій з Варинієм між Маррувієм і озером Фуцин. У Варинія було близько восьми тисяч солдатів. Під натиском римлян ряди гладіаторів порідішали, але в цей момент з'явився Спартак і відразу змінив хід бою. Вариній, зазнавши поразки, з численними втратами, швидко відступив до Корфінія.

Під час цих набігів Спартак набрав стільки рабів і гладіаторів, що за два місяці склав два нових легіони й повністю озброїв їх. Але завбачливого Спартака не спокушала думка про облогу Рима. Він розумів, що двадцяти й навіть тридцяти тисяч солдатів було б недостатньо для такої військової операції.

Тим часом Публій Вариній, набравши з дозволу сенату серед піцентів величезну кількість вояків і отримавши підкріплення з Рима, із величезними бажанням змити ганьбу поразки, наприкінці серпня виступив з Аскула й на чолі вісімнадцяти тисяч солдатів великими переходами рушив на Спартака. Спартак, довідавшись про наближення Варинія, рушив йому назустріч. Напередодні вересневих ід (19 вересня) війська зійшлися. Зав'язався бій.

Бій був тривалим і кровопролитним, але до вечора римляни під натиском несамовитої атаки гладіаторів кинулися навтьоки. Ця остання атака була такою стрімкою й потужною, що легіони Варинія були вщент розбиті.

Сам Вариній, прагнучи підтримати честь Рима, боровся з розпачливою хоробрістю й великим завзяттям, але, поранений Спартаком, змушений був залишити в його руках свого коня й дякувати богам за порятунок власного життя. Понад чотири тисячі римлян загинуло в цьому кровопролитному бої. Гладіатори заволоділи їхньою зброєю, обозом, табірним устаткуванням і прапорами, навіть взяли у полон лікторів зі свити претора.